Вийти на волю, захищати країну: як Україна інтегрує колишніх засуджених в армію — і що в цьому процесі досі не працює?

За два роки дія закону про умовно-дострокове звільнення для проходження військової служби дала результат: сьогодні в ЗСУ служать близько 12 тисяч колишніх ув’язнених. Але між тим, як механізм задуманий, і тим, як він працює на практиці — прірва. Про це говорили учасники публічної дискусії, яку провели Українська Гельсінська спілка з прав людини та ГО «Докудейз».

Третина засуджених — вже в армії

Із травня 2024 року в Україні діє механізм залучення засуджених до військової служби на добровільних засадах. Закон передбачає кілька кроків: добровільна заява, проходження військово-лікарської комісії (ВЛК), погодження з боку військової частини та рішення суду про умовно-дострокове звільнення.

За даними учасників дискусії, станом на березень 2026 року в армії служать близько 12 тисяч колишніх ув’язнених — серед них 180 жінок. Це приблизно третина від загальної кількості засуджених, які перебувають в установах виконання покарань. Ще 15 тисяч людей, що знаходяться у слідчих ізоляторах, теоретично мають право на цю процедуру — але механізм для них фактично не працює.

— Кожен третій [засуджений] — вже там. Чи можна сказати, що процес не відбувся? Він відбувся. Але зі складностями і проблемами, які ще треба вирішувати, — зазначив Андрій Галай, керівник науково-дослідного центру Пенітенціарної академії України.

Як це працює в кращих підрозділах

Найбільш детально про інтеграцію розповіли представники підрозділів, які вже кілька років набирають бійців через цей механізм.

У 3-й окремій штурмовій бригаді кожна нова група, яку набрали з місць позбавлення волі, проходить чотири-п’ять місяців спільної підготовки разом із ветеранами: курс тактики малих груп, злагодження, передбойові тренування. Саме за цей час командири виявляють проблемних людей і коригують їхню поведінку, а сам колектив стає згуртованим.

— Ми даємо людям можливість розпочати своє життя з чистої сторінки. Далі все залежить від самої людини, — пояснив представник бригади.

За словами заступника начальника рекрутингу 3-го армійського корпусу Руслана «Тренера» Плетінки, із першої групи в 400 бійців, яка прийшла з місць позбавлення волі, лише 12 осіб покинули службу самовільно. «Це один із найнижчих показників», — підкреслив він. Сьогодні в одній зі штурмових рот підрозділу 70% управлінського складу — колишні засуджені.

Рекрутери кажуть: ключовий чинник — не статус людини в минулому, а її мотивація. Але перевірити цю мотивацію на 100% неможливо. «Всі ми люди, і людям властиво помилятися», — визнав Руслан Плетінка.

Де система ламається

На вході: непрозорість і корупція

Попри добровільний характер процедури, учасники дискусії зафіксували системні перешкоди вже на етапі рекрутингу.

Адміністрації колоній — відкрито чи приховано — нерідко гальмують процес. Причини різні: засуджені є дешевою робочою силою для внутрішньої економіки установи; скорочення кількості ув’язнених може призвести до реорганізації або закриття закладу; нарешті — просто людський фактор, коли начальник колонії не хоче відпускати конкретну людину.

— Адміністрація блокує саму можливість звільнення тим чи іншим способом, — заявив Олег Цвілий, голова ГО «Захист в’язнів України». За його словами, задокументовано факт, коли засуджений платив гроші лише за те, щоб його документи взагалі потрапили до суду.

Представник однієї з бригад підтвердив: на початку процесу йому пропонували заплатити від двох тисяч доларів за можливість вивезти людей з конкретної колонії.

Ще одна проблема — відсутність у засудженого права подати заяву самостійно, оминаючи адміністрацію. «Право на самозвернення вирішило б більшість питань непрозорості», — вважає Олег Цвілий.

Закритість системи блокує і тих, хто вже відслужив і хотів би допомогти. «Я відбував покарання в колонії, вийшов, відслужив, отримав декілька поранень — і мене в колонію не пустили. Я хотів поспілкуватися з людьми, з якими відбував покарання, пояснити ситуацію. Не пустили», — розповів Павло «Скульптор», ветеран, член благодійного фонду СІО.

Аналітики правозахисного центру «Принцип» виявили: частина обмежень, які застосовуються на практиці, взагалі не прописані в законодавстві. Наприклад, вимога відбути не менше однієї третини строку для засуджених за статтею 115 (умисне вбивство) — це не норма закону, а «самодіяльність» пенітенціарної системи, яка ретранслює правила цивільного УДЗ на зовсім інший механізм.

Під час служби: рівні обов’язки, нерівні права

Після того як людина потрапляє до армії, формально вона стає військовослужбовцем, але з суттєво обмеженими правами порівняно з іншими.

Відсутнє право на відпустку — навіть після закінчення адміністративного нагляду, який суд встановлює при звільненні. Немає підстав для переведення в іншу військову частину. Відсутня норма про звільнення за граничним віком або інвалідністю — тобто людина, яка отримала другу групу інвалідності в результаті поранення, юридично не може бути звільнена зі служби.

— 12 тисяч військовослужбовців мають менші права, ніж інші. Якщо держава дозволила їм вступити до армії — вона має забезпечити їм рівні умови, — наголосила Анастасія Криштанович, експертка центру «Принцип».

Окрема проблема — службові звання. Людина, яка прийшла солдатом, не може отримати чергове звання навіть якщо вона є вузьким фахівцем. Відповідно, її неможливо призначити на вищу посаду. Командири змушені порушувати формальні правила, щоб утримати мотивацію в підрозділі.

— Командири йдуть на певні порушення законодавства — беруть на себе відповідальність. У нас жарт такий: попадеш — і повернешся на батальйон, тільки вже в іншому статусі, — розповів один із командирів.

Перенесення кримінальної ієрархії

Один із найделікатніших питань дискусії — чи переноситься «кримінальна субкультура» з в’язниці до військового підрозділу.

Учасники дали різні відповіді. У підрозділах із якісним командуванням і тривалою спільною підготовкою — ні: побратимство перемагає стару ієрархію. Але є й інша практика.

— У підрозділі [який супроводжує організація] ієрархія чітко перенесена. Хлопці бояться звертатися до організацій, нікому не довіряють, — розповів Олег Цвілий. За його словами, командування іноді саме потурає неформальній ієрархії, замість того щоб її ламати.

Голова ГО «Захист в’язнів» Олег Цвілий звернув увагу на паралель: «Ми закриваємо людей у ті самі умови, що і в тюрмі — обмежені, без контролю ззовні. Де нема контролю — з’являються ті самі проблеми».

Після служби: підтримки немає

Третій блок проблем — що відбувається, коли служба закінчується. Чи через поранення, чи через загибель.

Система соціального патронажу, яка мала б підтримувати ветеранів з числа колишніх засуджених, фактично не працює. 

— Людям потрібна підтримка на виході — з пенсійним фондом, виплатами, отриманням статусу УБД. Це важка робота, і службам супроводу потрібна допомога громадських організацій, — пояснила Анастасія Криштанович.

До нещодавнього часу колишні засуджені, які загинули під час служби, не мали права бути похованими на військових меморіальних кладовищах. Зараз норму змінили — але навіть зараз рішення ухвалює спеціальна комісія в кожному окремому випадку.

— Ця людина взяла до рук зброю і захищала державу. Якщо вона є військовослужбовцем — в неї мають бути такі самі права, як і в інших, — зазначила Криштанович.

Інтеграція чи сегрегація?

Публічна дискусія завершилась без однозначної відповіді на головне питання: чи зможе суспільство інтегрувати тих, хто пройшов і в’язницю, і фронт?

Учасники сходяться в одному: стигма існує, але вона долається. Там, де командири будують культуру довіри і відповідальності — колишні засуджені стають повноцінними бойовими побратимами. Там, де їх просто «кидають» у підрозділ без підготовки і супроводу — відтворюється те, що було до.

— Людина відчуває, що не має права знижувати планку колективу, в якому вона є. Побратимство надихає, — сказав Руслан Плетінка.

Питання в тому, чи буде у держави воля зробити цей шлях системним, а не залежним від ентузіазму окремих командирів.

— Є хлопці, які більше бачать своє життя там, ніж тут — не знаючи, чи воно закінчиться, — сказав один із учасників дискусії, який пройшов через рекрутинг і сьогодні служить. Саме для них системні зміни потрібні найбільше. 

Що треба змінити

Учасники дискусії сформулювали конкретні рекомендації.

Законодавчі зміни:

• Надати засудженим право на самозвернення для участі у процедурі — без залежності від адміністрації установи.
• Розширити перелік статей, за якими можливе залучення до служби, і відмовитися від практичних обмежень, не передбачених законом.
• Запровадити підстави для звільнення зі служби — за граничним віком, інвалідністю, вагітністю.
• Надати право на відпустку незалежно від адміністративного нагляду.
• Врегулювати питання присвоєння звань і призначення на посади.
• Розглянути можливість залучення не лише до штурмових підрозділів, але й до інших спеціальностей — логістики, технічного обслуговування, зв’язку.

Процедурні зміни:

• Запровадити прозору цифрову систему реєстрації заяв, де кожен кандидат міг би відстежувати стан своєї справи.
• Зобов’язати адміністрації установ проводити інформаційну підготовку засуджених — до того, як приїде рекрутер.
• Залучати до рекрутингу самих ветеранів, які пройшли цей шлях: їхній досвід переконує краще за будь-які аргументи.
• Запровадити незалежний психологічний супровід на етапі відбору.
• Розширити доступ громадських організацій до установ — для моніторингу та підтримки.

Після служби:

• Забезпечити реальний соціальний патронаж при виході зі служби.
• Залучити організації, які мають досвід роботи з колишніми ув’язненими, до програм ресоціалізації ветеранів.

Якщо ці зміни будуть впроваджені, кількість самовільних залишень служби зменшиться, командири перестануть працювати «між законом і здоровим глуздом», а люди, які вже довели свою відданість на полі бою, отримають те, на що заслуговують. Якщо держава дає право колишнім засудженим долучитись до війська — вона має забезпечити їм рівні права з іншими військовослужбовцями.

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram — УГСПЛ пише | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube | Viber