Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк. Героїнею нового випуску стала юристка та правозахисниця Світлана Валько.

Світлана Валько – випускниця Школи соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2007). Кваліфікована тренерка з прав людини.

Світлана – співзасновниця, членка правління і працівниця правозахисної організації Truth Hounds. Команда правозахисної організації Truth Hounds офіційно почала свою роботу як група активістів та правозахисників у 2016 році в Грузії та Україні. В Україні засновники та засновниці організації були серед учасників ініціативи «Євромайдан-SOS». А у вересні 2014 року розпочато роботу польової місії з документування воєнних злочинів та злочинів проти людяності на Донбасі та в Криму в рамках проекту організації International Partnership for Human Rights (IPHR). У Грузії команда Truth Hounds спільно з партнерами реалізовує необхідний для пострадянського регіону проект Tbilisi Shelter Сity – прихистку для правозахисників, який дає змогу активістам у біді потрапити у безпечне середовище та отримати необхідні консультації.

Зокрема, Світлана Валько – директорка офісу Truth Hounds в Грузії, а також тривалий час – менеджерка польової місії IPHR-Truth Hounds в Україні, координаторка адвокації Truth Hounds. Більше 8 років Світлана координує різноманітні проекти в Східній Європі, Кавказі, Центральній Азії.

Світлана – гостя у різних ЗМІ, як-от, учасниця ефірів Радіо cвобода.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Я маю кваліфікацію соціальної працівниці, тому переважно працюю з уразливими групами. Розробляючи програми і сервіси для них, неможливо оминути тему прав уразливих груп, не брати участь в адвокаційних і правозахисних заходах. Моя спеціалізація, в тому числі, – це розвиток і підтримка польових сервісів. Тому я багато років працювала в основному з правами уразливих груп.

Під час Майдану ми з колегами заснували службу Євромайдан SOS, де потрібні були не тільки правозахисні, але й інші навички. Оскільки я була сильно залучена в допомозі постраждалим, я більше заглибилась в тему правозахисту.

Коли почалась війна, мене попросили стати керівницею команди польових документаторів. Кілька років ми навчали документаторів та документували воєнні злочини на Донбасі і в Криму для Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

Також ми заснували НУО Truth Hounds, місією якої є боротьба з безкарністю у різних сферах прав людини та декількох країнах.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Частиною освіти на спеціальності соціальна робота є правовий базис, тому – в Києво-Могилянській академії. Також раніше я працювала у Фундації прав людини, тож з знаннями з основоположних прав  і свобод познайомилась давно. Окремі законопроекти і національні зміни до них розглядались нами на практиці під час роботи з уразливими групами.

Щодо міжнародного гуманітарного права, його я опановувала під час великої кількості тренінгів та практичних робіт, включаючи подання скарг до Міжнародного кримінального суду тощо.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Наразі це декілька напрямків: документування воєнних злочинів та злочинів проти людяності; міжнародне гуманітарне право та відновлення справедливості; моніторинг порушень прав людини під час мирних зібрань, моніторинг релігійних свобод та свободи слова; захист і підтримка правозахисників і журналістів.

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Права людей – це і є права жінок. Багато жертв воєнних злочинів і насилля загалом –  це саме жінки. Ми працюємо з жінками, не виокремлюючи їх в окрему групу.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Найбільший успіх – це неймовірна солідарність, з якою об’єднуються правозахисники за будь-якої кризи, забуваючи про конкуренцію та образи.

Також успішними є реалізація уразливими групами права на мирні зібрання, боротьба з дискримінацією.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

По-перше, це неймовірний тиск з боку а) “патріотів”, які не бачать злочинів, якщо їх скоєно проти “ворогів”; б) продержавних угрупувань, які проплачують напади на активістів; в) опір державної системи змінам законодавства, наприклад, щодо воєнних злочинів, міжнародних гуманітарних норм чи корупції.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Я думаю, чимало. Можливо, варто було б посилити зусилля проти фольклорно-побутового сексизму та “скляної стелі” в політиці і державному керуванні.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Без політичної волі важко змінити щось системно. Новий закон 2018 року «Про запобігання та протидію домашньому насильству» непоганий. Однак, аби його було реалізовано і були механізми виконання, потрібно чимало сміливих людей для створення прецедентів.

Крім того, важкувато із захистом постраждалих від насильства. Окремо варто відзначити фактор бойових дій, де гендерно-орієнтоване насильство процвітає. Проте в середовищі суцільного ПТСР військових важко працювати без активної участі жінок і спільнот на місцях.

Так, наприклад, ми не скоро дізнаємось про реальну кількість скоєних злочинів сексуального насильства навіть в полоні, адже всі постраждалі, з якими ми говоримо, дуже бояться розголосу і мають значні травми.

Має пройти час, коли вони наважаться про це заговорити. Крім того, все ще сильною по всій Україні є теза “жертва сама спровокувала”, і висока толерантність до насилля в цілому.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Солідарність, доброта, перемога справедливості, почуття гумору українців, підтримка одні одних, невеликі суспільні ініціативи, сильні молодіжні рухи.