У 2019 році учасники акції біля посольства Туреччини в Києві зазнали нападу. Тоді кілька десятків людей прийшли на акцію до посольства Туреччини, аби висловити протест проти операції Туреччини у Сирії та геноциду курдів. Під час акції кілька людей, які вийшли з території посольства, напали на мітингувальників та рвали їхні плакати.
Військовослужбовці Національної гвардії, які стояли поруч, не втрутилися. Поліція, що приїхала на виклик, заявила про «незаконність» зібрання. Пів року опісля нападників так і не встановили. Активісти подали скаргу до Європейського суду з прав людини. Інтереси заявників у ЄСПЛ представляють юристи Центру стратегічних справ УГСПЛ.
Що сталося 11 жовтня 2019 року
Близько 10:00 ранку на вул. Панаса Мирного, 22 у Києві, неподалік посольства Туреччини, зібралося кілька десятків людей. Серед них — активісти, які згодом подадуть скаргу до ЄСПЛ, серед них — Наталя Луньо. Вони тримали плакати й скандували гасла українською, англійською та курдською мовами. Це була акція солідарності з сирійськими курдами «Rise Up 4 Rojava» — заклик до Туреччини припинити військову операцію на півночі Сирії.
Про проведення акції Наталя Луньо — одна з організаторок — заздалегідь повідомила Київську міську державну адміністрацію електронним листом.
Фото: Сергій Мовчан (з відкритих джерел)
Як мирне зібрання перетворилося на напад
Працівники посольства звернулися до військовослужбовця Національної гвардії із проханням «забрати плакати» й припинити акцію. Невдовзі прибули ще кілька нацгвардійців. Вони заявляли активістам, що зібрання незаконне. Близько 10:50 один із військових спробував вирвати плакат в одного з учасників акції.
Майже одразу після цього з території посольства вийшли четверо невідомих чоловіків і рушили в бік протестувальників. Один з них схопив дорожній конус і почав ним погрожувати. Інший зірвав плакат із рук однієї з активісток і подряпав їй обличчя — у результаті вона отримала легкі тілесні ушкодження. Після нападу всі четверо повернулися на територію посольства.
Фото: Сергій Мовчан (з відкритих джерел)
Військовослужбовці Національної гвардії, які весь цей час були поруч, нападу не перешкодили й заходів для захисту учасників акції не вжили.
«Це ви провели незаконну акцію»
Наталя Луньо одразу викликала поліцію. Перший наряд повідомив активістам, що приїхав «на несанкціоновану акцію», а не на виклик про напад. Правоохоронці наполягали, що зібрання незаконне. Слідча, яка прибула пізніше, ігнорувала заявників і спілкувалася лише з військовослужбовцем Національної гвардії.
Українське законодавство не вимагає дозволу влади на проведення мирної акції — достатньо завчасно повідомити органи влади. Завчасність при цьому має бути такою, щоб правоохоронці встигли забезпечити безпеку учасників. Заборонити мирне зібрання може лише адміністративний суд за ст. 182 КАСУ, а жодного судового рішення про заборону «Rise Up 4 Rojava» не існувало. Іншими словами — акція була повністю законною.
Слідство, яке «не побачило» окремого злочину
Заявники зробили все, що передбачає українське законодавство:
подали заяви про злочини до Національної поліції та Державного бюро розслідувань;
неодноразово через суд оскаржували бездіяльність слідчих — два рази суди визнали її незаконною;
після того, як їм підкинули плакат із погрозами, подали заяви про застосування заходів безпеки;
подали адміністративний позов проти ГУ Національної гвардії в м. Києві.
Результат: нападників так і не ідентифікували. Військовослужбовця Національної гвардії, як виявилося згодом, ДБР усе ж допитало, але про це заявники дізналися лише з постановипро закриття провадження від 2020 року, ознайомитись з якою вдалось лише в квітні 2026. У цьому кримінальному провадженні їх навіть не визнали потерпілими. Заявників не повідомляли про хід розслідування ані в поліції, ані в ДБР. Заходів безпеки не вжили: на заяви навіть не відповіли.
Ганна Циба. Фото: фейсбук Sofiia Lapina
Один із ключових провалів розслідування — те, що сам факт перешкоджання мирній акції правоохоронці так і не розслідували як окремий злочин.
— У ході слідства хоч якось розслідувалося лише нанесення Ганні Цибі легких тілесних ушкоджень у вигляді подряпини. А заяви про перешкоджання проведенню мирного зібрання взагалі ігнорувалися. Слідство не вбачало в цьому окремого складу злочину, — пояснює юристка Центру стратегічних справ УГСПЛ Олена Куваєва.
Попри подані заявниками скарги і судові рішення, які визнавали бездіяльність слідчих незаконною, інформації про те, що перешкоджання акції хоч колись справді розслідували, немає. А заяви про застосування заходів безпеки правоохоронці просто долучали до вже існуючих кримінальних проваджень.
Нацгвардія: ті, хто мав захищати — стримували постраждалих
Друге ключове питання у скарзі — бездіяльність військовослужбовців Національної гвардії, які перебували на акції, але не захистили протестувальників. І відсутність будь-якого ефективного розслідування цієї бездіяльності.
— На відео, знятих самими протестувальниками, видно, що в моменти нападу на протестуючих представники Національної гвардії ніби стримували протестуючих, а не тих, хто на них нападав, — говорить Олена Куваєва. — І це достатньо поширена тенденція. Особливо вона стосується LGBT-прайдів, коли в оточення беруть не нападників, а саме мирне зібрання.
Олена Куваєва, юристка Центру стратегічних справ УГСПЛ
Що оскаржують у Страсбурзі
Інтереси заявників у Європейському суді з прав людини представляють юристи Центру стратегічних справ УГСПЛ. У скарзі до ЄСПЛ юристи вказують на порушення чотирьох статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:
Стаття 3 (заборона катувань і нелюдського поводження) — у процесуальному аспекті, через відсутність ефективного розслідування, і в матеріальному — через тілесні ушкодження однієї з учасниць і реальний ризик для решти, від якого держава їх не вберегла.
Статті 10 та 11 (свобода вираження поглядів і свобода мирних зібрань) — розгін законної акції, бездіяльність правоохоронців та погрози активістам мають «охолоджуючий ефект» на громадську діяльність.
Стаття 13 (право на ефективний засіб правового захисту) — національні засоби захисту в цій справі виявилися неефективними на практиці.
Розслідування на національному рівні так і не зрушило з місця. Для заявників звернення до Страсбурга залишилося єдиним шансом отримати юридичну оцінку того, що сталося: чи порушила держава свій обов’язок не втручатись і забезпечити право заявників на мирне зібрання, чи обов’язок належно розслідувати напад на його учасників — або, як можливо у цій справі, і те, й інше.
Ця справа ставить питання про межу обов’язків держави: коли правоохоронці бачать у мирному протесті «незаконну акцію», а в нападниках — нікого, кого варто шукати, право на свободу зібрань фактично перестає працювати.
Публікація підготовлена у співпраці з Центром прав людини ZMINA за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Української Гельсінської спілки з прав людини і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
