Українська Гельсінська спілка з прав людини у партнерстві з Міністерством освіти і науки України провела Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Права людини та права дитини в умовах війни». 

1 місце отримала  робота  «Вірю в майбутнє», авторка Кобченко Діана Вікторівна, Куп’янський ліцей №1 Куп’янської міської ради Харківської області, під керівництвом Загоруйко Оксани Ярославівни.

     Часто думаю собі: що б я робила зараз, якби не було війни? Ходила б до великої і красивої школи, гуляла б із подружками, готувалась би до семінару з правознавства, зубрила англійську або майнула б із тітонькою і її маленьким сином на річку? Але історія не знає умовного часу, тільки минулий, який ніколи не повертається. То для чого ж тоді вчити ту історію? Перша світова, Друга світова… До чого тут ми? Таке далеке і нас не стосується… Як трохи безглуздими й недоречними здавалися тости за святковим родинним столом із прабабусею та прадідусем: «Щоб жили ми багато й не було війни!» Поки ця війна не стала й на нашому порозі. Жахливий сон, із якого ніяк не прокинешся.

     Наше містечко зовсім близько до кордону з рф, через нього проходять зручні дороги та залізниця в усі кінці України. Не встигли й оговтатися від першого шоку, як уже 27 лютого навколо затріпотіли триколори, шляхами поповзли танки й важка техніка, прийшли нові «хазяї-асвабадітєлі». Банки, аптеки, крамниці, звісно ж, позачинялися, деякі вже й пограбували, міський транспорт не їздить. Хто як міг, особливо в кого було своє авто, почали правдами й неправдами вибиратися з міста. Але не у всіх була така можливість, черга до перевізників протягом кількох тижнів не зменшувалася з трьох тисяч.

      А як же школа, навчання? Побігли до школи – частина вчителів уже виїхала. Згадала урок правознавства про МГП – міжнародне гуманітарне право. Там говориться, що під час війни на захоплених територіях окупанти мають забезпечувати цивільне населення усім необхідним для життя – водою, їжею, медичним обслуговуванням та ліками. Електрика й водопостачання були відключені. На перших порах воду ми збирали дощову (з ринв багатоповерхівок), біля скважини – черга на кілометр, їжу варили на подвір’ях, світили свічками, за ліки віддавали останні гроші спекулянтам, які звідкись з’явилися.

    Діти, за міжнародним гуманітарним правом,  крім іншого, повинні мати доступ до освіти. І рашисти ревно взялися це виконувати. Але як! Школи перевели «на нові рейки». Директорку, яка відмовилася співпрацювати, забрали й посадили в підвал, де вона й просиділа, як ми потім дізналися, 45 днів у жахливих умовах. Дехто з учителів погодився працювати (потрібно ж якось виживати, та й не кожен зможе отак усе покинути й виїхати). Тільки тепер уже треба вчити любити не Україну, а росію, її вождів, «вєлікій і магучій». Найприкріше, що зрадниками стали майже всі викладачі історії.

     Почали ходити на заняття й діти. Якщо хтось із тих, що залишився в місті, відмовлявся навчатися в російській школі, батьків попереджали, штрафували й навіть обіцяли позбавити батьківських прав та забрати дітей до інтернату. Випускники школи отримали атестати російського зразка й пільги для вступу до провінційних російських вишів. Учителі їздили до Курська та Ярославля на курси перепідготовки, возили  школярів відпочивати до Криму. Більшість із них повірили, що росія тут надовго й поспішили користуватися всіма наданими їм «благами». Чому так сталося? Як узгодити з МГП фізичний, інформаційний, психологічний тиск, створення умов для колабораціонізму (це як доведення до самогубства)? Про який суд (за МГП) може йти мова, коли захопили організаторів мирного протесту й вони зникли назавжди, а інших розігнали димовими шашками та автоматними чергами? А серед них були й батьки з дітьми, студенти, наші недавнішні випускники…

     Помічаю за собою, що часто подумки продовжую вести дискусії, як у нас було на уроках правознавства, вишукую плюси й мінуси різних явищ. Добре, що люди навчилися домовлятися, спільно виробляти закони й  дотримуватися їх. Погано, що не всі визнають ці закони, особливо коли йдеться про міждержавні відносини. Непогано, що закони удосконалюються, а от дієвих механізмів їхнього впровадження, на жаль, немає. 

       Вірю, що закінчиться війна нашою перемогою, хоча й не так швидко, як хотілося б. Приїдемо додому. Як тепер ставитися до своїх подружок, що разом із батьками або бабусями ходили на рашистські мітинги, виступали, давали інтерв’ю на телебаченні? Носили ворожу символіку?  До вчителів, які говорили правильні слова, учили патріотизму й самі стали колаборантами? Формально вони ніби користувалися міжнародним гуманітарним правом щодо цивільного населення під час війни, виживали, як могли. Так само й діти. А морально-етичні закони?

      Наше містечко звільнили. Але воно продовжує бути в зоні бойових дій. Більшість колаборантів завчасно зникла. Дехто виїхав у великі міста, замаскувався під «наших», та ще й постраждалих, спокійненько собі працює або живе на допомогу ВПО. Найбільш відомим зрадникам висунули підозри заочно. Багатьох затриманих після співбесід у відповідних органах і відпустили «за браком доказів». Я не кровожерна. Кожен може помилятися й чинити погано під тиском обставин. Але ж має бути різниця між тими, хто в тих самих тяжких обставинах зробив інакше, багато втратив, проте залишився вірним громадянином своєї держави, допомагав і допомагає ЗСУ, чим може, як, наприклад, мої рідні? Мені здається, що в таких випадках треба звертатися до такої форми, як осуд громади, громадськості. Були ж колись віче, народний суд (згадаймо твір Івана Франка «Захар Беркут»)!

       Я ще остаточно не визначилася зі своєю майбутньою професією. Та здається, схиляюся до думки, що могла би стати гарним правознавцем, правозахисником, юристом. І працювати над удосконаленням законів, дієвими механізмами їхнього втілення. Хай восторжествують мир, добро та справедливість!

Українська Гельсінська спілка з прав людини у партнерстві з Міністерством освіти і науки України провела Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Права людини та права дитини в умовах війни». 

2 місце отримала робота «Під прицілом», автор Смовський Максим Олександрович, Остерський ліцей №2, під керівництвом Смовської Ірини Юріївни.

  Епіграф

                                        Життя – непередбачувана річ. 

Часто все змінюється за хвилину

Щастя… Яке воно? Особисто ви щасливі? Мабуть, кожен хоч раз у житті запитував себе. Та я відповім: щастя, як і все навколо нас, поняття відносне. Сьогодні ти ходиш до школи, бавишся, радієш життю, а завтра…Усе може змінити одна хвилина, один день, і тоді ти точно знаєш, що от вчора було щасливим. 

Ранок. 7.00. 24 лютого 2022 року.

У мене, як завжди, перший урок і я неймовірно хочу спати. У ліжечку ще ніжиться сестричка, а я їй по-доброму заздрю, бо є в неї час на спання, на гру, на відпочинок… Чую, як на кухні гуркотить тарілками матуся, до ванної  пішов татко…

Ранок  звичайний – розмірено-монотонний. Та раптом чую  телефонний дзвінок. Мене він дивує та насторожує, бо нам так зрання ніхто ніколи не телефонує. Крізь сон прислухаюсь. Розумію, що татко когось слухає, але сам мовчить. Дивно, як для мого татка. А потім… А потім мамині сльози, татків надзвичайний відчай у очах. Я дізнався, що телефонував дідусь і шокував нас страшною новиною: війна.  Це слово я, звісно, чув багато разів, особливо від моєї прабабці Галини, яка пережила війну, хоча втратила на ній татуся. Але сьогодні це слово залунало якось по-особливому  тривожно й боляче. Батьки мовчки ходили по кімнаті, намагаючись, мабуть, чітко спланувати хід своїх подальших дій, але нічого не виходило. Погляди рідних людей говорили про безпорадність і тривогу. 

 Далі у мене й матусі були уроки онлайн, а думки… Вони літали десь осторонь від уроків, домашнього завдання, математичних виразів…

Війна… Яке страшне й не до кінця ще осмислене мною слово. Я боявся, чесно, уперше в житті так боявся, хвилювався, хоча й розумів, що маю підтримувати рідних. Я бачив страх у очах батьків. Лише Христинка ніжно посміхалася, бо ще нічого не розуміла. Хоча я мав і надію: війна не може тривати довго, бо навколо цивілізований, раціональний і толерантний світ, тож нам допоможуть. Ми ж живемо у ХХІ столітті. Наївний був, тепер знаю: коли б і де ти не жив, завжди є добро і зло, зло, з яким так нелегко справлятися. 

А далі все, як у кіно,  – страшному, жахливому. Ми з родиною сиділи у підвалі, чули вибухи, мерзли, голодували. Найбільше було шкода нашу малечу, їй щойно виповнився рік, як ми далі з нею тут у підвалі ? Мама бігала на третій поверх, готувала нам їжу, приносила щось смачненьке. Я знав, що за 7 км військова частина і всі ми тут теж під прицілом, під прицілом тих нелюдів, що прагнуть нас загарбати.

З часом, коли думки та емоції трохи вгамувалися, ми повернулись до квартири, до більш-менш колишнього життя, хоча, звісно, воно вже ніколи не стане таким, як було. 

Над нашими головами щоденно висить Дамоклів меч, ми постійно живемо у стресі. Ми, діти… А чи має так бути? Нещодавно я почав цікавитися правами, які мають люди під час війни. Саме так я дізнався про міжнародне гуманітарне право, про його основні постулати. Довідався, що всі ми жертви війни. Мене здивувало, що на війні теж є свої правила. 

Ми живемо в цивілізованому світі, та не всі країни хочуть жити, як люди.

Одна із заборон МГП виголошує: не можна нападати, знищувати цивільні об’єкти. І одразу згадую той пологовий будинок, який нещодавно знищили окупанти.  Росія – країна-терорист, вона не визнає жодних заборон, жодних правил. Та я пишаюся, що моя країна чітко виконує пункти Женевських договорів, зокрема толерантне поводження з військовополоненими.  Справді неймовірно важливо, щоб існували такі інстанції, установи як МГП, бо саме завдяки їм ми можемо і в найскладніші періоди життя вірити в диво.

На мою думку, Україна має сьогодні трьох китів, на яких покладає надію: це Бог, ЗСУ та МГП. 

На жаль, війна назавжди травмувала всіх нас. Мене повністю змінила війна.  Та хіба тільки мене?!

Вона  без дозволу  переформатувала свідомість українців… 

Я змінився…

Ми змінились.  

Та щось ці кляті рашисти все ж зробили. Вони об’єднали нас, наш народ,  як ніколи.

Ми маємо надію, що правда переможе. Основний принцип Міжнародного гуманітарного права – це гуманність. Вірю, що саме завдяки цій гуманності, людяності цивілізованого світу та нашій згуртованості  ми всі разом подолаємо ворога.

Ми відродимо душі, я знаю,

Буде Мир на вкраїнській землі,

Цього серцем дитячим бажаю

І в це вірю. Ми віримо всі! 

Українська Гельсінська спілка з прав людини у партнерстві з Міністерством освіти і науки України провела Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Права людини та права дитини в умовах війни». 

2 місце отримала робота«Тиха окупація», Дніпровський ліцей №120, під керівництвом Волосянко Євгенії Володимирівни.

Окупація… Хто б міг подумати, що у лютому, майже два роки тому, я дізнаюся, що означає це слово. По-справжньому, не з розповідей прадіда, який сам під час Другої світової був малим та спостерігав, як степи Херсонщини палають. Тепер я, як він…

Виявилося, що ворог, який приходить на територію України зі зброєю в руках, порушує перше й основне право дитини – право на життя. Щохвилини мені та моїм друзям, що залишились тут, доводиться проживати жахливі моменти «неволі»: ніколи не знаєш, що спаде на думку «визволителям», коли до тебе завітають з перевіркою, і чи не відправлять тебе на «оздоровлення» кудись подалі від батьків. Це страшно, але ми дуже різко подорослішали. Ми тепер дорослі-діти. 

Тут, у тихій окупації, говорити про право на охорону здоров’я і безоплатну кваліфіковану медичну допомогу взагалі не доводиться, проте мені пощастило, що в мене найкращі мама та бабуся: вони завжди знають, як мене швидко поставити на ноги.

А ще, в умовах окупації право на ім’я та громадянство також порушується. Примусова зміна документів під загрозою розправи (як мої батьки з цим справляються, я не знаю), постійна пропаганда звідусіль про «великий-могучий», заборона здобувати освіту (але попри все ми боремося). Це все задля того, аби ми забули своє коріння, втратили свою українську самобутність, стали як вони. Я не хочу і не буду. Батьки мене навчили бути гідним, я – УКРАЇНЕЦЬ.

У цілому, більша частина прав дитини порушується саме агресором. Хочу вірити, що окупанти будуть покарані за те, що позбавили мене того щасливого, безпечного дитинства, яке я проживав на просторох своєї рідної землі, і колись, втомлені та нескорені, ми зможемо без страху називати себе українцями. Слава Україні!

 

Українська Гельсінська спілка з прав людини у партнерстві з Міністерством освіти і науки України провела Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Права людини та права дитини в умовах війни». 

3 місце отримала робота «Війна в Україні і права дитини», автор Матвієнко Кирило Дмитрович КУ «Комишувацький ліцей» Попаснянської міської територіальної громади Луганської області, під керівництвом Мирошниченко Наталії Анатоліївни.

У житті будь-якої держави, суспільства і кожної людини окремо важливу роль відіграє таке явище, як право. Воно виступає в ролі регулятора суспільних відносин та захищає громадян і держави.

Я – молодий юнак, вимушений переселенець з Донбасу, безхатько. Війна дихала моїй родині в спину, вона й зараз дивиться на мене зі сторінок та екранів ЗМІ. Моя мала Батьківщина, Луганщина, окупована. Кожен день я замислююсь, якою мірою виконуються мої права? 

Основними міжнародними документами, де закріплені мої права, є Конвенція ООН про права дитини та Декларація прав дитини.

Конвенцію ООН про права дитини було прийнято 20 листопада 1989 року, її ще називають «Світовою Конституцією прав дитини».

Україна – правова держава, яка завжди дбає про добробут своїх громадян. Конвенцію ООН про захист прав дитини ратифіковано Постановою Верховної Ради України №789-ХІІ від 27 лютого 1991 року, і відтоді в нашій країні норми Конвенції ООН про захист прав дитини стали складовою національного законодавства.

У Конвенції зазначено, що права передбачені в цьому документі, стосуються кожної дитини, незалежно від кольору шкіри, від раси, від матеріальних благ, релігії, освіти, мови, стану здоров’я, статі … 

Перегортаю сторінки Конвенції ООН про права дитини. Хочу зрозуміти, яка стаття найважливіша, коли в країні йде війна. Упевнений стаття 6 «кожна дитина має невід’ємне право на життя».

Життя… Що воно таке?.. Таке маленьке слово, лише п’ять літер, а стільки  в ньому сенсу. Раніше, я не задумувався взагалі над цим питанням. Насолоджувався безтурботним і щасливим дитинством, зростав у звичайній родині: тато працював у МНС, мама працювала вчителем біології.  Жив в рідному селищі Комишуваха, навчався в школі, мав  свої захоплення, мрії, шкільних друзів – це було справжнє життя,  життя, гарантоване Конституцією України – Основним Законом держави. Я навіть не задумувався над можливістю припинення біологічного існування людей навколо себе. Молодість оптимістична, в старість для себе не віримо, що там вже казати про смерть. 

 І ось в один момент  все … ранок 24 лютого 2022 року. 

Війна, вибухи, сльози, страх, біль, боротьба за виживання – синоніми до слова «життя» усіх людей України.

Порушено найголовніше право кожного – це право на життя. 

У ХХІ столітті в центрі Європи моє право на життя порушила країна- агресор.  Я міг загинути під час обстрілів від куль та снарядів, мене могло завалити уламками будинку, міг померти від хвороби, бо доступ до ліків та лікарів був обмежений. Я вже не говорю про можливість потрапити під обстріл снарядами з білим фосфором, забороненим для використання навіть проти комбатантів. А скільки дітей втратили життя та здоров’я, тому що прийняли невірні рішення, перебуваючи в стані стресу через бойові дії. 

Я і мої однолітки – ми не комбатанти, не учасники бойових дій. Міжнародне гуманітарне право вимагає від воюючих сторін максимальних зусиль для запобігання втрат серед мирного населення. 

Мені 16, а я вже знаю, як виглядає війна. Не з підручника, не з кінофільмів, а з щоденних фронтових повідомлень і з побаченого в рідному селищі та на шляху до Дніпропетровщини. 

Я знаю багато випадків, коли гинули мирні люди навіть не в результаті випадковостей. Маріупольський драмтеатр з написом великими літерами – «Діти»,  розбомблений росіянами. Правда, дуже вражаючий приклад?  Я впевнений, що роками буде збиратися інформація про вбивства, скоєні росіянами, і будуть покарані всі злочинці, і розкриті всі злочини.  Світ засудив російську армію, яка зробила кримінальні злочини своїх солдат інструментом вирішення військових задач та насадження окупаційного режиму.

«Війна в Україні, як і всі війни, є кризою захисту дітей і прав дитини», – наголосив заступник виконавчого директора Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ).

Країна-агресор не визнає жодних норм Міжнародного гуманітарного права, порушує всі закони. На окупованих територіях фактично втратили чинність статті 28-31 Конвенції ООН, які закріплюють право дітей на освіту, право розмовляти рідною мовою, захоплюватися рідною культурою.

Я, маю право на життя?!  Його відбирають рашисти, ворожі кулі та уламки ракет, вони зупинили життя сотень українських дітей. 

Згідно офіційних статистичних даних фахівців платформи «Діти війни»,  станом на червень 2023 року, під час повномасштабного вторгнення загинуло 485 дітей, 992 отримали поранення, 393 дитини вважаються зниклими безвісти, 

Близько 19,5 тисяч випадків депортації дітей із України в росію. Знову порушено статтю 78 Конвенції ООН про права дитини, відібрано право набуття громадянства рідної країни, право знати своїх батьків, право на їх піклування.

«Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя», – записано в статті 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Ця ж думка є провідною і в Загальній декларації прав людини, і в Конституції України.

Для захисту дітей під час воєнного стану запроваджено загальнонаціональну програму «Дитина не сама» Офісом Президента України спільно з Дитячим фондом ООН UNICEF Ukraine та Міністерством соціальної політики.

Під час війни порушуються права дитини: право на життя, право бути із сім’єю і громадою, право на здоров’я, право на розвиток особистості, а також право на турботу і захист. 

Порушені права дітей мають бути відновлені та захищені за допомогою національних і міжнародних інституцій.

Ми прагнемо Миру та Перемоги, для того, щоб жити щасливо та скористатись своїми правами у повному обсязі.

Українська Гельсінська спілка з прав людини у партнерстві з Міністерством освіти і науки України провела Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Права людини та права дитини в умовах війни». 

3 місце отримала робота  «Мої друзі і я в умовах війни. Невигадані історії», авторка Зобенько Даша Олександрівна, Вереміївська гімназія Іркліївської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, під керівництвом Брусник Наталії Олексіївни.

  У двадцять першім столітті, в Європі,

дружба між нами починається вдосвіта,

тоді коли й сирени повітряних тривог….

У двадцять першім столітті, в Європі,  під час війни

дружба – це тримати своїх в обіймах думок…

Тримати, хоча б віртуально, за руку кожного з них,

бо ж що іще тобі залишається?

                                                      ( рядочки із вірша Ірини Вікирчак “Дружба під час війни”)

   Я думаю, потрібно бути відкритою і толерантною людиною, щоб мати щирі приятельські стосунки. Тому вважаю, що без дружби спілкування між людьми не має цінності. Особисто у мене багато друзів, я товаришую із усіма. Може, я дорослішаю, може завжди була такою. Однією із  мої близьких подруг із раннього дитинства була однокласниця Катя К. Прізвища  її не пишу із певних причин. Коли у початкових класах вперше зустрілися, ми одразу зрозуміли одна одну. У нас багато спільного: ми обоє гарно співаємо, із задоволенням відвідували вокальний та хореографічний гуртки  у школі та місцевому Будинку культури, часто були атристками на  нашій сцені. Жили ми теж поруч, тому багато  часу проводили разом. Я завжди відчувала її  підтримку і розумію, що наша дружба є справжнім скарбом, недарма ж кажуть, що шкільна дружба найміцніша у житті. Катя завжди була весела, товариська, активна і жвава, і, якщо ти не знаєш, то ніколи і не здогадаєшся, що вона має тяжку хворобу–цукровий діабет і не може ні дня обійтися без ін’єкцій інсуліну. Власне, подруга моя не була, а і зараз є. Вона жива, дякуючи Богу. Просто, ми давно вже не бачилися і невідомо коли побачимося ще– нас роз’єднала ця клята війна! Катя у 2020 році із мамою переїхали жити до Запорізької області. Ми навіть після їхнього переїзду продовжували спілкуватися через  різні соціальні мережі, тоді ще навіть не здогадуючись, які випробування їх чекають… З лютого 2022 року і до сьогодні вони –в російській окупації. Знаю, що родина подруги за цей час багато переїзджала, змінила кілька місць проживання, шкіл. Я вже мовчу про стан здоров’я моєї Каті, яка пережила стільки стресів, маючи цукровий діабет!  Де вони зараз живуть навіть не питаю, бо не хочу їм зашкодити.        

   Переглядаючи навчальні відео для школярів  від Української  Гельсінської спілки  з прав людини, я більше дізналася про МГП, Женевські конвенції. І тепер я вже чітко розумію, що МГП захищає також і цивільних осіб під час окупації. Це серйозні  міжнародні зобов’язання для багатьох держав, більшість країн їх виконує. І так має завжди бути у цивілізованому світі! Але, чому ж у житті все не так, коли  це стосується росії? Моя подруга зараз навчається за російськими підручниками, програмами, спілкується вже не нашою державною, а російською мовою. Зараз Каті 14, з них 12 вона розмовляла рідною мовою, але все змінилося, коли розпочалося  російське вторгнення в Україну. Аккаунт подруги теж російський. Але вона мене чудом знайшла у мережі Інтернет! Ми дуже-дуже рідко списуємося, всього пару слів «Як ти?»  Не все можу її запитати, просто згадуємо дитинство, той час, коли гуляли, ходили до школи, обмінювалися відео у TikTok,  могли  просто бути разом, спілкуватися вільно.

  Я з батьками живу у відносно тихому регіоні, на Черкащині. Але це не значить,  що війна не ввірвалася у наше, навіть у моє життя. Багато односельців, знайомих зараз воює, а мій хрещений тато Олександр Васильович Редька, наш мужній Герой, загинув на цій страшній війні, віддав найдорожче – своє життя. Його донька Ангеліна залишилася без батьківської любові і турботи у 9 років. Це так боляче! Я сумую за хрещеним і це розриває моє серце!!

   До нас у село із початку російської агресії приїхало дуже багато внутрішньо  переміщених осіб (серед них багато дітей) із Харкова, Слов’янська, Бахмута, інших  міст, сіл України, бо у нас тихіше, безпечніше. Односельці допомагають їм житлом, продуктами  харчування, одягом, тощо. Але майже щодня і у нас лунають сигнали повітряної тривоги через постійні ракетні атаки росії. Багато часу у школі ми із вчителями проводимо не за партами, а в укриттях. Та особливо сумно,  коли читаємо повідомлення про те, що  мільйони  українських дітей змушені постійно жити у таких умовах, спати у коридорах чи проводити ночі в холодному підвалі. Російські ракети руйнують школи, дитсадочки,  музеї,  гинуть наші люди. Сумно усвіломлювати, що я і мої однокласники, однолітки, друзі, всі ми є дітьми війни! Навіть нещодавно сталася ситуація, коли  ми, учні 5-9 класів, у яскравих карнавальних костюмах, за кілька хвилин до початку Новорічного свята, змушені були спускалися до укриття і чекали сигналу «відбій  повітряної тривоги». Я з болем дивилася на нас, дітей: на юних  Ельфів, Гномів, Щедрівників, Сніжинок, Зайчиків та Лисичок і думала про те, як же всі ми, мирні жителі, вдячні нашим захисникам і чекаємо нашої Перемоги! Тільки дякуючи  нашим  безстрашним ЗСУ, наше Новорічне свято відбулося!

   Але, буває і так, що життя у ці воєнні часи, дарує і приємні сюрпризи та нові знайомства: з лютого 2022 року і дотепер  росія, порушуючи Женевські конвенції та норми МГП, проводить  обстріли мирних жителів, зокрема, м. Києва. От тому, у березні 2022 року,  родина Святослава Куліковського була змушена покинути рідним дім,  вони з мамою  вирішили втікати десь подалі від війни і обрали наше село, хоч не мали тут нікого і нічого, не мали рідних. Мої батьки дізналися про все це і запропонували їм жити у будинку нашої покійної бабусі. Було приємно зустріти  нового приятеля. Виявилося, що Святослав теж, як і я, навчався тоді у 6 класі. Так ми стали однокласниками, здружилися, разом із мого компа заходили на онлайн уроки, виконували домашні завдання, я спочатку ділилася своїми підручниками, доки сім’я Святослава не вирішила всі технічні питання із підключення до мережі Інтернет. Майже до кінця 2021/2022 навчального року Святослав навчався у нашій школі, він також був активним у всіх громадських справах (ми готували на Великдень малюнки, смаколики для наших воїнів ЗСУ, долучалися до шкільного  флешмобу, тощо). Потім Свят повернувся до Києва, але ми  так здружилися і між собою, і  сім’ями, що дружимо і дотепер! Вони часто приїздять до нас у гості. От і на ці зимові канікули Святослав гостював  із мамою у нас. Було радісно і гарно проводити час разом! 

     На мою думку, справжній друг – це та людина, яка буде поруч з тобою в складну мить. Я дуже ціную наші відносини і завжди стараюсь допомогти моїм друзям Каті чи Святославу чим і як можу: підтримати, вислухати, поговорити.Сьогодні я подумала про те, що важко довго не бачитися із своїми друзями, але як важливо мати впевненість, що твої друзі, хоч і далеко від тебе, але  справді у безпеці, що їх права ніхто не порушує!

   Отже, на багатьох прикладах із життя та історіях моїх друзів, я пересвідчилася, що росія порушила усі норми Женевських конвенцій. Врешті я зрозуміла, що все те, що сталося із моєю подругою Катею, із моїм новим другом Святославом і із нами усіма, це, згідно Женевських конвенцій, – воєнні злочини, за які рано чи пізно росія нестиме відповідальність у Гаазі. Бо хіба  можливо таке, щоб у ХХІ столітті, у центрі Європи права людини та дитини так зухвало і безкарно  порушувалися? 

   Я мрію про те, щоб пошвидше закінчилася ця війна і знову всі жили у мирній Україні, щоб наші права були непорушними, а основою спілкування між усіма державами були норми Міжнародного гуманітарного права. Я мрію, що всі ми втрьох зустрінемося колись у нашому чарівному селі, разом підемо до річки. A дитячі мрії повинні  обов’язково збуватися, правда ж?