У Павлоградському міськрайонному суді Дніпропетровської області розглядається справа, яка стала прикладом складності застосування статті 111-1 Кримінального кодексу України (Колабораційна діяльність) в умовах повномасштабної війни.
Вікторія Крикунова з окупованого російськими військами міста Сватове на Луганщині, звинувачується у колабораційній діяльності за те, що працювала в окупаційному пенсійному фонді.
Її справу веде адвокатка і юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Анна Козьменко, яка переконана: дії Крикунової не становили злочину, а були спрямовані на виживання та допомогу співгромадянам у надзвичайно складних умовах.
Життя зупинилося
До повномасштабного вторгнення Вікторія Крикунова працювала в районному центрі зайнятості, її чоловік — рятувальником. Сім’я виховувала малолітнього сина, допомагала літнім батькам з обох сторін. Напередодні лютого 2022 року подружжя витратило всі заощадження на покупку автомобіля.
8 березня 2022 року окупаційні війська захопили Сватове і встановили в місті та районі підконтрольну адміністрацію. Тоді ж життя зупинилося.
— Одразу після окупації перестали працювати українські підприємства, організації, установи. Припинили роботу пошта, банки, банкомати. Зник мобільний зв’язок, інтернет, телебачення, радіо. І все населення залишилося в інформаційному вакуумі, — розповідає Вікторія.
Без грошей і зв’язку
Останній працюючий банкомат у Сватовому припинив роботу 11 березня 2022 року. Люди, які мали пенсії та зарплати на картках, не могли їх зняти. Ті, хто знаходив спосіб перевести електронні гроші в готівку, платили за це 30% комісії.
— Якби не оформили пенсії, я не знаю, якби ніхто не оформляв, ми, мабуть, там і з голоду померли, — свідчить у суді одна з пенсіонерок, яка змушена була звернутися до окупаційного пенсійного фонду, де працювала Крикунова.
Інший свідок розповідає про своїх літніх родичів:
— Пенсія 2000 гривень, а ті, що переводили гроші в готівку, забирали собі 30%. Тієї пенсії буквально не хватало навіть на хліб.
Сама Вікторія описує складність ситуації, в якій опинилася родина:
— Мої батьки мають хронічні захворювання. Батько — цукровий діабет. Мати — захворювання щитовидної залозу. Вони пожиттєво приймають ліки. Батько змушений контролювати цукор. Мама — гормони. Батьки, чоловіка також не працювали: у моєї свекрухи онкологічне захворювання. Вона потребує протезів.
Пізніше Вікторія Крикунова ухвалила рішення, яке привело її на лаву підсудних. Вона погодилася працювати в окупаційному управлінні пенсійного фонду у Сватівському районі протягом двох місяців, аби накопичити грошей, достатніх для виїзду з окупованої території.
— В мене не було цілі співпрацювати з окупантами. В мене не було цілі збагачення і не було цілі зайняття керуючої посади. Лише заробити кошти, щоб виїхати. Адже у нас був виїзд через Російську Федерацію. Ми залишились сам на сам. І ми виїжджали за власні кошти, за власні сили, власними можливостями, — ділиться жінка.
Гуманітарна допомога чи колабораційна діяльність?
Захист наполягає: те, що робила Вікторія Крикунова, не може вважатися злочином. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, окупаційна держава зобов’язана підтримувати умови для нормального життя населення.
— Сторона захисту вважає, що не будь-яка робота на тимчасово окупованій території може бути злочинною і утворювати об’єктивну сторону кримінального правопорушення. Оскільки міжнародне гуманітарне право, зокрема Гаазькі положення 1907 року, Женевські конвенції передбачають, що цивільне населення може співпрацювати з окупаційною державою, якщо це необхідно для забезпечення нормальної життєдіяльності цивільного населення, — пояснює юристка Анна Козьменко в коментарі Радіо Свобода.
Важливо й те, що жоден зі свідків не зміг точно назвати, які саме організаційно-розпорядчі функції виконувала Крикунова. За її словами, робота зводилася до допомоги людям у заповненні заяв на пенсію та наведення ладу в приміщенні після окупантів.
Вибір без вибору
Сама Вікторія пояснює свою мотивацію щиро і переконливо:
— Я пішла працювати до пенсійного органу на окупованій території. Я цього не приховувала, і розповідаю з першого дня і до останнього. Я хочу сказати, злочинного чи кримінального я нічого не зробила. Шкоди нашій державі я не завдавала. Лише пішла працювати з мотивом допомогти своїй родині. Допомогти виїхати. Допомогти людям, які залишилися на окупованій території, просто вижити. Просто існувати.
Евакуація зі Сватового була надзвичайно складною — офіційно організованих маршрутів не існувало, виїжджати доводилося самостійно через Росію та країни Балтії, що потребувало значних коштів.
Проукраїнська позиція як аргумент захисту
Одним з найважливіших елементів у справах про колабораційну діяльність є мотив. Чи діяла особа з антидержавницьких переконань, чи керувалася іншими спонуканнями?
У випадку Вікторії Крикунової всі свідчення говорять про одне: вона завжди мала проукраїнську позицію. Колеги по роботі в Ірпені, куди сім’я переїхала після деокупації, характеризують її як людину, яка «спілкується українською мовою, завжди долучається до зборів для військовослужбовців». П’ятдесят колег підписали характеристику, в якій зазначається, що Крикунова «любить свою країну та робить свій внесок на благо нашої країни».
— Вікторія має проукраїнську позицію. З окупації виїхала з родиною через Європу і повернулася до України, де не мала нікого — почали все з нуля. Влаштувалася до Ірпінської міськради, відвідувала проукраїнські мітинги, — підкреслює Анна Козьменко.
Більше того, у березні 2025 року Вікторію призначили головою комісії з питань внутрішньо переміщених осіб в Ірпінській міській раді.
Межа між колабораціонізмом і виживанням
Історія Вікторії Крикунової ставить фундаментальне питання: чи можна вважати злочинцем людину, яка в екстремальних умовах окупації намагалася допомогти співгромадянам отримати життєво необхідні соціальні виплати?
Справа демонструє складність застосування статті 111-1 Кримінального кодексу України (Колабораційна діяльність) в умовах тривалої окупації частини територій України. Юристи УГСПЛ неодноразово наголошували на необхідності чіткого розмежування між злочинною колаборацією та діяльністю, спрямованою на виживання цивільного населення.
Фактична шкода національній безпеці України або мета її завдання
Відповідність діяльності нормам міжнародного гуманітарного права
— Я не вважаю себе винною. Я не вважаю, що я зробила шкоду своїй державі, — заявляє Вікторія в суді. Вона звертається до ширшої проблеми: люди, які залишились на окупованій території, бояться повернутися до України, оскільки відчувають, що можуть опинитися у подібній ситуації.
Анна Козьменко, юристка Української Гельсінської спілки з прав людини, наполягає: у діях Крикунової відсутні всі ключові ознаки колабораційного злочину — немає організаційно-розпорядчих повноважень, відсутня суспільна небезпечність, немає антидержавницького мотиву, мети завдати шкоду національній безпеці України
— Робота обвинуваченої була спрямована на забезпечення елементарних умов життя для цивільного населення в умовах окупації, а отже — відповідала гуманітарній меті, передбаченій нормами міжнародного гуманітарного права, — підсумовує захист.
Справа розглядається з жовтня 2023 року. Кримінальне провадження було розпочато 8 лютого 2023 року. Судові засідання проводяться у режимі відеоконференції з Павлоградським судом, оскільки Вікторія та її захисники не можуть постійно приїжджати до Павлограда.
Станом на червень 2025 року розгляд справи добігає кінця у суді першої інстанції: закінчуються дебати, очікується вирок суду.
Рішення суду у цій справі може стати важливим прецедентом для розуміння меж між колабораційною діяльністю та дозволеною міжнародним правом гуманітарною допомогою в умовах окупації. Адже за схожих обставин опинилися тисячі українців на тимчасово окупованих територіях, які змушені були робити складний вибір між виживанням та формальним дотриманням закону.
Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:
