У МЗС забігли наперед: правозахисники про обмеження консульсьских послуг
Обмеження консульських послуг для чоловіків призовного віку за кордоном не вплине на темпи мобілізації в...
24 April 2024
Інтерв’ю підготував Тарас Війчук. Джерело сайт ХПГ
Мене звати Небога Сергій Валерійович, я власник розплідника кавказьких вівчарок “Дерево життя”, Україна, місто Черкаси.
— Як давно Ви займаєтесь розведенням собак?
— У професійній кінології я 15 років. Собаки з мого розплідника представляють нашу країну на міжнародних змаганнях. До речі, останні 5 років я поставляю собак для Міністерства оборони України, для Укроборонпрома. Також наші випускники служать у силових підрозділах.
— Чи вплинули події 2014 року на кінологію України?
— Річ у тому, що кінологія країн колишнього радянського союзу завжди була поділена. Російська кінологія дивилася на нас із зневагою. Але я ніколи не розумів, чому кінологія України прирівнюється до країн третього світу, а Білорусь та Росія — це перший світ. У нас завжди була дуже плідна племінна робота, наше поголів’я завжди було конкурентоспроможним, наших собак знали у всьому світі.
У 14-му році з’явився російський наратив: “Собаки поза політикою, собаки тут ні до чого”. Як же собаки ні до чого, якщо кінологія країни представляє обличчя тієї самої країни? Це по-перше. По-друге, кінологія завжди була під ковпаком певних силових структур. Простий приклад: президент Туркменістану летить в гості до путіна, а він йому дарує цуценя алабая. То як же собаки поза політикою?
В Україні кінологія розділилася. Я маю на увазі кінологів Харківщини, Донбасу та інших російськомовних регіонів. Багато людей досі сумують за братніми народами. Я не зовсім розумію цих людей, але, на щастя, дуже багато людей змінили свої погляди.
На жаль, багато людей намагалися всидіти на двох стільцях: і вашим, і нашим, і в РКВ і в КСУ. Багато кінологів із Донбасу без докорів сумління брали і російську гуманітарку, і нашу, їздили і туди, і сюди.
Пів року я цим людям ставив одне просте питання: “Люди добрі, як ви збираєтесь потім із нами бігати в одних рингах та бути в кінології України після всього, що сталося?” Я сам особисто допомагав вивозити розплідники з Харківщини, Маріуполя, Бердянська, Херсона, Запоріжжя. На Донбасі завжди було дуже багато моїх випускників [я маю на увазі собак]. Багатьох з них уже немає. Ані господарів, ані тварин. Дуже сильна кінологічна школа була в Харкові, Донецьку, Маріуполі, але врятувались одиниці.
— Яким було для Вас 24 лютого?
— Коли почалася повномасштабна агресія, я був зі своєю родиною в розпліднику. О пів на шосту ранку мені подзвонили колеги зі Харківщини, моя знайома [теж власниця розплідника], колега, що розводить кавказьких вівчарок. Вона мені сказала зі сльозами на очах: “Сергію Валерійовичу, під моїми вікнами їдуть російські танки та солдати”. На жаль, зв’язку зі цією людиною більше немає. Немає села на Харківщині, де вона мешкала, та я нічого не знаю про долю цієї людини. Питав у хлопців, які звільняли Харківщину: “Дізнайтеся хоч щось”. Відповідь була одна: “Тут руїни, тут нема нікого”.
— Чи потрапили Ви та ваш розплідник під російську окупацію?
— На щастя, в окупації я не був, але стояло питання: “Що робити?”
Мені запропонували евакуюватися разом із собаками, виїхати назавжди в Канаду. Але я не хочу нікуди їхати зі своєї країни. Легко казати: “Приїжджай”. Хто не мав 20 собак вагою 50-100 кілограмів, просто не уявляє, що це таке: взяти 20 собак в зуби та поїхати у невідомість. Із трьома собаками до Києва їдеш, і це ціла спецоперація. Це дуже дороге хобі. Бізнесом у нашій країні я це не можу назвати. Зазвичай, цим займаються фанатики. Будь-яка людина, яка має розплідники з великими собаками, розуміє, що перевезти таку кількість собак дуже складно. По-перше, для цього потрібні гроші. По-друге, для цього потрібен великий рейсовий автобус. По-третє, ви пам’ятаєте, що відбувалось у перші дні війни: була паніка, людей не могли вивезти, що вже казати про собак. Але я бачив багато прикладів людяності.
Мої знайомі в Бучі, Ірпені, Бородянці кидали все: дорогі машини, квартири, маєтки, та в домашніх капцях, із паспортом у зубах тягнули своїх дітей та тварин. Так, були випадки, коли люди кидали тварин, але я дуже пишаюся, що українці показали такий великий приклад людяності.
У Київської области загинула велика кількість волонтерів. Ці волонтери, як правило, наша прогресивна молодь, які не побоялись вивозити тварин та людей. Двадцять четвертого я та мій син записалися в Територіальну оборону, тому що тікати я не хотів. Єдине, про що я попросив своїх друзів за кордоном, — допомогти виїхати моїй сім’ї. Двадцять п’ятого я приїхав до свого ветеринара та попросив двадцять ампул снодійного. Це було дуже важке рішення, яке я зараз не можу собі пробачити. Річ у тому, що я вже знав, як розстрілювали собак, як спалювали у Київській області цілі ферми, як відбувались ці знущання. 24-25-го обірвався зв’язок із багатьма моїми колегами, з якими я ще пів року тому на “Кристалі” пив каву. Багатьох з них вже немає в живих.
Я знав, що якщо моє село попаде під окупацію та вони дізнаються, що це мої собаки [Сергія Валерійовича Небоги], їх не просто застрелять, а будуть знущатися. Я прийняв рішення усипити все своє поголів’я.
Мені не довелося цього робити, але я був готовий до цього. Я ніколи не пробачу своїм колегам із Росії, які на початку війни плескали в долоні: “Так вам і треба, бандерам проклятим”. Я ніколи цім людям не пробачу.
Мене засуджували, мовляв: “Чому не роздав собак?” Річ у тому, що віддати таких собак як кавказькі вівчарки, майже неможливо. За 20-21 рік мені вдалося віддати в гарні руки десь п’ять дорослих собак. Я вважаю, що зробив неможливе. Прилаштувати кавказця (собаку-лідера та однолюба) — це майже неможливо. Зараз у мене п’ятдесят собак, які чекають господарів. Я готовий роздати. Хтось готовий взяти? Якщо ні, не треба мене засуджувати.
— Що спонукало Вас створити фільм “Війна на чотирьох лапах?”
Все дуже просто. У Київській області багато моїх колег, які у звичайному цивільному житті були моїми конкурентами, з якими ми навіть не товаришували. Наприклад, відомий на весь світ розплідник “Даур Дон”, де 70 собак, 7 чемпіонів світу, 15 чемпіонів Європи. Такого навіть у росіян не було, хоча про цю породу кажуть, що вона колишня радянська. Так склалося, що саме за них я переживав найбільше, бо вони знаходились у Жереві [Іванківський район]. Зараз цього села вже не існує. З першого дня зв’язку з ними не було. Перші, кому я поїхав допомогти, коли звільнили Київську область, це був саме розплідник кавказької вівчарки “Даур Дон”. Вони були здивовані, коли через мінні поля я до них врешті дістався. Саме там зародився цей фільм.
Я знімав мінні поля, а коли доїхав до них, у мене вже був маленький шматок матеріалу. Потім я поїхав до других, третіх, п’ятих, десятих. Ми листувалися у Фейсбуці, Телеграмі. Я знав, хто де знаходиться, по дорозі закидував м’ясо, корми, десь, може, в 5 розплідників.
Був розплідник з московською сторожовою, там у жінки танк стояв прямо у дворі. Вони якось казали: “Твої собаки заважають нам спати своїм гавкотом, давай, щоб ти не мучилась, ми їх розстріляємо та й все”.
Тому я вирішив, що це треба фіксувати, бо колись настане час, коли ці факти будуть у суді.
— Чому Ви вирішили рятувати собак, а не людей?
— Я не можу сказати, що рятував безпосередньо тільки собак. Скоріш за все, я рятував собак із власниками. Тварини потерпають, гинуть, страждають, як і люди, тільки людина може сказати: “Допоможи”, — а собака, кішка, цього не скаже. На жаль, зараз такою допомогою займається дуже невелика кількість людей. Я дуже вдячний європейським країнам, які дозволили перетинати кордон не дивлячись на родовідні та ветеринарні паспорти. Я дуже вдячний європейській спільноті, яка прийняла цю велику кількість собак.
— На Вашу думку, росіяни цілеспрямовано нищать тварин?
— Я маю безпосередні факти. Коли снаряд залітає у вольєр, я розумію, що куля — дурепа. Але я був в одному селі, в Бородянці, розмовляв з чоловіком, який показав мені шкуру з головою свого німця, вівчара молодого. Його буряти з’їли. Я був здивований, але він сказав: “Чому Ви дивуєтесь? У нас таке у кожному дворі: там з’їли, там з’їли”. Людина, яка мені давала інтерв’ю, кишки та шкуру своєї собаки знайшла у підвалі: тварину просто з’їли. Таких випадків на Київщині дуже багато. Більш того, тварин не просто з’їдали, їм прострілювали хребти, щоб тварина мучилася та помирала повільно. Я був у місцях, де тварини їли один одного. Це я бачив власними очима на Київщині. Розплідник “Даур Дон” якимось дивом вивіз 10 собак, а 60 залишилося. Коли ми повернулися, собаки бігали лісом, половина собак загинула від снарядів. У мене є кадри, де прямо посеред дороги собаку прибили милицями до дерева за шию. Таких випадків багато.
У мене є факти, коли цілі розплідники, наприклад, алабаїв, середньоазіатських вівчарок, вивозили в росію. Або брали цуценя, а потім знаходили голову і лапи від цього цуценя на краю села. Вони просто його засмажили зі картоплею.
На Київщині в кожному селі ви знайдете багато людей, які вам це підтвердять. Ще один відомий приклад: цілу ферму коней під Бородянкою, під Гостомелем просто розстріляли заради забави. Про сільськогосподарських тварин навіть не кажу, бо в кожному селі такі випадки. Спалювали ціли фермі. Це вам на Київщині в кожному селі розкажуть. У мене є хлопці, які після деокупації збирали рештки людей та тварин. Це — страшні речі. Мені подзвонив один знайомий, який заходив після ЗСУ. Вони збирали ці рештки.
Він подзвонив о другій годині ночі й перше, що сказав, було: “Валерійович, перше, що я хочу зробити — сходити в душ і випити склянку горілки без закуски”. Я питаю: “Сашко, що трапилося?” А він каже: “Геть уся Буча, весь Ірпінь завалені рештками людей та тварин. Про людей ми дбаємо, а про тварин, на жаль, дбають тільки їх власники”. Наприклад, В’ячеслав Закатов — легендарна людина, власник кавказьких вовкодавів. Йому 72 роки, до нього їздив увесь Кавказ, а зараз ця людина сидить у Чернігові, в розбитому будинку, з дванадцятьма собаками. Після “Даур Дона” я поїхав до нього. Я відправив йому декілька обігрівачів, бо засклити його розбитий будинок та покрити кришу — нереально. Людина живе у ванній кімнаті. Я завжди намагаюся щось йому в Чернігів відправити. Людині 72 роки, він не покинув своїх собак, хоча можливість виїхати у нього була.
Ще приклад. Голова спілки ветеранів АТО — Сергій Москаленко не покинув своїх собак. Ця людина не змогла виїхати й чудом залишилась жива. На Харківщині у мене були друзі, з якими у мене немає зв’язку з лютого. Коли звільняли Харківщину, я писав знайомим хлопцям, які брали участь у деокупації: “Подивіться селище Веселе, селище Циркуни”. Мені люди відповідали: “Валерійович, там немає ані людей, ані тварин, їх просто не існує”. Маріуполь — це, взагалі, окрема справа. У мене в Маріуполі загинуло декілька друзів-кінологів. Дружина Віталія Абашова, якій допомагає мені зі м’ясом, родом із Маріуполя. Ії сестра мала великий розплідник та сорок собак, але зараз нема нікого: ані собак, ані сестри.
— Чому окупанти так чинять із тваринами?
— Я вважаю, що є дві причини. По-перше, вони ординці, це дикуни, які не мають жодного відношення до цивілізованого світу. По-друге, все що має ознаки українського прапора, для них — як ганчірка для бика. У 2021-му році моя випускниця Аза зі “Дерева життя” в Берліні виграла монопородний чемпіонат Європи по кавказькій вівчарці. Але з боку російських наших “колег” я не почув жодного привітання, жодного. Це були мовчазні прокляття в нашу сторону, бо переміг не їхній собака, не їхній випускник [їх було 43], а наша з України, яка зараз проживає в Берліні. Аза стала кращою сукою у Європі, але у тематичних групах та спільнотах нічого крім бруду та негативу я не побачив. Мене привітали лише наші земляки. Більш того, я хочу ще сказати, що геть усі наші собаківники, які одержують перемоги у Європі, потерпають від знущання. Був чемпіонат Європи у квітні в Парижі. Коли наші дівчата виграли, їм росіяни плювали в обличчя, дулі тикали, в п’яному чаді кричали: “Росія вперед”. Так не має бути.
— Які завдання стоять перед кінологами України?
— Російської кінологічної федерації [РКФ] не місце у всесвітній спільноті собаківників. Собаки завжди представляли обличчя країни: як спорт, мистецтво, щось ще. Це завжди обличчя країни. З урахуванням того, що половини кінології не існує, зараз наше головне завдання — вижити та максимально зберегти поголів’я, яке залишилося. Саме тому я допомагаю сьогодні тим людям, з якими конкурував. Зараз ми в одному човні, як співав Олег Скрипка: “На човні наче уві сні”.
—Що можна вважати остаточною перемогою України?
— Я вважаю, що наша перемога буде тоді, коли ми повернемося до кордонів 91-року, як сказав наш Президент. Це — по-перше. По-друге — росія в тому вигляді, в якому вона зараз є, не має права на існування. Просто не має права. Вона повинна закінчити своє існування раз і назавжди.
Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.
Обмеження консульських послуг для чоловіків призовного віку за кордоном не вплине на темпи мобілізації в...
24 April 2024
До юристів громадських приймалень Української Гельсінської спілки з прав людини часто звертаються родини загиблих військових,...
23 April 2024
Комісар Ради Європи з прав людини Майкл О’Флаерті свій перший візит на цій посаді здійснив...
23 April 2024
Росія за два роки перетворила Дружківку з затишного міста на руїни. Обстріли не залишають у...
22 April 2024