— Що сталося?

— Кажуть, що три авіаудари було. У сусідній будинок влучила бомба та у наш двір. У нас розбомбило усе у квартирі. Прокинулася від холоду, голова уся у крові, окуляри розбиті. Встала, дивлюся — сусідня хата горить. У квартирі тріщини у стінах, хоч руку встромляй на вулицю. Усе видно. І немає ані вікон, ані дверей: скло, тинькування, усе попадало. Я на одне вухо глуха, нічого не чую. Син, Слава Богу, цілий. Кажу: “Я іду до лікарні зашивати рану”. Спустилася помаленьку, пішла в лікарню, там вже наші сусіди стояли. Вони теж постраждали. Нам зашили рани, хотіли залишити, але я вирішила повернутися до сина. Кругами йшла, земля тремтіла, навколо все горіло. Страшно було, дуже страшно. Такий переляк був, що я не знаю, як дійшла додому. Переночували у підвалі, а на другий день нас волонтер машиною забрав. Спочатку на Загальці поїхали, а потім нас посадили до автобуса і завезли на Пісківку. Ми там були в одній школі, потім через два дні нас перевели до ліцею, а потім завезли в Коломию. З Коломиї ми повернулися додому 16 травня.

— Що з вашою оселею?

— Розбомбило повністю квартиру. Уся техніка, усі меблі, усе рознесено. Стіни потріскалися. Між кухнею та туалетом стіна впала. У проході між кухнею та коридором теж немає стіни. Дверей немає. Нічого, абсолютно нічого не залишилося. А що залишилося, то позабирали. Хто ходив — не знаю.

— Які ще злочини російські військові вчиняли проти цивільного населення?

— Я не бачила, але моя подруга розповідала, що на Семашко у неї сусіда вбили. Вона сама загорнула його у плівку та поховала. Прямо у дворі розстріляли. Ні за що. Людина їхала та розстріляли людину. Вона була змушена його поховати.

— Бородянка була окупована?

— Була окупована.

— Як довго?

— Щиро кажучи, я не знаю, тому, що в Бородянці не була. Мабуть, десь до кінця березня. 27-го чи першого квітня вони виїхали з Бородянки. У моєї подруги був спостережний пункт на даху, якій теж зруйнувало. Вони сиділи, спостерігали. Розповідали, що росіяни там були. Милися, позалишали свій одяг у дворі: майки та рушники. У неї не було що забирати, тому що хата ремонтувалася. А в однієї жінки навіть унітаз забрали. У мене мама була тут. Казала, що буряти були. Кадирівців вона не бачила. Перші усі були з голки одягнуті, при формі. Каже, дуже страшно було, коли 20 чоловіків зайшли у хату, походили, подивилися. Правда, більш-менш спокійно було. А потім, вони кажуть: “Почекайте, прийдуть регулярні війська, тоді побачите, що може бути”.

— Що плануєте робити далі?

— Жити будемо. Зараз живу у модульному містечку зі молодшим сином. Старший в армії. Через два тижні пішов служити.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян? 

— Так змінилося. Що їм казати, якщо вони нас не чують. Вони зазомбовані, вони слухають своїх політиків, а нас не чують. Може зараз у когось із них трошки щось прокинеться. Вони все це не розуміють, кажуть, що це все фейк, постановка. Але вони нас не зрозуміють, якщо не побудуть у нашій шкурі.