Плейлист вбивць: як ноти ховають звуки катувань
У стінах Мелітопольського КПЗ лунає гучна музика та болісні стогони. Гучною музикою російські військові намагаються...
26 April 2024
Мешканець Сум Євген Прокопенко, колишній військовий, у минулому – російський офіцер. Він питає у міністра оборони рф шойгу, якого колись знав особисто: “Що з вами? Що ви робите?”.
Інтерв’ю підготував львівський журналіст Тарас Зозулінський. Джерело сайт ХПГ
– Мені 49 років, народився я у місті Ромни, Сумська область. Навчався там. Закінчив військове училище у Саратовській області. Служив на Далекому Сході, в Хабаровському краї. І як не сумно це звучатиме – але я колишній російський офіцер. Пишатися цим точно тепер ніколи не буду.
Служив я в Росії, в МНС. На Далекому Сході. І перше, що я хотів би сказати – це дуже сильно накипіло – Сергія Кужугетовича Шойгу я знав особисто. І ось поки я його знав, я пишався, до певного часу, цією людиною.
Я просто хочу спитати: що з вами? Подивіться у дзеркало і згадайте того, ким ви були! Що ви робите зараз? Це повна протилежність тієї людини, яку колись я знав, і з якою в місті Нефтегорськ на Сахаліні, ми рятували ціле місто (після руйнівного землетрусу – ред.). А зараз ви зробили з Маріуполем те саме, від чого ми там рятували. Своїми руками, своїми можливостями. Нехай замислиться про це, просто замислиться.
… Після звільнення з російської армії я приїхав в Україну. Знову ж таки – чому в Україну? У мене був вибір, чи залишитися в росії – у будь-якому місті. Або в Україні.
І важливим фактором був той, що в мене батьки тут залишилися. І те, що Чечня вже була. І однією з причин, чому я звільнився з армії, було те, що нас туди хотіли відправити. А я не хотів туди йти. Я не розумів навіщо. І це була одна з причин, чому я поїхав.
– Чи були у вас припущення про повномасштабну війну?
– Коли б мені багато років тому сказали, що росія воюватиме з Україною… Я завжди вважав, що Україна – це наймиролюбніша країна, і що якщо десь колись почнеться війна – то точно не в Україні.
Повернувшись в Україну, я справді потихеньку почав ставати українцем, але не на сто відсотків – я не кривитиму душею. До певного моменту. Цей момент настав 24 лютого цього року.
Я був людиною на дві країни – грубо кажучи. Тобто я був російськомовним, дружина у мене з Черкаської області, говорить українською. Син у мене говорить обома мовами. Читає обома мовами. Спілкується з татом російською, з мамою українською. Жодних проблем із цим ніколи не було.
Десятки років я прожив в Україні. Я по роботі бував і у Львові, я бував практично по всій Україні. І російська мова жодного разу мені не заважала, і жодного разу ніхто нічого мені з цього приводу не сказав.
Останнім часом ми з дружиною жили на два міста – дружина із сином у Києві – там, де ми в принципі багато років жили. А я жив більше у Сумській області, бо маю проблеми з батьками. Мати померла, у батька на цьому ґрунті гіпертонічний криз, інсульт. Тобто я більше часу проводив із батьком.
23 лютого сім’я приїхала до мене.
Лиха ніщо не віщувало. Хоча, знову ж таки, коли навіть із батьком ми сиділи двадцять третього і обговорювали ось це накопичення військ, ось це все все, і ось цей увесь галас, який ні я ні інші люди, з якими ми спілкувалися на цю тему, ніхто навіть не міг уявити. Усі думали, що це так – брязкання зброєю. І потім все це закінчиться.
– Перший день агресії у лютому. Яким він був для ваших рідних?
– Двадцять четвертого – перший день війни – до мене забіг мій син, який просто бавився у дворі з дітлахами, після обіду, зі словами: тато, а містом їдуть танки.
Я реально не повірив. Але коли ми вийшли з двору, а там йшла ця колона російська, і там не треба було довго думати, чия це колона.
Тобто, на машинах номери військових частин, хлопці у Камазах. Сиділи пацани – за великим рахунком пацани. Нехай він не розказує, що там строковиків не було. Там Камази були забиті цими солдатиками.
У них теж – російську мову відрізнити від української, навіть суржика – цілком реально, І вони тупо йшли ці колони. Причому добрі колони.
Ну і в той момент, я для себе особисто зрозумів, що це повномасштабна війна. Перейшло з розряду брязкання, в розряд окупації.
Що таке російська армія, я знаю не з чуток. А я стояв на військовому обліку у Бородянці, що на Київщині. Відповідно, я зібрав сім’ю. Єдине – батько. Його і перевезти не можна. І вік у нього майже вісімдесят років. Батько сказав, що нікуди не поїде.
Я попросив сусідів – щоб вони його доглядали.
Я забрав сім’ю, і ми поїхали. Спочатку, у нас під Полтавою є будинок, ми приїхали туди, буквально побули добу там. І вже коли зрозуміли, що це почалася бомбардування, стрілянина, я дружині сказав: ми їдемо до Києва і далі за ситуацією.
Я їхатиму до Бородянки, я буду відновлюватися у військах. Я людина військова – чого ховатися. Мене до цього готували.
І справді, я українець і з українським громадянством, і в душі я теж українець.
І в мене сім’я тут уся моя.
– Наступні дні війни ви провели у столиці. Як вони пройшли? Ви бачили військові злочини?
– Ми живемо у Києві, біля аеропорту Жуляни. Ближче до окружної дороги. Вдома у нас був льох такий, у кімнаті. Маленький, неглибокий. Так от, у тому льоху, як не дивно, примудрилася поміститься вся моя сім’я. Хоч раніше, там кішці місця мало було. І ми сиділи там майже п’ять діб. Ось дружина з дитиною прожили у мене в цьому льоху п’ять діб. У прямому значенні слова. Буквально на другий день повилітали шибки в нашому будинку. Бо коли був перший ракетний удар по Києву, багатоповерхівку зрізали. Її зрізали на Жулянах. Так ці дві ракети пролетіли над нашим будинком, я не знаю, може метрів тридцять від сили було. Знесли сім поверхів. Два попадання ракети знесли сім поверхів у будинку. У двадцяти трьох поверхівці. Тобто там з одинадцятого до дев’ятнадцятого просто зрізало. Але тільки сам проліт цих ракет, не попадання, а просто проліт – у мене в будинку повилітали шибки.
Потім почалися спочатку далекі бомбардування, потім ближче – ближче. Згодом все пішло серйозніше, у нас і будинок ходуном ходив. І все інше. В Бородянку я не зміг потрапити, бо там ці орки вже окопалися. І потім я бачив, що вони зробили з Бородянкою – не лишилося ні військкомату, ні міста.
… Були бомбардування, були повітряні бої – ми їх бачили просто – ми виходили на двір. До речі, ми бачили і “привид” Києва. Цього нашого аса. Ну, тобто в дії. Адже Васильків не так далеко і був цей повітряний бій. І в межах Києва, і поза окружною. Але все це було в межах Києва. Ми бачили ці розриви, ми бачили, як стріляли ці балістичні ракети, як наші хлопці їх збивали. Але знову ж таки – збити ракету – це половина справи. Від неї ж є уламки, які теж несуть вражаючий фактор. Були і Гради. Слава Богу – я кажу – десь вони потрапляли, десь вони не долітали.
Був вибух, коли у Василькові вони “вдарили” по нафтобазі. Я виходив вночі палити – там освітлення не треба було. Тобто, від мого будинку до нафтобази кілометрів тридцять – а небо світилося, як улітку на світанку. Яскрава заграва. І воно всю ніч горіло. Реально це все було страшно. У мене син реально жив чи п’ять, чи шість днів не роздягаючись, не знімаючи ні одягу, нічого. Він жив у цьому льосі. І дружина мало не по пластунські, щоб голову вище не піднімати, якось примудрялася якісь сухарики готувати. І ось так дитині туди подавали.
І коли він у льосі сидів, і ось коли всі ці вибухи, реально підлоги піднімалися. Ходуном ходили. А найстрашніше, як для мене, як для живої, буденної людини – було те, що на сьомий чи восьмий день – у мене син просто взяв горнятко з водою. І ось цей день я теж не забуду, бо я побачив, як у мого сина вода з горнятка просто вихлюпається. Руки ходуном пішли. Причому він цього навіть не помічав. Я до нього – син, що з тобою – а він нічого не може відповісти. У нього обидві руки, як у хворих людей, паралічем – у нього пішло ось так.
І ось це був уже переломний момент. А за цей час у дружини було два нервові зриви – кожен по-своєму переносить. Хтось у собі, хтось інакше. Тобто це все страшно. Стрілянина ця у нас ночами, автоматні черги. У мене вже дружина навчилася відрізняти, де й з чого стріляють. Вона почала відрізняти, де авіація працює. За звуками. Чесно кажучи, ми жили за звуками, не сиренами. Ага, далеко бабахнуло, значить можна вийти в магазин. Хлопці- волонтери приїжджали, давали дві булки хліба. І то раз на три дні. Ось ми виходили, взяли дві булки, поки по вулиці додому дійдеш, а там дідусі, бабусі, які взагалі з дому не виходили, але які лишилися по хатах. Тобто багато хто виїхав, багато хто залишився. І додому якщо дійдеш, і четвертинку хліба маєш – це вже добре. Справді – роздавали. Там ніхто про це не думав – не було такого.
– Як ви вирішили поїхати з Києва? Наскільки складно було вибиратися?
– І ось коли в сина почали “ходити” руки ходуном, і коли я побачив, що у мене дружина на “межі”, я просто на залізничний вокзал. На вокзалі ми в першу електричку, що трапилася, забилися, як у консервну банку. Так воно й було. Тобто, ми не знали куди. Просто поставили електричку та сказали – на Захід. І народ, з дітьми, із собаками, з кішками, хто в чому, хто як. Але єдине, що це було якось по-людськи. Тобто, всі розуміли, що лихо спільне.
Я вам чесно скажу, я ніколи у своєму житті не бачив електричок на шістнадцять вагонів. Тобто, це дві електрички, так поєднали, щоб якнайбільше людей вивезти. І ось у цій електричці я одиннадцять годин простояв до Львова катаючись на одній нозі. Тому, що насправді, у нас діти, п’ять, дев’ять років – вони просто у проходах лежали, їх клали куди могли. Жінки брали на руки чоловіків – я вам цілком серйозно кажу. Тобто чоловіки були, хто з інвалідністю, хто ще – тобто таке було.
За всі ці одинадцять годин у нас електричка зупинилася одного разу – жіночці у вагоні реально стало погано, бо таке скупчення. Потяг зупинили, щоб її просто винести. І в процесі, коли ми їхали електричкою, ми до Фастова ще не доїхали, це не так далеко від Києва – дівчинка у вагоні сиділа і знімала селфі. І в цей момент – ми їхали вночі – і в цей момент реально ракета пролетіла повз вікно електрички. “Лупили” чітко по електричці. І розуміли ж, видно було – що поїзд якийсь їде.
– У вас багато знайомих та рідних у Харкові, на Сумщині. Вони вам розповідали про злочини росіян?
– За містом лиха вони наробили чимало. Вони вгробили, наскільки я знаю, як мені батько казав, елеватор. Тобто там де зерно. Вибачте мене, але це теж свинство.
Щодо Харкова, я можу сказати, що я працював свого часу у Харкові. І там у мене теж багато друзів на Холодній горі. Я працював у Екопарку, у барі, кухарем. Хлопці, які працювали зі мною – двоє загинули. Там же, в Екопарку. Росіяни рознесли “в пух і прах” цей Екопарк. Питання – чим завинили тварини? Причому в Екопарк і з Брянська приїжджали, і з усієї України. Це був безкоштовний парк для людей, для дітей – було дуже красиво і цікаво. Я реально бачив мільйони людей, які приїжджали автобусами. І з Росії, і наших привозили. І нікому нічого поганого цей Екопарк не зробив. Плюс до всього – він був поза містом. Він був просто у зеленій зоні – це була зона відпочинку. Вони його розбомбили в “пух і прах”. Просто. З людьми, з тваринами.
– Як ваші знайомі з росії ставляться до військових дій?
– Я зараз вам про двох людей розповім. Історія двох моїх знайомих. Один харків’янин. Прожив 57 років у Харкові. Нікуди не виїжджав. Жив там – родина була. Минулого року у травні в нього померла дружина. Йому 57 років. Ми з ним дзвонили, розмовляли. Він туди (в росію – ред.) переїхав, почав оформлювати громадянство, але сам факт, що друзі в моїй особі залишилися в нього тут.
Коли це все почалося, десь через тиждень, я йому зателефонував. І кажу, Влад, ти бачиш там, що з твоїм Харковом роблять. Уточнюю, людина пожила у Росії дев’ять місяців. І він мені каже – то це ваші Бандери роблять.
Я очікував усе що завгодно почути – тільки не цю фразу. Я кажу: “Слухай, Влад, ти прожив все життя у Харкові. Твій Харків, рівняють із землею! Ти за п’ятдесят років, що ти прожив, бодай одного Бандеру, як ти називаєш – бачив? Там? А тепер ти це говориш?”
І ось він мені каже – ти нічого не розумієш, я ось тут пожив – мені очі “відкрили”. Це людина, яка пожила дев’ять місяців. Дев’ять місяців – у нього мізки відключилися.
А другий, з яким я служив разом, з яким ми вчилися, до речі, в одній школі, тут в Україні. Він навчався у Харкові, у військовому ракетному училищі. Так. Служив він уже в Росії, і таке інше. Людина Чечню пройшла, без руки залишилася, бачила що вміють – наші ж – тепер уже їхні військовослужбовці. І в Чечні було теж саме – за великим рахунком. Розповідали та бачили це все. Я йому зателефонував і кажу – Льош, що ж коїться. І він мені приблизно ту саму фразу. Харків’янин – але таку саму фразу: “Це ви, ви хотіли на нас напасти. І взагалі, про що ти говориш – який Київ, який Харків. Яка наша батьківщина?”.
Він теж – у нього батько колись був комдивом у Роменській дивізії. Командиром дивізії був. У Ромнах стояла дивізія. Потім її розформували і роз’їхалися. І він усе дитинство там провів. І з юності ми знайомі. І до моєї родини, до моєї дружини він приїздив зі своєю сім’єю, торік навіть. Ми їздили на море, відпочивали. Всі разом. І я його запитав – слухай, кажу, ти Бандер бачив за скільки ти тут років прожив? Ти з нами їздив до Одеси відпочивати, ти де їх бачив, ось розкажи. Що ж ти несеш?Плюс він приїздив із московським акцентом, і дружина москвичка. Кажу, тебе що тут хтось переслідував, або ще чогось. Або, я його запитав: ти від мене хоч раз українське слово чув? Чи там у Москві, коли я до тебе приїжджав, чи тут в Україні? На що мені сказали: “Ти нічого не розумієш, наші вас рятують”.
І все – я вам чесно кажу – я зробив два дзвінки і на цьому все. А сенс? То це люди, які тут хоч би бували. І то вони такі. Так що говорити про тих людей, які справді про Україну, там у росії, тільки по телевізору й бачили. Для того, щоб у них у головах змінилося, треба їм тур до Маріуполя. Туристичний. Нехай вони до Маріуполя приїдуть. Теж на море. Під свої Гради хай приїдуть. Години вистачить. І потім, ось цю делегацію, відправити назад до росії. Ось тоді в них очі “відкриються”. Така в мене, особисто, думка.
Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.
У стінах Мелітопольського КПЗ лунає гучна музика та болісні стогони. Гучною музикою російські військові намагаються...
26 April 2024
Обмеження консульських послуг для чоловіків призовного віку за кордоном не вплине на темпи мобілізації в...
24 April 2024
До юристів громадських приймалень Української Гельсінської спілки з прав людини часто звертаються родини загиблих військових,...
23 April 2024
Комісар Ради Європи з прав людини Майкл О’Флаерті свій перший візит на цій посаді здійснив...
23 April 2024