Публікація

Психологічне есе «Під прицілом»

The short URL of the present article is: https://www.helsinki.org.ua/yy77

Українська Гельсінська спілка з прав людини у партнерстві з Міністерством освіти і науки України провела Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Права людини та права дитини в умовах війни». 

2 місце отримала робота «Під прицілом», автор Смовський Максим Олександрович, Остерський ліцей №2, під керівництвом Смовської Ірини Юріївни.

Російська техніка на Чернігівщині, весна 2022 року. Фото: соцмережі ОК «Північ»
Російська техніка на Чернігівщині, весна 2022 року. Фото: соцмережі ОК «Північ»

  Епіграф

                                        Життя – непередбачувана річ. 

Часто все змінюється за хвилину

Щастя… Яке воно? Особисто ви щасливі? Мабуть, кожен хоч раз у житті запитував себе. Та я відповім: щастя, як і все навколо нас, поняття відносне. Сьогодні ти ходиш до школи, бавишся, радієш життю, а завтра…Усе може змінити одна хвилина, один день, і тоді ти точно знаєш, що от вчора було щасливим. 

Ранок. 7.00. 24 лютого 2022 року.

У мене, як завжди, перший урок і я неймовірно хочу спати. У ліжечку ще ніжиться сестричка, а я їй по-доброму заздрю, бо є в неї час на спання, на гру, на відпочинок… Чую, як на кухні гуркотить тарілками матуся, до ванної  пішов татко…

Ранок  звичайний – розмірено-монотонний. Та раптом чую  телефонний дзвінок. Мене він дивує та насторожує, бо нам так зрання ніхто ніколи не телефонує. Крізь сон прислухаюсь. Розумію, що татко когось слухає, але сам мовчить. Дивно, як для мого татка. А потім… А потім мамині сльози, татків надзвичайний відчай у очах. Я дізнався, що телефонував дідусь і шокував нас страшною новиною: війна.  Це слово я, звісно, чув багато разів, особливо від моєї прабабці Галини, яка пережила війну, хоча втратила на ній татуся. Але сьогодні це слово залунало якось по-особливому  тривожно й боляче. Батьки мовчки ходили по кімнаті, намагаючись, мабуть, чітко спланувати хід своїх подальших дій, але нічого не виходило. Погляди рідних людей говорили про безпорадність і тривогу. 

 Далі у мене й матусі були уроки онлайн, а думки… Вони літали десь осторонь від уроків, домашнього завдання, математичних виразів…

Війна… Яке страшне й не до кінця ще осмислене мною слово. Я боявся, чесно, уперше в житті так боявся, хвилювався, хоча й розумів, що маю підтримувати рідних. Я бачив страх у очах батьків. Лише Христинка ніжно посміхалася, бо ще нічого не розуміла. Хоча я мав і надію: війна не може тривати довго, бо навколо цивілізований, раціональний і толерантний світ, тож нам допоможуть. Ми ж живемо у ХХІ столітті. Наївний був, тепер знаю: коли б і де ти не жив, завжди є добро і зло, зло, з яким так нелегко справлятися. 

А далі все, як у кіно,  – страшному, жахливому. Ми з родиною сиділи у підвалі, чули вибухи, мерзли, голодували. Найбільше було шкода нашу малечу, їй щойно виповнився рік, як ми далі з нею тут у підвалі ? Мама бігала на третій поверх, готувала нам їжу, приносила щось смачненьке. Я знав, що за 7 км військова частина і всі ми тут теж під прицілом, під прицілом тих нелюдів, що прагнуть нас загарбати.

З часом, коли думки та емоції трохи вгамувалися, ми повернулись до квартири, до більш-менш колишнього життя, хоча, звісно, воно вже ніколи не стане таким, як було. 

Над нашими головами щоденно висить Дамоклів меч, ми постійно живемо у стресі. Ми, діти… А чи має так бути? Нещодавно я почав цікавитися правами, які мають люди під час війни. Саме так я дізнався про міжнародне гуманітарне право, про його основні постулати. Довідався, що всі ми жертви війни. Мене здивувало, що на війні теж є свої правила. 

Ми живемо в цивілізованому світі, та не всі країни хочуть жити, як люди.

Одна із заборон МГП виголошує: не можна нападати, знищувати цивільні об’єкти. І одразу згадую той пологовий будинок, який нещодавно знищили окупанти.  Росія – країна-терорист, вона не визнає жодних заборон, жодних правил. Та я пишаюся, що моя країна чітко виконує пункти Женевських договорів, зокрема толерантне поводження з військовополоненими.  Справді неймовірно важливо, щоб існували такі інстанції, установи як МГП, бо саме завдяки їм ми можемо і в найскладніші періоди життя вірити в диво.

На мою думку, Україна має сьогодні трьох китів, на яких покладає надію: це Бог, ЗСУ та МГП. 

На жаль, війна назавжди травмувала всіх нас. Мене повністю змінила війна.  Та хіба тільки мене?!

Вона  без дозволу  переформатувала свідомість українців… 

Я змінився…

Ми змінились.  

Та щось ці кляті рашисти все ж зробили. Вони об’єднали нас, наш народ,  як ніколи.

Ми маємо надію, що правда переможе. Основний принцип Міжнародного гуманітарного права – це гуманність. Вірю, що саме завдяки цій гуманності, людяності цивілізованого світу та нашій згуртованості  ми всі разом подолаємо ворога.

Ми відродимо душі, я знаю,

Буде Мир на вкраїнській землі,

Цього серцем дитячим бажаю

І в це вірю. Ми віримо всі! 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: