«Це навіть більше, ніж бєспрєдєл…» Ось таку фразу можна було почути від учасників одного з цивільних процесів у Апеляційному суді м. Києва 4 червня цього року. «У шоці» допоки перебувають лише адвокат Олега Єльцова та сам Олег, відтоді, як вони почули резолютивну частину рішення цього суду за їхньою скаргою у справі «про передруки у мережі Інтернет» проти Андраша Кноппа та ТОВ “Єурал Транс Газ” (Eural Trans Gas Kft., Угорщина), незважаючи на те, що психологічно були готові до неприємного для них розкладу подій. Але чи лише для них?

Є підстави вважати, що доволі швидко у цей стан гуртом може увійти ціла група українських інтернет-видань з «Ім’ям» (у прямому та переносному значення слова) разом зі своїми власниками та журналістами, адже у ході провадження вже у другій судовій інстанції по справі Єльцова ми констатуємо продовження послідовного процесу закладення вкрай небезпечного для них прецеденту де-факто:

«Дослівне відтворення оригіналів статей у веб-ресурсах як копій на інших веб-ресурсах із посиланням на електронну адресу першоджерела не звільняє від правової відповідальності, якщо зміст оригіналу статті стає підставою для притягнення до правової відповідальності». Така лиха доля на сьогодні спіткати й інші немережеві джерела інформації, які подеколи ледь не наполовину складаються зі статей з інтернету (наприклад, щоденні газети). Також приклад справи Єльцова показує, що до суду може бути притягнуто якраз не автора відомостей, а колишнього журналіста інтернет-ресурсу, який лише «передав далі» ті відомості у мережі. З таким же успіхом це він міг би зробити для своїх колег, приятелів засобами електронно-поштового зв’язку. Невже і тоді він би був притягнутий до суду як потенційний наклепник? Так недалеко і до телефонних розмов можна дістатись.

Останнього разу ІМІ писало про цю та подібні справи як про проблемну тенденцію правової незахищеності (точніше непослідовність захищеності) інформаційних ресурсів, які виконують у суспільстві функцію посередника при розповсюджені відомостей, напередодні вищезгаданого апеляційного засідання (http://imi.org.ua/?read=48:13). На скільки нам стало відомо, Апеляційний суд Києва майже повністю погодився із висновками, що містилися у рішенні Печерського районного суду:

•визнано такими, що не відповідають дійсності відомості з відтвореної на сайті http:www.cripo.com.ua статті-оригіналу п. Р. Купчинського з англомовного сайту “RFE/RL Organized Crime and Terrorism Watch”, який є структурним підрозділом корпорації „Радіо Свобода – Вільна Європа”;

•журналіста зобов’язано їх спростувати на сайті http:www.cripo.com.ua (яким він офіційно давно вже не володіє -авт.);

•з журналіста стягнути на користь позивачів моральну шкоду в розмірі 50 000 грн. (по 25 000 грн. на кожного), та витрати по сплаті державного мита в розмірі 26 547 грн.

Перевести дух можна лише газеті “Урядовий кур’єр”, з якої Апеляційний суд зняв вимогу щодо спростування відомостей ( видання не має ніякого відношення до оспорюваних відомостей і справи загалом). Хоча теоретично новий ЦК в дійсності надає позивачам право пред’являти таку вимогу по суду до ЗМІ, зовсім сторонніх щодо суті справи.

Ну що ж, схоже наша правозастосовча практика з інтернету бере курс на «загвинчування гайок» у порівнянні з традиційними медіа. З-поміж національних інстанцій, зупинити його може Верховний Суд або, за специфічного розкладу обставин, навіть Конституційний Суд.

А порівнювати є з чим: за п.4 ч.1 статті 42 Закону «Про друковані ЗМІ (пресу)»

-журналіст не несе відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, якщо вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього.

За ч. 3 ст. 11 ЦПК України,

-у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд

застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності

такого закону суд виходить із загальних начал і змісту

законодавства України.

Здавалося б, спеціальних законів про регулювання відносин з наклепу у мережі Інтернет немає, і цілком виправдано вимальовується аналогія з друкованими ЗМІ, однак національні суди вважають, що ресурси у мережі Інтернет перебувають у гіршому становищі, тож, звільнення від відповідальності не передбачено.

«Нічого собі! так цей закон нас всіх підвісив! Себто – якщо хтось хоче комусь – цілком у правовому полі – заткнути пельку, ось вам український закон. і що з цим робити?»- надійшло до нас повідомлення від гостя на форум сайту після першої статті. Так, і законодавство в тому числі недосконале, хоча б тому , що дозволяє вирішувати і направо, і наліво. Коли так піде, то „затикатимуть” не тільки Єльцову, а всім нам. Тому про «шок» слід говорити ще до ухвалення рішення Верховним Судом, адже ми говоримо про розвиток громадянського інформаційного суспільства у демократичній країні, яка прямує до об”єднаної Європи. Втім, нещадовно Європа знову підверидла, що її позиція тосовно інтернет видань иа журналістів, які працюють у цих видннах, зовсім інша, ніж ми бачимо в Україні…

У прийнятій Комітетом Міністрів РЄ Декларації про свободу комунікації в Інтернеті (Страсбург, 28.05.2003) міститься Принцип 1, що за своїм характером задає тон усьому документу і відповідно за правом має вважатися базовим.

Принцип 1: Правила щодо контенту в Інтернеті

Держави-члени не повинні піддавати контент в мережі Інтернет обмеженням, які перевищуватимуть застосовувані до інших засобів постачання контенту.

13 травня 2005 року Комітет міністрів Ради Європи прийняв Нову декларацію з прав людини та мережі Інтернет, яку було підготовлено спеціальним комітетом наукових експертів та представників урядів. Як зазначається у прес-релізі, “декларація є першою міжнародною спробою окреслити рамки з цього питання та донести до цифрової доби принципи Європейської Конвенції з прав людини шляхом оновлення.” За повідомленням EDRI-gram (двотижневий бюлетень про цифрові громадянські права в Європі.Випуск № 3.10), Декларація без сумніву містить дуже обнадійливе підтвердження факту, що “усі права, які надійно охороняються Конвенцією з захисту основних прав та свобод людини (ЄКПЛ), залишаються дійсними у повній мірі за Інформаційної Доби та повинні й надалі охоронятись, незважаючи на новий технологічний розвиток”, а також переконливу заяву про те, що “як дані контенту, так і дані трафіку електронних комунікацій підпадають під регулювання положеннями норм статті 8 ЄКПЛ та не повинні піддаватися іншим обмеженням, окрім тих, що передбачаються цими положеннями”.

Окрім ініціювання нових законодавчих актів, чим у даному випадку ще можуть члени інтернет-спільноти допомогти?

Мабуть, банально, але в інтернеті ми точно не перші, і, сподіваємось, не останні. Актуально тут було б пригадати непоодинокі випадки зі світової практики, пов’язані з використанням технології віддзеркалювання інформації на паралельних ресурсах інтернету, коли уряди (та й не тільки вони) фактично були вимушені констатувати свою бездієвість на предмет досягнення мети блокування доступу до спеціальної інформації.

Так, Рада графства Нотінгемпшир, намагалася заборонити публікацію Звіту JET (офіційний звіт про випадки поганого ставлення до дітей). Однак в результаті кампанії, що її розгорнула британська НУО “Кібернетичні права і свободи”, Звіт було негайно відтворено на теренах 35-ти сайтів. Заборона втратила сенс, бо, коли є нормальний доступ, інтернет єдиний для всіх, і яка вже різниці, на якому з десятків сайтів розташована одна й та сама інформація?

Подібним чином закінчилися в Іспанії масові заходи проти баскської організації, а конкретніше проти американського провайдера, послугами якого скористувалася організація. Заходи, широко ініційовані і розрекламовані урядом, були спрямовані на блокування роботи останнього шляхом бомбардування електронними листами, чого було достатньо, аби інформаційна підтримка на користь провайдера надійшла не тільки від організацій зі США, але й з Голландії, Англії. Більш того, англійська група Глобальна кампанія за свободу в інтернеті” (GILC) створила електронну дошку оголошень, куди власники серверів могли надіслати лист з викладом свого погляду на проблему . Зверніть, будь ласка, увагу на те, що успіх таких контрзаходів було обумовлено саме за активної участі громадських організацій, а також на важливість аспекту підвищеного суспільного інтересу до проблеми. У представленій фабулі баскська організація розташувала на сайті матеріали, спрямовані на підтримку баскської незалежності, проте не містили закликів застосування сили. У протилежному випадку, не виключено, що на широку підтримку інтернет-спільноти з різних країн годі й було б сподіватись, адже, повторимося, на скільки ідея якісна-настільки, вбачається вона заслуговує на підтримку інших: неієрархічні засоби інформації, вбачається, є одними з найоб’єктивніших тому детекторів. Відповідно продуктом подібних транснаціональних кампаній (точніше вже інформаційних контр війн) стало з’явлення сайтів, які спеціалізуються саме на віддзеркалюванні великої кількості заборонених документів…Ну, невже їх всіх підряд у світі можна забомбувати електронними листами, вірусами тощо?

Звичайно, у цій фабулі помилкою було б оминути фактор інтересів американського провайдера, саме після порушення яких і було вжито контрзаходів. Коли б того не сталося, то може і галас не здійнявся, та матеріали організації з Європи залишилися звуженою проблемою її діяльності, яка переслідує цілком індивідуальну мету. Однак, вбачається, що якби інші провайдери і НУО з питань захисту інформаційних прав тихо “проковтнули” ідею атаки на устаткування провайдера і виведення його з ладу з метою перешкоджання здійснювати свій бізнес, бути посередником інформації для громадськості, отже порушувати вже його свободу діяльності-вираження, то тим самим, вони допустили б створення для себе небезпечного прецеденту, який з часом міг би відтворитися щодо кожного із них індивідуально. Це зайвий раз доводить корпоративність, спільність таких інтересів і відповідну соціальну важливість обговорення питання, яке за сталою (хоч і не штампованою) логікою тлумачення положень статті 10 Євроконвенції Європейським Судом претендує на більш розширений захист. Іншими словами, необхідність забезпечення доступності матеріалів он-лайн про заклики до баскської незалежності у суто конкретній ситуації стало справою вираження цілого прошарку інтернет-спільноти, “базованої” на обох континентах, і свідчило про суспільну важливість питання.

Головне, що окреслені контрзаходи інтернет-спільноти проти національного уряду однієї держави лише збільшили масштаби наслідків, проти яких були спрямовані первинні дії уповноважених органів цього уряду. Така ефективність і адекватність/пропорційність обмежень, вжитих державою, у випадку доведення справи до Європейського Суду, вбачається, ніяк не укладались би у розуміння останнім їхньої необхідності у демократичному суспільстві. Більш того, в силу транснаціональних властивостей пірингових мереж (тобто із рівноправними вузлами доступу, неієрархічна система), на кшталт Інтернет, межі розсуду окремо взятої держави у майбутньому будуть значно звужені, а ще більш вірогідно, поглинатимуться уніфікованим критерієм “демократичного суспільства”, розробленим і витлумаченим Європейським Судом з прав людини.

З огляду на хід судових проваджень у непоодиноких справах, на кшталт журналіста Єльцова, вбачається, в інтернет-журналістики, як зрештою і спільноти загалом, з’явилась ще одна нагода довести, що у Європейській України зростає інформаційне громадянське суспільство, де право на свободу вираження чогось таки варте, аби не перебувати у черговому, однак спізнілому «шоці».

Олег Целуйко,
Інститут Масової Інформації

(фото з  сайту ІМІ)

«Одна з головних вад оновленої Конституції — можливість поєднувати роботу в уряді й депутатську діяльність». У квітні зазначену тезу озвучила Юлія Тимошенко, і це викликало здивовану посмішку. Коли пізніше її повторило політиків зо два нижчого рангу, це почало трохи дратувати. Нині про майбутнє зняття заборони на «сумісництво» твердить уже, як мінімум, добрий десяток противників політичної реформи. І як саме на це реагувати, просто не знаєш.

Річ у тому, що в тексті Закону «Про внесення змін до Конституції України», схваленому Верховною Радою 8 грудня минулого року, немає такої норми. Вона була в кількох робочих варіантах, але відсутня в остаточній версії. Тій самій, яку підтримали 402 народних обранці холодною зимою 2004-го.

Деякі висновки, погодьтеся, напрошуються самі по собі. Висновок перший: далеко не всі з більш як чотирьох сотень парламентаріїв читали текст, за який так дружно віддали свої голоси. Дуже важливий, зауважимо, текст. Найсумніше те, що особливої сенсації в нашому припущенні немає. Бо більшість законодавців (у більшості випадків) не надто добре поінформовані про зміст нормативних актів, які вони приймають. На думку оптимістів, ця особливість законотворчої діяльності — спадщина клятого недавнього минулого. На думку песимістів, позбутися зазначеної пагубної звички Рада зможе лише в далекому світлому майбутньому. А реалісти стверджують, що варто жити сьогоденням.

А тому ми переходимо до другого висновку. Отже, опоненти політичної реформи критикують її за неіснуючі вади. На нашу думку, це засвідчує не лише їхню необізнаність, а й їхню нещирість. Припустімо, численні критики конституційних змін щирі у своїх висловлюваннях і справді (як вони запевняють) піклуються про праведність реформи. Якби це було так, вони напевно ретельно простудіювали б «неправедний» текст. Але, оскільки добродії викривачі приписують оскаржуваному документу вигадані вади, це може означати тільки одне. З реформою борються не тому, що вона погана. А тому, що вона не зовсім потрібна. І для того, щоб її не допустити, готові використовувати всі доступні засоби.

Але чи є законний спосіб зупинити «конституційну перебудову»? Хто саме збирається це зробити? Чому? І чи такий уже поганий варіант реформи, затверджений у грудні?

Хто?

Ось уже кілька тижнів громадськість сумлінно переконують, що схвалені Радою конституційні перетворення — зло. Роль добровільних викривачів узяли на себе виключно ветерани помаранчевої революції. Характерно, що пік критики припав на день ухвалення Основного Закону. І саме цього дня з’явилася інформація, що в Конституційний суд буде передано подання, мета якого — поставити під сумнів легітимність прийняття проекту №4180.

Тим часом громадянам ретельно розтлумачують, що єдиною причиною проведення реформи була спроба обмежити реальну владу майбутнього президента Ющенка. Відповідно до цієї версії:

— замовником політичної реформи виступили підступні есдеки. Автором плану називають запеклого інтригана Віктора Медведчука, який намагався в такий спосіб зберегти владу, що вислизала з рук;

— організатором акції був Леонід Кучма, якого спритно обдурив Медведчук і який легко піддався на обман через свою природну дурість і набуту ненависть до Віктора Ющенка;

— виконавцем обрали Олександра Мороза, використовуючи його репутацію давнього прихильника парламентаризму і статус опозиціонера. Ця теза зазвичай підкріплюється натяками на політичну непорядність лідера СПУ, який наважився на змову з режимом;

— функції співучасників виконали «донецькі» — жорстокі й недалекі. Особливу (непристойну і невдячну) роль було відведено Віктору Януковичу, не втаємниченому в підступні плани. Сам факт його висування кандидатом від влади, а також методи боротьби, до яких вдавалися соратники Віктора Федоровича під час президентської кампанії, зробили опозицію більш згідливою;

— у ролі «потерпілих» виявилися «Наша Україна» та її лідер. Команда Ющенка змушена була погодитися на оновлення Конституції, аби врятувати країну від кровопролиття й захистити вибір народу.

Щось у цій теорії цілком відповідає дійсності, щось — не відповідає зовсім. Ніхто не сперечається: «НУ» та Ющенко упродовж більш як року робили все можливе, щоб реформа не відбулася. Ніхто не забув: у грудні 1994-го «Наша Україна» погодилася підтримати конституційні зміни тому, що за це їй обіцяли змінити склад Центрвиборчкому й модернізувати виборчий закон. Тобто прибрати перешкоди на шляху до перемоги Віктора Андрійовича.

Проте картина буде неповною, якщо ми не пригадаємо кілька обставин. Сьогодні влада чомусь неохоче згадує про те, що нинішній Президент:

— у січні 2002-го наполягав на реформуванні Конституції, яке передбачає розширення повноважень уряду;

— у травні 2002-го боровся за надання парламентській більшості прав на формування персонального складу уряду;

— у липні 2004-го заявляв: «Гадаю, ми, демократичні сили парламенту, ще до 31 жовтня встигнемо ініціювати проведення справжньої політреформи. Щоб хтось не подумав, що мене цікавлять ті повноваження, які є в Леоніда Даниловича, і що їх збереження є для мене самоціллю»;

— у жовтні 2004-го (перед першим туром президентських виборів) прогнозував, що нинішня Рада «ввійде в історію як парламент, який провів глибоку політичну реформу… Реформа необхідна, і її буде здійснено. Зміни в Конституцію прийматимуться прозоро, законно й наберуть чинності у 2006 році, після обрання нової Верховної Ради…»;

— у листопаді 2004-го (перед другим туром) уклав союз із лідером СПУ Морозом, узявши на себе зобов’язання сприяти проведенню політреформи і підтримати «конституційний» проект №4180;

— у грудні 2004-го (перед «третім туром») поставив свій підпис під так званими маріїнськими угодами, підтвердивши свою готовність забезпечити успішне проходження проекту №4180 через парламент;

— у лютому 2005-го (після прийняття президентської присяги) підтвердив раніше взяту на себе обіцянку — не намагатися перешкоджати набранню чинності конституційних змін.

Але вже у квітні глава держави почав висловлюватися про конституційні новації значно жорсткіше. По-перше, Президент припустив, що процедуру внесення змін до Конституції може бути визнано не зовсім коректною з правової точки зору. По-друге, не виключив, що «певні політичні сили» спробують оскаржити законність реформування Основного Закону. По-третє, не став заперечувати можливість проведення референдуму з цього приводу, застерігши, що особисто він до цього жодного стосунку не матиме.

А тепер дозволимо собі кілька зауважень. За нашою інформацією, у лютому (коли Віктор Андрійович ще не соромився захищати недавно ухвалені перетворення) група юристів отримала завдання готувати подання в Конституційний суд. Мета — обгрунтувати нелегітимність прийняття проекту №4180. За деякими даними, замовлення надійшло від осіб, котрі входять до найближчого оточення Ющенка.

У квітні (коли тональність президентських висловлювань змінилася) документ був уже готовий. Чому з ним так довго зволікали? Причин кілька. Зупинімося на основних. По-перше, не хотіли передчасно дражнити депутатський корпус. По-друге, нова влада хотіла бути впевненою в тому, що Конституційний суд зробить усе як слід. Твердої переконаності в цьому в неї немає досі. Потенційного запасу міцності — також.

Пояснимо, що мається на увазі. До складу КС мають входити 18 суддів. У наявності — лише 15. Для ухвалення рішення потрібно 12 голосів. Наскільки нам відомо, поки що влада може розраховувати на відносну лояльність не більш як половини членів Конституційного суду.

Проте уже можна говорити про певні симптоматичні факти. Змушені нагадати, що проект політичної реформи, прийнятий у грудні минулого року, містив істотні застереження. Застереження перше: передбачалося, що до 1 вересня Верховна Рада має схвалити наступну частину конституційних змін — проект №3207-1, який змінює систему місцевого самоврядування. У цьому разі корективи Основного Закону (передбачені вже прийнятим проектом №4180) набирають чинності в перший день осені. Застереження друге: якщо до зазначеного терміну парламент не впорається з цим завданням, змінена Конституція стає легітимною з 1 січня 2006-го.

Сьогодні вже цілком упевнено можна стверджувати: «3207-1» нинішнього року розглянутий не буде. І станеться це не з вини депутатського корпусу. Проект не може бути виставлений на голосування доти, поки не буде отримана згода від Конституційного суду. Він був направлений у КС ще в грудні минулого року, але дотепер не розглянутий. Хоча значущість документа очевидна.

От і не вір після цього чуткам про те, що нова влада не хоче продовження реформи. І що Конституційний суд не хоче сваритися з владою.

Була (за деякими відомостями) ще одна причина, за якою «похоронку» на проект №4180 не поспішали відправляти в Конституційний суд. Начебто очікувалося, що зроблено це буде з публічного схвалення Президента. Передбачалося проведення такого собі «курултая» під керівництвом Віктора Андрійовича і за участю політиків, чиновників, юристів, журналістів. На цьому заході реформу збиралися піддати публічному шмаганню. Та глава держави відмовився від цього. На підставі інформації, зібраної з найрізноманітніших джерел, можна з високою часткою впевненості стверджувати:

— Президент категорично не хоче чути ні про яку реформу;

— Президент бажає, щоб після «вбивства» проекту №4180 у нього було залізне алібі. Ющенко хоче залишитися осторонь.

Сьогодні настирливі розмови про нечистість і невчасність реформи ведуть «помаранчеві» кількома рангами нижче — на кшталт харківського губернатора Арсена Авакова чи депутата Бориса Беспалого, який несподівано для багатьох виявився одним із головних «спікерів» нової партії влади. Борис Якович днями жорстко розкритикував реформу, заявивши, що на 20% позитиву в проекті №4180 припадає 80% негативу.

Цікаво, що говорив пан Беспалий півроку тому. 8 грудня за кілька хвилин до голосування за проект конституційної реформи він заявив із трибуни ВР (цитуємо за текстом стенограми): «…Проект №4180, завдяки роботі й наших учасників, сьогодні став набагато кращим, ніж початковий варіант. І це свідчить про те, що наша позиція щодо паузи і його удосконалення абсолютно виправдана, як і перенесення голосування на сьогоднішній день. Тому ми, фракція «Наша Україна», готові розглядати це голосування в пакетному режимі, й тут ми бачимо, що це солідарно з більшістю депутатів…»

Дане висловлення примітне. Не лише тому, що Беспалий каже про те, що проект став кращим, і жодним словом не згадує 80% негативу. А й тому, що ця цитата підтверджує: «Наша Україна» брала безпосередню участь в обговоренні, виправленні та схваленні прийнятого варіанта політичної реформи. А тому має нести свою частку відповідальності за огріхи в законі. І не має морального й політичного права усе валити на есдеків і Мороза.

Того дня представники «НУ» говорили тільки про одне зауваження до проекту реформи: вони наполягали на тому, щоб закон про внесення змін у Конституцію набрав чинності після закінчення президентських виборів.

Чому?

Логіка Ющенка та його команди була простою й очевидною. По-перше, вони сподівалися на перемогу, і тому перехід до парламентсько-президентської моделі до закінчення виборчої кампанії їх не влаштовував. Це означало б, що вчорашній лідер опозиції здобув би піррову перемогу, вмить втративши істотну частину повноважень. По-друге, дехто з повірених Віктора Андрійовича навіть у грудні не до кінця вірив у майбутній тріумф свого вождя. Реформа була для них шансом відігратися. По-третє, за підтримку реформи «Наша Україна» діставала можливість перекроїти склад ЦВК, видаливши з нього найодіозніших (на їхній погляд) персон, а заодно з користю для себе підкоригувати виборче законодавство.

При цьому багато керівників «НУ» вже тоді, у грудні, не приховували свого наміру «відіграти» реформу назад. Чим вона їх не влаштовувала? Відповідь пролунала пізніше з вуст Зінченка, Кінаха, Порошенка, Авакова і багатьох інших представників нинішньої влади. Зміст їхніх висловлень (різноманітних за ступенем відвертості) зводився до одного: в умовах перехідного періоду потрібна сильна президентська влада, жорстка вертикаль, зберігається необхідність впливу Президента на формування уряду.

Тобто політреформу пропонують позбавити її основної мети — права парламенту формувати уряд. Пропонують вилучити норму, яка, власне, і відрізняє парламентсько-президентську форму правління від президентсько-парламентської. Соратники Ющенка виступають проти того, до чого сам Віктор Андрійович закликав ще три року тому.

Та одного бажання замало. Проект №4180 схвалений конституційною більшістю за безпосередньою участю «Нашої України». Як можна поставити під сумнів грудневе голосування? Перед тим, як відповісти на це запитання, коротко розберемо основні недоліки «політреформеного» закону.

Що?

Безумовно, нова модель політичних відносин не позбавлена вад. Скажемо відверто, вони наявні у владній схемі будь-якої державі. Питання в тому, чого в запропонованій реформі більше — позитиву чи негативу.

Проект конституційних змін готувався давно, але уточнювався й узгоджувався поспіхом, що не могло не позначитися на його якості. Він був плодом компромісу, у досягненні якого брали участь найрізноманітніші політичні сили, у тому числі вороже налаштовані одна щодо одної. Ця обставина також не сприяла досконалості тексту.

Найоб’єктивніше оцінила вади нової політико-правової моделі Венеціанська комісія (ВК). Три тижні тому цей авторитетний орган перелічив вади проекту №4180. Серед головних такі:

— впровадження імперативного мандата, тобто заборона на перехід депутатів із фракції до фракції. ВК вважає таку норму порушенням принципів демократії, бо депутат повинен представляти інтереси народу, а не партії;

— збереження за прокуратурою горезвісної функції загального нагляду. ВК вважає, що в руках прокуратури взагалі й генпрокурора зокрема концентрується занадто багато невиправданих повноважень. Водночас (на думку експертів) незалежного й ефективного контролю над діяльністю прокуратури немає;

— надмірні повноваження Президента, що не відповідають запропонованій парламентсько-президентській моделі. Зокрема йдеться про додаткове право Президента розпускати Верховну Раду, про можливість глави держави винести недовіру Кабміну. ВК висловила подив, що за Президентом збережено право законодавчої ініціативи, а також право подавати кандидатури міністрів закордонних справ і оборони. «Венеціанці» дивуються, чому уряд відповідальний не лише перед парламентом, а й перед главою держави. Перелік необов’язкових прав Президента цим не обмежується, але повністю його ми не наводитимемо — вистачить і цього.

Позначено й інші недогляди, менш істотні. Перелічувати їх ми також не бачимо сенсу.

А тепер замислімося. Така шановна фундація, як Венеціанська комісія, відверто й досить гостро критикує нашу реформу. Але вітчизняна влада (не приховуючи ворожого ставлення до «4180») цієї обставини не використовує.

Чому? Відповідь на поверхні. У багатосторінкових зауваженнях ВК немає жодного слова про «перехідний період», «жорстку вертикаль» і «сильну президентську владу». «Венеціанці» чомусь (правда, дивно?) не вважають ці терміни ознаками демократії. Навпаки, вони критикують наших законодавців за те, що занадто слабко обмежили президентську владу. Таке твердження якось не в’яжеться з висловлюваннями українських опонентів реформи. Адже вони нам щодня розповідають, що після ухвалення проекту №4180 Президент перетворився на декоративну постать.

Висновок ВК однозначний: у Президента значні повноваження. Але він хоче мати майже абсолютні. Такі, які були в Кучми.

Якби це було не так і противники реформи боролися за громадянські права населення (як вони кажуть), а не за владні права Президента (як це є насправді), вони вішали б висновки комісії на кожному стовпі і друкували б у кожній газеті. І кричали б: дивіться, вони, як і ми, проти імперативного мандата та прокурорського нагляду. Але вони не друкують і не кричать. Бо не це для них головне. Бо розмови про порушення демократичних свобод і громадянських прав для них лише камуфляж, який приховує справжню мету — повернення Віктору Ющенку повноважень Леоніда Кучми.

Тривожить навіть не те, що вчорашні опозиціонери прагнуть до абсолютної влади, яку так несамовито критикували. Особливо тривожить те, що вони роблять це приховано, прикриваючись правильними словами й гарними гаслами. Тому що смертельно небезпечне євангеліє, написане фарисеями.

Поведінка влади — уже привід захищати реформу, хоч би якою кострубатою та незграбною вона видавалася. Бо навіть ця кострубатість дає можливість створити якусь подобу демократичних противаг у владі. Скасування реформи може перетворити Україну на заповідник кучмізму на довгі роки.

Як?

Бажаючих увімкнути реформі «червоне світло» чимало. У бажанні їм не відмовиш. А як із можливостями?

Відразу відкинемо як цілковите марення ідею винесення цього питання на референдум. У даному випадку опитування населення не спричиняє жодних правових наслідків. Тобто цей шлях неконституційний.

Не витримують жодної критики й розмови про те, що скасування закону №4180 призведе до скасування результатів виборів Президента. Домовленості й «пакети» — питання політичне й моральне, але не юридичне. За те, що хтось не дотримав даного раніше слова, не судять. На щастя чи на жаль — як кому подобається.

Є лише одна можливість поставити хрест на політреформі — звернутися до Конституційного суду. Текст подання в КС (де він може опинитися найближчим часом) складений досить розумно. Розглянемо характер викладених претензій.

По-перше, формально було порушено процедуру розгляду питання. Як ми вже згадували, Закон «Про внесення змін до Конституції України» був прийнятий у «пакеті» з двома іншими документами, голосування пройшло без фактичного обговорення. Це можна вважати зачіпкою, але, вважають деякі юристи, не цілком переконливою. Свого часу Конституційний суд, розглядаючи обставини «оксамитової революції» дійшов висновку, що питання процедури — прерогатива парламенту.

Можна заперечити, Конституція — не простий закон, і для її зміни передбачена спеціальна процедура. Але що саме вважати її порушенням — вирішувати Конституційному суду. Із високим ступенем упевненості, що одного серйозного порушення 8 грудня законодавці все-таки припустилися.

Конституція передбачає: будь-який проект, що вноситиме зміни до Основного Закону, повинен мати відповідні висновки Конституційного суду. Спеціальне рішення КС роз’яснює: будь-яке внесення змін до вже вивченого суддями проекту вимагає нової експертизи. Цю заборону було порушено. У проект №4180 вносилися правки фактично за кілька годин до голосування. Більше того, деякі експерти запевняють, що текст, за який голосували депутати, і текст, підписаний Президентом і опублікований у пресі, також мають відмінності.

Тепер Конституційному суду слід:

— визначити, наскільки принципові зміни, внесені в законопроект після того, як він пройшов експертизу КС;

— з’ясувати, наскільки істотно відрізняються схвалений і оприлюднений тексти.

Після цього КС може піти трьома різними шляхами.

Шлях перший: визнати, що були допущені найгрубіші порушення процедури, і на цій підставі оголосити закон №4180 неконституційним.

Шлях другий: дійти висновку, що внесені корективи не істотні, вони не порушують основних прав і свобод громадян, і визнати закон конституційним.

Шлях третій: поставити під сумнів конституційність окремих норм, виправлених безпосередньо перед голосуванням. Унаслідок чого ці норми буде вилучено, і в цій частині Основного Закону залишаться норми діючої Конституції.

Цей шлях видається найлогічнішим і найбільш виправданим із погляду права. Але вирішувати належить суду.

У «4180» було внесено близько двох десятків змін. У більшості випадків ішлося про так звані вилучення або про редакційні правки. Соціалісти на чолі з Морозом вважають, що такі корективи не впливають на суть. Але вони — не Конституційний суд.

Цікава деталь: частину цих змін було внесено за… наполяганням представників «Нашої України». Тобто вони самі (свідомо чи несвідомо) дали привід оспорити таке ненависне їм рішення.

Які саме норми піддали зміні? Найпринциповіша правка стосувалася характеру імперативного мандата. По-перше, було вилучено оте саме горезвісне право депутатів займати посади у виконавчій владі. По-друге, було заборонено виключати депутатів із фракції. Тобто йдеться про цілком демократичні пропозиції, прийняті, утім, незаконним шляхом. І те, що на цих правках наполягала саме «Наша Україна», уже не має значення. За особистої участі «НУ» було змінено й перехідні положення…

У масі своїй правки є заміною слова «і» на слово «або». Або перетворення слова «Конституція» на словосполучення «ця Конституція». Із погляду обивателя — дрібниця. Із погляду юриста — порушення заборони на внесення змін до тексту закону. Значимість цих змін має визначити Конституційний суд.

Як швидко він повинен це зробити? За ідеєю, у стислі терміни. Адже з 1 січня «4180» має стати плоттю та кров’ю Конституції. І тоді все? Ні. Бо Конституційний суд має право визнати неконституційним навіть діючий нормативний акт.

Отож, боротьба за Конституцію може бути довгою. Дуже хотілося б вірити, що вона буде чесною.

У Північній Кореї почалася нова війна. Все чоловіче населення країни відправлене на лінію фронту. У перукарні.

Телебачення КНДР почало масовану агітацію за короткі стрижки. Кампанія називається просто й зі смаком – «Приведемо волосся в порядок!»

Слідом за тележурналістами в боротьбу за правильні зачіски включилися газетярі й співробітники радіостанцій.

Северокорейська влада вже не вперше закликає свій народ гарно стригтися й стильно вдягатися. Але нинішня кампанія б’є всі рекорди.

У телевізійному циклі «Здоровий глузд» жителям КНДР, зокрема, повідомили, що правильних моделей чоловічих зачісок – п’ять. Яку вибрати, залежить від особистого смаку. Моделі відрізняються друг від друга довжиною волосся – від одного до п’яти сантиметрів.

Людям похилого віку дозволене як виняток відрощувати волосся до семи сантиметрів, але за умови, що «зайві» волосся будуть використатися, щоб прикривати лисину.

До старих людей автори програми ставляться, втім, з неабиякою часткою жалості: журналісти впевнені, що довгі волосся – ознака недорозвиненості головного мозку.

Справа в тому, що, на їхню думку, клітки волосся відбирають у нейронів і синапсів настільки необхідний їм кисень, і в результаті сіра речовина відмирає.

Але про зачіски говорять не тільки в науково-популярних програмах. Автори однієї з популярних розважальних передач уперше в історії КНДР показали по телевізору тих, хто не відповідає комуністичним ідеалам.

Мало того – на очах у всієї країни журналісти з докорою у голосі зачитували імена й адреси тих, хто провинився.

Ганьбі були віддані ті пхеньянці, які не встигли вчасно постригтися.

Щоб не бути голослівними, репортери продемонстрували публіці зафіксовані схованою камерою приклади недостойного поводження порушників кодексу зачісок. За довговолосими стежили в магазинах, на стадіонах, на зупинках – і навіть у перукарнях.

В новинах северокорейського телебачення, між тим, розказували, що перукарі країни зараз працюють за законом воєнного часу. Що це означає, можна лише здогадуватись.

Можливо, таємницю воєнізованих перукарів допоможе розгадати одна із пхеньянських газет. Її журналісти відзначають, що одягатися «як вороги» і зачісуватися «не по-соціалістичному» – це значить свідомо ставити під загрозу безпеку власної країни.

Про всяк випадок жителям КНДР радять уважніше придивлятися до людей, зовнішній вигляд яких не відповідає вказівкам преси – і якщо що, повідомляти куди треба.

http://news8.thdo.bbc.co.uk/hi/russian/life/newsid_4158000/4158361.stm

17 травня 2005 р. на шпальтах газети Миколаївської міської ради “Вечірній Миколаїв” була надрукована стаття “Ташлыкская ГАЭС: так ли она необходима?”, присвячена проблемам використання атомної енергетики в Україні на прикладі Ташликської гідроакумулюючої електростанції та Південно-Української АЕС (м.Миколаїв), яка є структурним підрозділом Національної атомної енергогенеруючої компанії “Енергоатом”, тобто державного монополіста у стратегічній галузі.

Основними тезами статті є передчасність того, аби Україну називати «постчорнобильською». За версією журналіста, жоден реактор українських АЕС досі не має належної державної ліцензії (що не дорівнює наявним тимчасовим дозволам Комітету ядерного регулювання). Він наголошує на фактах постійного замовчування тривожних повідомлень про аварії на АЕС (після 1986 р.), повідомлень про викиди, захворювання, патології вагітності, про дитячу смертність та мутації, а також на неефективності управління й прихованості суспільно-важливої екологічної інформації щодо роботи Південно-Української АЕС, як і “Енергоатому” загалом, який декларує себе дотаційною організацією. Останнє, на думку автора, підлягає сумніву, коли досліджувати оборудки окремих його функціонерів.

Також наводиться чимало аргументів того, чи варто надалі “розростатися” Південно-Українській АЕС та реалізовувати плани зі спорудження Ташликського енергокомплексу (для обслуговування потреб АЕС) на території річки Ташлик, притоки Південного Бугу, з огляду на можливі для населення регіону фатальні наслідки, позаяк безпечність роботи цих установ викликає не менший сумнів, аніж колись функціонування Чорнобильської АЕС.

Наводяться історичні факти ще за часів урядового керівництва Радянської України, так і деяки висновки ревізійних комісій за Президента Леоніда Кучми, оприлюднені, на думку журналіста, не у достатній мірі.

Міститься згадка, що перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький у секретному документі ЦК КПРС ще у 1983 р. (за три роки до Чорнобильської катастрофи) “буквально заклинав Москву звернути увагу на аварійний стан Чорнобильської, Хмельницької, Рівненської, Південно-Української АЕС” та “переглянути енергетичну політику”.

Сьогодні ж ситуація у Миколаївській області свідчить, що з тих пір у нових можновладців не надто додалося завбачливості. Як інженер і представник Громадської ради при обласному управлінні екоресурсів він окреслює декілька негативних технологічних сценаріїв її розвитку. Натомість представлено низку альтернативних ініціатив фахівців із вирішення енергетичних проблем України, доведених до відома уряду держави, адже чимало з них тривалий час не можуть знайти своєї реалізації, зокрема, через патронування промислових галузей державою власних підприємств-монополістів.

Тепер автору статті, Олександру Малицькому (член ради обласної асоціації “Зелений Світ”, організатор “Зеленого Руху” у м. Миколаєві, член Спілки журналістів, 61-річний пенсіонер), загрожує стягнення у вигляді 100 тис гривень як засобу відшкодування завданої моральної шкоди енергогенеруючій компанії “Енергоатом”.

Крім того, у позові міститься вимога спростування й вибачення автора шляхом опублікування у газеті “Вечірній Миколаїв” за висловлені вголос думки, які він називає систематизованим відображенням справжньої позиції представників екологічної наукової громадськості. Стаття, зазначено у позові, є “принизливою для честі, гідності та ділової репутації” державного підприємства “в особі відокремленого підрозділу Південно-Української АЕС”.

Характерно, що це сталося після того, як комунальна газета вже надала можливість відповісти протилежній стороні у вигляді іншої надрукованої статті “Ложь и правда о Ташлыкской ГАЭС, или как же вы, атомщики, до такой жизни докатились?” (на тій же сторніці і такого ж обсягу). Її авторами значилися ще один член Спілки журналістів та головний інженер Пвіденно-Української АЕС.

Однак монополісту, вочевидь, цього виявилося замало, і, як вбачається з матеріалів справи, він уживає заходів, аби остаточно вирішити питання про закриття дискусії із суспільно важливої та болісної для України, а не тільки м. Миколаєва, теми, тепер вже особисто виступаючи у ролі позивача. Зроблено це з другої спроби, оскільки, за твердженнями журналіста, скаржникові трохи раніше було відмовлено судом у прийнятті заяви через формально-процесуальні недоліки. Тепер усі перешкоди подолано: перше слухання у справі відбудеться у наступний понеділок (17 жовтня 2005р.).

Таким чином, “Енергоатом” надає недвозначні сигнали тому, що тема таки потребує жвавого і більш відкритого, на відміну від аспектів діяльності державної компанії, громадського обговорення й контролю. Крім того, вражає впевненість її функціонерів, як убачається, через осліплення бізнес-інтересами в тому, що у сьогоднішній Україні буцімто можна накласти обітницю суцільного мовчання шляхом залякування членів громадянського суспільства грошовими позовами, а також вражає нерозуміння того, що її громадяни спілкуються й критикують не лише на шпальтах комунальних газет. Посилання ж функціонерів АЕС на те, що автор критичної статті “спекулює Чорнобилем” навряд може бути адекватним виправданням їхньої недалекоглядності у світлі порушених вище питань.

Дещо про перспективи впевненості і далекоглядності

Хотілось би сподіватись, що викладені нижче правові аспекти братимуться до уваги при розгляді цієї цивільної справі ще на стадії провадженні у першій інстанції.

Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом” входить до структури Міністерства палива та енергетики (як зазначено у статуті, заснована на державній власності і належить до сфери управління міністерства), тобто центрального органу виконавчої державної влади. За ч.2 ст.49 Закону “Про інформацію” органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Після набуття чинності змін до Європейської Конвенції з прав людини (Протокол №11) Європейський Суд з прав людини є єдиним судовим органом і його юрисдикція не обмежена повноваженнями інших органів Ради Європи. Відповідно до положень статті 32 Конвенції, юрисдикція Суду поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення, застосування Конвенції, а також протоколів до неї. Основна функція Суду, згідно зі статтею 19 і положеннями Протоколу №11, полягає у забезпеченні контролю за дотриманням Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією. Таким чином, рішення Європейського суду з прав людини є юридично обов’язковими для держав-сторін у справах за їхньої участю, і, оскільки вони є авторитетним тлумаченням зобов’язань за Конвенцією, то повинні прийматися до уваги національними юрисдикційними органами всіх держав, що приєдналися до Конвенції, зокрема, Україною.

До того ж, за ч.2 ст.2 нового Цивільно-процесуального кодексу України остаточно закріплюється пріоритет міжнародного права на внутрішнім національним (окрім, Конституції): якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно, логічно розглядати питання наклепу, як підстави обмеження свободи вираження через призму ст.10 Конвенції з прав людини разом із практикою її тлумачення, адже стаття є складовою чинного законодавства України.

З цією метою ми звернемося до окремих прецедентів Європейського суду зі ст.10 ЄКПЛ.

Європейський суд з прав людини завжди наголошує на важливій ролі ЗМІ в інформуванні суспільної думки з питань, що становлять суспільний інтерес, а також на їхній функції суспільного вартового. У пошуках належного стандарту відповідальності, яку ЗМІ повинні нести за те, що публікують, Суд враховує супутню для їхньої роботи обставину- “велику важливість інформування громадян у демократичному суспільстві”. Так, при розгляді справи Лінгенс проти Австрії (Lingens v. Austria, Series A no 103 від 08.07.1986р.) Суд підкреслює права одержувачів інформації >“не тільки преса має право поширювати інформацію й думки з питань, що становлять суспільний інтерес, але і суспільство має право одержувати цю інформацію. Те ж саме було сказано стосовно аудіовізуальних медіа у справі Джерсілд (Єрсілд) проти Данії (рішення від 23.09.1994 р.)

При розгляді справи Торгейрсон проти Ісландії Суд відхилив заяву уряду Ісландії про те, що ставлення до політичних дискусій повинне бути іншим, ніж до обговорення інших питань, що викликають законний суспільний інтерес (Thorgeirson case Id. at para. 64). Таким чином, здійснення практики винесення рішень у справах журналістів, що переслідувалися за поширення недостовірної інформації, наклеп (дифамацію), мали своїм наслідком формулювання наступного принципу: “Великий ступінь захисту повинен бути наданий не тільки виступам у політичних дискусіях, але і під час обговорення будь-яких питань, що становлять суспільний інтерес”.

В оскаржуваній позивачем статті наводяться думки автора, так і твердження, які автор називає систематизованим відображенням реальної позиції представників екологічної наукової громадськості. У зв’язку з цим звертаємо увагу, що у справі Обершлик проти Австрії (Oberschlick v. Austria, Series A no 204 par 59 від 23.05.1991р.), Суд ще раз висловив свою точку зору, що ніхто не має доводити правоту своєї думки; крім того, він поширив режим захисту свободи вираження не тільки авторських (персоналізованих) думок, але і чужих, тобто думок інших осіб, а також на твердження, заяви, що ґрунтуються на чутках:

“ніхто не повинен доводити правоту своєї думки, а також істинність заяв, що відображають суспільну думку, або тверджень, що ґрунтуються на чутках або заявах інших осіб”. Те ж саме можна зазначити і про прецедент Торгейрсона.

Тепер щодо мети й намірів, якими керувався при укладанні статті автор. Мета й наміри, із якими діють журналісти або ЗМІ при висвітленні подій, мають настільки важливе значення, що в окремих випадках можуть виправдати їх і звільнити від відповідальності, коли частина з поширених відомостей не відповідала дійсності. Про це і говорить ч.6 ст.17 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів“: журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку.

А Європейським Судом захист права на розповсюдження оскаржуваних відомостей посилюється, якщо чесну мету супроводжує бажання обговорювати питання соціальної важливості; точніше, якщо в основі прагнень журналіста перебуває ”нагальна суспільна потреба“: якщо початковою «метою» журналіста є інституція, а не окрема особистість (тим паче, коли йдеться про її приватне життя), то це робить його шанси виграти справу в Суді більш вагомими”. Так у рішенні в справі Бладет Тромсо й Стенсаас проти Норвегії (від 20 травня 1999р.) Суд уточнив, що у начебто дифамаційних статтях про полювання «критика не була атакою проти всіх членів екіпажу або якого-небудь конкретного його учасника». Йшлося про критику практики державної інституції, що зробило шанси журналіста на виграш справи ще вищими.

Або, скажімо, у згаданій справі Торгейрсона Суд захищає цей же принцип, однак, більш чітко сформулювавши: “журналіст або видавець користується захистом, якщо його заяви ґрунтуються на суспільній думці, не принижують названих поіменно приватних осіб і/або зорієнтовані на досягнення позитивної мети, такої, як реформа державного інституту” [Колівер С. Свобода преси за Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. //СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ І ПРИВАТНІСТЬ (СВіП)-1999.-№3-4.-С.32-43.>

Крім того, автор статті оперує, як офіційними документами “Енергоатому”, так і іншими державники актами. Так у справі Бладет Тромсо й Стенсаас проти Норвегії (рішення від 20 травня 1999р.) Суд погодився із відповідачем (державою) у частині аргументів про розміщення у газетній статті тверджень, які було розцінено, як такі, що призводять до відносно тяжких наслідків. Однак потенційно несприятливий ефект тверджень, що заперечувались урядом відносно репутації кожного мисливця на тюленів, був значно послаблений декількома факторами. Зокрема, і тим, що в газетних статтях наводилися дані, попередньо розміщені в офіційному, але секретному звіті, присвяченому тематиці порушень правил полювання. Суд приділив значення тому, що:

-«пресі, коли вона робить свій внесок в обговорення питань обґрунтованого занепокоєння, повинно, як правило, надаватися право покладатися на зміст офіційних звітів без проведення незалежного розслідування, оскільки в протилежному випадку «життєво важлива роль суспільного вартового пса» преси може бути знівельована.»

Цей фактор у підсумку дозволив Судові зробити висновок про сумлінність дій газети загалом.

До речі, в архіві електронної версії випуску №56 (2160) від 17 травня 2005 газети “Вечерний Николаев” оскаржуваної статті вже немає (http://www.vn.mk.ua/txt/56-2161-19-05-05.txt ). Тож, сьогодні ще маємо нагоду в Європейській Україні для обговорення друкованої статті, адже хто знає, чи не буде вона заборонена Ленінським місцевим районним судом м. Миколаєва?…

Володимир Чемерис – легендарна фігура, член Правління Української Гельсинської Спілки, учасник студентських протестів в 1991 році – “революції на граніті”, що призвела до відставки Масола, співкоординатор акції “Україна без Кучми”, чільник громадської організації “Інститут “Республіка”, що є одним з небагатьох заповідників політичного ідеалізму. Перед виборами Президента України в 2004 році принципово не підтримував жодного з кандидатів та ініціював всеукраїнську акцію “Соромно голосувати!”. Пан Чемерис є визнаним експертом із правових та технологічних аспектів громадянського спротиву, «своя людина» і серед лівих, і серед правих.

– Перше питання, яке цікавить зараз всіх – чи будуть сутички 7 листопада?

Я не хочу бути пророком в поганому розумінні цього слова, але думаю, що сутички цілком можуть бути. Після неофіційних розмов з представниками різних таборів протистояння у мене з’явилося передчуття, що вони готуються до силових дій. Як показали події 15 жовтня цього року або 1 травня 2004 року, міліція не може виконати свої функції захисту прав людей. Моніторинг, який проводить інститут “Республіка”, показав, що в цьому році порушень права на мирні зібрання було набагато більше, ніж за відповідний період попереднього року.

– Що означає для вас свято 7 листопада?

Для мене це не свято і ніколи ним не було. Питання в тому, що є люди, які хочуть провести свої заходи в цей час – як ті люди, які вважають цей день святом, так і ті люди, які не вважають цей день святом і хочуть, щоб в цей день нічого не проводилось. Я вважаю, що обидві сторони мають право висловити свовю позицію тим способом, яким вони хочуть це зробити.

– Очевидно, не для всіх українських лівих, так як для Вас, характерно несприйняття “червоної сторінки радянського календаря”?

Це характерно для більшості нових лівих, світогляд яких грунтується не на офіційній ідеології Радянского Союзу, що давно розпався, а на антиглобалістичних та антикапіталістичних цінностях світового лівого руху. Хочу підкреслити, що у нових лівих нема партії, вони існують ще на рівні громадських організацій – наприклад, “Ліва ініціатива”, “Робітничий спротив” – або гуртків. Є також окремі люди, що поділяють наші цінності, ліві інтелектуали, такі, як Олександр Хоменко. Щодо політичних партій, то це старі ліві, ті ж комуністи, яких іноді називають неосталіністами або брєжневістами. Всі політичні партії зараз найбільшою мірою представляють інтереси великого капіталу. Це стосується і Соціалістичної партії: зараз її осередки в Харківській області практично приватизувало керівництво одного з комерційних банків. Ми думали, що пропорційні вибори змінять ситуацію, але насправді виявилось навпаки. Місця в списках продаються за дуже великі гроші, особливо після появи такої “приманки”, як депутатська недоторканість. Я точно знаю, що в одній з відомих партій місце у прохідній частині партійного списку до Верховної Ради коштує 2 мільйони доларів, до Київради – 350 тисяч, до районних рад – 150 тисяч.

– Як ви оцінюєте дії Київської міськдержадміністрації, що намагається через суд заборонити проведення політичних акцій?

Вони діють неправильно, порушуючи як 39 статтю Конституції, так і європейську практику, зокрема рішення Європейського суду і статтю 11 Європейської конвенції з прав людини, з якої випливає позитивне зобов’язання держави захищати мирні зібрання. Є відоме рішення Європейського суду від 1988 року “Платформа “За життя” проти Австрії”, де суд встановив, що забезпечити реалізацію права на зібрання обом сторонам, а не забороняти, є обов’язок держави. Інститут “Республіка” звернувся до КМДА з вимогою припинити цю практику подачі в суд, але вони все-таки подали в суд на заборону всіх демонстрацій в центрі міста 7 листопада. Раніше Шевченківський суд просто відхиляв такі подання, але його останнє рішення дуже розчаровує. КПУ заборонили проводити свої святкові акції по вулиці Хрещатик та на Майдані Незалежності. Це рішення суду досить сумнівне з точки зору права. Але я розумію, що Шевченківський суд після 15 жовтня враховував і те, що міліція неспроможна забезпечити порядок – можливо, з точки зору суду, це був єдиний спосіб не допустити зіткнення.

– В святкуванні 7 листопада, з одного боку, і антикомуністичних акціях – з іншого боку, висловили бажання взяти участь багато різних організацій. Чи не пов’язані безлади на таких акціях поганою координацією між учасниками?

Наскільки я знаю, і у правих, і у лівих організована координація між всіма учасниками. Між правими і лівими не здійснюється координація. Мене найбільш цікавить те, що свого часу на слуханнях у Верховній Раді міністр внутрішніх справ закликав встановити відповідальність організаторів мітингів. В цьому “нова влада” буквально повторює те, що казала “стара влада”, до того ж пан Луценко показав свою повну юридичну безграмотність, оскільки відповідальність в Україні, як і всюди, є індивідуальною. Якщо відбуваються сутички, міліція повинна їх розслідувати: бійка, сутички – це злочин. Якщо цей злочин був організований, повинні бути покарані організатори і виконавці. Організаторами сутички можуть бути не організатори мітингу. Таке, наприклад, було 9 березня 2001 року. Бо ті ж самі “правоохоронці” можуть послати своїх людей, які почнуть сутички. І влада хоче, щоб за все це відповідали організатори мітингів! Організатори можуть лише закликати до порядку на мітингу, вони не можуть забезпечувати порядок на мітингу, бо вони цивільні особи і не мають такого права. Це право і обов’язок міліції. Тому замість того, щоб шукати, на кого перекласти відповідальність, міліція повинна просто виконувати свою роботу – те, що їй належить робити по закону “Про міліцію” і по Конституції. Але я не виключаю, що сутички 15 жовтня, як і 7 листопада, можуть бути в інтересах влади. Владі зараз може бути вигідним загострення.

– Чим саме, на вашу думку, можуть буди вигідні владі вуличні безлади?

Право на зібрання – один з найсуттєвіших елементів здійснення статті 5 Конституції, згідно якій, Україна є республікою, єдиним джерелом влади в Україні є народ, і ніхто не може узурпувати державну владу. Перед виборами 2006 року хтось може бути зацікавленим у обмеженні свободи зібрань. Зараз у Верховній Раді знаходиться наш проект закону “Про свободу зібрань”, він офіційно внесений в порядок денний. Я бачив, що після сутичок 15 жовтня і у Верховній Раді, і у Київській міській раді з подачі міністрів та інших впливових осіб з’явився намір обмежити право людей на мітинги, взагалі заборонити мітинги в центрі Києва, на Хрещатику, поблизу державних установ, наприклад, Кабміна, Секретаріату Президента – на цю тему вже є проект рішення Київради, слава Богу, поки не прийнятий. Всі ці сутички, як мінімум, сприятимуть створенню громадської думки і думки депутатів Верховної Ради та Київської міської ради на підтримку заборонних нормативних актів. Якщо загострення буде надалі продовжуватись, то стануть можливими різні сценарії, деякі з яких зараз здаються фантастичними – як, наприклад, розпуск Верховної Ради. Таке попередження вже прозвучало у запитаннях до Литвина. І, звичайно, безлади призведуть до погіршення міжнародного іміджу України в переддень парламентських виборів.

– Ви чули, що організаторам бійок 7 листопада виплачують по 1000 доларів, як і 15 жовтня?

Такі чутки є, але я не хочу їх коментувати, оскільки просто не маю точної інформації. Втім, це абсолютно можливо. Ми знаємо багато прикладів того, що різні партії – і праві, і ліві – проплачують участь у мітингах. На круглому столі в інституті “Респібліка” був заступник голови департаменту громадської безпеки міністерства внутрішніх справ, Анатолій Маєвський, він сказав, що багато таких випадків задокументовано у МВС. У нашому законопроекті ми встановили відповідальність за надання якоїсь плати за участь у мітингах, а тим паче, якщо це сплата за участь в сутичках та організації сутичок. Це злочин, який треба засуджувати.

– Як ви прокоментуєте попередження прес-служби УНА-УНСО про можливість захвату офісів політичних партій 7 листопада?

Якщо у них є така інформація, їм варто звернутися з цим до міліції. МВС повинно забезпечити охорону від насильства всім політичним силам.

– Як ви ставитесь до участі в акціях 15 жовтня і, як планується, 7 листопада іноземних політичних структур, таких, як “Націонал-більшовицька партія” або “Євразійський союз молоді”?

Якщо коротко сказати – називаючи синьо-жовтий прапор “бандерівським”, вони приходять під “власовським” прапором, під російським триколором РОА. Щодо повідомлень про участь в акціях 7 листопада активістів з Росії та Білорусі – якщо опиратися на чисто правові поняття, то іноземні громадяни та особи без громадянства, за Конституцією, мають такі ж самі права на зібрання, як і громадяни України, тому забороняти їм брати участь у мітингах немає жодних підстав. Згадайте пікетування Білоруського посольства білоруською опозицією в Києві, пікетування Узбецького посольства узбецькою діаспорою в Києві – вони мали повне право провести ці мирні мітинги. Українці під час помаранчевої революції, так само, пікетували українські посольства в інших країнах. Забороняти іноземцям брати участь у громадських заходах в Україні було б неадекватною і неправовою дією. Якщо ж ці люди будуть брати участь в якихось протиправних діях на території України, у наших правоохоронців є всі важелі в руках. Вони можуть їх просто вислати з країни, або притягти до кримінальної відповідальності в Україні. Крім того, український уряд, МЗС, прикордонники мають можливість не пропускати окремих іноземних громадян на територію України, так само, як перед президентськими виборами вчинили з активістом сербського “Отпору” Олександром Маричем. Це викличе негативну реакцію громадської думки і правозахисників, але не думаю, що може стати причиною дипломатичного скандалу.

– Що б ви порадили зробити 7 листопада правоохоронним органам?

Охороняти права тих, хто прийшов з наміром взяти участь у мирному зібранні, та підтримувати порядок, не зважаючи на те, хто його може порушувати: українські, російські, молдавські громадяни. Я думаю, що нинішнє протистояння можна порівняти з поведінкою болільників перед футбольним матчем. “Наші” і “приїзджі” болільники настроєні агресивно, але міліція повинна відвернути сутички між ними, при тому дозволяючи їм спільно вболівати за свої команди. Як правило, люди, які приїзджають на футбольні матчі, влаштовують сутички, але обмежувати в’їзд цих людей в Україну було б дуже недемократичним кроком – цей дипломатичний засіб призначено лише для виключних ситацій. Інша справа, що за надто агресивне поводження своїх болільників футбольні команди можуть бути покарані, а в політиці це навряд чи можливо. Ми знаємо, що українські правоохоронці неодноразово втихомирювали уболівальників “Спартака” чи ЦСК, які приїзжали з Москви. Хотілося б, щоб і зараз правоохоронці виконували свої функції. Для міліції не повинно мати значення, чи люди збираються 7 листопада на мітинг або на футбольний матч. Державні органи створюються не для того, щоб затримувати людей і розганяти мітинги, а для захисту прав громадян. Заради цього люди і платять податки.

Юрій ШЕЛЯЖЕНКО, для агенції Главред (glavred.info)

Переклад російською:
http://glavred.info/archive/2005/11/06/182314-2.html

Колись найгуманніший у світі радянський суд карав ворогів режиму. Сьогодні його спадкоємець, суд незалежної не комуністичної України, просто карає. Щоб отримати покарання, не обов`язково бути ворогом – досить просто мати необережність потрапити до рук правоохоронців.

Останнім часом автору довелося переконатися в цьому двічі, розслідуючи побутові вбивства у Донецькій області. Аби уникнути звинувачень в упередженості до регіону, наголосимо, що подібні речі, за інформацією правозахисників, трапляються по всій Україні. Крім того, нова інформація підтвердила висновки з розслідування двох інших справ у Львові. Правда, вони стосувалися не вбивств.

Жанр розслідування передбачає відстороненість журналіста, але також змушує виступати в якості адвоката двох громадян, засуджених Апеляційним судом Донецької області до 12 і 13 років ув`язнення. Недарма після цього судового рішення правозахисна організація Гельсінська спілка з прав людини оголосила, що взяла під свій контроль розгляд цієї справи у Верховному Суді.

Мешканці містечка Шахтарськ, що на Донеччині, охоронці шахти 24-річний Руслан Бредун і 20-річний Валерій Журавський отримали термін за нібито вбивство у ніч на 15 січня 2004 року неповнолітнього В.

“Нібито”, бо обвинувальний висновок ґрунтується винятково на власних свідченнях обвинувачених, від яких вони відмовилися за кілька днів після арешту. Вони стверджують, що ці свідчення з них вибили силою.

Є докази, що одного з затриманих, Руслана Бредуна, було взято на роботі о 12.00, але фактично протокол затримання оформлений о 21.15. Тобто понад дев`ять годин Руслан Бредун перебував у міліції без належно оформлених документів. Він запевняє, що саме в цей час із нього вибивали явку з повинною. Інший засуджений, Валерій Журавський, твердить, що з ним повелися так само.

Крім того:

1.На їхньому одязі не знайдено жодної краплі крові.

2.На знайденому поблизу місця вбивства шматку труби, яке слідство визначило як знаряддя вбивства, не виявлено жодного відбитку пальців “убивць”. До того ж на самій трубі не виявлено слідів від тіла убитого.

Згідно з версією слідства, шматок труби загнали вбитому в око. Цілком природно, що як зовні, так і всередині труби мали б залишитися якісь сліди. Але їх немає.

3. Немає жодного свідка, який би заявив, що він бачив момент убивства.

Слідча Шахтарської міжрайонної прокуратури Людмила Прокопова, яка вела цю справу, вдалася до безпрецедентного кроку. Задовго до рішення суду вона надрукувала статтю в шахтарській газеті “Знамя победы” під назвою “Лжесвидетельство — уголовно наказуемо”.

Вона змінила лише по одній літері у прізвищах героїв і попередила усіх свідків, так само змінивши по одній літері у їхніх прізвищах, що вони зі статусу свідків можуть перейти у статус обвинувачених за брехливі свідчення. Мова йде навіть про тих свідків, які були друзями убитого.
Такий вчинок ще до рішення суду є вельми сумнівним не лише з точки зору професійної етики, а й з погляду закону. Вищезгадані дії є порушенням Крминіального кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України.

Згідно з законом, слідчий не має права розголошувати матеріали кримінальної справи до рішення суду й не має права чинити психологічний тиск на свідків.

Ще один випадок, вже викладений автором у статті “П`яні вбивці чи без вини винні?”, який демонструє пов`язаність міліції, прокуратури і суду.

Родичі звинувачених навели докази корумпованості суддів. Їх нишком замінили, не даючи жодних пояснень щодо причин заміни, як це мало б бути за законом.

“Надання головою апеляційного суду будь-яких коментарів за будь-якими справами діючим законодавством не передбачене”, — написав голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Кондратьєв у відповідь на прохання прокоментувати події і ситуацію.

Після цієї статті депутат Юрій Оробець зробив запит до Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ і до Генеральної прокуратури, у відповідні інстанції. Однак отримав формальні відписки, в яких нічого не було сказано про суть справи.

Майже через рік довелося зайнятися практично подібною справою. Мова йде про вбивство у червні 2003 року 88-річного пенсіонера Олександра Гартованого. Це сталося у містечку Курахове Мар`їнського району Донецької області.

Учасника ще фінської війни вбили, пограбували, винісши з його квартири чорно-білий телевізор “Рекорд-350”, два алюмінієві бідони загальною вартістю 93 грн. 24 коп.

Після вбивства квартиру підпалили, ймовірно, для того, аби замести сліди. Обвинувачуються двоє молодих чоловіків. Один із них після події переховувався від правоохоронців і перебував у розшуку, поки його не затримали.

Але справа не в тому. На відміну від першого випадку, існує один фактор, який ускладнює становище обвинувачуваного 21-річного Олексія Москаленка. Це – свідчення проти нього однієї зі свідків, яка нібито бачила на його руках кров.

Його захисники твердять, що та жінка, яка свідчить проти нього, є особою зацікавленою і на противагу виставляють свідчення інших трьох людей, які у вечір вбивства нібито бачили Москаленка у зовсім іншому місці. Крім того, на одязі Москаленка не виявлено крові.

Відбитків його пальців не знайдено на знарядді вбивства. Та й саме гіпотетичне знаряддя вбивства знайшов лише третій за ліком слідчий у цій справі.

Зрозуміло, що тут повинно ретельно розібратися слідство. Але суд уже двічі відправляв справу на дорозслідування. Останнім часом судове засідання двічі не відбувалося. 16 січня цього року через неявку прокурора його відклали на невизначений термін.

Та вся проблема в тому, що обвинувачений Москаленко сидить в СІЗО з 19 липня 2003 року. Мар`їнський районний суд задовольнив подання прокуратури і вирішив утримувати його в слідчому ізоляторі. Мотивація така: “обвинувачуваний здійснив тяжкий злочин і, залишаючись на волі, може переховуватися від суду та слідства”.

Коли до нього додому прийшла міліція, він гостював у своєї бабусі в іншому населеному пункті. Коли дізнався про інтерес до власної персони, то завітав до міліції сам. Він давав згоду на співпрацю зі слідством.

Раніше він не був судимий. Тим не менше опинився за ґратами. Термінів, які б обмежували судове розслідування – не існує. Таким чином обвинувачуваного можна тримати в СІЗО аж до останнього його подиху.

Правозахисники неодноразово звертали увагу, що в українському судочинстві залишилася практика, яка не передбачає виправдання обвинувачуваних.

Якщо людина потрапила до рук слідства, то найімовірніше вона отримає покарання. Якщо не існує належної системи доказів, то на ділі все часто відбувається таким чином: справу безліч разів відправляють на дорозслідування, а потім ухвалюють термін ув`язнення, який обвинувачуваний уже відсидів у СІЗО.

Зломлений багаторічним перебуванням за ґратами громадянин смиренно погоджується зі своєю долею, не маючи моральних сил шукати справедливість.

Одначе останнім часом все більше наших співвітчизників звертаються до Європейського суду з прав людини і виграють позови проти власної держави. Держава виплачує їм компенсацію. До речі, із кишені платників податків. Але правоохоронна (чи точніше – каральна?) система, наче тупа бездушна машина, продовжує штампувати такі справи.

Юрій Луканов

На прохання голови Комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю ВРУ Володимира Стретовича редакція “Вгору” продовжує збирати свідчення про роботу херсонських судів і зокрема голови Апеляційного суду Анатолія Іванищука, який нині претендує на право займати суддівську посаду пожиттєво.

Ось тільки одна з тих сумних історій “правосуддя” по-херсонськи.

Уже сам початок листа Андрія Голубенкова вражає:

“Шановний Володимире Миколайовичу! Звертаюсь да Вас, як до своєї останньої надії на справедливість. Я – людина, яка була засуджена за злочин, якого ніколи не вчиняла”.

Херсонці, мабуть, ще пам’ятають цю історію – про неї писали не тільки херсонські, а й всеукраїнські, й російські газети.

Наприкінці серпня 2001 року у квартиру сім’ї Голубенків прийшов судовий виконавець – накласти арешт на майно. Від нього Андрій Миколайович уперше почув, що Суворовський районний суд м.Херсона (суддя Андрій Борко) засудив його до 3 років позбавлення волі з відстрочкою виконання покарання, а також з конфіскацією усього майна, штрафом у розмірі 1 500 грн. та стягненням на користь цивільного позивача 2781 грн.25 коп. збитків. З величезним подивом Андрій Голубенков дізнався, що його нібито затримали під час вчинення злочину – розкрадання телефонного кабелю, і він декілька місяців знаходився у слідчому ізоляторі, чекаючи рішення суду.

Андрій Миколайович, який ніколи – навіть на один день – ніким не затримувався і ніяких злочинів не вчиняв – кинувся з’ясовувати, як таке могло статися? Але чомусь ніхто в міліції й суді не хотів його слухати. “Хоча мене й гнали з усіх кабінетів, я з’ясував, що затриманим був мій шкільний однокласник Я., раніше неодноразово судимий”, – пише Андрій Голубенков.

У тому, що однокласник при затриманні назвався не своїм прізвищем, дивного мало: таке часто трапляється в середовищі тих, хто не дружить із законом. А от як могло статися, що він кілька місяців утримувався в СІЗО під іменем Андрія Голубенкова, незбагненно. Іще більше дивує протокол, у якому слідчий написав, нібито він побував у квартирі Андрія Голубенкова і не виявив там ніякого майна. Якщо слідчий не був у справжнього Голубенкова, то – де він був? Чи ніде не був, а в протоколі збрехав?

Найстрашніше ж у цій історії те, що й суддя Андрій Борко теж не перевірив документи підсудного й засудив його як Андрія Голубенкова.

“Мене поставили на облік до інспекції виправних робіт, на моє майно таки був накладений арешт. Я не зміг поїхати на роботу моряком на іноземному судні, оскільки через судимість органи СБУ заборонили видавати мені закордонний паспорт”.

На заяви Андрія Голубенкова правоохоронці ніяк не реагували, шукати справжнього винуватця навіть не збиралися. “Через деякий час у місті я особисто затримав Я. та здав його до міліції. Лише 1 березня 2002 р. кримінальну справу проти мене було припинено, але ще більше року за даними інформаційного центру МВС я вважався засудженим”, – пише Андрій Миколайович.

Він звернувся до суду з позовом про відшкодування матеріальних і моральних збитків, які оцінив у 50 000 грн. – ця сума в 50 000 підтверджена висновками кваліфікованих експертів-психологів і довідками про втрачений заробіток. Справу розглядав той же Суворовський суд м. Херсона і стягнув на користь позивача з Державного казначейства аж… 5 000 грн. Апеляційний суд розглянув скаргу А. Голубенкова в червні 2004 р. і постановив стягнути 10 000 грн. “До теперішнього часу я не отримав жодної копійки, оскільки суд, як першої, так і апеляційної інстанції невірно вказали адресу та назву відповідача – Державного казначейства, – пише Андрій Голубенков.

А що ж суддя Андрій Борко? Чи відповів він хоч якось за те, що засудив невинного? Чи за те, що неправильно вказав адресу Держказначейства? Чи голова Апеляційного суду Анатолій Іванищук хоч догану йому яку-небудь виніс? Нічого подібного. Суддя Андрій Борко з благословення Анатолія Іванищука пішов на підвищення – став заступником голови Суворовського суду.

Зараз касаційна скарга Андрія Голубенкова ходить десь по кабінетах Верховного Суду, а далі він має намір звертатися до Європейського суду. Скаргу Андрія Голубенкова редакція вже передала Володимиру Стретовичу.

Наталя Бімбірайте,

позаштатний консультант

Комітету ВРУ по боротьбі з корупцією

та організованою злочинністю

Забезпеченість судів належними матеріальними умовами роботи (у першу чергу, приміщеннями), не відповідає вимогам здійснення судочинства, не сприяє перебудові судової системи і унеможливлює впровадження основних положень Закону України “Про судоустрій України” – такий висновок зробила Колегія Рахункової палати за результатами перевірки використання коштів Державного бюджету України, виділених на виконання Державної програми організаційного забезпечення діяльності судів на 2003-2005 роки, хоча на виконання цієї програми протягом 2003-2005 років спрямовано з державного та місцевих бюджетів понад 283 млн. гривень. Про це повідомила Прес-служба Рахункової палати України.

Існуюча Програма забезпечення судів приміщеннями на 2002-2006 роки не враховує реальні потреби судів у належних приміщеннях і навіть її повне виконання не призведе до створення всіх необхідних умов для діяльності судів. За чотири роки її реалізації кількість приміщень судів, які придатні для здійснення правосуддя, збільшилась на 20,9 відс., а рівень дефіциту площі приміщень зменшився тільки на 15 відсотків. З 34 адміністративних судів забезпечено приміщеннями 12 (або 35 відсотків). Станом на 01.01.2006 непридатними для здійснення судочинства залишаються 164 приміщення судів.

Перевірка показала, що забезпечення суддів у відповідності з вимогами законодавства житлом залишається однією з найгостріших проблем. З року в рік кількість безквартирних суддів збільшується в середньому на 84 судді щорічно (з 528 у 2002 році до 864 у 2005 році).

Не вирішено питання забезпечення судів технічними засобами. Не створено єдиної комп’ютерної мережі системи судів, єдиної бази даних судових рішень. Таким чином, не забезпечено доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції та прогнозованості судових рішень. Не забезпечені матеріальні умови для організації фахової підготовки суддів та працівників судів.

Недостатніми були заходи щодо забезпечення суддів автомобільним транспортом. За вказаний період за рахунок коштів державного бюджету було придбано 15 автомобілів, за кошти місцевих органів влади – 10 автомобілів, отримано безоплатно – 134 автомобілі, взято в оренду 24 автомобілі. Але навіть це дозволило укомплектувати суддів лише на 43 відсотки.

Колегія зробила висновок, що зазначені недоліки є наслідком не тільки незавершеності, але й невизначеності держави щодо перспектив та етапів проведення судової реформи, які будувалися б на економічно обгрунтованих розрахунках та працювали на створення судової системи, що слугує громадянам України, захищає їх права і свободи.

Розбудова України, як демократичної правової держави, потребує ретельного аналізу законодавства як важливої умови забезпечення прав і свобод людини. Особливо це стосується найбільш вразливої категорії нашого населення – дітей.

Найсерйознішою проблемою у сфері прав дитини в Україні на сьогодні є дитяча бездоглядність, безпритульність.

Проблема дитячої безпритульності в Україні має місце вже досить давно. Лише в останні роки політика держави щодо соціального захисту безпритульних дітей почала ґрунтуватися на положеннях законів України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995 р., “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” від 21.06.2001 р., “Про охорону дитинства” від 26.04.2001 р., указів Президента України “Про Державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2003 – 2005 роки”, “Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки”.

22 грудня 2003 року відбулися парламентські слухання, на яких велика увага приділялася питанню подолання проблеми безпритульних дітей. З метою ефективного вирішення основної проблеми безпритульних дітей учасники парламентських слухань рекомендували Кабінету Міністрів України:

удосконалити механізм державного управління і контролю за виконанням положень Конвенції ООН про права дитини, законодавчих актів України;

забезпечити фінансування заходів, затверджених Національною програмою “Діти України”, Державною програмою запобігання дитячій бездоглядності на 2003 – 2005 роки, Державною програмою відпочинку та оздоровлення дітей на період до 2008 року;

внести відповідні зміни до законодавства з метою посилення відповідальності батьків або осіб, які їх замінюють, посадових осіб за неналежне виховання дітей, порушення їх прав, жорстоке поводження з ними, втягнення до жебракування, тощо;

внести відповідні зміни до законодавства щодо вдосконалення системи роботи органів опіки та піклування;

запровадити комп’ютеризовану систему обліку дітей кризових категорій;

забезпечити поширення соціальної реклами з актуальних питань соціального сирітства, запобігання дитячій бездоглядності, безвідповідального батьківства, насильства в сім’ї.

Основним нормативним актом у роботі з безпритульними дітьми на сьогоднішній день є Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», який набрав чинності з 1 січня 2006 року.

Цей Закон визначає загальні засади соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей, забезпечує правове регулювання відносин у суспільстві, які спрямовані на реалізацію бездомними громадянами і безпритульними дітьми прав і свобод, передбачених Конституцією України та чинним законодавством, створює умови для діяльності громадських та благодійних організацій, що працюють у сфері соціального захисту населення.

Відповідно до Закону безпритульними дітьми є діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім’ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання.

З метою подолання дитячої безпритульності і бездоглядності, запобіганню соціальному сирітству, створенню умов для всебічного розвитку та вихованню дітей Кабінет Міністрів України затвердив Програму подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006-2010 роки.

Основними заходами Програми є удосконалення нормативно-правової бази, зокрема, внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо правового врегулювання питань соціального захисту дітей та запобігання бездоглядності, зокрема у частині посилення відповідальності батьків або осіб, що їх замінюють за неналежне виховання дітей, порушення їх прав, жорстоке поводження з ними, залучення до жебракування, проведення експертизи законодавства з питань дитинства.

При виробленні найкращих механізмів подолання дитячої безпритульності доцільно звернутись до міжнародного досвіду та до досвіду інших країн у вирішенні даного питання.

У міжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася поступово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в XIX ст., коли отримала розвиток концепція захисту дітей.

Вперше міжнародну стурбованість положенням дітей було висловлено у Женевській декларації 1923 р., спрямованої на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист.

Важливим документом щодо захисту дітей стала прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини. У ній вперше зафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток Декларація отримала в пактах прав людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення їх основних соціальних потреб.

Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 р. прийняла Декларацію прав дитини – документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Декларація складається з 10 принципів, якими проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. У соціальному відношенні висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гарантування її свободи й гідності. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеною від усіх форм недбалого ставлення до неї.

Центральне місце серед цих документів посідає Конвенція про права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. і ратифікована Верховною Радою Української РСР 27 лютого 1991 року. Цей найбільш широко ратифікований документ встановлює в якості міжнародного закону всі права для забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей.

В країнах Європи дитяча безпритульність розуміється по різному. Зокрема, це поняття включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, в Бельгії розрізняють три групи “дітей вулиці”: “діти вулиць” протягом більшої частини дня, які жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні “діти вулиці”, що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.

У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають “покинутими”. Молодіжна політика цієї країни є елементом добре знаної “шведської моделі” економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді в різних галузях державної діяльності.

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін “неповнолітні групи ризику”.

У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають: “юні втікачі” – діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; “молоді бездомні” – особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; “ті, що сплять на вулиці” – підлітки та молодь, які не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель.

Виходячи з досвіду демократичних країн способом подолання проблеми дитячої безпритульності може бути об’єднання всіх існуючих соціальних програм для безпритульних дітей та створення єдиного державного інституту, що буде опікуватись дітьми.

Один з варіантів вирішення цієї проблеми є запровадження спеціалізованого омбудсмена з прав дітей. Світовий досвід знає приклади діяльності таких омбудсменів у США, Російській Федерації (на регіональному та місцевому рівнях), Норвегії, Гватемалі, Перу, Канаді, Іспанії та ряді інших країн.

Дитячі омбудсмени створюються відповідно до чотирьох основних моделей. Омбудсмени першої групи запроваджуються спеціальними законами, які приймаються парламентом (Норвегія, Швеція, Ісландія, Гватемала, Перу, Коста-Ріка, Колумбія, Люксембург та ін.). Омбудсмени другої групи створюються згідно із законодавством про охорону дитинства (Нова Зеландія, провінція Онтаріо (Канада) та ін.). Омбудсмени третьої групи існують у рамках відповідних державних органів (Ізраїль, Австрія, Іспанія, Данія та ін.), четвертої — у рамках неурядових організацій, під егідою яких вони і працюють.

Необхідність існування такого спеціалізованого омбудсмена зумовлюється щонайменше трьома причинами: по-перше, діти в силу особливостей психічного і фізичного розвитку вимагають особливого підходу; по-друге, в силу відсутності життєвого досвіду і в певній мірі залежного становища вони не завжди самостійно можуть захистити свої права і законні інтереси; по-третє, благополуччя та нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни. Дитячий омбудсмен покликаний домагатися не тільки додержання законодавчо закріплених прав дітей, але й розширення і більш повного дотримання батьками своїх обов’язків перед дітьми.

Діяльність дитячих омбудсменів зосереджена виключно на питаннях забезпечення прав дитини. Функції та повноваження цих спеціалізованих омбудсменів у різних країнах різні. Наприклад, омбудсмен Швеції повинен відстоювати потреби, права та інтереси дітей і молоді та забезпечувати виконання Швецією взятих на себе зобов’язань відповідно до Конвенції ООН про права дитини.

Омбудсмен Гватемали уповноважений вести просвітницьку роботу в галузі прав дитини, розслідувати випадки їх порушень, контролювати діяльність державних установ, що надають послуги дітям, та стежити за тим, щоб національне законодавство не суперечило Конвенції про права дитини.

Дитячому омбудсменові Норвегії доручено сприяти захисту дітей і представляти їх інтереси перед органами державної влади чи керівництвом приватних компаній і організацій та стежити за умовами, в яких зростають і розвиваються діти.

В Ісландії служба омбудсмена зобов’язана полегшити долю дітей, а також стояти на сторожі їх прав, інтересів, потреб. Вона може проводити розслідування дій організацій чи їх службовців, які заподіюють шкоду правам дитини.

Комісар з прав дитини Нової Зеландії розглядає скарги дітей на порушення їх прав, а також здійснює моніторинг і дає оцінку дотримання національного закону про дітей, молодь, сім’ю. Комісар має право і зобов’язаний сприяти розробленню політики і розвитку послуг, спрямованих забезпечити благополуччя дітей і підвищити поінформованість суспільства з питань охорони прав дітей.

Завдання Комісії з прав дітей Німеччини полягає у тому, щоб представляти інтереси дітей як у парламенті, так і за його межами, вносити пропозиції щодо політики у сфері захисту інтересів дітей та сприяти парламенту у визначенні пріоритетів його роботи у цьому напрямі.

Служба дитячого омбудсмена Фінляндії утворена з метою дати молодим людям можливість одержувати у нього інформацію, консультації з правових питань та, при необхідності, залучати омбудсмена як представника неповнолітнього при розгляді у суді його справи.

Дуже цікавий та вартий уваги правовий статус омбудсменів з прав дітей у Російській Федерації, яка детально вивчила світовий досвід функціонування дитячих омбудсменів та заснувала на регіональному і місцевому рівнях різні моделі цього інституту.

Підставою запровадження в Росії омбудсмена із захисту прав дитини стало прийняття парламентом РФ федерального закону «Про основні гарантії прав дитини в Російській Федерації» та прийняте Міністерством праці Російської Федерації спільно з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) рішення щодо організації і підтримки пілотного проекту з введення інституту Уповноваженого з прав дитини в ряді найбільш ефективно діючих в інтересах дітей регіонів. Метою запровадження омбудсмена із захисту прав дітей в ряді регіонів Росії є сприяння пріоритетності політики щодо дітей та підлітків, підвищення організаційного рівня виконання федеральних, регіональних і місцевих законів та інших нормативних актів, публічно-правова інформаційна діяльність у сфері прав дитини. Основними завданнями Уповноваженого з прав дитини є забезпечення гарантій державного захисту прав і свобод дитини; розвиток і доповнення існуючих форм і засобів захисту прав дитини; координація діяльності державних органів і громадських організацій в цій сфері; всебічне сприяння відновленню порушених прав дитини; формування єдиного підходу до політики охорони прав дітей; підготовка пропозицій з удосконалення федерального, регіонального та місцевого законодавства з прав дитини і приведення його у відповідність з міжнародними стандартами.

Вирішення проблеми дитячої безпритульності в Україні є головним обов’язком держави, основними напрямами правової політики якої мають стати подальше реформування системи нормативно-правового забезпечення захисту цієї категорії суспільства та значне підвищення рівня правової освіти і правового виховання дітей і молоді, що стане запорукою позитивних зрушень у цій сфері в найближчому майбутньому.

Н. І. Гуйван

Головний спеціаліст
Центру правової реформи і
законопроектних робіт Мінюсту

Держава гарантує громадянам допомогу при народженні дитини незалежно від їх соціального становища та зайнятості. Водночас законодавчо закріплена система призначення та виплати допомоги при народженні дитини страхувальниками – роботодавцями фактично малоспроможна забезпечити повноцінний контроль за її призначенням, своєчасною виплатою та подальшим цільовим використанням, що, в кінцевому результаті, ускладнює реалізацію громадянами гарантованого державою права на отримання допомоги, –  такий висновок зробила Колегія Рахункової палати, розглянувши “Звіт про результати перевірки використання у 2005 році коштів на виплату допомоги при народженні дитини”.

Значне підвищення з 1 квітня 2005 року розміру допомоги при народженні дитини – до 22,6 прожиткових мінімумів для дітей віком до шести років, було спрямоване на стимулювання народжуваності в країні. При цьому визначення розміру допомоги, за відсутності економічно обгрунтованих розрахунків витрат сім’ї, зумовлених народженням дитини, надає можливість коригувати його  залежно від можливостей державного бюджету, а не реальних потреб у створенні належних умов для забезпечення повноцінного утримання дитини. Так, Законом України “Про Державний бюджет України на 2006 рік” розмір допомоги вже обмежено фіксованою сумою 8,5 тис. гривень. Виходячи з прожиткового мінімуму на 2006 рік, розмір цієї допомоги повинен складати 9-9,4 тис. грн., що зумовить недоотримання батьками, діти яких народилися у I кварталі 2006 року, 540 грн. допомоги, народяться у II-III кварталах – 766 грн. та у IV кварталі – 946,8 гривень.

З підвищенням розміру допомоги при народженні дитини Урядом визначено мету її надання – створення належних умов для повноцінного утримання та виховання дитини. Відсутність переліку таких умов спричиняє суб’єктивне встановлення підстав для припинення виплати допомоги та обмежує безпосередньо право дитини.

На сьогодні майже 72 відс. обсягів виплат допомоги при народженні дитини здійснюється за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, у тому числі 98 відс. страхувальниками-роботодавцями, 2 відс. – робочими органами відділень Фонду. При цьому законодавче покладання на громадський орган – Комісію (уповноваженого) із соціального страхування вирішення питань з надання допомоги застрахованим особам (призначення, виплата, контроль) без жодного важелю впливу на її діяльність, призводить до несвоєчасного отримання допомоги при народженні дитини або взагалі відмови у її призначенні та виплаті, приховування страхувальниками фактів її невиплати. Аудиторами встановлено, що виплата допомоги при народженні дитини здійснювалася у 2005 році не на наступний день, а із запізненням до 50 днів.

Діюча система контролю за дотриманням прав і гарантій застрахованих осіб неефективна та за відсутності звернень застрахованих осіб або планових перевірок Держнаглядпраці щодо дотримання законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, унеможливлює виявлення порушень. Фінансові санкції до страхувальників застосовуються лише у випадку ухилення ними від реєстрації у Фонді, несвоєчасної і неповної сплати страхових внесків, що впливає, в першу чергу, на наповнення бюджету Фонду, і ніяким чином не спрямовано на забезпечення належного надання роботодавцями застрахованим особам допомог. Як наслідок, у разі відмови від призначення і виплати роботодавцем допомоги при народженні дитини застрахованим особам, за умов зведення повноважень Фонду з цього питання до рекомендаційних, застрахована особа може захистити своє право лише в судовому порядку.

Очікуване у 2007 році запровадження єдиного соціального внеску дозволить забезпечити виплату допомоги при народженні дитини застрахованим особам через робочі органи відділень Фонду та уникнути низки існуючих недоліків і порушень при її призначенні та виплаті.

Аудиторами встановлено, що у 2005 році Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності оперував фінансовими ресурсами, достатніми для виплати допомоги при народженні дитини у підвищеному розмірі, і потреби у залученні коштів державного бюджету на цю мету не було. Передбачені у державному бюджеті асигнування на відшкодування витрат Фонду на виплату цієї допомоги, у сумі 158,9 млн. грн., залишилися невикористаними.

Міністерство праці та соціальної політики, як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики щодо соціального захисту населення та здійснює державний нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування, у 2005 році не забезпечило повноцінний контроль за діяльністю Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та додержанням  прав застрахованих осіб.

Голова Фрунзенської райради м. Харкова Тетяна Топчий вважає, що жителі району праві в тому, що в парку «Зустріч» не місце буддистському храмові. Як повідомила «Служба інформації 9-1-2» радіостанції «Нова хвиля», про це пані Топчий заявила на брифінгу в міськраді. Рішення про будівництво храму в центрі цього парку на 2,2 га, що було видано біля року тому, на даний момент припинено 2 сесією Харківської міськради 5 скликання.

«Жителі району висувають абсолютно справедливі вимоги», – прокоментувала свою позицію в цьому питанні Тетяна Топчий. – «На території Фрунзенського району не багато парків. Крім того, «Зустріч» так розташований, що в ньому можуть відпочивати жителі не тільки Фрунзенського, але й Комінтернівського району. Тому я вважаю, що паркова зона повинна належати територіальній громаді».

Однак члени в’єтнамської общини продовжують наполягати на тому, що в місті дуже багато буддистів, тому храм необхідно побудувати.

Взагалі, схоже на те, що новомодна харківська тенденція – припиняти будівництва, розпочаті колишньою міською «помаранчевою» владою – започаткована новою РЕГІОНальною більшістю міськради під гаслами захисту інтересів одних членів громади, призводе до попрання прав і свобод інших. В даному випадку мова йде про позбавлення права чималої частки мешканців Харкова (а буддистами є не тільки в’єтнамці, але й корінні харків’яни) на можливість безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, що є складовою свободи віросповідання, закріпленої статтею 35 Конституції України.

Юрій Чумак, ХПГ

П. 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод: “кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку”

Положення наведеної статті Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) розкриває сутність та зміст однієї з найважливіших гарантій, закріплених в ній – презумпції невинуватості. А саме: зазначаються межі дії цього принципу (будь-які справи про кримінальне правопорушення, що за своїм змістом ширше поняття злочину, яке використовується в українському законодавстві), момент, з якого особа вважається винуватою (коли вина особи доведена в законному порядку) та недопустимість альтернативної до визначеної законом процедури встановлення винуватості особи.

Презумпція невинуватості відображає також право особи, яка формально обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення, на незалежний та безсторонній суд, оскільки принцип презумпції невинуватості є одним із елементів справедливого судового розгляду¹. Крім того, дія цього принципу розповсюджується на весь кримінальний процес², незалежно від результатів розслідування, а не тільки на час судового розгляду. Таким чином, Європейський суд з прав людини (далі – Суд) намагався надати презумпції невинуватості певної універсальності в межах кримінально-процесуальної сфери.

Визначення поняття презумпції невинуватості закріплено в рішенні по справі Minelli v. Switzerland³. У цій справі заявник скаржився на порушення презумпції невинуватості за п. 2 статті 6 Конвенції у зв’язку з тим, що національним судом заявнику було призначено сплатити судові витрати та компенсацію, не зважаючи на те, що кримінальне переслідування щодо нього було припинено зі сплином строку давності. Суд ухвалив, що:

“без доведення попередньої вини обвинуваченого в порядку, встановленому законом, і зокрема, без надання обвинуваченому можливості скористатися правом на захист, судове рішення відносно нього породжує відчуття того, що обвинувачений є справді винним”.

Більше того, в справі Barberà, Messegué et Jabardo v. Spain⁴ Суд зазначив, що:

“п. 2 статті 6 вимагає, щоб при здійсненні своїх повноважень судді відійшли від упередженої думки, що підсудний вчинив злочинне діяння, так як обов’язок доведення цього лежить на обвинуваченні та будь-який сумнів трактується на користь підсудного. З цього принципу слідує також, що обов’язком обвинувачення є інформування особи про висунуті обвинувачення, щоб вона могла підготувати та належним чином представити аргументи на свій захист”

Вищенаведене рішення Суду дає змогу побачити багатогранність цього принципу та його взаємозв’язок з іншими конвенційними правами, зокрема такими, як: право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього (п.3 статті 6 Конвенції), та право мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту (п. 3 статті 6 Конвенції). Такий органічний зв’язок між принципом презумпції невинуватості та іншими нормами Конвенції (не тільки вищезазначеними) має своє логічне обґрунтування, оскільки порушення цього принципу пов’язане з неправомірним втручанням у права людини, захищені Конвенцією.

Відповідно до прецедентної практики Суду, суб’єктом посягання на порушення принципу презумпції невинуватості можуть бути не тільки суди (судді), але й інші посадові особи та установи державної влади. А саме, в справі Allenet de Ribemont v. France⁵ Суд констатував порушення п. 2 статті 6 Конвенції у випадку, коли під час прес-конференції представник від Уряду та посадові особи поліції, яким було доручено проводити розслідування, назвали підозрюваного винним ще до того, як було порушено кримінальну справу проти зазначеної особи. Таким чином, твердження Уряду Франції щодо того, що тільки суд може порушити принцип презумпції невинуватості, були спростовані.

Разом з тим Суд встановив, що п. 2 статті 6 Конвенції не може бути перешкодою для влади щодо інформування громадськості про розслідування, які ведуться, але одночасно було закріплено вимогу щодо поведінки влади, а саме: чинити такі дії стримано та делікатно, як того вимагає повага до презумпції невинуватості (див. вищезазначене рішення Allenet de Ribemont v. France, п. 38). Зазначений прецедент є ще одним прикладом існування зв’язку між презумпцією невинуватості та іншими конвенційними правами і свободами, в цьому випадку – правом на свободу вираження поглядів (поширення інформації).

Проте жодне положення Конвенції, в тому числі і принцип презумпції невинуватості не передбачають право обвинуваченого на відшкодування судових витрат, понесених ним, навіть якщо справа про кримінальне обвинувачення завершено та особу не визнано винною у вчиненні злочину. У зв’язку з цим, Суд у своїй практиці зазначив, що відмова держави відшкодувати витрати заявника, пов’язані з розглядом справи, яку було закрито, не є порушенням презумпції невинуватості.⁶

Безумовно, наведений вище аналіз окремих справ, пов’язаних з презумпцією невинуватості, не може претендувати на вичерпне висвітлення всіх аспектів цього принципу, однак сам спосіб оцінки – через практику Європейського суду з прав людини – створює методологічне підґрунтя для тлумачення та застосування відповідних норм національного законодавства, передовсім положень частини першої статті 62 Конституції України.

Аношина Наталія-Тереза Юріївна

Головний спеціаліст відділу цивільного та господарського процесу
Національного бюро в справах дотримання Конвенції
про захист прав та основних свобод людини
Міністерства юстиції України

---

¹ Рішення у справі Deweer с. Belgique від 27 лютого 1980 року

² Рішення у праві Englert v. Germany від 25 серпня 1987 року

³ Рішення у справі Minelli v. Switzerland від 25 березня 1983 року

⁴ Рішення у справі Barberà, Messegué et Jabardo v. Spain від 6 грудня 1998 року .

⁵. Рішення у справі Allenet de Ribemontv. France від 10 лютого 1995 року

⁶ Рішення у справі Lutz v. Germany від 25 серпня 1987 року