Народився 8.04.1949 р., с. Леніне (Ставки) Радомишльського р-ну Житомирської області.
Філолог, поширював самвидав, правозахисник, просвітянин, член Української Гельсінкської Групи (УГГ).

Після закінчення в 1966 школи працював у колгості, в 1967 — літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської обл. 1967—1972 навчався на філологічному факультеті Київського університету.

Весною 1968 виготовив декілька фотовідбитків трактату І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“, інтенсивно розповсюджував український самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав В. Лісовому та Є. Пронюку видати „Український вісник“ (УВ), вип. VІ, і „Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України“.

З серпня 1972 Овсієнко працював учителем української мови та літератури в с. Ташань, Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю „Добош і опришки, або Кінець шістдесятників“, робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психлікарнею.

Заарештований 05.03.73 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 06.12.73 разом із Є.Пронюком і В.Лісовим засуджений Київським обласним судом до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму.

У Мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушовського р-ну) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20.08.76 на „профілактиці“ в Київському КДБ відмовився від визнання вини.

Звільнившись 05.03.77, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв’язки з дисидентами і їхніми родинами. Його інформація про події в Мордовських таборах була опублікована в „Хронике текущих событий“ (ХТС) і використана Українською Гельсінкською Групою (УГГ).

У вересні 1977 попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу ПВР СРСР від 25.12.72. 07.01.78 подав заяву до ВВІР з клопотанням про виїзд із СРСР. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних і перший варіант спогадів „Світло людей“. 18.11.78 затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього члена УГГ О. Мешко та О. Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вилаяв його матом і виштовхнув із сільради. Овсієнко подав на міліціонерів і кагебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 01.12 було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору міліціонерам — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики. 07—08.02.79 засуджений Радомишльським райсудом до 3 р. позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II, де й заарештований. Його текст „Замість останнього слова“ став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.).

Відмовився свідчити у справах Л. Лук’яненка, М. Матусевича, Г. Снєгірьова, В. Стуса, Д. Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ. „Будеш сидіти“, — сказав майор КДБ Радченко. 09.06.80 майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнко про порушення проти нього справи за ч. ІІ ст. 62 і запропонував написати „покаянну“ статтю в ґазету з осудом діяльности УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з О.Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або — 10 р. таборів особливо суворого режиму, 5 р. заслання і „почесне“ звання „особливо небезпечний рецидивіст“. Овсієнко вибрав останнє і відмовився брати участь у розслідуванні. Засуджений Житомирським обласним судом 23-26.08.81.

Карався в таборі ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 08.12.87 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Помилуваний указом ВР СРСР від 12.08.1988 р., звільнений 21.08.

Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили. У вересні 1988 увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської Спілки (УГС), 16.07.89 обраний головою її Житомирської філії. 30.04.90 призначений секретарем Української Республіканської партії (УРП) з видавничих справ. З 01.05.97 — заступник голови Республіканської Християнської партії (РХП). З 1990 — співголова Українського комітету „Гельсінкі-90“.

Учасник експедицї з перепоховання В. Стуса, О. Тихого і Ю. Литвина в листопаді 1989 і створення в сел. Кучино Пермської обл. Меморіалу жертв тоталітаризму. В 1996 вийшла книжка нарисів-спогадів О. „Світло людей“ — про В. Стуса, О. Мешко, Ю. Литвина. Автор низки публікацій про правозахисний рух, веде велику просвітницьку діяльність.

12.01.2000 Овсієнку присуджена премія ім. Василя Стуса за публіцистику.

ЗІСЕЛЬС ЙОСИФ САМУЇЛОВИЧ
(нар. 02.12.1946, м. Ташкент)

Член Української Гельсінкської Групи (УГГ), співпрацівник Робочої Комісії розслідування використання психіатрії в політичних цілях, розповсюджувач самвидаву, правозахисник, видатний діяч єврейського національного руху.

У 1948 з батьками переїздить до Чернівців. Батько – Симуїл Йосифович – службовець, працівник відділу постачання, згодом відділу технічного контролю Чернівецької взуттєвої фабрики. Мати Хая померла в квітні 1953. Батько одружився вдруге 1956 р. на Єлизаветі Епельбаум (лікар Чернівецької швидкої допомоги), яка замінила Йосифові рідну матір. Батько помер у червні 1965. Формування З. припало на „хрущовську відлигу“ в колі інтеліґенції. Чернівці – місто, відоме своєю ліберальною і толерантною міжнаціональною і міжконфесійною атмосферою. З 1962 З. почав знайомитися з самвидавом.

1969 З. закінчив фізичний факультет (кафедра теоретичної фізики) Чернівецького університету. У 1969 – 1970 служив у Військово-морському флоті на о.Крондштадт. З квітня 1971 р. до першого арешту працював у Чернівецькому радіотелецентрі інженером технічного контролю. У серпні 1972 р. за виступ на профспілкових зборах на захист товариша по службі, який подав документи на виїзд до Ізраїлю, З. виключили з комсомолу і зажадали, щоб він звільнився “за власним бажанням”. З. відмовився але, незважаючи на створену довкола нього атмосферу наклепів і прискіпувань, звільнений з роботи не був.

Починаючи з 1970-1971 активно допомагає тим, що виїжджають до Ізраїлю, проводжає сім’ї до кордону. Тричі був затриманий прикордонниками в прикордонній зоні м. Чоп.

У 1973-1976 активно розповсюджує самвидав. У серпні 1976 у помешканні знайомої З. під час обшуку вилучена фотокопія I тому книги „Архіпелаг ГУЛАГ“ О.СОЛЖЕНІЦИНА та інші твори самвидаву, що належали З.. По цьому епізоду З. тоді 27 годин допитували в Чернівецькому управлінні КДБ, та він відмовився відповідати на будь-які запитання.

У лютому 1977 З. був попереджений згідно з Указом ПВР від 25.12.72 про відповідальність у випадку продовження “антирадянської діяльності”. Виїхати з СРСР, як йому було запропоновано співробітниками КДБ, і підписати протокол про попередження З. відмовився. Замість “заспокоїтися”, впродовж 1977-78 З. зв’язується з дисидентськими групами Києва та Москви, співпрацює з “Хроникой текущих событий” (ХТС), Українською і Московською Гельсінкськими групами, московськими та чернівецькими єврейськими “відмовниками”, Робочою комісією з розслідування використання психіатрії в політичних цілях (особливо ретельно збирає інформацію про Дніпропетровську спецпсихлікарню), з Фондом допомоги політв’язням та іншими організаціями.

Із серпня 1978 З. — неоголошений член УГГ. Збирає дані про незаконно запроторених до психлікарень, допомагає разом із дружиною родинам політв’язнів.

10.11.78 на квартирі З. був 12-годинний обшук. Формально обшук проводився з вигаданою метою вилучення предметів порноґрафії в справі чоловіка сестри З. Вилучено багато самвидаву і картотеку в’язнів психлікарень (біля 80 карток).

8 грудня — знову обшук. Вилучено копії протоколів зборів, на яких З. пробирали і виключили з комсомолу, квитанції на телефонні розмови та на поштові відправлення, 24 фотоґрафії дисидентів та ін.

Після обшуку, не пред’явши ордера на арешт, З. відвезли на допит у КДБ і того ж дня помістили до камери попереднього ув’язнення (КПУ), а 9 грудня – до слідчого ізолятора (СІЗО).

05.04.79 Чернівецький обласний суд засудив З. за ст. 187-1 КК УРСР до 3 р. таборів посиленого режиму. Адвокат Неля Яківна Немиринська у своїй промові завимагала звільнити З. в залі суду.

З. вдалося передати з СІЗО через дружину колегам по Комісії 37 довідок про репресованих за допомогою психіатрії, дані про яких були в його судовій справі на запит слідчого до Дніпропетровської СПЛ.

Покарання відбував у м. Сокиряни Чернівецької обл.

У зв’язку з виразкою шлунка З. зняли з роботи під землею, в шахті. Спочатку зашивав мішки, потім перевели збивати ящики.

У таборі З. неодноразово карали ШІЗО, незважаючи на поганий стан здоров’я, загострення виразки.

У жовтні 1978 З. був оголошений членом УГГ. 30.10, в День політв’язня, тримав голодівку.

10.11 – знову 15 діб ШІЗО, але вже 12.11 переведений до Львівської лікарні МВС “для обстеження”. Через тиждень повернули в Сокиряни в ШІЗО.

Неодноразово приїздили з Чернівецького КДБ куратори З. і збирали серед в’язнів сокирянської зони свідчення про „наклепницьку“ діяльність З. під час відбуття покарання.

Звільнився З. у грудні 1981 р.

З. відновив зв’язки з УГГ, з Комісією розслідування використання психіатрії в політичних цілях і єврейським рухом у Москві. Веде широке листування, організує допомогу родинам репресованих, бере участь у створенні групи вивчення івриту і виготовлення підручників. Двічі відвідував у Казахстані політичних засланців.

19.10 1984 р. З. знову заарештовують у м. Чернівці. При обшуку вилучено багато самвидаву. Того ж дня заарештовані два приятелі З. – Леонід Шраєр та Яків Розенберґ. Ще ряд друзів і родичів поміщають у СІЗО, але через день-два відпускають.

10.04.85 у м. Сокиряни Чернівецької обл. відбувся суд. У залі суду з близьких була присутня тільки дружина. Стаття та ж, 187-1 КК УРСР, вирок — 3 р. позбавлення волі у ВТК суворого режиму. Свідки обвинувачення — в’язні табору, в якому З. відбував свій перший термін. Адвокат Н.Я.Немиринська знову завимагала звільнити З. в залі суду.

З. винним себе не визнав.

Покарання відбував у Львові, а потім у Нижньому Тагілі. У січні 1987, за 9 місяців до кінця терміну, відкинув пропозицію Свердловської прокуратури відмовитися від політичної діяльності в обмін на дострокове звільнення (“горбачовська амністія”).

Звільнився 19 жовтня 1987 р. Повернувся додому в м. Чернівці. Працював електриком. Рік був під адміністративним наглядом.

Продовжував працювати в Українській Гельсінкській групі (УГГ), Українській Гельсінкській Спілці (УГС), брав участь у створенні Народного Руху України (НРУ), організовував єврейські громади. Організував Раду національностей Руху.

З грудня 1989 – Співголова Вааду Конфедерація єврейських організацій та общин СРСР).

Із січня 1991 З. Співголова (з квітня 1992 – Голова ) Асоціяції єврейських організацій і громад (Вааду) України, член Ради Всесвітнього і Європейського Єврейських конґресів, член Ради Всесвітньої Сіоністської організації.

Із січня 1998 — виконавчий віце-президент Усеукраїнського єврейського конґресу.

З квітня 1999 — виконавчий віце-президент Єврейської конфедерації України.

Живе в Києві. Одружений, батько двох дітей. Брат і сестра З. зі своїми сім’ями живуть в Ізраїлі.

Микола Горбаль народився 1941 року в с. Воловець Горлицького повіту (Лемківщина). З 1947 року родина Горбалів осіла у с. Летяче Товстенького (тепер Заліщицького) району.

З 1963 року Микола Горбаль, після закінчення музично-педагогічного училища – вчитель музики у м. Борщеві. Тут вперше проявив себе як поет та композитор, його гостросюжетні поетичні мініатюри будили громадську думку. Більшість музично-пісенних творів, що виконувались у керованих ним ансамблях, були його авторства.

24 листопада 1970 року Горбаль заарештований КДБ за так звану антирадянську агітацію та пропаганду. Арешт не дав можливості закінчити інститут (вчився заочно на музпедфакультеті Івано-Франківського інституту). Творчість було визнано націоналістичною за змістом. В основу звинувачення взято авторство поеми “Дума”. Був засуджений на 5 років ув’язнення у таборах суворого режиму і 2 роки заслання до Сибіру.

Після звільнення 1977 року приїхав до Києва, став членом правозахисної організації (1976р., виникла Українська Гельсінська група, офіційна назва – Група сприяння виконанню гельсінських домовленостей). Всі члени групи перманентно були заарештовані, багатьом фабрикувалися кримінальні справи. Не обминула зла доля і Горбаля. 23 жовтня 1979 року його арештовано – вирок 5 років таборів суворого режиму.

Після відбуття покарання 24 жовтня 1984 року, не випустивши з ув’язнення, – заарештовують втретє: знову ж звинувачений за антирадянську агітацію та пропаганду – засуджений до 8 років особливо суворого режиму і трьох років заслання.

Звільнений у час так званої “перебудови” 23 серпня 1988 року одним з останніх із сумнозвісного табору ВС – 389/36-1 с. Кучино; Урал. Повернувся до Києва, з вересня цього ж року – виконавчий секретар УГС, до 1994 року – голова Київської крайової організації УРП.

1990-1994 роки – Микола Горбаль депутат Київської міської Ради. З 1994 року – народний депутат України.

У 1983 році вийшла друком книга його поезій і пісень у видавництві “Сучасність” (США), “Деталі піщаного годинника”, там же видано книжечку його дитячих поезій “Коломийка для Андрійка”.

Під час ув’язнення в українській періодиці Великобританії, Франції, США друкувались його правозахисні статті. У 1986 році в Німеччині у перекладі німецькою мовою вийшла добірка його поезій “Тут чекають кінця”.

У 1992 році під редакцією Люби Голоти у видавництві “Український письменник” вийшла збірка вибраних поезій під тією ж назвою “Деталі піщаного годинника”.

М. Горбаль є членом міжнародного літературного об’єднання ПЕН-клуб, лауреат премії імені Василя Стуса з 1992 року.

Автор надіється, що колись ще матиме час для художнього слова.

Співголова громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини, член редколегії інформаційно-аналітичного бюлетеня “Права людини в Україні”, експерт напрямку громадського суспільства Міжнародного фонду “Відродження”.

Народився 24 липня 1933 р. у с. Деполтичі Холмського повіту Люблінського воєводства, Польща.

Освіта вища, у 1952 р. закінчив Львівський технікум залізничного транспорту,

у 1958 р. – Львівський політехнічний інститут, механічний факультет, спеціальність – “Економіка та організація виробництва”, аспірантуру – там же у 1964 р.

У 1958-1959 рр. – інженер-економіст Львівського приладобудівного заводу.

У 1959-1960 рр. – інженер-економіст науково-дослідного сектору Львівського політехнічного інституту.

У 1960-1972 рр. – старший інженер-економіст, провідний інженер-економіст, керівник групи ефективності нової техніки Науково-дослідного та проектно-конструкторського інституту вугільної, нафтової і газової промисловості (пізніше – Науково-дослідний та проектно-конструкторський інститут вугільної і нафтової, Науково-дослідний та проектно-конструкторський інститут нафтодобувної і нафтопереробної промисловості, тепер – НВО мастильних матеріалів “МАСМА”), м .Київ.

У 1972 р. був заарештований, засуджений за ст. 62 ч.1 КК УРСР (“антирадянська агітація і пропаганда”) на 7 років таборів (35 зона, Пермська обл.) і 3 роки заслання (Бодайбо, Іркутська обл.).

У 1975 р. – засуджений на 3 роки тюремного ув’язнення (Володимирська тюрма).

У 1982 р. – нормувальник заводу “Червоний гумовик”, м. Київ.

У 1982 р. був засуджений за ст. 214 ч.1 на 6 місяців ув’язнення (35 зона, м. Біла Церква) і 6 місяців (43 зона, м. Харків).

У 1983-1993 рр. – слюсар Київського ремонтного заводу електротранспорту ім. Ф.Дзержинського.

У 1990-1994 рр. – депутат Київської міськради народних депутатів.

У 1992-1996 рр. – член комісії при Київській міськраді з реабілітації жертв політичних репресій.

Володіє польською мовою.

Керівник громадської організації «Центр правових та політичних досліджень «СІМ» (Львів). Член правління Української Гельсінської спілки з прав людини. Заступник голови Громадської ради при ГУМВС України у Львівській області, заступник голови Громадської ради при Львівському Управлінні Державної пенітенціарної служби. Член Спостережної комісії при Галицькій райадміністрації м. Львова

Отримала педагогічну та юридичну освіту, викладала у школі. З 2000 року працювала в Харківській правозахисній групі. Після переїзду до Львова з 2006 році здійснювала керівництво громадською приймальнею Центру «СІМ», надавала консультації та правову допомогу громадянам, керувала проектами, спрямованими на захист прав людини.

З 2009 року бере участь у розвитку Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»(м. Львів)

Неодноразово виступала в телевізійних програмах на тему захисту прав людини, організовувала семінари та тренінги присвячені правам людини.