6 вересня 2012 року Верховна Рада України ухвалила у першому читанні проект Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр» (внесений народним депутатом В.Грицаком, фракція Партії регіонів).

За нейтрально-бюрократичною назвою знову подано законопроект, який де-факто має метою: 1) біометризацію багатьох документів, що посвідчують особу, підтверджують її громадянство або спеціальний статус; 2) запровадження нової електронної бази даних про усіх громадян України та інших осіб, які проживають в Україні.

За своєю ідеологією і змістом законопроект схожий із законопроектом з «паспортної» тематики, що подавався раніше групою народних депутатів України (В.Коновалюк, В.Мойсик, І.Бережна,реєстраційний номер 10036), а також аналогічним законопроектом цієї ж групи депутатів, що був прийнятий парламентом минулого року, але після президентського вето – відхилений.

ЗМІ загалом пов’язували ці законопроекти із скандально відомим концерном ЄДАПС. Цікаво також зауважити, що 6 вересня не був підтриманий законопроект «Про документи України, що посвідчують особу, дають право на в’їзд в Україну та виїзд з України  (проект 10381, внесений народним депутатом В.Толстенком, фракція Партії регіонів), авторство якого де-факто належало Мін’юсту. Отже, переможцем цього раунду паспортної війни вийшла група прихильників максимальної біометризації українців.

Всі зауваження, які раніше висловлювались щодо паспортних законопроектів у експертному середовищі, в тому числі нашою організацією, залишаються актуальними і щодо законопроекту В.Грицака:

1) надзвичайно сумнівною є ідея створення нової бази даних – Єдиного державного демографічного реєстру. І хоча ця база даних може вважатися правонаступником Державної інформаційної системи реєстраційного обліку фізичних осіб, проте обсяг інформації, яка має вноситися в нову базу даних, є набагато більшим. А якщо взяти до уваги внесення біометричних даних, а також інформації про всі документи, які видані особі, то держава отримує надмірні можливості для контролю за життям громадян. Крім того, ризик появи і цієї бази даних на київській «Петрівці» є цілком реальним;

2) завеликою є і кількість документів, які пропонується регламентувати одним законом – тринадцять. На наш погляд, для прогресу у виконанні Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, слід було б зосередитися лише на документах України для виїзду за кордон. І лише у цих документах, зокрема, у паспорті, слід було б передбачати наявність електронного носія біометричної інформації;

3) поверненням до «радянщини» можна вважати норми законопроекту про збереження двох видів паспортів: «паспорта громадянина України» та «паспорта громадянина України для виїзду за кордон». Таким чином, Україна залишатиметься у групі небагатьох країн світу (Північна Корея, Китай, Росія), у яких існують два паспорти. Хоча ще недавно здавалося, що ми перейдемо до прийнятого у більшості демократичних країн використання для внутрішніх правовідносин «посвідчення особи»;

4) законопроектом в основному документі особи («паспорті громадянина України») не передбачено обов’язкового зазначення інформації про місце проживання особи (місце реєстрації). Хоча, відомо, що це потрібно досить часто як у відносинах з державою (податковими органами; при отриманні адміністративних послуг; з судовими органами тощо), так і в приватно-правових відносинах (з банками, при працевлаштуванні та ін.). В нашому ж випадку законопроект залишає відкритим питання: яким документом буде підтверджуватись місце проживання особи. Прихованим варіантом відповідні на нього є лише запровадження нової «довідки», за якою нас змусять регулярно звертися до чиновників;

5) ще один з суттєвих недоліків законопроекту – це відсутність регулювання процедури видачі та обміну паспортних документів. Зокрема, у ньому взагалі не визначено переліків документів, необхідних для отримання посвідчення особи та паспорта. Це питання віддається на розсуд Кабінету Міністрів, тобто на підзаконний рівень, що збільшує ймовірність регулювання не в інтересах громадян;

6) необґрунтовано великими є строки для отримання паспортних документів. Загальний строк у тридцять календарних днів може бути скорочений щонайменше вдвічі. Інакше структури, причетні до видачі паспортів, і далі збиратимуть з громадян додаткову плату за «термінове оформлення» (протягом 10-ти днів);

7) загалом законопроект обмежується надто загальними нормами щодо плати за видачу відповідних документів – у ньому лише згадано про сплату державного мита або консульського збору, але їх розміри законопроектом не визначені. Проте  для громадян було б значно зручніше, якби щодо кожного з видів документів було зазначено і про його платність чи безоплатність, а також конкретний розмір плати;

8) законопроект зберігає існуючу ситуацію з суб’єктом видачі паспортних документів – це буде центральний орган виконавчої влади (очевидно, Державна міграційна служба). Хоча у більшості демократичних країн світу повноваження з видачі посвідчення особи та паспорта громадянина віднесені до компетенції муніципалітетів. Цікаво, що у цьогорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України, серед першочергових завдань визначено потребу делегування органам місцевого самоврядування функцій з видачі паспортів, реєстрації місця проживання. Чи прислухається пропрезидентська більшість до побажань Президента під час підготовки законопроекту до ІІ читання?!

Загалом можна резюмувати, що цей законопроект віддаляє Україну від Європи, особливо в частині реалізації та захисту прав та інтересів громадян.

Україна говорить про права людини, відомих політиків, які відбувають покарання,  лікують іноземні лікарі. А звичайна людина, нехай навіть і засуджена, приречена на смерть від знущань і ненадання медичної допомоги.

Мешканець Київщини Юрій Зубко (на знімку) понад 18 місяців провів у слідчому ізоляторі. Що таке Лук’янівське СІЗО, він знає не з чуток. Моторошні побутові умови й убогий тюремний раціон остаточно підірвали і без того слабке його здоров’я. Вийшов чоловік звідти вже інвалідом.

До будівлі Оболонського райсуду міліціонери заносять ноші, на яких лежить змучений тяжкохворий чоловік, прикутий наручниками до тих же носилок. Чоловік піднімає голову, торкається простягнутої руки сина й старенької матері (жінку, що заходиться сльозами, доблесні правоохоронці поспішають відтіснити). Ноші з хворим не проходять у двері, їх заносять боком, мало не викинувши з них людину. Кидають на підлогу клітки.

Це не кадри з фільму жахів, а реальні події жорсткого сьогодення.

Майже півтора року тяжко хворий Юрій Зубко знаходиться під слідством й утримується в Лук’янівському СІЗО без належної (читай – ніякої) медичної допомоги. Найстрашніше те, що людина потрапила за грати, не переступивши рамки закону.

Історія ця почалася ще в листопаді 2008 року, коли під Житомиром доблесні «бійці невидимого фронту», а саме – СБУ з широким розмахом «взяли» на хабарі працівника МВС України підполковника міліції Віктора Нікітенка. Ну, тут, як «взяли», так і відпустили, а замість нього за грати потрапив його знайомий Юрій Зубко.

Як розповів син затриманого, а згодом і він сам, у старовинному містечку Радомишль на Житомирщині  діяли дві жінки – мати й донька. Одна з них, генеральний директор ТОВ «Терра» Юлія Воєводич, шахрайськими діями й підробкою документів привласнила  чималий шмат землі (людські паї), а її мати, Світлана Гамаля (на той час мешканка міста Глобино Полтавської області), перебуваючи в сусідній Польщі, з пістолета «Вальтер» убила людину. І знаходилася в міжнародному розшуку. Столичний міліцейський полковник шантажував жінок, обіцяючи вилучити й закрити  їхні кримінальні справи за кругленьку суму – 120 тисяч доларів. Але ж він не настільки дурний, щоб самому «по вуха вляпуватися» в «брудні» гроші. Тому бравий полковник і попросив свого давнього знайомого водія-дальнобійника 11 листопада 2008 року з’їздити за вказаною адресою в Києві на Оболонському проспекті (де реально проживала мадам Войнович) і забрати пакета з документами. Оскільки чоловіки приятелювали, Юрій, нічого не підозрюючи, погодився.  За якийсь час йому зателефонувала жінка й сказала, що в неї (даруйте за побробиці) відкрилася сильна маточна кровотеча, і вона, чекаючи на приїзд карети «швидкої допомоги», не може зустрітися з Юрієм. Та за кілька хвилин «хвора» знову зателефонувала, вийшла з дому й передала Зубку пакет (кажуть, що з грошима).

Ось тут і починається історія в стилі американського вестерну, коли браві «копи», налетівши гуртом, знешкоджують особливо небезпечного злочинця.

В момент передачі документів на машину налетіло кілька, як потім вияснилось, працівників СБУ з підрозділу «Альфа», які, як запевняє звинувачений, підкинули пакет с «міченими» спеціальною фарбою грошима, сказавши аби Юрій передав цей пакт Нікітенку. Коли ж той відмовився від пакету, «СБУшний» начальник сказав: «Тоді цей пакет буде твій». Самого ж Юрія «силовики» жорстоко побили й відвезли до ІТУ СБУ. Там над чоловіком понад добу продовжували знущатися й катувати: били, робили якісь уколи, примушували прийняти якісь таблетки, аби лише він підписав свідчення  проти  Нікітенко. Затриманням керував Олег Петрович Салюк.  І ніхто із «захисників безпеки держави» навіть не потурбувався дізнатися, а як же себе почуває затриманий? Нікого не цікавило, що незадовго до цієї трагедії Юрій переніс перфоровану виразку шлунку операцію з видалення третини органу травлення і серйозну операцію на плечі. Під час затримання Юрія, СБУшники від «щирого серця» розірвали чоловікові плечовий м’яз, а його виразка розірвалась сама, від перенесеної «шокотерапії». Ну, тут уже, звісно, шила в мішку втаїти б не вдалося  і затриманого повезли до лікарні швидкої й невідкладної медичної допомоги, де його прооперували й, навіть не давши як слід відійти від операції, відвезли знову до СІЗО. А ось травмовану руку, незважаючи навіть на вимоги лікарів, правоохоронці  зашити не дали, мовляв, заживе й так! (Якщо не помре від тюремної баланди замість дієти або від зараження крові).

 – До затримання Ю. Зубко переніс три операції з резекції й реконструкції шлунка, – розповідає адвокат затриманого. – Крім того, при арешті його сильно побили правоохоронці. Вони завдали Юрію ударів у живіт, що спричинило розрив післяопераційних швів. Ушкодили йому й хребет. Весь період утримання під вартою чоловік страждає від сильного болю в області живота, не пересувається, не може сидіти або стояти. Також він нормально не харчується: будь-який прийом їжі закінчується стражданнями. Нижня частина тіла в нього нерухома. В туалет він ходить тільки за допомогою співкамерників. Його регулярно б’ють слідчі. У такий спосіб вони намагаються вибити з нього показання.
Зубко стверджує, що в результаті всього пережитого, він не пам’ятає, які свідчення давав, але запевняє, що він не підписував ніяких протоколів, а підпис під документом – абсолютно не його (у графологічній експертизі йому було відмовлено!

Цікаво, що свідками жорстокого затримання Юрія Зубка були працівники міліції з Глобіно, які приїхали затримувати Світлану Гамалю. Вони намагалися втрутитися й потім підтверджували затримання, проведене з порушенням усіх законодавчих норм.

Як вияснилося згодом, 12.11.08 року кримінальну справу №50–5361 було порушено за заявою Юлії Анатоліївни Войводич, яка, за  деякими даними, була інформатором СБУ. І, мабуть, не без підказки «покровителів», Юлія, турбуючись про долю матері, ще в 2001 році повідомила судові про те, що її мати зникла безвісти  майже рік тому. Згідно з чинним законодавством, Світлана Гамаля відтепер вважалась померлою, а дочка отримала свідоцтво про її смерть (на живу матір). Звісно, хто ж на метрвих веде кримінальну справу? Нема людини – нема проблеми. Через пару років Світлана Гамаля раптово «оживає з мертвих» і навіть купує разом з донькою квартиру на столичній Оболоні. «Воскресла» вбивця отримує новий паспорт з суттєвими поправками в біографічних даних. І жила б вона спокійнісінько далі, якби не влізла разом з донькою в чергову аферу, тепер уже на Житомирщині. Тут уже міліціонери виявилися більш професійними, підключили своїх полтавських колег і проти «колись померлої, а потім воскреслої» пані Світлани знову було порушено кримінальну справу. Її розшукують по всьому світу, а вона спокійнісінько живе собі вдома, з донькою й зятем. Ось така гра в піжмурки! Цікаво, як, працівники такої поважної структури, як СБУ могли піти на зв’язок із настільки сумнівними особами?

Ні для кого вже давно не є секретом, що СБУ й міліція давно вже є заклятими «друзями», які  тільки й чекають, щоб «нарити компромату» один проти одного. А тут – такий шанс! Та трохи перестаралися й «наломали дров». Тут уже варто рятувати честь мундирів, хай навіть ціною здоров’я, а чи й життя «рядового пішака» Юрія Зубка. Хіба хто міг подумати, що цей тяжко хворий чоловік виявиться таким міцним горішком й не лише відмовиться підписувати усі зшиті білими нитками протоколи, а й з усіх сил чіплятиметься за життя?! От і триматимуть безвинного чоловіка на Лук’янівці до тих пір, доки він остаточно не зламається або й зовсім «випадково» не помре від раптової зупинки серця. Тим паче, що, як стверджує підсудний, з 25 вересня минулого року, після «розмови по душам» у кабінеті начальника Лукянівського СІЗО його стан раптово погіршився. Та й було чому.

Того дня, коли батька привели до кабінету начальника СІЗО, там уже було троє незнайомих батькові людей, – розповідає син підсудного Олег, – Батьку запропонували взяти все на себе, бо, мовляв, буде погано. А коли той відмовився, йому пояснили, що таке «погано». Після цього «пояснення» батько переніс дві операції й став повністю лежачим (хоча  працівники столичної прокуратури й запевняють, ніби Юрій Зубко симулює хворобу, син і адвокат підслідного мають усі медичні довідки, що підтверджують його тяжкий стан здоров’я).

Після цього хворого, який потребує стаціонарного лікування й постійного медичного нагляду, переводять з медичного стаціонару ізолятора до звичайної камери, майже не надаючи медичної допомоги. За словами сина затриманого, під час гострих болів батьку вводять такий препарат, як аміназин, який пригнічує центральну нервову систему й хворий спить.   Лише 24 лютого цього року після численних звертань до керівництва СІЗО й Департаменту з виконання покарань, Юрію Зубко дозволили провести консультацію в НДІ ім.. Шалікова, але й туди його було доправлено з грубими порушеннями усіх норм конвоювання. А коли син Юрія звернувся до цієї поважної лікувальної установи з проханням надати йому довідку про стан здоров’я батька – він наткнувся на глуху стінку замовчування, а професор Броніслав Полінкевич відмовився оперувати хворого, пояснивши це досить дивно, як для медика: «… бо він – під конвоєм, а значить – злочинець….. Мені міліціонери сказали нічого не писати».

Отже, Юрія Зубко звинувачують за цілою низкою статей: 190 ч.4, 369 ч.2, 27 ч.4. А СБУшний начальник Салюк і слідчий Голосіївського РУ ГУ МВС Віталій Григор’єв навіть беруть покази у Світлани Гамалі (як свідка), яка знаходиться у міжнародному розшуку і  спокійненько відпускають її. Трохи згодом слідчий скаже, що він уявлення не мав, що жінка знаходиться в розшуку. Той же слідчий допускається нової грубої помилки (чи умисних дій), намагаючись сфабрикувати проти Зубка новий епізод із вигаданою ситуацією (перевернутою з ніг на голову), пов’язаною з громадянином Балакіним. Той Балакін і не приховує, що працівники СБУ його залякували і під тиском змусили дати неправдиві свідчення проти Юрія.

До фабрикування справи долучається й столична прокуратура, давши довідку, ніби-то Юрій Зубко у минулому мав судимість, ніде не прописаний і ніде не працює. Все це на повірку виявилося суцільною брехнею, але перед Юрієм ніхто й не подумав вибачатися. Показовий і такий випадок: після операції на шлунку Юрій Зубко лежав у лікарні швидкої медичної допомоги під крапельницею, раптом приїхали працівники СБУ, самовільно витягли крапельниці, відключили системи, надягли на хворого наручники й повезли його до суду. Є ще один страшний факт нелюдського ставлення до людей у Київському СІЗО: за те, що після виборів президента України Юрій Зубко підняв питання про фальсифікацію на виборах, його майже на дві доби кинули до карцера.

 Протягом усього часу, доки триває слідство, покази свідків постійно змінюються, навіть у протоколах є дивне невідповідність. Так, наприклад, Юрія Зубка затримали 11.08.2008 року, тоді з у нього начебто  вилучили «мічені» гроші, а протокол про передачу пакета з купюрами датований десятим листопада (?!). Лише місяць тому працівники СБУ передали слідству речові докази – відеокасети з огляду місця події й затримання Зубка (як виявилося згодом – замість огляду місця події на касетах було зафільмовано допит Юлії Войводич і Світлани Гамалій). Виникає слушне питання: а куди ж поділися ті касети? І куди, врешті-решт, поділися речі, вилучені під час затримання – автомобіль Юрія, паспорти, два мобільних телефони, гроші, доля яких невідома досі. А в матеріалах слідства з’являється розписка: «Я, Зубко Олег Юрійович (син затриманого) отримав 11.11.08 машину батька і всі належні речі, які були в автомобілі».

Олег же запевняє, що він ніякої розписки не писав, бо в той час знаходився у Харкові на навчанні (що підтверджено відповідними документами) і ніяких батькових речей не отримував. А у графологічній експертизі йому відмовлено. Надзвичайно цікавим є й той факт, що Світлана Гамаля, яка знаходиться в міжнародному розшуку, надсилає до Оболонського районного суду телеграму з таким текстом: «Я тяжко хвора. Всі свої попередні покази підтверджую». Ось так, усе просто, – підтверджую та й годі.

18 березня цього року в інформагентстві УНІАН відбулася прес-конференція на тему «Тортури в Київському СІЗО», де піднімалися питання  Юрія Зубка. Наступного дня мав відбутися черговий суд, але його таємно, без попередження рідних і адвоката Юрія провели на день раніше. Чоловіка повезли на суд майже голого, в самих лише трусах і майці і кинули на бетонну підлогу.

Прочитавши ці рядки, учасники конфлікту можуть украй обуритися. Зобразити обурення простіше, ніж визнати свою провину і грубі професійні проколи або пояснити, чому, наприклад, до цих пір не вжито жодних заходів щодо «воскреслої» матері заявниці? Чому слідство ігнорує всі обгрунтовані клопотання адвоката обвинуваченого Зубко про призначення почеркознавчої експертизи, зміну запобіжного заходу у зв’язку з неприпустимістю утримання його під вартою за станом здоров’я, про проведення судово-медичної експертизи?

Журналісти мають право входити до кабінетів чиновників будь-якого рівня незалежно від їхнього бажання і згоди з метою інтерв’ю та отримання інформації, необхідної для проведення журналістського розслідування. Тому, хочеться комусь чи ні, а спілкуватися з нами доведеться. Хоча потрапити до судді Оболонського суду Дмитра Камбулова, слідчого Григорєва, як і СІЗО № 13  нашому журналістові не вдалося. Навіть після офіційних запитів.  Аслуханя справи Юрія Зубка в Оболонському суді м.Києва проводиться в закритому режимі.

Складається враження, що комусь дуже вигідна смерть підсудного. І навіть його старенької матері, з якої слідчий Григороєв цинічно й неприкрито вимагав величезну суму грошей. «Він мені каже: давайте гроші, і вашого сина наступного дня випустять додому», – заливаючись сльозами, каже старенька жінка, – «А де ж я їх візьму, ті гроші? Я ледве стрималася, щоб не задушити цю тварюку своїми руками. Почала на нього кричати. Тоді він схопив мене за шкірки й викинув у коридор, розбивши мені обличчя, вибивши зуби й ушкодивши носа. Так, уся залита кровю я й вийшла з міліції. Написала скаргу. Але кому ми потрібні, люди з села. Та щей  без грошей?! » Ось такі права людини!

Кілька депутатських запитів щодо ситуації з Зубко направив Юрій Кармазін голові державного департаменту з питань виконання покарань,  генеральному прокурору України, міністру внутрішніх справ, голові СБУ, омбудсмену. Відомий правозахисник вважає неприпустимим перешкоджати проведенню судово-медичної експертизи щодо підсудного. Але хіба стане наш “гуманний” суд звертати увагу на дотримання прав людини, особливо якщо мова йде про фактично прикритті працівників СБУ?

Але ж у п. 10 спеціального переліку, затвердженого спільним наказом Державного департаменту з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я від 18 січня 2000 року 3 / 6, зазначено: “Захворювання кишечника та інших органів травлення з вираженим синдромом порушення … є захворюванням, що дає підстави для подання до суду матеріалів про звільнення засудженого від подальшого відбування покарання “.
Незважаючи на це й ігноруючи загальноприйняті людські норми моралі, слідчий В.Б. Григор’єв відмовив у задоволенні клопотання адвоката підсудного в призначенні життєво необхідної експертизи. Стан здоровя Юрія Зубко значно погіршився. Чоловік, який і так тяжко хворий, оголосив голодування, оскільки серйозно боїться за своє життя й має переконливу підозру, що його можуть отруїти.

Минулого року Юрія Зубко було звільнено з-під варти й визнано невинним «Звільнити за відсутністю складу злочину» – цікавий висновок, чи не так? А майже два роки знущань і, як результат, тяжка інвалідність.

– Я не можу подарувати їм усі знущання наді мною, – розповідає колишній арештант. – Нещодавно до мене приїздили працівники «дуже компетентних органів» і пропонували величезну суму грошей взамін на моє мовчання. Я відмовився. Знаю, що мене можуть знищити, аби не було розголосу, недаремно ж за мною ось уже майже два місяці ведеться зовнішнє спостереження. Але, може я ще встигну щось зробити для того, аби врятувати життя таких само безвинних бідаків, як я.  Пан Юрій пообіцяв на шпальтах газет і в телеефірі розповісти про всі беззаконня, що кояться в СІЗО, про те, як юнаків, що потрапили за грати за крадіжку телефону підсаджують на наркоту, «вішають» на них дві-три пограбовані квартири… І ще багато про що…. Слухаючи  про це, не хочеться вірити, що таке можливо в цивілізованій державі, але є факти, є свідки, є (поки що) живі люди.

І ось – нова трагедія в житті Юрія Зубко. Вірніше, не нова, а продовження старої.У квітні цього року він отримав повістку до суду, але не на свою, а на неіснуючу адресу. Іпочалися нові кола пекла.

—  Після того, як батька відпустили з СІЗО, весь цей час він проживав за адресою реєстрації у смт. Гребінки Васильківського району. Ніколи не змінював місця проживання та не переховувався від правосуддя. 3 квітня цього року до його будинку увірвалися правоохоронці і знову доставили у Лук’янівське СІЗО, — розповідає син Юрія Олег Зубко. – При цьому васильківські міліціонери його дуже сильно побили: розбили голову(що призвело домікроінсульту), поламали ребра, розірвали м’язи на руці, пошкодили сечовивідний канал. Коли батька привезли до СІЗО, його не хотіли брати через те, що він був весь у крові, страшенно побитий. Але після кількох дзвінків кудись-комусь, його прийняли (з порушеннями всіх існуючих норм і законів).

За словами Олега, апеляційна скарга досі не розглядалася. А батько сьогодні перебуває за ґратами у вкрай тяжкому стані. Тільки протягом 2009—2010 років він переніс п’ять операцій на шлунку, не може самостійно ходити і постійно перебуває в інвалідному візку. Син Юрія неодноразово просив суддів змінити міру запобіжного заходу з утримання під вартою на заставу. Адже його нині потрібно лікувати. Та СІЗО цього не роблять.

Складається враження,що комусь дуже вигідний летальнийрезультат… Як-то кажуть, немає людини – немає проблеми.

А ми говоримо про якесь там правове суспільство й засуджуємо нацистсько-фашистськиих катів?

Наталя Плохотнюк

Фото зроблено в Лук’янівському СІЗО у квітні цього року співкамерниками Юрія.

 Фото надане Олегом Зубком.

Порушення, які відбувалися в останні 40 днів, можуть бути такими, що найбільше виплинули на формування волевиявлення виборців. Соціологічні опитування як загальноукраїнського масштабу, так і регіональні, місцеві, показували однакову тенденцію – 25-30% виборців з тих хто мав намір прийти на вибори, не визначилися за кого голосувати. Велика кількість виборців взагалі не знала про наявність мажоритарної складової виборів.

За таких умов волевиявлення формувалося в останні тижні і навіть дні. Тому в цьому аналізі ми зосередимося на  найбільш серйозних і поширених порушеннях цього періоду. Нашпопередній аналіз, оприлюднений за 40 днів до виборів, не зазнає жодних змін, крім того, що жеребкування щодо складу ДВК дійсно проводилося в ОВК “гамузом”, себто одним жеребкуванням по всіх дільницях, законність чого є вкрай спірною.

Факти, згадані в цьому аналізі, задокументовані на нашій інтерактивній картіhttp://maidan.org.ua/vybory2012  і підтверджені фото, відео чи офіційними документами. На 0:00 26 жовтня на інтерактивній карті порушень зібрано 1271 скарга (604 на дату складення аналітичного звіту 16 вересня). Всього ми розглянули 5792 повідомлення.

1. Робота виборчих комісій

За цей період задокументовано 61 (з 74 всього) випадків порушень в роботі комісій, більшість з яких стосується жеребкування складу дільничних виборчих комісій. Центральна виборча комісія не надто конкретизувала порядок проведення жеребкування і ОВК великою мірою вирішували питання процедури на свій розсуд. Тягнули жеребки з пластикових відер, з важких дерев’яних ящиків, пакувальних коробок, тощо. Тільки нами в 31 ОВК зафіксовані скарги на процес жеребкування, задокументовані і випадки чистого шахрайства.

Необхідність проведення одного жеребкування за всіма ДВК член ЦВК пояснював великим витратами часу на цю процедуру. При тому, що в кожній ОВК є комп’ютер, не використання для цієї процедури простої програми під назвою «генератор випадкових чисел», укупі з формуванням відповідних норм виборчого закону (зі змісту яких, на наше переконання, випливає необхідність окремого жеребкування щодо кожної дільниці), викликає великі сумніви в легітимності всього процесу формування ДВК.

Якість персонального складу ДВК по всій країні викликала сумніви в подальшому перебігу виборчого процесу.  В поданнях на членство в ДВК по всій країні зустрічалися:

1. Велика кількість двійників, ті самі особи подавались від різник політичних структур.
2. Заяви написані на кілька днів пізніше за зазначений крайній термін 12 вересня
3. Заяви без дат
4. Заяви не мали підпису
5. Підписи в заяві та копії паспорта, прикріпленої до неї, відрізняються
6. В заяві стоїть одна дата народження, а на копії паспорта зовсім інша
7. Копії паспортів без фотографій

Вибірковий обдзвін осіб, які подали документи на членство в ДВК в Тернопільській області, показав наявність великої кількості людей, які гадки не мали про такі заяви, були виявлені серед таких осіб і померлі.

Там де склад комісій не піддавався такому ретельному вивченню як на Тернопільщині вже після їх формування надходять численні повідомлення про постійну неявку членів і навіть голів комісій на дільниці.

Зафіксовано багато випадків, коли члени ОВК і ДВК, які записані представниками інших партій виявляються членами Партії регіонів і навіть не приховують цей факт. На дільницях ведетьсяагітація за Партію регіонів та кандидатів від неї, і навіть запрошення на вибори розносять разом з агітацією за ПР.

Протягом останніх двох тижнів надходять повідомлення про масову заміну членів ДВК від УНП, Нашої України, партії Анархістів, УНА. Заміна членів ДВК потягне за собою проблеми для функціонування ДВК принаймні хоча б тому, що новим потрібен час на введення в курс справ і адаптацію.

Є численні повідомлення з різних регіонів про те, що дільниці фізично закриті для виборців, що не приходять обов’язкові згідно з виборчим законом персональні запрошення голосувати. Від членів ДВК поступають скарги про те, що на дільницях не працює телефон (наприклад, відключений за несплату).

2. Порушення при складанні списків виборців

Хоча ми маємо всього 7 задокументованих грубих порушень в списках виборців, нам поступають десятки непідкріплених фото- і відеодоказами повідомлень з усієї країни про наявність в списках давно померлих людей. Наші репортери скаржаться на те, що члени ДВК не дають їм фотографувати списки, посилаючись на закон про захист персональних даних.

Зростає число повідомлень про знаходження в списках аномально великої кількості виборців на одне помешкання, які там очевидно ніколи не перебували. Наразі таки випадки зафіксовані в Дніпропетровську, Житомирі, Києві та Вишневому. Це може свідчити про порушення, карані за ст.212-7 Кодексу України про адміністративні правопорушення чи навіть про злочини, відповідальність за ст.158 Кримінального кодексу України.

Виборці, які не знаходять себе в списках, скаржаться на ускладнення процедури внесення в реєстр. Багато людей лишають спроби це робити на першому ж кроці, в ДВК. Громадянам створюються штучні труднощі через помилки влади (Державного Реєстру).

3. Порушення порядку інформаційного забезпечення

А по простому – підробна соціологія. На останні 40 днів перед голосуванням припадає 36 з 38 зафіксованих випадків. Порушення полягає в публікації даних соціологічних опитувань без встановлених законом даних – про фірму, що їх здійснила, про замовника, метод опитування, вибірка, похибка, дата. Вочевидь, це суттєво порушує вміщені у виборчому законі принципи створення виборцям умов для вільного волевиявлення, щодо заборони обману, щодо забезпечення виборців неупередженою, об’єктивною інформацією.

Найбільше таких порушень стосується реклами партії Наша Україна та окремих мажоритарників. Транслювалася така дезінформація як на телебаченні, так і в газетах, на веб-сайтах та листівках кандидатів.

Таких порушень, очевидно, було набагато більше. Як виявила наша практика, про те, що це порушення, знають дуже мало людей, включно з учасниками виборів, тому і не помічають проблему.

4. Перешкоджання здійсненню агітації

80 скарг (з 105 всього) про перешкоджання здійсненню агітації приходяться на останні 40 днів до виборів.

По всій Україні міліція і представники кандидатів в депутати заважала активістам кампанії «Помста за розкол країни» та їх симпатикам агітувати проти Партії регіонів і кандидатів-мажоритарників, які є діючими членами Верховної Ради. Міліція затримувала людей, які роздавали листівки, намагалася їх конфіскувати, при цьому не заважаючи іншим особам нападати на агітаторів. Ми готуємо окремий звіт тільки по цьому виду порушень. Найбезглуздішим випадком був допит 80-річної мешканки села на Херсонщині про те, хто їм дав контрагітаційні листівки, факт якого міліція офіційно визнала.

На початку серпня був оприлюднений лист чиновника Луцької райдержадміністрації головам сільських рад, в якому було зазначено, що розповсюдження завідомо недостовірних та наклепницьких відомостей про Партію регіонів є порушенням виборчого законодавства. Пізніше чиновник назвав це помилкою.

На початку існування розділу виборчих порушень на сайті Партії регіонів (початок вересня) порушенням також називалося «розповсюдження недостовірних відомостей про Партію регіонів», пізніше вони припинили вживати такі формулювання.

Однак прості міліціонери у розмовах з активістами при спробах їх затримати чи вилучити листівки продовжують і досі стверджувати, що поширення недостовірних та наклепницьких відомостей про Партію регіонів є порушенням закону про вибори. Таке пишуть навіть на сайтіГоловного управління МВС України в місті Києві. З високою долею ймовірності з огляду на масовий характер міліцейських дій можна припустити, що вони діють за централізованою вказівкою.

На активістів неодноразово подавали в суд, але не про розповсюдження інформації, що не відповідає дійсності, а за порушення благоустрою або нібито неправильні вихідні дані на листівках.  Провладна партія на своєму сайті називає порушенням і рапортує про звернення до правоохоронних органів щодо “розміщення агітаційних матеріалів, у місцях, які не було відведено для проведення передвиборної агітації”, що є юридично безпідставним і безграмотним – правопорушенням є лише розміщення агітації у місцях, прямо забороненихзаконом (як то у громадському транспорті, у приміщеннях органів державної влади, місцевого самоврядування, установ державної і комунальної власності тощо), відповідальність за що встановлено ст.212-14 Кодексу.

З самого початку виборчої кампанії представники інших партій масово скаржаться на розповсюдження чорного піару та підробних газет. І тільки в середні жовтня стали з’являтися повідомлення про перехоплення міліцією машин з такою продукцією.

Наразі не відомо про випадки припинення міліцією контрагітації з боку Партії регіонів.

5. Обман виборців

Нові форми обману виборців, які не були відображені в першому звіті.

«Голосуй за мене, а то бюлетень буде нечинним»

Біл-борди та листівки такого змісту з’явилися по всій країні (наприклад – Херсонщина,Чернігівщина, Луганщина). Вони показують за кого треба проголосувати правильно, інакше голос виборця начебто не буде врахований. Деякі біл-борди різних кандидатів, віддалені один від одного на сотні кілометрів, мають однаковий дизайн. Така форма обману є порушенням норм виборчого закону щодо створення виборцям умов для вільного формування волі,  щодо заборони обману, щодо забезпечення виборців об’єктивною, неупередженою інформацією, і може мати суттєвий вплив на формування волевиявлення.

«Чорний піар»

Останні тижні виборчої кампанії – це справжній розгул чорного піару, тобто розповсюдження брехні про кандидатів і партії. Повідомлення про це приходять з усієї країни. Така діяльність має практичний сенс на результати соціології, наведені на початку.

Наймасовішим випадком розповсюдження чорного піару була трансляція 24-25 жовтня телеканалами УТ1, ІНТЕР, ICTV явно підробних матеріалів з інтернету під назвою «Сколько стоит сделать революцию в Украине?», в якій представники опозиції нібито погоджувалися робити революцію на американські гроші. Ці репортажі могли побачити більше 25 мільйонів громадян України.

Другим по розмаху було розповсюдження газети «Славянские новости» заявленим накладом 700.000 примірників. В нас є відомості з 10 областей України про доставку цих газет в поштові скриньки поштою. На одному листку А3 на дорогому папері і з якісним друком мешканцям Сходу і Півдня розповідалося, що Кличко насправді помаранчевий. Газета з такою назвою виходить згідно їх сайту нерегулярно, в чорно-білому варіанті і явно не такими накладами. Хто профінансував цю спецоперацію і як не це погодилася Укрпошта поки невідомо.

Типовими випадками чорного піару є підробка листівок кандидатів; використання символіки партій кандидатами, які не мають до них стосунку; поширення явно неправдивої інформації (наприклад листівки «Дияволиця Тетяна Чорновол»). Цікаво, що завжди така продукція майже завжди є високої поліграфічної якості.

В Броварах примудрилися навіть встановити брехливі біл-борди нібито від імені «Батьківщини».

6. Використання адмінресурсу

Нічого принципово нового за звітний період не сталося. Крім того, що програма Tender News телеканалу ТВі оприлюднила розслідування про виділення бюджетних коштів на конкретні округи, де балотуються чинні депутати більшості, або мажоритарними, яких підтримує влада (зокрема син прем’єр-міністра Олексій Азаров). Ці гроші використовуються на придбання машин для лікарень та пошт, комп’ютерів для шкіл, дорожні роботи, тощо. Кандидати використовують  ці державні програми в агітації і підкреслюють власну роль в виділенні коштів на розвиток регіону.

В нас задокументовано 409 випадків застосування адмінресурсу, однак не відомо про жодну карну чи адміністративну справу, порушену за подібними фактами, або про рішення суду.

В останній тиждень перед виборами з’явилось багато повідомлень про тиск та залякування студентів з метою змусити їх проголосувати за «правильну партію» та «правильного кандидата», в якості «мотиватора» застосовуються погрози виселення з гуртожитку та також натяки на «інші неприємності».

Також почастішали випадки використання працівників бюджетної сфери та батьків школярів задля демонстрації підтримки «правильної партії» та «правильного кандидата».

7. Суперечлива судова практика

Попередній аналіз судових рішень по справах, пов’язаних з виборами, показує наявність протилежних рішень у аналогічних ситуаціях в різних регіонах. Такі суперечливі рішення стосуються підкупу виборців (так суд на Одещині визнав непрямий підкуп виборців у вигляді подарунків школярам з боку Д.Жванії, а на Донеччині аналогічний позов проти О.Азарова залишився без задоволення.

Суперечливі рішення судів стосуються і випадків агітації без вихідних даних (порушення норм п.7 ст.69, пп.22 ст.74 виборчого закону), а також поширення неправдивих відомостей. Є рішення судів, які прямо обмежують гарантовані Конституцією свободу вираження та право на інформацію. Є рішення адміністративного суду Миколаївської області, згідно з якими двоє громадян України, що публічно закликали не голосувати за Партію регіонів та її мажоритарників отримали по 510 грн. штрафу кожний.

Є абсурдне рішення суду, який визнав незаконне фінансування листівки, на якій кандидат від УДАРу сфотографований з Кличко. Суд вирішив, що це неоплачена з виборчого фонду УДАРу агітація, бо сплатив за листівку кандидат. Хоча це повною мірою відповідає принципам інформаційного забезпечення виборів.

Нам відомо про чотири випадки судових заборон за поданням місцевої влади зустрічей кандидатів з виборцями. В Харкові судове рішення містить фразу «проведення акції проти органів влади не є можливим».

8. Зростання кількості випадків насильства тиску та залякування

Різко збільшилась кількість повідомлень про застосування насильства заради фізичного перешкоджання агітаційній та контрагітаційній діяльності. Переважно це випадки псування агітаційної продукції та агітаційних наметів.  Під час таких інцидентів кілька агітаторів отримали тілесні ушкодження.

Зафіксовані також випадки нападу на журналістів, які висвітлюють виборчій процес. Наслідком таких інцидентів є зіпсована техніка та автомобілі.

Зафіксовані випадки нападу на кандидатів в народні депутати та їхніх довірених осіб, в наслідок яких потерпілі отримали тілесні ушкодження різної ступені тяжкості.

Це все містить ознаки злочину, відповідальність за який встановлено ст.157 Кримінального кодексу України – “перешкоджання здійсненню виборчого права, поєднане з насильством, пошкодженням чи знищенням майна”.

Жодного випадку розслідування подібних випадків міліції не зафіксовано. Жодний з хуліганів не затриманий.

Віктор Гарбар, Наталка Зубар, Олександр Северин, к.ю.н.

За допомоги інших учасників проекту та сотень волонтерів, без яких зібрати і обробити такий масив інформації було б неможливо. Дякуємо всім! І особливо Володимиру Ханасу за аналіз порушень при формування ДВК.

Проект “Майдан-Моніторинг: Вибори 2012”є логічним продовженням проекту “Моніторинг стану дотримання конституційних прав і свобод в Україні”, в рамках якого наша організація тільки за 2012 рік зібрала, перевірила та оприлюднила більше 170 випадків порушення фундаментальних прав та свобод, таких як свобода вираження, свобода інформації, свобода совісті, свобода об`єднань, свобода слова, свобода мирних зібрань.

Здійснення проектів “Моніторинг стану дотримання конституційних прав і свобод в Україні” та “Майдан-Моніторинг: Вибори 2012”стало можливим завдяки підтримці Міжнародного Фонду Відродження (http://irf.ua/).

У Харківському інституті соціальних досліджень порахували, що кількість жертв жорстокого поводження у відділках міліції сягає 980 випадків на рік. Але більшість людей, вважають правозахисники, приховують, що з ними таке сталося.

У Харківському інституті соціальних досліджень порахували, що кількість жертв жорстокого поводження у відділках міліції сягає 980 випадків на рік. Але більшість людей, вважають правозахисники, приховують, що з ними таке сталося.

До громадської приймальні Харківської правозахисної групи телефонують зі всілякими бідами: кожне десяте звернення стосується жорстокого поводження в правоохоронних органах України. На рік виходить до 250 скарг.

«Ті люди, які звертаються до нас, це лише верхівка айсбергу. Ми не маємо підстав стверджувати, що про усі жертви розповідають про катування. А є такі, що звертаються дуже пізно. До нас пишуть вже з колоній й повідомляють, що зізналися у скоєнні злочину саме через застосування до них тортур. Але звідти запізно писати скарги», – наголошує керівник громадської приймальні Харківської правозахисної групи Людмила Клочко.

Правозахисниця каже, що цього року надійшло менше звернень про тортури, але пояснює це тим, що люди зневірені, бо бачать, як неефективно розслідуються такі справи.
Від початку року 49 міліціонерів звільнили за порушення

У прес-службі Харківської обласної прокуратури відмовили Радіо Свобода в інформації про кількість порушених кримінальних справ щодо катувань у міліції. А от в харківському обласному управлінні МВС повідомили, що спеціальний підрозділ «Інспекція з роботи з особистим складом» ретельно відстежує правопорушення співробітників міліції, а «особливу увагу приділяють зверненням громадян».

Було покарано, через дисциплінарні порушення, більше ніж 600 міліціонерів

Оксана Калмикова

«З початку року від громадян надійшло 263 звернення. У нас було покарано, через дисциплінарні порушення, більше ніж 600 міліціонерів. Сорок дев’ять із них були звільненні з органів МВС», – повідомила заступник начальника відділу зі зв’язків з громадськістю головного управління МВС підполковник Оксана Калмикова.

Соціологи: випадків катувань більшає

Ці цифри не відповідають реаліям, вважають експерти Харківського інституту соціальних досліджень. Соціологи цієї громадської організації проводять моніторинг фактів незаконного насильства в міліції з 2004 року.

Так у 2004 році кількість потерпілих від жорстокого поводження з людьми в органах МВС сягала мільйона випадків на рік. У 2006-9 роках експерти спостерігали тенденцію до зменшення – до 800 тисяч випадків. А починаючи з 2010 року кількість жертв катувань знову почала рости. У 2011 році нарахували вже 980 тисяч випадків тортур у міліції.

Соціологи інституту соціальних досліджень наголошують, що лише відстежили реальний стан ситуації з жорстоким поводженням в міліції за допомогою опитування людей.

План на розкриття й страх провокує тортури

Експерти вважають, що міліціонери «вибивають» зізнання, бо «начальство» з них вимагає «хорошої» звітності про розкриття. І хоча кілька міністрів внутрішніх справ поспіль робили гучні заяви про те, що «планів із розкриття» немає, ситуація не покращується.
МВС годує інші правоохоронні органи: прокуратуру, суди, органи виконання покарань

Андрій Чорноусов «Дуже важко сказати вищим посадовцям по урядовому зв’язку, що «хлопці, все – із сьогоднішнього дня ми не приймаємо ваші звіти». Просто вся система впаде, і не лише система МВС, а впаде й система юстиції. Бо МВС, скажімо так, годує інші правоохоронні органи: прокуратуру, суди, органи виконання покарань, якщо все це впаде, на що їм опиратися?» – пояснює директор асоціації незалежних моніторів, провідний експерт інституту соціальних дослідженьАндрій Чорноусов.

План з розкриття треба замінити вимірюванням громадської думки. За таким принципом, зокрема, працює міліція Британії.

До того ж люди самі підтримують цю систему, бо бояться. Голова громадської приймальні Харківської правозахисної групи Людмила Клочко зауважує, що люди які пережили психологічні або фізичні травми в правоохоронних органах, як правило, бояться позиватися проти міліціонерів. А бояться тому, що дуже мало вироків у таких справах суди виносять на користь жертв тортур. Система захищає систему.

Увага, громадяни! Ознайомтесь з синдромами психічної ненормальності: доступність контакту, емоційна зарядженість, ініціативність, переконаність у тому, що систему ЖКХ потрібно змінювати, твердість у переконаннях.

Згідно висновків лікарів-психіатрів у справі Раїиси Радченко, більшість громадських активістів найближчим часом мають примусово отримувати психіатричну допомогу в умовах стаціонару.

Знайомимось з аргументацією лікарів:

Доступна контакту, орієнтована всесторонньо правильно

No comments…

Емоційно заряджена, стенічна

Ви емоційно заряджені? Припиніть це негайно! Це небезпечно!

Стенічність – здатність індивіда до тривалої безперервної діяльності без втоми, навіть без сну, протягом декількох діб.  Очевидна ознака хвороби, що підлягає негайній ізоляції від суспільства

Докладно і детально змальовує свої конфліктні ситуації

Шокуюча ненормальність!

при цьому переоцінюючи свої можливості, вважає свої вчинки абсолютно правильними

Тут  починають нервувати політики з їх передвиборчими обіцянками покращення та розквіту країни

повідомляє, що працівники РВВС мають наводити порядок, а я їх тільки викликала

Ну звісно міліція не має наводити порядок, у неї інші функції!

Детально змальовує, яка саме реформа має бути проведена в сфері ЖКХ

На цих словах лікарі мають виїхати для примусової госпіталізації всього складу Мінрегіонбуду, на чолі з міністром Геннадієм Темником

З гордістю повідомляє, що подала в Міністерство програму реформування

Тепер громадяни мають усвідомити, чим і де мають закінчуватися їх ініціативи. Правильно, у психлікарні!

І головне! Переконати не можливо

Ви ще не переконані в нашій правоті? Тоді ми їдемо до вас!

 

В рекомендаціях як поводитися з міліцією, правозахисники радять – ніколи не ходіть до відділку міліції, якщо вам не надходила повістка. Запрошення по телефону не підставою приходити у відділок. Також, навіть з повісткою, не ходіть туди самі. Беріть родичів, адвоката. Причина таких застережень проста – ви можете зникнути.

Так сталося з Василем Врадієм з міста Сміла. Його історія спілкування з міліцією почалася з того, що в 2012 році його затримали та катували місцеві міліціонери. За те, що він, начебто, в стані алкогольного сп’яніння лаявся та чіплявся до громадян. Катували жорстоко, за допомогою електричного струму. Факти ушкоджень були зафіксовані в медичній картці.

Пан Врадій вирішив боротися за справедливість, та звернувся до прокуратури, яка за звичкою, спочатку відмовила у порушенні кримінальної справи, а потім все ж почала розслідування. Воно тривало до червня цього року, коли мало відбутися перше судове засідання, за участю міліціонерів.

Проте на засідання Василь Врадій не прибув. За словами брата Василя, вранці той повідомив, що його викликають до відділку міліції. Після цього його більше ніхто не бачив. До дому не повертався, телефон не відповідає.

Адвокат Врадія стверджує, що в день зникнення він намагався їй додзвонитися, проте вона була на іншому засіданні, і коли передзвонила, його телефон вже не працював.

Через три дні брат звернувся до того ж відділку міліції з заявою про зникнення, яку було  внесено в єдиний реєстр досудових розслідувань з кваліфікацією умисне вбивство. Досі про місцезнаходження Василя Врадія нічого не відомо. Судовий процес проти міліціонерів розпочався без потерпілого.

Не можу стверджувати, що він зник саме у відділку міліції. Проте можу наполегливо рекомендувати – не ходіть в міліцію за усним чи телефонним запрошенням. Єдиною підставою іти до відділку є повістка. І беріть з собою родичів та адвоката. Все може трапитись. Краще перестрахуватися. 

Марш Рівності оголошено як публічну правозахисну акцію з вимогами забезпечити рівні права та можливості для громадян України, які належать до ЛГБТ-спільноти. На сьогоднішній день, організатори Маршу стикаються з погрозами з боку радикально налаштованих опонентів, а також з проблемами при узгодженні місця і часу проведення маршу з КМДА.

Свобода мирних зібрань має бути гарантована кожній групі. Ані КМДА, ані опоненти ЛГБТ-спільноти не можуть наполягати на забороні Маршу лише через те, що їм не подобаються погляди чи сексуальна орієнтація організаторів. Правом на свободу мирних зібрань, так само,, як і правом на свободу вираження поглядів, мають користуватися як представники релігійних громад, охоронці «моралі та традиційних цінностей», так і ЛГБТ. Закон «Про засади протидії та запобігання дискримінації в Україні» забороняє всі види дискримінації стосовно всіх груп – і це його мета і призначення.

В умовах, коли дискримінація вразливих груп є повсякденною нормою в українському суспільстві, а зусилля держави із попередження та захисту від дискримінації є неефективними та недостатніми, саме проведення правозахисних акцій на підтримку рівності та принципу недискримінації є вкрай важливим та повинно підтримуватися.

Проведення Маршу Рівності безпечно та прозоро – є частиною діалогу про права людини для кожного з нас, незважаючи на ознаки та особливості, такі як вік, соціальний статус, колір шкіри, релігійні переконання, гендер чи сексуальна орієнтація.

Безпека проведення Маршу в першу чергу залежить від організованих та прозорих дій держави, передовсім – міліції. Однак на сьогодні склалася ситуація, коли інформація про Марш, яка повинна була би бути відомою лише КМДА (куди направлена заявка про його проведення) та міліції – вже є доступною в відкритих джерелах. Численні противники заходу організовують групи спротиву та відкрито заявлять про свої бажання протистояти проведенню Маршу та застосовувати силу проти його учасників. На сьогодні немає жодної інформації від органів влади про їх дії та готовність забезпечити безпеку учасників, щоб не допустити насильства. Натомість є заяви від КМДА із пропозицією змінити дату Маршу – начебто через те, що на ці дні є інші заходи. Все це свідчить про нерозуміння як опонентами ЛГБТ-спільноти, так і державними органами універсальності свободи мирних зібрань та ролі держави в її забезпеченні.

Натепер до Прокуратури подано заяву про те, що противники заходу відкрито та цинічно проводять підготовку до скоєння злочину, передбаченого статтею 340 Кримінального кодексу України, з метою перешкодити громадянам реалізувати свої конституційні права на проведення мирних зібрань.

З іншого боку, Проект «Без Кордонів» вважає, що Марш Рівності повинен бути відкритим заходом. Саме його відкритість та обізнаність людей, небайдужихдо відстоюванняправлюдини, поваги людськоїгідностіі різноманітності, про дату, час та місце проведення є запорукою його успішності та безпеки. Адже противникам заходу протистояти невеличкій кількості ЛГБТ-активістів та прибічників недискримінації, розмахуючи битами та плакатами проти уявної «гомодиктатури», набагато легше, аніж зірвати ходу великої кількості учасників та учасниць, що вийшли на захист прав людини. Саме тому, ми закликаємо створити всі умови для того, аби організатори могли відкрито опублікувати інформацію про Марш та запрошувати учасників не лише з-поміж ЛГБТ-спільноти та колег з числа громадських організацій та активістів. Утримання інформації про час і місце проведення Маршу у вузькому колі, яке продиктоване бажанням убезпечити учасників та учасниць, може призвести до того, що до Маршу не зможуть приєднатися усі, хто хотів би взяти у ньому участь, зробить його малолюдним та беззахисним перед тими опонентами, які готові застосувати насильство, аби перешкодити його проведенню.

Ми впевнені, що безпека учасників акції є відповідальністю держави та міліції. Водночас, ми розуміємо, що організатори теж мають високу відповідальність перед усіма людьми, які вірять в рівність і хочуть доєднатися до маршу. Ми закликаємо організаційний комітет відкрито оголосити маршрут та час проведення маршу, щоб кожна небайдужа людина мала можливість стати учасником акції. Інші сценарії призведуть до утворення роздрібнених груп активістів у різних місцях, які не будуть охоронятися. що може становити для них небезпеку.

Проект «Без Кордонів» закликає КМДА та МВС забезпечити підтримку громадського порядку під час проведення Маршу та вжити всі необхідні дії задля безпеки учасників. Ми звертаємося до організацій та активістів громадянського суспільства та всіх небайдужих із запрошенням прийти на Марш та підтримати рівність і принцип недискримінації.

Жертвою держави може стати кожен. Сьогодні в Україні ніхто не застрахований від того, що його права будуть порушуватись. Проте ситуація не є безнадійною – існують механізми, щоб захистити людину, стверджує голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, керівник Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

У Львові він провів один із семінарів з навмисно провокаційною назвою «Навіщо Україна?», які організовує головний редактор культурологічного часопису «Ї» Тарас Возняк, і розповів, як громадянин може опиратися державі, якщо вона порушує його права.

Євген Захаров розпочав з історії однієї жінки, яка проходила по одній справі і її на п’ятому місяці вагітності забрали до Харківського СІЗО. Там вона потрапила до камери на вісім ліжок, де було 30 жінок. На дев’ятому місяці її перевели до іншої камери, де було троє. Коли жінку вже привезли в пологовий будинок, то прикували до крісла наручниками. Після умовлянь її все ж таки відв’язали, вона сім годин народжувала. У пологовому будинку їй ніхто не допомагав. На третій день після пологів її разом із сином забрали назад у СІЗО. Один раз прийшов лікар-педіатр, оглянув дитину, і після того ніяких медичних оглядів не було. Харчування її було вкрай поганим, якби не передачі від матері, невідомо, як би жінка могла годувати новонародженого сина. На суді їх обох тримали в клітці.

Ця кафкіанська ситуація виглядала абсолютно нормальною для всіх присутніх, тільки мати цієї жінки була пригнічена тим, що таке відбувається з її донькою та онуком. На суді їх і побачив адвокат Харківської правозахисної групи. Через Європейський суд на 43-й день вдалося примусити, щоб підсудну з дитиною перевели до нормальної лікарні. Там у хлопчика знайшли купу захворювань. Тоді жінку випустили на підписку про невиїзд.

У Харківському СІЗО, за словами Захарова, таких молодих мам щомісяця перебуває приблизно 7-8. Але вони можуть бути і в інших СІЗО, які також непристосовані для цього. Жодних нормативних актів, які би такі ситуації регулювали, немає.

Але, як стверджує правозахисник, ця історія показує, що і в таких випадках можна боротися і добиватися позитивного результату.

Право все-таки перемагає

– Працюючи вже багато років, ми дійшли висновку, що коли людина, права якої порушує держава, має правову позицію, ставши на яку можна цю людину захищати, то треба завжди це робити і йти в цьому до кінця, проходячи всі етапи, які передбачені в правовій процедурі. І якщо ця правова позиція є достатньо сильною, в кінцевому рахунку ви завжди виграєте. Той досвід, який має наша організація, мене в цьому переконує. Багато хто каже, що це погляд ідеалістичний, що нічого не можна домогтися, але я все ж таки вважаю, що це не так. Можу розповісти сотні різних історій, які відбувалися з нашими клієнтами і клієнтами моїх колег з інших правозахисних організацій.

Чому право в нас все-таки перемагає? Тому що Україна внесена в міжнародну систему захисту прав людини. Україна є членом Ради Європи, і звідси випливає доволі багато зобов’язань. Тому можна звернутися до Європейського суду з заявою про порушення Європейської конвенції з прав людини і домогтися перемоги. Адвокати нашої організації за шість років виграли понад 70 таких справ.

У випадку з цією вагітною жінкою був виграш за правилом 39 регламенту Європейського суду. Воно означає, якщо людині, її життю або здоров’ю загрожує небезпека, то Європейський суд, вивчивши докази цієї небезпеки, може ухвалити рішення про термінові заходи і зобов’язати державу їх вжити.

Таких випадків у нас було декілька десятків. Перша група цих справ пов’язана з екстрадицією, коли, наприклад, ув’язненому на Батьківщині загрожують катування. Друга група стосується саме стану здоров’я, коли людині, яка перебуває в ув’язненні, потрібна належна медична допомога, а в медичних частинах установ виконання покарань чи слідчих ізоляторів такої допомоги не можуть надати. Тому людину зобов’язані перевести до цивільної лікарні. І якщо Європейському суду довести, що це справді так, він ухвалює рішення, і держава Україна завжди такі рішення виконує. Навіть щодо Юлії Тимошенко – правда, із запізненням на два тижні, але все ж таки виконали. Хоча це запізнення було пов’язане, скоріше, не з державою, а з Юлією Володимирівною, яка не бажала йти в ту лікарню, куди їй пропонували.

Дуже мало в нас було відмов щодо правила 39 – всього два чи три рази. Це було в тих випадках, коли ми не могли навести докази, які б переконали Європейський суд.

Тобто ситуація не є безнадійною у випадку конкретних порушень прав людини. Спочатку завжди треба провести правовий аналіз, щоб зрозуміти, які дії потрібні, і виконувати ці дії послідовно.

Часто буває проблема з тим, що люди, які постраждали, не завжди хочуть цим займатися. Наприклад, жертви катувань. Коли вони вирвалися після катувань від міліції, то вже бояться, не хочуть нікуди скаржитися, аби тільки їх не чіпали. І таких більше, ніж тих, хто хоче отримати сатисфакцію. Тобто очевидно, що можна допомогти тільки тому, хто сам хоче собі допомогти.

Правозахисників ще недостатньо

– Харківська правозахисна група насправді працює в усій Україні, але зрозуміло, що вона не може охопити весь той колосальний шар порушень прав людини, який є в державі. Нашій групі вже 20 років. Ми поставили собі завдання знаходити колег по всій країні, проводити навчання, організовувати такі групи і працювати разом.

Якщо 1991 року таких організацій не було зовсім, а всі ті люди, які займалися тоді правозахистом, за рідкісним виключенням, пішли в політику, то зараз таких організацій приблизно 250. З одного боку, це начебто багато. З другого боку – мало, оскільки не всі з них достатньо сильні і можуть бути самостійними. Таких є приблизно 25-30 на всю країну. І вони, звичайно, не охоплюють весь обсяг порушень.

Тому я не бачу іншого шляху, як збільшення кількості таких організацій, навчання правників, адвокатів, щоб більше і більше було фахівців, які матимуть мислення правозахисне і захищатимуть своїх клієнтів з позиції захисту прав людини.

Але я прекрасно розумію, що цього, безперечно, мало. Не можна займатися тільки захистом конкретних людей у конкретних справах. Ці справи виникають тому, що є прогалини в законодавстві, не працює судова система, взагалі система кримінальної юстиції в нас абсолютно неправильна. Тобто насправді треба все це змінювати. І правозахисні організації мають брати в цьому активну участь.

Окрім того, правозахисники повинні розповсюджувати інформацію. Це можуть бути якісь пам’ятки для людей на випадок, якщо їх, наприклад, затримує міліція або проводиться обшук. Це знаходило б своїх адресатів, оскільки люди мають розуміти, як їм чинити з державою, якщо вона порушує їхні права.

З 2010 все змінилося

– Насправді правозахист – це та сама політика. Взагалі, будь-яка громадська діяльність в посттоталітарному соціумі є політичною в широкому сенсі цього слова, якщо тільки не розуміти політику лише у вузькому сенсі – як діяльність, що має на меті отримання і використання влади. Саме правозахисні організації мають ставити питання про моральність і легітимність влади. У нашому випадку, на жаль, про аморальність і нелегітимність. Саме вони мають нагадувати цій владі, хто хазяїн у домі і яку вона має виконувати роль.

Коли кажуть про правозахист, то йдеться про захист людини від держави, коли держава порушила її права. Тобто це завжди діє постфактум – після того, як уже щось сталось. Я ж кажу про «правонапад» – мають бути превентивні заходи, щоб попередити порушення прав людини державою, коли, наприклад, хочуть прийняти ті чи інші закони.

До 2010 року майже все виходило. Я не пам’ятаю жодного разу, щоб нам не вдалося припинити якусь дурню, яка йшла з парламенту чи Адміністрації Президента. Багато які закони ветували і переписували.

З 2010 ситуація змінилася. Нас зараз погано слухають, хоча мушу сказати, що іноді прислуховуються також, але загалом – ні. Ми ще не достатньо сильні для того, щоб примусити прислуховуватися до нашого погляду. І зараз значно серйозніші авторитарні тенденції, сильніша дисципліна, ніж була за помаранчевих. Якщо представникам нинішньої влади даний наказ – жодні аргументи вже не діють. Вони можуть з вами погоджуватися в коридорі, але все одно проголосують так, як їм накажуть. Тому треба знову таки думати, як будувати наші спільні дії таким чином, щоб краще впливати на цю владу.

Навіщо Україна?

– На мій погляд, головна проблема України – це нестача людей, які здатні працювати, здатні розуміти нове і створювати нове. Бракує людей освічених. У мене особисто найбільша претензія до української влади за 20 років незалежності, що вона лишила людей бідними і неосвіченими. Якби я міг більш серйозно впливати на ухвалення рішень, я б намагався домогтися того, щоб на освіту було значно більше коштів, щоб ставлення до вчителів було зовсім інше, ніж зараз. Щоб усі діти вчили англійську мову, добре знали комп’ютер і т. д.

Питання «Навіщо Україна?» виникає тому, що країна насправді ще дуже молода і ще немає усвідомлення, для чого вона, що об’єднує людей. У мене стосовно цього є певне ідеалістичне уявлення. Яка українська національна ідея – це те ж питання, що й «Навіщо Україна?». Так сталося, що я певний час приділив історії політичних репресій в СРСР. Відомо, що найбільші повстання в ГУЛАГу, Воркуті, Кінгірі, в Норильську були організовані саме українцями. Ці люди знали, що йдуть на вірну смерть, але чомусь вони це робили. Так от, після того, як я це все перечитав, то зрозумів, що українська національна ідея – це насправді ідея свободи. І якщо говорити про правозахисників у 60-80-ті роки, то саме ідея свободи їх надихнула на те, що вони робили.

Між іншим, коли 21 листопада 2004 року люди вийшли на Майдан – то було теж саме. Вони не знали, що їх очікує, а в церквах молилися за їхнє життя. Тобто це почуття гідності, неможливість стерпіти, коли тебе брутально обдурюють, – це якраз ті самі мотиви, які були й раніше.

Якщо все це зв’язати одне з одним, то думаю, що Україна утвердиться, що в цього народу є майбутнє. Треба тільки завжди пам’ятати, що слід захищати свою гідність за будь-яких умов – чого б це не вартувало. Хоча я прекрасно розумію, що ці слова трохи патетичні і вони не всім годяться, що кожна людина має вчиняти так, як їй підкаже серце. Але все-таки я бачу, що в Україні таких людей на сьогодні багато. Проблема в тому, що вони не вміють разом побудувати собі політичне життя. Але що ж робити – треба вчитися.

Новий КПК України зазнав чимало критики. Проте, найбільше зауважень до його норм та новел висловлювали не правоохоронці чи судді, а адвокати. Та чи були вони об’єктивними? Відповідь на це запитання намагалися надати учасники прес-клубу – відомі юристи з США, Канади, Англії, Грузії, Росії та України.

Небажання розібратися

Так, під час зустрічі, присвяченій ролі захисника у кримінальному процесі, журналісти та експерти намагалися розібратися, які ж саме новели КПК викликали найбільшу зацікавленість.

Як виявилося, українці охоче полемізували зазвичай з приводу якихось доволі банальних речей, як-то нібито “обов’язковість” за новим законодавствомносити із собою паспорт.

Адвокати звертали увагу на звуження своїх прав, забуваючи, що вони повинні дбати про права підзахисних у кримінальному процесі. «Адже у представників підозрюваних у суді не може бути більше прав, ніж є в тих, чиї інтереси вони представляють, бо це нелогічно», – вважаєвиконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Аркадій Бущенко.

Логічним, на його думку, є скасування можливості оскарження в суді постанов про порушення кримінальної справи, адже на початковій стадії розслідування ніхто не в праві дати точну відповідь: винна ця людина у скоєнні злочину чи ні.

«На жаль, такі речі дуже складно сприймаються українськими адвокатами, бо вони нанесли великий удар по їхньому самолюбству», – зазначає Аркадій Бущенко. І додає, що новий КПК став для українців несподіванкою, яка вивела багатьох учасників кримінального процесу із зони комфорту. Адже їм уже не вдасться просто відсиджуватися у процесі, бо доведеться працювати.

«Саме через небажання правоохоронців, суддів та адвокатів пристосовуватися до нових норм законодавства цей прогресивний документ через півроку свого існування може виявитися скасованим. Таким чином, нас повернуть до старого законодавства», – зауважив Аркадій Бущенко.

Що ж стосується недоліків нового КПК, то вони, на його думку, криються переважно у великому обсязі кодексу, через що не всі бажаючі можуть до кінця його прочитати. Проте, насправді, цей документ не такий уже й страшний, як його малюють, – упевнений він.

Оцінка з-за кордону

Такої ж думки європейські та американські юристи. Так, Джеремі Макбрайд – професор Центрально-Європейського і Оксфордського університету, дійсний член і голова Наукового комітету Агенції з основних прав Європейського Союзу, який писав експертний висновок до нового КПК України, – зазначає, що із прийняттям нового кримінально-процесуального законодавства в Україні збільшилися шанси на покращення ситуації із захистом прав людини.

Адже у кримінальному процесі помітно зросла роль захисника, який має право на проведення власного розслідування. Водночас, збільшився і рівень його відповідальності, що позначиться на покращенні якості надання юридичних послуг.

«Нарікання ж адвокатів на відсутність норми, яка б захищала їхні права, є незрозумілими, – додає Майбрайд, – оскільки першочерговими вважаються права на справедливість їхніх клієнтів, які адвокат повинен забезпечувати. Саме за такою логікою побудоване кримінально-процесуальне законодавство більшості європейський країн. Головне зараз українським суддям, прокурорам та адвокатам переосмислити власні кроки відповідно до вимог нового КПК. Треба, щоб в суді почали скептично ставитися до подань прокуратури, завдяки цьому може зрости кількість виправдальних вироків. Адже самою лише критикою новел кримінально-процесуального законодавства цього не досягнеш», – наголосив він.

Таку ж думку висловив і американський адвокат, визнаний асоціацією правників кримінальних судів Лос-Анжелеса «Кращим судовим адвокатом року», Едвард Єй. Ракер, який запевнив, що новий КПК змусить прокурорів, і адвокатів України активно працювати. «Одні почнуть краще збирати докази вини підозрюваних у скоєнні злочинів, інші, – спростовувати їх, а судді зобов’язані більш прискіпливо відноситися до позиції обох сторін. У такому випадку збільшаться гарантії того, що невинуваті люди не потраплятимуть до в’язниці», – резюмував він.

Досвід пострадянських країн

Цікавою з цього приводу була дискусія представників Грузії та Росії, де трохи раніше за Україну реформували кримінально-процесуальне законодавство.

Так, адвокат, голова служби, яка займається організацією надання безоплатної правової допомоги в Грузії, Менітон Бенідзе розповів присутнім, що у грузинських судах існує рівноправ’я сторін, за якого адвокат має можливість застосовувати творчій підхід до захисту свого клієнта, оскільки у нього є право на проведення власного розслідування справи.

Щоправда, прямо виконувати цю норму стає складно, оскільки у разі виявлення адвокатом на місці злочину нового речового доказу у правоохоронців, які також цим займаються, одразу ж можуть вникнути підозри у наявності фальсифікацій з його боку. Тому здебільшого грузинські адвокати лише спостерігають за роботою правоохоронців на місці злочину або під час проведення ними обшуків тощо.

На жаль, дещо запізнилася грузинська влада із навчанням новому кримінально-процесуальному законодавству адвокатів. Відтак, вони виявилися менш обізнаними з приводу застосування його норм, ніж їхні опоненти – прокурори. Крім того, невиправленим залишилося і те, що правоохоронці Грузії можуть запрошувати осіб на дачу показань у суді в якості свідків, а потім пред’являти їм обвинувачення у скоєнні злочину.

«На жаль, ці люди, якщо в них немає достатньо коштів, за законом не в стані скористатися правом на отримання захисника на безоплатній основі. Відтак, стають легкою здобиччю для державного обвинувачення», – пояснює грузинський адвокат.

Нагальною проблемою у Грузії є і те, що, попри прогресивні зміни в законодавстві, кількість виправдальних вироків, як очікувалося, не збільшилася, і сьогодні з 90 тисяч справ лише у 7-и випадках суд виправдав підсудних, що є надто незначним показником.

“Така ж ситуація спостерігається і в Росії, — зазначає російський правозахисник Дмитро Шабельников. – На додаток, попри зазначення у законі, що взяття під варту – це запобіжний захід, який повинен використовуватися у крайньому випадку, російські судді продовжують активно відправляти людей до СІЗО. Із цього приводу були рішення Європейського суду з прав людини і навіть Конституційного суду РФ, в яких зазначається, що потрібно обґрунтувати застосування такої санкції. Але судді незворушні, і в крайньому випадку зазначають, що підставою для поміщення в СІЗО є наявність у підозрюваного закордонного паспорту. Тому, яким би хорошим не було законодавство, в першу чергу, потрібно змінити застарілий інквізиційний підхід до його трактування, причому ще з університетських лав, де навчають майбутні юристи», – резюмував російський правозахисник.

Відповідачем є голова Луганського обласного відділення ВГО «Комітет виборців України», правозахисник і журналіст Олексій Свєтіков (на фото). Підставою для позову став аналітичний матеріал «И снова мажоритарка», надрукований ще 12 лютого, в якому автор висловився щодо належності Юлія Іоффе до групи Фірташа-Льовочкіна.

Позивач заперечує своє відношення до цієї групи, вимагає спростувати цю інформацію та стягнути з відповідача мільйон гривень за моральну шкоду, нанесену розповсюдженням цього висловлювання. У запереченні на позов, який відповідач подав до суду, стверджується, що автор матеріалу «И снова мажоритарка» висловив власне переконання, що Юлій Іоффе відноситься до групи Фірташа-Льовочкіна, а також заперечував, що така інформація могла компрометувати позивача.

У зв’язку з цим судовим процесом ХПГ звертає увагу на те, що зазначений спір виник у час, що передував виборчій кампанії, а Юлій Іоффе на цей час був ймовірним кандидатом у народні депутати, пізніше дійсно висунувся та був обраним депутатом саме в тому окрузі, щодо якого був прогноз в статті «И снова мажоритарка».

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, сфера обмежень згідно з п.2 ст.10 Міжнародної Конвенції захисту прав людини та основних свобод, щодо політичних промов чи дебатів з питань, що стосуються виборчих кампаній, є невеликою. Крім того, межі допустимої критики ширші стосовно кандидатів на виборні посади ніж по відношенню до громадянина. У демократичній системі поведінка та погляди кандидатів мають підлягати детальній перевірці не лише з боку законодавчих і судових органів, але також і громадської думки.

Політику, звичайно, надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не у своїй приватній якості, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інтересів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки виключення зі свободи висловлювання повинні тлумачитися вузько. Він неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для детальної перевірки кожного слова й вчинку як журналістами, так і всім суспільством, і повинен показати вищий рівень толерантності.

Як вбачається з тексту, матеріал «И снова мажоритарка» є звичайним дискусійним матеріалом, присвяченим виборам, і не містить образливих чи навіть різких стосовно майбутніх кандидатів оцінок. Тож подання позову стосовно цього матеріалу одним з депутатів Верховної Ради викликає занепокоєння рівнем толерантності вищого органу влади країни.

Явна непропорційність вимоги щодо моральної шкоди викликає побоювання, що насправді позов подано не з метою захисту честі і гідності, а для «виправлення» критичної позиції відповідача на більш лояльну. Цей потужний інструмент тиску на людей, що висловлюють незалежні погляди, було широко поширений в Україні в другій половині дев’яностих років. А потім, завдяки навчанню суддів, адвокатів та журналістів, змінам до законодавства та рішенням Європейського суду, судова практика по цій категорії справ помітно покращилася.

Позов народного депутата з фракції Партії регіонів Юлія Іоффе до Олексія Свєтікова може свідчити про те, що в Україні збільшується тиск на суспільство, метою якого є обмеження свободи висловлювань.

ХПГ буде спостерігати за цим судовим процесом, який є стратегічним: якщо позов буде задоволено в Україні, можна сміливо прогнозувати, що Європейський суд визнає порушення статті 10 Європейської конвенції

Рада Харківської правозахисної групи
_________________________________

Повідомлення про те, що народний депутат України Юлій Іоффе звернувся до суду з позовом про захист честі, гідності й ділової репутації до Олексія Светікова у зв’язку з публікацією «И снова мажоритарка» на веб-сторінці сайту Всеукраїнської громадської організації «Комітет виборців України» викликало подив і занепокоєння.
Подив, тому що Юлій Іоффе, як досвідчений політик не може не знати, що свобода політичних дискусій за європейськими стандартами прав людини практично не обмежується, і що стаття 10 Європейської конвенції захисту прав людини і основоположних свобод захищає не тільки зміст висловлювання, а і його форму. Прийнятними є не тільки інформація чи ідеї, які прихильно сприймаються, але й такі, які ображають, шокують чи дратують. Європейський суд підтвердив цей принцип у великій кількості справ. Публічний політик неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для обговорення його вчинків, поглядів, політичних зв’язків і має показати вищий рівень терпимості до обговорення цих питань. Тому дифамаційний позов Юлія Іоффе з оцінкою моральної шкоди в 1 млн. грн. викликає занепокоєння.
Як міг досвідчений політик так поставитися до думки журналіста, щодо його зв’язку з «групою Фірташа-Льовочкіна»? Навіть якщо погляди журналіста, на думку Ю.Іоффе безпідставні, чи можна було розглядати їх як такі, що завдають шкоди його честі, гідності і діловій репутації та ще й оцінювати цю шкоду сумою в 1 млн. грн.?
На мій погляд, єдиним гідним способом вирішення цього конфлікту є відмова пана Іоффе від позову.

Євген Захаров,
Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини

Європейський комітет надасть українському урядові рекомендації щодо поліпшення умов в українських СІЗО. Досі діалог з владою просувався “повільно”, сказав DW один із членів делегації.

З 1 по 10 грудня делегація Європейського комітету із запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню відвідала українські колонії. За результатами візиту, урядові України передадуть рекомендації для поліпшення умов, зокрема у слідчих ізоляторах.

Члени делегації ставили собі за мету вивчити умови поводження з ув’язненими, зокрема з тими, хто відбуває пожиттєвий термін у виправних колоніях. Під час візиту вони відвідали колонії у Дніпропетровській, Харківській та Вінницькій областях. Делегація не оминула виправної жіночої колонії № 54, де відбуває покарання Юлія Тимошенко. Сама екс-прем’єрка на час візиту перебувала на лікуванні у харківській лікарні № 5.

Про побачене – конфіденційно

В останній день відрядження делегати презентували звіт з попередніми висновками першій заступниці міністра юстиції Інні Ємельяновій та голові Державної пенітенціарної служби України Олександрові Лисицьківу. Кінцевий документ передадуть на розгляд українському урядові й оприлюднять після його остаточного затвердження. До цього жодної інформації про зміст документу не розголошуватимуть. “Усе, що ми побачили цими днями, – суворо конфіденційно. Ми не можемо поки що говорити про результати спостереження”, – пояснив представник секретаріату Європейського комітету із запобігання тортур Йоган Фрістедт в інтерв’ю Deutsche Welle.

Угоди зі слідством та з потерпілим – прогрес чи підґрунтя для корупції?

Фріcтедт періодично відвідує українські в’язниці протягом останніх семи років. За його словами, іноді поводження з ув’язненими можна класифікувати як тортури. “Це одна з причин, чому ми постійно повертаємося в Україну. Ми хочемо бачити прогрес у цьому напрямку”, – каже він. Інша проблема, поширена в українських слідчих ізоляторах, – надміру переповнені приміщення. “У минулому звіті ми наводили приклад однієї з камер, у якій одночасно утримувалися 44 в’язні. Кожен мав лише один квадратний метр власного простору. На всіх там стояло лише 28 ліжок. Тож, їм доводилося спати або по черзі, або удвох”, – розповів представник секретаріату комітету.

Влада реагує повільно

На думку Фрістедта, діалог з українською владою хоч і повільно, але просувається. Частково до рекомендацій, озвучених у попередніх звітах, в Україні дослухалися. Приміром, раніше на вимогу Європейського комітету із запобігання тортурам з вікон в’язнів прибрали ширми, які затуляли їм денне світло. “На перший погляд, це начебто невелике досягнення. Але повірте, для ув’язнених, які тривалий час не бачили денного світла, – це дуже і дуже важливий крок”, – розповідає Фрістедт.

Фрістедт переконаний, що робота комітету посприяла ухваленню нового Кримінального процесуального кодексу України. “Це головний приклад, який підтверджує ефективність нашої роботи. Влада стверджує, що новий кодекс вирішить чимало проблем. Чи справді це так, ми зможемо сказати в наших наступних звітах”, – зазначив Фрістедт. Зокрема він висловив сподівання, що нові закони допоможуть зменшити кількість в’язнів у камерах.

Європейські експерти здійснили 9-ий візит до українських в’язниць, починаючи з 1998 року. Делегацію очолював голова Європейського комітету із запобігання тортур Летіф Гусейнов з Азербайджану. До складу делегації увійшли також хорватка Марія Дефініс Гоянович, латвійка Ільвія Пуце та люксембуржець Вінсент Тейс.

Востанній за часом заяві до Європейського суду з прав людини проти України щодо катування та нелюдяного поводження, яку готували юристи Харківської правозахисної групи (ХПГ), до держави позиваються 5-місячне немовля С. та його 22-річна мати К.

І до народження дитини, і після К. утримувалася в СІЗО в жахливих умовах, під час перебування в пологовому будинку конвой постійно надягав їй наручники на руки та ноги. С. не оглядали лікарі, дитина не отримувала медичної допомоги.

Вагітну – до СІЗО

У середині січня 2012 року працівники міліції доставили із помешкання до одного із райвідділів МВС молоду жінку К., яка була на п’ятому місяці вагітності. Один із працівників міліції побив її, розбивши обличчя об раковину в туалеті, і судово-медичною експертизою було зафіксовано тілесні ушкодження на обличчі та ногах дівчини. Вона зателефонувала своїй матері, яка, в свою чергу, повідомила про цей випадок до прокуратури. Працівники прокуратури приїхали до райвідділу для перевірки обставин події, наразі вилучили закривавлену кофту К. У той же день К. була затримана слідчим за підозрою у вчиненні групового розбійного нападу, та її було доставлено до ізолятору тимчасового тримання. На третю добу суд постановив взяти її під варту, і її було переведено до слідчого ізолятору.

В СІЗО її помістили у загальну переповнену камеру, де містилося 30 жінок, які із-за нестачі ліжок спали або по черзі, або вдвох в одному ліжку, а часом і на підлозі. К. спала вдвох з однією з інших ув’язнених. Приблизно на восьмому місяці вагітності К. перевели до камери, в якій крім неї була ще одна вагітна ВІЛ-інфікована жінка, та неповнолітня дівчина.

У пологовому будинку

Коли почалися пологи, К. доставили конвоєм до пологового будинку. Спочатку три жінки-конвоїри прикували К. наручниками до ліжка за руки і ноги, але потім на її прохання звільнили руки і ноги. Пологи були важкими, тривали сім годин, в К. були розриви, тому їй було накладено стежки. Знеболювали тільки ношпою, яку передала мати К. Конвоїри були присутніми при пологах і, за словами Х, утримували її за руки та ноги в пологовому кріслі, а коли вона сильно кричала, затуляли їй рота.

Жінка народила хлопчика С., і її перевели до окремої палати. В палаті жінки-конвоїри одразу знову пристебнули її руки та ноги наручниками до ліжка та лягли спати. Коли К. треба було годувати дитину, вона будила конвоїрів, і вони звільнювали їй руки. Незважаючи на висновок лікарів про необхідність залишити її в пологовому будинку до загоєння ран, на вимогу СІЗО на третю добу її виписали. Перед випискою К. водили на флюорографію в наручниках на руках і ногах у лікарню в сусідньому будинку поруч із пологовим будинком, на очах у перехожих та відвідувачів лікарні. При цьому К. була у стані, коли навіть найменший крок завдавав їй сильного болю.

Знову в СІЗО

Матір з дитиною помістили до тієї ж самої камери СІЗО разом з іншою жінкою, яка також народила дитину, і з неповнолітньою ув’язненою.

На четверту добу після повернення до СІЗО, хлопчика оглянув дільничний педіатр. У немовляти виявилося захворювання «фізіологічний фімоз», тому хлопчик мав проблеми із сечовипусканням. Внаслідок хвороби у дитини було постійне запалення кінцевої плоті. Він був дратівливим, плакав, погано спав. К., за її словами, неодноразово усно зверталася до адміністрації СІЗО з клопотанням про обстеження та лікування її сина, проте на її звернення не було жодної реакції.

Камера знаходиться в цокольному приміщенні з маленькими віконцями під стелею, в неї майже не попадає сонячне світло. В камері була висока вологість, на стінах і підлозі грибок, погане штучне освітлення, відсутня гаряча вода, холодну подавали час від часу. В камері була електрична плитка в несправному стані, при користуванні якою відбувались чутливі удари електричним струмом. Для того, щоб помити немовлят, жінки просили охорону принести у відрі гарячу воду. Коли їм відмовляли, приходилося користуватися несправною електроплиткою. Прогулянки із дитиною надавались по одному разу на день, вони були вкрай короткими (зазвичай, до 20 хвилин) і проводились, за рідким виключенням, у так званій «ямі» – малесенькому дворику із бетонними стінами, забрудненими людськими випорожненнями, з дахом у вигляді металевої сітки та вартовим зверху. Спеціальне харчування, передбачене для матерів, які годують немовлят власним молоком, на практиці полягало у стакані рідини білого кольору, яка була дуже далекою від молока, та маленького шматочку речовини, яка мала би бути маслом.

При доставлянні К. разом з малюком до суду їй зранку давали стакан чаю і трішки хліба. Наразі сухий харчовий пайок, передбачений законодавством, їй в суді не надавався, а обід і вечерю в СІЗО К. пропускала, отже, в день судового засідання вона майже не отримувала харчування від СІЗО. Весь цей час вона виживала і не втратила спроможність годувати дитину лише завдяки численним харчовим передачам від матері.

У залі судового засідання К. разом із дитиною утримувалась в клітці для підсудних, і коли вона стоячи спілкувалась з судом, хлопчик лежав на лавці для підсудних. Коли К. звернулась до судді з клопотанням не утримувати її з дитиною у клітці, він відмовив, посилаючись на заборону з боку конвою. Ні в чому невинувате немовля було в клітці для злочинців.

Мати К. була вкрай пригніченою цими обставинами. Усіх інших ця кафкіанська ситуація, здається, навіть не дивувала.

Захист

Адвокат Харківської правозахисної групи (ХПГ), побачивши немовля в клітці, жахнувся і кинувся на захист матері й дитини. На той момент С. вже було три місяці.

К. звернулася до суду з клопотанням про обстеження її сина і забезпечення регулярного спостереження педіатра, забезпечення належних умов для утримання її та дитини, відповідне харчування її як матері-годувальниці, про медичне обстеження її однокамерників на предмет наявності інфекційних захворювань. Суд відмовив у задоволенні цього клопотання, пославшись на наявність у матеріалах справи довідки лікаря про нещодавній огляд дитини, згідно з якою стан хлопчика задовільний, і він може утримуватися в СІЗО. К. стверджувала, що ніякі лікарі хлопчика в СІЗО не оглядали, окрім огляду одразу після пологів.

У штаті медичної частини СІЗО немає лікаря-педіатра, тому немовля перебувало на медичному обліку в районній дитячій лікарні. За даними цієї лікарні, за чотири місяці педіатр відвідав його лише один раз, після перевезення з пологового будинку. Натомість у відповіді на запит адвоката СІЗО стверджував, що лікар-педіатр відвідував дитину щомісяця.

Зібравши необхідні дані, юристи ХПГ надіслали заяву до Європейського суду з прав людини про застосування Правила 39 Регламенту Суду про термінові заходи: забезпечення належних умов утримання дитини та належного медичного догляду. Проте Суд зажадав додаткові дані від нас та від держави для підтвердження викладених фактів. І тільки на 43-й день після подання заяви Суд застосував Правило 39 і звернувся до уряду України з вимогами щодо умов утримання матері з немовлям, медичного нагляду та медичної допомоги. Юристам ХПГ Суд поставив вимогу терміново підготувати заяву про порушення державою Європейської конвенції прав людини відносно К. та С.

Реакція

Незабаром С. був обстежений в один день дерматологом, кардіологом, хірургом, отоларингологом, неврологом і педіатром. Хлопчикові був поставлений діагноз «диспластична кардіопатія ФОО? I99», який вимагає додаткових обстежень, а також діагноз «алергічний дерматит», К. рекомендована спеціальна дієта. Мати з дитиною перевели до іншої камери, яка, власне, і призначена для тримання в СІЗО жінок з дітьми (Що заважало її одразу туди помістити?! Незрозуміло!).

На першому ж судовому засіданні після застосування Правила 39 К. звернулася з клопотанням про звільнення з під-варти, і суд застосував підписку про невиїзд. К. з хлопчиком знаходиться вдома. Ще раніше юристи ХПГ надіслали до Суду заяву про порушення Україною статті 3 Європейської конвенції щодо неналежних умов тримання мати з дитиною в СІЗО.

При цьому у відповідь на запит адвоката, СІЗО надіслав заяву К., в якій йдеться про добрі умови тримання в СІЗО, пологовому будинку та надану належну медичну допомогу. До відповіді додавалися фотографії чудових камери та дворику для прогулянок матерів із дітьми. Як повідомила К., такий дворик дійсно існує в СІЗО, але прогулянок її та іншої жінки з дитиною в ньому майже не було.

Оскільки до того К. багаторазово говорила про дуже погані умови тримання в СІЗО і відсутність медичної допомоги, потрібно було з’ясувати, що ж стало причиною такої зміни її оцінок. Виявилось, що інформацію про чудові умови тримання її з дитиною в СІЗО К. написала під диктовку за психологічного тиску співробітників СІЗО, один із яких погрожував їй, що в разі відмови від написання такого тексту в неї та її дитини будуть проблеми.

Останніми днями Європейський суд надіслав додаткові запитання для відповіді в комунікації з урядом України, і ми очікуємо заперечення держави на нашу заяву. Ніколи ще Суд не розпочинав комунікацію з урядом, фактично ще не маючи заяву про порушення Конвенції. Навіть у резонансних справах колишніх урядовців Юлії Тимошенко та Юрія Луценка комунікація з урядом розпочалася через декілька місяців після отримання заяви.

Які ще дикунські дії мають бути, щоб, нарешті, змінили наказ, за яким позбавлених волі приковують наручниками до ліжка в цивільних лікарнях? Європейський суд з прав людини вже неодноразово кваліфікував це як нелюдяне поводження і порушення статті 3. Така вражаюча жорстокість щодо жінок під час пологів та після них нагадує часи інквізиції. Що ще треба для зміни ставлення персоналу СІЗО до вагітних жінок, вина яких, до речі, ще не доведена в суді, та безневинних немовлят, народжених у неволі?!