Україна знову повертається до протистояння преси і влади, а найчастіше головними порушниками прав журналістів є міліція та силові структури – такі висновки моніторингу порушень прав журналістів, який проводить Інститут масової інформації і зафіксовані у щорічному бюлетні «Хроніка свободи слова».

Різке погіршення ситуації із дотриманням прав експерти констатують останні два роки. У кількісному вимірі основні порушення виглядають так:

Столбец1	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010	2011
Вбиті, зниклі журналісти	3	4	0	0	0	0	1	0	1	0
Арешти, затримання	1	2	8	2	3	1	5	0	4	2
Побиття, напади, залякування	23	34	47	16	29	13	15	30	26	23
Перешкоджання виконувати професійні обов”язки, цензура	46	27	52	14	31	23	15	22	48	37
Економічний, політичний, непрямий тиск	30	37	60	12	15	22	33	27	44	32
Судові позови до ЗМІ та журналістів	37	15	19	13	27	14	18	19	18	2
Судові позови від ЗМІ та журналістів	29	15	4	6	7	9	4	4	11	6

Парадокс полягає у тому, що найчастіше права журналістів порушують ті люди, які мали би забезпечувати права журналістів, – йдеться про працівників міліції, силових структур, Управління державної охорони.

Громадські організації ведуть перемовини з МВС про те, в який спосіб можна найкраще захистити журналістів під час акцій протесту після того, як різко зросла кількість постраждалих працівників ЗМІ, що висвітлюють такі заходи.

Стали частішими обмеження у допуску журналісті до органів влади, в тому числі і до міністрів КабінетуМіністрів, відмови в акредитації. Також достатньо показовими є факти тиску на журналістів з метою зміни їхньої редакційної політики.

У розрізі порушення впродовж минулого року спостерігалися такі тенденції:

Ще одним трендом нинішньої України стала невелика кількість прецедентів покарання винних, які порушують права журналістів. Надзвичайно мало прецедентів притягнення до відповідальності за порушення 171 статті Кримінального кодексу України про перешкоджання професійній діяльності журналістів. ІМІ зараз працює з Генеральною Прокуратурою України над цим питанням.

Показовим є той факт, що журналісти стали більше боятися повідомляти про політичний і економічний тиск через страх втратити роботу. Ті журналісти, які відкрито заявили про тиск, і які потім ввійшли до руху “Стоп цензурі!”, зараз мають змогу працювати або в Інтернет-ЗМІ, або на ТВі чи 5 каналі.

Результатом погіршення ситуації зі свободою слова стало різке зниження якості контенту ЗМІ. За словами експертів ГО «Телекритика», у телевізійних новинах замовчуються акції протесту, діяльність опозиції, підвищення цін і погіршення соціальних стандартів. Натомість інформаційні програми перетворюються на кримінальні.

Як свідчать дослідження Академії української преси, більшість провідних українських ЗМІ уникаються висвітлення політичної та соціально-політичної тематики, орієнтуючись переважно на більш поверхові теми.

За даними Моніторингу “джинси” та неналежного маркування Інституту масової інформації, щомісяця зростає кількість замовних матеріалів і «джинса» стала доступною лише для політиків, які не критикують владу.

Одним із коренів проблем зі свободою слова в Україні є монополізація медіа ринку великими вітчизняними фінансово-промисловими групами, що спричиняє фактичну відсутність конкуренції та можливість використання ЗМІ у якості інструментів для цих груп.

“Безплатний адвокат гірший за прокурора?” Харків’янин Сергій Медведєв щодня на власному прикладі спростовує цю популярну приказку. Остання гучна справа: Медведєву вдалося витягнути з СІЗОЯкова Строгана. У серпні 2010 року міліціонери відвезли Строгана у ліс і там катували, а потім вимагали грошей за його звільнення у дружини.

Чи багато залежить від професійності і активної позиції адвоката у країні, де не працює право – про це відверта розмова із Сергієм Медведєвим.

Чому Ви, працюючи прокурором, вирішили перейти в адвокатуру?

Наприкінці 2003 року мій стаж роботи в органах прокуратури досяг двадцяти років. Оформивши пенсію, я продовжував працювати в прокуратурі, але чим далі, тим більше речей мені там не подобалося…

Яких саме?

Таких, як ставлення громадян до правоохоронних органів. Ставлення самих правоохоронців до кримінально-процесуального законодавства.

Стала посилюватися недовіра з боку керівництва до підлеглих. Я не маю на увазі моє безпосереднє чи обласне керівництво, я маю на увазі накази та вказівки керівництва Генпрокуратури.

Адвокатом я став у 2007 році. Тоді ж прийшов працювати у харківське “Бюро правової допомоги”, яке надає безоплатну правову допомогу у кримінальних справах.

У кримінальних справах суди виправдовують зараз менше одного відсотка людей. Чому так відбувається?

Це через “кругову поруку”. Ніхто не хоче ні з ким сваритися, бо в нашій державі дуже легко втратити посаду. На кожного посадовця можна знайти що-небудь, мінімум, для звільнення.

Таку ганебну ситуацію із виправдувальними вироками влада не тільки схвалює, але й стимулює. Адже для того, щоб засудити людину, необхідне лише її визнання провини. В той же час – для виправдання треба попрацювати, дослідити усі зібрані докази та матеріали по справі.

Тобто це банальна лінь?

Не завжди. Знаю деякі випадки, коли не тільки районний суд, а й апеляційний виносили виправдувальний вирок. При цьому вони викладали свої обґрунтування не на одному десятку сторінок. А Верховний Суд (зараз це Вищий спеціалізований Суд з розгляду цивільних та кримінальних справ), не особливо вникаючи, скасовував усі ці рішення і направляв справу на додаткове розслідування.

Навіщо?

А навіщо їм псувати показники роботи прокуратури виправдувальним вироком?

Крім того, правоохоронні органи роблять усе, щоб довести в суді навіть не провину певної особи, а насамперед законність прийнятого посадовцем рішення у кримінальній справі. По-перше, як правило, це найпростіша версія, по-друге, висить вимога якнайшвидше розкрити злочин, по-третє і найголовніше, це небажання та невміння професійно розкривати злочини.

Робота карного розшуку достатньо важка. Вона вимагає особливих знань та досвіду, вміння спілкуватися з людьми та ще багато чого. Але справжні сищики залишилися в минулому.

А слідчих МВС (не хочу їх якимось чином образити) фактично перетворили на «оформлювачів» кримінальних справ. Справ, які були порушені на догоду показникам розкриття “злочинів”, левову частку яких інколи важко навіть формально назвати злочинами.

Справа Якова Строгана, якою Ви займаєтеся, стала дуже резонансною. Її взяла під контроль Amnesty International. Не так давно Строгана випустили з-під варти, хоча до того тривалий час суд відмовлявся це зробити. Як Ви це зробили?

Справа Якова Строгана просто унікальна!

Його звинувачують у замаху на вбивство. Проте потерпілий (який, до речі, вже видужав) мав лише неглибокі порізи, які можна отримати, наприклад, в результаті падіння на розбите скло.

Для того, щоб довести це, я співпрацював із прекрасним фахівцем в галузі судової медицини професором Миколою Тагаєвим. Саме він звернув увагу на те, що у лікарні потерпілому обробляли три рани, а у висновку експерта описано та засвідчено чомусь вже чорити рубці.

Які шанси, що суд виправдає Строгана?

Це питання дуже хвилює і мене, але в нашій державі щось прогнозувати неможливо. Колись, років 15 тому, колишній працівник прокуратури області, один із моїх вчителів, на той час вже адвокат сказав мені: “У будь-якої справи є дві перспективи – правова та судова, і практично ніколи вони не збігаються”.

Водночас я сподіваюсь на виправдувальний вирок, однак практично впевнений, що суд, щоб виправдати досудове слідство, законно чи незаконно винесе обвинувальний вирок. Хоча б за спричинення “умисних легких тілесних ушкоджень”.  Іншої статті у Кримінальному кодексі підібрати просто неможливо.

Ви працюєте в харківському Офісі громадського захисту, який надає безкоштовну допомогу у кримінальних справах незаможним громадянам. Наскільки добре вдається відстоювати їхні права?

Ефективність безоплатної допомоги адвокатами нашого офісу безумовно, існує. До речі, такі офіси не менш ефективно працюють ще у Хмельницькому та Білій Церкві.

Скажу більше, якість такої допомоги нічим не відрізняється від допомоги платних адвокатів, а іноді й перевищує її. Але це знов-таки залежить від сумлінності адвокатів.

Під час першого побачення з клієнтом дуже часто відчувається недовіра з його боку, але потім вона зникає. Це природно, бо в самому суспільстві існує переконання, що “безплатний сир лише у мишоловці”.

Звісно, усім клієнтам не догодити. Особливо в тих випадках, коли вони вважають, що адвокат обов’язково, за будь-яких обставин та умов, повинен виграти справу та довести їх непричетність до злочину. Але це винятки, а не правило.

У минулому році Верховна Рада прийняла закон про безоплатну правову допомогу. Що можете порадити зі свого досвіду? На які граблі не треба наступати чиновникам під час запровадження цієї системи?

Щоб система безоплатної правової допомоги з боку держави запрацювала, необхідно визначитися з навантаженням на адвоката. Треба  встановити, скільки справ він може вести одночасно без шкоди для кожного підзахисного. Треба визначитися з оплатою їх роботи – розміром та небюрократичним порядком і регулярністю виплати винагороди.

Чи є у Вас якась мрія?

Я хочу, щоб мої онуки жили по законах, які будуть виконуватися всіма, насамперед державою і чиновниками. Щоб не було потреби давати хабарів, ховати дохід від оподаткування. Щоб було так, як колись сказав Лінкольн: “Ніхто не стоїть вище Закону, ніхто не стоїть нижче нього. Всі підкорюються Закону”.

Вислів “Україна – не Росія” невдовзі може втратити свій сенс. Принаймні народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко робить усе, аби Україна таки стала Росією. Якщо парламент прийме його законопроект про протидію екстремізму, правоохоронні органи зможуть переслідувати журналістів, громадських лідерів та правозахисників під приводом боротьби із екстремізмом.

Місяць тому у Будинку прав людини міста Воронеж (Росія) відбувся обшук. У правозахисників вилучили єдину копіювальну машину, якою користувалися всі організації, які там працюють.

Офіційно причину обшуку не пояснили, кримінальної справи, в рамках якої він міг би проводитися, немає. Усно слідчий зазначив, що “із ФСБ надійшла оперативна інформація, що на цьому ксероксі друкуються екстремістські матеріали”.

Самі представники Будинку прав людини пов’язують обшук з тим, що на адресі організації зареєстрована студентська газета “Перехід”. Рік тому вже була одна спроба порушити кримінальну справу щодо авторів газети за фактом публікації сатиричної статті, де висміювалися молоді люди, які “прагнуть до різних тоталітарних практик”.

Така ситуація не є поодинокою. Можна згадати багато інших, які призвели до більш серйозних наслідків. Наприклад, розправу над журналістом і правозахисником Станіславом Дмитрієвським за критичні оцінки російського політичного режиму.

Юридична підстава для таких переслідувань – прийнятий у Російській Федерації закон “Про боротьбу с екстремізмом”. Аналізуючи його, доктор юридичних наук Михайло Кузнєцов зазначив, що “проблема екстремізму сьогодні в Росії надумана, і подібні закони спрямовані не на стабілізацію внутрішньодержавної ситуації, а на обмеження прав та свобод росіян”.

Ви запитаєте: як це стосується України?. Безпосередньо.

Скоро російська практика пошуку потенційних екстремістів може бути запроваджена і у нас. 25 квітня у профільному Комітеті Верховної Ради буде розглядатисязаконопроект “Про протидію екстремізму”. Його ініціатором є народний депутат Вадим Колесніченко, відомий тим, що протягом тривалого часу намагається осідлати популярну тему “захисту прав людини”.

І от пан Колесніченко розродився черговим текстом щодо того, як ці права мають захищатися.

Якщо почитати законопроект, то можна побачити, що зазначені там види екстремістської діяльності є простим перерахуванням різних складів правопорушень, закріплених в КУпАП та КК України. Окремі статті законопроекту дублюють норми Конституції та відтворюють положення більше десяти діючих законів.

Навіщо тоді це все збирати в окремий законопроект? Можливо, авторів насправді цікавлять ті широкі правові можливості, які надає даний законопроект для тиску органів влади на інститути громадського суспільства та обмеження прав та свобод кожної людини?

Саме поняття “екстремізму” є суто політологічним, не має чіткого визначення і будь-якого правового змісту. Існуючі критерії даного поняття жодним чином не претендують на загальне визнання. Тому у європейський країнах та США екстремізм розглядається виключно як політологічне поняття та соціально-політичне явище.

Попри неправдиві запевнення, що США, Німеччина, Франція, Великобританія та інші країни “на законодавчому рівні вже або передбачили механізм протидії та боротьби із екстремізмом, або ж працюють у даному напрямі”, насправді автори законопроекту можуть опиратися лише на досвід окремих країн, які не претендують на високий рівень розвитку демократії та захисту прав людини.

Єдиним міжнародно-правовим документом, який передбачає боротьбу з “екстремізмом” є прийнята 15 червня 2001 року Шанхайська Конвенція про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом.

Зайвим зазначати, що вона була підписана та ратифікована такими країнами як Казахстан, Китай, Киргизька Республіка, Російська Федерація, Таджикистан та Узбекистан.

До чого призводить використання політологічного поняття “екстремізм” у правовій площині?

Неможливість надання чіткого правового змісту даному поняттю породжує його різне правове трактування, як це є, зокрема, в російському законі. Цим успішно користуються правоохоронні органи, адже “екстремістом” може стати практично кожен лише на підставі суб’єктивного рішення того чи іншого органу державної влади.

В сучасних українських реаліях є велика загроза того, що положення даного закону можуть застосовуватися з іншою метою, ніж “захист основ конституційного устрою, прав та свобод людини і громадянина, забезпечення цілісності та національної безпеки держави тощо”.

Подивимося на те, як поповнюється арсенал правоохоронних органів, у разі прийняття даного законопроекту.

Стаття 1 законопроекту використовує словосполучення “несприйняття правових норм чи інших правил поведінки (соціальних норм) як складову визначення “екстремізм”. Це дає можливість вважати екстремізмом відмову від окремих загальноприйнятих соціальних норм, які існують в суспільстві.

Зокрема, продовжуючи логіку авторів законопроекту, екстремізмом є поява у публічному місці жінки-мусульманки з покритою головою, що насправді є реалізацією передбаченого в статті 35 Конституції права на свободу світогляду і віросповідання.

Стаття 6 законопроекту серед форм екстремістської діяльності передбачає прямо пов’язані із здійсненням професійної діяльності ЗМІ. Так, журналіст при висвітлені мирних акцій, які проводяться “екстремістськими організаціями”, може бути притягнений за “розповсюдження через засоби масової інформації екстремістських матеріалів”.

У будь-якому інтерв’ю особи, що в подальшому буде визнана екстремістом, при бажанні можна знайти “публічні заклики чи підбурювання до здійснення екстремістських діянь”.

У випадку посилання журналіста для підтвердження викладеної ним інформації на “екстремістські сайти”, він може бути притягнений за “використання інтернет-ресурсів для екстремістської діяльності”.

Таке недопустиме обмеження свободи слова в демократичному суспільстві є прямим порушенням статті 34 Конституції, що гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Стаття 15 законопроекту надає право призупинити на невизначений термін діяльність громадської організації або іншого виду об’єднання громадян до розгляду судом заяви про її ліквідацію в разі “здійснення юридичною особою або (та) об’єднанням громадян екстремістської діяльності”.

З огляду на невизначеність та розмитість термінів, будь-яка діяльність громадської організації або іншого виду об’єднання громадян може бути визнана екстремістською. Це створює широке поле для зловживання органами державної влади та тиску останніх на громадські організації та інші види об’єднань громадян, що прямо суперечить закріпленому в статті 36 Конституції праву на свободу об’єднання.

Власне, ці приклади можна продовжувати. А от зовсім нещодавній російський приклад наслідків застосування аналогічного закону, який, за логікою Вадима Колесніченка, має бути запроваджений і в Україні.

5 квітня проти голови Молодіжної правозахисної групи Республіки Карелія Максима Єфімова була порушена кримінальна справа. Приводом стала його публікація “Карелія втомилася від попів”.

У ній містяться такі рядки “екстремістського характеру”: “Думаюча частина суспільства розуміє, що церква – це теж партія влади. РПЦ так само як і Єдина Росія задурює народ казками про те, як ми гарно живемо, загрібаючи при цьому під себе гроші.

Тотальна корупція, олігархія та всевладдя спецслужб безпосередньо пов’язані із відродженням російської православної церкви (РПЦ). За бюджетні гроші, яких немає на найбільш необхідне, в Карелії будуються храми, РПЦ отримує в користування приміщення дитячих садочків, яких катастрофічно не вистачає”.

11 квітня на квартиру Максима Єфімова увірвалися слідчі і на основі судового рішення, яке ще не набрало законної сили, провели обшук та вилучили комп’ютер.

Як зазначає у своєму зверненні сам Максим Єфімлов: “Слідчі органи Карелії підозрюють мене у дуже тяжкому злочині екстремістського характеру, який у відповідності до частини 1 статті 282 тягне за собою покарання до 2-х років позбавлення свободи”.

У разі прийняття законопроекту Колесніченка, подібні переслідування можуть стати звичною практикою і в Україні.

Щоб цього не сталося, мережа громадських організацій “Ініціатива Розмаїття”, яка багато років працює в Україні для захисту людської гідності та протидії расизму, ксенофобії та дискримінації мігрантів, біженців і меншин України, звернулася до профільного Комітету Верховної Ради із проханням відхилити проект закону “Про протидію екстремізму”.

Вітаючи прагнення Вадима Колесніченка опанувати таку важку для його сприйняття тему “прав людини” та з метою мінімізації наслідків “такого опанування” для українського суспільства, “Ініціатива Розмаїття” наводить невеликий лікбез:

“Види екстремізму, які передбачені у статті 5 законопроекту, у європейських країнах та США відповідають різним складам злочину в системі кримінального законодавства та охоплюються змістом усталених в правовій системі правових понять (як-от, “расизм”, “дискримінація”, “злочини на ґрунті ненависті” тощо)”.

Та чи переконають депутатів ці аргументи? Так само, як і те, що більшість країн не послуговуються Шанхайською Конвенцією від 15 червня 2011 року.

Натомість вони використовують інші міжнародно-правові акти, зокрема, ратифіковану Україною Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму, Конвенцію Ради Європи про запобігання тероризму тощо.

Олександра Матвійчук, Центр Громадянських Свобод, Тетяна Печончик, Центр інформації про права людини

Український уряд планує зробити вилучення органів померлих для подальшої трансплантації обов’язковим. Експерти радять не поспішати та провести всебічне обговорення, аби уникнути зловживань.

Нині, за даними МОЗ України, в країні діє Державна цільова соціальна програма “Трансплантація”, працюють 7 державних трансплантаційних центрів. Щороку вони могли б робити приблизно 6500 операцій з пересадки печінки, серця, нирок, допомагати хворим на цукровий діабет. Проте, за даними головного трансплантолога МОЗ України, лікарі роблять лише один відсоток від необхідних операцій. Минулого року лише 86 пацієнтам пересадили нирки – виключно завдяки донорству родичів. Пересадку печінки вдалося зробити 14 хворим, і тільки одному – серця. Такі показники в Міністерстві охорони здоров’я пояснюють фактичною відсутністю внутрішніх органів.

Покращити ситуацію Міністерство охорони здоров’я сподівається, запровадивши «презумпцію згоди» на вилучення внутрішніх органів після смерті людини та пересадки їх іншим особам. Про початок підготовки відповідного законопроекту нещодавно заявив головний трансплантолог МОЗ України Олександр Никоненко.

Таким чином МОЗ планує кардинально змінити чинний закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», який регламентує правила вилучення внутрішніх органів. Адже нині у ньому закладена «презумпція незгоди» потенційного донора. Тобто, як прокоментувала Deutsche Welle президент Всеукраїнської громадської організації «Фундація медичного права та біоетики України» Ірина Сенюта, якщо особа не висловила згоди або незгоди бути донором за життя, після смерті за неї це роблять родичі та близькі. «Закон чітко забороняє трансплантацію при висловленій незгоді особи бути донором, або, якщо таку згоду неможливо отримати у близьких та родичів померлого, якщо вони проти», – пояснює Ірина Сенюта.

Саме таку позицію незгоди, за словами Сенюти, обирає більшість людей: «Ця тема в національному форматі забарвлена «чорними» випадками з практики, що нівелює можливість позитивного ефекту від спеціального методу лікування – трансплантації».

Народний депутат, секретар комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Лілія Григорович, медик за фахом, в інтерв’ю DW зауважила, що за десять років існування Закону про трансплантацію медичні центри насправді нічого не зробили, аби заохочувати людей до донорства – ні соціальної реклами, ні роз’яснень щодо гідності таких вчинків. «В нас є люди, які хочуть творити добро. Я знаю дуже багато людей, які готові приєднатися до донорства, але їх треба покликати», – переконана Григорович.

Ще одну причину нестачі добровільних донорів експерт Харківської правозахисної групи Андрій Роханський вбачає в тому, що потенційні донори бояться співпрацювати з державою, адже вона не в змозі повністю засекретити медичні бази даних. «От, приміром, людина хоче віддати свої органи, коли помре. Так її просто вб’ють десь біля будинку!», – застерігає правозахисник.

Роханський хоч і вважає ініціативу Кабміну з реформування трансплантології в цілому прогресивною, наполягає на тому, що в законопроекті мають бути враховані не тільки інтереси медицини, а й інтереси, приміром, тих людей, хто за своїм віросповіданням не може бути донором після смерті. «Брати в усіх внутрішні органи на розсуд лікарів? Якщо буде введено презумпцію згоди, це не вихід», – переконаний Андрій Роханський.

Народний депутат Лілія Григорович також не схвалює зміни у галузі трасплантології під гаслом «дайте нам більше органів без дозволу», вважаючи такий підхід «непрофесійним». «Я, наприклад, за те, щоб інтенсивно розвивали фактор добровільної згоди. Треба багато зробити для зміни психології та ментальності суспільства в цьому складному питанні», – зазначає Григорович.

Ірина Сенюта з «Фундації медичного права та біоетики України», своєю чергою, нагадує, що Україна підписала Міжнародну конвенцію про права людини і біомедицину щодо трансплантації органів і тканин, яка передбачає отримання згоди і забороняє вилучення органів, якщо померла особа заперечувала проти цього.

Усі троє наполягають на широкому громадському обговоренні. Населення, переконані опитані DW експерти, має право отримати роз’яснення, навіщо ставати донором після смерті. Крім того, потрібна і всебічна дискусія фахівців, які відзвітують про реальний стан справ у вітчизняній трансплантології та її спроможності захистити права і донорів, і хворих.

Траплялися і просто курйозні випадки, коли на плакати з Елвісом Преслі накладали відповідний гриф. Чи становить цей документ інформацію про державну таємницю? Здоровий глузд каже “ні”. Це ж стосується і кримінальних справ служб безпеки вже неіснуючої країни.

Щоб дізнатися правдиву історію життя своїх родичів, засуджених у часи Радянського Союзу, кожен може звернутися в архіви, в яких зберігаються відомості про політичні репресії.

Але там, де мова заходить про архіви комуністичних спецслужб, нерідко нехтується право людини на доступ до інформації.

Кілометри полиць людських доль

Залежно від того, як відбувалося падіння режимів на території підконтрольній комуністичній системі, зберігалися й архівні документи спецслужб. “Оксамитові революції”, на кшталт падіння Берлінської стіни, зумовили збереження значної частини архівів.

1989: з цих людей почалося падіння Берлінського муру. ВІДЕО

Натомість у країнах Прибалтики майже відсутні такі архіви, оскільки революційний темп тут був повільніший, що дало змогу керівництву КДБ вивезти значну частину документів або ж просто їх знищити.

“Часто питання розсекреченості документів періоду Радянського Союзу вирішити складно передусім технологічно, адже йдеться про мільйони документів, які вдалося зберегти. Та жодна країна не може стати демократичною без розкриття архівів“, – наголошує Володимир В’ятрович, директор Галузевого державного архіву СБУ в 2008-2010 роках.

У Європейській мережі державних установ, які займаються документами таємних поліцій, зафіксовано сотні тисяч архівних документів.

Так, у Словаччині збережено архів обсягом 1,8 кілометра полиць, в Угорщині — 4 км полиць, у Німеччині – 4,6 км полиць, у Болгарії — 20 км полиць, у Чехії — 34 км полиць, у Польщі — понад 87 км полиць

Користування цими архівами як громадянами тих держав, так і іноземцями, регулюється відповідним законодавством. Серед його ключових положень, зокрема, є полегшений доступ до інформації про осіб, причетних до функціонування комуністичних органів безпеки та карально-репресивної системи.

Інший підхід до архівів демонструє російський уряд, який у 2004 році між країнами СНД ініціював угоду, що мала б регулювати політику в галузі розсекречення архівів. У 2011 році на засіданні Ради міністрів закордонних справ СНД, яке відбулося 8 квітня в Києві, цю угоду було розширено.

Згідно з угодою, жодна з країн цього об’єднання не може відкрити доступ до архівів радянського періоду без надання дозволу всіх інших країн. Також угода забороняє країнам ухвалювати самостійні рішення про розсекречення інформації, якщо вона зачіпає інтереси інших країн-учасниць.

Напочатоку 2012 року цю угоду, крім Росії, вже підписали Білорусь, Вірменія, Таджикистан, Узбекистан.

“Україна поки не підписалась під це, – зауважує Володимир В’ятрович. – Інакше ця угода фактично унеможливила б відкриття архівів спецслужб СРСР, а отже, й доступ до правдивої історії”.

Іноземні дослідники, озброївшись юридично, відстоюють право доступу до радянських архівів. Адже іноземці активно користуються українськими архівами, натомість вітчизняні історики вивчають більш спокійні теми.

“Іноземні дослідники називають Україну тим віконечком до історичної правди, яке вже зачинене в інших країнах колишнього СРСР”, – додає Аліна Шпак, яка у 2008-2010 роках перебувала на посаді заступника директора Архівів СБУ.

Документ поза зоною досяжності?

Одна з найбільших і найцікавіших колекцій документів про функціонування комуністичного режиму в Україні зберігається в Галузевому архіві Служби безпеки – це понад 800 тисяч справ від 1918 до 1991 року.

Більшість цих матеріалів не містить жодної цінності для оперативного розшуку, натомість є безцінними історичними джерелами для дослідників, істориків, журналістів і власне громадян, які дошукуються правди про своїх репресованих родичів.

Водночас доступ до фондів цього архіву обмежений уже тому, що міститься він на території з особливим режимом.

А таких архівів, де зберігалися б документи радянських спецслужб, чимало в Україні. Хоч і минуло 20 років з часів розпаду СРСР, досі остаточно не вирішено питання відкриття радянських архівів.

Зокрема, тільки на папері “функціонує” Центральний архів національної пам’яті, діяльність якого передбачала б збирання, ведення обліку, зберігання, надання доступу та використання документів радянських спецслужб.

Поки не вирішиться це питання, доти спекулюватимуть доступом до архівних документів.

“Кажучи про право доступу до архівів, громадянин повинен пам’ятати про статтю 34 Конституції, яка дає право доступу на інформацію загалом, – наголошує Аліна Шпак. –На жаль, як зрештою в багатьох інших сферах суспільного життя в Україні, якщо хочеш реалізації свого права, то вмій його відстоювати.

Отже, хочеш отримати інформацію з архіву, налаштуйся на те, що треба за це поборотися, зокрема стати юристом, істориком, архівістом в одній особі”.

Законодавство України не передбачає обмеження доступу до документів із радянськими грифами, та з іншого боку – не існує закону, який би регулював доступ до архівів КДБ. Тому й не дивно, що самі історики та науковці, які вже не один раз готували запити в архіви, часто залишаються ні з чим.

Архівісти відмову в доступі до документів про діяльність спецслужб нерідко аргументують грифом “Совершенно секретно”.

Як стверджує Аліна Шпак, у Радянському Союзі понад 90% документів мали гриф, що значило, що інформація в документі становить державну таємницю.

“Слід розуміти, що документи, які містили інформацію про державну таємницю Радянського Союзу, не мають стосунку до держаної таємниці держави України. Наприклад, документи 19-20 років чи військові карти 40-х років минулого століття.

Інколи траплялися й просто курйозні випадки, коли на плакати з Елвісом Преслі накладали відповідний гриф. Чи становить цей документ інформацію про державну таємницю для України? Здоровий глузд каже “ні”. Це ж саме стосується й кримінальних справ служб безпеки вже неіснуючої країни”, – вважає Аліна Шпак.

Підставою для обмеження доступу до документів є тільки грифи держави Україна “таємно”, “цілком таємно”. Більш того, такі документи мають супроводжуватися власне грифом, номером примірника документа, статтею зводу відомостей, що становить державну таємницю, на підставі якої здійснюється засекречення, назвою посади та підписом особи, що наносить гриф.

У будь-якому іншому випадку документ не може вважатися таємним і працівники архівів зобов’язані його надати.

Володимир В’ятрович також додає: загартовані ще з часів СРСР працівники архівів часто з острахом ставляться до документів під грифом і неправомірно відмовляють у наданні матеріалів.

“Свобода доступу до інформації гарантована нашим законодавством. Якщо існують якісь обмеження, наприклад, конфіденційна інформація про особу, можна надавати анонімізовану копію цього документу, тобто з вилученим фрагментом конфіденційної інформації. Власне, це регламентовано в деяких країнах посттоталітарного режиму”, – каже В’ятрович.

Правник архіву Ігор Усенко підкреслює, що існує ще й політичний інтерес в архівному питані: “Цікавитися архівами мають усі, а не тільки історики. Архіви – це безцінна річ. Кожний має навчитися ними користуватися – від студента до дослідника.

Звісно, щоб деполітизувати архіви, потрібна генерація нових чиновників, які не боятимуться приймати рішення й доведуть справу відкриття архівів до кінця”.

Право на правду

Зіткнувшись із тим, що є таємницею держави, а що інертністю працівників архівів, – група авторів, які у 2008-2010 роках працювали в Галузевому державному архіві СБУ й займалися питанням розсекречення раніше таємних архівів КҐБ, підготували практичний порадник із доступу до архівів “Право на правду”.

Він має допомогти в боротьбі за право на доступ до інформації, допомогти достукатися до працівників архівів і відшукати правду про минуле.

29 травня 2012 року Верховний суд України поставив останню крапку в
шестирічній судовій тяганині за заповідні землі РЛП «Гранітно-Степове
Побужжя». У липні рішення суду стало доступним на сайті Верховного
суду України. Суд залишивши в силі вердикт адміністративних судів про
незаконність постанови уряду про надання 27,72 га заповідних земель
під Олександрівське водосховище Ташлицької ГАЕС.

Ще у 2006 році НАЕК «Енергоатом» затопив 27 га заповідних земель
вздовж русла річки Південний Буг з мальовничими порогами та багатим
біорізноманіттям – для наповнення Олександрівського водосховища, котре
використовується “Енергоатомом” в якості технологічноі водойми.

МБО «Екологія – Право – Людина» відразу ж звернулася до суду для
оскарження рішення Уряду про передачу земель “Енергоатому”, яке було
прийнято із грубим порушенням земельного та природоохоронного
законодавства. Суди різних інстанцій, включаючи і Верховний суд
України, прийняли відважні рішення про скасування постанови уряду.
Також суди прийшли до кількох дуже важливих для громадськості
прецендентних висновків: надання в користування особливо цінних
земель, до яких і відносяться землі природно-заповідного фонду, згідно
із статтями 150, 151 ЗК, проводиться за погодження із Верховною Радою
України.

Також в таких справах, враховуючи загальнонаціональне суспільне
значення природно-заповідного фонду, спірні відносини є
публічно-правовими, відтак необмежене коло осіб має право на звернення
до суду щодо оскарження спірних рішень суб’єктів владних повноважень
щодо цих об’єктів. Такий висновок є надзвичайно важливим, оскільки в
судах мало місце різне трактування положень процесуального
законодавства, включаючи заперечення права громадян та громадських
організацій на оскарження рішення суб’єктів владних повноважень, які
носять індивідуальний характер і безпосередньо не стосуються
громадськості.

На сьогодні спірні 27 га земель вздовж русла Південний Буг затоплені.
Без відповідного рішення Уряду та згоди Верховної Ради України НАЕК
«Енергоатом» самовільно утримує ці землі, що є серйозним порушенням
законодавства. У громадськості та влади є повне право вимагати
звільнення цих земель шляхом зниження рівня Олександрівського
водосховища та повернення цих земель до складу РЛП «Гранітно-степове
Побужжя».

До речі, відповідне рішення Миколаївської обласної ради 2006
року про вилучення цих земель зі складу РЛП «Гранітно-степове Побужжя»
також оскаржується юристами ЕПЛ, і остаточне рішення ще не прийнято.

Джерело:
http://epl.org.ua/novini/anons/backPid/1/article/5177/

Управління Верховного комісара ООН у справах біженців залишається глибоко занепокоєним долею двох біженців, визнаних у відповідності з мандатом УВКБ ООН. Обидві особи були затримані з метою екстрадиції і перебувають в Київському і Харківському СІЗО.

Один з них очікує на термінове переселення до країни-учасниці Конвенції ООН 1951 року «Про статус біженців» (країни ЄС) після того, як ця держава визнала його потребу в міжнародному захисті. Протягом тижня після його таємного перевезення з Києва до Харкова біженець залишається ізольованим і не має доступу до адвоката. Генеральна прокуратура України надала дозвіл Регіональному представнику УВКБ ООН та його колегам на відвідання біженця в Києві, однак, коли його було перевезено до Харкова, цей дозвіл втратив свою чинність і не був визнаний керівництвом Харківського СІЗО. Це порушує положення Угоди між УВКБ ООН [1] та Урядом України від 1996 року, а також низки інших міжнародних стандартів у сфері захисту біженців.

Другого підмандатного біженця УВКБ ООН, який також перебуває під захистом Європейського суду з прав людини, що, згідно з Правилом 39, заборонив Україні повертати його до країни походження, було жорстоко побито, коли він перебував під вартою у Київському СІЗО № 13. Наразі він перебуває в лікарні під вартою прикутий наручниками до ліжка з серйозними травмами, що спричинили тривалу втрату свідомості. УВКБ ООН сподівається, що з біженцем будуть поводитися гуманно і не відправлять назад до в’язниці до ретельного медичного обстеження на предмет внутрішніх ушкоджень. УВКБ ООН закликає пенітенціарну службу та правоохоронні органи негайно розпочати прозоре розслідування цього жахливого злочину і притягти до відповідальності осіб, які не забезпечили безпеку особи, яка перебувала в затримані в державній установі.

УВКБ ООН неодноразово наголошувало у своїх зверненнях до державних органів України, зокрема до Державної міграційної та Пенітенціарної служб, а також до Генеральної прокуратури, що екстрадицію біженця чи шукача статусу біженця до країни походження буде розцінено як вислання і серйозне порушення національного законодавства та міжнародних зобов’язань України. УВКБ ООН продовжує закликати утриматися від екстрадиції, звільнити першого біженця з ув’язнення та дозволити йому виїзд до країни переселення.

Пан Антоніу Гутерріш, Верховний Комісар ООН у справах біженців звернувся з листом до Президента України, щоби привернути його особисту увагу до даної справи та заручитися його допомогою у її вирішеннї. Верховний Комісар висловив свою глибоку стурбованість, оскільки екстрадиція буде розцінена як порушення основоположних принципів міжнародного права у сфері захисту біженців.

Попри багаторазові спроби як УВКБ ООН, так і посольства приймаючої країни у випадку з першим біженцем, вирішити обидві справи з Генеральною прокуратурою і Міністерством закордонних справ України, жодної відповіді не було отримано. Регіональний представник також зустрівся з Головою Державної міграційної служби, вимагаючи швидкого та ефективного вирішення проблеми, оскільки обидва біженці досі перебувають під вартою.

Регіональний представник УВКБ ООН і його колеги очікують на отримання вільного доступу до осіб під опікою організації, оскільки за даних обставин неможливо переконатися, чи перший з них досі перебуває на території України і чи другий отримує належний догляд.

«Важко уявити, що через 10 років після того, як Україна приєдналася до Конвенції ООН 1951 року «Про статус біженців», термін утримання біженців під вартою може перевищувати рік, що їх продовжують тримати в ізоляції без доступу до адвоката чи УВКБ ООН і вони переживають величезні страждання перед загрозливою перспективою бути висланими на Батьківщину», – сказав Олдріх Андрисек, Регіональний представник УВКБ ООН в Білорусі, Молдові та Україні, додаючи: «Побиття біженця під вартою до втрати свідомості і подальше прикуття його наручниками до лікарняного ліжка є безпрецедентним випадком для України, і я сподіваюся, що особи, відповідальні за вчинення цього жахливого злочину будуть притягнуті до відповідальності».

УВКБ ООН продовжує закликати українську владу поважати свої міжнародні зобов’язання в галузі притулку і переглянути практику утримання біженців під вартою впродовж тривалого часу, коли їхні життя і свобода під загрозою.

З приводу вбивства Володимира Гончаренка

Моторошно від думки, що й в сучасній Україні можна так легко позбутися людини, яка – чи з журалістським посвідченням, чи без – оприлюднювала незручну та, безумовно, суспількно значущу інформацію.

Запрошую приєднатися до звернення  (підписатися можна за адресою [email protected]  (вкажіть, будь ласка, тему “З приводу вбивства Володимира Гончаренка”), або за цим посиланням.

 Суспільно значуще мовчання

На початку серпня внаслідок жорстокого нападу загинув відомий еколог і голова громадського руху «За право громадян на екологічну безпеку» Володимир Гончаренко. Його побили двоє невідомих через 4 дні після прес-конференції, на якій він оприлюднив інформацію про збереження в Кривому Розі 183 тонн химічно забрудненого та вкрай токсичного металобрухту.

Насильницька смерть будь-якого громадського діяча чи журналіста, який досліджував та оприлюднював суспільно значущу інформацію, не може залишитися тільки особистою трагедією його рідних і колег. Обставини його смерті вимагають від влади, ЗМІ та суспільства пильної уваги.

Протягом багатьох років Володимир Гончаренко активно захищав право громадян на інформацію про екологічні загрози й вимагав відповідних заходів від влади.

Його вбили. Тепер і влада, і громадськість зобов’язані забезпечити незалежне та повне розслідування його смерті та притягнення до відповідальності його вбивць. Зобов’язані також провести найретельніішу перевірку та адеватно відреагувати на ту ситуацію, яку він озвучив на останній прес-конференції.
Незважаючи на очевидне значення цієї справи та вимоги від громадськості, немає публічної реакції від влади на національному рівні.

Струбованість викликає небажання слідства розглядати ймовірний зв’язок смерті еколога та громадського діяча з його громадською діяльністю, як основний.

Насторожують поспішні висновки місцевої влади, в яких майже відразу публічно заявлено, що інформація про складування та транспортування містом забрудненого гексахлорбензолом (хімічною речовиною першого класу небезпеки) металобрухту «не підтвердилася».

Все це ставить під сумнів незалежність і неупередженість розслідування смерті Володимира Гончаренка.

Ми закликаємо:

Міністра внутрішніх справ взяти розслідування вбивства Володимира Гончаренка під особистий контроль та регулярно інформувати громадськість про хід розслідування.

ЗМІ – враховувати критично важливу роль, яку вони можуть відіграти, щоб ця справа не замовчувалася, та вся правда, як про вбивство громадського діяча, так і про можливу екологічну небезпеку, була почута

Міністра  екології та природних ресурсів організувати проведення незалежної експертизи хімічно забрудненого металобрухту в акредитованій лабораторії, з відбором проб у присутності громадськості та ЗМІ, регулярно інформувати громадськість про хід експертизи.

Нинішня відсутність інформації та прозорості порушує положення Оргуської конвенції та інших міжнародних угод та Конституцїї України. Нагадаємо, що на останній прес-конференцій Володимир Гончаренко висловив припущення, що забруднені теплообмінніки зможуть розрізати та змішати з іншим металобрухтом, і продати, можливо, навіть за кордоном. Небезпека, якщо його побоювання підтвердяться, очевидна та виходить далеко за межі одної області.

Загроза від відсутності належної реакції на вбивство людини, яка присвятила багато років свого життя захисту права громадян на інформацію та безпечне довкілля не менш очевидна.

Безкарність та бездіяльність зводять нанівець будь-які декларації про доступ до інформації.

Медіаюристи та експерти вважають, що журналісти правильно та етично повелися на акції FEMEN, не перешкоджаючи людині з бензопилою пиляти хрест. А взагалі, цьому рухові варто приділяти менше уваги в медіа.

17 серпня біля Міжнародного центру культури і мистецтв «Жовтневий палац» представниці жіночого руху FEMEN на знак підтримки російської панк-групи Pussy Riot спиляли хрест, встановлений у пам’ять про жертв сталінських репресій. За тим, як активістка FEMEN Інна Шевченко спилювала хрест бензопилою, спостерігали журналісти й телеоператори з камерами. Наведене нижче фото спричинило гостру полеміку в соціальних мережах та ЗМІ: чи правильно вчинили журналісти, не перешкоджаючи паплюженню християнського символу? Чи повинні вони були втрутитись і зупинити акт вандалізму?

 

 

Окрім поверхових суджень на кшталт «християнин не може байдуже дивитись, як нищать символ його віри» чи «справа журналіста – описувати конфлікт, а не брати в ньому участь», були й спроби глибше розібратись у ситуації. Зокрема, «Телекритика» публікувала текстиАндрія Цаплієнка, Сергія Грабовського та Мар’яни П’єцух. Про те, яка поведінка є доречною для журналістів у подібних ситуаціях, ТК запитала медіаюристів та експертів. У наступній публікації на цю тему розглянемо інший аспект проблеми – як повинні були повестися редактори ЗМІ, отримавши від журналістів та операторів кадри спилювання хреста: висвітлювати чи не висвітлювати, а якщо висвітлювати, то як?

Ігор Розкладай, юрист Інституту медіа права:

– Важливо знати, яким було редакційне завдання і що журналістам було відомо про акцію до її початку. Якщо журналісти не знали, що це буде спилювання хреста, то жодних претензій до них не може бути взагалі. Якщо знали, – а це потрібно довести, – тоді вони не запобігли правопорушенню.

Але я вважаю, що на журналістів дарма накинулися за їхнє невтручання. Навряд чи вони знали про зміст акції до її проведення. Крім того, активно протидіяти людині з бензопилою небезпечно. Звідки ти знаєш, якою буде реакція? Єдине, що могли зробити журналісти – викликати міліцію, коли побачили, що хрест спилюють. І журналісти телефонували до міліції. Можливо, вони не дуже коректно повідомили про те, що відбувається, але журналісти – не юристи, щоби правильно сформулювати звернення до правоохоронців. До того ж, за повідомленнями у Facebook, представники міліції були на місці інциденту – як вони це часто роблять, стояли і дивилися, не вживаючи жодних заходів. Ось до кого треба апелювати: чому міліція замість того, щоб припинити протиправні дії (як мінімум – пошкодження майна), нічого не робила?

Загалом це досить складне філософське питання: чи має журналіст, умовно кажучи, захищати зайчика, якщо його з’їдає вовк. Є відео «Аль-Джазіри», на якому журналіст знімає, як несуть поранену дівчинку. Він не допомагає – він знімає. І в цьому є його робота – донести до світу цю людську трагедію. Журналіст має втрутитися, коли неможливо інакше, коли тільки він один – і більше нікого. Так само і в нашому випадку: журналіст має починати активно діяти, коли відбувається реальне правопорушення, якому більше ніхто не може запобігти. А тут були і міліція, й перехожі, які теж нічого не зробили, не спинилися й пішли собі далі.

Оксана Романюк, представник «Репортерів без кордонів» в Україні:

– На мою думку, журналісти повинні діяти так, як вони діяли. Ефект від розголошення цієї інформації є набагато більшим для суспільства, ніж якби вони кинули фотоапарати, камери і пішли відбирати пилу. В такий спосіб журналісти набагато краще висловили свою громадянську позицію, ніж якби втрутилися. Вони передали інформацію, показавши аудиторії, що являє собою ця організація, та спровокували негативну реакцію громадськості. Завдяки їхнім діям у суспільстві з’явилося розуміння, що дії FEMEN є своєрідною соціальною політтехнологією.

Я думаю, етичне питання треба ставити у трохи іншій площині. Чому акції FEMEN потрапляють до випусків новин? Згідно з моніторингом «Телекритики», спектр тем у новинах українських телеканалів звужується, серед них дедалі менше справді важливих для суспільства. Паралельно посилюється потік джинси. Лишається зовсім невелика частка справжніх новин. Чи варто ставити в цю нішу інформацію про події, які не мають цінності для суспільства – ось питання, яке мають поставити собі журналісти та редактори.

Вікторія Сюмар, виконавчий директор Інституту масової інформації:

– У мене претензій до журналістів немає. Їхня робота – описувати події, за якими вони спостерігають. Постійні заклики до журналістів виявляти свою громадянську позицію, як показує практика, ні до чого надто позитивного ніколи не призводили. А FEMEN знали, що робили, й досягли своєї мети. Цей надмірний епатаж абсолютно не є адекватним тим цілям, які вони декларують. Але перекладати відповідальність за скоєне ними на журналістів недоречно. Бо за цією логікою, коли у Верховній Раді порушують процедуру голосування, журналісти повинні вдертися до сесійної зали й перешкодити спікерові оголосити, що закон ухвалено.

Валерій Іванов, професор Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, член Комісії з журналістської етики:

 

– Завдання журналістів, на мою, думку, очевидне – висвітлювати все, що відбулося. Я вважаю, що роль журналістів – це не роль суддів, а роль чесних інформаторів. На перший погляд, це найпростіше: щось відбулося – проінформував. А з іншого боку, це дуже складно, тому що це потрібно робити якомога об’єктивніше. У випадку, про який ідеться, журналісти повинні були повідомити про подію, сказати про ту мотивацію, яку висловили учасники події, і, якщо розгорнулася суспільна дискусія, то повідомити й про неї.

Був такий американський журналіст Дікен, який казав, що журналісти, які повідомляють про погані новини, не відповідають за них. Не вони їх роблять. Коли йдеться про тероризм, справді, існують певні правила – не можна повідомляти про вимоги терористів, оскільки під загрозою опиняються людські життя. Але поширення цих правил на інші ситуації – це вже цензура. Учасниці руху FEMEN вчинили антихристиянський акт, і вимагати від журналістів не повідомляти про нього – абсолютно неправильне розуміння ролі журналіста в суспільстві.

Тетяна Котюжинська, президент Асоціації медіаюристів, секретар Національної спілки журналістів України:

 

– Журналісти можуть фіксувати події навіть у разі, якщо в них, на чиюсь думку, є злочин. І, безумовно, журналісти повинні висвітлювати те, що відбувається, а не втручатися. Справді, якщо журналіст бачить, що відбувається безперечний злочин – убивство, пограбування, – він повинен діяти передусім як громадянин і втрутитись. Але в такі суперечливі події, як акція FEMEN – адже для учасниць руху це була демонстрація їхніх поглядів, – журналістам втручатися не слід.

Притягти журналістів до відповідальності у справі FEMEN не можуть. Лише можуть залучити як свідків та використати підготовлені ними матеріали як докази. Якщо телеканал приготував сюжет, правоохоронні органи можуть використати його як доказ у справі, надіслати запит і отримати запис. Але ніхто не має права вимагати вихідні матеріали – те, що не ввійшло в сюжет: журналісти мають право добровільно надати ці матеріали або відмовитися їх надавати. Величезна практика Європейського суду з прав людини та етичних комісій європейських країн підтверджує, що для надання таких матеріалів потрібна згода автора і редакції.

Однак у цій історії постає інше питання: чи ця подія варта висвітлення? І чому, коли є багато суспільно важливих тем, які замовчуються, така подія широко висвітлюється? Якби журналісти не висвітлювали все, що роблять FEMEN, подібних провокацій би не було.

Фото – Яни Новосьолової, Павла Довганя, архів ТК, facebook 

З листопада система кримінального судочинства в Україні почне діяти за новим Кримінальним процесуальним кодексом. Якщо він виконуватиметься як належить, цей кодекс має шанс перетворити систему кримінального судочинства України на таку, що і захищає права людини, і надає правоохоронним органам можливість чесними методами викривати й карати за складні злочини, такі як багаторівнева корупція та змови з відмивання грошей з участю багатьох підозрюваних і міжнародного банківського сектору. Виконання належним чином, звичайно, буде непростим завданням і потребуватиме разом політичної волі, постійної зосередженості, громадського тиску та зміни світогляду в усій системі кримінального судоустрою. Це не станеться за один день, але має відбутися швидко. Одна з речей, у якій я переконався за 40 років на дипломатичній службі, полягає в тому, що правова система, котра функціонує належним чином — не ставить нікого вище закону, — є наріжним каменем будь-якої модерної демократичної країни.

Для належного запровадження цього нового кодексу українські прокурори, правоохоронні відомства і суди повинні переглянути своє розуміння справжнього значення концепції презумпції невинності. Ще у Стародавній Греції і Римській імперії принцип презумпції невинності був визнаний основою для побудови системи кримінального судочинства. І хоча, як свідчить історія, цей принцип часто на практиці порушувався, він усе ж таки залишався фундаментальним елементом правничих систем по всій Європі з часів Середньовіччя. Презумпція невинності нині закріплена у 62-й статті Конституції України та у 6-й статті Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка також є зобов’язуючою для України.

Що означає «презумпція невинності», просто записано у цій конвенції: «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинним доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку». Згідно з новим Кримінальним процесуальним кодексом України, особа не вважається визнаною винною — чи суддею, чи судом присяжних, — доки обвинувачення не доведе у змагальному процесі всі елементи злочину «поза розумним сумнівом». Далі, у кодексі йдеться, що «всі сумніви» мають тлумачитися на користь підозрюваного. Передбачається, що адвокат буде агресивно оскаржувати свідчення, зібрані владою, і матиме рівне право представляти свідчення зі свого боку.

У Сполучених Штатах правничі кола без кінця сперечаються, чи практика роботи нашої системи адекватно дотримується презумпції невинності. Це здорова суперечка, притаманна нашій змагальній системі судочинства. Західних експертів права в Україні часто шокує, що презумпція невинності нерідко ігнорується прокурорами без жодних для них наслідків. Ця практика, найімовірніше, залишилася від радянської системи: тоді всі справи практично можна було вважати вирішеними у момент, коли прокурор приймав рішення (з якої завгодно причини) внести обвинувачення. Прокурори в Україні також продовжують вигравати приблизно 99,9% кримінальних справ за своїми обвинуваченнями. Такий рівень «виграшності» для багатьох, якщо не для всіх, є показником того, що українські судові процеси досі залишаються не набагато більшим, ніж формальною вправою із затвердження прокурорського рішення про обвинувачення (у США усереднений відсоток обвинувальних вироків на рівнях штатів і на федеральному становить близько 68%).

В Україні презумпцію невинності найбільш очевидно ігнорують у двох випадках: під час рутинного затримання людей, підозрюваних і/або обвинувачуваних у скоєнні злочину, та при виголошенні публічних заяв політиками і прокурорами, які якраз повинні краще знати закон, про чиюсь винуватість задовго до закінчення судового процесу.

Кожна система кримінального судочинства має законне право накладати певні обмеження на осіб, звинувачуваних у вчиненні злочину. Такі заходи в першу чергу мають забезпечити участь обвинувачуваного у майбутніх судових засіданнях, а не в якийсь інший, неправильний, спосіб здійснювати покарання. Оскільки підозрюваний вважається невинним, доки винуватість не доведено, такі обмеження не можуть набирати форми покарання або використовуватися як метод запобігання публічним заявам із боку обвинувачуваного проти слідства та про свою невинність. В Україні обвинувачення надміру вдається до свого права утримувати підозрюваного під вартою майже необмежено в часі, доки слідство і суд тривають. Проте, за новим Кримінальним процесуальним кодексом України, у суддів з’являється багато можливостей відпускати підозрюваних на різних умовах, таких як застава чи підписка про невиїзд, із вимогою відмічатися за різними графіками, а в окремих випадках — із перебуванням під електронним спостереженням. Завдяки такому широкого спектру альтернатив утриманню під вартою, новий кодекс, за належного впровадження, кардинально зменшить нинішнє число досудових арештів. До речі, це матиме ще й позитивний фінансовий аспект, оскільки утримувати підозрюваного під вартою набагато дорожче, ніж відпустити його.

Більше того, зменшення кількості утримуваних під вартою в очікуванні суду покращить нинішній прикрий доробок України перед Європейським судом з прав людини. Зовсім недавно суд визнав незаконним досудовий арешт і утримання під вартою Юрія Луценка, колишнього міністра внутрішніх справ. У своєму вердикті суд не тільки визнав поводження з Луценком незаконним, а й гостро розкритикував обвинувачення, судовий процес та апеляційний суд за надуживання досудовими процедурами. Європейський суд вважає «особливо тривожним» те, що однією з головних причин утримувати Луценка для обвинувачення і суду було намагання запобігти його публічним виступам про свою невинність та з критикою слідства. Таке обґрунтування досудового арешту відразу припускає винність підозрюваного і прямо суперечить конституційно гарантованій презумпції невинності. Це саме той тип недоречного обґрунтування, якого можна очікувати від системи судоустрою, котра побудована під обвинувачення і виходить із того, що поліція і прокурори ніколи не помиляються й від них не слід вимагати доводити правочинність їхніх дій; у змагальній системі кримінального судочинства таке обґрунтування навіть уявити собі не можна.

Іншим звичайним прикладом порушення презумпції невинності в Україні є публічні висловлювання про винуватість до завершення суду, а інколи навіть і до офіційного обвинувачення. Це найчастіше роблять прокурори, обов’язком яких є дотримання верховенства права, а не його підрив, захист прав людини, а не їх порушення. Такі висловлювання регулярно з’являються у засобах масової інформації. Як я помітив, дуже часто це не просто опис обвинувачень, висунутих певній особі чи групі осіб. Ці заяви, тиражовані пресою, включають опис свідчень, які, за твердженням влади, вона зібрала, аргументи на користь обвинувачень і навіть міркування про мотивацію підозрюваного скоїти злочин(и). Якщо презумпція невинності має якесь реальне значення, для урядовців неприйнятно має бути висловлювати думку і аргументи про винуватість особи, підозрюваної у скоєнні злочину. Такі заяви завдають непоправної шкоди репутації підозрюваного і автоматично стають загрозою незалежності будь-якого майбутнього рішення суду.

Ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу дає Україні шанс переглянути розуміння презумпції невинності. Власне успіх нового Кримінального процесуального кодексу залежатиме від нового розуміння цього основоположного принципу права. Публічний діалог між усіма учасниками системи кримінального судоустрою, включно з адвокатами, має привести до кардинальних змін у підходах. Звісно, допоможе справі й запровадження надалі правил на заборону прокурорам, правоохоронцям, урядовцям та службовцям суду робити публічні заяви або поширювати інформацію, що порушує презумпцію невинності, — але без засадничого філософського зсуву серед службовців правової системи розв’язання цієї проблеми неможливо очікувати навіть при наявності добре прописаних законів.

Нам регулярно повідомляють в Інтернеті про те, що замовчують телеканали Постійна констатація хвороби своє зробила – на ці факти посилаємось, проте рідко реагуємо. Скільки можна писати, виступати, різні звернення підписувати, якщо жодної реакції немає? Чи гірше, коли реакція – це теж цинічна маніпуляція?

За останній місяць сталися три події, які так чи інакше, стосуються стану свободи слова в Україні.

За місяць до дванадцятої річниці загибелі Ґеоргія Ґонзадзе, влада фактично дійшла до останного етапу особливо ганебної гри. Теоретично це вона намагалася звинуватити Леоніда Кучму в причетності до вбивства журналіста, але завадила Конституція – точніше, тлумачення відповідної норми дедалі слухнянішого Конституційного Суду. Це він вирішив у жовтні 2011 р. що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на даних, отриманих, поза органом розслідування. А те, що ще в 2005 році Європейський Суд з прав людини зобов’язав уряд України провести розслідування та встановити замовників вбивства журналіста, жодного значення не має. Плівки Мельниченка отримані не уповноваженою на збір доказів вчинення злочину людиною, тому Кучму не можна чіпати, а ось Мельниченка – будь ласка. Кримінальну справу проти нього поновлено, а тепер Італія має вирішити, екстрадувати його чи ні.

Чи влада очікувала похвали за «розкриття» справи Климентьева, невідомо. Захопленої лірики дочекалась тільки від прес-секретарки Президента. Ті, хто слідкував за справою, відразу помітили, що нове розкриття справи майже не відрізняється від висновків слідства у березні 2011 року. Втім мало хто слідкував. Друга річниця зникнення головного редактора харківської газети «Новий стиль» Василя Климентьєва принаймні в публічній сфері пройшла непоміченою.

На вбивство Володимра Гончаренка, відомого еколога, громадського діяча у Дніпропетровську влада фактично не реагувала. Жодних слів співчуття, жодних обіцянок розслідувати злочин, притягти винних до відповідальності. Не підозрюватимемо посадовців у раптовій відразі до брехні. Обійшлися без порожніх обіцянок, бо могли собі це дозволити. Національні ЗМІ не отруювали їм життя, жодних незручних запитань не ставили.

Не те, щоб зовсім проігнорували, ні. Повідомили, що відомого еколога вбили, навіть, що його жорстоко побито через 4 дні після прес-конференції, на якій він озвучив інформацію про знаходження у Саксаганському районі Кривого Рогу 180 тонн хімічно забрудненого металобрухту.

Поза межами Дніпропетровська майже всі ЗМІ обмежилися одним повідомленням. Симптоматично, що, що значно більше уваги присвятила англомовна газета Київ пост і ще Радіо Свобода. Про заяву відомої міжнародної правозахисної організації ARTICLE 19 майже ніхто не повідомляв. І шкода, бо абсолютно влучно трафили. ARTICLE 19 «закликає українську владу публічно засудити вбивство активіста екологічного руху як злочин проти свободи вираження поглядів, й забезпечити притягнення до відповідальності винних шляхом незалежного та прозорого процесу.»

Про Володимира Гончаренка не забули. Його колеги та небайдужі волонтери створили сторінки в соцмережах, де розширяють інформацію про слідство та про його останню справу, що напряму загрожує здоров’ю та життю людей.

Проблема тепер в доступі до аудиторії. За життя еколога, він доволі часто виступав в ефирі, давав прес-конферецнії. Його вбили, а ситуація радикально змінилася. Чи поступили якісь вказівки, чи телекомпанії просто вирішили перестрахуватися, наразі не зовсім ясно.

В команді Гончаренка стверджує, що «обласна влада в цілому, і Криворізька, зокрема, своїми діями прямо захищає інтереси компанії «Укр-Євро», яка маніпулює суспільною думкою і зміщує увагу громадськості від жорстокого вбивства Гончаренка».

Докази вони готові показати. Ніхто не просить повірити на слово. Просять тільки перевірити та, власне, провести розслідування, чи просто, привернути увагу.

Те, чим колись займався Ґеоргій Ґонзадзе та Ігор Александров. Те, чому присвятив своє життя Володимир Гончаренко.

Звісно, моторошно стає від зіставлення всіх цих та багатьох інших імен. Втім страшно й соромно, якщо покірно погодимося мовчати.

Керівництво Телерадіокампанії “Рівне 1” зняло з офіційного сайту відеосюжет про кандидатів-мажоритарників через тиск одного з героїв сюжету, якому здалося, що він представлений у роліку недостатньо позитивно.

Ось як коментує цей випадок у свому фейсбуці його авторка, рівненська журналістка Тетяна Коваль: “Його зняли із сайту телеканалу, бо матеріал не сподобався “рецензенту”. А за добу після цього однопартійці “рецензента” через спільних знайомих почали цікавитися моїм здоров’ям і чи не погрожували мені від імені “рецензента” або ж він сам”.

Тетяна серйозно сприймає погрози, але готова й надалі виконувати свій журналістський обов’язок – надавати сбалансовану та неупереджену інформацію про передбіг виборчих перегонів. До цього ж Тетяна закликає й своїх колег: “Україна уже погрузла у виборах. Голоси виборців уже поділили і ой як не хочуть втрачати їх. Колеги, давайте до кінця виконувати свій обов’язок — розповідати правду!”

Тетяна Коваль: “З часу, коли усі охочі стати народним депутатом отримали можливість подавати свою кандидатуру до ЦВК, я почала працювати над збором інформації про можливих та зареєстрованих кандидатів по Рівненщині. За задумом, кандидатів у народні депутати поділила на тих, хто піде на вибори у списках партій, та на мажоритарників. Мажоритарників також розділила на самовисуванців та тих, хто заручився підтримкою певної партії. Перший сюжет про кандидатів у нардепи вийшов у ефір 6 серпня. Він був присвячений місцевим кандидатам, які йдуть на вибори у списках певних політичних партій. Серед кандидатів: депутат облради, який постійно прогулює засідання комісій і про це сказано у сюжеті, колишній ріелтор і тепершній депутат міськради, журналіст, котрий став політиком, двоє теперішніх нардепів, політикиня й позивачка на Перезидента, підприємці.

Другий матеріал був присвячений виборчим округам, розповіла про те, які райони віднесли до кожного із 5 округів та про самовисуванців по них. За 3 дні вийшов наступний, третій сюжет, про закінчення висування кандидатур на вибори. Він побудований на самовисуванцях: “старих” та “нових”. Цього тижня вирішили щодня робити матеріал про певний виборчий округ та про кандидатів, які йдуть по ньому на вибори із певною політичною силою. На Рівненщині 5 округів, якраз щодня випало розповідати про один із них. У понеділок підготувала сюжет у “Новини” про партійних мажоритарників по 152 виборчому округу. У цьому матеріалі, як і попередніх 3, розповідала про кандидатів, показуючи їх такими, які вони є у житті: хтось актор, хтось не розбирається у живописі, але видає себе за великого знавця, хтось умнічає, хтось розповідає про чужі гроші… У масі виборці не знайомі із цими людьми. А зі стартом офіційної агітації, ці кандидати будуть розповідати народу, які вони щирі, розумні, мудрі, безкорисні й знову обіцятимуть, що коли стануть народним депутатом, то дбатимуть про народ. Моя мета була показати виборцям, що якщо вони про щось і дбатимуть, то тільки про своє збагачення. Я розповіда про те, якими ці люди є насправді”

Відомий український медіаюрист Олександр Бурмагин вважає цей випадок містить ознаки цензури і його можна оскаржувати в органах прокуратури. З приводу тиску та погроз, на його думку, необхідно письмово скаржитися до міліції. Таких зловісних “привітів” журналістам від незадоволених політиків та можновладців, за його словами, стає все більше, і замовчувати їх небезпечно. Олександр впевнений, що цей випадок має стати предметом розголосу у пресі та солідарного реагування журналістської спільноти.

Сюжет, про який іде мова, можна глянути тут: