Україна витрачає на державну допомогу майже в 4 рази більше, ніж країни ЄС, утім це скоріше шкодить, ніж рятує національну економіку та середньостатистичного українця. Вирішити питання можна впровадженням європейського досвіду. Якщо на це не буде політичної волі, з’явиться громадянська, переконують експерти.

«В Україні не аналізується ефективність використання державної допомоги, часто вона використовується корумпованими представниками влади для підтримки власного бізнесу», – в інтерв’ю Голосу Америки сказав голова Громадської експертної ради Олег Рибачук. «Зовнішні впливи від економічної кризи та внутрішні проблеми можуть нанести прямий удар по кишенях українців. Я бачу вже зараз, що наростає соціальна активність різних верств населення, які прагнуть захищати свої права».

Від європейської, державна допомога в Україні відрізняється тим, що вона непрозора та погано регулюється. Такого роду бюджетні витрати в країнах з ринковою економікою направлені на підтримку галузей, які не можуть себе утримувати самостійно, наприклад, культура, освіта та навколишнє середовище. В той же час, вибіркова підтримка інших галузей чи підприємств спричиняє викривлення конкуренції, що негативно впливає на інвестиційний клімат у країні.

«У нас існує велика кількість бюджетних програм та корупція, як результат ми бачимо вибіркову підтримку деяких галузей. Якби натомість було ефективніше витрачання коштів – це б приносило більше позитивних результатів та стимулювало б подальшу роботу», – сказала провідна дослідниця Інституту економічних досліджень та політичних консультацій Олександра Бетлій.

Щорічно з національного бюджету витрачається 52-79 мільярдів гривень на державну підтримку. Такі дані наводить Рибачук. Впровадження європейських стандартів, які б допомогли врегулювати та організувати моніторинг за витратами, зробило б витрачання грошей прозорішим, проте експерти говорять, що для цього немає політичної волі й до кінця цього року на зміни не варто чекати.

«Антимонопольний комітет запропонував дуже гарний закон з урахуванням рекомендацій ЄС, але він не був прийнятий у Верховній раді», – сказав Рибачук. «Це не вигідно деяким, адже в Україні працює ще один бюджет у тіні, який просто розкрадається, тому прозорість їм не потрібна».

Вирішення питання державної допомоги важливе і для загального покращення показників та функціонування національної економіки. Утім, експерти відмічають, що хоч Україна є членом СОТ, і минулого тижня відбулося парафування угоди про співпрацю з ЄС, а представники держави заявляють про готовність працювати за європейськими стандартами – мало що було зроблено для проведення реформ та зміцнення системи контролю та моніторингу за національними витратами.

«Дуже незначний прогрес видно у приведенні українських стандартів до вимог ЄС. Причина цього – відсутність політичної волі та недостатня обізнаність», – сказала Наталія Горчакова, представниця Другого відділу програми допомоги «Сталий розвиток:економічний торговий та територіальний» делегації ЄС в Україні.

Змінити це можна впровадженням закону, який встановлював би чіткі правила надання державної допомоги, оцінював ефективність та прозорість цього процесу, а також змушував би відповідальних представників звітувати, скільки грошей та на які галузі було витрачено.

Соціальна допомога, яка працює

Для того, щоб соціальна допомога держави стала ефективнішою, потрібно зробити її адресною, говорять експерти. Попри те, що цей крок буде непопулярним – він допоможе контролювати бюджетні кошти, які повинні підтримувати громадян.

«У нас існує величезна кількість видів та типів допомоги, а також є багато пільг, які фактично є професійними преференціями представників певних галузей, через це інші соціальні проекти недоотримують фінансування. До речі, на спеціальні заклади з бюджету витрачається більше коштів, ніж на заклади комунальної власності», – в інтерв’ю Голосу Америки сказала генеральний директор Інституту бюджету та соціально-економічних досліджень Ірина Щербина. «Вирішенням може бути перехід на адресність допомоги, це привело б до спрощення обліку та підвищення контролю за використанням грошей, що декому може не подобатися». 

Оскільки такі шляхи вирішення проблем належать до непопулярних кроків, то до кінця року експерти не прогнозують будь-яких змін. Але, в той же час наголошують, що українці сьогодні дуже пасивно до всього ставляться, адже в суспільстві зникло відчуття довіри, натомість після 2004-го року з’явилася апатія. Проте, на фоні кризи та нереформованої економіки, яка б’є по кишенях українців, зростає соціальна активність громадян.

У фільмі «Лук’янівка. Тюрма №1» він наочно показав, як злагоджено працює корупційна система. Котра вразила не лише правоохоронну систему, а й усю країну, мов той тюремний грибок.

На сторінці журналіста ТВі Костянтина Усова у Facebook я побачив посилання на його блог. Журналіст анонсував свій фільм «Лук’янівка. Тюрма №1», знятий як спецпроект у рамках програми журналістських розслідувань «Знак оклику». Під кожним постом є опція «Подобається». Якщо тобі сподобалися пост, коментар, фотографія чи розміщене посилання, треба натиснути на малюнок піднятого догори пальця.

Я і без анонсу збирався подивитися ТВі 2 квітня о 21.30. І хай Костянтин Усов мене пробачить – не натиснув отого сакрального «Подобається». Мені сподобалася професійна робота команди. Але мені не сподобалося побачене.

Власне, мета журналістів такою й була: аби тим, хто побачив, як виглядає зсередини головний за постачанням гарячих новин для ЗМІ слідчий ізолятор України, стало некомфортно.

Все це не може подобатися. Навіть якщо сидиш перед екраном плазмового телевізора в затишку власної квартири. Знаєте, чому? Бо в моїй країні ніхто, абсолютно ніхто не застрахований від того, що просто під час перегляду цього фільму двері квартири не вивалять, застосувавши спецзасоби. Міліція увірветься до вас за підозрою у зґвалтуванні, замаху на зґвалтування, зберіганні наркотиків, порнографії, фотографії Віктора Януковича з намальованими ріжками та домальованим рилом, купленого через інтернет кишенькового китайського ліхтарика. Загалом будь-що для української міліції може стати поважною причиною, аби перемістити будь-кого з нас до загальної хати в Лук’янівську тюрму.

І кожен, повторюю та наголошую – абсолютно кожен із нас може потрапити в те пекло. Де вижити, мабуть, складніше, ніж на безлюдному острові. Адже якраз на острові співкамерників і тюремників точно не буде.

Показово, що наступного дня, 3 квітня, представники міжнародної правозахисної організації Freedom House (США) відвідали СІЗО №1. Хоча офіційна мета візиту – зустрітися з нинішнім в’язнем №1 цієї тюрми, Юрієм Луценком, правозахисники також спробували оглянути власне в’язницю. Заявивши потому: їм – хто б сумнівався! – показали не ту тюрму, яка є насправді.

Цікаво, чи мали змогу іноземні борці за права людини переглянути фільм Усова – напередодні візиту, в повторі, на спеціально записаному диску? Не менш цікаво, що б їм пояснило саме тюремне начальство. Між іншим, якраз реакцію того ж самого начальника Управління Державної пенітенціарної служби у Києві та Київській області Олександра Сайка передбачити цілком можливо. Варіантів кілька.

Перший: прозвучить його заява, що журналіст показав змонтовані та фальшиві кадри. Зняті не в Лук’янівці, а, скажімо, в привокзальному туалеті одного з українських райцентрів. Чи в підвалі зруйнованого будинку, окупованого бомжами, за якими, між іншим, давно плаче відремонтована камера в слідчій тюрмі №1…

Варіант два: тюремне начальство заявить щось на зразок: «Не лізьте не в свої справи!» Нинішня українська влада, між іншим, уже рік дає приблизно таку відповідь, коли поважні та авторитетні пані й панове з шанованих у Європі та світі інституцій кажуть про неприпустимість порушень в Україні закону, Конституції та елементарних прав людини. Які-небудь депутати Чечетов, Єфремов або Колісниченко легко здатні заявити: та ви на себе там, у Європі, подивіться! До речі, тим-таки правозахисникам хтось на кшталт Ганни Герман чи Олени Бондаренко легко може сказати: ви, шановні борці за права людини, тенденційні й продажні наймити світового капіталу. Тож нема чого лізти зі своєю правозахисною діяльністю в чужі слідчі ізолятори…

Варіант три: коментарі будуть, але короткими й лаконічними. Наприклад, нам усім нагадають – тюрма не санаторій. В’язниця в жодній із країн – не лікарня в Феофанії. Все, крити нічим…

Варіант чотири: фільм Костянтина Усова просто проігнорують ті, для кого він, власне, призначений насамперед. Бо, на відміну від заточеного на скандал знаменитого сюжету Лесі Штогрин для тоді ще не закритої програми розслідувань «За вікнами» на СТБ, Усов пішов трошки далі.

Нагадаю: журналістка Леся Штогрин влаштувалася санітаркою в психіатричку, знімала побачений фільм жахів прихованою камерою, а потім оприлюднила відео в сюжеті. Якась реакція на нього таки була, проте відмінність двох матеріалів – у стилістиці. Попри професійність та дбайливість роботи обох журналістів, Штогрин більше тиснула на емоції. Тому її матеріал швидше нагадував крик розпачу: люди, прокиньтеся, дивіться, що робиться!

Усов увімкнув логіку та раціоналізм. Він навряд чи мав ілюзії з приводу тюремного побуту й тамтешніх звичаїв. Скажімо, навряд чи здивувався, коли побачив: ув’язнених, котрі не відбувають покарання, а лише перебувають під слідством, годують, цитата, «говном». Причому, згадуючи побачене, навряд чи це слово вжите в аж такому непрямому смислі. Так само не є відкриттям антисанітарні, шкідливі для здоров’я і навіть життя умови, в яких перебувють люди. П’яні тюремні фельдшери можуть так само запросто й безкарно вбити затриманого, як і чергові менти-сержанти в звичайному районному відділенні – і тут згадується не лише випадок Ігоря Індила.

Проте матеріал, зібраний Усовим та всією знімальною групою ТВі, має на меті не лише довести те, про що ми з вами, погодьтеся, давно здогадувалися. У фіналі журналіст звертається до президента й інших представників нинішньої влади, від чиєї волі напряму залежить виправлення ситуації з дотриманням громадянських прав та свобод.

До того ж Усов визнає: вирішувати ці проблеми журналісти не повинні. Але хто тоді зробить досудове слідство безпечним для життя та здоров’я тих, кому навіть не винесено вирок?

Головна цінність показаного матеріалу – в тому, як саме він збирався. Не відкриваючи прізвищ та облич своїх агентів, Усов докладно, детально та скрупульозно описує доволі просту схему створення в стінах тюрми розгалуженої агентурної мережі. Тюремники сприяли журналістам, виконуючи – звісно ж, за гроші – їхні доручення. Та ставши міцною ланкою зв’язку між інформаторами в камерах та цивільними особами на волі. Відео всередині в’язниці знімалося на мобільні телефони. Потім трубки виносилися через посередництво вертухаїв, котрі звикли брати ще й не такі гроші за серйозніші послуги. Настав момент, коли Усов – назвімо речі своїми іменами! – шантажує одного з наглядачів фактами отримання хабара. Та вербує цим самим уже його, тюремника, в якості агента. Отримуючи ексклюзивну інформацію, якої для повноти картини бракує.

Так, подібні дії можна трактувати неоднозначно. Але в цій ситуації я готовий стати на бік журналіста. Адже сам не раз і не два давав гроші селюкам у міліцейській формі, аби ті відпустили мене. Чи моїх друзів, товаришів, знайомих, чия провина полягала лише в тому, що ментам мало платять. Ваш автор сам корумпував правоохоронців. І знає безліч аналогічних випадків.

Скажімо, кілька років тому міліція виконувала приватне замовлення керівництва однієї відомої фірми: чергувала в день відкриття нового фірмового магазину. Весь «вилов» того дня давався правоохоронцям у якості «бонусу». Про це розповів випадковий знайомий, котрий виявився працівником магазину. А кількома годинами раніше інший знайомий просив мене як журналіста допомогти розшукати його приятеля. Котрий пішов на відкриття того магазину і зник. Його знайшли за добу – в одному КПЗ. За те, щоб бідаку відпустили, родичі принесли кілька тисяч доларів. Інакше, сказали в райвідділі, повезуть на Лук’янівку, там ціни вищі.

Складається стійке враження, що українські пенітенціарні заклади, в тому числі СІЗО №1 – приватна власність тюремників. Котрі, як і загалом нинішня українська правоохоронна система, своїми діями нагадують сомалійських піратів. А саме – беруть заручників. Саджають у брудні камери, де стіни вкрито грибком, воду пити не можна, і навіть холодний душ – мало не платна послуга. І вимагають від родичів викупу. Або, як варіант, продають місця в камерах, де умови такі самі, проте народу менше.

Не дарма ж будь-хто, вдягнувши на себе міліцейську форму, вже викликає в простих людей страх. І ми, люди, легко віддаємо навіть перевдягненим міліціонерам свої гроші в якості «штрафів».

Так не повинно бути – ось основний меседж фільму Костянтина Усова. Причому, це вже я нагадую від себе, в нелюдських умовах, показаних журналістами, сидів нинішній голова нашої держави, коли по молодості літ кілька разів залітав у СІЗО рідного Єнакієвого. Тобто, Партія регіонів до жахливих умов українських в’язниць не має жодного стосунку. Так само, як і партії «Батьківщина», «Наша Україна» чи давнішня НСДПУ(о). Хотілося б сказати, що в усьому винні комуністи, проте й це буде дуже просто. Українські тюрми – це радянські тюрми. А радянські – це тюрми Російської імперії. В нинішній Росії, до речі, таке саме, не тіште себе ілюзіями.

Прав людини ані в тій імперії, ані в іншій, радянській, ані в нинішній Україні спадково не поважають. І Усов наочно показав, як злагоджено працює корупційна система. Котра вразила не лише правоохоронну систему, а й усю країну, мов той тюремний грибок. Та найстрашніше – не наявність грибка на стінах чи інфекції в питній воді, а небажання цього позбутися. Не факти корупції, а небажання її долати. Адже, вибачте за вкотре озвучену банальність, вона вигідна всім.

Якщо мене чи когось із моїх близьких, не дай Боже, посадять за ґрати з метою отримати викуп, я не апелюватиму до прокуратури та суду. Бо вдамся до корупційної схеми. Адвокат домовиться з тюремниками, ті назвуть суму, й умови утримання людини трошки полегшаться. Тим часом той самий адвокат домовиться зі слідством, і за певну суму вдасться вийти на волю. До речі, з чистою совістю: адже я сам не порушую закону, і серед моїх знайомих таких немає. Тим не менше, ризикуємо свободою та здоров’ям ми, а не українські депутати всіх рівнів та працівники МВС, Прокуратури й Апеляційного суду. Тобто, для досягнення благородної мети – вирватися з неволі, – інакше, ніж через підкуп тих, від кого мої особисті, гарантовані Конституцією свобода, незалежність та суверенітет залежать, діяти в нашій країні просто нереально.

Ось чому журналіст Костянтин Усов обрав саме такий, ризикований з точки зору моралістів шлях, збираючи матеріал для свого фільму. Ось чому він каже про це вголос, викликаючи таким чином вогонь моралістів на себе. Ось у чому цінність та професійність його роботи.

Фільм можна глянути нижче

Всесвітній рух «копвотч» прийшов в Україну. Його суть проста – пересічні громадяни знімають на камеру підозрілі дії міліціонерів, а свої відеоролики викладають в інтернет.

Громадський активіст Євген Крапивін – завсідник столичних автозаків. Його акції протесту не раз закінчувалися «запрошеннями» проїхатися до відділку міліції. Подібні ситуації Євген вважає не поодинокими, а радше – типовими для України. Недовіра до дій правоохоронців та бажання привчити людей відстоювати свої права підштовхнули хлопця запустити новий для України рух під назвою «копвотч» («copwatch» з англ. – нагляд за «копами»).

В Україну рух прийшов зі США. Там він став популярним іще в дев’яності роки минулого століття. Одну зі своїх найуспішніших кампаній американські копвотчери розгорнули 2009-го року, коли один з поліцейських патрулів Окленду, Каліфорнія, зупинив компанію гамірних молодиків, у тому числі й 22-річного м’ясника Оскара Ґранта. Хлопця кинули на землю долілиць, а коли той намагався чинити опір, один з поліцейських пальнув йому в спину з пістолета, смертельно поранивши. В суді «коп» дотримувався версії, що переплутав пістолет із газовим балончиком. Утім, брехливість його слів довів відеоролик, знятий «копвотчером» на мобільний телефон. Після появи ролику в інтернеті, містом прокотилася хвиля протестів, а копа-вбивцю засудили до десяти років ув’язнення.

Копвотчери лише спостерігають, а не втручаються

Українським послідовникам руху до американських масштабів іще далеко, але перші здобутки уже є. «Було це на Майдані Незалежності в Києві, – переповідає копвотчер Крапивін. – Міліціонери зупинили чоловіка з алкоголем. В принципі – це правильно, але вони не дотримались процедури і почали щось від нього вимагати. Людина потягнулася за гаманцем і почала діставати гроші. Тут правоохоронці помітили нашу камеру і відмовилися брати купюри. Але один із людей у формі смикнув чоловіка за руку і повів його в перехід. Ми рушили за ними. Там зняли, як правоохоронці знову гроші вимагали, але на камеру брати не хотіли. Ми все стояли і знімали. Врешті, їм набридло чекати, і вони людину відпустили».

Організатори руху пояснюють – вони не провокатори, і діють під гаслом «Я тут, щоб спостерігати. Я не збираюся втручатись». Іноді годинами ходять містом, але нічого цікавого не знаходять. Уже розробили й власний кодекс поведінки. При собі треба мати паспорт, бути тверезими, «полювати» групами по 3-5 людей і не ходити за міліціонерами більше 10 хвилин, якщо ті нічого не порушують. Знімати можна тільки тоді, коли стражі порядку поводяться підозріло. Витягати камеру радять, коли міліціонер просить когось показати документи, заходить в магазин (кафе, бар, ресторан), курить, розмовляє по мобільному телефону чи викликає підозру, що перебуває при виконанні обов’язків у нетверезому стані.

«Копвотчинг дає відчуття екстриму»

Нині копвотчери діють лише у Києві. Новачкам читають тренінги про те, як правильно поводитися з правоохоронцями, а теоретичні знання пропонують одразу закріпити на практиці. Самі ж засновники руху взаємодії з міліцією навчилися у старших колег з Асоціації українських моніторів з дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (Асоціація УМДПЛ). Це правозахисники, які вже багато років займаються масштабним моніторингом діяльності міліції в усіх регіонах України.

Нових активістів у контролі за стражами порядку експертна організація підтримує. Утім, чи на довго їм вистачить снаги, прогнозувати не береться. «Поки що ці молоді люди лише скопіювали вже відомий бренд, і вчаться робити так, як це роблять пересічні американці», – каже голова асоціації Олег Мартиненко. Він наголошує, що копвотчери – типові фрілансери з досить нестійкими інтересами. Сьогодні вони розгортають кампанію, а завтра можуть знайти інше хобі. Та поки молоді люди горять цією справою – діють вкрай активно, їх флеш-моби і раптові виїзди приносять видимі плоди. «Така форма нагляду за міліцією приваблює молодь, оскільки дає необхідне відчуття екстриму і в той же час є безпечною, оскільки «споглядачі» не роблять нічого протизаконного», – підсумовує правозахисник.

Знати закони, щоб не вляпатися у неприємності

Юрист Інституту медіа-права Ігор Розкладай пояснює, що згідно з Цивільним кодексом, людину можна знімати тільки після її згоди. Якщо зйомка ведеться на зборах, конференціях, мітингах та в інших публічних місцях, згода є «автоматичною». Тобто, головне, щоб міліціонер не був проти включеної камери, а зйомка велась не приховано. У цьому й проблема. Часто міліціонери агресивно реагують на камеру і не дозволяють себе знімати взагалі. Однак під час виконання службових обов´язків міліціонери не можуть посилатися на “право на приватність”, яке поширюється на пересічних громадян, каже юрист. Тут Розкладай радить звернути увагу на те, чи є в діях копвотчерів суспільний інтерес. «Якщо відео показуватиме аморальну або протиправну поведінку міліціонерів, у нагоді стане закон про інформацію. Він дозволяє поширювати інформацію з обмеженим доступом – до якої належить будь-яка інформація про фізичну особу, – якщо право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення», – уточнює правник.

Копвотчери пригадують, як після однієї зі зйомок на Центарльному вокзалі Києва до них підійшов міліціонер і попросив: «Не викладайте це відео в свої інтернети. Не ламайте людям долі!» Крапивін з друзями пообіцяв – щойно міліція перестане порушувати закон, вони одразу перестануть знімати. Трапиться це, вочевидь, не скоро. За останніми даними центру Разумкова,нині лише 20% українців вважають міліцію гарантом безпеки, натомість понад 30% називають її фактором небезпеки.

Перший етап копвотчерської кампанії триватиме до середини травня. Потім хлопці збираються проаналізувати здобутки і поширити рух на всю Україну.

Ситуація, показана в фільмі Костянтина Усова “Тюрма №1”, стосується не тільки Лук’янівського СІЗО, а й інших подібних закладів.

Про це пише на Gazeta.ua голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

Він також стверджує, що фільм Усова – “це реальні зйомки в Лук’янівці, і далеко не всі жахіття показані”.

“Для мене усі оприлюднені факти були відомі й раніше, окрім аналізу грибка на стінах і води, яку вживають ув’язнені”, – додав Захаров.

За його словами, “система страшенно недофінансована, навіть виділених з бюджету коштів недостатньо, а вони отримують лише половину”.

У Лук’янівському СІЗО, стверджує правозахисник, 2950 місць, а ув’язнених — більше 4000. “У деяких камерах люди сплять по черзі. Я бачив камери на 30 чоловік, де перебувало 70”, – сказав він.

На думку Захарова, вихід полягає у зменшенні кількості людей, які потрапляють за грати. “Новий Кримінально-процесуальний кодекс частково цю проблему вирішує — кількість населення СІЗО має зменшитися на 30 відсотків, – зазначив він.

Як повідомлялося, голова Пенітенціарної служби Олександр Лісіцков заявив, що 90% фактів, викладених у журналістському розслідуванні про Лук’янівський СІЗО, не підтверджується.

Уповноважений з прав людини уряду Німеччини Маркус Ленінґ під час свого візиту побачив в Україні порушення основних прав людини та нелюдське ставлення до ув’язнених членів попереднього уряду.

За підсумками триденного візиту до України уповноважений німецького уряду з прав людини Маркус Ленінґ повідомив, що зустрівся з цілою низкою урядовців, працівників президентської адміністрації та правозахисниками, а також побував в Лук’янівському СІЗО, відвідав у тюремній лікарні екс-міністра МВС Юрія Луценка і провів бесіди з родичами ув’язнених членів попереднього уряду. Німецького омбудсмена шокували розповіді про судові процеси проти опозиціонерів без належної адвокатської підтримки та вчасного надання медичної допомоги.

“Луценко мені сказав, що від нього впродовж півроку приховували важкий медичний діагноз і не надавали необхідної медичної допомоги. Я хочу закликати український уряд негайно надати медичну допомогу всім ув’язненим”, – сказав Ленінґ. Він зазначив, що аналогічне поводження було і з Юлією Тимошенко та іншими колишніми урядовцями. Крім того, Ленінґ підтвердив готовність Німеччини, як “вільної країни”, прийняти на лікування будь-кого з потерпілих за їхнім бажанням, але нагадав, що наразі це залежить від керівництва України.

З “телефонним правом” до Європи не потрапити

Усі отримані за час перебування в Україні враження зміцнили німецького гостя у думці про те, що “правосуддя в цій країні не є незалежним”. Ленінґ сказав, що відверто висловлював урядовцям свою думку про те, що з таким правосуддям Україна не може наближатися до Європи, і що українське правосуддя дуже корумповано, тут панує телефонне право, а права адвокатів та звинувачених дотримуються недостатньо.

Водночас німецький омбудсмен запевнив, що Євросоюз зацікавлений у зближенні з Україною. Утім, нинішню ситуацію зі свободою слова та преси, а також зі свободою мирних зібрань громадян в державі, за словами Леніґа, Брюссель розглядає як крок України назад. “Я можу тільки закликати уряд втілити в життя ці реформи про які він заявляє, щоби це було видно на практиці. Ми, уряд Німеччини, вітали б, якби Україна зробила це і таким чином наближалася до Європейського Союзу”, – сказав Ленінґ. На його думку, “дуже важливо”, аби вибори до Верховної Ради в жовтні відбулися справедливо і чесно.

У Луганську через відсутність перекладача з англійської втретє переноситься засідання Ленінського районного суду у справі студента Олаолу Сункамі, громадянина Нігерії, який звинувачується в замаху на життя шести осіб.

Як передає кореспондент УНІАН, третє засідання суду мало відбутися сьогодні, але його перенесли на 3 травня.

За словами адвоката О. Сункамі Людмили Гавриш, її підзахисний не міг ознайомитися з матеріалами справи, оскільки вони написані українською і російською мовами, якими він не володіє.

«Утретє зривається судове засідання, оскільки прокуратура як державний обвинувач не може забезпечити судовий процес перекладачем. Ми вважаємо, що досудове слідство було грубо порушене, слідчий не розібрався з усіма його обставинами і неправильно кваліфікував дії О. Сункамі. На мою думку, тут має місце лише самооборона з його боку. Він захищався від нападаючих, а не намагався їх убити», – сказала Л. Гавриш.

За її словами, розгляд справи в суді без перекладача неможливий, бо іноземний громадянин російської і української мови не знає і не зможе відповідати на запитання судді.

«Вимога закону говорить про те, що іноземці повинні бути забезпечені перекладачами в суді і перекладач повинен мати повноваження брати участь у судовому процесі», – сказала Л. Гавриш.

Як повідомляв УНІАН, 9 квітня більш як 20 студентів з Африки на мітингу перед будівлею Ленінського райсуду вимагали звільнити О. Сункамі.

За інформацією представника правозахисної організації «Поступ» Ярослава Мінкіна, О. Сункамі перебуває в СІЗО вже шостий місяць.

Він відзначив, що в листопаді минулого року шестеро молодих луганців у під’їзді одного з будинків атакували двох студентів з Нігерії, одним з яких був О. Сункамі. «Нападаючі висловлювали на адресу Нігерії образи на расовому ґрунті, відтак звалили на землю, били ногами і шпурляли в них камінням. О. Сункамі вдалося підвестися, він почав оборонятися шийкою розбитої пляшки. Нападаючі відступили, але коли приїхала міліція, луганська молодь виявилася постраждалою стороною», – сказав Я. Мінкін.

За його словами, слідство пред’явило О. Сункамі звинувачення у замаху на вбивство тих шести за ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України.

В Харкові вдалися до тотальної економії на ліках для бригад швидкої допомоги. Представники незалежних профспілок впевнені, що чиновники заощаджують гроші, аби забезпечити їх ліками на період «Євро-2012».

«Тотальна економія» на ліках для «швидкої» в Харкові почалася наприкінці минулого року. Фельдшер і лідер солідарної профспілки працівників швидкої меддопомоги Віталій Білоус розповідає DW, що тоді валізи лікарів взагалі були порожні: «Ми сподівалися, що в лютому, як обіцяло керівництво, відновляться тендерні закупівлі. Але ситуація з ліками не змінилася, та ще нам заборгували «святкові» та «нічні» доплати, каже Віталій. Він переконаний, що місцеві чиновники хочуть «приберегти ліки до «Євро-2012».

Викликати швидку з Києва?

Віталій Білоус демонструє DW валізу з ліками та медзасобами – там фактично лише третина з майже 80 необхідних найменувань. Відсутні такі важливі препарати екстреної допомоги як засоби проти аритмії, серцеві глюкозиди, гормони. «Приміром, ренальган, який вкрай необхідний в разі високої температури в дітей. Немає. Його можна замінити анальгіном, але і його нам не завжди видають. Ось, сьогодні дали по дві ампули на кожну бригаду. Це керівництво придбало на кошти, які співробітники кожного місяця здають на «господарські потреби» підстанції».

Як каже фельдшер, часто відсутні навіть йод, лейкопластир, катетери. Бинти співробітники іноді ріжуть з марлі. Багато що з цього лікарі вимушені купувати за свій кошт: «Часто нам не видають фізіологічний розчин. Ось, у мене була своя пляшка. Та я її віддав для 96-річного дідуся. У нього тиск був 40 на 0, а в нас не було чим розводити препарат!» Колеги Білоуса з Києва та Запоріжжя, теж члени незалежних профспілок, дивуються «харківською унікальною ситуацією». Фельдшер Київської швидкої Сергій Єфанов заявив DW, що в його бригаді «завжди є те, що потрібно»: «Що таке дві ампули анальгіну? Це смішно! В нас по 12-14 ампул. Як так немає фізіологічного розчину? Це ж дешеві препарати!» Фельдшер запорізької швидкої Вікторія Удовиченко може поскаржитися тільки на відсутність обладнання в машинах: «З ліками , не скажу, що на «відмінно», але міська влада нас забезпечує в повному обсязі!», – каже вона DW.

Офіційна відповідь

У своєї відповіді DW Департамент охорони здоров’я мерії Харкова інформацію незалежних профспілок про «неповні лікарські валізи швидкої» напередодні «Євро-2012» назвав «такою, що не відповідає дійсності». Департамент стверджує, що, приміром, фізіологічний розчин на підстанціях є – приблизно 140 пляшок та майже 2120 ампул. Відповідно до бухгалтерських звітів, зараз на кожній з 10 підстанцій «швидкої» є в наявності лікарські засоби на суму в 20 тисяч гривень: «Станом за квітень виділено з місцевого бюджету на придбання ліків на загальну суму в 143338,23 гривень». Департамент підсумовує, що забезпеченість «швидкої» лікарськими засобами зараз на рівні 85% від переліку, встановленого урядом.

Головним документом, який регламентує, які саме ліки та обладнання мають бути в розпорядженні лікарів «швидкої», є наказ № 500 Міністерства охорони здоров’я. Якщо якісь ліки відсутні, як каже експерт Харківської правозахисної групи Людмила Клочко, це, як мінімум, свідчить про невиконання чиновниками своїх службових обов’язків. «Як максимум, йдеться про порушення кількох статей Конституції, які гарантують українцям право на життя та на надання медичної допомоги», каже Клочко. Проте, за її словами, притягнути до відповідальності чиновників досить складно: «Медикаментами швидкі забезпечені так, як того воліє місцева влада. МОЗ не може примусити місцеве самоврядування щось робити. Цей наказ не зареєстрований в Мінюсті». Вільна профспілка медпрацівників України домагатиметься цієї реєстрації. «Коли Мінюст затвердить, що саме має бути в валізі лікаря, та як має працювати швидка допомога, тоді профспілки докладуть усіх зусиль, аби цей документ повністю виконувався»,- заявив DW голова організації Олег Панасенко.

Цей будиночок на схилі гори Щекавиці, схожу на сільську, знають сотні людей. Його називали “хатою правди”. У 1988-му тут проходили засідання УКК та УГС, зустрічі колишніх політв’язнів.

Цю хату на схилі гори Щекавиці, схожу на сільську, знають сотні людей. Її називали “хатою правди”.

Господар, Федорів Дмитро Іванович (народився 7 листопада 1930 року в м. Жидачів Львівської обл.), у кінці 1960-х – на початку 1970-х років працював хореографом переслідуваного владою народного фольклорно-хорового колективу “Гомін”, а потім надовго став безробітним, у 1987 р. відважно надав свій приватний дім Українському культурологічному клубу, незважаючи на неофіційні попередження КГБ, для проведення громадських вечорів.

У 1988-му тут проходили засідання Київської філії Української Гельсінської Спілки, наради Всеукраїнської координаційної ради УГС, зібрання та зустрічі колишніх політв’язнів.

Дмитро Федорів та його легендарна хата

Через те Дмитро Федорів зазнавав постійного тиску з боку міліції, КГБ, Подільського райкому КПУ.

У його будинку тимчасово мешкали керівні діячі та активісти УГС, зокрема В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Анатолій Лупиніс, Олександр Орос та багато інших.

Попри кагебістські провокації та залякування, візити міліційних та партійних чиновників, тут проходили резонансні публічні вечори УКК.

17 січня 1988 р в його помешканні відбувся організований Українським культурологічним клубом перший громадський вечір пам’яті ще забороненого Василя Стуса з доповіддюМихайлини Коцюбинської, виступами Євгена Сверстюка, Зіновія Красівського, Василя Ґурдзана, Степана Сапеляка, Вячеслава Чорновола, Олеся Сергієнка, Михайла Гориня.

Після здобуття Україною державної самостійності домівка славного патріота Дмитра Федоріва на Олегівській, 10 і надалі була, до останніх днів його життя, місцем зібрань борців за національну незалежність.

Дмитро Іванович (у першому ряду справа) з друзями з УКК і УГС

Помер Дмитро Федорів уранці 9 квітня 2012 року, на 82-му році життя. Прощання з небіжчиком відбудеться у середу, 11 квітня, о 14-й годині на його рідному подвір’ї на вул. Олегівській, 10, поблизу станції метро “Контрактова площа”, навпроти Житнього ринку. Похований він буде на Лісовому цвинтарі.

Вічна пам’ять мужньому борцеві за Україну!

Олесь Шевченко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Петро Борсук, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Євген Обертас, Микола Горбаль, Олександр Ткачук, Тарас Компаниченко

Сьогодні, 26 червня, в Міжнародний день на підтримку жертв катувань, запорізька влада заборонила громадським активістам провести мирну акцію протесту проти застосування тортур.

Подібні акції пройшли в Києві, Луганську, Харкові, Чернігові. Їх організували активісти з Amnesty International в Україні, Української Гельсінської Спілки з прав людини, Харківської правозахисної групи, Фундації регіональних ініціатив та Центру інформації про права людини

В Запоріжжі міська влада спільно з міліцією “запобігла” проведенню перфоменсу. Чиновники відмовилися реєструвати повідомлення про проведення акції та вказали, що заявку на проведення заходу потрібно було подавати за 10 днів.

Коли ж активісти спробували провести пікет без заявки, на них чекало три авто з “Беркутом” та неприємна розмова з міліцейським керівництвом, які протягом години пояснювали організаторам, що звинувачення міліції в катуваннях – це наклеп.

Поліна Стародубець, організатор акції, стверджує, що такі дії з перешкоджаня мирним зборам з боку міської влади – не рідкість. За її словами, в Запоріжжі існує практика відмови в реєстрації повідомлень про проведення акції. А захід без повідомлення – привід притягнути активістів до суду.

Фото з акції у Києві можна переглянути тут.

Як відомо, застосування катувань є грубим порушенням прав людини і суворо засуджується міжнародним правом, зокрема, Загальною декларацією прав людини (ст. 5).

Разом з тим катування і жорстоке поводження в міліції в Україні набули системності, про що правозахисники неодноразово звітували у своїх доповідях, що є універсальними документами і використовуються національними та міжнародними організаціями для оцінки загального стану з правами людини в Україні.

Більше того, спостерігається збільшення випадків порушень прав людини зі сторони міліції. Якщо в 2010 році жертвами незаконного насилля тільки в міліції стали 780-790 тисяч українців, то в 2011 році ця цифра зросла майже до 1 млн. українців (дані соціологічних досліджень, які щороку проводить Харківський інститут соціальних досліджень спільно з Харківською правозахисною групою).

Цим порушенням сприяє культура безкарності правоохоронців в Україні. На скарги, які базуються на добре обґрунтованих звинуваченнях у серйозних порушеннях прав людини, часто дають стандартну відповідь щодо «відсутності складу злочину». Єдиним органом, уповноваженим законодавством України на проведення розслідування скарг на погане поводження з боку правоохоронців, є прокуратура. Однак прокуратура не спроможна провести ефективне розслідування таких скарг через свою подвійну відповідальність: з одного боку вона відповідає за перевірку законності дій міліції, а з іншого – підтримує обвинувачення у суді, а відтак, має тісні операційні зв’язки з працівниками міліції.

Європейський суд з прав людини в своєму рішенні “Каверзін проти України” зазначив, що тортури і відсутність ефективного розслідування фактів катувань з боку прокуратури є системною проблемою для України.

Гучні справи в Україні відрізняються від резонансних скандалів у західних демократіях одним – галас здебільшого залишається галасом. Влада, якщо взагалі реагує, обмежується порожніми обіцянками про «перевірки» чи стверджує, що все законно.

Увага відвертається й від «справи паламарів», хоча за ґратами без вироку майже 2 роки утримуються троє хлопців. Вибух у Свято-Покровському храмі в Запоріжжі 28 липня 2010 р., внаслідок якого загинула літня черниця, та супероперативне «розкриття» цього злочину від самого початку викликали чимало запитань. Вже наступного дня були озвучені в телеефірі наказ Президента негайно знайти винуватих та обіцянка правоохоронців розкрити злочин за тиждень.

Навіть менш ніж за тиждень з’явилися обвинувачені – двоє паламарів храму та брат одного з них. Тільки упевненість правоохоронців у тому, що підрив храму розкрито та вина трьох хлопців доведена, поділяють далеко не всі. Багато що непокоїть, не в останню чергу неправдоподібність версії про учасників «змови» та їхню мотивацію. Дедалі частіше лунає інша версія про конфлікт, пов’язаний з церковною землею. Небажання правоохоронців розглядати цю версію можна приписати більшій поінформованості. Значно важче зрозуміти, чому так мало уваги приділяється алібі, яке повністю спростовує доволі важливу частину версії слідства. Те, що слідчі, схоже, жодних заходів не вживають, аби розшукати ту «неустановлену особу», яка начебто продала одному з підсудних вибухівку, теж, як мінімум, дивує. Наявність первісної версії виготовлення вибухівки вочевидь підриває «свідчення» самих підсудних, що на тлі скарг хлопців про побиття та незаконні засоби впливу не може не турбувати.

Про все це чимало написано, й може видаватися, що нового, за яким ганяються всі ЗМІ, мало. Але про новий розвиток історії варто згадати, особливо напередодні  Міжнародного дня проти катувань.

На черговому засіданні Жовтневого районного суду Запоріжжя 13 червня суд розглянув висновки Донецького науково-дослідницького інституту судових експертиз. Експерт інституту засвідчив, що підсудні давали свідчення під сильним психологічним тиском. Шкода, що такий надзвичайно незручний висновок не набув широкого резонансу. Можливо, слово «психологічний» тут відіграло роль – це по-перше, не фізичний, по-друге, не надто ясно, що це має означати.

Експерт мав підготувати висновки на підставі всіх записів допитів, й про побиття його не питали. Він дослідив найважливіші елементи дачі свідчень і проведення розслідування, й результат фактично звів нанівець усе слідство та обвинувачення.

Читаємо в одному місці, що більшість запитань «носило закрытый и полу-открытый характер, при этом сам подэкспертный при вопросах, требующих от него конкретизации общего ответа, прямо либо косвенно от дачи ответа уклонялся, это приводило к тому, что лицо, ведущее допрос, осведомленное о конкретных обстоятельствах в силу своего процессуального статуса, ставило вопросы «с опережением», сообщая ту информацию, которую сам Демин С.С. ещё не высказывал в ходе допроса, зафиксированного видеозаписью, предоставленной эксперту».

Навіть один такий момент в розслідуванні в тих країнах, де гучні скандали не закінчуються словами, привів би до зняття обвинувачення, а це далеко не все в експертизі.

Ба більше, про що прокурор волів не згадувати, – це не єдина експертиза. Суд призначив «донецьку» експертизу після того, як у листопаді 2011 р. захист подав клопотання про приєднання до справи експертизи ще одного психолога з Українського бюро психофизіологичних досліджень і безпеки в Луганську.

Варто пильно прочитати експертизу свідчень Антона Харитонова, одного з паламарів, який, за версією слідства, образився на керівництво храму та захотів помститися.

«Монологическое изложение Харитоновым А.С. показаний, относящихся к расследуемому событию, отсутствует. Ответы подследственного, в большинстве своём, краткие, зачастую содержащие смысловую единицу, заложенную в вопросе допрашивающего. Также, в ответах Харитонова часто звучат выражения, указывающие на вероятностные ответы, а именно: «наверно», «как бы», «вроде бы», «по-моему», за что следователь делала ему неоднократно замечание. Харитонов А.С. в ходе допросов и воспроизведения обстановки, и обстоятельств события, находился на ведомой позиции, что свидетельствует об отсутствии самостоятельности при изложении показаний.»

Нагадую, це той хпопець, який мав спонукати старшого брата та ще одного паламаря заради помсти вчинити найсерйозніший злочин.

Експертизу з Донецького інституту, датовану 24 квітня 2012 р., суд призначив, але зовсім не поспішав розглядати. Коли нарешті 13 червня дійшло до розгляду, прокурор «не погодився» з висновками. Скаржився, що експерта не викликали до суду, що він, мовляв, не відповів на всі запитання. Та й старший прокурор Андрій Кмєть аж до наступного обвинувачення додумався: «Там були допущені певні некоректні висловлювання, тобто, дані відповіді на такі питання, які не були поставлені судом при призначенні такої експертизи. Тобто, в принципі, можна сказати, що експерт злегка вийшов за межі своїх повноважень».

Записи допитів трьох хлопців можна знайти в інтернеті, разом із висновками експертів. Легко переконатися в тому, хто вийшов за межі своїх повноважень, коли доповнювали відповіді обвинувачених деталями злочину, про які, видається, ті абсолютно не знали.

Значно важче зрозуміти, чому суд дослухався до заперечень прокурора й призначив НОВУ (четверту) експертизу з Київського інституту. Слабо віриться, що результат може сильно відрізнятися. Якби таке, однак, сталося, варто було би все перекласти та запропонувати міжнародним експертам дати свої висновки.

Ясне одне – нова експертиза ще більше затягує процес над хлопцями, коли є всі підстави говорити про серйозні порушення їх права на справедливий суд.

Два роки тому справу вибуху у Запоріжжі узяв на особистий контроль Президент Янукович. Вже більш ніж зрозуміло, до чого це привело органи влади – до глухого куту, із якого не знають, як виплутатися.

Хай задумуються, а тим часом релігійним та правозахисним організаціям доцільно взяти під громадську контроль долю трьох хлопців, які уже два роки сидять у СІЗО та домогтися їх негайного звільнення.

В Україні може з’явитися нова служба правопорядку на кшталт жандармерії. Правозахисники упевнені, що влада боїться масових заворушень і тому посилює МВС.

Нову службу правопорядку планують створити замість внутрішніх військ, однак з більш широкими повноваженнями. Нова структура має працювати у системі міністерства внутрішніх справ і забезпечувати захист конституційного ладу від спроб його зміни або повалення, або захоплення влади насильницьким шляхом. З такою законодавчою ініціативою виступили народні депутати з Партії регіонів Василь Грицак і Валерій Коновалюк.

У своєму законопроекті “Про Державну службу правопорядку” вони пояснюють, що нова служба має з’явитися в Україні, бо кількість військовослужбовців за останні роки суттєво зменшилася, із 760 до 200 тисяч, та скоротився особовий склад правоохоронних структур. Депутати наголошують, що орієнтуються виключно на європейський досвід функціонування подібних правоохоронних формувань.

“У багатьох країнах Європейського Союзу є правоохоронні органи з військовим статусом типу жандармерії та з цивільним статусом типу поліції. І вони є цілком незалежними структурами”,- наголошують автори законопроекту. Коновалюк і Грицак пропонують, аби служба правопорядку здійснювала державну охорону органів держвлади та охороняла місця перебування посадових осіб. Окрім цього, нова служба має протидіяти тероризму та масовим безпорядкам.

У страху очі великі

Києві

Це не перша спроба реформувати правоохоронні структури. Однак Володимир Чемерис, член громадської ради з прав людини при МВС України, пояснює намагання саме зараз створити посилену правоохоронну організацію з військовим статусом “елементарним страхом”. “У нас збільшилася кількість демонстрацій, акцій протесту з соціальними вимогами. Протестують студенти, афганці, профспілки, підприємці. Тож влада зараз боїться”,- вважає Чемерис.

Правозахисник наголошує, що нині владні структури намагаються будь-що унеможливити масовий вихід людей на вулиці. За даними Єдиного реєстру судових рішень, у минулому році 89% судових справ про протести завершувалися забороною їх проведення. Моніторинг Центру дослідження суспільства показав, що кількість судових заборон мирних зібрань у 2011 була більшою, ніж позаминулого року, а у 2010 році — вдвічі більшою, ніж у 2009 році. “Департамент громадської безпеки при міліції вже не справляється. Тому у них є потреба створити жандармерію”,- прокоментував Deutsche Welle Володимир Чемерис.

Контроль в одних руках

Натомість колишній перший заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України Степан Гавриш переконаний, що насправді потреби створювати особливої структури з військовими і охоронними повноваженнями немає. Існуюча система захисту як конституційного ладу, так і внутрішньої безпеки є цілком збалансованою і достатньою, констатує Гавриш. За його словами, нова структура неодмінно вимагатиме надання їй спеціальних функцій оперативно-розшукової діяльності, внутрішньої розвідки, попереднього чи досудового слідства.

“А це означає, що в Україні буде створена ще одна підконтрольна одній посадові особі воєнізована і загрозлива для демократії силова структура, яка буде діяти за межами суспільного контролю”,- зауважив Степан Гавриш. Адже автори проекту пропонують, що головнокомандуючого Держслужби правопорядку і його заступників буде призначати особисто президент.

Колишній перший заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України каже, що будь-якої причини запроваджувати нову воєнізовану службу немає, окрім передвиборчого піару або втаємниченої технології підготовки “гри в надзвичайний стан”. Він не бачить потреби дублювати функції існуючих правоохоронних структур. “З захистом державної безпеки і зараз не непогано справляється СБУ. А державна охорона і так бездоганно здійснює охорону посадових осіб”,- каже Степан Гавриш.

Голосуй, не голосуй

Опозиція побачила загрозу у пропозиціях “регіоналів” і не збирається голосувати за цей законопроект. Як повідомив Deutsche Welle заступник голови парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, депутат від НУ-НС Володимир Стретович, комітет поки не розглядав пропозицій Гриціка та Коновалюка. Водночас Стретович не сумнівається, що комітетський висновок буде негативним. “Вони хочуть зробити підрозділ, який розганятиме пікети та акції протести в усіх населених пунктах. Ми за це не голосуватимемо”,- наголосив Стретович. За пропозицією “регіоналів”, нова служба правопорядку має з’явитися в Україні вже з початку 2013 року.

Майже 140 тисяч українців, які мешкають у гуртожитках, матимуть змогу приватизувати своє житло протягом найближчих чотирьох років. Про це у вівторок повідомив Ігор Лисов, заступник голови парламентського комітету з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики. За офіційними даними, нині у гуртожитках проживають близько півмільйона українських сімей. В уряді планують допомогти усім. Утім експерти кажуть, що найбільше проблем під час приватизації буде у мешканців гуртожитків, які перебувають у приватній власності, а таких українців – 90 тисяч.
 
Цього року почала діяти Загальнодержавна цільова програма передання гуртожитків у власність територіальних громад. Очікується, що її втілення дозволить мешканцям гуртожитків приватизувати житло, щойно гуртожиток змінить форму власності на комунальну. Про це повідомив народний депутатІгор Лисов, заступник голови парламентського комітету з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики.
 
«Ми маємо програму, розраховану на чотири роки – із 2012 по 2015 роки. Вона стосується людей, які проживають у гуртожитках, які перебувають у державній формі власності. Таких у нас є 1155, у яких проживає 139 тисяч осіб. Програма розрахована на те, що є підтримка з держбюджету. Державні обласні та районні адміністрації, у власності яких перебувають гуртожитки, також входять у цю програму, але не потребують коштів. Тому місцеві органи влади повинні самостійно виконати всі дії для можливості приватизації цих гуртожитків», – сказав Ігор Лисов.
 
За його словами, питання гуртожитків – на контролі у Президента, в уряду та в Генеральної прокурори.
 
Чиновницький саботаж на місцях 
 
Влада справді пішла на поступки мешканцям гуртожитків, але найбільша проблема, яка лишається – це чиновницький саботаж на місцях, говорить президент Асоціації мешканців гуртожитків України Анатолій Буднік.
 
«Вони вже сьогодні відверто плюють на мешканців гуртожитків, плюють на доручення Президента, на зміни до законів. Мабуть, повинна реагувати вже прокуратура. Це типова ситуація для Запоріжжя, Одеси, Черкас, Житомира», – наголосив Анатолій Буднік.
 
Гуртожитки як «смачні місця»
 
За офіційними даними, в Україні є 4 тисячі гуртожитків, мешканці яких можуть скористатися правом безоплатної приватизації. У «Загальнодержавну програму» включили гуртожитки, які перебувають у державній власності. Згодом уряд обіцяє взятися за гуртожитки, які перебувають у приватній власності, з якими і буде найбільше проблем, переконує адвокат Тетяна Монтян.
 
«Зараз ці гуртожитки мають статус приватного майна і одночасно це є житло, в якому живуть реальні люди, яких власники, користуючись тим, що в них є Конституція, яка захищає право власності, викидають (людей) на власний розсуд, – говорить адвокат. – Зазвичай, навіть не викидають, а підвищують неправомірно ціни. Це ж розуму не підвладно – кімнатка 20 метрів – 400 гривень, 1800 гривень. Тобто їм створюють такі умови, що вони самі з’їжджають».
 
При цьому, Тетяна Монтян наголошує, що не можна порівнювати гуртожитки, наприклад, Луганська і Києва. «У Луганську вони усі в занедбаному стані, їх охоче здихуються і віддають міській владі, яка потім їх ремонтує. І зовсім інша ситуація, наприклад, в Києві. Якщо гуртожиток розташований більш-менш на вулиці, наближеній до центральної, то, повірте, ніхто ніякій київській міській владі цей будинок не віддасть і людям приватизувати там нічого не дасть. Це «смачні місця»! Люди самі з’їдуть, будинки залишаться, їх можна буде потім перебудувати і використовувати з комерційною метою», – зазначає адвокат.
 
Повернення гуртожитків із приватної форми власності назад у комунальну прописано в законі. Воно може бути добровільним або ж з поверненням грошей, за які було приватизоване житло і які власник вкладав у гуртожиток. До кінця року чиновники обіцяють порахувати загальну суму, скільки треба повернути грошей.
 
Тим часом із державного бюджету щороку на гуртожитки планують виділяти 125 мільйонів гривень і стільки ж із місцевих бюджетів.