До 9 лютого омбудсман обіцяє визначитись з висуванням своєї кандидатури на четвертий термін. Усе вірно за законами акторської майстерності. Узяв паузу – тримай. Чим більший актор – тим довша пауза. Але поки головний актор тримає паузу “масовка” продовжує грати його роль.

У кінці січня мережами Інтернету поповзли чутки, що провладна фракція висуватиме на посаду омбудсмана кандидатуру Геннадія Васильєва. У пресі з’явилися статті про одіозну постать можливого кандидата. Як наслідок, в багатьох головах тут же достигло рішення: “Краще вже Карпачова ніж Васильєв”.  І стало 1: 0 на користь омбудсмана.

У правильно підготовлений ґрунт легко лягали заяви про те, що “за умов сьогоднішньої ситуації навколо прав людини в Україні дуже важко знайти альтернативу Н.Карпачовій на посаді Омбудсмана” . Не забарилися і високі оцінки діяльності уповноваженого .

7 лютого омбудсман представила у парламенті щорічну доповідь “Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні” за підсумками  2011 року. І так як за 15 років уповноважений не часто “балував” депутатів щорічними доповідями у пленарних засіданнях, а точніше усього 4 рази ( у 2000, 2003, 2005 і 2009 роках), то сам факт представлення щорічної доповіді не на парламентських слуханнях, а у сесійній залі зробив рахунок  2:0 на користь тримаючого паузу омбудсмана.

Ранком депутати домовилися на погоджувальній раді, що доповідь омбудсмана заслухають, а постанову по ній приймуть пізніше. Дарма, що  ч.1 ст. 47 Регламенту Верховної Ради зобов’язує  народних депутатів приймати рішення після обговорення питань, а одноразове відхилення від встановленої процедури дозволяється тільки при умові внесення і голосування у сесійній залі такої пропозиції (ч.1 ст.50).

Погоджувальна рада вирішила. Депутати проковтнули це  і без голосування. Може їх розчулила розгорнута у кулуарах на 20 стендах фото-презентація діяльності уповноваженого.  Та враховуючи, що у 2009 році парламент взагалі відхилив прийняття постанови по доповіді уповноваженого, то відтермінування голосування з 7 лютого на невизначений час зробило рахунок  3:0 на користь довгожителя з Інститутської.

І нарешті рахунок став 4:0 після представлення доповіді у парламенті. Виступ омбудсмана був яскравим і емоційним. У ньому було усе. І про криміналізацію політичних рішень, що суперечить принципу верховенства права і що хотіла почути опозиція. І про бідність, що хотіли почути комуністи. І про успіхи реформ , що хотіла почути провладна фракція.

От тільки залишилося незрозумілим, чому успіхи у реформуванні держави вилилися у збільшення кількості скарг до омбудсмана аж у 2 рази?

Чому в інших країнах  проблема бідності виникла в наслідок світової економічної кризи, а в Україні вона ніколи не зникала попри постійну боротьбу з нею омбудсмана і зростання ВВП останнім часом?

Чому після 15 років відстоювання омбудсманом права громадян на справедливий суд ми сьогодні констатуємо не просто погіршення ситуації, а початок переслідувань за політичними мотивами?

Чому 28-річна Олександра Рабейко отримала надію на справедливість тільки після смерті у застінках Київського СІЗО?

Чому для привернення уваги уповноваженого до заяви скаржника треба пікетувати офіс омбудсмана .

Чому третя каденція омбудсмана закінчується початком нового етапу вічної боротьби з тортурами і свавіллям правоохоронних органів?

Чи не тому, що лише 2 % опитаних експертами Інституту соціології НАН України громадян України, які знають про існування цьо­го органу, вважають, що він здатен реально захис­тити їхні права?

У якості післямови.

Якось блукаючи мережею у пошуках інформаційної “свіжини”,  я натрапила на текст  Вахтанга  Кіпіані шестирічної давнини, який допоміг відновити у пам’яті кілька забутих фактів:

“Лех Валенса зламав шию польському варіанту комунізму, але не знайшов у собі сил усвідомити власну унікальну історичну місію. І став одним із багатьох, коли пішов на вибори і спіймав облизня… Михайло Сергійович Горбачов, найвидатніша постать ХХ століття, теж “впав у спокусу”. Йому виявилося мало бути першим і останнім президентом СРСР. Він перестав бути легендою, коли пішов на чергові президентські вибори в єльцинській Росії. Ну, й, звісно, програв.

Треба вміти піти. Як кажуть у театрі, краще на рік раніше, ніж на секунду пізніше”.

Частина І. справді демократизація чи осучаснення інквізиції?

Написати цю статтю нас спонукали, зокрема, дискусія 2 лютого цього року щодо проекту нового КПК України у програмі “РесПубліка” з Анною Безулик на “5 каналі”, а також виступ 27 січня радника президента – керівника Головного управління з питань судоустрою адміністрації президента Андрія Портнова в програмі “Шустер live” на “Першому Національному”. У ній він презентував проект нового Кодексу.

Програма мала красномовну назву “Від тюрми зарікатися?” Вона наводила на думку, що зарікатися добропорядним громадянам від тюрми в найближчому майбутньому не варто…

Отож, ми вирішили особисто перевірити, яку “реформу” кримінального процесу підготували в АП.

Не перший, але прохідний

Як відомо, 13 січня 2012 року у Верховній Раді було зареєстровано внесений главою держави проект нового КПК, реєстраційний №9700, який відразу включили до порядку денного.

Того ж дня голова комітету ВР із питань правосуддя Сергій Ківалов зареєстрував у парламенті проект постанови №1233/П “Про відкликання та зняття з розгляду проекту КПКУ”, яка передбачає відкликання проекту КПК, реєстраційний №1233, поданого нардепами Мойсиком, Вернидубовим, Ківаловим, Кармазіним ще у 2007 році, та зняття його з розгляду.

Ініціатива з відкликання проекту КПК, який пролежав у парламенті 4 роки, знайшла швидку підтримку. І вже 14 січня цього року відповідну постанову було підписано.

Тому видається, що саме президентський проект КПК від 13 січня цього року буде прийнятий. І внесення того ж дня до ВР як альтернативного проекту нібито авторства народного депутата Романа Зварича, з дивною назвою “Кодекс України кримінального процесу“, який є надто схожим за суттю й за формою до президентського КПК – не залишає сумніву в “прохідності” останнього.

Цим зумовлена особлива увага до деяких положень його змісту.

Європейські цінності та принципи?

Як зазначено в пояснювальній записці до нового проекту КПК, останній “покликаний удосконалити правове регулювання в сфері кримінального судочинства, привнести в нього європейські цінності та принципи, перетворити неухильне дотримання прав людини в ключову ідею всього кримінального процесу, а також забезпечити реальну, а не задекларовану рівність процесуальних можливостей сторін кримінального провадження та утвердити змагальність процесу“.

Із цією метою сторонам захисту й обвинувачення, відповідно до проекту нового КПК, надаються формально рівні можливості щодо збирання та подання доказів безпосередньо до суду, 2-га частина 22-ї статті. При цьому сторона захисту зможе реалізовувати це право шляхом надання до суду документів, речей, відомостей, висновків експертів тощо, 3-тя частина 93-ї статті.

І все би добре…

Однак проект нового КПК не надає можливості стороні захисту проводити слідчі дії– допит, впізнання тощо.

Він лише передбачає можливість ініціювати їхнє проведення перед слідчим або прокурором, 93 стаття. Натомість, проект КПК, не зважаючи на те, що Андрій Портнов у вказаній телепрограмі говорив протилежне, не передбачає обов’язку останніх підтримувати ініціативи сторони захисту.

Відтак, ініціюй чи не ініціюй, але рішення про те, що робити в кримінальній справі, вирішуватиме слідчий і прокурор. А захист, як і раніше, “гавкатиме” поруч…

На користь останнього висновку свідчить і те, що президентським проектом КПК на порушення міжнародних зобов’язань України не передбачено права обвинуваченого допитувати свідків. Таке право прямо закріплює шоста стаття Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, ратифікована нашою державою як членом Ради Європи.

Але зобов’язання перед людьми за цією статтею Конвенції, напевно, надто мало важать для нинішніх можновладців…

Очевидно недопустима змагальність

Проект КПК декларує, як і чинний КПК радянського зразка, принцип змагальності, який передбачає змагальний характер кримінального процесу, стаття 22. Наведені вище положення цього проекту вже ставлять під сумнів указаний принцип.

А повністю його нівелює положення, згідно з яким суд, у випадку встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду – визнає цей доказ недопустимим. А це тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате – частина 2 89-ї статті.

Що ж таке та “очевидна недопустимість”?..

Якщо задатися питанням: “А судді хто?”, то стає страшно за те, що саме вони можуть вважати” очевидним”, а відтак і “недопустимим”.

На практиці це може означати, що які б докази сторона захисту не шукала та не подавала, для когось вони можуть бути “очевидно недопустимими” – щоби не “псувати” роботу слідчих і прокурорів.

Через подібні “пасажі” декларована змагальність виявлятиметься ілюзорною.

І як після цього можна не стверджувати про збереження, так би мовити, інквізиційного характеру кримінального процесу?!

Якраз видається очевидним, що президентський проект КПК зберігає в сфері кримінальної юстиції ознаки обвинувальної, “інквізиційної” моделі кримінального процесу. Ба, навіть плекає їх.

До слова, певний прогрес у побудові змагальної моделі кримінального процесу досягнулаНаціональна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, очолювана спершу Сергієм Головатим, а в подальшому Миколою Оніщуком. Проте, як відомо, 2 квітня 2010 року Янукович цю комісію ліквідував.

І хоча 9 грудня того ж року президент створив нову Комісію з аналогічною назвою, головою якої за згодою було знову визначено Сергія Головатого – проте для розроблення проекту КПК указом від 17 серпня 2010 року була створена окрема робоча група з питань реформування кримінального судочинства.

У ній вплив осередків вітчизняної правничої науки було зведено до мінімуму. Це, безперечно, позначилося на якості проекту.

А позитиви?

Незважаючи на значні негативи, проект КПК передбачає й позитивні нововведення.

У пояснювальній записці до нього вказано, що “пропонується скоротити процесуальні строки, насамперед шляхом дебюрократизації кримінального процесу, яка передбачає: усунення необхідності складення багатьох “формальних” документів, широке застосування технічних засобів для проведення окремих процесуальних дій – наприклад, допит у режимі відеоконференції, запровадження спрощених видів провадження, скасування інституту додаткового розслідування, позбавлення судів першої інстанції повноважень визначати подальшу долю апеляційних скарг, суттєве обмеження підстав для призначення нового розгляду в суді першої інстанції за результатом апеляційного перегляду тощо“.

Зазначені нововведення відображені в 232-й статті, параграф перший 30-ї глави, та в главі 35, 415-та стаття.

Звісно, виникає багато питань щодо цих новацій і механізмів їх реалізації на практиці. Але, на жаль, в одній статті всі проблемні аспекти проекту КПК навряд чи можна охопити.

За склом

Важливо, що із залів судових засідань в усій Україні приберуть “клітки” для тримання підсудних. Проект КПК передбачає, що такі місця відділятимуться від іншої частини залу судового засідання загородженням зі скла чи органічного скла – пункт 18 Перехідних положень.

Такі новації, із посиланням на вимоги статей 5 та 11 Загальної декларації прав людини, статей 3, 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та практики її застосування Європейським судом із прав людини – пояснюються необхідністю забезпечити “повагу до людської гідності осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності“, та не допустити “дій, які принижують їх в очах суспільства“.

Однак, усе ж цікаво, куди подінуться тисячі стаціонарних металевих загороджень, які зараз є в кожному загальному суді, хто й кому продасть цей металобрухт. 

СІЗО не для всіх

Тримання під вартою як запобіжний захід буде застосовуватися лише у виняткових випадках 183-тя стаття. Для його застосування сторона обвинувачення повинна буде довести в суді, що інші запобіжні заходи не зможуть забезпечити належної поведінки підозрюваного – статті 183, 184.

Однак, загроза того, що таке доведення буде зводитися до голослівного твердження про те, що “інші запобіжні заходи не зможуть забезпечити належної поведінки підозрюваного”, існує.

Сучасна практика знає випадки обґрунтувань потреби у взятті під варту тим, що особа нібито “буде намагатися ухилитися від слідства й суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини в справі, або продовжувати злочинну діяльність”, 148-ма стаття чинного КПК, без надання відповідних доказів.

Для того, щоби в цьому пересвідчитися, достатньо здійснити елементарний пошук уЄдиному державному реєстрі судових рішень.

Альтернативами запобіжному заходу у вигляді тримання під вартою пропонуються: особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт – статті 176, 179-182.

Свідків – до суду

Позитивною новелою можна вважати положення, відповідно до якого суд зможе ґрунтувати свої висновки виключно на тих показаннях, які він безпосередньо отримає від сторін кримінального провадження на судовому засіданні, або які будуть надані слідчому судді на судовому засіданні під час досудового розслідування, 23-тя стаття.

Тому, можливо, не виникатимуть ситуації, коли хтось особливо зацікавлений напередодні судового розгляду просить “ненадійних” свідків написати заяви про те, що вони не можуть з’явитися до суду, а тому просять оголосити свідчення, які вони давали на стадії досудового розслідування.

Насильства та погроз не буде?

У пояснювальній записці до проекту КПК указано навіть, що “зникне сенс отримання показань слідчим чи прокурором із застосуванням насильства або погроз, адже такі відомості за законом не будуть доказами” – 87-ма стаття.

По-перше, цим твердженням вище керівництво держави визнало, що поки що сенс в отриманні показань із застосуванням насильства чи погроз – є, бо відомості, отримані в такий спосіб є доказами.

Що тут скажеш?.. Принаймні чесно.

По-друге, привертають увагу деякі положення проекту КПК, які дають підстави сумніватися в правдивості прогнозів його розробників.

Так, “у разі, якщо підозрюваний беззаперечно визнав свою винуватість у вчиненні кримінального проступку, не оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини й згоден із розглядом обвинувального акта за його відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду, суд за клопотанням прокурора матиме право розглянути обвинувальний акт у спрощеному порядку, без проведення судового розгляду в судовому засіданні” – стаття 381.

Наведене положення якраз і наводить на думку, що “вибивання” показань – сенсу не втратить.

Підтвердженням збереження “актуальності” силових методів впливу слугує й передбачений проектом КПК інститут укладення угоди між прокурором та обвинувачуваним про визнання винуватості, 468-ма стаття – який, безперечно, як указує в пояснювальній записці до проекту Андрій Портнов, “дасть змогу скоротити час кримінального провадження”.

На жаль, проект КПК не містить “запобіжників”, які унеможливлюють тиск на потерпілого з метою примусити його до укладення угоди про примирення з обвинувачуваним, стаття 469. Така угода може мати значення як для слідчого, так і для злочинця, оскільки, згідно з 474-ю статтею, “одразу після досягнення угоди провадження невідкладно надсилається до суду для її затвердження”, а відтак “наполегливість” щодо її укладення може бути вигідною як першому, так і другому.

Зрештою, відповідно до проекту КПК, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення підлягає закриттю через відмову потерпілого, його представника від обвинувачення – пункт 7 першої частини 284-ї статті.

Тому є небезпека того, що для злочинця й органів слідства отримання такої відмови іноді може стати самоціллю.

Дмитро Гудима, координатор ГО “Гармонія та порядок”, кандидат юридичних наук, доцент юридичного факультету ЛНУ імені Івана Франка,

Маркіян Дмитрасевич, член ГО “Гармонія та порядок”, юрист, спеціально для УП

Кожні 30 секунд від незаконного насильства в українській міліції страждає людина. Такими є результати дослідження Української гельсінської спілки з прав людини та Харківського інституту соціальних досліджень. У МВС відкидають більшість конкретних звинувачень правозахисників. Однак у міліції погоджуються, що проблема насильства існує та обіцяють її долати разом із громадськістю.

Кожні 30 секунд від незаконного насильства в українській міліції страждає людина. Такими є результати дослідження Української гельсінської спілки з прав людини та Харківського інституту соціальних досліджень. У МВС відкидають більшість конкретних звинувачень правозахисників. Однак у міліції погоджуються, що проблема насильства існує та обіцяють її долати разом із громадськістю.

Кілька років тому київського бізнесмена Олександра Головка запросили до одного з районних управлінь міліції Києва на бесіду. Не відчуваючи за собою жодної провини, Олександр прибув до відділка.
Про те, що було далі, розповів його адвокат Юрій Мартиненко. «Його скрутили наручниками до батареї, били всім відділом карного розшуку райуправління міліції, били по-звірячому, зробили тяжку черепно-мозкову травму, потім сфальсифікували статтю 185 Адміністративного кодексу України «Непокора співробітникам міліції» і притягнули на другий день на суд. Весь його одяг був залитий кров’ю, а ті співробітники міліції – у них у всіх були опухлі руки, бо вони його били кулаками», – зазначив адвокат.

Щохвилини від насильства в міліції потерпає дві людини

Так відбувається, бо оцінкою роботи міліції є відсотковий показник розкриття злочинів, чого немає в жодній цивілізованій крані світу, говорить Юрій Мартиненко. А на отриманні визнання в скоєнні злочину базується вся система дізнання і слідства в Україні.

І ситуація з катуванням в міліції погіршується, говорить Євген Захаров, голова Української гельсінської спілки з прав людини. Так у 2011 році від насильства в міліції постраждав майже мільйон (980 тисяч) українців. Це значить, що кожну хвилину в органах внутрішніх справ від знущань потерпають 2 людини. Це найбільша цифра за всі роки досліджень, зауважує Захаров.
«Згідно з нашим дослідженням, за 5 років, у період із 2005-го по 2009 рік оцінка кількості постраждалих від незаконного насильства становила 1мільйон 300 тисяч людей по всій країні. У 2010 році – це 790 тисяч. Це означає, що кожні 40 секунд хтось піддається насильству в міліції. У 2011 році ця цифра ще більше зросла і досягла 980 000!»
Мобільні групи контролю

У МВС запевняють, що всі факти порушень перевіряють і розслідують. Начальник відділу моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ Макар Барило говорить: щоб запобігти випадкам катувань у правоохоронних органах, міністерство налагоджує співпрацю з громадськими організаціями.

«Хочу подякувати тим громадським організаціям, які надають практичну допомогу у відновлення роботи мобільних груп контролю. Йдеться саме про залучення громадськості до контролю за умовами утримання громадян у кімнатах затриманих, ізоляторах тимчасового тримання. Найближчим часом буде підписано наказ, буде налагоджений механізм, який забезпечуватиме зменшення всіх негативних наслідків, які призводять до порушення прав громадян», – зазначив Барило.

При цьому він не уточнив, коли саме з’явиться цей наказ. Критерієм оцінки роботи міліції, запевнив чиновник, має бути не відсотковий показник розкриття злочинів, а оцінка суспільством її роботи.
Правозахисники, зі свого боку, кажуть, що найсуворіший контроль над працівниками міліції повністю ситуації не змінить – необхідно міняти психологію правоохоронців.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській області хоче через суд позбавити рівнянина житла в гуртожитку, де він зареєстрований і законно проживає більше 25 років.

В лютому цього року до центру права РОГО «Комітет виборців України» звернувся житель Рівного Володимир Панчук з проханням допомогти захистити його права. Чоловік розповів, що відділення Фонду держмайна звернулося до Рівненського міського суду з позовною заявою про усунення перешкод у користуванні майном та зняття його з реєстраційного обліку в гуртожитку по вул. Відінській, 42а. Там він зареєстрований і проживає з 1985 року. Право на поселення в гуртожитку пан Володимир отримав завдяки тому, що на той час працював на підприємстві, до якого він відносився. Якщо суд прийме рішення таки зняти з реєстрації за місцем проживання чоловіка, то у відділення Фонду державного майна з’являться всі правові підстави для того, щоб виселити його з гуртожитку.

Як вважає керівник центру права РОГО «Комітет виборців України» Микола Глотов, позбавляти пана Володимира права на користування кімнатою в гуртожитку і виселяти не можна. Адже він там проживає на законних підставах й іншого житла не має. Якщо ж його позбавлять права на місце в гуртожитку, то йому має бути надане інше житло. Однак цього рівнянину ніхто не пропонує. Дивним взагалі виглядає факт, що більше 25 років ніхто не говорив про незаконність проживання чоловіка в гуртожитку. І лише в 2011 році комусь це здалося незаконним.

«Ми вирішили безоплатно допомогти Володимиру Панчуку відстоювати його права в суді, адже нині він ніде не працює і не спроможний оплатити дорогі послуги адвоката, – коментує ситуацію голова правління Рівненського КВУ Олексій Горецький. – Чоловік фактично ризикує поповнити ряди безхатченків. Тому юристи нашої організації допомогли йому підготувати заперечення проти позову відділення Фонду держмайна і нині готуються представляти його інтереси по справі в суді. Варто зазначити, що, за нашою інформацією, останнім часом у Рівному на розгляді судів з’явилося кілька подібних справ щодо виселення людей з гуртожитків».

Юридичне обґрунтування
Згідно зі статтею 19 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» забороняється виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, без попереднього надання їм (їх сім’ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Виселення, переселення чи відселення громадян з гуртожитків відповідно до цього Закону допускається лише у випадку визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей, на підставі рішення, прийнятого відповідно до частини першої статті 20 цього Закону.

Як вбачається зі статті 1 Закону «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» сфера його дії поширюється на громадян, які не мають власного житла, більше п’яти років на законних підставах зареєстровані за місцем проживання в гуртожитках та фактично проживають у них. Сфера дії цього Закону поширюється на гуртожитки, які є об’єктами права державної та комунальної власності, крім гуртожитків, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до закону, Міністерства внутрішніх справ України та державних навчальних закладів.

10 лютого Укрзалізниця на всю Україну заявила про нечуваний прогрес у сфері продажу електронних білетів на поїзди. Було заявлено що аж 1% усіх білетів було куплено в електронному вигляді.

Почувши цю інформацію і тримаючи в руках так званий електронний білет, я собі подумав, що матиму сьогодні нагоду відчути наскільки зручно користуватися електронним квитком Укрзалізниці.

Враховуючи, що відправлення мого поїзду було доволі пізнім десь  близьким до півночі я вирішив  вийти «трохи» завчасно. Про що жодного разу не пошкодував. Проблеми почалися відразу як я переступив поріг вокзалу.  В першу чергу усі спеціальні каси які роздруковують електроні квитки, а на весь київський  вокзал їх виявилося аж цілих дві виявилися зачиненими. Робочий день їх закінчився десь в годині восьмій. Дивно напевно люди після восьмої по електронним квиткам не їздять.

Ну добре думаю я. Напевно ж є інші «звичайні” каси, які  можуть здійснити цю нехитру дію — роздрукувати мені білет. Свою здогадку підтверджую у довідці вокзалу. Але  з іншої сторони бачу проблему, що до кожної із «звичайних” кас черга  щонайменше з  десяти людей.

В цей час собі розважаю… а якщо б я прийшов не за півтори годину до відправлення поїзду то вже напевно б спізнився. Хто був би винний.. ну точно не Укрзалізниця, яка знайшла б сотню виправдань.

Але так як я мав ще певний час то вирішив випробувати, що необхідно «витерпіти» для того щоб реалізувати поїздку за електронним квитком. І став у чергу. Щоправда  попередньо запитавши в касира чи можу роздрукувати білет без черги і не отримавши позитивної відповіді ще раз незлим, тихим словом згадав Укрзалізницю разом з її електронним квитком.

Але ще більше я згадував маму і тата Укрзалізниці коли касир «звичайної» каси сказала що не може роздрукувати електронний білет і для здійснення цієї процедури я маю йти в протилежну частину вокзалу до адміністратора кас. І це при тому що я півгодини вистояв у черзі. Перепитавшись… чи мені щось не причулося отримав від касира запевнення, що роздруківка електронних білетів можлива тільки там.

Бувши шокованим йду до в довідку і запитую чи не підманули мене. На що отримую нерозуміючий погляд і скерування мене до чергового вокзалу.  І якщо у когось  виникне думка, що черговий Південного вокзалу вирішив цю ситуацію, то відкиньте її негайно. Такого не буває в Україні. Вона здивувала мене ще більше. Мало того, що для того щоб поговорити з нею мені довелося зачекати поки ця вельмишановна пані  закінчить свою напевно аж дуже важливу і термінові розмову за філіжанкою кави із своєю не менш шанованою колегою. А годинник вже для мене тікає з подвійною швидкістю і я розумію, що ще трохи і вже ніхто нікуди не їде. Але і результат виявився для мене несподіваним — вона «спрямувала” мене туди ж куди і касир до адміністратора кас.

Ну думаю це карма треба йти до адміністратора, як єдиної людини в цій величезній структурі, яка вміє роздруковувати електронні білети.

І таки да… вона вміє роздруковувати білети, але і тут є але несподіванка… щоб підступитися до неї потрібно було пройти здолати «перешкоди”. Думаю фото, яке вміщене в цій статті показує, що знаходитися біля того вікна було вельми незатишно і неароматно, а часу в адміністратора на цю «складну»  процедуру пішло достатньо щоб вповні все відчути.

До речі адміністратор кас на моє запитання чи тільки вона вміє роздруковувати білети відповіла, що всім тут на касах відомо як роздрукувати і це можна зробити в будь-якій касі. Та не вже…. хотілось мені сказати після усіх майже 1,5 годинних блукань по вокзалу. Але вже не було ні часу ні сил на дискусію з нею.

В цей час закралась думка, чи всі люди, які замовляють електронний квиток мають часу 1,5 години до від’їзду поїзду. І якщо на центральному вокзалі столиці України така ситуація з електронними квитками, то що говорити із іншими віддаленими центрами.

До від’їзду поїзда ще залишалось хвилин 12, і я відчув своїм обов’язком  написати пару слів про все це у книзі скарг Центрального вокзалу Києва, що в кінцевому випадку і було здійснено.

Не маю особливих ілюзій щодо можливої відповіді на скаргу, але для мене висновок є однозначний наша Укрзалізниця і електронний квиток речі несумісні з поїздкою. Думаю процент купівлі  електронних білетів буде залишатися таким же мізерним допоки ця вельмишановна організація не змінить підходу до пасажирів і не буде сприймати їх як повноцінних споживачів.

Я вітаю вже наявні спроби впровадити Укрзалізницею певні елементи зручності користування електронними квитками, зокрема ідеї автоматів щодо роздруку електронних квитків, але поки не зміниться ставлення до людей завжди будуть проблеми, які в першу чергу будуть бити по самій Укрзалізниці.

Початок боротьби за реалізацію довгоочікуваного закону про доступ до публічної інформації у нашій громаді, почався із заклику до прийняття переліку службової інформації, яку до прийняття конкретних рішень, місцева влада має право тримати у власних шухлядах. Власне, закон не зобов’язує представників влади приймати такий перелік у будь-якому разі.Чехарда з рішеннями місцевої влади щодо втаємничених від не чиновницького ока документів, продовжується. Чергове звернення в міську раду змусило чиновників перечитати закон і змінити деякі слова у місцевих рішеннях, що регулюють доступ до публічної інформації. Складається враження, що з олександрійцями грають у піддавки. Тільки у цій «грі» один із суперників встановлює власні правила.
Чому ми просили формалізувати відносини, а не спиратись тільки на норми закону? Справа в тому, що до цього діяли старі норми відомчого «законодавства» – інструкцій, положень, циркулярів і тому подібного, які ніхто не бажав відміняти навіть, не дивлячись на новий закон, де чітко говорилось, що все, що не узгоджується із законом про доступ до публічної інформації не повинно братись до уваги, тобто приорітетними є норми саме цього сучасного закону. Міські чиновники за допомогою різних варіантів тлумачили законодавство. Саме тому, тиск громадськості змусив прийняти врешті відповідне розпорядження міського голови.

Та це тільки початок історії. На декілька інформаційних запитів, відповідно до яких журналісти газети намагались отримати перелік відомостей, що становлять «службову інформацію Олександрійської міської ради», ми отримували черговий «шедевр» – копію розпоряджень міського голови, відповідно до яких в черговий раз встановлювався перелік… «конфіденційної інформації». Слід нагадати, що законодавство України тепер позбавляє права владу мати конфіденційну інформацію за визначенням. Всі ж “втаємничені” документи та інформацію закон відсилає до терміну «службова інформація».

Для громадян це означає перед усим те, що службова інформація не може бути таємною назавжди. Вона стає відкритою після прийняття рішень. Однак наші місцеві чиновники мабуть бояться брати на себе відповідальність і визначати межу закритості інформації або, навіть після перейменування площі перед міськвиконкомом на Європейську, не можуть змінити бюрократичний менталітет заляканої системою людини.

Насправді, ті обмеження, які передбачені черговим розпорядженням міського голови, що датується вже 17 жовтня 2011 року, не передбачені законодавством. Проте, усні спроби переконати місцевих чиновників у прийнятті іншого, зваженого і ґрунтовного документу, так нічим і не завершились. Ми так і не змогли запевнити, що наразі існує тільки єдине поняття – службова інформація. Саме тому Перелік конфіденційної інформації, розпорядником якої є Олександрійська міська рада, не може існувати фізично. Так чи інакше, але в черговий раз, цього разу за підписом керсправами виконкому Володимира Чеботарьова нам повідомили про «конфіденційну» інформацію. Хоча чомусь саме до службової інформації в Олександрії відносять чимало з того, що взагалі не може бути під грифом «ДСК». Проаналізуємо той самий перелік, який був наданий керуючим справами.

Наприклад, чи повинні мати обмеження у використанні всіма городянами, відомості, що «розкривають зміст угод, договорів, контрактів, які за домовленістю сторін вважаються конфіденційними»? А саме такий пункт переліку існує в нашому місцевому документі. Які мали на увазі «службово-конфіденційні» договори розробники цього документу? Можливо вони оберігають таємницю всиновлення когось із чиновників? Чи умови постачання ядерної зброї, за якими міська влада сплачує кошти? Тоді дійсно, таємниця ця повинна зберігатись.
А от в інших випадках – ні в якому разі. Не зовсім зрозуміло і навіщо зараховувати до рангу «службової» такі дані, як «державна статистична звітність за формами 6-зем., 6-А зем., 2-А зем.? Ми поцікавились, що це за звітність така. Як виявляється, форми такої звітності затверджуються державним комітетом статистики України і містять інформацію про те, скільки землі використовується в тій чи іншій місцевості під будівлями органів влади, під закладами фізичної культури та спорту, охорони здоров’я, закладами соціального забезпечення. Перелік достатньо великий і дає можливість уявити наскільки раціонально використовується земля у даному регіоні.

Що у цьому є «службового», забороненого для загального вивчення і аналізу? Чи може страшно і подумати про те, що люди зможуть довідатись наскільки раціонально використовується земля у кожному конкретному місті?

Проте найцікавіша історія із земельними секретами, зокрема щодо проектів рішень влади в цьому делікатному питанні. Там мабуть ховаються «найстрашніші» секрети місцевих можновладців? Як інакше можна пояснити те, що виконавчий комітет чомусь не бажає оприлюднювати проекти рішень, що стосуються оренди комунального багатства – земельних ділянок. В чому «секретність», втаємниченість цих даних?

Фактично, такі дії обмежують доступ до інформації про розпорядження комунальним майном та бюджетними коштами. Віднесення цієї інформації до службової прямо заборонено Законом “Про доступ до публічної інформації”. Більше того, інформація про виділення земельних ділянок територіальної громади, є з зрозумілих причин відкритою та суспільно значущою інформацією. Про це говорять і норми Закону “Про доступ до публічної інформації” і статті Конституції України, адже саме територіальна громада є справжнім власником комунального майна – органи місцевого самоврядування лише управляють ним.

Таким чином, будь-яке рішення про виділення земельної ділянки в оренду чи в безоплатне користування – це, фактично, угода, яка укладається між територіальною громадою і тим, хто отримує цю земельну ділянку. Навряд чи можна уявити ситуацію, коли власник погодиться віддати земельну ділянку, якщо йому не відоме навіть ім’я чи найменування особи. І навряд чи господар дозволить своєму представнику заключити угоду з цією невідомою особою, бо ціна питання є досить великою. Наприклад, дитячий майданчик чи тротуар вулиці, на якому можуть без згоди громади встановити черговий комерційний об’єкт.

Про ситуація з правами людини в Україні і роль уповноваженого з прав людини Радіо Свобода розпитувало в Катерини Левченко, президента Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна», і Євгена Захарова, голови правління Української Гельсінської спілки з прав людини, співголови Харківської правозахисної групи.

– Зараз триває час, приблизно до середини березня, коли різні організації, різні громади можуть висувати свою кандидатуру на посаду уповноваженого з прав людини.

7 лютого Ніна Карпачова звітувала у парламенті про останніх 5 років своєї роботи. Вона є першим і поки єдиним омбудсменом в Україні. Саме Ніна Карпачова розробила чинний закон про інститут уповноваженого з прав людини, і три терміни поспіль упродовж 15 років вона обіймала цю посаду. 

Ніну Карпачову критикують, а з іншого боку, і правозахисники зокрема зазначають, що дуже багато хорошого було зроблено Ніною Карпачовою на цій посаді. 

Євгена Захарова вже офіційно висунули правозахисники і подали своє звернення до Голови Верховної Ради з тим, щоб ця кандидатура взяла участь у конкурсі, у голосуванні на те, яка людина буде на посаді омбудсмена. 

Пане Захаров, один раз Ви вже пробували взяти на себе цю важку місію. Ці 5 років, які пройшли, останні, Вас не лякають? Наскільки важче стало боротися за права людини в Україні? Чи, можливо, навпаки легше? 
Євген Захаров: Стало значно важче захищати права людини, оскільки за останніх два роки у нас ситуація з правами людини стала значно гіршою, ніж була. І на сьогодні ми мусимо констатувати, що права людини не є пріоритетом теперішньої влади. Тому захист прав людини значно утруднений і менше позитивних результатів, можна сказати.

Причому це не тільки у нас, у громадських організацій, але й, я думаю, в уповноваженого з прав людини так само.

– Пані Левченко, Вашу кандидатуру разом з кандидатурами Євгена Захарова і колишнього Генпрокурора Геннадія Васильєва називають такими, які могли б стати Уповноваженими з прав людини. Ви бачите себе на цій посаді? 

Катерина Левченко: Окрім нас трьох, називають ще багато інших прізвищ.

– Ще зокрема Валерію Лутковську. 

​

Катерина Левченко: Так.

Ви знаєте, фактично вже багато років, працюючи у правозахисній організації, ми займаємося тими питаннями, як і Євген Захаров, якими займається уповноважений: розглядаємо скарги громадян на порушення їхніх прав, допомагаємо відновлювати їхні права, відстоювати і в судовому, і в позасудовому порядку, консультуємо громадян, готуємо моніторингові доповіді щодо стану дотримання прав людини у різних сферах в Україні.

Тому багато з чого сьогодні правозахисні організації, в тому числі і «Ла Страда», роблять те, що мав би робити омбудсмен, або те, що ми мали б робити спільно з уповноваженим з прав людини, якщо була б налагоджена така співпраця.

– Тобто, іншими словами, якісь формальні моменти, які Ви назвали, правозахисні організації так само роблять і здійснюють, але питання у тому, що уповноважений має більше можливостей для цього. Так? 

Катерина Левченко: По-перше, це законом закріплені повноваження, це наявність ресурсів досить великих, бо якщо подивитися навіть на бюджет 2010 року (по 2011-у не дивилися), то 21 мільйон або навіть більше гривень виділено з державного бюджету на фінансування інституту Уповноваженого. Це досить представницький штат людей, це наявність представників, в тому числі у деяких регіонах.

Але, нагадаємо, що колись, це було чи у 2005-у чи у 2006 році, Сергій Головатий, будучи депутатом Верховної Ради…

– Його кандидатуру теж називають.

Катерина Левченко: Так.

Лише через суд зміг в уповноваженого отримати положення про її представників. Тобто, скільки у штаті осіб, які повноваження.

До речі, ми мало чого знаємо про діяльність зсередини інституції омбудсмена.

– Панове, чи поділяєте ви думку, що інститут Уповноваженого не є таким відкритим, яким він мав би бути? 

​Євген Захаров: Так, з цим можна погодитися, що він мав би бути більш відкритим для громадськості,  щоб ми могли краще розуміти, що саме там відбувається.

Але я тільки частково можу погодитися з тим, що в уповноваженого є ті ж самі можливості, що й у нас. Ми не обмежені нічим у своїй діяльності щодо захисту прав людини. А уповноважений з прав людини – це все ж таки державний службовець, який має діяти тільки за законом і в спосіб, передбачений законом.

Закон про уповноваженого доволі млявий. Це відомо. Там немає, наприклад, достатніх гарантій для діяльності Уповноваженого. Крім того, уповноважений з прав людини не може брати до впровадження ті справи, які вже розглядаються у суді. Тобто, його поле діяльності – це насамперед адміністративна юстиція.

До речі, Ніна Карпачова весь час вважала, що треба розширити повноваження таким чином, щоб вона могла брати участь і в судових процесах в інтересах однієї зі сторін.

Що стосується нас, ми тут не маємо ніяких обмежень. Ми і в судовому процесі можемо брати участь, і інше.

– У камеру, наприклад, до Юлії Тимошенко чи до Юрія Луценка Ви можете потрапити? 

Євген Захаров: Ні, цього ми не можемо.

– От, бачите! А уповноважений може!

Євген Захаров: Я згоден, що у неї є багато повноважень таких, яких у нас немає. Але водночас, слід зауважити, що деякі речі вона не може робити, бо це буде перевищення повноважень.

– Панове, які основні риси, якими мав би бути наділений уповноважений з прав людини? 

Наразі послухаймо відомого адвоката Тетяну Монтян, яка каже, чого, на її думку, не змогла зробити Ніна Карпачова? 
Тетяна Монтян: Тут має бути фанат, який дійсно «поведений» на правах людини і готовий захищати усіх людей, не зважаючи ні на що.

Як на мене, Карпачова недостатньо використовувала свої можливості, вона здіймала піар тільки тоді, коли це було перспективно для неї. Її особливо не хвилювали пересічні люди, на яких  не попіаришся. 

Багато людей скаржилися на те, що взагалі нічого для них не робила. Для когось вона дійсно робила. Деякі правозахисники її хвалять. Не можна сказати, що вона не робила взагалі нічого. Але значно менше, ніж мала б робити і мала для цього якісь там повноваження. 

– Один із основних закидів, який звучить, стосується того, що Ніна Карпачова висувалася від Партії регіонів, власне, як народний депутат. 

Панове, чи має уповноважений з прав людини належати до якоїсь партії? Чи може? 

Катерина Левченко: Відповідь тут однозначна: не може! Бо саме незалежність, неупередженість, політична незаангажованість, неналежність до будь-якої партії – це ті основні характеристики і основні риси, які повинна мати людина, яка є омбудсменом або претендує на цю посаду. Професійність – це те, що дуже важливо. Розуміння принципу верховенства права і його щоденне використання у своєму житті. Неможливість жити інакше, як за законом.

Тетяна правильно сказала, що це має бути фанат. Але фанати у чому? Фанати у тому, що все має відбуватися за законами. Перш за все держава має дотримуватися закону, тому що саме держава виступає основною порушницею прав людини. І саме посередником між особою і державою, тобто між людиною і державою, має виступати Омбудсмен, допомагаючи кожній конкретній людині відновлювати свої права.

Тому тут, коли кажуть, що омбудсмен має контролювати стан дотримання прав людини в державі, то це не власне повноваження омбудсмена – контроль. Моніторинг робити, показувати, де і як не спрацьовує – це його. Контролювати – для цього є контролюючі органи.

Не можу не відреагувати на попередні слова Євгена. Ми також обмежені у своїй діяльності. Ми також обмежені законом. Потрібно дуже добре розуміти, що правозахисні організації, правозахисники, захищаючи права громадян, також обмежені законом, як обмежений і уповноважений. І цей закон дуже часто, наприклад, забороняє громадським організаціям захищати інтереси громадян, якщо вони не належать до цієї організації.

У нас є також багато проблем у цій сфері.

– Пане Захаров, я жодною мірою не хочу Вас образити, але те, що говорять, коли обговорюють якраз кандидатуру того, хто може стати уповноваженим з прав людини, то щодо Євгена Захарова є такі думки, що він – людина м’яка. 

 Ви не завжди зможете говорити з нашими правоохоронними органами, які, як правило, силовики у повному розумінні цього слова. 

Євген Захаров: Так кажуть ті, хто мене погано знає.

Катерина Левченко: Євгене, я так посміхаюся у студії, бо я знаю, наскільки Ви можете і різко говорити, і переконливо, і відстоювати ті позиції і думки, які є. Так що тут…

Євген Захаров: Дякую!

Насправді я доволі жорсткий у тих питаннях, які є принциповими. І я завжди називаю речі своїми іменами, незалежно від того, в якій аудиторії, перед ким я кажу це, це сподобається комусь чи ні.

І ті, хто це чув, можуть підтвердити. Це було неодноразово, коли я говорив дуже неприємні речі.

– Якби було інакше, мабуть, Вас і не висували б правозахисники. 

Євген Захаров: А інакше не можна у цій галузі.

– У нас є слухач.

Слухачка: Шановні, як ви вважаєте, чи можливо вам, наприклад, правозахисникам, в Україні відстояти право поваги до особистості, що стосується пенсіонерів, ветеранів праці, яким доводиться одержувати пенсію меншу, ніж встановлений прожитковий мінімум? Коли і хто змусить владу переглянути? Він давно не відповідає ціноутворенню! 

Катерина Левченко: Питання просте, але складне у його реалізації. Тому що була велика кількість позовів пенсіонерів при перерахунках пенсій. І наші юристи допомагали у цьому. І були успішні судові справи. Коли могли люди, наприклад, в минулому році, збільшити свої пенсійні гроші, які вони отримують.

– Після рішення КСУ, який став вище Конституції, тепер це неможливо. 
Катерина Левченко: Тепер це дуже складно.

Але проблема якраз і в тому полягає (ми про це і говорили), що основним порушником прав людини є держава. І це закріплено і в законах, які встановлюють той же прожитковий мінімум і для пенсіонерів, і для дітей, і в тому, яким чином застосовуються ці закони.

Тому питання більш риторичне: наскільки одна особа або одна інституція, якою є уповноважений, може в ситуації повного безладдя і беззаконня змінити на краще дотримання прав людини?

– Ніна Карпачова пропрацювала на посаді омбудсмена 15 років. Вона створила базу. Тепер можна критикувати те, що вона робила, і враховувати ті недоліки, які були в її роботі, й старатися зробити краще. 

Я пам’ятаю, як Ніна Карпачова не раз казала, що після того, як вона відвідувала місця примусового утримання людей, їй треба було проходити психологічну реабілітацію, настільки у важких умовах дуже часто перебувають ці люди.

20 років ця проблема «висить» і існує в нашій країні. Але ні уповноваженому з прав людини, ні правозахисникам, ні державі, ні суспільству не вдалося зробити так, щоб у місцях утримання ув’язнених були такі умови, які потім дозволяли б їм повернутися нормальними людьми, здоровими психічно і фізично, до нормального життя. 

Пане Захаров, чому так?
Євген Захаров: Це складніше, ніж уявляється.

Я ще хочу повернутися до попереднього питання. Я, по-перше, порадив би усім тим, хто має право на соціальні виплати, і хто має рішення суду з цього приводу на їхню користь, подати заяву до Європейського суду, оскільки рішення суду мають виконувати.

Незважаючи на те, що КСУ вирішив так, як вирішив, незважаючи на те, що судді зараз умовляють уникати  таких рішень – все це тим не менше, коли є рішення суду, відповідно до закону, який є чинний, має бути вирішене. Це один із принципів верховенства права. І коли воно не виконане, це порушення права на справедливий суд. Це параграф перший статті 6. Треба подавати заяву до Європейського суду, і неодмінно ці люди, які так зроблять, виграють. Це перше.

Друге. Я хочу нагадати, що справді не може бути Уповноважений членом партії, брати участь у політичній діяльності.

Але, до речі, не була Карпачова членом Партії регіонів. Вона була безпартійною. Але насправді брати участь у виборах – це також політична діяльність. І це таке собі лукавство.

– Я сказала: висувалася. 

Євген Захаров: Але я хочу сказати, що я не можу погодитися з тим, що вона не є фанатом. Вона якраз є фанатом, бо я багато разів бачив, як вона кидалася на допомогу тим людям, які страждають. І про це навіть ніхто інший не знає. Все ж таки вважати, що вона тільки піариться, як дехто вважає, це помилка.

Вона має дуже велику пробивну силу, тому їй вдавалося у численних випадках мати позитивні результати такі, яких інші отримати не могли. І це треба засвідчити. І їй треба віддати належне. І от за це бажання допомогти, я вважаю, можна багато що пробачити.

Хоча критика її дій також є обґрунтованою. І щодо закритості. У мене є ще таке зауваження, що вона надто мало зверталася до КСУ з поданнями, які той мав розглянути і ухвалити рішення. Якби вона це робила частіше, то вона більше впливала б на цю ситуацію.

Ну, і ще можна багато про це говорити, але я на цьому припиню і повернуся до Вашого запитання.

Це все ж таки не зовсім так, оскільки якраз саме проекти правозахисних організацій сприяли тому, що значно покращилися умови утримання в СІЗО МВС за рахунок діяльності мобільних груп з моніторингу прав людини в цих установах та в інших установах МВС: райвідділки, спецприймальники і так далі. Там стало краще.

Що стосується установ системи виконання покарань, то там ситуація на краще, на жаль, не змінилася. І тут, слід зауважити, це залежить від загальної кримінально-правової політики в державі.

І якщо буде ухвалений проект КПК, який зараз прийнято у першому читанні, а це кодекс, у створенні якого якраз активну участь брали правозахисні організації між іншим, там є багато дуже прогресивних норм, які сприяють тому, щоб ситуація покращилася, і щоб і СІЗО, і установи виконання покарань були розвантажені, як мінімум, на 30%. Не менше. Якщо буде реалізоване все те, що зараз є в проекті.

Але там треба його довести до ладу, бо там дуже багато суперечностей є. Ну, це інше питання.

– Ви зачепили питання публічності. Часто критики діяльності Ніни Карпачової говорили про те, що вона не розповідала громадськості про ті порушення прав людини, до яких вдавалися співробітники у правоохоронних органах, зокрема на етапі досудового слідства, коли йдеться про катування тих, кого допитують, про те, що люди підписували зізнання і потім отримували вирок лише під величезним психологічним і фізичним тиском, під тортурами. 

Наскільки публічність, а вона насправді також вимагає коштів і організації відповідної, може зменшити це зло, на яке неодноразово вказує Європейських суд з прав людини у своїх рішеннях? 

Катерина Левченко: Однозначно публічність може зменшити. Говорити, у якому відсотку, це вже складніше.

Але нам дуже добре відомо, як після кожного візиту представників Комітету Ради Європи проти катувань або до кожного візиту змінювалася ситуація у тих же спецустановах МВС, робилися ремонти, робилися якісь роботи, тому що знали, що приїдуть, але не знали, куди приїдуть. І тому було намагання принаймні матеріальну базу покращити. І це вже протягом багатьох років.

Євген згадував про досвід мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини в СІЗО і в інших спецприймальниках, знаєте, вони дійсно сприяли тому, що робота цих закритих установ стала більш прозорою, доступною для громадськості.

До мобільних груп входили представники громадських організацій. Саме я тоді працювала в МВС, коли ці мобільні групи створювалися. І ті люди, які ніколи не могли потрапити до цих установ, туди приходили, бачили, з одного боку, реальні, об’єктивні проблеми, а з іншого боку, бачили ті проблеми, які якраз стосувалися ставлення до затриманих, роботи персоналу, і могли критикувати, могли впливати, могли допомагати.

І окрім того, для нас дуже важливе розуміння, наскільки це явище поширене у суспільстві. Без прозорості, без доступу громадськості такого розуміння у нас також не буде. Бо коли зробили дослідження наші колеги з Харківського інституту і сказали, що відсоток дуже великий, представники міністерства спростували це, бо у них своїх даних не було.

– У нас є слухач.

Слухачка (переклад): Шановні правозахисники, скажіть, будь ласка, хто захистить наших мам, які перебувають у декретній відпустці і отримують 130 гривень декретних? 

Катерина Левченко: Хто може захистити? Ви знаєте, таке враження, що мамам потрібно вже виходити, об’єднуватися і відстоювати свої права. Тому що в минулому році перші виходи на вулиці жінок з візками дитячими, коли почався наступ на права сімей, матерів та дітей, уже відбулися.

– Пане Захаров, яким Ви плануєте бути уповноваженим, якщо Ваша кандидатура таки пройде голосування у парламенті? 
Євген Захаров: Я вважаю, що, по-перше, необхідно мати тісний зв’язок і працювати з громадськими правозахисними організаціями.

По-друге, необхідно створити регіональні представництва в усіх областях. Я вважаю, що навіть той бюджет, який є, хоч і кажуть, що його не вистачає, все ж таки його, я думаю, може вистачити на те, щоб це зробити. І тоді кількість людей, які безпосередньо займаються правозахистом від імені уповноваженого, значно зросте. І закон, до речі, це дозволяє через положення про представників.

По-третє, треба бути такою публічною фігурою, треба реально виходити до інформаційної сфери і повідомляти про те, що відбувається, про ті проблеми, що є, роз’яснювати. І це є дуже важливим.

І, до речі, з тим питанням, що було, за 5 років кількість людей, які вважають, що катування неможливі ні за яких умов, збільшилася від половини опитаних до 72%! Це дуже суттєво! Оця атмосфера неприйняття. Без цього нічого не буде. Якщо буде така атмосфера, то можна домогтися того, щоб і це явище було припинене.

Далі. Уповноважений має обов’язково надсилати більше подань до КСУ. Треба ставити правові питання, які той має розглядати на користь прав людини.

Закриття виставки «Українське тіло» у Центрі візуальної культури при Києво-Могилянській академії може завдати удару по репутації центру як традиційно вільного мистецького майданчика Києва.

Виставка «Українське тіло», відкрита в Центрі візуальної культури Києво-Могилянської академії (НаУКМА) 7 лютого, не протрималась і тижня. Вже на четвертий день приміщення, в якому знаходилась експозиція, було закрите на ключ президентом університету Сергієм Квітом. На виставці були представлені роботи молодих українських художників – зокрема, Микити Кадана, Лади Наконечної, Миколи Рідного, Анатолія Бєлова та інших. Саме картини Бєлова стали однією з головних причин закриття виставки. Роботи зображують оголених чоловіків, що знімають себе на камеру, та супроводжуються написом «Моє порно – моє право».

Оксана Брюховецька: “Смачного, дідусю”

За твердженням організаторів, виставка була спробою «поглянути на український соціум як на середовище існування тіла й осмислити тілесний досвід проживання у ньому». Втім, керівництво академії побачило в мистецьких творах «пропаганду порнографії». Тому зараз експозицію відкривають лише за попередньою домовленістю для представників преси та всіх зацікавлених.

Організатори: закривати виставку не мали права

Любов Малікова: інсталяція “Популяція”

Керівник Центру візуальної культури Василь Черепанін у закритті виставки звинувачує президента НаУКМА Сергія Квіта. «Офіційного ні наказу, ні розпорядження президента академії про те, що вона зачинена, немає. Це виключно його індивідуальне, волюнтаристське рішення, воно жодним чином не врегульоване офіційно. І ключ нікому не дається, окрім охорони, яка відкриває, а потім закриває виставку», – зазначає пан Черепанін.

За проект повинні відповідати лише його куратори, у той час як президент академії чи будь-яка інша особа не має на це права, вважає керівник центру. «Немає жодних підстав для керівника академії, щоб він прийшов і самовільно припинив діяльність якогось підрозділу. Це все одно, що він прийшов би і закрив бібліотеку чи якусь кафедру», – наголошує він. Василь Черепанін зауважує, що Центр візуальної культури виконував усі бюрократичні процедури під час організації експозиції. «Єдиний консенсус, який тут можливий – це щоб виставка продовжувала існувати, і щоб жодного тиску на нас взагалі не здійснювалось», – вважає він.

Оксана Брюховецька, із серії “Тіло номер…”

Концепцію художників не зрозуміли?

Микита Кадан

Критично оцінює закриття виставки і художник Микита Кадан, чиї настінні розписи були представлені в рамках «Українського тіла». Лауреат Головної премії PinchukArtCentre-2011 вже неодноразово відчував на собі прояви мистецької цензури. Його роботи знімали з експозиції вже шість разів. Жодної радості від скандальної слави виставки він не відчуває.

«На користь художникам це не йде, адже люди значною мірою позбавлені доступу до того реального простору, в якому знаходяться роботи. Тиражовані в інтернеті зображення не дають повного уявлення. До того ж, журналісти обирають лише ті роботи, які можна визначити як скандальні. А інші об’єкти, таким чином, відходять у тінь. Окрім того, скандал ще й перекриває суть цих робіт. Адже скандал можна охарактеризувати кількома словами, а кожна з робіт представляє собою концентрацію смислу. Кожна з речей, які були закриті, значно глибші та цікавіші, ніж оця чергова скандальна ситуація, хоча ця ситуація і більш затребувана ЗМІ», – зазначає художник.

Анатолій Бєлов. Без назви

«Оголене тіло – не порнографія»

Ні свої роботи, ні твори колег Микита Кадан порнографією не вважає. «Порнографія – це визначений ринок, у неї є прагматичні цілі. Просте зображення оголеного тіла чи частин тіла не є порнографією. Мої роботи представляють собою поєднання архітектурних елементів із анатомічними. Але ці роботи не можуть бути визначені як порнографія, і вони на неї навіть не схожі… А саме протиставлення «порнографія чи мистецтво» є досить беззмістовним, адже твір мистецтва може бути максимально схожим на порнографічний об’єкт, але не бути таким», – зазначає він.

Володимир Сай: “Шкіряна Венера”

На думку Микити Кадана, виставку закрили не через самі роботи, а через незрозумілість їх концепції для керівництва університету. «Те, що забороняють цензори, їм швидше незрозуміле. Воно не зрозуміле їм як ціле, але вони бачать якісь частини, за що можна зачепитись, і виходячи з цього приймають свої рішення… Тут іде полеміка не з нами, не з нашими творами, а лише з якимись їх частинами», – зауважує митець. У той же час, він не вважає вдалою ідеєю перенесення експозиції до іншої галереї. «Виставка є певним кураторським витвором, і вона створена саме в цьому просторі. І в цих залах роботи розміщено певним чином, відповідно до цього простору та цієї архітектури. Тому просте перенесення виставки може обіднити її», – підсумовує Кадан.

Адресний доступ до «лайна»

Сергій Квіт

Головна проблема в тому, що така виставка – це не формат для університету, вважає президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт. «Я не беру участі в естетичних дискусіях, адже я не фахівець із сучасного мистецтва, але ця виставка не форматна, бо там лунають заклики до свободи порнографії», – розповів він у коментарі Deutsche Welle. Однак після критичного розголосу у пресі Квіт дещо «позадкував», пом’якшивши свою аргументацію на користь закриття виставки. Якщо після першого перегляду експозиції очільник «Могилянки», як стверджують куратори, називав її «лайном», тепер він каже, що хотів лише привернути до неї увагу. «Я привернув увагу преси спеціально, – стверджує Сергій Квіт.

За словами президента університету, прес-центр організовує покази для журналістів, а також зацікавлених груп осіб за попередньою домовленістю. Квіт називає такий доступ до виставки «адресним». «Університет не може закликати до свободи порнографії», – каже Сергій Квіт. До того ж університетський голова заявляє, що організація виставки не була оформлена належним чином.

Чи будуть висновки?

Після одноосібного рішення Сергія Квіта закрити виставку, яку протягом місяців готували митці і куратори, на яку виділив кошти Фонд Генріха Бьолля, залишається запитання: як у майбутньому можна уникнути такого. Що треба зробити, аби одна людина не могла прийти посеред виставки і закрити її на ключ? Висновків у «Могилянці» поки не робили. Президент академії каже, що він не планує організовувати в академії художню раду, а також відбирати окремі експонати для виставок. «Це і є цензура. Тому я проти цього. Але процедурні моменти – як в академії повинні організовуватись різні заходи, і що є форматом, а що неформатом, – це ті речі, які потрібно проговорювати», – підкреслює він. «Контент ми і надалі не будемо узгоджувати, сподіваюсь, до цього не дійде, але я сподіваюсь також, що наша громада буде адекватно розуміти, що для нас є форматом», – підсумовує Сергій Квіт. За його словами, невдовзі має бути проведена публічна дискусія за участі митців і критиків, на якій буде проаналізовано ситуацію навколо виставки.

Партнера виставки, фонд Генріха Бьолля, тимчасове закриття експозиції не лякає. Німецький фонд вже не один рік підтримує заходи Центру візуальної культури. «Я не думаю, що це означає повний відкат та неможливість подальшої співпраці. Навпаки, дуже важливо солідаризуватися та підтримувати Центр візуальної культури. Не думаю, що це закриття має всіх залякати та відмовитись від співпраці», – вважає співробітниця Фонду Бьолля в Україні Галина Ярманова.

Зокрема, скасовано норми щодо більш тривалої позовної давності, яка застосовувалася до вимог про визнання недійсним правочину (зокрема, договору), вчиненого під впливом насильства або обману (було 5 років), до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину (наприклад, до договорів, які є недійсними в силу закону, позовна давність була 10 років).

Важливим є те, що скасовані гарантії у вигляді збільшеного строку позовної давності були встановлені законодавцем у зв’язку із необхідністю захисту від порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення і пошкодження майна або незаконного заволодіння ним, тобто від правопорушення, яке містить ознаки злочину. Доцільно звернути увагу на те що у вказаній нормі йшлося не про сам нікчемний правочин, а про наслідки нікчемного правочину, які тривалий час можуть бути прихованими, в зв’язку з чим законодавцем і встановлювався десятирічний строк для подання позову із згаданих вище підстав. Тепер цих додаткових гарантій для власника немає.

Більше того, скасовано норму, відповідно до якої позовна давність не поширюваласяна вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Потрібно зазначити, що ця правова норма була засобом реалізації норми ч. 5 ст. 13 Конституції України, яка покладала  на державу обов’язок по забезпеченню захисту усіх суб’єктів права власності. І фактично забравши її держава послабила гарантії захисту саме приватного власника.

Як зазначають адвокати, зокрема Леонід Тарасенко (компанія Юридичний Холдинг):  «Якщо раніше власник міг звернутися до суду і вимагати захисту свого порушеного права власності в будь-який час (якщо йшлося про визнання незаконним рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, яке порушувало право власності), тепер матиме лише три роки (загальна позовна давність) для цього». «Крім того, вкотре вражає законодавча техніка, оскільки ВРУ, приймаючи зміни до процесуального законодавства, «під шумок» без будь-якого обґрунтування (в пояснювальній записці до вказаного законопроекту нічого про це не сказано) скасовує кілька норм щодо позовної давності. Очевидно, що ця норма спрямована на узаконення тих задавнених рішень органів влади, які порушують право власності. Право власності стає не таким вже й непорушним, оскільки одна з гарантій його непорушності скасована».

До керівництва Euronews

Щодо сумнівного висвітлення новин українською версією Євроньюс

Звернення до керівництва Euronews (надіслане електронною поштою 16.02.2012 р.)

Philippe Cayla,  Chief Executive Officer

Michael Peters, Managing Director

Euronews

Шановні панове..

Звертаюсь до Вас у звˈязку з тривожними відмінностями у висвітленні подій в Україні в україномовній та англомовній версіях Euronews. Жодним чином не намагаюсь втручатися в редакційну політику одної чи іншої команди. В наступному йдеться виключно про відмінності, які викликають обґрунтовані сумніви щодо збалансованого та всебічного висвітлення подій, за якими спостерігають в усьому світі.

Будь-які підозри у вибірковому висвітленні інформації, спрямованому на пом’якшення або приховання невигідних владі фактів чи критики, мусять вкрай негативно позначитися на репутації інформаційного каналу. Просила би перевірити викладені тут приклади й їх прокоментувати. Даний лист є відкритим, оскільки побоювання, що україномовних глядачів уводять в оману, висловлюються не вперше.

Рух «Стоп цензурі!» звернувся до керівництва Euronews ще в жовтні 2010 р., коли стало відомо про підписану угоду між Вашим каналом і Національною телекомпанією України (НТКУ). Ніяк не втратили свою актуальність тодішні застереження щодо сумнівної ролі НТКУ / Першого національного та можливого використання українського Euronews владою для пропаганди. Залишається незрозумілим, чому до складу Координаційної ради українського Euronews увійшли генеральний директор НТКУ Єгор Бенкендорф, автор пропагандистського фільму про Президента Януковича, та його заступник – Валід Арфуш, який публічно заявив, що «Перший національний обов’язково повинен бути провладним» та «має завжди висвітлювати роботу влади, доносити лише позитивну інформацію до глядачів».

Занепокоєння анітрохи не заспокоїли відмінності між англомовними та україномовними репортажами про протести в День Незалежності у Києві – день, приурочений до запуску української версії Euronews. Подробиці англійською можна знайти тут

Здивувала відсутність реакції тоді, адже багато накопичилось «помилок» для одного репортажу. Станом на лютий 2012 р. кількість моментів у репортажах, які викликають, принаймні, сумніви, різко зросла, й не можна на них не звертати уваги.

Судячи з версій чотирма мовами (англійською, українською, російської та польською), повторюються ті самі новини. Відрізняються вони в основному довжиною, що цілком логічно. Адже репортаж із України, напевно, більше цікавить українців, ніж, скажімо, французів, та й різні ступені обізнаності в тематиці теж треба враховувати.

Однак, трапляється, що саме україномовне висвітлення відрізняється геть підозрілою стислістю.

Репортажі від 11 листопада 2011 р.

Юлії Тимошенко інкримінують нову справу Нові звинувачення проти Юлії Тимошенко. У той час, як прихильники екс-прем‘єра протестують проти вироку суду на 7 років ув‘язнення за перевищення повноважень, а її захист подав апеляцію, Державна податкова служба звинувачує політика в ухилянні від сплати податків та приховуванні валютної виручки корпорації ЄЕСУ.

Ukraine’s Tymoshenko charged with tax evasion KIEV, Nov 11 (Reuters) – Former Ukrainian prime minister Yulia Tymoshenko, already sentenced to seven years in prison for abuse of office, has been charged with tax evasion, theft and concealing foreign currency revenues, the State Tax Administration said on Friday. The charges are linked to her activities as the head of gas trading firm, United Energy Systems of Ukraine, it said in a statement, a post she held in the 1990s. Tymoshenko has denied all earlier charges against her and said her trial reflected a political vendetta waged by President Viktor Yanukovich, who narrowly beat her in a presidential vote last year. Echoing her position, the European Union has warned Ukraine it may not sign planned bilateral deals on political association and free trade if Tymoshenko remains in jail. (Reporting by Olzhas Auyezov; Editing by Mark Heinrich) REUTERS «(переклад) Тимошенко відкидає всі попередні звинувачення й каже, що її процес свідчить про політичну помсту з боку Президента Виктора Януковича, який обіграв її з невеликим відривом у президентських виборах минулого року. Повторюючи її позицію, ЄС остерігає Україну, що може не підписати заплановані двосторонні умови щодо політичної асоціації та вільної торгівлі, якщо Тимошенко залишиться у вˈязниці.»

Не надто зрозуміло, чому англійський Euronews посилається на Reuters, але надмірна, скажімо, стислість української версії видається абсолютно неадекватною. Нагадаю, що як перший процес над Тимошенко, так і додаткові кримінальні справи, викликали недвозначні звинувачення у політичних мотивах з боку представників усіх європейських структур і демократичних держав. Чи відсутність навіть згадки про те, що далеко не тільки «прихильники» Тимошенко протестують проти вироку та висловлюють сумніви щодо нових справ, знову маємо вважати прикрою «помилкою»? Чи надто зрозумілою інформацією для української аудиторії? Звідки має бути зрозумілою, якщо сам Перший національний, разом із іншими провладними каналами, стараються якомога менше згадувати про подібні злісні закиди?

Репортажі від 16 листопада

Тут кидаються в очі не тільки відмінності в змісті, але також і місце, де в українському репортажі глядачі можуть елементарно не зрозуміти, про що йдеться. Якщо із слів депутата щось незрозуміло, треба пояснити, як, власне, й роблять в англійській версії. А український репортаж, на жаль, нагадує багато подібних на Першому національному, де чисто формально надається слово «опозиції». Англійська версія повідомляє та пояснює, в чому полягає конфлікт, українська – позицію Президента й чому він перебуває в Вроцлаві

ВР провалила декриміналізацію “статті Тимошенко” Верховна Рада України провалила з подачі депутатів від владної Партії регіонів поправки щодо декриміналізації статті карного кодексу, за якою було ув‘язнено одного із провідників опозиції Юлію Тимошенко. Поправки дозволили б звільнити Тимошенко із в‘язниці. Лідер Блоку Юлії Тимошенко у Верховній Раді Іван Кириленко: “Ми дослівно переписали цю статтю з тексту конвенції, не змінивши ні коми, ні крапки, ні тире. Ми вважаємо це імплементацією. Але за це не проголосували. Ми – обурені”. Тимчасом у Вроцлаві, де президент Янукович був із візитом у вівторок для участі в урочистостях на честь 200-річчя місцевого університету, йому знову довелося пояснювати справу Тимошенко: “Йде час, і ми не можемо сьогодні передбачити, чим це закінчиться. Тому відповідь на це питання можуть дати тільки суди”. Про це із президентом України говорили у Вроцлаві також польський і німецький колеги. Фахівці передбачають, що останній розвиток у справі Тимошенко може стати серйозною перешкодою для підписання угоди про асоціацію між ЄС і Україною, яке планувалося на грудень.

Ukraine parliament rejects freeing Tymoshenko There were protests in the Ukrainian parliament after it voted against changing a law which could have led to the freeing of jailed former Prime Minister Yulia Tymoshenko. Her supporters were angry at the refusal to decriminalise the abuse-of-power offence under which Tymoshenko has been jailed. They had attempted to use precepts accepted in international law. Ivan Kyrylenko, leader of Tymoshenko’s BYuT parliamentary party was outraged: “We rewrote word for word the article from the UN convention’s text, without changing any comma, any dash or any full stop. We consider it applicable. But it was not voted for.” The EU sees Tymoshenko’s prosecution as politically motivated by her arch rival, President Viktor Yanukovych, and they want to see her jail term quashed. Yanukovych said it was not up to him. “Things move on and today we cannot predict how it will end. Therefore the answer to this question can only be given by courts,” said the president. Tymoshenko and her supporters outside the jail where she is due to spend the next seven years say they will apply to the European Court of Human rights to get her conviction thrown out.

Висвітлення саміту Україна-ЄС 19 грудня на провідних українських телеканалах великою мірою відображало позитивну тональність в оцінках представників влади. Менш позитивні оцінки або не згадувалися, або передавалися вельми стисло. Ось типовий репортаж на Першому національному:

Європейське майбутнє України обговорювали у Києві єврочиновники під час саміту Україна-ЄС

Віктор Янукович, Президент України:
– Наші переговорні команди досягли порозуміння щодо повного тексту Угоди про асоціацію. Хочу підтвердити наміри обох сторін щодо прискореної підготовки тексту Угоди до парафування. Розглядаю Угоду про асоціацію не лише як документ, що переведе наші відносини з ЄС у якісно новий формат політичної асоціації та економічної інтеграції, але й як ключовий інструмент реалізації стратегічної мети наших відносин з Європою – набуття членства в цьому об’єднанні.

Розглянемо українську та англійську версії репортажу про саміт на Euronews.

Баррозу: “Верховенство права – умова асоціації України та ЄС” Дружніми рукостиканнями, але без автографів під угодою про асоціацію завершився саміт Україна-ЄС у Києві. Перемовини стосовно тексту договору завершені, але його реалізація залежатиме від поваги Києва до верховенства права та інших засадничих цінностей, –заявив президент Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу. Відповідаючи на питання, чи є Україна правовою державою, пан Баррозу сказав, що “Україна прогресує в цьому плані. Ми працюємо над тим, щоб закріпити ці реформи. Саме тому сьогодні ми тут. Бо хочемо допомогти Україні в утвердженні правової держави”. В українському МЗС кажуть, що підготовка для парафування угоди займе кілька тижнів. Успіхом саміту Київ вважає той факт, що лідери Євросоюзу визнали “європейську ідентичність України”. Це в МЗС розцінили як “перспективу членства в ЄС”. “Інтерес України полягає в тому, щоб знайти певний баланс у стосунках з ЄС і Росією. Але пріоритет віддається саме європейській інтеграції. Газове питання скоріше підштовхує Україну в бік Європи. Україна сподівається на те, що Європа буде союзником України в газових стосунках з Росією”, – каже політолог Володимир Фесенко. Саміт Україна-ЄС було затьмарено процесом над Юлією Тимошенко, який, за висловом голови Ради ЄС Германа ван Ромпея, є “політично вмотивованим”.

EU- Ukraine Summit founders over Tymoshenko They have finished negotiations but not enough progress has been made for a deal. A Ukraine-EU summit in Kiev has focused on a possible political and trade agreement. But the jailing of opposition leader Yulia Tymoshenko has become a spoke in the wheel. “Do we have the rule of law in Ukraine?” our correspondent asked the European Commission President. “It’s a state that’s making progress on this,” said José Manuel Barroso. “And we are working to consolidate the reforms. That’s why we’re here today, to offer encouragement, so Ukraine can consolidate the rule of law.” The European Council President says the signing of any deal depends on what he calls “political circumstances”. Experts say Ukraine has a difficult balancing act to perform. Volodymyr Fesenko at the Centre for Applied Political Studies told euronews: “The interest of Ukraine is in finding a certain balance in the relationships with the European Union and Russia. However, the priority is given to the European integration. As for the gas issue, it rather pushes Ukraine towards Europe. Ukraine hopes that Europe will be its ally in gas relations with Russia.” Supporters of Yulia Tymoshenko protested near the summit, as EU officials voiced concern about what they called “politically-motivated justice”. Our correspondent in Kiev, Sergio Cantone, says energy-related interests are dictating Ukraine’s political and legal agenda, which puts Kiev on a collision course with Brussels.

В англомовному репортажі увˈязнення екс-премˈєра прямо називають причиною провалу саміту, перешкодою євроінтеграції. В україномовному процес над Тимошенко згадується один раз. І це після оптимістичних слів МЗС про «успіх саміту» та «перспективу членства в ЄС».

Звісно, можна тут «читати поміж строк» і вказувати на доволі такі зрозумілі згадки про повагу Києва до верховенства права, тощо. Але даруйте, йдеться про телерепортаж, де глядачі навряд чи навіть помітять такі моменти.

Англомовна версія враховує специфіку жанру й допомагає глядачам, висвітлюючи подію з різних боків. Важко позбутися підозри, що про специфіку не забуває й українська редакція, але вона зовсім не поспішає тлумачити значення дипломатичних фраз, бекґраунду тощо. В результаті може скластися враження, що йдеться про два різні саміти – один провальний, а другий – більш-менш успішний. Що великою мірою збігається з позицією нинішньої влади з одного боку (тобто в українській версії) , та репортажами в світових ЗМІ з іншого (в англійській).

Втім, є один Euronews, принаймні, так уважають його глядачі. Вони чудово розуміють, що помˈякшення, замовчування чи спотворення новин на догоду владі будь-якої держави не входять до обовˈязків авторитетного та надійного інформаційного агентства чи ЗМІ.

У цьому зверненні мова йшла про кримінальне переслідування та увˈязнення Юлії Тимошенко, однак звертаюсь до Вас на захист не однієї конкретної особи, а нашого права на висвітлення суспільно важливої інформації без упередження та маніпуляцій. Українці мають право на всебічну, збалансовану та достовірну інформацію від будь-якого каналу, але особливо каналу, на запуск якого витрачалися їхні кошти.  Всі глядачі Вашого каналу також вправі очікувати дотримання журналістських стандартів або публічного пояснення, за якими категоріями підбіраються та готуються інформаційні випуски.

З повагою,

Галина Койнаш

Таємно для всіх, депутати вирішили захистити себе та інших чиновників від необхідності звітувати про придбання машин, маєтків та діамантових гарнітурів.

Одним з найбільш захоплюючих занять у період перед виборами могло стати читання декларацій про доходи та видатки нинішніх депутатів.

Така декларація вперше мала заповнюватися ними у зв’язку зі вступом у дію пакету антикорупційних законів.

Закон “Про засади запобігання і протидії корупції” – це прокляття депутатів. Він мав прийти на заміну відверто застарілому закону про боротьбу з корупцією, ухваленому в середині 1990-х. Це також була одна з вимог Ради Європи та їхнього антикорупційного відгалудження GRECO.

Зрештою, новий закон Верховна Рада ухвалила в червні 2009-го, але потім почала займатися футболом – набуття чинності відкладалося декілька разів.

Так, антикорупційний пакет мав почати діяти з 1 січня 2010, але спочатку його відклали на три місяці, потім – на рік, потім – взагалі скасували, потім – довго ухвалювали новий закон.

Іншими словами, депутати відтягували як могли. Публічно сказати, що не вважають за потрібне звітувати перед громадянами, політики не наважувалися, тому постійно знаходили якісь виправдання для своїх дій.

Але, зрештою, закон почав діяти – зокрема, з 1 січня 2012 року в частині декларування доходів та видатків.

Про новий акт можна багато сперечатися, сильний він чи слабий, але закон містить одну важливу норму – це нова форма декларації про доходи і видатки чиновника.

Зокрема, нова декларація вимагає від чиновників того, що вони раніше ніколи не робили – звітувати про придбання нерухомості та транспортних засобів, а також будь-яких предметів вартістю понад 150 тисяч гривень. Така декларація вперше мала бути подана до 1 квітня 2012 року.

Крім того, закон містить пряму вимогу про оприлюднення таких декларацій найвищим керівництвом держави.

“Відомості, зазначені у декларації Президента, Голови Верховної Ради, народних депутатів, Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів, Голови та суддів Конституційного Суду, Голови та суддів Верховного Суду, Генерального прокурора та його заступників, Голови Національного банку (…) керівників інших органів державної влади підлягають оприлюдненню протягом 30 днів з дня їх подання шляхом опублікування в офіційних друкованих виданнях…”.

Звісно, було би наївно очікувати на приступи щирості чиновників при заповненні звіту – адже закон не містить відповідальності за неповноту при декларуванні.

Але, розкриття такої інформації мало стати таким-сяким, не дуже ефективним, але іспитом на прозорість для чиновників.

Однак, схоже, влада злякалась навіть такого формального екзамену на чесність. Зараз, непомітно для громадськості, на повну розгортається сценарій, який убезпечить депутатів від оприлюднення декларацій за 2012 рік.

При чому для цього обрано спосіб, коли депутати начебто самоусуваються від ревізії антикорупційних правил.

Застосовано той самий сценарій, що і з законом “Про вибори”, коли норми мають бути змінені руками Конституційного суду. Ну а здійснити це буде не складно, коли цей орган, на рівні зі страусами, перетворився на домашню худобу президента Януковича.

Отже, до Конституційного суду надійшло подання 53 депутатів від Партії регіонів, і справа розглядається судом з 8 лютого 2012 року.

Це – єдина інформація, доступна на сайті Конституційного суду. На запит “Української правди” цей орган відмовився ознайомити з текстом депутатського протесту. “Згадана інформація є службовою, а тому не може бути надана”, – ідеться у відповіді КС.

Зрештою, завдяки джерелам у Партії регіонів нам вдалося отримати цей текст.

Отже, депутати просять невідкладно скасувати два положення закону “Про засади запобігання і протидії корупції” – пункт 2 прикінцевих положень і пункт 2 статті 7 закону.

Цей перелік статей, які не сподобалися регіоналам, мало що скаже громадянам. Але за ними ховається суть.

Перше – регіонали просять скасувати положення, за яким до цьогорічних декларацій мали заноситися видатки чиновників та їхніх родин, здійснені ними після 1 липня 2011 року.

Регіонали – автори подання посилаються на те, що весь закон набув чинності 1 липня 2011, а статті щодо декларації – 1 січня 2012 року, і таким чином закон начебто отримує зворотну силу.

“Положенням закону встановлюється обов’язок надання нових достовірних відомостей щодо доходів, витрат за минулий час за умови відсутності на той час юридичного обов’язку фіксувати окремі обставини для надання в подальшому інформації про них“, – сказано в обґрунтуванні депутатів.

Тобто депутати тиснуть на те, що стаття про декларації вступила в дію з 1 січня 2012, а від чиновників вимагають звітувати про витрати, здійснені з 1 липня 2011.

Воно справді так. Але весь закон набув чинності з 1 липня. І в тілі закону на той момент вже було зафіксовано, що при заповненні в 2012 році декларацій від чиновників вимагатимуть звіту про видатки, здійснені з 1 липня 2011 року.

Таким чином, навіть якщо чиновники не мали “юридичного обов’язку фіксувати окремі обставини”, але вони були свідомі, що з них спитають за ці видатки.

Загалом з аргументацією регіоналів про необхідність скасування норм закону можна ознайомитися в поданні, текст якого доступний за цим посиланням.

Ахметов має продати СКМ, а Колесніков – “Конті”

Окрім небажання показувати свої видатки перед виборами, регіонали намагаються руками Конституційного суду скасувати другу норму.

Так, новий антикорупційний закон забороняє чиновникам “входити до складу органу управління чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку”.

Ця норма поширюється на всю верхівку держави – президента, прем’єр-міністра, членів уряду, депутатів, керівника СБУ, генпрокурора, голову Нацбанку, суддів, начальницький склад міліції, податкової, СБУ, митниці.

Коли депутати голосували за цю норму, вони не врахували, що одним з органів управління підприємства є загальні збори акціонерів. Таким чином, закон заборонив усім чиновникам мати акції підприємств.

Іншими словами, новий закон “Про засади запобігання і протидії корупції” створив наджорсткий критерій відбору на державну службу – жодних акцій жодних компаній.

Таким чином, закон зруйнував схему, за якою нинішні чиновники і депутати пояснюють свої надприбутки пресі – мовляв, коли пішов на державну службу, став отримувати дивіденди від бізнесу, який мав до цього.

За новим законом, це стало неможливим. Іншими словами, віце-прем’єр Борис Колесніков має продати акції “Конті”, депутат Рінат Ахметов – СКМ, а глава адміністрації президента Сергій Льовочкін – свою кіпрську офшорку “Оскаро Інвестмент”.

І починаючи з 1 липня минулого року всі державні службовці, які володіють корпоративними правами, є автоматично порушниками закону і мають бути звільненими.

Можливо, в цій частині закон видається надто жорстким – в інших країнах передбачають обов’язок чиновника віддати свої корпоративні права в довірче управління і забороняють конфлікт інтересів.

Але тоді інше питання – чи були свідомі самі депутати, за що вони голосують? Адже саме за закон в цій редакції натиснули кнопки за 277 депутатів, серед яких Партія регіонів у повному складі – та сама Партія регіонів, яка зараз хоче “невідкладно” зачистити закон.

Щоб позбутися цієї норми, автори подання до Конституційного суду не шкодували епітетів.

“Обмеження права власності має бути обґрунтованим та виправданим (…) Власність зобов’язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам і гідності громадян. Будь-яке обмеження права людини і громадянина повинне бути не тільки юридично обґрунтованим, а й соціально виправданим і адекватним“, – сказано в поданні.

Але найсмішніше, що тут регіонали сперечаються самі з собою, бо саме вони прийняли такий закон.

І чесно в цій ситуації було би не скасовувати всю норму закону, а просто переголосувати її в парламенті. А ухвалення Конституційним судом рішення на користь регіоналів (тобто визнання неконституційною всієї норми закону) призведе до того, що частина чиновників, відносно яких не виписана норма про несуміщення в інших законах, можуть суміщати державну службу з керівництвом бізнес-корпораціями.

Таємничий документ

Окремої розповіді заслуговує на те, як ми шукали текст самого подання. Отримавши інформацію про розгляд цього питання в Конституційному суді, “Українська правда” почала опитувати депутатів.

Виявилося, що і самі регіонали нічого не знають (!) про це подання, які вони здійснили до Конституційного суду. “Українська правда” звернулася до керівника фракції Олександра Єфремова. “Вперше про це чую”, – відповів він.

Один зі спікерів партії Володимир Олійник також сказав, що нічого про це не знає. Єдиними поінформованими про це подання виявилися два депутати-юристи – Владислав Забарський і Дмитро Шпенов, які визначені доповідачами по справі.

Схоже, ці двоє регіоналів спеціалізуються на поданнях до КС в інтересах влади – саме вони були доповідачами у іншій справі, яка завершилася перемогою Януковича – про повернення йому руками Конституційного суду повноважень Леоніда Кучми.

Секретом, чому ніхто з депутатів-підписантів не знає про зроблене ними подання, пояснив один з депутатів на умовах анонімності.

Так, свого часу члени фракції Партії регіонів підписали велику кількість… порожніх підписних листів, які зберігаються в сейфі, а в потрібний момент за вказівкою згори підшиваються до подання в Конституційний суд.

Таким чином, депутати і гадки не мають, що їх використовують втемну.

Це виглядає ще гірше, ніж практика кнопкодавів. Тому що в разі маніпуляцій з кнопками “за” чи “проти” на табло принаймні повідомляють результат голосування.

У випадку ж поданням до Конституційного суду виборці навіть не здогадується, які дії від їхнього імені вчиняють їхні ж обранці.

Україна опинилася на 87 місці у світовому рейтингу щодо боротьби з торгівлею людьми, складеного зі 182 держав. Про це йдеться у результатах наукового дослідження, яке профінансувала Єврокомісія.

Індекс країн світу розраховували спільно експерти з економіки, політологи та криміналісти з Університету Ґеттінгена, Університету Гейдельберга та Лондонської школи економіки. Усього були проаналізовані дані зі 182 держав світу. Усім цим країнам виставляли оцінки за трьома категоріями: “покарання винних у торгівлі людьми”, “захист жертв торговців людьми”, “попередження торгівлі людьми”.

Найперші місця у списку посіли Нідерланди, Швеція, США, Словенія, Бельгія, Іспанія. Це держави, які найкраще борються із контрабандистами і надають оптимальний захист жертвам. “Загалом по всьому світі дії політиків принесли більше користі у царині захисту жертв торговців людьми та щодо попередження таких злочинів. А от переслідування злочинців в усьому віті погіршилося”,- пише науковець з університету Геттінгена Сео-Юнг Чо.

Світова тенденція на Україну не розповсюджується

В Україні, однак, все сталося навпаки. Якщо у останніх двох категоріях, щодо захисту постраждалих та попередження відповідних злочинів, Україна набрала 3 з можливих 5 пунктів, то у першій – боротьбі із злочинцями – значно покращила свої позиції і отримала “п’ятірку”.

Втім, мова цифр є надто лаконічною. З таблиці, у якій містяться лише назви держав та цифри, можна й справді зробити висновок, що в Україні контрабандистів переслідують за законом та саджають за ґрати так само успішно, як і, приміром, у Швеції чи у Нідерландах.

Насправді ж усе не так. Свій рейтинг німецькі та британські експерти складали на основі інформації, що міститься у щорічній доповіді Держдепартаменту США щодо торгівлі людьми. І саме там можна побачити більш детальний аналіз ситуації у окремо взятих країнах.

Американці більш прискіпливі

Багато українських жінок продають у сексуальне рабство

У документі йдеться, приміром, про те, що протягом 2010 року багато українських контрабандистів і справді постали перед судом. Більше того, набагато більше торговців людьми, ніж раніше, отримали різні терміни ув’язнення. Протягом 2010 року було засуджено 110 чоловік, 60 з них були відправлені до в’язниці на терміні від року до 15. Це майже вдвічі більше, ніж 2009-го.

Втім, керівництво України не зробило необхідних кроків для того, щоб проводити розслідувати глибше, щоб засудити та покарати людей у владних колах, які є причетними до злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми, пишуть співробітники держдепартаменту США.

Тим часом, відповідно до доповіді, дедалі більше українських жінок продають у сексуальне рабство та примушують працювати хатніми робітницями у загалом 38 державах світу, зокрема у Росії, Польщі, Туреччині, Італіі, Австрії, Іспанії, Німеччині. Українських чоловіків експлуатують здебільшого на будівництві у Росії, а також у сільськогосоподарському секторі чи у судноплавстві. Українських дітей змушують до проституції та жебракування. Особливо до категорії ризику належать безпритульні діти та мешканці дитячих будинків.

Українці – не лише жертви

 
Втім, Україна не є лише державою-жертвою. Як випливає з доповіді, на території України примушують до безоплатної праці та віддають у сексуальне рабство мешканців і мешканок Демократичної Республіки Конго, Молдови, Узбекистану, Чехії, Пакистану, зокрема, й дітей.

Співробітники Держдепартаменту США радять українським правоохоронцям більш наполегливо переслідувати за законом представників владних кіл, які займаються торгівлею людьми, та зробити все необхідне, щоб ці люди отримали термін ув’язнення. Владі рекомендують затвердити національну програму боротьби із торгівлею людьми та надавати більше фінансування неурядовим організаціям для попередження відповідних злочинів та подальшої реабілітації жертв работоргівлі.