Не відпускають думки про двох хлопців. Одному сьогодні було би 36 років. Другому – тільки 21. Якби дали дожити.

Ані Стивен Лоуренс, ані Ігор Індило не дожили до свого двадцятиріччя, загинули насильницькою смертю. Один на лондонській вулиці, другий у Шевченківському відділку міліції Києва.

Об’єднує їх початкова зрада з боку влади.

4 січня 2012 року англійський суд засудив двох чоловіків до 15 років позбавлення волі за вбивство 18-річного чорношкірого британця Стівена Лоуренса. Це вбивство сталося в 1993 році.

Це максимальний термін покарання з огляду на вік злочинців у момент скоєння злочину.

Засуджені належали до молодіжного расистського угрупування, й разом з трьома іншими молодиками напали на Стівена біля автобусної зупинки і зарізали його. Усі докази та показання друга Стівена, який встиг утекти, свідчили про участь у вбивстві п’яти конкретних осіб. Проте через цілу низку помилок із боку поліції, здавалося, всі уникнули покарання.

Коротше, окрім расистської мотивації, якої ніхто не заперечував, наразі нічого, що могло би здивувати українського читача.

Трагічна смерть та провал як поліції, так і суду викликали справжнє обурення в Англії. Саме гучність справи та шок від очевидного краху правосуддя підштовхнули правоохоронні органи вжити заходів із протидії расизму в своїх лавах, та й вперто продовжити розслідування.

А ось в 2011 арештовано двох із п’яти осіб. Звісно, допомогли більш сучасні технології, що дозволили виявити мікроскопічні сліди крові на одязі підозрюваних.

Допомогли й широкий резонанс та сором цілої нації перед жертвою. Разом із свідомістю, що безкарність породжує ще більшу безкарність та всім загрожує.

Резонансною зазвичай називають і справу Ігоря Індила, молодого студента, який помер у ніч на 18 травня 2010 в Шевченківському відділку міліції. Адже зам’яти загибель абсолютно здорового хлопця у відділку міліції завадили журналісти “1 + 1”.

На тлі всезагального обурення, ще в травні прокуратура порушила кримінальну справу за фактом “перевищення службових повноважень” співробітниками міліції.

Згодом і президент доручив генпрокурору взяти справу під особистий контроль і “розібратися у загибелі студента”, та й не абияк, а “в максимально стислі терміни”.

Перед телекамерами зустрівся з матір’ю Ігоря, пообіцяв “обˈєктивне розслідування”.

Але за кадром міліція продовжувала розповідати байки, ніби Ігор сам упав на підлогу камери, вдарився головою, від чого і помер. Шукали інформацію про дитячі травми, що мали пояснити смерть здорового хлопця.

За інформацією Української Гельсінської спілки з прав людини, представники МВС намагалися тиснути на свідків.

Судячи з репортажів з зали судових засідань, на одного з них – хлопця, який приїхав до відділку міліції разом із Ігорем, – натиснути вдалося. Ще й вельми ефективно. Видно, що хлопець наляканий.

А що означало “особистий контроль” генпрокурора? Кілька суворих слів перед камерами, зокрема й догана підлеглим за оприлюднення в Інтернеті фрагментів відеозапису останніх годин Ігоря в камері. Та й прокуратура весною 2011 домоглася скасування рішення суду про відправлення справи на дорозслідування причин смерті Ігоря.

Замість з’ясування причини смерті висунули звинувачення дільничному Сергію Приходьку та черговому Сергію Коваленку в “перевищенні влади” та “службовій недбалості”.

Одного судили за незаконний характер утримання Індила в міліції, другого за те, що не перевірив, на підставі чого був затриманий студент. Другого суд амністував 23 грудня, а 5 січня Сергія Приходька, який затримав Ігоря, засуджено на 5 років позбавлення волі з відтермінуванням покарання на два роки.

Суддя сам згадав про “широкий суспільний резонанс” справи. Резонансною наразі виглядає і абсолютна порожність обіцянок влади та марність щирого обурення громадськості.

У Великобританії 4 січня представники поліції натякнули, що на місці решти вбивців вони би спокійно не спали. Вірити, що це так, уже можна.

А в Україні, де спокійно залишаються на своїх посадах кати, та судові процеси перетворюють в знущання над пам’яттю загиблого?

Соромно перед Ігорем Індило та його батьками.

Соромно та страшно, бо кожний факт безкарності вбивць-міліціонерів може обернутися новими жертвами.

За десять років з часу приєднання України до Конвенції ООН про статус біженців в Україні не розбудована система ефективного надання допомоги шукачам притулку. Про це заявили на прес-конференції в Києві представники Української ради у справах біженців коаліції громадських організацій.

10 років тому Україна зобов’язалася захищати людей, які мусили втекти зі своєї країни через загрозу їхньому життю чи свободі. Єдиними досягненнями за ці роки правозахисники вважають розбудову системи міграційної служби в Україні та започаткування процедури подання документів в офіційні органи шукачами притулку. Про це заявили на прес-конференції  у Києві представники Української ради  у справах біженців коаліції громадських організацій.  “Нам не вдалося побачити за 10 років, що в Україні створено ефективну систему захисту людей, яких Україна зобов’язалася захищати”, – заявив заступник голови громадської організації “Центр соціальна дія” Максим Буткевич.

Занадто багато відмов

За його словами, більше 90 відсотків тих, хто звертається до офіційних органів по статус біженця та надання притулку, отримують відмову. А її оскарження в суді фактично неможливе через надмірні обмеження в термінах та бюрократичні перепони в законодавстві. Непоодинокі факти, коли у відповідь на звернення про надання притулку, біженців примусово повертають до їхніх країн, де їм загрожує небезпека,  Буткевич назвав “найбільшим порушенням Україною міжнародного права”.

Він також відзначив, що біженців в пресі та на офіційному рівні часто плутають з нелегальними мігрантами, а з боку правоохоронних та міграційних органів спостерігається “високий рівень нетерпимості до біженців, шукачів притулку”.

Представник Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман пошкодував з того, що Конвенція ООН про захист біженців не має дієвого механізму примусу держав виконувати її норми. Водночас, за його словами, “найбільш кричущі випадки порушень прав біженців” підпадають під дію Європейської конвенції з прав людини. “Зокрема, ми мали вердикти Європейського суду проти держави Україна щодо одного білоруського шукача притулку та шукача притулку з Туркменістану”, – сказав Гройсман.

Рішення Конституційного суду мають високий ступінь нормативності, адже вони є обов’язковими до виконання. За Конституцією.

Тож результати діяльності КСУ забезпечують широке коло суб’єктів: парламент, інші органи влади, науковців, практиків, пересічних громадян орієнтирамиправорозуміння, правотворення та правозастосування. Хоч, правильніше сказати, мають забезпечувати.

“Виходячи з обов’язковості для суддів загальноправового принципу “аналогічні справи повинні бути вирішені аналогічно”, Конституційний суд не може не враховувати мотивацію своїх попередніх рішень при вирішенні аналогічних справ. Тому є всі підстави вважати, що такі правові позиції мають обов’язкову силу для всіх суб’єктів права”, – вважає теоретик права Станіслав Шевчук.

Але життя не стоїть на місці, суспільні відносини перебувають у постійному розвитку, що може об’єктивно спричинити еволюцію правових позицій. Свого часу суддя КС Мироненко в Окремій думці у справі про застосування української мови закликав суд “взяти на озброєння” принцип “тлумачення, яке змінюється”.

Тож подібні зміни дійсно можуть статись у результатах діяльності КС, але підстави для цього повинні бути чітко сформульовані та повідомлені усім можливим “реципієнтам”.

Та українське суспільство дотепер не може зрозуміти, що саме спричинило навіть не еволюційну, а радше революційну зміну усталеної позиції суду, наслідком чого стало прийняття відомого рішення у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції та “повернення” до Основного Закону в редакції від 1996 року. У самому ж рішенні жодних пояснень зміни позиції немає.

Тож результати такої практики є скоріше право-дезорієнтуючими, бо вони повністю позбавляють можливості передбачати будь-які наслідки та визначити орієнтири власної поведінки.

Аналіз деяких рішень КС у 2011 році свідчить про те, що еволюція правових позицій триває. Зокрема це стосується питання вичерпності (чи, навпаки, невичерпності) масиву повноважень вищих органів влади.

Наприклад, у резонансній справі про звільнення судді з адміністративної посади, КС вказав, що повноваження президента визначаються лише Основним Законом, на що КСУ “неодноразово вказував у своїх рішеннях”.

Тож наділення глави держави повноваженням призначати та звільняти суддів з адміністративних посад було визнано судом неконституційним. Причому послідовна позиція стосовно вичерпності обсягу компетенції президента, встановленого лише Конституцією, додержувалась судом упродовж багатьох років.

Але у справі про повноваження державних органів у сфері судоустрою спостерігаємо інші підходи до визначення компетенції глави держави законом.

Нагадаємо, що до прийняття закону “Про судоустрій і статус суддів” процедури переведення суддів регламентувались у різний спосіб залежно від того, чи суддя був призначений на посаду вперше в межах 5-річного строку, чи був обраний безстроково.

Зокрема передбачалось, що рішення про переведення судді, раніше обраного безстроково, здійснюється Верховною Радою шляхом обрання. Президент же здійснював переведення до інших судів лише вперше призначених суддів. Цей порядок повністю узгоджувався з положеннями Конституції.

Натомість нині закон “Про судоустрій і статус суддів” передбачає, що переведення судді, обраного безстроково, з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації здійснюється президентом.

Відтак закон розширив обсяг компетенції глави держави порівняно з його конституційними повноваженнями. Але КСУ зазначив, що порядок переведення судді з одного суду до іншого не врегульовано на конституційному рівні, а тому він має визначатися виключно законами.

Тож КСУ не визнав, що наділення президента цим повноваженням законом суперечить Конституції. Не ставимо під сумнів необхідність регламентації процедури переведення суддів саме законом, а не підзаконним актом.

Але визнаємо, що КС кардинально відійшов від позиції, відтвореної у багатьох рішеннях, про неможливість розширення обсягу повноважень президента законом порівняно з конституційними нормами, не надавши при цьому жодних аргументів такої зміни позицій.

У цьому ж рішенні КСУ також “ухилився” від аналізу норм закону “Про судоустрій і статус суддів” щодо надання Вищій раді юстиції повноваження призначати та звільняти суддів з адміністративних посад, що відзначено в Окремій думці судді Бринцева.

Адже раніше КСУ вважав, що Вища рада юстиції є органом, статус якого встановлено Конституцією. На думку судді Бринцева, предмет відання ВРЮ не може бути розширено чи звужено якимось іншим способом, ніж шляхом внесення змін і доповнень до Конституції.

На небезпеку “розширеного” тлумачення звертав увагу й суддя Лилак в Окремій думці у справі про звільнення судді з адміністративної посади. Зокрема він підкреслив, що усі повноваження ВРЮ встановлені тільки Конституцією.

Компетенція ВРЮ не може бути розширена, звужена, уточнена якимось іншим способом, ніж шляхом внесення відповідних змін і доповнень тільки до Конституції. Повноваження ВРЮ, на думку Лилака, не можуть бути змінені тлумаченням норм Конституції, бо у такий спосіб не повинні створюватися нові правові норми.

Утім, одна справа – повноваження владних органів, які би авторитетні назви вони не мали. Але інша річ – зміна позиції у питанні, від якого залежать долі мільйонів людей!

26 грудня 2011 КСУ ухвалив рішення у справі щодо відповідності Конституції положень закону “Про Державний бюджет України на 2011 рік”. Зокрема суд не визнав неконституційними низку положень цього закону та погодився із тим, що Кабмін може встановлювати порядок та розміри виплати пенсій та соціальних виплат певним категоріям громадян, мовляв, “виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду”.

Втім, у самому рішенні знаходимо відверто цинічні висновки. Виявляється, що КСУ керувався принципом “пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави”.

Тобто – ну немає у держави коштів на виплату пенсій – тож і соціальний захист можна зменшити!

Далі – більше. На думку суду, “передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути зміненийдержавою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства”.

Зрозуміло, якщо не вистачає – то слід перерозподілити! Зрозуміло – “зміна механізму” виключно у бік зниження розміру виплат.

Чи такі ж позиції додержувались судом раніше? Вважаємо, що ні. Зокрема у справі щодо предмета та змісту закону про державний бюджет КС наголошував, що “закон про Держбюджет не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов’язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами”.

Тож тепер, виявляється, – може, якщо не прямо змінити, то непрямо, через делегування повноважень Кабміну.

У справі про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій КСУ констатував, що, мовляв, пропри його неодноразово висловлені висновки “практика ревізування пільг, компенсацій і гарантій триває”. Зокрема, зменшено розміри допомоги ветеранам війни.

Отже – у минулі роки позиції суду щодо соціальних гарантій були практично діаметрально відмінними від нинішніх. Зараз же КСУ лишився послідовним лише щодонеможливості зниження рівня матеріального та соціального захисту суддів, адже це є “складовою їхньої незалежності”!

Хоч, може за умови суттєвого покращення життя ще вчора сьогодні просто немає коштів ні на що інше?

Як правило, усі статті завершуються якимись ідеями. Критикуючи діяльність органу влади, висловлюються сподівання на поліпшення цієї діяльності, а вказавши на недоліки чинного закону, пропонуються шляхи його удосконалення.

У цій статті складно зробити висновки з огляду на статус КСУ як єдиного органу конституційної юрисдикції. Скільки би не висловлювались побажання юридичної громадськості, фахівців почути відповіді на питання: а чому КСУ вирішив так, а не інакше, подібної відповіді не буде.

Утім існує один правовий нюанс, що має враховуватись навіть попри винятковий статус КС в системі органів державної влади. Нагадаємо, що Україна визнає дію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції.

Водночас аналіз практики Європейського суду свідчить про широке коло обставин, які можуть спричинити звернення до цього органу заінтересованих осіб. Такими обставинами можуть бути й рішення органів державної влади.

Зокрема Європейський суд ухвалив рішення у справі “Паксас проти Литви”, де заявник – колишній президент країни, оскаржував порушення, спричинене рішенням Конституційного суду, який певним чином розтлумачив національну Конституцію.

Висновки Конституційного суду стали перешкодою у реалізації заявником його “конвенційних” прав. У підсумку Європейський суд з прав людини визнав наявність порушення з боку Литви права на вільні вибори, яке захищене статтею 3 Першого протоколу до Конвенції.

Відтак, навіть результати діяльності органу конституційної юрисдикції держави – члена Ради Європи можуть стати предметом перевірки з боку Європейського суду з прав людини.

З 10 по 16 грудня моніторинг Центру дослідження суспільства зафіксував збільшення кількості протестів із одночасним збільшенням кількості репресивних дій. Якщо за позаминулий тиждень в Україні відбулося 40 протестів, то минулого тижня – вже 72. Ці протести зустріли негативну реакцію у 24 випадках, тобто кожен третій протест зазнавав тієї чи іншої форми репресії. Це – найвищий показник репресій за останні три місяці.

13 грудня в Києві під будівлею Апеляційного суду м. Києва відбувся мітинг опозиційних партій на підтримку Юлії Тимошенко. Коли активісти спробували встановити сцену, між ними та співробітниками «Беркуту» сталася сутичка. Наступного дня сутичка відбулася, коли прихильники Тимошенко намагалися порватися до будівлі суду.

10 грудня в Києві представники «Коаліції учасників помаранчевої революції» (КУПР), «Чорного комітету» та «Братства» намагалися встановити намет на платформі станції метро «Майдан Незалежності». Вони висловлювали незгоду з фальсифікаціями виборів у Росії та обмеженням права на мирні збори в Україні. Між учасниками акції та міліцією сталася сутичка, у результаті якої одного з активістів було затримано.

12 грудня Жовтневий районний суд Запоріжжя виніс вирок активістам «Тризубу», які рік тому знесли голову пам’ятника Сталіну. Вони отримали від 2 до 3 років умовно, їх також зобов’язали виплатити КПУ близько 10 тис. грн. Під судом зібралися прихильники КПУ та «Свободи», хоча суд заборонив «Свободі» проводити пікетування. Між ідеологічними опонентами сталася бійка, її учасників було затримано.

Окрім цих ситуативних репресій проти ідеологічних та політичних протестів, минулого тижня влада спрямовувала систематичні репресії проти соціально-економічних протестів. Протести чорнобильців та афганців досягли свого піку в другій половині листопада та протягом першої декади грудня, однак зараз виступи пільговиків пішли на спад. Часткові поступки та репресії з боку держави стирають із протестної карти наметові містечка в Донецьку, Києві, Харкові, Львові та інших містах. Голодування закінчуються і вже ніхто наче й не заважає місцевій владі встановлювати новорічні ялинки. Саме цю традицію так часто люблять використовувати для виправдання судових заборон та застосування силових методів проти невдоволених громадян.

11 грудня о 7:30 вечора в Донецьку чорнобильці офіційно оголосили про припинення протесту. Працівники комунальних служб міста та міліція силою демонтували останній намет, який залишився від найбільшого і найтривалішого наметового містечка чорнобильців. На момент демонтажу в наметі знаходилося кілька людей, які відмовлялися його покинути. Однак правоохоронці проігнорували цей факт, як і те, що в наметі була офіційно зареєстрована приймальня народного депутата України. Наступного дня на місці епіцентру протесту чорнобильців під будівлею Пенсійного фонду у Донецьку комунальні служби міста посадили… ялинки.

Тим часом у Львові, де наметове містечко продовжувало стояти до 15 грудня, чорнобильці скаржилися на тиск і залякування з боку правоохоронних органів та невідомих осіб. Останні ходили по домівках активістів і погрожували, що позбавлять їх групи за інвалідністю. Також біля самого табору протестувальників побільшало представників міліції.

14 грудня в Харкові міліція розігнала мітинг чорнобильців, які прийшли під обладміністрацію з нагоди Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. При цьому постанову суду про заборону акції вручили протестувальникам за дві хвилини до її початку.

Цього ж дня в Києві між організаторами акції чорнобильців під Кабінетом міністрів та працівниками спецпідрозділу «Беркут» відбулися сутички. Ситуація на акції загострилася після того, як протестуючі спробували встановити сцену з апаратурою. Це не сподобалося правоохоронцям, які вирішили конфіскувати майно активістів. Зав’язалася бійка.

15 грудня в Донецьку міліція завадила представникам народного депутата встановити намет для прийому чорнобильців. Свої дії правоохоронці обґрунтовували забороною міськвиконкому на встановлення будь-яких наметів.

16 грудня в Харкові міліція у власній квартирі затримала голову Харківського міського комітету ветеранів Чорнобиля Володимира Проскуріна. Приводом стала якась справа щодо підробки документів. Зранку того дня Володимир мав виїхати до Києва і взяти участь у виборах голови Всеукраїнської організації «Союз Чорнобиль Україна».

Того ж дня в Києві затримали ще одного лідера харківських чорнобильців – Петра Прокопенка. Затримання відбулося прямо на конференції організації «Союз Чорнобиль Україна». Обидва харківські активісти прямували на захід для того, щоб, в тому числі, висловити недовіру і вимагати відставки теперішнього голови Всеукраїнської організації чорнобильців.

Репресії державного апарату щодо чорнобильців за останній тиждень не можна охарактеризувати іншими словами як тиск і наступ. Складається враження, що після припинення масових і тривалих виступів держава вирішила добити невдоволених громадян, показати свою сферу впливу, «поставити їх на місце». Щоб у майбутньому вони, та ті, хто схоче слідувати їх прикладу – вийти на вулиці і захищати свої права – двічі подумали, перш ніж втілювати свій задум у життя. На щастя, чорнобильці подають і інший приклад – як за допомогою протесту змусити уряд піти на поступки.

Показники щодо кількості протестів та репресій можуть незначною мірою змінюватися, оскільки про деякі події ЗМІ повідомляють із запізненням. Щодо джерел інформації про згадані події просимо звертатися за контактами нижче. При розрахунку кількості протестів не враховувалася їхня тривалість.

Центр дослідження суспільства (ЦДС) – незалежний некомерційний науково-дослідний центр дослідження соціальних проблем і колективних протестів. З вересня 2009 року ЦДС фіксує усі протестні події, позитивні та негативні реакції на них влади або інших об’єктів протесту в Україні на основі регулярного моніторингу більше 150 національних, обласних та активістських  засобів масової інформації.

Контакти:

Володимир Іщенко                 + 38 097 3964499

Оксана Дутчак                         + 38 050 7019871

Прохання усім дивитися і розповсюджувати цей фільм якомога ширше. Це про активістів ПУ Ігоря Мосійчука, Володимира Шпару і Сергія Бевза, які з серпня місяця сидять у Лук’янівському СІЗО за сфабрикованим звинуваченням у підготовці до теракту. У Василькові Мосійчук і Бевз є депутатами міської ради і встигли багато чого зробити.

Журналіст Оксана Білозерська тричі їздила у Васильків, записувала у Василькові і Києві інтерв’ю з їхніми близькими, колегами і людьми, яким вони допомогли – зокрема, зустрілась з 80-річною бабусею, у якої цигани відібрали житло, а хлопці повернули його назад. Задля об’єктивності є у фільмі й інтерв’ю з двома опонентами, які терпіти не можуть ув’язнених хлопців. Є несподіване інтерв’ю з головою місцевої спілки ветеранів – комуніст комуністом, а про хлопців каже дуже тепло і прагне їм допомогти.

У фільмі Оксана використала фото і відео із сімейних архівів. Також на початку фільму запозичила трохи відеоряду з програми “Знак оклику” телеканалу ТВі. В кінці в титрах зробила посилання.

Отже, дивіться і поширюйте фільм. Можливо, правда, яку розповідають люди, допоможе хлопцям.

Слова, якими журналістка завершує фільм: “За долями трьох молодих чоловіків, яких, без сумніву, можна назвати політв”язнями, проступає непроста ситуація у місті Васильків, і – на прикладі Василькова – в Україні в цілому. У нашій державі, особливо за правління Януковича, влада стала настільки корумпованою, що, по суті, живе паралельним з народом життям, представляє лише сама себе і піклується теж тільки сама про себе. У такій ситуації неминуче виникають структури, які починають виконувати її роботу, допомагаючи людям і вирішуючи їхні проблеми. А влада не терпить організованих і непідконтрольних їй структур. І якщо у Карному Кодексі немає відповідної статті, не соромиться фабрикувати докази”.

В Києві вручили премію імені Василя Стуса. Її лауреатами стали засновник Харківської правозахисної групи Євген Захаров, київська поетеса Ірина Жиленко та історик Володимир В’ятрович зі Львова.

«Від нині ці троє особистостей – в одному сонмі з українською інтелектуальною елітою, яка має високі моральні чесноти і визначену громадянську позицію», – сказав під час вручення премії публіцист, правозахисник, колишній президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу Євген Сверстюк.

Раніше лауреатами премії імені Стуса стали Опанас Заливаха, Ольга Богомолець, Ігор Калинець, Володимир Кульчинський та ще близько шістдесяти українських митців, науковців, письменників, правозахисників.

Премію імені Василя Стуса започатковано 1989 року з ініціативи Української асоціації незалежної творчої інтелігенції.

«Її отримують люди, активно присутні у громадському і творчому житті держави, за свої талант та хоробрість», – наголосив Сверстюк.

Вручення премії відбулося в рамках започаткованого понад двадцять років тому Свята Різдвяних Василів, присвяченого пам’яті борців за Україну. Саме на Різдво 1938 року народився Василь Стус; 1935 року – Василь Симоненко.

Президент України у п’ятницю, 13 січня вніс до Верховної Ради проект закону про новий Кримінально-процесуальний кодекс. Розглянути документ депутати можуть вже в лютому. Правозахисники з нетерпінням чекають ухвалення.

Нового Кримінально-процесуального кодексу (КПК) українці чекають вже сімнадцять років. Ще 1995 року Україна взяла на себе міжнародне зобов’язання якнайшвидше розробити цей документ. Однак через постійні політичні негаразди до його розроблення «руки не доходили». Аж 2006-го депутати розробили проект нового кодексу, втім так і не ухвалили.

Оскільки новий КПК суттєво змінює повноваження правоохоронних структур, процес постійно гальмувався. «Щойно прокуратура бачила, що їхні повноваження урізають, то щоразу шукала тисячі відмовок, чому цей кодекс не може бути ухвалено», – каже голова правління Фундації сприяння правосуддю Катерина Тарасова.

Поспішай повільно

У нинішній редакції  Кримінально-процесуального кодексу, яку запропонував до розгляду депутатам президент України Віктор Янукович, пропонується ввести на судові засідання суд присяжних, запровадити домашній арешт та змінити терміни утримання під вартою підозрюваних.

Радник президента – керівник головного управління Адміністрації президента з питань судоустрою Андрій Портнов наголосив, що при розробці нового проекту кодексу враховано до 98 відсотків зауважень європейських експертів. Однак єдине невраховане зауваження, які і застерігали експерти, стосується тимчасових повноважень слідчих прокуратури за окремими категоріями справ.

Адміністрація президента очікує, що на початку лютого парламент ухвалить нову редакцію кодексу в першому читанні, до кінця лютого – у другому, і на початку березня її запропонують на підпис президенту. Втім попри гостру соціальну необхідність ухвалення нового кримінально-процесуального кодексу Катерина Тарасова вважає, що нинішня владна команда надто швидко хоче прийняти документ. «Коли влада пішла на кількісні показники реформ, то це ще не показник якості. Це виглядає як забаганка: хочеш театр – отримуй, хочеш суд присяжних отримуй! Але ж треба проаналізувати, як все працюватиме», – прокоментувала Deutsche Welle голова правління Фундації сприяння правосуддю.

Зміни конче потрібні

Втім практикуючий адвокат, представник Гельсінської спілки з прав людини Олег Веремієнко переконаний, що саме суд присяжних, який має з’явитися у судах після ухвалення нового Кримінально-процесуального кодексу, надзвичайно потрібен. На його думку, це позбавить суддю надмірного впливу на вирішення справи і зменшить корупцію в судах. «На одного суддю легше надавити, або підкупити, в аніж кількох присяжних», – сказав Олег Веремієнко Deutsche Welle.

Він наголошує, що зараз новий кримінально-процесуальний кодекс потрібен українцям як ніколи, оскільки СІЗО надто переповнені і ув’язненні там перебувають в нелюдських умовах. «Якщо у новому кодексі запровадять домашній арешт чи зменшать строки перебування підозрюваного під вартою, то це розвантажить ізолятори. Бо ж вони переповнені вдвічі. Там люди стоять у черзі, аби поспати», – каже адвокат. Олег Веремієнко наголошує, що нинішній КПК вже надто застарів, адже був ухвалений ще у 60 роки минулого століття і спрямований на те, аби «вибивати зізнання у затриманих».

З новим Кримінально-процесуальним кодексом представник Гельсінської спілки пов’язує чимало сподівань, зокрема на те, що у засуджених буде можливість повторного перегляду їхньої справи.  За словами Веремієнка, нині добиваються перегляду вироку лише одиниці.

«Революційний» документ?

В адміністрації президент запевняють, що новий КПК є «революційним» у багатьох процесуальних нюансах. Серед іншого він передбачає зменшення бюрократизації кримінального процесу, обладнання залів судів відеокамерами, а огорож для підсудних склом, замість металевих прутів.

Попри застереження європейських експертів, після ухвалення новий Кримінально-процесуальний кодекс в Україні має набути чинності протягом шести місяців. Міжнародні ж організації наполягали, що повинен бути дворічний термін для набуття чинності цього документу, аби українські слідчі та прокурори навчилися застосовувати змінений кодекс.

П’ятого січня на запрошення колег я відвідав судове засідання у справі проти чотирьох громадських активістів з Луганської та Донецької областей, яких прокуратура має намір звинуватити в присвоєнні сум від 1500 до 2800 гривень за статтею 191 ККУ, яка передбачає покарання від 3 до 8 років позбавлення волі. Пропоную до Вашій уваги свої рефлексії з приводу побаченого і почутого.
Знайомтеся з головним підозрюваним: Сергій Зуєв – людина, яка протягом багатьох років працює в інтересах дітей вразливих груп (соціальні сироти, діти з інвалідністю, діти у конфлікті із законом). Сергій керує дитячою громадською організацією «Театр естради «Клас», паралельно очолюючи Алчевський міський Центр соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді. Організація Сергія Зуєва входить у «Правозахисну дитячу мережу Донбасу», що працює на території Донецької та Луганської областей з 2009 року і за цей час надала допомогу вже більше 1500 клієнтів. Крім нього звинувачення збираються висунути ще трьом підприємцям та громадським активістам з Алчевська, Перевальська та Сніжного, які за контрактом співпрацювали з організацією «Клас» три роки тому.я на запрошення колег я відвідав судове засідання у справі проти чотирьох громадських активістів з Луганської та Донецької областей, яких прокуратура має намір звинуватити в присвоєнні сум від 1500 до 2800 гривень за статтею 191 ККУ, яка передбачає покарання від 3 до 8 років позбавлення волі. Пропоную до Вашій уваги свої рефлексії з приводу побаченого і почутого.Зрозуміло, цей текст не може претендувати на об’єктивність і не є репортажем. Працюючи в громадському секторі вже більше 10 років і знаючи реалії цієї роботи, я не можу ставитися до цього судового процесу неупереджено.

У чому ж прокуратура вбачає провину цих людей? У 2009 році організація, якою керує Сергій Зуєв за рахунок гранту від Антикризової гуманітарної програми Фонду «Відродження» організувала та втілила проект «Дитинство не відміняється», в рамках якого діти-сироти та діти з «проблемних» сімей відпочили та оздоровлювалися на узбережжі Азовського моря. Для організації цього заходу Зуєвим були укладені угоди з трьома приватними підприємцями (на даному етапі вони не хотіли б розкривати своїх імен), які зобов’язалися забезпечити юридичний і методичний супровід табору. За надані послуги їм були одноразово перераховані суми від 1500 до 2800 гривень. Крім цих експертів у проекті взяли участь ще 8 волонтерів, з якими директором «Класу» були укладені угоди на надання безоплатних послуг. Двоє з цих людей через 2 роки після закінчення проекту подали заяви в міліцію, в яких поскаржилися на невиплату їм гонорарів, нібито обіцяних за роботу в якості вихователів. Ці заяви і послужили початком цькування Сергія Зуєва, а разом з ним і людей, які надавали послуги в рамках проекту. В офісі та квартирі керівника алчевського «Класу» були проведені обшуки, вилучені документація, печатка та комп’ютерна техніка. Робота організації вже понад півроку повністю паралізована.

Обвинувачення стверджує, що приватні підприємці, які за угодою співпрацювали з проектом «Дитинство не відміняється», отримали свої гонорари незаконно, оскільки не були присутні на місці проведення дитячого наметового табору. Підозрювані стверджують, що їхні контракти не передбачали особистої присутності в таборі. За їхніми словами, вони повністю виконали умови угод, здійснивши всі необхідні роботи з підготовки та методичного супроводу виїзного заходу.

Як таке слідство у справі ще так і не почалося – активісти, які підозрюються в цьому правопорушенні, з червня минулого року оскаржують законність порушення кримінальної справи. Оскаржують небезуспішно: алчевський міський суд у липні вже визнав постанову про порушення справи незаконною (що не дивно, зважаючи на якість матеріалів обвинувачення), але Луганський апеляційний суд повернув скаргу до Алчевська для повторного розгляду. Новий склад суду розглядає цю справу вже третій місяць.

Кілька слів про процедуру. Службовці алчевського міського суду явно не розпещені увагою журналістів і громадянського суспільства – моє наполегливе бажання бути присутнім в якості спостерігача викликало у секретаря і судді помітне здивування. Ними була зроблена млява спроба переконати мене в необхідності заздалегідь повідомляти про бажання бути присутніми на процесі, але наполягати на цій омані служителі феміди не стали і дозволили мені залишитися. Суддя не вважала за потрібне одягатися в мантію, як того вимагає процедура. Але, до честі Її Честі, зауважу, що інших процедурних порушень в ході слухання допущено не було. Суддя прямо в залі докладно вивчила матеріали справи, вислухала аргументи заявників і прокурора, і задовольнила усі заявлені клопотання. Ми погрішили б проти істини, стверджуючи, що суддя надає явну перевагу одній зі сторін.

Після майже тригодинного засідання суддя оголосила чергову перерву, задовольнивши клопотання Сергія Зуєва про необхідність залучення до справи нових матеріалів.

Трохи вражень від слухання справи. Воно справляє дуже дивне враження. Справа буквально зяє «дірками» у свідченнях потерпілих і дивує довільним трактуванням цих свідчень слідчими органами. Слід зауважити, що, окрім свідчень трьох волонтерів табору, слідство не має жодних доказів, які підтверджують факт вчинення підозрюваними караного діяння. Претензії «потерпілих» дивні вже тим, що були заявлені через 2 роки з моменту невиплати їм гонорару, яка, за їхніми словами, мала місце. Виникає логічне запитання: що завадило їм заявити про порушення у 2009 році? Можливо, інвалід по зору Сергій Зуєв чинив на них тиск, погрожуючи розправою? Ті, хто бачив керівника алчевського ЦССДСМ хоча б один раз, у цю версію не повірять.

Викликає багато запитань і сама процедура порушення кримінальної справи. У матеріалах, наданих суду прокуратурою, відсутні заяви «потерпілих», які, власне, і послужили підставою для порушення справи – звинувачення неодноразово згадує їх у тексті постанови, але за минулі 8 місяців так і не спромоглося ознайомити з текстами цих документів ні підозрюваних, ні суддів. Це при тому, що крім цих заяв у міліції і прокуратури немає жодного документа, що підтверджує факт вчинення підозрюваними карних діянь. Вкрай дивний вибір свідків – з 8 волонтерів, які працювали в таборі «Дитинство не відміняється» були опитані тільки 3. При цьому, замість показань інших волонтерів до справи були долучені свідчення родичів заявників – людей, які не мали ніякого відношення до даного проекту. За клопотанням одного з підозрюваних до справи долучені матеріали, які вказують на досить тісний особистий зв’язок між однією із заявниць та оперуповноваженим Сергієм Сафоновим, який розслідував цю справу – відверті фотографії, необачно опубліковані заявницею в соціальних мережах. У справі немає жодних документів, які дають підставу вважати, що людям, які називають себе потерпілими, передбачались якісь виплати, більш того – до матеріалів долучені підписані ними угоди про надання волонтерських послуг (не передбачають винагороди). Однак, прокуратура, вперто ігноруючи ці факти і не беручи до уваги жодних аргументів опонентів, чомусь схильна вірити нічим не підтвердженим свідченням «потерпілих».

Чим же викликана така завзятість органів слідства? Головний підозрюваний, керівник алчевського міського Центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді, впевнений, що все, що відбувається, – плід особистої неприязні окремих представників міського керівництва і спроба «видавити» його із займаної посади.

Найбільш недовірливі громадські активісти вважають, що «Алчевська справа» – це пробний камінь, відпрацювання схеми, яку влада має намір надалі використовувати для системного тиску на незручні громадські організації.

Не хочеться ні кидатися в крайнощі теорії змови, ні горою ставати на захист керівника алчевського «Класу», про діяльність і життєві принципи якого мені відомо не так багато. Але кваплива і бездарна робота слідчих органів дає цілий ряд аргументів на користь обох цих версій. У кожному разі, побачене і почуте в суді залишає неприємний осад і масу питань.
Мені дуже хотілося запитати присутнього в суді державного обвинувача, пана Горового, чи дійсно він вважає розслідування цієї справи, яка буквально розвалюється в руках (заявлений збиток якої – 5 тисяч гривень – втричі менший, ніж сукупний місячний оклад співробітників органів міліції та прокуратури, що розслідують його), набагато більш значущим для суспільства, ніж розслідування заяв про корупцію чиновників, тендерних махінацій [1] [2] [3] [4], незаконної приватизації [5] [6], фактів контрабанди [7] [8] і незаконної промислової розробки вугілля [9 ] [10] [11], збиток від яких за найскромнішими підрахунками складає десятки мільярдів гривень? Чи там прокуратура шукає загрозу законності і правопорядку? У мене було багато запитань до прокурора, але вони так і залишилися «висіти в повітрі» – він не тільки не захотів давати коментарі, але навіть і не вважав за потрібне представитись. «Хто ви такий, щоб я вам представлявся?» – ідучи, через плече запитала мене людина, що діє в офіційній якості – фактично, від мого імені і нібито в моїх інтересах. А справді, хто я? Всього-на-всього частина народу, на вірність якому присягнув цей суворий і неговіркий чоловік.

Ми живемо в дуже дивній країні, де одним сходить з рук незаконна скупівля стратегічних підприємств, [12] грабежі [13] і вбивства [14], а інших «за всією суворістю закону» судять, звинувачуючи у незаконності отримання сум, які не набагато перевищують нинішню мінімальну зарплату [15]. Але звинувачувати нема кого – ми самі зробили цю країну такою і крім нас ніхто її не змінить.
Костянтин Рєуцький

[1]http://www.epravda.com.ua/publications/2012/01/4/311835/
[2]http://mstyle.lugansk.ua/main/2768-efremov-zarabotal-18-mln-na-luganskih-shahtah.html
[3]http://mstyle.lugansk.ua/main/821-regonalniy-bogoslov-yefremov-zarobiv-chergov-60-mln.html
[4]http://mstyle.lugansk.ua/main/main/528-smya-yefremova-propustila-cherez-sebe-byudzhetniy-mlyard.html
[5]http://topmedia.com.ua/news/show/2011-06-15/15036_kto-zavladel-luganskteplovozom-rassledovanie
[6]http://zn.ua/ECONOMICS/energorynok_20_let_ne_zavisimosti__-86762.html
[7]http://cn.com.ua/ru/news/9004
[8]http://www.citynews.net.ua/news/16991-v-luganskoy-oblasti-kontrabanda-rossiyskogo-topliva-dostigla-promyshlennyh-masshtabov.html
[9]http://zn.ua/ECONOMICS/neokonchennaya_piesa_dlya_kirki_i_lopaty-41158.html
[10]http://ord-ua.com/2011/10/13/efremov-korolevskaya-ugolnaya-mafiya-luganska-/?lpage=1
[11]http://delo.ua/ukraine/na-donbasse-nabiraet-oboroty-n-149475/
[12]http://zn.ua/ECONOMICS/lovushka_dlya_zolushki-44009.html
[13]http://ord-ua.com/2010/05/25/mentovskie-vojnyi-prodolzhenie-sleduet/
[14]http://news.meta.ua/cluster:23984933-Sud-ostavil-vinovnogo-v-smerti-studenta-Indilo-na-svobode/
[15]http://index.minfin.com.ua/index/salary/

«Чорний календар» смертей, до яких, на думку суспільства, призвели дії або бездіяльність працівників правоохоронних органів.

За даними Асоціації українських моніторів дотримання прав людини (Асоціація УМДПЛ), пішли з життя 35 чоловік, в тому числі 7 повісилися, 5 – викинулися з вікна

Січень 2011 року

1. Чоловік, 1981 року народження повісився на заборі напроти Святошинського РУ ГУМВС України у м.Києві після перебування у зазначеному підрозділі міліції. Батько юнака вважає винними у його смерті співробітників міліції.

2. Чоловік викинувся з вікна 4-го поверху Лозівського МУ ГУМВС України в Харківській області. Внаслідок отриманих при падінні травм загинув.

3. Жінка, 1974 року народження,  викинулася із вікна 4-го поверху Лозівського МУ ГУМВС України в Харківській області. Внаслідок отриманих при падінні травм загинула у лікарні.

4. Громадянин Грузії помер у службовому приміщенні Кіровоградського МВ УМВС України в Кіровоградській області.

5. Затриманий міліцією чоловік повісився у кімнаті для затриманих Олександрійського МВ УМВС України в Кіровоградській області.

6. В ізоляторі тимчасового тримання м.Макіївка ГУМВС України в Донецькій області помер чоловік, 1971 року народження.

7. 37-річний чоловік, який відбував адміністративне покарання за дрібне хуліганство,  помер на подвір’ї одного з райвідділів міліції Житомирської області.

Лютий 2011 року

8. 52-річний підозрюваний помер в приміщенні одного з міськвідділів Житомирської області.

9. У Святошинському РУ ГУМВС в м.Києві у кабінеті слідчого помер затриманий чоловік.

10. 33-річний чоловік, затриманий за дрібне хуліганство, вчинив самогубство в ізоляторі тимчасового тримання Врадіївського РВ УМВС України у Миколаївській області.

Березень 2011 року

11. 37-річний підозрюваний у скоєнні злочину покінчив життя самогубством, викинувшись з вікна 5 поверху під час проведення слідчого експерименту по відтворенню обставин вчинення злочину в м.Євпаторія Республіки Крим.

12. Молода жінка, якій відмовили у невідкладному виклику лікаря,  повісилася в ізоляторі тимчасового тримання Євпаторійського МВ ГУМВС в Республіці Крим

13. В м. Лохвиця Полтавської області в ізоляторі тимчасового тримання померла адміністративно заарештована 38 річна жінка

14. 32-річний чоловік був доставлений міліцією до ГУМВС України в Харківській області, де його побили. Від отриманих травм чоловік помер у лікарні.

Квітень 2011 року

15. 48-річний чоловік помер через несвоєчасне надання медичної допомоги у кімнаті для затриманих міліцейського відділу у м.Енергодар Запорізькій області. За словами лікарів, правоохоронці відмовились везти хворого до лікарні.

16. 29-річний чоловік повісився в ізоляторі тимчасового тримання Миронівського РВ ГУМВС України в Київській області.

17. 18-річного юнак був затриманий співробітниками лінійного відділу міліції у м. Вінниці. Після цього живим його ніхто не бачив, пізніше тіло юнака було знайдено у річці.

18. 52-річний чоловік помер в ізоляторі тимчасового тримання м.Черкаси

Травень 2011

19. У м. Луганськ співробітники ДАІ тривалий час переслідували юнака на мопеді, що призвело до ДТП та смерті юнака. Переслідування двоколісного транспорту, яким керує водій без захисного шолому, категорично забороняється відповідною інструкцією МВС.

20. У Харківському СІЗО покінчив із життям 38-річний чоловік, який неодноразово заявляв про те, що його катують працівники Харківського УБОЗ.

21. 42-річний чоловік був затриманий за підозрою у вчиненні злочину і доставлений до Дніпровського райвідділу міліції міста Херсон, де раптово помер під час дачі свідчень.

22. 27-річний чоловік помер в ізоляторі тимчасового тримання Броварського міськвідділу ГУМВС України в Київській області.

23. 29-річний чоловік викинувся із вікна 3-го поверху Ленінського РВ ГУМВС України в Дніпропетровській області. Від отриманих травм чоловік помер.

Червень 2011 року

24. 59-річний чоловік помер під час проведення допиту у Хортицькому райвідділі міліції ГУМВС України в Запорізькій області.

25. “11 червня у Оболонському райвідділі міліції м.Києва міліціонери вбили затриманого, 1975 року народження, після чого підкинули його тіло до квартири, де він проживав”, – стверджує правозахисник

26. У м.Кривий ріг Дніпропетровської області у Долгінцевському райвідділі міліції повісився 46-річний затриманий за підозрою у скоєнні вбивства співмешканки.

27. 27 червня у ізоляторі тимчасового тримання помер затриманий 44-річний чоловік, який скаржився на погане самопочуття, але не був направлений до лікарні.

Липень 2011 року

28. 1 липня у ізоляторі тимчасового тримання Івано-Франківського міськвідділу міліції повісився на простирадлі 22-річний чоловік, який був засуджений до позбавлення волі на 3 роки 6 місяців.

Вересень 2011 року

29. 8 вересня райвідділі міліції Хмельницького на віконних гратах повісився 33-річний безробітний, якого було затримано за скоєння крадіжки і який безпідставно утримувався у міліції понад 13 годин..

30. 6 вересня в ізоляторі тимчасового тримання Шевченківського райвідділу міліції міста Києва помер 46-річний чоловік, затриманий за підозрою у причетності до незаконного обігу наркотиків.

31. 15 вересня у Гагаринському райвідділі міліції м. Севастополь раптово помер 41-річний місцевий житель, який був запрошений у міліцію для дачі показів

32. 18 вересня, після спілкування з працівниками міліції у своїй квартирі, з п’ятого поверху викинувся і загинув від отриманих через падіння травм 38-річний чоловік.

Жовтень 2011 року

33. 22 жовтня у камері ізолятора тимчасового тримання Миргородського МВ помер 31-рчіний чоловік, житель Миргородського району Полтавської області. За версією правоохоронців смерть настала внаслідок приступу.

34. 27 жовтня у лікарні помер молодий чоловік, 1986 р.н., який стверджував, що він був побитий працівниками міліції під час перебування у Костянтинівському МВ ГУМВС України в Донецькій області. За версією правоохоронців смерть настала внаслідок інтоксикації на ґрунті наркоманії.

Листопад 2011 року

35. 27.11.2011 у місті Донецьк, під час демонтажу намету протестуючих чорнобильців співробітниками міліції та МСЧ,  загинув 70-річний інвалід. Свідки стверджували, що він задихнувся після обрушення намету, по якому ходили співробітники міліції і МЧС. Жодне з вказаних відомств не визнало своєї провини.

Міжнародна правозахисна організація «Article 19» розказала про відсутність правосуддя для українських журналістів у Києві. До звіту також долучилася організація Міжнародної медіа підтримки (IMS).

Правозахисники висвітлили найяскравіші зникнення та вбивства журналістів у Росії, Україні та Білорусі за останні 10 років. Так, справа Георгія Ґонґадзе досі залишається «ілюстрацією безкарності» для європейців. Хоча за останні роки був затриманий екс-працівник МВС Олексій Пукач, який зізнався у вбивстві журналіста, але слухання його справи досі триває. Також торік була порушена кримінальна справа проти екс-президента Леоніда Кучми щодо причетності до вбивста Ґонґадзе через усну вказівку. Проте у грудні столичний Печерський суд скасував порушення справи проти екс-президента.

«І далі залишаються поза правосуддям такі особи, яких підозрюють в причетності до вбивства Ґонґадзе. Крім теперішнього голови Верховної ради Володимира Литвина вже можна називати ще кілька прізвищ», – розказує про перспективи розслідування справи Георгія Ґонґадзе адвокат Валентина Теличенко.

Затягування розслідувань та відсутність покараних, на думку правозахисників, сформувало в Росії, Україні та Білорусі атмосферу безкарності, що впливає на ситуацію із свободою слова.

«Жоден із тих, хто дійсно стоїть за вбивствами та зникненнями журналістів, про яких розказується у цьому звіті, не був покараний. Це, насамперед, питання відсутності політичної волі подолати безкарність за такі порушення», – зазначила виконавчий директор «Article 19» Агнес Калламард.

У звіті розказується лише про три справи, які є показовими для України – Георгій Ґонґадзе, Ігор Александров (побиття до смерті прямо в кабінеті регіональної телекомпанії) та Василь Климентьєв. Остання справа про зникнення харківського редактора сталася вже за нової влади. На думку, «Article 19» вона повинна була стати «тестом для нового політичного режиму на перевірку своєї прихильності демократії та верховенству права». Тим не менш, розслідування по справі Климентьєва тривають і досі.

«Ці ситуації є неприпустимими для демократичних держав. Звіт ми робили для того, щоб уряди не забували про такі справи та щоб змусити їх розслідувати ці справи до кінця», – пояснює представниця організації IMS Антоніна Черевко.

На думку представника «Article 19» Олівера Спенсера, безкарність починається набагато раніше. «Безкарність починається тоді, коли журналістів, а особливо тих, що висвітлюють питання корупції серед політичних еліт чи питання свободи слова, заарештовують, починають залякувати», – говорить Олівер Спенсер.

Звіт був презентований міжнародній спільноті ще влітку минулого року, на конференції ОБСЄ з безпеки журналістів. Тоді представники «Article 19» закликали уряди трьох пострадянських країн вжити необхідні політичні та правові заходи, щоб захистити журналістів та право на свободу слова.

19 січня має продовжитися засідання суду у справі екс-генерала міліції Олексія Пукача, обвинуваченого у вбивстві Георгія Гонгадзе. Правозахисники та адвокат стурбовані бездіяльністю генпрокуратури та закритістю процесу.

Суд над Олексієм Пукачем має відновитися 19 січня, після багатоденної перерви. Вона знадобилася для оформлення допусків до державної таємниці новим учасникам процесу з боку ще одного потерпілого журналіста – Олексія Подольського. В п’ятницю очікується розгляд апеляційним судом скарги адвоката Мирослави Гонгадзе на постанову Печерського райсуду з припинення справи щодо екс-президента Леоніда Кучми.

Журналістські правозахисні організації незадоволені тим, що процес над Пукачем відбувається в закритому режимі, і побоюються, що справа проти Кучми, а також слідство щодо інших високопоставлених чиновників нині дуже залежать від політичної кон’юнктури.

Причетні залишаються на гачку влади 

Правозахисники мають сумніви щодо поступу в справі Олексія Пукача. Директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар вважає, що слухання справи екс-генерала міліції в закритому режимі є спробою запобігти оприлюдненню його резонансних заяв. На думку Сюмар, наразі відбувається те саме, що й всі попередні роки – “спроби маніпуляцій навколо справи Гонгадзе”.

Правозахисниця не виключає і можливості використання владою справи Гонгадзе для досягнення політичних цілей. Зокрема, Сюмар каже, що теперішні та колишні посадовці, причетні до справи Гонгадзе, могли стати заручниками нинішньої влади. Серед іншого, припускає вона, будь-які дії Володимира Литвина всупереч лінії “партії влади” можуть загрожувати йому порушенням кримінальної справи, як це вже сталося з Леонідом Кучмою. “Поновлення справи проти Кучми також залежатиме від поведінки перед парламентськими виборами його самого, а також його зятя Віктора Пінчука, які мають амбіції стати депутатами парламенту, впливати на формування фракцій та скористатися депутатським імунітетом”,– наголосила Сюмар.

Що ховають за зачиненими дверима

Валентина Теличенко, представник у суді інтересів удови загиблого журналіста – Мирослави Гонгадзе, в інтерв’ю Deutsche Welle назвала судові слухання у справі екс-генерала міліції Олексія Пукача дуже важливими для встановлення справжніх винуватців, організаторів та замовників вбивства Гонгадзе. Теличенко також не задоволена закритими засіданнями суду. Вона висловила жаль з приводу того, що це не дає можливості громадськості та пресі оцінити суперечливі свідчення Пукача, який “дає то правдиві, то свідомо неправдиві свідчення”.

Теличенко назвала дуже дивним той факт, що генпрокуратура і досі не відреагувала на повернуту їй судом на дорозслідування  частину матеріалів, яка стосується загиблого за загадкових обставин екс-міністра МВС Юрія Кравченка. Адвокат зазначила, що “досудове слідство генпрокуратури не завершене, але жодної відповіді суду від слідчих у справі Кравченка досі не надійшло”. Теличенко вважає це вкрай дивним, оскільки “у формулі обвинувачення Пукача фігурують прізвища і Кравченка, і Кучми”.

Бездіяльність слідчих та поверхові розслідування

Олексій Пукач, за словами Теличенко, однозначно заявляє, що до змови з метою вбивства Гонгадзе безпосередньо були причетні чотири особи: він сам, Кравченко, Кучма і тодішній спікер парламенту Володимир Литвин. “Ми неодноразово зверталися з цього приводу до суду, але суд каже, що він може розглядати або порушення кримінальної справи, або відмову в такому порушенні. Суд відмовляється реагувати на бездіяльність генпрокуратури, хоч це було би доцільно, виходячи з принципів верховенства права”, – сказала Теличенко.

Безкарність злочинців, причетність правоохоронців до вбивства журналістів та поверховий характер розслідувань – це спільні риси для трьох пострадянських держав, відзначив представник Міжнародної журналістської правозахисної організації “Артикль 19” Олівер Спенсер під час презентації минулого тижня в Києві підготовленого спільно з Міжнародною медіа-підтримкою (IMS) звіту про відсутність правосуддя для журналістів України, Білорусі та Росії. За словами Спенсера, крім справи Гонгадзе, тривогу в журналістських організацій викликають нерозкриті вбивства ще двох українських журналістів: Василя Климентьєва та Ігоря Александрова.

В Україні прагнуть реалізувати Національний план дій з безпеки пацієнтів. У його межах днями запрацювала «гаряча лінія» для скарг на лікарів та неякісні ліки. Поки ж механізми захисту пацієнта дуже слабкі.

Тривала кримінальна справа над лікарем з Маріуполя вперше в Україні завершилась вироком медичному працівнику за зараження немовлят на ВІЛ-інфекцію. Пригода трапилася у червні 2005 року, коли трьом новонародженим дітям за медичними показаннями було влито  інфіковану донорську плазму. Жінку, яка працювала заступником голови станції переливання крові, днями засудили на 5 років та позбавили права займатися медичною діяльністю на два роки. Суд також  зобов’язав станцію переливання  крові  виплатити постраждалим сім’ям  по 20 тисяч гривень матеріальної компенсації « Ця гучна справа над лікарем , –  виняток в Україні.

Медики – це  та професія, де рука руку миє.  Вони вірять в свою безкарність. Коли по маріупольській справі проходили керівники трьох служб крові України, вони були взагалі здивовані, що медичному працівнику висувають якісь звинувачення», – розповіла Deutsche Welle  адвокат постраждалих дітей Тетяна  Бордуніс.

Без компенсації за медичну шкоду

Загальна ж ситуація з лікарськими помилками  в Україні – невідома. Статистика майже повністю закрита, кажуть фахівці. « В Україні взагалі немає практики отримання компенсацій за лікарську помилку», – каже голова Всеукраїнської ради захисту прав та безпеки пацієнтів Віктор Сердюк. Натомість у країнах ОЕСР механізм виплат отримання компенсацій у випадку лікарської помилки чітко прописаний. Як правило, шпиталі мають на цей випадок угоду зі страховими компаніями.

В Україні ж Сердюк ініціює національний проект з безпеки пацієнтів. Увагу у новому проекті  приділятимуть й проблемі безпеки ліків. Якщо пацієнт буде незадоволений якістю препарату й буде доведено експертизою, що ліки справді неякісні,  чи вони  були помилково призначені, пацієнт має отримати грошове відшкодування. Утім,  головна проблема –  це залучення страхових компаній,  які ще не мають аналогічного досвіду і не вміють  працювати  в цьому напрямку, зазначає Сердюк.

«Гаряча лінія»

Поки ж у межах проекту запрацювала гаряча телефонна лінія, куди можна поскаржитися на дії медиків чи  неякісні ліки. «Найбільше люди скаржаться на те, що їх ошукують продавці біологічних харчових додатків, так званих БАДів, які рекламують свою продукцію через місцеві газети», –  розповіла Deutsche Welle  адміністратор гарячої лінії Надія Смольницька.

Найчастіше такі дзвінки надходять  від пенсіонерів зі східних регіонів України: Харківщини, Дніпропетровщини й Донеччини.  Ті ж самі препарати, які коштують тисячу гривень і більше, продають для лікування різних захворювань. Коли люди не отримують жодних результатів, вважають себе обдуреними, – каже Смольницька. « Я можу тільки порадити у таких випадках звертатися в міліцію. Тому що це –  стаття за шахрайство. І міністерство охорони здоров’я  такими випадками не займається», – зазначає вона.  Коли ж люди  скаржаться  на дії лікарів, то перша рекомендація  від нас  –  писати скаргу на ім’я головного лікаря медичного закладу, – каже волонтер. Поки гаряча лінія працює в тестовому режимі.  «Ми не в змозі  масово рекламувати номер гарячої лінії, бо нас просто паралізує від кількості дзвінків»,- пояснює Віктор Сердюк. За його словами, міністерство охорони здоров’я підтримує ініціативу, утім про  бюджетне фінансування проектів  – взагалі не йдеться.

Брак фахівців у галузі медичного права

Аналогічні  гарячі  лінії вже існують в Україні. Утім будь-який моніторинг скарг не дає ефекту, якщо за цим не буде конкретної допомоги, як , наприклад, це було з випадком у Маріуполі, – зауважує адвокат та правозахисник Тетяна Бордуніс. Для цього потрібні  фахівці – юристи та захисники  у галузі медичного права. А їх в Україні майже немає, каже експерт.  У медичній сфері- нагромадження суперечливих й нечітких нормативно-правових актів. Тому й адвокати беруться за такі справи неохоче, зазначила Бордуніс.