В американській столиці буде споруджений пам’ятник жертвам Голодомору в Україні. Відповідний закон у Конгресі був ухвалений ще 2005 року, президент Джордж Буш підписав його у жовтні 2006 року. Виділене місце в Вашингтоні – це трикутник землі неподалік американського Конгресу (будівлі Капітолію) і центрального вокзалу (Union Station). Землю освячено 2008 року за участю тодішньої першої леді України Катерини Ющенко.

За спорудження пам’ятника відповідає український уряд та Український комітет пам’яті Голодомору в США. Провели відповідний міжнародний конкурс, із більше ніж 40 робіт журі вибрало 5 фіналістів, і цими днями вся справа суттєво рушила вперед. Український уряд виділив 4 мільйони гривень на цей пам’ятник, а перша офіційна американська інстанція обрала проект, який, якщо все піде за планом, має бути завершеним до 80-ї річниці Голодомору.
 
На хвилину відкидаю свою журналістську об’єктивність і відверто констатую: тішуся, що проект, який стане меморіалом жертвам Голодомору, це проект моєї товаришки. А тішуся не тому, що це проект моєї подруги, а тому, що він дуже сильний і промовистий.
 
Як тільки були оголошені плани спорудження пам’ятника, архітекторЛариса Курилас почала думати над його суттю. «Хотілося, щоб цей пам’ятник промовляв американцям, які нічого не знають про Україну. Тому від самого початку я хотіла, щоб пшениця якось була зображена у цій скульптурі, бо якщо американці щось знають про Україну, то вони знають, що колись Україна була житницею Європи», – каже вона.
 
Відповідальність перед невинними жертвами
 
Сам пам’ятник – це трикутна площа, на фоні буків постає стіна, на якій росте пшениця. Вона росте буйно, і раптом її немає – вона переходить в небуття.

​​
Як повинен виглядати пам’ятник жертвам трагедії, тим більше трагедії, яка була для українського народу геноцидом, яка забрала мільйони невинних жертв і навіки зробила український народ біднішим? Створити такий пам’ятник не кожен відважиться, адже це велика відповідальність.
 
«Чи усвідомлюєте Ви цю відповідальність?» – запитала я Ларису. «Це є дуже велика відповідальність, і частиною цієї відповідальності є, щоб неукраїнці зрозуміли, що цей Голодомор відбувся, що це значить – голод. Пшениця була зброєю, яку сталінська адміністрація вживала проти українців під час Голодомору. Я приидумала цю ідею, щоб пшениця переходила від високого барельєфу до глибокого горельєфу, це передає ідею переходу пшениці від буття до небуття, і рівночасно з тим, як пшениця зникає, літери «Голодомор» щоразу більше і більше виходять з фону цієї скульптури», – пояснює Лариса Курилас.
 
Просував цей проект у Вашингтоні Михайло Савків, який очолює українсько-американський комітет Голодомору. Залишається пройти ще дві офіційні інстанції щодо дозволів, і вже влітку або восени наступного року має розпочатися будівництво. Із дозволами не передбачаються проблеми, однак збір коштів – це головне завдання, яке зараз стоїть перед комітетом.
 
«Україна дала свій перший внесок на спорудження пам’ятника у Вашингтоні, вони дали 4 мільйони гривень. Ці кошти виділили у серпні цього року, з тим, що відразу був підписаний контракт із місцевою архітектурною фірмою, за їхні послуги в просуванні нашого проекту на різних слуханнях в американських федеральних агентствах… Сам проект коштуватиме від 1,2 до 1,5 мільйона американських доларів. Ми хочемо, щоб і українська громада тут, як і Україна, долучилися до збирання фондів», – каже Михайло Савків.
 
Меморіал жертвам Голодомору матиме гарних сусідів в американській столиці. Недалеко Капітолій, навпроти будинок федерального уряду та головна міська пошта, а вище пам’ятник жертвам комунізму.

Вчора, приблизно о 19.15 у Донецьку влада почала зносити наметове містечко чорнобильців, які протестують проти утисків соціальних гарантій. 40 працівників МВС оточили великий армійський намет, де ночували 20 голодуючих. А працівники МНС звалили її на людей, які знаходилися всередині. Один з учасників акції протесту – 68-річний шахтар-пенсіонер Геннадій Іванович Конопльов з міста Родинське (Донецької області) помер на місці. Він не був чорнобильцем, але приєднався до ліквідаторів на знак солідарності і разом з ними голодував шосту добу.

“Все сталося за кілька хвилин, – розповів учасник акції Микола Ярема, – Вирубали світло, в темряві кілька людей загасили грубки. Майже одночасно зовні вибили кілки і намет звалилася на нас. Це була відрепетована, чітка, злагоджена схема – діяли еменесники, так як намет і генератор належали їм. Міліція просто стояла. Заступників начальників міського та обласного управлінь міліції ми помітили на місці подій”.

“Геннадій Іванович лежав на своїй розкладачці, – розповів учасник голодування Петро Балаклєєць, – коли нас разом накрило брезентом. Кілька людей в штатському увірвалися в намет, залили пічки-буржуйки водою, і дим повалив у намет. Ми стали кашляти, задихатися, в темряві і метушні нічого не можна було розібрати. На нас потрапляли стійки. Згортаючи намет, вони бігали прямо по людях, які лежали під брезентом. Звернувши, завантажили в “КамАЗ”, і тут ми побачили, що погано нашому товаришеві. Він уже не дихав. Намагалися зробити штучне дихання – все марно. Приспіли працівники “швидкої”, забрали його в машину. Міліція оточила “швидку”, не підпускала нас, але ми їх відтіснили, запитали у лікаря – як там наш Геннадій Іванович. Лікар мовчки підняв стрічку кардіограми – показав пряму лінію. Ми зрозуміли, що це все”.

Медикам заборонили давати інформацію про смерть Геннадія Конопльова. З наметового містечка бездиханного учасника акції відвезла машина “швидкої допомоги”. Але довідкова цієї служби відповідала на дзвінки кореспондента Gazeta.ua, так само як і на дзвінки друзів Геннадія Конопльова, що інформація надійде вранці. По мобільному номеру Геннадія Івановича відповів працівник “швидкої”, який заявив, що не має права говорити про стан Конопльова.

У той же час прес-служба Донецької облдержадміністрації повідомила, що Геннадій Конопльов помер в машині “швидкої допомоги”, а 26 листопада він звертався за медичною допомогою до медиків, що чергували у Пенсійному фонді, з приводу болю в грудях. Чоловікові був поставлений діагноз “ішемічна хвороба серця з ознаками стенокардії” і запропонована госпіталізація, від якої він відмовився. Що стосується намету, то за інформацією ОДА, його демонтаж був проведений співробітниками МНС відповідно до постанови виконавчої служби.

Нагадаємо, суд заборонив чорнобильську акцію протесту ще 23 листопада.

Мешканці наметового містечка вшанували пам’ять Геннадія Івановича хвилиною мовчання. Напередодні Геннадій Конопльов розповідав, що підтримати чорнобильську акцію протесту – обов’язок кожної порядної людини. Геннадій Конопльов в 1993 році дев’ять днів брав участь у голодуванні, домагаючись виплати зарплати гірникам. Він 29 років пропрацював прохідником у шахті. У нього залишилися дружина, син і 3 онуків.

50 учасників акції протесту провели ніч біля багаття під відкритим небом. Вони не мають наміру припиняти пікет біля Пенсійного фонду. У наметовому містечку все ще стоять 15 туристичних наметів, але протестувальники готуються до продовження штурму.
Джерело: Gazeta.ua

Конкурсний відбір на право обіймати посади суддів в Україні є непрозорим, його учасників можуть усунути зі суб’єктивних міркувань, заявляють окремі кандидати на посаду суддів. Вони заперечують заяви посадовців про те, що нова система призначення суддів є неупередженою. Утім, цю систему критикують і незалежні експерти.

Мешканець Сімферополя Жан Запрута, колишній міліціонер та підприємець, а нині адвокат, вирішив стати суддею. За його словами, така думка виникла в нього після того, як в Україні запровадили комп’ютерне тестування кандидатів у судді, та після численних заяв посадовців, що нова система призначення суддів є справедливою.

Жан Запрута успішно пройшов усі тести, надав необхідні документи і вже очікував, коли його документи розгляне Вища рада юстиції та призначить суддею. Але несподівано до його кандидатури висунули вимоги, не передбачені законом, розповів Жан Запрута.

«Мене насторожило те, що вища кваліфікаційна комісія має намір розглядати негативну інформацію про кандидатів, – зізнався адвокат. – Я став дивитися у законодавство: на якій стадії це має відбуватися, чи має комісія повноваження виключати людину з конкурсу на етапі подання до Вищої ради юстиції. І не знайшов цього. Мені стали телефонувати і запрошувати до Києва для обговорення якоїсь негативної інформації про мене. Я не поїхав, але надіслав їм свої заперечення. І невдовзі дізнався, неофіційно, а з сайту «Юридична практика», що 14 листопада комісія зняла мене з конкурсу».

Якщо конкурс об’єктивний, чому нові судді – провладні?

Жан Запрута подав на Вищу кваліфікаційну комісію до суду, а паралельно звернувся до Вищої ради юстиції, Верховної Ради, Європарламенту та Дейвіда Вонна, керівника місії Агентства США з міжнародного розвитку, яке фінансує судову реформу в Україні. Він переконаний, що можливості кандидатів у судді обмежують навмисно.

«Закон повністю виключає суб’єктивізм. Навіть тести відбувалися за штрих-кодами, імен ніхто не знав. Як це було насправді – невідомо. Бо коли я читаю, що родичі поважних осіб пройшли в найкращі суди, я засумнівався. Випадково так не буває», – зауважив Жан Запрута.

Водночас, голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів Ігор Самсінневдовзі після завершення тестування заявив, що нова система добору кадрів надає всім рівні можливості.

«Результати першого кваліфікаційного іспиту за новою процедурою ще раз підтвердили правильність нашої лінії. Нова процедура нині є оптимальною, демократичною, відкритою і викликала найменше нарікань закордонних експертів, Венеціанської комісії зокрема. Адже закон надав право кожному, хто відповідає вимогам до кандидата на посаду судді, використати свій шанс стати суддею, пройшовши передбачені законом етапи», – резюмує голова ВККС.

Колишній київський суддя Юрій Василенко вказує не те, що навіть автоматизована система конкурсу на суддівські посади не здатна убезпечити від корупції. Зокрема, він помітив, що багатьох суддів звільнили в районних судах столиці, а на їхнє місце прийшли люди, лояльні до влади.

Українська система добору суддів не є досконалою та містить прогалини, і наслідком є те, що українці не довіряють суддям, вважає колишній суддя, а нині професор права, представник Верховної Ради в Конституційному Суді Анатолій Селіванов.

«Кожна система має прогалини, які не дають змоги об’єктивно розбиратися в якостях кандидата на посаду судді. Зокрема, якщо ми хотіли б запозичити певний досвід з країн європейської демократії, то мали би виявляти і знання, і професійні якості. Низький рейтинг довіри до суддів свідчить, що система не справляється із цими завданнями», – каже Селіванов.

Він наголошує, що вибудувати дійсно прозору та ефективну систему добору суддів можна буде лише тоді, коли влада врахує думку науковців та незалежних експертів.

Минулого тижня в Україні був комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг. Він готує звіт про ситуацію із правами людини. Яким буде цей звіт і де найболючіші точки України, про це Томас Хаммарберг розповів в інтерв’ю.

Протягом останніх п’яти років ви неодноразово відвідували Україну. Які зміни сталися за цей час?

Я б сказав, що найбільші зміни сталися на політичній арені. У політичній ситуації стало менше хаосу, ніж це було раніше. Але, з іншого боку, я чув чимало нарікань, як влада використовує свої повноваження.

А щодо ситуації з правами людини?

Я не роблю такого порівняння, бо це не зовсім правильно. Якщо я скажу, що зараз із правами людини в Україні набагато гірше, ніж було раніше, усі з цього зроблять висновок, що Тимошенко краща за Януковича. А я б не хотів усе так спрощувати. Мій підхід – що і тоді, і зараз є певні проблеми, і їх треба вирішувати.

Перед своїм візитом до України ви вже висловлювали певну критику стосовно справ Тимошенко, Луценка та інших екс-посадовців… До яких висновків ви прийшли, ознайомившись із цими справами ближче?

Дійсно, я висловлював своє занепокоєння ще до того, як приїхав в Україну, і під час візиту не почув нічого, що б змусило мене змінити цю точку зору.

У цих справах є проблема із попереднім ув’язненням. Міжнародні стандарти з цього питання  є дуже конкретними. Вони ґрунтуються на одному із фундаментальних принципів правосуддя – презумпції невинуватості.

Утримання під вартою є винятковим заходом, і він повинен застосовуватися тільки в окремих випадках. Наприклад, коли є обґрунтовані побоювання, що підозрюваний може втекти. Або коли є велика вірогідність того, що підозрюваний може знищувати докази чи чинити тиск на свідків.

Я думаю, в жодному із цих випадків не присутні обґрунтовані обставини для утримання їх  під вартою до винесення судового рішення.

Коли йдеться про переслідування в Україні, згадують переважно про справи політиків та колишніх посадовців. У той же час правозахисні організації заявляють про систематичні переслідування пересічних громадян, громадських активістів. Наприклад, у проміжному звіті «Центру громадянських свобод» за 2011 рік згадуються справи щодо 50 осіб та 11 організацій. По відношенню до 30 людей були порушені кримінальні справи. Чи ви звернете ви на це увагу у своєму звіті?

Не дивлячись на те, що ми критикуємо ув’язнення цих трьох відомих осіб (екс-прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та колишнього т.в.о. міністра оборони Валерія Іващенка – Авт.), нас цікавить доля всіх ув’язнених. Тут є системна проблема, і дуже важливо не забувати про інших постраждалих, які не такі відомі.

Які назагал проблеми ви виділили у здійсненні українського правосуддя?

По-перше, у вас є проблема із роллю, яку відіграє прокуратура, що, як я розумію, було запозичено з радянської системи. В Україні Генеральна прокуратура ще й досі має функцію загального нагляду. Цей механізм є застарілим і неприйнятним у демократичному суспільстві.

Ми виявили, що виправдувальних вироків в українському кримінальному судочинстві – менше одного відсотка.

В переважній більшості інших випадків вирок співпадає з тим, що просить прокуратура. Це, безумовно, є тривожним сигналом.

По-друге, дуже важливим принципом при здійсненні правосуддя є незалежність суддів. Повинна бути потужна стіна, яка розділяє політиків та суддів. У вас усе по-іншому. Я чув від багатьох людей, що судді сьогодні відчувають дуже великий тиск з боку політиків.

Перша ланка у системі правосуддя належить правоохоронним органам, поліції. Я був немало звинувачень щодо жорстокого поводження із затриманими і корупції серед поліції, і ці питання також мають бути вирішені.

За останній рік Україна прийняла два важливі закони, які стосуються прав людини. Це закони про доступ до публічної інформації і про безоплатну правову допомогу. Які ще закони треба прийняти в першу чергу, щоб на законодавчому рівні закріпити гарантії прав людини?

Один із ключових таких законів – це Кримінально-процесуальний кодекс, який регулює способи здійснення правосуддя. Потребує врегулювання роль прокуратури, діяльність адвокатури та забезпечення незалежності судів.

Той законопроект, що ми бачили, виглядає як крок вперед. Там, можливо, є незначні проблеми, але загалом рух іде у правильному напрямку.

Що ви думаєте про новий виборчий закон, який був недавно ухвалений Верховною Радою?

Всім, хто стежить за виборами, хочеться, щоб закон про вибори був виписаний чітко і всі його дотримувалися. І тут є певні питання: наприклад, яким чином політичні партії мають домінувати у виборах, щоб дати можливість кожній людині бути почутою.

Напевно, міжнародні експерти з цих питань зійдуться на думці, що є певні проблеми, пов’язані з системою, за якою відбуватимуться вибори. Але їхня оцінка може ускладнюватися тим, що під час ухвалення цього закону в парламенті була одностайність.

Під час свого візиту ви відвідали Крим. Якою є ваша думка щодо дотримання прав національних меншин, особливо кримських татар?

У Криму досі є проблеми із виділенням землі для кримських татар, які раніше були примусово виселені, а потім повернулися сюди. Ми відвідали одне із таких місць у Сімферополі.

Я позитивно оцінюю те, що місцева влада і представники кримських татар там досягли порозуміння. Ті, хто раніше жив там нелегально, отримали право побудувати будинки.

Також можна вітати і рішення Сімферопольської міської ради виділити землю під спорудження Соборної мечеті в Сімферополі.

Але є й інші частини Криму з подібними проблемами. Сподіваюся, що Сімферополь стане прикладом для них.

Наскільки ефективно, на вашу думку, працює інститут Омбудсмана в Україні?

Це складне питання. Я зустрічався із Уповноваженим з прав людини Ніною Карпачовою. Вона сказала, що для більш ефективної роботи потребує більше ресурсів. Наприклад, щоб виконувати усі вимоги щодо моніторингу місць позбавлення волі.

До речі, я вважаю, що в Криму повинен бути свій Омбудсман, адже це автономна одиниця в складі України.

Що ви збираєтеся робити далі зі своїм звітом?

Ми спочатку готуємо проект звіту і надсилаємо його органам державної влади. Вони повинні якось на нього відреагувати, дати коментарі, які пізніше будуть опубліковані разом із звітом.

А якщо українська влада ігноруватиме ваші рекомендації?

Знаєте, я є комісаром з прав людини вже більше 5 років і скажу, що державні органи різних країн насправді дослухаються до наших рекомендацій. Ці рекомендації – в інтересах громадян кожної країни.

Вам, напевно, відомо, що у Ради Європи є Парламентська Асамблея, яка проводить процес моніторингу, представники моніторингового комітету приїздять до України. Мене вже поінформували про те, що планується обговорити ситуацію з правами людини під час наступної парламентської асамблеї в кінці січня.

Чи дослухається до вашого звіту Євросоюз?

Так, ЄС доволі уважно читає наші рекомендації й аналіз ситуації. Я кажу це, виходячи із досвіду роботи в інших країнах.

Цінність такої організації, як Рада Європи в тому, що наша робота побудована ґрунтовному аналізі, не входячи в політичну складову. Ми спираємося на реальні факти. Саме тому до наших рекомендацій є довіра.

Треба завжди пам’ятати, що європейський вимір для України – це не лише ЄС і Брюссель. Є й інша організація, більша за своїми розмірами, яка в основному концентрується на дотриманні базових європейських цінностей, таких як права людини. Дух, в якому працює Рада Європи, не є антагоністичним, політизованим, конфронтаційним, бо ми переслідуємо одну мету – дотримання прав людини у всіх країнах.

Довідка. Томас Хаммарберг – шведський дипломат і активіст руху за права людини. В 2006 року був обраний Комісаром Ради Європи з прав людини. До свого призначення працював генеральним секретарем Amnesty International, генеральним секретарем організації «Врятуйте дітей Швеції», послом шведського уряду з гуманітарних питань, генеральним секретарем Стокгольмського Міжнародного центру Улофа Пальме. Отримав Нобелівську премію миру 1977 році від імені Amnesty International.

Тетяна Печончик, Центр інформації про права людини

  Законопроект Януковича про інформаційну безпеку: в СБУ напевне зрозуміють, де шукати «загроз». Згадаймо «профілактичні розмови» з громадськими активістами та журналістами

23 листопада – у Міжнародний день протидії безкарності – гарант із власної законодавчої ініціативи подав законопроект №9494про якісь зміни до якихось законів.

Згідно з пояснювальною запискою, цим законопроектом він скромно пропонує, так би мовити, «на розгляд» Верховної Ради, створити «підрозділ контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки, що у свою чергу має сприяти концентрації сил та засобів, оптимізації управлінської діяльності у вирішенні завдань із захисту законних інтересів держави і прав громадян в інформаційній сфері від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, протиправних посягань організацій, груп та осіб.»

Що цей крок має «сприяти концентрації сил», це зрозуміло. Далі? Спецслужби мають захищати «інтереси держави і прав громадян» від злих людей, груп і держав. Прибираємо два зайвих слова та завдання, разом із героєм та злодіями до болі знайоме.

Залишається тільки одне – зрозуміти, що означає «в сфері інформаційної безпеки». Тут Google нам не допомагає. Набереш слова українською та англійською, а перші дві статті дадуть більш-менш ту саму інформацію – про забезпечення конфіденційності, цілісності та доступності інформації. Шляхи після цього розходяться. На англомовних сторінках ідеться в основному про сучасні загрози information security й її забезпечення різними комерційними структурам.

Незважаючи на цікаве сполучення інтересів у голови відомства, комерційною структурою СБУ не назвеш. Втім, і не треба, бо українського законодавця не перший день хвилює «інформаційна безпека, тобто стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації; … негативний інформаційний вплив; тощо».

При всьому бажанні повірити, що гарант своєю законодавчою ініціативою виступає за права громадян на повну, достовірну та всебічну інформацію, зокрема й на телебаченні, заважає дещо більше, ніж невідповідність завданню нинішнього керівництва СБУ.

Унеможливлює світлий оптимізм серед іншого «Доктрина інформаційної безпеки України» від 8 липня 2009 року, яка конкурує із Законом про захист суспільної моралі в нечіткості та непередбачуваності того, що забороняється. Як, наприклад, побажають представники СБУ тлумачити наступне?

«В інформаційній сфері України вирізняються такі життєво важливі інтереси:

 1) особи: ….. захищеність від негативного інформаційно-психологічного впливу; 

 2) суспільства: …. збереження і примноження духовних, культурних і моральних цінностей Українського народу; забезпечення суспільно-політичної стабільності;

 3) держави: …. формування позитивного іміджу України; 

На сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами інформаційній безпеці України є: 

 1) у зовнішньополітичній сфері: …. поширення у світовому інформаційному просторі викривленої, недостовірної та упередженої інформації, що завдає шкоди національним інтересам України; 

 зовнішні негативні інформаційні впливи на суспільну свідомість через засоби масової інформації, а також мережу Інтернет» 

Не втомлюватиму читача низкою риторичних питань. Адже чуємо нарікання першого заступника генпрокурора Рената Кузьміна, ніби на Заході отримують «не ту» інформацію про Тимошенко, й стає абсолютно ясно, що він розуміє під «інформаційною безпекою».

Що в СБУ зрозуміють, де мають шукати загроз «інформаційній безпеці», можна не сумніватися. Адже досвід у неї є, зокрема й зовсім свіжий. Про те свідчить візит до ректора Українського католицького університету та заборона на в’їзд до України керівника київського офісу Фонду Аденауера Ніко Ланге минулого року, та й дедалі частіші факти тиску на громадські організації, «профілактичні розмови» з громадськими активістами, журналістами та інше.

Аналогічний підрозділ КГБ Білорусі «захищає законні інтереси держави» шляхом блокування доступу до сайтів, котрі пишуть про порушення прав людини, політв’язнів та економічні негаразди. Тобто злісно шкодять іміджу Білорусі, як, власне, й ті активісти та громадські організації, які поширюють інформацію про махінації на виборах, придушення протестів, репресії.

Загрозу, як ЗМІ, так і громадянам загалом, від цього законопроекту важко переоцінити. Арсенал у СБУ солідний, досвід стеження, боротьби з «тероризмом», із «підривною діяльністю» – теж. Багато хто сміявся з недавньої заяви президента про озброєних людей серед опозиції, які планують захоплення влади в Україні. Занадто вже безглуздою вона їм здавалася. А коли почують ті, хто правильно зрозуміє, чого від них очікується, смішного буде дуже мало.

Правозахисники піддають критиці заборону протестів чорнобильців та невиконання судових рішень на користь виплати соціальної допомоги пільговикам. Самі чорнобильці не вірять, що у держави немає на це коштів.

Київський апеляційний адміністративний суд за позовом місцевої адміністрації заборонив активістам чорнобильських організацій пікетувати будівлю уряду. Натомість, десятки чорнобильців розпочали під Кабміном безстрокове голодування з вимогою повернення соціальних виплат за рішенням судів. Вони не вірять, що в бюджеті немає на це коштів.

Серед вимог чорнобильців до уряду – передбачити в держбюджеті на майбутній рік виплату їхніх пенсій, на користь чого раніше місцевими судами було ухвалено багато рішень. Однак голова правління Пенсійного фонду Борис Зайчук на прес-конференції в Києві заявив, що уряд “всі ці рішення судів заперечує й буде заперечувати”. Він повідомив, що до 1 листопада в місцевих судах було понад мільйон позовів щодо виплати пенсій, загальним обсягом у майже шість з половиною мільярдів гривень. Досі в судах, за його словами, залишається ще більше двох з половиною мільйонів позовів на майже шість мільярдів гривень. Зайчук пообіцяв оскаржити всі ці судові рішення.

Права людини

Прем’єр-міністр Микола Азаров, говорячи про судові рішення на користь виплат пенсій, заявив про “непоодинокі фальсифікації” і доручив перевірити кожен вердикт. “Окремі юристи, наближені до судів, збирали списки чорнобильців, умовляли їх подати позов і фактично за хабар організовували сотні й тисячі судових рішень”, – сказав Азаров на урядовому засіданні у середу.

Голова Української Гельсінської спілки з прав людини Аркадій Бущенко в інтерв’ю Deutsche Welle назвав ситуацію “правовим нігілізмом”.  “Влада, яка наказує не виконувати рішення судів, не має морального права нічого вимагати від своїх громадян”, – сказав Бущенко. На його думку, невиконання судових рішень, що вже набрали чинності, є порушенням Європейської конвенції з прав людини. А заборона судами мітингів та акцій протесту на вимогу влади – порушення конституційного права громадян на свободу мирних зборів. “Я не знаю, чому протести чорнобильців заважають нормальному функціонуванню державних органів або загрожують громадському порядку, але за Конституцією, люди, якщо вони беззбройні, мають право вільно збиратися та висловлювати свої думки, протест і незадоволення владою”, – сказав правозахисник.

Борговий тягар

Президент Центру ринкових реформ Володимир Лановий в інтерв’ю Deutsche Welle погодився зі словами представників влади, які раніше заявили про відсутність коштів для виплат соціальної допомоги. Економіст переконаний, що проблему заборгованості виплат тепер вже неможливо вирішити в судах чи в інший правовий спосіб, оскільки Україна нині перебуває у борговій пастці. Відмова ж держави від виконання своїх соціальних зобов’язань означає банкрутство влади, вважає експерт. На його думку, поновити соціальні виплати можна лише змінивши економічну політику, проводячи її в інтересах суспільства та стимулюючи зростання економки, виробництва та економічної свободи й конкуренції.

Батьки в Україні скаржаться, що уряд затримує виплату матеріальної допомоги при народженні дитини. Експерти вважають, що гроші незабаром надійдуть, бо уряд, мовляв, боїться розбурхати ще одне джерело протестів.

Українські батьки скаржаться, що подекуди вже понад місяць не отримують матеріальну допомогу при народженні дитини. Приміром, сім’я одесита Андрія Креня, в якій нещодавно народилася третя дитина, швидко зібрала необхідні документи, але досі жодних виплат ще не отримала. У службі соціального захисту чоловіку повідомили, що віртуально гроші існують, але фізично їх нема і коли будуть – невідомо. «Невже незрозуміло, що фінансово найвитратніші місяці – це перші місяці життя новонародженого. Виходить, що коли ці гроші найбільше потрібні, їх «фізично» немає?», – написав Крень на сторінці Facеbook українського прем’єр-міністра Миколи Азарова.

Подібна ситуація й у Криму – там мами вже понад два тижні чекають обіцяних грошей. У Львові матусі з візочками у понеділок вийшли під стіни місцевої обладміністрації відстоювати призначені виплати на дітей. Координатор Асоціації свідомого батьківства Наталя Мовчан каже, що гроші, які виділяє держава при народжені дитини, часто є «рятівним колом» для батьків. «Багато сімей очікують ці гроші, аби витратити їх на лікування дитини. Адже, на жаль, в Україні народжується багато дітей з різними захворюваннями», – прокоментувала Deutsche Welle  Наталя Мовчан.

Гроші будуть. Але коли?

В уряді стверджують, що вже перерахували в регіони мільярд гривень на виплати при народжені дитини. Там констатують, що цього року народжуваність перевищила прогноз, тому довелося шукати додаткові кошти.

Те, що в деяких регіонах родини цих грошей ще не можуть отримати, експерти пояснюють неповоротністю бюрократичного апарату. На думку  виконавчого директору Центру соціально-економічних досліджень CASE Україна Дмитра Боярчука, політичного підтексту у затримках з виплатами дитячої допомоги немає, оскільки в уряді розуміють, що нині в Україні і без того відчутне соціальне напруження, а невиплати грошей при народженні дитини можуть спровокувати нову хвилю протестів.

Популістський крок

Старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Максим Борода взагалі вважає, що обіцянки щороку підвищувати виплати при народженні дитини – це популістський крок, до якого вдається кожна влада. «Стимулювати народжуваність грошима – вельми неефективно. Кожен уряд приходить і обіцяє підвищення, а потім не знає, де взяти гроші на ці виплати. Люди розраховують на гроші, а їх у потрібний момент немає», – сказав Борода Deutsche Welle.

На його думку, більш продуктивна була б підтримка сімей з новонародженими дітьми, якби їм надавали пільгове кредитування на купівлю житла або виплачували так званий «батьківський капітал», який витрачався би суто на потреби дитини.

Норма, яка передбачає можливість проведення судового засідання у кримінальній справі поза приміщенням суду, була виключена з Кримінально-процесуального кодексу України ще 2001 року. Про це в коментарі Тижню заявив партнер Адвокатської контори «Скляренко та Партнери», адвокат Андрій Сидоренко.

«Водночас наразі у законодавстві відсутня також вимога проводити судові засідання лише в приміщенні суду», – уточнює він.

Втім, юристу не відомі випадки проведення судового засідання в камерах СІЗО.

На запитання, чи передбачене українським законодавством обрання міри запобіжного заходу для засудженої в іншій справі особи, адвокат відповів:

«Чинне кримінально-процесуальне законодавство не містить спеціальних норм, які б регулювали саме такі випадки. Тобто на цей час немає норми, яка б дозволяла суду ухвалити рішення про взяття під варту особи, яку вже арештовано (взято під варту) в рамках іншої справи. Водночас відсутня також пряма заборона на ухвалення судом такого рішення».

За словами юриста, в такому випадку «суд повинен керуватися загальними правилами кримінального процесу».

«Вони передбачають: особу може бути взято під варту за наявності достатніх підстав вважати, що вона буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність», – зазначає він.

Зокрема, щодо судового засідання у справі екс-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко Сидоренко припускає, що «в разі ухвалення судом рішення про «повторний» арешт Юлії Тимошенко обчислення термінів за кожним із арештів здійснюватиметься окремо».

Однак випадки застосування такої практики Сидоренку також не траплялися.

Нагадаємо, сьогодні розпочалося виїзне засідання Шевченківського райсуду у справі за обвинуваченням Тимошенко у зловживаннях на посаді керівника корпорації «Єдині енергетичні системи України», на якій розглядається обрання їй запобіжного заходу. Засідання відбувається в камері Лук’янівського СІЗО, де зараз перебуває Тимошенко.

Як повідомила Державна пенітенціарна служба, «є практика проведення судових засідань безпосередньо на території СІЗО». Так, лише «протягом минулого та поточного років на території слідчих ізоляторів було проведено понад 270 таких засідань».

Парламентом ухвалено закон про якісь зміни до деяких законів. Жодного сексу, жодної ролі для чиновників від моралі.

Президентським законопроектом № 9494 лише розширено роль співпрацівників безпеки. Інформаційної.

Про якусь державну фірму Касперського не йдеться.

Створено “підрозділ контррозвідувального захисту інтересів держави в сфері інформаційної безпеки”. Він має захищати “законні інтереси держави й прав громадян в інформаційній сфері від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, протиправних посягань організацій, груп та осіб“.

Жодних проблем не виникає при спробі розтлумачити “інформаційну безпеку”? Питання не фривольне, адже захищатимуть саме її хоробрі спецслужбовці.

Не забудемо, що ворог може повсюди ховатися. Як ми маємо розуміти “протиправні посягання організацій, груп та осіб“?

А може, краще, спитаємо, як розуміють це в СБУ?

Відповідь, на жаль, на це питання напрошується. Розумітимуть так, як скажуть згори. Так діяли за радянських часів, так робили й пізніше.

А що, власне, змінилося? Багато чого. Інші можливості для стеження, для блокування “підривної” чи “небезпечної” інформації.

Було би бажання.

Як кому, але мені якось важко сумніватися щодо подібного бажання. Як, зрештою, і щодо мотивів автора даного законопроекту.

Після подій минулого тижня, а саме ганебного “суду” над Юлією Тимошенко в СІЗО з ініціативи СБУ, сумніватися в старанності співпрацівників теж не доводиться. .В гонитві за показниками шукатимуть підривну діяльність, протиправні посягання – там, де їм натякнуть шукати.

На превеликий жаль, напевно, і знаходитимуть.