Дотримуючись концепції, відповідно до якої „рушійною силою” деструктивної поведінки є три духовних феномени–підстави: агресія, експансія та обман, що в реальному прояві (через мотивацію і дії) виступають як окремо, так і в сполученні один з одним, ми вважаємо за доцільне розділити весь масив мотивів актів незаконного насильства, що вчиняються працівниками ОВС, на три основні групи

1) мотиви, пов’язані з агресією;

2) мотиви, пов’язані з експансією;

3) мотиви, пов’язані з обманом.

 Така класифікація, на наш погляд, дозволить не лише уникнути пошуку “специфічних” мотивів актів незаконного насильства працівників ОВС, але й полегшити розуміння феномену незаконного насильства, що вчиняється працівниками ОВС, підвищить ефективність процесу виявлення працівників, схильних до вчинення незаконного насильства та попередження вчинення ними протиправних діянь.

 Розгляд категорій агресії, експансії та обману при цьому слід розуміти як деяку конкретизацію загальної деструктивної здатності людини. Конкретизація залежить від того, у якому „середовищі”, з яким змістом ця здатність актуалізується: агресія – це придушення волі та самого життя „іншого”, експансія – це агресія, захоплення, спрямована переважно на неживе, на матеріальний світ, потребу в якому додає йому належний зміст; обман – це „тиха” інформаційна форма агресії або експансії, спрямована на встановлений світопорядок. Матеріалізуючись, знаходячи свій вираз у реальній кримінальній поведінці, ці загальні, „родові” форми деструктивності взаємодіють з функціональною структурою суспільства, що й відображається в чинних кримінальних кодексах світу.

 Відносячи той або інший акт незаконного насильства до певної групи, слід враховувати, що головним критерієм повинен бути мотив (мотиви) його злочину. Так, наприклад, мотив незаконного позбавлення волі та утримання в принижуючих гідність, нелюдських умовах може бути пов’язаний: з агресією (мотивом може бути помста кому-небудь); з експансією (мотивом може бути одержання вигоди, фінансової винагороди за звільнення особи, незаконно позбавленої волі із цією метою); з обманом (мотив позбавлення волі особи в цьому випадку – кар’єристський – забезпечення показників у роботі).

 В свою чергу, для реалізації акту незаконного насильства представником того чи іншого типу працівників ОВС – правопорушників (відповідно до домінуючої мотивації протиправної поведінки), як правило, характерний певний спосіб його вчинення. Однак, слід враховувати, що той чи інший спосіб вчинення може бути характерним для різних актів незаконного насильства, що вчиняються представниками різних типів правопорушників. Крім того, часто має місце сполучення (поєднання) різних способів реалізації акту незаконного насильства.

 Загалом, під насильством, як способом вчинення злочину (іншого правопорушення) слід розуміти умисний, протиправний енергетичний вплив на органи і тканини організму людини, їх фізіологічні функції, шляхом використання матеріальних факторів зовнішнього середовища (механічних, фізичних, хімічних і біологічних) та/або вплив на її психіку шляхом інформаційного впливу, що вчиняється шляхом дії або через бездіяльність всупереч або поза її (людини) волі, здатний заподіяти смерть, фізичну та/або психічну травму, а також обмежити свободу волевиявлення або дій людини.

 У зв’язку з тим, що людина є єдністю двох взаємодіючих підструктур – біологічної і надбіологічної (психіки), фізичне насильство над людиною може мати як наслідки заподіяння психічних травм, так само, як наслідками впливу на психіку можуть бути порушення фізіологічних функцій організму і навіть смерть людини. Наприклад, такі фізичні насильницькі дії, як введення в кору головного мозку відповідних хімічних речовин, електронна стимуляція мозку можуть вкрай пагубне вплинути на психіку людини. Спричинення психічної травми можливо також через фізичний вплив безпосередньо на тіло людини (катування тощо).

Як фізичний, так й психічний насильницький вплив можуть здійснюватися людиною:

а) безпосередньо – шляхом особистого контакту (використовуючи можливості свого організму – фізичні або психічні. Використовуючи свої фізичні можливості, людина може використовувати м’язову силу свого тіла (наприклад, нанесення ударів, здавлення шиї тощо), або може використовувати різні механізми, пристосування, інші засоби вчинення злочину (наприклад, удар ножем чи постріл зі зброї тощо) для посилення м’язової сили тіла;

б) опосередковано – використовуючи поведінку іншої людини, яка не є суб’єктом злочину, інших живих істот;

в) шляхом опосередкованого виконання – за допомогою усвідомленого і цілеспрямованого використання різних процесів і явищ зовнішнього світу.

Що стосується конкретних можливих шляхів реалізації акту незаконного насильства, тобто методів, послідовності рухів та прийомів чи сукупності засобів, що використовуються для його вчинення, то найбільш типовими формами реалізації насильницького способу виконання протиправного діяння є наступні.

Найбільш розповсюдженим способом вчинення акту незаконного насильства є тілесні ушкодження.

Побої – не становлять особливого виду ушкоджень та характеризуються заподіянням багаторазових ударів.

Мучення (заподіяння мук) – вчинення тривалих за часом і безперервних у своїй змістовній сукупності умисних діянь, що позбавляють потерпілого необхідних природних умов його життєдіяльності (їжі, пиття, тепла тощо), або залишають його в шкідливих для здоров’я умовах тощо, у силу чого заподіюють йому фізичний біль.

Мордування – багаторазове та/або тривале спричинення болю: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, діяння термічних факторів та інші аналогічні дії.

Слід зазначити, що на відміну від побоїв, при яких винною особою використовуються механічні фактори зовнішнього середовища (дія кінетичної енергії якого-небудь предмета), мучення та мордування може здійснюватися з використанням дії фізичних факторів зовнішнього середовища (дія високих чи низьких температур, підвищеного і зниженого барометричного тиску, ушкодження електричним струмом, вплив різними видами променистої енергії, дії тощо).

Тортури – насильницькі дії, що мають характер побоїв, мордування або мучення, спосіб вчинення яких характеризується більшою тривалістю у часі та/або витонченим поєднанням зазначених форм фізичного насильства між собою та/або з різними формами психічного впливу на потерпілого.

Знущання – цинічне приниженням гідності та ганьблення честі потерпілого.

Глумління являє собою найбільш гостру (тяжку) форму знущання, що характеризується виключним цинізмом вчинюваних дій.

Також типовими формами реалізації акту незаконного насильства є різного роду погрози (вбивством, застосуванням фізичної сили, позбавленням волі, притягненням до кримінальної відповідальності, розповсюдженням різних відомостей, пошкодженням або знищенням майна, підпалом, позбавленням матеріального забезпечення тощо); примус; образа, залякування; наклеп тощо.

Що стосується безпосередньо особливостей незаконного насильства в ОВС, то найбільш типовими способами його вчинення є наступні.

1. Застосування фізичного насильства

– побиття:

а) нанесення ударів по різних частинах тіла (найчастіше по спині, шиї, ниркам, вухам, п’яткам, у пах, під ребро, по голові) руками (часто використовуються боксерські рукавички), ногами, гумовим кийком, гумовим шлангом, ременем, палицею, ніжкою стільця, шваброю, книжкою, томом кримінальної справи іншими предметами (часто використовуються книги, шматки фанери, пластикові пляшки з водою, мішечки з піском тощо, а також замотують голову одіялом та через нього наносять удари);

б) наступання ногами на руки, ноги, статеві органи, шию;

в) викручування, виламування пальців, суглобів; затискання пальців рук у тисках, пристрої для прошивання кримінальних справ тощо;

г) встромляння (затискання) між пальців рук олівців, ручок тощо та здавлювання долоні (якщо залишаються рани, вони заживають дуже тривалий час через постійне побутове травмування даних ділянок тіла);

д) стрибання на різні частини тіла зі стільця, столу;

е) «парашут», «горобець» – підняття за руки та за ноги та підкидання з подальшим падінням ниць на підлогу (сліди як правило не залишаються, або ж схожі на самостійне падіння зі сходів, нар тощо);

ж) «дзвін», «дзвонар» – сковування за спиною наручниками рук та надягання на голову металевого відра по якому наносяться удари гумовим кийком, палкою, ніжкою стільця, гантеллю тощо;

– примушування до виконання виснажливих фізичних вправ (віджиматися багато разів під рахунок від підлоги, присідати, лягати-вставати тощо) або до виконання робіт (мити протягом доби підлогу тощо);

– тримання у незручних позах (вивих суглобів, а також переривання кровопостачання у кінцівки викликають нестерпний біль та призводить до серйозних тілесних ушкоджень):

а) примушування стояти чи сидіти у певній позі (наприклад, «орел» – тривале стояння на зігнутих у колінах ногах на дуже маленькому за площею стільці; зігнувши ноги у колінах стояти з протягнутими у перед руками тривалий час; стояти у стіни, тримаючи у розведених по сторонах руках гантелі; стояти чи сидіти зі скованими у наручники руками та прив’язаною до них або до шиї гирею; використання різного роду шпагатів-розтяжок тощо);

б) «ластівка» – руки жертви сковують наручниками за спиною та приковують до них ноги;

в) «папуга» – руки жертви сковують наручниками за спиною та приковують до них ноги (або сковують руки та ноги з затиснутою між ними головою наручниками), у такій позі тіло вішають на металевий лом, трубу, палку та наносять удари прокручуючи тіло;

г) «конверт», «лист» – голову жертви поміщують між ніг (між колін) та сковують наручниками (зв’язують) руки з ногами;

д) «диба» – підвішування у незручних позах – руки жертви сковують наручниками за спиною та підвішують за них до решітки на вікні тощо, щоб ноги не торкалися підлоги; підвішують до батареї опалення та збивають жертву з ніг; руки та ноги жертви сковують наручниками за спиною та підвішують на просунутий металевий лом, трубу, палку, яка лежить між вдома стільцями, столами;

– катування струмом – «детектор брехні» – застосовуються різного роду електроприлади, найчастіше – польовий телефон або електрошокер (проводи, контакти приєднуються, як правило, до пальців рук, ніг, вух, сосків, статевих органів, анального отвору);

– катування вогнем (рідше застосовують кип’яток): припалювання різних частин тіла (пальців, вух, статевих органів, сосків, п’ят, нирок тощо) полум’ям запальнички, сигаретою; примушування збирати горячи недопалки цигарок з підлоги зубами тощо;

– асфіксія (будь-яким шляхом перекривається доступ повітря до дихальних шляхів та припиняється, як правило, за проханням жертви чи при появі конвульсій; практично не залишає жодних слідів; часто поєднуються з побиттям з метою збільшення частоти дихання жертви):

а) «слоник» – надягання на голову протигазу та закриття отвору через яке поступає повітря;

б) «цивільна оборона» – надягання на голову протигазу та видихання до отвору через яке поступає повітря диму від сигарок чи отруєння дихлофосом тощо;

в) «магазин» – надягання на голову поліетиленового пакету та перекриття повітря шляхом його скручування (замотування липкою стрічкою) на шиї;

д) «шапка Мономаха» – надягання на голову та обличчя зимової шапки (пакета) у яку було налито нашатирного сприту;

е) утоплення у відрі з водою, відходами, туалеті тощо;

– позбавлення ліків (наприклад, відмова особі, залежній від інсуліну у наданні медичної допомоги) або застосування різних хімічних речовин (найчастіше, насильницьке введення через гумовий шланг у шлунок розчину солі; заливання до горла нашатирного сприту; заливання до горла жертви спирту, горілки при наявній інформації про хімічне кодування від алкоголізму тощо);

– сексуальне насильство – зґвалтування жертв незалежно від статі; введення у статеві органи різних предметів (сирників чоловікам, гумового кийка жінкам, гумового кийка, ніжки стільця чоловікам тощо); відбивання книжкою, шматком фанери, гумовим кийком грудей жінкам; стискання сосків пасатижами, плоскогубцями; примушування жертв до вчинення один з одним статевого акту тощо;

2. Застосування психічного насильства

Як правило психічний вплив на жертву характеризується агресивними вербальними формами поведінки у сполученні з застосуванням інших принижуючих чи болісних способів впливу з метою повної дезорієнтації жертви, доведення її до стану шоку і, як наслідок, втрати контролю над дійсністю та підпорядкування її собі):

– пряма психічна агресія (різка зміна ввічливого відношення до жертви на вкрай негативне):

а) принизливе ставлення як до людини життя якої повністю залежить від правоохоронців; психічний тиск та дезорієнтацію особи відносно вчиненого нею (інкримінованого їй) діяння та можливого покарання і її подальшого становища (залякування смертною карою або різними нелюдськими видами покарання, тривалим терміном ув’язнення, умовами відбування покарання тощо);

б) ображання вкрай цинічними словами (нерідко з використанням найбільш уразливих сторін життя особи – каліцтва, національності, віросповідання, кольору шкіри, соціального статусу тощо), нецензурною лайкою;

в) повне ототожнення жертви (у своєму ставлення до неї та поведінці з нею) з твариною тощо;

– погрози:

а) погроза застосуванням фізичного насильства (відбувається у вербальній формі та, як правило, супроводжується, демонстрацією засобів та знарядь катування тощо)

б) погроза застосуванням сексуального насильства:

– погроза вчиненням за вказівкою працівника ОВС з жертвою насильницького статевою акту співкамерником, який страждає на СНІД чи ВІЛ-інфекцію;

– демонстрація засобів та знарядь вчинення сексуального насильства (надягання презерватива на гумовий кийок; ніжку перевернутого стільця тощо);

– погроза (намагання) вчиненням над жертвою сексуального насильства з фіксацією цього акту на відео-фото-апаратуру з подальшим розповсюдженням серед знайомих жертви (цей захід часто застосовується до осіб, які мають відношення до кримінального світу та не можуть допустити наявності такого роду компрометуючої інформації);

в) погроза позбавленням життя:

– демонстрація зброї (при допиті жертви демонстративно розбирається-збирається табельна зброя, нажимається, якби випадково, спусковий гачок; робиться несподіваний постріл в обличчя жертви з незарядженої зброї, з подальшим заряджанням зброї та погрозою зробити постріл; погроза-пропозиція покинути приміщення, вистрибнути у вікно з подальшим позбавленням життя при спробі втечі тощо);

– вивезення жертви до безлюдних місць (звалище, ліс, покинуте будівництво та ін.), примушування копати собі могилу тощо;

– вчинення обманних дій щодо позбавлення життя (наприклад, жертву прив’язують за руки та ноги до крісла, стільця з підлокітниками, голову закидають назад та фіксують або надягають на неї мішок чи зав’язують очі, жертві повідомляють що зараз їй будуть перерізати вени та демонструють лезо бритви, ножа, а потім тупою стороною леза з силою проводять по зап’ястках та через дві-три секунди починають повільно лити на них підготовлену теплу воду);

г) погроза вчинення протиправних дій відносно членів родини або близьких осіб (часто застосовується при тривалій ізоляції жертви від зовнішнього світу, яка позбавлена можливості контролювати стан справ у родині, близькому оточенні, або до в тій чи іншій мірі уразливих осіб – матері одиночки, особи, які мають батьків похилого віку тощо);

– застосування (демонстрація застосування) насильства до інших осіб:

а) на очах особи катують іншу людину (часто для цього допитують разом «співучасників» або родичів чи близьких жертви);

б) особа чує процес або бачить результат катування іншої людини;

– систематичне монотонне повторення однієї моделі поведінки (як правило систематичне відтворення моделі поведінки поєднується з повним ігноруванням жертви):

а) систематичне повторення лише одного й того ж самого слова (часто образливого, наприклад, «лох», «попадалець», «свиня» тощо) або жесту, руху тіла тощо;

б) бездіяльність або повне ігнорування (психічний вплив також може полягати не лише у дії, а й у бездіяльності: неповідомлення необхідної потерпілому інформації, перш за все, відносно його місця знаходження, процесуального статусу, підстав його затримання; стану справ у родині, близькому оточенні тощо, або ігноруванні прохань жертви від надання можливості відправити вітальні потреби, надання медичної допомоги до надання захисника тощо;

 3. Змішана форма насильства

Полягає у комбінованому впливі на жертву, що характеризується як простим (побиття та залякування, насильницьке заливання у горло сприту та примушування танцювати тощо), так й витонченим поєднанням фізичного та психічного впливу):

а) позбавлення нормальних (природних) умов існування життєдіяльності (їжі, пиття, тепла; можливості відправляти нужду тощо та обіцянка їх надання в обмін на інформацію або вчинення певних дій);

б) ставлення (залишення) у шкідливі для життя (здоров’я) умовах (тримання в приміщенні без світла, вентіляції, з ненормальним температуним режимом, в антисанітарійних умовах;

в) насильницький вплив на организм людини з метою викликати болісні відчуття та позбавлення можливості їх уникнути – різного роду «дієти» – жертву пригощають (або з продуктів харчування надають лише одне) мінеральною водою, арбузом, пивом тощо, а потім позбавляють можливости справляти нужду; жертву пригощають (або з продуктів харчування надають лише одне) соленим, кислим тощо, а потім позбовляють можливості задовольнити спрагу та ін.;

 Окремо слід зазначити такий спосіб вчинення працівниками ОВС актів незаконного насильства, як пряме залучення або опосередковане використання поведінки інших осіб. Це, як правило, погроза використання або пряме використання «своїх» ув’язнених (або цілих «прес-хат») з метою застосування фізичного насильства до жертви чи психічного тиску на неї.

 Розглянемо акти незаконного насильства, що вчиняються працівниками ОВС, з урахуванням їх поділу на три основні види відповідно до домінуючої мотивації їх вчинення та виокремлюючи основні типи правопорушників, а також основні види насильства та специфіку способів його застосування, характерні кожному з них.

 1. Акти незаконного насильства, мотивація яких пов’язана з агресією.

 Типовими діяннями даної групи є: вбивство, доведення до самогубства, умисне завдання шкоди здоров’ю різної тяжкості, побої, катування, примус, різні форми психічного насильства та ін.

 Агресивні мотиви при цьому виявляються в найрізноманітніших зовнішніх формах злочинної поведінки – від елементарних злочинних проявів, пов’язаних, наприклад, з помстою; злочинів, що виражають прагнення показати свою перевагу над іншими людьми, до абсурдних, на перший погляд не мотивованих проявів агресії, коли насильство відбувається заради самого насильства, коли злочинець вбиває, принижує, завдає страждання, бажаючи тим самим отримати садистське задоволення. Такий тип мотивації найбільш характерний для вчинення хуліганства, завдання тілесних ушкоджень, зґвалтування, вбивства тощо). Цю групу актів незаконного насильства вчиняють працівники ОВС, яких умовно можна поділити на два типи:

 1) „Аутсайдери” – працівники, які відчувають на собі відчуження як з боку суспільства (сторонні особи, сусіди) так і безпосередньо з боку родини (дружина та інші близькі родичі), тобто відчуження в широкому розумінні. Підстави для такого ставлення до працівника можуть бути різноманітні: від традиційно негативного ставлення населення пострадянського простору до працівників ОВС – як до представників карального органу, до невдоволення членів родини (особливо дружини) низьким соціальним статусом та вкрай низькою заробітною платою працівника (до цього додається постійна відсутність вдома, у тому числі й у нічний час). Слід виокремити особливу криміногенну роль сексуального відторгнення працівника з боку дружини. Крім того, досягши критичної позначки, відчуження та тривожність, можуть слугувати причиною прийняття особою рішення про самогубство. Що особливо важливо для нас, досить часто суїцидальним діям передують помста та розправа (вбивство або заподіяння шкоди здоров’ю різної тяжкості) з дійсними або уявними „образниками” (прискіпливий начальник на службі тощо).

 Для актів незаконного насильства, що вчиняються злочинцями цього типу, найбільш характерні такі мотиви, пов’язані з агресією, як: ревнощі, помста та ін., а також такі групи несвідомих мотивів, як мотиви захисту від реальних та уявних небезпек та мотиви подолання тривоги і страхів, які можуть мати пряме відношення до захисту.

 Стосовно способу вчинення акту незаконного насильства правопорушниками даного типу, то найбільш характерним є:

 а) побиття руками, ногами, різними предметами; б) примушування до виконання виснажливих фізичних вправ або до виконання робіт; в) пряма психічна агресія: принизливе ставлення як до людини життя якої повністю залежить від правоохоронців; використання найбільш уразливих сторін життя особи – каліцтва, національності, віросповідання, кольору шкіри, соціального статусу тощо; г) вчинення обманних дій щодо позбавлення життя; д) погроза вчинення протиправних дій відносно членів родини або близьких осіб; е) систематичне монотонне повторення однієї моделі поведінки; ж) сексуальне насильство тощо.

Для вчинення насильницьких дій даним типом правопорушників також характерним є спонтанне поєднання різних видів психічного та фізичного насильства.

 «Томаз Кардава, 2010 рік. У відділку його били. Довго і жорстоко, вимагаючи зізнання у злочинах, які він не робив. Коли ж це не подіяло, міліціянти зґвалтували Томаза за допомогою міліцейської палиці, знімаючи це звірство на камеру. Томаз помер у травні».

 «Світлану Помеляйку та іншу потерпілу в райвідділі міліції м. Харкова намагалися примусити зізнатися у крадіжці. Світлану били ногами, надягали на голову пакет, перекриваючи доступ повітря. Іншу потерпілу катували, стискуючи плоскогубцями соски грудей. Після звільнення з районного відділу лікарі зафіксували у жінок тілесні ушкодження».

 Інспектор ДПС ст. сержант К. (1974 р.н., освіта середня, одружений, має дитину) разом зі старшиною ДПС Ш. (1971 р.н, освіта середня, одружений, має дитину) у форменому одязі, у позаслужбовий час, приблизно о 9 годині ранку затримали на одному з ринків м. Києва працюючого там в’єтнамця. Потім відвезли потерпілого на квартиру до своєї знайомої С., де потерпілого неодноразово били і змушували пити горілку, після чого вчинили групове зґвалтування потерпілого. Наряд міліції, викликаний сусідами, які почули крики і шум у квартирі С., затримав працівників міліції на місці злочину.

 Помічник дільничного інспектора Г., 1969 р.н., познайомившись біля магазина зі співмешканцями К. і П., після спільного вживання спиртних напоїв, вступив за згодою з П у статевий зв’язок з нею. Потерпілого К., який намагався втрутитися, Г. застрелив із табельного пістолета (який не здав черговому по РВВС), після чого з метою приховування вчиненого злочину застрелив потерпілу П. Проведена в ході слідства експертиза встановила, що Г. страждає хронічним алкоголізмом.

 2) „Дебошири”- працівники, яким притаманні такі морально-психологічні характеристики, як: зневага до суспільства (особливо тієї його частини, що складається з цивільних осіб) і порядку, встановленого в ньому; егоїзм, почуття „елітарності” та вседозволеності, зухвальство; нестриманість, побутова розбещеність, домінування духовно збіднених, соціально збочених потреб тощо.

 Для актів незаконного насильства, що вчиняються цим типом правопорушників, найбільш характерний тип мотивів ствердження та самоствердження, для яких характерне домінуюче бажання особи «піднятися» в очах оточуючих будь-яким способом. Цей тип охоплює безліч мотивів, що прийнято називати хуліганськими спонуканнями: прагнення відкрито показати свою зневагу до оточуючих, суспільства; явно протиставити свою поведінку громадському порядку; принижувати особисту гідність людини, результати її праці, зневажати правила людського співіснування; прагнення виявити кримінальне каране бешкетування, хвастовство, п’яну хвацькість і таким чином познущатися над беззахисним, задовольнитися неспроможністю слабкого – виявити свою „перевагу” над законослухняними громадянами, а також інші негідні прояви.

 Стосовно способу вчинення акту незаконного насильства правопорушниками даного типу, то найбільш характерними є способи вчинення насильницьких дій, пов’язанні з демонстрацією владно-домінуючого положення над жертвою:

а) побиття: наступання ногами на руки, ноги, статеві органи, шию; викручування, виламування пальців, суглобів; встромляння (затискання) між пальців рук олівців, ручок тощо та здавлювання долоні; стрибання на різні частини тіла зі стільця, столу; «парашут», «дзвонар» тощо; б) примушування до виконання виснажливих фізичних вправ або до виконання робіт; в) тримання у незручних позах; г) катування струмом (як правило нетривале у часі); д) пряма психічна агресія: ображання вкрай цинічними словами, нецензурною лайкою; ототожнення жертви з твариною тощо; е) погрози: застосуванням фізичного насильства, застосуванням сексуального насильства, позбавленням життя, вчиненням протиправних дій відносно членів родини або близьких осіб; ж) застосування (демонстрація застосування) насильства до інших осіб; з) позбавлення нормальних (природних) умов існування життєдіяльності (їжі, пиття, тепла; можливості відправляти нужду тощо та обіцянка їх надання в обмін на інформацію або вчинення певних дій); и) ставлення (залишення) у шкідливі для життя (здоров’я) умовах (тримання в приміщенні без світла, вентіляції, з ненормальним температуним режимом, в антисанітарійних умовах; к) різного роду «дієти» тощо.

 «Троє чоловіків у цивільному забрали Олега Самойленко, який заробляє на життя ремонтом автомобілів, з гаража, де він працює, опівдні 29-го вересня, і привезли до відділку. Посадили на стільчик, застібнули наручники ззаду, тоді кинули мене на підлогу, надягли протигаз на голову… Було троє працівників…. До ніг прив’язали дріт і начали бити мене током”, – згадує Олег. Спочатку, за його словами, він навіть не розумів, що від нього вимагають. А після кількох сеансів катувань з’явилось єдине бажання – щоб припинили. “Коли мене вже били в третій раз, я вже кричав, що це я”, – зізнався він. З’ясувалось, що у сусідньому гаражному кооперативі обікрали майстерню. Оперативники хотіли від Олега зізнання. Коли із чоловіка вибили потрібне, слідчі поїхали до Олега додому. Санкції на обшук матері потерпілого так і не надали. Ніч Олег провів в офісі дільничного, прикутий наручниками до батареї. Зранку знущання поновилися, але інформація тепер уже нікому не була потрібна. Близько 11 години 30 вересня знущання припинились, Олега вирішили відпустити. За словами чоловіка, йому погрожували – якщо він буде звертатися зі скаргою, ніби його били, то йому “пришиють” справу про наркотики».

 «Моего родственника и его 2 друзей взяли прямо на улице, избивали всю ночь и отпустили только к обеду следующего дня. Выворачивали руки, одному сломали челюсть. От них ничего не хотели, только поупражняться. Не оформили даже задержание».

 2. Акти незаконного насильства, мотивація яких пов’язана з експансією.

 Експансія визначається як інтенція самоуправного поширення своїх домагань, вольового користолюбного домінування всупереч пануючим уявленням про справедливість. Вона спрямована переважно на неживе, на матеріальний світ. Експансія частково знаходиться в такому „симбіозі” з агресією та обманом, що часто зливається з ними. Наприклад, чимало насильницьких дій є лише засобом досягнення цілей експансії, тобто захоплення, одержання економічних благ. Крім форм безпосереднього захоплення матеріальних благ, експансія може виражатися в порушеннях недоторканності приватного життя, житла, перешкоджанні здійсненню прав та інтересів, а також у знищенні або пошкодженні майна тощо. Слід зазначити, що хоча експансія здебільшого спрямована на матеріальний світ, вона може розповсюджуватися й на різні особисті права та свободи людини. Так, наприклад, зґвалтування – прояв експансії по відношенню до статевої свободи та недоторканності людини. Такий тип мотивації найбільш характерний для вчинення таких актів незаконного насильства, як: грабіж, розбій, вимагання тощо.

 Цю групу злочинів вчиняють працівники ОВС, яких умовно можна назвати „перевертні”. Хоча ця назва має дещо популістський відтінок, на наш погляд, найбільш точно характеризує даний тип злочинців. Його складають працівники, які від самого початку служби орієнтовані на кримінальну поведінку. Статус працівника ОВС служить для них одним із засобів досягнення злочинної мети та уникнення покарання. Тобто, в принципі, з соціально-психологічної точки зору характерологічні риси цих правопорушників збігаються з рисами звичайних грабіжників, розбійників, ґвалтівників та інших злочинців, однак, саме їх приналежність до працівників ОВС (в широкому розумінні: специфічний статус, владні повноваження, знання, навички, вміння володіти зброєю, спецзасобами та доступ до них тощо) дозволяє відносити їх до окремого типу та правопорушення, що вони вчиняють, відповідно, до окремого виду. Для актів незаконного насильства, що вчиняються правопорушниками цього типу, характерні різні корисні мотиви, пов’язані з бажанням задовольнити свої потреби будь-яким способом.

 Стосовно способу вчинення акту незаконного насильства правопорушниками даного типу, то найбільш характерним є застосування поряд з дуже простими, складних та жорстоких способів вчинення насильницьких дій, спрямованих на отримання кінцевого результату – отримання тієї чи іншої інформації, згоди на вчинення певних дій (передачу матеріальних цінностей тощо:

 а) жорстоке побиття переважно із застосуванням різних предметів та засобів; б) тримання у незручних позах («ластівка», «папуга», «конверт», «диба»); в) катували струмом; г) катували вогнем (припалювання різних частин тіла полум’ям запальнички, сигаретою, паяльними приладами); д) асфіксія (як правило просте за способом перекривання дихальних шляхів; утоплення); е) застосування різних хімічних речовин; ж) сексуальне насильство (зґвалтування; введення у статеві органи різних предметів; погроза вчиненням над жертвою сексуального насильства з фіксацією цього акту на відео-фото-апаратуру з подальшим розповсюдженням; погроза вчиненням з жертвою насильницького статевою акту співкамерником, який страждає на СНІД чи ВІЛ-інфекцію; ж) погрози: застосуванням фізичного насильства, позбавленням життя (особливо вивезення жертви до безлюдних місць, примушування копати собі могилу тощо; вчинення обманних дій щодо позбавлення життя; погроза вчинення протиправних дій відносно членів родини або близьких осіб; з) застосування (демонстрація застосування) насильства до інших осіб (найчастіше – родичів чи близьких жертви); е) позбавлення нормальних (природних) умов існування тощо.

 «Уночі до квартири Строгана, де він проживає із дружиною й 2-річною дитиною, постукали люди й вимагали відкрити двері, назвавшись міліцією. Коли Строган відмовився, візитери знеструмили квартиру, і спробували виламати двері, але безуспішно. Вранці у квартиру ввірвалися 2 чоловіків у цивільному, схопили його й відвезли в міськвідділ міліції Київського райвідділу на вул. Наталії Ужвій. Там його спробували змусити написати зізнання, що він намагався вбити сусіда ножем. Після відмови міліціонери вивезли його в ліс, роздягнули, обмотали зап’ястя стрічками, надягли наручники, поклали на землю, стали заламувати руки, душити. Строган при цьому кілька разів непритомнів. Потім міліціонери принесли прилад, з їх слів, “трансформатор”, приєднали проводи до сосків і мошонки Стругана й почали пускати струм. Строган знову кілька разів непритомнів. Останній раз, щоб привести Стругана до тями, міліціонери влили йому в рот нашатирний спирт, від чого той одержав опіки гортані, стравоходу й слизової шлунка. Далі міліціонери привезли потерпілого в приміщення, де замкнули. Від дружини Стругана вони вимагали за звільнення чоловіка 10 тис. доларів. Через 4 доби міліціонери його відпустили і вимагали гроші вже від нього».

 «А мне менты подкинули наркотики (порошок какой-то в пакетике целофановом). На месте с понятыми (двумя бомжами какими-то) оформили протокол изьятия. Я сказал, что его подписывать не буду, тогда один из ментов ударил меня коленом в живот, а когда я упал наступил ногой на шею, так что я начал задыхаться. В это время другой засунул мне пакетик в руку и сжал ее. Потом сказал: теперь экпертиза покажет, что на пакете твои отпечатки. Забрали мобильный, деньги – все вещи, которые у меня были. Увезли в РОВД, где продержали до утра в отедельной камере. Утром спросили домашний телефон, позвонили отцу. Когда приехал отец, ему сказали что я продавал наркотики и посоветовали решить дело мирно, пока они еще не передали материалы для возбуждения уголовного дела. Отец вышел на улицу и позвонил своему знакомому, тот работает в прокуратуре. Потом, видимо, ментам стало известно, что отец звонил в прокуратуру (может к ним кто-то перезвонил, не знаю) – меня быстро перевели в камеру к каким-то подонкам, которые начали меня избивать, били ногами в живот, по почками, наступали на кисти руки. Потом один начал прыгать с подоконника на меня, лежащего на полу. После этого я потерял сознание. Очнулся в машине скорой помощи, которую вызвал держуный старшина РОВД. У меня была сломана рука, сильно повреждено лицо (врач сказал, что скорее всего от ударов лицом об стенку, но я этого не помню). Меня увезли в больницу, где я находился 12 дней. Когда вернулся домой то узнал что против меня возбуждено уголовное дело. Следователь сказал, что если я напишу заявление или буду жаловаться, то он изберет меру пресечения содержание под стражей вместо подписки о невыезде. Знакомый из прокуратуры добился проведения проверки факта избиения меня сокамерниками, согласно результатам этой проверки меня избил идин из сокамерников (задержанный за разбой) за то, что я, якобы, нецензурно выражался и угрожал в его адрес, а потом первый полез в драку. У него на теле были обранужены легкие телесные поврежедения. Закончилось это все тем, что родители дали денег следователю и тогда, вдруг, появилось второе заключение экспертизы, что в пакетике были не наркотики, а какое-то лекарство».

 Міліціонер-водій ППСМ О., будучи в складі патруля (4 працівники), одержавши інформацію про квартиру, де нібито продаються наркотики, разом зі всіма членами патруля, нікого не повідомивши, відхилився від маршруту. Працівники переодяглися в цивільний одяг і зайшли до квартири громадянина Г. Погрожуючи табельною зброєю (автоматом і пістолетом), закували присутніх осіб у наручники й провели несанкціонований обшук, у результаті якого вилучили гроші, речі, наркотики, після чого відібрали в потерпілих паспорти; зажадавши за повернення документів і непритягнення до відповідальності хабар, працівники органів внутрішніх справ залишили квартиру. Лише під час слідства було встановлено, що О. вже був раніше засуджений до позбавлення волі.

 3. Акти незаконного насильства, мотивація яких пов’язана з обманом.

Традиційно обманом вважаються різноманітні форми порушення правил, інструкцій, норм тощо, що призвели або могли призвести до деструктивних наслідків (заподіяння смерті або каліцтва тощо), порушення правил обліку, збереження, перевезення, використання, придбання, збуту вилучених з обігу речовин, виробів, цінностей тощо. До сфери обману відносять і факти неповідомлення, замовчування, приховування інформації про обставини, що створюють небезпеку для психічного та фізичного здоров’я людини. Однією з форм кримінального обману є те, що можна було б назвати обманом довіри: недбалість, невиконання рішень влади (наприклад, судової) тощо. Також найбільш очевидною категорією є дезінформація: поширення компрометуючої інформації, наклеп, фальсифікація доказів тощо.

Взагалі, в юридичній літературі обман розглядається як – умисне спотворення дійсного стану речей, свідома дезінформація контрагента, введення його в оману шляхом повідомлення або замовчування інформації з приводу певних фактів, обставин, подій минулого, теперішнього або майбутнього часу з метою спонукати його за власною волею вчинити або не вчинити конкретні дії в інтересах особи, яка посягає.

 Що стосується безпосередньо актів незаконного насильства, що вчиняються працівниками ОВС, контрагентом обману, в першу чергу, є держава. Працівник ОВС, керований певним мотивом, дезінформує державу в особі органів кримінальної юстиції, вчиняючи те чи інше правопорушення у зв’язку з виконанням службових функцій. У результаті чого державі (як загалом, так і в особі окремого громадянина) спричиняється певна шкода: від викривлення статистичних даних до винесення судами неправосудних вироків та притягнення заздалегідь невинних осіб до кримінальної відповідальності (що значною мірою дискредитує державу (органи влади) в очах суспільства).

 Мотиви, пов’язані з обманом, можуть знаходити свій прояв у самому широкому спектрі насильницьких актів, що вчиняються працівниками ОВС: від незаконного позбавлення волі до перевищення влади або службових повноважень, пов’язаних з насильством, примушування до дачі показань, катуванні тощо.

 Працівників ОВС, які, вчиняють акти незаконного насильства, цієї групи, умовно можна поділити на два типи:

 1) „Фанатики”- працівники, вчинення актів незаконного насильства якими пов’язане з прагненням будь-якою ціною викоренити злочинність, звільнити від неї суспільство. Працівники, діючи із кращих, шляхетних спонукань, зіштовхуючись із неспроможністю суспільства (в особі системи кримінальної юстиції) встановити соціальну справедливість, „змушені” взяти функцію здійснення правосуддя на себе. При цьому у їх свідомості закріплюється переконання в надмірній гуманності, м’якості, недосконалості закону (у тому числі кримінально-процесуального) і, відповідно, внутрішня установка „мета виправдує засоби”. У працівників немає ніяких сумнівів у правильності своїх дій. Подібна позиція поступово породжує такі особистісні риси, як правовий нігілізм, брутальність, цинізм, байдужість до долі людей, зарозумілість.

 Для актів незаконного насильства, що вчиняються правопорушниками цього типу, характерні різні „ідейні” мотиви, пов’язані з помилково зрозумілими інтересами служби (службовими обов’язками й повноваженнями). Хибно усвідомлювані інтереси протидії злочинності призводять до того, що такі працівники ОВС починають діяти тими ж методами, що й ті, кому вони протидіють: брехнею, обманом, провокацією, а часто і прямим насильством. При цьому вони добре розуміють, що всі такі „методи” суворо заборонено законом.

 До числа характерних актів незаконного насильства, що вчиняються злочинцями цього типу, слід віднести перевищення службових повноважень пов’язаних з насильством, примушування до дачі показань, катування тощо.

 Стосовно способу вчинення акту незаконного насильства правопорушниками даного типу, то найбільш типовим є найбільш професійні та витончені способи вчинення насильницьких дій, спрямовані на отримання кінцевого результату – отримання зізнання у вчиненні злочину або необхідних показань, для яких характерним є переважне застосування психічного насильства:

 а) побиття: найчастіше по нирках, вухам, п’яткам та іншим найбільш чуттєвим частинам тіла (часто використовуються боксерські печатки, книги, шматки фанери, пластикові пляшки з водою, нанесення ударів через одіяло); б) встромляння (затискання) між пальців рук олівців, ручок тощо та здавлювання долоні (якщо залишаються рани, вони заживають дуже тривалий час через постійне побутове травмування даних ділянок тіла); в) примушування до виконання виснажливих фізичних вправ або до виконання робіт (мити протягом доби підлогу тощо); г) примушування стояти чи сидіти у певній позі; д) «детектор брехні»; е) асфіксія («слоник», «цивільна оборона», «магазин»); ж) позбавлення ліків (медичної допомоги); з) відбивання книжкою, шматком фанери, гумовим кийком грудей жінкам; стискання сосків пасатижами, плоскогубцями; примушування жертв до вчинення один з одним статевого акту тощо; и) пряма психічна агресія (переважно принизливе ставлення як до людини життя якої повністю залежить від правоохоронців; психічний тиск та дезорієнтацію особи відносно вчиненого нею (інкримінованого їй) діяння та можливого покарання і її подальшого становища (залякування смертною карою або різними нелюдськими видами покарання, тривалим терміном ув’язнення, умовами відбування покарання тощо); к) погрози: застосуванням фізичного та сексуального насильства, погроза позбавленням життя (особливо характерна демонстрація зброї); л) демонстрація застосування) насильства до інших осіб (особа чує процес або бачить результат катування іншої людини); м) бездіяльність або повне ігнорування (неповідомлення необхідної потерпілому інформації, ігноруванні прохань жертви); н) позбавлення нормальних (природних) умов існування, ставлення (залишення) у шкідливі для життя (здоров’я) умовах; о) погроза використання або пряме використання «своїх» ув’язнених (або цілих «прес-хат») з метою застосування фізичного насильства до жертви чи психічного тиску на неї.

 «В одну з перукарень м. Прилук залетіла група в масках з автоматами. Усе робітниці (у тому числі одна вагітна) і клієнти були поставлені обличчям до стіни. Бити Сергій Кунцевського почали вже там. Також попутно намагалися запхнути в кишеню якісь пакети. Усі робітниці з перукарні все це письмово підтвердили слідчому із прокуратури, що у п’ятницю 3 жовтня приїжджав відбирати в них показання. Потім відвезли в будинок колишнього відділу УБОЗ. Близько 17.00 у будинок УБОЗу привезли брата Сергія Кунцевського Руслана та ще одного молодого хлопця Олександра Михаленка. Їх затримали в селі Березова Рудка сусідньої Полтавської області, в 50 км від Прилук, де вони заробляють на життя охороною фермерських полів. Обох також били при затриманні били міліціонери в масках. Всю дорогу їм на голову були надягнуті поліетиленові пакети. По приїзду їх розвели по різних кімнатах. Вимагали дати визнання по якомусь факту підпала машини, продовжуючи знущатися й загрожувати засунути пляшку в задній прохід. Допит також проводилися ментами в масках, хоча й брав участь старший лейтенант місцевого райвідділу без маски. У цей час кожний з них чітко чув, що в сусідній кімнаті когось сильно б’ють. Через півгодини Олександра Михаленка завели в цю кімнату, де він побачив ще живого Сергія Кунцевського з розбитою головою, що стояв в наручниках і зі спущеними штанями. Тобто можна припустити, що до Сергія можливо застосували катування із пляшкою. Михаленку сказали, що з ним буде те ж саме якщо він не зізнається. Але десь в 22.00 все різко припинилося та Руслана Кунцевського й Олександра Михаленка виставили на вулицю, де вже билася в істериці мати Сергія та Руслана. Через деякий час приїхала швидка, яка констатувала смерть Сергія Кунцевського. Родичів повідомили, що він помер від серцевого нападу».

 «У селі Старомлинівка по-звіриному вбили літню жінку. Сусідів померлої міліціонери запросили у райвідділ для свідчень. Людей били та катували: на голову надягали протигази та пакети. Міліціонери не пожаліли навіть літньої жінки. Людмилі вже сьомий десяток. Правоохоронці вимагали засвідчити, що її дочка та зять – убивці. Дісталося й ще одному сусіду. Чоловік каже – у міліцію його викликали, начебто, щоб просто поспілкуватись. З відділку Олександр вийшов лише через три доби. У Олександра лікарі діагностували посттравматичну пневмонію, а у Людмили тепер проблеми із нирками. Справжнього вбивцю зрештою знайшли і затримали».

 Старший оперуповноважений КР РВ У., знаходячись при виконанні службових обов’язків, затримав громадянина Т., підозрюваного у вчиненні вбивства. Доставивши Т. у службовий кабінет, став бити його. Тривалий час міліціонер наносив потерпілому удари руками й ногами по різних частинах тіла, застосовував наручники і підвішував його, продовжуючи наносити удари. У ході знущань неодноразово одягав на Т. протигаз та перекривав йому дихання. Через 4 години до кабінету У. зайшов начальник відділу УБНОН РВ З. і „допоміг допитувати” потерпілого. Загалом побиття продовжувалося 5 годин, у результаті потерпілому Т. були завдані тілесні ушкодження середньої тяжкості.

 2) „Ледарі” – працівники, вчинення актів незаконного насильства якими пов’язане з небажанням сумлінно та професійно виконувати свої службові обов’язки. Вибиваючи, наприклад, зізнання, у тому числі, і від завідомо невинних осіб, працівник ОВС бажає не докладаючи особливих зусиль, що вимагають до того ж високих професійних якостей, виконати покладений на нього обсяг роботи, поліпшити показники, одержати винагороду, просування по службі.

 Для вчинення актів незаконного насильства, що вчиняються правопорушниками цього типу, найбільш характерні так звані кар’єристські, „службістські” мотиви. Примітно, що працівникам, подобним чином паразитуючим у ОВС, нерідко притаманні особливий цинізм і жорстокість при виборі способів і засобів досягнення своїх цілей. Жертвами таких правопорушників стають навіть особи, що звернулися в правоохоронні органи за допомогою. Характерними є різноманітні прояви незаконного насильства: від незаконного позбавлення волі до катування.

 Стосовно способу вчинення акту незаконного насильства правопорушниками даного типу, то найбільш типовим є професійні та витончені способи вчинення насильницьких дій, спрямовані на отримання кінцевого результату – отримання зізнання у вчиненні злочину або необхідних показань, для яких характерним є мінімальне залишення слідів їх застосування або максимальна можливість їх приховування, або навпаки найбільш жорстокі та дерзкі насильницькі дії (через впевненість у свою безкарність).

 «Юрій Шкорба – підозрюваний у крадіжці – сім діб відсидів у спецприймальнику, три доби – в ізоляторі тимчасового тримання…За словами чоловіка, його катували оперативники Староміського райвідділу міліції і змусили написати явку з повинною про те, що стояв на «шухері», поки подільники обкрадали квартиру та крали авто. Губками перемотали зап’ястя і наділи зверху наручники. Поклали на живіт. Руки за спину заламали і ногу вивертали. Електрошокером били. Спочатку меншою напругою, потім більшою, – розповідає Юрій Шкорба. – Кажуть: «Детектор брехні пройдеш». Я кажу: «Давайте, пройду». А вони: «Ось детектор – електрошок, підпишеш, що скажемо». Мучили, мучили, в результаті я не витримав і кажу: «Давайте, буду писати все, що скажете»… Працівники карного розшуку йому продиктували заяву про явку з повинною. Після цього сіли пити і йому налили. Коли заснули, він утік з кабінету на перший поверх, а звідти – через вікно… Після зняття побоїв на виході з приміщення, де він проходив судмедекспертизу, його затримали знову».

 Група оперуповноважених працівників міліції: капітан міліції Б., мол. лейтенант міліції С., мол. сержант міліції Ш., незаконно затримали потерпілого К., котрий звернувся до міліції в зв’язку з крадіжкою в нього комп’ютерної техніки, і стали бити його, змушуючи обмовити у вчиненні злочину іншу людину. Після цього оперативники незаконно затримали потерпілого С. з метою одержання зізнання у вчиненні злочину. Потерпілого С. тривалий час били металевим прутом, пластиковою пляшкою, а також гумовим кийком. Після цього ввели гумовий койок в анальний отвір потерпілого й кілька разів провернули. У результаті катувань (наслідок яких – завдання тяжких тілесних ушкоджень потерпілому) працівники міліції одержали від С. „зізнання”. Далі ці працівники незаконно затримали громадянина М. і також застосовували до нього фізичне насильство з метою одержання зізнання у вчиненні злочину. Суд визнав працівників винними за ч. 3 ст. 365, ч. 2 ст. 121 КК України і приговорив Б. до 4 р. позбавлення волі, С. та Ш. до 3 р. 6 міс. позбавлення волі.

Європейський суд з прав людини зобов’язав Словаччину виплатити 31 тисячу євро компенсації циганці, яку було стерилізовано без її згоди. Практика стерилізації циганських жінок не обмежувалася поодинокими випадками.

Одинадцять років тому мешканку словацького міста Прешов, циганку, яка народжувала другу дитину, місцеві лікарі попередили, що під час третіх пологів вона може померти і що їй потрібно зробити стерилізацію. При цьому медично підтверджених доказів такої загрози не було.

Європейський суд визнав поведінку словацьких лікарів антилюдською, а їхній вчинок – зазіханням на сімейне життя людини. Після вироку, який зобов’язує словацьку державу відшкодувати жінці моральні та матеріальні збитки, адвокатка потерпілої Ванда Дурбакова заявила, що у Словаччині були позбавлені права на материнство десятки циганок, яким лікарі свідомо надавали неправдиву інформацію про стан їхнього здоров’я, аби ті більше не народжували дітей.

Втеча до Великобританії

Випадки незаконної стерилізації циганських жінок відомі і в Чехії, яка так само під тиском Європейського суду з прав людини була змушена виплатити великі компенсації чеським циганкам. Загалом становище циганської меншини і в Чехії, і в Словаччині має однакові дискримінаційні мінуси, що пояснюють спільним – чехословацьким – корінням обох країн.

Саме дискримінація – в різних її формах – спонукає чеських циган з відомого ґетто в місті Всетін на півночі країни масово емігрувати до Великобританії. Днями до Сполученого Королівства вже виїхало 130 всетінських циган, ще сотня з дня на день вирушить услід. Річ у тім, що чеське телебачення час від часу демонструє репортажі про життя циган в Англії, де показано, що тамтешні державні інституції ставляться до цієї меншини набагато толерантніше, ніж чеські.

У судових дебатах – два прокурори і чотири захисники

Кримінальна справа, порушена проти Андрія Логвиненка, який начебто збував психотропні речовини, набрала в Луцьку широкого розголосу. Адвокат Олег Антонюк, який захищав згідно з укладеним договором обвинуваченого, сам опинився на лаві підсудних. Протягом декількох місяців кримінальна справа, порушена стосовно Андрія Логвиненка, його матері Лілії Бутько та Олега Антонюка, розглядалася в міськрайонному суді, на якому головуючим був Михайло Квятковський, знаний суддя з високим професійним рівнем.

Інформацію про засідання суду періодично надавало місцеве телебачення. Перед початком судових дебатів представники державного обвинувачення звернулися з клопотанням усунути із залу суду журналістів з телекамерою, оскільки, на їхню думку, висвітлення події було не об’єктивним. Суд не задовольнив їхнє прохання.

Також прокурори виступили з клопотанням, щоб захист адвоката Антонюка не здійснював Сергій Сафулько, член Вищої ради юстиції України, оскільки він може використати свій високий статус з метою впливу на рішення суду. Цей аргумент було сприйнято учасниками процесу із здивуванням. Згідно з чинним законодавством заслуженому юристу України, незважаючи на його виборну посаду, не заборонено виступати в суді як захисникові, навіть коли йдеться про свого колегу.

Протягом багатьох засідань, коли допитувалися свідки, потерпіла Олена Димальська (раніше вона була свідком), проводилися різні експертизи, виконувалися судові доручення, у юридичних колах висловлювали думки, що ця справа має особливе значення для всіх сторін, що причетні до процесу. Кримінальна справа щодо Логвиненка не раз відправлялася на дослідування, а це, мовляв, спричинило неприязнь до адвоката у слідчих.

Звинувачення в перешкоджанні правосуддю висунуто проти адвоката приватної компанії «Конфідент». А ще не забулося, що інший адвокат цієї ж компанії відстоював виправдувальний вирок для депутата міської ради, підозрюваного в хабарництві. В результаті виправдання держава повинна виплачувати невинно потерпілому кількасот тисяч гривень. Тож прокуратура начебто «має зуб» на «Конфідент».

Зав’язався такий вузол інтересів, який розв’язати міг тільки суд, винісши законне і справедливе рішення. Були, здавалось, очевидні факти, але вони трактувалися по-різному двома представниками прокуратури і чотирма захисниками адвокатської приватної компанії «Конфідент». Дебати в суді були справді гарячими й емоційними. Як же розвивалися події з точки зору досудового слідства?

Міліцейський детектив

Управління по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ) УМВС України в області підозрювало, що 35-річний Андрій Логвиненко, інвалід ІІІ групи, в минулому наркозалежний, збуває наркотичну речовину. У 2008 році міліція у нього провела три оперативні закупки порошкоподібних речовин з вмістом амфетаміну, залучивши як покупця Олену Димальську, що представлялася «Катериною Сидоровою».

Логвиненко отримав за збут відповідно 100, 100 і 170 гривень. 22 квітня 2009 року УБОЗом було встановлено, що Логвиненко збув Пащуку (пізніше засудженому) велику дозу психотропних речовин і отримав 3600 гривень, а це особливо тяжкий злочин. Захисником Логвиненка згідно з укладеним договором правової допомоги на прохання його матері Лілії Бутько став Олег Антонюк, який відразу виявив грубі процесуальні порушення оперативників та слідчих у справі. 7 липня 2009 року кримінальна справа проти Логвиненка розглядалася в суді першої інстанції, аргументи захисника були взяті до уваги і її відправили на дослідування.

Після суду Андрієві Логвиненку і його матері Лілії Бутько стало відомо, хто така «Катерина Сидорова», і де вони її раніше бачили – жила неподалік. Отже, Олена Димальська була фактично основним свідком на суді. За сумнівною версією слідства, 8 березня 2010 року (за два дні до нового засідання Луцького міськрайонного суду) Логвиненко прийшов на квартиру Олени Димальської, де погрожував розправою їй та двом малолітнім дітям, якщо вона підтвердить свої показання в суді, а матері вручив 200 гривень для підкупу.

Слідство доводило, що Сергій Логвиненко і Лілія Бутько вирішили ізолювати Олену Димальську на квартирі, яка була найнята Лілією Бутько. У цей період Димальська переламала суглоб, мала операцію і пересувалась на милицях. Тож її насильно посадили в таксі, доставили в наймане житло, зачинили на ключ і наказали не подавати про себе нікому ніяких звісток. Усе ж, Андрієві Логвиненку 13 квітня 2010 року суд призначив покарання у вигляді 8 років позбавлення волі. Після того його було взято під варту.

За версією обвинувачення, було розроблено план, аби змусити Димальську надати неправдиві показання в апеляційному суді. Димальську привіз Антонюк з Бутько в «Конфідент», де вона вивчила надруковане пояснення з новими показаннями і переказала на відеокамеру. Згідно із зізнанням Димальської вона не брала участь в оперативних закупках наркосировини – їх сфальсифікувала міліція, котра тримала її кілька діб в приміщенні УБОЗу, застосовуючи фізичне насильство та змушуючи до дій сексуального характеру.

Згодом її доставили в приміщення апеляційного суду області, де вона без присутності адвоката голові суду Петру Філюку детально розповіла про фальсифікацію справи. Оскільки йшлося про серйозні підозри в тяжких злочинах, вчинених міліцією, то голова суду запросив в службовий кабінет працівника СБУ. Тоді ж Димальська з допомогою адвоката власноруч написала заяву про необхідність забезпечення її безпеки, оскільки з боку УБОЗу може бути помста за її показання.

16 липня 2010 року колегія суддів апеляційного суду, розглянувши апеляцію, подану Логвиненком та його захисником на вирок міськрайонного суду, заслухавши показання Димальської, скасувала його та з письмовими вказівками направила в прокуратуру області для додаткового розслідування, прийняла окрему ухвалу. У той же день Димальська повернулася на квартиру за своїм місцем проживання.

Через якийсь час в УБОЗі з’явилася заява Димальської про те, що її змусили дати неправдиві показання в апеляційному суді, бо їй та дітям погрожували, вона перебувала під постійним психологічним тиском, в нестерпних умовах на квартирі, звідки не могла вийти.

2 серпня 2010 року в.о. прокурора області стосовно Логвиненка, Бутько, Антонюка порушив кримінальну справу за ознаками злочину про перешкоджання з’явленню свідка до суду, примушуванню до неправдивих показів. Бутько і Логвиненку інкримінувалося звинувачення в незаконному позбавленні волі свідка з 9 березня по 16 липня 2010 року. За наслідками проведеної перевірки прокуратурою області було прийнято постанову про відмову в порушенні кримінальної справи проти працівників УБОЗу, які не вчиняли тяжких злочинів, про що повідомляла Димальська.

Під прицілом адвокатських аргументів

Адвокати компанії «Конфідент», які захищали на суді Андрія Логвиненка, перш за все наголосили на тому, що протоколи, рішення, все обвинувачення ґрунтується лише на суперечливих показаннях Олени Димальської, наркозалежної, звернули увагу на її сумнівну репутацію. У матеріалах про оперативні закупівлі – виправлення не одними і тими ручками, підробки, заповнення у різний час і в неоднакових умовах, реєстрація заднім числом.

І такі «ляпсуси» майже на кожній сторінці, що ставить під сумнів факт закупівлі наркотичних речовин.

Слідчі використовували одних і тих же понятих, які раніше служили в органах, одного покупця. Адвокат Олег Антонюк жорстко критикував такі дії, не йшов на будь-який компроміс із слідчими. Адвокати звернули увагу, що у справі в 2008, 2009, 2010 роках немає тих грошей, які нібито покупець «Сидоренко» давала Логвиненку.

Захисники говорили про те, що Димальська сама прийшла до Бутько і розповіла про переслідування її слідчими. Вона попросилася пожити якийсь час у її квартирі, яку Лілія Бутько найняла у зв’язку з розлученням з чоловіком ще на початку 2010 року.

І там не було «жахливих» умов, а все необхідне для проживання, Димальська, якби цього хотіла, могла б звернутися до перехожих, тим більше, що вже не користувалася милицями. З Лілією Бутько у неї були дружні стосунки. Відомо, що Олена Димальська регулярно в останні роки не з’являлася на засідання суду, а до того теж нерідко не перебувала дома.

У своїй виваженій аргументованій промові захисник Олега Антонюка Сергій Сафулько вказав, що колегія суддів апеляційного суду, посилаючи справу на дослідування, поставила жорсткі вимоги до правоохоронних органів, а тому у них з’явилася думка – треба зупинити адвоката… Після цієї ухвали колегії міліція відразу з’явилася на всіх поверхах в будинку, де проживає Димальська, допитували її вночі. Тож її можна тільки пожаліти, бо на неї чинився тиск.

Сергій Сафулько заявив, що коли в кабінеті захисника з’явилася незнайома йому жінка – Димальська і розповіла про незаконні методи міліції, то Антонюк все зробив професійно бездоганно. Запросив помічника з відеокамерою, роз’яснив відвідувачці її права, попередив, що її можуть залякувати, цькувати.

Димальська сама в присутності свідків з СБУ розповіла голові апеляційного суду про причини зміни показів, даних на досудовому слідстві. Згодом на засіданні колегії півтори години чітко відповідала на запитання суддів та прокурора. Експертизи показали, що під час документування показань ніякого психологічного тиску адвокат не робив, погроз з його боку не було, лише методи переконання.

І ще на одну обставину звернув увагу суду захисник: у цей час десь по міліцейських коридорах «бродила» кримінальна справа проти Димальської, яка була, як повідомила нещодавно прокуратура Луцька, незаконно порушена, а тому постанова скасована.

– Мова йде не лише про Антонюка… Мова йде про нинішній статус адвокатури, про її становище в нашому суспільстві і про те, яким чином держава гарантує своїм громадянам право, що їх захищатимуть… – сказав Сергій Сафулько. – Обвинувальний вирок для Антонюка був би застереженням для всіх захисників: прийшов на суд, сядь, скажи «невинний», додай кілька довідок, прошу виправдати і замовчи. Але це буде не захист, а профанація.

Представники державного обвинувачення, виступаючи в судових дебатах, попросили суд призначити Андрієві Логвиненку покарання у вигляді 10 років ув’язнення з конфіскацією належного йому майна, Лілії Бутько – п’ять років, Олегу Антонюку – чотири роки. Захисники звернулися до суду із проханням винести виправдувальні вироки підсудним, які не визнали своєї вини і вона не доведена слідством.

«Не було переконливих доказів винуватості»…

Понад годину головуючий на суді Михайло Квятковський зачитував вирок. Обвинувачення не знайшло свого підтвердження в суді, оскільки не здобуто переконливих доказів винуватості підсудних – Логвиненка, Бутько, Антонюка у вчиненні інкримінованих їм злочинів.

Під час розгляду задокументованих матеріалів суд дійшов висновку, що наведені докази здобуті із порушенням встановленого порядку, суперечливі. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, здобутих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Свідки, які нібито брали участь у закупівлях, давали не однакові показання у різний час.

Суд вважає упередженим судове слідство стосовно Андрія Логвиненка, яке прагнуло здобути в будь-який спосіб докази його винуватості. Також суд оцінив пред’явлене обвинувачення в незаконному утриманні Димальської на квартирі надуманим.

Суд вважає порушення 10 червня 2010 року кримінальної справи стосовно Олени Димальської, котра зізналася в збуті наркотичної сировини, а слідство провадженням кілька разів зупинялося, не інакше як психологічним тиском, намаганням забезпечити стабільність показань потерпілої у даній справі до її вирішення.

Неодноразові запити суду – надати повідомлення про її хід з УМВС України в області – надходили відписки. Суд присудив: виправдати Андрія Логвиненка за недоведеністю вини в інкримінованому йому злочині, Лілію Бутько, Олега Антонюка, Андрія Логвиненка (за іншою ст. КК України) – за відсутності події злочину.

Логвиненка, який більше року перебував під вартою, негайно звільнити в залі суду. Вирок може бути оскаржений в апеляційному суді області у встановлені строки.

Луцький міськрайонний суд виніс окрему постанову, в якій вказано на грубі порушення закону досудовим слідством, чим порушувалися конституційні права громадян. Постанову направлено прокурору області для відповідного реагування.

Хочеться додати, що кримінальна справа проти Андрія Логвиненка, схоже, була «склепана» нашвидкуруч. Оперативники і слідчі, мабуть, не сподівалися, що її аналізуватимуть досвідчені адвокати, а судове слідство буде настільки скрупульозним та пунктуальним.

В останні дні вкотре набула розголосу тема захисту суспільної моралі. Її захисники намагаються отримати більше повноважень, аж до можливості використовувати такий важіль, як цензура. Журналісти, правозахисники і громадські активісти знову змушені кидатися на амбразуру, щоб захистити право на свободу думки, слова та самовираження.

В Україні є державний орган цензури. Це – Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі. Саме вона у 2009 році здобула від українських правозахисників антипремію “Будяк року” в номінації “За обмеження свободи вираження поглядів”.

Рік тому Віктор Янукович своїм указом від 9 грудня 2010 року доручив Кабміну ліквідувати Комісію. Але вже майже рік цей указ не виконується, а комісія продовжує свою активну діяльність, проїдаючи з державного бюджету мільйони гривень.

Ще декілька років тому було важко уявити, що міліція буде фабрикувати кримінальні справи за розповсюдження порнографії. Зараз це реальність — справа проти відомого правозахисника Дмитра Гройсмана, координатора Вінницької правозахисної групи. Дякувати за цю справу слід комісії.

Донедавна діяльність цього одіозного органу прикривалася “захистом дітей від порнографії”. Але ж дітей від порнографії мають захищати батьки, так само, як вони їх захищають від засовування пальців до розетки або ігор із сірниками! А кримінальними справами займається міліція. Навіщо тут комісія, не зрозуміло.

Посилання на існування аналогічних установ у Європі не витримує жодної критики. Там є органи, чиї функції аналогічні до Держкомтелерадіомовлення або Держкомкінематографії, а спеціальної “моральної” інквізиції немає.

Письменник Сергій Жадан в одному інтерв’ю зазначив: “В тій таки Європі є механізми, завдяки яким у друк не пройде ні пропаганда нацизму, ні ксенофобії. Для цього не потрібно жодних регулюючих репресивних органів, просто жоден нормальний редактор цього ніколи не пропустить. Бо якщо вже переймати європейську модель, то починати слід з прозорості та контрольованості влади”.

У боротьбі за мораль українська влада починає брати за приклад досвід Росії та Білорусі. Наприклад, в Росії широко інтерпретують статтю Кримінального кодексу “За розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі” і свого часу навіть засудили одного блогера до знищення власного комп’ютера. Там “розпалюванням” вважають навіть цитати Льва Толстого, які ображають православну церкву, не кажучи вже про Маркса та сучасне мистецтво. У Білорусі блокували значну частину інтернет-сайтів, Twitter і соцмережу Вконтакте, складено список сайтів, до яких заборонено доступ — це, переважно, інформаційні ресурси.

Нещодавно громадськість майже отримала бажане скасування закону “Про захист суспільної моралі”, коли в першому читанні було прийнято пакет законів, які б регулювали сферу моралі без участі одіозної комісії. Але у другому читанні 12 травня “за” проголосували чомусь лише 12 нардепів…

А тепер народні обранці замість старого неякісного закону хочуть подарувати нам новий, але ще більш неякісний. Мова йде про законопроект № 7132 “Про внесення змін до закону “Про захист суспільної моралі”, прийнятий у першому читанні 18 жовтня.

Фактично, законопроект моральним визнає виключно мовчання. Таким чином ми ще не дотягнемо до Білорусі, де заборонені мовчазні акції протесту, але ми вже на шляху до цього.

Навіть попередній, не такий “драконівський” законопроект, отримав різко негативну реакцію Венеціанської комісії. Що європейські експерти скажуть про свіжу версію? Певно, подумають, що над ними знущаються.

Вконтакте, YouTube, Однокласники, Twitter, Facebook і будь-який інший веб-сайт – доступ до них в Україні можна буде закрити за рішенням Комісії із захисту суспільної моралі. Думаєте – перебільшення? Почитайте законопроект! Комісія стане регулятором інтернету, зможе обмежувати доступ до сайтів в Україні, вилучати їх зміст і блокувати зарубіжні веб-сайти. Прощавай, Facebook, прощавай, Twitter!

Законопроект заборонить “вживання нецензурних лайливих і брутальних слів” і зробить це підставою цензури. Звісно, список цих слів не додається. В результаті провокаторам буде достатньо використати один матюк в повідомленні на форумі, в коментарях чи соцмережі, щоб комісія “надійно заблокувала доступ” до цього сайту. Ви читали колись коментарі на Кореспонденті та Українській правді? А твори сучасних письменників? Прощавайте, свободо слова і думки!

Залізна завіса майже готова — лишилося дочекатися провалу фарсу від влади під назвою “Євроінтеграція”.

Змінити цю ситуацію можуть народні депутати, якщо нарешті скасують закон “Про захист суспільної моралі” і відмовляться від прийняття законопроекту №7132. А Кабінет Міністрів України може відзначитися, якщо все-таки виконає указ президента “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” від 9 грудня 2010 року і ліквідує горезвісну Національну комісію із захисту суспільної моралі.

Втім, це будуть лише перші, однак дуже вагомі кроки з викорінення цензури в Україні.

Наостанок хочеться зацитувати Ліну Костенко: “Шукайте цензора в собі”. Людина сама для себе визначає міру дозволеного, і навряд чи хтось має право робити це за неї.

10 років тому в Україні ухвалили закон «Про попередження насильства в сім’ї». Проблема, однак, і надалі лишається, скаржаться правозахисники, оскільки закон не виконується. І це не поодинокий приклад.

От уже десять років Україна живе із законом «Про попередження насильства в сім’ї». Однак, судячи з усього, жертвам домашнього насильства від такої прогресивної законодавчої ініціативи так і не стало легше. Як сказала в інтерв’ю Deutsche Welle президент міжнародного центру «Ла Страда-Україна» Катерина Левченко, закон не виконується, й в цьому лише частково є «провина» самого документу. На думку Левченко, подібним є й ефект від закону, який мав би забезпечувати рівні права й можливості жінок та чоловіків: «Красиво сформульовано, а толку мало».

На невиконання українського законодавства щодо протидії насильству в сім’ї вказала й міждисциплінарна група експертів. Після ретельного вивчення питання, яке фахівці провели за кошти ООН і Євросоюзу, дослідники дійшли висновку, що головними проблемами залишаються брак кваліфікованої допомоги потерпілим, неможливість раннього виявлення сімей, які перебувають у кризовому стані, відсутність ефективного покарання злочинців.

Закон є, механізмів реалізації нема

Автори моніторингу пояснюють, що закон не виконується, оскільки бракує механізмів його реалізації. В дослідженні наводяться й слова екс-заступника міністра в справах сім’ї, дітей та молоді, директора соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді Києва Валерія Танцюри: «Після ухвали у 2001 році закону про попередження насильства в сім’ї з’явилася певна ейфорія. Почалася розробка механізму, тоді здавалося, такий механізм створили». Втім, за словами Танцюри, постійні структурні зміни та реорганізації міністерства призвели до того, що цей механізм на практиці так і не запрацював.

Танцюра нарікає й на те, що досі в населення немає знання й розуміння, що існують спеціальні органи, установи, служби, до яких можна й потрібно звертатися в разі насильства. Президент центру «Ла Страда-Україна» Левченко говорить, що закон не знають і відповідальні особи, які мали б піклуватися про впровадження його в життя. Це, за її оцінками стосується і представників правоохоронних органів, і соціальних працівників, і депутатів місцевих рад.

Нерозуміння серйозності проблеми

Серед подальших причин невиконання закону Левченко називає те, що багато представників державних і правоохоронних структур не вбачають серйозності проблеми. «Домашнє насильство – явище побутове, і, на їхній погляд, у ситуацію краще не втручатися», – ділиться спостереженнями президент правозахисного центру. А ще й, як каже Левченко, оскільки проблему не розуміють, на її вирішення не виділяють і фінанси.

Президент центру «Ла Страда-Україна» пов’язує надії на покращення ситуації з ратифікацією Конвенції Ради Європи з боротьби з насильством щодо жінок і домашнім насильством. Зокрема, в документі йдеться про криміналізацію насильства. Щоб ратифікувати Конвенцію, слід привести національне законодавство у відповідність зі стандартами цього міжнародного документу.

Через лічені дні після вироку Юлії Тимошенко народні депутати пригадали фатальний стан суспільної моралі та кинулися його оздоровляти. На прийняття в першому читанні законопроекту № 7132 “Про внесення змін до закону “Про захист суспільної моралі” – реакція не забарилась.

Якщо вже одностайно осуджено вибіркове правосуддя та переслідування політичних опонентів – щоправда, в основному, за кордоном, – то здавалось, усі погоджуються щодо справжньої небезпеки вибіркового застосування “моралі”. Навіть Нацрада розкритикувала цей документ.

Що законопроект дійсно становить загрозу для громадян – жодному сумніву не підлягає.

Він загрожував свободі слова й на початку минулого року, як, власне, і сам закон про захист суспільної моралі ще з 2004 року. Запропоновано більше можливостей, зокрема, і щодо закриття сайтів, більше повноважень для чиновників від моралі.

Але на суть проблеми, неприпустиму розмитість та непередбачуваність положень закону звертав увагу ще в 2004 році експерт Ради Європи. “Покладання інтерпретації перерахованих положень на Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі не гарантує мінімального ступеня захисту від деспотизму, як того в демократичному суспільстві вимагає верховенство права”.

У законопроекті збільшили повноваження, залишили розмитість.

Більш того, додали ще одну сумнозвісну категорію: “продукція … з демонструванням … різних форм антигромадської та злочинної діяльності”. Згадалися радянські часи, коли карали за “антирадянську діяльність”. Однак суть від того не змінюється. Її визначають ті, хто замовляє та використовує у своїх цілях мораль.

Влада знахабніла. Ось що змінилося. Жодними засобами вона не гидує.

Та й відомо, що за вказівкою згори будь-який законопроект дістане необхідну кількість голосів. Тому про небезпеку цього законопроекту, безумовно, треба бити на сполох.

Втім, саме тому небезпечно тільки й на ньому зосереджуватися.

У своєму коментарі до законопроекту нардеп-регіонал Олена Бондаренко сказала, що “будь-який закон може бути використаним для зловживань”. Щодо подібних можливостей вона, певно, має особливі джерела інформації, але ж і ми всі бачимо, як статті ККУ, послуги податківців, даїшників, і, на превеликий жаль, суддів – використовують, м’яко кажучи, не за призначенням.

Навіщо владі наражатися на закиди в прямій цензурі, коли можна покладатися на міліцію, СБУ чи податкову службу?

Коли незручний телеканал можна відключити через “відсутність санітарного паспорту“? Та й яка різниця, чи він відсутній, чи ні, якщо у відповідних органах знають, як “перевірити” заяви про порушення?

Верховна Рада зможе радикально змінити законопроект, або президент нарешті виступити як гарант Конституції. Слухняні телеканали все висвітлять, як потрібно, та й засобів впливу ніяк не зменшиться.

Зупинятися на одній боротьбі з “захисниками моралі” небезпечно й з іншої причини.

Далеко не всім очевидно, чому слово “захисник” треба брати в лапки. Багато хто з нас, зокрема, і авторка цих слів – обома руками за закриття якомога швидко будь-якого сайту з дитячою порнографією. Не випадково, що законопроект розробили та підтримали депутати з різних фракцій, і опозиційних також.

Чи президент справді збирався ліквідувати Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі, коли видав свій указ у грудні минулого року – невідомо. Але знаємо, що про збереження та збільшення її повноважень невпинно закликала Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій.

Найвищий пріоритет повинна мати увага до надзвичайно важливої ініціативи зі створення українською інтернет-спільнотою органу саморегулювання, та всіляко її підтримати. Вкрай важливо й домагатися конструктивного діалогу між різними релігійними, медійними, правозахисними та іншими організаціями.

Навряд чи в усьому дійдуть консенсусу, але зробити перший крок – уже важливо.

Може, усі зацікавлені нарешті зрозуміють, що йдеться не про боротьбу “моралі” зі “свободою”, чи повагу до моральних засад проти анархії. Можна стисло та доступно пояснити, чому даний законопроект і чинний закон анітрохи не захищають дітей, не борються ані з дитячою порнографією, ані з ксенофобією.

Справжні моральні цінності не залежать від політичної влади.

Демонструвати, як рішення Нацкомісії з моралі змінюються в залежності від поглядів та інтересів влади, цілком просто.

У рішенні № 14 від 24 червня 2009 року НЕК побачив у фільмі “Голодомор 1933. Невыученные уроки истории”, який демонструвався російським телеканалом “РТР-Планета” – “ознаки пропаганди національної та релігійної ворожнечі”.

31 березня 2011 року, щодо книжки, яка, судячи з усього, не сильно відрізнялася від фільму, дізнаємось тільки, що вирішено “взяти до уваги лист Інституту історії України НАН України від 22 грудня 2010 року № 123/1200 з коментарем стосовно книги“, і водночас “погодитися з думкою Інституту психології імені Костюка АПН України в листі від 26 липня 2010 року”.

Нацкомісія сором’язливо воліє не афішувати, що саме бере до уваги та із чим погоджується. Втім не так важко здогадатися. Як, власне, і чому явно тягнуть із висновком щодо гучної книжки Олеся Бузини “Вурдалак Тарас Шевченко. Интеллектуальный триллер”.

Чи подібними міркуваннями керувалися чиновники від моралі протягом останніх півтора років, коли ні слова не говорили про доволі помітні “ознаки пропаганди національної ворожнечі” в одній статті Анатолія Могильова та кількох Дмитра Табачника?

Про які міркування йшлось, коли автори згаданих “ознак” очолили два важливих міністерства?

Якими міркуваннями керувався гарант, коли він призначив автора наклепницької мови ворожнечі, спрямованої проти кримських татар, під керівництвом якого різко зросли насильство та порушення прав людини в міліції – прем’єром Криму? Якими завгодно, тільки не моральними засадами.

Вибіркове застосування будь-якого закону є прямою загрозою для кожного з нас.

Це включає, але не обмежується цинічною грою в мораль як засіб придушення свободи слова.

Коли дедалі відвертіше демонструють готовність чхати на правила гри – не може бути, за визначенням, правил, які нас не стосуються. І не може бути жертв сваволі, на яких можна не звертати уваги.

Репліка на публікацію «Дослухаймося одне до одного!» яку 16-го листопада, в Міжнародний день толерантності на сторінках «Телекритики» опубликували правцівники Першого національного каналу.

Правила етикету вимагають взаємності в гарних словах. Ти мене добрим фахівцем, я тебе геніальним письменником називаю. Ви нас розхвалюєте за конструктивну критику, ми вас за ….

а ось починаються клопоти За що? За гарні слова? За відсутність негарних?

З толерантністю ще більше клопоту. До поглядів, звичаїв; способу життя тощо, певно, маємо ставитися с толерантністю. До брехні чи маніпулювання, даруйте. А саме про те йдеться в теленовинах на Першому, та й в політичних ток-шоу. Звісно, можна пошукати якісь вдалі передачі на Першому, але «темна» сторона медалі від цього світлішою не стане.

Теленовини на будь-якому каналі мають максимально об’єктивно та всебічно висвітлювати найважливіші події в країні та світі,. Особливо неприпустимо витрачати гроші платників податків на набір слів та синхронів, який вводить в оману тих самих громадян. Так само неприйнятно замовчувати суспільно значущу інформацію.

15 листопада Віктор Янукович зустрівся у Вроцлаві з президентами Польщі та Німеччини. Приємних слів, можна припустити, він не дочекався. Безглуздо спробувати замовчувати причину в день, коли правляча більшість фактично відмовилась звільнити Тимошенко. На Першому ось що нам повідомляють:

«Президенту прикро, що існують намагання об’єднати питання української євроінтеграції та справи Тимошенко

Віктор Янукович, Президент України:

Це питання, безумовно, є одним з питань, яке сьогодні перешкоджає питанню, скоріш

за все, ратифікації цих угод деякими країнами. Ми працюємо над цим питанням і я хочу сказати, що будь-яке втручання в судову систему з боку влади неможливо».

Про невтручання в судову систему гарно сказано. Дійсно прикро, що втручаються в нашу євроінтеграцію якісь злі люди, які не бажають таку просту річ розуміти.

Маємо подякувати Першому, що глядачам так доступно все розтлумачують? Питання абсолютно риторичне. Ось про що забули повідомити українського споживача, який лише платить за ту неякісну їжу, якою інші воліють його годувати.

Як сказав bbc.ua польський оглядач Марчин Войцеховський, влада в Україні не розуміє, що переслідування політичних опонентів та представників попереднього уряду є несумісним з європейськими цінностями, а тому, на його думку, не усвідомлює небезпеки зриву підписання угоди про асоціацію.

Слід підкреслити, що повідомлення на bbc.ua починається зі слів Віктора Януковича, в тому числі й його твердження, що влада не втручається у діяльність судів. жодних оціночних суджень, повідомляють про позицію одної сторони, потім другої

В наступному інтерв’ю чуємо тільки одну – європейську – сторону, втім причина напряму пов’язана з Першим національним, а саме з відмовою дозволити голові Представництва ЄС в Україні Жозе Мануелу Пінту Тейшейрі взяти участь в ефірі “Shuster Live”. Побачимо, що він каже про злісне «намагання об’єднати питання української євроінтеграції та справи Тимошенко»:

 «Ми стурбовані тим, що колишній прем’єр-міністр та інші урядовці стали об’єктом вибіркового застосування закону з метою перешкодити їм брати участь у політичному житті країни. Ось у чому полягає проблема»

«Євросоюз нічого не нав’язує. Ми відповідаємо – якщо Україна хоче рухатися цим шляхом, ви маєте поважати наші цінності, серед яких і верховенство права, і право громадянина на справедливий суд. Ми цього не бачимо в Україні, зокрема і в справі пані Тимошенко. Її судять за законами, написаними в часи Сталіна і Хрущова. Це не співвідноситься із європейськими цінностями. Навіть сам судовий процес не відповідав нашим уявленням про правосуддя».

Чітких пояснень, чому питання української євроінтеграції тепер залежить від долі Тимошенко, Луценка та інших було безліч. В світових ЗМІ, в деяких українських ЗМІ, в Інтернеті. Тільки у більшості телеканалів, зокрема й на Першому, вважали за доцільне обмежитися якимись розмитими словами. Щоб туман, так би мовити, спав, як тільки виступить Гарант. Чи «світлою стороною медалі» маємо вважати те, що про якісь події в Англії чи Італії скоріше отримуємо повну інформацію, а не суміш півправди із ретельно підібраних шматків інформації?

Як кому, але мені важко. Якщо «намагання» є безпідставними, чому би не представити звинувачення й їх обґрунтовано спростувати? Чому би не дати голові Представництва ЄС в Україні слово, щоб публічно пояснити, в чому полягає помилковість позиції ЄС?

Зрештою, чому не можна висвітлювати правду, встановлювати чесні правила гри й змагатися з конкурентами, замість їх намагання усунути?

Марно очікувати відповіді на ці питання. Годі й владі та її пропагандистам сподіватися на толерантність.

Центру правової допомоги стало відомо про нові спроби тиску на суддів з боку прокуратури. В даному випадку мішенню Кіровоградської прокуратури став суддя Роман Бреге, який у квітні 2011 року виніс дві виправдовувальних вироки. В одному випадку він виправдав обвинуваченого в розбійному нападі.

Іншим вироком був виправданий чоловік, обвинувачений у виготовленні та зберіганні наркотиків.

Крім того, суддя виніс окрему постанову, вказавши на недоліки, допущені прокуратурою та міліцією на досудових стадіях.

І один, і другий вироки були скасовані апеляційним судом Кіровоградської області та направлені до суду першої інстанції на новий розгляд.

Однак, прокуратура Кіровоградської області вирішила, крім того, вдатися до позасудових способів вирішення кримінальних справ. Вона подала на суддю подання, в якому просить притягнути суддю, у якого вона програла дві справи, до дисциплінарної відповідальності.

Центр правового захисту вважає, що такі дії прокуратури до закінчення розгляду справи є спробою чинити тиск на суддів Компаніївського районного суду, щоб забезпечити бажаний для прокуратури результат судового розгляду.

Ми вже неодноразово звертали увагу на неприпустиму поведінку представників прокуратури України, які вдаються до методів адміністративного тиску на суддів.

Ми також стурбовані повідомленнями про те, що робляться спроби чинити тиск на суддів Верховного Суду України, на суддів, які звільняють обвинувачуваних з-під варти.

Ми переконані, що спроби прокуратури за допомогою грубого тиску отримати судовий корпус, слухняний будь капризу прокуратури, руйнує залишки незалежності судової системи і загрожує повним крахом правосуддя.

17 листопада в Страсбурзі українське питання буде обговорювати закордонний комітет Європейського парламенту. Євродепутати мають визначитися, чи рекомендувати виконавчим структурам Євросоюзу укласти угоду про асоціацію з Україною. Україна не виконала попередніх критичних резолюцій Європарламенту, то чого ж варто очікувати тепер?

Проект рекомендацій Європарламенту стосовно угоди про асоціацію з Україною підготував депутат Річард Леґутко. Він пропонує укласти договір до кінця цього року. Але поляк готував документ ще до того, як цього тижня Верховна Рада відмовилася змінити кримінальну статтю, за якою засудили колишнього українського прем’єра Юлію Тимошенко.

Результати голосування у закордонному комітеті Європарламенту важко спрогнозувати, каже Радіо Свобода британський політолог Ендрю Вілсон із Європейської ради закордонних справ.

«Важко передбачити, що станеться, бо в України в Європі залишилося мало друзів, а ті, хто ще залишився, розколоті стосовно того, що ж робити», – каже Вілсон.

Якщо одні європейські політики закликають забути про тіснішу співпрацю з Україною до того, як із-за ґрат випустять українських опозиційних лідерів, то інші переконані: договір треба укладати, щоб мати більше можливостей для впливу на офіційний Київ.

На думку Ендрю Вілсона, наразі ймовірний сценарій, у ліпшому випадку, це парафування, тобто попереднє схвалення угоди між Україною та ЄС на грудневому саміті в Києві.

«Навіть для цього попередня, жовтнева, резолюція Європарламенту висунула чіткі умови, які Україна не виконала. Немає ознак гнучкості у справі Тимошенко. Ба більше, весь рух – у зворотному напрямку», – говорить британський оглядач.

Очікування поляків: двері перед Україною не зачинять

Як наслідок, проти парафування угоди з Україною нині вже виступають деякі члени Євросоюзу, сказав Радіо Свобода представник закордонного комітету Європарламенту Павел Залевскі. Але він очікує, що євродепутати порадять їм навіть зараз не закривати двері перед Києвом.

«Поки це неофіційна інформація, але є консенсус стосовно того, що закордонний комітет Європарламенту, вірогідно, закличе зробити все можливе, щоб парафувати угоду про асоціацію з Україною до кінця року, і в контексті жовтневої резолюції закличе звільнити Тимошенко та інших в’язнів у політично мотивованих справах», – каже польський політик.

Павел Залевскі також передбачає, що в тексті резолюції буде передумова: угоду про асоціацію між Україною та ЄС остаточно підпишуть лише після того, як в Україні відбудуться помітні зрушення на ниві демократії і захисту прав людини.

Наразі польський депутат бачить песимістичну картину. На його думку, в Україні «відбувається падіння стандартів в галузі демократії і верховенства права».

Незважаючи на внутрішню ситуацію в Україні, чимало поляків вважають так само, як і Павел Залевскі. Напередодні у Варшаві сотні жителів провели акцію «Дай Україні п’ять», закликаючи європейські структури підтримати європрагнення України.

Рекомендації закордонного комітету стосовно України 1 грудня в Брюсселі має розглянути весь Європейський парламент. Це рішення має дорадчий характер для виконавчих гілок ЄС – Ради ЄС та Єврокомісії, але стане важливим сигналом, в який же бік, в очах європейців, рухається Україна.

Від УГСПЛ: Нагадаємо, 21 листопада 2011 року з 10 до 13 год. в готелі «Русь» (вул. Госпітальна, 4) відбудеться презентація доповіді правозахисників про політичні переслідування в Україні в 2011 році.

Дніпропетровськ – Правозахисники і родичі засуджених висловлюють підозри в застосуванні тортур у Дніпропетровському СІЗО. Про це вони заявили у вівторок під час спілкування з Радіо Свобода. Відтак поставлено під сумнів офіційну версію події, яка сталась у СІЗО цієї неділі: за даними пенітенціарної служби, 12 засуджених отримали травми, спровокувавши сутичку з конвоєм.

Правозахисники та родичі цих людей підозрюють, що в ізоляторі мало місце масове побиття засуджених, і вимагають доступу до слідчого ізолятора.

За останніми даними з управління Державної пенітенціарної служби в Дніпропетровській області, службова перевірка щодо недільних подій у СІЗО на сьогодні вже майже завершена. Попередній висновок: провини співробітників слідчого ізолятора немає. За даними відомства, інцидент з ув’язненими справді трапився вже на території ізолятора, а не в дорозі, як офіційно повідомляли раніше, але «жоден із співробітників СІЗО участі в ньому не брав».
 
За офіційними висновками, конфлікт спровокував один із засуджених, коли етапованих в’язнів висаджували з авто. Тоді вартові й застосували спецзасоби, завдавши синців дванадцятьом чоловікам. П’ятеро із засуджених нанесли собі ушкодження самі.
 
«При вивантаженні етапу один із засуджених спровокував напад на конвой. Задля безпеки співробітників були застосовані спецзасоби. 12 засуджених мають гематоми, невеликі гематоми», – повідомив журналістам виконувач обов’язків першого заступника начальника управління Юрій Завада.
 
Масове побиття і акт протесту?
 
А втім, правозахисник Андрій Діденко ставить під сумнів офіційну інформацію щодо інциденту. Він звернувся з проханням до Державної пенітенціарної служби України, щоб отримати доступ до засуджених і з’ясувати, що сталось насправді. За його даними, отриманими з неофіційних джерел, на території Дніпропетровського слідчого ізолятора відбулося масове побиття засуджених, після цього декілька з них на знак протесту перерізали собі жили.
 
«Ми не маємо доступу до СІЗО, ні журналісти, ані правозахисники, щоб негайно реагувати. Сьогодні я мав розмову з керівництвом Департаменту і просив, щоб мене пустили на територію. Треба розуміти, що ці засуджені – це люди, яких везуть етапом з одного місця в інше, тобто невдовзі їх розподілять, кого куди, і зв’язатися з ними буде дуже важко, тому я наполягав на негайному допуску в СІЗО», – зазначив у коментарі для Радіо Свобода Андрій Діденко.
 
«Хлопців «пресують»
 
Правозахисник поки не отримав доступу на територію ізолятора Не пускають до засуджених, свідків та учасників інциденту, наразі й родичів. Мати одного з них розповіла Радіо Свобода, що кілька матерів та дружин вже зустрічались із керівництвом Управління державної пенітенціарної служби в Дніпропетровській області, але побачення їм не дозволили. Рідні не вірять, що травми засуджених легкі, і сумніваються в тому, що ті з власної волі порізали собі вени, зазначила жінка.
 
«Нам говорять, що в автозаку вони порізали собі вени. Але напрошується питання: який сенс цього членоушкодження тоді, коли вони ще не прибули на місце відбування покарання? Це просто нелогічно. Я хочу знати про стан свого сина і про те, що там насправді відбувається. Із серпня нинішнього року, коли відбулась надзвичайна подія у Луганській області, в 60-й колонії, цих хлопців «пресують». У них просто відбирають здоров’я. Ми отримали інформацію, що вони побиті, і сильно побиті. Так, вони вчинили злочини, так, вони відбувають покарання, але бити їх і ламати як особистості ніхто не має права», – сказала Радіо Свобода мати одного із засуджених.
 
Родичі засуджених готують скаргу до Генпрокуратури та Секретаріату Президента. Між тим, в пенітенціарній службі повідомили, що після остаточного завершення службової перевірки засуджених відправлять далі – до установ відбування покарань.
 
За офіційними даними, у ніч із суботи на неділю групу із 67 засуджених везли плановим етапом із Донецької області до Дніпропетровського слідчого ізолятора. У СІЗО засуджені влаштували напад на конвой, і охорона застосувала спецзасоби.

Коли бачите патруль, всередині щось напружується? Відділок міліції нагадає про історії як з Ігорем Індилом? Тоді Вамсюди.

Сотні людей по всій Україні вже тиждень добровільно йдуть в гості до міліції чи шукають зустрічі з її патрулями. Ініціативу “Міліція під контролем” придумали колишні офіцери, які з органів внутрішніх справ пішли до правозахисників. “Свідомо” отримало надзвичайне задоволення побачити, до чого призводить поєднання досвіду та совісті.

Що має бути у дільничному відділку

Інспектор в охайній формі з вивішеним графіком прийому, питною водою та двома стільцями для відвідувачів. (По два на кожного інспектора). Окрім прийому повідомлень про злочини чи домашнє насильство, він має надавати медичну допомогу. І звісно, обходити квартири.

Мабуть, дільничні у відділку на Лютеранський – за два квартала від Адміністрації президента – і пішли по сусідам. Бо коли голова Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів Олег Мартиненко разом з однодумцями Володимиром Батчаєвим та Вадимом Пивоваровим увійшли…

Коли громадські контролери залишили дільничний пункт, вони звернули увагу на порушення міністерської вимоги. Кожен з таких пунктів повинен мати світлове табло  та вивіску у видному місці.

 Як пояснив місцевий, табло вкрали разом з лампочкою…

 

А вивіска є у вікні з іншого людного боку. Її просто Prado затулив…

 

Що має бути у черговій частині

Кімната для затриманих з туалетом, чотирьма метрами на кожного та прозорим вікном у коридор.

А ще – вестибюль. Відкритий для всіх, із книгою скарг, з правилами подачі та реєстрації заяв, з телефонами міліціонерів та прокурорів, які контролюють розгляд цих заяв.

Черговий має зустрічати такі заяви словами “Готові допомогти” або “Уважно слухаю Вас”. Ми до чергового спочатку не прорвалися…

Після виклику чергового громадські контролери потрапили у вестибюль. Але з умовою: не знімати. Черговий не зміг аргументувати це конкретною статею закону. (А саме так має робити міліціонер при попередженні правопорушення). Але камеру я вимкнув – щоб ми змогли дізнатися, що є вестибюлі.

Там були телефони, не було зразків заяв до міліції, але була книга скарг. В ній так і записали – зразків немає, а вхід до вестибюлю чергового відділення не є відкритим для усіх. А не лише для полковника та підполковника міліції у відставці, які разом з правозахисником та журналістом прорвалися, озброєенні законами, знанням власної правоти та життєвим досвідом.

Як має поводитися патруль міліції

На Хрещатику громадські контролери довго шукали людей у формі, з двома магазинами до пистолета, з карткою маршруту та аптечкою. Які мали звертатися до нас на Ви – без зверхнього тону, грубості та зрозумілості.

В “трубі під Майданом” побачили ДСОшників, які купували вафлі. В підворотнях та на самій вулиці – жодного міліціонера. Тоді ми замислилися і… пішли до табору прихильників Тимошенко.

І одразу зустріли патруль…

Якщо Вам подобається така справа:

– вивчайте та розповідайте іншим, що мають робити міліціонери;

– якщо хочеться самім розповісти міліціонерам – приєднуйтеся до громадських контролерів. (Автори ідеї наголошують: самостійно робити цього не рекомендується).

Є навіть конкурс на краще фото людей, які за наші податки мають нас захищати.

Матеріал підготовлено “Свідомо” у партнерстві з Центром інформації з прав людини.

За даними міжнародної організації International Centre for Prison Studies, Україна посідає четверте місце в Європі за часткою засуджених щодо всього населення держави. Так, наша держава, маючи 338 засуджених на 100 тисяч людей, поступається лише Росії (570), Грузії (538) та Білорусі (385). Це яскраво свідчить про жорстку систему кримінальної юстиції в нашій державі. Така ситуація склалася і з пенітенціарною системою, яка безпосередньо відповідає за виконання покарань засудженими.

Загальновідомо, що стан системи виконання покарань слугує мірилом цивілізованості та демократичності будь-якої держави. На жаль, нашій країні, незважаючи на чимало зусиль на шляху до створення сучасної пенітенціарної системи, у тому числі й законодавчих кроків, необхідно ще багато зробити задля приведення системи виконання покарань до міжнародних стандартів, які нині є взірцем демократичності та цивілізованості.

Експерти Інституту правової політики проаналізували сучасну пенітенціарну систему й визначили низку кроків, котрі необхідно зробити для створення сучасної моделі національної кримінально-виконавчої системи, яка була б основана на принципах суворого дотримання прав людини і громадянина, медіації, відновлювального правосуддя, міжнародних стандартах поводження із засудженими. За даними Державної пенітенціарної служби України, станом на 1 січня 2011 року в місцях позбавлення волі перебувало 154 027 осіб.

Насамперед починати необхідно з удосконалення організаційної складової пенітенціарної системи. Зокрема, це стосуються конкретизації функцій Державної пенітенціарної служби України (ДПтС). Згідно із світовою практикою і вимогами кримінально-виконавчого кодексу України, вона має забезпечувати виконання двох основних завдань, що витікають із вироку суду, — надійну ізоляцію і постійний нагляд за засудженими з метою недопущення скоєння ними, а іншими особами — щодо них, нових злочинів. На сьогодні ж ДПтС, крім цього, має також опікуватися медичним забезпеченням засуджених до позбавлення волі; психологічним супроводом засуджених і персоналу, виховною роботою із засудженими і забезпеченням працевикористання засуджених. У такому разі державі медичні частини варто передати Міністерству охорони здоров’я України, а психологи й вихователі мають належати до Служби пробації, яка відповідатиме за здійснення корегування поведінки засуджених, забезпечення постійного психолого-педагогічного впливу, надання допомоги у працевлаштуванні, підтримання сімейних та родинних стосунків тощо.

Загалом наявність громіздкої системи управління з неодноразовим дублюванням управлінських функцій на місцевому рівні, на рівні обласних управлінь, департаментів, управлінь і відділів центрального апарату тощо призводить до зниження ролі і відповідальності начальників установ виконання покарань як основної ланки виконавців, а тому й ефективності роботи підлеглих колективів. З іншого боку, зазначене призводить до реальної оцінки стану справ у підлеглих підрозділах унаслідок надходження значної кількості суб’єктивної інформації.

Важливою є також проблема професійної підготовки кадрів, зайнятих у пенітенціарній системі. Сьогодні відчутно дефіцит менеджерів вищої ланки, починаючи із заступників начальників органів і установ виконання покарань і керівників вищого рангу. Ці функції покладаються в основному на молодих фахівців, які не мають достатньої практики роботи у відповідних підрозділах і не спроможні ними ефективно управляти.

Наступним кроком має стати покращення умов утримання засуджених, зокрема через «зведення до мінімуму різниці між умовами життя в колонії і на свободі» (ст. 102 Кримінально-виконавчого кодексу України). Необхідною є побудова сучасних тюрем і, відповідно, утримання засуджених в обладнаних камерах (ліжка, рекреаційні блоки, душові, шафи для одягу, столи, стільці тощо) уночі наодинці, із денним вільним пересуванням територією тюрми, за винятком спеціально встановлених й обгороджених місць і приміщень. Це, у свою чергу, потребує збільшення фінансування пенітенціарних установ державою, яких, за даними Державної пенітенціарної служби України, налічується 184 заклади.

Окрім матеріальної складової, має бути також забезпечено і психологічну. Адже сучасна система виконання покарань в Україні має здебільшого «репресивно-каральний» характер, прихованою метою якої поруч із звичним завданням виконання кримінальних покарань є залякування засуджених.

Шляхом розв’язання цієї проблеми може стати створення прозорої дворівневої системи місць позбавлення волі за ознакою — чи бажає засуджений співпрацювати із адміністрацією місць позбавлення волі щодо свого виправлення й повернення до законослухняного життя на свободі після звільнення. Перший рівень створюють місцеві тюрми, що перебувають у подвійному підпорядкуванні: для забезпечення надійності нагляду й охорони — Державної пенітенціарної служби України; із питань матеріально-побутового забезпечення — в органів місцевої влади та самоврядування.

Другий рівень, відповідно, будуть створювати центральні тюрми, підпорядковані Державній пенітенціарній службі України, до яких направлятимуть засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини, професійних злочинців та членів організованих злочинних груп, рецидивістів, а також, як варіант, засуджених із місцевих тюрем, які стали на шлях відмови від співробітництва з адміністрацією.

Важливою проблемою нині є працевлаштування засуджених та забезпечення хоча б мінімальної зайнятості. Праця повинна стати прагненням для засуджених, заохоченням або винагородою за позитивну поведінку. Наприклад, відшкодування завданої злочином шкоди повинно стати необхідною умовою дострокового звільнення і в подальшому — умовою для зменшення каральних складових обов’язкового постпенітенціарного нагляду після звільнення з місць позбавлення волі.

Окреслені питання є лише невеликою частиною тих кризових явищ, які наразі спостерігаються в системі виконання покарань. Але розв’язання принаймні цих проблем зможе зрушити з місця перетворення радянської «репресивно-каральної» пенітенціарної системи на європейську, ліберальну, яка має на меті не залякування засуджених, а створення умов для дальшого зменшення кількості кримінальних злочинців шляхом їхньої соціальної адаптації.