В травні цього року вступив у силу довгоочікуваний Закон «Про доступ до публічної інформації». За незначний час його застосування українські суди вже розглянули 75 справ по доступу до інформації, а також 5 справ про притягнення чиновників до відповідальності за порушення закону. Огляд цих справ дає можливість зробити перші висновки про те, як реально діє закон, які його норми найчастіше порушуються, та як розуміють закон про доступ судді.

Дієвість будь-якого закону, навіть найпрогресивнішого, можна перевірити тільки на практиці. Тим більше нового закону, коли ще не всі розуміють, як він повинен застосовуватися. Це стосується як громадян, так і чиновників.

А як відомо, в Україні далеко не завжди дотримується «буква закону». А коли закон не дотримується, своєрідним гарантом та останньою ланкою на шляху пошуку справедливості виступає судова влада.

Як би ми не нарікали на нашу судову систему, шукати правди пересічному громадянину залишається, так чи інакше, лише в суді. Тому судова практика є своєрідним «вторинним законодавством», де визначається, як має застосовуватися закон в тій чи іншій ситуації. А в деяких випадках, вона заповнює прогалини та нечіткості самого закону.

Закон «Про доступ до публічної інформації» діє менше ніж півроку, проте за цей час вже з’явились судові позови. На час написання цього матеріалу в Реєстрі судових рішень знаходилося 75 справ по доступу до інформації. А також 5 постанов у справах про адміністративне правопорушення, де чиновників, які порушили закон, просили притягнути до відповідальності.

До аналізу увійшли справи, які знаходяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, розглянуті адміністративними судами всіх ланок щодо порушення норм Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Із загальної кількості справ щодо Закону «Про доступ до публічної інформації», у 45 справах (60%) суд відмовив позивачам у задоволенні їх вимог. В 30 справах (40%) суд підтримав вимоги позивача, хоча й не завжди повністю. У 17 справах вимоги були задоволені повністю, а в 13 лише частково.

Розглянемо дану статистику в розрізі конкретних прикладів, коли суд підтримував вимоги позивача про доступ до інформації та коли у задоволенні таких вимог відмовляв.

Найбільша категорія справ, розглянутих судами, коли відповіді на інформаційний запит просто не надано. Таких справ було аж 12.

В більшості цих справ запитувачі не отримали жодної відповіді на свій запит. Хоча стаття 20 Закону про доступ чітко встановлює обов’язок розпорядника інформації надати її особі за її запитом. А якщо запит не підлягає задоволенню, стаття 22 Закону зобов’язує у письмовій формі надіслати відмову. Суд у цих випадках підійшов до всіх справ однозначно і визнавав протиправною бездіяльність розпорядників інформації.

Одна із справ виявилась навіть кумедною. Представник Пенсійного фонду України в Корольовському районі м. Житомира мотивував своє ігнорування інформаційного запиту відсутністю бюджетних асигнувань на надіслання письмової відповіді на запити.

В одній із справ, також за позовом до Пенсійного  фонду в м. Севастополі, представник фонду мотивував ненадання інформації тим, що відповідач не є належним розпорядником запитуваної інформації. Окружний адміністративний суд міста Севастополя у своїй постанові вказав, що відповідно до статті 22 Закону, розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов’язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.

В даних справах суд зобов’язував розпорядників інформації, по-перше, невідкладно надати відповідь на інформаційний запит, і, по-друге, повідомити суд про результати виконання постанови суду.

В 7-и справах, суд встановив порушення строку розгляду інформаційного запиту. Дані справи цікаві тим, що відповідь на запит була отримана, проте пізніше, ніж встановлено.

Відповідно до ст. 20 Закону, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту.  А   у разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту.

У цих випадках суд ґрунтувався і обчислював строк із дати реєстрації інформаційного запиту у розпорядника. Наприклад, відповідно до Інструкції про організації  діловодства в системі МВС України, затвердженої наказом МВС України 1440 від 24.11.2003 року реєстрація документа – це фіксування факту створення або надходження документа шляхом проставлення на ньому умовної позначки – реєстраційного індексу з подальшим записом у реєстраційних формах необхідних відомостей про нього. Кожний документ реєструють лише один раз: вхідні – у день надходження або не пізніше наступного дня, якщо він надійшов у неробочий час; створювані – у день підписання або затвердження.

В частині справ, відповідачі не могли надати доказів того, коли надсилалися відповіді на запит. Ось таке поводження з офіційними документами в деяких державних структурах.

А реагував на таке порушення закону суд досить просто. Визнавав такі дії розпорядників такими, що порушують вимоги закону.

В 5-справах, суд визнавав інформацію публічною і такою, що підлягає наданнюзапитувачу. Відмовляючи у наданні інформації розпорядники мотивували це, як правило тим, що вона є службовою, таємною або конфіденційною.

Стаття 21 Закону України “Про інформацію” та стаття 6 Закону України “Про доступ до публічної інформації” дійсно визначають, що інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація, таємна інформація, службова інформація.

Проте як мотивував свої рішення суд, в даних адміністративних справах обов’язок доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача – суб’єкта влади. Саме він повинен довести, чому він прийняв таке рішення. А також повинен довести, з посиланням на конкретні норми законодавства, що інформація та документи, які просив надати позивач, не входить до зазначеного вище переліку.

Цікавою є практика суду, коли він задовольняв вимоги, коли відповідь на інформаційний запит була неповною. А цікава вона тим, що в Законі про доступ про повноту інформації згадується лише одного разу. Відповідно до статті 23 Закону запитувач публічної інформації має право оскаржити надання недостовірної або неповної інформації. Самого визначення «повна інформація», або критеріїв «повноти інформації» закон не дає.

Тут практика суду пішла вперед. Судді самі визначали і вказували у своїх постановах критерії «повноти інформації». Так, у справі товариства «РВіК» до Херсонського БТІ, суд встановив, що відповідно до змісту Закону відповідь на інформаційний запит має бути повною. Під «повнотою» в даному разі необхідно розуміти обґрунтовану, вичерпну та зрозумілу інформацію на кожне питання, яке викладене в інформаційному запиті.

В одній із справ, мешканці села подали до Степанівської сільської ради колективний інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і щодо надання письмової інформації. У задоволенні запиту було відмовлено, оскільки він не відповідав встановленій формі для подання запитів, яка встановлена радою. Як визначив суд, відмова відповідача в наданні інформації позивачу з підстав невідповідності запиту формі є надуманою, так як статтею 6 Закону не передбачено такої підстави для обмеження права громадян на отримання інформації як невідповідність форми запиту будь-якому Закону.

Сьогодні майже всі органи влади розробили типові форми запитів про інформацію, знайти їх можна майже на більшості офіційних сайтів. Статтею 19 Закону дійсно передбачено, що  метою  спрощення процедури оформлення письмових запитів на  інформацію  особа  може  подавати  запит   шляхом   заповнення відповідних  форм  запитів  на  інформацію,  які  можна отримати в розпорядника інформації та на  офіційному  веб-сайті  відповідного розпорядника. Проте, сам закон визначає, що ці форми розробляються лише з метою спрощення оформлення запитів, і таким чином, не є обов’язковими.

Відмовляв позивачам суд найчастіше з підстав, що на запитувану інформацію не поширюються положення Закону України «Про доступ до публічної інформації». Це аж третина (33%) від загальної кількості відмов. Аналіз цих справ показав одну важливу річ. Громадяни поки що часто не знають, яку інформацію вони можуть і в яких випадках попросити у органів влади.

Більшість цих випадків відносяться до статті 2 Закону про доступ, де визначено, що цей  Закон  не  поширюється  на  відносини  щодо отримання інформації суб’єктами  владних  повноважень  при  здійсненні  ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.

Отже перша категорія справ щодо отримання інформації суб’єктами  владних  повноважень  при  здійсненні  ними своїх функцій та запитів щодо неї.

В одній із справ позивач звернувся до районного відділу міліції із запитом на інформацію, в якому просив надати копію постанови про порушення кримінальної справи. Суд роз’яснив позивачу, що він може звернутися з позовом  до суду в порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України.

В іншій справі позивач звернувся до Генпрокуратури із запитом на інформацію, в якому просив надати відповідним чином завірену копію Ухвали колегії суддів Вищого адміністративного суду України за скаргою третьої особи. Суд роз’яснив, що право позивача на отримання копії ухвали суду може бути реалізоване ним в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

Інша категорія справ, коли суд відмовляв у задоволенні вимог, – відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом. Для прикладу наведемо одну із справ. Оглянувши запит позивача, судом встановлено, що метою подання такого є викриття недоліків в роботі посадових осіб органів державної влади, оскарження їх дії, вплив задля поліпшення роботи органу державної влади, відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

З суті звернення позивача очевидно, що той звернувся до відповідача в порядку ст.40 Конституції України та Закону України «Про звернення громадян», а відтак посилання позивачем в тексті звернення на положення Закону України «Про доступ до публічної інформації» не змінює порядку регулювання правовідносин щодо розгляду такого. Відповідно, норми Закону України «Про доступ до публічної інформації» не поширюються на такі відносини та не підлягають до застосування.

Таким чином, сьогодні громадянам просто потрібно розтлумачити співвідношення понять «Інформаційний запит» та «право на звернення громадян», а також те, яку інформацію вони можуть просити за запитами.

Іншою підставою для відмов суду (16% справ про відмову), були справи про звернення, коливідповідач не є суб’єктом владних повноважень. Це також підтверджує тезу про те, що позивачі, не розуміючи норм Закону про доступ, часто не знають, до кого можна звертатися із запитами.

Такі справи розглядались досить просто. Суд визначав, зо відповідач не є суб’єктом владних повноважень, відповідно не підпадає під дію Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Досить часто суд відмовляв позивачам, із підстав, які взагалі прямо не стосуються Закону про доступ. А через, так би мовити, технічні причини, коли позовну заяву подавали до неналежного суду. Тобто особа могла подати позов до суду іншої області або іншої інстанції. В інших випадках суд відмовляв, через технічні причини, коли позовна заява не відповідає вимогам закону (ст. 106 КАС України). В інших справах, коли зміст позовних вимог у позовній заяві не відповідає статті 105 КАС України, якою визначений виключний перелік вимог, які може містити адміністративний позов.

В цілому всі ці справи і їх кількість говорять про низьку правову підготовку громадян. Вони часто просто не знають, до якого суду подається заява, яка форма позовної заяви і що вона повинна містити.

В інших справах суд відмовляв позивачам, оскільки в суді встановлювалося, що інформацію на запит було надано в повному обсязі (11% справ).

В 9% справ, суд встановлював, що відповідач не є належним розпорядником запитуваної інформації, і відмовляв у задоволенні позовних вимог. Відповідно до статті 22 Закону про доступ розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту, якщо він не володіє і не зобов’язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит.

Це одна з категорій справ, коли судді не однаково підійшли до її вирішення. Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов’язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником (стаття 22 Закону про доступ).

На практиці це означає: навіть якщо ви надіслали запит про інформацію до органу влади, який не володіє такою інформацією, він не має права Вам відмовити, а зобов’язаний направити запит до належного розпорядника. Але в частині судових справ це не відображено, а у задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Інша категорія справ, це коли інформація була конфіденційною, або службовою (5 і 2% відповідно). Громадськість  після прийняття закону про доступ дуже переймалась, що за «конфіденційністю» та «службовістю» інформації будуть ховатися безпідставні випадки відмов. Проте, як свідчить судова практика, відсоток таких справ незначний.

Досить цікавою для статистики  є інформація про відповідачів у справах про доступ. Кількість справ з одним відповідачем може свідчити на практиці і про кількість запитів до нього в цілому.

Найбільше справ, які були розглянуті адміністративними судами, мали відповідачами органи місцевого самоврядування (26% справ). Друге місце – органи міліції (18%), третє – органи прокуратури (16%). Звідси можна зробити висновок, що найбільше інформаційних запитів подається саме до цих органів, і саме вони становлять найбільший інтерес у пересічних громадян.

Цікавим є також те, що вже є вирішені справи про адміністративне правопорушення. Відповідно до   ст. 212-3  Кодексу України про адміністративні правопорушення неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України “Про інформацію”, “Про доступ до публічної інформації”, “Про звернення громадян”, “Про  доступ до судових рішень” та “Про засади запобігання і протидії корупції”, – тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

На сьогодні є вже 5 постанов суду про адміністративне правопорушення у справах про доступ до інформації, з них 2 посадові особи притягнуті до адміністративної відповідальності і на них накладені штрафи 425 і 850 грн. 3 справи з них закриті у зв’язку із відсутністю складу адміністративного правопорушення.

Підсумовуючи судову практику, можна зробити кілька висновків. По-перше, сама судова практика є надзвичайно важливою. В будь-якій спірній ситуації, кінцевим етапом її вирішення є суд. Саме він ставить крапку у справі, виносить остаточне рішення і зобов’язує всі сторони його виконувати. І тут надзвичайно важливо знати, як застосовують і розуміють закон самі судді.

По-друге, в певних випадках, суд стає другим законотворцем, коли тлумачить «сухі» норми закону. А іноді їх навіть доповнює. Закон про доступ не дає визначення, що таке «повнота інформації» у відповіді на інформаційний запит. Тепер, завдяки судовій практиці, ця прогалина усунута.

По-третє, статистика судових рішень, дає змогу подивитись на ситуацію про доступ до інформації більш широко. Огляд цих справ дає можливість зробити висновки про те, як реально діє закон, які його норми найчастіше порушуються, та як розуміють закон про доступ судді.

І по-четверте, судові справи про доступ до інформації свідчать, що громадянам поки що далеко до розуміння тонкощів закону. Поки що вони часто не розуміють його основних норм: до яких органів влади можна подавати інформаційні запити, з яких питань звертатися, як написати позовну заяву і до якого суду її подати.

Венеціанська комісія Ради Європи у п’ятницю, 14 жовтня затвердила висновки щодо виборчого законопроекту в Україні. Її члени досі сподіваються, що влада ще дослухається до їхніх рекомендацій та зауважень опозиції.

Венеціанська комісія раніше неодноразово ставила під сумнів відповідність європейським стандартам проекту нового закону про вибори, зокрема повернення до “змішаної” виборчої системи. Експерти комісії попереджали, що формула 50/50, де половина депутатів обирається за списками партій, а друга – у мажоритарних округах, може створити широке поле для фальсифікацій й зрештою буде вигідною лише для провладних сил, наголосив в інтерв’ю Deutsche Welle секретар Венеціанської комісії Томас Маркерт. “Найбільше побоювань викликає у нас той факт, що зміни, внесені до виборчого закону, потрапили туди з ініціативи більшості, в односторонньому порядку. Цьому не передували консультації з опозицією», – каже він, додаючи, що ці зміни так і не стали в Україні предметом широкої суспільної дискусії.

«Зміна політичної системи має відбуватися за наявності широкого консенсусу, а не заради задоволення інтересів парламентської більшості», – наголошує він.

Виборча доля Тимошенко

Головне ж застереження комісії полягає у тому, що внесення фундаментальних змін у виборчу систему без попередньої широкої публічної дискусії може скомпрометувати саму легітимність проекту закону про вибори. Саме тому, як наголосив Томас Маркерет, у документ було включено пункт про те, що виборче законодавство не має надавати переваг інтересам якійсь із політичних партій.

Робочою групою Верховної Ради у повному обсязі не були враховані зауваження, які, за оцінками її членів, “прямо суперечать нормам української конституції”. Так, робоча група відмовилася вилучити вимогу до кандидата проживати на території держави протягом останніх 5 років, а також не дозволила балотуватися кандидатам, які мають сидимість. Чи стосується це лідера «Батьківщини» Юлії Тимошенко? Томас Маркерт зауважив, що хоча Венеціанська комісія не займалася напряму справою екс-прем’єра, все ж очевидну паралель тут було важко не помітити. «Все ж гадаю, що якщо Тимошенко буде виправдано за декриміналізацією справи, перешкод для її участі у виборах не залишиться», – зауважив співрозмовник, додавши, що у разі потреби було б доцільним внести зміни у цій частині Основного закону.

«З нашого погляду, можна було б звузити цей параграф, виходячи з того, що лише особи, засуджені за скоєння тяжких злочинів, мають бути недопущеними для участі у виборчому процесі», – сказав Маркерт.

Протилежні позиції

У засіданні Венеціанської комісії також брали участь представники Партії регіонів та «Батьківщини». За спостереженнями Маркерта, їхні погляди на виборче законодавство так і залишилися діаметрально протилежними. Представник від опозиційної «Батьківщини» Григорій Немиря відстоював збереження чинної виборчої системи, тоді як представники парламентської більшості переконували у правильності запропонованих змін.

«Нам видався цікавим той факт, що спочатку зміни до виборчого законодавства мав подати до Верховної Ради президент України, але сталося так, що цей документ був розроблений робочою групою з подання кількох депутатів. Це може бути свідченням того, що ще, можливо, залишається місце для важливих поправок. Ми сподіваємося, що наші рекомендації ще будуть враховані», – припустив Маркерт.

Сумніви у прозорості виборів

Підсумовуючи результати засідання Томас Маркерт зазначив, що “лакмусовим папірцем” стануть не технічні деталі, а загалом спроможність української влади забезпечити проведення чесних і відкритих виборів.

«У минулому Україні це вдавалося, але ми маємо певні сумніви у цьому зв’язку щодо наступних виборів. Проведення чесних й відкритих виборів – це те, що просунуло б Україну на крок уперед», – наголосив Томас Маркерт.

17 жовтня світ відзначає День боротьби з бідністю. Згідно з минулорічним звітом ООН, за межею бідності живе кожен четвертий українець. Українські соціологи, однак, зазначають, що кількість людей, які перебувають на межі виживання, останніми роками зменшилась, навіть попри економічну кризу. Проте загалом українці стали жити бідніше. Найбільше від кризи постраждали люди із середнім економічним достатком.

17 жовтня – день, коли світ звертає увагу на проблеми людей, що живуть у злиднях. За даними ООН, 25% українців живе на суму, що менша від прожиткового мінімуму, а близько 78% – на межі бідності, говорить депутат-«бютівець» Олександр Павловський. Він прогнозує, що відсоток бідних у наступному році тільки зросте.

Особливістю України є те, що бідними вважаються не тільки безробітні громадяни, а й ті, що працюють: держава займає останнє місце за рівнем середньої заробітної плати у Європі, зауважує депутат-регіонал Василь Хара, голова парламентського комітету із соціальної політики і праці. Можливості для покращення життя українців у держави є, вважає Василь Хара.

«У нас внутрішній валовий продукт у чотири рази менший ніж у «середній» країні Євросоюзу. А середня заробітна плата – від десяти до двадцяти раз, – зауважує він. – Це свідчить про те, що навіть за такого внутрішнього валового продукту є можливість підвищити зарплату».

Криза зрівняла бідних і «середніх» – соціолог

Треба зважати на те, що Україна все ще не вийшла із економічної кризи, зауважує Людмила Черенько, начальник відділу досліджень рівня життя Інституту демографії та соціальних досліджень НАН.

За її словами, 2009 та 2010 зріс показник бідності відносно прожиткового мінімуму, проте у першому кварталі цього року, в порівнянні із таким же періодом у минулому, показник знову знизився. Тобто нині кількість людей, які живуть у злиднях, зменшується, хоча загалом українці багатшими не стають: відбувається вирівнювання прошарків «бідних» і «середніх», зазначає соціолог.

«Соціально вразливі групи населення, які повністю або частково перебувають на державному утриманні не постраждали, їм держава в період кризи не зменшила гарантій і всі виплати робила на тому ж самому рівні, – пояснює Людмила Черенько. – А групи із середнім достатком постраждали у більшій мірі від кризи, зменшились не тільки реальні, а й номінальні доходи».

На сьогодні прожитковий мінімум на місяць для людини, що працює, становить 985 гривень, хоча, відповідно про проекту закону про державний бюджет на 2012 рік, із січня наступного року його обіцяють підвищити до 1073-х.

20 тисяч доларів – відкуп від слідчих та судді за розбещення дитини. Про це свідчить приклад, що стався у Черкасах. Співмешканець матері 6-річної дівчинки розбещував дитину. За заявою матері справу порушили, чоловіка арештували… А потім звільнили. За словами мами дівчинки, плата збоченця за «спокій»: 20 тисяч доларів. Мабуть, в того все буде гаразд. Адже, за словами омбудсмена Ніни Карпачової, навіть у справах про зґвалтування неповнолітніх кожна п’ята не доходить до суду. Розбещення довести набагато складніше. А коли підозрюваний після порушення справи раптово продає квартиру – відшукати склад злочину правоохоронцям майже неможливо.

Дитяче виховання з елементами розбещення

Ольга Г. – мати потерпілої дівчинки. 18 липня цього року жінка дізналася, що її громадянський чоловік Микола П. не відвів доньку в дитсадок. Дитина виявилась в синцях і з кров’ю на обличчі. Лише наступного дня дівчинка розповіла мамі, що дядя не тільки бив її, а й щипав за статеві органи. І робив це не вперше за останні півроку. До цього дитина додала ще більше брудних подробиць спілкування з вітчимом. Ольга написала заяву в міліцію, там порушили кримінальну справу за ст. 156 ч. ІІ «Розбещення неповнолітніх». Чоловіка затримали, і він провів 10 днів у слідчому ізоляторі, потім Придніпровський районний суд Черкас звільнив його на підписку про невиїзд. Чоловік стверджує, що не розбещував дівчинку, а лише трохи «карав» її за неслухняність. Ольга розповіла, що її вже колишній співмешканець похваляється спільним друзям, що заплатив за волю 5 тисяч доларів. Ще 15 тисяч заплатить суддям – і «все буде гаразд».

Судовий процес має відбутися наприкінці жовтня 2011 року. Але, є підстави підозрювати, що справу можуть тихо закрити.

Микола П. наразі зізнався лише в тому, що хапав дитину за статеві органи. Це доводить і судово-медична експертиза. Але, за словами чоловіка, такі в нього методи виховання, і ніякого сексуального підтексту тут немає. Він ось уже чотири місяці працює в Черкасах торговим представником компанії, яка реалізовує м’ясні вироби (до того був безробітним). На телефонні дзвінки довго не відповідав. Але коли врешті взяв слухавку, відмовився від будь-яких коментарів.

Після повернення на волю, він зібрав власні речі і переїхав із однокімнатної квартири в Черкасах до батьків у районний центр. Водночас кожного дня їздить до Черкас, проїжджаючи міст через Дніпро і долаючи 36 кілометрів дороги. Поки ми через агентства нерухомості з’ясовували, чи не виникли такі незручності у чоловіка через бажання продати квартиру для різних фінансових операцій абощо, виявилося, що житло таки продали. Люди, які мешкають поряд з квартирою, де жили Микола та Ольга з дівчинкою, підтвердили, що квартиру нещодавно продали – тепер в неї власники. За даними агенцій нерухомості, однокімнатна квартира без ремонту в цьому районі Черкас коштує 20–25 тисяч доларів. Це, звісно, не доводить провину чоловіка, міліціонерів чи судді по його справі, але сума у 20 тисяч доларів, озвучена Ольгою Г. – «за владнання справи» фактично співпадає із вартістю квартири.

Державний «дах» секс-злочинців

Офіційна статистика справ за статтями 155 та 156 ККУ (відповідно, «Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості» й «Розбещення неповнолітніх»), очевидно, не розкриває реальних масштабів проблеми. Латентність справ цієї категорії, як ви здогадується, є дуже високою. У 2010 році за статтями 155 і 156 порушено, відповідно, 52 і 207 кримінальних справ, за 6 місяців 201-го відповідно, 37 і 157.

Керівник міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда–Україна» Катерина Левченко підтверджує, що сутенери в Україні ведуть неповнолітніх і малолітніх повій до судово-медичних експертів і купують висновок про те, що діти вже досягли статевої зрілості, тож секс із ними є законним.

За інформацією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової, в нашій країні кожна п’ята кримінальна справа, пов’язана зі злочинами проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, де потерпілими є малолітні та неповнолітні діти, закривається, а злочинці фактично уникають покарання. Зауважимо: йдеться, як правило, про зґвалтування. Якщо на гальмах можуть спустити навіть таку справу, то за справу розбещення без зґвалтування міліція намагається взагалі не братися: клопітно, малоперспективно, потребує найвищої кваліфікації.

Юристка коаліції молодіжних громадських організацій Черкаської області Тетяна Кавальчук каже, що якщо нанесення тілесних ушкоджень довести відносно легко, то сексуальну мету при відсутності зґвалтування – украй важко. Виникають проблеми й у стадії судочинства. По-перше, такі справи є інтимними, травматичними для психіки й нерідко потерпілі або їх батьки не хочуть про них говорити. Крім того, дитина в такому віці ще не мислить категоріями «закон», «злочин», «кримінальна відповідальність», «ув’язнення», «суд», «свідчення потерпілого», а прагне якнайшвидше забути пережите.

Тут багато залежить від якості й швидкості роботи слідчих. Якщо перший раз допитати дитину відразу після інциденту, а другий – через 1–2 місяці, то показання можуть відрізнятися, бо у 80% дітей, потерпілих від злочинів сексуального характеру, вмикаються захисні психологічні механізми. За словами головного спеціаліста відділу консультаційної роботи Черкаського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Віталія Сухенка, який був присутній під час роботи слідчого з постраждалою дитиною, дівчинку не змогли «розкрити» до кінця. «Я підозрюю, вона може розповісти набагато більше… Те, що маємо справу із розбещенням – однозначно», – каже Сухенко. Поки йде слідство, дівчинка встигла стати агресивнішою. За словами мами вона часто ображає однолітків.

Дитяче розбещення: оберемок проблем

На прикладі цієї, нажаль, буденної справи про розбещення 6-річної дівчинки, може відстежили всі наявні ознаки такої проблеми.

Законодавство

Нині воно захищає, як не дивно, не всіх дітей, а лише тих, хто не досяг «статевої зрілості». Навіть назва статті 155 ККУ вказує на це. Що суперечить і здоровому глузду, і положенням міжнародних документів, зокрема Конвенції ООН про права дитини та Факультативному протоколу по боротьбі з торгівлею дітьми, дитячою проституцією та дитячою порнографією, який доповнює Конвенцію. Виправити ситуацію може ініціатива «Ла Стради» й законопроект народного депутата Віктора Шемчука, які пропонують змінити назву статті на «Статеві зносини з особою, яка не досягла 16 років». Поки що факт статевої зрілості визначають судово-медичні експерти. Констатуємо: діти у віці від 13–14 до 16 років рідко потрапляють під категорію осіб, які не досягли статевої зрілості. Отже, сексуальні дії із ними… дозволені, не говорячи про розбещення та сексуальні домагання. Таким чином законодавець стимулює сутенерів до корумпування судово-медичних експертів.

Система підготовки кадрів МВС

Учбові заклади системи МВС України майже не готують кадри для роботи у підрозділах кримінальній міліції у справах дітей. Єдине виключення – Київський університет внутрішніх справ, де кілька років тому з’явилася відповідна кафедра. Та й щодо місця «дитячої служби» у структурі МВС також повна невизначеність. Департамент кримінальної міліції у справах дітей ліквідовано. На його базі в центральному апараті МВС створено управління та відділ, які підпорядковуються різним департаментам, і навіть не спроможні узгодити свою діяльність.

Технічне й технологічне забезпечення міліції

Технічна база правоохоронців й власне система документування та доведення таких злочинів категорично застарілі.

Проблеми ідентифікації «м’якших» випадків сексуального насильства

В Україні ситуація виглядає таким чином, що правоохоронці по суті визнають і хоч-не-хоч розслідують випадки повністю очевидних зґвалтувань. Натомість сексуальні домагання і переслідування та інший сексуальний тиск у формі грубого «заохочення» прямим текстом чи фізичним впливом фактично сприймаються правоохоронцями як «дитячі забавки».

Сексуалізація життя в масовій культурі

Суспільству через кіно, ЗМІ, рекламу і навіть виховання нав’язують стереотипи відвертого сексизму, коли жінка переважно відіграє роль сексуального об’єкту.

Агресивна атмосфера, до якої потрапляє неповнолітня жертва

В системі МВС відсутній цивілізований механізм опитування дітей правоохоронцями. На відміну від цивілізованих країн, у нас не створили систему допиту дитини в так званих «зелених кімнатах». Нині така кімната діє одна на всю Україну – в Солом’янському РУВС м.Києва. Та й зроблена вона не державою, а благодійною фундацією ЮНІДЕА й «Ла Страдою». В таких кімнатах, оформлених на кшталт дитячих, проводиться дружня бесіда з дитиною. Однак, це потребує чималих витрат, зокрема на облаштування сусідньої кімнати з венеціанським склом (одностороннім баченням), системами аудіо-відео записом, тощо. Усе це – частина ювенальної юстиції, з якою чомусь бореться частина депутатського корпусу. Попри те, що Президент в травні цього року підписав Указ, яким затвердив концепцію кримінальної юстиції у справах неповнолітніх.

Для реалізації цих процедур потрібні зміни до Кримінально-процесуального кодексу, стосовно «допиту свідка», «допиту неповнолітнього свідка» та «допиту потерпілого», тощо.

Розповсюдженість фізичного покарання дитини

В Україні надто багато прихильників і «практиків» фізичних покарань дітей. Зазвичай не існує «межі» таких покарань, які спричиняють психологічні травмами, інші проблеми й злочини.

Ментальне прагнення приховати «сімейні проблеми»

Часто спрацьовує страх жінки залишитися самотньою, «неповноцінною», втратити матеріальне забезпечення з боку чоловіка. Часто в конфліктних ситуаціях звинувачують не батьків, а дітей як «малих, нерозумних і неслухняних». У справі, з якої ми почали, це чітко видно. Ольга прожила з Миколою рік у цивільному шлюбі. Чоловік, за її словами, багато випивав, гуляв, часто ображав її та дитину. Більше того – бив Ольгу, й навіть поламав ребра. Дівчинку він часто відводив у куток і змушував годинами стояти на колінах.

«Коли я виходила з дому, вона постійно питала, куди я йду, коли повернуся, казала: „Мама, не лишай мене з дядьою Кольою“, – згадує жінка. Але ж попри все це матір продовжувала жити зі співмешканцем. Дівчинка, очевидно, зрозуміла, що ділитися своїми проблемами немає сенсу. Психолог Віталій Сухенко констатує: «Дитина з чужими людьми веде себе відкритіше. А в стосунках із мамою є певні складнощі. Втім, тут не можна нікого звинувачувати, це поширено…» – додав він.

Звичайно, не варто звинувачувати матір ані в закритості дитини, ані тим більше в ситуації, що склалася, але чи не слід було щось робити до «точки біфуркації»? Дитина, врешті, не розказала нікому про перший випадок розбещення. А про другий розповіла після того, як мати побила її паском (що підтвердила експертиза).

Брак правової культури в суспільстві та медіа для належної оцінки та профілактики насильства над дітьми

Популярне загальнодержавне ЗМІ надрукувало обставини цієї справи не лише із вказуванням імені й прізвища підозрюваного, суд над яким навіть ще не розпочався, а й назвало ім’я та прізвище мами й дитини. Без коментарів…

Корупція, як двигун злочинності

Правоохоронна система перетворилася на такий собі підрозділ з підприємницької діяльності: хто більше заплатить – той правий. Чудові умови для збоченців при грошах, чи не так?

Екс-правоохоронець: «За покарання треба заплатити»

Існує одна проблема, яка об’єднує і провокує решту: відсутність державної концепції захисту дітей. Досвідчений правоохоронець, який побажав залишитися невідомим, так прокоментував описувану історію з Черкас: «У нас кримінальні справи порушують за ознакою доцільності. Якби це були багаті люди, справа безумовно була б і безумовно її довели б до суду. В цій історії мати заплатити не може. Отже, очікувати, що до справи поставляться з усією старанністю й збоченця покарають, буде дещо наївно…»

Стаття підготовлена в рамках проекту «Підтримка бюро журналістських розслідувань», що реалізує ХПГ за фінансової підтримки МФВ.

Україна потребує створення власного національного превентивного механізму – системи попередження катувань у місцях позбавлення волі та у правоохоронних органах. Учасники круглого столу у Києві (а це іноземні та українські правозахисники) пропонували моделі захисту в’язнів від тортур та нелюдського поводження, поширені в Європі. Однак, на думку багатьох експертів, превентивний механізм в Україні не буде ефективним без політичної волі влади та без реформи всіх силових відомств.

В Естонії діє одна з найменших в Європі система НПМ – національного превентивного механізму з упередження катувань під час обмеження волі. Однак вона успішно виконує свої функції: за останні роки кількість випадків жорстокого поводження суттєво зменшилася. Про успіх цієї маленької країни розповів радник контролера Естонії з питань юстиції Янус Конса.

«Ми залучаємо до перевірок спеціалістів різного профілю – медиків, соціальних працівників, психологів тощо. Деяких вузьких фахівців у маленькій країні знайти досить важко. Ключове в нашій роботі – обмін інформацією з поліцією та іншими службами, – говорить правозахисник. – Щопонеділка ми маємо повну інформацію, де й кого затримали останнім часом, знаємо, де конкретна людина, можемо її побачити. Ми зустрічаємося з поліцією і радимо, як їм працювати, щоб їхнє поводження із затриманими було менш жорстким».

Зовсім інакше виглядає превентивний механізм у Великій Британії. 18 організацій мають право без попередження відвідувати тюрми, психлікарні, місця, де утримують арештантів.

«Функції цих організацій перетинаються, координувати їх важко, але в підсумку така система охоплює всі установи, де людина може зазнати жорстокого поводження», – розповіла представник НПМ Великобританії Лора Петон.

Превентивний механізм не спрацює без чесної прокуратури – представник Ради Європи

Досвід різних національних превентивних механізмів, які діють на Заході, може бути адаптований до українських реалій, вважає генеральний директор з прав людини Парламентської асамблеї Ради Європи Маркус Єгер. Але, вказує він, на добрий результат можна сподіватися лише тоді, коли змін зазнає і правоохоронна система.

«Можна створити дійсно хороший національний превентивний механізм. Але він не може гарантувати розслідування виявлених фактів. Це робить прокуратура. Тому НПМ буде ефективним лише за умови, що і міліція, і прокуратура будуть неупередженими, добре виконуватимуть свою роботу, і винні будуть покарані», – каже Єгер.

Запровадженню захисту від тортур в Україні заважають?

6 років тому Україна ратифікувала факультативний протокол Конвенції проти катувань, а отже, зобов’язалася створити систему попередження тортур. Від того часу НПМ в Україні не сформований. Втім, країна досягнула чималого поступу в захисті прав ув’язнених і затриманих завдяки роботі правозахисників. Та деякі кроки влади можуть ці успіхи нанівець, заявила омбудсман України Ніна Карпачова.

«Раніше правоохоронцям за тортури призначалося умовне покарання або з відтермінуванням. Зараз кожен другий, обвинувачений у катуваннях, отримує реальний термін. Друге. Ми запропонували норму закону, яка передбачає за такі злочини санкції – до 12 років позбавлення волі чи довічного ув’язнення. Вона діяла, аж поки парламент зробив крок назад: зі статті вивели цю норму, яка, до речі, відповідає конвенції із запобігання катуванням», – сказала Карпачова.

Зі свого боку, голова Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман не бачить ніяких серйозних перешкод для створення НПМ найближчим часом, окрім бажання чи небажання чинної влади.

В Україні щороку затримують, заарештовують чи відправляють до місць обмеження волі понад мільйон осіб. Про це свідчить моніторинг, проведений уповноваженим із прав людини. Моніторинг показав, що більшість із цих людей, перебуваючи в райвідділку чи за ґратами, зазнала катувань або нелюдського поводження.

В Україні приблизно 2,6 мільйона людей з обмеженими можливостями. За останніми даними американського звіту про права людини, із них працевлаштовані 13% осіб. Натомість у Міністерстві праці та соціальної політики України повідомляють, що працює майже кожен четвертий українець з особливими потребами.

з 520 людей із особливими потребами, які звернулись цього року в Київський міський центр зайнятості, лише кожен п’ятий знайшов роботу, констатує директор відомства Віктор Сухомлин. Однак, констатує він, цього року в пошуках роботи звернулося на 5% більше людей з інвалідністю.

«З початку 2011 року на обліку в Київській міській службі зайнятості перебували 520 осіб з інвалідністю: I групи – 4, II групи – 144, III групи – 372. Протягом цього року працевлаштували 101 особу з інвалідністю, серед них 9 – на дотаційні робочі місця. Тобто ми роботодавцю компенсуємо заробітну плату на їх працевлаштування. 10 осіб отримали одноразову допомогу з безробіття та відкрили власний бізнес», – сказав Віктор Сухомлин.

Підприємства не хочуть працевлаштовувати інвалідів

Загалом в Україні на сьогодні працює 600 тисяч людей з обмеженими можливостями, чверть із них – працюючі пенсіонери з інвалідністю, повідомила Радіо СвободаВасилиса Масленнікова, начальник відділу реабілітації та працевлаштування Міністерства праці та соціальної політики України.

«В Україні непоганий показник працевлаштованих інвалідів, якщо брати в загальному вигляді, порівняно з європейськими країнами, які мають зараз економічно-фінансову кризу. А якщо говорити про виконання законодавства, звичайно є проблеми, є підприємства, які не хочуть працевлаштовувати інвалідів. Але в нас є Фонд соціального захисту інвалідів, який займається відшкодування адміністративно-штрафних санкцій від підприємств, які не виконують норматив робочих місць. За ці кошти створюються місяця для інвалідів на інших підприємствах», – поінформувала Василиса Масленнікова.

В Україні законодавчо встановлена кількість робочих місць на підприємствах для людей з інвалідністю. На фірмі, де працює від 8 до 25 осіб має бути хоча б одна особа з особливими потребами. Якщо підприємство більше – таких працівників має бути 4%. Не виконали норму – штрафні санкції: в розмірі половини середньої річної заробітної плати за кожне робоче місце, призначене для інваліда – для підприємств, на яких працює від 8 до 15 осіб; і в розмірі середньої річної зарплати на підприємстві – для тих, де працює більше 15 чоловік.

Чимало людей з інвалідністю працевлаштовані лише на папері

За даними ООН, загалом  у світі людей з особливими потребами – 10%, а згідно з українськими законодавчими нормами, лише 4% від загальної чисельності робочих місць на підприємстві мають належати людям із інвалідністю. Та й навіть вони не мають роботи, говорить Іван Марусевич, голова громадської організації «Центр реабілітації» інвалідів-спинальників «Відродження».

«Багато роботодавців сьогодні звертаються з проханням просто знайти людину з інвалідністю, яка віддала б їм свої документи, щоб вони в нього просто лежали. Вони готові платити мінімальну заробітну плату, на рівні 900 гривень і не морочитись зі створенням робочого місця для людини з інвалідністю. На жаль, таких випадків в Україні на сьогодні немало. Багато таких людей саме таким чином і працевлаштовані. Тому що роботодавцю не завжди хочеться створювати належні умови: обладнати пандус до приміщення, де буде працювати людина з інвалідністю, створити належні санітарно-гігієнічні умови, щоб людина змогла вільно зайти в туалет. Краще покласти чиїсь документи, платити зарплатню і не мати головного болю», – розповів Іван Марусевич.

Більшість інвалідів звикли бути утриманцями – юрист

Не зважаючи на те, що в суспільстві побутує думка, що проблема працевлаштування осіб з інвалідністю існує, все ж дуже мало людей з обмеженими можливостями прагнуть працювати, констатує голова Харківської громадської організації незрячих юристів, адвокат Олег Лепетюк.

«Той патерналістський настрій у інвалідів, який існує, настрій утриманця (тобто я хочу отримувати, а працювати – вибачте) є домінуючим серед більшості інвалідів. Тобто зараз знайти людину, яка б працювала на півтори тисячі гривень з 9 до 18 години – це буде непросте завдання. Служба зайнятості не може знайти роботу інвалідам ще й тому, що вони самі відмовляються від запропонованої від служби зайнятості роботи», – акцентує Олег Лепетюк.

У Київському міському центрі зайнятості також відзначають, що зростання рівня зайнятості людей з інвалідністю стримує відсутність достатньої кількості вільних робочих місць з умовою виконання роботи вдома. Разом з тим експерти відзначають, що роботодавці пропонують в основному вакансії для осіб із низькою кваліфікацією або взагалі без неї, і відповідно, за мінімальну заробітну плату.

Дискримінаційна практика: вакансії для людей з інвалідністю і загальні

Наступного року в усіх центрах зайнятості України може бути введено нову методологію роботи з особами, які мають інвалідність. Про це повідомила Олена Іванова, керівник проекту Програми розвитку ООН, Міжнародної організації праці та Державного центру зайнятості «Соціальна інтеграція людей з інвалідністю шляхом забезпечення доступу до зайнятості». За її словами, є дві головних проблеми. По-перше, необхідно усунути розподіл вакансій на загальні й для людей з обмеженими можливостями.

«Дуже часто роботодавці подають вакансії без урахування можливості працювати на ній людині з певними обмеженнями. І одразу можна сказати, що це – дискримінаційна практика, яка залишилася у нас, – говорить Олена Іванова. – Досі існує два види вакансій, які подаються: вакансії для людей з інвалідністю і вакансії загальні. Таким чином це обмежує права людей з інвалідністю і дає право роботодавцям подавати не дуже престижні вакансії для людей з інвалідністю в межах виконання 4% квоти, як це часто буває. І тому важливим питанням є усунення цього дискримінаційного положення».

МСЕК має не обмежувати інвалідів у можливості працювати

Крім того, говорить Олена Іванова, перешкодою у працевлаштуванні людей з інвалідністю є висновки Медико-соціальної експертної комісії. Саме МСЕК заповнює індивідуальну картку, яку отримує людина з особливими потребами, щоб влаштуватися на роботу. У картці мають вказуватися потреби, особливості, а також робиться висновок, ким інвалід може працювати. Дуже часто картки спричинюють купу проблем, коли, наприклад, члени МСЕК вписують туди «діагноз» «непрацездатний», «неважка праця» чи інші заширокі або завузькі формулювання. Особливо важко знайти роботу інвалідам І та ІІ груп, адже 90% із них за довідками МСЕК можуть виконувати роботу без фізичного та психоемоційного навантаження, зі скороченим робочим днем або вдома. «Ми маємо перейти від моделі «чого не може інвалід» до моделі «яку роботу він хоче знайти». МСЕК потрібно ретельніше складати індивідуальні програми реабілітації, зокрема, трудової», – сказала вона.

Олегу 20 років. Має дві вищих освіти: соціального працівника та економічну. Володіє англійською мовою, має досвід перекладача під час прес-конференцій. Свої резюме він розсилає по сайтах фірм. Роботодавці висловлюють свою зацікавленість в послугах Олега, доки їм не стає відома правда про його здоров’я. Олег – інвалід І-групи, бо має проблеми з опорно-руховим апаратом, пересувається інвалідним візочком.

«Коли дізнаються, що я інвалід, то кажуть – потім, потім, як знаєте, кажуть по-японськи: не кажуть ні, але не кажуть і так. Просто такі умови для інвалідів створюються, що дуже важко працевлаштуватись», – каже Олег.

Олег сподівався на допомогу обласного Центру зайнятості, але фахівці цієї установи відмовляються ставити його на облік вказуючи на формулювання  довідці Медико-соціальної експертної комісії. А саме ця комісія, за законом, уповноважена давати висновок щодо можливостей інваліда в працевлаштуванні. В довідці Олега спочатку зазначалося що і він непрацездатен і потребує сторонньої допомоги. Йому вдалося змінити це формулювання на нове. При працевлаштуванні зборознена тяжка робота. Утім воно теж не задовольняє юристів Центру зайнятості. Ймовірно, що цей у МСЕКівськівській довідці буде не останній. Олег і надалі збирається боротися за право за фахом в офісі на рівних правах разом з усіма.

Голова Голосіївської міжрайонної Медико-соціальної експертної комісії міста КиєваВікторія Русняк зізнається, що раніше й справді писали лише одну трудову рекомендацію, наприклад, сторож. Але на сьогодні намагаються писати такий висновок, щоб людина з інвалідністю могла працювати в будь-яких умовах, оскільки враховують можливості особи з особливими потребами і її бажання.

«Враховуючи, що не завжди ця людина може працевлаштуватися інженером, а може йти працювати менеджером або за якоюсь іншою спеціальністю, ми більш широко стали писати. Бо ми розуміємо що людину, в якої написано інженер, ніякий роботодавець не візьме до себе працювати на іншу посаду. Тому стали писати адміністративні, господарські види робіт. А вже в залежності, якщо він працевлаштовується, ми дивимося, може чи не може він працювати», – наголосила Вікторія Русняк.

Експерти наголошують: українське суспільство не готове сприймати людей із особливими потребами. Вони щодня стикаються з непереборними перешкодами як у пошуках роботи, так і в пересуванні по місту. В Україні й досі для людей з обмеженими можливостями не пристосований, зокрема, ані громадський транспорт, ані підземні й наземні переходи, ані магазини тощо.

Майже ухвалено закон, що може легально заблокувати в Україні будь який український чи зарубіжний сайт

Фейсбук, ютьюб, твітер, вконтакте, гугль і будь який веб-сайт – доступ до них в Україні можна закрити за бажанням державного органу. Думаєте – перебільшення? Аж ні краплі!

18 жовтня Верховної Радою України в першому читанні проголосований Проект Закону про внесення змін до Закону України “Про захист суспільної моралі”(№7132).  авторства низки народних депутатів з різних фракцій як більшості, так і опозиції.

Неуважний читач може порадіти повній забороні порнографії, суттєвому обмеженню еротики, жорстокості, мови ненависті, але… закон написаний таким чином, що під еротикою, мовою ненависті чи лайливими словами можна розуміти взагалі то все, що завгодно, особливо в Інтернеті.

Національна комісія України з питань захисту суспільної моралі (ст.11): «З метою попередження виробництва та обігу продукції, що завдає шкоди суспільній моралі може зобов’язати інтернет-провайдерів:

……

(без рішення суду – авт.) вживати невідкладних (протягом доби) заходів щодо обмеження вільного доступу до електронних інформаційних ресурсів (їх частин), визначених Національною комісією України з питань захисту суспільної моралі еротичними;

за наявності рішення суду на протязі доби забезпечувати технічними засобами видалення контенту, що завдає шкоди суспільній моралі, у тому числі дитячої порнографії, з національного сегменту мережі Інтернет, а за умов його розміщення поза межами України – надійне блокування доступу до нього з національного сегменту мережі Інтернет;»

Тобто цей орган (Нацкомісія) стає регулятором інтернету, може обмежувати доступ до сайтів в Україні, вилучати їх зміст і блокувати в Україні зарубіжні веб-сайти.

Що ж завдає шкоду суспільній моралі? Крім еротики і фільмів з кровопролиттям ст.10 законопроекту забороняє також

“вживання нецензурних лайливих і брутальних слів у продукції друкованих засобів масової інформації, у телевізійних та радіопрограмах (передачах), що розповсюджуються протягом ефірного часу у добовому відрізку з 6:00 до 23:00, окрім каналів з обмеженим доступом, у рекламі, мобільному контенті, у комп’ютерних іграх та інших іграх для дітей, у видавничій продукції, розрахованій на дітей, а також у дитячій відео- та аудіопродукції, фільмах, що не мають обмеження глядацької аудиторії, або розраховані на глядацьку аудиторію до 16 років”.

Здавалося б це не про Інтернет? Однак ст.11. каже «Забороняється розміщення та поширення в телекомунікаційних мережах продукції, визначеної статтею 10 цього Закону.»

Тобто в Інтернеті повністю забороняється вживання «нецензурних лайливих і брутальних слів». Звісно список таких слів не прикладається. В той же час в законі визначається «продукція еротичного характеру – продукція, що містить зображення (опис) людського тіла або сексуальних дій, які є продовженням, підтвердженням глибини емоційних переживань людини, і мають за мету розкриття проявів її чуттєвості та досягнення естетичного ефекту».

В результаті, комусь (наприклад, щойно зареєстрованому дописувачу, можливо – фаховому провокатору) достатньо написати на форумі, в коментарях, в соцмережі

1. матюк
2. на еротичну тему

щоб зміст “електронного інформаційного ресурсу” був визначеним Національною комісією України з питань захисту суспільної моралі еротичним, і провайдер був зобов’язаний блокувати доступ до цього сайту. Те саме стосується поширення відповідних зображень соцмережами та форумами.

Крім того, законопроектом пропонується запровадити адміністративну відповідальність за  “розповсюдження продукції сексуального та еротичного характеру, продукції, що містить нецензурні лайливі і брутальні слова, елементи еротики”. Таким чином, якщо державний “контролер” побачить на певному сайті слово, котре видасться йому “брутальним”, або якийсь “елемент еротики”, може бути підданим штрафу не лише відповідний автор чи дописувач(котрий, повторимося, може бути платним провокатором), але і власник ресурсу чи то редакція. “З конфіскацією продукції” – тобто зі знищенням контенту.

Причому, якщо сайт знаходиться за кордоном, то судом його можна визнати еротичним (в вас є сумніви у поставі українських судів до позовів суб’єктів владних повноважень до простих смертних?) і ВСІ українські провайдери будуть зобов’язані «надійно блокувати його».

А хто вирішує, що є еротика, що є лайка, а що ні? Нацкомісія. А її діяльність моніторить хто? Правильно: «Порядок проведення моніторингу у сфері захисту суспільної моралівизначається Національною комісією України з питань захисту суспільної моралі.» Це суперечить ст.19 Конституції України, за якою органи державної влади можуть діяти лише відповідно до Конституції і законів, і не мають, відповідно, права самим собі встановлювати повноваження.

Тобто цей закон, крім того що прямо суперечить ст.10  “Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод”, де сказано: «Кожен  має  право на свободу вираження поглядів.  Це право включає  свободу  дотримуватися  своїх  поглядів,   одержувати   і передавати  інформацію  та  ідеї  без  втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.»  ще й є по суті антиконституційним.

І управи на Нацкомісію нема ніякої. Бо як ви бачили вище, Нацкомісія може зобов’язувати провайдерів блокувати сайти взагалі без рішення суду.

Причому ні в цьому законі, ні взагалі в українському законодавстві НЕМАЄ визначення  нецензурних лайливих і брутальних слів, ані так як фраза, ані послівно.

В вас є сумніви, що це БУДЕ використано для зачистки Інтернету? У нас – нема. В сусідів є приклади, в Білорусі так блокували ВКонтатке, в Казахстані ЖЖ і опозиційні сайти, а в Росії одного блогера засудили до … знищення комп’ютера.

В червні ООН підготувала доповідь, в якій доступ до Інтернету вказаний, як один із дуже важливих інструментів забезпечення прав людини, вже доволі давно ООН каже про те, що доступ до Інтернету має бути невід`ємним правом людини. В 5 країнах доступ до Інтернету вже проголошено правом людини – в Фінляндії, Естонії, Франції, Іспанії та Греції.

А українські нардепи хочуть в кампанію до Білорусі та Казахстану, і замість сприяння реалізації засадничого права людини – права на свободу вираження поглядів і переконань – хочуть ввести регулятора Інтернету і можливості тотального контролю Інтернету та репресивних дій щодо неугодних.

Що ж з цим можна зробити“?

Ми напишемо про це у міжнародні правозахисні організації та всім депутатам Європарламенту.

Ми запропонуємо народним депутатам України відмовитись від прийняття цього законопроекту і скасувати чинний закон “Про захист суспільної моралі”,а статті про порнографію та мову ворожнечі зробити частиною ККУ.

Ми вимагатимемо виконання Кабінетом Міністрів України пункту 7 ст.7 Указу Президента України  № 1085/2010 “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади”, яким Кабінет Міністрів України було зобов’язано вирішити в установленому порядку питання про ліквідацію Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі.

Що можете зробити ви, наші читачі?

1. Поширити цю статтю Інтернетом – люди мають знати, яка загроза над ними нависла.
2. Підписатися під цією статтею і ваш голос ми долучимо до зверненням (до Кабінету Міністрів, і народних депутатів)
3. Запропонувати ваш варіант дій?

Підписатися можна в коментарях тут, коментарем з фейсбуку, або листом на [email protected]

Наталка Зубар, виконавчий директор ГІМЦ “Всесвіт”

Віктор Гарбар, член оргкомітету Громадянської Асамблеї України

Олександр Северин, кандидат юридичних наук

Українські слідчі ізолятори переповнені, у деяких СІЗО не вистачає навіть ліжок для ув’язнених. Про це заявив помічник голови Державної пенітенціарної служби України Ігор Андрушко. Водночас омбудсман України Ніна Карпачова наголошує: держава не має морального права поміщати людину за ґрати, якщо там не створено елементарних умов життя.

В Україні на сьогодні є 32 слідчих ізолятора. Половина з них має історію більше двохсот років, а деякі існують уже чотири століття, розповідає помічник голови Державної пенітенціарної служби України Ігор Андрушко. І через постійно велику кількість ув’язнених у цих закладах жодного разу не проводилися капітальні ремонти.

Слідчі ізолятори переповнені, тож і умови в них – відповідні, говорить Андрушко:  «Сьогодні усі ув’язнені мають матраци і ковдри. Так, я підтверджую, що є переповнення, зокрема, Київського слідчого ізолятора. Сьогодні там утримується 4 тисячі заарештованих. Так, не вистачає ліжок, а люди сплять на підлозі на матрацах. У деяких камерах встановлюємо третій ярус».

Суди відсилають в ізолятори щораз більше людей – Янчук

Державна пенітенціарна служба лише виконує рішення суду, зауважує начальник Департаменту кримінально-виконавчої інспекції Державної пенітенціарної служби УкраїниОлег Янчук. Він не погоджується із тим, що в ізоляторах не створені нормальні умови для життя.

«Те що умови нелюдські – це неправда, але їх можна покращувати, – зауважує чиновник. – Проблеми завжди були – особливо у Київському слідчому ізоляторі, бо це больова точка нашої системи. Але яким чином наша пенітенціарна служба може встигати створювати нормальні умови, якщо постійно відбувається зростання наповнення цієї установи».

Проблему переповненості вирішують, повідомляють представники Державної пенітенціарної служби. Зокрема,  наприкінці жовтня-початку листопада в Лук’янівському слідчому ізоляторі Києва має відкритися новий корпус для жінок і неповнолітніх. Додаткові корпуси для попереднього утримання будуються також і в Кривому Розі. Окрім того, спеціальні дільниці для попереднього утримання відкривають у колоніях, а також у лікарнях – для перебування там хворих ув’язнених.

«Два роки в ізоляторі перетворили мого сина на інваліда»

Обіцянки чиновників мало переконують родичів ув’язнених. В українських ізоляторах практично не надається медична допомога, говорить мати ув’язненого в Лук’янівському СІЗО Києва Зоя Корпиленко. За словами жінки, її син до СІЗО потрапив майже 2 роки тому, і за цей час  перетворився зі здорової людини на інваліда.
«Мій син повинен лежати в спеціалізованій лікарні. Зараз у нього туберкульоз відкритої форми. У нього немає селезінки, немає шматка легень. Уявіть собі, там камери на 30 чоловік розраховані, а сидять 60. Сплять по черзі на ліжках,– обурюється вона. – Там можна підчепити які завгодно хвороби, там кожен третій, мабуть, хворий на туберкульоз. За кого «хвилюються рідні», того переводять в окремі камери чи палати, а за кого ні – то він так і сидить разом з усіма і заражає наступних».

Лікарі, які працюють у медичних частинах установ виконання покарань, підкоряються своєму керівництву, а не клятві Гіппократа, заявляє координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко.  Тому всю сферу медичного обслуговування ув’язнених треба підпорядковувати Міністерству охорони здоров’я, а не Державній пенітенціарній службі, вважає він: «Люди у СІЗО позбавлені права на медичний захист. Вони не можуть його реалізувати навіть на тому рівні, який доступний засудженим».

Правозахисники говорять про зловживання правом на арешт

Чому, наприклад, в київському слідчому ізоляторі, який розрахований на 2 з половиною тисячі людей, нині знаходиться 4 тисячі в’язнів? Андрій Діденко з Харківської правозахисної групи пояснює ситуацію зловживанням права на арешт, тобто людей ув’язнюють у більшості випадків, а не тільки тоді, коли вони уникають слідства і продовжують вчинювати злочини.

«Термін перебування в СІЗО перевищує усі можливі межі процесуального законодавства. Багато таких випадків, коли люди утримуються під вартою навіть після того, як спливли терміни їх там утримання. Наприклад, був випадок, коли людина перебувала в ізоляторі 12 років,» – говорить Андрій Діденко. Проблеми ув’язнених, права яких наразі захищає, він знає не за чутками, оскільки сам свого часу перебував під вартою. Правозахисник наголошує:  людина, яка є лише підозрюваною і не визнана винною, перебуваючи у слідчому ізоляторі, живе в жахливих умовах.

Щоб зупинити зловживання правом на арешт в Україні, Європейський суд з прав людини прийняв пілотне рішення «Харченко проти України». Цим рішенням Україну зобов’язали виплатити 20 тисяч євро киянину Леонідові Харченку за моральну шкоду через необґрунтовано тривале досудове затримання.

Крім цього, у рішенні суду зазначено: взяття під варту має застосовуватись лише тоді, коли існує реальна загроза ухилення обвинуваченого від слідства та суду.

Проект клопотання про прийняття резолюції

Відповідно до Правила 110 Правил Процедури

Від імені груп:

ALDE Group «Альянс лібералів і демократів за Європу» (АЛДЄ),

Verts/ALE Group «Зелені і Європейський вільний альянс»,

EPP Group «Європейська народна партія» (ЄНП)

S&D Group «Прогресивний альянс соціалістів і демократів» (ПАСД)

ECR Group «Європейські консерватори і реформатори»

GUE/NGL Group «Європейські об’єднані ліві/Ліво-зелені Півночі»

Щодо ситуації в Україні

Європейський парламент:

– Беручи до уваги свої попередні резолюції по Україні;

– Беручи до уваги регулярний звіт щодо прогресу в Україні за 2010 рік та огляд Європейської політики сусідства від 25 травня 2011 (EPP, ECR)

– Беручи до уваги заяви Високого представника Кетрін Ештон від імені Європейського Союзу щодо вироку в справі колишнього українського премєр-міністра пані Юлії Тимошенко 11 жовтня 2011 (EPP, ALDE, ECR)

– Беручи до уваги Спільну заяву саміту Східного партнерства, який відбувся у  Варшаві 29-30 вересня 2011 року (EPP, S & D, GREEN, ECR)

– Беручи до уваги Угоду про партнерство та співробітництво (УПС) між Європейським Союзом та Україною, яка набула чинності 1 березня 1998 року та триваючі зараз переговори щодо Угоди про асоціацію включаючи глибоку і всебічну Угоду про зону вільної торгівлі,  які мають замінити УПС (EPP, S&D, ALDE, GREEN, ECR)

– Беручи до уваги Національну індикативну програму для України 2011-2013, (S&D)

– Беручи до уваги Правило 110 (4) Правил процедури,

А. У той час як ЄС виступає за стабільну і демократичну Україну, яка поважає принципи соціальної ринкової економіки, верховенства закону, прав людини і захист меншин, і яка гарантує основні права; у той час як внутрішньополітична стабільність України, її націленість на внутрішні реформи та повага до верховенства права, включаючи дотримання справедливих, неупереджених і незалежних юридичних процесів, є необхідною умовою для подальшого розвитку відносин між ЄС і Україною; (EPP, S&D)

B. У той час як однією з основних цілей зовнішньої політки Європарламенту є покращення та стимулювати відносини з Україною та зміцнення Європейської політики сусідства, яка спрямована на заохочення політичних, економічних і культурних зв’язків залучених країн з ЄС та його державами-членами; (ECR)

C. У той час як 11 жовтня 2011 року рішення Печерського районного суду Україн засудити колишнього прем’єр-міністра Юліїю Тимошенко до семи років ув’язнення, трьох років заборони на політичну діяльність, штрафу у розмірі $ 200 млн. з конфіскацією всього майна широко розглядається або як акт помсти або спроби кримінального засудження та ув’язнення опозиціонерів, щоб завадити їм взяти участь в парламентських виборах наступного року та в президентських виборах 2015 року; (EPP, ECR)

D. У той час як 12 жовтня Служба безпеки України відкрила нову кримінальну справу проти Юлії Тимошенко та колишнього прем’єр-міністра Лазаренка, які звинувачуються зловживанні українськими державними коштами в особливо великих розмірах у час, коли вони були президентом та фактичним власнико Єдиних енергетичних систем України, (GREEN)

E. У той час як все більша кількість посадових осіб притягається до кримінальної відповідальності, в тому числі колишні міністри уряду, але в основному (заступники), керівники державних відомств та інспекцій, керівники підрозділів правоохоронних органів, судді районних судів та керівники місцевих органів влади; (S&D)

G. У той час як уряд України взяв на себе зобов’язання щодо проведення ряду правових реформ, які б привели приватне та публічне право України у відповідність з європейськими та міжнародними стандартами; (ALDE)

H. У той час як ЄС продовжує підкреслювати необхідність поваги до верховенства закону, включаючи справедливі, неупереджені та незалежні судові процеси, за якитх би уникалась небезпека спровокувати будь-яке відчуття, що судові заходи використовуються вибірково; у той час як ЄС вважає, що ці принципи особливо важливі в країні, яка прагне вступити в більш глибокі договірні відносини і розвивати політичну асоціацію; (EPP, S&D; ECR)

1. Вважає, що поглиблення відносин між Україною йЄС та європейська перспектива  України мають велике значення та лежать в інтересах обох сторін;

визнає українські прагнення відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз за умови, що всі критерії, в тому числі принципи демократії, поваги прав людини, основних свобод і верховенства права дотримані (EPP, S&D)

2. Висловлює глибокий жаль, що вирок колишньому прем’єр-міністру Юлії Тимошенко, є порушенням прав людини та зловживанням судової системи з ціллю політичного придушення провідного опозиційного політика; підкреслює, що закон, який було вибірково застосовано проти Тимошенко датується радянськими часами та передбачає кримінальне переслідування за політичні рішення; в той же час статті 364 та 365, які на даний момент знаходяться на розгляді Верховної Ради, не відповідають європейським стандартам та стандартам ООН; (EPP)

3. Настійливо закликає українську владу забезпечити справедливий, прозорий та неупереджений судовий розгляд в разі будь-якої апеляції пані Тимошенко та в інших судових процесах проти членів колишнього уряду; (EPP) наполягає на тому, що Юлії Тимошенко повинна бути надана можливість повною мірою здійснити її право  брати участь і в теперішньому політичному процесі, і в майбутніх виборах в Україні; (ALDE)

4. Стурбований тим, що суд Тимошенко триває всупереч проголошеної українським урядом прихильності до демократії та європейських цінностей; (ECR)

5. Висловлює свою відверту стурбованість з приводу триваючого затримання колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та інших подібних випадків, без оголошення вироку в суді; (S&D)

6. Наполягає на тому, щоб всі судові справи проти колишніх та нинішніх високопосадовців з уряду проводилися відповідно до європейських стандартів справедливості, неупередженості, прозорості та незалежності; (S&D)

7. Вважає, що якщо питання засудження Юлії Тимошенко не буде вирішено це поставить під загрозу укладення Угоди про асоціацію та її ратифікацію, штовхаючи країну ще далі від втілення своєї європейської перспективи; висловлює свою стурбованість з приводу деяких ознак зниження демократичних свобод, а також можливої практики використання державних установ для партійних цілей та політичної помсти; (EPP)

8. Підкреслює, що зміцнення верховенства права та внутрішні реформи, у тому числі надійна боротьба з корупцією необхідні не тільки для укладення Угоди про асоціацію та поглиблення відносин між ЄС та Україною, але і для зміцнення демократії в Україні і має важливе значення для укладання та ратифікації угоди; (EPP, S&D)

9. Вітає домовленості, яких було досягнуто на завершення глибокої та всебічної Угоди про вільну торгівлю; розглядає ці домовленості як міцну основу для можливого завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною (S&D)

10. Стривожений повідомленнями про погіршення свободи ЗМІ та плюралізму в Україні, закликає владу вжити всіх необхідних заходів для захисту цих важливих аспектів демократичного суспільства та утримуватися від будь-яких спроб контролювати, прямо чи опосередковано, зміст повідомлень в національних засобах масової інформації; (ALDE)

11. Рішуче підтримує рекомендації, викладені в спільному висновку Венеціанської комісії та ОБСЄ/ODIHRщодо проекту парламентського закону про вибори, вважає за необхідне, щоб ці рекомендації були прийняті та реалізовані доцільним та всеохопним чином, з залучення до цього як опозиції так і громадянського суспільства; (ALDE)

12. Закликає всі політичні сили в Україні до проведення справедливих та прозорих дебатів щодо процесу прийняття політичних рішень; наполягає на тому, що розслідування можливих збоїв в процесі прийняття політичних рішень має здійснюватися парламентським слідчим  комітетом; (S&D)

13. Вважає нещодавно відкладену зустріч з президентом Януковичем важливою можливістю для вирішення серйозних проблем, які постали перед українським урядом та для відновлення конструктивного діалогу, який може привести до парафування Угоди про асоціацію за умови наявності значного прогресу з технічних і важливих політичних перешкод, які все ще на мають місце; закликає Раду та Комісію перенести нещодавно відкладену зустріч з президентом Янукович перед запланованим в грудні 2011 року самітом ЄС-Україна; (ALDE)

14. Закликає Комісію сприяти проведеденню судової реформи в Україні шляхом більш ефективного використання програми Підвищення потенціалу ЄС і розглянути питання  створення Консультативної групи високого рівня ЄС для України, з тим, щоб допомогти країні в її зусиллях відповідати вимогам законодавства ЄС,  в тому числі щодо судової влади; (GREEN)

15. Доручає своєму Голові довести цю резолюцію до відома Ради, Комісії, держав-членів, уряду та парламенту України, Парламентської Асамблеї Ради Європи та ОБСЄ.

Активісти «податкового Майдану» вимагають від Верховної Ради скасувати деякі норми Кримінально-процесуального кодексу. Вони стверджують, що правоохоронці зловживають можливістю продовжувати термін затримання особи для її ідентифікації. Так, зокрема, чинять з колишніми учасниками акції протесту проти ухвалення Податкового кодексу, яких нині обвинувачують у пошкодженні тротуарної плитки на майдані Незалежності у Києві. Про це Радіо Свобода заявив керівник одного з громадських рухів Олександр Данилюк.

Вже понад тиждень перебуває за ґратами активіст «податкового Майдану» Віталій Грузинов, повідомив координатор громадського руху «Спільна справа» Олександр Данилюк. Він звернувся до Конституційного Суду України з проханням роз’яснити, чи відповідає Основному законові стаття Кримінально-процесуального кодексу, що дозволяє подовжувати затримання громадян понад 72 години.

Крім того, фахівці з права, які беруть участь у роботі громадського руху розробили законопроект, що передбачає скасування такої норми, розповів Данилюк.

«Швидшим є шлях скасування Верховною Радою цієї норми, тому ми надіслали низці опозиційних депутатів створений нами законопроект із порханням його зареєструвати і проголосувати за нього. Якби ми жили у правовій державі, у цьому не було б необхідності, тому що у статті 29 Конституції чітко зазначено, що будь-яке затримання, довше ніж на 72 години, можливе лише за умови наявності постанови про взяття під варту», – наголосив Олександр Данилюк.

Рішення про взяття під варту Віталія Грузинова можуть ухвалити вже в четвер. Саме на цей день призначено судовий розгляд подання слідчого щодо арешту. Решта громадян і надалі ризикують потрапити на тиждень або й два за ґрати без жодного рішення суду.

У парламентській більшості поки не налаштовані підтримувати громадську ініціативу, принаймні доки немає відповідного роз’яснення Конституційного Суду, розповів Радіо Свобода депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко.

«Питання про те, щоб не затримувати довше ніж на 3 доби, – спірне. Адже якщо в нас є вбивця, якому не встигли висунути обвинувачення, що його – відпускати? Треба ж думати не про Данилюка, а про ситуацію з правоохоронними органами у державі. Ми повинні, звісно, законодавство лібералізувати, але ж не на стільки, щоб бандити гуляли. Будь-який законопроект слід вивчати на відповідність ситуації. У нас є об’єктивні обставини і об’єктивне життя, і рівень правової свідомості громадян відповідний», – зауважив Колесніченко.

Треба висувати обвинувачення, а не вибивати свідчення – Доній

Зважений підхід до лібералізації кримінального законодавства – умова обов’язкова, але вона не стосується ситуації, коли законодавча норма суперечить Конституції, сказав Радіо Свобода депутат від «Нашої України – Народної самооборони» Олесь Доній.

«У нас не нормальна ситуація з правоохоронними органами. Що довше вони мають право утримувати в КПЗ, то більша можливість тиску з боку правоохоронців на затриманих. Якщо є переконання, що затриманий убивця, то йому, звичайно, треба висунути обвинувачення досить швидко, а не вибивати свідчення. Знаючи правоохоронну систему в Україні, можу стверджувати, що це можливість для зловживань і вибиття, в тому числі тортурами, незаконних свідчень», – зазначив Доній.

За даними Олександра Данилюка, опозиційні депутати, які вже вивчили законопроект, запропонований активістами «податкового Майдану», його підтримують і наступного пленарного тижня можуть зареєструвати у Верховній Раді.

Верховна Рада зробила ще один крок щодо реформування судової системи. Ідеться про прийняття закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розгляду справ ВСУ“, ініційований депутаткою від Партії регіонів Іриною Бережною. Незважаючи на потуги чинної влади представити цей закон як реверанс Венеціанській комісії, де-факто він є спробою прибрати до рук саме Верховний суд.

Представляючи дітище Бережної, голова підкомітету Комітету з питань правосуддя Дмитро Шпенов знай нахвалював його позитивні риси й говорив про розширення компетенції Верховного суду. Мовляв, і кількість суддів у ВСУ збільшать, і розвантажать його від цивільних та кримінальних справ, і чотири судові палати відновлять, і заступників голови ВС стане п’ятеро замість одного.

Прийняття закону подавалося під соусом щодо необхідності врахування висновків Венеціанської комісії. Нагадаємо, що експерти цієї комісії раніше розкритикували закон “Про судоустрій і статус суддів” за те, що роль Верховного суду в судовій системі була зведена нанівець.

Верховний суд став незалежним, бо… від нього нічого не залежить

Що ж маємо насправді?

“Прийняття таких змін до чинного законодавства, з одного боку, є довгоочікуваним для України, адже той порядок організації провадження розгляду справ ВСУ, що був нормований у чинному законі “Про судоустрій” містив у собі фактори суб’єктивного впливу”, – вважає голова Судової асоціації України “Фундація сприяння правосуддю” Катерина Тарасова. У першу чергу, за її словами, мова йде про порядок допуску до перегляду судових рішень, а також сутність, вчасність та правовий вплив рішень ВС.

З іншого боку, віра в намагання депутатів дослухатися до Венеціанської комісії зникає при ближчому ознайомленні з текстом. “Аналіз закону показує, що він не має нічого спільного з реалізацією висновків Венеціанської комісії”, – вважає експерт Центру політико-правових реформ Роман Куйбіда.

За його словами, підстави для перегляду справ залишаються тими самими – неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції й наявність рішення міжнародної судової установи про порушення Україною міжнародних зобов’язань при розгляді справи в суді. “Навіть більше, за другою підставою справу зможе переглянути й відповідний вищий спеціалізований суд, якщо порушення Україною міжнародних зобов’язань є наслідком недотримання норм процесуального права”, – вважає експерт.

Усі поправки, які намагалася протягнути опозиція, не пройшли.

Зокрема, контрольована регіоналами більшість, усупереч рекомендаціям Венеціанської комісії, не захотіла надати Верховному суду право переглядати рішення в зв’язку з порушенням норм процесуального права.

Також депутати не захотіли надати сторонам прямий доступ до ВС і прибрати фільтри у вигляді вищих спеціалізованих судів. Касаційну скаргу потрібно подавати через вищий спеціалізований суд – той самий, який уже виніс оскаржуване рішення.

“Така система фактично означає, що вищий спеціалізований суд просять самому перевірити, чи існує підстава вважати, що він неправильно застосував закон”, – зазначали у своєму висновку експерти Венеціанської комісії рік тому.

Нардепи пропустили це повз вуха.

Не захотіли вони й надати Верховному Суду можливість переглядати справи в разі встановлення порушень Європейським судом із прав людини. “Запровадження порядку, за яким заява про перегляд має подаватися через вищий спеціалізований суд відповідної юрисдикції, є кроком назад. Це без потреби ускладнює процедуру. Систему має бути спрощено шляхом забезпечення прямого доступу до ВС”, – радила Венеціанська комісія.

Депутати залишилися глухі.

Проте справжня мета закону захована в непримітній нормі: “Члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, призначені із числа суддів, не можуть здійснювати правосуддя. При цьому, за ними зберігається право брати участь у вирішенні питань, що розглядаються органами суддівського самоврядування, а за суддями ВС та вищих спеціалізованих судів – також у вирішенні питань, що розглядаються пленумами цих судів“.

Ця норма дасть можливість взяти участь у засіданні пленуму ВС двом членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів – Ігорю Самсіну, голова комісії, та Миколі Пінчуку, заступник голови комісії, які були відряджені до неї з Верховного Суду. “Їхня участь зможе вплинути на перерозподіл голосів і навіть кандидатур при вирішенні питання Пленумом про обрання голови ВС на користь тих, які мають підтримку в президента”, – вважає Роман Куйбіда.

“Якщо політична влада завдяки цій нормі так і не доб’ється обрання лояльної до себе кандидатури на посаду голови ВС, то принаймні зменшить його вплив через розпорошення такого впливу за допомогою великої кількості заступників голови”, – зазначив він.

У прес-службі ВСУ повідомили, що Василь Онопенко, усунутий 30 вересня від виконання обов’язків голови Верховного суду, ситуацію не коментує.

Судді самі визначатимуть, які рішення приховувати від громади

Також у новому законі його автори заховали норму, яка не має жодного відношення до ВС. Ідеться про зміни до закону “Про доступ до судових рішень”, за якими до державного реєстру судових рішень тепер включатимуть не всі судові рішення, а лише ті, які захоче включити Рада суддів за погодженням із Державною судовою адміністрацією.

Тут варто нагадати, що Єдиний державний реєстр судових рішень – це відкрита для усіх громадян інтернет-база усіх рішень судів загальної юрисдикції. Вона діє на основі закону “Про доступ до судових рішень“. За словами Романа Куйбіди, реєстр було створено саме за ініціативою громадських організацій, “всупереч позиції багатьох недобросовісних суддів, які боялися широкої відкритості судових рішень”.

І хоча за п’ять років існування реєстру до нього виникало чимало зауважень – зокрема, за словами Катерини Тарасової, там знаходиться лише близько 50% відсотків прийнятих судами рішень, а може, і менше, – усе ж його значення важко недооцінити.

Зокрема, саме Єдиний держреєстр судових рішень є джерелом отримання інформації про можливе неоднозначне застосування судами положень Конституції або законів України. Це, у свою чергу, є умовою для конституційного звернення відповідно до 94-ї статті закону “Про Конституційний суд“. Без єдиного реєстру українцям було б важко реалізувати своє право на звернення до КС.

Відтепер же передбачається процедура, коли самі судді, що є членами Ради суддів – всупереч принципам відкритості та гласності правосуддя – будуть визначати перелік тих рішень, що мають оприлюднюватися.

“Якщо президент підпише закон, самі судді “фільтруватимуть” судові рішення без урахування думки громадськості, в інтересах якої й створено реєстр. За таких умов реєстр перестане відповідати своєму призначенню – як засобу суспільного контролю за судовою гілкою влади”, – вважає Роман Куйбіда.

“Прийнятий закон фактично зводить нанівець усю цінність ЄДРСР, суперечить конституційним засадам здійснення правосуддя, зокрема, принципам гласності та відкритості судового розгляду”, – заявив координатор Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман. Його організація вже звернулася до Януковича з вимогою ветувати цей закон.

Якщо ж президент закон таки підпише, то дасть усі підстави вважати, що українське правосуддя перетворюється на закрите акціонерне товариство, акціями якого володіє група біло-синіх можновладців.

Тетяна Печончик, Центр інформації про права людини

Уряд повернув громадські ради при управліннях правоохоронних органів, які були ліквідовані з приходом міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова. Громадський контроль за діяльністю міліції частково захищає громадян від свавілля правоохоронців, стверджують експерти «Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів».

Найчастіше на вулицях міст правоохоронці незаконно затримують студентів (одяг і стиль яких їм не подобається), непрацюючу молодь, а у Києві – заробітчан із українських регіонів. Багатьох чоловіків доставляють у райвідділки міліції і вибивають зізнання у людей, які не коїли злочину.

Львівський правозахисник Олексій Вєренцов, якого торік за участь в акції протесту правоохоронці, на його переконання, незаконно утримували чотири доби в ізоляторі, без їжі і права на телефонний дзвінок, нині подав позов до Європейського суду з прав людини.

За словами голови правління «Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів» Олега Мартиненка, основна територія скоєння злочину у райвідділках. Цього року у відділках міліції померли 32 людини, що майже вдвічі більше, аніж торік.

«Загинули люди при різних ситуаціях, у когось не витримало серце у стані алкогольного сп’яніння, інших били і допитували. За даними соціологічних досліджень, у 2010 році від незаконного насильства потерпіли понад 600 тисяч громадян, яких затримувала міліція», – розповів Олег Мартиненко.

За офіційними даними МВС, найбільше смертних випадків цього року зафіксували в райвідділах міліції у Донецькій, Київській, Харківській областях та в Криму.

Рівень довіри громадян до міліції зменшується 

Член громадської ради при управлінні міліції Львівщини Тарас Гаталяк повідомив, що зараз за дорученням міністра створюються громадські ради при управліннях. На Львівщині до такої ради увійшли 25 правозахисників і до них можуть звертатись потерпілі. Громадські активісти сподіваються, що вони не лише проводитимуть моніторинг дотримання прав людини у міліції, але й що їм дозволять відвідувати райвідділи. Бо це найбільш ефективний спосіб бодай частково зупинити свавілля правоохоронців.

«Без спеціального припису ми не пройдемо за скло у відділку. Коли ми почали працювати у 2006 році, то не мали ніяких перешкод, щоб пройти у відділки. Зараз ми домагаємось дозволу, а як буде – час покаже», – зауважив Тарас Гаталяк.

Однак, чи дослуховуватимуться до зауважень громадської ради у міністерстві, чи матимуть вони вплив на кадрову політику? Потерпілі в це не вірять. Громадські ради вивчатимуть скарги людей на міліцію і зараз досліджують рівень довіри населення до правоохоронців. Ще два роки тому лише 17% громадян довіряли міліції. Цього року, за прогнозами експертів, цифра буде ще меншою. Для порівняння, у США поліції довіряють 95% громадян країни.