Механізмом доступу до публічної інформації можуть скористатися всі. Але, безумовно, особливо важливий він для журналістів, оскільки від нього часом прямо залежить можливість виконувати професійні обов’язки. Тож пропонуємо рекомендації, як подати інформаційний запит у такий спосіб, щоб мінімізувати можливість відмови та уникнути перешкод в отриманні інформації.

Форма запиту. Стаття 19 Закону про доступ до публічної інформації передбачає різні форми запиту в контексті фізичних носіїв інформації (усна й письмова) та різні форми надсилання запиту розпорядникові (звичайною поштою, електронкою, телефоном, факсом).

Як бачимо, закон дає різні можливості запитати інформацію, і їх треба гнучко використовувати під конкретні потреби.

Якщо запит стосується важливого для вас питання або в його задоволенні ймовірно відмовлять, його однозначно слід викласти на папері й мати докази, що розпорядник отримав цей запит (щоб мати докази отримання саме такої відповіді при потребі оскаржити відмову й домогтися надання інформації).

Цього можна досягти двома шляхами:

по-перше, надіславши запит поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладеного в конверт (описуючи вкладений запит, необхідно точно сформулювати, щодо чого саме запит надсилається);

по-друге, подати запит до розпорядника інформації безпосередньо, залишивши собі його копію, на якій працівником розпорядника проставляється штамп із його найменуванням, датою, підписом посадовця.

Подавати запити телефоном, електронною поштою, факсом доцільно, якщо інформацію треба отримати оперативно, з нескладних питань. Особливістю цих способів надсилання інформаційних запитів є те, що в запитувача немає достатнього документального підтвердження отримання запиту розпорядником (наприклад, для суду), а також існує велика ймовірність, що відповідь буде надано в тій же формі (наприклад, усно), що ускладнить оскарження, якщо вона не задовольнятиме запитувача.

Закон передбачає довільне оформлення запиту, але розпорядники повинні затвердити типові форми запитів до себе – для спрощення їх подання. Адже тоді одразу можна заповнювати готові форми.

Зміст запиту. Частина 5 статті 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачає, що за змістом в інформаційному запиті має міститися:

1) ім’я (ПІБ) або найменування запитувача, його поштова адреса або адреса електронної пошти, а також номер телефону, якщо такий є;

2) загальний опис інформації або вид, назва, реквізити чи зміст (загальний опис змісту) документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо (опис має бути хоч і загальним, але водночас містити деталі, за якими можна буде визначити, що саме запитується);

3) підпис і дата за умови подання запиту в письмовій формі (в т. ч. факсом).

Адресувати запит слід розпоряднику, який є юридичною особою, тобто повноцінним суб’єктом права (зможе бути відповідачем у суді тощо). Не варто адресувати запит структурному підрозділу або посадовій особі (керівникові), оскільки вони не є повноцінними суб’єктами відносин щодо доступу до інформації, тож можуть відмовитися розглядати запит або їхні діяння буде складно оскаржити.

Не варто об’єднувати в одному запиті більше п’яти питань, оскільки це може призвести до продовження строку його розгляду до 20 робочих днів і зменшить імовірність надання розгорнутої відповіді з кожного питання.

Від кого краще подавати запити. Рекомендуємо подавати запити від свого імені як від фізичної особи, оскільки це дозволяє уникнути низки формальних зачіпок; законодавство України не забороняє запитувачу використовувати отриману на запит інформацію будь-яким чином, зокрема передавати іншим особам, наприклад своєму роботодавцю. Річ у тім, що запит від юридичної особи має бути підписано її працівником, який має повноваження представляти юрособу у відносинах з іншими суб’єктами.

Звісно, в пересічного журналіста таких повноважень зазвичай немає, та й навіть головний редактор не завжди є керівником юрособи, який може представляти її без довіреності.

Крім того, інколи чиновники вважають, що вихідний документ від юрособи повинен мати низку реквізитів: його має бути складено на бланку, затверджено печаткою й він має містити вихідний номер. Закон про доступ цього не вимагає, та в чиновників нерідко виникають підозри щодо реальності існування юридичних осіб, від яких надходять документи без указаних реквізитів.

Надсилаючи запит, окремо слід подумати над важливим питанням: чи вказувати, що запит подано журналістом? Закон про доступ до публічної інформації не дає журналісту переваг в отриманні інформації перед іншими громадянами та юрособами. Сприйняття журналістів і ЗМІ в чиновників не завжди однозначно позитивне. Тим більше, якщо чиновнику є що приховувати: тоді він намагатиметься дати журналісту (який може поширити інформацію) якомога менше даних.

З іншого боку, якщо розпорядник інформації демонструє відкритість до преси, вказування в запиті, що його подано журналістом, може сприяти швидшому наданню відповіді, налагодженню неформального обміну інформацією. Тому питання, чи вказувати в запиті свій журналістський статус, слід вирішувати індивідуально в кожному конкретному випадку.

Нижче наводимо зразок типового запиту на інформацію, розробленого в громадській організації «Інститут масової інформації». У подальших публікаціях серії «Інструкція для журналіста» розповімо, зокрема, про те, як оскаржувати порушення права на доступ до інформації.

_______________________________________

(назва розпорядника інформації)

від__________________________________

           (прізвище, ім’я, по батькові або найменування запитувача)

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЗАПИТ

На підставі статей 1, 13, 19, 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року, які надають право звертатись із запитами до розпорядників інформації щодо надання публічної інформації, прошу надати наступну інформацію (наступні документи):

1)________________________________________________________________________;

(опис інформації або вид, назва, реквізити чи зміст документа, якщо вони відомі)

2)________________________________________________________________________…

Обґрунтування того, що шкода від розповсюдження такої інформації буде меншою за суспільний інтерес (потребу) в її розповсюдженні (доведення незаконності обмежувати доступ до запитуваної інформації/документів на підставі ч. 2 ст. 6 згаданого Закону): _______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________. [включається в текст запиту, якщо відомо або є вагомі підстави вважати, що запитувана інформація/документи мають обмежений доступ]

Відповідь прошу надіслати за наступною адресою: _______________________.

 [ДАТА]

[ПІДПИС] /           /

Громадські організації застерігають владу від зриву ухвалення демократичного законопроекту №7262-1 «Про громадські організації» та закликають Верховну Раду якнайшвидше ухвалити його без спотворення нинішніх демократичних норм.

Громадськість наголошує, що ухвалення європейського закону про громадські організації є міжнародним зобов’язанням України, і має стати свідомим кроком на шляху до підписання Угоди про асоціацію.

Представники громадськості звертають увагу на те, що в Україні існують законодавчі перешкоди на шляху формування повноцінного громадянського суспільства, без якого неможливе функціонування демократичних інститутів. «Українська влада впродовж трьох років не виконує рішення Європейського суду з прав людини від 3 квітня 2008 року, який визнав українське законодавство щодо громадських організацій таким, що порушує право людини на об’єднання», – йдеться у зверненні.

Як писала ТК, громадськість  вимагала прозорого і відкритого розгляду проекту«Про громадські організації».
ТК наводить текст звернення повністю:

«Ми, представники громадських організацій України, занепокоєні можливим зривом ухвалення демократичного законопроекту «Про громадські організації» №7262-1. На робочій групі Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування розглядаються зміни, які можуть повністю спотворити документ, вже проголосований у першому читанні 17 травня 2011 року.

Громадськість наголошує, що ухвалення європейського закону «Про громадські організації» є міжнародним зобов’язанням України, і має стати свідомим кроком на шляху до підписання Угоди про асоціацію.

Громадськість звертає увагу на те, що в Україні існують законодавчі перешкоди на шляху формування повноцінного громадянського суспільства, без якого неможливе функціонування демократичних інститутів. Українська влада впродовж трьох років не виконує рішення Європейського суду з прав людини від 3 квітня 2008 року, який визнав українське законодавство щодо громадських організацій таким, що порушує право людини на об’єднання.
Українське законодавство про громадські організації ставить їх у значно гірші умови порівняно з бізнесом. Складні бюрократичні процедури, тривала реєстрація, територіальні обмеження діяльності, заборона господарської діяльності, надмірний державний контроль – це все тільки частина бар’єрів, з якими стикаються громадські організації у своїй діяльності.

Таким чином, громадські діячі:
– закликають Верховну Раду якнайшвидше ухвалити закон «Про громадські організації» без спотворення його нинішніх демократичних норм, який відповідає рекомендаціям Ради Європи CM/REC(2007)14; – звертаються до інститутів Європейського Союзу порушити перед українською владою питання необхідності якнайшвидшого ухвалення Закону, у тому числі як умови підписання Угоди про Асоціацію; – звертаються до дипломатів, представників Ради Європи та ОБСЄ з проханням на найвищому міжнародному рівні сприяти ухваленню демократичного законодавства для громадських організацій.

Громадськість висловлює переконання, що укладення Угоди про асоціацію без належних умов розвитку громадянського суспільства ставить під ризик виконання Україною своїх зобов’язань. Нинішнє законодавство унеможливлює ефективний контроль за владою та участь громадян у виробленні рішень».

Автори закликали громадські  організації приєднатися до звернення, аби підтримати  законопроект  «Про громадські організації», спрямований на покращення українського законодавства для ГО. Бажаючі можуть надіслати назву своєї організації та контакти на e-mail Ольги Чернявської olga [at]ucipr.org.ua.

Нагадаємо, що законопроект «Про громадські організації» був ухвалений парламентом у першому читанні 17 травня. Законопроект розроблений партнерством громадських організацій (Мережею розвитку європейського права, Центром громадської адвокатури, УНЦПД та ін.) у зв’язку з необхідністю конкретизувати процедури реалізації права на свободу об’єднання.

У мене задзвонив телефон. Той, хто дзвонив, представився як Б., біженець з Гвінеї, шукач притулку. Він попросив про зустріч, сказав, що хоче розповісти про свою історію «спілкування» з харківською міліцією.

При зустрічі з’ясувалося, що Б. – молодий африканець, який вже кілька років живе в Україні, але ніяк не може звикнутися з пануючим в Харкові міліцейським свавіллям у відношенні до іноземців.

«Ви напишіть про це! Може бути, великі міліцейські начальники не знають про всі ці порушення, а коли прочитають, накажуть їх зупинити», – благав Б.

«Свята наївність», – подумав я. Але прохання чорношкірого біженця вирішив виконати: а раптом, якщо про це писати і говорити вголос (а не сором’язливо замовчувати, роблячи вигляд, що такої проблеми не існує), щось та й зміниться на краще.

Б. розповів мені, що в кінці серпня поточного року в квартиру, яку він знімає зі своїм другом-студентом (теж іноземцем), подзвонили співробітники міліції. «Ми відразу відкрили», – говорить Б., – «тому що навчені завжди йти назустріч вимогам міліціонерів».

Коли «правоохоронці» опинилися в приміщенні, то діловито взялися нишпорити по кімнатах, буквально перериваючи всі речі. При цьому жодних документів не пред’являли. Єдиним їх «аргументом» була фраза: «Ми шукаємо наркотики – адже всі іноземці торгують наркотиками».

Б. і його товариш намагалися сперечатися, відповіддю на що були погрози, лайка і образи. «Нас називали «нігерами», матюгалісь і говорили, щоб ми «заткнулися», – згадує Б.

Коли він спробував подзвонити в громадську організацію, що надає консультативну та юридичну допомогу біженцям та мігрантам, міліціонери просто відібрали в нього мобільний телефон…

Зрозуміло, ніяких наркотиків непрохані гості не знайшли, зате їм вдалося виявити 200 грн., які й були «вилучені» (ймовірно, у дохід агентів держави, які вважають, що вона матеріально недостатньо високо оцінює їхню роботу).

Йдучи, міліціонери змилувалися і повернули телефон, при цьому недвозначно натякнули, що спроби скаржитися для іноземців можуть закінчитися вельми плачевно.

Наступного дня Б. звернувся до правозахисників. Як вдалося з’ясувати, з недружнім візитом до 2-х іноземців приходили співробітники… патрульно-постової служби Київського райвідділу міліції м. Харкова. Але Б. не став писати офіційну скаргу ні до відділу внутрішньої безпеки обласної міліції, ні до прокуратури.

На питання «чому?» відповів сумно: «Міліція своїх майже ніколи не карає. Зате нас потім можуть покарати по-різному: побити, підкинути наркотики, депортувати».

Б. розповідає, що міліціонери постійно чіпляються до іноземців, під приводом перевірки документів, і ЗАВЖДИ відбирають гроші, навіть коли документи з собою і в повному порядку.

«Мені, коли я приїхав до Харкова, друзі сказали: бійся скінхедів і міліцію! Але скінхедів я всього кілька разів бачив у районі метро «Студентська», коли вони нападали на арабів… А міліціонери в Харкові на кожному кроці», – говорить Б., мало не плачучи.

При цьому «міліціонери з погонами без зірочок» (мабуть, молодший особовий склад), за його словами, завжди ображають, кажуть: «Негр, що ти робиш в Україні, навіщо сюди приїхав?!». І обзивають: «мавпа», «банана».

Прикро, принизливо. І, що саме вражаюче, за словами багатьох іноземців, що живуть у Харкові, саме це місто «прославилося» такою затятою міліцейською ксенофобією по відношенню до вихідців з Кавказу, Азії та Африки. Кажуть, що в Дніпропетровську і Донецьку міліція іноземців не ображає, а в Одесі навіть можна без побоювання ходити вулицями, не маючи з собою документів: облави на приїжджих там не практикуються.

«А Харків – небезпечний. Іноземці з інших міст, коли я їх запрошую в гості, відмовляються, заявляють, що не хочуть їхати, оскільки міліція буде обзивати і гроші забирати», – нарікає Б.

І справедливо запитує: «Як Харків збирається зустрічати Євро – 2012, якщо тут люди, які повинні захищати від злочинності, самі представляють постійну загрозу для іноземців?!».

P.S: Звичайно ж, скаже читач, за розповіддю лише одного іноземця, хай навіть і дуже емоційною, не можна робити висновки про міліцейське свавілля щодо мігрантів в цілому. Але проблема в тому, що подібні історії в Харкові доводиться чути мало не щодня. І правозахисники, які працюють в сфері надання допомоги біженцям і мігрантам, просто б’ють на сполох: дзвінки та звернення від іноземців з приводу грубого і хамського ставлення з боку працівників міліції, прямого вимагання грошей, відверто ксенофобних нападок і образ надходять все частіше. Схоже, що для міліцейського керівництва в Харківській області важливими є лише показники виявлених незаконних мігрантів, а права іноземців є чимось примарним і ефемерним.

Науковці й чиновники радяться, як використати іммігрантський потенціал в Україні для розвитку економіки. Це відбувається на тлі підйому українських ультраправих, заявляють дослідники.

Науковці з Національного інституту стратегічних досліджень стверджують – імміграційний потік в Україну за масштабами є значно меншим еміграційного. Вони вказують на

несприятливі демографічні тенденції в Україні й природне зменшення чисельності населення. Так, на їх погляд поповнення людських ресурсів із-зовні перетворюється чи не на єдиний засіб уповільнення депопуляції. Дослідники зауважують, що враховуючи реальну загрозу уповільнення економічного розвитку внаслідок дефіциту робочої сили, потрібні заходи, спрямовані на заохочення імміграції.

У коментарі для Deutsche Welle радник президента і керівник управління з реформування соціальної сфери Адміністрації президента Анатолій Максюта висловив думку, що мігранти, які з різних причин приїжджають до України, могли би лишатись для низькокваліфікованої роботи. Його цікавить, як Україна могла б затримати, а може і мобілізувати імміграційний потенціал для зростання економіки. Голова комітету з прав людини Верховної Ради Олег Зарубінський заявляє – Україна стає ціллю для мігрантів. Галина Бочева, юристка проекту «Без кордонів», що працює з біженцями та шукачами притулку, допомагає потерпілим від злочинів на ґрунті ненависті. Вона не погоджується з депутатом. За її спостереженнями, Україна рідко є країною призначення. Хіба невелика кількість від студентів-іноземців, які кілька років живуть, призвичаюються, заводять друзів, тоді можуть залишитись.

З України іноземні студенти їдуть, в Німеччині – залишаються

Директор інституту соціології Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова Володимир Євтух каже, у їх вищій школі навчаються близько 400 студентів з Китаю. Він звертає увагу, що китайські студенти платять за навчання більше, ніж всі інші разом. Євтух нарікає, щороку їх прибуває дедалі менше, адже в Польщі та Німеччині їм дають можливість здобути вищу освіту безкоштовно. У випадку з Німеччиною, як каже Євтух, китайські фахівці, отримавши вищу освіту, працюють на німецьких підприємствах. А от вихідці з Китаю, які навчаються в Україні, ділиться професор, хочуть повернутися на батьківщину. Доктор з наук державного управління Олена Малиновська теж радить скористатися з напрацювань європейських країн – при виробленні політики інтеграції. Як приклад вона наводить владу Гамбурга, яка оплачує студентам помешкання, якщо ті винаймають його в іммігрантських кварталах.

Правозахисниця Бочева запевняє, що в Україні маленькі іммігрантські громади навіть меншинами назвати важко. Для прикладу, афганські громади у Харкові та Одесі – не більше кількох десятків осіб. В’єтнамська громада у Харкові сформувалась ще за радянських часів, у Миколаєві і Херсоні робітники з В’єтнаму працювали на суднобудівному заводі ще у 1980-их роках, дехто з них залишився. Є, каже правозахисниця, і традиційна корейська меншина, але сьогодні корейців в Україні сприймають в новій якості. За її словами, останніми роками посилюється дискримінаційне ставлення до помітних іммігрантів з боку суспільства, держвлади, надто міліції. Як розповідають узбецькі біженці та студенти-іноземці, їм дедалі важче знайти квартиру в оренду. Через їх зовнішній вигляд, навіть якщо вони добре говорять російською, їм не хочуть здавати помешкання.

Посилюється ксенофобія

На посилення ксенофобських настроїв в Україні звертає увагу не лише професор Володимир Євтух, а й іноземні дослідники. Так Антон Шеховцов, головний редактор книжкової серії «Дослідження ультраправих» (ibidem-Verlag, Німеччина) теж спостерігає небезпечну тенденцію. Він представив у Києві роботу під назвою «Повзуче відродження українських ультраправих». Нині Україна слідує загальноєвропейській тенденції: радикальні націоналістичні партії та рухи набувають політичної популярності та підтримки в українському суспільстві – так вважають в німецькому фонді ім. Генріха Бьолля. Про те, чи підйом ВО “Свобода”, які закликають боротись з мігрантами, є продуктом політтехнологій, чи справді тенденцією у суспільстві, дискутуватимуть у четвер в Ґете-Iнституті у Києві.

Малиновська переконана, щоб не було соціальної напруги та конфліктів, держава має опікуватись правовим статусом іммігрантів. Адже це – гарантії рівноправної участі у різних сферах життєдіяльності, запорука гармонійного розвитку стосунків з корінним населенням. Тим часом щодо правового статусу біженців – не все так добре. Агентство ООН у справах біженців назвало закон «Про документи, що посвідчують особу», яким похвалився депутат Зарубінський, кроком назад від європейських стандартів. Експерти ООН кажуть, що закон запроваджує дискримінаційні норми, які ставлять у скрутне становище та марґіналізують біженців в Україні. «Якщо законопроект підпише президент, то скорочення строку дії документів біженців до 6 місяців не лише створить неефективну систему, а й прямо вдарить по здатності біженців забезпечувати самих себе, посиливши їх залежність від уряду чи міжнародної допомоги» – нарікають в Агенстві ООН у справах біженців.

Сьогодні Нацрада з питань телебачення та радіомовлення зробила телеканалу ТВі попередження. Після двох попереджень канал позбавляють ліцензії. Наш юрист Юрій Крайняк описав у прес-релізі все, що відбувалося у Національній раді. До цього хочу додати лише декілька деталей. Заступник голови нацради Оксана Головатенко в коментарі Українській правді серед інших назвала, що причина винесення нам попередження – невідповідність ліцензійним умовам. Зокрема, на думку Нацради у нас мало “кінопоказу”. Кінопоказом Нацрада чомусь вважає показ художніх фільмів, а документальні фільми до цього жанру не відносить. Жоден закон не дає визначення “кінопоказ” і не забороняє документальні фільми вважати фільмами. Отже, немає жодних сумнівів, що попередження, яке нам оголосила Нацрада – ще один прояв цензури. Це особливо гидко, коли компанії, що наближені до членів Нацради, зокрема до Головатенко, отримують ліцензії на цифрове мовлення, фактично закриваючи регіональні канали. Ось стаття про це на сайті Наші гроші

Ось прізвища членів Нацради: Манжосов, Головатенко, Мудрак, Баранов, Фартушний, Єлманова, Опілат. Цих людей не можна забути. Вони повинні залишиться в історії України, як останні українські цензори. Сподіваюся, що жити в умовах цензури Україні залишилося недовго. Вже вкотре звертаюся до цих людей. Якщо ви зупинитеся у своїй протиправній діяльності, яка обмежує свободу слова, то через декілька років хоча б вам буде не гидко дивитися на себе в дзеркало.

Коментар Юрія Крайняка:

28 вересня 2011 року Національна рада за наслідками перевірки, проведеної ще восени минулогороку, оголосила телеканалу ТВі попередження.

В ході засідання представники каналу ТВі пояснили Національній раді, що згідно з чинним законодавством будь-який державний орган вправі застосовувати санкції не пізніше ніж впродовж шести місяців з моменту складення акту. Виключення з цього зроблене лише для податкових та митних органів, яким окремо надане право застосовувати санкції і в іншій терміни.

Національна рада зазначила, що на її діяльність поширюються лише ті закони, якими вони користуються, а положення Господарського кодексу України, на застосуванні яких в телерадіомовленні прямо наголошують судові органи, Національна рада вправі ігнорувати.

Також телеканал ТВі заперечив проти висновків Нацради про невідповідність сітки мовлення каналу затвердженій програмній концепції. При цьому канал звернув увагу на відсутність чітких критеріїв, за якими Національна рада визначає жанровий розподіл програм і передач. І відсутність у Нацради таких критеріїв робить неможливим їх дотримання: як канал може виконати критерії, яких не існує? Додатково ТВі звернув увагу на судові рішення з цього питання, згідно з якими “застосування санкції у даному випадку за порушення жанрового розподілу програм за відсутності критеріїв віднесення програм до того чи іншого жанру не відповідає вимогам законодавства”.

Під час засідання члени Національної ради також звинуватили телеканал ТВі у відсутності ефірного мовлення. Представники каналу намагались нагадати, що відсутність ефірного мовлення викликане передусім діями самої Нацради та інших державних органів. Так, ще влітку 2010 року голова Національної ради надіслав до Концерну РРТ листа, в якому просив припинити введення в експлуатацію ефірні передавачі каналу ТВі. Згодом народні депутати вимагали у прокуратури порушити кримінальну справу проти каналу за невиконання рішення суду, яке на той час в законну силу не вступило, а згодом було скасовано. Також Національна рада окремим листом повідомляла Концерн РРТ про анулювання додатків до ліцензії на ефірне мовлення каналу ТВі, і Концерт відмовив каналу у здійсненні мовлення саме через цей лист.

Тому канал ТВі просив врахувати, що він не здійснює ефірне мовлення не тому, що не хоче, а тому, що Національна рада сама йому в цьому активно перешкоджає.

Не дивлячись на вказані обставини, Національна рада вирішила застосувати до каналу ТВі санкцію та оголосила попередження. Як сказав під час засідання Голова Національної ради: якщо не погоджуєтесь з цим, йдіть до суду.

Канал ТВі оскаржить дане рішення після його отримання в Національній раді.

Діяльність неурядових громадських організацій є необхідними для сьогодення України. У цьому переконані 76 відсотків українців, свідчить соціологічне дослідження Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) в Україні.

З кожним роком дедалі більше українців заявляють, що країні потрібні діяльні неурядові організації. Якщо 2005-го року такої думки дотримувався 41 відсоток респондентів з усіх регіонів країни, то нині цей показник зріс майже вдвічі (76 відсотків). Але як показує дослідження, розуміння того, чим же ж займаються такі організації, в українців дуже «розмите».

Чи не найбільшою підтримкою серед українців користуються ті неурядові установи, які опікуються охороною здоров’я, надають гуманітарну допомогу та дбають про права жінок. А от ті, що діють у сфері підтримки демократії та врядування, відходять на задні позиції. Така ситуація спостерігається практично в усіх регіонах країни, лише у Києві респонденти вважають, що підтримка демократичних перетворень з боку неурядових організацій є більш важливою.

Розчарування політикою

Суттєвий ріст довіри до неурядових організацій напряму пов’язаний з розчаруванням у політичних партіях, зауважив в коментарі Deutsche Welle голова правління благодійної правозахисної організації «Твоє право» Олег Ільків. «Люди бачать повну корупцію у партіях, купівлю місць у списках і таке інше, а неурядові організації здебільшого функціонують не за гроші українців, і довіра тому більша», – пояснює Ільків.

Водночас експерт не бачить нічого дивного, що українці надають перевагу діяльності організацій в сфері охорони здоров’я та гуманітарної допомоги. «Це стосується кожного, і допомога тут є персоніфікованою, а не якась там абстрактна «демократія», – припускає Ільків.

66 відсотків українців заявили, що громадські організації займаються проблемами, якими не хоче займатися влада. Утім, більше чверті респондентів (28 відсотків) схильні вважати, що такі організації роблять лише те, що приносить вигоду їм самим, а не українському суспільству.

Чиї інтереси представляють?

Третина опитаних мешканців східного та південного регіонів країни вважають, що неурядові організації представляють радше іноземні інтереси, а не інтереси всього українського суспільства. Інакше думають лише на півночі та заході України. Тут переконані, що саме інтереси українського суспільства відстоюють громадські організації (53 відсотки). Причому, робити це вони повинні з іноземних джерел фінансування, вважають 65 відсотків мешканців західних регіонів.

Цікаво, що регіональні думки щодо фінансування організацій суттєво різняться. На півночі та в центрі країни чверть опитаних переконані, що організації повинні працювати виняткові з українських джерел фінансування. Однак майже 60 відсотків українців допускають фінансову підтримку як з українського так і з іноземного джерела.

У рамках дослідження опитано 1,5 тисячі респондентів в 27 областях України.

Голова української дипломатії Костянтин Грищенко у понеділок виступив у Парламентській асамблеї Ради Європи, де Україна наразі очолює Комітет міністрів. Однак після його доповіді депутати від різних політичних груп та держав мало цікавилися надбаннями України, яка через місяць завершить це головування. Більшість питань, адресованих Костянтинові Грищенку стосувалися української демократії, верховенства права та судового процесу щодо Юлії Тимошенко.

Попри бажання низки народних партій, на нинішній сесії ПАРЄ у Страсбурзі «українського питання» не розглядатимуть. Проте, депутати все ж проявляють занепокоєння станом демократії в Україні.

Підводячи підсумки головування України у Комітеті міністрів ПАРЄ, голова зовнішньополітичного відомства Костянтин Грищенко торкнувся широкого кола питань та ситуацій на європейському континенті. Але характерно, що із понад десятка питань, заданих йому депутатами після доповіді, тільки декілька не стосувалися внутрішньої політичної та судової системи України і демократичних стандартів.

«Чи має Комітет міністрів якісь ініціативи, щоб перевірити відповідність принципам Ради Європи та прав людини процесу щодо колишнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, яка нині ув’язнена? – запитав депутат від Франції Франсуа Рошеблоан. – За нагоди, я висловлюю жаль, що наша Асамблея відмовилася провести дебати щодо ситуації в Україні, а це, на мій погляд – справа необхідна».

На суд тиснути не можна – Грищенко

Однак, відповідаючи на подібні питання, голова українського зовнішньополітичного відомства застосовував такі аргументи: судочинна й правова системи України «були сформовані ще у 60-х роках, у часи Хрущова». Нині вона перебуває у стані перегляду та реформування. Тим часом, не слід чинити тиску на суд, зауважив Костянтин Грищенко.

«Ми здійснюємо прозору політику, але із повагою до судової системи, яка зараз наблизилася до остаточного рішення і зважує, яким буде вердикт, – каже він. – Було б негарно з мого боку робити будь-якого роду заяви, що можуть трактуватися, як тиск на судочинну систему України. Як і у будь-якій іншій державі».

А відповідаючи на запитання депутата Діка Марті щодо корупції, зокрема, у судовій сфері, керівник МЗС зазначив, що Україна вивчає досвід європейських демократій. Саме викорінення корупції – це один із головних пріоритетів реформування судочинства. Але це шлях, що вимагає значних зусиль та часу, сказав Костянтин Грищенко.

А от на питання молдовського депутата Грігора Петренка щодо майбутніх кроків із недопущення подальших судових переслідувань опозиції, прямої відповіді не було.

Опозиція, за словами представника українського уряду, має достатні можливості для висловлювання своїх позицій та впливу на громадську думку.

Опозиція шкодує, МЗС – радіє

Тим часом, представники опозиційних політичних сил України висловлюють невдоволення тим, що дебати із «українського питання» не будуть проводитися протягом цієї сесії. У МЗС того ж дня заявили, що цю тему, якщо й підніматимуть, то хіба тільки наступного року.

Український депутат від «Нашої України – Народної самооборони» Ольга Герасим’юкзаявила журналістам, що таке рішення доволі дивне, і що з огляду на таку ситуацію, ПАРЄ, вочевидь, вартувало б реформувати.

Тим часом, донька колишнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко Євгенія Карр та заступник голови партії «Батьківщина» Григорій Немиря у понеділок також побували у Страсбурзі, де вони мали зустріч із головою ПАРЄ Мевлутом Чавушоглу.

ККабінет Міністрів виключив з переліку платних послуг, що можуть надаватися відділами державної реєстрації актів цивільного стану (РАЦС), майже половину позицій. Зміни до відповідної постанови, що були внесені на розгляд Уряду Міністерством юстиції, ухвалено сьогодні, 5 жовтня, під час засідання Кабінету Міністрів.Як повідомив Міністр юстиції Олександр Лавринович, Уряд погодився виключити 6 з 15 пунктів, що містилися в Переліку платних послуг, які можуть надаватись відділами державної реєстрації актів цивільного стану. (Відповідний перелік був затверджений постановою Кабміну 22 грудня 2010 року.)

Так, з постанови виключено пункти, згідно з якими на платній основі надавалися такі послуги як:
– прийом заяв про державну реєстрацію актів цивільного стану, про внесення змін до актових записів цивільного стану, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану за межами відділу державної реєстрації актів цивільного стану;
– ксерокопіювання, ламінування документів, які видаються органами державної реєстрації актів цивільного стану;

– виконання запитів органів державної реєстрації актів цивільного стану в день їх надходження;
– розгляд заяв про внесення змін до актових записів цивільного стану, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану, зміну імені відділом державної реєстрації актів цивільного стану за місцем подання заяви у стор менший, ніж встановлений законодавством;
– розгляд та виконання справ (повідомлень) про внесення змін до актових записів цивільного стану, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану в строк менший, ніж встановлений законодавством;
– перевірка достовірності документів про державну реєстрацію актів цивільного стану для подальшого використання в іноземних державах.

Міністр нагадав, що функції з державної реєстрації актів цивільного стану здійснюються безоплатно або, у випадках, визначених законодавством, за умови сплати державного мита.

Додаткові послуги, які пропонуються відділами державної реєстрації актів цивільного стану, громадяни отримують виключно за власним бажанням. Вимога стосовно визначення Кабінетом Міністрів переліку платних послуг РАЦСів міститься в Законі України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», який був ухвалений Верховною Радою у липні поточного року.

Наприклад, РАЦСи стягують плату за організацію та проведення індивідуальних обрядів державної реєстрації шлюбу та народження (зокрема, обрядів ювілеїв весілля, обрядів заручин) з використанням різноманітних елементів урочистості. Передбачено плату за надання окремих видів кур’єрських послуг, за здійснення правової допомоги з одночасним складанням заяв (анкет, прохань) у вирішенні питання тощо.

Постанова приймалася з метою впорядкування надання платних послуг відділами державної реєстрації актів цивільного стану та формуванню єдиного для всієї системи переліку платних послуг. Відсутність переліку платних послуг створювала передумови для корупційних проявів, оскільки прохання громадянина отримати необхідну послугу давало привід для матеріального заохочення працівників органів РАЦС.

За останній рік кількість померлих в українських СІЗО збільшилась удвічі, заявляють правозахисники. Проблему вони бачать у майже повній відсутності медичної допомоги в місцях тимчасового позбавлення волі. Урядовці запевнюють, що без лікарської уваги ніхто не залишається, а певне зростання смертності пов’язують із незалежними від влади причинами.

Мати ув’язненого в Лук’янівському СІЗО Києва Зоя Корпиленко вже декілька місяців марно намагається дізнатись про справжній стан здоров’я свого сина.

«Зараз у нього туберкульоз відкритої форми. У нього немає селезінки, немає шматка легень. Порізаний весь, інвалідом став», – розповідає мати ув’язненого.

За словами жінки, її 27-річний син до Лук’янівського СІЗО потрапив фактично здоровим, а вже там став інвалідом і підчепив туберкульоз.

«Уявіть собі, там камери на 30 чоловік розраховані, а сидять 60. Самі розумієте, сплять по черзі на ліжках, – говорить Зоя Корпиленко. – Там можна підчепити які завгодно хвороби. Бо сидять усі разом і хворі, і здорові, я так розумію».

Лікарі змушені виконувати вимоги керівництва, а не клятву Гіппократа – правозахисник

Сьогодні жінка вкотре прийшла до стін Державної пенітенціарної служби. Сюди ж прийшла група правозахисників, яких непокоїть відсутність медичної допомоги в українських тюрмах. Вони влаштувалися театралізоване дійство, щоб привернути увагу до проблеми. Лікарі раді б допомогти, але керівництво тюрми їм цього зробити не дає – таким було послання вуличної акції.

Лікарі, які працюють у медичних частинах установ виконання покарань, повинні підпорядковуватись Міністерству охорони здоров’я, а не Державній пенітенціарній службі, заявляє координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко.

«Люди, які працюють у лікарнях системи виконання покарань і СІЗО,  є підпорядкованими цій системі,  державними службовцями. Вони підкоряються своєму керівництву, а не клятві Гіппократа», – наголошує правозахисник.

Ув’язнені СІЗО взагалі майже без медичної допомоги?

Нині ситуація така: в’язні, які вже отримали вирок суду і відбувають покарання, мають хоч і не великий, але бодай якийсь шанс отримати лікування, розповідає Андрій Діденко.

Такий ув’язнений може бути звільнений за станом здоров’я, відповідно до 84-ї статті Кримінального Кодексу. Або ж може бути переведений у спеціалізований заклад, підпорядкований Державній пенітенціарній службі, чи заклад Міністерства охорони здоров’я (МОЗ).

Що ж до ув’язнених у слідчих ізоляторах, то вони фактично поза законом, розповідає правозахисник.

«Якщо людина захворіла на невиліковну смертельну хворобу, то вона не може бути звільнена за станом здоров’я, тому що вирок стосовно неї не набув законної сили. А також ж вона не може бути переведена у спеціалізований заклад,бо вона знову ж таки ще не є засуджена», – зазначає Андрій Діденко.

У Державній пенітенціарній службі закиди правозахисників називають «неправдою»

За інформацією правозахисників, лише за останній рік кількість померлих у СІЗО збільшилась удвічі. У Державній пенітенціарній службі таку інформацію спростовують.

«Неправду говорять!» – наголошує начальник медичного управління Державної пенітенціарної служби Євген Поляков. За його словами, в СІЗО, зокрема, в столичному, гострої проблеми немає.

«Люди, які перебувають у Київському слідчому ізоляторі, отримують медичну допомогу в об’ємі, який може надати медсанчастина київського СІЗО. Якщо є необхідність, людей відправляють у заклади охорони здоров’я МОЗ. Але без медичної допомоги ніхто не залишається», – говорить Євген Поляков.

Він визнає, що смертність у місцях позбавлення волі таки трохи збільшилась, але пояснює це тим, що ув’язнені помирають від невиліковних стадій туберкульозу та СНІДу.

Тим часом правозахисники зауважують, що саме в місцях позбавлення волі доводять хвороби до найнебезпечнішої стадії.

Незадовільну організацію медичного обслуговування визнає і Генеральна прокуратура, яка цього тижня зобов’язала Державну пенітенціарну службу України усунути порушення.

В українських СІЗО і тюрмах нині перебуває майже 160 тисяч осіб.

Служба безпеки України – один з найбільш засекречених органів держави. Для пересічного жителя ця установа вселяє якщо не острах, то, принаймні, легку тривогу. Це й не дивно, адже серед головних завдань СБУ – охорона державної таємниці, боротьба з тероризмом та контррозвідувальна діяльність.

Насправді ж, далеко не всі співробітники СБУ ловлять терористів чи корупціонерів. Частина цього апарату ніколи не буде задіяна в пошуках небезпечних злочинців. Їх доля – «профілактичні розмови» з людьми, які в більшості випадків не несуть жодної загрози держбезпеці.

Минулого року СБУ прославилось «викликами на бесіди» блогерів Олега Шинкаренка та Олени Білозерської. Цього року перший заступник голови СБУ Володимир Хімей пообіцяв поспілкуватись із наступною цільовою групою – студентами.

Але є ще один напрям «бесід», які не афішуються представниками Служби безпеки. Це зустрічі з людьми, які виїжджали за кордон на навчання, роботу або практику. На думку СБУ, саме вони є «групою ризику», з якої вербують потенційних шпигунів. Незважаючи на абсолютно радянську логіку таких заходів, вони прижились в незалежній Україні.

Влітку автор цих рядків місяць провела в Бонні на стажуванні в медіа-корпорації Deutsche Welle. Після цього практикантів відправляли до Берліна для зустрічей з журналістами та представниками пресових служб урядових установ.

На початку вересня «Німецька хвиля» надіслала практикантам кілька листів із загальною інформацією. На цьому комунікація з німецькою стороною завершилась.

Аж раптом 27 вересня пролунав дзвінок від чоловіка, який представився співробітником Служби безпеки України Владиславом. Він запропонував зустрітись в якомусь кафе та поговорити про поїздку закордон.

– Це не пов’язано з журналістською діяльністю. Це не допит, а просто розмова, – так він обґрунтував своє бажання поговорити за межами будівлі Служби безпеки.

Зустріч було призначено на ранок в одній з кав’ярень в центрі Києва. Владислав (будемо вважати це ім’я справжнім) здавався дружньо налаштованим та погодився показати посвідчення.

За його словами, СБУ проводить «інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів державної влади». Один з напрямів – це українсько-німецькі відносини, які він, власне, і відслідковує.

– Це збір інформації та її аналіз про те, які в нас є досягнення та перспективи, які двосторонні інтереси… – завуальовано розпочав він.

Далі Владислав розповів: СБУ цікавиться не всіма українцями, які виїжджають за кордон, а тими, які перебувають там тривалий час чи виїжджають на стажування. Зокрема, особливий інтерес викликають люди, які практикувались на «Німецькій хвилі» та в Бундестазі.

– Від того моменту, коли людина познайомилась з кимось, до того факту, коли вона розуміла, що їй вже дають якісь завдання, може пройти 3-5 років. Наприклад, стажування в Бундестазі. Зараз це – прості молоді випускники. Але ж обирають найдосвідченіших. І через 5-7 років… Якщо це цікаво тій стороні, то має бути цікаво і нам, – пояснив співрозмовник.

Вочевидь, більшість розмов СБУшників з практикантами є марним витрачанням часу. Зате такі «профілактики» можна вписати до звіту про виконану діяльність. Чим більше зустрічей – тим кращі показники відділу. А значить, держава не дарма витрачає кошти на утримання грізної спецслужби.

– Звісно ж, не кожен журналіст чи держслужбовець, який пройшов практику, може бути завербованим. Але перевірити та попередити його варто, – так можна підсумувати версію СБУ.

На завершення розмови співробітник Служби безпеки запропонував:

– Дзвоніть в разі чого. Можемо спілкуватись кожні кілька місяців…

Як виявилось, даний СБУшник і справді зустрічався не лише з автором. Колега, з якою разом проходили практику, розповіла, що цей же чоловік спілкувався з нею кілька тижнів тому.

Зустріч відбувалась за подібним сценарієм. Спочатку – розповідь про державні інтереси та протидію вербуванню, потім – пропозиція повідомити, якщо німці раптом знову з’являться на горизонті.

Під час підготовки статті «Українська правда» дізналась ще про чотири (!) «профілактики» від СБУ. Про один з випадків ми вже писали. Побоюючись за можливі наслідки, інші стажери попросили не публікувати їхніх імен та подробиці історії. Таким чином, це не поодинокий випадок, а постійна практика співробітників Служби безпеки.

СБУ офіційно відмовилась коментувати дану ситуацію. Спочатку прес-секретар Марина Остапенко також запросила кореспондента «Української правди» на зустріч. Вона запевняла, що дізнається, в якому саме відділі працює даний співробітник, і одразу ж повідомить про це.

– Думаю, що це наш (співробітник). Але хто саме і з якого відділу – ще з’ясовуємо, – прокоментувала прес-секретар СБУ, коли автор цих рядків зателефонувала їй наступного дня. – Я сама вам передзвоню, коли дізнаюсь.

Пройшло більше тижня – але обіцяного дзвінка так і не пролунало. Коли ж ми знову поцікавились долею співробітника, виявилось, що його… не можуть знайти. Не допомогли ні його ім’я та прізвище, ні номер телефону.

– Якщо ми не можемо його знайти, то і коментувати тут нічого, – заявила Остапенко.

Речник СБУ говорила без жодного занепокоєння в голосі. Відповідно, версія про фальшивих співробітників спецслужби відпала сама собою. Адже якби такі зустрічі проводив самозванець, то це мало б насторожити підлеглих Валерія Хорошковського.

Таким чином, СБУ намагається приховати від уваги громадськості важливий факт. Насправді діяльність цієї спецслужби – не така відповідальна, як випливає з їх назви. Замість того, щоб ловити справжніх корупціонерів, співробітники витрачають свій час на недолугі пошуки «ворогів народу».

Amnesty International вимагають створення в Україні незалежного органу з розслідування скарг громадян на дії міліції. У новому звіті організації зафіксовано численні випадки порушень прав людини.

Випадки жорстокого поводження з затриманими зафіксовані у звіті “За відсутності складу злочину”: ціна безкарності працівників правоохоронних органів в Україні”.  Заступник директора програм з Європи та Центральної Азії Amnesty International Джон Дальгузен, коментуючи документ у Києві (12-го жовтня), назвав поширеним в Україні явищем катування та жорстоке поводження правоохоронців із затриманими.

“В більшості випадків це є наслідком безкарності міліціонерів та толерантного ставлення до цієї проблеми на рівні МВС”, – сказав він. Серед інших причин Дальгузен згадав “надмірний наголос в законодавстві та правоохоронній практиці на ролі зізнання” та “широко розповсюджену корупцію”.

Треба розслідувати скарги

Правозахисник завив, що українській владі “вже давно треба створити орган для розслідування усіх скарг на дії співробітників міліції”, який би був незалежним від МВС та прокуратури. Дослідниця Amnesty International по Україні Геза Маꥳлл зазначила, що наразі менш терпимими до міліцейських тортур стали самі українці, які “вимагають більшої підзвітності міліції “. Маꥳлл вважає, що ця проблема успадкована Україною від Радянського Союзу.  “Через 20 років після розпаду СРСР українська міліція, як і раніше, служить державі, а не суспільству”, – сказала Маꥳлл.

Правозахисники не обішли увагою й вирок, винесений Юлії Тимошенко. Джон Дальгузен назвав суд над екс-прем’єркою “пародією на правосуддя”, і від імені Amnesty International зажадав її негайного звільнення. “Проблема не в тому, чи був суд над Тимошенко справедливим чи ні, перш за все, він не повинен був взагалі відбутися” – заявив він. І додав, що судом над політичними лідерами мають бути не зали суду, а кабінки для голосування. Водночас, Дальгузен впевнений, що і сама Тимошенко мала нагоду “реформувати цю систему, але не зробила цього”.

Суддя Родіон Кірєєв виніс найсуворіший вирок Юлії Тимошенко з усіх можливих – 7 років ув’язнення, 3 роки позбавлення перебування на посаді у владі. Плюс відшкодування 1,5 мільярдних збитків “Нафтогазу”, а також кілька тисяч витрат на експертизи та видатки суду.

Кірєєв читав вирок з 9 до 13, тобто 4 години. З чотирма перервами. Хоча вже з перших слів стало зрозумілим, що Тимошенко визнають винною.

Суддя рясно стікав потом, поки читав вирок. Тимошенко була бліда і мовчазна. Лише, коли Кірєєв почав читати резолютивну частину, вона зробила заяву і закликала всіх боротися.

Кірєєв не робив у вівторок їй зауважень і навіть не просив встати. Вирок Тимошенко слухала сидячи.

Ось так звучить вирок Тимошенко:

“Обставин, що обтяжують або полегшують вину Тимошенко не встановлено. Беручи до уваги підвищену суспільну небезпечність вчинених Тимошенко Ю.В. злочинів, її особу, відсутність будь-якого каяття у вчиненому злочині, суд не вбачає обставин для більш м’якого покарання ніж передбачено законом.

Суд приходить до висновку, що підсудній слід обрати покарання необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів лише у вигляді позбавлення волі у межах мінімальної санкції передбаченої статтею 365 ч. 3 Кримінального кодексу… з позбавленням підсудної права обіймати посади в органах влади, виконання організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов’язків в межах санкцій статті  365 ч. 3 Кримінального кодексу.

….

Тимошенко Юлію Володимирівну визнати винною у злочині передбаченому статтею 365 ч. 3 Кримінального кодексу України ,і призначити їй покарання у вигляді позбавлення волі на строк в 7 років із позбавленням прав обіймати посади в органах державної влади …на строк 3 роки.

Запобіжний захід Тимошенко Ю.В. до обрання вироком законної сили залишити попереднім. Утримувати її у СІЗО… Строк ув’язнення рахувати з 5 серпня 2011 року, врахувавши строк з дня затримання.

Цивільний позов НАК “Нафтогаз” задовольнити. Стягнути з Тимошенко Ю.В. … 1 516 365 234,94 заподіяних збитків.

Стягнути на користь Київського інституту судових експертиз …   4 512 гривень за проведення експертизи”.

“Цей вирок – повернення 37 року” , – відповіла на це Тимошенко.

Вона залишила залу суду після того, як із нього вийшов під слабкі вигуки “Ганьба!” Кірєєв.

“До побачення всім”, – тихо сказала Тимошенко.