В Україні набрав чинності новий закон щодо захисту прав біженців, покликаний доповнити і поліпшити попередні законодавчі норми. Експерти загалом схвально оцінюють зміни, але сумніваються у їхньому практичному втіленні.

Новий закон «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» суттєво розширює перелік підстав, на основі яких особа може отримати офіційний статус біженця. Зокрема вписано термін «інші причини», що визначені міжнародним законодавством. Суттєвою перевагою є також норма щодо збереження і возз’єднання сімей біженців, коли діти автоматично отримують статус, який має один з його батьків (ідеться про неповнолітніх). Цього не було у попередньому законі, зазначила в коментарі Deutsche Welle експерт з дотримання прав біженців, керівник Благодійного фонду «Рокада» Наталія Гуржій.

Соціальні переваги

Згідно з новим законом, окрім статусу біженця прохач тепер зможе отримати й інші форми захисту – так званий «додатковий» і «тимчасовий» захист. Закон має також кілька соціальних переваг, зауважує експерт. Ідеться насамперед про спрощену процедуру при працевлаштуванні та навчанні, що сприяє кращій інтеграції біженців. «Закон – це добре. Але одним законом життя біженців і шукачів притулку не поліпшити, – переконана співрозмовниця. Його втілення потребує часу, інструкцій, підзаконних актів, які має видати Державна міграційна служба країни, а відповідний департамент досі не сформовано», – каже Гуржій.

Приміром, правозахисники нерідко звертаються до вузів з проханням про зарахування на навчання дітей біженців, однак вищі навчальні заклади відмовляють, мотивуючи це тим, що закон, мовляв, є, але механізму виконання не прописано. Невирішеною залишається також проблема із забезпеченням біженців соціальним житлом, гідними умовами проживання в пунктах утримання тощо. Адже на офіційну зарплату у півтори тисячі гривень сім’я біженців не зможе винайняти жодного помешкання, каже голова фонду.

Практика під питанням

Наскільки закон виконуватиметься, за словами Гуржій, залежатиме також від судової системи. Адже багато прохачів притулку після того, як отримали відмову від державних органів влади щодо надання їм такого статусу, оскаржують їх згодом у судах. Утім, через судову реформу країна втратила багато професійних і обізнаних у цій сфері суддів, зауважує правозахисниця. На отримання статусу біженця прохачеві часто доводиться чекати роками, каже Гуржій. Лише 10 відсотків таких клопотань в Україні, за даними Управління верховного комісара ООН, отримують позитивну відповідь. Станом на сьогодні статусом біженця володіють 2,5 тисячі осіб, і ще близько трьох тисяч чекають на розгляд.

Водночас експерти зазначають, що новий закон не гарантує захисту від жорстокого поводження з прохачами притулку. Не передбачено також подальшого захисту осіб, які не отримали позитивної відповіді у службі міграції, а процедуру примусового видворення з країни прописано дуже звужено.

Арешт Юлії Тимошенко не був обґрунтований судом, а її справа більше схожа на політичне переслідування лідера опозиції.

Про це йдеться у правовому моніторингу України, підготовленого неурядовою організацією Данського Гельсінського комітету з прав людини.

“Рішення про взяття під варту вважається непропорційним”, – сказано у ньому.

“…Складається враження, що мета тримання під вартою відрізняється від зазначеної у рішенні. Намагання примусити підсудну до співпраці шляхом тримання під вартою є очевидним зловживанням і порушенням її прав”, – додали автори моніторингу.

Вони також зазначають, що право Тимошенко на захист було порушено, адже її адвокатам було надано замало часу на підготовку лінії захисту.

“У справі проти Тимошенко слідчий не організував слідство у такий спосіб, щоб воно створювало якнайменш порушення життя та роботи особи, що перебуває під слідством, зважаючи на презумпцію невинуватості. Кількість виписаних повісток надає підстави підозрювати, що слідчий мав за мету порушувати її спокій або заважати їй виконувати її функції як політика та партійного лідера”, – сказано у документі.

Крім того, у Данському Гельсінському комітеті з прав людини зазначили, що “широко поширене та огульне застосування підписки про невиїзд викликає серйозне занепокоєння”.

Зокрема, за словами правозахисників, на момент застосування підписки про невиїзд проти екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та Тимошенко “жодних обґрунтувань, зазначених у статті 2.3 4-го протоколу до Європейської Конвенції з прав людини у їхніх справах не було, адже слідчий навіть не посилався на жодні з таких підстав”.

“Отже, необхідність обмеження не була доведена, як цього вимагає протокол”, – сказано у моніторингу.

Данські правозахисники також зазначили, що в цілому висунуті Тимошенко, Луценку та іншим опозиціонерам обвинувачення “криміналізують звичайні політичні рішення, з якими не може погодитися чинний уряд”.

“Всі відповідачі були значними постатями у колишньому уряді України і принаймні деякі з них бажали б продовжити їхню політичну кар’єру. Хоча чинний уряд заявляє про “боротьбу з корупцією”, більшість обвинувачень, висунутих проти чотирьох колишніх членів уряду, як здається, має відношення до прийняття звичайних політичних та адміністративних рішень, з якими не погоджується нинішній уряд”, – йдеться у документі.

За словами правозахисників, більшість звинувачень за своїм характером є такими, що ніколи не вважались би кримінальними злочинами у країнах з іншими правовим традиціями і не вирішувались би в рамках системи кримінального правосуддя.

“Підозри, що ці справи були інспіровані з політичних мотивів із вибірковим застосуванням правосуддя, з порушенням системи кримінального правосуддя… також наполегливо озвучувалися українському загалу та міжнародним спостерігачам”, – сказано у звіті.

Правозахисники підкреслюють, що “мішенями стали, головним чином, політики, що належать до різних потужних політичних опозиційних груп”, а нинішня адміністрація “має явну зацікавленість у виведенні зі строю провідних опозиційних політиків до початку майбутніх виборів”.

“Серед співбесідників широко поширена думка про те, що українські суди не можуть вважатися незалежними та безсторонніми, щонайменш у справах, пов’язаних з політикою. В результаті проведення моніторингу у чотирьох справах склалося враження, що працівники прокуратури та судді мають дуже обмежене уявлення про презумпцію невинуватості та рівність сторін процесу під час слухання справи”,- сказано у документі.

Від УГСПЛ: нагадаємо, що українські правозахисники днями створили Громадський комітет захисту від політичних переслідувань в Україні

Торгівля людьми в Україні змінює тенденції та напрямки. Країни “далекого зарубіжжя” відходять на другий план, пальму першості як пункт призначення перебирає Росія, повідомляють у Міжнародній організації з міграції.

Міжнародні та українські неурядові організації, які опікуються жертвами торгівлі людьми, заявляють про тенденційні зміни у цій проблематиці. Головне занепокоєння викликає збільшення кількості звернень. Причому суттєво побільшало постраждалих чоловічої статі.

За даними українського представництва Міжнародної організації міграції (МОМ), цього року за допомогою вже звернулися чотири сотні осіб, і з них 43 відсотки – це чоловіки. Збільшення практично на 10 відсотків у порівнянні з минулим роком, зазначила спеціаліст Програми протидії торгівлі людьми (представництва МОМ в Україні) Катерина Арданьян. Переважно чоловіки потерпають від трудової експлуатації, таких випадків в Україні найбільше, майже дві третини, додала експерт. Сексуальне рабство вже на другому місці.

Росія у лідерах

І якщо донедавна основними країнами призначення, де потерпали українці, були Польща, Туреччина, Чехія, то нині це – Росія.

Як пояснила в коментарі Deutsche Welle Катерина Арданьян, проблема у тому, що українці помилково вважають Росію відносно безпечною країною з огляду на зрозумілу мову, недалеку відстань, безпроблемне оформлення документів і таке інше. А от вже до країн “далекого зарубіжжя” ставлення більш пильне і з насторогою, через чималий потік інформації щодо випадків сексуальної експлуатації.

Приміром, до Західноукраїнського центру “Жіночі перспективи” за допомогою звернувся чоловік, який задарма пропрацював у Росії півроку. “Він поїхав як будівельник, – розповідає представниця Центру Олена Кальбус, відповідно до попередньо підписаного контракту. Але роботодавець в Іркутській області (Росія) змусив українця спочатку безоплатно працювати два місяці на ремонті бараків, а вже згодом його примусово перевезли у тайгу на лісоповал.

Людина опинилася за дві сотні кілометрів від найближчого населеного пункту, без документів, грошей і зв’язку. В результаті, йому не заплатили, додає експерт. І веде далі: тепер у цього чоловіка ще й сімейні негаразди, зараз він пройшов повний курс лікування і реабілітації, отримав грошову допомогу на започаткування свого приватного бізнесу.

Є навіть випадок трудової експлуатації вагітної жінки, коли, опинившись далеко від дому і без документів, вона стала “хатньою рабинею” представниці ромської національності, розповідають у Центрі.

Торгівля органами

Фахівці наголошують, почастішали випадки вербування через родичів, які нерідко стають посередниками без злих умислів.

Утім, особливу увагу представники неурядових організацій звертають на новий як для України вид торгівлі людьми – це продаж людських органів. “Якщо ще кілька років тому у МОМ фіксували лише один-два таких випадки, то впродовж минулого року до організації звернулися 25 постраждалих, які продали свої нирки з різних міркувань і залишилися ошуканими з ускладненням здоров’я”,- розповіла Арданьян.

Зазвичай вербування відбувається через Інтернет, з’являються посередники, які шукають джерело збуту органу, є контракти з обіцянками забезпечити реабілітацію і медичну допомогу впродовж життя, але насправді все закінчується обманом, каже експерт.

Тепер неурядові організації спільно з медичними закладами готують масову інформаційну кампанію щодо небезпеки та шкоди таких операцій, бо насправді злочинці вводять людей в оману, не повідомляючи реальних загроз здоров’ю.

Покращення співпраці

Згідно з дослідженням МОМ, західні області України є серед лідерів у проблемі незаконної експлуатації людей. Дві третини мешканців є уразливою групою, 66 відсотків не знають, як себе захистити, а 73 відсотки недооцінюють ризик опинитися у рабстві, наводить статистику Арданьян.

Неурядові організації констатують покращення співпраці з правоохоронними органами у сфері протидії торгівлі людьми. Все частіше міліція скеровує виявлених жертв на реабілітацію до відповідних центрів. За минулий рік в країні зареєстровано 337 злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми, винесено 85 вироків саме за цією статтею кримінального кодексу.

Приміром, лише цього року на Львівщині порушили три кримінальні справи за фактом торгівлі, у двох з них потерпілими є малолітні діти, повідомила працівник управління боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, УМВС у Львівській області Оксана Савич. За її словами, розслідуючи такого роду справи, в українських правоохоронців практично не виникає проблем у співпраці з російськими чи іншими службами.

Експерт також додали, що в Україні кожна десята жертва торгівлі – це дитина. І більша половина таких дітей була експлуатована саме на теренах України. Як зазначила Олена Кальбус, проблема ще й у тому, що саме дітей найважче реабілітувати та реінтегрувати, а наслідки експлуатації та знущань даються взнаки впродовж усього їхнього життя.

Під вечір переляканий натовп з жахом і… неприхованою цікавістю спостерігав, як правоохоронці, пожежники і медики злагоджено надавали невідкладну допомогу підлітку біля будинку № 84, що по вулиці Келецькій.

Напевно, саме цей горіх, який зменшив швидкість падіння, став тим унікальним щасливим квитком у життя для 16-річного Дмитра Камінського, учня 19-го училища. Життя, з яким хлопець фактично розпрощався, ціленаправлено стрибнувши з даху 9-поверхівки. «Ні, він ні грама не пив», — в один голос переконували міліціонера двоє юнаків, тремтячими руками затягуючись цигаркою. Вони виявились друзями самогубця (намагались попередити непоправне, благали його не робити цього — авт.).

– До міліції надійшов виклик про те, що на козирку будинку, 25-30 метрів висотою, сидить хлопець і вочевидь збирається стрибнути, — розповіли співробітники спецпідрозділу «Беркут» УМВС області — інспектор-черговий Ігор Чумаков, міліціонери В’ячеслав Осташевський і Руслан Шаргородський. — Коли ми разом із патрульними під’їжджали до вказаної адреси, то він ще був на краю, звісивши ноги. Але щойно прибули у власне двір, то одразу схопився руками за кінець даху, розгойдався і, відштовхнувшись ногами, стрибнув донизу. У повітрі перекрутився декілька разів і впав спиною прямо на крону горіха, який росте під багатоповерхівкою. Це і загальмувало падіння, адже, зламавши декілька гілок, тіло приземлилось під деревом на спину. Хлопець був без свідомості. Одразу надали йому першу допомогу. Оскільки була пошкоджена і звихнута щелепа, то зафіксували її гілкою, щоб не задихнувся, і дістали язик. Невдовзі під’їхали і медики. Згодом дізнались, що у лікарні юнак таки отямився. Обстежили дах — людей там не виявили, натомість знайшли розпиту пляшку горілки і закуску. За свідченнями очевидців, буквально напередодні стрибка хлопець «відпочивав» там із товаришами…

Як повідомив головний лікар міської станції швидкої медичної допомоги Валентин Фіщук, медики одразу ввели потерпілому знеболювальне, обробили рани, поставили крапельниці. Попередньо діагностували закриту черепно-мозкову травму, рани голови, перелом грудного відділу хребта, існували підозри на забій живота, пошкодження суглобів та травматичний шок. Підлітка доправили до травматологічного відділення 2-ї лікарні. Саме там нам вдалось поспілкуватись з мамою горе-героя та його вітчимом, які і розставили усі крапки над «і» в цій заплутаній історії.

– У мене ще двоє старших діток. Діма – наймолодший і найнепосидючіший, досить проблемна дитина, але моя, рідна, тому дуже люблю, — не приховує Тетяна Станіславівна. — Різне витворити міг, але щоб спроба самогубства — це вперше таке, я шокована, адже завжди весельчак, на позитиві. Коли отямився і мене впустили до нього в палату, то плакав і сильно вибачався, обіцяв ніколи не повторювати, клявся, що хоче жити. Син також відкрив мені страшну таємницю, що саме спонукало його до стрибка. Виявляється… міліція.

За словами матері, він переніс моральні й фізичні знущання. Через них напередодні довелось пройти під час допитів, оскільки є учасником бійки, по якій заведено кримінальну справу.

– І раніше були допити, але при мені, бо неповнолітній. А це мало того, що без присутності батьків, так ще й затримували досить довго. Дімка скаржиться, що і били, і кавуна над головою змушували тримати. Якраз у четвер мав бути третій допит, то не витримав і з ляку обрав, як йому здалось, єдиний правильний вихід — вниз з даху, боявся тюрми, нових прийомчиків тиску. Я вже написала скаргу в прокуратуру і добиватимусь справедливого покарання винуватцям, які довели сина до найстрашнішого.

Чи вживав того дня син спиртні напої — жінка точно не знає. Але пояснила, яким чином біля будинку ще до трагедії опинились двоє його друзів, які пробували відмовити чи то стягнути.

– Він планував самогубство ще зранку, листувався з товаришами у соціальній мережі «Вконтакте». Я читала дещо — там багато емоцій, матюків, звинувачення щодо дій міліції, — зітхає вінничанка. — До речі, й інші хлопчики, які проходять з ним по справі, також стверджують, що їх били і т.д. Моя дитина не свята, але.., хто дав їм таке право?!

Вже відомо, що прокуратура Ленінського району проводить перевірку дій правоохоронців. Конкретних результатів не розголошують — кажуть, перевірка лише розпочалась, тому робити якісь висновки ще зарано. Тим часом у місцевих ЗМІ начальник Ленінського райвідділу Віктор Сидоренко вже повідомив, що криміналу в падінні хлопця немає, а він проходив по кримінальній справі щодо побиття темношкірого громадянина.

І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?

Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад.

Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.

Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.

Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.

Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.

Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.

Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.

Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.

Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.

Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.

Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів.

Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.

Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.

Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!»

У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.

Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.

І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.

Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.

Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту.

За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.

Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.

Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»

Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць.

Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями.

Неважко здогадатися, якими.

Британські погроми: там, де політики і політкоректні ЗМІ самоусуваються, починається самоорганізація громадян. Але скільки жертв можна було уникнути, говорячи правду.

Як постійно підкреслюють британські оглядачі, інформація у ЗМІ про масові заворушення, які почалися у лондонському передмісті Тоттенгем на початку серпня, подається зважено, збалансовано, політкоректно. Схоже, саме тому ані британські громадяни, ані влада, ані поліція виявилися непідготовленими до поширення цих погромів ледь не на всю державу і до їхніх масштабів.

Що ж стосується закордонної аудиторії, то вона змушена була добувати правдиву інформацію про події буквально по краплині. У виграшній ситуації виявилися ті, хто мав досвід совєтських часів, коли уважне читання газет «Правда» й «Известия» (не тільки рядків, а й між рядками) часом допомагало дізнатися і про боротьбу за владу між членами політбюро, і про аварії та катастрофи, і про реальний стан справ у економіці.

Звичайно, телевізійна «картинка» до певної міри компенсувала недостатню друковану та аудіо інформацію. Звичайно, інтернет ще більше перекривав ці «інформаційні дірки». Але вкотре вже з’ясувалося, що фетиші виваженості та збалансованості не замінюють необхідності (особливо у кризових ситуаціях) називати речі своїми іменами. Так, вони допомагають успіху магічного дійства, на яке значною мірою перетворилася сучасна політика, коли лідери намагаються зачаклувати ритуальними фразами та діями ті чи інші небезпеки (й інколи це має успіх, оскільки самі небезпеки також мають значною мірою віртуальний характер, як-от обвали й паніки на фінансових ринках). Проте бувають ситуації, коли шаманські замовляння не спрацьовують – скажімо, у зв’язку з аваріями на АЕС та із масовими заворушеннями в Європі, в яких беруть участь мігранти з-за меж європейських цивілізаційних обширів.

Скажімо, коли у перші дні заворушень західні (а вслід за ними – і наші) ЗМІ розповідали про «спусковий гачок» цих подій – загибель у сутичці з поліцією мешканця цього району 29-літнього Марка Даґґана – то ніхто ані словом не обмовився про колір шкіри цього персонажа (як стверджує, скажімо, Daily Maily – гангстера та наркодилера). Це можна було «вичитати» з телекартинки – так само, як і абсолютну домінацію серед погромників осіб із темною шкірою, а також – осіб арабського походження. Втім, спершу погромників лагідно звали «учасниками акцій протесту» – хоча погроми розпочали члени банди Даґґана, розлючені смертю свого шефа та налаштовані помститися «світу білих вилупків» та «холуям білих покидьків» (тобто тим вихідцям із Вест-Індії та Африки, котрі прагнуть, нерідко успішно, інтегруватися до британського суспільства) – ці не дуже політкоректні визначення я, до речі, не вигадав, а знайшов в інтернеті. Отож інформація про колір шкіри у цьому випадку була би абсолютно не зайвою, оскільки в сучасному світі «чорний расизм» – не вигадка, а така ж брутальна реальність, як і расизм «білий»…

І, до речі: тільки за якийсь час після початку погромів у ЗМІ з’явилася, і то десь на маргінесі, інформація про те, що в Тоттенгемі за два тижні до подій пройшла демонстрація на захист права носіння паранджі та дотримання інших вельми специфічних традицій. Отож район це ще той, і певні політичні настрої, бодай і невеликої групи його мешканців, не можна було не враховувати. Як і забувати обіцянку Муамара Каддафі «підпалити Європу». Бо ж досить десятка-іншого навчених та добре профінансованих агентів, щоб скористатися із сприятливої нагоди і надати локальним подіям широкого масштабу. Тим більше, що «етносоціальної вибухівки» у Британії, як і у всій Західній Європі, сьогодні вистачає.

Саме етносоціальної, хоча британські ЗМІ дружно намагаються звести все до проблем суто соціальних. Мовляв, політика нинішнього уряду, економія на допомозі злиденним прошаркам суспільства і призвела до нинішнього вибуху. Чому ж тоді практично всі затримані за участь у погромах особи віком старші за 20 років ніде й ніколи не працювали? Невже у цьому також винна світова фінансова криза 2008 року? І чому з такою люттю новітні варвари (яких мас-медіа звуть «соціопатами») нищили не просто чиєсь майно – фактично вони нищили Британію? Невже хтось би нищив свою країну (не в силу громадянства, а в силу почуття до неї як до Вітчизни) із такою люттю?

І не тільки під час погромів: виявляється, британська влада побудувала у «неблагополучних» районах кілька молодіжних центрів, а місцева молодь (точніше, молодіжні банди, які контролюють ситуацію і яких не зачепиш, ані фізично, ані словесно, бо відразу одержиш ярлик «фашиста») їх понищила, перетворивши на свинарники…

Освічений читач одразу зауважить: а як же 1917 рік, коли селяни палили садиби своїх панів, а революційні солдати громили Зимовий палац? Так, було – але ж то сталося після трьох років страхітливої війни, коли зламалися ледь не всі колишні моральні та ментальні настанови, а крім того, дослідники не випадково відзначають формування в самодержавній Росії двох національно-культурних світів, між якими існувала колосальна прірва, що почала заповнюватися тільки з кінця ХІХ століття – і не встигла…

У Британії ж наявна зовсім інша ситуація. Торжество ледь не тотальної політкоректності (своєрідного «расизму навиворіт», коли для «небілих» є всі можливі й неможливі преференції, що не стимулює їх до продуктивної праці та до інтеграції в європейські культурні обшири) за останні десятиліття призвело до створення всередині європейських держав не тільки своєрідних соціокультурних, а і правових анклавів, де не діють загальнодержавні закони. Де-факто це – справжні держави у державах, і що парадоксально: європейські демократії чогось віддають владу у цих «державах» найрадикальнішим політичним та найбільш агресивним кримінальним угрупуванням.

Утім, там, де політкоректна держава та збалансовані ЗМІ самоусуваються, там починається самоорганізація громадян. Що цікаво: корінні англійці майже не чинили спротиву погромникам, чи то за звичкою покладаючись на поліцію, чи то побоюючись звинувачень у «фашизмі». Найактивніше діяли громадяни Британії іноетнічного походження, передусім вихідці з Індії та Туреччини. Скажімо, сікхи вдяглися у своє традиційне вбрання, взяли у руки не менш традиційні мечі, які зберігаються у кожній сім’ї, і вийшли на вулиці, за допомогою інтернету повідомивши погромників, що жоден бандит не вийде живим із заселеного вихідцями з Індії району. Так от: справді не вийшов, бо побоявся зайти – така магічна сила інтернету…

І не тільки інтернету – а здатності адекватно діяти і називати речі своїми іменами: бандитів – бандитами, погроми – погромами, грабунок – грабунком замість «протестів», «вуличних безпорядків» та «соціальних проблем». Ні, все ж знайшлися в Британії політики, які спромоглися на адекватну відповідь погромникам – але скільки днів було змарновано, та й людські жертви були. Тоді як цього всього можна було уникнути, говорячи правду, хай гірку.

А тим часом, поки йшли погроми, та сама Daily Maily розповідала читачам, яким люблячим і дбайливим батьком був гангстер та наркодилер Даґґан. Аякже, збалансованість. Між іншим, чому б не згадати, що Генріх Гіммлер під час відвідин одного із побудованих за його наказом таборів смерті від переживань утратив свідомість? І що він також був люблячим батьком…

P.S. Ось що говорив про гіпертрофовану політкоректність ще 2009 року Володимир Буковський – знаний дисидент часів СРСР, який от уже понад 30 років живе і працює у Великій Британії: «З’явилися закони про “hate speech” – “мову ненависті”, щось на кшталт 70 статті совєтського Кримінального кодексу, за якою мене судили. “Мовою ненависті” оголосили будь-яку згадку про расові відмінності чи сексуальні нахили. Ви не маєте права визнавати очевидні факти. Якщо ви їх згадуєте публічно, – це злочин… Це призвело до такої цензури, що в наші дні Шекспір ​​б жити не міг. Так половину його п’єс вже й не ставлять: “Венеціанський купець” – антисемітизм, “Отелло” – расизм, “Приборкання норовливої” – сексизм… Цензура, яку запровадили захисники “політичної коректності”, позбавила їх діалогу. Якби я з ними сперечався, я б розібрався з ними за кілька хвилин. Але хто ж мені дозволить? Я, повноправний громадянин Великої Британії, не можу написати на цю тему статтю, опублікувати книгу, взяти участь у громадських дебатах на цю тему – бо таких дебатів немає. Ви по телевізору жодних доводів за чи проти політкоректності не почуєте… Якщо коротко, ми маємо справу з серйозною ідеологією, яка під вивіскою політичної коректності намагається зруйнувати наше суспільство. Чим меншинам гірше, тим краще їхнім лідерам: буде що захищати. Але їхнє завдання – знищити наше суспільство, і це – нова, найлютіша версія марксизму…»

«Усе змішалося вже назавжди…»
(1987–1994)

До так званої перебудови про права людини в СРСР ніхто, крім дисидентів, серйозно не говорив. Хоча СРСР був формально учасником пактів ООН 1966 року і підписав Гельсінкські угоди 1975 року, виконувати свої зобов’язання він не мав наміру. Радянські юристи аж до початку 90-х називали права людини «буржуазною вигадкою», а до середини 80-х Загальна декларація прав людини була нікому не відома, вилучалася під час обшуків у дисидентів як антирадянський документ, яким вона по суті і була. Правозахисники зазнавали жорстоких покарань за публічні прояви своїх поглядів. Проте саме вони були моральною й інтелектуальною опорою інтелігенції.

Усе почало змінюватися навесні 1987 року після масового звільнення в’язнів сумління. Громадський демократичний рух, що почався в Києві і Львові, до кінця 1989 року охопив практично всі міста України. У західних областях він був набагато масовішим і мав виражене національно-демократичне забарвлення, з наближенням до сходу та півдня кількість прихильників національної ідеї ставала все меншою. На сході громадський рух обстоював загальнодемократичні цінності, обмежувався великими містами і був набагато слабшим. Усі політичні партії, що виникли на межі 90-х, були національно-демократичними, очолювалися колишніми політв’язнями і мали у своїх програмах тези про ненасильницькі методи політичної боротьби та дотримання прав людини. У цілому демократичний рух тієї доби був стихійно і несвідомо правозахисним, оскільки сприяв розширенню кола свободи українського суспільства.

Серпневий путч і розпад СРСР, що йшов услід за ним, кардинально змінили ситуацію. Україна стала незалежною державою, при тому що українське суспільство ще не було готовим до цього. Здобуття незалежності відразу виявило розбіжності у світогляді громадських активістів, які раніше були об’єднані однією метою – демократизацією громадського життя і єдиним ворогом – комуністичним режимом. Внутрішні суперечності розкололи єдиний колись рух, чвари та погіршення соціально-економічного стану розмили ряди і позбавили його масової підтримки. Неготовність суспільства до змін, загальна дезорієнтація, «розруха в головах» у критичної маси населення обумовили відсутність політичних та економічних реформ і неможливість швидкого старту демократичних перетворень у вже незалежній країні.

Основною причиною цього була, на мій погляд, слабкість української демократії. Комунізм в Україні не був переможений. Українське суспільство, ослаблене масовими політичними репресіями 30–80-х років, розколоте на «східняків» та «западенців» і духовно не готове до незалежності, не змогло провести заміну політичних еліт. Збереглася радянська адміністративно-командна система з усіма притаманними їй внутрішніми протиріччями. Колишня номенклатура практично повністю зберегла керівні позиції на всіх рівнях влади.

Про права людини в ті роки згадували нечасто, – цим у великій країні були стурбовані буквально одиниці. Переважна більшість українських правозахисників тепер розбудовували державу. Восени 1991 року раптом виявилося, що в країні немає правозахисних організацій, тобто громадських груп, які б ставили за мету не досягнення та використання влади, а спостереження за подіями, збір, обробку і поширення інформації про стан прав людини, різноманітну допомогу громадянам у захисті від організованого насильства, здійснюваного державою, – консультативну, юридичну, матеріальну, моральну тощо, аналіз дій різних гілок влади, організацію контролю за ними і протидію системним порушенням прав людини. Такі інституції потрібно було будувати з нуля.

Почекавши трохи й роздивившись, українська номенклатура побачила, що ніхто на її владу всерйоз не зазіхає, і почала облаштовувати державу відповідно до своїх цілей та інтересів – насамперед власного збагачення. Не наштовхуючись практично на жоден опір із боку суспільства, експансія номенклатури, що тісно спаяна з бізнесом та державними органами, ставала дедалі сильнішою, наочно підтверджуючи старе правило: держава робить із людьми все, що вони дозволяють із собою робити. Молода, спочатку цілком лабільна держава стала поступово застигати в дедалі більш неприємному для основної маси людей варіанті: вона дедалі більше віддавалася обслуговуванню можновладців, супроводжуючи його зростанням байдужості до долі решти і посиленням агресії стосовно тих, хто висловлює невдоволення системою відносин, що складалася…

Утім, з погляду сьогодення, той період ще здається доволі благополучним, недарма ті роки охрестили «рожевою» демократією. Завдяки інерції перебудови приймалися прогресивні і багато в чому романтичні закони – про свободу совісті та релігійних організацій, національні меншини, друковані ЗМІ, про інформацію, про державну таємницю, про звернення громадян тощо. Йшов процес реабілітації жертв політичних репресій. УТ-1 ще можна було дивитися, а державну пресу – читати. Важливі проблеми справді намагалися обговорювати. Наприклад, було організовано широке обговорення проекту Конституції України в 1993 році, і в результаті його відхилили як незадовільний. Незалежні видання ще насмілювалися проводити журналістські розслідування, напади на журналістів ще не стали буденним і звичайним явищем.

«Бували гірші часи…»
(1994–2004)

З обранням Леоніда Кучми президентом України процес збагачення номенклатури, створення фінансово-олігархічних кланів та зубожіння широких верств населення прискорився і став жорсткішим. Надії багатьох на реформаторську політику сильного президента-технократа, яким здавався «вовкодав Кучма», виявилися суцільними ілюзіями. Ставка на сильну виконавчу (президентську) владу себе не справдила, урядові структури виявилися малорухомими, не встигали за швидким розвитком подій. Патерналізм доповнився інформаційною кризою, прямим диктатом виконавчих структур над суспільством, фінансовим та економічним здирництвом бюрократії, що внутрішньо не переорієнтувалася на підпорядкування громадянам. В економічному плані наша держава, на жаль, стала банкрутом, а в культурному – виглядала як провінціал. Цінності апарату бюрократії у цілій низці політичних ситуацій виявилися занадто сильними, а суспільна активність, відповідно, – підірваною.

Усе це повною мірою проявилося в Конституції, яку в нас вважають однією з найкращих у Європі. З цим важко погодитися. Наприклад, соціальні та економічні права не можуть бути забезпечені державою і не можуть бути нормами прямої дії. Конституція грішить також великою кількістю обмежень цивільних та політичних прав. Крім того, вона не передбачає звернення до Конституційного суду (КС) звичайних судів, не кажучи вже про громадян. З десятків тисяч заяв громадян про тлумачення норм Конституції КС розглянув лише кілька. Інакше кажучи, конституційна система захисту прав людини фактично не працює.

Відповідно до статті 3 Конституції України, утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави. Проте Українська держава виявилася не в змозі виконати цей обов’язок, насамперед тому, що вона сама є джерелом порушень прав людини, які ставали дедалі масовішими та масштабнішими. Поступово посилювалися дуже небезпечні для прав людини взаємозалежні тенденції.

1. Посилювався адміністративний тиск держави, бажання детально регламентувати життя в будь-якій сфері (особливо економічній). Люди, як і раніше, були беззахисні і залежні від державної машини, а ті, хто, займаючись бізнесом, прагнув бути економічно незалежним, потрапляли під прес численних фіскальних органів, чиї адміністративні процедури та методи покарання ставали дедалі витонченішими. Наслідки ж для розвитку бізнесу були згубними. У країні наче навмисно створено таку податкову систему, при якій легальний бізнес неможливий, і тому всі змушені порушувати законодавство, а отже – усі вразливі. Проте каральні органи працювали вибірково: репресували тих, хто фінансово підтримував опозицію або порушував негласні правила поведінки у сформованій системі міжкланових відносин. Постійно і брутально порушувалося право власності, порушення права власності на землю набули масового характеру. Влада робила все для того, аби був можливим тільки тісно пов’язаний із нею бізнес, і це ще більше розбещувало державний апарат та посилювало корупцію.

2. Зростали бідність і соціальна нерівність. За офіційними даними, на кінець 1999 року (цей рік був найтяжчим для українців) не менше 30% населення мали прибуток, нижчий за межу бідності, яка втричі менша, ніж прожитковий мінімум, а різниця у доходах між ними та 5% найзаможніших людей невпинно зростала і вже вп’ятеро-вшестеро перевищувала відповідну різницю у країнах Західної Європи та США. Права на житло, достатній рівень життя, працю, соціальну захищеність, охорону здоров’я, освіту виглядали справжнім знущанням. Порушення цих прав були найсерйознішими. Держава так і не визначила «достатній рівень харчування, одягу і житла» і тому ще легше не виконувала взятих на себе зобов’язань стосовно літніх людей, інвалідів, багатодітних сімей.

3. Політична боротьба поступово перетворилася на придушення опонентів із використанням будь-яких засобів, зокрема з допомогою державних органів, у тому числі силових. Це добре продемонстрували виборчі кампанії 1998, 1999, 2002, 2004 рр. і референдум 16 квітня 2000 року. Безпардонно і вперто нав’язуючи виборцям «правильний вибір», майже не залишаючи шансів нікому з кандидатів опозиції на контакти з виборцями через електронні ЗМІ, не гребуючи ніякими засобами адміністративного тиску для забезпечення потрібного результату, органи виконавчої влади перетворили вибори і референдум у виставу, яка не викликає жодних інших почуттів, окрім приниження, сорому та протесту.

Вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, дії Комітету «Україна без Кучми» прискорили процес протистояння влади і народу й оформлення його в політичній сфері на інституційному рівні. Це протистояння ставало дедалі жорсткішим і вилилося у відкриту боротьбу у виборчій кампанії 2004 р.

4. Дедалі жорстокішою ставала кримінально-правова політика. Катування і жорстоке поводження під час дізнання та попереднього слідства з метою одержання зізнань стали повсякденним явищем, вони найчастіше залишаються безкарними або, ще гірше, сприймаються як норма. Кількість виправдувальних вироків усі роки не перевищувала 0, 35%. Україна – один зі світових рекордсменів за кількістю ув’язнених на душу населення. Дедалі гострішою ставала проблема переповненості слідчих ізоляторів, умови утримання в яких були вкрай тяжкими.

Завдяки зусиллям правозахисних організацій ці проблеми стали привертати до себе значно більше уваги ЗМІ. У грудні 2000 року смертну кару було визнано Конституційним судом такою, що суперечить Конституції, натомість впроваджено довічне ув’язнення. Катування визначене як окремий склад злочину в новому Кримінальному кодексі України. Стало менше випадків «дідівщини» в армії.

5. Дедалі більше посилювалася неповага до судової влади і до верховенства права в цілому. Про це свідчили постійне порушення принципів верховенства права на догоду політичній доцільності, нехтування незалежністю суду, тиск на суди з боку адміністрації президента і виконавчої влади, вкрай погане фінансування судової системи, намагання нав’язати суспільству думку, що судова влада – один із найкорумпованіших інститутів країни. Команда президента блокувала розвиток конституційного законодавства, яке було покликане розвинути конституційні норми і встановити чіткі повноваження виконавчої та законодавчої гілок влади. Так і не було прийнято закони про президента, про Кабінет міністрів, про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради, про її регламент, про органи досудового слідства тощо. Закон «Про Кабінет міністрів України» президент Кучма ветував вісім разів, Закон «Про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради» – п’ять разів.

Велике значення мало прийняття Кодексу про адміністративне судочинство, що став могутньою зброєю в боротьбі за права людини в адміністративних судах.

6. Дедалі тотальнішим ставало стеження силових служб держави за громадянами, що найбільше виявлялося в масових порушеннях права на приватність комунікацій. Прослуховування телефонів, мобільних телефонів, контроль електронної пошти та інших комунікацій набули колосальних масштабів. Як публічно заявив один із суддів Верховного суду, у 2002 році апеляційними судами було дано 40 тис. санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. А, приміром, у Європі більше 1000 санкцій за рік тільки у Франції та Голландії.

Активно впроваджувалася система моніторингу мережі Інтернет. Інтернет-провайдерів примушували встановити її за власні кошти і передавати трафік в СБУ. Моніторинг цей незаконний, оскільки правових підстав для нього немає.

7. Дедалі більше обмежувалася свобода слова. Контроль над мас-медіа, особливо над електронними ЗМІ, ставав дедалі більш жорстким та безпардонним. Виконавча влада виробила великий арсенал засобів, які примушували журналістів замовкнути: закриття ЗМІ, ускладнення правил реєстрації, безліч перевірок різними контрольними органами – КРУ, податкової адміністрації, пожежних тощо, блокування рахунків у банку, відмови друкарень друкувати тиражі і навіть вилучення готових тиражів, відмови у поширенні видань, залякування і навіть побиття журналістів, судові позови урядових чиновників про захист честі та гідності з безглуздо величезними сумами відшкодування моральної шкоди, заяви про наклеп та образу.

У 2000 –2001 рр. коло свободи слова трохи розширилося завдяки Інтернету. Зусиллями правозахисних організацій були декриміналізовані наклеп і образа, а також ухвалена 25 травня 2001 року пленумом Верховного суду України прогресивна постанова «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», в якій Верховний суд наполегливо рекомендує судам застосовувати Європейську конвенцію захисту прав людини та основоположних свобод. Проте незалежної журналістики в країні, як і раніше, практично не було.

У середині 2002 року розпочався новий наступ на свободу ЗМІ, насамперед електронних, у яких використання «темників» зробило всі новинні програми схожими та одноманітними.

8. Дедалі більшого поширення набували засекречування і обмеження доступу до офіційної інформації, що мотивувалося захистом інформаційної безпеки держави (а це поняття жодним законом не визначене). Прогресивні закони, які регулювали доступ до інформації, було фактично зведено нанівець підзаконними актами і незаконною практикою, що характеризується широким використанням незаконних грифів обмеження доступу до інформації «Опублікуванню не підлягає», «Для службового користування» та «Не для друку». Що ж стосується відкритої інформації, то відомства надають її вкрай неохоче. З 2000 р. доступ до інформації став трохи кращим: у всіх органів виконавчої влади з’явилися власні сайти, з’явився також доступ до законопроектів.

У 2004 році всі вищеперелічені тенденції загострилися ще більше і повною мірою проявилися під час виборчої кампанії. Вона проходила під знаком протистояння сили влади і сили народу, який знайшов мужність протистояти агресивному тискові, фальсифікаціям результатів виборів і переміг владу. Причини цієї перемоги – вихід на арену активних дій двох небитих поколінь, позбавлених комплексу меншовартості і наділених модерним світосприйняттям, посилення малого та середнього бізнесу, відкритість країни, масові поїздки українців за кордон, дедалі вища зрілість масової свідомості і готовність до змін, посилення громадянського суспільства, і, зокрема, правозахисту. Молодіжні рухи 2004 року були підсвідомо (а для певної частини молоді – усвідомлено) правозахисними, це був, так би мовити, правозахист у нападі, що виявилося навіть на семантичному рівні – у гаслі «Свободу не спинити!».

Помаранчева революція ще раз підтвердила, що свобода є надцінністю для частини українців, яка важить більше, ніж життя, і що українська національна ідея є ідеєю свободи. Левова частка учасників найбільших повстань сталінського ГУЛАГу – Кенгірського, Воркутинського та Норильського – були українцями. «Вірус непокори», жага свободи, бажання вільно розпоряджатися власною долею виявилися такими сильними саме в українців, саме вони підняли людей на повстання, незважаючи на майже неминучу смерть. Таку саму жагу я вбачаю у шістдесятників, які пішли в табори за право називати речі своїми іменами. І саме свобода була рушійною силою, яка штовхнула людей на Майдан 21–22 листопада. Коли вони вийшли, вони не знали, що їх чекає, а в церквах молилися за їхні життя.

Як сказав Вацлав Гавел, президентські вибори в Україні означали похорон решток українського посткомунізму. Подзвін, що лунав на столичному Майдані Незалежності, – саме по ньому. Розвиток подій в епоху Кучми ще раз підтвердив, що політичний режим, який порушує права людини, рано чи пізно приречений на поразку.

Але, як засвідчив подальший розвиток подій, похорон виявився суто символічним.

«Усе будет завтра…»
(2005–2011)

У 2005–2009 рр. загальна атмосфера в країні стала гуманнішою. Результатом послаблення тиску держави на людину стало покращення ситуації з тими правами і свободами, в реалізацію яких держава не повинна самовільно втручатися, – свободою слова та інформації, свободою асоціацій, правом на вільні вибори, свободою підприємництва і т.п.

Однак, як з’ясувалося, цей процес був великою мірою пов’язаний із ослабленням самої влади, яка швидше зробила умовний крок назад у відносинах із громадянами, ніж збільшила обсяг наявної свободи. Там, де держава була зобов’язана щось робити для поліпшення ситуації (виконувати так звані позитивні зобов’язання, наприклад, забезпечувати доступ до правосуддя, виконання судових рішень, належне розслідування випадків катувань, створення нових робочих місць тощо), поліпшення не було, оскільки держава в цілому залишалася бездіяльною. Невдала конституційна реформа, проведена 8 грудня 2004 року, мала вкрай негативні наслідки, зокрема спричинила боротьбу за повноваження між двома центрами прийняття рішень у рамках виконавчої влади – урядом і президентом, що призвело до великих загроз правам людини.

Посилення політичної боротьби у 2006–2007 рр. перейшло в гостру політичну кризу і викликало загальне зниження рівня політичної свободи. Право бути обраним перетворилося на фантом. Фактично цим правом можуть скористатися тільки члени політичних партій, які становлять менше 4% виборців. Усі політичні сили порушували принципи верховенства права, зокрема грішили тиском на суди. Криза не давала змоги проводити необхідні реформи – конституційну, судову, кримінальної юстиції, адміністративну і т.д.

У другій половині 2008 року до політичної кризи додалася повномасштабна економічна. Вона боляче вдарила насамперед по бідних верствах населення і середньому класу. Бідним стало важче виживати через зростання цін та інфляції, збільшення тарифів на комунальні послуги і відсутність адекватного державного соціального захисту, вони стали більше залежати від своїх роботодавців, стосунки з якими інколи скидаються на феодальні. Зросло безробіття, зокрема приховане, воно торкнулося як кваліфікованих працівників, так і службовців. Падіння ВВП було рекордним у Європі. І так величезна різниця у рівнях життя багатих і бідних стала ще більшою.

З таких умов становище з економічними та соціальними правами людини в цілому могло тільки погіршитися. У 2007–2011 рр. уряд припиняв реалізацію економічних і соціальних прав у бюджеті всупереч забороні Конституційного суду.

Залишається тяжкою проблемою виконання судових рішень: щорічно понад 70% судових рішень у цивільних справах не виконується. І держава не робить нічого, щоб змінити процедуру виплати боргів та виплатити людям зароблені ними гроші.

Стабільно поганою залишається ситуація в кримінально-виконавчій системі. Це єдиний інститут в Україні, який майже не змінився за роки незалежності. Інші правоохоронні органи також гостро потребують реформування, особливо органи прокуратури. Існує прогресивна Концепція з реформування кримінальної юстиції. Однак держава не поспішає. Навіть внесення в парламент багатостраждального проекту Кримінально-процесуального кодексу, прийняття якого істотно сприяло б змінам у правоохоронних органах, відкладається і відкладається.

Постійно спостерігалися грубі порушення права власності, зокрема незаконні захоплення земель чи іншої власності всупереч закону, бажанню та рішенням місцевих територіальних громад чи власників.

Після президентських виборів у 2010 р. ми неначе повернулися на початок 2000 року. Всі зазначені вище вісім тенденцій знову запрацювали на повну силу. Політична свобода зменшується, як шагренева шкіра. Спостерігається різкий наступ держави на громадянські права та політичні свободи. Маємо грубі порушення свободи мирних зібрань, свободи вираження поглядів, права на приватність, права на справедливий суд. Правоохоронні органи використовуються як інструмент для переслідувань, на повну силу працює вибіркове правосуддя під виглядом боротьби зі зловживаннями та корупцією. З’явилися політичні в’язні: на сьогодні до 20 справ мають політичні мотиви.

Ця експансія влади наштовхнулася на опір суспільства і була в окремих справах припинена, проте в цілому вона зберігається і становить найбільшу загрозу правам людини.

Свого часу B.Шамберлайн написав в своїй праці «Україна – поневолена нація», що українська політична еліта постійно зраджувала свій народ. Але він писав це про часи політичної несвободи, а тепер ми спостерігаємо моральну зраду елітою українського народу вже в умовах державного суверенітету.

Правозахисні організації поступово міцніли, тепер їх, за моїми підрахунками, близько 200. Проте результати роботи навіть такої малої кількості правозахисників вражають. На їхньому рахунку десятки тисяч випадків захисту прав, тисячі виграних справ у національних судах, близько сотні – в Європейському суді, підготовка незалежних звітів про виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань, підготовка низки законопроектів, публікація та розповсюдження літератури з громадянської освіти і прав людини, розширення числа факультативних курсів із прав людини в школах та вузах, проведення просвітницьких семінарів для різних професійних і соціальних груп та багато інших успішних акцій. Проте ці позитивні приклади успішної правозахисної активності просто губляться у величезному масиві порушень прав людини.

Підсумовуючи, змушений констатувати, що в країні не проводиться послідовна політика, спрямована на поліпшення становища з правами людини і основними свободами. Дії держави в галузі прав людини – безсистемні, хаотичні й неефективні. Порушення політичних та громадянських прав у 2010–2011 рр. були найбільш серйозними за всі роки незалежності. Деякі порушення із зазначених вище, а саме політичні переслідування, поєднані з насильством та/або обвинуваченням у кримінальному злочині, використання правоохоронних органів у політичних цілях, насильницькі зникнення, бідність людей, які працюють, були предметом особливої уваги правозахисних організацій. Вони серйозні й небезпечні, означають наступ влади на свободу народу і загрожують реставрацією тоталітаризму. Усунення цих порушень має стати першочерговим завданням для держави.

У давньому у Китаї публічне й приватне життя імператора старанно охоронялось та приховувалось від сторонніх очей. Ніхто не осмілювався наблизитися і навіть дивитися на Сина неба, бодай здалеку. Жоден придворний не мав права розповідати про те, що відбувається у імператорському палаці, а підданим, під страхом смерті, заборонялося дивитись на Богоподібного під час слідування його кортежу по вулицям Пекіну.

    «Перед редким выездом императора Даогуана, – писал русский географ Е. Королевский в книге „Путешествие в Китай“, – с улиц сметают сначала народ, потом грязь и мусор, убирают балаганы и лавчонки вместе с хозяевами и всяким хламом, прогоняют собак и свиней. Все переулки занавешивают. Дорогу пересыпают желтым песком. Император восседает в закрытом паланкине и только до отчаяния любопытный может решиться взглянуть сквозь щель ворот на его носилки, будучи в полной уверенности, что этого никто не заметит».

      До числа таких «допитливих» одного разу ледь не потрапив і сам автор книги, який на власному досвіді переконався, як «ревностно охраняли Сына неба толпы солдат, слуг и всякого рода чиновников, и только их неуёмное старанне оживляло улицу, на которой при следовании Великого воцарялась могильная тишина после всегдашнего гама и шума».

       Змінився світ – незмінна влада… Я щиро вітаю нещодавно розрекламовані по всім телеканалам наміри нашої країни зблизитись з Китайською народною республікою і визнаю – певних успіхів на цьому шляху ми вже досягли. Але, нажаль, поки що у зближенні з тим, стародавнім Китаєм. Остатнім часом переконатися у цьому мають можливість все більше і більше українців. Заходи, які вживаються міліцією, з охорони так званих перших осіб держави вражають. Як масштабністю, так і своєю відвертою безглуздістю й показовістю. Неприхованим холуйством тхне, як носа не морщ.

      Ось і вчора «донецькі піддані» Того, що сягає неба мали можливість відчути на собі відданість, послужливість й розторопність наших правоохоронців та переконатися у їх прихильності до стародавніх китайських традицій при церемонії «Імператора везуть».

       Спочатку, для розминки, співробітники ДАІ повністю перекрили автомобільний рух у центрі Макіївки. У районі ЦУМу, ТЮГу та Макіївської міської ради зупинено весь транспорт, пасажирські автобуси вишикувалися вздовж узбіч, приватний транспорт не пропускається.

       Потім міліція затримала групу пенсіонерок, які перебували на шляху проїзду президента Віктора Януковича з донецького аеропорту до Макіївки і мали намір привернути його увагу до своїх проблем власноручно виготовленим плакатом. У прес-службі Донецького міськвідділу міліції підтвердили: “Так, вони затримані і перебувають у Київському райвідділі. У них вилучено плакати образливого для президента змісту. Зараз складається протокол за частиною 185-1 «Кодексу України про адміністративні правопорушення». Що казати – цікава і оригінальна інтерпретація міліцією появи пенсіонерок на вулиці, як скоєння порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій.

       Розібравшись з бабусями, міліція взялася за журналістів і просто перехожих. Як стверджує голова Донецької обласної громадської організації “Союз ошуканих вкладників” Дмитро Верзилов, він та кореспонденти трьох сайтів – “НГО”, “Кордон” і “Агентства журналістських розслідувань” перебували на узбіччі дороги неподалік аеропорту Донецька. Коли кортеж з Януковичем і особами, що його супроводжують, проїжджав поруч, журналісти почали знімати це на відео. До кореспондентів одразу підійшли співробітники міліції і наказали пройти з ними до Київського РВВС Донецька “для встановлення особи”.

      “Співробітники міліції затримали нас без пояснень. Сказали тільки, що ми виглядаємо “якось підозріло” . Нас посадили у міліцейський автомобіль і завезли до райвідділу», – розповів Верзилов.

     За словами ще одного із затриманих, журналіста “Агентства журналістських розслідувань” Максима Абрамовського, правоохоронці спочатку зажадали від нього пред’явити документи, а після того, як він пред’явив журналістське посвідчення, наряд міліції все рівно доставив його і колег у Київський райвідділ міліції Донецька. Абрамовський розцінює дії міліціянтів, як “Перешкоджання журналістській діяльності з боку правоохоронних органів».

       Журналіст Порталу неполітичних новин NGO.DONETSK.UA Віталій Овчаренко також поступив необачно – почав знімати скупчення людей та урядові автівки. Отож до нього підійшли люди у формі та попросили показати посвідчення. “Вони переписали мої данні, нічого не пояснивши, – розповідає Віталій. – Потім всіх журналістів попросили добровільно сісти в маршрутку і привезли у Київське РВВС для бесіди”.

      В свою чергу, пресс-служба міліції запевняє: “Жодного журналіста під час заходів у Донецьку затримано не було: ні офіційно зареєстрованого, ні позаштатного. Представники засобів масової інформації здійснюють фото і відео зйомку безперешкодно”.

      Проте, вірити собі міліція нас вже відучила – піар-менеджери цього відомства особливо не заморочуються правдивістю оприлюдненої ними інформації. І ось ще один тому доказ.

       Коментувати ці кадри мабуть зайве. Скажу одне: при необхідності міліція має можливість встановити особу людини прямо на місці, зателефонувавши до місцевого адресно-довідкового бюро – спеціально створеного для цього у структурі міліції підрозділу. Проте, звичка правоохоронців тягати людей до райвідділу під приводом “встановлення особи» стала в Україні національною традицією. Схоже, будь-який звичайний зацікавлений погляд у бік влади міліція розцінює, як виклик та погрозу. Такі інстинкти властиві тваринному світу, коли для вожака вовчої зграї прямий погляд є сигналом для агресії.

        Хоча міліція – це і є влада, точніше її віддзеркалення, яке, у дещо гіпертрофованому вигляді, показує відношення влади до своїх громадян.

      Щиро кажучи, огидно дивитись, як іноді правоохоронні органи по лакейські прогинаються перед провладними політиками із своїм недолугим бажанням не гнівити пана і наперед вгадати й виконати його волю.

       Наприклад, с посмішкою згадую резонансний злочин про «пошкодження невідомою речовиною прапору Партії регіонів» – міліція одразу порушила кримінальну справу за статтею 296 Кримінального кодексу України і спільно з СБУ завзято почала пошуки зловмисника, який напрудив на святиню Лозівського партійного осередку.

       І знаєте, особисто я вже не здивуюсь, коли замість відбитків пальців правоохоронці почнуть збирати у місцевих жителів мазки чи ще якісь специфічні аналізи. Так би мовити – з урахуванням особливостей цього цинічного злочину.

         На мою думку, та нарочита й показова відданість міліції, яку вона останнім часом з гордістю демонструє,   – це вже непристойно. І, мабуть, Президенту варто нарешті зупинити цей парад варварського «верноподданичества» з боку правоохоронних структур, бо якось некомфортно жити у такій країні. Але це можливо лише за умови відмови наших керівників від стародавніх китайських традицій, коли, при зверненні до себе, імператор казав «Єдина у світі людина» і підписувався ієрогліфом, який застосовувався виключно для нього –«чжень», що в перекладі означає «ми».

В Україні планується розробити стратегію боротьби з дискримінацією.

Стратегія визначатиме сутність державної політики у сфері протидії проявам дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, а також пріоритети та принципи у цій сфері. Про це повідомив Міністр юстиції Олександр Лавринович.

За словами Міністра, на сьогодні проект Стратегії розробляється Міністерством юстиції на виконання Національного плану з реалізації Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України. Розробка документу обумовлена також відсутністю концептуального визначення державної політики у сфері боротьби з дискримінацією.

Основні положення проекту передбачають  удосконалення законодавства у сфері боротьби з проявами дискримінації, а також активізацію міжнародного співробітництва у цій сфері.

Крім того, проектом пропонується забезпечити з боку держави правовий, медичний та соціальний захист осіб, які постраждали від дискримінації. Передбачається використання напрацювань науки та освіти в сфері боротьби та протидії дискримінації.

Також, пропонується спрямувати зусилля держави на формування у суспільстві толерантного ставлення до особи за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, поширення полікультурних цінностей.

Стратегію боротьби з дискримінацією в Україні пропонується затвердити Указом Президента.

На сьогодні з проектом Стратегії можно ознайомитися сайті Мін‘юсту (www.minjust.gov.ua), де документ виставлено для громадського обговорення.

Зауваження та пропозиції до проекту Стратегії прийматимуться протягом місяця, від фізичних та юридичних осіб, на адресу: м. Київ, вул. Городецького, 13, 01001, Міністерство юстиції, Управління конституційного та адміністративного законодавства Департаменту конституційного, адміністративного та соціального законодавства або на адресу електронної пошти: [email protected].

Структурна побудова державних органів як і багато чого іншого в державі Україна була успадкована від Радянського Союзу. Це повністю стосується і Міністерства оборони – колишнього монстра, «держави у державі» із власним військо-промисловим комплексом, власними правоохоронними органами у вигляді військової служби правопорядку та військової прокуратури і зазвичай із власними камерами тимчасового тримання та тюрмами у вигляді дисциплінарних батальйонів та гауптвахт. Враховуючи це все, дослідницька група долучила військове відомство до списку місць несвободи в Україні, які мають бути охоплені майбутнім НПМ.

Здійснення інвентаризації місць несвободи в Міністерстві оборони, показало, що більшість аспектів діяльності таких місць регламентується наступними нормативними актами: Закон України «Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України», Наказ Міноборони України № 618 від 16.12.2004 «Про затвердження Інструкції про порядок і умови утримання засуджених, узятих під варту та затриманих військовослужбовців», Наказ Міноборони України № 567 від 29.11.2004 «Про затвердження Інструкції про порядок відбування покарання засуджених військовослужбовців у виді тримання в дисциплінарному батальйоні». Розділ складено на основі витягів з цих документів тому, що саме за ними й відбувається поміщення та перебування під вартою в Міністерстві оборони.

В ході дослідження було отримано дані, які свідчать, що станом у структурі військової служби правопорядку у Збройних силах України функціонують такі військові установи де є місця позбавлення волі військовослужбовців:

Гауптвахти ВСП (162 місця) – м. Київ; м. Хмельницький; м. Дніпропетровськ; м. Сімферополь – спеціальні приміщення для нагляду за військовослужбовцями, які засуджені до арешту, узяті під варту або затримані. На гауптвахті Центрального управління Служби правопорядку по місту Києву і Київській області утримуються засуджені, узяті під варту, затримані військовослужбовці чоловічої статі та військовослужбовці-жінки;

Відправлення та прийняття військовослужбовців на гауптвахту Служби правопорядку здійснюється відповідно до вимог пунктів 4 – 11 додатка 12 до Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, статті 259 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП). Військовослужбовців, підданих арешту як тимчасовому запобіжному заходові, засуджених військовим судом, відправляють для відбуття арешту на гауптвахту з вмотивованим рішенням суду, а затриманих за підозрою у вчиненні злочину – з постановою відповідного органу в десятиденний строк після одержання такого рішення.

Загалом, на гауптвахті тримають військовослужбовців, заарештованих у дисциплінарному порядку, а також солдатів (матросів), сержантів (старшин), які проходять службу за контрактом. Крім цього, на гауптвахті можуть утримувати:

– військовослужбовців, затриманих відповідними органами за підозрою у вчиненні злочину до прийняття рішення військовим судом, – не більш як 3 доби;

– військовослужбовців Збройних Сил України та військовозобов’язаних під час проходження ними зборів, а також військовослужбовців інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, для яких як запобіжний захід обрано взяття під варту;

– засуджених військовослужбовців Збройних Сил України та військовозобов’язаних під час проходження ними зборів, а також військовослужбовців інших військових формувань, які відбувають покарання у вигляді арешту та тримаються в умовах ізоляції строком від одного до шести місяців;

– військовослужбовців, засуджених військовим судом, яких направляють до дисциплінарної частини, – до набрання вироком законної сили;

– військовослужбовців, затриманих за порушення військової дисципліни у нетверезому стані (або таких, що не мають документів), до витвереження (або встановлення особи), але не більш як одну добу.

Додаток 12 до Закону України «Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України», який саме й регламентує діяльність гауптвахт, надає важливу інформацію стосовно цього місця утримання:

– «Усі військовослужбовці, засуджені до арешту, які прибули на гауптвахту, підлягають обов’язковому медичному огляду. Організація медичного огляду та надання медичної допомоги покладається на начальника медичної служби гарнізону» (п. 8);

– «На заарештованих, які не виконують встановлених правил внутрішнього розпорядку на гауптвахті або дозволяють собі порушувати військову дисципліну, накладаються дисциплінарні стягнення начальником органу управління Служби правопорядку в гарнізоні. Розпорядженням начальника органу управління Служби правопорядку в гарнізоні такі заарештовані можуть бути переведені в одиночні камери, про що начальник гауптвахти робить необхідну позначку в записці про арешт. Арешт військовослужбовців, що накладається на гауптвахті, оформляють повторною запискою про арешт. У такому разі безперервний строк перебування на гауптвахті військовослужбовця не може перевищувати 20 діб» (п.13);

– «Рядових (матросів), які утримуються на гауптвахті в загальних камерах, залучають до занять із стройової підготовки, до вивчення статутів Збройних Сил України і до робіт на військових об’єктах у межах гарнізону, визначених начальником органу управління Служби правопорядку в гарнізоні. Тривалість робіт – до 8 годин на добу. Військовослужбовців, яких тримають в одиночних камерах, до роботи та занять не залучають» (п. 14);

– «Тривалість сну для заарештованих передбачено 8 годин на добу в нічний час. Спати або лежати вдень заарештованим заборонено. Після підйому нари прибирають, відкидні нари беруть на замок» (п. 14);

– «Заарештовані мають митися в лазні раз на тиждень у дні й години, визначені начальником органу управління Служби правопорядку в гарнізоні. У ці самі дні проводять медичний огляд заарештованих» (п.22);

– «Заарештованих забезпечують харчуванням за нормою основного солдатського пайка» (п. 23);

– «Контроль за додержанням законності та порядку утримання засуджених до арешту військовослужбовців здійснює начальник органу управління Служби правопорядку в гарнізоні. Начальником чергової зміни на гауптвахті Служби правопорядку, де утримуються засуджені військовослужбовці, призначається офіцер (прапорщик)» (п. 28);

– «Засуджені тримаються на гауптвахтах Служби правопорядку в окремих камерах по 2-5 осіб у кожній за категоріями військовослужбовців, при цьому на одного засудженого відводиться площа з розрахунку не менш як 2,5 кв. м, об’єм повітря має бути 9-12 куб. м на одну особу. Вікна камер на гауптвахті Служби правопорядку повинні бути завширшки 0,5 м і заввишки 0,9 м та обладнані зсередини металевими ґратами, звареними між собою, які унеможливлюють доступ до скла. Температура в камерах повинна бути не нижче 18 градусів» (п. 34);

Звільнення засуджених військовослужбовців із гауптвахти Служби правопорядку здійснюється у відповідності з вимогами пунктів 47 – 49 додатка 12 до Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України.

Підставами для звільнення засуджених військовослужбовців від відбування покарання є:

– відбуття строку покарання, призначеного вироком суду;

– акт амністії;

– акт про помилування;

– скасування вироку суду або закриття кримінальної справи;

– умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

– у разі смерті або тяжкої хвороби рідних заарештованого, а також за будь-якого стихійного лиха, що зазнала його сім’я, військовослужбовця можуть звільнити до закінчення строку арешту за наказом начальника органу управління Служби правопорядку.

Військовослужбовців, заарештованих за рішенням суду або затриманих правоохоронними органами, звільняє начальник гауптвахти Служби правопорядку на підставі рішення суду або відповідного правоохоронного органу.

Підстави звільнення узятих під варту військовослужбовців є:

– скасування запобіжного заходу;

– зміна запобіжного заходу;

Постанова, вирок або ухвала суду про звільнення узятих під варту військовослужбовців підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув’язнення.

Дисциплінарний батальйон ВСП (90 місць) – м. Київ

Саме в дисциплінарному батальйоні здійснюється відбування покарання засуджених військовослужбовців строкової військової служби на строк від 6 місяців до 2 років. Дисциплінарний батальйон є військовою частиною, яку утримують на окремому штаті, яким передбачено штатно-посадові категорії осіб офіцерського складу на один ступінь вище від аналогічних штатно-посадових категорій батальйону. Військовослужбовців, засуджених до покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні, до набрання вироком законної сили тримають на гауптвахтах Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. Строк відбування покарання засуджених військовослужбовців у виді тримання в дисциплінарному батальйоні обчислюється з дня, визначеного вироком суду, з урахуванням, відповідно до статей 72, 73 Кримінального кодексу України, часу тримання засудженого в місцях попереднього ув’язнення. До дисциплінарного батальйону засудженого військовослужбовця направляють на підставі вироку суду, який набрав законної сили. З моменту отримання розпорядження суду начальник органу управління Служби правопорядку, у зоні діяльності якого розташована гауптвахта, на якій утримувався засуджений військовослужбовець, в триденний строк відправляє його у дисциплінарний батальйон під конвоєм.

До відправки засуджених військовослужбовців до дисциплінарного батальйону організувати їх медичний огляд, у тому числі і тих, які утримувалися у слідчих ізоляторах Державної пенітенціарної служби України та інших місцях попереднього ув’язнення, про що зробити відповідний запис у медичній книжці.

Прийом засуджених військовослужбовців, які прибули до дисциплінарного батальйону, здійснюється у спеціально обладнаній на контрольно-пропускному пункті кімнаті одним із заступників командира дисциплінарного батальйону спільно зі старшим помічником начальника штабу (з кадрів і стройової частини), представниками речової та медичної служб. Усі засуджені військовослужбовці, які прибули до дисциплінарного батальйону, підлягають обов’язковому медичному огляду, а їх обмундирування і натільна білизна – спеціальній обробці.

Зазначимо, що для дисциплінарного батальйону встановлений шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. Розпорядок дня у дисциплінарному батальйоні встановлюється командиром батальйону. У розпорядку дня має бути передбачено роботу на виробництві не менше як 8 годин, нічний сон – 8 годин на добу, приймання їжі – три рази на день. Планується по одному дню на тиждень для навчальних занять та парко-господарських робіт. На прохання засуджених військовослужбовців або за ініціативою релігійних організацій може бути проведено богослужіння, релігійні обряди, час і умови здійснення яких визначає командир дисциплінарного батальйону.

Засуджених військовослужбовців звільняють з дисциплінарного батальйону за таких підстав:

– після відбуття строку покарання, призначеного вироком суду;

– в силу акта амністії;

– у зв’язку з помилуванням;

– у зв’язку з винесенням судом ухвали (постанови, рішення) про умовно-дострокове звільнення або звільнення від відбування покарання через хворобу.

Засуджені військовослужбовці, які відбувають покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні і визнані військово-лікарською комісією непридатними за станом здоров’я до військової служби зі зняттям з військового обліку або непридатними до військової служби у мирний час, звільняються судом від покарання за поданням командира дисциплінарного батальйону і висновком військово-лікарської комісії.

Військовослужбовців, звільнених з дисциплінарного батальйону, направляють для подальшого проходження строкової військової служби, як правило, в ті ж військові частини, в яких вони проходили службу до засудження.

Спеціальні палати військового лікувального закладу (12 місць) – 2 з них обладнані у Головному військово-медичному клінічному центрі (м. Київ), інші спеціальні палати обладнано у військових лікувальних закладах, які розташовані у тих же містах де і Гауптвахти (м. Хмельницький; м. Дніпропетровськ; м. Сімферополь) – приміщення у військових лікувальних закладах Збройних Сил України, в яких розміщуються для лікування хворі за висновком лікаря військовослужбовці, які засуджені до арешту, узяті під варту або затримані;

Камери тимчасово затриманих (кімнати для тимчасово затриманих військовослужбовців) – камери для тимчасово затриманих військовослужбовців, які обладнуються на гауптвахтах Служби правопорядку, та кімнати для тимчасово затриманих військовослужбовців, які обладнуються у будинках (приміщеннях) органів управління Військової служби правопорядку у Збройних Силах України (далі – Служба правопорядку), до складу яких гауптвахти не входять.

Слід особливо відзначити, що Додаток 12 до Закону України «Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України» вказує що, «якщо гауптвахта Служби правопорядку розташована на великому віддаленні, з дозволу начальника гарнізону (командира з’єднання) у військових частинах може обладнуватися спеціальна кімната для перебування тимчасово затриманих військовослужбовців (камера тимчасово затриманих). Контроль за перебуванням тимчасово затриманих у такому разі покладається на чергового військової частини (корабля). Строк перебування військовослужбовців у камерах тимчасово затриманих – до доби».

У КТЗ можуть утримуватися:

– військовослужбовці, затримані за порушення військової дисципліни у нетверезому стані (або такі, що не мають документів), до витвереження (або встановлення особи), але не більше як одну добу;

– військовослужбовці, затримані відповідними органами за підозрою у вчиненні злочину, до прийняття рішення судом – не більше як три доби.

Строк тримання в КТЗ затриманих військовослужбовців обчислюється з моменту їх доставлення до органу управління Служби правопорядку для складання протоколу.

Прийняття затриманих військовослужбовців у КТЗ здійснюється на підставі протоколів про адміністративне затримання, які складаються уповноваженими на те посадовими особами органів управління Служби правопорядку у відповідності з вимогами КУпАП.

Підставою для звільнення затриманих військовослужбовців із КТЗ є рішення начальника органу управління Служби правопорядку, а військовослужбовців, затриманих відповідними органами за підозрою у вчиненні злочину, звільняють на підставі рішення начальника відповідного правоохоронного органу.

Наприкінці зауважимо, що нагляд за законністю, а разом із тим і право відвідувати місця несвободи у Міністерстві оборони України належить військовим прокуратурам гарнізонів.

Журналістське розслідування. Цікавий жанр, перед усім, через безмежну різноманітність існуючих форм і методів реалізувати себе у ньому. Він популярний у читача і затребуваний у редактора, у ньому працюють через ідейні міркування і на замовлення, для одних – він засіб досягнення справедливості, а для інших отримання гонорару, хтось робить з нього літературний витвір, а інші, особливо не заморочуючись стилістикою, просто зливають отриманий компромат.

     Як і кожний жанр, він має свої традиції й кліше а тому журналістське розслідування – це завжди епатаж із зведеною до мінімуму етичною складовою: воно із задоволенням вимітає сміття з хати, зриває маски, витягує із шаф скелети, перевертає брудну білизну своїх «героїв», чим нищить їх репутацію та викликає обурення й звинувачування в упередженості. Тому для одних «акул пера» – це кращий спосіб заявити про себе, для інших – ефектна манера подачі матеріалу, а для когось – захоплююча, а іноді і небезпечна гра у детектива.

      Наведений нижче матеріал виключення з правил. Він не є сенсаційним і у ньому не має викриття корупційних схем чи майнових афер можновладців, фота їх палаців і коштовних автівок, зйомок у саунах, скандальних інтерв’ю або інших, властивих для журналістського розслідування, «перчинок». Його «герої» – звичайні міліціонери з периферії, співробітники ДАІ, які провели затримання водія так, що він опинився у лікарні. Як на сьогодні, це не скандал і, погодьтеся – якось непомітно ми вже звикли до подібних випадків і такі факти, у кращому разі, поміщуються на задвірках газетних шпальт. Іноді на них так же буденно реагує міліція, обмежуючись стислим «під час службового розслідування наведені у дописі факти свого підтвердження не знайшли». Будемо відвертими – міліцейська жорстокість поступово стала для нас ординарною і прозаїчною справою.

     Проте, головна мета цього журналістського розслідування – не чергова спроба привернути увагу суспільства до проблеми насильства у правоохоронних органах. Це, безперечно, необхідно, але не менш важливо задуматися – чому офіційні розслідування випадків побиття громадян міліціонерами не доходять до свого логічного кінця – покарання винних? Чому здорова людина, після відвідування райвідділу або спілкування з міліціонерами, раптом перетворюється у інваліда, а винних у цьому знайти не вдається? Відповідні органи стверджують – важко довести вину правоохоронців. Тоді виникає ще одне питання – чому так?

          Зрозуміло, що співробітники міліції рідко зізнаються у нанесенні тілесних ушкоджень затриманому, а використання методів видавлювання зізнання на допитах «третього ступеню» до правоохоронців, на відміну від пересічних громадян, не застосовується. Таким чином виникає необхідність у зібранні доказів – фактичних даних, які, у своїй сукупності, підтвердять вину співробітників міліції. І головне ось тут і виникає головна проблема – а як оцінюються ці зібрані докази.

        В Україні, на відміну від європейських країн, тягар доведення вини правоохоронця у побитті чи катуванні, зазвичай, покладається на потерпілого – саме він мусить довести «міліціонери мене били», а не правоохоронці спростувати таке твердження. Це не просто, адже жорстокі дії стосовно громадян здійснюються в умовах неочевидності – за відсутністю свідків, у закритих для сторонніх очей службових кабінетах, з поясненням оточуючим «затримуємо злочинця». А при спонтанних випадках проявів міліцейської жорстокості, правоохоронці, отямившись через певний час і розуміючи можливі наслідки, роблять все можливе для знищення доказів своїх злочинних дій, чинять тиск на випадкових свідків, фальшують документи з єдиною метою – унеможливити доведення своєї неправомірної поведінки. І в умовах існуючого на сьогодні в прокуратурі підходу до оцінювання винуватості міліціонерів у чиненні насильницьких дій, коли суперечливі факти та протиріччя у показах свідків трактуються виключно на користь міліціонерів, а непрямі докази їх вини взагалі не приймаються до уваги, це дозволяє правоохоронцям досягнути бажаної цілі та уникнути відповідальності за вчинене.

         Результати цього журналістського розслідування я вирішив оформити у вигляді ВИСНОВКУ (складанням такого документу завжди завершується офіційне розслідування), у якому не буде емоційного навантаження, красивих порівнянь, пафосних гіпербол і метафор. Просто сухе, свідомо бюрократичне викладення фактів – саме у такому вигляді їх оцінює прокуратура.

                                                                  ВИСНОВОК

за результатами журналістського розслідування по факту отримання тілесних ушкоджень громадянином Близнюком Володимиром Васильовичем

      20.08.2011 до Асоціації УМДПЛ із скаргою на спричинення тілесних ушкоджень співробітниками міліції звернувся громадянин України Близнюк Володимир Васильович, 07.03.1970 року народження, уродженець та житель с. Лозоватка Шполянського району Черкаської області, одружений, інвалід ІІ групи.

      Проведеним  розслідуванням з виїздом на місце події,   встановлено :

      За твердженнями потерпілого Близнюка В.В., 23.07.2011, приблизно о 6 годині ранку, він, разом з трьома своїми знайомими, на автомобілі ВАЗ-2105 державний номер СА 3729ВС прибув у приватних справах до м. Шпола Черкаської області. За кермом транспортного засобу перебував Близнюк В.В., який здійснював керування на підставі доручення від власника автомобіля – свого племінника Карого Ігора Ростиславовича.

       Близнюк В.В. припаркував автомобіль на стоянці поблизу центральної площі міста Шпола, але до нього підійшов інспектор ДПС Шполянського відділення ДАІ прапорщик міліції Мартинюк С.А. та у категоричній формі зажадав від Близнюка В.В. переїхати в інше місце, оскільки автомобіль, на думку працівника міліції, буде заважити прибиранню прилеглій до площі території.

        Близнюк В.В. виконав цю вимогу і переїхав на інший бік площі, з’їхав з проїжджої частини і зупинив автомобіль на будівельному майданчику по вулиці Таранця. Через декілька хвилин після цього до нього знову під’їхав прапорщик Мартинюк С.А. і заблокував можливість руху автомобіля Близнюка А.В. своїм службовим автомобілем. Вийшовши з нього, інспектор ДПС Мартинюк С.А., з слів потерпілого, заявив: «Скільки я буду за тобою ганятися?!» та у некоректній формі повідомив, що за його інформацією на автомобілі ВАЗ-2105 д.н. СА3279ВС здійснюється перевезення наркотичних речовин, після чого вчинив спробу провести огляд салону автомобіля.

         Близнюк В.В., розуміючи серйозність висунутих звинувачень, повідомив співробітнику міліції, що він керує автомобілем по дорученню і запропонував Мартинюку С.А. викликати на місце події власника транспортного засобу – гр. Карого І.Р., до прибуття якого огляд автомобіля не проводити.

        Інспектор ДПС зустрів цю пропозицію з обуренням, певний час ще наполягав на необхідності проведення огляду, а потім по мобільному телефону викликав після до місця конфлікту начальника Шполянського відділення ДАІ майора міліції Петрова В.М.

       Останній також почав наполягати на проведенні огляду автомобіля Близнюка В.В. та , після нетривалої телефонної розмови з невстановленим абонентом, заявив, що вказаний транспортний засіб по обліках ДАІ рахується викраденим. Після цього працівники міліції знову зробили спробу проникнути до салону автомобіля та оглянути його.

        Близнюк В.В. категорично заперечив саму можливість перебування автомобіля в угоні і ще раз звернувся до правоохоронців з проханням викликати на місце події власника автомобіля. Враховуючи те, що працівники міліції не відреагували на його прохання, Близнюк В.В. почав заважати їм у проведенні огляду – зачиняв двері транспортного засобу та ставав на шляху міліціонерів.

       У подальшому, з слів Близнюка В.В., майор міліції Петров В.М. несподівано вдарив його рукою по голові, після чого обидва працівники ДАІ взялися наносити Близнюку В.В. удари руками й ногами по тулубу і збили з ніг. Близнюк В.В. почав звати на допомогу, але міліціонери затулили йому рота, перевернули на спину і, викручуючи руки, наділи наручники. Наступних подій Близнюк В.В. не пам’ятає, оскільки від болю втратив свідомість і прийшов до тями вже у лікарні.

       Внаслідок таких дій Близнюк В.В. був доставлений у важкому стані до реанімаційного відділення Шполянської районної лікарні. Працівники зазначеної медичної установи пояснили, що його непритомного привезли до приймального відділення співробітники міліції.

      Відповідно до виписки з історії хвороби №412 Шполянської районної лікарні, Близнюку В.В. був поставлений діагноз (мовою оригіналу): «Тяжёлая закрытая черепно-мозговая травма. Ушиб головного мозга? Отёк головного мозга. Кома 2-3 степени. Ушиб мягких тканей головы. Ссадины левого лучезапястного сустава. Перелом шиловидного отростка левой лучевой кости. Алкогольная интоксикация. Эпилепсия с редкими приступами. Неврологический статус: Коматозное состояние»

      Отримати пояснення від майора міліції Петрова В.М. та прапорщика міліції Мартинюка С.А. не представилося можливим, оскільки на час проведення розслідування вони, за повідомленням тимчасово виконуючого обов’язки начальника Шполянського ВДАІ капітана міліції Недопаса В.В., перебувають у відпустці. Сам Недопас В.В. проінформував, що про обставини цього інциденту йому нічого не відомо, оскільки на місці події його особисто не було.

       Разом з тим, встановлено, що на Близнюка В.В. 26.11.2011 був складений адміністративний протокол за частиною 1 статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (керування транспортним засобом особою, яка перебуває у стані сп’яніння), який направлено для розгляду і прийняття рішення у Шполянський районний суд.

        Можливо відмітити, що капітан міліції Недопас В.В. перешкод проведенню журналістського розслідування не чинив та під час спілкування повністю виконував вимоги наказу МВС України від 23.03.2010 №88 «Про вдосконалення взаємодії органів внутрішніх справ з засобами масової інформації».

    Враховуючи неможливість проведення опитування співробітників міліції Петрова В.М. та Мартинюка С.А., як іншої сторони інциденту, позицію міліції щодо його причин було встановлено шляхом вивчення відповідних документів.

     Згідно з протоколом про адміністративне правопорушення від 26.07.2011, який на Близнюка В.В. склав один з учасників події інспектор ДПС Мартинюк С.А., 23.07.2011 о 7 годині 30 хвилин ранку Близнюк В.В. «керував автомобілем ВАС2105 державний номер СА 3729ВС в м.Шпола по вул. Таранця у стані алкогольного сп’яніння. Огляд проводився у мед закладі».

       Пояснення працівників міліції щодо обставини затримання Близнюка В.В. зафіксовані у виписці з історії хвороби №412, де вказується (мовою оригіналу): «Со слов работников милиции выпивал всю ночь в баре «Владимир», потом «убегал» на машине. Когда задержали, оказывал сопротивление, документы предъявил не сразу. Одели наручники. По дороге в больницу потерял сознание».

       Таким чином, можливо визначити версію міліції: « 23.07.2011 о 7.30 Близнюк В.В. був затриманий не в зв’язку з підозрою у перевезенні наркотиків чи викраденням транспортного засобу, а за керування автомобілем у стані сп’яніння внаслідок довготривалого вживання алкоголю у барі «Володимир». Близнюк В.В. намагався втікти від працівників ДАІ, використовуючи для цього транспортний засіб та чинив правоохоронцям опір при затриманні, в зв’язку з чим до нього були застосовані наручники. Під час перевезення до лікарні втратив свідомість»

      Проте, проведеним розслідуванням встановлено ряд фактів, які, як прямо, так і побічно, вказують на неправдивість міліцейської версії обставин події, що дає підстави вважати – ця версія висунута правоохоронцями виключно з метою уникнення відповідальності за нанесення Близнюку В.В. тілесних ушкоджень.

      Слід зазначити, що потерпілий Близнюк В.В. не визнав факт свого перебування у барі «Володимир» 23.07.2011 і вживання у ньому алкогольних напоїв, а також повідомив, що через хворобу (епілепсія) він взагалі уникає від вжитку спиртного та вказав на сумнівність міліцейського твердження про перебування у нетверезому стані будь-якої людини у такий ранішній час.

      Сестра потерпілого Близнюка В.В. – Кара Л.В. підтвердила, що її брат уникає від зловживання спиртним через стан здоров’я і 22-23.07.2011 він був тверезим.

       Власник автомобіля – громадянин Карий І.Р. також повідомив, що Близнюк В.В. до вживання алкоголю не схильний, а у противному випадку він не надав би йому можливість користуватись своїм транспортним засобом.

       Так як вказані особи перебувають з Близнюком В.В. у родинних стосунках, що не виключає їх упередженості, під час розслідування здійснено аналіз інших матеріалів та фактів, на підставі яких потерпілого було висунуто звинувачення у керуванні транспортним засобом в нетверезому стані.

      Працівниця бару «Володимир» міста Шпола, яка обслуговувала клієнтів закладу 22 та 23.07.2011, повідомила, що не знає Близнюка В.В. та також категорично заперечила факт його перебування у барі «Володимир» у вказаний проміжок часу й проінформувала, що заклад працює лише до 2 годин ночі.

     У протоколі про адміністративне правопорушення від 26.07.2011, складеному інспектором ДПС прапорщиком міліції Мартинюком С.А. на Близнюка В.В. вказано, що огляд останнього проведено у медзакладі

      Як підтвердження факту отримання від медиків висновку про перебування Близнюка В.В. у стані сп’яніння, до протоколу був доданий лист Шполянської районної лікарні до місцевої прокуратури про те, що 23.07.2011 о 8.30 хвилин Близнюк В.В. був доставлений до медустанови з діагнозом «…Алгокольна інтоксикація».

       Під час розслідування з”ясовано, що після доставляння Близнюка В.В. до вказаного медичного закладу, у нього було взято кров на аналіз вмісту алкоголю, але, з незрозумілих причин, діагноз «Алкогольна інтоксикація» був поставлений медиками і вписаний до історії хвороби одразу після доставляння Близнюка В.В. до приймального відділення і не на підставі результатів аналізів, а виключно через запах спиртного з рота. Слід зауважити, що лікарі не мали можливості навіть оцінити адекватність поведінки доставленого, оскільки Близнюк В.В. перебував у непритомному стані.

      Хіміко–токсикологічне обстеження відібраної крові, яке було проведено Черкаським обласним наркологічним диспансером, виявило у крові Близнюка В.В. етиловий спирт у концентрації 0, 50 проміле.

     Вказана концентрація є приблизним еквівалентом прийому особою чоловічої статі 50 грамів горілки, 200 грамів вина або 500 грамів пива, і, для її оцінювання згідно медичних методичних вказівок в Мінздраву СРСР від 03.07.1974, використовується наступна орієнтовна схема:

– відсутність впливу алкоголю – до 0, 5 проміле;

– легка ступінь сп’яніння – від 0, 5- 1, 5 проміле.

     Слід зауважити, що концентрація у 0, 5 проміле в крові може мати місце, коли кров для аналізу відбиралась у людини, яка нещодавно вживала кефір, квас, безалкогольне пиво або приймала певні лікарські засоби.

       Таким чином, поставлений Близнюку В.В. діагноз «алкогольна інтоксикація», під яким слід розумітиотруєння організму хворого через вживання надмірної дози алкоголю, вірогідно є помилковим, але саме цей діагноз був використаний міліцією, як підстава для притягнення Близнюка В.В. до адміністративної відповідальності за керування автомобілем у стані сп’яніння та направлення відповідного протоколу до суду.

     Подібні, але вже не медичні, а правові порушення, були виявлені під час ознайомлення з адміністративною справою, заведеною на Близнюка В.В. співробітниками Шполянського відділення ДАІ по факту керування останнім транспортним засобом у стані сп’яніння.

      Привертає увагу той факт, що Близнюк В.В. не підписував складений на нього адміністративний протокол, копії протоколу не отримував і стверджує, що взагалі не знав про наміри міліції притягнути його до адміністративної відповідальності (копія адміністративного протоколу та доданих до нього матеріалів була отримана у Шполянському районному суді під час розслідування).

        Інспектором ДПС прапорщиком міліції Мартинюком С.А. у протоколі зроблено запис «від підпису відмовився у присутності свідків», але установчі дані цих свідків (прізвища, ім’я та по батькові) у протоколі не зазначені. При надсиланні протоколу з ДАІ до Шполянського районного суду, до нього були додані пояснення чотирьох осіб, але ці пояснення не свідчать про відмову Близнюка В.В. підписати протокол.

      По-перше – пояснення відбирались по суті нібито скоєного Близнюком В.В правопорушення і у них взагалі не вказується про те, що інспектор ДПС Мартинюк С.А. склав адміністративний протокол і пропонував Близнюку В.В. його підписати.

       По-друге – пояснення у свідків відбирались 23.07.2011 безпосередньо на місці конфлікту, а сам протокол був складений на потерпілого пізніше – 26.07.2011. Таким чином пояснення від 23.07.2011 не можуть бути залучені до протоколу, як доказ відмови його підписання правопорушником.

       Слід зауважити, що пояснення від всіх чотирьох свідків написані одним нерозбірливим почерком, у поясненнях взагалі не проставлена дата їх написання та хто саме з працівників міліції ці пояснення відібрав.

      Особливістю пояснень є те, що у трьох з них присутні записи, згідно з яким співробітники ДАІ нібито пропонували Близнюку В.В. пройти медичне обстеження, але він від цього відмовився. У написанні вказаних формулювань є одна спільна особливість – вони вписані у самому кінці пояснення і буквами, значно меншими, ніж весь інший текст. Таким чином є підстави вважати, що у пояснення свідків ці записи були внесені пізніше і, вірогідно, без відома осіб, які писали пояснення.

            Невручення Близнюку В.В. копії складеного на нього адміністративного протоколу та не роз’яснення йому при цьому його прав, є грубим порушенням нормативно-правових актів України, у тому числі статей 254, 257, 268 Кодексу України про адміністративні правопорушення та пункту 4.1. Інструкції, затвердженої наказом МВС від 26.02.2009 №77.

          Можливо вказати і на те, що Близнюк В.В. звинувачений у керуванні транспортним засобом у стані сп’яніння , незважаючи на те, що на час прибуття інспектора ДПС Мартинюка С.А. автомобіль перебував на площадці поза межами проїжджої частини

        Припущення про те, що вказані порушення допущенні міліціонерами через незнання вимог нормативно-правових актів малоймовірно, оскільки співробітники ДПС у системі професійної підготовки вивчають положення адміністративного кодексу України та відомчих документів (при цьому їх увага акцентується саме на порядку складання адміністративних протоколів) та щорічно здають відповідні заліки із знання їх вимог.

     Однобічна спрямованість перерахованих вище порушень порядку притягнення особи до адміністративної відповідальності свідчить про те, що вони, вірогідно, вчинені інспектором ДПС Мартинюком С.А. для позбавлення Близнюка В.В. можливості належним чином організувати та забезпечити свій захист під час розгляду адміністративної справи у суді. В свою чергу є очевидним той факт, що визнання Близнюка В.В. винним у судовому засіданні, призведе до обґрунтування та виправдання застосування до нього співробітниками міліції сили.

        Під час розслідування були вивчені мотиви та обставини застосування співробітниками ДАІ до Близнюка В.В. фізичної сили і спецзасобу наручники.

      За твердженням потерпілого, справжньою причиною застосування до нього фізичної сили стала відмова Близнюка В.В. надати можливість міліціонерам оглянути його автомобіль.

     Відповідно до статті 13 Закону України «Про міліцію», співробітники мають право застосовувати фізичну силу виключно для подолання протидії законним вимогам міліції, яка здійснюється із застосуванням сили щодо працівників міліції. Співробітники Шполянського відділення ДАІ, в порушення вимог вказаної статті, застосували до Близнюка В.В. силу за відсутності обох виділених у тексті умов.

       Міліціонери вимагали від Близнюка В.В. надати їм можливість здійснити огляд транспортного засобу мотивуючи спочатку тим, що він «підозрюється у перевезенні наркотиків», а у подальшому –«перебуває в угоні».

      Надаючи правову оцінку діям міліціонерів, слід зазначити, що згідно із статтею 30 Конституції України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення у них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. Відповідно до Постанови ВСУ від 28.03.2008 N 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства», автомобіль слід вважати «іншим володінням особи».

         Вказана теза також закріплена і у статті 190 Кримінально-процесуального кодексу України, яка дозволяє проведення огляду «іншого володіння особи» без відповідної постанови суду лише у виняткових випадках, пов’язаних з рятуванням життя людей, майна або безпосереднім переслідуванням злочинця чи за письмовою згодою володільця.

       Відповідно до статті 191 КПК України, огляд проводиться слідчим у присутності не менше двох понятих.

     Жодна з перерахованих умов співробітниками Шполянського відділення ДАІ виконана не була, а тому їх вимоги про надання можливості провести огляд автомобіля є незаконними і, за певних обставин, утворюють формальні ознаки злочину, передбаченого частиною 2 статті 162 Кримінального кодексу України, відповідно до якої незаконне проникнення службовою особою до іншого володіння особи, проведення в ньому огляду чи обшуку караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

       Слід зазначити, що твердження працівників Шполянського відділення ДАІ про те, що автомобіль, яким керував Близнюк В.В., «перебуває в угоні» є свідомо неправдивим, оскільки власник автомобіля гр. Карий І.Р. повідомив, що жодної заяви з цього приводу він не писав.

       Важливим є і те, що застосування сили співробітниками міліції визнається законним, якщо це євідповіддю на застосування правопорушником сили щодо правоохоронців. В той же час, Близнюк В.В. чинив перешкоди протиправним намірам співробітників ДАІ проникнути до автомобіля без застосування сили щодо них – закривав двері у транспортний засіб, ставав на шляху працівників міліції тощо і саме правоохоронці, за поясненнями свідків, виступили у якості ініціаторів силового розвитку конфлікту.

     Необхідно вказати, що співробітники міліції застосували щодо Близнюка В.В. фізичну силу не тільки безпідставно, а і з очевидним перевищенням її необхідного порогу. Стаття 12 Закону України «Про міліцію» чітко вказує « у разі неможливості уникнути застосування сили, вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов’язків і зводитись до мінімуму можливості завдання шкоди здоров’ю правопорушника».

      Навіть при необхідності застосування фізичної сили до Близнюка В.В., співробітники Шполянського відділення ДАІ, маючи чисельну перевагу, мали використовувати щодо нього певні прийоми затримання, проте це затримання звелося до елементарного побиття Близнюка В.В. – нанесення ударів по голові та вразливим точкам тулубу.

     Таким чином, з правової точки зору дії працівників Шполянського відділення ДАІ стосовно Близнюка В.В. можуть кваліфікуватися не як обґрунтоване застосуванням сили у рамках чинного законодавства, а якнанесення Близнюку В.В. тілесних ушкоджень середньої тяжкості ( з урахуванням характеру отриманих потерпілим травм та періоду перебування у медичних установах на лікуванні).

       Крім цього, майор міліції Петров В.М. та прапорщик міліції Мартинюк С.А. тривалий час не вживали заходів по наданню медичної допомоги Близнюку В.В., який перебував у безпорадному стані. Відповідно до статті 12 Закону України «Про міліцію» у випадку, коли застосування правоохоронцями сили призвело до завдання шкоди здоров’ю громадянина, міліція зобов’язана надати необхідну допомогу потерпілим у найкоротший строк.

       Незважаючи на те, що після затримання Близнюк В.В. вочевидь перебував у важкому та непритомному стані, співробітники Шполянського відділення ДАІ бригаду швидкої медичної допомоги на місце події не викликали, за свідченнями очевидців наручники з нього не зняли і доставили Близнюква В.В. до Шполянскої районної лікарні лише о 08.30, приблизно через 1 годину після втрати ним свідомості.

         Найбільш показовими є пояснення свідка подій гр. Сараніна Д.В., яки вказав на безпідставність застосування до Близнюка В.В. фізичної сили, необґрунтовану жорстокість дій співробітників міліції, несвоєчасне надання потерпілому медичної допомоги, чинення тиску на очевидців події з метою отримання від них виправдувальних для міліції свідчень.

       Крім цього, лікар Шполянської районної лікарні підтвердив, що Близнюк В.В. був доставлений до медичного закладу з очевидними слідами побиття.

     Ще один з очевидців події – гр. Карий І.П. зазначив, що на одязі працівників міліції була кров.

      Під час розслідування також було встановлено, що після поміщення Безуглого В.В. до Шполянської районної лікарні, зник його одяг, у якому потерпілий був доставлений до медичного закладу і на якому, вірогідно, були сліди крові потерпілого, що могло би бути одним з речових доказів його побиття. Працівники медзакладу повідомили, що одяг Близнюка В.В. вони викинули через його забрудненість у бак для сміття.

      В свою чергу сестра потерпілого гр. Кара Л.В. стверджує, що вона намагалася у цей же день знайти одяг у вказаному місці з метою його пред’явлення у подальшому, як доказу побиття брата, але на смітнику одяг був відсутній.

      Крім цього, сестра Близнюка В.В. – гр. Кара Л.В. стверджує, що співробітники міліції, можливо, використовують свої неслужбові зв’язки з метою уникнення відповідальності за нанесення її брату тілесних ушкоджень.

           На підставі вищевикладеного, вважаю :

         Сукупність зібраних під час проведеного журналістського розслідування фактичних даних може свідчити про те, що саме співробітники Шполянського відділення ДАІ майор міліції Петров В.М. та прапорщик міліції Мартинюк С.А були ініціатору конфлікту з Близнюком В.В., під час якого жорстоко побили останнього, внаслідок чого Близнюк В.В. отримав тілесні ушкодження.

         У подальшому, розуміючи протиправність своїх дій та маючи за мету уникнути відповідальності, співробітники міліції, з використанням свого службового становища, зробили спробу спотворити обставини конфлікту, представивши Близнюка В.В. у службових документах, як порушника адміністративного законодавства, який, через своє небажання бути притягнутим до відповідальності за вчинене правопорушення, не виконував законні вимоги правоохоронців та чинив їм фізичний опір.

        Таке зміщення акцентів, на думку працівників міліції, повинно свідчити про законність застосування ними сили до Близнюка В.В. та призвести до визнання необхідними, вимушеними й правомірними їх безпідставно жорстокі дії щодо потерпілого.

           P.S. Скажу одразу – інспекція з особового складу (міліцейський орган розслідування випадків вчинення злочинів правоохоронцями) вряд чи збере більше доказів – співробітники ДАІ будуть наполягати на обґрунтованості застосування ними сили до Близнюка В.В. чи взагалі заперечувати цей факт, свідки події інших коментарів не дадуть, а документи під час нашого журналістського розслідування зібрані у достатньому обсязі.

       І прокуратура, отримавши від інспекції з особового складу аналогічний висновок, вряд чи порушить кримінальну справу, посилаючись на протиріччя у показах міліціонерів й потерпілого, недостатність доказів вини правоохоронців, неможливість відтворення реальної картини події, а таким чином і встановлення істини.

        Так буває завжди, коли на співробітників міліції поширюють «презумпцію невинуватості», якою, перед усім, повинні бути захищені цивільні особи, які мають справу з правоохоронцями. І так набагато простіше всім – міліції, інспекції, прокуратурі. Всім, крім нас – звичайних громадян, які постійно вимушені доводити владі своє право на існування, а не спокійно жити у цій країні.

        Проте, процес кримінально-процесуального доказування – це не тільки дослідження фактичних обставин справи, а і процес логічного мислення. І читач має можливість примірити на себе мундир прокурора, проаналізувати та оцінити викладену інформацію, а потім, за власним внутрішнім переконанням, зробити свій висновок «Винні міліціонери чи ні»

Якби в Україні проводили конкурс за недолугістю відмазок влади, то безперечним переможцем у ньому стала би міліція.

Досі країна сміється з розповідей про джип “Кадиллак Ескалейд”, який Могильову подарували невідомі спонсори для “представницьких цілей”.

Потім вони розповідали, що швидка допомога, яка вбила київського таксиста, не належить до кортежу Януковича – аж поки це не визнав сам Янукович.

Сьогодні – нова неправда МВС та спроби заховатися за абсурдним окозамилюванням.

24 серпня вся країна бачила на відео, що проти учасників акції опозиції на День незалежності застосували газ.

На цьому відео можна помітити, як співробітник “Беркуту” ховає газовий балон, який побачили у нього в руках.

Ось на цьому стоп-кадрі чітко видно, що співробітник МВС тримає в руках газовий балон:

Ну а наступного дня після свята міліція почала виправдовуватися.

Начальник Головного штабу МВС України Анатолій Лазарєв заявив: “Це може бути якийсь засіб особистої гігієни, може, це якісь інші пристрої розпилювання, які продаються в магазині парфумерії чи господарському магазині”.

“Але те, що це не газ дратівливої дії – це однозначно”, – запевнив він.

“Перед 24 серпня були інструктажі, і було ухвалено рішення не видавати особистому складу на руки певні засоби активної оборони. В тому числі і балончики з газом, і шумові гранати”, – заявив Лазарєв.

Щоб викрити міліцейського начальника в брехні, треба лише уважно передивитися фотографії співробітників “Беркуту”, яких залучали до блокування акцій опозиції.

Отже, на зображенні чітко видно, що співробітник “Беркуту” укомплектований балончиком сльозоточивого газу “Кобра”.

Він його тримає в спеціальному футлярі на ремені з лівого боку.

Очевидно, саме цей газ було застосовано проти учасників опозиційного мітингу.

Сльозоточивий газ “Кобра” виготовляється ТОВ “Лабораторія прикладної хімії” – в тому числі на замовлення міліції.

У основі “Кобри” лежить речовина Алгоген, яку на сайті виробника названо “найбільш потужною з описаних в літературі отруйних речовин несмертельної дії; викликає втрату боєздатності за рахунок надпотужного подразнення очей, носоглотки та шкіри, при потраплянні надмалої кількості речовини в очі тут же виникає надсильне виділення сліз, біль і спазм м’язів очей”.

Тож, якщо міліцейський начальник Лазарєв вважає газ “Кобра” дезодорантом, то з метою вивчення ефекту йому варто почати бризкати собі ним під пахвою, а потім поділитися з громадськістю отриманим досвідом.