Міністерство внутрішніх справ визнає проблему катування у відділках міліції і обіцяє, що реагуватиме на кожну скаргу з цього приводу. У цьому міністерські чини запевняли під час засідання громадської ради при МВС. Водночас, з оцінками масштабу самої проблеми, які дають громадські організації, в МВС не погоджуються. «Радіо ЕРА» вже зверталось до теми тортур у відділках – ми з’ясовували, чому цього не роблять у цивілізованих країнах і що дасть Україні створення громадської комісії проти тортур при Президенті. Як бачать вирішення своєї проблеми самі міліціонери?

Жодну заяву не залишать без розгляду. Жоден керівник, який санкціонував побої затриманих, не залишиться на посаді. Більше половини справ проти міліціонерів порушують з ініціативи самої міліції. Це все – запевнення керівників МВС. Начальник департаменту громадської безпеки МВС Валерій Ратушняк стверджує, що винна тут – тільки низова ланка. «Ніяких санкціонувань не може бути, і говорити і думати про це не можна. Все залежить від кожної людини: постовий міліціонер, дільничний міліціонер», – сказав він. 

А якраз прокуратура такі справи – закриває. До неї з початку цього року надіслали вже дев’ять сотень заяв про різноманітні порушення прав людини в міліції. Минулого року – близько семи тисяч. Представник Генпрокуратури Василь Куцик підраховує: «За всіма зверненнями були прийняті рішення органами прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину. Тільки декілька було порушено кримінальних справ». 

Однак громадські організації, які займаються правозахистом, заявляють, що мають багато прикладів, коли прокуратура закриває справи, де були очевидні порушення прав людини. «Купа кричущих випадків. Наприклад, жінка немов би викинулася з 3 поверху райвідділу міліції і померла в лікарні. Так от, з цього приводу навіть справу за фактом її смерті не порушили», – сказав голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

Багато злочинів залишаються в тіні через те, що люди бояться скаржитися. Харківська правозахисна група має до 200 справ на рік – лише від тих, хто наважився себе захищати. Начальник департаменту кадрового забезпечення МВС Юрій Казанський вважає, що зміна критеріїв оцінки роботи міліції – запорука того, що безлад у відділках буде поборено. «Відсотки, більше-менше, на базі цього показника завжди проявлялися факти службових порушень. Зараз у нас один підхід: оцінка діяльності міліції населенням», – сказав він.

Міністр Анатолій Могильов ще навесні казав, що відсоток розкриття злочинів незабаром почне знижуватись і наближатись до показника європейських країн. Правозахисник Євген Захаров, проте, зауважує, що нова система показників лише розробляється. «Мені важко повірити, що так буде, бо є дуже сильна інерція. Якщо розкриють злочин за три дні, то за це премію можуть дати. І вважається добрим, якщо в матеріалах кримінальної справи є явка з повинною», – сказав він.

Для дотримання прав людини міліції не вистачає… грошей, кажуть міліціонери. І в цьому є доля істини, каже голова Харківської правозахисної групи. Матеріальне «недозабезпечення» міліціонерів робить їх самих залежними від керівництва і свого роду – безправними.

Українським засобам масової інформації знову загрожують мільйонні позови. Про це заявив Радіо Свобода секретар парламентського комітету з питань свободи слова Юрій Стець. Президент Віктор Янукович підписав закон «Про судовий збір». Досі пропорційно до розміру позову проти журналіста або ЗМІ встановлювали мито у 10% . Наприклад, якщо позивач хотів, щоб йому відшкодували моральну шкоду в мільйон гривень, він мав сплатити 100 тисяч гривень. Після ухвалення цього закону така норма не діє. Натомість один із ініціаторів законопроекту «Про судовий збір» Володимир Пилипенко переконує, що ЗМІ немає чого боятися.

Після того, як Президент Віктор Янукович підписав закон «Про судовий збір», чинної останні вісім років пропорційної 10-відсоткової шкали збору від розміру позову про відшкодування моральної шкоди більше не буде.

Сплативши трохи менше як три тисячі гривень збору, позивач отримає право висувати мільйонні позови проти газет та інших ЗМІ, які йому не подобаються. У цьому впевнений секретар парламентського комітету з питань свободи слова Юрій Стець.

«Говорити, що «ні», що підписаний Президентом закон жодним чином не вплине на журналістів… Подібні речі будуть! І це, на жаль, використовуватимуть політики. Єдина боротьба журналістів проти таких речей, які стосуються журналістської професії, – це винятково об’єднання. Коли, не дай Боже, до когось буде такий позов, решта журналістів просто має забути про ту людину, яка це зробила», – стверджує Юрій Стець.

Зі свого боку, один із ініціаторів законопроекту «Про судовий збір», інший народний депутат Володимир Пилипенко запевнив, що мільйонні позови ЗМІ не загрожують. За його словами, цей закон зовсім не стосується сум претензій, які можуть висувати до ЗМІ.

«Справа в тому, що закон стосується винятково правильного справляння судового збору. Я вважаю, що на заваді цих усіх мільйонних позовів стоятиме суд. І суд розбиратиметься – чи обґрунтований позов? А якщо хтось захоче, будемо так говорити, збагатитися за рахунок журналістів, за рахунок ЗМІ, то суди припинятимуть такі випадки», – переконує Володимир Пилипенко.

Дотеперішній закон захищав пресу від чиновників

Вісім років в Україні діяла норма, за якою при відшкодуванні моральної (немайнової) шкоди на суму понад 10 тисяч неоподатковуваних мінімумів (170 тисяч гривень) позивач оплачував десяту частину розміру позову. В результаті претензії на невиправдано високу суму подавати остерігалися, констатують медіа-експерти.

А от до 2003 року чиновники використовували судові позови для закриття ЗМІ, насамперед газет. Наприклад, наприкінці 1990-х років газету «Всеукраїнські відомості» закрили після позову до цього видання. Суд постановив, що газета має виплатити 3,5 мільйони гривень футбольному клубові «Динамо» (Київ) за публікацію, ніби клуб збирається продати одного зі своїх найкращих футболістів одній із закордонних команд.

«Всеукраїнські відомості» вважали близькою до звільненого з посади прем’єра Павла Лазаренка. Тоді була глибока політична конфронтація між ним і тодішнім головою держави Леонідом Кучмою.

Зауваження медіафахівців не врахували

Інститут медіа-права вніс через народного депутата Андрія Шевченка пропозиції встановити, що з позовної заяви про відшкодування моральної шкоди з ціною претензії понад 300 розмірів мінімальної зарплати (понад 85 тисяч гривень) варто було б сплатити збір у розмірі 10%. Такі пропозиції відхилили.

Проігнорували і заяву громадських організацій (Інституту медіа-права, Інституту масової інформації, «Телекритики», Громадянської служби «Свідомо», Київської незалежної медіа-профспілки, Академії української преси) щодо цього законопроекту.

Підписаний Президентом Януковичем закон «Про судовий збір» набуде чинності 1 листопада цього року.

Андрій Діденко народився 8 листопада 1967 року в місті Полтава. Середню освіту здобув у Полтавській середній школі № 8. Вищої освіти не має.  

Знання у юридичній сфері здобував самостійно. Перебуваючи під вартою, почав відстоювати свої права. Це і призвело до активної правозахисної діяльності. Із 2002 року Андрій Діденко – правозахисник Харківської правозахисної групи. Відстоює права засуджених.

Він є учасником міжнародних прес-конференцій та різноманітних правозахисних заходів.

– Пане Андрію, не є секретом, що українці в правовому полі є інфантильні і неосвічені насправді. 

– Це так.

– Поділіться досвідом, як же Ви ж так?
– Через те, що кожна людина вважає, що її права має захисти хтось інший, а насправді все зовсім не так. Якщо людина не має власного досвіду, власного бажання, то її права ніхто не захистить, крім неї самої.

– Ви здобували самі ці знання. 

– Так.

– Поділіться, в який спосіб це сталося? І що Вам довелося зробити для того, щоб стати правозахисником, не лише захищати себе, а й захищати людей? 

– Я опинився в такій ситуації, коли, крім мене, на жаль, ніхто не зміг би захистити мої права. І, власне, я й захищав інтереси інших людей у той же час, і захищав свої права.

За ці 8 років, що довелося відбувати покарання, я виграв трішки більше, ніж 100 років. Наприклад, є рішення суду. Я пишу апеляцію або касаційну скаргу і виграю. От більше 100 років мені вдалося виграти за іншими справами. У своїй справі, на жаль, нічого.

– Захистом прав людей в цій країні займаються, очевидно, ті, хто небайдужі, або їх просто можна назвати навіжені… 

– Профільно дуже мало.

– Що Вас змушує займатися цим, захищати права людей, якщо люди самі не знають, як захищати свої права і взагалі є беззахисними перед державною системою? 

– По-перше, я знаюся на цій проблемі.

– Так діліться ж.

– І мені це цікаво. І по-третє, я знаю, що треба робити. У мене є профільні питання, які я хочу вирішувати. Я маю на увазі, що я знаю, що робити у цій сфері.

– Ви не хотіли б здобути юридичну освіту якусь? 

– Мені здається, що не варто витрачати час.

– Ви на практиці все це? 

– Так. У мене більше досвіду. І ці 5 років я просто не хочу витрачати по суті.

– В Україні відбувається як? Людина потрапляє в судову систему (і це окрема розмова, якість цієї системи), і фактично вона вже приречена у більшості випадків. 

– Так. Після того, як їй пред’явили обвинувачення, вона приречена.

– А чому так?
– А тому, що сама система так працює, що коли людина потрапляє в суд, – все, вона приречена. І відносно неї обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, тобто в СІЗО, апріорі ця людина вже звільнена не буде.

– Щодо того, що сталося у Дніпропетровську. Якщо людина потрапляє в суд, вона ніби йде на заклання в нашій судовій системі. Після цього є вирок. Людина потрапляє за грати фактично. І далі суспільство нічого не знає про долю тих, хто туди потрапляє. 

Те, що сталося в Дніпропетровську у виправній колонії № 89, я не можу сказати, що всі ув’язнені там є кришталево чисті люди або засуджені незаконно, але там щось сталося, і Ви про це повідомили. І далі почалася певна реакція з боку держави. Розкажіть про цей випадок. 

– Ми не говоримо про те, наскільки ці люди відбувають покарання заслужено чи ні, ми говоримо про фактаж.

Я приїхав у цю колонію № 89  на запрошення начальника управління Бабця на той час. Це відбулося 5 числа. За нашою інформацією, це було масове побиття в’язнів.  Я приїхав і, на жаль, в саму установу я так і не потрапив, тому що…

Я не знаю чому, власне, це відбулося. Але було прокурорське розпорядження щодо допуску мене в цю колонію. Вийшов виконуючий обов’язки начальника колонії і сказав, що може мене допустити, але до хворих на туберкульоз. Я кажу: справа в тому, що мене не цікавлять ці люди хворі на туберкульоз, мене цікавлять певні прізвища. Він сказав, що, на жаль, мене не можуть допустити.

– Ви ж відбували покарання, наскільки я розумію?

– Так.

– Зараз ми маємо кілька складових. Ми маємо політичні гучні процеси. Ми маємо інформацію, що Луценко постійно скаржиться на утримання в СІЗО. І він колись був головним міліціонером. І, нібито, він не знав, як це відбувається, утримання в СІЗО, не кажучи вже про колонії. 

Як утримують українців, яких засудили до відбування покарань, власне, цих людей, які потрапляють у в’язницю або в колонію? Як там відбувається? Чи часто відбуваються ось такі речі страшні, про які Ви розповідали, що в Дніпропетровську просто били людей головою об стіну і говорили: «Вам треба водички? Ось вам водичка!»?

– Взагалі, чому я туди поїхав? Чому я знаходився у Дніпропетровську? Тому що мова йде про застосування спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби. Він називається «міжрегіональний» або ще якось інакше. Але по суті цей спецпідрозділ існує незаконно. З 2008 року взагалі існування подібного роду спецпідрозділу було анульовано Мінюстом України.

– А як же існує цей спецпідрозділ? 

– У тому то й вся річ. Він існує незаконно по суті. Уявіть собі, у 2008 році було Мінюстом заборонено існування подібного сорту спецпідрозділу. Не зважаючи на це, він зараз називається «міжрегіональний спецпідрозділ», а функції ті ж самі. Це мова йде про те, що ці люди зі зброєю б’ють людей ув’язнених і роблять це незаконно. От в чому проблема!

– А взагалі така практика, що ув’язнених б’ють, вона досить поширена?

– Б’ють, залякують.

– Завжди це відбувається? 

– Це відбувається завжди. Коли цей спецпідрозділ заходить… Останні випадки – це було у Дніпропетровську і в Симферополі. Але ж ми не можемо відслідкувати ці події, ми не можемо їх зафіксувати, тому що дійсно Україна зобов’язалася ще в 2006 році, ратифікувала факультативний протокол до Конвенції ООН створити національно превентивний механізм. Але, на жаль, на сьогоднішній день ще така практика не застосована.

– І що робити в цій ситуації? Тому що представниця Мінюсту Валерія Лутковська була в нас у студії і сказала, що держава реагує, добре, що повідомили, і так далі. 

Але, за логікою речей, якщо ув’язнених в Україні б’ють, для цього є спеціальний підрозділ, Ви змушені бігати по в’язницях і колоніях та бити на сполох. Держава щось робить у цьому напрямку чи нічого не міняється, і далі ця система покарання, вона є не лише система покарання і відбування покарання, а фактично система тортур і далі існує в Україні?

– Так-так. Завдяки Валерії Лутковській вже втретє йде розроблення, обговорення і таке інше третього законопроекту щодо реалізації цього виконання факультативного протоколу, який ще в 2006 році Україна ратифікувала, про який я згадував.

І перший такий законопроект був щодо запровадження національних превентивних механізмів. Цей законопроект не був ухвалений через те, що не було грошей для того, щоб в державі його запровадити. Потім вдруге було «Омбудсмен плюс», тобто розширення повноважень омбудсмена.
І це вже втретє при адміністрації Президента запроваджено перехідне положення щодо того, про що ми зараз з Вами говоримо. При адміністрації Президента буде такий механізм, який буде здатний відвідувати місця несвободи і реалізовувати ці надбання, які в подальшому зможуть говорити про те, що все-таки будуть реалізовані вимоги факультативного протоколу.

– Можете розповісти власні спогади або враження, що відбувається з людиною, коли вона потрапляє за грати? 

– Найголовніша, як на мене, проблема – це те, що людина, коли потрапляє за грати, не захищена в плані того, що інформація про неї не є публічною. Це дуже важливо.

– Але що там відбувається? Тому що, дякувати Богові (я так розумію, що наші слухачі не потрапляли за грати), я не потрапляв. Але що там відбувається?  

– Відбуваються катування.

– Отак з першої секунди. 

– З першої секунди відбуваються катування. Чому? Тому що всі катування, всі нелюдські поводження відбуваються на стадії, доки ще людина не зафіксована. Тобто, ще немає протоколу про її затримання, ще немає процесуальних якихось документів, які б засвідчували те, що ця людина на законних підставах знаходиться в неволі. А загалом всі ці незаконні насилля відбуваються…

Якщо соціологічне дослідження, проведене Харківським інститутом соціологічних досліджень спільно з Харківською правозахисною групою, засвідчило, що кожні 40 секунд в Україні відбувається акт незаконного насилля в міліції. Це тільки в міліції! Це ми не говоримо про місця позбавлення волі, тому що там дуже латентний характер мають ці всі порушення, неможливо дослідити і з’ясувати, наскільки це дійсно серйозно.
А щодо міліції, то от кожних 40 секунд в міліції відбувається акт незаконного насильства! Що таке незаконне насильство? Це не обов’язково тортури і катування. Це може бути психологічний тиск.

Уявіть собі на хвилиночку. Дівчинку молоденьку приводять в міліцію, і сидить 6 оперативників, наприклад. І кожен із них говорить, задають питання. Уявіть собі, як вона вже реагує, ця дівчинка, коли 6 осіб біля неї і кремезні, і здоровенні задають їй питання. Тобто не потрібно катувати, не потрібно фізичний тиск робити. Сама атмосфера.

Хоча по суті в цьому протоколі повинно бути зазначено, що ці всі 6 осіб були присутні під час цього допиту. А в протоколі цього немає і не може бути по суті.

– Тобто, я так розумію, що навіть людина, коли не лише потрапляє у відділок міліції , а й у СІЗО, то й у СІЗО починаються катування. 
– Катування починаються до тих пір, поки ще офіційно людина не зареєстрована, тобто поки ще немає протоколу про затримання, немає протоколу про перші якісь заходи. Взагалі у більшій частині відбуваються катування, доки людина офіційно не зареєстрована.

– А після того?

– А після того вже є допуск адвоката, після того вже передається справа до слідчого. А от цей процес, поки людина ще ніде не зареєстрована, вона ще ніде не рахується, вона або може в порядку адміністративного правопорушення затримана бути, або заарештована, от саме в цей період відбувається власне катування. Поки ще немає офіційного затримання і засвідчення того, що, наприклад, людину затримали в якості підозрюваного, і таке інше.

– Тобто, я так розумію, коли людина потрапляє за грати, вона повністю безправна стає абсолютно.

– В цей період так.

– Не в цей період, коли за грати потрапляє? Якщо говорити про цих ув’язнених (дніпропетровський випадок) або якісь інші, то фактично якщо людей там б’ють, і є спецпідрозділ, то їх ніхто й не питає, що вони хочуть. Тобто це поводження, не знаю, як зі свійською твариною якоюсь.   

– Це катування. І тому є…

– Я знаю. Ви ж там були, я не був. 

– Яскравий приклад, є справа «Давидов та інші проти України», де мова йшла про масове побиття в’язнів у 2001–2002 роках в Ізяславській колонії № 58. Європейський суд [з прав людини] висловився з приводу цієї теми, що дійсно були брутальні порушення прав людини і катування.

Європейський суд [з прав людини], мабуть, вперше виїхав і проводив розслідування в Україні і зазначив у своєму рішенні, що катування мали місце. У своєму рішення зазначив прізвища тих осіб: там прокурор Волков і інші, тобто ті, хто був причетний до цієї події, власне, катування, незаконного насильства з застосуванням спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби.

Але, попри це, ситуація не змінилася. І цей спецпідрозділ й досі використовується і, власне, дуже активно для масового побиття в’язнів.

– Але ж Департамент виконання покарань переконує, стверджує, що ніякого спецназу немає. 

– Немає. Але ж він існує. Тобто, побиття відбуваються. Вони говорять, що його немає, що його дійсно не існує, тому що насправді офіційно його немає, але він по суті існує, він б’є людей. От в чому проблема.

– То це така міліція, яка навмисне існує для того, щоб їздити по в’язницях, по колоніях?

– Як взагалі існує цей спецпідрозділ? Це люди, які працюють по різних колоніях. Це можуть бути пенітенціарії або інші, але коли потрібно, вони збираються. Це називається Міжрегіональне обласне відділення швидкого реагування, загін швидкого реагування міжрегіонального відділення. Тобто, вони збираються тоді, коли потрібно, і б’ють людей.

– Просто так б’ють чи що?

– Просто так. Збираються, одягають маски, беруть дубинки і б’ють людей.

– Є практика міжнародна. Скажімо, була в’язниця Гуантанамо, вона й є, американська на Кубі, де в’язні піддавалися тортурам, які були заарештовані в Іраку, потім були доправлені в Гуантанамо. Це був міжнародний скандал величезний. І винні в принципі були покарані. Тобто, в Україні відбувається подібна штука… 

– Те ж саме.

– Я просто не можу зрозуміти логіки: для чого цей спецзагін?  Це вдоволення якихось власних потреб у людей якоїсь жорстокості бити ув’язнених? Ув’язнені вже ув’язнені. 

– Так-так. Бити і залякувати.

– Для чого? Поясніть. 
– В тому вся й річ, що зараз існує така практика застосування державної філософії не щодо виправлення, а саме залякування, саме побиття людей. Тому що змінена назва на «Державну пенітенціарну службу» не змінює філософію. Тому що саме слово «пенітенціарний заклад» несе в собі принцип каяття.

А на сьогоднішній день державна кримінальна виконавча служба не налаштована на те, щоб змінити філософію цієї людини, яка відбуває покарання, не налаштована на те, щоб змінити його ставлення до скоєння злочину. І це дуже важливо. І на цьому повинна зупинитися і зорієнтуватися система виконання покарань, щоб в людини змінилися її стереотипи, її ставлення до скоєння злочинів, тому що це є продукт суспільства.

Ці люди, які відбувають покарання… У кожній п’ятій українській сім’ї є людина, яка або колись, або зараз, або в майбутньому буде, або була, стикалася з проблемою виконання покарань. В кожній п’ятій родині це існує! І цього не можна відкинути, цього не можна не зрозуміти.

І, власне, ці люди, які відбувають покарання, – це продукт суспільства. Суспільство зацікавлене в тому, щоб цей продукт був якісний. І оце є велика проблема. А коли ми розуміємо, що суспільство не зацікавлене, щоб перейматися проблемами цих людей, коли вони напризволяще викинуті суспільством, і суспільство про них не дбає і не зацікавлене, то це є проблема. І це є велика проблема.

– Ви ж знаєте, звідки ця проблема взагалі. Тобто, звідки у нас криміналізація суспільства, і звідки йде мистецтво, я перепрошую, масове, серіали про бандитів. Що це було за радянської системи. А ще можна далі дивитися – це імперська система була відбування покарань. Якщо ти винен – сиди. Якщо сидиш – на тобі можна поставити хрест. Ви знаєте прекрасно, що тоталітарна система, власне, так працювала Радянського Союзу. 

І Україна далі живе з цієї криміналізацією фактично суспільства. І вона просякнула всі прошарки життя. Я вже не говорю про сленг, яким користуються навіть державні службовці і вищі посадові особи. Це теж кримінальний сленг насправді. На жаль. 

І що з чим зробити? От Ви говорите: пенітенціарна система – так, це каяття. Але далі з чим жити, очевидно, неможливо. Тут треба шукати якийсь шлях вирішення цієї проблеми. 

– Але, як на мене, тим не менше, ми розуміємо, що дуже багато людей українських, українців колись або зараз відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Все рівно треба визнати. Це є факт. І не сприймати цих людей, не розуміти їх і не намагатися якимсь чином вплинути на те, щоб ці люди все-таки змінили своє ставлення до скоєних злочинів, мені здається, що це є безглуздо з боку держави, з боку суспільства.

– Я з Вами погоджуюся. Я запитую: де вихід? Тому що далі, якщо буде існувати така система покарань, спецпідрозділ, який для власного задоволення, очевидно, збирається і б’є ув’язнених, тому що ці люди безправні…

– Це ганебна практика.

– Це не ганебна практика. Це просто неможливі речі в цивілізованому суспільстві! 

– Я абсолютно з Вами згодний. І я взагалі працюю на тому, щоб ця практика ніколи не була застосована, тому що цей спецпідрозділ дійсно є порушенням прав людини.

– Ви говорите, що в кожній п’ятій родині в Україні… Власне, якщо взяти наших високопосадовців, вони теж багато хто мали проблеми, починаючи з Президента… 

– Так.

– З непростою долею. І, очевидно, він обізнаний, що там відбувається. 

– Звичайно, знає про всі ці проблеми, які відбуваються на сьогоднішній день.

– Питання в тому, якщо ці люди, які навіть в нас при владі, вони обізнані з тим, що відбувається в закладах покарання, чому ця система зовсім не міняється? Чому далі вона лишається тоталітарною за суттю? 
– Це єдина державна структура, яка залишилася  без жодної зміни, без жодного реформування. Якщо, наприклад, були реформовані і прокуратура, і міліція, і все інше, оця Державна пенітенціарна служба, крім того, що змінила назву, а по суті, вона залишилася нереформованою взагалі, ну і, звичайно, зараз наші керманичі країни це все намагаються і реалізувати або говорити про це. Але я не знаю, наскільки це буде реально. Але подивимося.

У всякому випадку і, власне, мені довелося зустрічатися  з керівниками цього відомства, і вони дійсно, як на мене, налаштовані на позитивні рухи і кроки щодо дотримання прав людини в місцях позбавлення волі.

– У нас є слухач.

Слухач: Чому Рада це питання не розглядає? Тому що це суперважливе питання! Пояснення. Необільшовицька система, яка була, вона й залишається. Це ж принцип Вишинського: основне – не доказ, а основне – добитися зізнання. 

Друге. Чому мовчить Європа? Ви ж казали, що був Європейський суд [з прав людини]. І що, вони про це не знають? Чому вони про це не задають питання нашому міністру закордонних справ: до яких пір буде катування? Ви ж підписали якісь європейські договори? Скільки це може продовжуватися? І де на телебаченні…? Це у Шустера. Оця передача про катування. Невже він це питання не може підняти? 
– Якщо брати навіть за статистичними даними, то уявіть собі на хвилиночку, якщо розкриття  злочинів відбувається в 95% кримінальних справ. Тобто, система працює на показники. А в Європі, в цивілізованих країнах відбувається розкриття злочинів на 40–50%. Я умовно кажу. Тобто 50% всіх кримінальних справ, які відбуваються в Україні, є з перевищенням влади або службових повноважень.

– Тобто вони фактично є сфальшованими?

– Звичайно.

– Тобто людей треба засудити, тому що треба. Хтось мусить бути винний, і хтось мусить бути покараний. 

– Це є показники, які вимагає керівництво, власне, на їх розкриття. Якщо ми подивимося навіть на те, як відбувається кримінальне переслідування, наприклад, то в одній області ми можемо яскраво спостерігати, що кримінальні справи порушуються тільки з незаконного обігу наркотиків, а в іншій області – це незаконний обіг вогнепальної зброї, в третій області…

Тобто, ми навіть за такими показниками можемо спостерігати, як відбувається кримінальне переслідування взагалі.

– Тобто, в нас кожна область має певну специфіку: в одній торгують наркотиками більше, в іншій… ? 

– Звичайно.

– Це за логікою міліції? 

– Так, навіть за цими показниками можна, очевидно, побачити, як це відбувається. Я вже не кажу, що вникати в суть справи.

– Що треба міняти в цій ситуації? 

– Державну філософію.

– Чекайте, філософію поміняти… У нас же філософію реалізовують певні люди. Вона ж не сама по собі. У нас є міліція, у нас є правоохоронні органи, у нас є прокуратура, у нас є суд, зрештою пенітенціарна система, про яку Ви згадали. Все треба міняти абсолютно? 

– Треба змінювати державну філософію, державне ставлення до…

– Ви знову про філософію. Підіть до Президента, поговоріть з ним про філософію, бо від нього сьогодні все залежить в цій країні.  

– Звичайно. І якщо цей Президент, про якого Ви згадуєте, не змінить цю філософію, то, на жаль, нічого не відбудеться.

– В який спосіб? Практичні дії мають відбутися. Сидіти і міркувати – змінити філософію? 
– Перш за все, треба зробити цю систему відкритою, бо вона закрита.

– Я про це згадував на початку, тому що ми нічого не знаємо про тих людей, які потрапляють за грати.  

– Доки ця система буде перебувати в такому закритому режимі, ми нічого не змінимо. Ми не зможемо змінити цю філософію, доки ця система закрита.

Я наведу приклад, знову ж таки, про 89-у колонію. Коли я приїхав туди і сказав, що є проблема, я назвав тих людей, з якими я хочу зустрітися і переконатися в тому, чи дійсно вони побиті чи ні – система мене не пустила. І в цьому велика проблема.

Якщо, наприклад, в цивілізованій країні громадськість, суспільство має ключі від камер, від колоній, може зайти туди і  подивитися на будь-якій стадії, на будь-яких умовах і зустрітися  з цією людиною та переконатися в тому, чи її права порушують, чи ні, то у нас запрошується громадськість, суспільство тільки тоді, коли відкривається якась капличка або якийсь день відкритих дверей. Тобто це показове явище, яке дійсно нецікаве, як для мене.

– Не несе ніякого сенсу. 

– Звичайно. Для мене цікаве порушення прав людини.

– Капличка – це взагалі прекрасно.

– Звичайно, це добре.

– А якого патріархату, цікаво, капличка? 

– Але мене цікавлять порушення прав людини. Я хотів би переконатися, наскільки ці порушення, чи дійсно, чи ні. Якщо, наприклад, у 89-ій колонії, про яку ми згадуємо впродовж всієї…

– Каплички – це, я перепрошую, взагалі вершина цинізму. 

– Звичайно.

Якщо, наприклад, мене пустили б туди, я зустрівся з цими в’язнями і сказав би: вибачте, я помилився, їх ніхто не бив, їх не катували, нічого не відбулося. Але чому мене не пустили туди? Я про це на весь світ сказав би. Дійсно і Радіо Свобода чотири дні поспіль це все фіксувала і анонсувала. Це дійсно проблема суспільства. Але ж мене туди не пустили. І не пустили принципово.

– Не пустити Вас – це теж порушення закону?

– Звичайно.

У мене є всі підстави вважати, що катування мало місце, тому що прокуратура зафіксувала 18 випадків побиття. 18 випадків застосування фізичного насильства! Це зафіксувала прокуратура. Мені в особистій розмові про це говорив прокурор. Але я ж цього не бачив. А хотів би побачити.
Якщо після того, як відбуваються якісь порушення прав людини, і представник громадського суспільства має можливості це побачити, то вся проблема виходить за межі цієї установи. І це якраз є й відкритість системи. Це є проблема, тому що суспільство зараз, на сьогоднішній день, має закриту систему пенітенціарних закладів. І це є проблема.

– Останні випадки терактів у Норвегії. Ви знаєте, що цей підозрюваний у їх скоєнні (суд над ним почнеться аж наприкінці серпня, якщо я не помиляюся) навіть (це з останніх новин) сказав, що він хоче, щоб йому поміняли харчування в камері. І це є обговоренням для людини, яка по суті є злочинцем, яка вчинила страшні теракти. І нічого з Норвегією не відбувається. Тобто, до цієї людини ставлення ось таке. 

В Україні ви спробуйте, напевне, я так розумію, у в’язниці сказати, що я хочу, щоб мені поміняли харчування. Що ви дістанете у відповідь? 

– Звичайно, це його право.

– Ні-ні. Речі не порівнювані. Що в Україні почуєте? 

– В Україні, вибачте, але проблема в тому, що… Наприклад, у Лук’янівському СІЗО…

– Ну, відоме Лук’янівське СІЗО, в якому була свого часу Юлія Тимошенко. 

– Звичайно. Там взагалі перебувають близько 3 тисяч ув’язнених на сьогоднішній день.

– Ув’язнених. Це люди, до яких вжитий запобіжний захід. 

– Так, тобто вирок не вступив в законну силу і все таке інше.

– Ну, і Луценко зараз там. 

– Так.

А насправді там можуть перебувати всього 1,7 тисячі. Тобто, уявіть собі на хвилиночку, що всі ці люди, я не беру, наприклад, Луценка або ще якогось державного посадовця в колишньому ­– у них все гаразд, тобто в них є спальне місце і все таке інше. Тобто, вони тут не обмежені у цьому. А є велика кількість людей, які не мають можливості, де переночувати в СІЗО. Тобто, вони сплять раз на три доби.

– А до людей, до яких застосовано запобіжний захід тримання під вартою, чи це завжди виправдано, чи треба всіх цих людей тримати? 
– Так в тому вся й річ. У нас були випадки, коли людина 12 років перебувала під вартою як підслідна, потім вона була виправдана. 12 років вона віддала невідомо за що! І таких людей дуже багато. Коли людина перебуває під вартою, а вина її не доведена – це велика проблема.

– Це теж складова частина нашої системи правоохоронної. 
– У тому й вся річ, коли пред’являється обвинувачення, то потім виправдальних вироків в нас в Україні немає. У нас немає в Україні виправдальних вироків взагалі. 0,0003%!

– І ще питання від слухача було: чому мовчить Європа? Хоча, як на мене, питання трошки дивне, тому що не мовчати має не Європа, а Україна. Тому, що Європа якось живе. 

– Звичайно, нам самим треба це все вирішувати, змінювати і таке інше.

– Але ж Ви з європейськими правозахисниками спілкуєтеся?

– Звичайно.

– І що вони говорять?

–  Це – ганебна практика.

– О, це – прекрасно! Ви сказали. Це – ганебна практика! Це цитата дня! Чи є випадки в Європі…

– Немає!

– Чекайте. Чи є випадки в Європі реформування пенітенціарної системи, правоохоронної системи, судової системи, які були б споріднені з Україною, перебували б у такому стані, скажімо, як у нас зараз, і потім були вдало реформовані, впроваджений зовсім інший досвід і відбування покарань, і судочинства, і дій правоохоронних органів?

– Спитайте, будь ласка, у будь-якій цивілізованій країні, чи існує взагалі, чи можливе взагалі застосування спецпідрозділу для побиття в’язнів? У Польщі або в якісь іншій країні. Це неможливо! Тому що по суті це дійсно вражає, це ганебна практика.
І доти, доки наша держава не зрозуміє, що треба змінювати державну філософію і, власне, державне ставлення  до цих людей, які відбувають покарання, до тих пір нічого не зміниться, на жаль.

– Треба почати з того, що не треба призначати винних. А потім суд… Ви ж говорите, що виправдальних вироків – 0,0003%.

– Треба змінювати державну філософію і ставлення до того, що це все-таки люди.

– Так що Ви говорите, що виправдальних вироків…

– Немає.

– Тобто Юлія Тимошенко, Юрій Луценко приречені?

– В принципі, так.

– Ви вже знаєте, що вони будуть відбувати покарання?

– Так-так. Так, вони будуть засуджені, як на мене. Це моя особиста точка зору. Будуть засуджені і одна, і другий.

– І інші державні чиновники?

– Так.

– Але ж існує зворотній бік медалі. Тобто, якщо ці люди колись опиняться при владі, вони засудять своїх опонентів теж. Тобто у нас є коло. У нас філософія не поміняється?
– Звичайно. Бо справедливості немає, справедливого судочинства також немає. Як би там не було, але все-таки треба це визнати: справедливого судочинства в Україні не існує.

– Цікава у нас з Вами розмова виходить. Тобто щось треба робити, треба міняти філософію. Ось і Президент має поміняти філософію, який знає, що таке пенітенціарна система, колишня Прем’єр знає, що таке пенітенціарна система, колишній міністр внутрішніх справ тепер знає, що таке пенітенціарна система.

– Так. Але змінювати ніхто не поспішає.

– Можливо, Ви спілкувалися з якимись політичними діячами в Україні, які пропонують, або Ви їм пропонували шляхи вирішення? 

У нас були президентські вибори, будуть на часі парламентські. І ці люди мають пропонувати рішення суспільству існуючих проблем. Ця проблема, недотримання прав людей…

– Я хотів би повернутися до тієї теми, про яку Ви згадували. Це про Валерію Лутковську. Я маю на увазі цей законопроект.

– Ну, вона не мала проблем із правоохоронними органами. 

– Не мала. Але, тим не менше, вона дуже активно лобіює запровадження в Україні національних превентивних механізмів, бо розуміє, що дійсно це проблема суспільна, актуальна і необхідна. І на сьогоднішній день розглядається в адміністрації Президента це положення про запровадження…

– Ми з нею про це говорили. Вона сказала, що це представники громадських організацій, Мінюсту зможуть мати доступ. Власне, те, на що Ви скаржитеся, що Вас не допускали. 
– Так, і це дуже важливо. Коли громадськість буде мати змогу і можливість безперешкодно відвідувати будь-які місця несвободи, то проблема набагато вирішиться. Навіть якщо згадати про 89-у колонію, наприклад, якщо б я мав можливість дійсно опинитися в тому місці у той час, який був необхідний, то ця проблема була б вирішена.

І, власне, розповсюдження проблем, які відбуваються в місцях позбавлення волі, – це якраз і є той камінь, який був би здатний це зрушити з місця. Бо публічність тягне за собою певні дії влади.

Якщо ми будемо говорити про проблеми, які відбуваються в місцях позбавлення волі, то ми зможемо робити статистичні дані, ми зможемо робити моніторинг. Бо, наприклад, коли ми досліджували, що відбувається в міліції (ми говорили про те, що кожні 40 секунд відбувається акт незаконного насилля), то в місцях позбавлення волі ми не можемо про це сказати.

– То вже міліцію треба було б розпустити і сформувати її на новій основі. 

– Ні-ні, в місцях позбавлення волі всі ці події мають латентний характер. Вони приховані, їх неможливо дослідити.

– Я розумію. Але, може, почати треба з міліції. Розпустити її і набрати за новими принципами, як це зробили у Грузії, скажімо. Ну, у Росії просто перейменували в поліцію. 

– Я не знаю, як краще зробити. Але, дійсно, щось робити треба.

– Як говорив Тарас Шевченко, «борітеся – поборите». 

Ну, і нехай вас Бог береже від суду українського!

The Head of the Confederation of Free Mining Unions, Mykola Koziuberda believes that the blast at the Sukhodilska-Eastern Mine is the result of the owner’s “greed” and the intense pace with which the coal faces are being worked.

In an interview to the Internet Publication OstroV, Mr Koziuberda cited as arguments for this view the fact that there were previously 9 mines working in Krasnodon, whereas now there are only 5 yet the coal output is increasing.

He explained that the working of the coal face has become many times more intense while the ventilation system cannot cope with the gas accumulated there, and it builds up.  “We believe that the tragedy was inevitable. It was going to happen at some time”.

The Sukhodilska-Eastern Mine, like the stock company Krasnodonvuhillya which it is a part of, was sold by the State to private owners. It has for many years belonged to the company Metinvest which is controlled by National Deputy from the Party of the Regions, Rinat Akhmetov.

In a statement expressing condolences, Akhmetov says: “”Unfortunately, working conditions in Ukrainian mines are extremely hard” but asserts that the mine owners are constantly working on improving conditions.  He asserts that they will “continue to buy the best technical equipment which will make the work of miners safe”.  Akhmetov has promised to pay the families of each miner who died 1 million UAH.

The opponents of Ahmetov whose fortune, according to the Korespondent journal, is valued at almost 26 billion USD, consider the amount which the mine owners are promising to comfort the families of those killed, is pitiful when compared with the money that private companies should be investing in new equipment for the mines and for ensuring miners’ safety.

The Luhansk branch of the Ukrainian People’s Party issued a statement after the blast in which it asserts that the equipment provided to Luhansk region mines “does not comply with technical requirements since it is obsolete and anyway, as a rule, is only provided on paper. This is the reason for the death of the miners.  This is the reason for the frequent tragedies and human loss”.

The President has instructed the Prosecutor General to investigate the reasons for the blast during the night of 29 July which killed at least 20 miners.

Міліціонери затримали п’ятьох чоловіків, протримали їх у відділку три години, обізвали, взяли відбитки пальців, а начальник тамтешнього райвідділу міліції ще й намагався вдарити одного з них. Про це повідомляє видання VolynTimes.

Ярослав Гнатюк і Віктор Шевченко – лучани, Олег Шевченко– киянин, Валерій Сорочинський – зі Львова. Вони – члени Міжнародного товариства свідомості Крішни.
Їздять містами, співають духовні пісні. Кажуть, що місцеві жителі до них ставляться здебільшого привітно, а як тільки виникають якісь непорозуміння, хлопці не вступають в конфлікти, а просто встають і йдуть. Мовляв, поважають право на віросповідання кожної людини.

16 липня 2011 року разом із гостем із Санкт-Петербурга, який дуже цікавиться їхньою культурою і приїхав до Луцька на кілька днів, молоді чоловіки вирішили відвідати Горохів. Співали на вулиці поблизу місцевої автостанції.

Вже почали збиратися їхати далі, коли до них підійшла жінка, яка почала запитувати дозвіл на право співати в її місті. Хлопці поцікавилися, чи вона – мер Горохова, на що почули відповідь: «Я – вище за мера».

З’ясувалося, що це – голова Горохівської райдержадміністрації. Разом із чиновницею прибув і священик – отець Роман. Аргументуючи, що його церква – офіційно зареєстрована, він обізвав кришнаїтів «колядниками», – пише видання.

По тому до чоловіків прибув правоохоронець. «Приїхав старший слідчий, він поцікавився нашими документами. Оскільки в одязі не було кишень, то й документів ми з собою не мали», – розповів Ярослав Гнатюк.

«Я пішов за правами. Після цього нас повезли у райвідділ. Щойно ми переступили поріг кабінету заступника начальника, як замість «добридень» почули з його вуст нецензурну лайку», – додав він.

«Навіть не дізнавшись, хто ми і з якою метою приїхали, він почав погрожувати, що, мовляв, нас посадять, а також глумився з нашого одягу. Кожен у нашому товаристві вважається священнослужителем – ми були одягнені в ряси», – пояснив Гнатюк.

Попри таке ставлення, як стверджують чоловіки, вони відповідали йому чемно, а у відповідь почули, що вони «клоуни в спідницях».

У кабінеті з’явився начальник райвідділу. З їхніх слів, він був ще агресивніший. До того ж – добряче напідпитку, – пише VolynTimes.
«Очевидно я начальнику не сподобався. Хоча нічого неадекватного не робив, я ж – монах і намагаюся підтримувати в собі якості людини», – розповів Олег Шевченко.

«Він замахнувся – якби я не відхилився, то отримав би удар. Тоді заступник почав свого керівника заспокоювати і нас вивели з кабінету, аби взяти відбитки пальців», – додав Шевченко.
Працівники міліції права брати відбитки пальців без поважних на те причин, – стверджує видання. В інструкції щодо організації дактилоскопічних обліків вказано вичерпний перелік осіб, яким проводять дактилоскопію: затримані за підозрою у вчиненні злочину або бродяжництво; взяті під варту; які звинувачуються у вчиненні злочину; піддані адміністративному арешту.
«На нашому місці міг опинитися хто завгодно. Тим більше, що з нами був громадянин Росії, який приїхав з нами, бо йому це було цікаво. Йому подобається Україна. Він – інтелігентна людина, а тут таке… Ще й відбитки взяли,. Ми всі релігії поважаємо, нікому не заподіюємо шкоди й не агітуємо, аби переходили до нас. Ми просто співаємо, – поділився враженнями після візиту до Горохова Віктор Шевченко.

То ж лишається сподіватися, що у цьому випадку обласне управління МВС, а також прокуратура Волинської області дадуть гідну правову оцінку перевищення службових повноважень з боку посадових осіб Горохівського райвідділу внутрішніх справ і порушення прав представників релігійного товариства.

Як повідомив голова Комітету правозахисту та боротьби з корупцією Ігор Левчук, постраждалі у цій ситуації люди звернулися до Комітету за правовою підтримкою. «Завтра, у вівторок, 26 липня відповідні листи з вимогою розібратися, дати оцінку цій ситуації і притягнути винних до відповідальності будуть направлені у внутрішню безпеку УМВС України у Волинській області і в обласну прокуратуру», – розповів Левчук.
Довідково:

Як вказує VolynTimes, згідно з Постановою пленуму Верховного Суду України № 7 від 28.09.90 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій», яка кваліфікує висловлювання нецензурних чи брутальних слів образою, оскільки це принижує честь і гідність, та, керуючись вимогами ЗУ «Про міліцію», поведінку начальника і заступника начальника Горохівського РВ УМВС України можна вважати самоправством, що кваліфікується ст.356 ККУ і такою, що грубо порушує Конституційні права та вимоги Статуту патрульно-постової служби міліції України, дискредитує честь офіцера УМВС і принижує гідність представників громади м. Луцька й підпадає під ознаки статті 173 «Кодексу України про адміністративні правопорушення», як хуліганство.

У статті 3 Конституції Україні йдеться, що «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Честь і гідність, недоторканність визнається найвищою соціальною цінністю».

Стаття 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зазначає, що «релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань». А приниження й образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями карається законом.

Ця історія не є чимсь надзвичайним. Більше того, я впевнена, що фактично кожен стикався з аналогічною ситуацією не раз. Та й варто одразу розуміти, що мова йде про державну поліклініку, тому чекати якогось “сервісу” тут просто наївно. Але ця історія видається мені справжнім свинством, яке дуже точно ілюструє стан нашої сучасної медицини.

Ви знали, що лікар лор не лікує ангіну? Той, чия спеціалізація “вухо-горло-ніс”. Я, наївна, думала, що саме до цього спеціаліста треба йти з хворим горлом і високою температурою.

– 100% ангіна. Йдіть до терапевта, – сказав лор столичної поліклініки. Я прийшла за 15 хвилин до закінчення прийому, але на місці не було ані лікаря, ані пацієнтів. Та за півгодини сидіння під кабінетом, зібралась чималенька черга підлітків з санітарними книжками, яким потрібен був підпис лікаря.

– А ви не можете мені прописати лікування? – не зрозуміла я відповідь лікаря.

– У мене вже закінчився прийом, і ангіни лікує терапевт, а не лор, – грубо відповів лікар у перерві між підписаннями санітарних книжок.

На цьому розмову було закінчено. Нічого дивного, у державних поліклініках ніхто не сидітиме навіть хвилину понад робочого часу. А якщо ви взагалі не з дільниці лікаря, то помилування не чекайте.

Помандрувавши шукати свого терапевта о першій годині, я з’ясувала, що до нього я потрапити зможу лише о 4 годині.

– А до якого лікаря я можу потрапити з ангіною і високою температурою раніше 4 години? – чемно спитала я в реєстратурі.

– Йдіть до столу довідок, там спитайте, – відфутболила мене тітонька з кам’яним виразом обличчя.

Якась сердита жіночка з трафаретом виводила великими буквами черговий напис для поліклініки за столом довідок. На моє запитання буркнула “Після чотирьох”, та коли я вже нервово сказала, що чекати ще кілька годин я не буду, відповіла “ну спробуйте у 99 кабінет”.

Біля нього була невелика черга.

– Лікар довго приймає. Але, що поробиш. Я колись робила виклик, але вона так і не прийшла, довелося з температурою їхати до неї, – бідкалась дівчина у черзі до лікаря “загальної практики – сімейного терапевта”. – Але якщо вам лише потрібно назначити ліки, сходіть до завідуючого відділенням, там черги нема.

Я вирішила прислухатись до її поради, про що потім пожалкувала. Такого відвертого хамства я не чула вже давно. І це по відношенню до хворого, який прийшов попросити про допомогу.

– Хай це лор зробить! Чому це маю робити я?

– Але ж він вже пішов додому. Мені треба чекати мого лікаря ще кілька годин, у мене ангіна, температура.. – почала було я.

– Це навіть смішно. Я не буду вам нічого призначати, – відповів молодий чоловік, який увесь час сидів з купою якихось паперів і невідомо що розбирав.

Прочекавши ще понад годину у той таки 99 кабінет, я потрапила до лікаря. І одразу почула “ви не з нашої дільниці”…

– Я знаю. Але мого лікаря ще треба чекати кілька годин.

– Ну, він за дві години буде…

– Ви що, знущаєтесь? Я вже кілька годин намагаюся потрапити до якогось лікаря, який зможе виписати мені ліки. Я знаю, що я не з тої дільниці!

Але жіночка дивилась на мене пустими очима. Я зрозуміла, що таке їй чути доводиться далеко не вперше. І лише після того, як я сказала, що у мене вдома грудна дитина і я не можу стільки чекати, вона погодилася мене оглянути.

Вже на роботі я з’ясувала, що такі історії для поліклініки на Підвисоцького,12 – не дивина. Так, колегу, хвору на вітрянку, лікарка оглядала з протилежної частини кімнати, щоб не заразитися.

А коли у 2000 році у її мами стався гіперкиз, і жінка впала вдома в коридорі, лікар прийшла через три дні. Від падіння у хворої з’явився синець під оком. Побачивши його лікарка відмовилась виписати лікарняний, заявивши, що не може цього зробити, бо, може, ту чоловік побив. Жінка вийшла на роботу, і вже звідти її забрала швидка.

Я знаю, що далеко не в кожній поліклініці так ставляться до пацієнтів. Знайомі розповідали, що, наприклад, у 24 поліклініці на Сирці навіть радять, до якого лікаря краще сходити і можуть прийняти, коли час прийому лікаря закінчився.

Я цілком розумію, що все залежить від лікаря, від пресловутого “людського фактору”. Але у поліклініці, що по вулиці Підвисоцького,12 цей чинник перетворився на якийсь вірус, який скосив, здається, увесь персонал.

Від цього вірусу мозок людей у білому халаті перестав розуміти, що вони працюють, аби допомагати хворим, а не робити їм лише гірше. Що зарплату вони отримують якраз за це і за наші гроші. І що не ми, пацієнти, маємо їх про щось просити, а вони мають надавати нам ці послуги.

Я розумію, що у них офіційно низька зарплатня і вона не залежить від того, скільки хворих вони оглянули. Але лікарі намагаються виживати. Пропонують купити БАДи (кажу про це з власного досвіду), спокійно беруть гроші після закінчення прийому навіть не намагаючись сказати “та ну що ви”, чи хоча б “дякую”. Так треба, так прийнято.

А хворі хай борються за виживання. Як у анекдоті: “Лікарю, я помираю.” “Вам допомогти?”

Найбільш рейтингові українські медіа зосереджені в руках кількох осіб, однак вони використовуються ними не як бізнес, а як засіб досягнення інших цілей. Про це свідчать дослідження українських медіа-юристів і безпосередньо Радіо Свобода. У Нацраді з питань телебачення та радіомовлення визнають, що власність українських медіа є недостатньо прозорою, і що держава не має достатніх важелів для протидії утворенню монополій. Експерти очікують, що найближчим часом відбудеться ще більша концентрація медіа у руках прибічників провладних політичних сил. Структура власності українських телекомпаній, радіостанцій та друкованих видань є одною з найменш прозорих у Європі, свідчать останні дослідження Інституту медіа права та Української Гельсінської спілки.

Іншими словами, в державному реєстрі мовників та інших відкритих джерелах можна знайти лише назви компаній-посередників, що володіють ЗМІ, кінцеві ж власники, приватні особи ховаються за кількома знеособленими фірмами, і навіть їх медіа мають право не розголошувати.

Купити акції телеканалу в Європі можуть всі, в Україні – четверо

Кожен українець може купити частину того чи іншого великого підприємства, придбавши його акції на біржі. Утім, купити частинку телеканалу чи бодай маленької ФМ-радіостанції на ринку цінних паперів – майже нереально. У цьому переконалося Радіо Свобода, звернувшись на провідні фондові біржі України та до брокерів. Кореспондентові, який представився менеджером фірми, що хоче придбати акції провідних телерадіокомпаній, відмовили: «На жаль, ми акціями таких підприємств не займаємося. В нас їх немає. Єдине, що ви можете зробити – це звернутися до самих власників телеканалів».

Така відсутність акцій у вільному обігу не є перешкодою для медіа-магнатів, радше – навпаки. Картина власності українських медіа змінюється щороку. Так, від експертів, журналістів та неофіційних джерел у керівництві ЗМІ Радіо Свобода з’ясувало, що на сьогодні найбільша кількість телевізійного мовлення опосередковано зосереджена в руках очільника СБУ Валерія Хорошковського («Інтер» і ще вісім телеканалів), бізнесменів Віктора Пінчука, Бориса Коломойського, Петра Порошенка та Рената Ахметова. Останній, за інформацією частини джерел Радіо Свобода, нині розглядає можливість купити до кінця року телеканал «Тоніс», яким на сьогодні володіють особи, близькі до Партії зелених.

Джерела, опитані Радіо Свобода, говорять і про плани газового магната Дмитра Фірташа стати співвласником одного з телеканалів – він нібито має опціон (задокументоване право) на купівлю частини акцій ТРК «Інтер».

Чому медіа не стали в Україні самостійним бізнесом?

Палітра власників українських радіочастот більш розмаїта, значну частину радіостанцій контролюють прибічники провідних опозиційних політичних сил. Проте змістили баланс останні рішення Нацради з питань телебачення та радіомовлення, яка передала понад 50 частот невідомій до цього компанії «Новий Обрій». Як вдалося простежити, її контролюють кілька посередників, зареєстрованих за кордоном у офшорних зонах, за якими джерела Радіо Свобода вбачають інтерес Віктора Януковича-молодшого і того ж Валерія Хорошковського.

Українські медіамагнати здебільшого не отримують основних прибутків від ЗМІ, а використовують їх у політичній боротьбі, для просування свого основного бізнесу, та рідше – для відмивання коштів, вважають більшість працівників медійного сектору, опитані Радіо Свобода. Про таку ситуацію в українському медіапросторі говорить і заступник головного редактора «Київ Пост»Катерина Горчинська.

«Цей ринок неконкурентний. І багато медіавласників не бачать у своєму медіа повноцінного бізнесу, а лише додаток до їхнього основного джерела доходів, який несе на собі певну допоміжну функцію», – зазначає вона.

У держави бракує повноважень контролювати медіа – Нацрада 

Контролювати ринок електронних ЗМІ в Україні має Національна рада з питань телебачення і радіомовлення в Україні. Однак ані вона, ані інші контролюючі органи не мають достатніх важелів, щоб бачити кінцевих власників медіа та перешкоджати утворенню монополій, заявив Радіо Свобода голова Нацради Володимир Маджосов.

«Ми не маємо таких механізмів, щоби встановлювати кінцевих власників. Це має бути вирішено на рівні закону, із розподілом функцій між державними установами. Нинішніх повноважень недостатньо, – пояснює очільник Нацради. – Так, Антимонопольний комітет має право виявляти факт монополії та встановлювати нагляд за нею. Але він не може, як президент Рузвельт, розрубати її на кілька частин».

Оцифрування сигналу контролюватиме … монополія

Напередодні парламентських виборів власники телеканалів змінюють погляди на більш провладні, у сфері ж радіомовлення цей процес супроводжується стрімкою зміною власників, вважає провідний юрист «Інституту медіа права» Ігор Розкладай.

«Ще минулого року ми досліджували в системі власності радіокомпаній, що всі вони поміняли схеми власності. Телевізійний ринок був перерозподілений рік тому, і вже більш-менш усталений, чотири основні гравці або підтримують владу, або вже не є її опонентами. На місцевому ринку і далі триватиме тиск на ЗМІ та зміна їхніх власників».

Ігор Розкладай прогнозує ще один перерозподіл контролю над електронними ЗМІ. Він пов’язує його з переходом усіх українських телеканалів на цифровий сигнал. І вказує на те, що єдину ліцензію на оцифрування сигналу отримало маловідоме до цього підприємство «Зеонбуд», власники якого, близькі до Партії регіонів, ховаються в офшорах, говорить Ігор Розкладай. Відтак експерти прогнозують, створення у сфері медіа монополії, яка діятиме на користь чинної влади.

4 серпня 2011 року набрав чинності Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Безумовно, це важливий крок для українського суспільства на шляху до євроінтеграції, оскільки попереднє законодавство про біженців було дещо застарілим та малофункціональним в питаннях міжнародної міграції. Зокрема, гострою проблемою була відсутність інших, окрім статусу біженця, форм захисту шукачів притулку. Така ситуація створювала замкнуте коло: особа, яка не мала підстав для отримання статусу біженця, передбачених Конвенцією ООН про статус біженців 1951 року, зверталась до органу міграції і, звичайно, отримувала відмову, що спричиняло ряд негативних наслідків для обох сторін, таких як постійні судові тяжби, відмови, нові звернення із заявами і, як результат, нелегальне перебування на території України або, частіше, подальша незаконна міграція до країн Євросоюзу у зв’язку з неможливістю реалізації своїх прав та безвихідь.

Новий Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі – Закон) містить у собі ряд важливих нововведень, що регулюють порядок надання захисту і притулку іноземним громадянам та особам без громадянства.

Суттєвим кроком являються норми Закону щодо збереження і возз’єднання сімей іммігрантів. Так, відтепер, члени сім’ї особи, яку визнано біженцем в Україні, або особи, яка потребує додаткового захисту, або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право в’їхати на територію України з метою возз’єднання сім’ї і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист. Таке положення являється важливим моментом і в галузі захисту прав дитини, яка в новій редакції Закону отримує легальний статус автоматично, одночасно з батьками. Але в той же час, закон не визначає статус і права повнолітніх дітей зазначеної категорії осіб. Тим самим норми п.24 ст.1 Закону дещо суперечать положенням ст. 4 цього ж нормативно-правового акту.

Ще одною новелою в сфері практичного захисту прав іноземців та осіб без громадянства є доповнення ч.1 ст.3 Закону. Так, зазначена норма окрім традиційних підстав набуття статусу біженця в Україні, таких як загроза стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тепер доповнена нормою «а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження». Таке положення має посилити захист шукачів притулку та водночас позбавити відповідні державні органи та суди України можливості порушувати законні права іноземців та примусово висилати незаконних мігрантів на підставі відсутності у останніх вичерпного переліку причин для набуття легітимного статусу на території України.

Але ключовим моментом Закону, все ж таки треба вважати додаткові, окрім надання статусу біженця, механізми захисту шукачів притулку. І якщо «тимчасовий захист» стосується безпосередньо шукачів притулку з країн-сусідів, які мають спільний з нашою державою кордон, то поняття «додатковий захист», охоплює саме ту категорію шукачів притулку, які не підпадають під дію Конвенції 1951 року, як осіб, що мають підстави для отримання статусу біженця. Подібна норма в більш досконалому вигляді вже багато років закріплена і успішно використовується при розгляді питань про надання притулку іммігрантам в країнах ЄС. Але не можна не відмітити, що вже саме закріплення на законодавчому рівні додаткових схем допомоги має значно розширити коло дієвих механізмів при вирішенні питань про надання захисту іноземцям і особам без громадянства в Україні. Це в свою чергу полегшить роботу як правозахисних організацій, так й державних органів.

В той же час авторитетні міжнародні організації, що опікуються проблеми біженців, стурбовані змістом зазначеної норми. Так, Управління Верховного комісару ООН у справах біженців у своєму зверненні–реакції на прийняття проекту цього Закону зауважуdfkj, що «визначення власне поняття „додаткового захисту” є значно вужчим, ніж це передбачено стандартами ЄС. Зокрема, цей Закон не передбачає надання додаткового захисту особам, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі, їх цивільному життю або особі з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту”, як це зазначається статтею 15 (с) Кваліфікаційної директиви ЄС (див. Директиву Ради ЄС 2004/83/EC від 29 квітня 2004 року). УВКБ ООН залишається стурбованим долею осіб зі справжніми потребами у міжнародному захисті, особливо тих, хто втікає з причин збройного конфлікту, котрим не надаватиметься захист в Україні».

Дійсно, зміст даного Закону не містить в собі положень, що передбачає надання захисту особам, які підпадають під розширене поняття біженець, яке визначено в Керівництві УВКБ ООН по процедурам і критеріям визначення статусу біженця 1992 року. Тому у своєму зверненні Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців наголошує, що згідно Конвенції 1951 року, національне законодавство має надавати йому можливість відігравати роль радника у визначенні статусу біженця. Адже на шляху до становлення і розбудови правової і демократичної держави важливо прислуховуватись до думки міжнародної авторитетної спільноти, рішення і керівництва якої не мають обов’язкової сили, але суттєво впливають на національне законодавство.
Але й документ не враховує ряд важливих моментів, які ще більше могли б наблизити українське законодавство до міжнародних стандартів. Так, законодавець чітко не врегулював питання забезпечення якісної та ефективної процедури розгляду та надання статусу біженця або додаткового захисту, не передбачено подальшого захисту осіб, які так і не отримали позитивної відповіді щодо отримання притулку в Україні, що й надалі спричинятиме потік незаконних мігрантів у країни Європейського Союзу. Також закон не гарантує захисту від катувань або жорстокого поводження, досить звужено і обмежено торкається процедури примусового видворення.

В будь-якому разі, хочеться вірити, що прийняття Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є першим, але не єдиним кроком на шляху до повного і якісного реформування чинного українського законодавства в сфері міграції та приведення його у відповідність з мінімальними міжнародними стандартами. Адже саме справедливе і ефективне регулювання міграційних процесів, являється невід’ємною рисою розвитку демократичної держави.

Привезення екс-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко до Печерського районного суду Києва за дві-три години до засідання суду можна кваліфікувати як жорстоке поводження або катування. Про це в коментарі Тижню повідомив координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко.

«Процедура етапування – досить виснажлива, і ми вважаємо, що це справді жорстоке поводження. Справа в тому, що питання етапування в’язнів до зали суду ми давно піднімали. Це стосується судів першої інстанції та апеляційних. Нормативними документами Державної пенітенціарної служби, якій підпорядковані затримані в СІЗО, передбачено, що затриманих у день судового засідання ізолюють у спеціальне приміщення – так звані «боксіки», де вони можуть перебувати годину, дві, а то й більше. Крім того, цим затриманим передбачений сухий пайок. Однак, я ще жодного разу не бачив, щоб цього дотримувалися», – стверджує правозахисник.

За його словами, після розвезення затриманих в автозаку по судах їх також тримають по декілька годин у спеціально відведених приміщеннях – кімнатах для конвойних.

«Ці приміщення не пристосовані для утримання затриманих, у них, зазвичай, навіть туалету немає. Тим паче, затримані практично позбавлені їжі, бо передачі від родичів, згідно з інструкцією МВС, заборонені», – додав він.

«Затримання колишніх високопосадовців, таких як Луценко, Тимошенко, лише підняло цю проблему та викликало суспільний резонанс, бо вона виникла не сьогодні чи вчора. Як на мене, це може сприяти тому, що відбудуться певні зміни щодо етапування затриманих», – зазначив Діденко.

За словами правозахисника, до катування, окрім фізичного насильства, відносять неналежні умови утримання затриманих, а також ненадання медичної допомоги.

Нагадаємо, партія «Батьківщина» заявляє про катування Тимошенко через те, що її «піднімають удосвіта, безпричинно привозять із СІЗО до Печерського райсуду за три години до початку так званого судового засідання і тримають у кам’яному мішку – маленькому приміщенні із ґратами».

Як повідомлялось раніше, Вінницька правозахисна група вважає порушенням прав Тимошенко її перебування в одній камері з жінкою-курцем в Лук’янівському СІЗО в Києві.

Лейтенант Солом’янського відділку міліції Туріцин протягом десяти днів розглядав заяву від відомого мандрівника Костянтина Могильника. Той заявив: невідомий на Porsche Cayenne в присутності дружини та дитини витягнув ніж після того, як Костянтин не поступився на світлофорі. «Тобі шо, кальоса давно нє рєзалі ілі машину бітой нє білі?», – кричав невідомий і як стверджував мандрівник, порізав колесо його Мазди.

Лейтенант Туріцин допитав двох свідків інциденту. Вони все підтвердили. Знайшов відео камери спостереження сусіднього банку. Воно теж довело сказане мандрівником. І  невідомого міліціонер розшукав – але той від показів відмовився. Згідно з Конституцією – написав лейтенант Туріцин і… відмовив у порушенні кримінальної справи.

Cаме так закінчилася історія, про яку «Свідомо» розповідало два тижні тому. У постанові стверджується: лейтенант міліції опитав двох свідків, що дійсно підтвердили – з Porsche вийшов водій та порізав колесо Мазди,після чого зник. Камери сусіднього фінансового центру “Фім-центр” зафіксували цей факт також. Міліція розшукала винуватця та намагалася зв’язатися з ним, але він, керуючись 63-ю статтею Конституції відмовився від будь-яких коментарів. Згідно проведеної перевірки постановили: факту хуліганства не було, і з водія Porsche стягується адміністративний штраф у розмірі 119 гривень. Але лиш на відшкодування збитків Костянтин витратив 860 гривень.

 Відомий мандрівник лиш руками розводить: «Мені сказали – хочете, звертайтеся до суду».

«Свідомо» розшукало власника Porsche Cayenne Сергія Юрійовича Сергієнка.

Він виявився виконавчим партнером української філії фірми CB Richard Ellis LLC з продажу нерухомості. Костя впізнав фото молодого бізнесмена, який порізав  колесо у той час, як дружина годувала їхнє немовля.

«Свідомо» подзвонили у компанію Сергієнка. З’єднати з директором секретарка відмовилася. «Сергій Юрійович просив передати, що такого інциденту не було і колесо він не різав», – усміхнено повідомила секретарка Сергієнка.

Ось сайт , на якому ви можете детальніше ознайомитися з компанією та її керівником.

Три місяці тому набули чинності закони, які мають зробити органи влади прозорішими. Попри бюрократичні труднощі з реалізацією законодавчих норм, журналісти визнають: публічно значима інформація стала доступнішою.

“Початок дії закону став кращим, ніж очікувалося “, – так схарактеризував нинішню ситуацію керівник Бюро журналістських розслідувань “Свідомо” Єгор Соболєв. На його думку, попри всі труднощі, після ухвалення парламентом навесні цього року та набуття чинності закону “Про доступ до публічної інформації” та закону “Про інформацію”, на запити до установ та органів влади сьогодні надходить набагато більше інформації, ніж раніше.

Журналістський оптимізм

Соболєв вважає, що можновладці поступово починають звикати до необхідності ділитися інформацією із суспільством. “Ми не домоглися від київського метрополітену результатів перевірки безпеки будівництва торгівельних центрів над станціями та лініями метро на Оболоні та станції “Театральна”, але нам прислали доволі ґрунтовні відповіді про ці перевірки”, – сказав журналіст.

Соболєв порівняв закон про доступ до публічної інформації зі зброєю, якою тепер можуть користуватися ті, хто прагне встановити істину. Теперішні обнадійливі результати він вважає лише “початком наполегливих багатолітніх зусиль, яких слід докласти, аби всі бюджетні контракти були відкритими, а всі суспільно важливі питання мали свої відповіді”.

На місцевому рівні – гірше

На відміну від Соболєва, Костянтин Квурт з громадської організації “Інтерньюз-Україна” оцінює успіхи стримано. Він зазначив, що за три місяці спостерігалися окремі позитивні випадки, “коли влада намагається виконувати закони та відкривати доступ до інформації”. Але переважна більшість можновладців, особливо органи місцевого самоврядування, на думку експерта, закривають інформацію для громадян і роблять її “інформацією для службового користування”.

Натомість, ці дані, як вважає Квурт, часто є суспільно важливими і такими, що мають знати громадяни. А журналісти – використовувати в своїй роботі. Це стосується, насамперед, генеральних планів розвитку міст або бюджетів органів влади. Водночас, самі місцеві чиновники часто не винні в ситуації, яка складається після набуття чинності законів про доступ до інформації, зазначив експерт. На його думку, чиновники часто просто не розуміють цього закону і не знають, як його виконувати. В результаті, вони намагаються закрити доступ для всієї інформації.

Серед проблем, які вже встигли стати тенденцією, Квурт згадав зволікання Кабінету міністрів із розробкою підзаконних актів з виконання цього закону. Ще однією тенденцією він назвав намагання ускладнити доступ до інформації у нібито легальний спосіб. “Це те, що називається оплата послуг, що пов’язані з відповіддю на запити громадян. Було кілька випадків, коли на запити про інформацію людям пропонували оплатити вартість ксерокопіювання, для чого слід було внести гроші в певні терміни в певному банку. Якщо ж запитувач інформації не встигав це зробити, від нього вимагали подання нового запиту”, – сказав Квурт.

“Точніший запит – конкретніша відповідь”

Костянтин Квурт радить всім громадським активістам, журналістам та громадянам, які подають запити про інформацію до органів влади підтримувати зв’язок, ділитися позитивним та негативним досвідом і не припиняти тиску на владу із тим, аби змусити її виконувати закон в повному обсязі. Своєю чергою, Єгор Соболєв наголосив на важливості фахового складення інформаційних запитів. “Що точніше буде запитання, то змістовнішою буде відповідь”, – сказав він. Журналіст застеріг проти використання законів про доступ до інформації для блокування органів влади. Він впевнений, що будь-який чиновник охочіше співпрацюватиме із тими запитами, які мають на меті встановлення важливих фактів та відповідають всім  вимогам закону.

Зламана щелепа і два роки в очікуванні операції. Арештант Лук’янівського СІЗО Олексій Кочержук стверджує – щелепу йому зламали в Шевченківському райвідділу міліції Києва, коли вибивали зізнання у крадіжці. Відтоді хлопець не отримав жодної медичної допомоги. Кілька десятків звернень до СІЗО та до суду не допомогли. Ситуація змінилась лише після втручання журналістів.

Віктор Кочержук показує фото сина до і після зустрічі з міліцією. Олексія затримали два роки тому, звинувативши у крадіжці та викраденні авто. Зізнання у хлопця оперативники вибивали – стверджує батько. Як доказ – зламана щелепа. Увесь цей час хлопець чекає на рішення суду в СІЗО. Судові засідання переносяться, судді змінюються, а рішення у справі й досі немає. Бо немає доказів провини – кажуть захисники. Та чекати справделивості у підсудного немає часу – зламана щелепа загноїлася. У міліції звітують – співробітники Шевченківського райвідділу Олексія Кочержука не били. Чому у хлопця зламана щелепа ані в міліції, ані в прокуратурі пояснити не можуть. Забинтованого Кочержука привозять на чергове засідання суду.  Відкритий суд, через візит журналістів, раптом стає закритим. Після двох років марних клопотань про зміну запобіжного заходу, суддя цього разу задовольняє вимоги захисту. І дає підсудному час полікуватись. Причину Олексій вбачає в одному. Арештантів, які потребують медичної допомоги, тільки в Лук’яновському СІЗО кількасот – розповідають правозахисники. Більшість не отримує лікування, або медиків викликають надто пізно. За таких обставин радять звертатись з заявою до слідчого або  судді. Якщо це не допоможе, правозахисники радять писати у Європейський суд з прав людини.