Понад 50 громадських організацій, що входять до партнерства «Новий громадянин» висловлюють занепокоєння щодо фактичного саботування з боку Кабінету Міністрів України вимог закону «Про доступ до публічної інформації». Про це йдеться у відповідній заяві громадськості.

Автори звернення нагадують, що Кабмін до 9 липня був зобов’язаний привести свої нормативно-правові акти у відповідність із згаданим законом, забезпечити їх виконання органами виконавчої влади, а також внести на розгляд Верховної Ради законопроекти для приведення законодавства у відповідність. «З жалем мусимо констатувати, що цього не сталося», – йдеться у зверненні.

Держкомтелерадіо як відповідальний за підготовку нормативно-правових актів орган, розробив усі проекти, необхідні для реалізації закону, проте жоден з них досі не представлений на розгляд уряду. Таке відтермінування пов’язане з тим, що Міністерство юстиції України та Міністерство фінансів України не надають свої висновки стосовно закону.

«Без повноцінного правового поля, робота з законом “Про доступ до публічної інформації” на сьогоднішній день максимально ускладнена. Незважаючи на окремі успішні запити громадян, на які було надано вичерпні відповіді, більшість органів влади в Україні, зокрема в регіонах – не готові до виконання вимог закону, займаються відписками, а в багатьох випадках – відверто його ігнорують, трактують на власний розсуд або порушують», – йдеться у зверненні.

У зв’язку з цим партнерство «Новий громадянин» започатковує щомісячний рейтинг відкритості органів влади, в якому буде відзначати найбільш злісних порушників закону, а також тих, чий приклад відкритості та якості роботи може стати зразком для інших.

«Ми переконані, що формальне затягування виконання своїх зобов’язань відповідальними державними органами може стати причиною “провалу” ефективної реалізації закону “Про доступ до публічної інформації”, який покликаний стати ефективним інструментом боротьби з корупцією та контролю влади, і звертаємося до керівництва Кабінету Міністрів України взяти ситуацію під особистий контроль і виконати указ президента України та вимоги чинного законодавства», – вважають організації-заявники.

Як писала ТК, закони «Про доступ до публічної інформації» і «Про внесення змін до закону “Про інформацію”» набули чинності 9 травня.

Як зазначав голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Андрій Шевченко,щоб закони про інформацію запрацювали, уряд має ухвалити підзаконні акти.

На початку травня президент підписав указ, яким доручив Кабміну запровадити моніторинг виконання органами виконавчої влади закону «Про доступ до публічної інформації» та судових рішень, прийнятих у зв’язку з порушенням права на одержання цієї інформації. Крім того, уряд має підготувати законопроекти щодо здійснення державного контролю за забезпеченням доступу до публічної інформації.

Відповідальним за підготовку підзаконних актів для введення в дію закону «Про доступ до публічної інформації» Кабмін визначив Державний комітет телебачення та радіомовлення. Згідно з дорученням, Комітет мав підготувати проекти підзаконних актів і моніторити, як органи виконавчої влади реалізовують закон.

25 травня уряд ухвалив постанову про забезпечення виконання закону «Про доступ до публічної інформації», що регламентує алгоритм реалізації закону в усіх органах виконавчої влади.

У Дніпропетровській виправній колонії № 89 ув’язнені оголосили голодування. За інформацією правозахисників, сталося це після того, як 4 липня вони звернулись до керівництва колонії з вимогою покращити умови їхнього утримання. Ув’язнені стверджують, що їх майже не годували і не давали їм води. У відповідь на таку вимогу керівництво колонії викликало спеціальні війська. Правозахисники повідомляють, що один із ув’язнених колонії зміг зв’язатися з ними телефоном і повідомив про страшні безчинства спецназу в колонії. Натомість в управлінні Державного департаменту України з питань виконання покарань у Дніпропетровській області таку інформацію спростовують. Мовляв, ніякого «спецназу» не було, а серед ув’язнених просто проводили обшук.

Ув’язнені попросили в адміністрації колонії води, адже вже декілька днів питної води їм не давали, зазначає Олена Повідайчик, правозахисниця, на телефон якої надійшов дзвінок від ув’язненого з Дніпропетровської виправної колонії № 89. Також арештанти вимагали покращення харчування і щоб їх випускали на прогулянки.

Адміністрація вислухала скарги ув’язнених, але наступного дня, за словами Олени Повідайчик, прибув «спецназ» і жорстоко побив арештантів.

«Били і казали: «Вам треба водички? Ось вам водичка! Вам потрібно харчування? Ось вам харчування! Вам потрібне свіже повітря? Ось вам свіже повітря!» Били головою об стіну і потім кидали. Особливо побили довічно ув’язнених, їх виносили взагалі без тями. Невідомо, чи хтось живий з них, чи ні», – розповіла правозахисниця.

У департаменті виконання покарань переконують, що ніякого спецназу не було

В управлінні Департаменту виконання покарань Дніпропетровської області спростовують інформацію про те, що в колонії були бійці спеціального підрозділу, як і те, що вони побили арештантів.

Начальник управління департаменту виконання покарань у Дніпропетровській областіАнатолій Бабець заявив, що в колонії № 89 насправді проводився плановий обшук усіх об’єктів та особистих речей засуджених.

«У медичну частину закладу 6 липня ніхто із засуджених не звертався. Під час проведення обшуку за допомогою спеціального приладу індивідуального обшуку в одного із арештантів, який перебуває у відділі максимального рівня безпеки, був знайдений мобільний телефон. Після цього ув’язнені із максимального відділу безпеки на знак протесту почали висловлювати на адресу адміністрації різні незадоволення. 26 людей написали заяву про голодування, – зазначає Бабець. – Основною причиною їхнього рішення був протест проти дій працівників колонії».

Відвідати колонію правозахисник може лише з прокурором

Тим часом до Дніпропетровської виправної колонії № 89 на запрошення Анатолія Бабця у вівторок мав прибути правозахисник Харківської правозахисної групи Андрій Діденко. Втім, потрапити на територію закладу і поспілкуватися з ув’язненими йому так і не вдалося. В коментарі для Радіо Свобода Діденко повідомив, що він все ж таки домігся дозволу від прокуратури відвідати колонію в середу, 13 липня.

Коли з місць позбавлення волі надходить інформація про жорстоке поводження чи порушення прав людини, потрапити до закладу правозахисникові і на власні очі переконатися у правомірності дій адміністрації майже неможливо, зауважує Андрій Діденко.

«Ми вже декілька років працюємо над запровадженням превентивних механізмів для запобігання катуванням. Нагадаю, що Україна ратифікувала ще в 2006 році факультативний протокол до конвенції ООН і зобов’язалася протягом року запровадити в Україні національний превентивний механізм для запобігання катуванням. Але вже минуло 5 років, а цей інструмент, власне, громадського впливу на подібні ситуації так і не створений», – заначив правозахисник.

За даними соціологічних досліджень Харківської правозахисної групи, у 2009 році жертвами незаконного насильства з боку правоохоронних органів стало близько 600 тисяч осіб. Вже у 2001 році ця цифра збільшилась до 800 тисяч.

Але це дані стосуються міліції, зазначає Андрій Діденко. Щодо місць позбавлення волі така статистика не ведеться, тому що ці установи досі так і залишились не реформованими з радянських часів. Система цих органів є закритою, і громадянське суспільство немає туди майже ніякого доступу.

На розгляді парламентського комітету з питань свободи слова перебуває законопроект, мета якого – унеможливити «пропаганду гомосексуалізму». Правозахисники стурбовані проявами гомофобії у стінах Верховної Ради.

Група депутатів з числа як проурядових, так і опозиційних фракцій, переймається «захистом прав дітей на безпечний інформаційний простір». Парламентарії пропонують доповнити “пропагандою гомосексуалізму” заборонні переліки низки законів – “Про захист суспільної моралі “,”Про друковані ЗМІ в Україні”,” Про телебачення і радіомовлення “. Для оновленого заборонного переліку Закону “Про видавничу справу” пропонують формулювання “культ гомосексуалізму”. Поправкою до Кримінального кодексу хочуть заборонити в Україні обіг творів, що “пропагують гомосексуалізм”. Сам «гомосексуалізм» визначили як “відносини сексуального характеру між особами однієї статі”. Визначення поняття пропаганди проект не пропонує. Документ створено Євгеном Царьковим з Компартії, Катериною Лук’яновою з НУНС, Павлом Унгуряном з БЮТ, Юлією Ковалевською з Партії регіонів, Тарасом Чорноволом (депутатська група “Реформи заради майбутнього”) і Лілією Григорович з НУНС.

«Загроза національній безпеці»

Автори ініціативи пояснюють – на їхній погляд, поширення «гомосексуалізму» складає загрозу національній безпеці, оскільки приводить до епідемії ВІЧ/СНІД, а також руйнує інститут сім’ї та може призвести до демографічної кризи.

Запропоновані законодавчі зміни викликають у правозахисників лише здивування. На думку виконавчого директора Української Гельсінської Спілки з прав людини Володимира Яворського, закон – суто популістський, орієнтований на неприйняття гомосексуалізму у суспільстві. «Закон призведе до кримінального переслідування за сексуальну поведінку, що буде надто дико виглядати в сучасній Європі і буде черговим кроком для остаточного знищення іміджу країни як демократичної» – зауважує правозахисник.

Медіа-експерт Ігор Розкладай припускає, що у Верховній Раді може знайтися підтримка навіть для такого «дикунства». Адже в українському суспільстві розвинута гомофобія і парламент у цьому випадку не є винятком. Виконавчий директор організації, що захищає права геїв і лесбійок «Точка опори» Зорян Кісь також говорить, що попри явну анекдотичність закону, шанси бути прийнятим – цілком реальні. «Депутатів можуть “взяти”, на так звані “сімейні цінності”, які інколи об’єднають і більшість, і опозицію» – каже Зорян Кісь. І приклади вже є – у Литві, попри її членство в ЄС, ухвалено схожий закон з такою ж “дитячою” аргументацією. Те саме зроблено на рівні двох суб’єктів Російської Федерації, нарікає громадський діяч.

Захист прав дітей?

Керівник всеукраїнської громадської «Гей-Форум України» Святослав Шеремет сказав в інтерв’ю Deutsche Welle: “Товариш Євген Царьков талановито скористався традиційним політтехнологічним прийомчиком: у назві законопроекту він вирішив зафіксувати інший сенс, ніж має проект за своїм змістом. Адже захист прав дитини на безпечний інформаційний простір ніяк не зводиться до обмеження інформування про гомосексуальність».

Одне з наріжних питань сучасної дитячої педагогіки полягає в тому, коли, як і чиїми силами інформувати дитину про сексуальність людей, каже Шеремет. Він прихильник того, що дитину слід виховувати в належному розумінні нею тих соціальних реалій, які присутні в суспільстві. «Отже, діти повинні отримувати адекватне уявлення про те, що таке гомосексуальність. Тут незамінною є роль батьків, які мають давати правдиві, але коректні відповіді на дитячі запитання про інтимні стосунки». На думку Святослава Шеремета, пропонований законопроект насправді не забезпечує право дитини на безпечний інформаційний простір, а обмежує його.

Володимир Яворський теж переконаний, що закон не захищає дітей. «Загалом такого поняття як «безпечний інформаційний простір» в праві демократичної країни не може бути. Достатньо дивним є забороняти щось робити дорослим між собою з метою захисту дітей, котрі до дій дорослих не мають жодного стосунку» – заявляє правозахисник.

Тим часом правозахисник Костянтин Рєуцький сподівається, що депутатам, які зареєстрували цей законопроект, добре відомо, що закони та підзаконні акти не можуть звужувати обсяг прав та свобод, гарантованих Конституцією України та міжнародними угодами в сфері прав людини. «Впевнений, вони добре розуміють, що такий безглуздий закон, який фактично легалізує дискримінацію, не може бути прийнятим – він апріорі неконституційний. Отже, я роблю висновок, що за цією, вибачте, “законодавчою ініціативою” немає нічого, крім популізму. Але небезпека такої ініціативи парламентарів у тому, що вона закріплює у суспільній свідомості зневагу до цінностей прав людини і демократії. Спостерігати це сумно і соромно» – сказав Deutsche Welle правозахисник з Луганська.

Гетеросексуальна пропаганда не працює

Соціолог, кандидат психологічних наук Віктор Пушкар не вірить у те, що «пропаганда» може впливати на поширення гомосексуалізму. «Сексуальна орієнтація людини формується в дуже складний спосіб. “Пропаганда” у формуванні сексуальності не відіграє суттєвої ролі» – говорить Пушкар. Святослав Шеремет додає, що не знайомий з жодним геєм чи лес бійкою, на сексувальну орієнтацію яких вплинула би якась «пропаганда».  «Так само, як геї не стають гетеросексуалами через нав’язування суспільством гетеросексуальної моделі поведінки» – каже керівник «Гей-Форуму України».

Апарат Верховної Ради відмовив журналістам у запитах щодо доходів усіх народних депутатів, посилаючись на закон «Про захист персональних даних». Медійники збираються оскаржувати таке рішення у суді. А учасники громадської кампанії «Партнерство Новий громадянин» наголошують на порушенні чиновниками іношого закону – «Про доступ до публічної інформації».

«Партнерство Новий громадянин» провело кампанію щодо впровадження і популяризації Закону «Про доступ до публічної інформації». Її результати дали підстави говорити про «порушення, свавільне трактування і відверте ігнорування» можновладцями його положень.

Відсутність традиції серед чиновників звітуватися перед суспільством і відповідати за свої дії – основна причина неефективності нещодавно ухваленого закону. На цьому наголошує координатор «Партнерства» Світлана Заліщук.

«Ці люди повинні заробляти чесно. Те, що вони декларують, має бути реальною ситуацією, і вони, як народні обранці, як ті люди, які йшли у Верховну Раду і брали на себе зобов’язання бути депутатами, бути відкритими перед народом, зобов’язані публікувати і декларувати такі доходи», – наголошує Заліщук.

За сімома печатями

Законові заважає діяти на повну силу «надто слабка політична культура як серед чиновників, так і серед самого суспільства», говорить юрист Інституту масової інформаціїРоман Головенко. На його думку, «немає стимулу застосовувати цей закон повною мірою і хоча би ознайомитися з ним для того, щоб громадяни могли ефективно використовувати доступ до публічної інформації».

Наявність персональних даних, за словами журналіста інтернет-видання «Українська правда» Мустафи Найєма, – найпоширеніша відмовка, яка допомагає чиновникам уникати підзвітності перед суспільством.

«Ми повинні привчити конкретних осіб відповідати на конкретні запити. Необхідно, щоб ми діяли згідно з законом: і ми як журналісти, і вони як депутати, як Верховна Рада», – наголошує Найєм.

Розв’язати язика

У найближчих планах «Партнерства Новий громадянин» – подання запитів щодо доходів голів облдержадміністрацій, їхніх заступників, а також мерів усіх обласних центрів. До того ж представники організації вважають за необхідне проводити журналістські розслідування щодо відповідності отриманих даних реальним статкам чиновників.

«Ми з вами, громадяни, несемо перед владою низку зобов’язань (в тому числі платимо зарплати нашим народним обранцям). Так само і громадяни-журналісти мають право вимагати, щоб і влада виконувала свої зобов’язання перед суспільством», – зауважує Світлана Заліщук.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» набув чинності 9 травня 2011 року. Проте багато даних і надалі відкривати не поспішають.

Європейський суд із прав людини зобов’язав Україну до грудня розробити стратегію вдосконалення процедури взяття під варту громадян, підозрюваних у скоєнні злочинів. Про це на прес-конференції повідомила уповноважений Кабінету міністрів у справах Європейського суду з прав людини Валерія Лутковська.

Відповідне доручення Україні дав суд у своєму пілотному рішенні, винесеному в рамках справи українця Леоніда Харченка проти України, в якому суд визнав порушеними його права при взятті під варту. (10 лютого Європейський суд із прав людини визнав незаконним утримання під вартою Харченка в Київському СІЗО з 20 квітня 2001 року по 4 серпня 2003 року в рамках кримінальної справи за фактом розкрадання коштів однієї з компаній. Врешті-решт цю справу, розслідування якої розпочалося 2000 року, 2004-го було закрито. Європейський суд, реагуючи на велику кількість справ, які надходять до нього на розгляд, з 2004 року застосовує процедуру винесення пілотних рішень. Результат такої процеду­ри — виявлення в рамках конкретної справи системних проблем, які призвели до порушення Європейської конвенції з прав людини, і припис державі вжити необхідних заходів для виправлення ситуації.)

Уповноважений Кабміну В.Лутковська відзначила, що, згідно із зазначеним рішенням, протягом шести місяців з моменту набрання ним чинності Україна має розробити й подати на розгляд Комітету міністрів Ради Європи стратегію внесення змін у законодавство для подолання цієї проблеми. Лутковська повідомила, що в цьому рішенні Європейський суд відзначає наявність в Україні системних проблем у сфері утримання громадян під вартою. За її словами, суд стурбований передусім не умовами утримання, а самою процедурою обрання такого запобіжного заходу й мотивами, якими керуються українські суди під час арешту громадян.

Лутковська зазначила, що Європейський суд у своєму рішенні підкреслив: взяття громадян, підозрюваних у скоєнні злочинів, під варту має проводитися лише тоді, коли є загроза ухиляння останніх від досудового слідства, наприклад, коли є загроза втечі підозрюваного або чинення ним впливу на свідків. При цьому Європейський суд із прав людини зазначив: під час досудового слідства ці ризики можуть зникати, наприклад — коли всіх свідків уже опитано. У такому разі, розглядаючи питання про продовження строку арешту, суд має враховувати ці нові обставини й звільняти підозрюваних. Така теорія. А ось що відбувається на практиці…

24 травня 2011 року Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва у складі головуючого судді І.Мороза, суддів В.Лашевича та Л.Бартащук розглянула на відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляцію на постанову Печерського районного суду міста Києва, якою продовжено строк тримання під вартою до чотирьох місяців для Ярослава Сорокового, директора TOB «Інтерфарм», обвинувачуваного у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України (привласнення майна шляхом зловживання службовим становищем) і підтримала клопотання його захисника.

Згідно з постановою Печерського районного суду міста Києва від 16 травня 2011 року, строк тримання під вартою обвинуваченому Я.Сороковому продовжено до чотирьох місяців, оскільки на теперішній час досудове слідство не закінчене, а у справі необхідно виконати ряд слідчих дій, вказаних у поданні старшого слідчого. У цьому рішенні також зазначено, що районний суд не знайшов підстав для відмови у задоволенні подання старшого слідчого про продовження Я.Сороковому строку тримання під вартою.

Вищий суд вирішив, що місцевий суд справді не мав достатніх підстав для продовження Я.Сороковому строку тримання під вартою, оскільки слідчим не було надано даних, що обвинувачуваний намагатиметься ухилятися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень чи захоче залишити територію України, продовжувати злочинну діяльність, а також перешкоджати встановленню істини у справі, спілкуючись з іншими фігурантами у справі та спонукаючи їх до надання неправдивих показань щодо обставин справи. Крім того, суд першої інстанції недостатньо врахував дані про особу обвинуваченого, який має постійне місце проживання, має на утриманні сина-студента і матір, яка потребує догляду, позитивно характеризується, до кримінальної та адміністративної відповідальності не притягувався.

5 січня 2011 року Гене­ральною прокуратурою України було порушено кримінальну справу №49-3085 за фактом заволодіння бюджетними коштами в особ­ливо великих розмірах шляхом зловживання службовими особами своїм службовим становищем за ознаками злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України. Проведення досудового слідства доручили Головному слідчому управлінню МВС України.

23 березня 2011 року Печерський районний суд міста Києва обрав Сороковому Я. запобіжний захід у вигляді взяття під варту. 6 квітня 2011 року досудове слідство у справі було продовжено до чотирьох місяців.

Оскільки строк тримання обвинуваченого Сорокового Я. під вартою закінчувався 21 травня 2011 року, то 16 травня 2011 року старший слідчий в ОВС ГСУ МВС України В.Харкевич, за погодженням із заступником генерального прокурора України, звернувся до суду із поданням про продовження строку тримання під вартою обвинувачуваного до чотирьох місяців. Це подання було задоволене оскаржуваною постановою.

Відповідно до ст. 165-3 КПК України, строк тримання під вартою може бути продовжено за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи.

Тим часом, задовольняючи подання, районний суд не врахував, що у поданні старшого слідчого та в матеріалах справи немає даних, які б свідчили про відсутність підстав для зміни
Я.Соро­ковому запобіжного заходу. Зокрема, в поданні не наведено переконливих доказів, що на даний час Сороковий може вплинути на перебіг слідства, з урахуванням того, що впродовж двомісячного терміну перебування під вартою він тільки тричі був допитаний як обвинувачуваний, і жодних інших слідчих дій із ним не проводили. Водночас, як випливає з подання старшого слідчого, планується ознайомити Я.Сорокового з матеріалами експертиз, провести додатковий допит, пред’явити йому остаточне обвинувачення. При цьому в поданні не обґрунтовано причин, які завадили виконати ці слідчі дії раніше, коли Сороковий перебував під вартою.

Проаналізувавши зазначені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що основні слідчі дії у справі з Я.Сороковим уже виконані. Тому під час проведення дій, зазначених у поданні старшого слідчого, цей обвинувачуваний не зможе перешкодити встановленню істини у справі. Посилання у поданні старшого слідчого на те, що Сороковий може переховуватися від органів слідства та суду, зокрема виїхати за межі України, продовжувати злочинну діяльність, спілкуватися з іншими фігурантами у справі з метою перешкодити встановленню істини у справі, є лише припущеннями, оскільки такі дані нічим не підтверджені, констатував суд. Немає обґрунтування цього і в поданні старшого слідчого. Сама лише тяжкість злочину не є самостійною підставою для продовження строку тримання під вартою і повинна враховуватися разом з іншими обставинами.

А невизнання обвинувачуваним своєї вини взагалі не входить у коло визначених законом обставин, які беруться до уваги при обранні запобіжного заходу чи продовженні строку тримання під вартою.

З огляду на це, в районного суду не було достатніх підстав для продовження строку тримання під вартою, а тому постанову місцевого суду слід скасувати, у задоволенні подання про продовження цього строку суд постановив відмовити і замінити Ярославу Сороковому запобіжний захід на підписку про невиїзд, звільнивши його з-під варти.

Але на цьому історія про зміну запобіжного заходу не закінчилася. Уже 7 червня 2011 року у Вищій раді юстиції України було зареєстровано пропозицію її члена М.Гаври­люка щодо звільнення всіх трьох суддів, які ухвалювали зазначене рішення… за порушення присяги.

У документі йдеться про таке. Ігноруючи думку прокурора, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва незаконно і безпідставно винесла ухвалу про задоволення клопотання захисника обвинувачуваного Я.Сорокового. Слідчий у поданні чітко визначив підстави, які вказують на необхідність продовження строку тримання під вартою обвинувачуваного. Наведені у поданні обставини є водночас такими, які вказують на відсутність підстав для зміни йому запобіжного заходу на підписку про невиїзд. Обви­нувачуваний як керівник підприємства ТОВ «Інтерфарм» шляхом впливу на свідків — своїх підлеглих — може перешкоджати встановленню істини у справі, — йдеться у пропозиції про звільнення. Більше того, обвинувачуваний понад місяць переховувався від органів досудового слідства, був оголошений у розшук і затриманий. Він обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років. Суд першої інстанції правомірно задовольнив подання про продовження строку тримання під вартою. Однак судді апеляційної інстанції, зайнявши односторонню позицію виключно на користь обвинувачуваного, з метою змінити йому запобіжний захід на більш м’який, не­об’єктивно й упереджено констатували буцімто відсутність переконливих доказів, що обвинувачуваний може вплинути на перебіг слідства, ухилитися від слідства та суду.

Судді апеляційної інстанції безпідставно втрутились у перебіг досудового слідства, вважає автор пропозиції. Зокрема, попри відсутність визначених законом повноважень, зазначені судді дали необгрунтовану оцінку діям слідчого щодо обсягу проведених ним слідчих дій у певний проміжок часу, безпідставно констатували факт виконання з обвинувачуваним основних слідчих дій і використали таку оцінку як одну з підстав скасування постанови суду. Ці висновки суддів апеляційної інстанції є упередженими, необ’єктивними і не відповідають дійсності.

З участю Сорокового, окрім допитів, проводилися слідчі дії. Його було ознайомлено з постановами про призначення експертиз та з висновками вже проведених експертиз. Крім того, строк досудового слідства у справі продовжено до шести місяців, у справі є необхідність виконати великий обсяг слідчої роботи, зокрема з участю обвинувачуваного. Наведені в ухвалі суддями апеляції до способу оцінки обставин справи є нічим іншим, як перекручуванням змісту кримінально-процесуальних норм, що свідчить про упередженість та необ’єктивність при здійсненні правосуддя. Як наслідок, судді апеляційної інстанції нівелювали попередні зусилля органу досудового слідства і районного суду забезпечити встановлення істини шляхом обрання передбаченого законом запобіжного заходу — тримання обвинувачуваного під вартою. Судді вчинили дії, які перешкоджають неупередженості, справедливості і безсторонності при здійсненні правосуддя, написано у поданні.

Таким чином, надія на те, що прецеденти Європейського суду з прав людини реально стануть частиною українського законодавства, а не тільки частиною проголошених декларацій, є марною.

Із рішення у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 р.

3. 13 листопада 2006 р. Суд визнав заяву частково неприй­нятною і постановив довести до відома Уряду скарги щодо умов тримання під вартою, надання належної медичної допомоги (стаття 3 Конвенції), тривалість і законність його тримання під вартою, відсутність можливості оскаржити незаконність і тривалість тримання під вартою (пункт 4 статті 5 Конвенції) і тривалість судового розгляду справи, яка виходить за межі «розумного строку», і в цьому аспекті відсутність ефективного засобу правового захисту (пункт 1 статті 6 і статті 13 Конвенції). Також вирішено водночас по суті розглянути заяву щодо її прий­нятності (пункт 3 статті 29 Конвенції).

46. Заявник стверджує, що він піддався нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню, незважаючи на страждання від низки хронічних захворювань. Він також скаржився на умови утримання у в’язниці і відсутність належного медичного лікування, посилаючись на статтю 3 Конвенції, яка проголошує: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

50. Суд зазначає, що, відповідно до практики Суду, жорстоке поводження, якщо йдеться про сферу дії ст. 3 Конвенції, має досягти мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від обставин справи, зокрема тривалості поводження, його фізичних і психічних наслідків, а в деяких випадках — від статі, віку та стану здоров’я жертви.

51. Суд неодноразово підкреслював, що такі страждання і приниження повинні, в будь-якому разі, бути вищі за неминучі страждання або приниження, пов’язані з цією формою законного поводження чи покарання. Відповідно до цього положення, Держава повинна забезпечити умови утримання осіб під вартою, які сумісні з повагою до людської гідності, щоб форми і методи реалізації цього запобіжного заходу не призводили до страждань або виникнення труднощів, інтенсивність яких перевищувала б неминучий рівень таких страждань, які властиві умовам законного тримання під вартою, і що, з урахуванням практичних вимог до режиму позбавлення волі, мають бути забезпечені гарантії здоров’я та безпека осіб, які утримуються під вартою

52. У цій справі сторони подали різні відомості щодо розміру площ, які припадали на одного затриманого під час перебування заявника під вартою у Київському СІЗО. За даними Уряду, в камерах, де утримувався заявник, площа на одного затриманого варіювала від 2,55 до 4,67 кв.м. З іншого боку, заявник стверджує, що розмір площі, яка припадала на одного затриманого, дорівнював одній третині від заявленої Урядом.

54. Крім того, Суд зазначає, що Уряд жодним чином не обґрунтував у поданих документах належне функціонування системи вентиляції. З огляду на ці обставини, Суд схильний віддати перевагу твердженням заявника з цього питання (див. «Ахмет Озкан та інші проти Туреччини», справа № 21689/93, п. 426 від
6 квітня 2004 р.). Тому Суд доходить висновку, що заявник утримувався під вартою в умовах перенаселеності, це тривало два роки три місяці і п’ятнадцять днів та ускладнювалося відсутністю належної вентиляції. Зазначений висновок підтверджується раніше прийнятим рішенням Суду в справі Коваля (див. «Коваль проти України», № 65550/01, п. 76 від 19 жовтня 2006 р.), де йдеться про такі ж умови тримання в тому ж СІЗО.

55. Викладені міркування є достатніми для того, аби Суд дійшов висновку, що, на порушення ст. 3 Конвенції, матеріально-побутові умови тримання заявника в Київському СІЗО №13 являли собою поводження, яке принижувало гідність.

62. Заявник стверджував, що його утримання під вартою було незаконним, а строк — необґрунтовано тривалим. У своїх твердженнях він посилався на п. 1(с) і п. 3 ст. 5 Конвенції. Заявник далі скаржився, з посиланням на п. 1 ст. 6 і ст. 13 Конвенції, на відсутність ефективних засобів правового захисту в контексті неможливості оскарження свого тримання під вартою. Суд вирішив розглянути цю останню скаргу відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції.

66. Суд зазначає, що у триманні під вартою заявника як запобіжному заході доцільно ви­окремити три періоди. Перший період охоплює затримання за розпорядженням прокуратури, і тривав він від дня затримання 4 квітня до 4 липня 2001 р., коли сплив останній строк, на який прокурор продовжив тримання під вартою. Другий період охоплює час, коли не було жодного рішення, він тривав із 4 липня по 15 жовтня 2001 р., коли суддя прийняв рішення про триманням заявника під вартою в очікуванні суду. Нарешті, третій період, який охоплює вищезазначене рішення суду від 15 жовтня 2001 р. та декілька наступних рішень суду, розпочинається з 15 жовтня 2001 р. і закінчується часом звільнення заявника 4 серпня 2003 р.

Законність тримання заявника під вартою з 4 квітня до 4 липня 2001 р.

67. Суд зазначає, що вперше тримання заявника під вартою було санкціоноване прокурором Ватутінського району 7 квітня 2001 р. Затримання за цією процедурою підпадало під дію застереження до п. 1 ст. 5 Конвенції, введеного Україною згідно зі
ст. 57 Конвенції з метою регулювання процедури арешту і тримання під вартою, яке діяло до 29 червня 2001 р. Суд посилається на свої висновки, викладені у справі Невмержицького, щодо положень вищезазначеного застереження; визначені Кон­венцією зобов’язання щодо взяття та тримання осіб, таких як заявник, під вартою виключно за рішенням суду на Україну в цей період не поширювалось. Однак Суд також постановив у цій справі, що подальше тримання під вартою відбувалося вже в умовах, коли це застереження втратило силу.

69. Суд вважає продовження тримання заявника під вартою з 4 червня по 4 липня 2001 р. незаконним у розумінні п. 1(с) ст. 5 Конвенції.

72. Тримання заявника під вартою в період з 4 липня по 15 жовтня 2001 р. не відповідає положенням п.1 ст. 5 Конвенції.

73. Далі Суд зазначає, що, відповідно до ст. 253 Кримі­нально-процесуального кодексу, національний суд, вирішуючи питання про віддання особи до суду, має вирішити питання по зміну, скасування або обрання запобіжного заходу. З цього припису не випливає, що суд повинен визначити підстави для подальшого тримання обвинувачуваного під вартою або встановлювати будь-які часові обмеження тримання під вартою.

74. Суд вважає, що, за відсутності чіткого положення, яке б встановлювало правило, коли й за яких умов узятий під варту на стадії досудового розслідування має далі триматися під вартою на стадії судового розслідування, такий стан не відповідає критерію «передбачуваності закону» для цілей п. 1 ст. 5 Конвенції. Суд також повторює, що практика, яка склалася в умовах прогалин законодавства, коли особа може перебувати під вартою без визначення певного строку тримання, без конкретного правового становища або судового рішення, сама по собі суперечить принципу правової визначеності і захисту від свавілля, які є загальною ідеєю Конвенції принципу верховенства права.

75. Суд зазначає, що хоча національний суд 15 жовтня 2001 р. прийняв рішення про попереднє ув’язнення заявника, він не визначив подальший строк тримання під вартою і жодним чином не обґрунтував своє рішення. Це призвело до стану невизначеності підстав перебування заявника під вартою після цієї дати. У зв’язку з цим Суд нагадує, що тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав несумісне з принципом захисту від свавілля… Отже, мало місце порушення п. 1 ст. 5 Конвенції.

80. Суд зазначає, що поперед­нє тримання під вартою заявника тривало два роки і чотири місяці. Необхідно відзначити, що серйозність звинувачень, пред’явлених заявнику, і ризик його втечі були висунуті як аргументи на етапі вирішення питання взяття заявника під варту. Після цього прокурори і суди не наводили взагалі жодних підстав для продовження тримання заявника під вартою і зазначали, що раніше обраний запобіжний захід був правильним. Проте, згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції, після спливання певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами. Інших підстав національні суди в цій справі не вказують. Крім того, національні владні органи не розглядали застосування інших запобіжних заходів, альтернативних утриманню під вартою.

81. Викладені міркування є достатніми для того, аби Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статті 5 § 3 Конвенції.

За цих підстав суд одноголосно

Визнає скаргу щодо умов тримання заявника під вартою з посиланням на ст. 3, а також його скарги з посиланням на п.п. 1(с), 3 і 4 ст. 5 Конвенції прийнятними.

Постановляє:

(а) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним, відповідно до п. 2
ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити на відшкодування нематеріальної шкоди заявникові 20000 (двадцять тисяч) євро плюс будь-які податки, що можуть бути нараховані на цю суму, які мають бути переведені в національну валюту України за курсом, чинним на день розрахунку;

(b) зі спливанням зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на вказані суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткових пункти.

Цитувати вислови Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильов завжди приємно, і не тільки через вишукане поєднання армійської лаконічності фраз з їх філософським змістом. Просто правильні речі каже людина. «Виконуючи свій обов’язок щодо захисту конституційних прав громадян, працівники міліції повинні пам’ятати: від законності та виваженості прийнятих ними рішень залежить не тільки віра людей у справедливість, але і стабільність у державі та суспільстві» – нещодавно заявив Міністр у своєму зверненні до співробітників органів внутрішніх справ з нагоди святкування річниці Конституції України.

Все вірно, проте міліцейська справедливість не проллється на наші голови рясним теплим дощиком – право на неї суспільству необхідно наполегливо виборювати та постійно відстоювати. А робити це бажано законними методами, грамотно і організовано, без зайвої партизанщини та радикалізму. І такий метод є – активний і цілеспрямований громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів. Погодьтесь, це логічно, адже сутністю діяльності міліції є захист інтересів суспільства, і саме тому вона не може бути вільною від контролю з боку цього суспільства. У протилежному випадку міліція обов’язково перетворюється в інструмент узурпації влади правлячою елітою та нав’язування нею своєї політичної й економічної волі всім нам.

На жаль, це правило підтверджує саме українська міліція в її сучасному варіанті. Наразі, МВС України – це закрита структура, орієнтована на охорону та забезпечення недоторканості свої власних відомчих інтересів, структура, яка не сприймає та категорично відторгає навіть саму ідею використання громадського контролю за своєю діяльністю. Керівники міліцейського відомства, публічно проголошуючи Над міліцією має бути громадський контроль, зазвичай прагнуть обмежувати подібні ініціативи суспільства і саме тому у даний час ми не можемо говорити навіть про незначні успіхи Міністерства внутрішніх справ у вирішенні проблеми забезпечення законності у своїх лавах. Зрозуміло, що подібна політика очільників міліцейського відомства не була би життєздатною без підтримки влади, яка вперта і послідовна у своєму неприхованому бажанні одноосібно контролювати діяльність такого важливого інструменту впливу на суспільство, як правоохоронні органи.

Проте, громадськість завжди мала намір і, по можливості, вишукувала будь-яку можливість контролювати роботу міліції. І це зрозуміло, оскільки такий контроль є ні чим іншим, як спробою громадян захистити себе від беззаконня з боку правоохоронців.

Саме тому, в травні – червні поточного року ВГО «Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів» (Асоціація УМДПЛ), за участі активістів партнерських громадських організацій, провела акцію громадського контролю за діяльністю міліції у 6 областях України (Донецька, Житомирська, Запорізька, Івано-Франківська, Сумська, Черкаська) та у місті Севастополь.

Підводячи її підсумки, можливо зробити невтішний висновок – вже тривалий час владі і суспільству не вдається прищепити українській міліції повагу як до пересічних громадян, так і до вимог законодавства, в тому числі і до положень відомчих нормативних документів МВС.

Цікаві результати отримані, наприклад, при вивченні діяльності служби дільничних інспекторів міліції.

Громадські активісти відмічають, що дільничні інспектори міліції з неприхованим подивом ставились до їх намірів з’ясувати ситуацію щодо дотримання працівниками міліції прав і свобод громадян, проте, на відміну від співробітників патрульної служби, активної протидії таким намірам не чинили.

Хронометражем робочого часу дільничних встановлено, що більшість інспекторів здійснюють прийом громадян у визначений наказом МВС час, перебувають на службі у форменому одязі та спілкуються з громадянами доволі коректно. Проте в окремих випадках дільничними інспекторами грубо порушувався встановлений режим роботи і прийом громадян у передбачені для цього часи взагалі не здійснювався.

У сільській місцевості мешканці деяких населених пунктів, що знаходяться на значній відстані від райвідділу міліції, повідомляли, що прийом громадян дільничні інспектори не здійснювали протягом тижня.

В окремих випадках дільничні інспектори міліції записували до журналу обліку особистого прийому не всі звернення відвідувачів, а після отримання від громадян заяв про події з ознаками вчинення злочину, не видавали заявникам талони-повідомлення, що створює передумови для приховування від обліку таких заяв і їх подальший розгляд у спрощеному, напівофіційному порядку.

Відверто незадовільно здійснюється інформування громадян про місце розташування дільничних пунктів міліції – світлові табло «Дільничний пункт міліції» дуже часто взагалі відсутні або знаходяться у неробочому стані, підходи до приміщень пунктів не освітлені, вивіски про дні і години прийому громадян розташовані у незручних для читання місцях.

Мабуть саме це стало причиною того, що у багатьох випадках громадяни не змогли відповісти на питання, де знаходяться дільничні пункти міліції, які обслуговують район їх проживання, а іноді вказували застарілу адресу, де опорний пункт міліції находився ще за часів СРСР.

Виникали труднощі навіть з тим, як потрапити до дільничного пункту міліції, оскільки на дверях був встановлений кодовий замок, а кнопка виклику перебувала у неробочому стані.

На думку громадських активістів, дільничними інспекторами міліції приділяється недостатня увага безпосередньому спілкуванню з населенням та підвищенню рівня правової обізнаності громадян щодо своїх прав. Інформаційні стенди у приміщеннях дільничних пунктів міліції, якими могли би користуватись відвідувачі, оформлені поверхово і часто знаходяться у занедбаному стані.

Поквартирні обходи здійснюються дільничними нерегулярно і переважна більшість опитаних громадян не знає свого дільничного інспектора міліції, а про передбачену інструкцією МВС практику поширення дільничним своєї візитної карточки та пам’яток з правової тематики серед мешканців зони обслуговування громадянам взагалі нічого невідомо. Інформація щодо осіб дільничних часто відсутня, як на дверях службових кабінетів, так і на стендах з інформацією.

Суперечливі враження залишилися і від обладнання й зовнішнього вигляду дільничних пунктів міліції та рівня матеріально-технічного забезпечення дільничних інспекторів. На думку громадських активістів, це залежить від багатьох факторів, в тому числі і від місця розташування дільничного пункту міліції – пункти, які розташовані в обласних центрах, а також поблизу ринків і супермаркетів, обладнані набагато краще, ніж інші.

У житлових масивах та селах приміщення пунктів не завжди обладнані комп’ютерною технікою, ксерокопіювальний пристрій був лише на одному з відвіданих пунктів, кількість стільців не відповідає існуючим потребам, санвузли знаходяться у занедбаному стані або доступ для них громадянам взагалі закритий.

Самі співробітники міліції пояснюють такий стан справ тим, що питання належного утримання приміщень дільничного пункту міліції, придбання меблів, оргтехніки тощо, є виключно проблемою самого дільничного інспектора, який вимушений вдаватись до корупції і вимагати від громадян кошти на проведення облаштування свого робочого місця.

Під час проведення моніторингу дільничних пунктів міліції проводились співбесіди з їх відвідувачами, які повідомляли про сумнівні з точки зору законності дії міліціонерів.

Так, громадянин, стосовно якого встановлений адміністративний нагляд, повідомив, що дільничний інспектор міліції, вимагає від нього проходити реєстрацію двічі на тиждень і заборонив покидати квартиру з 21.00 до 06.00, що є грубим порушенням прав піднаглядного, визначених відповідними нормативними документами МВС.

Окремі відвідувачі висловлювали своє невдоволення поверховим, на їх думку, ставленням дільничних інспекторів міліції до розгляду їх заяв (скарги на дії сусідів, побутове насильство, майнові конфлікти). Міліціонери, як вважали відвідувачі, необґрунтовано відмовляли у порушенні кримінальних справ, а іноді діяли неприховано упереджено.

Під час співбесіди 18-річна дівчина розповіла, що вона завітала до дільничного пункту міліції із заявою про зникнення її мобільного телефону, вірогідно, унаслідок крадіжки. Дільничний інспектор спочатку намагався направити її із заявою до райвідділу міліції, а потім, користуючись недосвідченістю дівчини, написав у поясненні, що телефон вона загубила. Під час приймання заяви дільничний не тільки не видав заявниці талон-повідомлення, але навіть не погоджувався проставити свій підпис на другому примірнику заяви і дату її прийняття.

В іншому випадку, чоловік похилого віку (74 роки, онкохворий) повідомив, що йому зателефонував дільничний та зажадав від нього невідкладного прибуття на дільничний пункт міліції, погрожуючи затриманням при невиконанні цієї вимоги. Після того, як літній чоловік прийшов до інспектора, останній у грубій формі звинуватив його у протиправному наданні квартири для проживання іноземцям (термін дозволу на перебування в Україні прострочений на 2 тижні) і почав вимагати підписати протокол про адміністративне правопорушення, заявивши, що у випадку відмови зачинить громадянина у своєму кабінеті на тривалий термін. Чоловік повідомив, що він не мав сумнівів у можливості чинення дільничним інспектором подібних дій і підписав протокол навіть не читаючи його, оскільки через хвилювання не зміг це зробити. Копії протоколу йому не видали.

Пізніше дільничний по телефону повідомив чоловіка про дату і час розгляду його адміністративної справи у суді, проте коли громадянин прибув до суду у призначений дільничним час, він спочатку протягом 3 годин чекав співробітника міліції біля будівлі суду, а потім йому пояснили, що судове засідання перенесене.

В результаті стан здоров’я літнього чоловіка погіршився і він потрапив у лікарню, а адміністративний протокол на нього був скасований судовим рішенням. Писати скаргу на дії дільничного інспектора міліції громадянин відмовився, оскільки був задоволений тим, що платити значний штраф йому не доведеться, а конфліктувати з міліцією завжди небезпечно.

Інша особа похилого віку – громадянка Л. (65 років) повідомила, що приходить до свого дільничного інспектора міліції втретє з приводу крадіжки з її приватного домогосподарства кроля ще 9 травня. Перший раз вона прийшла на другий день після пропажі кроля і розповіла дільничному про крадіжку. Останній її вислухав, обіцяв надати допомогу, але про необхідність написати відповідну заяву не повідомив, письмового пояснення не відбирав, талон-повідомлення не видав. Протягом двох тижнів громадянка чекала обіцяної допомоги, але ніхто з працівників міліції до неї не прийшов, жодної письмової відповіді вона не отримала. Коли жінка вдруге звернулась до дільничного інспектора за поясненнями, останній її повідомив, що крадіжкою він займається особисто і у теперішній час ретельно перевіряє місцевих пияк , які, вірогідно, скоїли крадіжку. В останній, третій раз, жінка прийшла до дільничного 15.06.11, і він проінформував, що версія про причетність до крадіжки п’яниць не підтвердилася, пошук злочинця продовжується, але не виключено, що кріль міг сам втекти з клітки.

Опитування громадян показало, що більшість з них впевнені – дільничні інспектори міліції схильні до отримання хабарів і передача їм відповідних коштів, як винагороди, може значно прискорити вирішення питання по суті на користь заявника.

Громадськими активістами спостерігались випадки нетактовної поведінки дільничних інспекторів міліції, які поводили себе з громадянами зверхньо і, з незрозумілих причин, ставились зневажливо до елементарних потреб відвідувачів. Так, на прохання чоловіка надати йому можливість скористатись телефоном у дільничному пункті міліції для повідомлення рідних про те, що він затримується, інспектор відповів відмовою, зазначивши, що телефон використовується виключно зі службовою метою. Проте, перед цим сам дільничний інспектор протягом 15 хвилин при всіх розмовляв по цьому телефону на приватні теми.

У подальшому, Асоціація УМДПЛ планує розгорнути роботу по створенню в Україні мережі кваліфікованих громадських експертів з питань дотримання законності у діяльності правоохоронних органів, залученню до здійснення контролю за міліцією значної кількості неурядових організацій, проведення тренінгів з їх активістами тощо.

Сподіваємося, що системний, об’єктивний та кваліфікований громадський моніторинг не тільки надасть можливість суспільству реально оцінювати діяльність міліції, а і допоможе керівникам МВС нарешті здійснити обіцяне нам реформування органів внутрішніх справ, перетворивши їх з карально-жандармських підрозділів на органи захисту прав і інтересів кожного українця.

Міський голова Запоріжжя Олександр Сін заборонив допускати журналістів на щотижневі наради з начальниками управлінь у міській раді. Чиновники, мовляв, побоюються казати правду, щоб не привертати до себе уваги журналістів. Журналісти таким кроком мера обурені і називають це обмеженням їхнього права на доступ до публічної інформації.

Посадовці міської ради в присутності журналістів не кажуть всієї правди на щотижневих нарадах у міській раді. Так вважає міський голова Запоріжжя, який вирішив проводити наради без представників мас-медіа.

«Кожна апаратна нарада закінчується тим, що до мене вишиковується черга людей, які після наради обговорюють якісь питання зі мною. На мою думку, таке становище не є правильним», – каже Олександр Сін.

Попри рішення міського голови, журналісти деяких запорізьких і всеукраїнських видань вирішили побувати на першій нараді нового формату. Але сьогодні стало відомо, що Олександр Сін взагалі скасував такий формат спілкування влади зі ЗМІ. Тепер про життя міста мер дізнаватиметься від своїх радників і заступників. З ними він обіцяє спілкуватиметься будь-де і будь-коли: «Це моє особисте рішення. Коли проводити наради, у якій формі і з якими учасниками».

Запорізькі журналісти не приховують свого обурення такими діями міського голови. Адже наради в мерії були цінним джерелом інформації, переконаний редактор запорізької обласної газети «Суббота» Богдан Василенко.

«Такі кроки показують, що відкритих чиновників у нас у країні не буває. Просто у майбутньому я буду більш насторожено ставитись до їхніх заяв», – зазначив редактор.

Деякі медіа-експерти дивуються, чому мер Запоріжжя не візьме на роботу службовців, які краще вміють спілкуватися. Говорить юрист «Інституту медіа-права» Ігор Розкладай: «Це вже питання, наскільки вони взагалі придатні до такої роботи, наскільки вони відповідають своїм завданням і наскільки кваліфіковано ухвалюють рішення, якщо вони на публіці не можуть говорити про якісь речі. Якщо це тільки не якась таємна інформація».

У кулуарах міської ради Запоріжжя побутує думка, що Олександр Сін пішов на поступки своїм опонентам з депутатської більшості з Партії регіонів. На сьогоднішній прес-конференції мер цього не підтвердив. Тим часом його рішення обмежити спілкування працівників запорізької мерії з журналістами збіглось у часі з земельними скандалами, які вирують у міській раді.

У Харкові останнім часом – можна навіть досить точно визначити термін – 1 рік та 1 місяць – постійно відбуваються вкрай дивні, і з точки зору чинного законодавства, і з точки зору здорового глузду, події.

Усе почалося з кінця травня 2010 року, коли місцева влада фактично почала війну з громадянами міста, які захищали парк Горького від незаконної вирубки дерев і прокладання через парк, дуже близько від дитячого майданчика, автошляху, який, нібито мав поліпшити рух автотранспорту в напрямку Павлового Поля.

Цей рух почала громадська екологічна організація «Печеніги». Тоді багато людей – і студенти, і вчені, і вчителі, і навіть діти – своїми тілами захищали дерева від вирубки. Вони усі разом звернулися до ХПГ за правовою допомогою. А вона була необхідна, бо захисників лісу кожного дня били якісь «качки» у чорному одязі з бейджиками «муніципальна охорона», які не надавали документи, а міліція або не втручалась (проявляла бездіяльність), або затримувала захисників лісу. Потім їх звинувачували у злісній непокорі міліції (?!), передавали справу в суд і штрафували, або, навіть, давали до 15 діб адмінарешту. Харків’яни мітингували. Тих, кого засудили до 15 діб, Amnesty International визнала в’язнями сумління. Заяви зробила партія Зелених в Європарламенті. Тобто місто набуло «гарної слави», але це був тільки початок.

Разом зі зміною губернатора Харківської області (замість Арсена Авакова губернатором став колишній мер Харкова п. Добкін) змінилося і керівництво міліції, прокуратури.

І в місті почалося дивне потойбічне життя, коли влада живе за своїми законами і своїм життям за рахунок мешканців міста, не звертаючи уваги ані на їх думки, ані на їхні потреби. Спробуємо подати опис цих подій.

Захисники лісу подали апеляцію. Але вона була відхилена, і написали заяву до Європейського Суду з прав людини. Всупереч тому, що Європейський суд зазвичай розглядає справи не менше 3-4 років, ця заява була розглянута швидко – за 3-4 місяці – і передана на комунікацію уряду України. Отже, чекати рішення, сподіваємось – не довго. Але ані процес розгляду заяви в Європейському суді, ані весь світ аж ніяк не вплинули на харківське керівництво. Вони стали повними господарями в місті, і жодна партія з опозиції не в змозі їм протистояти. Ні, партії виходять на пікети і мітинги, але протестують по-справжньому громадські організації: Зелений фронт, чорнобильці тощо і просто громадяни, яким дуже не подобається новий порядок у місті. Майже кожний тиждень у Харкові хтось через щось пікетує – чи міліцію, чи прокуратуру, чи міську, чи обласну владу. Але їм все по-фігу. Бо, як ми розуміємо, вони отримали дозвіл від своїх патронів у Києві поводити себе з громадянами, як з бидлом.

І, маючи в руках і міліцію, і суди, і прокуратуру, вони шалено тиснуть на суспільство.

Самі по собі правоохоронні органи теж змінилися за півтора роки до нестями. Навіть за часів Кучми міліція і суди не дозволяли собі так брутально, нахабно порушувати права громадян.

Слідом за літніми подіями в лісі, настали осінні події в Київському райвідділку міліції. До нас звернувся чоловік – Яків Строган, зі скаргою, що його за побутову сутичку з сусідом, відвезли до Київського РВВС і там катували, відвозячи до лісу. Били, підключали електричний струм, душили, вимагаючи гроші. Яків декілька місяців до того продав машину. Вибивши згоду дати гроші, Якова відпустили. Але він – людина смілива й мужня, ніяких грошей в міліцію віддавати не став, а почав скаржитися на катування. І в обласне управління МВС до внутрішньої безпеки, і до прокуратури, звернувся він також до засобів масової інформації й до ХПГ, і розповів про катування на камери. Того самого дня декілька телевізійних каналів Харкова оприлюднили цю інформацію. ХПГ звернулася до прокуратури і отримала відповідь, що скарга перевіряється. А вже за два тижні Якова заарештували співробітники Київського РВВС нібито за замах на вбивство чоловіка, з яким у нього була у дворі побутова сварка і штовханина.

Київський райсуд мав визначитись із запобіжним заходом. ХПГ на загальних зборах вирішила взяти Строгана на поруки. Представляти ХПГ доручили мені. Строгана привезли не відразу. Ми знали, що його справу має розглядати досвічений суддя Плєтньов і сподівалися на краще.

Можна уявіть собі, як були здивовані родичі Якова, я і мої колеги з ХПГ, коли замість цього судді нас покликали до судової кімнати, де головувала молода жінка. А головний шок був попереду. Якова привезли до суду знов побитого до нестями: він хитався, в нього був величезний сінець під оком, він кульгав й хапався за живіт. Йому було настільки зле, що суддя, хоч і не хотіла, але була змушена викликати щвидку допомогу. Лікарі оглянули Строгана, сказали, що в нього струс мозку і травма хребта. Вони наполягали на його госпіталізації, але суддя не дозволила їм забрати Строгана до лікарні, і процес продовжувався, незважаючи на вкрай погане самопочуття підсудного. Це було справжнє катування. Суд відхилив всі аргументи захисту і клопотання ХПГ і обрав запобіжний захід – тримання під вартою. Відразу з суду Строгана відвезли до Харківського СІЗО в їхню лікарню. Відразу хочу відзначити професійний і чесний підхід лікарів СІЗО до обвинуваченого. Вони дійсно намагалися йому допомогти і, в результаті його стан потроху поліпшився.

Навіть в СІЗО до Якова продовжували надходити загрози від слідчих Київського РВ: йому погрожували, що він не доїде до колонії. Після втручання адвоката ХПГ слідчі свої дії припинили. Але справа, яка розглядається в Київському суді під голоовуванням судді Бородиної Н.М., має наявно звинувачувальний характер. Особливо наявно це стало під час допиту експерта, на підставі висновків якого базувалося обвинувачення.

Адвокат Строгана розбив цю експертизу, можна сказати, вщент. Але Яків залишився під вартою до проведення нової експертизи. Справу про його побиття в міліції попри всі скарги ХПГ, попри усі намагання ЗМІ привернути увагу до цієї справи, так ніхто і не відкрив.

Звісно, харківська міліція вирішила, що їй тепер можна все.

І вже 2011 року у ГУ МВС м. Лозова під Харковом за 10 днів з вікон 4 та 3 поверхів викинулися 2 людини. Міліціонери наполягають на версії «самогубство». Але родичі бачили своїх близьких побитими і стверджують, що їх викинули з вікон самі міліціонери. Слідство проводиться тільки за першим епізодом, де з 4 поверху вистрибнув чоловік. За епізодом, де з 3 поверху вистрибнула жінка, справа відкрита не була.

А ще 2010 року у Харкові були наявно і брутально підроблені вибори, а суди на всі скарги на порушення виборчого законодавства вирішували, що все гаразд: і мером, як і планувалось, залишився п. Кернес.

А потім, прямо в обласному управлінні МВС, в самому центрі міста на вул. Скрипника, міліціонери побили двох хлопців. Побили так, що одному з них стало настільки зле, що добродії у погонах злякались, винесли їх на вулицю в парк і кинули на лавку біля фонтану. Це було ввечорі. Але людей було не мало. Вони викликали швидку. Через годину один з хлопців помер в лікарні. Треба сказати, що в цьому випадку прокуратура порушила проти міліціонерів кримінальну справу. Їх було заарештовано. Як їх покарають – невідомо.

Але до ХПГ постійно звертаються люди зі скаргами на побиття в міліції. На такому тлі, міська влада ровно через рік після подій у парку Горького отримала загострення свого хронічного антинародного захворювання і знову взялася за своє. Протягом тижня маски-шоу напали на Салтівський хлібозавод, яким керує депутат від БЮТ А. Руденко – що вони там шукали невідомо, а відомо, що Руденко – людина активна. Чого б йому не дати прочухану? Далі слідує напад на депутата-опозиціонера, якому кидають в обличчя якусь опалюючу суміш.

Далі Дзержинський суд заборонив пікет громадським організаціям «Зелений фронт» та «Прорвемось!». Причому забороняє за очманілим висновком: «В місті нашому наразі багато людей з різними поглядами. І якщо одні почнуть висловлювати свої-то незгоди –інших образять. І бійка може вийти (Навіщо тоді міліція? Щоб людей бити і вбивати?) Я вже не кажу, що в Конституції України немає дозвільної системи проведення мирних зборів. Але якщо стати на точку зору суду, ніяких мирних зборів ніхто ніколи і ніде проводити не буде. Бо різні точки зору є скрізь.

Абсурд – це теж стихійне лихо, як землетрус.

І остання жертва цього стихійного лиха – це обласний офіс БЮТ на вулиці Сумській, 88, і ще декілька офісів, які незалежно один від одного працювали за цією адресою. Попала «під коня» і редакція газети «Главное», де того дня мав бути зданий до друкарні новий номер.

Але з ранку будинок по Сумській 88 захопили маски-шоу під назвою «Беркут». І молода, але нахабна слідча наказала усім працівникам в усіх офісах вимкнути відео, комп’ютери, телефони. Робота усіх офісів була заблокована. При цьому вона показада постанову Київського райсуду на проведення слідчих дій у фірмі АО «Інвест» через якісь земельні операції. Але – підкреслюю – робота була припинена в усіх офісах за адресою Сумська, 88. Обшукували і не давали вийти працівникам усіх структур, зареєстрованих за цією адресою. Протягом 6 годин їм не дозволяли вийти до туалету, 9 годин їм нічого було їсти. А в той час деяких співробітників і, навіть, керівників офісів, де сторчав «Беркут», навпаки, не пускали до будівлі, і обшук робили без них, в їх відсутності. У відсутності однієї жінки вирізали пилою двері від сейфу.

Але найдивніша в цьому поведінка з журналістами. Євген Маслов – редактор «Главного», відразу показав приміщення редакції і сказав, що ні до яких комерційних операцій редакція, звичайно, відношення не має. Але журналістів жорстко примусили знаходитись в кімнаті, не працювати за комп’ютерами, вимкнути всі засоби спілкування. Цього не зробив тільки один журналіст, з яким ми підтримували зв’язок, телефонуючи йому. Таким чином, ми маємо умисне перешкоджання співробітникам ЗМІ (а це склад ст. 171 КК). При цьому, їх не випускали до туалетів, за водою, за їжею. Їжу і воду ми передали їм близько 18-30. Отже – це вже якщо не катування, то жорстоке поводження. Але не обійшлося і без катування: інсулінозалежному діабетіку стало зле, а за ліками нікого не пускали, і людей, які весь час стояли біля будівлі, про це не повідомили.

Журналістів випустили першими близько 21 години. А «слідчі дії» в інших офісах продовжувались до 3-ої години ранку. Наступного дня власник будівлі за адресою Сумська, 88 Арсен Аваков, депутат облради від БЮТ заявив у передачі «Відзеркалення», що він впевнений – ніякі земельні питання слідчих не цікавили, бо вони забрали з собою тільки трудові книжки працівників АО «Інвест» і телефонні довідники. А це був прямий тиск на обласну організацію БЮТ і співробітників опозиційної газети «Главное». Мета – залякати.

В понеділок у конференцзалі і фірмі АО «Інвест» охороною були знайдені прослуховуючі прилади.

Міська влада, надивившись політичних протестів над опозицією, вирішила не відставати від своїх керівників.

А втім, абсурд – є абсурд – і ми в нього пірнули з головою.

Чи є катування у відділках міліції і СІЗО явищем, яке можна подолати? «Радіо ЕРА» продовжує досліджувати проблему жорстокого поводження з людьми в місцях несвободи. Нагадаємо, нещодавно урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини в ефірі радіо Свобода заявила, що в Україні створять спеціальний орган – громадську комісію при Президенті із запобігання катуванням. Правозахисники кажуть: і те добре. Але справжній превентивний механізм мав би бути не президентським, а незалежним. Як розвинуті країни зробили свою поліцію вартою довіри? Відповідь шукала Тетяна Якубович. 

У жодній, навіть найрозвиненішій країні світу, права людини не захищені на 100%. Але те, що порушення там зведені до мінімуму, можна сказати точно, робить висновок зі своєї практики колишній представник України у Раді ООН з прав людини Володимир Василенко. Чим же вони, європейці, кращі? «Якщо там стає відомо про колосальні факти порушень прав людини, скажімо, в місцях ув’язнення, то одна з перших реакцій – іде у відставку керівник цього відомства. І його ніщо не може врятувати. Рівень свідомості такий, що він сам іде у відставку», – сказав він.

Правозахисники кажуть про 26 випадків підозрілих смертей у відділках міліції за перше півріччя цього року. Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов ставить питання трохи інакше. «Таких смертей за минуле півріччя сталося 15. 6 померли від захворювань, які в них були, а 9 – самогубці. Це неприпустимо. Причинами таких випадків стали порушення елементарних правил охорони затриманих осіб», – сказав він.

Якщо міліціонери не визнають проблему, то чи можливо її подолати? Цікаво, як її бачать люди «з середини» системи. Міліціонер з 30-літнім досвідом Микола Ляшенко тривалий час очолював управління карного розшуку Києва. На його думку, причин, які штовхають правоохоронців до злочину, кілька, але все одно, мотив номер один – такий: «Бажання розкрити злочин за будь-яку ціну. Цей критерій оцінки роботи апарату кримінального розшуку ставить співробітників у таке становище. Я був у Іспанії, де проходила міжнародна конференція поліцейських. У них немає такого відсотка розкриття, як у нас. У нас доходило до 90 і більше відсотків, у них – 40, 50 відсотків розкриття, але чесного розкриття», – розповів він.

Якщо такі критерії оцінки існують, фактично – керівництво заохочує злочинні методи підлеглих, додає правник Володимир Василенко. Друга проблема – якість підготовки кадрів – але ж навчити студентів, що таке права людини, повинен хтось захотіти. «Вони повинні бути свідомі – що таке права людини. Для цього треба запрошувати фахівців у ці заклади, і їх належним чином виховувати», – сказав він.

Але чи захоче навіть тричі освічений студент працювати у міліції? На заході – можливо, додає колишній начальник київського карного розшуку Микола Ляшенко. «Він дорожить своїм місцем, зарплатою, тим, що він вийде на пенсію і буде їздити по світу. Наші співробітники отримують 1200-1500 гривень, якщо з вислугою. Це матеріальний стимул. Зараз немає професійного ядра оперативних співробітників», – вважає він.

І ще одна складова лікування – нагляд. Юрист Харківської правозахисної групи Андрій Діденко каже, створити національний превентивний механізм проти катувань Україна обіцяла ще 5 років тому. «Національний превентивний механізм передбачає безперешкодне відвідування і моніторинг будь-яких місць несвободи. Це можуть бути і петенціарні заклади, інтернати, тобто будь-який заклад, який знаходиться під контролем держави, де люди перебувають проти своєї волі», – сказав він.

А що робити пересічному українцеві? Знати свої права, кажуть і колишній міліціонер, і правозахисник. Хоча, одночасно з цим, ті, хто був усередині системи, визнають, що часто посилання на закон викликає у неврівноважених міліціонерів ще більшу агресію. Як правильно поводитися в кожній окремій ситуації – ціла стратегія. Ще в екстреній ситуації радять якнайшвидше шукати адвоката. Це єдина людина, яка має право доступу до свого підзахисного, де б його не утримували.

Херсонського журналіста і правозахисника Дементія Білого, якого побила охорона мера Херсона Володимира Сальда 14 вересня 2010 року, пред’явлене звинувачення в нанесенні умисних легких тілесних ушкоджень іншому учасникові бійки – підприємцю Вікторові Шевчуку (нині – депутат міськради від Партії регіонів).

Постанову про залучення пана Білого в якості обвинуваченого за ч. 2 ст. 125 Кримінального кодексу України до кримінальної справи про бійку ухвалив старший слідчий міліції 18 липня. Про це «Телекритику» повідомили колеги Дементія Білого, надіславши копію відповідної постанови. Зв’язатися з паном Білим редакції наразі не вдалося.

Нагадаємо, що в Херсоні під час звіту мера 14 вересня 2010 року до зали не хотіли пускати журналістів і опозиційних депутатів. Коли їх нарешті пустили і Дементій Білий поставив меру запитання про факт недопуску, його виштовхали із зали у фойє, де відбулася бійка.

На Дементія Білого було складено протокол про адміністративне порушення як на ініціатора бійки. А сам він подав до прокуратури заяву про побиття та перешкоджання журналістській діяльності, однак справу за статтею про перешкоджання так і не було порушено. Натомість прокуратура порушила кримінальну справу проти іншого учасника бійки Віктора Шевчука за фактом нанесення Дементію Білому легких тілесних ушкоджень (ч. 1 статті 125 ККУ).

У судових процесах Дементій Білий виступав як звинувачений і як постраждалий. Суд не знайшов адмінправопорушення (хуліганства) в його діях. Згодом суддя об’єднала дві справи в одну і скерувала її на дорозслідування. У результаті дорозслідування слідчий висунув Дементію Білому звинувачення в нанесенні умисних легких тілесних ушкоджень.

Більше про справу читайте тут: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1288610976

Юридичний захист Дементія Білого здійснюється за сприянням Фонду стратегічних справ УГСПЛ.

Коаліція з протидії дискримінації, що об’єднує понад 20 громадських організацій, підготувала комплексний законопроект “Про захист від дискримінації”. Про це повідомили учасники прес-клубу, що відбувся 21 липня в Києві. Захід організував Міжрегіональний центр ЛГБТ-досліджень “Донбас-СоцПроект” у межах проекту “Антидискримінаційна дія – на шляху до змін: розробки, популяризація, промоція” за підтримки програми “Верховенство права” Міжнародного фонду “Відродження”.

“Запропонований список захищених законом дискримінаційних ознак безпрецедентно широкий. У цьому переліку 22 позиції, у тому числі й сексуальна орієнтація. Якщо законопроект буде ухвалено парламентом (а сумнівів у цьому немає), то це виведе Україну на передові позиції в Європі”, – сказав лідер Гей-Форуму України Святослав Шеремет.

“Розроблений нами документ повністю відповідає вимогам, які висуває до України Євросоюз. Демократичне суспільство – це таке суспільство, у якому інтереси більшості органічно поєднано з захистом прав меншості”, – зазначила керівниця програми розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень Юлія Тищенко.

Член президії Антифашистського комітету України Олександр Найман підкреслив, що нині однією з проблем у сфері боротьби з дискримінацією є невизначеність щодо того, хто саме уповноважений здійснювати офіційну експертизу стосовно наявності закликів до національної чи релігійної ворожнечі. Це, за його словами, веде до складнощів із застосуванням у судах 161-ї статті Кримінального кодексу – єдиної “антидискримінаційної” статті кримінального законодавства України.

Представниця буковинської організації “Права людини” Гюльнар Назарова зауважила: “Нам важливо ввести в правовій і публічний обіг такі нові для нас поняття, як ейблізм (дискримінація людей на підставі обмежених фізичних можливостей), ейджизм (дискримінація за віковою ознакою), лукізм (дискримінація на підставі зовнішнього вигляду людини)”.

У квітні Президент Віктор Янукович підписав указ, яким затвердив Національний план дій із виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України. Цим планом передбачено запровадження національної Стратегії боротьби з дискримінацією. Синхронно з підписанням президентського указу створено Коаліцію з протидії дискримінації.

Контакти: Міжрегіональний центр ЛГБТ-досліджень “Донбас-СоцПроект”, (066) 841 79 98,[email protected]

***

Програма “Верховенство права” підтримує організації громадянського суспільства, діяльність яких спрямовано на захист прав людини й основоположних свобод, а також сприяє підвищенню правової свідомості та громадської активності на центральному й місцевому рівнях.

Україна повинна виплатити жительці Краснодону 10 тисяч євро компенсації, за те що під вікнами її будинку пустили вантажний транспорт. Таке рішення ухвалив цього тижня Європейський суд з прав людини, що в Страсбурзі.

До суду подала громадянка України, яка мешкає в місті Краснодон. До такого кроку Наталю Грімковску підштовхнули зміни, які сталися на вулиці під вікнами її будинку. 1998 року звичайну вулицю, на якій мешкає позивачка, під’єднали до автомагістралі міжнародного значення й пустили вантажівки. В результаті місцеві жителі потерпають від надмірного шуму, вібрації, пилу. На дорозі, що не була розрахована на таке навантаження, зявилися вибоїни. За словами позивачки, місцева влада замість того, щоб ремонтувати дорогу, засипала в ями відходи вугільного виробництва.

Як повідомляється, санстанція, яка вивчала екологічну ситуацію на вулиці, встановила, що впродовж години там пройшло майже 130 машин. Половина з них забруднювали середовище вище норми, стверджують експерти. Зокрема, вміст міді та свинцю перевищував граничні показники відповідно у 23 та 7,5 разів. 2001-го позивачка звернулася до місцевого суду, вимагаючи змусити місцеву владу надати родині інше житло та виплатити компенсацію через шкоду, завдану здоров’ю членам сім’ї.  Втім, суд відхилив клопотання, не надавши достатньо пояснень.

Порушення права на приватне й сімейне життя

Європейський суд з прав людини взяв до уваги, що українські державні органи не провели необхідних досліджень перед тим, як пустити по вулиці вантажний транспорт. Окрім цього, Наталя Грімковская не мала можливості відстояти свою правоту в українському суді, оскільки її клопотання відхилили в першій же інстанції.

Тож, судді в Страсбурзі постановили, що держава Україна порушила Статтю 8 Конвенції з прав людини щодо права на захист приватного та сімейного життя. У вироку зазначається, що суд не має доказів того, що саме автомагістраль спричинила хвороби членів родини Наталі Грімковської та тріщини на її будинку. Втім, кумулятивний ефект шуму, вібрації, забрудення повітря й ґрунту мав негативний вплив на родинне життя позивачки, визнали в Стразбурзі.

Експерт Міністрерства Транспорту та сталого розвитку Люксембургу Даніель Франк в інтервю «Deutsche Welle» зауважив, що ситуація, яка скалалася навколо автомагістралі М-04 в Україні, у будь-якій державі Євросоюзу, була би просто неможливою. «Хіба можна просту вулицю, на якій стоять житлові будинки, просто переіменувати в автобан і пустити важкі вантажівки», – дивується експерт.

«Такі швидкісні траси будуються окремо з урахуванням усіх навантажень. Їхньому будівництву передують місяці, а іноді навіть роки перевірок, досліджується можливий вплив на довкілля, на життя людей, на інфраструктуру», – посянив Франк. За його словами, щодо цього існують правила, які були розроблені у Брюсселі. Але окремі держави Євросоюзу додають до них ще свої  «національні» обмеження й застереження.

Автомагістраль під домом – гарантія хронічної астми

За такої ситуації, коли по звичайній вулиці, де мешкають люди, просто пустили інтенсивний рух, не дивно, що родина Наталі Грімковскої потерпає від хвороб органів дихання, вважає лікар-терапевт з Люксембургу Ніколя Бьомер. Про це, до речі, відомо й українскім лікарям з Краснодона. Адже вони надали родині Грімковскої довідку із рекомендацією переїхати до іншого району через те, що син позивачки постійно хворів.

Зокрема, наголошує люксембурзький лікар, ще 2007-го року дослідження проведене в Каліфорнії показало: діти, що мешкають поруч з автобаном, мають підвищений ризик захварювання на хронічну астму, враження органів дихання, сердечно-судинні хвороби. А це матиме важкі наслідки на все життя. У разі, якщо родина мешкає не далі, ніж 500 метрів від автомагістралі, легені дитини розвиваються особливо погано. Науковці з Університету Південної Каліфорнії взагалі не радять споруджувати житлові будинки в півторакілометровій зоні вздовж швидкісних автомобільних шляхів.