Остання політична інтрига у суддівських верхах закручується ще більше – майбутнє Верховного суду (ВСУ) продовжує залишатися в густому тумані. І вся ця історія, пов’язана з обрізанням повноважень у вищої судової інстанції країни і необхідністю повернення цих повноважень, вже чітко демонструє, що нинішня влада у своїх діях буде вважатися тільки з серйозною силою. І якщо Захід такою силою є, то українське суспільство, представники якого рідко можуть похвалитися громадянською позицією, навряд чи взагалі береться в розрахунок.

Вчора закінчився десятиденний термін підготовки до повторного другого читання законопроекту № 7447, однак цей документ не тільки не розглядалося на черговому засіданні комітету Верховної Ради з правосуддя (яке взагалі не було проведено), а й був вилучений з порядку денного парламенту на поточний тиждень. Ситуація стає зовсім веселою, якщо згадати, що регіонали вже двічі серйозно і недвозначно заявляли про намір прийняти законопроект у найкоротші терміни. Але вони ж двічі не менш різко відступали від своїх намірів.

Останній раз це сталося 19 травня, коли законопроект № 7447 форсовано і в потрібній для влади редакції пройшов через комітет Верховної Ради з правосуддя, але наступного дня його розгляд зайняло лічені хвилини: він був відправлений на повторне друге читання. Раніше схожа історія трапилася і 14 березня, коли регіонали, реагуючи на відмову суддів ВСУ висловити недовіру своєму голові Василю Онопенку, чітко констатували якнайшвидше прийняття законопроекту № 7447. На такому розвитку подій наполягав і безпосередньо президент Віктор Янукович. Але вже на наступний день всі розмови про документ практично припинилися: нова хвиля його обговорення піднялася тільки в другій половині травня.

Нагадаємо, що законопроект № 7447 має велике значення для всієї судової системи, оскільки визначає майбутнє найвищого судового органу країни – ВСУ.Законопроект виписаний у властивій для впливових юристів-регіоналів манері: головне – визначити мету, а кошти підійдуть будь-які. Як наслідок, законодавча ініціатива передбачає не тільки повернення ЗСУ частини з відібраних влітку повноважень, а й проведення своєрідного кастингу серед усіх 49 суддів ВСУ. Двадцятка кращих залишиться працювати в суді, а інших – або в нижчестоящі суди, або у відставку.

Принаймні саме такі основоположні тези документ містив в собі після прийняття в першому читанні. Яким же буде остаточний варіант ключових положень законопроекту, до цих пір залишається загадкою – в цьому відношенні його фактично можна вважати ненаписаним.

«І» неодноразово говорили про причини появи законопроекту № 7447: витіснити команду Василя Онопенка з усіх владних посад, предметно поговорити з ними про зароблені на цих посадах засобах і отримати можливість реалізовувати свою політику в стінах ЗСУ. У рамках судової реформи, здійсненої влітку 2010 р., цей план реалізувати не вдалося. І законопроект № 7447, зареєстрований 9 грудня минулого року, став другою спробою домогтися свого.

Головне питання полягає в наступному: у чому причина настільки дивних маневрів регіоналів? Іншими словами – хто сьогодні реально може змусити піти на поступки і поступитися своїми інтересами українську владу, чиє всесилля на території Україні навряд чи у когось викликає сумніви?

Раніше «і» вже висловлювали припущення, що в усій цій історії вагоме слово, швидше за все, сказали високопоставлені представники Заходу – можливо, одна з нечисленних сил, здатна змусити нашу владу повернути назад важливий для неї процес. У США і Європи було безліч претензій до літньої судовій реформі, яка, м’яко кажучи, відповідала далеко не всім демократичним стандартам і цінностям. Їх позиція зовсім не означає, що вони незадоволені ситуацією, коли регіонали сконцентрували у своїх руках всі важелі влади в країні. Їм, швидше за все, важливо, щоб регіонали обставляли свої дії надійної ширмою демократії. А у випадку з Василем Онопенко демократичним бачився тільки один шлях – зняття його руками суддів ВСУ. Але цей шлях провалився, інші ж методи української влади, як видно з дій і висловлювань представників Заходу, складно назвати демократичними. А з думкою розвинених демократій нинішня влада не може не рахуватися, оскільки у перших є достатньо важелів для лобіювання своєї думки.І, за деякою інформацією, не варто виключати, що Захід почав реально задіяти ці важелі – знаючі люди рекомендують особливу увагу звернути на зміни в інтенсивності потоків грантів, вливають в різні сфери життя українського суспільства.

Нез’ясованим залишається тільки одна проблема: чи мають українські громадяни схожі механізми впливу на свою ж влада і її поведінка? І відповідь на це питання буде прямо пропорційний того, наскільки будуть враховані інтереси українського суспільства при прийнятті політичних, економічних та інших рішень в масштабах всієї нашої держави.

У Дніпропетровську розгорівся скандал. Опозиція заявила, що у міському бюджеті Дніпропетровська виділено понад 2 млн грн на інформатизацію міської ради. Між тим на офіційному сайті органу влади із початку року виклали тільки одне рішення виконкому і жодного розпорядження міського голови. Куди йдуть гроші, виділені на інформування громадян, і чи не задорого обходиться платникам податків «відкритість» влади?

Офіційний сайт Дніпропетровської міськради – це інформаційний майданчик, де можна знайти новини, контакти співробітників, графік прийому, дізнатись про тендери та аукціони тощо. Проте із сотень рішень міської ради та її виконавчих органів, заявляють в опозиції, на сайті оприлюднюють одиниці.

Обурює, каже депутат міськради, член комісії з питань депутатської етики, законності та зв’язків з громадськістю Сергій Жуков, що нинішнього року на Програму інформатизації міськради з бюджету виділили майже 2,3 мільйона гривень. Але більшість резонансних рішень влади, як і раніше, на сайті не з’являється.

«Проаналізувати сайт міськради і облради – і видно різницю. На обласному завжди є рішення, а на міському – ні. Останнім часом, правда, почали викладати рішення сесій, але розпоряджень мера і виконкому нема. При цьому величезні кошти виділяються на інформатизацію міськради. Куди йдуть ці кошти, з’ясувати так і не вдалось. Дніпропетровська міська рада є закритим закладом для громадян», – сказав Радіо Свобода депутат опозиційної фракції Сергій Жуков.

Не дають інформації – пиши до прокуратури

Разом з опозицією обурюються й активісти громадських організацій. Правозахисник, координатор громадської організації «ГРАД» Василь Сухов розповів, що з 9-го травня, після того, як в Україні набув чинності Закон «Про доступ до публічної інформації», об’єднання подало кілька інформаційних запитів до міськради, зокрема, щодо створення Муніципальної гвардії та комунальних тарифів.

П’ятиденний термін, передбачений законом, давно минув, відповідей – немає. Відтак активісти подали скаргу до обласної прокуратури, повідомив Василь Сухов.

«Що робити громадянам і громадським організаціям, якщо влада не надає інформацію, згідно із законодавством? Перше – це звернутись до прокуратури, потім, якщо є можливість, провести прес-конференцію і розповісти, хто не надає інформацію. Можна також поскаржитись вищому органу влади», – сказав у коментарі для Радіо Свобода Василь Сухов.

Інтернет-портал міськради допрацьовують

У Дніпропетровській міській раді звинувачення в закритості категорично відкидають. Начальник управління внутрішньої політики Володимир Михайлишин пояснив Радіо Свобода: з відповідями на інформаційні запити справді бувають проблеми, але винятково технічні – із канцелярії до певного фахівця запит йде іноді кілька днів.

Що ж до інтернет-порталу, то Володимир Михайлишин зауважує: його робота забезпечується силами лише одного спеціаліста. Гроші ж, виділені на інформатизацію мськради, підуть не на підтримку сайту, а на модернізацію внутрішньої комп’ютерної мережі, закупівлю обладнання і програмного забезпечення тощо.

«Ці кошти не стосуються офіційного сайту. Проте сьогодні ми проводимо системну роботу для збільшення можливостей офіційного інтернет-ресурсу. Ми створюємо субдомени – спеціалізовані сторінки, зокрема, для розміщення офіційних рішень та розпоряджень. Єдине – нам не виділили коштів для розширення апаратної частини інтернет-порталу. А вони потрібні, адже обладнання швидко зношується», – зазначив посадовець.

У міській раді обіцяють, що вже із наступного тижня на сайті запрацюють нові розділи й інформації стане більше.

«Тут повний хаос, тут беззаконня, тут не міліція, а бандити», – стверджує мати однієї з жертв міліцейського свавілля, яке чинять на Харківщині. За неповні пів-року – п’ять трупів у міліцейських стінах: троє затриманих викинулися (були викинуті?) З вікон міліцейських установ; один, зневірившись під тортурами, перерізав собі горло сам; ще одного «служиві» забили до смерті і викинули помирати на вулиці, під управлінням міліції. Ця моторошна картина – своєрідна «відповідь» місцевої міліції керівництву МВС і Генпрокуратурі, які вирішили покласти рішучий край тортурам і знущанням над затриманими в Україні.

Схоже, Харківщина перейняла скандальну естафету міліцейського безчинства в Криму, де нещодавно спільними зусиллями МВС та прокуратури було викрито і ліквідовано злочинне угрупування з числа міліціонерів, які грабували громадян у районі Сімферопольського залізничного вокзалу. Череда насильницьких смертей в міліцейських застінках виводить мільйонний Харків в явні лідери масового міліцейського «беззаконня» в Україні – і це в той час, коли міністр МВС Анатолій Могильов і Генпрокурор Віктор Пшонка оголосили безкомпромісну боротьбу насильству, яке чинять над громадянами співробітники правоохоронних органів.

Які з Києва підуть висновки – можна буде дізнатися лише після закінчення розслідування всіх цих резонансних справ (а слідство в Україну ніколи не вирізнялося оперативністю). Поки ж відновимо хронологію скандальних НП зі смертельним результатом.

Заточуванням – собі на горло

Днями затриманий Сергій Литвин, «постоялець» харківського СІЗО, перерізав собі горло і помер. Остання – четверта! – Спроба самогубства стала для нього вдалою: таким способом звела рахунки з життям і уникнула подальших катувань людина, обвинувачена працівниками харківського УБОЗ в численних квартирних крадіжках.

Сам С. Литвин, затриманий в районі Солтовка ще в грудні минулого, 2010-го року, багато разів (і письмово) звертався за допомогою до прокуратури і правозахисників, стверджуючи, що його затримання – незаконне, а в процесі дізнання убозівці витончено катують його, « вибиваючи »потрібні міліції показання.

Зокрема, змушуючи нещасного «взяти на себе» квартирні крадіжки, які він, Сергій Литвин, не здійснював, і зізнатися в участі в організованій злочинній групі. Але заклики про допомогу лише погіршували становище затриманого; тортури, за його словами, тільки посилювалися, і Литвин зважився на самогубство. Три спроби були припинені адміністрацією слідчого ізолятора, четверта виявилася «успішною» …

Сьогодні обставини самогубства С. Литвина вивчає прокуратура області.

Про те, що пережив 37-річний Литвин перед смертю, ви можете дізнатися з цього ВІДЕО:

Побили до смерті і викинули на вулицю

У кінці березня нинішнього року – подібна НП в харківській міліції: після візиту до обласного управління міліції в Харкові помер чоловік. Трохи пізніше стали відомі страшні подробиці: чоловіка в обласному управлінні міліції до напівсмерті побили і викинули помирати в сусідній сквер …

А ось і шокуючі деталі події. Двох чоловіків – 32-річного Євгена Звенигородського і Віталія Адоніна в районі тих же Солтовків затримали співробітники обласного карного розшуку в середу близько п’ятої вечора біля торгового центру на перехресті вулиць Героїв Праці та Барабашова у Харкові.

Як повідомив офіційний сайт ГУМВС Харківської області, обох підозрювали у скоєнні злочину. Але в прокуратурі вже визнали: затримання було незаконним і супроводжувалося перевищенням службових повноважень – бити 32-річного Звенигородського почали відразу. Після цього чоловіків привезли на Раднаркомівській – до Головного управління міліції, де, як свідчать офіційні повідомлення, протримали ще більше години. У цей час, за даними прокуратури, Євген неодноразово скаржився на погане самопочуття – переслідувала біль від ударів при затриманні. Сьогодні в міській прокуратурі кажуть – вже тоді у чоловіка були пошкоджені внутрішні органи, і почалося внутрішній крововилив.

Але замість виклику «швидкої» та надання медичної допомоги міліціонери знову почали бити його. В облуправлінні міліції не приховували: оперативники таким чином вимагали … гроші у затриманих. Зупинилися, коли Звенигородському стало вкрай погано. За офіційними даними прокуратури, затриманих вивели після години затримання. У повідомленні на сайті ГУМВС Харківської області уточнюється: непросто вивели, а винесли – після допиту з пристрастю Євген не міг рухатися – його поклали вмирати на лаву у сквері, біля «Дзеркального струменя».

Після цього повернулися до приміщення міліції, і в журналі відвідувачів зробили запис від імені самих чоловіків про те, що вони не мають претензій до дій міліціонерів. Євгену, який був уже без свідомості, викликали «швидку» чи то патруль, чи то його товариш близько одинадцятої вечора. Це означає, впевнені рідні Євгена, що його катували не годину, як свідчать офіційні повідомлення. Із закритою черепно-мозковою травмою, струсом головного мозку, травмою живота та розривами внутрішніх органів він потрапив в «швидку». Вночі він помер …

31 березня було проведено розтин, дали пояснення всі співробітники міліції, які мали відношення до затримання чоловіка. Прокуратура міста (прокурор Харкова Євген Попович), чию принципову позицію в цій справі варто відзначити, без зволікання порушила кримінальну справу за фактом нанесення тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, та перевищення службових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки.

А от представники міліції від інтерв’ю в останню хвилину відмовилися … А от міліціонери, які потрапили під слідство відразу «винайшли» вже традиційну в Україна версію подібного роду НП: мовляв, затриманий потрапив до міліції вже кимось побитий, а от з невизовом «швидкої», дійсно, недобре вийшло … Як нам вдалося дізнатися із власних джерел, це загублене людське життя – на совісті оперативників управління оперативно-пошукової служби обласного управління міліції, очолюваного полковником Олександром Лашиним. Є підстави підозрювати, що доставка Звенигородського і його товариша в будівлю облуправління міліції та катування там затриманого – звичайна практика «орлів Саші Лашина», за якими закріплена погана слава «беззаконня», для яких гарні будь-які методи у розкритті злочину.

Банально: з вікна на 5-му поверсі Харківського міськуправління міліції випала людина

А це НП теж трапилося в неділю, 25 квітня, близько 4-х годин дня. З вікна службового кабінету відділу карного розшуку, розташованого на 5 поверсі адмінбудівлі, вистрибнув 30-річний харків’янин. Як зазначили в міліції, чоловік мав судимість за незаконний оборот наркотичних засобів, нібито стояв на обліку як особа, що зловживають алкоголем та наркотичними засобами.

У той день його викликали до відділу карного розшуку для отримання пояснень у зв’язку з підозрою в крадіжці. Чоловік зайшов до приміщення міліції в 15.37 і в супроводі співробітника карного розшуку піднявся в службовий кабінет. Під час спілкування з правоохоронцями громадянин став поводитися неадекватно: він різко підскочив до вікна, відкрив його, розбивши при цьому скло, і перекинувся через підвіконня. Міліціонер, який проводив опитування, схопив його за куртку, намагаючись врятувати, проте чоловік чинив опір, вирвався з рук і впав з 5 поверху. Підкреслимо – це офіційна, міліцейська версія. Остаточне рішення – за прокуратурою, яка розслідує цю справу.

Чоловіка ж, який вистрибнув з вікна, бригада «швидкої» доставила в міську лікарню із закритою черепно-мозковою травмою, струсом мозку та забоєм грудної клітини. Потерпілого терміново прооперували, його стан після операції медики оцінюють як важкий, але стабільний. За попередніми висновками лікарів, чоловік у момент події перебував в стані алкогольного сп’яніння.

Фактів застосування до нього фізичного або психічного тиску, а також спецзасобів з боку співробітників міліції службові розслідування не виявлено.

Можливо, цих (і подібних в майбутньому) НП зі смертельним результатом а Харківщині й не сталося б, якби керівництво обласної міліції належним чином – жорстко і безкомпромісно – ще раніше відреагувало б на трагічні інциденти в місті Лозова. Де «польоти» затриманих з вікон міськвідділу міліції, схоже, стали буднями садистів у міліцейських мундирах.

Лозова: перед самогубством (вбивством) чоловіка катували на очах дружини і дитини

«Недобре вийшло» на Харківщині та 9 січня нинішнього року, в неділю, коли житель міста Лозова Ласло Коломпаров вистрибнув з вікна 41-го кабінету міськвідділу міліції, розташованого на 4-му поверсі. При падінні чоловік отримав закриту черепно-мозкову травму, струс мозку, численні переломи ребер, забій грудної клітини, перелом правого передпліччя, розрив печінки і сечового міхура. Від отриманих ран Ласло Коломпаров помер в лікарні вночі 15 січня цього року …

За версією міліції, 39-річний Ласло разом зі своєю дружиною сам (!) Прийняв пропозицію оперативників зайти на бесіду до Лозівського міськвідділ міліції – міліціонери підозрювали його в збуті наркотиків. За версією правоохоронців, зайшовши в кабінет на 4-му поверсі, чоловік «з незрозумілих, за оцінкою керівництва ГУМВС, причин» нібито кинувся до вікна, відсунув жалюзі, вибив скло і вистрибнув. Але сім’я покійного стверджує, що Ласло разом з дружиною і маленькою дочкою привезли до міліції силоміць. За словами рідних, правоохоронці катували батька і матір на очах дитини. Зрозумівши, що чоловік після побоїв може не вижити, його викинули у вікно, впевнені родичі нещасного.

Чого вартий коментар «за гарячими слідами» Андрія Стародубцева, заступника начальника ГУМВС в Харківській області: «Сьогодні стверджувати, що застосовувалися до нього незаконні дії працівників міліції, не будемо». Тобто запросили людину на розмову в міліцію, а він візьми та й викинь себе з вікна без причини. Маячня? Ні, цинічна позиція міліцейського начальства, котре чудово розуміє, що за садизм, катування громадян своїми підлеглими в першу голову повинно відповідати керівництво садистів. Ось і доводиться – суто з шкурних інтересів – прикривати злочини підлеглих, щоб не вилетіти «в трубу» і самим.

А от рідні загиблого Ласло впевнені – більшість важких травм він одержав просто в міськвідділі, коли оперативники його катували. Брати і мати загиблого запевняють: є багато свідків, які бачили, як правоохоронці відвезли Ласло насильно. Те, що його били і катували електрострумом, за словами рідних загиблого, бачили не тільки дружина і маленька донька, при яких, власне, все і сталося, але й інші свідки. Сім’я має намір дійти і до міжнародних правозахисних інституцій, і до вищого українського керівництва, щоб довести: Ласло Коломпарова замордували в міськвідділі, і вже потім, напівживого, викинули з вікна. Сиротами залишилися четверо дітей …

Куди переконливіше слів міліцейського начальства – вже на похороні Ласло – звучали слова Ніно Коломпаровой, матері загиблого: «.. Тут повний хаос, тут беззаконня, тут не міліція, а бандити».

… Лана – цивільна дружина Коломпарова, в той фатальний день в міліцію прийшла разом з чоловіком і дочкою. Згадує, з Ласло її відразу ж розвели по різних кабінетах і почали допитувати: коли вона останній раз приймала наркотики і не «під кайфом» зараз.

Але коли міліціонери повели жінку по коридору нібито здавати аналіз крові, вона побачила, як її чоловіка били ногами кілька міліціонерів. Лана крикнула дочки, щоб та бігла до батька – мовляв, очікувала, що в присутності дитини Ласло не будуть бити. Міліціонери дівчинку вигнали, а жінку добре провчили: «Вони мене повалили на підлогу, руки стали виламувати за спиною, вони мене в такі місця били, що в мене жодного синця немає на тілі».

А через кілька годин, напівживий Ласло впав з 12-метрової висоти фактично під ноги свого батька. Олексій Коломпаров розповідає – чергував під ділянкою, як тільки дізнався по телефону від сина, що його міліціонери запросили на спілкування. Розповідає Олексій Коломпаров, батько загиблого Ласло: «Дивлюся, людина летить. Але я не знав тоді, що це мій син, я дізнався через 30 секунд, я в пориві нервів, стресу почав лаяти міліцію! Одне хочу сказати – він мені сказав … я кажу, що ти наробив? Тебе били? Він каже – так … і втратив він свідомість. Ні, він говорить ще – мені холодно, я його накрив курткою своєї »…

Поки обласна прокуратура проводила перевірку дій міліціонерів з лозовського міськвідділу, і обіцяла розібратися – чи був факт перевищення службових повноважень, що призвели до тяжких наслідків, в цьому ж міському відділі міліції знову людина «випала» з вікна.

Чергове падіння з міліцейського вікна. І знову – в Лозівському міськвідділі

На цей раз з висоти 3 поверху міського відділу міліції в Лозовій випала жінка. Правоохоронці відразу заявили – нещасна намагалася втекти з відділу міліції. Однак родичі постраждалої впевнені – правоохоронці над жінкою по-звірячому знущалися і били.

… 36-річну Оксану Бондаренко забрали у міськвідділ на очах сина і матері в суботу. Рідні кажуть – правоохоронці не представилися, не показали ні порядку, ні рішення суду. Сказали, що будуть розбиратися з приводу крадіжки картоплі. Оксану матері пообіцяли повернути додому ввечері. Однак коли стемніло, міліціонер приїхав сам і попросив жінку написати пояснення – мовляв, її донька була п’яна. Де Оксана, матері не відповіли. Тільки на наступний ранок Катерина Миколаївна дізналася, що її дочка вже майже добу знаходиться в реанімації, куди її доставили у важкому стані …

За офіційною інформацією міліції, Оксану Бондаренко нібито запросили до Лозівського міськвідділ за дорученням слідчого. Її підозрювали в крадіжці … мішка картоплі з проникненням в приміщення, повідомляють в міліції. З 18 січня 2011 підозрювана перебувала на підписці про невиїзд, її вина у вчиненні кримінального злочину була повністю доведена. Правоохоронці наполягають – підозрюваної було висунуто обвинувачення, і вона визнала свою провину.

Після закінчення слідчих дій жінка, посилаючись на природні потреби, попросилася в туалетну кімнату. Там вона закрила двері, вилізла на підвіконня і стрибнула з висоти третього поверху. Правоохоронці наполягали, що після цього вона навіть намагалася втекти, але співробітники міліції її затримали і викликали «швидку» …

Потім Ганна Тарасова, лікар-анестезіолог реанімаційного відділення ЛЦРБ, повідомила журналістам: «Хвора поступила із закритою тупою травмою живота та органів грудної клітини, множинні переломи ребер зліва та струсом головного мозку». Мати Оксани запевняє – її дочка катували; вона, тікаючи, намагалася врятувати своє життя. Про це їй встигла сказати сама дочка, коли вона побачила її перед операцією. Оксана плакала – міліціонери обіцяли навіть убити її, якщо вона розповість, що в кабінеті слідчого над нею знущалися …

Оксана Бондаренко двічі міняла свідчення. Спочатку вона нібито заявляла, що впала в підвалі. Але працівникам прокуратури жінка вже розповіла зовсім іншу версію – мовляв, у вікно вистрибнула добровільно і за власною ініціативою, оскільки злякалася, що після допитів її можуть заарештувати. Цю ж версію О. Бондаренко розповіла в своєму першому і останньому інтерв’ю.

А ось Катерина Агєєва, мати Оксани Бондаренко, стверджує: їй міліціонери розповідали, що її дочка намагалася покінчити з собою у стані алкогольного сп’яніння через нещасне кохання до свого колишнього чоловіка, з яким вона розлучилася … 14 років тому. Пізніше в справі з’явилася довідка про те, що в крові загиблої був алкоголь …

Але якщо підозрювана перебувала в стані алкогольного сп’яніння, проводити будь-які слідчі дії з неї міліціонери взагалі не мали права. Чому міліціонери дозволили затриманої стільки перебувати без нагляду (близько двох годин!), Чи дійсно вона самостійно вирішила стрибнути у вікно, чи це все ж сталося під тиском людей у ​​погонах – повинна була з’ясувати прокуратура.

Оксана Бондаренко, як і перша жертва Лозівського міськвідділу – Ласло Коломпаров, померла, не дивлячись на зусилля лікарів. Як пізніше заявив перший заступник прокурора області, за фактом інциденту в міліції провели свою службову перевірку, знайшли, на їхню думку, винних. І, очевидно, щоб попередити залучення правоохоронців до кримінальної відповідальності, – обійшлися дисциплінаркою. Тобто за знищене людське життя винні «розплатилися» … доганою.

Поки прокурори Харківщини розсьорбують всю цю низку трагічних інцидентів (ми ж назвемо речі своїми іменами – вбивств, самогубств і доведення до самогубства – «УК»), правозахисники наполягають: представники держави в погонах мають або надати неспростовні докази, що ні фізичного, ні психологічного тиску на загиблих не здійснювалося, або визнати факт катувань.

Не можна не погодитися з Людмилою Клочко (Харківська правозахисна група): «Її могли і не бити. Але що змусило її вистрибнути з вікна? Ймовірно, її поставили перед дуже серйозною проблемою. Причому, покарання за мішок картоплі, навіть з проникненням у погріб – воно не таке велике, і не таке страшне, щоб позбавлятися життя. Тобто вибір у неї, ймовірно, був між дуже поганим і смертю, тому вона зважилася на такий вчинок ».

Психіатри також підтверджують: психічно здорова людина, не будучи під впливом хімічних речовин, (а поки що так і не доведено факт вживання нещасними Коломпаровим і Бондаренко алкоголю або наркотиків), не може просто так викинутися у вікно. Людина має бути доведена до стресового стану, в якому чи реально не оцінює ризику висоти, або вважає суїцид єдиним виходом.

У міліції тим часом погоджуються: їхні працівники таки могли «перегнути палицю» і налякати затриманих. Яким чином: словами чи діями, і на скільки це перевищило рамки закону – до кінця розслідування не коментують. Поки всі учасники надзвичайних подій – від начальника міськвідділу до оперативників – отримали дисциплінарні покарання. Тепер, кажуть їхні керівники, серед всього особового складу проводиться роз’яснювальна робота, що бити не можна ні одного затриманого, незалежно від обвинувачення та соціального статусу.

Кожна смерть у міліцейських стінах має стати НП державного масштабу

За статистикою Харківської правозахисної групи, заснованої на власному соціальному дослідженні, кожні 40 секунд хтось в Україну потрапляє під незаконні дії з боку міліції. Якщо в 2009 році в райвідділах Україні загинуло 23 людини, в 2010 – 51, то за 3 місяці поточного року – вже є 15 міліцейських жертв. І це, наголошують правозахисники, тільки публічні відомості.

Євген Звенигородський став третьою з початку року, а всього вже – четвертої (!) Жертвою харківської міліції в цьому році. Щоправда, кримінальну справу за фактом загибелі Оксані Бондаренко вже закрито – у цій ситуації слідчий побачив лише спробу втечі, що привела до загибелі підслідної. Та й швидке порушення кримінальної «справи Звенигородського» правозахисники пов’язують з відомим засіданням в Генеральній прокуратурі, на якому Генпрокурор Віктор Пшонка дав вказівку підлеглим звернути найсуворішу увагу на тортури в міліції.

Справа Євгена Звенигородського може стати першою в регіоні, коли садистам в погонах і їх «батькам»-командирам буде дана належна правова оцінка на високому рівні. Але питанням залишається – скільки саме міліціонерів і в яких званнях понесуть покарання за фактом тортур в головному облуправлінні?

Адже налагоджені, дружні дії «орлів Саші Лашина» за умертвіння людини, а потім – і приховування слідів злочину свідчать про те, що подібна практика – звичайна для цієї групи осіб. Чергова «банда перевертнів»? Можна говорити про «школу Лашина»? Відповідь за прокуратурою. Прокурор же міста запевняє – правову оцінку прокуратура дасть і діям інших співробітників ГУМВС, які бачили, або могли знати про інцидент – це і чергова частина управління, і пост, що знаходиться у фойє, і безпосередньо керівник підрозділу. Але для батьків Євгена Звенигородського це вже вдруге – вони поховали сина …

І скільки ще жертовних трупів у стінах харківської міліції має з’явитися, щоб за вчинене свавілля відповіли вже не «шістки» в сержантських і лейтенантських погонах, а їх безпринципні покровителі у начальницьких кріслах?

На початку березня 2010 р. історія починалася цілком буденно. Пересічний чорнобилець, котрий втомився від системно без­совісного невиконання перед ним, як, утім, і перед іншими громадянами, які постраждали від Чорно­бильської катастрофи, приписів чинного законодавства, звернувся до одного з донецьких судів із позовом зобов’язати управління Пенсійного фонду перерахувати розмір пенсії.

Відповідальним за справу призначили суддю, з прізвищем, яке в не такому далекому минулому могло викликати дрібне тремтіння у будь-якого члена політбюро ЦК КПРС, не кажучи вже про простих смертних. За чутками, це прізвище дісталося судді не через кровну спорідненість із Всесильним, проте і він, усвідомлюючи певну знаковість своєї долі, тримає про всяк випадок у кабінеті всіма упізнаваний портрет.

Намагаючись з’ясувати, хто ж з учасників процесу правий у спорі – пенсіонер-чорнобилець чи місцеве управління Пенсій­ного фонду, – суддя провів три засідання: у квітні, травні і червні 2010 року.

Перше засідання відбулося в день, зазначений у повістці. Представник держоргану не з’явився. Чорнобилець-ліквіда­тор виклав свою позицію: розповів про факти та обставини, на яких грунтувалися позовні вимоги. Далі суддя логічно розпорядився: засідання слід відкласти для з’ясування позиції управління Пенсійного фонду в цьому спорі. Друге судове засідання було відкладено вже за рішенням секретаря, тому що не з’явилися не тільки представник відповідача, а й сам суддя.

В останній день червня 2010 ро­ку справу мали слухати о 9 годині 20 хвилин. Чорно­билець, як завжди, чекав суддю і свого візаві. Через півгодини усе з’ясувалося: з тих самих причин засідання знову неможливо провести. Усвідомлення безперспективності проведення судового розгляду в найближчі години посилювалося тим, що в коридорі суддю чекала велика кількість учасників процесів. У справах значної частини людей, які перебували біля кабінету судді, засідання не проводилися не тільки в червні, а й в інші вже давно минулі місяці. Всі ці прохачі створили чергу до секретарів і проникали в кабінет то по одному, то невеличкими групами для з’ясування подальшої долі їхніх справ і того, коли знову слід приходити до суду. Проте дезорганізовані незвичною поведінкою судді ніякої слушної поради його помічники дати не могли, оскільки нічого не знали. Тому люди, виходячи з судового передбанника, чухали потилиці і залишалися тупцювати на місці, періодично проникаючи за двері суддівсь­кого кабінету.

Вислухавши в коридорі різні припущення щодо процедурних та інших питань у їхніх справах, які стосуються вирішення не тільки соціальних вимог, чорнобилець усвідомив безперспективність одночасного проведення більш як десятка процесів. Тому на­писав заяву про викладені ви­ще події, які відбулися між дев’я­тою і десятою годинами ранку.

Згодом протягом кількох місяців пенсіонер періодично приходив до суду, намагаючись дізнатися про наступне засідання або отримати хоч якусь іншу звісточку, пов’язану з рухом його справи. Проте із завидною постійністю суддя на робочому місці не з’являвся. А його секретар і помічник, старанно гортаючи туди-сюди учнівський зошит, не могли сказати, що чекає чорнобильця в майбутньому.

Лише в середині жовтня 2010 р. секретарка винесла з кабінету судді запилюжену теку і повідомила, що в ній олівцем зроблено позначку про те, що позов залишено без розгляду. Сек­ретарка сказала, що паперового варіанта відповідної ухвали ще не виготовлено, хоча винесено її 29.06.2010 року. Тобто остаточний умовивід у справі робився того дня, коли пенсіонер-чорнобилець не дочекався судді і написав про це заяву, передаючи її через канцелярію.

Спору за участі колишнього ліквідатора катастрофи властиві всі типові ознаки такого роду справ. Він був присутній на першому засіданні, де пояснив свою позицію, викладену в позові. Пенсіонер не претендував на компенсацію моральної шкоди, що іноді потребує особистих пояснень, тому, хоч би коли ухвалювалися рішення по суті, присутність позивача не є обов’яз­ковою. Далі чорнобильцеві було запропоновано з’явитися, щоб отримати ухвалу про залишення позову без розгляду в останній понеділок жовтня 2010 року. Поміркувавши, пенсіонер вирішив цього не робити, оскільки існувала велика ймовірність того, що в понеділок він знову може залишитися ні з чим: тобто без документа і перспектив на її отримання найближчим часом. Крім того, чорнобилець знову міг би поставити в незручне становище двох молодих дівчат, які відчайдушно прагнуть посприяти у здійсненні правосуддя. Вони вже вкотре повідомляли б, що суддя думає думу в дорадчій кімнаті, хоча вона завжди була порожньою, наче гніздо журавля, який знявся у вирій.

Стомлений від безрезультатних походів до суду прохач вчинив інакше. У перших числах листопада 2010 року він підготував апеляційну скаргу, не ознайомившись з самим текстом ухвали про залишення позову без розгляду, вважаючи, що рано чи пізно правозастосовний акт стане йому достеменно відомим, і тоді в текст скарги буде внесено необхідні корективи.

Через три місяці, уже наприкінці лютого 2011 року, із суду прийшло повідомлення, що апеляцію було надіслано в наступну інстанцію. І раптом цілком несподівано пенсіонера-чорнобильця викликають повісткою на засідання того ж таки місцевого суду на 15.04.2011 р. Гублячись у здогадах, ліквідатор з’явився на зазначений час. Помічник нашого судді сказала, що ніякого засідання не буде: викликав пенсіонера не суддя і не вона, а секретарка. Для чого ліквідатор знадобився секретарці і навіщо вона викликав його таким способом, ніхто не знав. Вона перебувала на лікарняному, тому не могла пояснити хід своїх думок.

Придивившись до супровідного листа, в якому пенсіонерові повідомляли, що його апеляційну скаргу спрямовано за призначенням, він усвідомив, що це зовсім не так. Замість Донецького апеляційного адміністративного суду справу передали в другу інстанцію загального суду. Що чекає чорнобильця далі в лабіринтах Феміди, мабуть, не відомо самому Господу Богу.

Минуло майже півроку із дня незаконного взяття під варту екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, утримання якого в СІЗО суперечить українському законодавству через відсутність будь-яких правових підстав.

9 червня 2011 року – дата першого судового засідання у його справі, і тому ми вважаємо своїм громадянським обов’язком висловити своє ставлення до діяльності екс-міністра та причин його переслідування.

Так звана “справа Луценка” є лише однією з ілюстрацій того, що сучасне керівництво України не лише вдалося до кримінального переслідування своїх опонентів та критиків, але й здійснює це з чисельними порушеннями прав людини та національного законодавства.

Про порушення наразі повідомляють не лише ЗМІ, зарубіжні та вітчизняні експерти, про них йдеться в доповіді Датського Гельсінського Комітету.

Не залишаються непоміченими випадки політично вмотивованої криміналізації дій, як от кримінальні справи, пов’язані із підприємницьким Майданом, арешти та катування членів патріотичної організації “Тризуб” за пошкодження бюсту Сталіна тощо.

У зв’язку з системними порушеннями прав громадян, наступом на демократичні права та свободи в Україні, політичними переслідуваннями лунали чисельні звернення, заяви, відбувалися мітинги, акції протесту представників правозахисних організацій, громадських активістів, політиків щодо неприпустимості подібних дій з боку влади.

Все даремно.

Разом із політичними переслідуваннями відбувається системне задурманення української та міжнародної спільноти інформацією про нібито серйозні досягнення сучасної влади, в тому числі, у сфері забезпечення прав людини.

У зв’язку із вищезазначеним, як члени Громадської ради при МВС України із питань забезпечення прав людини, яка працювала в 2005-2010 роках, хочемо довести нашу позицію та думки щодо оцінки діяльності екс-керівника МВС Юрія Луценка.

Міністерство внутрішніх справ часів Кучми нерідко звинувачували у закритості, непідзвітності суспільству, політичному обслуговуванні влади, зокрема, в голосуванні за “правильного” кандидата та участі в фальсифікації результатів виборів, в підозрілому ставленні до громадських та міжнародних організацій.

Їх звернення та листи викликали щире обурення керівництва МВС – мовляв, вони заважають боротися із злочинністю.

З приходом в 2005 році нового міністра розпочалися деполітизація міліції, діалог та встановлення контактів з громадськими та міжнародними організаціями.

У 2005-2009 роках міліція нарешті опинилася поза політикою. Натомість намагання Луценка налагодити діалог із суспільством, запровадити режим підзвітності громаді викликали спротив не лише у його опонентів, а й у багатьох з тих, хто в 2005-2006 та 2007-2010 роках був у його команді.

Тим не менше, крок за кроком відбувалося становлення та розвиток системи моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України.

Те, що в 2008-2009 роках вже здавалося буденним та звичним – запрошення та участь представників громадських організацій у заходах за участі керівництва МВС України, висвітлення позиції МВС, надання інформації за запитами тощо – напрацьовувалося з 2005 року і було серйозним зламом в системі взаємодії міліції із громадськістю.

В той час громада жила сподіваннями на позитивні зміни, на перебудову роботи міліції на принципах демократизму та відкритості. Була й готовність міністра на участь у створенні нових структур та моделей управління.

І такою першою моделлю стали мобільні групи із моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС, до складу яких входили представники громадських організацій, і які отримали доступ до традиційно закритих спеціальних установ міліції – ізоляторів тимчасового тримання, спецприймальників для адмінзатриманих та адмінзаарештованих осіб, приймальників-розподільників для дітей, чергових частин.

Показником позитивних змін, підтриманих Луценко, стало те, що роботу мобільних груп схвалили в Раді з прав людини ООН, в Комітеті ООН проти тортур, в офісі Європейського Комісару з прав людини, експерти Ради Європи та Європейської спільноти.

Фахівці вважали це прообразом національного механізму попередження катувань, який Україна мала і має запровадити, виконуючи зобов’язання відповідно до ратифікованого Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

Втім, в 2010 із зміною керівництва МВС діяльність мобільних груп була зупинена і в більшості областей вони припинили своє існування. Мобільні групи з представників громадськості, попри заяви нового міністра Могильова, не потрапили ні в один райвідділ, де відбулися нещасний випадок або смерть затриманих.

28 грудня 2005 року Юрій Луценко підписав наказу № 1243 про створення Громадської ради при МВС України з питань забезпечення прав людини в органах внутрішніх справ, співголовою якою він також був.

До складу Ради увійшли представники найбільш відомих та впливових громадських організацій, які можуть професійно критикувати ОВС, допомагаючи при цьому рухатися в напрямку позитивних змін.

Лише деякі результати роботи Ради – це моніторинг та вдосконалення нормативної бази ОВС, участь у роботі кадрових та атестаційних комісій при ГУМВС, УМВС; проведення спільно з керівництвом ОВС прийому громадян.

А також розробка Плану протидії ксенофобії до 2009 року, Програми забезпечення гендерної рівності в ОВС України; навчання експертів мобільних груп; організація і проведення тренінгів для слідчих, оперуповноважених, працівників “Беркуту” та персоналу ізоляторів тимчасового тримання тощо.

За цим “тощо” стоїть робота представників більш ніж 120 організацій, які входили до складу громадських рад на обласному та національному рівнях.

В 2010 році, після приходу нового керівництва МВС, робота Громадської ради була зупинена, усі звернення її членів до керівництва міністерства проігноровані, в співпраці з багатьма організаціями, представники яких входили до складу рад, – відмовлено.

Розуміючи необхідність створення та формування внутрішньої системи моніторингу дотримання прав людини, міністр Луценко в січні 2008 року видав наказ про створення в структурі апарату міністра Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС.

Створення такого Управління, як раніше робота мобільних груп, знайшло позитивну оцінку з боку більшості національних експертів та міжнародних організацій.

Три роки поспіль Україна звітувала про виконання міжнародних зобов’язань в галузі дотримання прав людини саме створенням цієї інституції. Її досягнення не були грандіозними, але й не могли такими бути фактично за півтора роки роботи.

Тим не менш, серед тих, які відзначили не лише керівники управління чи міністр, але й зовнішні спостерігачі – це намагання ОВС бути прозорими, це початок відновлення довіри, це контакти з організаціями громадянського суспільства, а також декілька тисяч скарг та звернень громадян, об’єктивно та неупереджено розглянутих за участю помічників міністра…

Це покращення умов тримання в ІТТ та включення в лексикон працівників ОВС поняття “права людини”, на які почали звертати увагу.

Символічно, але хіба що не першим наказом чинного міністра в березні 2010 року став наказ про ліквідацію Управління моніторингу дотримання прав людини. Відкрито і цинічно руйнується діяльність, пов’язана із виконанням національних та міжнародних зобов’язань України по забезпеченню прав людини.

Про свої руйнівні дії сучасна влада не любить згадувати. Але цей список деструктивних кроків, який містить лише об’єктивні факти, можна продовжувати.

До нього можна віднести й ліквідацію Департаменту боротьби із злочинами, пов’язаними із торгівлею людьми, який виник за міністра Луценка.

Станом на початок червня 2011 року на жоден орган центральної виконавчої влади не покладені зобов’язання у сфері протидії та попередженні торгівлі людьми, надання допомоги постраждалим.

Тож ніхто не протидіятиме торгівлі людьми на обласному та місцевому рівнях, оскільки немає структури, відповідальної за координацію дій, за реалізацію національного механізму перенаправлення постраждалих для надання їм всебічної допомоги, за проведення попереджувальної роботи.

Ліквідований також Департамент кримінальної міліції у справах дітей, хоча його діяльність регламентується законами України.

Не ведеться робота в МВС в напрямку протидії проявам расизму та ксенофобії. Її і раніше було недостатньо, а сьогодні цей напрямок фактично ігнорується. Відділи розслідування злочинів на ґрунті ненависті та злочинів, скоєних проти іноземців та іноземцями, ліквідовані.

Брутально розганяються мирні зібрання громадян, а міліція виконує роль політичної палиці правлячої команди. Порушується право на приватність.

Перелік порушень можна продовжувати.

Натомість нагадаємо українським високопосадовцям, відповідальним за системні порушення прав людини в Україні, що вони мають відповідати за свої дії не лише перед народом України, але й перед міжнародною спільнотою, оскільки права людини не є внутрішньою справою однієї держави.

Уряд України має бути надзвичайно відповідальним в питаннях внутрішньої політики, оскільки навіть незначні хибні дії завдають істотної шкоди іміджу держави.

Дотримання принципу верховенства права є однією з тих можливостей, завдяки якій теперішній український уряд може довести європейському співтовариству свою спроможність очолювати найбільшу країну в Європі. Сподіваємося, що посадові особи та президент не проігнорує таку можливість…

Фото з сайту: http://gazeta.ua

Степан Корнило із переламаними носом, ребром, увесь у синцях і саднах вийшов з Гусятинського райвідділу міліції. Йому дали на дорогу півпляшки пива, три сигарети і випустили у глуху ніч. Він прошкандибав п’ятнадцять кілометрів до рідного села…

Це сталося у ніч на сьоме березня цього року. Напередодні, приїхавши у село Городницю Гусятинського району, господар застав обкраденим свій пустуючий будинок – пропали ковдри і подушки. Поряд, за два-три метри, – хата Степана Корнила. Це 33-річний місцевий житель, одружений, має дітей, але живе окремо від сім’ї – із співмешканкою. Заробляє на життя тим, що періодично їздить на заробітки у Київ, Москву, Одесу, Польщу.

Господар запитав у Степана, чи не знає, хто повиносив подушки, ковдри. Той відповів, що має свої подушки, власне, на тому розмова й закінчилася.

Степан поїхав у Гримайлів довідуватися, чи відкрили йому візу у Польщу. А тим часом міліцейська машина прибула на виклик обкраденого господаря. У хаті Степана у присутності співмешканки провели обшук.

Увечері Степан приїхав додому на таксі. Повечеряли і полягали спати. Десь о дванадцятій ночі у двері постукали: «Відчиняй, міліція!» Господарі не поспішали, але стукали так, що двері могли «вилетіти». Зайшли четверо міліціонерів, наказали одягатися. Аби пришвидшити процес, самі натягували на Степана светра. Коли ж господар почав заперечувати, мовляв, чому ви прийшли серед ночі, йому зацідили кулаком у зуби.

– Коли я від удару падав, то зачепив ногою одного із міліціонерів, той, напевно, подумав, що я його копнув, повалив мене на диван і приставив до шиї дуло зі словами: «Зараз замочу!»

Степана посадили у машину і повезли у райвідділ міліції. Його протримали від дванадцятої до третьої години ночі. Вимагали зізнатися у крадіжці з сусідньої хати. Мовляв, спільник (назвемо його Євгеном, оскільки я не мала можливості поспілкуватися з цим жителем Городниці, тому не маю права без його дозволу оприлюднювати інформацію про нього – авт.) написав явку з повинною, у якій зазначив, що крадіжку з будинку скоїли вони удвох із Степаном Корнилом.

Про ці три години Степан розповідає якось просто, без емоцій, наче не про себе. Били руками, ногами, гумовим кийком. Відливали водою, а коли просив напитися, просто лили її по голові. Знімали взуття і били кийком по п’ятах. Я зауважую: кажуть, це нестерпний біль. Степан підтверджує, що й досі п’яти болять.

У той час у райвідділку був і Євген. «Його теж били, але не так сильно, як мене», – розповідає Степан. Запитую, хто саме бив. Степан перелічує прізвища та імена трьох працівників карного розшуку, четвертого знає лише з вигляду.

…Для мене досі залишається незбагненним: якщо побиття, катування відбуваються у кабінеті райвідділу, то чому не знайдеться у цілій установі жодної людини, яка б могла це припинити… Адже жертва кричить від болю, і жодні стіни не можуть поглинути того крику. Власне, це стосується не лише справи, про яку йде мова, – доводилося писати про десятки аналогічних справ, у яких винесено вироки проти міліціянтів-мучителів.

Зі Степана «не вибили» зізнання, каже, що хотіли, аби визнав відразу дві крадіжки – із сусідської хати та з будинку у Гримайлові. Але не збігалося – у той час, коли сталася гримайлівська крадіжка, Корнило був у Польщі.

«Перестали бити, коли побачили, що у мене дуже червоні очі. Запитали, чи хочу переночувати у райвідділі. Я сказав, що такий, побитий, не зможу показатися на люди, а тому піду вночі. Мені простягнули чистий аркуш паперу, щоб я написав, що претензій до міліції не маю. Я написав, бо хотів якнайшвидше вийти з того пекла… Мені дали півпляшки пива, три сигарети і відпустили. Прийшов додому вдосвіта, відразу ж зателефонував двоюрідному брату», – розповів про цю зловісну ніч Степан.

Двоюрідний брат Степана – адвокат Андрій Ліщинський. Саме він повідомив тернопільську громадську приймальню Української Гельсінської спілки з прав людини та редакцію газети «Свобода» про свавілля над його братом. Зі слів адвоката, того ж ранку він завів Степана у поліклініку. Там зафіксували побої: перелом носа зі зміщенням, перелом ребра, численні синці на усьому тілі. Степан декілька днів пробув у Гусятинській лікарні, найбільше непокоїли очі – за словами окуліста, при більш боковому ударі він міг би осліпнути. Приписали рік носити окуляри.

Адвокат звернувся із заявами у райпрокуратуру, відділ внутрішньої безпеки УМВСУ в області.

Далі почалися події, логіку яких годі й збагнути. Хоча канва їх цілком зрозуміла: пішов процес «домовлянь», який чомусь зірвався. За словами Степана Корнила, до нього часто приїжджали працівники міліції, привозили горілку, закуску, пропонували «не мати до них претензій». Споювали і його, і Євгена. Слабкість Степана до оковитої є очевидною, і, здається, він її не приховує. Я запитала, чи мав він раніше проблеми із законом. Відповів, що був судимий у 1999 році до трьох з половиною років позбавлення волі за крадіжку (з його слів, «узяв» покататися чужого велосипеда). Відбував покарання у Копичинській колонії, звільнився у 2003, з того часу закон не порушував. Степан запевнив, що у нього нема грошових нестатків, бо, окрім того, що сам заробляє, має маму, яка перебуває на заробітках в Америці, та сестру, яка працює в Іспанії. Врешті, в одному з ним селі живе і брат-адвокат. Здається, таким чином Степан доводив, що не має стосунку до зникнення тих зловісних подушок…

Але незбагненним для мене є те, чому Степан і Євген далі продовжують товаришувати, хоч, як запевнив Степан, Євген його обмовив у явці з повинною… До речі, як довідалася у райпрокуратурі, винуватців крадіжки подушок досі не встановлено, кримінальну справу порушено за фактом (а не проти конкретних осіб).

Одного дня працівники карного розшуку привезли Степана у райвідділ і там запропонували йому написати заяву, що не має до них претензій. Розповідаючи про це, Степан обмовився, що сказав їм: спочатку – гроші, а тоді заява. Каже, що був нетверезим – по дорозі до райвідділу у лісосмузі працівники міліції його пригощали горілкою. У кабінет принесли десять тисяч гривень. Він написав заяву, що тілесні ушкодження отримав, падаючи з драбини, претензій до міліції не має. Йому вручили гроші, знімаючи «процедуру» на мобільні…

Мені шкода, що у райміліції відмовилися від коментарів. Начальник райвідділу Сергій Марків, до якого я зателефонувала з проханням зустрітися і висловити свою позицію стосовно справи Степана Корнила та працівників карного розшуку, відповів: у райвідділі коментувати нічого не будуть, наразі триває перевірка. Втім, після дзвінка у Гусятинський райвідділ мені зателефонували із прес-служби обласної міліції і запропонували коментар начальника інспекції з особового складу УМВСУ в області. Цей коментар вміщений наприкінці цієї публікації, бо у зв’язку з минулими триденними вихідними саме у день друку газети я зустрінуся із цим начальником.

Власне, повернімося до розповіді Степана. З його слів, через декілька днів після того, як взяв гроші, написав заяву протилежного змісту, в якій наполягає на притягненні працівників карного розшуку до кримінальної відповідальності, а попередню заяву – про падіння з драбини – просить не брати до уваги, оскільки написав її під психологічним тиском працівників міліції.

Прикметно, що про «угоду» на десять тисяч гривень у райпрокуратурі не знають. Прокурор Гусятинського району Валерій Кураш та його заступник Юрій Кнобель повідомили, що такої інформації у матеріалах нема. Втім, адвокат надав мені копію пояснень Степана Корнила від 19 травня майору міліції Бобришову (очевидно, працівнику відділу внутрішньої безпеки УМВСУ в області), у яких Корнило детально описав цю «угоду».

Після останньої заяви до Степана Корнила знову приїжджали працівники карного розшуку.

Подальші події, про які розповів Степан, здаються майже неймовірними. За його словами, працівники міліції розшукали його на березі Збруча, де він рибалив, завезли у райвідділ, а звідти, натягнувши на обличчя чорну шапку, вивезли до лісу. Там, випиваючи, примовляли: «Зараз тебе завеземо до лікаря, є клієнт на нирку».

Про те, що Степана забрали зі Збруча, довідався адвокат. Він почав телефонувати у райвідділ, де заперечили, що Корнило тут був. Адвокат зателефонував на «гарячу лінію» у Міністерство внутрішніх справ і повідомив про вивезення Степана працівниками міліції у невідоме місце. За декілька хвилин йому зателефонували з обласної міліції. Сам же Степан згодом розповів адвокату, що, очевидно, був дзвінок і працівникам карного розшуку, бо вони відразу завезли його під село.

У райпрокуратурі стверджують, що за цими фактами проводили перевірку, однак вивезення Корнила працівниками міліції не підтвердилося.

Я запитала Степана: чому він, узявши десять тисяч гривень, все ж наполягає на покаранні працівників карного розшуку? Він пояснив доволі просто, мовляв, не зразу до нього дійшло, що його «посадять» за завідомо неправдиве повідомлення про злочин, бо ж спочатку винуватив міліціонерів, а потім написав, що впав з драбини. «Я вже був у тюрмі, більше туди не хочу, нехай тепер вони «посидять», – майже по-філософськи відповів. А десять тисяч гривень вважає моральною компенсацією за катування.

У мене склалося враження, що саме взаємні домовляння «зам’яти» конфлікт з допомогою грошей і спричинили таку затяжність дослідчої перевірки, яка триває уже понад три місяці(!). Адже досі кримінальної справи не порушено. Втім, як мені повідомили у районній прокуратурі, нині усі матеріали скеровано до прокуратури області. Ймовірно, що цими днями обласна прокуратура поверне матеріали і райпрокуратура порушить кримінальну справу. «Підстави і приводи про вирішення питання про порушення кримінальної справи є», – так відповів Валерій Кураш.

Знову ж таки, у райпрокуратурі довідалася, що працівники карного розшуку не визнають побиття, більше того, заперечують, що Степан Корнило був у райвідділі. Але, каже Юрій Кнобель, це спростовується і розпискою Корнила (про відсутність претензій), і опитуванням Євгена, й іншою інформацією. До речі, зі слів заступника прокурора, цей чоловік теж був побитий. Коли вранці він вийшов із райвідділу, його зустріла мати. Ідучи у бік автостанції, він втратив притомність, упав. Мати викликала «швидку». Йому надали першу допомогу, діагностували розсічену травму губи, від госпіталізації Євген відмовився. Юрій Кнобель переконаний, що у стаціонарі в Євгена виявили б інші ушкодження. Річ у тім, що наступного дня заступник прокурора опитував Євгена у приміщенні сільської ради і бачив, у якому він стані. Пропонував пройти судово-медичну експертизу, однак той відмовився.

Я запитала про працівників карного розшуку. Усі вони молоді, офіцери…

І ось у переддень виходу номера цієї газети я зустрілася із начальником інспекції з особового складу УМВСУ в області Тарасом Дорогінським.

За його словами, після того, як громадянин Корнило звернувся у лікарню з тілесними ушкодженнями, відразу повідомлення лікарів було відображене у журналі повідомлень про злочини Гусятинського райвідділу міліції, і упродовж трьох діб матеріали скерували у прокуратуру району. «Тобто для об’єктивності хочу наголосити, що предметом службових перевірок стала саме оця первинна реєстрація повідомлення у райвідділі міліції. На підставі доручення райпрокуратури було долучено до перевірки відділ внутрішньої безпеки обласної міліції. Ще у березні матеріали відділу внутрішньої безпеки передані у прокуратуру. Відділ внутрішньої безпеки є незалежним органом, підпорядковується безпосередньо міністру внутрішніх справ. Тоді на основі усіх зібраних матеріалів прокуратура району відмовила у порушенні кримінальної справи – у зв’язку з відсутністю у діях працівників міліції складу злочину», – зазначив Тарас Дорогінський.

– Тож які висновки зробила внутрішня безпека?

– У висновку наведено констатацію фактів про те, що з пояснень громадянина Корнила є неправомірні дії працівників міліції. Інша частина висновку містить категоричні заперечення з боку працівників міліції про такі неправомірні дії. Остаточний висновок: є підстави вважати, що неправомірні дії мали місце. Проте на цьому етапі не здобуто доказів, які підтверджували б це, зокрема про перебування Корнила у райвідділі, заподіяння йому саме там тілесних ушкоджень.

– Степан Корнило у поясненнях працівникові внутрішньої безпеки зазначив, що працівники карного розшуку заплатили йому 10 тисяч гривень…

– Працівники міліції категорично заперечують цей факт.

Загалом хотів би наголосити: якщо працівник міліції причетний до скоєння неправомірних дій – слідує безальтернативне звільнення з органів внутрішніх справ. Така позиція міністерства, обласної міліції, такою є всеукраїнська практика.

Що стосується справи, про яку ведемо мову. Щиро кажу, не для того, щоб захищати когось, – ситуація дуже затягнулася у часі, неоднозначна – маю на увазі суперечливі заяви громадянина Корнила, і органи прокуратури не мають поки що визначеної позиції. За таких обставин і зважаючи на презумпцію невинуватості, нема підстав звільняти гусятинських працівників карного розшуку з органів внутрішніх справ чи відстороняти їх від посад. Проте при проведенні службової перевірки була низка претензій до роботи сектора карного розшуку, у результаті минулого тижня начальника карного розшуку понизили у посаді до оперуповноваженого, ще один працівник написав рапорт про звільнення. Якщо буде порушено кримінальну справу, очевидно, ставитиметься питання про звільнення й двох інших працівників карного розшуку.

В Україні різко зростає кількість ув’язнених і, як наслідок, рівень злочинності. Як пише видання Корреспондент, країна заганяє себе в глухий кут, ігноруючи кращий світовий досвід у боротьбі зі злочинністю, особливо скандинавський.

Видання пише, що сьогодні кожен четвертий український ув’язнений потрапляє на нари за крадіжку, часто незначну. За ґратами в Україні сидять навіть люди, які скоїли економічні злочини, які в усьому цивілізованому світі логічно викупаються штрафами або майном.

У результаті подібної жорсткої політики країна стала одним з європейських лідерів за часткою ув’язнених від усього населення. З показником 338 зеків на 100 тисяч осіб Україна в Європі поступається тільки Росії (570 ув’язнених), Грузії (538) та Білорусі (385).

Більше того, пише Корреспондент, нинішня влада робить все, щоб наздогнати білорусів: торік тюремне населення України зросло на 4,2% – це рекорд для останніх 11 років. У результаті нині у вітчизняних колоніях перебувають 154 тисячі ув’язнених.

За словами Віталія Хведчука, головного психолога Державної пенітенціарної служби (ДПС), органу, який курирує колонії та інші подібні заклади, влада свідомо використовує жорсткі методи покарання, намагаючись захистити суспільство від небезпечних елементів і зупинити зростання злочинності.

Однак парадокс в тому, що чим більше в Україні заповнені в’язниці, тим сильніше криміналізується суспільство і зростає кількість злочинів. Так, минулого року, що ознаменувався істотним збільшенням тюремного населення, зріс і рівень злочинності, причому відразу на 15%.

Корреспондент зазначає, що Україна в даному випадку є прекрасною ілюстрацією європейської тенденції, яка показує: у країнах, де частка зеків мала, малий і відсоток серйозних злочинів, наприклад, вбивств. І навпаки.

Криміналізація суспільства – це лише один з податків, який сплачують українці за практику судової суворості до будь-яких правопорушників. Зростаючий контингент ув’язнених впливає і на кишені пересічних громадян. Тільки в нинішньому році на пенітенціарну систему з гаманців платників податків держава витягне 2,5 млрд грн, тобто на 200 млн грн більше, ніж роком раніше.

“Коли країна намагається боротися зі злочинністю, будуючи нові в’язниці або під зав’язку забиваючи старі, вона приречена на провал”, – заявив Корреспонденту Нільс Крісті, всесвітньо відомий норвезький кримінолог. Крісті – автор ідеї лібералізації системи покарань у скандинавських країнах, завдяки якій злочинність там значно знизилася.

Рецепт, який професор дає Україні, гранично простий: потрібно ознайомитися з європейським досвідом і зробити систему покарань як можна більш гуманною. Дуже християнський підхід, підтверджений скандинавською практикою: там на 100 тисяч вільних громадян, за даними авторитетного англійського сайту World prison population list, в середньому припадає лише 73 зеки. Наприклад, у Норвегії кількість вбивств в перерахунку на ті ж 100 тисяч населення у десять разів менша, ніж в Україні.

В Україні правозахисники відзначають істотне погіршення економічних прав та фундаментальних свобод. У Києві на своєму п’ятому форумі вони проголосили спільний маніфест «Громадськість проти безправ’я».

Під маніфестом підписалися більшість правозахисних громадських організацій України. За часів незалежності це перший спільний документ, який одностайно підтримали правозахисники, каже голова правління Української Гельсінської групи Євген Захаров. «Ця потреба виникла через те, що правозахисники бачать брутальне систематичне порушення фундаментальних прав людини. Хоча і раніше в Україні права людини не надто шанували, але за останні півтора року ситуація значно погіршилася», – сказав Deutsche Welle Захаров.

У маніфесті зазначається, що побиття і катування людей у міліції вже стало в Україні звичним явищем. Порушення кримінальних справ проти учасників мирних зібрань, дискримінація людей за віком та станом здоров’я, обмеження свободи висловлювань на національних телеканалах свідчать про те, що нині в Україні «правова криза».

Поряд з порушенням громадянських, політичних прав людей у маніфесті зазначається, що з економічними правами українців теж є проболеми. У документі йдеться про те, що зараз в Україні відбувається «узурпація великим капіталом» права людей на природні ресурси. Здебільшого це відбувається шляхом рейдерських захоплень, корупції, або створення вертикально-інтегрованих компаній.

Символічні кульки на Майдані

Це чи не вперше, коли економічні права людей стали у центрі уваги правозахисників, каже представник Громадського комітету захисту конституційних прав і свобод громадян  Микола Козирєв. «Стали розуміти правозахисники, що порушення прав будь-ким – це вторинне. Все залежить від економічних відносин. А це власність, трудові відносини та інформація, яка циркулює. Зраз ці інститути в Україні працюють як у феодальному суспільстві: є власник у парламенті чи уряді, і є люди, яким вони дають у користування цю власність», – обурюється Козирєв.

Під час форуму правозахисники провели на майдані Незалежності в Києві театралізоване дійство – трьом переодягненим особам, які уособлювали законодавчу, виконавчу і судову владу, люди вручали чорні кульки, де були написані їхні проблеми і потреби. Втім всі ці кульки «законодавча, виконавча і судова влади» демонстративно випускали в небо, ігноруючи «права людей».

На Дніпропетровщині ускладнилась ситуація з дотриманням прав та свобод. Такі дані останнього дослідження презентував Дніпровський центр соціальних досліджень на засіданні круглого столу в Дніпропетровську. Як змінити ситуацію на краще, хто захистить права громадян, якими нехтує влада?

За оприлюдненими даними, в області почастішали випадки порушення права громадян на вільні зібрання, порушуються права та свободи ув’язнених, не меншає зловживань у сфері захисту прав дітей-сиріт.

Порушення основних громадянських прав на Дніпропетровщині експерти фіксують із року в рік. Деякі з них уже можна назвати системними, каже координатор Дніпровського центру соціальних досліджень Ганна Колохіна. Постійно порушуються в області трудові права, зокрема, право на вчасну оплату праці, права дітей-сиріт, виборчі права громадян.

Ситуація ускладнилась, зазначає Ганна Колохіна, після 2008 року, коли Дніпропетровська міськрада запровадила певні обмеження на зібрання громадян, зокрема, заборонила проводити деякі масові заходи в центральній частині міста.

«Якщо у 2009 році були три заборони на проведення мітингів, то 2010-го – вже сім. Це небезпечна тенденція. Тим більше, рішення про такі обмеження міськвиконком ухвалює вже не перший раз. 2005 року правозахисники домоглися скасування такого рішення, але воно було ухвалене знову», – констатує Ганна Колохіна.

Діти-сироти: життя в нелюдських умовах

Грубо порушують на Дніпропетровщині й права знедолених дітей, заявляє голова обласної дитячої громадської організації «Правозахисна спілка «Допоможемо дітям» Микола Кожушко. Останній резонансний випадок стався цими днями – скандал із дітьми-сиротами, яких можновладці відправили відпочивати в кримський табір, де не було елементарних санітарних умов.

Крім того, майже кожна 18-а дитина-сирота в регіоні не забезпечена житлом. Органам соцзахисту байдуже, зазначає Микола Кожушко.

«В інтернатах, дитячих будинках органи влади не розповідають дітям, які треба підготувати документи, щоб стати на квартирний облік. Але ж дитина повинна знати, які вона має права! Влада, на мій погляд, ставиться до цього недбало. Це призводить до одного: в області порушуються права дітей, права людини», – розказав молодий правозахисник.

Права ув’язнених – на рівні «сталінської епохи»

Чи не найбільше потерпають від порушення прав людини на Дніпропетровщині й ті, хто потрапив за ґрати, вважає адвокат Володимир Прудовський. Голодні, без підтримки правозахисних організацій, ці люди відчувають фізичний і психологічний тиск.

«Те, як цих людей доставляють у суди, – це все лишилось ще зі сталінської епохи. Це залізний «зак», без вікон, у спеку, в холод набивають купу людей, люди втрачають свідомість. Часто – цілий день без обіду і вечері. І все на стадії досудового слідства. По суті, над ними знущаються. Але ж це громадяни держави!» – зауважує адвокат.

Основна проблема порушення прав людини в області – обмежений доступ громадських організацій до органів влади і правоохоронців, переконана голова громадської організації «Народний контроль» Галина Кучеренко.

Минулого року, каже вона, більшість реально діючих організацій не увійшли до складу Громадської ради при облдержадміністрації. Тоді ж, за рішенням міліції, припинила існування і Громадська рада при місцевому ГУМВС, куди входили громадські активісти й правозахисники, скаржиться Галина Кучеренко.

«Наші телефони – членів громадської ради – були у всіх районних відділках міліції. Мені дзвонили затримані навіть о третій ночі. Ми виїздили просто вночі, «розрулювали» ситуацію. Велика справа – відновити оці громадські ради», – зазначає громадська активістка.

Наразі автори соціологічного дослідження мають намір передати дані про дотримання прав людини на Дніпропетровщині до Адміністрації Президента, Кабміну та Верховної Ради. Також громадські активісти виношують ідею об

Прем’єр-міністр Микола Азаров заявив про зростання малого та середнього бізнесу в Україні після ухвалення Податкового кодексу. Підтверджує це звітність Державної податкової служби, яка свідчить, що за перші 4 місяці цього року кількість фізичних осіб-підприємців в Україні зросла на 24 тисячі.

Підприємці у свою чергу заявляють, що Податкова шукає різні причини для відмови у закритті бізнесу і, навіть, погрожує тюрмою. Усе це робиться для того, щоб не псувати урядову статистику.

Експерт-економіст Володимир Дубровський запевняє, що підприємці нині або масово згортають діяльність, або йдуть у тінь, розповідає експерт.

“У нас кількість підприємців, які працюють, різко скоротилась. Можливо, за рахунок того, що підприємства не закривають, і вони продовжують нібито висіти в повітрі. Треба дивитись на статистику тих, хто реально працює”, – звертає увагу він.

“Реально працюють ті, хто здебільшого має єдиний податок і його сплачує. А кількість тих, хто сплачує єдиний податок, наскільки мені відомо, значно зменшилась”, – зазначив Дубровський.

Яким чином збільшується статистика щодо кількості підприємців, розповіла жінка-бізнесмен, яка побажала залишитись неназваною.

За її словами, податковий інспектор погрозами не дозволив ліквідувати її підприємство.

“Ми вирішили закритись і працювати в тіні або взагалі не працювати. Коли я почала закриватись, мені почали казати, щоб платила штрафні санкції через неправильно ведену книгу обліку. А за новим Податковим кодексом усім почали виписувати божевільні штрафи. Податківці почали пропонувати: мовляв, ви не закривайтесь або переходьте на схему, що у вас нема прибутку, або – тюрма”, – розповіла підприємець.

Вона уточнила, що за порушення у книзі обліку їй виписали штраф розміром у мільйон гривень.

Ситуація для середнього та малого бізнесу сьогодні гірша, ніж у кризу, розповіла голова Всеукраїнського об’єднання малого та середнього бізнесу “Фортеця” Оксана Продан.

Її організація об’єднує понад 80 тисяч підприємців, які зараз створюють новий протестний рух із вимогами пом’якшити бізнес-середовище.

“Для бізнесу криза не була така страшна, як сьогодні. Тому що в людей абсолютно немає купівельної спроможності. Немає реалізації товарів і послуг. Люди не можуть платити податки. Нам необхідні реальні реформи, необхідно реально спростити умови для бізнесу”, – каже вона.

Серед основних вимог підприємців – ухвалення одного з трьох варіантів закону про спрощену систему оподаткування. Жоден із них Верховна рада поки не розглянула навіть у першому читанні.

Крім того, за словами Продан, закон, що набув чинності 1 січня, стимулює відхід заробітних плат у тінь, тінізацію економіки.

Тому бізнес вимагає зниження ставки єдиного соціального внеску та скасування єдиного соціального внеску для пенсіонерів, яке влада обіцяла зробити ще півроку тому, зазначає Продан.

Якщо чиновники продовжуватимуть зволікати з виконанням обіцянок, підприємці готові вдатись до протестних акцій, серед яких вони називають всеукраїнські мітинги та масову несплату податкових зборів.

Як повідомлялося, 40% роздрібного товарообігу в Україні, знаходиться в тініі і оцінюється в 353 мільярди гривень (44 млрд доларів). Таких висновків дійшло Міністерство економічного розвитку і торгівлі, проаналізувавши дані офіційного товарообігу і витрати населення на купівлю товарів і послуг.

Повернути 20 тисяч гривень за безкоштовну освіту зобов’язав випускницю житомирського вишу міський суд. Студентка–бюджетниця після закінчення навчання мала відпрацювати три роки у школі за розподілом. Проте, вакантних місць не було і дівчина лишилась безробітною.

Отримавши диплом Житомирського університету імені Івана Франка Анна Латіс не могла уявити, що здобута державним коштом освіта закінчиться для неї судовою тяганиною і величезним боргом. Дівчина намагалася знайти роботу за спеціальністю – учитель російської та англійської мови і літератури. Проте, у міському управлінні освіти Анні пояснили, – робочих місць немає.

Анна Латіс: “Крім того, що мені було відмовлено, я дізналася, що я вагітна і принесла їм з поліклініки довідку, що стою на обліку”.

За кілька місяців Анна отримала повістку до суду. Усі отримані дівчиною знання альма-матер конвертувала у гривні. Суд зобов’язав її повернути державі понад 20 тисяч гривень. Мовляв, випускниця не працює за фахом, отже, порушує угоду про відпрацювання у держструктурі.

Анна Латіс, випускниця університету: “Я не відмовлялася працювати. Навпаки думала, виросте дитинка, піде в садочок і я піду працювати. Я не хочу сидіти вдома, я навпаки хочу працювати з дітками в школі”.

Ректор Житомирського університету каже, – проблема із бюджетниками, які не відпрацювали обов’язкові три роки на державу, виникає дедалі частіше. І наголошує, щоби не доходило ду суду, слід змінити закон про освіту.

Петро Саух, ректор ЖДУ ім. І. Франка: “Треба змінювати законодавство. Вже не той час. Якщо вчора у нас було 60% державних установ і організацій, куди ми могли відправляти студентів-державників, то сьогодні ми маємо мінімум державних організацій, куди ми можемо направити. А решту куди?”

На це питання, не можуть відповісти і в обласному управлянні освіти. Те, що Анні не знайшли місця, пояснюють надміром робочих рук. Кажуть, – якщо раніше не знали, як заманити на підприємство молодого фахівця, то нині не знають, де знайти йому роботу.

Олександр Пастовенський, начальник Житомирського обласного управління освіти: “У поточному році ми вперше мали серйозну проблему з тим, куди працевлаштувати випускників після вищих навчальних закладів. Цю проблему ми розв’язали, але я розумію, що напруга у цьому плані зростатиме”.

Анна Латіс має право оскаржувати рішення суду про відшкодування витрат на її освіту – запевняє юрист Руслан Годований. Каже, – університет сам порушив процедуру працевлаштування.

Руслан Годований, юрист: “Однозначно не платити, якщо є докази того, що вона була вагітна. Я думаю, є довідки. Закон чітко говорить: якщо людина була вагітна, вона звільняється від роботи впродовж трьох років на підприємстві. Якщо вона буде проходити три роки по догляду за дитиною, це зарахується їй в стаж”.

Нині Анна Латіс готує документи для подання апеляції.  Каже, якщо для неї знайдуть вакансію – відпрацює необхідні три роки.

Дивіться також статтю: Студенти стали жертвами Азарова і Табачника

Відсутність житла, паспорта і офіційного працевлаштування – проблеми людей, які звільнюються з місць позбавлення волі. Минулого року в Україні вийшло з тюрем понад 37 тисяч осіб. За спостереженнями правозахисної організації «Донецький меморіал», близько 20 відсотків звільнених через соціальні проблеми і невлаштованість незабаром повертаються до ув’язнення.

Повернутись у тюрму – єдиний шлях вижити для багатьох щойно звільнених, розповідає голова організації «Донецький меморіал», правозахисник Олександр Букалов.

За стінами пенітенціарних установ відповідальність держави за людину на практиці закінчується, тому велику кількість «звільнених» спіткає гірка доля – вони або перетворюються на бездомників, або незабаром повертаються назад.

«Якщо людина 5 років не працювала, потім виходить – і їй кажуть: за тисячу гривень приходь вранці, іди ввечері, – в неї цих навичок вже немає, немає внутрішньої дисципліни, – пояснює Олександр Букалов. – І тому частина звільнених не іде на роботу, і вони себе надто цінують, тому вони намагаються якось підробити, а це створює умови для того, що рано чи пізно, але вони повернуться в колонію. Значна частина людей повертається тому, що тяжко їм зараз тут влаштуватись».

Після звільнення лікування на туберкульоз закінчується

Вижити на вулиці дуже важко, особливо тим, хто підхопив за ґратами якусь хворобу, поділився з Радіо Свобода колишній ув’язнений Ігор.

«Людина, яка звільняється, якщо у неї немає ані матері, ані батька, їй потрібно починати життя з початку. А якщо ти звільнився із якоюсь хворобою, тобі взагалі «хана». І такі маленькі нюанси – покласти в лікарню… Покласти – вони покладуть. Я просто з цим неодноразово стикався. Звідти люди просто не виходять з такими хворобами, як туберкульоз, розумієш? Який соціальний захист? Його просто немає. Що там виділяють – це папір, а судді читають закони поміж рядків», – поскаржився колишній в’язень.

Притулок на 40 осіб для декількох тисяч безпритульних

Шукати допомоги щойно звільнені можуть у закладах для безпритульних осіб. Директор Донецького притулку Микола Федорук розповідає, що нині основний контингент його будинку – колишні в’язні.

Завдяки притулку звільнені мають умови, щоб знову пристосуватись до життя на волі – отримати паспорт, знайти роботу. Втім, будинок на 40 осіб – це крапля для міста, де щороку звільняється близько 5 тисяч людей.

За словами правозахисників, звільнені взимку люди частіше повертаються в колонію, аніж ті, хто виходить на волю влітку. В теплий період звільнені можуть тимчасово ночувати на вулиці і знайти сезонні роботи.

Тож експерти вважають гуманним щойно ухвалений Закон «Про амністію 2011 року», що передбачає дострокове звільнення людей вже в липні-серпні цього року.