Минулого року, за даними правозахисників, значно збільшилася кількість втручань влади у реалізацію громадянами права на мирні зібрання. Право збиратися мирно є одним зі способів вільного вираження поглядів, зокрема, з метою привернення уваги влади на місцевому чи загальнодержавному рівні до суспільних проблем та потреб. Для влади мирні зібрання мають бути одним із індикаторів суспільної думки, з урахуванням якої слід проводити свою політику. Свобода мирних зібрань гарантується Конституцією України і може бути обмежена лише судом і тільки в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Ми спробували проаналізувати судові рішення, що містяться у Єдиному державному реєстрі, у справах про обмеження права на мирні зібрання за останні два роки, аби з‘ясувати, якого змісту суди надають зазначеному положенню Конституції. Результат нас вразив.

Динаміка справ

Порівняння кількості судових рішень у 2010-му та попередньому роках показує суттєве збільшення у минулому році звернень органів влади до суду з вимогами встановити обмеження у реалізації права на мирні зібранні, іншими словами – заборонити проведення мітингу, пікету, демонстрації тощо чи встановити певні обмеження. Водночас у відсотковому відношенні кількість відмов у задоволенні таких позовів суттєво зменшилася. Цікаво, що у столиці в 2009 р. Київська міська державна адміністрація програла не одну таку справу, а в 2010 р. окружний адміністративний суд задовольняв усі позови цього органу (згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень).

Забороняючи проводити мирні зібрання, найчастіше суди бачать загрозу інтересам національної безпеки та громадського порядку у випадках:

– «несвоєчасного» або «неналежного» повідомлення про проведення заходу;

– збігу часу та місця проведення мирних зібрань;

– нездатності правоохоронних органів забезпечити громадський порядок;

– можливого негативного впливу зібрання на рух транспорту чи пішоходів;

– неможливості розмістити на території проведення заявлену кількість осіб;

– наявності епідемічного стану у час запланованого масового заходу;

– можливих перешкод діяльності державного органу або органу місцевого самоврядування;

– невідповідності запланованого масового заходу місцевим актам про проведення масових заходів;

– проведення у заявленому місці та часі офіційних заходів загальнодержавного або місцевого значення;

– необхідності забезпечувати охорону високопосадовцям або іноземним гостям тощо.

Розглянемо конкретні приклади типових для цих справ судових рішень.

«Неналежне» повідомлення

Стаття 39 Конституції передбачає, що про проведення мирних зібрань завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Вирішуючи питання про встановлення обмежень у реалізації права на мирні зібрання, суди інколи вдаються до оцінки «своєчасності» та «повноти» повідомлення організаторів мирного зібрання органу влади про запланований захід. Наприклад, Окружний адміністративний суд м. Севастополя у постанові від 22 травня 2010 р. №9650806 дійшов висновку, що: «відповідачка повідомила Ленінську районну державну адміністрацію міста Севастополь … про намір проведення пікету … за три дні до його проведення, що позбавляє позивача, як орган виконавчої влади, здійснити всі необхідні заходи для підготовки проведення даного пікету». При цьому суд послався на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», який «діє на даний час» і передбачає подання заяви не пізніш як за десять днів до дати проведення заходу. Суд вказав також на те, що у повідомленні про мирне зібрання «не зазначені строк, мета, форма, місце проведення та кількість учасників пікету», що не відповідає указу Президії Верховної Ради СРСР. Тому «порушення порядку організації пікету» визнано достатньою підставою для його заборони.

Іншої думки Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим, який у постанові від 2 липня 2010 р. №10701594 дійшов висновку, що здійснення повідомлення за один день до заходу «дає можливість органу виконавчої влади вжити заходи щодо забезпечення громадського порядку», тому визнав, що відповідачі завчасно сповістили орган про проведення мітингу.

У деяких регіонах місцеві ради прийняли локальні правові акти (положення) про порядок проведення мирних зібрань. Ними зазвичай визначено порядок оформлення повідомлення, зазначено відомості, які мають міститися у відповідному повідомленні, а часом і визначено перелік місць, де дозволяється проводити масові заходи. Наприклад, в Херсоні таким порядком встановлено, що, проводячи тривалі акції, в повідомленні має бути обов’язково передбачено, яким чином з акції буде вивозитися сміття, аби не порушувати правила благоустрою м. Херсон. Деякі суди застосовують і такі локальні акти, які начебто прийняті в межах повноважень відповідної ради. Наприклад, Херсонський окружний адміністративний суд у постанові від 8 жовтня 2010 р. № 11636833 заборонив пікет в «інтересах громадського порядку» та з метою «запобігання заворушенням та захисту прав і свобод громадян та інших осіб», оскільки «в порушення передбачених Порядком №1140 норм відповідачем не було зазначено в заяві методів та форм забезпечення прибирання сміття та інших заходів для уникнення порушень Правил благоустрою міста, забезпечення біотуалетів, що унеможливлює в свою чергу проведення довготривалих заходів».

Деякі ж суди слушно, на наш погляд, вказують на те, що такі акти звужують обсяг конституційного права громадян на мирні зібрання шляхом встановлення штучних умов, необхідних для реалізації громадянам такого права та заборони проведення зібрань у різних частинах населеного пункту (див., наприклад, згадану постанову Окружного адміністративного суду Криму).

На нашу думку, «несвоєчасне» повідомлення, «неналежне» повідомлення і навіть неповідомлення організаторами мирного зібрання органів влади про запланований захід взагалі не можуть бути підставою для заборони такого заходу. Адже зібрання, поки воно має мирний характер і не порушує прав осіб, не може вважатися незаконним. Повідомлення слугує гарантією реалізації права на мирні зібрання і покладає на відповідні органи влади обов’язок щодо здійснення «підготовчих заходів, зокрема, для забезпечення безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтримання громадського порядку, охорони прав і свобод інших людей» (з рішення Конституційного Суду у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання від 19 квітня 2001 р.). Такої ж позиції дотримується Венеціанська комісія, яка вважає, що влада повинна забезпечувати належну охорону, медичне обслуговування та прибирання на масових заходах.Однак проведення мирного зібрання без повідомлення чи з неналежним повідомленням саме по собі не створює загрози національній безпеці чи громадському порядку, так само як і не створює такої загрози те, що люди збираються у театрі, аби подивитися виставу, чи масово їздять громадським транспортом, чи просто компанією зустрічаються, щоб відсвяткувати якусь подію. Це просто знімає з органів влади обов’язок завчасно забезпечити більш сприятливі умови для проведення мирного заходу (наприклад, обмежити рух транспорту у відповідному місці, встановити біотуалети тощо).

«Недопустимість» одночасних заходів

Якщо двоє чи більше організаторів повідомили орган влади про самостійні, часто з протилежними цілями заходи, які мають відбутися в тому ж місці та в той самий час, суди також вдаються до встановлення обмежень у реалізації права на мирні зібрання. На практиці зустрічаються два способи таких обмежень: частіше забороняють проведення масових заходів усім заявникам (наприклад, рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 жовтня 2009 р. №9204905), дещо рідше – надають перевагу тому, хто швидше подав повідомлення (наприклад, рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2010 р. №11350351).

У першому випадку суди часто посилаються на положення Закону «Про об’єднання громадян», відповідно до якого всі об’єднання є рівними перед законом, а суди, що надають перевагу тому, хто подав повідомлення раніше, зазвичай посилаються на місцеві підзаконні акти, а інколи на принцип «розумності».

Така практика сприяє органам влади у перешкоджанні мирним зібранням. Деякі з них ухитряються завчасно підготувати повідомлення від імені кишенькової організації, а при отриманні заявки від «небажаного» організатора у повідомлення кишенькової організації вписується такий самий час та місце, і воно реєструється раніше.

Аналогічно суди забороняють мирні заходи, якщо у заявленому місці заплановано заходи державного або місцевого значення – урочистості, концерти, відвідини іноземних делегацій тощо. Наприклад, встановлюючи обмеження у реалізації права на мирні зібрання «з метою захисту національних інтересів», Окружний адміністративний суд м. Києва у постанові від 5 жовтня 2010 р. № 12470318З дійшов висновку, що проведення мирного заходу «може призвести до скасування відвідання делегацією запланованих об’єктів, та як наслідок скасування офіційного візиту Президента Словацької Республіки, що може призвести до погіршення дипломатичних відносин між країнами». До речі, штамп про можливість «погіршення дипломатичних відносин між країнами» не вперше використовується столичним окружним судом. У постанові від 8 липня 2010 р. № 11770554 його «зуміли» застосувати до візиту Президента Європейської Ради Германа Ван Ромпея, хоча Європейський Союз не є країною.

Несподівану турботу цей суд виявив про учасників мирних зібрань. Він заборонив проведення декількох зібрань у центрі столиці через візит Державного секретаря США Хілларі Клінтон, програмою офіційного візиту якої передбачено відвідування місць, де за збігом обставин заплановано мітинги. Але суд мотивував це тим, що «учасники таких заходів можуть зазнати небезпеки від дій правоохоронних органів» (постанова від 1 липня 2010 р. № 10203964). Виходить, українські правоохоронні органи у період офіційних візитів іноземних гостей стають небезпечними для людей.

Не менш винахідливим виявився суд, коли заборонив проведення мирних зібрань у зв’язку з тим, що «проведення відповідачами масових заходів біля приміщення Адміністрації Президента України негативно вплине на імідж столиці України, що зумовить негативне враження вищих посадових осіб іноземних держав про країну в цілому» (постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 жовтня 2010 р. № 11803531).

Однак проведення мирних зібрань і офіційних заходів, або одночасних мирних зібрань, навіть організаціями з протилежними поглядами, на наш погляд, саме по собі не дає підстав для твердження про загрозу національній безпеці чи громадському порядку. Якщо погоджуватися з позицією судів, то можна презюмувати, що будь-які люди з протилежними інтересами є порушниками і їхня зустріч загрожує громадському порядку, а мітинг на очах іноземних гостей є загрозою національній безпеці через погіршення дипломатичних відносин. Тому доцільно підтримати позицію Венеціанської комісії, яка вважає, що законом мають дозволятися одночасні (зокрема й контрдемонстрації) та спонтанні мирні зібрання. Це вже завдання влади гарантувати безпеку під час проведення таких заходів.

«Неспроможність» влади

Трапляються випадки, коли суди погоджуються із доводами позивачів, що проведення мирного зібрання обумовить необхідність стягнення в район проведення масового заходу додаткових підрозділів міліції. А це може сприяти вчиненню правопорушень в інших районах міста, а отже, створить загрозу громадському порядку. Фактично у такий спосіб суди констатують, що міліція нездатна виконати свій основний обов’язок із забезпечення правопорядку.

Водночас слід звернути увагу і на позитивні приклади вирішення цього питання. Так, у постанові Львівського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2009 р. №5820746 вказано: «Твердження позивача про те, що виконавчий комітет Львівської міської ради та Львівське міське управління ГУ МВС України у Львівській області не зможуть забезпечити належну безпеку учасників акції та підтримання громадського порядку не береться до уваги. Відповідно до вимог статті 2 Закону України «Про міліцію» одним з основних завдань міліції є охорона і забезпечення громадського порядку. Фактично з пояснень представника позивача вбачається, що від суду вимагається прийняття рішення з метою забезпечення громадського порядку, що не є завданням суду. Завданням суду є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин… Невиконання чи неналежне виконання суб’єктом свого обов’язку, передбаченого законом, не може бути підставою для обмеження конституційних прав інших осіб. Неналежне виконання своїх обов’язків відповідними особами, зокрема, по забезпеченню безпеки акцій та підтриманню громадського порядку, тягне передбачену законом відповідальність».

Також сумнівною виглядає позиція судів, які забороняють мирне зібрання через його можливий вплив на рух транспорту чи пішоходів. Це знову-таки завдання влади, передусім міліції, подбати про те, щоб люди не виходили на проїжджу частину, або обмежити рух транспорту під час проведення заходу, визначивши об’їзні шляхи.

Не менше дивує, коли суди забороняють проведення пікетів та мітингів біля органів влади, бо це начебто перешкоджатиме діяльності відповідного органу. Прикладом такої заборони може бути рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 березня 2009 р. № 3643859: «На думку суду, встановлення наметового містечка для розміщення 2000 учасників безстрокової акції біля адміністративної будівлі Криворізької міської ради створить перешкоди для здійснення звичайної діяльності органів місцевого самоврядування територіальної громади міста Кривого Рогу». Фактично йдеться про заборону громадянам вільно висловлювати свою думку щодо роботи цих органів і створення штучного бар‘єру для діалогу суспільства з владою.

Висновок

Судова практика щодо мирних зібрань в Україні, на наш погляд, поки що має мало спільного із європейськими стандартами в сфері прав людини. На жаль, у зв’язку з динамічністю відносин у сфері реалізації права на мирні зібрання судові рішення не часто оскаржують до судів вищих інстанцій, тому судова практика не є уніфікованою. Немає й роз’яснень Вищого адміністративного суду з таких питань. Цьому сприяє й відсутність спеціального закону, який відповідав би міжнародним стандартам та ідеї про те, що зібрання, поки воно є мирним, не може вважатися незаконним.

При розгляді судових справ цієї категорії, на наш погляд, доцільно виходити з презумпції правомірності мирного зібрання. Органи влади мають переконливо довести, що обмеження, які вони пропонують, відповідають критерію «необхідності у демократичному суспільстві», визначеному Європейською конвенцією про захист прав людини, та підставам їх застосування, встановленим Конституцією. Суди ж мали б у постанові давати справедливу оцінку цим аргументам, а в разі задоволення позову застосовувати лише ті обмеження, що є пропорційними до переслідуваної конституційної мети, тобто якнайменш «втручальними» у свободу мирних зібрань.

Автори:

Роман Куйбіда,
к.ю.н., заступник Голови правління
Центру політико-правових реформ

Максим Середа,
студент юридичного факультету
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка

ВООЗ нібито байдужа щодо небезпеки для здоров’я, що несе з собою катастрофа на АЕС «Фукусіма-1». Незалежні експерти вважають, що пасивність Всесвітньої організації охорони здоров’я має свої причини.

Від 26 квітня 2007 – дня 21-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС – біля в’їзду на територію штаб-квартири Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) у Женеві щодня, незважаючи на погоду – спеку чи мороз, сніг чи дощ – стоять два-три демонстранти з транспарантом і листівками. Вони вимагають, щоб ВООЗ скасувала підписану понад 50 років тому угоду з Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГАТЕ), головне завдання якого – «підтримувати і поширювати використання атомної енергії з метою миру, здоров’я та добробуту в усьому світі».

Угоду тримали в таємниці майже 40 років

Саме ця угода, як вважають добре поінформовані оглядачі, і є причиною чергового ухилення Всесвітньої організації охорони здоров’я від відповідальності за здоров’я постраждалих людей. Після подій у японській Фукусімі ВООЗ поводить себе так же безпомічно, як і після катастрофи в Чорнобилі або застосуванні боєприпасів з урановою начинкою в Іраку 1991року та у Сербії в 1999-му , кажуть критики.

У домовленості від 1959 року, існування якої вдалося протримати в секреті майже 40 років, ВООЗ зобов’язалася «перед здійсненням дослідних програм чи заходів, що здійснюватимуться в зв’язку з наслідками радіоактивного випромінювання», інформувати про це МАГАТЕ, «щоб відповідне питання було врегульоване за спільної згоди» сторін. «Ця угода та породжена нею самоцензура ВООЗ є одним з найбільших скандалів у системі ООН», – стверджує акредитований при ООН американський журналіст Роберт Джеймс Паркер, який присвятив вивченню цієї теми багато років.

Скупі та всім відомі фрази

Від 11 березня 2011 – дня початку драматичних подій на японській АЕС, Паркер та його колеги в Женеві намагаються отримати від ВООЗ дані про можливі наслідки того, що сталося, для здоров’я людей та про заходи, яких вживають заради захисту населення. Однак 18 березня – після тижневого мовчання – прес-секретар «відділу ВООЗ з питань сучасних криз» Ґрегорі Гартль зачитав журналістам лише кілька скупих фраз з інформацією, що була раніше оприлюднена японськими властями та самим МАГАТЕ.

На прохання дати розлоге інтерв’ю, передусім про загрозу радіоактивного забруднення харчів, Гартль взагалі не відреагував. Трохи пізніше, 21 березня, один із прес-секретарів ВООЗ висловив стримані побоювання у зв’язку з підвищенням радіаційного фону в Китаї.

«Харчі перебувають під наглядом»

23 березня ВООЗ, МАГАТЕ, а також Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО) оприлюднили спільне комюніке, в якому було сказано, що «загрозі радіоактивного випромінювання» приділяється «підвищена увага». У документі також повідомлялося, що «деякі продовольчі товари з префектури Фукусіма та навколишніх районів зазнавали радіоактивного зараження», однак непокоїтися з цього приводу не варто, оскільки в Японії діють приписи, що дозволяють органам нагляду «встановлювати верхні межі вмісту радіоактивних речовин у харчах».

У заяві наголошувалося, що харчі «перебувають під особливим наглядом, проводяться замірювання рівня радіоактивності, а їхні результати оприлюднюються». Однак про те, які рекомендації дають ці організації, і яких конкретно заходів буде вжито, не було згадано жодним словом.

Число жертв Чорнобиля занижувалося

Пасивність ВООЗ фахівці руху «Лікарі світу за запобігання ядерній війні» пояснюють виключно таємною домовленістю з МАГАТЕ, яка, як вони стверджують, «упродовж багатьох років занижує ризики атомної енергетики». Так, МАГАТЕ нарахувало менше 50 жертв аварії на Чорнобильській АЕС. Навіть ВООЗ наводить дані про 9000 людей, «які могли померти» від наслідків опромінення.

Однак у російських учених зовсім інші дані. Член-кореспондент Російської академії наук Олексій Яблоков в 2009 році оприлюднив підсумки дослідження про наслідки чорнобильської аварії для здоров’я та екології. За його даними, із 830 тисяч ліквідаторів, більшість яких 1986 року не були старими, уже померли від 112 тисяч до 125 тисяч людей.

Знають, але мовчать?

Між тим керівництво ВООЗ просто не може не знати справжнього масштабу катастрофи на Чорнобильській АЕС, адже саме ця організація була організатором двох конференцій щодо Чорнобиля: 1995 року в Женеві та 2001 року – в Києві. Однак ні протоколи, ні переважна більшість доповідей на цих форумах, усупереч твердженням прес-секретаря ВООЗ, так і не були оприлюднені. Не виключено, що саме через тиск МАГАТЕ.

Правозахисники закликають створити незалежний орган з розслідування фактів насильства стосовно затриманих в органах міліції.

Про це вони повідомили на прес-конференції у УНІАН.

Координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко навів дані, згідно з якими за минулий рік у закладах МВС України померло більше 50 українців, у 2009 році смертельних випадків у міліції було 23.

За даними соціологічних досліджень, жертвами насильства у міліції в 2009 році стали 604 тисячі осіб, а в 2010 році – 780–790 тисяч українців.

А. Діденко зауважив, що смерть під вартою або у міліції є надзвичайно серйозною і невідновлювальною подією, за яку несе відповідальність держава і має відповідний обов’язок ретельно, ефективно й невідкладно розслідувати усі випадки смертей. Таке зобов’язання передбачене ст. 2 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод.

«Але виявляється, що Українська держава не в змозі ефективно розслідувати такі випадки через те, що просто немає ефективного механізму розслідування», – сказав А. Діденко. Він додав, що про це свідчить низка рішень Європейського Суду з прав людини проти Держави Україна, у яких констатується порушення державою статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, тобто Європейський суд визнає, що до заявників застосовувались катування і був відсутній ефективний механізм розслідування цих фактів.

Правозахисники зазначають, що якщо уважно передивитися механізм реагування на випадки смертей і фактів насильства в установах та органах міліції, то можна побачити, що ключову роль відіграє у цьому прокуратура разом із вищим керівництвом МВС. Так, прокурор або посадова особа у керівництві міліції при отриманні відповідної інформації доручають Інспекції з особового складу Департаменту кадрового забезпечення МВС України або Службі внутрішньої безпеки ДУБОЗ МВС України провести перевірку даного факту.

«Тобто розслідування здійснюють працівники міліції, тому у більшості випадків факти порушень прав людини в міліції не знаходять свого підтвердження, а прокуратура відповідно до цих висновків відмовляє у порушенні кримінальної справи. А якщо розслідування проводить слідчий прокуратури і саме дії прокуратури оскаржуються потерпілим від незаконного насильства, то знов таки розслідування по цих справах проводить прокуратура, тобто той інститут, дії якого оскаржуються», – пояснив А. Діденко.

Він додав, що «у підсумку ми отримуємо технологію, коли розслідування фактів смертей у міліції розглядає сама міліція, а факти порушень прав людини під час слідства, яке проводить слідчий прокуратури, розслідується самою прокуратурою».

Такий порядок, за його словами, суперечить вимогам міжнародних документів, які були ратифіковані Україною і де чітко прописано, що злочини, які скоїли посадові особи поліції, має розслідувати незалежний орган.

Як сказав А. Діденко, у юридичних колах вже давно точаться дискусії про створення Незалежного бюро розслідувань, яке не буде підпорядковане прокуратурі або МВС і буде здатним неупереджено проводити розслідування й ефективно реагувати на факти насильства.

Другим елементом запобігання цим фактам він назвав створення національних превентивних механізмів після ратифікації Україною Факультативного протоколу ООН проти катувань в 2006 році і зобов’язання створити на території України протягом року одного або декількох національних превентивних механізмів.

Україна вже майже п’ять років ігнорує виконання цих зобов’язань, що призводить до побиття майже кожного третього затриманого в міліції, заявив правозахисник.

Довкола нового Податкового кодексу в Україні знову розгорілися гарячі дискусії. Документ передбачає, що з 1 квітня юридичні особи не зможуть списувати як витрати кошти, сплачені фізичним особам – підприємцям. Останні ж не можуть бути одночасно «спрощенцями» та найманими працівниками у цих юридичних осіб. «Спрощенці» називають нововведення «податковим тиском», і на знак протесту організували всеукраїнський автопробіг. Урядовці ж запевнюють, що всіляко сприятимуть розвитку бізнесу.

Ті підприємці, які працюють за спрощеною системою оподаткування чесно, від нововведень не постраждають, запевнює віце-прем’єр-міністр України Сергій Тігіпко. За його словами, припинять свою діяльність лише особи, задіяні у схемах мінімізації податків.

Найчастіше такі схеми використовуються у роздрібній торгівлі, у наданні послуг із бухгалтерського обліку, аудиту та консалтингу. Типовим є приклад, коли підприємство платить за проведення аудиту фізичній особі – підприємцю, який водночас працює бухгалтером на цій же фірмі, пояснив у середу заступник голови Державної податкової служби Олександр Клименко. За його словами, конфлікту зі «спрощенцями» немає.

«Немає точки конфлікту між Податковою службою та малим бізнесом або середнім бізнесом. З одного боку, ми будуємо максимально прозору податкову систему, з іншого боку, ми не можемо допустити використання спрощеної системи для мінімізації податків», – зазначає Клименко.

Мобільний опір ініціативам влади

Тим часом до Києва рухається автопробіг, ініційований представниками малого і середнього бізнесу та низкою громадських організацій. Його учасники заявляють, що податкові нововведення фактично залишать без роботи більшість «спрощенців». Спільна акція учасників протесту має відбутися в українській столиці у п’ятницю.

Один з ініціаторів пробігу, голова Всеукраїнського об’єднання малого бізнесу «Фортеця» Оксана Продан у розмові з Радіо Свобода заявила, що обіцянкам влади підприємці не вірять – відтоді, як до їхніх пропозицій не дослухались при ухваленні нового Податкового кодексу, і знехтували інтересами майже двох мільйонів «спрощенців» на користь великого капіталу.

За словами Продан, серед головних вимог учасників пробігу до влади – «почати виконувати законодавство, у першу чергу закон «Про регуляторну політику». «Бо говорять гарно, а роблять трохи інакше!» – зауважила вона.

Розкритикував міністерства, відповідальні за удосконалення податкового законодавства і прем’єр-міністр України Микола Азаров. Сьогодні він визнав, що досі немає положень про подальшу роботу «спрощенців», хоча уряд має забезпечити максимально сприятливі умови для розвитку підприємництва.

Тим часом опозиційні парламентарі зареєстрували у Верховній Раді законопроект про внесення змін до Податкового кодексу щодо спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва. Як повідомив Радіо Свобода керівник тіньового уряду, народний депутат від БЮТу Сергій Соболєв, документ пропонує зменшити податкове та паперове навантаження на «спрощенців».

Фото з сайту радіо Свобода: http://www.radiosvoboda.org/

Верховна рада вчора посилила міграційне законодавство, затвердивши зміни до законів, що регулюють статус іноземців, які знаходяться на території Україні. Зокрема, збільшилася кількість підстав, які дозволяють вислати іноземця з країни, а також підвищені штрафи за порушення термінів реєстрації. На думку експертів, зміни не відповідають міжнародним стандартам.

Верховна рада внесла зміни до закону “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, Кримінальний кодекс і Кодекс про адміністративні правопорушення. Деякі поправки були запропоновані президентом Віктором Януковичем і враховані парламентом. Більшість змін посилюють правила в’їзду і перебування іноземців на території України. Тепер в країну не зможуть в’їхати особи, що дискредитували її, а також не здатні фінансово забезпечити своє перебування в ній. За цих же міркувань можуть бути вислані іноземці, які вже проживають в Україні.

Розширився перелік причин, з яких громадянин іншої країни може бути депортований. Це відбудеться, наприклад, якщо іноземець, який прибув для навчання або роботи, в призначений термін не з’явився в університет або до місця роботи. Скорочено і термін, протягом якого він зобов’язаний покинути Україну після прийняття рішення про депортацію. Якщо раніше він становив 30 днів, то тепер – 5. Разом з тим іноземець не може бути висланий в країну, де його можуть піддати тортурам або його життю може загрожувати небезпека.

Санкції за незаконне переправлення іноземців через державний кордон України також посилені. Якщо раніше за подібні діяння передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі на термін від 2 до 5 років, то тепер – від 3 до 8 років. За порушення правил і термінів реєстрації тепер передбачено штраф від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів (від 3400 до 8500 грн), раніше він становив 20-40 неоподатковуваних мінімумів (340-680 грн).

У Всеукраїнському об’єднанні (ВО) “Свобода”, у політичній програмі якого є пункт про позбавлення громадянства натуралізованих українців у разі вчинення ними злочину, вважають прийняті заходи недостатніми. “Про яке посилення може йти мова, якщо у нас до цих пір відкриті кордони з Росією і Білорусією, звідки і йде основний потік мігрантів?” – Заявив заступник голови ВО “Свобода” Андрій Мохник. На його думку, головною проблемою в сфері міграційного законодавства є “хабара в системі МВС і закритість системи надання українського громадянства”.

Прес-секретар Управління верховного комісара ООН (УВКБ) у справах біженців в Україні Максим Буткевич висловив жаль, що українська сторона не врахувала рекомендації УВКБ щодо зазначеного документа. “Закон в нинішньому його вигляді не наближає Україну ні до європейських, ні до міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини, а, швидше, створює загрозу порушення прав людей, які прибули в Україну в пошуках притулку”, – заявив він.

Ірина Федорович, координатор проекту “Без кордонів” організації “Центр ‘Соціальна дія'”, дотримується схожої думки. За її словами, закон можна використовувати для “залякування і утиску прав іноземців”. “Влада повинна не стрясати повітря, показуючи, як добре вона вирішує проблему мігрантів, а вивчати міжнародний досвід у цьому питанні”, – вважає пані Федорович.

Слюсар-обхідник ПАТ “Херсонської ТЕЦ” Ігор Євграфов пішов 5 листопада 2010 на роботу І. .. не повернувся. Було йому всього 47 років.
Близько шостої години вечора Світлані Вікторівні, дружині Євграфова, подзвонили і сказали, що Ігор – у реанімації лікарні “Водників”. Вона відразу ж кинулася туди. А там лікарі розповіли, що Ігоря привезла його бригада близько 16 години на каталці, він був без свідомості і зараз – в комі. На питання, чому у чоловіка подряпані обличчя і груди – Світлані пояснили, що його тягли по трубах за мотузку, прив’язану за ноги (!?). А через два дні Ігор Володимирович, не приходячи до тями, помер.

Тільки 8 листопада Світлана отримала довідку судмедекспертизи про причини смерті: отруєння невідомою речовиною. Патологоанатом сказав їй, що всі внутрішні органи, особливо нирки і печінку, були просто розклалися. І що такий стан схоже на дуже сильне отруєння, ось тільки незрозуміло, чому.

Від співробітників ТЕЦ Світлана так і не змогла дізнатися, що ж сталося 5 листопада. За офіційною версією, в цей день потрібно було виконати роботи в підземній тепловій камері на перехресті вул. Пестеля та провулку Військового в районі лікарні Водників. Працювали з ранку. Днем всією бригадою пообідали. У Ігоря був “тормозок” з дому. Дружина вранці наповнила однакові банки з обідом чоловікові і синові, ще залишилася порція якраз їй на сніданок. За словами майстра, ніхто за обідом не пив нічого спиртного, “він же був поруч”!

Після обіду Ігор з майстром спустилися в камеру. Майстер був поруч з Ігорем і тоді, коли той втратив свідомість. І майстер ж витягав Ігоря. Адміністрація ТЕЦ гаряче відстоює версію, що Ігор отруївся чи то продуктами з дому, чи то спиртним, яке він десь в робочий час роздобув і випив (будучи в камері під землею разом з майстром чи що, – авт.) …

Вдова звернулася за допомогою до юристів Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я. Ця історія нелюдською черствістю чиновників потрясла і редакцію. Чоловік у розквіті сил загинув на роботі. Сім’я втратила чоловіка і батька, а пам’ять про нього намагаються всіма силами очорнити. А контролюючі, і наглядаючі органи з керівництвом підприємства, по суті, – заодно.

А у юристів до них багато питань. По-перше, незадовго до смерті Ігор Володимирович проходив медогляд на підприємстві і був допущений до роботи. Тобто, стан його здоров’я не викликав у лікарів побоювань.

По-друге, перед початком робіт майстер, що відповідає за техніку безпеки на об’єкті, повинен переконатися, що робітники мають засоби індивідуального захисту, в даному випадку – запобіжний пояс, протигаз. Адже від марки пояса залежить метод порятунку потерпілого! Така дикість, як тягти живу людину по трубах, прив’язавши мотузку за ноги, ніякою інструкцією не передбачена! Тим не менше, і це залишилося поза увагою комісії. Як і той факт, що майстер, бачачи нібито нетверезого співробітника, зобов’язаний був би усунути його від роботи. Чому ж цього не зробив?

Чому комісія з розслідування нещасного випадку почала працювати лише 12 листопада? Спеціальне розслідування нещасного випадку проводиться протягом 10 робочих днів з моменту події. Чому ж акт був вручений вдові тільки 28 грудня – через 53 дня? На що комісія витратила ці “зайві” сорок три дні?

Чому так і не було встановлено, що саме стало причиною смерті людини, і як це речовина потрапила в його організм? Невже рівень підготовки наших експертів настільки низький? Адже якщо прийняти версію адміністрації ТЕЦ, то їх працівника або отруїли члени сім’ї, які щось підмішали в обід, або в місті продається отрута під виглядом спиртного, і тоді можна чекати на подальші смерті?

Чому члени бригади категорично відмовляються від спілкування з вдовою їх товариша і колеги? Може, їм є що приховувати? І чому ця явно насильницька смерть не була розслідувана міліцією? Або розслідування все-таки було?

Ну і, нарешті, питання, на яке відповідь навряд чи коли-небудь буде отримано. Чому адміністрація ТЕЦ, де Ігор Євграфов пропрацював майже 8 років, отримував грамоти і премії за сумлінну працю і високі показники в роботі, робить все, щоб очорнити його пам’ять перед близькими? Чому ніхто з керівництва жодного разу не подзвонив родині, ні поки їх працівник був у комі, ні потім – після його смерті, і не запропонував жодної допомоги? Чому навіть машину на похорон не змогли знайти?

Може, тому, що на одній чаші ваг – втрата своїх премій, виплати сім’ї загиблого порядку 200 000 грн., А на іншій – чиєсь життя? І, може саме тому нікому й не потрібно знати, а що ж дійсно відбулося, чому загинув Ігор Євграфов і як зробити, щоб подібне не повторювалося?

Так, в України дуже високий рівень травматизму на виробництві. За цим показником ми займаємо друге місце в Європі після Португалії. Ще більш сумна статистика по кількості загиблих у результаті нещасних випадків. В Україні гине один працівник на 20 травмованих. У Європі співвідношення виробничих нещасних випадків з летальним результатом до загального числа травматизму на виробництві становить 1:500, а в Німеччині – 1:1000! І це навіть при тому, що далеко не всі випадки травм на виробництві потрапляють у статзвіті – ті, хто працює нелегально, не можуть претендувати на виплати.

За статистикою, тільки 14% виробничих нещасних випадків відбувається з технічних причин, через несправність обладнання. Куди більше інцидентів (73%) трапляється через погану техніку безпеки. У нас посадові особи практично не несуть відповідальності за її порушення. Законом передбачено штраф від 85 до 200 гривень. Раніше штрафи встановлювали в залежності від фонду оплати праці, зараз – фіксовані. Скажімо, згідно із законом підприємство зобов’язане виділяти на охорону праці не менше 0,5% від суми реалізованої продукції. Якщо керівник вирішить ні копійки не витрачати навіть на ремонт розхлябаною обладнання, то він заплатить штраф всього лише 200 гривень.

Важливо й те, що люди частіше за все не готові захищати свої права – правовий нігілізм, невіра в те, що можна домогтися відновлення прав в Україні, висока вартість юридичних послуг – це деякі з причин того, що не кожен з постраждалих готовий пройти непростий шлях відстоювання своїх прав і честі. Але в цій історії крапку ставити – рано.

P.S. Публікація підготовлена ​​в рамках проекту Херсонського обласного фонду милосердя і здоров’я “Посилення правових можливостей малозабезпечених громадян Голопристанського та Скадовського районів Херсонської області та м. Херсона” за підтримки МФ “Відродження”, а також проекту ПРООН “Розвиток громадянського суспільства”, яка фінансується Міністервство закордонних справ Данії. Точка зору автора може не збігатися з позицією МФВ та проекту ПРООН.

Довідка
Громадська приймальня Херсонського обласного Фонду милосердя та здоров’я знаходиться за адресою: Херсон, вул. Фрунзе 2, оф. 19.

Фото з сайту: http://milla2.mindmix.ru/202-151-cherno-belye-kartinki-slezy-frazy.zhtml

5 квітня 2011 року Верховна Рада України ухвалила Закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань міграції” з урахуванням пропозицій Президента України. Зміни внесено в Закон України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, Кримінальний Кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Офіційний сайт Верховної Ради позиціонує ці зміни як “створення належних правових засад посилення боротьби з нелегальною міграцією, поліпшення управління міграційними процесами, посилення юридичної відповідальності за правопорушення в цій сфері, забезпечення умов для реалізації прав мігрантів і рівноправних умов взаємних поїздок громадян України та інших держав, активізації двосторонніх контактів у всіх сферах міжнародних відносин, посилення юридичної відповідальності як іноземців, так і громадян України за порушення міграційного законодавства” ( http://portal.rada.gov.ua/rada/control/uk/publish/article/news_left?art_id=250487&cat_id=37486 ). Однак більшість змін стосується насамперед збільшення відповідальності за порушення правил перебування на території України іноземцями. Так, закон передбачає збільшення кількості підстав для видворення іноземців, збільшення розміру штрафів за порушення строку реєстрації та збільшення терміну заборони повторного в’їзду на територію України – від п’яти до десяти років. Передбачено жорсткіше покарання за організацію чи здійснення незаконного переплавлення осіб через державний кордон України.

Окремо варто виділити кілька особливо важливих моментів Закону, як негативного, так і позитивного характеру. Стаття 31 перелічує підстави за яких термін перебування іноземця в Україні може бути скорочений, перелік був суттєво збільшений порівняно із попередньою редакцією Закону, окрім іншого було додане таке формулювання однієї з підстав: «якщо його діяльність на території України може негативно впливати на відносини України з іншою країною». Однак пояснення, що саме мається на увазі та яким чином буде встановлюватися уповноваженими органами влади в Законі відсутнє, що на думку Проекту «Без кордонів» може стати підставою для порушення прав іноземців.

Однак, крім цього, у тексті закону є стаття 32 — „Заборона видворення та інших форм примусового повернення”, яка говорить про те, що “іноземець та особа без громадянства не може бути видворений або в інший спосіб примусово повернутий до країн, де він може зазнати катування, жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека. В цьому випадку іноземцю та особі без громадянства на території України надається притулок рішенням Президента України”. Крім того, що в прийнятих змінах зазначені підстави для заборони примусового видворення, що є дуже важливим для забезпечення дотримання прав іноземців в Україні, – вони є першої законодавчої ініціативою, крім статті 26 Конституції, яка встановлює можливість надання саме притулку на території країни. Адже закон України “Про біженців” передбачає лише надання статусу біженця та не містить визначення процедури надання притулку, тоді як у законодавчій практиці багатьох країн ці форми захисту шукачів притулку доповнюють один одного.

Проект “Без кордонів”, безперечно, вітає розвиток законодавства в сфері міграції в Україні. Однак ми стурбовані заборонним характером даного Закону. На нашу думку, розвиток міграційного законодавства та вироблення виваженої та ефективної міграційної політики в Україні є надзвичайно важливими. Але ці процеси не повинні носити лише заборонювальний та каральний характер. Потрібно звертати увагу на практичне виконання всіх положень законодавства, та забезпечувати рівність перед законом кожного, у тому числі і гарантування іноземцям дотримання прав людини.

Проект “Без кордонів” вітає запровадження до міграційного законодавства поняття “надання притулку” та висловлює сподівання, що ця частина Закону набуде практичного застосування. Адже декілька шукачів притулку – клієнтів проекту зараз позбавлені волі саме в очікуванні такого примусового видворення (екстрадиції) до країн, де їм загрожують катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. Ми сподіваємося, що зі вступом у силу даного Закону, наші клієнти матимуть змогу звернутися до Президента України із проханням про надання притулку, і їх справи будуть ретельно та неупереджено розглянуті.

Правозахисник та працівник УГСПЛ – Олег Левицький поділився своїми роздумами, щодо кримінальної відповідальності Кучми та , як нам потрібно реформувати роботу судочинства та правоохоронних органів.

Олег Володимирович розкажіть про себе. Як ви опинилися у правозахисному русі?

Я українець,  мені 42 роки. Одружений, маю трьох дітей. Народився я в Києві, хоча дитинство пройшло в Кам’янці-Подільському, звідки і походять всі мої родичі. З 2007 року працюю юристом громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ).

Адвокатська практика з 1998 року. Отже маю чималий практичний досвід.

Можна сказати, що я завжди виявляв  інтерес до справ з наявним так би мовити правозахисним компонентом. Це коли особу переслідують за її активну життєву позицію, за громадську чи політичну діяльність. Не байдужий я і до подій в цій країні. В молоді роки сам виявляв певну активність у громадсько-політичному житті: знав особисто багатьох активістів громадських організацій, брав активну участь в різноманітних акціях, зокрема в «Україні без Кучми».

Пізніше співпрацював з УГСПЛ на договірних засадах як адвокат, який вів деякі із так званих стратегічних справ. І через певний час мені запропонували роботу для громадської приймальні.

Давайте поговоримо про акцію «Україна без Кучми», що вас примусило стати її активним учасником?

«Україна  без Кучми» це − далекий 2000  рік. У 1998—1999 роках ми  всі почали відчувати,  що в країні, м’яко кажучи, закручуються гайки. В ті роки вперше після здобуття незалежності почали  відбувались  якісь не дуже симпатичні процеси: з’явилися  люди, які почали називати себе директорами парламенту, провладна політика почала активно вдаватись до маніпуляції свідомістю. З’явилися  факти тиску на журналістів, а потім і  переслідування.

Спочатку всі ці події викликали лише загальне обурення і далі  цього не йшло, але потім гримнуло. Зник журналіст Георгій Гонгадзе. Потім знайшли обезголовлене тіло. Плівки Мельниченка, прес-конференція Мороза – я був  приголомшений. Я не вірив своїм вухам, коли почув на плівці  голос схожий на президента, але більше за все мене вразила наступна за цим тиша в ЗМІ. Безпрецедентно скандальна і жахлива подія фактично повністю замовчувалась в центральних медіях. Через надсерйозність обвинувачення і відсутність будь-якої офіційної чи громадської реакції я, можна сказати, втратив здатність думати, працювати, жити. Я став  одержимим.

Пригадую, саме в той час у Європі, зокрема  в Празі був якийсь дрібний епізод тиску на якийсь телевізійний канал чи щось таке. На вулиці вийшли сотні тисяч може навіть близько мільйона людей, а у нас все продовжувалося текти так, начебто нічого і не сталося.

Я ходив по Києву як приблуда і говорив, що ми повинні вийти на Майдан і сказати, що наш президент вбивця. Була створена ініціативна група людей. Далі пішов розголос на Соціалістичну партію, тоді це ядро очолював Луценко. Вони  нам дуже допомогли з ресурсами і власною участю. Врешті 15 грудня 2000 року ми вийшли на Майдан. Ніколи не забуду Юру Луценка, який здавалось в мертвячій суспільній тиші з імпровізованої трибуни закінчив свою промову: «Кучма-капут»!  Вже через лічені дні нас було тисячі. Серед нас були люди з різними політичними ідеями і різними намірами щодо акції. Особисто у мене була дуже проста мотивація. Пам’ятаєте як в «Легенді про Уленшпігеля»? В мої груди билася кров Гонгадзе. В той день я відчув шалене полегшення. В моїх руках був транспарант з гаслом: «Кучма – вбивця!».

Як ви ставитесь до Кучми?

Я не демонізую Кучму і тоді не демонізував. Леонід Данилович був би не поганим сусідом, але він не спромігся дати собі ради, коли епоха винесла його на владний Олімп. Він дуже швидко почав копіювати і наслідувати злочинні звички свого все більше нахабного оточення. В якийсь момент він втратив почуття міри, перейшов межу і став волати своїм посіпакам: “Вивезіть його у ліс. Хай його роздягнуть, хай його чеченцям продадуть, викуп попросять!». По всьому було видно, що ця нав’язлива ідея буквально запанувала в ньому, він став одержимим нею,  тим паче вона хитро підтримувалася його найближчим оточенням – Литвином.

Кучма віддавав накази на фізичну наругу щодо Гонгадзе і це факт. Я вважаю, він повинен понести за це кримінальну відповідальність. Мені не дуже подобається мотивація нинішньої влади і очевидний політичний підтекст цієї кримінальної справи. Але не важливо чим вони керуються. Важливо, що це справедливо. Однозначно! Нещодавно Анна Герман сказала, що не може мовчати, коли літнього президента принижують, причому зауважує, що сама була активною учасницею акції «Україна без Кучми». Вона запевняє громадськість, що це – несправедливо. А, як на мене – це огидно. Кучма – вчинив насильницький злочин проти особи і повинен понести кримінальну відповідальність. І всупереч всім скептичним повідомленням ЗМІ він тики буде притягнутий до відповідальності. Швидше за все,  справу  закриють за збігом строку давності, адже пройшло більше 10 років, але факт засудження  буде і справа буде закрита не в зв’язку з реабілітуючими підставами. Прогнозую, що Кучма не буде виправданий, а значить він вважатиметься президентом з кримінальною судимістю.

У 2004 році ви активно підтримували Ющенка на Майдані. Які з ваших сподівань не справдились?

В мене вже не було особливих сподівань. Я побачив ще в  2001 році, що наше  суспільство не готове до радикальних швидких змін, тому всі свої сподівання, я поховав після поразки у революції «Україна без Кучми». Ми очевидно повинні були перейти і переходимо свій 40-річний шлях  через пустелю. Чудес не буває. Ми в жалюгідному, божевільному, страхітливому і потворному стані, як суспільство і кожен з нас зокрема. Ющенко не був готовий до того, щоб очолити політичну владу в Україні. В силу своїх рис та  властивостей характеру, він не зміг би зробити політичну кар’єру будь-де у світі, тим більше, в такій країні, як наша. Можна стверджувати, що це збіг неймовірних обставин: він цілком випадково опинився в кріслі президента такої складної країни, тому нічого дивного не сталося в тому, що в нього нічого не вийшло.

Чи важко працювати у Гельсінській спілці прав людини?

Юрист громадської  приймальні має багато головного клопоту. Наприклад, люди телефонують мені з 7:00 і до 24:00 і навіть впродовж ночі можуть зателефонувати. Їх можна зрозуміти з огляду на серйозність і залежності від своїх проблем. Це надзвичайно нервова робота. Без перебільшення маю право сказати, що вона мене буквально вбиває. Мені б хотілося читати книги, слухати музику, іти на концерти в театр, але не це все в мене просто не вистачає ні сил, ні бажання. Можливо інша людина і могла би поєднувати ці речі, але мені це не вдається. Мене може один 5 хвилинний дзвінок зранку, вибити на цілий день. Часто це просто дурдом, просто шквал і під вечір таке відчуття, що ти живеш якесь божевільне життя в якійсь суцільній божевільні… Тебе весь час супроводжують плачі, ридання, прокльони і прокляття. Ось така професійна деформація.

У вас дуже насичений робочий день, а яким справам ви зараз присвятили себе?

Зараз, протягом декількох  місяців, з ранку до ночі займаюся справою підприємницького Майдану. Це – найбільша громадсько-політична подія минулого року, яка істотно похитнула той запал із яким сьогоднішня влада починала закручувати гайки. Справа підприємницького Майдану – це унікальна справа в моїй юридичній і адвокатській практиці.

За 20-ти річний період нашої історії влада відважилася на сатанинську по суті справу типу аля Сталін 37-ий рік. Вперше в нашій історії влада зібрала купу бомжів та людей, які хотіли заробити собі якусь копійку, тримаючи транспарант, і звинуватила їх у тому, що вони пошкодили гранітне покриття. І це все після того, як сама партія «Регіонів» у 2008 році розбивала на Майдані намети, достатньо багато чи не найбільше за всю історію наметів на Майдані, це можна спостерігати навіть на фотографіях з офіційного сайту. Отже, цих невинних людей було зібрано і на весь світ пролунали заяви, що знайдено людей які вступили між собою в злочинну згоду та пошкодили гранітне покриття у центрі європейської столиці.

Я був шокований, коли цих людей назвали злочинцями, тому що вони страйкували вже після «помаранчевих» і «донецьких» революцій  на Майдані. Але хтось так вирішив, що вони повинні сидіти за гратами. Суди мовчки брали цих людей під варту на місяць-два,  а потім продовжували тримання до 4 місяців. Я говорив в суді першої інстанції, що це божевілля, але мене ніхто не слухав. Лише в апеляційному суді, я спромігся доказати їм, що вони чинять злочин, тримаючи невинних людей. Все-таки мені вдалося переконати суд і мої клієнти зараз на свободі. Загалом по цій справі проходить 7 чоловік: троє причетних до цієї справи, а четверо невинних.  Коли я приймав рішення захищати свого клієнта я і гадки не мав, що ця справа буде такою абсурдною. Потім я взяв собі ще 2 фігурантів цієї справи. Напевно, це унікальний випадок, коли мого підзахисного – бомжа, звільнили на підписку про невиїзд. Щось мені підказує, що в вітчизняній юриспруденції подібного аналога цій справі не було. З одного боку вперше в історії української юридичної практики притягнуто до кримінальної відповідальності за реалізацію конституційного права на мирні зібрання. З іншого боку можна потішитися, адже бомжа звільнюють під підписку про невиїзд невідомо звідки. «З місця перебування», як зазначено в рішенні апеляційного суду м. Києва.

Яку резонансну справу, на ваш погляд, ви вели? Яка справа вас найбільше вразила?

Найцікавішою і найуспішнішою справою в моїй професійній діяльності була  моя перша кримінальна справа. Парадоксально. Це була перша моя справа і перший виправдувальний вирок. Перший і останній виправдувальний вирок у моїй особистій практиці. Зрозуміло, що це був єдиний виправдувальний вирок у 2011 році за розбійною статтею.

Декілька  років тому назад в «Дзеркалі тижня» читав велику статтю Олександри Примаченко. Вона багато років там веде юридичну рубрику. Я читав і не вірив своїм очам, коли вона цитувала одне єдине рішення як приклад судового прориву у зв’язку з проблемою катування і вибиття зізнання. Йшлося про мою першу кримінальну справу за  2001 рік і виправдання Віктора Сокотуна. А стаття вийшла в 2008 чи 2009 році, тобто вона не знайшла іншого прикладу, як цитувати справу за 2001 рік. В той рік я закінчив аспірантуру в інституті держави та права, працював в архіві Верховного Суду, для того щоб наситити висновками та практичною інформацією свою дисертаційну роботу, яку так врешті і не захистив. Кожен дисертант юрист повинен написати в авторефераті, що він опрацював наприклад 100 чи 250 справ. Я також сидів там і вивчав якусь там кількість сотень справ. Нічого цікавого не знайшов, але мені попалася статистика за той рік, в якій було сказано, що того року в Україні був лише один виправдувальний вирок за розбійною статтею.

Мій обвинувачений звинувачувався у тому, що вчинив розбійний напад з проникненням до житла, але в нього було не перевірене алібі. З алібі завжди складно, тому що про нього треба заявляти максимально швидко і детально, і тільки тоді можна на щось сподіватися. Тільки на самому першому етапі розслідування, коли ще не прийняті принципові процесуальні рішення, можливо щось змінити і виправити судову помилку. Якщо це відбувається пізніше, як правило, навіть алібі не допомагає.  Я дізнався про цю справу через місяця три чи чотири. Мій підзахисний пам’ятав лише якісь окремі епізоди, але по його описам, я зміг знайти багатьох свідків, які погодились  дати свідчення у суді. В результаті, був виправдувальний вирок. Ніхто не вірив що цей вирок встоїть в апеляційному суді.

Я пам’ятаю, як в апеляційному суді в  мене з вуст навіть зірвалося декілька матюків, за які мені зробили зауваження і пригрозили, що притягнуть до дисциплінарної відповідальності за неповагу до суду, заберуть адвокатське свідоцтво. Я тоді був гарячий і відповів, що не дорожу таким свідоцтвом в такій країні, де мені приходиться доводити що біле – це  біле. Це була моя перша повністю самостійна кримінальна справа. Перша і остання перемога.

Що саме треба реформувати в системі судочинства та в роботі правоохоронних органів України?

Я навіть не знаю, що треба реформувати в першу чергу. Ситуація в нашій країні дуже погана. Що стосується кримінального судочинства, то потрібно нарешті повноцінно реалізувати  законодавчі положення, щодо забезпечення права на захист.

В першу чергу,  треба реформувати положення про швидке та  безперешкодне побачення віч-на-віч затриманої особи зі  своїм захисником. Зараз, можна запросто затягнути процес входження адвоката в справу і побачення з підзахисним до десятків днів.  Наприклад, в справу підприємницького Майдану я входив  близько 20 днів, але я не нервував, тому що це не та справа де вибивають зізнання. Але коли обвинувачують у загально кримінальному злочині, насильстві, вбивстві завжди б’ють.

Тебе не пукають два-три дні, ти знаходишся в гармидері людей, які тебе найняли і всі розуміють, що насправді відбувається а ти повністю безпорадний – це дуже неприємний момент. В ці дні-тижні з людей роблять калік, люди себе самообмовляють у вчиненні злочинів, а потім немає виходу назад. Багато, хто з них отримує тривалі строки покарання, а деякі засуджені до позбавлення волі довічно і все це тільки тому, що адвокат стояв тиждень біля райвідділу і не міг побачити свого підзахисного. Всі ці проблеми відбуваються через те, що у нас немає зрозумілого механізму негайного допуску адвоката до підзахисного.

Юристи сперечаються на який манер побудувати процес:  на німецький,  французький,  англійський чи американський, але я вважаю нам нічого не треба удосконалювати. Ми знаходимось в такому принизливому і жалюгідному правовому стані, що нам здається достатньо законів царя Хаммурапі – це найпримітивніші вавілонські закони. Але якщо вони будуть працювати і ми будемо їх дотримуватися, у нас все буде добре.

Ваше ставлення до суду присяжних в Україні? Чи потрібен цей інститут?

Суд присяжних  – це  єдине конституційне положення, яке залишається зовсім не реалізованим. Але це єдине, що може докорінно, швидко і результативно вплинути на стан справ в цій галузі. Можливо саме тому, про суд присяжних ніхто не говорить. Якщо це конституційне положення буде запроваджене у повсякденну практику кримінальної юстиції, ця система просто впаде, кожен другий невинний піде на свободу. А разом з ними і багато винних, бо слідчо-розшукова система деградувала до межі нижче плінтуса.

Як  ви, як правозахисник, оцінюєте ситуацію з  правами людини в  України за рік  президентства Януковича?

Ситуація  з правами людини за рік правління  Януковича значно погіршилася. В відділках міліції гинуть люди, які найчастіше випадають з 3-4 поверхів. Як це сталося в райвідділку Лозова на Харківщині, де з перервою в один тиждень на смерть розбилися дві людини.

При Ющенко та Луценко було вжито мінімальних заходів, але вони були дієвими, щоб все це нагле міліцейське поводження тримало себе під контролем. Було створене і функціонувало, при міністерстві внутрішніх справ, управління моніторингу дотримання прав людини, але зараз міністр розпустив всіх своїх помічників, які займалися питаннями моніторингу дотримання прав людини в діяльності міліції.

Більше того, дійшло до смішного, існує фактично рознарядка в якій чітко розписано скільки людей вони повинні притягнути до кримінальної відповідальності і за якими статтями кримінального кодексу.

Можу стверджувати, що добра половина справ про незаконний обіг наркотиків і зброї надумана. Від своїх знайомих міліціонерів я чув, що раніше були певні побоювання сідати за кермо не у тверезому стані, але зараз все стало набагато простіше. ДАІ отримали вказівку не затримувати та не складати протоколи, щодо виявлення фактів знаходження працівників міліції у нетверезому стані.

Працівники міліції отримали певний карт-бланш, їм сказали, що тепер їхня  влада, що вони можуть бути впевнені у безкарності і розслабитися, адже держава про них дбає…

Правозахисниця Людмила Клочко розповіла як захистити себе від неправомірних дій співробітників міліції.

Руслан: Як часто до Вас звертаються зі скаргами на органи правопорядку і на перевищення повноважень ними ж.

Людмила Михайлівна: Наша організація працює по всій України, і приблизно від 10 до 15% звернень, вже багато років поспіль, пов’язані з міліцією. Якщо врахувати, що у нас більше 2 тисяч звернень на рік, то, самі розумієте, це десь 200 звернень пов’язаних з міліцією та іншими органами правопорядку. Дуже багато звернень в листах, які приходять з місць позбавлення волі, там пишуть, що вирок був винесений не правильно, тому що первинні свідчення були здійснені не добровільно (під тортурами, під час побиття співробітниками міліції). Питання дуже серйозне, тому що органи дізнання та органи слідства ведуть себе таким чином, що ставиться під сумнів всі кримінальне судочинство. На жаль, ми ніколи не можемо бути впевнені, що засуджений дійсно зробив всі ті злочини, за які й був засуджений, тому що дуже часто вирок будується на первинних свідченнях, наданих у міліції, в той час коли він перебував без захисника, без спілкування з своїми родичами. Це дуже велика проблема нашого кримінального провадження. Легше випадки, коли людина вийшла з міліції і йому не пред’явили звинувачення, такі випадки теж є. У цьому разі потрібно якомога швидше зафіксувати тілесні ушкодження, отримані в міліції. І дуже швидко звернутися зі скаргою до прокуратури. У скарзі потрібно дуже детально викласти, що сталося і як. Для того, щоб можна було встановити кабінет, осіб, які брали участь в неправомірних діях, якісь деталі … В іншому випадку, дуже важко довести провину співробітників міліції. Кожна людина затримана міліцією, має право на те, щоб їй відразу ж пояснили причину його затримання.

Сем: Чи мають право міліціонери затримувати без пред’явлення звинувачення, якщо так, то на скільки?

Людмила Михайлівна: Треба говорити, що бувають різні затримання. Є кримінальні затримання, коли людину підозрюють у вчиненні кримінального злочину, і, є адміністративні затримання, коли людину підозрюють в адміністративному правопорушенні. Це, по суті, різні затримання. Але, в будь-якому випадку, людина повинна знати, навіщо він затриманий. «Просто відійдімо» або «Там тобі скажуть» – це абсолютно не законно.

Володимир Семенович: Як повинен поступити затриманий, який намагається з’ясувати причину власного затримання, а йому не пояснюють?

Людмила Михайлівна: Людина повинна вести себе спокійно, не провокувати співробітників міліції на якісь дії щодо себе, не можна забувати, що існує стаття 185 Адміністративного кодексу, в якій передбачено покарання за опір законній вимозі співробітників правоохоронних органів. Ключове слово тут – законна вимога. Якщо вимога «ходімо, громадянин, там Вам скажуть», це не законна вимога. Людину повинні затримувати, пояснюючи причини затримання. Наприклад, громадянин схожий на розшукуваного злочинця, представник міліції йому пропонує пройти з ним. Громадянин, у цьому випадку, повинен надати документ, що підтверджує його особу та місце проживання: «Я, Іванов Іван Іванович, проживаю по вулиці Леніна будинок N, квартира N, надішліть повістку, і я до Вас прийду, розкажу, де був і що робив в той час, коли відбувалвся злочин, якщо я дійсно на кого-то схожий ».

Іван: З вулиці можуть примусово забрати?

Людмила Михайлівна: «За шкірку» – ні. Хоча, це практикується часто-густо. Що робити в такому випадку? Співробітник міліції може просто взяти і примусово забрати, і якщо ти будеш чинити опір, значить, ти заробиш свою статтю № 185, а там до 15 діб адміністративного арешту. Тому, чинити опір не потрібно. Потрібно спокійно, з почуттям власної гідності запитати, що ж все-таки відбувається? Співробітник міліції зобов’язаний представитися, назвати свою посаду, звання (спеціальне), прізвище, ім’я та по батькові. Не соромтеся запитати у нього документи.
Якщо людина кричить на вулиці, знаходиться в стані алкогольного сп’яніння, п’є пиво, палить, і до нього підходить співробітник міліції, значить, на його вимогу припинити правопорушення, це правопорушення потрібно припинити. Тоді Ви не будете доставлені в міліцію, співробітник міліції зробить Вам зауваження на місці. Якщо все-таки, людина доставлена ​​до міліції, дуже швидко має бути складений протокол про його затримання, і протокол про адміністративне правопорушення, яке йому ставиться. Якщо це адміністративне затримання, воно не повинне тривати більше 3 годин. Протягом цього часу міліція повинна з’ясувати особу цієї людини (якщо при ньому не було документів), скласти протокол і, в більшості випадків, якщо людина проживає в цьому місті, має постійне місце проживання, то йому повинні повідомити, коли йому потрібно з’явитися до суду для вирішення питання про це правопорушення. Він має право і повинен познайомитися з протоколом.

Іван: Чи обов’язково підписувати?

Людмила Клочко: Ні. Це право людини підписувати протокол, його право – дописувати там, то, з чим він не згоден, а також ті порушення, які він вбачає в діях співробітників міліції.

Юрій: Чи можу я, як громадянин яким органи правопорядку представляють якісь претензії, фіксувати при цьому діалог на диктофон або наприклад на мобільний телефон? Забороняється чи це законом?

Людмила Михайлівна: Ніде про це не написано. Кожен громадянин має право робити те, що прямо не заборонено законом. До речі, викладені в інтернет ролики з неправомірними діями співробітників міліції діють безвідмовно.

Марія Петрівна: В яких випадках людину при адміністративнму правопорушенні можуть затримати до суду?

Людмила Михайлівна: Це у випадку порушення переходу кордону і злісну непокору законним вимогам співробітників міліції. Також, вживання наркотиків. Якщо ж говорити про кримінальне затримання, то людина має бути повідомлена, за якою підставою її затримали, за підозрою в якому злочині конкретно. Людина в такому випадку має право на допомогу адвоката. У Харкові є «Бюро безоплатної правової допомоги». Людина має право на медичну допомогу за вибором, тому що бувають випадки, коли затримали людину, хвору на діабет і йому потрібна допомога його лікаря. Негайно повинні повідомити про затримання третім особам, тобто родичам.

Марія Петрівна: Хто має право затримати?

Людмила Клочко: Має таке право оперативний працівник, в порядку статті 106 КПК України, в тому випадку якщо людина затримується на місці вчинення злочину або безпосередньо після нього, якщо на нього прямо вказують свідки і потерпілі і якщо на його одязі або в оселі є прямі сліди злочину.Тікати від співробітників міліції, грубити, провокувати – не можна, тому що вони мають повне право застосовувати зброю.

Рита: Скажіть, які є запобіжним заходом щодо співробітників правопорядку, що загрожує міліціонерові, на якого написали скаргу?

Людмила Михайлівна: Це залежить від того, яка написана скарга. Якщо співробітник міліції був не коректний, грубий, застосовував силу там, де це робити було не можна, йому загрожує дисциплінарне стягнення. Якщо співробітник міліції серйозно порушила кримінальний кодекс, то йому загрожує кримінальне переслідування.

Оксана Ігорівна: Підкажіть, чи можна в нашій країні скористатися правовою допомогою з-за кордону? Як це організувати і з чого варто почати? На скільки це дорого та ефективно?

Людмила Михайлівна: Це, в принципі, можливо, всі ви пам’ятаєте процес 2004 року, коли нинішній президент, тоді ще кандидат, запросив адвокатів зі Швейцарії Потрібно сказати, що адвокатська допомога у всьому світі досить дорога.

Ольга Ігорівна: На скільки закордонним правозахисникам цікаво займатися приватним випадком, наприклад, звичайного громадянина України?

Людмила Михайлівна: Є міжнародна організація, скажімо «Народна амністія», вони не надають адвокатів, вони займаються компаніями. Кілька наших харків’ян, які брали участь в пікетах з приводу вирубки Парку «Горького» було оголошено «Міжнародною амністією» в’язнями совесті.В України достатньо хороших юристів, для того щоб забезпечити тут, правову допомогу. Я так вважаю.

Матінка Кураж: Як Ви ставитеся до того, що в Харкові не так давно, після затримання і при проводження у відділення міліції хлопець просто помер? Як мати, я сильно хвилююся за свого сина, скажіть, як уникнути подібної ситуації в тому суспільстві, в якому ми живемо?

Людмила Михайлівна: солідаризуються з цією читачкою, тому що це дійсно випадок з ряду геть що виходить! І я прийшла сюди прямо з пікету, який ми проводили перед Обласним управлінням міліції, вимагаючи відставки керівництва та Міністра внутрішніх справ. На жаль, вберегтися від таких випадків дуже складно. Є просте правило – не привертати до себе увагу співробітників міліції. Часто співробітники міліції підходять до людей з нестандартною зовнішністю – одяг і зовнішній вигляд, до людей з не слов’янської зовнішністю, хоча, абсолютно ніхто не знає, що таке слов’янська зовнішність. Бачать: не такий як я, і починають перевіряти документи. Хоча, міліціонери мають право перевіряти документи, але, за підозрою у вчиненні будь-якого злочину або правопорушення. Якщо у нас хочуть перевірити документи, ми повинні їх показати, але брати в руки документи на вулиці вони не мають права.

Матінка Кураж: А якщо міліціонер наполягає на тому, щоб я дав йому в руки подивитися документ, це порушення?

Людмила Михайлівна: Так, це порушення.

Антон: Чи мають право органи правопорядку зупиняти мене в метро і вимагати показати документи, обшукати? Що слід знати щоб захистити себе і не вестися покірливо на вимоги міліції?

Людмила Михайлівна: Обшукати і додивитися – це зовсім різні речі. Співробітник міліції може попросити відкрити сумку і подивитися, що в ній знаходиться. Але, він не має права чіпати це все руками. Перевірка вмісту сумки – це не обшук. Обшук – це процесуальна дія, яка фіксується спеціальним способом, має бути два понятих, повинен складатися протокол.

Сеня: Скажіть, чи є у родичів затриманого якась можливість проконтролювати дії міліціонерів, з якими він в даний момент знаходиться на допиті? Чи можна вимагати відповіді про долю родича, і яким чином?

Людмила Михайлівна: Я взагалі раджу по одному, без родичів у міліцію взагалі не ходити. І якщо людину викликали в міліцію, то він бере з собою якогось, родича і той іде з ним прямо до дверей кабінету. Допит – це теж процесуальна дія. Допит буває, коли порушено кримінальну справу і допитуються потерпілі, свідки та підозрювані. На допит може бути присутній адвокат. Якщо людину викликали просто для бесіди, то родич може почекати за дверима. У разі будь то не правомірних дій з боку міліції, родич повинен в першу чергу повідомити про це черговому по райвідділу, можуть негайно зателефонувати на гарячу лінію міліції чи прокуратури. Ці всі дзвінки фіксуються, якщо чловека подзвонив, значить, він зафіксував свою скаргу.

Фото з сайту: http://kharkov.kp.ua

В Україні збільшили грошову допомогу при народженні дитини. Тепер її нараховують від розміру прожиткового мінімуму для дітей. Зокрема, при народженні першої дитини держава загалом має надати близько 25 тисяч гривень. Але це робитимуть не відразу – терміни повної виплати зросли. Спочатку обіцяють лише третину, а решту – протягом двох років. Наскільки такі виплати сприяють породіллям? Якою виявляється реальна допомога при народженні дитини з урахуванням інфляції?
Закон, за яким грошова допомога при народженні дитини в Україні зросла, підписав Президент Віктор Янукович і він набув чинності. З квітня цього року прожитковий мінімум для дітей віком до 6 років становить 832 гривні. І тепер допомога при народженні дитини буде такою: близько 25 тисяч гривень – за першу дитину, 50 тисяч – за другу і 100 тисяч – при народженні третьої та кожної наступної дитини. Про це розповіла у коментарі Радіо Свобода начальник відділу Департаменту державного соціального захисту населення Міністерства праці та соціальної політики Любов Ніколаєва.

«На першу дитину вже буде виплачуватись 30 прожиткових мінімумів, на другу – 60, на третю – 120. Це значно більше того, що було на початку року», – зауважила Любов Ніколаєва.

«Дитинка піде в школу, а батьки все ще отримуватимуть допомогу»

Раніше виплати в разі народження першої, другої, третьої і наступних дітей становили понад 12 тисяч, 25 тисяч і 50 тисяч гривень відповідно. Президент Віктор Янукович дотримався обіцянки збільшити допомогу при народженні дитини, констатує народний депутат від позиційного блоку БЮТ Андрій Павловський. Але при цьому терміни повної виплати зросли.

«Якщо раніше за першу дитину батьки отримували допомогу протягом року, то зараз будуть отримувати протягом 2 років. На другу дитину будуть отримувати 4 роки і на третю – 6 років. Тобто, дитинка піде в школу, а батьки все ще отримуватимуть допомогу. Такий абсурд. І, крім того, зрозуміла проста арифметика. Якщо ми якусь суму трохи збільшуємо, але ділимо на значно більший термін, то в щомісячному перерахунку вийшло суттєво менше. Зараз, після підписання цього закону, кожна родина на першу дитину буде щомісячно отримувати менше на 210 гривень, а на тертю дитину взагалі буде менше отримувати аж на 605 гривень», – зауважив парламентарій.

Натомість, в уряді наголошують на значному підвищенні допомоги при народженні дитини. І при цьому, як зазначає начальник відділу Державного соціального захисту населення Міністерства праці та соціальної політики Любов Ніколаєва, держава матеріально допомагає сім’ям з дітьми відразу за кількома програмами.

«У бюджеті передбачається щорічне збільшення. У 2009 році було 8,6 мільярда, у 2010 році – 10,2 мільярда, в 2011році – 12,8 мільярда. Це на один вид допомоги, а саме при народженні дитини, це відповідно до закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми». Там ще є п’ять видів допомоги: допомога при вагітності й пологах, допомога по догляду за дитиною до 3-річного віку, допомога при народженні, допомога одиноким матерям, допомога при усиновленні. Звичайно, кожен рік закладається в державному бюджеті значно більша сума», – поінформувала Любов Ніколаєва.

Виплати – це добре, але вони покривають лише частину витрат

У киянина Юрія наприкінці лютого народився хлопчик. Він каже, що оформив усі необхідні документи і тепер чекає із дружиною на першу виплату. Ці гроші зайвими не будуть, каже молодий тато. Хоча вони покриють лише частину витрат, навіть якщо економити.

«Ще дитини не було, а вже близько 15 тисяч гривень пішло на все й про все. Це й консультації, і курси, і догляд за вагітною мамою (зокрема, харчування), і в пологовий будинок треба було зібрати сумки. А як дитина з’явилася, ще 15 тисяч гривень лягло. Звичайно, це дуже добре, що є такі виплати. Але якщо порівняти з іншими країнами, де після народження маєш уже якусь набагато круглішу суму, різниця відчувається, – говорить Юрій. – Крім того, кожен місяць немало грошей іде тільки на памперси. Можливо, якщо замотувати в пелюшки та прати, вийде дешевше?»

Батькам дитини треба платити щомісячно як зарплату певну суму, що коригуватиметься залежно від рівня інфляції. На цьому наполягає президент Всеукраїнської спілки організацій багатодітних Василь Маринченко. Адже виховання дитини – важлива і тяжка праця.

«Це не допомога, а компенсація батькам за виховання. Адже це праця. Ідеться про близько півтори тисячі гривень на дитину. Але це приблизна цифра, бо зараз треба перерахувати інфляцію, ціни і всі ці процеси. Однак повинна бути щомісячна компенсація, як заробітна плата. Мало того, із цієї компенсації повинні бути відрахування до Пенсійного фонду. Взагалі діти – це мій урожай без усіх совбезів, безів, фендів, мендів, а просто народилася дитина – і виплачують», – сказав Василь Маринченко.

Не виплатами, а пільговим кредитуванням

Намагання держави стимулювати народжуваність прямою грошовою допомогою є неефективним, вважає керівник програм соціальної економіки Міжнародного центру перспективних досліджень Максим Борода. Треба робити акцент не на виплатах, а на пільговому кредитуванні.

«Ті самі кошти можна було б витратити більш ефективно. Як приклад, можна сказати, що там існують інструменти опосередкованого стимулювання народжуваності. Наприклад, вони могли б бути спрямовані на погашення або на надання пільгових кредитів на придбання житла тим сім’ям, які народили одну або кількох дітей. Це, власне, стимулювало б до народження дітей так само, як і прямі виплати. Але при цьому вирішувалася б ще й проблема житлозабезпечення населення», – пояснив Максим Борода.

У Франції разова допомога при народженні дитини становить 9,5 тисяч у перерахунку на долари. А в Австралії, наприклад, понад 3 тисячі доларів. Як і в Україні, виплату розтягують у часі – трьома частинами упродовж двох років.

Є багато проблем у соціально-економічній сфері в Україні на які держава просто закриває очі. Одна із таких проблем це доплати до пенсії для дітей війни. З часу прийняття закону, який запроваджував цей вид допомоги він фактично ні разу державою на виконувався. З 2007 року держава не може забезпечити фінансування гарантій, які закладені у законі про соціальний захист дітей війни або запровадити конкретний механізм реалізації законодавчих положень.

І як наслідок, сьогодні маємо масштабну проблему, коли величезна кількість пенсіонерів заполонили суди намагаючись відстояти ті копійки, які для них передбачені у законі. І суди враховуючи законність вимог цих людей приймають позитивні рішення щодо захисту їх прав. Але потрібно зазначити, що судова система виявилась неготовою до такої кількості звернень дітей війни і на сьогодні суди завалені цими позовами. Суди перетворилися на місця паломництва літніх людей, місця постійних їх зустрічей і чергових розчарувань у спроможності держави забезпечити виконання своїх обіцянок.

А що держава робить для того, щоб вирішити цю проблему. На перший погляд нічого. Але якщо придивитись до тих законодавчих ініціатив, які виходять із уряду, то можна сказати про те, що держава намагається встановити ручне керування цими виплатами. І в такий спосіб фактично нівелювати ті соціальні гарантії, які є на сьогодні у законі.

Зокрема, це визначено у проекті закону про гарантії виконання рішення суду, який на початку цього року був поданий до Верховною ради. В цьому документі передбачається, що розмір доплати до пенсії дітям війни вже буде встановлено не у законі, як це є зараз, а буде встановлюватись урядом. Зрозуміло, що у цьому випадку уряд буде керуватися тими фінансовими ресурсами, які держава буде виділяти на ці цілі. І встановлювати такий розмір, який необхідний буде уряду на той чи інший момент часу.

А враховуючи відсутність фінансування цих пільг навіть сьогодні, коли закон чітко встановлює їхній розмір і у кожного є можливість захистити свої права у суді, то цілком очевидним є те, що пропонований Кабінетом міністрів України вихід із ситуації є способом, не виконуючи записані у законі соціально-економічні гарантії, і не вирішуючи цю проблему по суті, уникати відповідальності за їхнє невиконання.

P.S. Для тих, хто має намір добиватися справедливості відстоюючи свої права, викладаю зразки необхідних документів для захисту Ваших прав.

http://i-law.kiev.ua/?p=241

Україна не дотримується регламенту Європейського суду з прав людини щодо забезпечення прав громадян під час судових засідань. Про це заявив правозахисник Андрій Діденко. За його словами, підтвердженням цього є ситуація із підсудним, колишнім ректором Криворізького технічного університету Анатолієм Темченком, чий стан здоров’я є важким, а перебування його під слідством «інакше як тортурами не назвеш». Солідарний із правозахисником адвокат Олег Амельчишин, котрий захищає інтереси Темченка, якого утримують в СІЗО майже 18 місяців. На думку правника, також ігнорується і важкий стан здоров’я, в якому перебуває підсудний.

70-річний Анатолій Темченко, якого звинувачують у хабарництві, перебуваючи у Криворізькому СІЗО, важко хворіє. Він свого часу переніс інфаркт, у нього ішемічна хвороба серця, стенокардія та цукровий діабет.

Як наголошує правозахисник Андрій Діденко, зокрема, 28 березня під час судового засідання через погане самопочуття Темченкові двічі викликали бригаду швидкої допомоги. Він говорив судові, що дуже погано почувається, але суддя Дзержинського районного суду Кривого Рога Наталія Грищенко не розглянула заяву підсудного і продовжила судове засідання, наголошує Діденко.

Наступного дня Темченкові знову під час судового засідання викликали карету швидкої допомоги. Лікарі констатували, що у нього тиск 190 на 110 і він не може брати участь у судовому засіданні. Після того, як карета швидкої допомоги від’їхала, суд продовжив засідання, зазначив Діденко.

Вимагаючи належного лікування підсудного, захист змушений був звернутися до Європейського суду з прав людини. Страсбурзький суд у свою чергу рекомендував негайно госпіталізувати Темченка і надати йому кваліфіковану медичну допомогу.

Втім, як вважає Андрій Діденко, такої допомоги підсудний досі не отримав. За його словами, перебування Темченка у СІЗО у такому важкому стані інакше як катуванням назвати не можна. «Коли його вивозять у так звану «спеціалізовану» лікарню, прикутого за ногу і за руку, і добу тримають, нібито лікуючи, це є катування. Хіба це є наданням адекватної медичної допомоги, коли людина прикута?» – зауважив правозахисник.

Зважаючи на таку ситуацію, на рекомендації фахівців, а також на те, що в Кривому Розі немає відповідних спеціалізованих лікарень, захисники Темченка неодноразово клопотали, щоб їхнього підзахисного в Інститут кардіології імені Стражеска у Києві.

Але, як зауважує урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини Валерія Лутковська, сам підсудний Темченко власноруч написав звернення про відмову лікуватися в інших лікувальних закладах, окрім Інституту імені Стражеска. Тож, каже Лутковська, саме така позиція підсудного і перешкоджає його лікуванню. За її словами, зараз говорити, що держава Україна не виконує своїх зобов’язань щодо регламенту Європейського суду з прав людини стосовно Темченка, є передчасним, тому що Страсбурзький суд ще не визначився із цього питання.

Місць для підсудних не вистачатиме

На думку експертів, Європейський суд з прав людини може вчергове констатувати необґрунтоване утримування українців під вартою. Тим паче, що, за словами адвоката Олега Амельчишина, юридично вмотивований термін тимчасового утримання Анатолія Темченка під вартою минув ще 29 січня 2010 року. Він утримується у слідчому ізоляторі незаконно, без відповідного рішення суду.

Адвокат наголошує, що Тимченко повинен був бути звільнений прокуратурою з-під варти, однак вимоги ст. 156 Кримінально-процесуального кодексу України у цьому випадку були проігноровані. Крім того, за станом здоров’я його також могли звільнити на час хвороби, але цього не сталося.

За словами правозахисника Андрія Діденка, в законодавстві існує стаття, що дає право звільнення за станом здоров’я, якщо особа відбуває покарання в місцях позбавлення волі і хворіє . Відповідний департамент робить подання, і через суд ув’язненого можуть звільнити. Щодо тих осіб, які перебувають у СІЗО і немає рішення суду щодо їхньої вини, то вони не підпадають під цей перелік. От, власне, і така колізія виникає, і суд не сприймає аргументів, зазначає Діденко.

Чи вдасться українській Феміді бути справедливою і водночас гуманною, важко сказати, але випадок із підсудним Анатолієм Темченком та відповідні рекомендації Європейського суду з прав людини засвідчують про українську проблему гуманності слідства, каже він.