25 лютого, в першу річницю свого президентства, Віктор Янукович спілкувався із земляками в прямому телеефірі. Нібито, будь-хто бажаючий міг надіслати йому питання по безкоштовному телефону і інтернету.

За добу до національного телемосту сайт президента опублікував всі отримані запитання до Януковича – «крім матірних і тих що ображають гідність». Однак у семитисячного списку чомусь не виявилося питання від Галини Попович. Жінка хотіла дізнатися у лідера нації, хто відповість за загублену молодість її сина. «Правоохоронці знали, що мій Яша невинуватий. Чому Верховний Суд рік за роком не випускав його з колонії? »

Президентові нічого відповісти цій мужній українці,  яка до останнього боролася за честь і гідність власного сина. Сама Галина каже, що можливість спілкування з президентом була останнім рубежем, що зупиняє її перед подачею найбільшого позову до держави України. Тепер жінка хоче розплати. Вона вимагає 8 мільйонів гривень за вісім років незаконного перебування свого сина за гратами.

… Ця кримінальна справа вважається найбільшою ганьбою українського правосуддя. Сексуальний маніяк Сергій Ткач із запорізького міста Пологи побив усі національні рекорди за кількістю жертв. На допитах зізнався у вбивстві ста чоловік. Суд довів 29 вбивств і згвалтувань дівчаток і дівчат від шести до вісімнадцяти років.

Однак ще одним не менш страшним результатом «справи Ткача» стала констатація приголомшливого факту – практично по кожній доведеній жертві вже були затримані і засуджені невинні люди! У Запорізькій і Дніпропетровській областях вибивали зізнання і садили на довгі терміни. Володимир Світличний, якого звинуватили у вбивстві і насильстві над власною дев’ятирічної дочкою, повісився у камері Дніпропетровського СІЗО.

Більше десятка безвинно засуджених відмотав по повній. Так, у 2002 році семикласника Яшу Поповича змусили зізнатися у вбивстві та згвалтуванні своєї племінниці і посадили на 15 років. Незважаючи на те, що піймали справжнього вбивцю, Яша просидів у в’язниці вісім років і вийшов лише місяць тому, 22-річним хворим юнаком.

На рахунку серійного маніяка із Західної України Анатолія Онопрієнко було 52 життя. За останні півроку перед арештом Онопрієнко застрелив 43 людини, у тому числі 10 дітей. Після бійні в селі Братковичі його шукали 100 тисяч співробітників міліції, спецслужби і внутрішні війська. СБУ затримала 26-річного Юрія Мозоли – і три дні чекісти разом з представником Генпрокуратури катували хлопця вогнем і струмом, вимагаючи зізнатися. Мозола помер під час катування, а через два тижні взяли справжнього маніяка.

Але навіть таке свавілля меркне перед конвеєром «зізнань» у справі Сергія Ткача. Пологівський маніяк сам мав досвід роботи в МВС і вміло переховувався два десятиліття. І весь цей час система поставляла на лаву підсудних перемелені долі безвинних людей.

Залізничний вузол Пологи – тихе містечко в південній приазовського степу. Більшість своїх жертв маніяк шукав на виїзді, але й вдома за три останніх роки вбив дев’ятьох дівчат. 23 вересня 2002 зникла дев’ятирічна Яна Попович.

Тіло по-звірячому згвалтованої дитини знайшли наступного ранку в очеретах. У вбивстві відразу ж звинуватили дядька загиблої – 14-річного Яшу Поповича. Достатнім приводом для арешту стали слова шкільного вчителя. Нібито, саме Яша запропонував пошукати племінницю в річкових очеретах біля мосту, де ще не шукали. Логіка проста – раз підліток вказав, де шукати, значить, сам туди заховав …

– Ні, мого синочка навіть не били. Дві доби Яші не давали спати, погрожували побоями, пускали в обличчя сигаретний дим, наводили пістолет. Він тримався, але коли міліціонери пригрозили, що якщо не визнається у вбивстві, вони розправляться з батьками – Яша злякався і під диктовку написав явку з повинною, – згадує страшні події Галина Попович.

Можна бити затриманого. Хоча якщо хлопчик сміливий, куди ефективніше пообіцяти побиття матері. Або ще веселіше – на очах сина ногами «замісити» батька, відставного військового пілота …

Хлопець не сумнівався, що так воно і буде. Репутація ментовської м’ясорубки не давала приводу для сумнівів. Він підписав потрібні папірці через реальний  страх за батьків. Яків Попович мріяв бути льотчиком, як тато. Добре вчився, займався спортом, у військкоматі обіцяли, що проблем з направленням в училищі ВПС не буде.

Замість високого неба йому дали 15 років в’язниці. На суді провини не визнав. Говорив, що дуже любив племінницю і не вбивав її. Судді та народні засідателі Апеляційного суду Запорізької області навіть слухати не стали «вигадки» пацана про погрози оперативників.

Коли Верховний суд України затвердив вирок, сім’я Поповичів була змушена тікати з Полог. Тут почалася справжня травля. Родичі дівчаток, убитих першими, хотіли помститися за відчай і страх. Довелося їхати на захід, у далеку лісову Житомирщину.

А рівно через рік після вбивства Яни кошмар у Пологах пішов по новому колу. У каналі знайшли труп згвалтованої 13-річної школярки. Жертвами аналогічного злочину одна за іншою стали п’ять місцевих дівчат.

Почерк звірячих злочинів був схожий, проте правоохоронці наполегливо відмовлялися від версії, що в містечку діє маніяк. А якщо немає маніяка, значить, можна кожного разу видавати на-гора нових обвинувачених, які «в усьому зізналися» …

Влітку 2005-го в Пологах черговій згвалтованій дівчинці дивом вдалося вижити. Міліціонери з її слів зробили фоторобот. Але навіть маючи достовірне зображення, міліція подарувала маніякові ще три вдалих полювання: у середині липня пропала 12-річна дівчинка, на початку серпня на пустирі знайшли тіло молодої жінки, а на наступний день зі ставка витягли труп 9-річної школярки.

Її подружки пригадали «дідуся», що крутився поруч на пляжі. Так був арештований 52-річний монстр Сергій Ткач.

Нелюд охоче показав колодязь, в який скидав зниклих дітей. Навів такі подробиці, про які міг знати тільки вбивця. У тому числі про замученої Яні Попович – як побачив дівчинку на пустирі біля зруйнованого цегельного заводу, як наздогнав і задушив, а потім на велосипеді відвіз до річки, де вже з мертвою дитиною вчинив статевий акт …

Відразу після арешту С. Ткача міліцейське керівництво і суддівські чини впали в стан, близький до паніки. Зізнання маніяка могли сильно пошкодити їх професійній кар’єрі. На спеціальній прес-конференції правоохоронці з великими зірками заявили: всі раніше засуджені – засуджені за свої злочини, і мало хто у чому тепер буде зізнається! ..

– Ми дізналися про Ткача і відразу ж звернулися до Запорізької прокуратури з клопотанням про перегляд справи за нововиявленими обставинами. Нам відповіли – поки маніяк не засуджений, Яша буде сидіти, – пригадує мама Галя.

Сам прокурор Запорізької області голосно переконував публіку, що вина Якова Поповича повністю доведена і підтверджена додатковим розслідуванням. А визнання Ткача у вбивстві Яни – порожня балаканина. Мовляв, старому лиходієві все одно – одним вбивством більше, одним менше.

І все-таки Генеральна прокуратура звернулася до Верховного суду з проханням про перегляд вироків семи чоловікам, засудженим за тяжкі злочини, які насправді зробив Сергій Ткач. Серед них була і справа Я. Поповича. Треба було пояснювати, чиї сиве волосся знайдене на тілі загиблої дівчинки. Адже у 14-річного Яші не було сивини. І чому не звернули уваги на показання свідків про літнього чоловіка, який віз через пустир на велосипеді великий чорний мішок?

Цілий рік Верховний суд обдумував новий поворот справи Якова Поповича. І раптом відмовив Генпрокуратурі у проведенні додаткового розслідування! ..

– Було дуже боляче. Нас з чоловіком влітку 2008 року запрошували до Москви на передачу «Пусть говорят». Там були троє чоловіків, які відсиділи у в’язниці за злочини Ткача, і дівчина Ольга, яка вижила після нападу маніяка і склала його фотопортрет. Усі нас підтримували, всі були впевнені, що Яшу скоро відпустять. А тут таке … – з болем згадує Галина Попович.

У матері є власна версія тих подій:

– Незадовго до судового засідання мені дзвонили невідомі люди, чоловіки і жінки. Вимагали, щоб я написала заяву, що коли Яшу звільнять – ми не будемо мати жодних претензій ні до міліції, ні до прокуратури, ні до суду. В іншому випадку, я його на волі не побачу: у в’язниці його «доведуть до кондиції». Я ці голоси посилала, м’яко кажучи, подалі. Тому що була впевнена – мій син ніякого злочину не скоював, а справедливість повинна бути відновлена.

Ця сім’я дійсно пішла до кінця. Дідусь Кирило, фронтовик-орденоносець, з’їздив до онука у колонію для неповнолітніх. На зворотній дорозі у діда стався інфаркт. Вдома наївний старий написав лист в центральну газету – що ніколи, навіть коли від фашистських куль гинули його товариші, не відчував таких страждань. Що довкола твориться беззаконня і невинні діти відповідають за чуже зло. Другий інфаркт став останнім. Слідом померла бабуся.

Змучена мати зміцнювала дух словами сина. Яша казав мамі – ти робиш правильно, відмовившись підкоритися негідникам.

Лише наприкінці 2010-го Верховний суд України скасував всі попередні вироки щодо Якова Поповича. А слідчий Генпрокуратури Анатолій Шайда своєю постановою звільнив хлопця від кримінальної відповідальності у зв’язку з відсутністю складу злочину.

Напередодні Хрещення Яків нарешті покинув “зону”. Влаштувався у бригаду лісорубів селища Скоморохи. Якщо замість паспорта довідка про звільнення, іншої роботи не знайти. Вісім років за гратами – достатньо, щоб розпрощатися з дитячою мрією про авіації. Лісоповал дає хліб свободи. Межа нинішніх мрій – вивчитися на автослюсаря і водія.

… 25 лютого президент Янукович так і не сказав своїй землячці, хто відповість за наругу над її хлопчиком. Галина Попович оцінила кожен рік синової неволі в мільйон гривень. Загальна сума «за 8 РОКІВ» вийшла еквівалентною мільйону баксів.

Позов безнадійний, швидше схожий на виклик. Хіба заплатять за українця такі шалені гроші? Ці люди стоять набагато дешевше. Європейський суд з прав людини зобов’язав державу Україну виплатити жителю карпатського Калуша Олексію Захаркін 10 тисяч євро. Сім років тому його катували в міліції, підвішуючи «на лом».

Для порівняння – справжній український маніяк Сергій Ткач пропонує сценаристам Голлівуду свої мемуари за 3 млн євро. Переговори у розпалі.

Демографічна ситуація України вже протягом двох десятиліть залишається невтішною, а всі прогнози на майбутнє говорять про те, що до 2025 року українська нація суттєво скоротиться і постарішає. Із проблеми старіння населення витікає інша проблема — навантаження на ринок праці. За оцінками соціологів, на сьогодні на 100 працюючих громадян припадає 86, 2 пенсіонери, а до 2025 року їхні частки зрівняються. Розв’язанню цієї складної ситуації заважає не тільки відсутність ефективної демографічної політики держави, а й невирішені проблеми оптимізації ринку праці, подолання безробіття та трудової дискримінації. На сьогодні, за офіційною статистикою, в Україні налічується понад півмільйона зареєстрованих безробітних, загальна кількість безробітних працездатного віку на кінець 2010 року становила 1, 8 млн. чоловік, серед яких близько третини складають люди віком від 40 до 59 років. Представники саме цієї вікової категорії мають найбільший життєвий та фаховий досвід, але через низку причин часто опиняються «за бортом» ринку праці. Однією з цих причин є вікова дискримінація. Дослідження показують, що людям, старшим за 45 років, дуже складно працевлаштуватися, тим більше офіційно, тому часто люди цього віку погоджуються на низькооплачувану роботу, не маючи ніяких трудових договорів, пільг, соціальних пакетів, оплачуваних відпусток тощо. Проблема полягає не тільки в об’єктивно низькій конкурентоспроможності старшого покоління порівняно з молодим, а й у великій кількості стереотипів та упередженому ставленні до людей старшого віку з боку роботодавців.

Актуальність проблеми зумовлена також запропонованими змінами трудового законодавства. Питання збільшення пенсійного віку в Україні стало одним із найбільш дискусійних за останні декілька місяців. За даними Конфедерації профспілок України, пенсійна реформа, запропонована урядом, дозволить скоротити дефіцит Пенсійного фонду України лише на 5 % і тому є неефективною. Існують, звичайно, й інші точки зору, але мало хто звертає увагу на наслідки пенсійних змін для осіб старшого віку. Збільшення пенсійного віку призведе до того, що конкуренція на ринку праці стрімко зросте, і постраждають від цього більшою мірою люди старшого віку, оскільки вони будуть затребувані менше, ніж молодь, яка має сучасну освіту та необхідні знання у нових фахових галузях.

Проблема утиску прав людей старшого віку, їхньої дискримінації при працевлаштуванні, звільненні та під час трудової діяльності активно висвітлюється на форумах та у журналістських статтях. Наскільки ж вивчена трудова дискримінація людей старшого віку на науковому рівні?

У світі час від часу проводяться соціологічні дослідження проблем дискримінації в цілому та трудової дискримінації зокрема.

Так, за результатами дослідження Міжнародного рекрутингового агентства, проведеного у 28 країнах світу, приблизно 50 % людей, опитаних у СНД, відповіли, що стикалися з дискримінацією при працевлаштуванні. Серед них 53 % людей старшого віку відмітили, що це була вікова дискримінація.

Не обходить цю проблему і Міжнародна організація праці. Ще у 2007 році опубліковано доповідь МОП на тему «Рівність у сфері праці: відповіді на виклики», яка була присвячена новим формам дискримінації при працевлаштуванні. При чому чималу увагу експерти присвятили саме ейджизму (ageism).

Є досвід проведення подібних досліджень і в Росії. У 2008 році Центром соціально-трудових прав було проведено дослідження щодо дискримінації в сфері праці. Провівши аналіз оголошень з працевлаштування, дослідники виявили, що 44 % з них мали дискримінаційні вимоги щодо віку.

Вивчається ця проблема і серед роботодавців. У 2006 році в Росії Центром маркетингових та соціологічних досліджень Кадрового Дому «СуперДжоб» в ході опитування 200 роботодавців, їм було поставлене таке питання: «Як Ви вважаєте, який із нижченаведених факторів більше, ніж інші впливає на відмову при працевлаштуванні людей старших за 45 років?». Відповіді показали існуючі стереотипні уявлення щодо людей старшого віку. Так, 22 % роботодавців назвали такий фактор, як «труднощі в навчанні», на другому місці (19 %) виявився «радянський» менталітет, а 15, 5 % опитаних відмітили меншу працездатність людей після 45 років.

В Україні дослідницькими та громадськими організаціями також проводяться дослідження у сфері праці, що торкаються різних типів трудової дискримінації, здебільшого гендерної, а також професійної, етнічної тощо.

Так, у 2006 році було проведено вивчення деяких аспектів трудової дискримінації ВБО “Турбота про літніх в Україні” в рамках реалізації проекту “Адвокація інтересів людей похилого віку в Україні”. У 2008 році ця проблема серед інших досліджувалась Харківською правозахисною групою разом із 18 партнерськими правозахисними організаціями.

Обидва дослідження намітили певний пласт проблем, пов’язаний з дискримінацією людей старшого та похилого віку в Україні. Так, за словами дослідників, опитування виявило дуже поширену дискримінацію за віком, над подоланням якої теоретично мали б працювати державні та громадські організації. Найчастіше згадувалася дискримінація пенсіонерів і молоді, іноді – дітей.

«За даними фокус-груп, проведених у рамках дослідження ХПГ, серед дискримінаційних практик найбільш поширені вікові обмеження при прийомі на роботу. Практика відмови у прийомі на посаду надто молодих позбавляє їх можливості навчитись працювати. Надто «старим», тобто людям після 50, 40 чи навіть 30 років відмовляють у прийомі на роботу, бо тими, хто має досвід роботи, важче керувати маніпулятивними методами, нав’язувати безглузді прояви корпоративної лояльності. Досить часто бажання наймати чи не наймати певну категорію осіб викликане персональними фобіями керівника і позбавлене наукового обґрунтування», – відмітили дослідники.

Втім навіть це масштабне дослідження не мало на меті вказати шляхи вирішення проблеми трудової дискримінації, а надало лише загальну інформацію з цього питання.

Окрім соціологічних опитувань, у 2006 році Західноукраїнським центром «Жіночі перспективи» у рамках проекту «Подолання ґендерної та вікової дискримінації на ринку праці в Україні: навчання та програма дій» був проведений моніторинг засобів масової інформації, який мав на меті виявити, яке місце приділяють проблемам на ринку праці ЗМІ взагалі, наскільки широко висвітлюється проблема трудової дискримінації, у якому контексті подається інформація, котра стосується дискримінації за віком та гендером. Так, було зафіксовано 113 оголошень, в яких спостерігалася вікова дискримінація, що становило 25, 6% від всіх оголошень.

У 2010 році нашою організацією теж розпочато вивчення цієї проблеми. В рамках проекту «Дослідження масштабів трудової дискримінації людей старшого віку на прикладі Харківської області», підтриманого Міжнародним Фондом «Відродження», передбачено проведення масового опитування та фокус-груп з людьми старшого віку, індивідуальні глибинні інтерв’ю з людьми, які постраждали від дискримінації, спеціалістами обласного та міського центрів зайнятості, а також проведення конвент – аналізу оголошень з працевлаштування.

На сьогодні вже проведені інтерв’ю зі спеціалістами Харківського обласного центру зайнятості та людьми старшого віку, які постраждали від дискримінації. Результати виявляють дуже цікаву ситуацію: люди старшого віку розповідають про факти утискання їхніх трудових прав у порівнянні з іншими віковими групами, а спеціалісти центру зайнятості проблеми не бачать зовсім. І хоча в оголошеннях з працевлаштування роботодавці доволі часто вводять вікові обмеження, а люди старшого віку йдуть працювати здебільшого продавцями, охоронцями, вартовими, контролерами та прибиральницями, «ніякої дискримінації людей старшого віку немає», – кажуть спеціалісти центру зайнятості. Це свідчить, перш за все, про досить неоднозначне трактування самого явища дискримінації.

Підводячи підсумок нашого огляду, слід зазначити, що ця проблема є однозначно актуальною. На державному рівні питання дискримінації людей старшого віку також усвідомлюється і вже здійснюються спроби його вирішення. У жовтні минулого року до Верховної Ради України подано проект Закону України «Про запобігання дискримінації щодо осіб літнього і похилого віку в Україні». Якими будуть результати реалізації цього законопроекту у разі його прийняття покаже час, але вже зараз можна сказати, що подолати цю проблему тільки за допомогою санкцій з боку держави неможливо. Ефективне вирішення проблем трудової дискримінації має бути засноване на різних підходах: це і економічне заохочення роботодавців, і широка інформаційна політика для людей старшого віку щодо захисту своїх трудових прав, і вдосконалення програм кваліфікаційної підготовки і перепідготовки тощо.

Скадовськ став першим містом в Україні, яке має свого Уповноваженого з прав людини.

Ним став координатор Центру правової інформації та консультації, депутат міськради Іван Шульга. Із 30 міських депутатів на сесії міської ради 25 лютого були присутні 28, “за”кандидатуру Івана Шульги на посаду міського Омбудсмана проголосувало 26.

В Україні не передбачена посада Уповноваженого з прав людини на місцевому рівні, але ще в 2005 році прогресивно налаштовані депутати Скадовської міськради наполягли, щоб ця посада була прописана в Статуті територіальної громади. На жаль, ця ініціатива не знайшла підтримки у колишнього мера міста.

У 2006 р. новообрані депутати та новий міський голова Олександр Гавриш повернулися до вдосконалення Статуту міста, і вже у вересні 2008 р. одноголосно затвердили його.
Два роки стаття про Уповноваженого в Статуті залишалася просто декларацією.

На початку 2010 року Міжнародний Фонд “Відродження” разом з Херсонським обласним Фондом милосердя та здоров’я створили у Скадовську Центр правової інформації та консультації (в рамках ініціативи “Посилення правових можливостей бідних верств населення”). У червні 2010 року міський голова Олександр Гавриш за дорученням депутатів підписав меморандум про співпрацю між Скадовською міською радою, МФ “Відродження” й Фондом милосердя та здоров’я. У меморандумі сказано: Скадовська міськрада бере зобов’язання до січня 2011 року заснувати посаду Уповноваженого з прав людини м.Скадовська та прийняти Центр на утримання з міського бюджету. Співавтор Статуту міста, координатор Центру, депутат міськради Іван Шульга проробив значну аналітичну роботу, заповнив прогалину в законодавстві про місцеве самоврядування, розробив проект Положення про обсяг прав та обов’язків майбутнього Уповноваженого, фінансування його діяльності, порядок призначення й звільнення з посади.

Проект успішно пройшов експертизу найвідоміших в Україні спеціалістів з прав людини, і 19 серпня 2010 року Скадовська міська рада затвердила положення про Уповноваженого з прав людини, який відтепер обиратиметься з депутатів кожного нового скликання й контролюватиме дотримання прав і свобод людини та громадянина в Скадовську.

Довідка
До Уповноваженого з прав людини звертатися за адресою: м.Скадовськ, вул. Гагаріна, буд.63, каб. 4 (приміщення міськради), з 9 до 17 години. Довідки за тел. (05537) 5-37-55.

Президенту України Віктору Януковичу
вул. Банкова, 11, м. Київ

Харківська правозахисна група неодноразово заявляла, в тому числі під час презентації річної доповіді правозахисних організацій за 2009-2010 роки[1], про те, що на сьогоднішній день під керівництвом Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова міліція перетворюється на інструмент репресій і представляє загрозу національним інтересам України.

Замість того, аби виконувати своє пряме покликання, – здійснювати правоохоронні функції, захищати права, свободи і законні інтереси своїх громадян, – відомство функціонує, як репресивно-каральний апарат, на кожному кроці порушуючи права людини, власне, ті засади, які має захищати.

Ми вважаємо, що це відбувається внаслідок некомпетентності міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова.

Одразу після призначення на посаду Міністра, Могильов почав активно згортати програми співпраці між громадським суспільством і міліцією. Так, було фактично ліквідоване Управління моніторингу з дотримання прав людини при МВС, звільнені помічники Міністра з прав людини, – навіть попри заяву Президента у зв’язку з цими подіями про те, що «не можна економити на правах людини». Припинилась діяльність мобільних груп, громадських рад

За даними соціологічних досліджень, проведених Харківським інститутом соціальних досліджень спільно з Харківською правозахисною групою, кількість жертв незаконного насильства з боку міліції зросла з 604000 людей у 2009 році до 780000-790000 в 2010 році. Зросла кількість випадків смерті в райвідділах міліцій з 23 у 2009 році до 51 в 2010 році. Це свідчить про непрофесійність роботи керівництва відомства.

Деякі публічні висловлювання Могильова штовхають його підлеглих до протиправної манери поведінки, зловживання владою і службовим становищем.

9 липня Міністр в ефірі телеканалу ІНТЕР заявив, що роботу відомства він оцінюватиме по кількості порушених кримінальних справ. По суті, така політика навіть гірша за показники розкритих злочинів, і сприяє використанню незаконних методів у роботі міліції.

Широкого розголосу набула заява Міністра про те, що «появление в прессе или в интернете сообщений я не собираюсь даже проверять». Але відповідно до пункту 4 статті 94 Кримінально-процесуального кодексу України «повідомлення, опубліковані в пресі», які містять в собі ознаки правопорушення, мають тягнути за собою їх перевірку і прийняття рішення щодо порушення або відмови у порушенні кримінальної справи.

Також, коментуючи розслідування теракту в Макіївці, Могильов з гордістю заявив, що «более трех тысяч дактилоскопировано»[2], що є очевидним визнанням масових порушень Закону України «Про міліцію» та нормативних актів МВС щодо дактилоскопічного обліку, оскільки подібній процедурі підлягають тільки особи, які отримали адмінпокарання у вигляді адміністративного арешту на термін від 1 до 15 діб або відносно яких порушена кримінальна справа.

Розпорядження і публічні висловлювання міністра з приводу оцінки роботи МВС під час витребування конфіденційної інформації стосовно осіб, що лікуються за допомогою антиретровірусної і замісної терапії [3], також порушують цілу низку законодавчих норм, в тому числі примушуючи лікарів до скоєння кримінального злочину, передбаченого статтею 145 КК України «Незаконне розголошення лікарської таємниці».

Таких прикладів дуже багато. І ми з сумом маємо констатувати, що Могильов за професійними якостями та рівнем правової свідомості не відповідає посаді Міністра внутрішніх справ у демократичному суспільстві. Він повністю дискредитував і без того не дуже добру репутацію МВС, і подальше його перебування на посаді тільки погіршить ситуацію з дотриманням прав людини в міліції, сприятиме загостренню хвилі всенародного спротиву та псуванню іміджу України на міжнародному рівні.

Ми наполягаємо на відставці Могильова з посади Міністра внутрішніх справ.

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи,
член правління міжнародного товариства «Меморіал»

Президенту України

Януковичу В.Ф.

Ми, українські громадяни, вважаємо, що за час, протягом якого Міністерство внутрішніх справ України очолює Анатолій Володимирович Могильов, спостерігається планомірна деградація інституту правоохоронних органів. Зокрема, різко зросла порівняно з минулими роками кількість неправомірних дій з боку правоохоронців щодо українських громадян та іноземних гостей нашої держави, збільшилася кількість випадків несанкціонованих затримань українських та іноземних громадян з боку працівників міліції.

Резонансні правопорушення, а саме,  побиття міліціонерами працівників ЗМІ, зокрема, Юрія Стеценка з Полтави, Артема Фурманюка з Донецька, працівників видання «Свободная Одесса» і досі не отримали належної правової оцінки з боку керівництва правоохоронних органів, і передусім МВС. Розслідування цих злочинів просувається дуже повільно. Неналежне ставлення до журналістів з боку міліції не залишилось поза увагою міжнародних організацій. Не в останню чергу через втручання працівників МВС у діяльність ЗМІ Україна спустилася на 131-е місце в рейтингу «Репортери без кордонів» – нижче Іраку.

За період перебування Анатолія Могильова на посаді міністра побільшало випадків загибелі наших громадян у міліцейських відділках. Деякі з таких випадків за своєю суттю дуже скидаються на вбивства, зокрема, загибель у квітні 2010 р. в Шевченківському РУВС м. Києва студента Ігоря Індила. Тільки з березня по жовтень  минулого року, за офіційною статистикою МВС, у відділках загинули 28 осіб. За неофіційними ж даними, таких випадків більше чотирьох десятків.  Більшість із цих смертей, особливо тих, що сталися в столиці, не розслідуються належним чином, а в окремих випадках просто саботуються правоохоронними органами.

МВС перетворилось на репресивний інструмент, за допомогою якого переслідуються громадські активісти та опозиційні політики. Незаконні затримання, обшуки, «профілактичні бесіди» повертають країну до тоталітарного минулого.

Корупція та зловживання владою з боку міліцейських чиновників стали  поширеним,  майже узаконеним явищем, яке ганьбить нашу країну і вбиває будь-які сподівання українських громадян на справедливий захист державою їхньої безпеки та прав.

Враховуючи всі наведені обставини, вимагаємо від Вас найближчим часом усунути вище керівництво МВС на чолі з Анатолієм Могильовим від виконання своїх обов’язків.

P.S. Петиція разом з підписами буде публічно передана в Адміністрацію Президента України В. Януковича.

Поставити свій підпис можна тут: http://www.opir-ua.org/signature.php

Віднині з боржниками розбиратимуться жорсткіше – в дію вступає новий закон “Про виконавче провадження”. Правозахисники б’ють на сполох і побоюються появи нових корупційних схем у судах.

Головним досягненням законодавчих змін у міністерстві юстиції називають те, що боржник уже не зможе легко ухилитися від виконання судових рішень. Як сказав у коментарі прес-службі міністр Олександр Лавринович, раніше фактично кожна процесуальна дія мала погоджуватись державним виконавцем з боржником. Тепер же тільки суд, який виносив рішення, зможе фактично й далі вирішувати про можливість або неможливість його виконання.

“Не можна забороняти людині пересуватися так просто”

Із недосконалістю попередньої редакції закону погоджуються й правозахисники. Проте не з тим, що упорядковувати законодавство варто за рахунок обмеження прав людини, яке закидають новому документу. Як сказала Deutsche Welle відома юрист Тетяна Яблонська, саме так можна тлумачити новий спосіб впливу на  боржника – заборону виїзду за межі України на підставі відповідного рішення суду. “Це те, що відбувалося за радянських часів. Для притягнення людей до відповідальності є угоди про екстрадицію – не можна забороняти людині пересуватися так просто”,- каже вона.

Побоювання у правозахисника викликає і те, що, за новим законом, нерухоме майно боржників виставлятиметься на торги. А це може стати способом відбирати в людей бажані ласі шматочки землі, каже Яблонська.

Приватне майно з аукціону?

Те ж стосується і відстрочок від виставлення майна на аукціон, які зможе давати лише суд. Це, за словами юриста, також зайвий привід для судової корупції.

Проте будь-які висновки щодо можливих наслідків дії нового документа поки – лише припущення, каже Яблонська. За її словами, багато залежить від підзаконних актів, які втілюватимуть новий закон у життя. Зокрема, важливе питання – ким саме і за якою схемою проводитимуться майнові аукціони?

Результати всеукраїнського дослідження «Індекс стигми ЛЖВ» стверджують – більша половина (51%) українців, хворих на ВІЛ/СНІД, стикалися з проявами дискримінації та стигматизації. Здебільшого це проявляється через плітки (30%), усні образи хворого (18%) та психологічний тиск з боку подружжя/партнера (12%).

Кожен четвертий хворий (25%) зазначив, що його ВІЛ-статус цілком або частково був причиною обмежень у доступі хоча б до однієї із послуг у соціальній або медичній сферах (надання медичної допомоги, послуг у сфері сексуального та репродуктивного здоров’я, планування сім’ї, проблеми з житлом, перешкоди у навчанні). Частіше за інших це були відмови у наданні медичного обслуговування (20%).

«На жаль, в нашому суспільстві досі існує багато міфів щодо ВІЛ/СНІДу, які спричиняють нерозуміння ситуації, дискримінаційні дії та порушення прав людей, інфікованих ВІЛ, – говорить Оксана Брижовата, керівник «Відділу інноваційних програм» ВБО «Всеукраїнська Мережа ЛЖВ», – Страждають від цього в першу чергу люди, які найбільше потребують підтримки та допомоги. Порушуються навіть їх базові права, закріплені Конституцією України, як то право на роботу, житло, медичний догляд чи соціальне обслуговування».

Згідно дослідження, медичні працівники – люди, які начебто мали в першу чергу підтримувати хворих, навпаки піддають їх дискримінації. Так, за оцінкою опитуваних, працівники системи охорони здоров’я після розкриття ВІЛ-статусу респондентів частіше демонстрували дискримінацію щодо них (28%), ніж підтримку (19%).

Недотримання конфіденційності та несанкціоноване розголошення інформації про ВІЛ-статус хворого є однією з найголовніших проблем ЛЖВ сьогодні. Більше третини опитаних (37%) стверджують, що хоча б раз, але стикалися з таким проявами. При цьому досить часто подібні порушення відбуваються з боку медичних працівників, особливо таких медичних закладів, як жіночі консультації, пологові будинки, поліклініки за місцем проживання тощо. Так, наприклад, 28% жінок, хоча б раз отримували від медичних працівників пораду відмовитися від народження дітей, при тому, що ВІЛ-інфіковані матері при прийомі ліків, можуть народжувати абсолютно здорових дітей.

В опитуванні взяло участь 1500 респондентів з усіх регіонів України.

Дослідження «Індекс стигми ЛЖВ» – міжнародний проект, участь у якому взяли понад 40 країн з усього світу. Це стало перше в Україні дослідження, яке проводилося ВІЛ -позитивними людьми серед для таких самих людей, постраждалих від епідемії ВІЛ/СНІДу. В Україні дослідження проводилося ВБО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» у партнерстві з ГО «Соціоконсалтинг».

Повну версію дослідження можна переглянути тут

Довідкова інформація:

Стигма – Негативна асоціація людини з чим-небудь ганебним, непрестижним, відштовхуючим. Це явище схоже до стереотипу і відрізняється від нього спрямованістю на якості людини.

Дискримінація – це негативні вчинки, спричинені стигмою, які здійснюються з метою знецінення та зниження життєвих можливостей стигматизованої людини.

Хрест на стінах громадських будівель не є порушенням релігійних свобод нехристиян. Таким є остаточний вирок Європейського суду з прав людини після розгляду апеляції італійського уряду. Для Італії це питання принципове.

Дискусія між Апеннінською державою та Європейським судом тривала кілька років. Так, у листопаді 2009 року Страсбурзький суд постановив, що громадянка Італії фінського походження Соіле Лаутсі має рацію, вимагаючи прибрати розп’яття зі шкіл. Тому що «присутність хреста в класах суперечить праву на навчання, зокрема, праву батьків виховувати своїх дітей згідно з власними філософськими та релігійними поглядами». За вироком Італія мала виплатити позивачці компенсацію у п’ять тисяч євро. Однак таке рішення викликало бурхливу реакцію в країні, а її уряд подав апеляцію. Позиція Італії, висловлена урядом та президентом, є такою: хрест мусить лишатися, тому що він є не лише християнським символом, а символом „нашої традиції, а також толерантності, солідарності та поваги до інших”, пояснюють там. „Італія говорить „ні” Європі, яка бажає розмити символи власної ідентичності”, – наголошує офіційний Рим.

Ватикан: „Біла стіна – не вихід”

Цими днями в очікуванні остаточного вироку Страсбурга із цього питання знову висловився Ватикан, який 2009 року назвав рішення європейського органу „короткозорим”. „Біла стіна замість хреста – це не вирішення проблеми, – наголосив глава Ради Ватикану з питань культури кардинал Джанфранко Равазі, – біла стіна веде до порожнечі, до культурної вразливості”. Кардинал запропонував протилежне рішення: „Є неправильним прибирати власні символи, щоб не ображати чутливість іншого. У цьому випадку правильніше не прибирати, а додавати поряд символи інших релігій”, – вважає кардинал Равазі. Щоправда, на практиці не так вже й легко впровадити й „принцип додавання”.

Може, просто додати?

Так, кілька днів тому за рішенням Касаційного суду Італії був відсторонений від роботи суддя Луїджі Тості, який відмовлявся проводити засідання, поки у всіх судах країни не приберуть хрести із залів або не повісять поряд менору – символ іудаїзму. Спочатку судді надали залу, де хреста не було. Але оскільки він продовжував наполягати на відсутності хреста або присутності поряд менори у всіх судах країни, і відмовлявся проводити засідання, то Касаційний суд підтвердив своє рішення виключити його з професійної спілки. Тепер Луїджі Тості збирається звернутись з позовом до того ж Страсбурзького суду з прав людини.

Якщо для італійської держави хрест є „символом толерантності до іншого”, то як його бачать самі італійці? Згідно з опитуваннями, думки щодо присутності розп’яття у громадських місцях розділяються приблизно навпіл з деяким переважанням захисників християнського символу. Аргументи захисників, якщо судити з дискусій в інтернеті, є схожими на офіційну позицію: „це не просто хрест, це наша італійська ідентичність”, „тільки таким чином ми можемо ствердити нашу традицію, зважаючи на появу символів різних інших релігій”. Водночас противники присутності хреста зауважують, що „традиція вивішувати хрести в громадських місцях є насправді не такою вже древньою, – пише один молодий користувач на сайті відомої газети „Ла Стампа”, – вона бере витоки від часів Муссоліні. Тоді поряд з хрестом на стіні висіли також портрети самого дуче та короля”. „Як на мене, – пише інший користувач, – хрест у громадських місцях нічого не додає і нічого не забирає. Можна спокійнісінько бути віруючим, не бачачи повсюди хрестів, а можна продовжувати не вірити, весь час на них наштовхуючись”.

Управління верховного комісара у справах біженців ООН очікує від українського уряду пояснень, як з території України зник палестинський інженер Дірар Абу-Сісі. Експерти кажуть про співпрацю спецслужб.

Суд Петах-Тікви частково зняв заборону на публікацію подробиць справи, уперше визнавши, що інженер Абу-Сісі таки перебуває в Ізраїлі. Обставини його викрадення з України досі невідомі. Палестинський інженер зник з потягу «Харків – Київ» ще 19 лютого. Однак до цього часу жодна з офіційних установ не коментує факт зникнення Дірара Абу- Сісі, який приїхав в Україну, аби отримати тут українське громадянство.

На звернення представника УВКБ ООН в Україні до українського МВС міліція відписала, що не знає про місце перебування палестинського інженера і те що з ним сталося і зараз перевіряє свідчення його дружини українки  Вероніки Абу- Сісі, яка й повідомила про зникнення чоловіка.  «Ми очікуємо  більш детальні роз’яснення. Їх очевидно повинні надати представники українських урядових структур  та представники уряду Ізраїлю. Бо ця людина, яка перебувала на території України, була особою, якою опікувалося УВКБ ООН. Те що сталося, як він так швидко зник тут і з’явився в Ізраїлі викликає у нас занепокоєння його долею. Є сумніви, що затриманого його було з дотриманням правових норм», сказав Deutsche Welle речник УВКБ ООН в Україні Максим Буткевич.

Дипломатичний конфуз

Експерт з питань безпеки, директор інституту публічної політики Віктор Чумак каже, що від офіційних органів, зокрема від спецслужб і контррозвідки інформації громадськість так і  не дочекається. «У них проблема як це сказати вголос. Сказати, що допомагали, то визнати недружні дії відносно палестинського громадянина, бо це ж незаконно. Сказати, що нічого не знали, це визнати себе безпорадними і такими що нічого не контролюють в своїй країні. Тому буде просто мовчання», – прогнозує він. Натомість експерт схиляється до того, що українські спецслужби були поінформовані про спецоперацію ізраїльських спецслужб, адже зазвичай такі організації співпрацюють. І якщо, на думку Чумака, ізраїльський «Моссад» чи інша служба безпеки надали вагомі аргументи, що Дірар Абу- Сісі пов’язаний з терористичними організаціями, то українські спецслужби могли й допомагати у вивезені палестинського інженера з території України.  Натомість дружина викраденого палестинця Вероніка Абу-Сісі має намір подати до суду на Україну, оскільки українська влада порушила Конституцію та Декларацію з прав людини.

За минулий рік МВС України стало своєрідним рекордсменом: під його юрисдикцією померло більше 50 українців. Звичайно, не до всіх смертей доклали руки працівники міліції, але у значній кількості без їх втручання не обійшлося. Ігор Індило, Михайло Стадник, Дмитро Ящук, Олександр Разуменко – цей перелік можна продовжувати, але всі ці прізвища об’єднує одна біда – вони померли в міліції…

Смерть під вартою або в міліції є надзвичайно серйозною і не відновлювальною подією за яку несе відповідальність держава і має відповідний обов’язок ретельно, ефективно і невідкладно розслідувати усі випадки смертей. Таке зобов’язання передбачене ст. 2 Європейської конвенції захисту прав і основоположних свобод. Але виявляється, що українська держава не в змозі ефективно розслідувати такі випадки у зв’язку із тим, що просто не має ефективного механізму розслідування.

Якщо уважно передивитися механізм реагування на випадки смертей в установах та органах міліції, то можна побачити, що ключову роль відіграє у цьому прокуратура разом із вищим керівництвом МВС України. Так, прокурор або вищестоящий орган, посадова особа у керівництві міліції при отриманні інформації про факт смерті людини в міліції доручають Інспекції з особового складу Департаменту кадрового забезпечення МВС України та/або Службі внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України провести перевірку даного факту. Інспектори ІОС таабо оперативні працівники СВБ, здійснюють перевірку шляхом використання оперативно – розшукових методів, а саме опитування, витребування документів, спостереження та інш. За результатами таких перевірок або розслідувань складається висновок із детальним викладенням фактів, доказів, пояснень, які підтверджують або не підтверджують причетність/непричетність до такого факту працівників міліції відповідного органу/установи міліції. У більшості випадків у прокуратуру надходять висновки із «виправдуванням» дій працівників міліції, на підставі яких прокуратура відмовляє у порушенні кримінальної справи. У той самий час керівництво міліції, використовуючи засоби дисциплінарного впливу (навіть до звільнення з органів внутрішніх справ !), виносить свої «вироки» тим працівникам міліції, які хоч якесь відношення мали до даного факту. Дістається черговому по органу, відповідальному від керівництва, безпосередньо працівникам, які доставляли та/або затримували. Цей перелік може бути довшим або коротшим в залежності від кожного конкретного випадку. Таке реагування керівництва міліції є непрямим підтвердженням тих порушень, які припустили працівники міліції у випадку смерті людини.

У підсумку ми отримуємо технологію, коли розслідування фактів смертей в міліції розглядає сама міліція, що йде у супереч вимогам міжнародних документів, які були ратифіковані Україною, де чітко прописано, що злочини, які скоїли посадові особи поліції повинні розслідуватися незалежним органом. Просто логічно неможливо ефективно розслідувати факти, до яких причетні працівники міліції руками інших працівників міліції.

Що ж робити? Пропонуємо звернутися до досвіду розвинених демократій таких як, наприклад, Об’єднане Королівство. Звичайно, система побудови поліцейської служби відрізняється від України тим, що вона децентралізована та багаторівнева. Так, ось згідно із статистичними даними Незалежної Ради з Питань Смертей під Вартою (Independent Advisory Panel on Deaths in Custody) (створена у взаємодії Міністерства Юстиції, Міністерства внутрішніх справ та Міністерства охорони здоров’я) у 2010 році в поліцейських відділках померло 3 (!) людини, у 2009 – 16, у 2008 – 18. Можна брати до уваги аргументи, що у британських відділках поліції можуть утримувати максимум 36 годин, а в наших ІТТ – 10 діб, і що фінансова забезпеченість в Британії краща тощо. Але, для того, аби людина померла вистачить і кількох хвилин, якщо їй не надавати допомогу та/або застосовувати незаконне насильство. Необхідно також зауважити, що відповідно до Акту про Поліцію та Докази у Кримінальних Справах 1984 року (Police and Criminal Evidence Act) (аналог нашого кримінально – процесуального кодексу) поліція несе повну відповідальність за життя та здоров’я громадянина, якого вона звільнила з під-варти ще протягом 24 (!) годин. Тобто, якщо людина вийшла з поліцейської дільниці і протягом доби померла, такий факт буде зафіксований як смерть в поліцейській дільниці із відповідними наслідками.

А тепер до розслідування таких фактів. Вже згадувана нами Незалежна Ради з Питань Смертей під Вартою є великою мірою аналітичним центром який працює над загальною превенцію таких випадків. Для розслідування фактів смертей у поліцейських відділках існує Незалежна Комісія з Поліцейських Скарг (Independent Police Complaints Commission). Комісію було створено після прийняття Акту про Реформування Поліції (Police Reform Act) у квітні 2004 року. ЇЇ головним завданням є підняття рівня довіри населення до системи оскарження дій поліцейських. Комісія також розслідує найбільш серйозні скарги та звинувачення у неналежному поводженні поліцейських, а також розглядає апеляції у випадках, коли скаржники не задоволені розглядом їх скарги поліцією. Крім того у компетенцію розгляду Комісії обов’язково потрапляють усі випадки смертей у поліції, спричинення поліцейськими тілесних ушкоджень, випадки расової дискримінації з боку поліцейських та корупція. Комісія є цілком незалежною та приймає свої рішення цілком незалежно від поліції, уряду та скаржників. Голова Комісії підзвітний Міністру внутрішніх справ, але операційно незалежний від нього. До складу Комісії входять фахівці різних кваліфікацій: юристи, колишні поліцейські офіцери, лікарі, фахівці по роботі з персоналом тощо. Для виконання своїх завдань Комісія має наступні повноваження, які передбачені Актом про Реформування Поліції:

• Запитувати будь-яку інформацію, яка стосується скарги;

• Відвідувати будь-яку установу поліції;

• Вносити пропозиції щодо змін у функціональних обов’язків поліцейських;

• Надавати рекомендації та поради стосовно розслідування скарг на дії поліції, а також щодо покращення поліцейської практики, які випливають з процесу розслідування;

• Надавати звіти, включаючи щорічні, а також у будь-який час на вимогу МВС;

• Надавати інші звіти, які на думку Комісії, звернуть увагу на окремі питання;

• Здійснювати моніторинг системи шляхом запитування інформації від поліцейських рад та підрозділів;

• Інспектувати будь-які поліцейські приміщення.

Все наведе вище лише маленький огляд того, що можна зробити для того, аби скарги на поліцію/міліцію розслідували більш незалежно. Звичайно, в такий системі також є безліч недоліків, але вона містить головне – намагання підвищити рівень довіри до себе з боку населення і запевнення громадянина в тому, що його скарга буде розглянута належним чином і результатам розгляду він зможе довіряти.

Україна – не Об’єднане Королівство, але вона також потребує реформування системи розслідування скарг на дії міліції, серед яких найтяжчою є факт смерті людини у відділку міліції і розпочате реформування органів внутрішніх справ має торкнутися і цієї сфери. Нам залишається тільки пильнувати цей процес і сподіватися на краще.

Євген Сеперович – слідчий по справі учасників Майдану, який вже став легендою України через свої цинічно неприховані протизаконні дії – сьогодні перестрибнув самого себе у зневазі до нашої держави та її законів.

Сьогодні організатор Підприємницького Майдану Сергій Мельниченко мав продовжити читання матеріалів порушеної проти нього кримінальної справи і підписати відповідно до ст.218 КПК України протокол ознайомлення з матеріалами справи. Як і передбачено законодавством, він прибув до слідчого управління ГУ МВС України в м. Києві, куди також повинна була з’явитися його адвокат Віра Михайленко. Мельниченко прийшов трохи раніше і очікував на адвоката, коли вийшов Сеперович і запросив його до себе.

Завівши громадського активіста до кабінету, слідчий відразу зажадав, щоб той підписав протокол ознайомлення з матеріалами справи. На прохання Мельниченка дати йому можливість спокійно завершити читання справи і за участі захисника скористатися правом на заявлення клопотань відповів грубою відмовою і почав примушувати підписати документ, вчиняючи несамовитий психологічний тиск.

Відповідно до діючого законодавства п. Мельниченко поставив вимогу підписувати протокол виключно у присутності адвоката і попросив викликати пані Михайленко до кабінету. На це Сеперович відповів, що доведеться трохи почекати і вийшов з кабінету. Повернувся він у супроводі двох чоловіків і заявив, що це поняті, які засвідчують відмову обвинуваченого знайомитися з матеріалами справи і підписувати протокол ознайомлення. З вигляду прибулих було очевидно, що це співробітники МВС. Один із них вже був двічі присутнім при проведенні слідчих та інших процесуальних дій, зокрема при зачитуванні обвинувачення над непритомним Мельниченком в один із минулих візитів.

Сергій Мельниченко вкотре пояснив, що має намір діяти в рамках українського законодавства і не бажає брати участі у фальсифікації документів, яку робить Сеперович. Тобто, він не відмовляється ані знайомитися з матеріалами справи, ані підписувати протокол ознайомлення, але виключно в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України, і за участі захисника.

– Адвокат не з’являється, – зловісно всміхнувся слідчий, – тому підпишемо протокол і так.

І наказав понятим підписати протокол, в якому зазначив, що обвинувачений відмовляється його підписувати.

– Так адвокат же тут, я з нею спілкуюся, вона намагається з Вами зв’язатися, але Ви не берете слухавку! – здивувався Мельниченко.

– Усе, слідство завершене, – відрізав Сеперович, – ходімо вниз. Один з понятих спробував заперечити: “Якщо адвокат тут, то давайте покличемо”. На це слідчий заявив, що у нього обмаль часу і немає коли займатися пустими формальностями, та наказав Мельниченку залишити приміщення і повів до виходу. Біля пропускного пункту вони зустріли адвоката, і Сергій зауважив: “Адвокат на місці, чекає виклику. Ми можемо повернутися і виконати слідчі дії належним чином”. У відповідь Сеперович вказав на двері і заявив, що вони обоє вільні, робити їм тут більше нічого.

На цей момент Сергій Мельниченко, організатор всеукраїнського Підприємницького Майдану, та його захисник ознайомилися лише з 5-ма із 10-ти томів порушеної проти нього справи за “пошкодження” гранітної плитки, якою вистелений Майдан. Нагадаємо, жодного пошкодження покриття Майдану Незалежності не встановлено у передбачений Законом спосіб. Слідчий всіляко перешкоджає лідеру підприємців та його захиснику знайомитися з матеріалами кримінальної справи належним чином, він постійно квапить цей процес, підганяє, мотивуючи тим, що на нього давлять зверху, і йому необхідно якомога скоріше закінчити досудове слідство.

Київська міліція кваліфікує інцидент з побиттям темношкірого чоловіка, який стався між станціями метро Хрещатик і Арсенальна, як хуліганство без расистських мотивів, повідомляє LB.ua.

Як заявила прес-офіцер міліції метрополітену Наталія Керницька, підстав вважати цей випадок злочином на ґрунті расової дискримінації немає.

“Постраждалий за походженням нігерієць, але він давно громадянин України. Хлопці просто випили, посперечалися з ним, наступили один одному на ноги. Злочин кваліфікували як хуліганство і саме в такій формі вже передали слідству”, – сказала Керницька.

За словами Керницької, обох нападників затримали, вони перебувають у лінійному управлінні міліції в метрополітені. У вагоні під час бійки виявився працівник Оболонського районного управління МВС, він виступає свідком. Відео інциденту, опубліковане в мережі блогером Славою Баранським, також розглядають як доказ.

Водночас, правозахисні організації стверджують, що в Україні майже всі злочини, скоєні на ґрунті расизму, називають хуліганством.

“У Кримінальному кодексі є окремі статті – за вчинення злочинів на расовому ґрунті. Але в Україні такі випадки найчастіше кваліфікують просто як хуліганство, тому немає адекватної картини з проблеми расизму”, – стверджує Тетяна Мазур, директор Міжнародної амністії в Україні, пише видання.

За словами експерта, держава також не веде офіційної статистики злочинів на расовому ґрунті. Громадські організації здійснюють моніторинг, але у них немає доступу до офіційної інформації, тому адекватно оцінити ситуацію неможливо.

Нагадаємо, у своєму блозі співробітник компанії Яндекс Слава Баранський повідомив, що в суботу, 2 квітня, між станціями київського метро Хрещатик і Арсенальна у вагоні потягу троє чоловіків побили темношкірого пасажира.