В ніч з 14 на 15 лютого 2006 року владні органи України вислали до Узбекистану 11 біженців. Всі вони прибули в Україну з наміром просити статусу біженця, переховуючись від переслідувань з боку влади Узбекистану та в страху за своє життя. Замість того, щоб надати їм притулок і захист, українська влада віддала їх до рук катів.

Восени 2006р., завдяки зусиллям правозахисників та тиску Європейського Союзу,  стало відомо про подальшу долю цих 11 осіб. Всі вони були засуджені узбецькою владою за сфабрикованими справами до різних строків ув’язнення та виправних робіт.

Нижче список імен на строків ув’язнення/виправних робіт:

1.            Хасанов Ільхом – 13 років

2.            Ахмедов Ікром – 9 років

3.            Абдурахімов Аріф – 3 роки

4.            Гафуров Еркін – 3 роки

5.            Мелікузієв Мухмуд – 3 роки

6.            Рауфов Мадамін – 3 роки

7.            Хамзаєв Хаят – 3 роки

8.            Іскандіяров Ділмурод – 3 роки

9.            Ільясов Бахтійор – 3 роки

10.          Джураєв Тохір – 3 роки

11.          Джураєв Шухрат – строк невідомий

Чи щось змінилося в Україні у сфері надання притулку за п’ять років, що минули?Чи перестала Україна порушувати свої обов’язки за Конвенцією ООН «Про біженців» та Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод? На жаль, відповідь проста: «НІ! Нічого не змінилося.» Влада України так само переслідує біженців і готова видавати їх до країн походження за першим запитом.

Яскравим прикладом тому є серія арештів біженців з Узбекистану влітку 2010 року.  Протягом трьох літніх місяців були затримані 5 узбецьких біженців. За поданням органів прокуратури четверо з них були заарештовані спочатку на 30-40 днів, а потім строком до 18 місяців у зв’язку із процедурою екстрадиції. Вони досі перебувають в СІЗО в очікуванні рішення прокуратури. Тільки 1 з п’яти осіб був через деякий час  звільнений, у зв’язку із тим, що влада Узбекистану не надіслала необхідних для подальшої процедури екстрадиції документів.

На думку проекту «Без кордонів», єдине, що перешкоджає безвідкладній екстрадиції цих біженців, – це своєчасне звернення їх захисників до Європейського суду з прав людини. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово заявляв про неприпустимість екстрадиції до Узбекистану через масове застосування тортур в цій країні, особливо – щодо осіб, які переслідуються за політичними та релігійними мотивами.

Згідно українського законодавства, строк ув’язнення тих, щодо кого провадиться процедура екстрадиції може тривати до одного року і шести місяців. Скільки ще часу знадобиться Генеральній Прокуратурі, щоб усвідомити і прийняти той факт, що екстрадиції до Узбекистану неможливі в принципі, якщо Україна не лише декларує, а й на практиці дотримується своїх обов’язків в сфері прав людини? І невже для такого розуміння необхідно тримати біженців в умовах СІЗО (які омбудсмен нещодавно назвала «нелюдськими») – тільки через те, що вони звернулися із проханням надати притулок?

Донецькі правозахисники заявляють про можливі фінансові зловживання у Торезькому психоневрологічному інтернаті. Більшість дорослих вихованців цього закладу в суді позбавлені права самостійно розпоряджатись пенсіями, які їм платить держава. В громадській організації «Мартін клуб» вважають це корупційною схемою, що призводить до інших порушень прав цих людей. Втім, і влада, і директор закладу спростовують закиди.

Наталії Горпінченко 27 років. Майже все своє життя вона провела у Торезькому інтернаті через розумову недостатність. Як говорить Наталя, до 2006 року вона і її товаришки самі розпоряджалися своїми коштами, але після рішення суду, яке ініціював директор Торезького інтернату, вони стали цілком залежні від керівництва закладу.

«Дівчатка підходять до нього: ми хочемо на руки отримувати свої пенсії. Як це так – все життя отримували на руки. А тепер – хоп! – і ви нас визнали недієздатними. А директор каже: так це суд вас такими визнав», – розповіла дівчина.

Наталії за допомогою правозахисників вдалось в суді відстояти свою дієздатність, щоб самостійно розпоряджатися державною пенсією і вийти на волю, але вона – лише одна з небагатьох із майже 300 дорослих інвалідів, які зараз мешкають у Торезькому інтернаті, і яких позбавили можливості самостійно розпоряджатися своїми грошима. Гроші людей, щонайменше 200 тисяч гривень на місяць, надходять на рахунок інтернату. В інвалідів немає доступу до коштів. І це, на думку правозахисної організації «Мартін клуб», є порушенням прав людини.

«Там є люди, жінки, які у 90-ті були дітьми, а сьогодні вони вже жінки. І їх декілька років назад директор позбавив дієздатності. З нашої точки зору це неправильно. Ну немає там таких відхилень, заради чого можна позбавити дієздатності. А є там корупційна схема, яка була використана», – говорить голова організації «Мартін клуб» Вікторія Федотова.

Спецкомісія нічого не знайшла у Торезькому інтернаті

Директор Торезького інтернату Олександр Васякін посилається на результати судової медичної експертизи, що визнала інвалідів неспроможними до самостійного життя. Він зазначає, що усі пенсії використовуються для додаткового харчування інвалідів. Втім, самі люди не можуть цього проконтролювати.

Не знайшла жодних порушень у Торезькому будинку і спеціальна комісія, яку створив голова Донецької облдержадміністрації Анатолій Близнюк.

«Громадськість, прокуратура, міліція – вони майже добу провели в цьому інтернаті. З урахуванням того, що для них виділені чималі кошти – людям там допомагають. І крапка», – заявив Близнюк.

Прокуратура Донецької області не виявила в інтернаті підстав для порушення кримінальної справи, втім, правозахисники вважають останню перевірку занадто швидкою. Адже, за словами Вікторії Федотової, не всі дорослі інтернатівці є психічно відсталими, а більшість із них страждають від відсутності будь-якої освіти і можливості розпоряджатись власним життям і грошима.

Процедура призначення

 

Кому надається допомога

Право на допомогу мають:

–           одинокі матері (які не перебувають у шлюбі), одинокі усиновлювачі, якщо у свідоцтві про народження дитини (рішенні про усиновлення дитини) відсутній запис про батька (матір) або запис про батька (матір) проведено в установленому порядку державним органом реєстрації актів цивільного стану за вказівкою матері (батька, усиновлювача) дитини.

–          вдова та вдівець з дітьми, мати (батько) дітей у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, які не одержують на них пенсію в разі втрати годувальника або соціальну пенсію.

Водночас якщо одинока мати (вдова, вдівець), мати (батько) дітей у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, уклала шлюб, за нею зберігається право на одержання допомоги на дітей, які народилися до шлюбу, за умови, якщо ці діти не були усиновлені чоловіком (дружиною).

Чи надається допомога у випадку, якщо матір не перебуває в зареєстрованому шлюбі з особою з якою вона веде спільне господарство  ?

Потрібно зазначити, що жінка, яка має дітей від особи, з якою вона не перебувала і не перебуває в зареєстрованому шлюбі, але з якою вона веде спільне господарство, разом проживає і виховує дітей, право на одержання допомоги, встановленої на дітей одиноким матерям, не має. При реєстрації цією жінкою шлюбу з особою, яка є батьком її дітей, допомога на дітей, народжених від цієї особи, не призначається.

Чи надається допомога на дітей, які перебувають на повному державному утриманні ?

Ні не надається. Водночас якщо дитина, яка перебуває на утриманні в інтернатному закладі за рахунок держави, під час літніх канікул перебуває вдома, зазначена допомога призначається за повні місяці перебування дитини вдома на підставі довідки навчального закладу про те, що дитина в цей час не перебувала на утриманні в інтернатному закладі за рахунок держави.

Куди  звертатися за допомогою

Звертатись за призначенням необхідно до органів праці та соціального захисту населення по місцю реєстрації отримувача допомоги.  Допомога може бути призначена за місцем фактичного проживання за умови подання довідки про неодержання зазначеної допомоги в органі праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації.

Важливо врахувати, що допомога на дітей одиноким матерям призначається незалежно від одержання на дітей інших видів допомоги.

Перелік документів необхідних для отримання допомоги

Для призначення допомоги на дітей одиноким матерям до органу праці та соціального захисту населення подаються такі документи:

1) заява про призначення допомоги, що складається за формою, затвердженою Мінпраці;

2) витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про реєстрацію народження дитини із зазначенням відомостей про батька дитини для призначення допомоги, виданий відділом реєстрації актів цивільного стану, або довідка про народження із зазначенням підстав внесення відомостей про батька дитини, видана виконавчим органом сільської, селищної, міської (крім міст обласного значення) рад для виплати допомоги;

3) копія свідоцтва про народження дитини;

4) довідка про проживання дитини з матір’ю, видана за місцем проживання сім’ї. У разі неможливості одержати таку довідку орган праці та соціального захисту населення здійснює обстеження сім’ї за місцем проживання і складає акт із зазначенням факту проживання дитини з матір’ю. У разі, коли дитина навчається за межами населеного пункту, в якому проживає мати, і не перебуває на повному державному утриманні, замість довідки про проживання дитини з матір’ю подається довідка з місця проживання матері та довідка з місця проживання (навчання) дитини.

Також потрібно зазначити, що вдови та вдівці подають копію свідоцтва про смерть одного з подружжя та довідку про те, що вони не одержують на дітей пенсію в разі втрати годувальника або соціальну пенсію.

Мати (батько) дітей у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, які не одержують на них пенсію в разі втрати годувальника або соціальну пенсію, подають також копію свідоцтва про розірвання шлюбу, копію свідоцтва про смерть одного з батьків та довідку про те, що вони не одержують на дітей зазначені пенсії.

Що робити у випадку коли особа народила дитину за межами України і не може подати документ, який підтверджує той факт, що вона є одинокою матір’ю?

У цьому випадку рішення про призначення допомоги на дитину такій особі приймається органом праці та соціального захисту населення на підставі обстеження матеріально-побутових умов сім’ї і документа про народження дитини, легалізованого в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Чи продовжується виплата допомоги у випадку навчання дитини ?

Якщо діти навчаються за денною формою у вищих навчальних закладах I – IV рівня акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, виплата допомоги на дітей одиноким матерям продовжується на підставі довідки навчального закладу – до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років.

Умови припинення виплати допомоги

Виплата допомоги на дітей одиноким матерям припиняється у разі:

–          позбавлення отримувача допомоги батьківських прав;

–          відмови отримувача допомоги від виховання дитини;

–           тимчасового влаштування дитини на повне державне утримання;

–          відібрання дитини в отримувача допомоги без позбавлення батьківських прав;

–          позбавлення волі отримувача допомоги за рішенням суду;

–          скасування рішення про усиновлення дитини або визнання його недійсним;

–          працевлаштування дитини або реєстрації нею шлюбу до досягнення 18-річного віку;

–           надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, якщо вона записана матір’ю або батьком дитини;

–          смерті дитини;

–          смерті отримувача допомоги.

Виплата допомоги припиняється на підставі поданих обґрунтованих пропозицій органу опіки та піклування чи державного соціального інспектора органу праці та соціального захисту населення з місяця, що настає за місяцем, в якому виникли зазначені обставини, за рішенням органу, який призначив допомогу.

Строк протягом якого виплачується допомога

Допомога на дітей одиноким матерям призначається з місяця, в якому було подано заяву з усіма необхідними документами, та виплачується щомісяця по місяць досягнення дитиною 18-річного віку (якщо діти навчаються за денною формою у вищих навчальних закладах I – IV рівня акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, – до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років) включно.

Потрібно пам’ятати, що виплата допомоги в розмірі, що перевищує мінімальний, здійснюється протягом шести календарних місяців. Якщо особа, якій призначена допомога, після закінчення зазначеного строку не підтвердила право на призначення допомоги у розмірі, що перевищує мінімальний, допомога виплачується у мінімальному розмірі.

Розмір допомоги на дитину одинокій матері

Допомога на дітей одиноким матерям, одиноким усиновителям (вдовам, вдівцям), матері (батьку) у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, які мають дітей віком до 18 років (якщо діти навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних закладах I – IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладах, – до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років) надається, у розмірі, що дорівнює різниці між 50 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Середньомісячний сукупний дохід сім’ї визначається згідно з Методикою обчислення сукупного доходу сім’ї для всіх видів соціальної допомоги, що затверджується наказом Мінпраці, Мінекономіки, Мінфіном, Мінмолодьспортом та Держкомстатом.

До складу сім’ї особи, що звертається за призначенням зазначеної допомоги, включаються чоловік (дружина); рідні, усиновлені та підопічні діти віком до 18 років, а також діти віком до 23 років, які навчаються за денною формою у вищих навчальних закладах I – IV рівня акредитації та професійно-технічних навчальних закладах і не мають власних сімей незалежно від місця проживання або реєстрації; неодружені повнолітні діти, які визнані інвалідами з дитинства I та II групи або інвалідами I групи і проживають разом з батьками; непрацездатні батьки чоловіка та дружини, які проживають разом з ними і перебувають на їх утриманні у зв’язку з відсутністю власних доходів; жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, не перебувають у шлюбі, але мають спільних дітей.

Мінімальний розмір

Категорія дітей	01.01.2011	01.04.2011	01.10.2011	01.12.2011
Діти віком до 6-ти років	244,80 грн.	249,60 грн.	236,10 грн.	239,70 грн.
Діти віком від 6 до18  років	293,10 грн.	299,10 грн.	306,60 грн.	312,60 грн.
Діти віком від 18  років до 23 років	282,30 грн.	288  грн.	295,50 грн.	301,20 грн.
Максимальний розмір
Діти віком до 6-ти років	408 грн.	416 грн.	426,50 грн.	435 грн.
Діти віком від 6 до18  років	488,50 грн.	498,50 грн.	511 грн.	521 грн.
Діти віком від 18  років до 23 років	470,50 грн.	480 грн.	492,50 грн.	502 грн.

Зазначена допомога призначається на кожну дитину.

Розмір допомоги перераховується з дня досягнення дитиною відповідного віку без звернення одержувача допомоги до органу праці та соціального захисту населення.  Розмір допомоги, яка надається з урахуванням доходів сім’ї, може бути перерахований з місяця подання отримувачем допомоги заяви до закінчення строку її призначення.

Нормативно-правові документи, які можуть бути корисними щодо призначення і виплати допомоги при народженні

Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2811-12&p=1270204897733506

Закон України «Про державний бюджет України на 2011 рік»

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2857-17&p=1295016075354378

Постанова Кабінету міністрів України від 27 грудня 2001 р. N 1751 «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми»

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1751-2001-%EF&p=1270204897733506

Вчора, 16 лютого, слідчий СБУ впродовж 5 годин допитував історика Руслана Забілого. Незаконно вилучений комп’ютер та жорсткі диски досі не повернули — «вивчають» матеріали. Історики обурюються таким специфічним інтересом до їхньої професії.

16 лютого СБУ повісткою викликала на допит історика, директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

Це відбулося вперше після подій вересня 2010 року, коли СБУ незаконно затримала історика, провела несанкціоновані обшуки в Національному музеї «Тюрма на Лонцького», безпідставно конфіскувала комп’ютери науковців та порушила кримінальну справу.

За результатами п’ятимісячної «експертизи» СБУ зацікавилася «державними таємницями» з комп’ютера Забілого — навчальними матеріалами кагебістів та інформацією про діяльність радянських спецслужб у Прибалтиці.

Ці документи Забілий скачав із європейського сайту KGB documents online http://www.kgbdocuments.eu/, про що і розповів вчора співробітнику української спецслужби.

Забілий розказує, що СБУ далі активно цікавиться історією України, різноманітними аспектами його наукових досліджень, особливостями музейної роботи. Слідчий запитував про контакти Руслана Забілого з іншими істориками, навіть хотів, аби зазначити дати знайомств та місця зустрічей.

«Я приїхав на цей допит, хоча мусив сам оплатити подорож зі Львова, — сподівався отримати назад комп’ютер та мої наукові праці, але, на жаль, цього не сталося. Такі допити забирають мій час, який мав би бути присвячений роботі — після вилучень матеріалів, спогадів та комп’ютерів з музею ми так і не вклалися у графіки підготовки виставки про дисидентів», — говорить Руслан Забілий.

Після скандального тиску СБУ та спроб Міністра освіти Д. Табачника цензурувати історію, зросла кількість відвідувачів музею з усієї України. Забілий також розповів, що Національний музей «Тюрма на Лонцького» навесні таки відкриє експозицію про боротьбу радянської влади проти дисидентів.

«Історія в Україні не буде таємною, як би це не хотілося комусь — закон забороняє ховати історичні документи, особливо ті, які містять інформацію про факти порушень прав та свобод людини. — говорить 36-річний науковець, — Моє ж завдання як історика: майбутні покоління повинні мати право на історичну правду і немає значення, яка ця правда — негативна чи позитивна. Тому я не припиню своєї роботи, попри всі допити та конфіскації».

Нагадаємо також, що Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького», незважаючи на доручення Президента України Януковича В., так і не передано до Українського інституту національної пам’яті. Музей також не отримав обіцяного високими посадовцями державного фінансування на цей рік.

Прес-центр Центру досліджень визвольного руху
[email protected]
тел./факс: +380 32 299-45-15,
+380 63 628-68-69

Довідка:
8 вересня в Києві співробітники СБУ незаконно затримали і впродовж 14,5 годин допитували історика Руслана Забілого і без жодної санкції суду та з численними порушеннями процесуального законодавства вилучили у нього ноутбук і два зовнішні жорсткі диски. У цих носіях інформації, окрім наукових досліджень самого Руслана Забілого, містилися електронні копії історичних матеріалів та архівних документів, що не становлять і згідно із законодавством не можуть становити державну таємницю.

Однак 9 вересня з’явилася офіційна інформація СБУ про порушення кримінальної справи за фактом готування до розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.

Після цього СБУ провела несанкціонований обшук у кабінетах істориків музею «Тюрма на Лонцького» у Львові й вилучила два ноутбуки, один жорсткий диск, паперові копії історичних документів. Вилучено також відеосвідчення дисидентів, записані дослідниками протягом 2009—2010 років.

Перший заступник Голови СБУ повідомив у листі від 14 жовтня (отриманому 20 жовтня) про те, що «вказаній кримінальній справі було надано гриф «цілком таємно”». Цей факт правозахисники коментують як спробу обмежити право на захист Р. Забілого та щоб обмежити громадський контроль за цією справою. На захист Забілого висловилися кілька сотень вчених із всього світу та правозахисні і громадські організації.

СБУ шукає держтаємницю там, де її не може бути за законом.

Державною таємницею є лише та інформація, яка визначена такою Законом України «Про державну таємницю». І саме за її розголошення передбачена кримінальна відповідальність. Інформація, яка належить до держтаємниці, перелічена у спеціальному документі «Звід відомостей про державну таємницю». Жодних історичних документів у цьому переліку немає. Закон забороняє ховати історичні документи, особливо ті, які містять інформацію про факти порушень прав та свобод людини і громадянина та незаконні дії органів державної влади та їх посадових осіб.

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»

Це музей, створений у колишній катівні КГБ та Гестапо, він один із лише двох в Східній Європі (другий у Вільнюсі, Литва). Музей за ініціативи львівської громади відкрито 28 червня 2009 року, 14 жовтня він отримав статус національного. Наприкінці цього року Музей мав відкрити експозицію про переслідування дисидентів. Працівники СБУ незаконно вилучили у співробітників музею 2 ноутбуки з копіями історичних матеріалів, а також відеозаписи спогадів дисидентів, записані у 2009—2010 роках та документи, надані дисидентами та отримані із закордонних архівів. Незважаючи на доручення Президента України В.Ф. Януковича Уряд Азарова так і не відновив дію зупиненого розпорядження попереднього уряду про передачу музею Українському Інституту національної пам’яті, тому музей далі залишається в структурі СБУ.

Інспектори дорожнього руху отримують від начальства наказ на кожний день – знайти певну кількість правопорушників. Без виконання цього плану вони не мають права закінчити свою зміну.

На сайті YouTube з’явилося відео наради у відділенні ДАІ, на якому начальство, послуговуючись нецензурною лайкою, ставить інспекторам завдання з виконання плану складання протоколів за різними видами порушення правил дорожнього руху.

На записі командир ДАІ Бердянська диктує підлеглим “план”, без виконання якого вони не мають права закінчити свою зміну. Стверджується, що запис зроблений у грудні 2010 року.

Вказівки керівництва ДАІ супроводжуються добірним матом: “Не міняємося поки не буде по вісім протоколів … чотири п’яних потрібно кожен день, б*ять, передавати …”, – говорить один з начальників Державтоінспекції.

Крім цього, інспекторам дають вказівки скільки потрібно затримати водіїв “за перевезення небезпечного вантажу”, “порушення правил проїзду залізничних переїздів”, а також “правил зупинки і стоянки”.

“Потрібен небезпечний вантаж … Зробите два – взагалі відмінно … Біля заправки покрутитися … Може, подивіться, хто там каністрами бере, буде 60 літрів”, – інструктує один з начальників.

“Вони по 50 літрів, засранці, возять”, – чути відповідь підлеглого.

Як повідомляє сайт управління ДАІ в Запорізькій області, очолює відділення ДАІ Бердянська та Бердянського району Олександр Оболонський.

Верховна Рада заборонила брати пiд варту пiдозрюваних, яким «свiтить» до 5 рокiв ув’язнення.

Ранiше цей термiн був окреслений трьома роками. Тож тепер, на думку експертiв, у мiлiцiї звужується простiр «для маневрiв». I кiлькiсть людей, яких тримають пiд рiзними приводами в СIЗО, повинна зменшитись.

Розповiсти докладно про новацiї, запровадженi Законом «Про внесення змiни до статтi 155 Кримiнально-процесуального кодексу України щодо вдосконалення порядку взяття особи пiд варту», «Експрес« попросив голову комiтету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної дiяльностi Вiктора Швеця («БЮТ» — «Батькiвщина») та заступника голови парламентського комiтету з питань правосуддя Валерiя Бондика (Партiя регiонiв).

 – Отже, панове, скажiть насамперед, як цей закон стане в пригодi простому українцевi?

В. Швець: – Досi Кримiнально-процесуальний кодекс забороняв брати пiд варту осiб, яких обвинувачують у злочинах, за якi максимальний термiн ув’язнення – три роки. Новою ж редакцією передбачено, що «взяття пiд варту як запобiжний захiд може бути застосовано у справах про злочини, за якi законом передбачено покарання у виглядi позбавлення волi на строк понад п’ять рокiв, у разi неможливостi застосування бiльш м’якого запобiжного заходу». Тобто, закон не зобов’язує тримати пiд вартою i людину, яку обвинувачують у тяжчому злочинi, мало того, вiн наголошує: вдаватися до такого заходу слiд лише за справдi нагальної потреби.

 – Тобто, «загримiти» на час слiдства за грати, якщо за вчинок «свiтить» до 5 рокiв позбавлення волi, тепер уже неможливо?

В. Б.: – Можливо, бо ми передбачили в цих змiнах низку виняткiв, коли вони не дiють.

 – Навiщо?

– Дбати про права ймовiрних правопорушникiв важливо, але ж притiм ми не маємо забувати про права решти суспiльства, якi вони можуть порушити.

Тому за цим законом у виняткових випадках взяття пiд варту як запобiжний захiд може бути застосовано й у справах про злочини, за якi «свiтить» i не бiльш нiж п’ять рокiв. Виняткiв таких шiсть. Наприклад, якщо особу пiдозрюють у скоєннi двох чи бiльше умисних злочинiв, або обвинуваченого, який ухиляється вiд слiдства чи суду, i т. д.

В. Ш.: – Те саме вiдбувається, коли має мiсце недотримання запобiжного заходу особистої поруки, чи коли достовiрно встановленi факти впливу пiдозрюваного, обвинуваченого або пiдсудного на учасникiв процесу.

 – У цих випадках врятувати людину вiд тримання пiд вартою не можуть жоднi обставини?

В. Б.: – Є певнi заборони тiльки для тих випадкiв, коли «замкнути» хочуть на пiдставi доказiв про готування особою нового злочину. У такому разi брати пiд варту не можна осiб (крiм оголошених у мiжнародний розшук), яких уперше пiдозрюють або обвинувачують у скоєннi злочину, не пов’язаного з посяганням на життя чи здоров’я потерпiлого або iз завданням шкоди здоров’ю людей.

Те саме стосується жiнок, якi вагiтнi або мають дiтей вiком до трьох рокiв, та iнвалiдiв першої групи. Не можна тримати пiд вартою i хворих на тяжкi недуги, що не сумiснi з перебуванням пiд вартою i потребують особливих умов лiкування.

 – Чи подбав законодавець якось про долю тих, кого вже посадили в

СIЗО на перiод слiдства?

В. Ш.: – Можу процитувати цю норму дослiвно: «З дня набрання чинностi цим законом кожне рiшення про взяття особи пiд варту, яке набрало законної сили, переглядається та приводиться у вiдповiднiсть до цього закону судом, який винiс таке рiшення, у вiдкритому судовому засiданнi за обов’язкової участi прокурора та особи, яка перебуває пiд вартою».

Отже, нiякої двозначностi – узятих пiд варту за пiдозрою у нетяжких злочинах зобов’язанi випустити на волю! А якщо людину, яку суд ранiше вирiшив узяти пiд варту, у СIЗО ще не посадили, то, згiдно з перехiдними положеннями закону, це рiшення взагалi стає нечинним «автоматом», без нового засiдання суду. Iз дня набуття чинностi закону, звiсно.

19 Лютого, 2011

Ветерани війни, інваліди та чорнобильці просять уряд відкликати з парламенту законопроект, що гарантує виплату компенсацій за судовими рішеннями, прийнятими не на користь держави. Джерелом цих виплат передбачаються кошти, призначені бюджетом для забезпечення соціальних пільг.

Законопроект №7562 «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду» був розроблений Міністерством юстиції на виконання вимог Європейського суду з прав людини, що зобов’язав Україну реформувати судове законодавство. Документ передбачає створення у держбюджеті нової статті витрат — на виплати за судовими рішеннями, прийнятими не на користь держави. За даними Мін’юсту, щорічно на ці цілі буде потрібно не менше 3,5 млрд грн, пише „Коммерсант-Украина“.

Передбачається, що фінансуватися виплати будуть шляхом перерозподілу бюджетних коштів з інших програм, переважно соціальних. Розробники пропонують Раді делегувати Кабміну повноваження встановлювати розміри і порядок соціальних виплат, які зараз регламентуються законом і Конституцією. Зокрема, рішеннями уряду пропонується контролювати питання санаторно-курортного лікування та медичного забезпечення чорнобильців та ветеранів війни, надання безкоштовного проїзду у міському транспорті для ветеранів праці, а також визначати розміри знижки на оплату житлово-комунальних послуг для співробітників міліції та прокуратури (у даний час їм надається 50-процентна знижка).

Профспілки та громадські організації учасників війни в Афганістані, ветеранів Великої Вітчизняної війни, чорнобильців виступили проти ініціатив Мін’юсту.

„Програми чорнобильців і без того фінансуються не в повному обсязі, а прийняття законопроекту лише звузить пільги, зменшить розмір компенсацій. Якщо Кабмін не відкличе свій проект закону, результатом стануть безстрокові акції протесту по всій Україні“, — вважає голова головного секретаріату Всеукраїнської чорнобильської народної партії Микола Ісаєв.

Законопроект №7562 планують розглянути у парламенті з 15 по 19 березня. „Громадські обговорення проводяться занадто пізно, документ вже прийнятий до розгляду. Швидше за все, наші пропозиції не будуть враховані“, — зазначив голова Харківської міської спілки ветеранів Афганістану Віктор Коваленко.

На думку експертів, Мін’юст через даний законопроект намагається звільнити державу від обов’язкових соціальних виплат, встановлених законом і Конституцією.

„Рівень соціального забезпечення і пільг пропонується встановлювати уряду, а не Раді, що є прямим порушенням ст.22 Конституції. Соціальні виплати не можуть бути джерелом фінансування компенсацій за судовими рішеннями. Ми бачимо безпрецедентну спробу Кабміну наповнити бюджет за рахунок соціально незахищених верств населення!“, — заявив президент Інституту правової політики, колишній міністр юстиції Микола Онищук.

Цього тижня з’явилися повідомлення засобів масової інформації про звільнення журналістки Олени Довженко з редакції газети «Жизнь», яке сталося через матеріал, присвячений важким умовам перебування психічно хворих дітей у Торезі. Попри численні заяви ЗМІ, лише зараз ми отримали матеріал особисто від Олени Довженко, в якому вона пояснює події, пов’язані з її відмовою від роботи в редакції та тим психологічним та адміністративним тиском, який був на неї здійснений.

В додатку до матеріалу знаходиться трудова угода, яка є яскравим доказом слів журналістки Олени Довженко. Даний матеріал надійшов до редакції сьогодні. Редакція Порталу неполітичних новин NGO.DONETSK.UA висловлює солідарність з журналісткою Оленою Довженко і закликає журналістські та правозахисні спільноти поширити цю інформацію і по можливості, зробити важливі висновки про стан свободи слова в Донецьку.

Через те, що не хочу більше чути чиїхось недолугих вигадок про себе, вимушена розказати всю правду про події. Я є та сама донецька журналістка, яка написала про дітей-інвалідів з Тореза і згодом пішла з роботи. Мене не звільняли, але моральний тиск був присутній. Про ситуацію, що склалася, пишуть дуже багато, і деякі, на жаль, спотворюють правду. Люди сприймають це по-різному. Хтось говорить, що я молода недосвідчена дурепа, що не зуміла передбачати наслідків такої публікації, інші звинувачують мене у гонитві за дешевим піаром. І те й інше не відповідає дійсності.

… Вся ця історія розпочалася в четвер, 10 лютого. Як завжди, я принесла на розгляд заступникові головного редактора газети «Жизнь» Жанні Лавріненко теми до наступного номеру. Із запропонованих тем вона, на мій великий подив, залишила лише ту, в якій йшлося про проблему дітей в торезському інтернаті. Вона ж вимагала від мене неодмінно з’ясувати, під чиїм контролем знаходиться цей заклад і навіть з представником “М.АРТ.ІН-Клубу” мене зв’язала саме вона.

Свідком цієї розмови був також і випускаючий редактор і, на довершення, головний редактор газети Дмитро Шишкин, який вичитував газету, що вже була зверстана. Я розуміла, до чого це все може привести ще до того, як запропонували тему до розгляду, про що думали інші – не знаю. Мене здивувало, що всіх все влаштовує – не більше того.  Перед виходом з редакції я попередила секретаря, що мене в п’ятницю не буде, оскільки йду на прийом до лікарки.

Секретар мені сказала, що вона прийняла це до уваги і повідомить керівництво. Попросила лише заступника редактора вранці про це сповістити. На початку наступного робочого дня я відправила на мобільний Жанні Лавріненко повідомлення з текстом: «Мене сьогодні не буде – йду на прийом до гастроентеролога». Вже по дорозі в лікарню мені подзвонила секретар Ольга Ляшенко, вибачилася, що відволікає і сказала, що мені неодмінно потрібно приїхати в редакцію: «Тут все дуже серйозно», – тремтячим схвильованим голосом повідомила вона.

Після того, як я відповіла, що не можу приїхати, Оля рекомендувала мені «зателефонувати шефові». Лише ось на мій дзвінок «шеф» не відповів. Потім знову дзвонила секретар з вимогою зв’язатися з «шефом», після неї Жанна Лавріненко з вимогою приїхати в редакцію і без пояснення причин. Потім я з потреби відключила телефон, в цей час дзвонив і сам Дмитро Шишкин, коли я передзвонила, він знову не відповів. Ніхто мені нічого не пояснював.

Вирішивши хоч щось з′ясувати, я зателефонувала колегам-журналістам з газети, які пояснили мені, що причиною всьому, начебто, став мій матеріал про дітей-інвалідів з Тореза. Ще пізніше колеги мені розповіли новину з «курилки»: нібито, Катерину Печерську, керівника прес-служби губернатора «поперли». Відповіді на питання “Чому?”, ніхто не знав, але зв’язували це, звичайно, із скандалом, що розгорівся зранку, з приводу Торезу.

Також журналісти говорили про те, що в п’ятницю зранку заступник губернатора Близнюка Олена Петряєва, Дмитро Шишкин, Жанна Лавріненко і фотокореспондент газети Олександр Коваленко поїхали в цей інтернат. Вихідні, як ви розумієте, у мене були нервові, а в понеділок вранці я прийшла в редакцію на початку робочого дня, тобто о 8 ранку, з метою поговорити з головним редактором про проблему і сказати йому, що так працювати я не можу.

Оскільки керівництво о 8 ранку приходило не часто, у мене був час чекати і думати. До мене в кабінет зайшов привітатися фотокор з питанням: «Тобі фотки в номер потрібні будуть?». На мою негативну відповідь Олександр відповів: «Ну так, у тебе ще довго нічого не буде. Петряєва тебе в п’ятницю так хотіла бачити, обурювалася непрофесіоналізму «цієї журналістки»». Після цієї розмови я пішла до секретаря дізнатися, чи можу я поспілкуватися із головним редактором.

Вона сказала, що він так і не прийшов. Коли Шишкин нарешті з’явився в редакції, і я знову звернулася до Олі з проханням доповісти про мене, вона відповіла, що «у нього Жанна Георгіївна» – потрібно чекати. Чекала я хвилин 40, періодично напрошуючись на аудієнцію – і нічого. Але ось Оля увійшла до кабінету і всіх журналістів сповістила про планерку, яка ніби вже почалася. На моє питання: «А як же я?» секретар відповіла: «Після, йди на планерку».  На планерку я не пішла – просто одягнулася, зібрала свої папери. Виходячи з кабінету, зіткнулася з Шишкиним, який ніби нічого не розуміючи запитав, у чому справа.

Я відповіла, що в такій атмосфері, яка утворилася з п’ятниці, працювати не можу і з редакції я йду – лише хотіла зробити все по-людськи, а не так, як це виходить. Він повернувся і пішов до свого кабінету. Я ж підійшла до секретаря і попросила її підготувати документи, якщо я на такі маю право, і подзвонити, коли все буде готово. «Добре. Ти ж на зв’язку, якщо що?», – запитала вона. Я відповіла ствердно і пішла.

Через день я виїхала з міста. Повернулася в п’ятницю. За весь цей час з редакції газети мені ніхто не дзвонив. В неділю вдень мені подзвонила колишня однокурсниця, власний кореспондент радіо «Свобода» в Донецьку Ольга Доровських і попросила розповісти про ситуацію з матеріалом про торезських дітей.

Звісно, я не зрозуміла, про що йде мова. Оля запитала, чи зв’язано моє звільнення з газети з тією публікацією. Я їй відповіла, що я пішла після цієї публікації і у зв’язку з нею, але ніхто мене не звільняв. Розповіла, як розгорталися всі події, про те, що колеги мені говорили, нібито і Печерську Катерину звільнили.

«Може теж у зв’язку з цим», – здогадувалася я. Тут Оля мені говорить: «А ти не знаєш, що про тебе в інтернеті хвиля пішла?». Я не знала. Дізналаcя, лише закінчивши з нею говорити і, вперше за минулий тиждень, потрапивши в інтернет. Хто розповсюдив цю інформацію я не уявляю. Наступного дня в мережі з’явилася ще також інформація радіо «Свобода», де Оля згадала і про те, що з моїх слів Катерину Печерську звільнили через цю історію. Правда, формулювання було не моє і про те, що це все-таки чутки, про які їй говорила не лише я, Оля, на жаль, не згадала.

Чому пишу про якусь Печерську так детально? Не тому, звичайно, що мене хвилює її доля. Просто ця людина зателефонувала саме мені у вівторок із криками і погрозою подати до суду, дозволяла собі фамільярність у спілкуванні. «Привет, дорогая. Скажи мне пожалуйста, а шо ты там натворила в интернете? Ты знаешь, что у меня проблемы из-за тебя. Я на тебя в суд буду подавать. Пиши опровержение, разговоривай с прессой по поводу того, что по твоим словам Близнюк пригрозил уволить начальницу пресс-службы… Я очень злая на это, и Анатолий Михалыч как бы тоже».

Так от, Катерина Печерська, приношу вам свої вибачення від свого імені і мою позицію, думаю, розділяють всі, хто дозволив собі навіть ім’я ваше без дозволу згадати, і  констатую: інформація про ваше звільнення чи то погрози вам звільненням не правдива. Хай ваша робота вам і далі приносить радість. А я завдяки вам зараз лікуюся від нервової хвороби – адже криз зі мною стався саме після вашого дзвінка, хамського ставлення до мене як до співрозмовника і погрози.

Моя робота до речі мені радості не приносила, як і багатьом іншим журналістам газети «Жизнь». Чому я пішла працювати в цю газету? Журналісти  в регіонах знають, що з роботою в нашій спеціальності якось не дуже. У липні 2010 року я отримала ступінь магістра по журналістиці, але в «Жизнь» прийшла раніше – в кінці лютого того року. Дмитро Шишкин не квапився оформити мене як штатну одиницю – спершу запропонував укласти трудову угоду, в якій говорилося, що штатним працівником видання я не є, проте працювати я повинна була саме як «штатник» – з 8.00 до 17.00 в редакції і часто без перерви. А коли я дзвонила брати коментарі й інтерв’ю, Жанна Лавріненко говорила, що представлятися я повинна як редактор відділу «Політика». Ось так! Йшли місяці. Випробувальний термін затягнувся. В кінці кожного місяця мені секретар приносила договір на підпис  – інколи не приносила. На таких умовах в редакції працювали 3 журналісти з 7. Двоє і зараз так працюють. Дехто з нинішніх штатних журналістів теж спочатку рік ось так гарував.

Так, це моя помилка, я не змогла захистити своїх прав як громадянин і журналіст. Я визнаю свої помилки і власну недалекоглядність і вибачаю цих людей, які поводяться непорядно по відношенню до журналістів. Але тим більше мене дивують зараз заяви керівництва редакції на зразок цього: «В то же время, как сообщил КИДу главный редактор газеты “Жизнь” Дмитрий Шишкин, “журналиста никто не увольнял, она до сих пор ходит с удостоверением газеты “Жизнь”, заявление она не писала. А с 10 февраля, как только она сдала материал, в редакции её больше никто не видел. Правда, говорят, что она заходила в понедельник 14-го, увидела журналистов и покинула здание редакции. На связь она не выходила”. Як же можна так брехати? Може, звичайно, пам’ять людині зраджує? Лише ось в моїй трудовій угоді йдеться, що вона вважається розірваною з моменту мого невиконання завдань редакції. Та і до того ж, в лютому ми угоди з Шишкиним не підписували – адже її мені не на початку місяця, як годиться, приносили, а в кінці.

І ще, атмосфера в колективі газети «Жизнь» дуже негативна – присутні образи журналістів з боку керівництва, неналежна поведінка керівництва. Що стосується матеріалу про нещасних дітей з Тореза, я щаслива, що разом з колегами-журналістами, які написали про це, змогла звернути увагу на проблему. Головне, щоб малим дійсно надали допомогу, а не просто поговорили про це на публіку. Сьогодні я вдячна всім журналістам, які мене підтримують. Вдячна тим людям, які мене навчали журналістиці. Мене вчили, що журналіст – це той, хто говорить правду і прагне бути максимально об’єктивним, хто вказує суспільству і державі на його проблеми. Я завжди намагалася бути об’єктивною і хоч якусь користь людям приносити своєю роботою. Результати бачите самі. Я не хочу читати і чути в свою адресу образи від людей, які зовсім мене не знають. Саме тому я і переказала всю цю історію. Що я від цієї історії отримала? Надію, що все може бути краще, чесніше, справедливіше, а ще я отримала нервовий зрив. Ось і вся історія.

Наша з вами дійсність така, якою ми її бачимо сьогодні. Давайте не будемо лицемірами. Можемо ми говорити про свободу слова і думки, дотримання закону і турботу про молодь або краще про це все промовчати? Дайте собі відповідь на це питання і, будь ласка, будьте чесними!

До уваги Єгипту та інших. Демократичні революції, навіть коли вони є успішними, потрібно захищати роками після того як ейфорійний натовп залишає вулиці. Автократичні сили можуть перегрупуватися та навіть використати демократичні інституції, щоб повернутися. Свободи можуть бути зруйновані після відродження старих звичок. Можуть втрутитися злісні сусіди.

Візьмемо приклад України, чия Помаранчева революція була по-своєму такою ж захоплюючою, як і Каїрська на площі Тахрір, але в Україні зараз можна спостерігати всі форми згортання демократичних надбань тієї революції. В той час як увага Заходу зосереджена на хвилюючих переворотах на Середньому Сході, стратегічна європейська країна з населенням у 50 мільйонів може покинути демократичний табір.

Цей відступ очолив Віктор Янукович, той самий політик, чия сфальсифікована перемога на президентських виборах стала причиною Помаранчевої революції. Янукович, який захищає етнічне російське населення в Україні та східний промисловий регіон країни, де це населення домінує, виграв чесні президентські вибори у 2010 році завдяки внутрішнім протистоянням та сваркам усередині демократичного табору, який прийшов до влади після 2004 року. Янукович заявляє, про те, що дотримується демократичних принципів та віддалився від російського правителя Володимира Путіна, для якого він був маріонеткою; він сказав, що головною метою його уряду буде інтеграція з ЄС.

Насправді влада займалась угодою про Зону вільної торгівлі з ЄС та іншими економічними реформами. Вона зменшила бюрократію та бюрократичну тяганину, а також вклала інвестиції в інфраструктуру; економічне зростання було порівняно сильним, сягнувши торік 4, 5%. Але Янукович також зробив великі поступки Путіну, наприклад, надавши право російському Чорноморському флоту залишатись у Севастополі ще на 25 років.

Між тим, влада розпочала переслідування лідерів Помаранчевої революції. Проти колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко генеральною прокуратору порушено справи за сумнівними звинуваченнями в посадових злочинах – використання екологічних коштів на виплату пенсій є одним із них. Колишній міністр внутрішніх справ її уряду був заарештований наприкінці грудня, проти нього висунуто звинувачення в найманні на роботу офіційного водія, вік якого перевищував установлені норми. Колишній міністр економіки отримав політичний притулок у Чеській Республіці.

Журналісти кажуть, що уряд тисне на вільні ЗМІ. Місцеві вибори наприкінці минулого року пройшли з серйозними порушеннями. Між тим, суд своїм рішенням значно збільшив владні повноваження Януковича, скасувавши реформу, яку він сам підтримував, коли був у опозиції.

Адміністрація Обами не ігнорує ці проблеми. У жорсткій заяві в грудні, вона заявила, що переслідування Тимошенко та її соратників «виглядає як вибіркове переслідування політичних опонентів». Але минулого тижня під час засідання комісії стратегічного партнерства між Україною та США держсекретар Гіларі Клінтон публічно не порушувала тему політичних зловживань, навіть під час підписання угоди, згідно з якою США допоможуть Україні розробляти поклади газу в шельфовій зоні.

США мають діяти енергійніше, щоб зупинити ерозію демократії. Один шлях це зробити – чітко пов`язати подальший прогрес у економічних відносинах з Україною із покращенням ситуації щодо прав людини в цій країні та закликати уряди ЄС зробити так само.

Першого із невдоволених вже засудили. 24-річного Олександра Володарського. Того самого, який влаштував шоу під Верховною Радою – імітував там статевий акт із якоюсь подругою, котру потім не змогли знайти. Таким чином 2 листопада 2009 року він протестував проти лицемірства одіозної Національної експертної комісії із захисту моралі, яку звинуватив у цензурі. Повідомив про це усі засоби масової інформації.

Треба нагадати, що цього, мабуть, надзвичайно небезпечного злочинця схопили і півтора місяці тримали в слідчому ізоляторі. Так, наче він пограбував когось із депутатів парламенту і збирався тікати кудись подалі. Правда, здійнявся ґвалт від громадськості і Володарського випустили на підписку про невиїзд.

Хоча засуджений декларував, що здійснив своє шоу з ідейних міркувань, але його ідейність не надихнула суддів і вони покарали його за хуліганство. Правда, не засадили за ґрати, а на рік обмежили йому волю – відправили на поселення до Ірпінського виправного центру №132, що розташований у селищі Коцюбинське під Києвом.

Володарський у своєму блозі повідомляє, що житиме в бараці, але пересування по селищу не заборонене. Просить друзів регулярно його відвідувати і привозити всілякі приємності.

До Володарського приєднається «Тризуб»?

Однак Володарський не єдиний, кого карають за протести. Дев’ятеро членів організації «Тризуб імені Степана Бандери» і її прихильників перебувають зараз у слідчому ізоляторі Запоріжжя. Їх звинувачують у хуліганстві, яке виявилося в тому, що вони відрізали голову пам’ятнику Сталіну.

Єдина відмінність їхнього випадку від історії Володарського полягає в тому, що вони не робили зі своїх дій шоу. Мовчки прийшли 28 грудня до пам’ятника і відпиляли йому голову. Але потім «Тризуб» повідомив, що це саме його рук справа.

Всі затримані стверджують, що діяли не з хуліганських, а з ідейних мотивів – знищували пам’ятник людині, яку український суд визнав злочинцем проти українського народу. Ніхто із затриманих не переховувався і не відмовлявся давати свідчення. Тим не менше, їм також шиють статтю за хуліганство. Не виключено, що вони приєднаються до Володарського у селищі Коцюбинському. Це в кращому випадку. В гіршому – сядуть за ґрати.

Найбільша кумедність ситуації полягає в тому, що тризубівців посадили за пошкодження пам’ятника, який був встановлений незаконно. Адже комуністи розташували свого вбивцю-ідола просто на вулиці, перед офісом свого обкому – при цьому вони не брали жодних дозволів на встановлення, як це належить за законом. А наша капіталістична влада в особі Президента Януковича та членів його команди Ганни Герман і Дмитра Табачника з усіх сил відмазували своїх нібито ідейних супротивників комуністів.

Вибіркова мораль

Із небаченою оперативністю суди дали дозволи на ув’язнення тризубівців до СІЗО. При тому, що два суди ніяк не розглянуть позов громадського активіста Дмитра Харкова проти КПУ з вимогою демонтувати пам’ятник Сталіну.

Щодня по телевізору ми бачимо порушення закону. Нам показують, як одні депутати у Верховній Раді голосують за інших. Хоча Конституція це забороняє. Ми на власні очі бачимо як закони ухвалюються з порушенням закону. Ми дізнаємося з преси, що то один, то другий урядовець поклав собі до кишені кілька мільйонів. Про Межигір’я , яке прибрав до рук наш шанований Президент – я вже мовчу.

І жоден з цих відвертих бандитів не покараний. Тим часом, судять тих, хто наважується протестувати проти подібного порядку речей.

У всьому цьому відсутня якась деталь, яка б підкреслювала маразматичність ситуації. Мабуть, треба, щоб Нацкомморалі, проти дій якої протестував Володарський, засудила його вчинок. А заодно ще й вчинок тризубівців. Ви гадаєте таке неможливе? А я вже нічому не здивуюся. Отож, побачимо. А раптом моральна комісія візьме мою ідею на озброєння.

Фото з сайту: http://ru.tsn.ua

Останнім часом досить популярними є розмови про необхідність будівництва доступного житла в Україні. Заявляється, що це дасть можливість працівникам бюджетної сфери покращити свої житлові умови.  Зокрема, нещодавно  Голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов пообіцяв забезпечити киян доступним житлом.

Але що насправді криється під цими обіцянками ? Так програма будівництва доступного житла в Києві на 2010-2017 роки передбачає зведення близько 27,7 тисячі квартир за схемами фінансування:» 50х50 «, «70х30″ та «50х30х20″. Потрібно зазначити, що за програмою «Доступне житло», коли державою компенсується половина вартості квартири,  можуть розраховувати лише працівники бюджетної сфери.

А щодо більшості  тих людей, які стоять на квартирному обліку держава готова оплатити 30% вартості житла. Решта 70% ці люди повинні сплатити із своєї кишені.

Тут потрібно зазначити, що тільки рік назад коли тільки почала діяти  міська програма «Доступне житло» мова йшла про 100% державної оплати.

Також важливо відмітити, що за інформацією видання «Дело»,  для купівлі середньостатистичної однокімнатної квартири в Києві вартістю 600 тисяч гривень і із середньою заробітною платою в 3 тисячі гривень, на квартиру доведеться збирати близько 12 років. (70% з вартості квартири – 416 тисяч гривень). Щоб купити квартиру в Києві за 2 роки, українець повинен заробляти щонайменше 20 тисяч гривень.   Складно в цьому випадку говорити про забезпечення «доступності» житла, але цим не особливо переймаються державні чиновники.

Допомогти людям в такій ситуації могло б іпотечне кредитування. Але на сьогодні умови кредитування настільки жорсткі, що далеко не кожен покупець зможе їм відповідати, а відсотки настільки високі, що мало хто на них погодиться .

Крім того, дуже ймовірним є те, що відсутність відкритого списку претендентів, а також жорсткі умови надання цього «доступного житла» будуть сприяти тому, що нечисті на руку державні чиновники будуть прагнути отримати «своє», що також буде перешкодою навіть для тих, хто зможе назбирати ці досить не малі кошти.

Зрозумілим є те, що держава має здійснювати конкретні кроки задля того, щоб забезпечувати доступність житла для людей, які не можуть «потягнути» ринкові ціни.  Це є важливим для реалізації положень Конституції України щодо належного рівня життя. Водночас ці кроки, які пропонуються зараз є більше кроком назад у порівнянні з тим, про що говорилось ще у минулому році. І цілком очевидно, що вони не зможуть вирішити проблеми доступності житла.

У Києві пройшов круглий стіл «Журналісти й міліція: як уникнути протистояння?». За його підсумками, до Верховної Ради передали розроблені медіаправниками проекти змін до законів з посилення захисту прав журналістів.

Громадські організації журналістів, медіаправники та представники міжнародних організацій “Інтерньюз-Україна” і “Репортери без кордонів” обговорили з представниками МВС причини різкого зростання випадків порушення прав журналістів, які здійснюють правоохоронці.

Журналісти скаржилися на те, що останнім часом з почастішали обшуки, вилучення техніки та заборона фото- і відеозйомки. Вони повідомили також, що міліція, як правило, не реагує, коли права журналістів порушують, приміром, приватні охоронці.

Удвічі більше випадків порушення прав журналістів

Представниця “Репортерів без кордонів” Оксана Романюк нагадала, що Україна знизилася в рейтингу свободи слова цієї організації одразу на 42 позиції і наразі перебуває поряд з такими країнами, як Ірак, Росія, Білорусь та Китай. За словами Романюк, “влада за рік продемонструвала, що безкарності немає меж”. Вона сказала, що кількість випадків насильства та порушення журналістських прав збільшилася минулого року у півтора-два рази. Але норма закону про кримінальну відповідальність за скоєння цих злочинів не діє.

Замовчування порушень законності міліціонерами замість їхнього викриття та показового покарання призводять лише до протистояння між правоохоронцями і суспільством, впевнена депутат парламенту він НУНС Леся Оробець. «У міліції починають більше боятися демонстрації власних проколів, ніж самих цих проколів. А музику замовляють ті, чия ментальність сформувалася ще 30-40 років тому», сказала Оробець.

Потрібні й зміни в законодавстві

Депутат заявила, що за умов зміни застарілого мислення, МВС могла б використати пресу, як “джерело якісного і безкоштовного моніторингу міліцейської діяльності” і мати з цього велику користь. Присутнім на дискусії депутатам парламенту були передані розроблені медіаправниками зміни і доповнення до Кримінально-процесуального кодексу України, яким зазвичай найбільше керується в своїй діяльності міліція.

Цими змінами журналісти зрівнюються у привілеях з лікарями та священиками, які мають право не розголошувати джерела конфіденційної інформації. Запропоновані зміни також суттєво обмежують права правоохоронців на обшуки та вилучення документів і техніки в редакціях та в незалежних журналістів.

Фото з сайту: http://www.dw-world.de