У той час, як президент Янукович у Давосі закликає охочих відвідати Україну, щоб помилуватись красою українських жінок, коли ті «почнуть роздягатися», ПАРЄ розглядає вкрай критичну резолюцію щодо прав жінок в Україні.

Президент Віктор Янукович, розповідаючи у Давосі про промо-кампанію України до чемпіонату з Європи з футболу наступного року, назвав принадами країни каштани, що квітнуть, й жінок. «І у містах українських почнуть роздягатися жінки. Побачити цю красу – це чудово», – сказав Янукович.

Правозахисники й дослідники гедерних питань в Україні обурюються цим висловлюванням. Ведуча заходу у Давосі, журналістка Христя Фрилянд назвала такі висловлювання неполіткоректними. З нею погоджується президент харківської фундації “Громадська альтернатива” Марія Ясеновська, яка опікується освітніми проектами в галузі прав людини. На її погляд така репліка президента є сексистською.

Прихована реклама секс-туризму?

«Вважаю, що подібні заяви першої особи держави свідчать про загальні тенденції і ставлення до питання гендерної рівності у внутрішній політиці держави. Україна підписала низку міжнародних угод, за якими питання досягнення гендерної рівності мають стати одними з пріоритетних напрямів діяльності держави», – каже Ясеновська в коментарі Deutsche Welle. На її думку, якщо подібні слова дозволяє собі президент, то що говорити про пересічних чиновників.

Соціологиня й дослідниця гендерних питань Тамара Марценюк говорить, що так президент зводить функції українських жінок до краси, природи, а отже ототожнює жінок з речами, що є сексизмом. Українські жінки, наголошує Марценюк, є досить освіченими, активно залученими до ринку праці й розбудови держави, тож, наголос слід робити на цьому, а не на зовнішності та біологічних ознаках. «Окрім того, може здатися, що такий акцент на красі жінок та оголеній зовнішності – це прихована реклама секс-туризму до України», – нарікає соціологиня.

Правjзахисниця Марія Ясеновська нагадує, що сексистські висловлювання вже давно є непристойними в Європі, а отже, на її думку, нанесений ще один удар по міжнародному іміджу України.

Раді Європи пропонують моніторити права жінок в Україні

Тим часом минулого вівторка в ПАРЄ зареєстрували резолюцію щодо ситуації з правами жінок в Україні. Документ підписали члени ПАРЕ від Німеччини, Польщі, Швеції, Румунії, Греції, Швейцарії, Чехії, Австрії та інших країн.

У резолюції зауважують, що до ситуації жінок в Україні й дотримання принципу гендерної рівності є низка серйозних питань. Це слабке представництво жінок у Верховній Раді і повна відсутність жінок в уряді. Викликає занепокоєння домашнє насильство і торгівля людьми, від яких у першу чергу страждають жінки, дискримінація жінок-мігранток і невиконання положень Закону «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

Крім того, в резолюції згадано формальний підхід до формування державних програм, нерозуміння базових питань прав жінок з боку високопосадовців й поширення гендерно-дискримінаційної та сексистської зовнішньої реклами. У резолюції Раді Європи пропонують запровадити моніторинг дотримання прав жінок в Україні.

Фото з сайту: http://www.innerwestlive.com.au

Проект Трудового кодексу встановлює багато новел щодо регулювання праці працівників, які задіяні у малому бізнесі. Зокрема, проектом  запроваджується така особлива категорія підприємств, як «суб’єкти малого підприємництва» (до 20 осіб), на які поширюються особливі умови регулювання.

І потрібно зазначити, що умови, які виписані у проекті Трудового кодексу  для цих працівників є набагато  менш сприятливі ніж ті, які передбачені для інших працівників.

Так, передбачається, що на цих підприємствах працівник попереджатиметься про наступне звільнення не пізніш як за два тижні (ч.2 ст.303). Про зміну істотних умов трудового договору працівник повинен бути повідомлений не пізніш як за два тижні (ч.1 ст.303). Про зміну заробітної плати повідомляється за один місяць. У чинному законодавстві ці строки складають 2 місяці. Таким чином, фактично встановлюють дискримінаційні умови роботи працівників залежно від місця праці.

Деякі норми проекту Трудового кодексу надають власнику малого підприємства більше влади над трудовим колективом. Зокрема, ті що встановлюють, що роботодавець – суб’єкт малого підприємництва самостійно затверджує правила внутрішнього трудового розпорядку” (ч.1 ст. 301). Сьогодні ж правила внутрішнього трудового розпорядку затверджуються трудовим колективом і профспілкою за поданням роботодавця (ч.1 ст. 142 КЗпП).  Крім того, роботодавець – суб’єкт малого підприємництва матиме право самостійно встановлювати режим роботи, що передбачає зайнятість у загальні вихідні дні, дні державних і релігійних свят…” (ст.304). Це суперечить іншій нормі проекту – робота у вихідний день, день державного або релігійного свята оплачується у подвійному розмірі (ч.1 ст.233). Потрібно зазначити, що такі положення  погіршують становище осіб, які працюють у суб’єктів малого бізнесу в порівняння з існуючим законодавчими положеннями.

Деякі положення вступають у суперечність із чинними законами. Згідно із нормами проекту, не встановлюється броня для прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту, та норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів (ч.1 ст.302). Зараз роботодавці повинні створювати пільгові місця для інвалідів на підприємствах, на яких працює як мінімум 8 чоловік. Стаття 19 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» покладає на підприємця обов’язок створити хоча б одне робоче місце для інвалідів, якщо на підприємстві працює не менше 8 осіб.

«Особливі» умови регулювання загрожують ще одній категорії працівників, які потребують соціального захисту, – неповнолітнім.  Проект Трудового кодексу передбачає, що звільнення неповнолітніх працівників суб’єкта малого підприємництва проводиться без отримання згоди служби у справах дітей” (ч. 4 ст. 303).

Потрібно зазначити, що обґрунтування вищезазначених нововведень полягає в тому, що у такому колективі більшу вагу матимуть договірні відносини між працівниками та керівництвом. Окрім того, підкреслюється, що зняття ряду соціальних зобов’язань спростить процедуру управління фірмою і стимулюватиме розвиток дрібного бізнесу. Однак видається, що у даному випадку принципи державної політики у сфері підприємництва невиправдано домінують над принципами захисту трудових прав працівників. Це домінування може призвести до звуження обсягу прав і знизить рівень захищеності цих працівників.

Тому навряд чи такі норми зможуть виконати ті цілі, які озвученні державою, а особливо в контексті того, що на сьогодні немає гарантій щодо добросовісності роботодавця.

Багато «чудес» є у нашій країні. Нікого вже не дивує той факт, що у законі може бути записано одне, але виконується зовсім інше. І ніхто за це відповідальності не несе.  До вашої уваги черговий факт.

Вже багато років в Україні існує проблема, що матерям, які виховали дитину інваліда (у випадку якщо така інвалідність була засвідчена після 6 років)  Пенсійний фонд відмовляє у праві на пенсію за віком після досягнення 50 років.  Хоча таке право передбачено для них і ЗУ «Про пенсійне забезпечення» і ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» .

Пенсійний фонд при відмові у наданні пільгової пенсії кожен раз посилається на те, що оскільки  немає лікарської довідки про те, що захворювання, котре  призвело до інвалідності  дитини, мало місце до  досягнення нею шестирічного віку, то пенсію призначати підстав немає. Потрібно зазначити, що жодним законом надання такої довідки не передбачено і безпосередньо закони, які регулюють цю сферу не ставлять вищезазначений факт, як умову надання пільгової пенсії.

Ці обставини змушують найбільш сміливих звертатися до суду за захистом своїх прав, і потрібно відмітити, що ці люди здебільшого виграють такі справи. Навіть Вищий адміністративний суд України у своїх рішеннях доводить хибність позиції Пенсійного фонду.  Але віз і надалі там. До Української Гельсінської спілки з прав людини продовжують звертатися люди із цією проблемою.

Дуже прикро, що більшість людей, які потрапили у таку ситуацію нікуди не звертаються, а можливо навіть і не знають, що їх права порушені, або навпаки вже зневірені, у тому, що можна щось зробити у цій ситуації.

Водночас держава в такий спосіб продовжує зменшувати дефіцит Пенсійного фонду, але чи вірним є цей шлях ?

Українською Гельсінською спілкою з прав людини направлено запит до Пенсійного фонду щодо надання роз’яснень своєї позиції, а отже ця історія напевно буде мати своє продовження.

На допомогу матерям, які потрапили у таку ситуацію і мають намір захищати свої права тут (http://i-law.kiev.ua/?p=176) викладаю правові положення, які можуть бути взяті за основу позову щодо захисту Ваших прав.

Розпочата влітку минулого року судова реформа набирає обертів. Досі залишаються невирішеними питання незалежності суддів та підвищення рівня суспільної довіри до системи правосуддя. Натомість частішають випадки порушення прав громадян, особливо у сфері кримінального судочинства.

Черговим наступом влади на принцип незалежності та відкритості судової системи стало обмеження загального доступу до окремих процесуальних документів у кримінальних справах.

Не зайвим буде пояснити, що саме незалежність та відкритість судової системи забезпечує об’єктивне відправлення правосуддя, дотримання та захист прав людини.

У той же час можливість вільного та відкритого доступу кожного громадянина до судових рішень забезпечується наявністю єдиного Реєстру судових рішень. Крім того, закон “Про судоустрій і статус суддів” проведення закритого судового засідання допускає виключно за вмотивованим рішенням суду.

Такі положення покликані унеможливити застосування відомого радянського прислів’я: “Була б людина, а стаття вже знайдеться”.

Наразі ж складається доволі дивна ситуація. Конституцією та законами України гарантуються широкі права та свободи громадян, зокрема, на вільний доступ до інформації, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

У той же час окремими підзаконними нормативно-правовими актами, що видаються на основі й на виконання законів, вказані права громадян обмежуються та утискаються.

Так, на початку року уряд обмежив можливість вільного доступу до Реєстру судових рішень, видавши відповідну постанову.

Зокрема, інформація про факти проведення окремих слідчих дій або оперативно-розшукових заходів у кримінальних справах буде недоступною для громадськості аж до винесення вироку у кримінальній справі.

Наприклад, якщо в ході слідства було проведене негласне проникнення до житла, інформація про такі дії стане доступною тільки після винесення вироку у справі.

Такі дії уряду не знаходять жодного виправдання, адже досі залишається невизначеним перелік конкретних слідчих дій, які матимуть характер обмеженого доступу. За таких умов завжди існуватиме ризик стороннього впливу на процес розслідування та здійснення правосуддя.

Крім того, вже декілька років діє інша неоднозначна постанова Кабінету Міністрів, яку завзято критикують і навіть оскаржили у судовому порядку правозахисні організації. Її положення неоднозначно регулюють порядок отримання дозволу суду на негласне проникнення до житла чи іншого приміщення, встановлення контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією.

З усього цього можна зробити тільки один висновок: чинне законодавство будується таким чином, аби сховати “за сімома замками” та зробити недоступними факти здійснення цих заходів.

Таким чином нинішня влада впевнено крокує до радянської практики 1930-тих років з нічними арештами, негласним правосуддям та таємничими тюрмами.

Короткі повідомлення про жорстку реакцію офіційного Мінська на грудневі мирні протести, які з’являються в різних ЗМІ, не дають повного уявлення про характер того, що відбувається в Білорусі.

Для того, щоб дати можливість громадянам сусідніх з Білоруссю держав зрозуміти причини конфлікту між владою і громадянським суспільством республіки, прес-служба Міжнародної наглядової місії Комітету міжнародного контролю за ситуацією з правами людини в Білорусі запланувала публікацію серії інтерв’ю, в яких відомі правозахисники і журналісти дадуть свою оцінку ситуації таспробують спрогнозувати її розвиток.

Пропонуємо вашій увазі перше інтерв’ю з цієї серії: на наші запитання погодилася відповісти Марія Шищенкова, представниця «Фронтлайн» – міжнародної організації, що займається захистом активістів правозахисного руху. Марія народилася і виросла в Білорусі, але вже досить давно працює в різних європейських структурах. На даний момент в її функції входить постійний моніторинг становища правозахисників у країнах СНД і координування дій, спрямованих на їх підтримку. Марія не втратила зв’язокз батьківщиною і уважно стежить за подіями в Білорусі. Нам вдалося поспілкуватися під час її короткого візиту до Мінська, де вона збирала інформацію про потреби білоруських правозахисних активістів:

Марія, чим, на Ваш погляд, стало 19 грудня для громадянського суспільства Білорусі?

19 грудня кардинальним чином переломило ситуацію. До цього часу порушувалися права, в основному, політичних активістів. Правозахисники стикалися з низкою проблем, але, тим не менш, в останні роки влада не чиниласильного тиску на правозахисні організації, не звертаючи на їхнюроботу особливо пильної уваги. Після 19 грудня ситуація радикально зміниласьі зараз ми всі стали свідками просто неймовірного тиску на всі правозахисні організації: серії обшуків, виклики правозахисників на допити. Щодня з’являється інформація про нові випадки тиску на громадян, що займаються захистом прав людини.
Сфера діяльності нашої організації досить вузька, ми займаємося тільки захистом правозахисників, охороноюїх безпеки. Ми уважно стежимо за ситуацією, в якій знаходяться білоруські правозахисні активісти й, на жаль, можемо констатувати, що зараз вона чи не найскладніша на всьому пострадянському просторі.
Як, на вашу думку, буде розвиватися ситуація? Хто або що може на неї вплинути?

Робити прогнози зараз дуже складно, оскільки незрозуміло, що буде відбуватися в політичній сфері. Після 31 січня ми побачимо, як настановищекраїнивплинутьсанкції Європейського Союзу і якою буде реакція на них білоруської влади. Думаю, керівництво країни віддає собі звіт в тому, що тиск на громадянське суспільство є одним з основних показників, які впливають на перспективи партнерства з Європейським Союзом.
Як Ви оцінюєте санкції Європейського Союзу?

Мені важко дати однозначну оцінку рішення, прийнятого ЄС, оскільки я сама з Білорусі. Я чудово розумію, що будь-які санкції, якими б вони не були точковими, позначаться на добробуті білоруського народу, зачеплятькожного білоруса. Тому я не можу беззастережно схвалити запровадження санкцій. І в той же час я розумію, що європейська політика останніх років була спрямовананазближення з Білоруссю, але білоруська влада просто використалаце у своїй грі тане зробиланіяких реальних кроків назустріч європейській спільноті. Не було зроблено нічого для поліпшення ситуації у сфері прав людини. Тому санкції, що вводяться,можна вважати адекватним заходом. Так вважають і більшістьбілоруських активістів- всі інші способи спілкування з білоруською владою вже буливипробуваніі не привели до яких-небудь помітнихпокращень. Схоже, що влада розуміє тільки розмовиз позиції сили. Крім того, закриття білоруського офісу ОБСЄ було кроком, на який європейське співтовариство не могло не відповісти.
Що  в даній ситуації планує робити «Фронтлайн»?

Наші завдання не змінюються. Ми – організація, яка була створена для того, щоб допомагати правозахисникам у їх повсякденній роботі, оскільки ми вважаємо, що правозахисники здатні серйозно впливати на ситуацію у своїх країнах. Саме вони є двигуномвнутрішніх змін. Ми вже зараз діємонапідтримкуправозахисників на місцях, з лобіювання їх інтересів в міжнародних організаціях, координація дій зіспецдоповідачамиООН із захисту правозахисників. Я не можу говорити про конкретні дії, щоб не наражати на небезпеку білоруських колег, оскільки, як ми знаємо, багато білоруських неурядовихорганізацій є незареєстрованими (і їх активісти ризикують піддатися за це кримінальному переслідуванню).
Напевно Ви стежили за подіями в Білорусі. Що з подій цьогомісяцясправило на Вас найбільше враження?

Так, ми підтримуємо контакти з місцевими правозахисними організаціями йуважно стежимоза інформацією. Ми випустили декілька термінових звернень – з цілого ряду обшуків, з арештів правозахисників.
Найбільшеобурює в даній ситуації тривалість і безперервність тиску. Це не разова акція, а масштабна зачистка громадянського суспільства. Обшуки пройшли не тільки у тих, хто спостерігавза виборами, а практично у всіх правозахисних організаціях. Курйозним жеє те, що співробітники комітету держбезпеки, як відзначають спостерігачі, присутні під час обшуків, виглядають дещо розгубленими і не завжди розуміють причини тих дій, в яких вони змушені брати участь. Дуже помітнаневідповідність між масштабом обшуків і затримань, і коректністю, з якою діють співробітники КДБ. Звичайно ж, вони далеко не плюшеві ведмедики, але й не відзначити цю цікаву особливість неможна.
Які Ви бачите загальні загрози, загальні тенденції у сфері прав людини в Білорусі та інших пострадянських країнах?

Дуже складно узагальнювати. Ситуації в різних країнах регіону часто істотно відрізняються. Є загальні риси ситуацій в Росії, Україніта Білорусі. Є загальні тенденції в країнах Центральної Азії. У країнах Північного і Південного Кавказу ситуація відрізняється між собою. Якщо намагатися виділити щось загальне, то можна відзначити, що тиск на правозахисні організації в усіх пострадянських країнах дуже сильно прив’язанийдо політичного календаря. Вінпомітно посилюється під час парламентських і президентських виборів. Ще одна спільна тенденція – це запозичення урядомдосвіду тиску на правозахисників. Репресивнапідборкане така йбагата, варіюється, швидше, область їїзастосування. Часто кажуть, що Білорусь є якимосьекспериментальним майданчиком, де випробовується технології, які пізніше застосовуються в Росії. Як приклад можна привести більш жорстке законодавство у сфері регулювання діяльності неурядових організацій.
Проте, можна помітити, що ситуація усфері прав людини в усіх наших країнах далека від ідеалутамає тенденцію до погіршення. Чи можете Ви проаналізувати причини виникнення цієї тенденцій?

Я не претендую на глобальний аналіз, але можу спробувати виділити деякі причини. Однією з головних, я б назвала негативну роль Росії для всього регіону. Російська влада намагається формувати в суспільстві неприйняття прав людини, намагається нав’язувати думку, що права людини не є споконвічно російської цінністю і що ця цінність не може бути пріоритетом і вимагати будь-якогоособливого захисту. Нав’язується думка, що в країнах нашого регіону є проблеми більш важливі, ніж права людини, що потрібно спочатку розібратися з цими проблемами і тільки потім говорити про людськийвимір. Російські дипломати активно використовують цю риторику під часспілкуванняз урядомінших пострадянських країн, і ми бачимо, як влада цих країн поступово скочуються до такої ж позиції, починаючи досить агресивно ставитися до міжнародних ініціатив у сфері прав людини.

Чи означає все це, що назріла необхідність переглядати підходи стратегії дій на захист прав людини в цьому регіоні?

Для мене очевидним є, що не можна миритися з ситуацією, коли в міжнародних організаціях політику роблять лише представники урядів. Цілком очевидно, що і в рамках Ради Європи, і в рамках ОБСЄ повинні бути представлені структури громадянського суспільства. Ми бачимо, як в пострадянських країнах зміцнюється тенденція до того, щоб із збереженням видимості демократичних процедур утримувати владу в руках одних і тих самихполітичних еліт. Не дивлячись на те, що постаті в урядіцих країн змінюються, люди, щоформують політику, залишаються все тими ж. І роблять вони це, виходячи зі своїх звичних уявлень і пріоритетів. Віддавати прийняття важливих рішень у сфері прав людини на відкуп лише цим людям не можна. Потрібно прагнути до того, щоб вплив на прийняття рішень мали громадські організації, солідарні громадянські ініціативи, на зразок Міжнародної наглядової місії – це треба всіляко підтримувати і розвивати.
Але, крім цього, громадським активістам у наших країнах необхідно більш активно використовувати механізми, що вже існують в рамках європейської системи – їх можливості далеко не вичерпані.

З яким закликомабо побажанням Ви могли б звернутися до представників громадянського суспільства в країнах регіону?

У кожній з наших країн є достатня кількість впливових організацій, що мають великий досвід роботи з міжнародними структурами. І в рамках ініціатив, які здатні вплинути на ситуацію у сфері прав людини, організації з різних країн можуть діяти єдиним фронтом, виробляючи якусь спільну позицію. І якщо вже висловлюватиякісь побажання, я б побажала саме цього – більше спільних дій, більше солідарності, більше координації. Цього не вистачає.

Як Ви оцінюєте роботу Міжнародної наглядової місії?

Я вважаю, що це дуже важлива ініціатива. З багатьох причин. Це знімає частину навантаження з білоруських організацій, які зараз працюють унадзвичайно складних умовах, піддаючись сильному тиску з боку влади. Місія взяла на себе збір та документування інформації про порушення. Місія займається перекладом і поширенням цієї інформації, причому, робить це якісно. Це дуже важлива робота, оскільки оперативне інформування дає великі переваги білоруському громадянському суспільству. Причому, присутність правозахисників з країн ОБСЄ важливане тільки для білоруського громадянського суспільства, але йдля всіх, хто підтримує цю ініціативу. Крім того, це хороша школа для правозахисників, які зараз приїжджають до Білорусі. Це важливо, оскільки правозахисники, працюючи усвоїх країнах, схильні замикатися у своїй ситуації. Працюючи разом, ми можемо відкривати один для одного нові напрями роботи, нові форми реагування на спроби тиску з боку влади.
Дуже добре і те, що правозахисники країн ОБСЄ починають дивитися ширше на проблеми усфері людського виміру, починають сприймати себе як певну спільність, усвідомлювати солідарну відповідальність за ситуацію в регіоні. Крім того, це сприяє поширенню інформації, не дозволяє їй залишатися лише всередині країни.
Важливо і те, що правозахисники з інших країн, перебуваючи в Білорусі, допомагають утримувати увагу європейських засобів масової інформації на проблемах республіки.
Ну і, звичайно ж, не можна не згадати про ту радість, яку своєю присутністю на обшуках представники Місії дарують співробітникам білоруських правоохоронних органів.

Прем’єр-міністр України Микола Азаров, який не втомлюється повторювати, що нова влада наводить елементарний порядок у державі, грубо порушує Правила дорожнього руху. В інтернет потрапило відео, на якому видно, як автомобілі з кортежу керівника Кабміну на мосту імені Патона у Києві виїжджають на зустрічну смугу.
Всього у кортежі Азарова дев’ять автомобілів, п’ять із них проїхало по зустрічній смузі.

Прем’єр Азаров живе на державній дачі у Конча Заспі.

28 січня офіційно стартував новий юридичний рік в Європейському Суді з прав людини (ЄСПЛ). Які його перспективи і які підсумки попереднього року? З цієї нагоди на пленарній сесії ПАРЄ депутати обговорили стан справ і прийняли резолюцію щодо виконання рішень ЄСПЛ.

Згідно зі статистикою Європейського суду, справи проти України за підсумками попереднього року становлять 7,5% від усіх справ в процесі розгляду – це четверте місце з 47. Окрім того нашу країну неодноразово цитували у зв’язку з суттєвими системними недоліками, що призводять до частих порушень Європейської Конвенції з прав людини. Тут і надмірна тривалість процедури, і хронічне невиконання судових рішень національних судових інстанцій, і нелегальне затримання або надмірна тривалість досудового утримання під вартою.

Болгарія, Греція, Італія, Молдова, Польща, Румунія, Росія, Туреччина і Україна – 9 країн-учасниць Конвенції – відзначилася системними недоліками і невиконанням рішень Європейського суду з прав людини.

У своєму  звіті комісія з юридичних питань і з питань прав людини ПАРЄ зосередилася на вище згаданих 9 країнах зі значними структурними проблемами, які призводять до порушень прав людини. Комісія рекомендує кожній країні докладати зусиль для виконання рішень ЄСПЛ, зокрема через дієвий парламентський контроль.

В резолюції зазначається, що Україна повинна «в терміновому порядку прийняти глобальну стратегію з метою виправлення ситуації з невиконання численних рішень внутрішньої юстиції, в той час як Комітет Міністрів здійснював реальний тиск у цьому напрямку, і впровадити внутрішні засоби правового захисту у відповідь на пілотне рішення “Юрій Миколайович Іванов проти України”. Україна також повинна прискорити внутрішню судову процедуру, реформувати карну процедуру, щоби гарантувати незалежність і неупередженість суддів. Крім того, необхідні заходи з боротьби зі зловживаннями застосуванням сили, вчиненими службовцями міліції, та забезпечити ефективне розслідування у випадку заяв про такі зловживання. Тривала безкарність осіб, які замовили і організували вбивство журналіста Ґонґадзе (рішення ЄСПЛ у справі “Гонґадзе проти України” від 8 лютого 2006 р.) і далі викликає занепокоєння».

Вирішення цього питання принципове не лише з позиції престижу країни на європейській арені, але й для розвантаження Європейського суду та для його ефективної роботи в майбутньому. Адже, допоки Україна не виправить прогалини у власному законодавстві, у своїй судовій системі, доти її громадяни надсилатимуть подібні скарги. А це блокує роботу Євросуду, роль якого не лише призначати грошове відшкодування громадянам, права яких порушили, але й сприяти поліпшенню національного законодавства в країнах, розвивати та гармонізувати європейське судочинство, знаходити правові відповіді на важливі виклики сьогодення, серед яких проблеми, пов’язані з міграційними потоками, проханням притулку, проблеми меншин, а також взаємодії між релігіями, владою і суспільством.

На зустрічі з журналістами президент ЄСПЛ Жан-Поль Коста ще раз наголосив на тому, як важливо для ефективної роботи суду, для його майбутнього, а також для самих країн-учасниць Конвенції, вжити заходів з виконання судових рішень та запровадити ефективні внутрішні засоби правового захисту. «Взаємовідповідальність» – це ключове слово Інтерлакенського процесу, метою якого було реформувати Європейський суд. Як зазначив Ж-П.Коста, суд повинен бути якомога більш педагогічним у своїх рішеннях, щоб надати змогу країнам виправити ту чи іншу прогалину. Адже повторювані справи жодної іншої додаткової вартості не матимуть.

Усі колишні вироки щодо смертної кари для засуджених за особливо тяжкі злочини мають замінюватись лише на довічне ув’язнення. Відповідне рішення щодо правових колізій, пов’язаних із внесенням змін до Кримінального Кодексу, оприлюднив Конституційний Суд. На думку служителів Феміди, понад три з половиною сотні засуджених до найвищої міри покарання за старим законодавством не можуть отримати преференцій через скасування смертної кари. Втім, кільком ув’язненим поліпшити своє становище таки вдалося.

Наприкінці грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають вимогам Основного Закону, норми колишнього Кримінального Кодексу. Таким чином наша держава остаточно позбулася смертної кари. Втім, до законодавчої її заміни на довічне ув’язнення відтоді пройшло кілька місяців. За цей час семеро засуджених до розстрілу встигли оскаржити свій вирок. І отримати максимально можливе на той час покарання — 15 років в’язниці. Тим, хто не був такий швидкий, згодом розстріл замінили довічним ув’язненням. Саме його відсьогодні остаточно узаконив Конституційний Суд як більш гуманний еквівалент смертної кари.

«Довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена кодексом 1960 року. Заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлена новим кримінальним законом, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини», – сказав очільник КСУ Анатолій Головін.

На думку Конституційного Суду, засуджені до найвищої міри покарання не мали права автоматично отримувати вироки з п’ятнадцятирічним терміном ув’язнення лише тому, що скасували розстріл. Відтепер подібні рішення Феміди в принципі не можливі. Втім, на долі семи в’язнів-щасливчиків, які встигли провернути судову аферу, нинішнє рішення КС навряд чи позначиться, констатує суддя-доповідач у справі Юрій Баулін: «Я думаю, що вже не можна. Так сталося».

А от на думку експертів, українському правосуддю таки варто було б відновити справедливість. За словами доктора юридичних наук, професора Києво-Могилянської Академії Станіслава Шевчука, довічне ув’язнення автоматично мали б отримати всі засуджені до розстрілу. Втім, експерт визнає, що тепер це зробити буде складно. Адже суд не має права, застосовуючи зворотну дію закону, визначати більш жорстоке покарання. «Після цього рішення є підстави для перегляду судових рішень саме щодо цих осіб. Оскільки суд визначив, що довічне ув’язнення замість смертної кари пом’якшує покарання в контексті порівняння з більш жорстоким покаранням – смертною карою», – сказав він.

За інформацією Державного департаменту з питань виконання покарань, нині в Україні перебувають у в’язниці 358 довічно ув’язнених. Перегляд їхніх справ може відбутися тільки після двадцяти п’яти років за гратами. Між тим, семеро засуджених за аналогічні злочини поки що мають шанс вийти на волю уже незабаром. Попри будь-які рішення Конституційного Суду, наразі їхні долі можуть вирішити лише суди, які ухвалювали попередні вироки.

3 лютого Президент Віктор Янукович підписав ухвалені парламентом 13 січня Закони «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації». Остаточні варіанти текстів законів ще не оприлюднені, наразі ми маємо тексти, які розглядалися на сесії парламенту.

Закони наберуть чинності через три місяці з дня опублікування. Що ж нас очікує, чи покращаться насправді умови для здійснення права на інформацію? Розглянемо ухвалені закони під кутом зору, по-перше, усунення суттєвих недоліків ще діючого Закону «Про інформацію», а по-друге, відповідності міжнародним стандартам. При цьому для простоти будемо називати Закон «Про доступ до публічної інформації» законом про доступ.

Почнемо з декількох зауважень щодо термінології. Нарешті законодавець ототожнив поняття «інформація про фізичну особу» і «персональні дані». Здається, це дрібниця, але вона є дуже важливою, оскільки надасть можливість зв’язати норми внутрішнього і міжнародного законодавства, рішень національних і міжнародних судів. Ще одна така дуже суттєва «дрібниця» – поява серед видів інформації за змістом (стаття 10 Закону «Про інформацію») інформації про стан довкілля (екологічної інформації). Знов-таки, ототожнення термінів «інформація про стан довкілля» та «екологічна інформація» надає можливість вважати, що конституційна норма щодо відкритості інформації про стан довкілля і норми Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», які оперують поняттям екологічної інформації, кажуть про одне і те ж[1].

Визначення екологічної інформації в статті 16 точно відповідає Оргуській конвенції; ця інформація не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом, окрім відомостей про місце розташування військових об’єктів. Цю норму також можна тільки вітати.

До негативних рис законів можна віднести звуження кола тих, хто шукає інформацію, – вони названі запитувачами, а до позитивних рис – розширення кола тих, кого закон зобов’язує надати інформацію: розпорядників інформації.

Відповідно до статті 12 Закону про доступ запитувачі інформації – фізичні особи, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи. У цьому списку відсутні засоби масової інформації (в тому числі зарубіжні), оскільки ЗМІ можуть і не мати статусу юридичної особи і тоді не потрапляють в перелік запитувачів. Зазначимо також, що до кола суб’єктів інформаційних відносин (стаття 4 Закону про інформацію) об’єднання громадян без статусу юридичної особи не потрапили, і цю неузгодженість двох законів необхідно усунути. Немає також в переліку суб’єктів держави в цілому, інших держав та міжнародних організацій, які є суб’єктами інформаційних відносин у чинному Закону «Про інформацію». Наприклад, ООН, Рада Європи, ЕС та ОБСЄ згідно з чинним законом можуть запитувати інформацію в Україні, а згідно з новими законами – не можуть.

Розпорядниками інформації згідно зі статтею 13 Закону про доступ визнаються суб’єкти владних повноважень; юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим (стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів); особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг (стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків); суб’єкти господарювання, що займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями (стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них). Порівняльно з чинним Законом про інформацію, де адресатами інформаційних запитів можуть бути тільки органи законодавчої, судової та виконавчої влади, це потенційно суттєве покращення доступу до інформації. Як зазначає експерт провідної екологічної організації «Екологія. Право. Людина» Єлизавета Алексєєва, «із набранням цим законом чинності матеріали оцінки впливу на довкілля, звіти по інвентаризації викидів забруднюючих речовин, результати моніторингу впливу діяльності на довкілля та будь-яка інша екологічна інформація, яка створюється суб’єктами господарювання, стануть публічною інформацією, і відповідно відкритою для громадськості. З точки зору забезпечення доступу до екологічної інформації ці закони – величезний крок уперед.»

А ось формулювання права на інформацію та його обмежень (статті 5, 6 Закону «Про інформацію», стаття 6 Закону про доступ) не відповідають міжнародним стандартам і, зокрема, статті 10 Європейської конвенції. Згідно з частиною першою статті 10 «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів». Ніде в нових законах ви не знайдете згадки про здійснення права на інформацію незалежно від державних кордонів, хоча в епоху Інтернету це є аксіомою. Далі, відповідно до ч. 2 статті 5 Закону «Про інформацію» «Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб». Цю норму виконати неможливо: реалізація права на інформацію, як правило, порушує чиїсь інтереси. Фактично це положення загрожує здійсненню права на інформацію і надає можливість чиновнику при бажанні відмовити в задоволенні більшості інформаційних запитів.

Друга частина статті 10 проголошує: «Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду». Порівняйте з ч. 2 статті 6 Закону «Про інформацію»: в ньому, по-перше, обмежується само право на інформацію, а не його здійснення, а по-друге, відсутня презумпція для обмеження бути необхідним в демократичному суспільстві. Виникає питання: хто заважав законодавцю просто повторити в законі положення статті 10 Конвенції, як це і було зроблено в законопроекті № 4485? Норми статті 10 необхідно було закріпити в новій редакції Закону «Про інформацію», оскільки рішення Європейського суду є джерелом права у національній правовій системі згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Важливим питанням є реалізація трискладового тесту, за допомогою якого зважується шкода від розкриття суспільно важливої інформації, яка завдається легітимній меті, і шкода від втаємничення цієї інформації. В ч. 2 статті 6 Закону про доступ цей тест прописаний цілком коректно. А ось в Законі «Про інформацію» (стаття 29 та ч. 3 статті 30) – ні. Якщо розуміти ч. 3 статті 30 буквально, то будь-яку суспільно необхідну інформацію з обмеженим доступом можна розголошувати незалежно від шкоди, яка буде при цьому нанесена. Ще одна неузгодженість двох нових законів. До того ж, визначення суспільно необхідної інформації у ч. 2 статті 29 («Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо») є надто вузьким. Порівняйте його з визначенням, наведеним в законопроекті № 4485: «Інформацією, що становить суспільний інтерес, є інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету та територіальній цілісності України, про порушення інтересів територіальних громад і права власності народу України; дозволяє здійснити обґрунтований політичний вибір; гарантує обізнаність з подіями і фактами, що безпосередньо впливають на стан і характер життя людини; забезпечує реалізацію конституційних прав, основоположних свобод і обов’язків; запобігає правопорушенням, введенню громадськості в оману, а також шкідливим екологічним та іншим наслідкам від діяльності (бездіяльності) суб’єктів господарювання тощо.» Зауважимо, що визначення суспільно необхідної інформації, яке містилося в законопроекті про доступ, було з нього вилучено.

До інформації з обмеженим доступом віднесені конфіденційна, таємна та службова інформація. Безперечним позитивом нових законів є усунення суперечливої конструкції «конфіденційна інформація, що є власністю держави» чинного Закону про інформацію, і введення замість неї категорії службової інформації із вказівкою, які саме види інформації можуть належати до службової (ч. 1 статті 9 Закону про доступ). Тепер документам, які містять службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування» (ДСК), а переліки відомостей, що становлять службову інформацію, не можуть бути обмежені в доступі (ч. 3 статті 9). Це означає, що органи державної влади, які закрили перелік відомостей з грифом ДСК, поставивши на нього гриф ДСК, повинні розкрити і оприлюднити ці переліки (а це Кабінет міністрів України та інші органи[2]). Норми Закону про доступ щодо службової інформації запрацюють, коли буде ухвалений новий закон про неї. Бажано його підготувати і ухвалити якомога скоріше. А поки що всі органи влади, самоврядування, відомства тощо повинні переглянути складені раніше переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави, відповідно до статті 9 Закону про доступ і розкрити частину документів з грифом ДСК. Ситуація, коли кількість позицій у переліках, складених обласними державними адміністраціями коливається від 18 (Івано-Франківська, Київська ОДА) до 136 (Кіровоградська ОДА) є абсолютно неприйнятною.

На жаль, із остаточної редакції законопроекту про доступ була вилучена норма, відповідно до якої відкритою з дня прийняття рішення ставала навіть службова інформація, що міститься у документах суб’єктів владних повноважень і становить внутрішньовідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробленням напрямів діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх публічному обговоренню та/або прийняттю; або зібрана у процесі здійснення контрольних або наглядових функцій органами державної влади. Як зазначає Оксана Нестеренко, ця норма була повинна зробити революцію у сфері інформаційної відкритості в Україні. Це означало би, що майже вся службова інформація після прийняття рішення ставала відкритою для громадськості.

Ч. 7 статті 6 Закону про доступ проголошує, що обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо ж в документі міститься інформація з обмеженим доступом, то для ознайомлення надається інформація, доступ до якої не обмежений. Цей відомий принцип свободи інформації давно вже мав бути реалізований в Україні. Проте нечіткі формулювання закону можуть звести нанівець цю норму. Так, ч. 3 ст. 9 передбачає, що документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф ДСК, а це вже означає, неможливість надати хоча б частину інформації із цього документу. Що заважало законодавцю поставити застереження, що доступ до документів з обмеженим доступом надається відповідно до ч. 2 статті 6 цього Закону?

Крім того, для можливості застосування ч.7 статті 6 Закону про доступ необхідно було скасувати в «Прикінцевих положеннях» зміни до Закону про пресу, прийняті Верховною Радою 11 травня 2004 року. Нагадаємо, ч.1 статті 2 цього Закону «Свобода діяльності друкованих ЗМІ» проголошувала «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ». Аналогічно було звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації» (п.1 ч.2 статті 26 Закону про пресу). Оце обмеження – можливість працювати тільки з інформацією, яка є відкритою за режимом доступу, – що було введене в травні  2004 року, має бути скасоване. Проте, на жаль, відповідна норма в Прикінцевих положеннях Закону про доступ відсутня.

У статті 3 Закону «Про інформацію» одним з основних напрямів державної інформаційної політики назване «забезпечення інформаційної безпеки України». Водночас інформаційна безпека не визначена, хоча базовий інформаційний закон мав би містити дефініцію цього важливого поняття, яке використовується в Конституції. Незрозуміло, чому законодавець не скористався вдалою нормою із законопроекту № 4485:

1. Інформаційна діяльність суб’єктів інформаційних відносин в Україні перебуває в режимі інформаційної безпеки.

2. Інформаційна безпека України полягає в забезпеченні (гарантуванні) вільного доступу кожного до відкритої інформації та в охороні і захисті державної та іншої передбаченої законом таємниці.

3. Забезпечення інформаційної безпеки України є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу.

Слід зауважити також, що існуюча в чинному Законі «Про інформацію» норма про заборону цензури, як прямої, так і опосередкованої, суттєво зіпсована в новій редакції Закону. Зокрема, друга частина статті 24 Закону в новій редакції проголошує, що заборона цензури «не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону». Сьогодні таких законів не існує, але ця міна сповільненої дії може спрацювати в майбутньому. Особливо, якщо взяти до уваги прийняття за основу 22 грудня 2010 року проекту Концепції державної інформаційної політики, одним із пріоритетних завдань якої є «забезпечення інформаційного суверенітету України». Це поняття не має юридичного смислу, відповідну статтю із старої редакції Закону про інформацію виключили, але воно знову стало актуальним.

У Законі про доступ ретельно виписані обов’язки розпорядників щодо оприлюднення інформації, визначення структурних підрозділів або відповідальних з питань запитів на інформацію, процедура розгляду запитів. Для надання відповіді на запит надається лише 5 робочих днів, а не місяць, як було раніше. Більше того, закон встановлює види інформації щодо якої відповідь повинна надаватися іще швидше – протягом 48 годин. Це інформація, необхідна для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян. Проте згідно з ч. 4 статті 20 Закону про доступ строк розгляду запиту може бути продовжений до 20 робочих днів, якщо запит стосується великого обсягу інформації або вимагає пошуку її серед значної кількості даних. Знаючи практику відповідей на запити сьогодні, можна сміливо прогнозувати, що відповіді на запити будуть надходити у кращому разі протягом 20 робочих днів, а не 5.

Не кращим чином реалізований відомий принцип свободи інформації щодо захисту інформаторів, які розкривають інформацію про зловживання – так званих «свистунів» (whistleblower). Стаття 11 Закону про доступ проголошує, що «Посадові та службові особи не підлягають юридичній відповідальності, незважаючи на порушення своїх обов’язків, за розголошення інформації про правопорушення або відомостей, що стосуються серйозної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю, якщо особа при цьому керувалася добрими намірами та мала обґрунтоване переконання, що інформація є достовірною, а також містить докази правопорушення або стосується істотної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю». Це фактично означає, що на посадову особу, яка розголосила інформацію, покладається тягар доведення доказів правопорушення або істотної загрози здоров’ю чи безпеці громадян, довкіллю. Краще було б використати аналогічну норму в законопроекті № 4485, яка, на відміну від статті 11, реалізує цей принцип: «Посадові та службові особи суб’єктів владних повноважень, які, порушуючи свої обов’язки щодо нерозголошення інформації з обмеженим доступом, викривають факти неправомірної поведінки, корупційні діяння, які вчинюються посадовими або службовими особами органів державної влади, органів влади автономії, інших органів місцевого самоврядування, якщо вони керувалися добрими намірами і були переконані в тому, що розголошення такої інформації відповідає суспільним інтересам, звільняються від юридичної відповідальності.»

На жаль, із Закону про доступ були видалені статті, які деталізували процедуру оскарження до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини дій щодо незаконної відмові у наданні інформації. Стверджують, що це немовби зроблено на вимогу самого Уповноваженого. Таким чином, на жаль, парламентський контроль за здійсненням права на інформацію, який реалізований в усіх європейських законах про свободу інформації, в українському законі відсутній.

Визначення інформації про особу та регулювання доступу до такої інформації необхідно розглядати разом із Законом про захист персональних даних, який був ухвалений парламентом 1 червня 2010 року і набув чинності з 1 січня 2011 року. Для простоти будемо називати його надалі законом про захист.

Бодай мінімального переліку персональних даних жоден з трьох законів не містить. У ч. 2 статті 15 Закону «Про інформацію» наведена конституційна норма щодо заборони збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, а до конфіденційної інформації про особу віднесені дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. В Законі про захист перелік персональних даних також з’являється в заборонному контексті: в ч. 1 статті 7 забороняється обробка персональних даних про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, а також даних, що стосуються здоров’я чи статевого життя. Обидва ці переліки є вочевидь неповними і не співпадають, і до того ж не можна адресу, дату і місце народження особи відносити до конфіденційної інформації, це суперечить загальноприйнятій практиці.

На жаль, законодавець не скористався визначенням персональних даних, наведеним в законопроекті № 4485, яке відповідає європейським стандартам. А саме, персональні дані поділяються на дані загального характеру (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров’я – історія хвороби, діагнози тощо; біометричні показники; етнічна належність; ставлення до релігії; переконання, належність до громадських об’єднань; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, зміст податкової декларації; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо), і закони про інформацію, доступ і захист мають забороняти збирання, зберігання, використання та поширення без згоди суб’єкта даних саме вразливих персональних даних.

Відсутність поділу інформації про фізичну особу на дані загального характеру і вразливі персональні дані призводить до анекдотичних наслідків. Наприклад, поширення будь-яких персональних даних, у тому числі навіть прізвища та ім’я особи, може здійснюватися лише з її письмової згоди. А відповідно до ч. 9 статті 6 Закону про захист «використання персональних даних в історичних, статистичних чи наукових цілях може здійснюватися лише в знеособленому вигляді». Тобто не можна вказувати будь-які персональні дані, навіть ім’я та прізвище, в підручниках чи будь-яких наукових працях!

Усі три закони не містять поняття «публічної особи», межі критики щодо якої, за позицією Європейського суду з прав людини, є ширшими, ніж щодо звичайної людини. Відповідно, про таких людей без їхньої згоди можна поширювати більше персональних даних, якщо вони є важливими для суспільства. Із загальної заборони щодо поширення персональних даних без згоди особи в Законі про доступ існує виняток лише відносно осіб, котрі претендують на зайняття чи займають виборні посади в органах влади або обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої або другої категорії (ч. 6 статті 6). І виняток цей стосується лише даних з декларацій про доходи цих осіб та членів їх сімей (між іншим, в проекті виняток стосувався ще біографічних даних, але потім їх прибрали). А згідно з ч. 4 статті 5 Закону про захист не належать до інформації з обмеженим доступом усі персональні дані особи, яка претендує зайняти чи займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії. Вочевидь, ці винятки не співпадають, і обидва значно вужчі, ніж поняття «публічної особи». Закон про захист взагалі не містить можливості поширення персональних даних, якщо ця інформація є суспільно необхідною, і в цьому суперечить Законам про інформацію та доступ.

Існують й інші суперечності між Законами про доступ і захист. Так, відповідно до ч. 5 статті 6 Закону про доступ «не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно.» А згідно з Законом про захист, взагалі кажучи, не допускається доступ до даних фізичних осіб про умови отримання ними коштів чи майна без їхньої згоди (ч. 6 статті 6, ч. 1 статті 11, ч. 1 статті 14). Щоб зняти цю колізію, законодавець мав зробити відповідні застереження в Законі про доступ, який розглядався пізніше, ніж Закон про захист.

Підведемо підсумки. Необхідна зміна усіх трьох законів – про інформацію, допуск і захист – з метою їх узгодження і досягнення відповідності міжнародним договорам з прав людини, учасником яких є Україна. Нові закони запрацюють, якщо громадськість та журналісти будуть активними у пошуку та поширенні інформації.

[1] Посумуємо хоча б в примітках, що законодавець, перелічуючи в статті 10 види інформації за змістом, знову забув згадати про архівну інформацію.

[2] Детальніше про це див. тут.

Україна вже майже повернулась у 2004-й

За десятибальною шкалою, яка охоплює режими від повністю диктаторського до повністю демократичного, опитані Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва експерти оцінили ситуацію в Україні після першого року правління Віктора Януковича у 4,75 бали. Це дещо вище, ніж оцінка останнього року правління президента Леоніда Кучми.
Монополізація судової системи виконавчої владою внаслідок прийняття закону про судоустрій, деградація принципу рівності перед законом і судами, контроль владою основних засобів масової інформації та утиски свободи слова – такими експерти вважають наслідки першого року правління Віктора Януковича.

Вони угледіли “політизацію діяльності” СБУ, міліції й прокуратури, звуження права на захист від свавілля влади, зростання кількості довільних арештів. Серед інших діагнозів: скорочення економічних свобод і свободи підприємництва, посилення тиску податкових органів, зменшення прозорості місцевих виборів, свободи вибору і права бути обраним.

Опозиція “слабка та дезорієнтована”

Експерти відзначили появу перших політв’язнів і звуження свободи опозиційної діяльності. Вразливим місцем сьогоднішньої демократії опитані назвали слабку, дезорієнтовану опозицію і відсутність авторитетного лідера, який відповідав би вимогам сучасності. Тиск на право віросповідання і світогляду, згідно з думкою експертів, виявився, насамперед, в “експансії Московського патріархату, наданні державних привілеїв московському православ’ю за умов переслідування Української православної церкви Київського патріархату”.

Опитування засвідчило ігнорування владою законів і Конституції, нерівність всіх громадян перед законом, фактичне стирання відмінностей між гілками влади, концентрація влади у президента і, як наслідок, “ручне управління країною” за відсутності реальних важелів впливу на владу. Результатом цього, на думку експертів, стала “тотальна корупція державного механізму на всіх його рівнях”.

Розвиткові демократії заважає, на думку експертів, ще й нерозвинене громадянське суспільство. Тільки воно, як вважають опитані, сьогодні здатне запобігти сповзанню України в авторитаризм. Водночас директор Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський вважає, що громадянському суспільству “складно протистояти всій правоохоронній системі, особливо якщо вона діє поза правовим полем”.

Влада прикривається Савіком Шустером

Яворський повідомив про зростання проявів невмотивованого застосування сили міліціонерами. І що за минулий рік було зафіксовано вдвічі більше смертних випадків затриманих у райвідділах міліції. За даними Яворського, минулого року різко зросла кількість заборон на мирні зібрання громадян з боку міліції, а суди забороняли їх частіше, ніж за кілька попередніх років.

Єдиним вільним простором в українських ЗМІ лишився Інтернет, повідомила директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар. А от провідні українські телеканали, які належать олігархам, за її словами, були “швидко і без опору” взяті під контроль владою.

Тим часом  представник президента у Верховній Раді, член фракції Партії регіонів Юрій Мірошниченко заявив, що в Україні немає утиску свободи слова та цензури ЗМІ. На доказ цього він повідомив про політичні ток-шоу, одне з яких “перейшло на Перший національний канал” (Шоу Савіка Шустера – уточнення DW). І назвав це свідченням того, що “держава зацікавлена в існуванні демократії і критики”. Натомість учасники презентації опитування незалежних експертів зазначили, що телевізійні ток-шоу “не досліджують проблеми, що хвилюють суспільство, а лише проблеми самих політиків”.

Детальніше про результати опитування експертів:

Стан демократичних свобод і демократії в Україні: опитування експертів

Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва 28 січня – 4 лютого 2011 року провів експертне опитування, головна мета якого – оцінити стан демократичних свобод і демократії в Україні. Усього було опитано 63 експерти.

·    Абсолютна більшість експертів  згодні з вердиктом Freedom House щодо класифікації України як «частково вільної країни».

·    Порівняно із 2010 роком насамперед стало менше свободи слова. Встановлюється «керована та дозована» свобода слова.

·    Більшість експертів відзначили погіршення ситуації із правом на мирні зібрання, походи, мітинги, демонстрації. Кількість заборон та порушень мирних зібрань за 2010 рік значно перевищує кількість таких порушень за весь період 2005–2009 рр.

·    Погіршилася ситуація із незалежністю суддів. У результаті ухваленого закону про судоустрій відбулася монополізація судової системи виконавчою владою. Втрачається принцип рівності перед законом, судами, право на захист від судового переслідування.

·    Звузилися економічні свободи, свободи підприємництва. Помітно відчувається тиск податкових перевірок інстанцій. Помітно зменшилися прозорість місцевих виборів. Звузилася свобода вибору, а головне – право бути обраним.

·    Внаслідок політизації діяльності СБУ, органів МВС, прокуратури звузилося право захищеності від сваволі влади, свавільних арештів, право на оскарження незаконних дій службових осіб, відшкодування завданої цими діями збитків.

·    Звузилася свобода опозиційної діяльності – починаючи з порушень парламентських процедур і завершуючи обмеженнями прав проведення акцій. Ігноруються права опозиції, питання не обговорюються в комітетах, як це передбачають процедури, відбувається переслідування політичної опозиції і обмеження її прав на пересування. З’явилися перші політичні в’язні.

·    Відчувається натиск на право віросповідання і світогляду. Фактично відбувається державне привілеювання московського православ’я, переслідування УПЦ-КП, експансія московського патріархату.

·    Україна є «частково вільною» країною, так як на сьогодні ще залишається у певних сегментах ЗМІ свобода слова, насамперед  в Інтернеті.   В ефірах низки каналів також зберігаються політичні ток-шоу (попри певну тенденційність добору спікерів, все-таки опозиції дають змогу брати участь у цих ток-шоу). Залишаються відносно вільні від влади і друковані ЗМІ.

·    Від «повністю невільних» країн Україну відрізняє можливість свободи мирних зібрань, право обирати і бути обраним, свобода думки, совісті, можливість діяльності для громадських організацій, право на інформацію та доступ до неї (Ухвалення Закону про доступ ЗМІ до інформації,) свобода підприємницької діяльності, можливість опозиційної діяльності, право вільно пересуватися, обмеженість масштабу репресій сотнями, а не тисячами осіб, певне зважання влади на громадську думку.

·    Головний дефіцит української демократії – ігнорування законів та непрацююча Конституція.  «Законослухняність» – це ані про політичну верхівку, ані про політичні низи. Низьку якість політики у державі експерти пояснюють низькою якістю так званих еліт – дефіцит фаховості, порядності та культури. Вразливим місцем демократії в Україні є відсутність верховенства права і рівності усіх громадян перед законом. Дефіцит демократії спостерігається у порушенні балансу системи влади. Розподіл гілок влади де факто відсутній, відбувається шалена концентрація влади у президента і як наслідок – “ручне” управління країною. Вразливим місцем української демократії є відсутність реальних важелів впливу на владу, а також  тотальна корупція державного механізму на всіх його рівнях.

·    Вразливим місцем сьогоднішньої демократії є слабка, дезорієнтована, роз’єднана опозиція та відсутність лідера – морального авторитета, який би відповідав питанням сучасності.

·    Дефіцитом демократії в Україні є слабкість, соціальна апатія та збайдужіння (суспільство не реагує на порушення прав та обмеження свобод) громадянського суспільства. Слабкість громадянського суспільства полягає у відсутності традицій демократичної культури, залишку патерналізму, «радянського менталітету» у значної частини суспільства.

·    Дефіцитом демократії є «здорові», самодостатні медіа та ЗМІ. До слабких місць української демократії експерти віднесли й  недосконалу виборчу систему.

·    Головними чинниками, які заважають  просуванню Україні у напрямі до демократії, абсолютна більшість експертів вважає нерозвиненість, байдужість і пасивність громадянського суспільства, його розпорошеність, нездатність до об’єднаних дій. Другим за значимістю чинником експерти вважають  неефективність судової системи, залежність судів від влади, далі –  тотальна корупція у суспільстві, недемократичність влади, олігархічний характер економічної та політичної системи, вплив олігархів на ухвалення  політичних рішень.

·    На 10 бальній шкалі, яка пролягає від повністю диктаторського до повністю демократичного режиму, експерти розмістили Україну на позначці 4, 75 бала.

·    Більшість експертів згодні з тим,  що головним рушієм, який може вивести Україну на демократичний шлях розвитку, має стати громадянське суспільство. Важливими чинниками  демократизації суспільства мають стати також  незалежні медіа, трансформована партійна система.  

Анкета

1.      Згідно зі щорічним рейтингом Freedom House щодо демократичних прав та громадянських свобод Україну виключили із категорії «вільних країн», до якої вона належала 5 років, і класифікували як “частково вільну країну”. Чи згодні Ви особисто з таким вердиктом?

1.      Так, згоден (на), Україну-2010 можна класифікувати лише як частково вільну країну …………………………………………………………………………………57 відповідей

2.      Ні, не згоден (на), Україна й у 2010 році залишалася вільною країною……2 відповіді

3.      Ні, не згоден (на), Україну у 2010 правильніше класифікувати як повністю невільну країну…………………………………………………………………………….3 відповіді

4.      Важко сказати…………………………………………………………………..1 відповідь

2.      Якщо Ви згодні з тим, що громадянських й політичних прав і свобод в Україні у 2010 році  порівняно з попереднім роком стало менше, то зазначте яких саме?

Порівняно із 2010 роком стало менше свободи слова, про що зазначило 52 експерти. Встановлюється «керована та дозована» свобода слова. Відбувається згортання політичних шоу на телебаченні, політичної тематики у друкованих ЗМІ, встановлюється контроль над журналістами, появилася цензура та самоцензура власників ЗМІ.

44 експерти відзначили погіршення ситуації із правом на мирні зібрання, походи, мітинги, демонстрації. Порушення свободи мирних зібрань стали масовими і систематичними, їхня кількість за 2010 рік значно перевищує кількість таких порушень за весь період 2005–2009 рр. Зокрема, експерти відмітили порушення справ проти учасників податкового майдану.

Погіршилася ситуація із незалежністю суддів (19 експертів). В результаті прийнятого закону про судоустрій відбулася монополізація судової системи виконавчою владою. Втрачається принцип рівності перед законом, судами, право на захист від судового переслідування.

Звузилися економічні свободи, свободи підприємництва. Помітно відчувається тиск податкових перевірок інстанцій. (17 експертів). «Звузилося право на достойне життя через суттєве зростання цін на все, право на власність через явне чи приховане рейдерство, право на підприємницьку діяльність для малого бізнесу через  податкові новації. Далі планується проектами відповідних законів урізати права на соціальний захист. Під загрозою право на житло, працю, рівний доступ до освіти».

Помітно зменшилися прозорість місцевих виборів (14 експертів). Звузилася свобода вибору, а головне – право бути обраним. Повертаються фальсифікації.

Внаслідок політизації діяльності СБУ, органів МВС, прокуратури звузилося право захищеності від сваволі влади, свавільних арештів, право на оскарження незаконних дій службових осіб, відшкодування завданої цими діями збитків (14 експертів). Надмірне і політизоване втручання правоохоронних органів і СБУ у сферу політичної  і громадської активності, активізація різних «перевіряючих» структур, зокрема впливає на власників і менеджмент ЗМІ. Стають частими переслідування громадських активістів. «Перехід повністю судової системи, прокуратури, податкової під контроль влади, цілковите нехтування Конституцією та законами перетворило громадянські та політичні права на примарні в «межах дозволеного владою».

Звузилася свобода опозиційної діяльності – починаючи з порушень парламентських процедур і завершуючи обмеженнями прав проведення акцій (10 експертів). Ігноруються права опозиції, питання не обговорюються в комітетах, як це передбачають процедури, відбувається переслідування політичної опозиції і обмеження її прав на пересування. З’явилися перші політичні в’язні. Обмеження громадянських і політичних прав і свобод призвело до появи  першого за останні 8 років «політичного біженця», якому надано притулок у Чехії.

Відчувається натиск на право віросповідання і світогляду (10 експертів). Фактично відбувається державне привілеювання московського православ’я, переслідування УПЦ-КП, експансія московського патріархату.

Зменшився вільний доступу до інформації, право на отримання повної та об’єктивної інформації (6 експертів) багато рішень приймаються стиха, без залучення експертних кіл та громадськості.

Звузилися політичні свободи –  створення політичних партій, асоціацій, право брати участь в управлінні державними справами та участі в політичному житті, вільне здійснення громадської діяльності (6 експертів).

3 експерти зазначили, що громадських й політичних прав і свобод не зменшилося, змінилися лише суб’єкти, які ними користувалися. «Раніше було більше демагогії».

Один експерт також зазначив, що попередні визнання України вільною державою були значною мірою авансом: ні стан правосуддя, ні стан корупції, ні демократичність місцевої влади цим показникам фактично не відповідали.

3.      Якщо Україна є «частково вільною», то які права і свободи все ще залишаються в Україні і відрізняють її від «повністю невільних» країні? 

Експерти зазначили, що хоча ситуація зі свободами погіршилася, однак це не означає їх повне зникнення. Якщо після 2005 року Україна поступово рухалася у демократичному руслі, то за нового уряду почалося згортання демократичних свобод. Наразі діють всі основні права людини і громадянина. Але якість їх дотримання не відповідає зобов’язанням, взятим на себе державою.

Україна є «частково вільною» країною, так як на сьогодні залишається свобода слова (35 експертів). Адже попри негативні тенденції, які спостерігаються у медіа-просторі (тиск на окремі телеканали, спроба визначати інформаційний порядок дня з боку Адміністрації президента тощо), все-таки в Україні залишається вільний простір, насамперед – це інтернет. В ефірах низки каналів також зберігаються політичні ток-шоу (попри певну тенденційність у підборі спікерів, все-таки опозиції дають можливість брати участь у цих ток-шоу). Залишаються відносно вільні від влади і друковані ЗМІ.

Від «повністю невільних» країн Україну відрізняє свобода мирних зібрань (17 експертів), право обирати і бути обраним (11 експертів), свобода думки, совісті (7 експертів), можливість діяльності для громадських організацій (6 експертів), право на інформацію та доступ до неї (Ухвалення Закону про доступ ЗМІ до інформації, 8 експертів), свобода підприємницької діяльності (6 експертів), можливість опозиційної діяльності (5 експертів), право вільно пересуватися (5 експертів), обмеженість масштабу репресій сотнями, а не тисячами осіб, певне зважання влади на громадську думку.

«Україна залишається частково вільною країною, оскільки тут не встановився авторитарний режим: залишаються можливості для критики дій держави та громадянського спротиву таким діям, що підтверджують Майдан-2, інші протестні акції.

Загальний рівень свободи вираження поглядів залишається таким, що втаємничити незаконні дії органів влади практично неможливо, внаслідок цього представники влади постійно змушені виправдовуватися. Авторитет вищих посадових осіб держави є низьким, і це також не дає можливості встановити жорсткий авторитарний режим».

.

«Ще не до всіх, хто займається опозиційною політичною діяльністю чи має «неправильні» погляди, дійшли руки репресивних органів. Пропускна спроможність репресивного апарату ще недостатня для того, щоб визнати «повністю невільною країною».

4.      Нижче Ви бачите шалу від „1” до „10”, де „1” означає повністю диктаторський режим, а „10” – повністю демократичний. Де б на цій шкалі Ви розмістили сучасну Україну?

На 10 бальній шкалі, яка пролягає від повністю диктаторського до повністю демократичного режиму, експерти розмістили Україну на позначці 4, 75 бала.

5.      Визначте, будь ласка, найбільш вразливі місця української демократії, основні її «дефіцити».

Головний дефіцит української демократії – ігнорування законів та непрацююча Конституція.  «Законослухняність» – це ані про політичну верхівку, ані про політичні низи (47 експертів).

Вразливим місцем демократії в Україні є відсутність верховенства права і рівності усіх громадян перед законом. Українська судова система є залежною від виконавчої влади та від політичних інтересів, а тому надто корумпована. В Україні відчувається дефіцит незалежного та справедливого правосуддя (27 експертів).

Дефіцит демократії спостерігається у порушенні балансу системи влади (29 експертів). Розподіл гілок влади де факто відсутній, відбувається шалена концентрація влади у президента і як наслідок – “ручне” управління країною. Спостерігається формування владної вертикалі у бік авторитарного режиму, підкорення одній політичній силі усіх основних владних державних, політичних та економічних ресурсів країни. Порушено процедуру формування і прийняття рішень. Вимальовується слабкий парламентаризм. Верховна Рада перетворилася на структуру, яка затверджує спущені з гори вказівки президента з порушенням Конституції України. Вразливим місцем демократії є надмірна та політизована роль правоохоронних органів та силових структур (Генпрокуратура, СБУ, МВС).

Чутливим місцем демократії є відсутність реальних важелів впливу на владу (13). Опозиція, експерти та «прості громадяни» відчужені від процесу розробки та ухвалення рішень на всіх щаблях влади. Принципові зовнішньополітичні рішення приймаються вузьким колом осіб. Відчувається дефіцит справедливої і раціональної процедури відносин органів влади з громадянами, зворотного зв’язку.

Низьку якість політики у державі експерти пояснюють низькою якістю так званих еліт (12 експертів). На першому місці – дуже мала кількість професійних людей в політиці, яких тим більше не допускають до процесів ухвалення рішень. Друге – аморальність українських політиків, на третьому – дефіцит політичної культури, яка залишається вкрай низькою. Цих трьох обставин – дефіциту фаховості, порядності і культури – достатньо, щоб значна маса українців ставилася до демократії з презирством.

Вразливим місцем української демократії є тотальна корупція державного механізму на всіх його рівнях (15 експертів). Відбувається олігархізація інститутів влади, залежність політичних сил від фінансової підтримки  великого капіталу, злука капіталу з політиками. Влада балансує між так званою «боротьбою» з корупцією та її запереченням. Відсутні цілісні механізми боротьби з корупцією та надзвичайно низький суспільний запит на відсутність корупції.

Слабким місцем сьогоднішньої демократії є слабка, дезорієнтована, роз’єднана опозиція та відсутність лідера – морального авторитета, який би відповідав питанням сучасності (21 експертів). Спостерігається недовіра громадян до будь-яких політичних лідерів та втома від «старої» опозиції (12 експертів). Проблемою є бізнес-проекти замість партій, залежність партій від олігархів (5 експертів).

Дефіцитом демократії в Україні є слабкість, соціальна апатія та збайдужіння (суспільство не реагує на порушення прав та обмеження свобод) громадянського суспільства. Цим пояснюється низький рівень суспільного запиту на демократію, свободу, ефективну державу, відсутність ініціатив і широкого обговорення проблем (30 експертів).

Слабкість громадянського суспільства полягає у відсутності традицій демократичної культури, залишку патерналізму, «радянського менталітету» у значної частини суспільства, розкол суспільств за етнічно-регіональним принципом, відсутністю стратегічного бачення конкретних шляхів щодо об’єднання суспільства (навколо європейських цінностей чи інших??) (7 експертів).

Відсутня система громадської просвіти та освіти, як наслідок – низький рівень політичної культури, свідомості громадян, що дозволяє відкрито маніпулювати і зловживати владою корумпованим політикам. Відсутній зв’язок між суспільством і владою.

Дефіцитом є «здорові», самодостатні медіа та ЗМІ. Відсутність прозорої власності в медіа просторі, їх олігархізація зумовлює контрольовані ЗМІ, залежність журналістів від власників, наближених до влади. Встановлюється цензура та самоцензура. (13 експертів). Відсутні потужні і масові журналістські профспілки.

8 експертів до слабких місць української демократії віднесли недосконалу виборчу систему. Проблема виборчої моделі полягає у законсервованості еліт, поганому усвідомленні виборцями своєї відповідальності. Реальністю є вибори без вибору, фальсифікації, дискредитація представницької влади.

6.      Що, на Вашу думку, найбільше заважає просуванню України у напрямі до демократії? (назвіть п’ять головних чинників)

Головним чинником, що заважає просуванню Україні у напрямі до демократії, абсолютна більшість експертів (41 експерт) вважає нерозвиненість, байдужість і пасивність громадянського суспільства, його розпорошеність, нездатність до об’єднаних дій. Експерти зазначають відсутність у суспільстві належної політичної культури, правової свідомості, відчуття громадянина, а не підданого, брак суспільних інновацій. Суспільство на сьогодні має слабку самоорганізацію, зокрема й на рівні територіальних громад, та не здатне відстоювати свої права (не лише на мітингах, але й у судах та інших інстанціях). Суспільство готове страждати, «вірити в доброго царя» і недостатньо готове боротися. «Рабська психологія «совєтської людини» перемагає». «Український принцип „моя хата  скраю” нікуди не зник».

Другим за значущістю чинником, що гальмує розвиток демократії, є неефективність судової системи, залежність судів від влади (22 експерти).  «Право в країні використовується тільки проти ворогів», а «якщо судові  рішення й були ухвалені, то вони або зовсім не виконуються,  або виконуються неналежно». «Неправова держава руйнує необхідний для ефективної демократії соціальний капітал».

Протидіє демократичному розвитку й тотальна корупція у суспільстві – зверху донизу, «кумівство», крайня корумпованість влади і правоохоронної системи, відкриті можливості для її політичного використання  (19 експертів).

Нинішній стан медіа – низьке  забезпечення свободи слова, мале число незалежних медіа, контроль  над ЗМІ, відсутність критичної маси журналістів, які б сказали твердо «Ні – цензурі!», концентрація ЗМІ в руках „олігархів”, відсутність громадського мовлення  (13 експертів) – усе це теж гальмує розвиток демократії в Україні.

Недемократичність влади, нерозуміння ключовими особами в країні (президент, прем’єр тощо) суті поняття «демократія» також стоять на заваді демократичним перетворенням. Наявна влада не зацікавлена в демократичних змінах.   «Демократія – зайва, непотрібна, небажана річ для тих, хто обіймає вищі  державні й законодавчі позиції в Україні. Вони швидко зрозуміли, що зручніше управляти без відповідальності – наріжного критерію демократії». «Демократами» звуть себе люди, які мають метою знищення демократії». Водночас у самих громадян слабкий запит на демократію –  12 експертів.

Негативну роль для української демократії відіграє й зовнішній чинник – використання у внутрішній політиці російської моделі «керованої» або «суверенної» демократії (12 експертів). «Сильний вплив Росії – її антидемократичних дискурсів, практик та інституцій, і водночас досить слабкі, обмежені контакти населення з демократичним Заходом».

Істотний антидемократичний чинник – олігархічний характер економічної та політичної системи, вплив олігархів на ухвалення  політичних рішень (12 експертів). «Олігархічна економіка утруднює формування середнього класу (основи громадянського суспільства та, відповідно, демократичного самоврядування)»  

На заваді поступу до демократичних змін стоять й монополізація влади президентом, однією політичною силою, авторитарна політична культура, повернення до президентської форми правління. «Президентська модель влади сприяє розвитку авторитарних тенденцій у бідній країні зі слабкими державними інститутами» (11 експерти).

Антидемократичними вважають експерти  відсутність  професіоналізму, прозорості в діях влади. Залишається нереформованим  державний апарат, неефективна «адміністративна реформа». Слабкість, безвідповідальність, неефективність, а іноді і архаїчність більшості державних (зокрема і демократичних) інституцій (10 експертів).

Заважають  просуванню України у напрямі до демократії також:

Дезорієнтованість і розпорошеність, слабкість  опозиції, неспроможність  виробити конкретну, зрозумілу для людей програму дій. Наявна опозиція  – морально скомпрометована, псевдодемократична. Слабка політична конкуренція (9 експертів).

Соціальна нерівність, низький рівень життя, зубожіння більшості громадян. Високий рівень економічної залежності громадян від держави та відсутність  або складність можливостей для реалізації економічної самодіяльності людини  «Широкі масштаби бідності в українському суспільстві  породжують авторитарні і патерналістські тенденції у громадській думці та соціальній поведінці». «Велика кількість бідних людей, що думають, в першу чергу про такі нагальні потреби, як їжа та безпека, а не про демократію» (9 експертів).

Низька якість політичної еліти (жадібність, непрофесіоналізм, неосвіченість), її безвідповідальність, недостатня частота  зміни еліт при владі. Експерти, з одного боку, відзначають «мовчання еліт, брак стратегій», з іншого – наголошують на тому, що «еліти постійно намагаються використати наявні в країні суперечки для досягнення вузько політичних завдань». Один із експертів називає вади нинішньої політичної еліти (як влади, так і опозиції): «корумпованість, безвідповідальність, популізм, схильність до різних проявів авторитарності, професійна слабкість». Проблеми полягають у «деформации политической элиты за последние 20 лет. Она настолько измельчала, что просто не в состоянии решать проблемы страны. Она их даже не всегда видит. Кроме того, она не имеет представления о ценностях, на которых построена общеевропейская цивилизация» (9 експертів).

Небажання й нездатність проводити  ефективні економічні реформи, відсутність гарантії недоторканості власності і велика присутність державного регулювання в економіці. Відсутність справжніх ринкових відносин, ефективного власника. Брак активних еліт підприємницького (малого і середнього) середовища,  рівних умов ведення бізнесу. Високий рівень економічної несвободи.  Надмірна частка державного сектора в економіці та соціальних послугах (7 експертів).

Відсутність лідерів, як регіональних так і опозиційних. «Лідерства немає, за  великим рахунком,  навіть в східному напрямку». Брак загальнонаціональних авторитетів. Натомість присутній «персоналістський принцип формування політичних сил», формування партій під певну особу (6 експертів).

Невизначена, слабка й загалом програшна зовнішня політика, яка призводить до втрати позицій України на міжнародному та регіональному рівнях та втрати довіри з боку таких потужних світових лідерів, як ЄС і США. На заваді просуванню до демократії стоїть ізольованість України від Європи (жорсткий візовий режим). Водночас експерти  відзначають і відсутність чіткої консолідованої реакції Заходу на події, які відбуваються в Україні, констатують його «примирення» із наявним станом речей в Україні (6 експертів).

Відсутність Великої Ідеї, незавершеність процесу формування нації, занепад українського відродження, брак патріотизму, трансформація системи суспільних цінностей, проблеми цивілізаційного розвитку (6 експертів).

Системне і систематичне порушення власного законодавства, зокрема відміна конституційної реформи 2004 р. Відсутність виборчого законодавства. «Недемократичний процес прийняття державних рішень (відсутність обов’язкової процедури публічних консультацій при плануванні змін і правил)» ( 6 експертів).

Недовіра до політичних інститутів, до влади, відсутність підзвітності влади громадянам,  системи зовнішнього контролю за дією влади  (4 експерти).

Ціннісний розкол суспільства між «європейцями» та «гомосовєтікус». «Реґіональні, мовно-культурні поділи, які деформують політичну аґенду – головним мобілізаційним чинником залишається оборона ідентичності (української чи креольскої), а не демократичних (і навіть не економічних! – пор. поведінку комуністичного електорату) засад» (4 експерти).

Відсутність сучасної багатопартійної системи – партії  створюються навколо лідерів та певних фінансово-економічних груп. Відсутність ідеологічних партій і громадських рухів (4 експерти).

Відсутність децентралізації та ефективного місцевого самоврядування, стримування умов для розвитку самоврядування та громадської ініціативи (3 експерти).

Тотальне падіння рівня освіти в країні за всіма напрямками, інтелектуальна деградація соціуму (3 експерти).

Окрім того, експерти назвали такі чинники, що перешкоджають розвитку демократії:

– Режим Януковича, непрофесійність президента, який намагається керувати державою як підприємством.

–           Радикалізація політичного простору, недотримання демократичної культури в політичних партіях.

–            Незацікавленість державної влади, контрольованої олігархічними кланами, у сильному громадянському суспільстві та відсутність його належної підтримки.

–            Слабкість середньої верстви.

–           Занадто велика кількість політичних партій.

7.      Що конкретно у першу чергу слід зробити для просування України на шляху до демократії? І хто саме повинен це зробити?

Основну рушійну силу, яка повинна забезпечити поступ України до шляху демократії, абсолютна більшість експертів вбачає у громадянському суспільстві (35 експертів). Саме сила й спроможність громадянського суспільства, його здатність до самоорганізації та об’єднання й визначатиме, на думку експертів, долю демократії в Україні.

Експерти  запропонували такі  дії громадянського суспільства:

– Об’єднання для спільних реакцій на дії влади і до спільних дій.

– Залучення до діяльності громадянського суспільства «лідерів думок»,  інтелектуальної еліти державницько-європейської орієнтації та активізація її впливу на розвиток суспільства, насамперед щодо опрацювання стратегії суспільного розвитку та сприяння самоорганізації громадян.

– Самоорганізація громадян у територіальних громадах та створення горизонтальних мереж.

– Максимальне використання тих можливостей, які  існують – у першу чергу ухваленого Закону про доступ до інформації,  здійснення контролю за владою через  новоутворені громадські ради; громадські експертизи аналітичними центрами проектів реформ, що пропонує уряд та ін.

– Встановлення  жорсткого громадського контролю за діями, з паралельною розробкою та впровадженням пропозицій із удосконалення механізмів управління державою.

– Громадський моніторинг стану демократії в Україні, максимальне поширення інформації щодо порушення демократичних прав і свобод, спільна реакція на порушення Конституції; апеляція до міжнародних інстанцій.

–        Організація у разі потреби спільних протестних акцій – мітингів, демонстрацій.

–        Налагодження комунікацій з органами влади, співпраця з «просунутими» представниками політичних еліт та бізнесу.

–        Співпраця з міжнародними громадськими організаціями, долучення міжнародної громадськості до процесів, що відбуваються в Україні.

–        Співпраця із ЗМІ, вплив на свідомість громадян, сприяння підвищенню громадянської відповідальності населення.

–        Виховання свідомого громадянина і свідомого виборця.

–        Підготовка молодих  лідерів.

Формування демократичної свідомості суспільства  було другою за кількістю пропозицій експертів. Громадянська просвіта населення, формування свідомого громадянина і свідомого виборця  є неодмінною передумовою і рушієм  демократичних перетворень. Окрім просвітницької діяльності громадських організацій, потрібна послідовна державна політика у галузі освіти – розробка і впровадження шкільних курсів «Громадянське суспільство і демократія».

Одним із основних осередків розбудови демократії є  незалежні ЗМІ. Експерти зазначали важливість консолідації  журналістів у боротьбі проти усяких проявів цензури та політичного тиску,  зростання професійності, моральності та суспільної відповідальності ЗМІ.  Громадські організації повинні виявляти більше солідарності з журналістами, надавати їм підтримку у різних формах – від підписання колективних петицій до участі у публічних заходах протесту.

Демократія неможлива без сильної опозиції.   Опозиційні політичні лідери не повинні «вести себе як профспілка отруйних змій».  Завдання опозиції – не лише критика та  здійснення контролю за діями влади,  а й розробка й поширення альтернативних планів вирішення нагальних суспільних проблем.  Експерти зазначали, що в опозиційних сил (як і у владі) відчувається явний дефіцит нових, молодих лідерів.    

Значну увагу приділили експерти питанню трансформації партійної системи в Україні, оновленню політичних еліт. Висловлювалися різні пропозиції – ухвалення такої виборчої системи, яка забезпечить ротацію політичних еліт; державне фінансування політичних партій, що зможе зменшити залежність партій від бізнес-середовища. Була також висловлена думка, що «успішність  проекту «демократична Україна» залежить від того, чи буде громадянське суспільство  здатне на створення власної  політичної партії».

Як важливу складову боротьби за демократію низка експертів виділили боротьбу з корупцією, яка має стати спільною справою громадян, громадянського суспільства і влади. У першу чергу йдеться про введення у дію антикорупційного законодавства і жорсткий контроль за його виконанням. У боротьбі з корупцією перший крок повинен зробити Президент, оскільки саме він зараз повністю контролює Верховну Раду, яка повинна ухвалити потрібне антикорупційне законодавство.  Водночас  успішність боротьби з корупцією залежить насамперед від того, наскільки громадські організації, медіа  контролюватимуть дії посадових осіб. Цю місію передовсім повинні узяти на себе громадські ради, що нині створюються при усіх органах влади – центральної та місцевої.

Просування до демократичного суспільства неможливе без радикальної трансформації судової гілки влади, яка має слугувати закону, а не політикам чи грошам. На жаль, експерти, зазначаючи важливість цієї складової демократії, майже не висловили конкретних пропозицій, за винятком створення суду присяжних, що може суттєво підвищити інтерес населення до судової гілки влади.

Деякі експерти  зазначили, що успішний розвиток демократії передбачає необхідне економічне підґрунтя – подолання бідності, зменшення соціального розшарування, формування середнього класу, який зазвичай і є соціальною базою демократії.

Пропозиції деяких експертів стосувалися необхідних дій влади – «хоча б з огляду на «інстинкт самозбереження» – поміняти низку найбільш одіозних фігур (політичних «яструбів») у сучасному уряді на більш адекватних, професійно спроможних і політично зважених».

Звернення до міжнародної спільноти експерти вважають істотним важелем у обстоюванні демократії в Україні. Деякі експерти пропонували апелювати до підписаних Україною зобов’язань по «Порядку денному Асоціації з ЄС, «Хартії про стратегічне партнерство з США», «Річної національної програми співробітництва з НАТО» тощо. Громадським організаціям слід проводити моніторинг виконання Україною своїх міжнародних угод, які включають у себе й зобов’язання щодо дотримання демократичних прав та свобод.

Деякі експерти висловили песимізм стосовно можливостей щось змінити в українських реаліях. «Народ не бачить, за ким йому дійсно йти, тому й не вірить вже нікому».

Список експертів

1.      Безпятчук Жанна

2.      Бекешкіна Ірина

3.      Беліцер Наталія

4.      Березовець Тарас

5.      Боренько Ярина

6.      Ващук Оксана

7.      Вишняк Олександр

8.      Вінніков Олександр

9.      Гарань Олексій

10.    Глібовицький Євген

11.    Гончар Михайло

12.    Гонюкова Лілія

13.    Горбань Юрій

14.    Гуменюк Вікторія

15.    Довгич Віталій

16.    Дорош Світлана

17.    Дуцик Діана

18.    Заліщук Світлана

19.    Зам’ятін Віктор

20.    Захаров Євген

21.    Золотарьов Володимир

22.    Зілгалов Василь

23.    Кисельов Сергій

24.    Коліушко Ігор

25.    Конончук Світлана

26.    Копатько Євген

27.    Коркодим Володимир

28.    Куликов Андрій

29.    Кипень Володимир

30.    Кіпіані Вахтанг

31.    Луканов Юрій

32.    Ляпін Дмитро

33.    Макєєв Сергій

34.    Марциновський Анатолій

35.    Міщенко Михайло

36.    Озимок Ірина

37.    Павленко Максим

38.    Палій Олександр

39.    Піддубчак Ольга

40.    Плахтій  Тарас

41.    Полуйко Василь

42.    Понамарчук Дмитро

43.    Потєхін  Олександр

44.    Правденко Сергій

45.    Радченко Євген

46.    Резнік Олександр

47.    Рибаченко Віктор

48.    Рибачук Олег

49.    Рябчук Микола

50.    Солоненко Ірина

51.    Стоякін Василь

52.    Сюмар Вікторія

53.    Тичина Андрій

54.    Тищенко Юлія

55.    Тодоров Ігор

56.    Фесенко Володимир

57.    Харченко Ігор

58.    Хмара Олексій

59.    Чумак Віктор

60.    Штукарін Сергій

61.    Щербаченко Володимир

62.    Ясиневич Ярина

63.    Укртелерадіоінститут

Реагуючи на чергові дискримінаційні «інновації» у національному законодавстві, які, цього разу, матеріалізувалися у експеримент, що відрізає доступ українським жінкам до навчання у вузах структури МВС, «Ла Страда-Україна» підготувала та направила листи до Адміністрації Президента, Верховної Ради, ряду Міністерств, Прем’єр-Міністрові та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини із проханням переглянути законодавчі нововведення, котрі порушують права і свободи, гарантованим Конституцією України.

У листах зазначено, що 29 грудня 2010 року Прем’єр-Міністр України підписав розпорядження № 2355-р «Про проведення експерименту з підготовки фахівців для Міністерства внутрішніх справ», в якому йде мова про «проведення у 2011 році експерименту з організації набору осіб до вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ та їх подальшого навчання за програмою підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за схемою “курсант — військовослужбовець — курсант” . Міністерству внутрішніх справ, Міністерству освіти і науки, молоді та спорту, Міністерству оборони доручено у місячний строк узгодити порядок проведення експерименту (http://www.kmu.gov.ua/kmu/control/uk/cardnpd).

Таким чином, констатуємо, що у 2011 році накладається заборона на прийняття до вищих навчальних закладів МВС України громадян жіночої стати, а також низки інших груп громадян, що суперечить Конституції України, Законам України «Про міліцію», «Про освіту», «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» та іншим, крім того, і міжнародним документам у галузі прав людини, ратифікованим Україною у встановленому законом порядку.

Висновок про гендерну дискримінаційність обмеження витікає із норм Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», де прописано (Стаття 15. Призовний вік. Призов громадян України на строкову військову службу), що «на строкову військову службу в мирний час призиваються придатні для цього за станом здоров’я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років…».

Відтак, через очевидне суперечення цього розпорядження Конституції та ряду законів України, Центр просить скасувати його як антиконститутуційний.

15 лютого у Вашингтоні відбудеться засідання Комісії стратегічного партнерства Україна-США. Українську сторону представлятимуть міністри закордонних справ, юстиції та палива й енергетики, а також перший заступник глави Адміністрації Президента. Водночас вперше напередодні засідання такої українсько-американської комісії перед американськими урядовцями виступили українські правозахисники.

Українсько-американська Комісія стратегічного партнерства свого часу задумувалася як інструмент реалізації Хартії про стратегічне партнерство між Україною та США, підписаної наприкінці 2008 року. Один із підписантів Хартії, колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко у коментарі для Радіо Свобода зазначає, що на засіданнях Комісії стратегічного партнерства є можливість обговорити найнагальніші питання українсько-американських відносин. «Це дуже важливий інструмент, за допомогою якого можна багато моментів не лише з’ясовувати, і вирішувати», – каже він.

У Міністерстві закордонних справ України третє засідання українсько-американської Комісії стратегічного партнерства назвали «однією з найбільш значимих з усіх запланованих зовнішньополітичних подій першої половини 2011 року». Цього разу на засіданні будуть присутні перший заступник глави Адміністрації Президента Ірина Акімова, а також міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, міністр палива та енергетики Юрій Бойко, міністр юстиції Олександр Лавринович.

Речник МЗС Олександр Дікусаров у коментарі для Радіо Свобода розповідає, що сторони мають намір обговорити не лише динаміку українсько-американських відносин, але й співпрацю в окремих галузях. «Передбачається, що в ході засідання представники причетних міністерств і відомств прозвітують про підсумки діяльності двосторонніх механізмів, а саме – Ради з торгівлі та інвестицій, робочих груп з питань нерозповсюдження та експортного контролю, науки і техніки, а також політичного діалогу», – додає він.

Правозахисники хочуть достукатися до уряду

Водночас у МЗС зазначають: там нічого не знають про візит до Вашингтону групи українських правозахисників. Тим часом у коментарі для Радіо Свобода керівник громадської організації «Центр.ua» Олег Рибачук напередодні зазначив, що близько 20 представників української громадськості прибули до американської столиці за кілька днів до засідання Комісії, серед них – і виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський.

Представники української громадськості мають намір не лише розповісти про стан дотримання прав людини в Україні, але й звернутися до українських урядовців. Зокрема вони хочуть нагадати урядовцям про своє бажання долучитися до розробки нового законопроекту про вибори народних депутатів (робочу групу з удосконалення виборчого законодавства очолює глава Мін’юсту Олександр Лавринович).

«У нас будуть конкретні проекти, про які ми тут домовимося, і на другий день після повернення в Україну ми звернемося до робочої групи Лавриновича і побачимо, яка буде реакція. Ми публічно розкажемо в Україні про те, про що ми домовилися з владою у Вашингтоні, і будемо публічно коментувати, як розвивається цей процес надалі», – додає Олег Рибачук.

Американську сторону Комісії стратегічного партнерства очолює Держсекретар США Гілларі Клінтон.

Фото з сайту: http://www.radiosvoboda.org