Охоронці прем’єр-міністра Миколи Азарова грубо перешкоджали знімальній групі 5 каналу у виконанні своїх професійних обов’язків. У суботу під час відвідин Президентом України Віктором Януковичем та чільником уряду Миколою Азаровим наметового містечка на Майдані Незалежності, мені, журналістові, та операторові (Олена Сорокіна) не дали пройти в намет, де з підприємцями спілкувався Азаров (Янукович на той час вже залишив табір – авт.) Найдивніше те, що ані “Інтеру”, ані “1+1″, ані ICTV охоронці не заборонили входити до намету. Ба більше – всі три канали, на відміну від 5-го, були попереджені про приїзд високопосадовців і прибули туди разом з ними. Та коли на місце події приїхала знімальна група 5-го, представники Управління державної охорони стіною стали біля входу в намет, де перебував Азаров.

Незважаючи на обурення і крики мешканців табору про те, щоб знімальну групу  таки пустили всередину, охорона цього не зробила. Незважаючи на моє прохання до охоронців назватися, вони цього не зробили і не показали посвідчень. Коли ж дали команду про те, що Азаров виходить з намету, мене і оператора почали грубо відштовхувати чимдалі від намету. Охоронці стиснули оператора з обох боків, закрили рукою та тілом об’єктив, а також почали від’єднувати дріт мікрофону від камери за оператором.  Тільки після криків протестувальників на адресу Азарова про те, що 5-ому не дають знімати, прем’єр- міністр наказав пропустити камеру. Та охоронці і далі намагались від’єднати дріт мікрофону від камери.

В результаті охоронці пошкодили камеру DVcamDSR 390 – поламали об’єктив. Технічний відділ 5 каналу збирається відправити камеру на ремонт. Сподіваюсь, Адміністрація Президента або Управління державної охорони компенсує витрати каналу і вибачиться бодай перед дівчиною-оператором.

Інформацію про те, що знімальні групи Інтеру,” плюсів” та ICTV заходили з Азаровим та Януковичем в намет, нам підтвердили і мешканці  табору. Це також видно на відео пулу Адміністрації Президента.

Президент Віктор Янукович ветував Податковий кодекс.

“Сьогодні я заветував Податковий кодекс”, – сказав він журналістам у вівторок в аеропорту “Бориспіль” перед вильотом в Астану на саміт ОБСЄ.

Янукович зазначив, що уряд створив робочу групу по доопрацюванню Податкового кодексу, й зміни до документа можуть бути направлені в парламент уже в четвер.

“Сьогодні урядом створена робоча група, у яку входять представники президента, малого й середнього бізнесу. Сьогодні-завтра група напрацює зміни до Податкового кодексу, які я розгляну в четвер – якщо вони будуть відповідати тим вимогам, які стоять перед Податковим кодексом, я їх підпишу й направлю в парламент”, – сказав президент.

Перед цим на нараді з економічним блоком уряду й адміністрації президента в аеропорту “Бориспіль”, Янукович заявив:

“Кодекс потрібно доробити по деяких розділах, і по яких саме, я хотів би сьогодні почути від вас”.

Янукович доручив присутнім до четверга попрацювати над розділами Податкового кодексу, які потрібно змінити.

На думку Януковича, потрібно доробити ті розділи Податкового кодексу, які стосуються захисту прав товаровиробників і бізнесу.

Як повідомлялося, з 22 листопада на Майдані Незалежності в Києві проходить безстрокова акція протесту підприємців.

Вони вимагають від президента застосувати право вето до прийнятого Верховною Радою Податкового кодексу, який серйозно змінює умови ведення бізнесу по спрощеній системі оподатковування.

Цей рік став переломним у здійсненні судової реформи. Нагальну необхідність її проведення не заперечує ніхто. Суспільству вона потрібна уже давно, оскільки рівень довіри до суду від року до року зменшується.

Для оцінки результатів реформи потрібні певні індикатори. Такими індикаторами можуть бути, зокрема:

– статистика повернень судами заяв і скарг у зв’язку з пропущенням строків, які внаслідок змін значно скорочено;

– швидкість розгляду справ;

– динаміка кількості судових рішень про обмеження права на мирні зібрання;

– кількість звільнень суддів і причини цих звільнень порівняно з попереднім періодом тощо.

Важливим показником може бути і якість судових рішень. Як тут не згадати славнозвісні рішення Подільського районного суду м. Києва та Апеляційного суду м. Києва про стягнення з журналістки 20 тис. грн. на користь народного депутата, члена парламентського комітету з питань правосуддя Ю. Бута за слова «відщепенець від коаліції». До речі, в державному реєстрі судових рішень ці рішення мені так і не вдалося знайти. Мабуть, суди «посоромилися» їх виставити на оцінку громадськості. Також можна згадати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 жовтня 2010 р. про заборону мирних зібрань у центрі Києва, бо це, мовляв, «негативно вплине на імідж столиці України, що зумовить негативне враження вищих посадових осіб іноземних держав про країну в цілому» (Єдиний державний реєстр судових рішень. – №10227672). Подібні за абсурдністю рішення й далі виходять з цього суду.

Одним із найцікавіших вимірювачів «успішності» судової реформи, на мій погляд, може стати також практика так званої п’ятої судової палати Вищого адміністративного суду, яку було спеціально створено на підставі Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13 травня 2010 р. для розгляду позовів до Президента, Верховної Ради, Вищої ради юстиції, а згодом і Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Мабуть, автори ідеї створення такої палати вирішили, що так зручніше буде тримати під ковпаком вирішення найважливіших спорів.

Рішення цієї палати дуже важливі з огляду на два аспекти.

По-перше, вони демонструють рівень готовності захищати права людей від порушень з боку влади, особливо, від владної верхівки. Іншими словами, аналіз рішень Вищого адміністративного суду може показати, чи є він реальним інструментом захисту прав людини від свавілля влади чи навпаки – перетворився на інструмент захисту сваволі влади від «зазіхань» звичайних смертних.

По-друге, деякі постанови Вищого адміністративного суду відкривають завісу над мотивацією рішень зміцнілої у своїх повноваженнях Вищої ради юстиції. Вона чомусь боїться робити їх публічними і не оприлюднює на своєму сайті у повному обсязі. Вища рада юстиції, за реформою, отримала значні важелі щодо суддівського корпусу, зокрема щодо звільнення суддів. Фактично, вона стала центром ухвалення кадрових рішень. Тому питання про якість цих рішень та рівень «політичності» є ключовим для оцінки стану незалежності суддів.

Цікаві цифри

За 5 місяців роботи п’ята палата Вищого адміністративного суду, згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень (http://www.reyestr.court.gov.ua ), вирішила по суті 15 позовів до Президента, 19 – до Верховної Ради і 12 – до Вищої ради юстиції. З них повністю або частково задоволено лише один позов до Президента, та й то про незаконність указу Президента Л.Кучми 2002 р. про звільнення судді з посади; 4 позови до Верховної Ради (усі від колишніх суддів) і 4 позови до Вищої ради юстиції (лише один із них не від судді – щодо ненадання відповіді на звернення). Можливо, реальна статистика дещо відрізняється, якщо в реєстр якимось дивом потрапили не усі рішення, незважаючи на те, що закон «Про доступ до судових рішень» зобов’язує включати туди кожне рішення.

Цифри, можливо, й непогані – біля 10 відсотків вимог в умовах політичного тиску, хай навіть і непрямого, але задоволено повністю чи частково. Але треба звернути увагу й на те, що усі задоволені позови, крім одного, надійшли від колишніх суддів.

Поки що лише чинний Президент має бездоганну судову репутацію. Однак складається враження, що така незаплямованість є результатом «старанності» саме Вищого адміністративного суду, а не самого Президента чи його адміністрації. Ось декілька прикладів судової правотворчості, що наштовхують до такого висновку.

Імунітет від відшкодування шкоди

Кодекс адміністративного судочинства (ст. 21) дає право у позові про незаконність будь-яких актів чи дій органів влади одночасно вимагати відшкодування завданої ними шкоди.

Однак для декількох суб’єктів Вищий адміністративний суд встановив виняток: «Ураховуючи, що ст. 171-1 КАС України встановлено особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції та не визначено право позивача на звернення до Вищого адміністративного суду України як до суду першої інстанції з вимогами про відшкодування шкоди, суд не приймає до розгляду вимоги позивача про відшкодування шкоди» (ухвала Вищого адміністративного суду від 17 червня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – № 10227672).

Звичайно, можна припустити, що законодавець хотів завуальовано позбавити особу права вимагати в адміністративному позові від Президента, Верховної Ради та ще двох органів відшкодування шкоди (хоча прямо про це у законі не сказано). Але якщо, керуватися здоровим глуздом, спеціальна стаття 171-1 Кодексу не заперечує можливості застосування загальних положень, коли це не суперечить природі відповідного спору. Чим Президент, Верховна Рада, Вища рада юстиції чи Вища кваліфікаційна комісія кращі від інших органів, щоб мати такі імунітети?

Президент – не орган державної влади з усіма відповідними наслідками

Ще одна позиція Вищого адміністративного суду може мати абсурдні наслідки, якщо її розвивати далі. Йдеться про ось такі невинні, на перший погляд, міркування: «Відповідно до Конституції України державна влада в Україні здійснюється на принципах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Президент України не належить до зазначених гілок державної влади. Інститут Президента України ґрунтується на сукупності норм, що містяться у розділі V Конституції України, згідно з якими Президент України визначений, зокрема, главою держави, виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. З огляду на це Президент України наділений спеціальним правовим статусом» (постанова Вищого адміністративного суду від 27 липня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – № 10678995). Однак таке формулювання привело суд до висновку, що Президент – не орган державної влади, а тому на нього не поширюється ст. 10 Конституції про державну мову, яка за тлумаченням Конституційного Суду зобов’язує застосовувати державну мову як мову офіційного спілкування в роботі органів державної влади.

Мабуть, керуючись такою ж логікою у низці інших справ Вищий адміністративний суд дійшов висновку, що на Президента не поширюється обов’язок розглядати індивідуальні чи колективні звернення і давати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції). Начебто це не входить до повноважень Президента, а є функцією адміністрації Президента (див., наприклад, постанову Вищого адміністративного суду від 28 вересня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – № 11678126).

Так, журналіст був акредитований на захід за участю Президента, однак його не впустили на цей захід. Журналіст оскаржив такі дії адміністрації Президента до самого Президента, але всупереч закону одержав відповідь від того ж органу, дії якого оскаржував. Тому журналіст оскаржив бездіяльність Президента щодо розгляду його скарги до Вищого адміністративну суду, який, відмовляючи у задоволенні позову, послався на положення про адміністрацію Президента, де вказано, що та організовує розгляд звернень, здійснює аналіз таких звернень, на основі аналізу звернень розробляє та подає Президентові пропозиції щодо розв’язання порушених у них проблем. Зверніть увагу: «організовує розгляд звернень» і «подає Президентові пропозиції щодо розв’язання порушених у них проблем». Тобто при зверненні до Президента відносини виникають саме з ним, а не адміністрацією Президента. Навіть у США Президент не цурається мати справу зі зверненнями громадян, а на деякі навіть відповідає власноручно (http://www.bbc.co.uk/news/world-us-canada-11676403 ).

На жаль, подібна позиція Вищого адміністративного суду знайшла відображення у декількох справах. Таким чином, Президент одержав імунітет від відповідальності за нерозгляд або несвоєчасний розгляд звернень громадян до нього або за відмову у наданні інформації тощо, оскільки за це начебто має відповідати його адміністрація.

Виходячи з логіки, що Президент не є органом державної влади, то невдовзі можна очікувати більш «просунутих» висновків: що на нього не поширюється вимога ст. 19 Конституції про здійснення повноважень виключно на підставі, у спосіб та в порядку, що визначені Конституцією і законами, або що рішення, дії чи бездіяльність Президента не можна оскаржувати в суді відповідно до ст. 55 Конституції.

Нечинні акти поза судовим контролем

Можливі випадки, коли право особи порушено певним актом, але згодом цей акт втрачає чинність. Порушення права припиняється, але в особи залишається право на відшкодування шкоди, завданої таким актом. Проте відшкодувати шкоду можна лише, якщо довести незаконність такого акта та факт заподіяння шкоди. Тому у практиці адміністративних судів визнання органом акта нечинним чи його скасування зазвичай не було перешкодою для розгляду справи про його незаконність.

Водночас Вищий адміністративний суд в одній зі справ проти Президента сформулював дивовижну позицію: «Юрисдикція Вищого адміністративного суду України відповідно до ч. 2 ст. 171-1 та ч. 4 ст. 18 КАС України, яка визначає правила виключної предметної підсудності адміністративних справ, поширюється на чинні нормативно-правові акти. Оспорюваний в позові Указ Президента України …, що втратив чинність …, не може бути об’єктом судового контролю» (постанова Вищого адміністративного суду від 18 серпня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – № 10931333).

Подібну позицію дозволив собі сформулювати Конституційний Суд у Рішенні від 14 листопада 2001 р. №15-рп/2001 у справі щодо прописки: «юрисдикція Конституційного Суду України поширюється на чинні нормативно-правові акти». Однак до такого висновку його підштовхнула стаття 152 Конституції: «Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність», звідки логічно випливає, що втратити чинність може лише той акт, що був чинним на момент розгляду справи.

Але статті Кодексу, на які послався Вищий адміністративний суд, як і інші положення законів, не дають підстав стверджувати, що юрисдикція адміністративних судів поширюється лише на чинні акти. Позиція Вищого адміністративного суду створює дуже небезпечний прецедент на майбутнє, адже позбавляє особу можливості захистити свої права, що були порушені незаконними актами, незважаючи на те, що ці акти згодом втратили чинність.

Подвійні стандарти?

Що ж до позовів до Верховної Ради, то шанс здобути перемогу у судовому спорі з нею поки що випав лише декільком суддям, звільненим з порушенням процедури. Зокрема, перемога була пов’язана з тим, що розгляд питання відбувся без участі судді, який у той час перебував на стаціонарному лікуванні, тож «не (була) забезпечена важлива процедурна гарантія щодо права судді бути присутнім на пленарному засіданні Верховної Ради України і надавати свої пояснення» (постанова Вищого адміністративного суду від 9 вересня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – №11572268).

Однак в іншій справі при повідомленні судді з Одеси про засідання профільного комітету напередодні (замість того, щоб не пізніше ніж за три дні, як вимагав закон), а про пленарне засідання – у день такого засідання Вищий адміністративний суд не визнав це порушенням права судді, якого пропонують звільнити, бути вислуханим (постанова Вищого адміністративного суду від 9 вересня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – №11274243).

Ще одна цікава ситуація виникла під час місцевих виборів. Відповідно до тлумачення Конституційного Суду при обранні депутатів до складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради чи сільського, селищного, міського голови на передбачених Конституцією чергових та позачергових виборах на них поширюються відповідно п’ятирічний та чотирирічний строки повноважень. Саме тому у м. Києві у 2010 р. місцевих виборів не було. У деяких населених пунктах виникла подібна ситуація, тому мери та депутати місцевих рад, що були обрані на позачергових виборах рік-два тому, подали позови про незаконність постанови Верховної Ради про призначення чергових місцевих виборів у частині призначення виборів у їхніх населених пунктах.

По-різному мотивуючи свої рішення та повністю закриваючи очі на Рішення Конституційного Суду (хоча згадування про нього у мотивувальній частині є, але без будь якої оцінки), Вищий адміністративний суд відмовив у задоволенні таких позовів, мовляв «призначення чергових виборів не порушує права і інтереси позивача, оскільки він не позбавлений можливості прийняти в них участь як кандидат» (постанова Вищого адміністративного суду від 14 вересня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – №11380260). Такий висновок суду дав можливість провести ці вибори, незважаючи на те, що термін повноважень місцевих рад та мерів, обраних на позачергових виборах, ще не вичерпався.

Оскаржене рішення незаконне, але у позові відмовити повністю

Щодо Вищої ради юстиції, то Вищий адміністративний суд з нею дуже обережний. І це й не дивно, адже крок вбік – і подання про звільнення з посади судді вищого суду уже на розгляді Верховної Ради. Заради справедливості варто зазначити, що деякі позови до Вищої ради юстиції було задоволено. Хоча це не завжди приводить до поновлення судді на посаді. Наприклад, одне з подань щодо звільнення судді Верховного Суду О. Волкова було визнано незаконним, але інше подання, за яким суддю було звільнено, залишилося без змін.

Вищий адміністративний суд зняв також більшість звинувачень Вищої ради з колишнього голови Окружного адміністративного суду м. Києва О. Бачуна, бо Вища рада юстиції застосувала зворотну дію закону в часі (див. постанову Вищого адміністративного суду від 13 серпня 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – №10958598, 11382825). Водночас рішення Вищої ради юстиції не було визнано судом незаконним навіть у цій частині – у задоволенні позову відмовлено повністю. Порушення присяги підтверджено лише у двох випадках забезпечення позову. Однак мотивація Вищого адміністративного суду, яка зустрічається і в деяких інших рішеннях (№11572542, 11572268), не достатньо переконлива: судді у вину поставлено те, що «ухвалами про забезпечення позову фактично вирішено позов із задоволенням вимог позивача без розгляду справи по суті». Але будь-яке забезпечення позову в адміністративній справі є наданням тимчасового захисту – до вирішення справи по суті. Вимога про скасування рішення органу влади може бути забезпечена шляхом зупинення його дії. Тобто забезпечення позову у більшості випадків і є тимчасовим задоволенням вимог позивача до вирішення справи.

Як видно з ухвалених Вищою радою юстиції рішень, вона часто вдається до оцінки судових рішень, навіть у випадках, коли вищі інстанції їх не скасовували. Також можна побачити тенденцію, що члени Вищої ради юстиції, делеговані від прокуратури, ініціюють звільнення суддів за виправдувальні вироки або за надто м’які покарання (див., наприклад, постанови Вищого адміністративного суду №11659732, 11942386). Тому й недивно, що кількість виправдувальних вироків в Україні уже багато років не перевищує 0,5 відсотка від усіх вироків, що менше, ніж навіть у радянські часи! Саме у такому втручанні у діяльність суддів побачила значну загрозу Венеціанська комісія, оцінюючи новий закон «Про судоустрій і статус суддів».

На жаль, не вдалося знайти у реєстрі судових рішень постанову Вищого адміністративного суду, якою було визнано незаконним звільнення судді Окружного адміністративного суду м. Києва М. Кишинського. Дивує й те, що відразу після поновлення на посаді Президент перевів його до Івано-Франківського окружного адміністративного суду. До речі, несподіваним також виявилося повернення судді п’ятої судової палати Вищого адміністративного суду Р. Ханової до Донецького апеляційного адміністративного суду. Такі переведення не можуть відбутися без заяви судді, однак, які обставини змусили написати таку заяву, – залишається загадкою.

На захист інтересів влади чи людини?

Влада в особі Президента та парламенту не уникнула спокуси використати реформування для посилення впливу на суди. Цьогорічна реформа створила серйозні важелі для політичного тиску на суддів. Мабуть, не стільки пряме використання цих важелів, скільки сама лише їх наявність змушує суддів ставати самому собі цензором і поступатися своїй совісті.

З аналізу судових рішень можна побачити стійку тенденцію до створення судом штучних бар’єрів для задоволення вимог позивачів до найвищих органів влади, як тих, що подано, так і тих, які будуть надходити у майбутньому.

Водночас Вищий адміністративний суд дає шанс незаконно звільненим суддям виграти справу. Це можна лише вітати. Адже у такий спосіб заявлено, хай і не дуже переконливо, що певний судовий контроль за реалізацією найвищими органами влади повноважень, що можуть використовуватися для тиску на суддів, усе ще існує. Однак хочеться, щоб реальний доступ до правосуддя у спорах з Президентом чи Верховною Радою отримували не лише судді, а й звичайні громадяни. Особливо, зважаючи на завдання адміністративного судочинства – захист прав та інтересів особи від сваволі влади, але аж ніяк не навпаки.

Верховна Рада України ухвалила в першому читанні законопроект про інформацію.

Як передає кореспондент УНІАН, за ухвалення відповідного рішення проголосували 344 народних депутата з 409 зареєстрованих у сесійній залі.

Цей законопроект визначає межі та спосіб державного регулювання щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення інформації, її охорони та захисту.

Законопроект передбачає, що державна інформаційна політика – це діяльність держави зі створення, одержання, збирання, зберігання, використання, поширення інформації, її охорони та захисту.

Основним принципом діяльності держави в інформаційній сфері є забезпечення свободи вираження поглядів і переконань, відкритості, доступності інформації та свободи обмінюватись нею,достовірності, повноти і точності інформації, законності створення, збирання, одержання, зберігання, використання і поширення інформації, своєчасності надання інформації за запитом, охорони та захисту інформації, захищеності особи від втручань у її особисте та сімейне життя, інформаційної безпеки України.

Головними напрямами державної інформаційної політики є: забезпечення доступу кожного до інформації; забезпечення рівних можливостей усіх суб’єктів інформаційних відносин; створення умов для формування в Україні інформаційного суспільства; забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень; створення інформаційних систем і мереж інформації; постійне оновлення, збагачення і зберігання національних інформаційних ресурсів; забезпечення інформаційної безпеки України; формування позитивного іміджу держави; сприяння міжнародній співпраці в інформаційній сфері та входження України у світовий інформаційний простір.

Право на інформацію забезпечується створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов’язком суб’єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність та прийняті рішення тощо.

Кожному гарантується право на вільне вираження поглядів і переконань, що передбачає можливість вільно створювати, одержувати, збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір, крім випадків, встановлених законами України.

Обмеження прав на інформацію встановлюється законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Інформація про фізичну особу (персональні дані) – це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Правовий режим інформації про фізичну особу визначається законом про захист персональних даних.

Доступ до інформації про діяльність та рішення суб’єктів владних повноважень, здійснюється у такий спосіб: оприлюднення інформації у засобах масової інформації та в офіційних друкованих виданнях; надання інформації за запитами; розміщення інформації на офіційному веб-сайті в мережі Інтернет; надання інформації через інформаційні служби суб’єктів владних повноважень.

Обов’язковому оприлюдненню суб’єктами владних повноважень підлягає: інформація про діяльність суб’єктів владних повноважень, зокрема основні завдання, повноваження, функції, організаційна структура та нормативно-правові засади діяльності, крім випадків, коли ці відомості віднесені до інформації з обмеженим доступом; місцезнаходження, поштова адреса, номер телефону, факсу, адреса офіційного веб-сайту в мережі Інтернет та електронної пошти тощо.

Суб’єкти владних повноважень оприлюднюють й іншу інформацію, яка знаходиться у їхньому володінні і стосується прав, свобод, інтересів або обов’язків фізичних чи юридичних осіб, якщо інше не встановлено законодавством України.

Інформацією з обмеженим доступом визнається інформація, доступ до якої обмежується суб’єктами владних повноважень відповідно до законів, або іншими суб’єктами інформаційних відносин на свій розсуд.

Відносини та умови володіння чи користування конфіденційною інформацією визначаються відповідними договорами (угодами) або законом.

До службової таємниці відноситься інформація, яку не віднесено до державної таємниці та доступ до якої обмежується відповідно до законів України суб’єктами владних повноважень.

До таємної інформації, з метою забезпечення суспільних інтересів, відноситься державна або інша встановлена законами України таємниця.

Харківська правозахисна група провела прес-конференцію з приводу розгляду у другому читанні Житлового кодексу України ВРУ.

На сайті Верховної Ради України з’явився текст проекту Житлового кодексу, що підготовлений до другого читання. Але ані журналісти, ані населення не знайомі з основними положеннями цього кодексу. Він не обговорюється в пресі, про нього взагалі мало хто знає. Але положення цього кодексу стосуються кожного з нас. Тому вважаємо за потрібне привернути до цього проекту Житлового кодексу увагу громадськості.

У тексті, що позначений словами «тираж 05.11.2010р.» є багато положень, що викликають питання про їх застосування.

– В першу чергу це відчуження житла за більшою кількістю підстав, ніж це було раніше.

– Це законодавчо закріплення пені за несвоєчасну оплату житла. При цьому строки в Кодексі не обумовлені, а визначаються умовами договору. При цьому навряд чи будуть враховуватися затримки з виплатою заробітних плат та пенсій.

– Викликають запитання також умови укладення договорів найму житла, що надається з державного та комунального фондів. Кодексом передбачено укладання таких договорів на певний строк, відмову наймодавця подовжити такий договір, розірвання договору достроково. Перехідні положення не закріпляють за особами, які отримали квартиру раніше, права на безстроковий договір найму, а тільки стверджує, що дія цього Кодексу розповсюджується на житлові правовідносини, що виникли або продовжуються після набрання чинності цим Кодексом.

– Стурбованість викликає також порядок відселення під час реконструкції житла.

Ніхто не заперечує нагальність прийняття нового Житлового кодексу, на нашу думку, його потрібно було прийняти вже давно. Але непрозорість, поспіх з яким приймаються в нашій країні вкрай важливі для людей закони, призводять до соціальної напруги, як це сталося з Податковим кодексом.

Якість закону залежить від його ясності, щоб звичайний громадянин міг планувати своє життя у відповідності до законів. Але текст Кодексу містить у собі дуже багато невизначеностей, посилання на закони, яких ще немає, на «інші повноваження», тобто не дає можливості передбачити яким чином буде застосовуватися цей Кодекс.

Тому ми закликаємо до обговорення Житлового кодексу у засобах масової інформації, на парламентських слуханнях, круглих столах.

У прес-конференції взяли участь члени ХПГ Інна Захарова, Людмила Клочко та Михайло Гаєвський.

На цьому наголосив секретар комісії Томас Маркерт під час зустрічі у Верховному суді України, яка відбулася 30 листопада 2010 року в рамках візиту в Україну делегації Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія).

У всіх європейських країнах є верховні суди, наділені високими повноваженнями забезпечувати єдність судової практики, ухвалювати прецедентні рішення, бути взірцем правової позиції для судів усіх рівнів, підкреслив Томас Маркерт. Чому в Україні Верховний суд позбавлено таких повноважень, якою логікою керувалися ініціатори законодавчих змін, збагнути непросто, зауважив експерт. І недарма у своїх висновках Венеціанська комісія наголосила на необхідності виправити ситуацію, що склалася, повернути найвищому судовому органу держави повноваження, визначені Конституцією України.

Виконувач обов’язків голови Верховного суду України Анатолій Ярема подякував європейським експертам за співпрацю з Верховним судом, зауваживши, що доробок Венеціанської комісії у формуванні українського права є надзвичайно вагомим, повідомляє офіційний сайт ВСУ.

На прохання представників Венеціанської комісії детально охарактеризувати ситуацію, в якій нині перебуває Верховний суд України, присутні на зустрічі судді констатували: практично відбувається його повне витіснення з судової системи країни — процесуальне (шляхом ухвалення відповідних змін до законодавства) і фізичне (шляхом неправомірного передання приміщень Верховного суду Вищому спеціалізованому суду та позбавлення суддів і працівників апарату Верховного суду необхідних умов для роботи). Більш ганебну ситуацію навіть уявити важко, резюмують судді Верховного суду України.

За словами учасників зустрічі, свідоме знищення Верховного суду відбувається і після оприлюднених висновків Венеціанської комісії, врахувати які українська влада обіцяла і високоповажній європейській інституції (за словами секретаря комісії Томаса Маркерта), і українському суспільству. У начебто законний спосіб не тільки виживають суддів та працівників апарату Верховного суду, а й унеможливлюють розгляд сотень справ, що надійшли до найвищої судової інстанції країни ще до ухвалення нового Закону «Про судоустрій і статус суддів». Щоправда, поінформували на зустрічі європейських експертів, законодавець і тут «прийшов на допомогу»: у парламенті зареєстровано законопроект про передачу цих справ із Верховного суду до апеляційних судів. Хоча в багатьох з них уже відкрито провадження, розпочато судовий розгляд, а для громадян, які перебувають під вартою, зволікання із розглядом справи є неприпустимим.

Судді Верховного суду нагадали представникам Венеціанської комісії, що вітчизняні правники, експерти та науковці закликали ініціаторів судової реформи не ухвалювати законів у сфері правосуддя без висновків відповідних європейських інституцій, зокрема й Венеціанської комісії. На жаль, ці заклики не були почуті.

Не чують голосу суддів в Україні й нині, наголосив Анатолій Ярема. Хоча тільки від Верховного суду до адміністрації президента надійшли пропозиції на 28 сторінках щодо комплексного вдосконалення Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Однак влада не поспішає виправляти помилки: вносити зміни Міністерство юстиції планує в серпні 2011 року. Яким чином судова система має функціонувати до того часу? Адже зрозуміло, що проведені «вдосконалення», хоч як відтерміновуй зміни до них, у суспільстві не приживуться, переконані судді Верховного суду.

На завершення зустрічі Томас Маркерт зауважив, що він і його колеги поділяють стурбованість суддів Верховного суду України і намагатимуться донести цю стурбованість до всіх членів Венеціанської комісії, представників інших європейських інституцій, які вбачають в Україні гідного партнера. І робитимуть усе від них залежне, аби країна молодої демократії на шляху свого розвитку не втрачала вже здобутих нею досягнень.

Як повідомляло «Дзеркало тижня», під час 84-ї сесії Венеціанської комісії, яка проходила в другій половині жовтня, Томас Маркерт зазначив, що в його колег склалося дві думки стосовно зміни судової системи України. «Висновки Венеціанської комісії неоднозначні», — сказав він.

Т.Маркерт заявив, що в підсумковій оцінці закону комісія констатувала низку негативних змін. «Одна з них — забрано практично всі повноваження у Верховного суду і знижено його статус до такого рівня, що він уже не може функціонувати нормально», — сказав секретар комісії. Він також додав, що стурбованість організації викликають окремі положення закону, які стосуються повноважень Вищої ради юстиції (ВРЮ): «Деякі повноваження Вищої ради юстиції, наприклад інспектування судових рішень до їх ухвалення і ряд інших, викликають багато запитань».

Водночас, за словами Т.Маркерта, комісія «відзначила певний прогрес» у реформуванні українського судового законодавства: «Кілька рекомендацій Венеціанської комісії взято до уваги. Зокрема поліпшено автоматичний розподіл справ між суддями».

Боротися з проявами ксенофобії й антисемітизму в українському інтернеті треба вже давно, сказав Deutsche Welle Олександр Фельдман. На його думку, нещодавня передвиборча кампанія дуже чітко підтвердила цю необхідність. «Ви бачили , що відбувалося у Одесі? Коментарі проти Гурвіца, що його треба відправити до Бабиного яру? А що було у Харкові, коли євреїв прирівнювали до хазарів? Ми хочемо це зупинити. Будемо подавати позови до суду на власників сайтів, на користувачів», – каже Фельдман.

Виявити не тільки національні й релігійні образи

Фельдман розповів, що моніторинг проводить Інститут прав людини IHRPEX, співзасновниками якого є зокрема він й Аманда Пол, аналітик брюссельського Європейського політичного центру. У ході моніторингу обіцяють «не вдаватися до крайнощів», як сказав Фельдман. Він розповів, що йдеться про констатацію не тільки національних чи релігійних образ. Депутат виступає категорично проти приниження безхатьків, бідних, навіть проти образливих коментарів футбольних фанів.  Фельдман закликає власників інтернет-сторінок блокувати також розповсюдження дитячої порнографії й сцен насильства. Власники сайтів, на переконання народного депутата, повинні уможливити доступ до адрес користувачів, аби уможливити для прокуратури проводити розслідування щодо образливих  публікацій.

Порушення конфіденційності

Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров вважає, що ініціаторам моніторингу слід бути дуже обережними. « В Україні вже була кримінальна справа, порушена тільки за те, що людина у своєму блоґу , критикуючи таке явище, послалася на відео з Youtube», – каже Захаров.  На думку правозахисника, перевірка IP-адрес порушує принцип конфіденційності в інтернеті, який за таких умов припиняє бути вільним. «Створюються можливості для стеження. За бажанням можна вирахувати кожного, хто пише», – каже Захаров.

Недосконалість законів

Водночас Захаров наголошує на  недосконалості статті 161 Кримінального кодексу України, яка не захищає ефективно жертв антисемітизму та ксенофобії. Він пригадує, що за всю історії незалежності України кримінальна справа за обвинуваченням у антисемітизмі провалилася за браком доказів. Захаров нагадує, що допоки лише закрили львівську  газету «Ідеаліст», яка свого часу оприлюднила список заможних євреїв, яких треба вигнати з країни.

Максимальний розмір пенсії буде обмежено, таку інформацію оприлюднили засоби масової інформації після зустрічі Прем’єр-міністра України М.Азарова і Голови Пенсійного фонду Б.Зайчука.

Зрозумілим є бажання уряду скоротити витрати, що йдуть на виплату пенсій, оскільки Пенсійний фонд має значні проблеми із формуванням свого бюджету. Також не виглядають справедливим величезні розриви у пенсійному забезпечені простих людей і «вибраних» пенсіонерів. І цей розрив насправді сягає великих розмірів. В повідомленні ЗМІ йдеться про виплату пенсії як у розмірі 800 грн. так  і 50000 грн.

Однак при вирішенні цього питання держава вже багато років стикається з проблемою відсутності поділу в національному законодавстві між гарантіями, які за своєю суттю є соціально-економічними правами, і положеннями – які фактично є привілеями. І якщо щодо перших не допускається звуження їх змісту та обсягу, то привілеї можуть бути обмежені.

Існування цієї проблеми  фактично унеможливлює для уряду проведення державного регулювання у цій сфері. Про це вже неодноразово визначалось у рішеннях Конституційного суду України, який неодноразово розглядав проблеми, пов’язані з реалізацією права на соціальний захист та неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. Конституційний суд України вже декілька разів визнавав неконституційними зміни до законів, які передбачали обмеження максимального розміру пенсій окремих категорій осіб.

Зокрема, Конституційним судом України було визнано неконституційними обмеження у максимальному розміру пенсій у Законі України «Про Державний бюджет на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», а також відповідні положення Постанови Кабінету міністрів України «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян» від 28 травня 2008 року № 530.

У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається.

А отже, видається досить сумнівним, що ці задуми уряду будуть втіленні в життя без кардинального реформування системи пільг і всієї системи пенсійного забезпечення. Без здійснення цих заходів слова про досягнення соціальної справедливості у розмірі пенсій будуть лише словами, певним піар ходом на збільшення популярності того уряду, який перебуває при владі.

Україна – одна з 19 країн, представник якої не буде присутнім 10 грудня на церемонії вручення Нобелівської премії миру китайському дисидентові Лю Сяобо. Офіційний Київ пояснює це тим, що український дипломат має бути на плановій нараді. Натомість українські правозахисники вважають, що така позиція вичерпно характеризує не лише зовнішньополітичні пріоритети, але й ставлення української влади до прав людини.

У Нобелівського комітеті зазначають, що Лю Сяобо удостоєний премії за «довгу і ненасильницьку боротьбу за фундаментальні права людини». Проте Китай гостро засудив рішення про вручення премії миру дисидентові, який отримав 11 років ув’язнення за звинуваченням у закликах до повалення державного ладу. Офіційний Пекін назвав рішення Нобелівського комітету втручанням у китайські судові справи.

Заступник голови Адміністрації Президента Ганна Герман заявила, що офіційний представник України не зможе взяти участь у церемонії вручення Нобелівської премії миру, оскільки перебуватиме у Києві на плановій службовій нараді. Офіційний речник МЗС у розмові з Радіо Свобода підтвердив цю інформацію.

Київ поступається не вперше

Колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко вважає таке пояснення непереконливим. «У таких випадках, – каже він, – завжди залишається на господарстві друга особа в посольстві – радник-посланник, тому це не є підставою для того, щоб не бути присутнім на якомусь заході. Щодо наради, то за моєю інформацією вона має відбутися не в п’ятницю, 10 грудня, а наступного тижня».

Утім, пан Огризко вважає, що висновки зараз робити зарано, бо до п’ятниці ситуація може змінитися.

Це не перша поступка з боку української влади офіційному Пекіну. Раніше в Києві виникали проблеми з організацією виставок, присвячених Тибету – проблемній китайській провінції. А торік у кількох містах скасували концерти китайського колективу зі США Shen Yun Performing Arts, члени якого практикують заборонене в КНР вчення Фалуньгун.

«Коли подібна ситуація виникла в Німеччині, – каже член правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров, – то депутати Бундестагу навмисно прийшли на концерт, щоб продемонструвати своє ставлення до вимог Китаю заборонити його проведення. А в Україні – підкорилися».

В очікуванні економічного ефекту

Експерти вважають, що поступливість української влади має насамперед фінансово-економічні причини. Офіційний Київ не бажає псувати відносини з однією з найбільших світових економічних потуг. У вересні цього року, під час візиту Віктора Януковчиа до КНР, йшлося не лише про економічну співпрацю, але й про отримання багатомільярдного кредиту.

«Щоправда, очікувані 8 мільярдів перетворилися на 900 мільйонів, але і це непоганий старт», – зазначає Володимир Огризко.

Визнаючи важливість розвитку українсько-китайських відносин, експерти радять не переоцінювати значення цієї співпраці для України.

«Якщо раніше Україна була зацікавлена у збуті до Китаю продукції металургії, то сьогодні Китай володіє власними потужностями, – каже заступник директора Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН Валерій Новицький. – Жодна держава не може ігнорувати Китай. Але сказати, що сьогодні Україна залежна від цих відносин, також не можна, бо це не зовсім правда».

Правами людини «віддячили» за критику Помаранчевої революції?

Крім фінансово-економічної, є ще й політична складова українсько-китайського партнерства. В 2004 році Китай привітав Віктора Януковича з перемогою на президентських виборах, а китайська преса негативно характеризувала Помаранчеву революцію.

Правозахисник Євген Захаров вважає позицію української влади щодо вручення Нобелівської премії миру китайському дисидентові показовою. «Це підважує щирість заяв української влади про євроінтеграційні наміри України. Бо, виявляється, вона поважає уряд Китаю більше, ніж права людини, які там порушуються брутально», – зазначає правозахисник.

За словами Євгена Захарова, теперішня ситуація нагадує реакцію СРСР та його союзників на вручення Нобелівської премії миру відомому радянському дисидентові, академіку Андрію Сахарову.

Людина в нашій державі не може почуватися вільною та захищеною від злочинних зазіхань з боку представників влади. Влада декларує загальні пріорітети про дотримання прав людини та наближення в цьому напрямку до світових стандартів, але насправді все відбувається зовсім інакше.

Справа про загибель 19-річного студента Ігоря Індила набула найпотужнішого суспільного резонансу часів незалежності України після справи про вбивство Георгія Гонгадзе. Багато представників молоді з усієї України висловили своє занепокоєння у зв’язку з подією, що сталася в Шевченківському райвідділі внутрішніх справ міста Києва. Тільки завдяки втручанню громадськості офіційну версію Міністерства внутрішніх справ про те, що Ігор Індило сам собі завдав тілесних ушкоджень, замінили на порушення кримінальних справ стосовно міліціонерів, причетних до смерті юнака.

Проте навіть у цій справі, в контексті якої широкий загал добре поінформований про те, що Ігор Індило загинув від побиття (про це свідчить і висновок медичної експертизи), прокуратурою порушено кримінальні справи за ознаками зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень. Але ж катування або умисне тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, – це зовсім інший склад злочину і, відповідно, інші санкції покарання!

Чому людина, яка скоїла крадіжку або пограбування, притягується до кримінальної відповідальності за ознаками того злочину, який вчинила, а посадова особа, що діє від імені держави, користується імунітетом недоторканності в разі вчинення нею дій, які мають чіткі й очевидні ознаки кримінальних злочинів? Хоча, за логікою, закон має бути більш прискіпливим до державного службовця, ніж до пересічного громадянина, бо посадовець наділений владними повноваженнями саме для того, аби охороняти закон, а не порушувати його.

Олег Пархоменко. Фото з моргу свідчить, що від катувань у міліції його тіло перетворилося на суцільний синяк. І що відповідає держава на такий очевидний факт насильства?! Порушено кримінальну справу за ознаками перевищення влади або службових повноважень. Хіба перевищення влади полягає в застосуванні жахливих тортур, у побитті та вбивстві?! Убивці Олега Пархоменка спокійно почуваються на волі і відверто глузують над родичами загиблого. Уявіть собі на хвилинку, що такі дії, тобто заподіяння тілесних ушкоджень, які спричинили смерть людини, скоїв не державний службовець, а проста людина. Що б із нею сталося? Так, ця людина перебувала б під вартою і відповідала б за всією суворістю закону. Але не держслужбовець.

23-річний Сергій Карпиленко став калікою. Під час допитів у славнозвісному Шевченківському райвідділку столиці йому відбили селезінку. Але винних… немає. Прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи за відсутністю події злочину. Чому в нашій країні кояться такі жахливі речі: людину покалічено, є висновок медичної експертизи про побиття, яке призвело до втрати селезінки, – а події злочину немає?

Зовсім недавня історія з Харкова. До житла Якова Строгана всю ніч намагалися вдертися міліціонери, без санкції суду ламаючи двері. Коли Яків зателефонував у міліцію й повідомив, що до нього в житло намагаються незаконно потрапити злочинці, йому відповіли: міліція вже виїхала… О шостій ранку Якова, знову ж таки – без санкції суду, забрали з дому. Його вивезли в ліс, куди начальник райвідділу особисто привіз пристрій, аби катувати жертву електричним струмом з метою примусити Якова свідчити проти себе. Електричний струм підключали до статевих органів, Яків неодноразово непритомнів. Аби він прийшов до тями, кати вливали йому в рот нашатирний спирт, що спричинило численні опіки горлянки. Прокуратура, незважаючи на очевидні ознаки злочину, у порушенні кримінальної справи відмовила за відсутності складу злочину.

Це й історія загибелі 24-річного Дмитра Ящука у Святошинському райвідділі міліції міста Києва. За версією МВС, парубок вчинив самогубство, оскільки був наркозалежним у стані абстиненції. Але є всі підстави стверджувати, що Дмитро останніх півроку наркотиків не вживав, тому не міг відчувати ломку, а також що його затримали з метою примусити зізнатися у скоєнні злочину, до якого він причетний не був. Річ у тому, що в іншого парубка, Антона Жигінаса, який зазнав катувань із боку міліціонерів, була відбита селезінка. Тож, аби уникнути відповідальності, правоохоронці прагнули «повісити» це каліцтво на Ящука. Тільки завдяки зусиллям громадськості прокуратура порушила кримінальну справу за ознаками перевищення службових повноважень і об’єднала справу Жигінаса зі справою Ящука.

Справа зниклого журналіста Василя Климентьєва, головного редактора харківського видання «Новий стиль», за останніх кілька місяців не просунулась ані на крок. Є підстави стверджувати, що слідство відбувається неефективно, а доля справи обіцяє повторити десятирічну епопею пошуку винуватців убивства Георгія Гонгадзе.

Європейський суд із прав людини у своїх рішеннях неодноразово висловлював свою позицію щодо застосування катувань у міліції, визнавши порушення Україною статті 3 Європейської конвенції. Безліч справ ще чекають вердикту суду, безліч рішень не на користь України. Відповідно до величезної кількості рішень, Україна як Висока Договірна Сторона має вжити певних заходів, аби позбутися ганебної практики катування людей: це Олександр Яременко, Ігор Мельник, Низаютдин Габібулаєв, Валентин Добров, Сергій Кирпиченко, Олексій Тарасов, Сергій Яценко, Анатолій Тесленко, Геннадій і Валерій Владімірови, Валерій Долганін, Андрій Дроботенко, Сергій Куліш, В’ячеслав Квашко, Михайло Коваль, Лоталев, Олексій Захаркін та багато інших.

Олександр Рафальський був підданий катуванню в міліції з метою примусити його свідчити проти себе, тепер відбуває довічне ув’язнення. Міжнародна амністія, Комітет ООН проти катувань у своїх доповідях зазначають, що до Рафальського були застосовані катування. Держава України факту катувань не визнає.

Недавно до громадської приймальні УГСПЛ звернулися колишні оперуповноважені, які скаржилися, що до них застосовували тортури. Жертвою катувань може стати кожен, і це треба усвідомити і зрозуміти! А системність катувань у міліції і безвідповідальність влади за скоєні злочини давно перетворилися в державну небезпеку.

Це лише окремі з фактів, про які йшлося першого грудня 2010 року на засіданні комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. І на цьому тлі справжнім блюзнірством є урочисте відзначення вітчизняними інституціями Дня прав людини 10 грудня, в рамках «Всеукраїнського тижня права».

Апеляційний суд Херсонської області виправдав херсонського журналіста і правозахисника Дементія Білого, який став учасником бійки під час звіту мера Херсона.

Про це повідомив сам Білий. За його словами, суд відмовив у задоволенні апеляції на рішення Суворовського райсуду Херсона, який не знайшов ознак адмінпорушення в його діях під час громадського звіту міського голови Херсона Володимира Сальда 14 вересня.

“12 грудня отримав рішення Апеляційного суду Херсонської області. Суд поставив крапку в спробах зробити з мене хулігана, який “зривав” звіт Херсонського міського голови Володимира Сальда та “розпускав руки”. Суд підтвердив, що в моїх діях не було складу адміністративного правопорушення. Скаргу пана Шевчука залишили без задоволення. Рішення остаточне і оскарженню не підлягає”, – поінформував Білий.

Як повідомлялося, 14 вересня під час звіту мера Херсона Володимира Сальда перед громадськістю в обласному музично-драматичному театрі ім. М. Куліша відбулася бійка, в якій брали участь і постраждали голова обласного відділення Комітету виборців України Дементій Білий і приватний підприємець Віктор Шевчук.

На місце події прибула слідчо-оперативна група Херсонського МВ УМВС для встановлення та документування обставин події. Від учасників і свідків взяли пояснення.

Більше про справу можна прочитати за посиланнями:

http://helsinki.org.ua/index.php?id=1288610976;

http://helsinki.org.ua/index.php?id=1288174073;

http://helsinki.org.ua/index.php?id=1284633113;

http://helsinki.org.ua/index.php?id=1284545002

Ця справа про катування в міліції зовсім нещодавно прогриміла в багатьох ЗМІ. Зараз ті, хто наважився озвучити сам факт тортур, отримали позови з астрономічними сумами від міліціонерів, що стояли на чолі райвідділу. Бажаючи розібратися в суті питання, я вирішив на деякий час покинути засніжений Київ і з’їздив в колишню «1-у столицю». Свідомо не спілкувався з фігурантами, щоб мої враження не вийшли дуже суб’єктивними. Інформацію збирав у ЗМІ та спілкуючись із місцевими «акулами пера».

Справа Поміляйко
8 листопада 2008 року 2 жінки були допитані співробітниками Орджонікідзевського РВ м. Харкова. Після тривалого спілкування з міліціонерами Світлана Поміляйко була доставлена до лікарні швидкої допомоги. За повідомленням з лікарні про надходження Поміляйко з тілесними ушкодженнями, керівництво Орджонікідзевського райвідділу доручило провести перевірку … керівникові групи оперативників, які «працювали» з жінками. Не дивно, що за результатами перевірки було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

Друга молода жінка, якій, за її словами, міліціонери крутили плоскогубцями сосок на грудях, подала скаргу в прокуратуру. Як це найчастіше й буває, прокуратура передоручила проведення первинної перевірки самій міліції. Працівники інспекції з особового складу ГУМВС України в Харківській області, приїхавши з перевіркою до Орджонікідзевського РВ виявили в кабінеті міліціонерів плоскогубці і зняли їх на відеокамеру. Не будучи оперативниками, вони не вилучають речдок. Через деякий час приїжджають працівники відділу внутрішньої безпеки, а згодом (12 січня 2009 року, тобто через 2 місяці після вказаного злочину!) – Працівники прокуратури, плоскогубців вони вже не виявляють.

Між тим С. Поміляйко пише заяву на ім’я помічника міністра внутрішніх справ з прав людини по Харківській області Юрія Чумака з проханням взяти перевірку на контроль, і звертається за допомогою в Харківську правозахисну групу.

12 грудня 2008 прокуратура Орджонікідзевського району порушує кримінальну справу за фактом, за ч. 2 ст. 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями).

Начальник ГУМВСУ Віктор Развадовський наказом від 26.12.2008 р. звільняє з органів трьох оперативників, які підозрювалися в тортурах щодо жінок. І незабаром повідомляє про це представникам ЗМІ на брифінгу.

Тим же наказом 1-му заступнику начальника Орджонікідзевського РВ полковнику міліції Володимиру Салію оголошують догану «за порушення службової дисципліни, що виразилося у неналежному виконанні своїх функціональних обов’язків з організації службової діяльності серед підлеглого особового складу і нездійснення відповідного контролю», а начальникові райвідділу полковнику міліції Олегу Соболєву «суворо вказано на відсутність контролю за діями підлеглих».

Після того, як в обласну міліцію надійшло звернення керівника Департаменту кримінального, цивільного права та пенітенціарних установ Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, 23.01.2009 р. керівництво ГУМВС проводить повторну перевірку і видає наказ про зняття з займаної посади 1-го заступника начальника Орджонікідзевського РВ В. Салія і порушує клопотання перед МВС про зняття з посади начальника райвідділу Соболєва (яке було задоволено міністром Юрієм Луценком 6 лютого 2009).

Коментарі по цій справі в ЗМІ робили і колишній прокурор Харківської області Василь Синчук, і старший слідчий прокуратури Орджонікідзевського району Костянтин Ярмак, і представники ХПГ, які підкреслювали, що є достатньо доказів вини співробітників міліції.

Таким чином, справа Поміляйко стала надбанням громадськості і викликала широкий громадський резонанс. Журналісти неодноразово зверталися за коментарями до помічника міністра з прав людини Юрія Чумака, в права і обов’язки якого входило висвітлювати результати службових перевірок за фактами порушень прав людини працівниками органів внутрішніх справ у засобах масової інформації. 18 травня 2009 він взяв участь у прес-конференції, що була організована ХПГ. Зрозуміло, Чумак жодного разу не називав прізвищ та імен міліціонерів.

Протягом 2009 р. розслідування і проводилося, і закривалося Орджонікідзевським судом. Так, 22.04.2009 р. постанова прокуратури від 12.12.2008 р. була скасована рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова. При цьому потерпіла навіть не була поінформована про час і місце розгляду скарги міліціонерів про закриття справи. 07.05.2009 р. Апеляційний суд Харківської області повернув справу на новий розгляд.

29.05.2009 р. Орджонікідзевський районний суд м. Харкова підтвердив своє рішення про скасування постанови про порушення кримінальної справи. На це, можливо, вплинула та обставина, що представник підозрюваних оперативників-міліціонерів приніс до суду заяву від другої потерпілої – Л., про те, що вона «не має претензій до міліції» (як цей папір народилося на світ, історія замовчує). Але 25.06.2009 р. за скаргою С. Поміляйко Апеляційний суд знову відновив слідство.

18.11.2009 р. обидві потерпілі були викликані в прокуратуру Орджонікідзевського району м. Харкова на допит з використанням поліграфа. Жоден з міліціонерів таким чином чомусь не був допитаний. А 4 лютого 2010 прокуратура Орджонікідзевського району закрила кримінальну справу за п. 2 ст. 6 КПК України, посилаючись, зокрема, на дані поліграфа (які, відповідно до вітчизняного законодавства, не можуть служити доказами).

Характерно, що навіть у мотиваційній частині рішення про закриття справи є достатньо матеріалів, що підтверджують факт застосування незаконних методів дізнання. Так, згідно з висновками експертизи № 700 від 30.01.2009 р., «на волосках хутра на правому рукаві куртки потерпілої Л. виявлені сліди заліза». Висновки почеркознавчої експертизи, що досліджувала записи, зроблені Л. і Поміляйко в Орджонікідзевському РВ 08.11.2008 р. говорять про те, що більша частина їх зроблена «під впливом факторів, які можуть збивати людину, серед яких міг бути фактор незвичного стану людини. яка робила записи».

Висновки судово-медичної експертизи з Поміляйко № 559-з від 02.04.2009 р. свідчать, що

Тим не менш, резюме, яке зробила прокуратура на підставі всього обсягу зібраних доказів і даних, отриманих в результаті допиту потерпілих на поліграфі, такий:

З тих пір Поміляйко та її адвокат, наданий ХПГ, оскаржують це рішення.

Справа на мільйони
Після закриття кримінальної справи, оперативники, звільнені з ОВС, відновилися в міліції через суд. Колишній начальник РВ та його 1-й заступник відновлені за судовими рішеннями на своїх посадах. Цікаво, що всі 3 рішення, за дивним збігом обставин, приймав один і той же суддя …

З приходом до керівництва МВС нового міністра, Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС було ліквідовано, помічники міністра (поліцейські омбудсмени) у регіонах України – звільнені.

Колишній начальник Орджонікідзевського РВ О. Соболєв, навпаки, зробив «стрибок» у кар’єрі, зайнявши посаду заступника начальника – начальника штабу ГУМВСУ в Харківській області.

А в жовтні цього року він та В. Салій (який вже знаходиться на пенсії) подали позови до Чугуївського районного суду, вимагаючи спростувати нібито недостовірну інформацію, поширену про них, і заплатити їм моральне відшкодування в сумі 1 млн. 200 тис. грн. КОЖНОМУ (!). Залишимо за дужками той факт, що Чугуївського районного суду взагалі не існує (є Чугуївський міський суд). Уваги заслуговують «скромні» вимоги позивачів: по 250 тис. – з Чумака Ю.В., по 250 тис. – з Развадовського В.Й., по 500 тис. – з Луценка Ю.В., і по 100 тис. – з ГУМВСУ в Харківській області та МВС України.

Показово, що вимагаючи такі фантастичні суми, вони повинні були, відповідно до Закону, заплатити по 120 тис. грн. судового збору. Втім, суддя надав розстрочку В. Салію, який посилався на своє «складне матеріальне становище». О. Соболєву, за такими ж підставами (не підтвердженими нічим, окрім довідки про доходи з п’ятизначними сумами щомісячної зарплати), знизив суму судового збору з 120 тис. грн. до … 1700 грн., Тим самим, одним своєю постановою позбавивши бюджет України надходжень в сумі 118 тис. 300 грн.

Підкреслю, що ніхто (ні прокурорські, ні чиновники МВС) жодного разу в жодному коментарі у справі Поміляйко не називали ніяких імен чи прізвищ. У кримінальній справі, порушеній за фактом перевищення службових повноважень, вони теж не проходили. Яким же чином Соболєв і Салій намагаються довести, що саме про них була поширена нібито недостовірна інформація? Виявляється, це зробити дуже просто: ГУМВСУ в Харківській області подало до Чугуївського суду «заперечення» (навіть без зазначення дати), в якому беззастережно наголошується, що «підтверджується позиція позивачів про те, що відомості, поширені в ЗМІ, про те, що звільнено співробітники міліції, які допустили тортури, стосуються безпосередньо Салія В.Л. і Соболєва О.Ю.».

Крім того, ГУМВС визнає … і свою провину, проте просить знизити суму позову до ГУМВС та МВС. Нагадаю, О. Соболєв є заступником начальника ГУМВС, він і його товариш В. Салій вимагають від ГУМВС по 100 тис. грн. кожен, і ГУМВС моментально фактично визнає позов. При цьому просить суд «позовні вимоги в частині визнання неправдивої інформації, поширеної відповідачами про позивачів – задовольнити». Чи не є це спробою використовувати службове становище в корисливих цілях, тобто, кажучи просто, чи немає тут ознак корупції? Як кажуть у народі, «Харків – міліцейський місто», але не до такої ж міри!

А судді хто?
15 листопада 2010 Апеляційний суд Харківської області задовольнив апеляційну скаргу Поміляйко і відправив справу на новий розгляд до Орджонікідзевського суду.
А полковники міліції тим часом вимагають від правозахисника Юрія Чумака спростувати навіть вислів про те, що, на його думку, «справа Світлани Поміляйко про тортури в міліції виявить, наскільки Україна спроможна боротися з жорстоким поводженням правоохоронців».
Отже, сам по собі напрошується питання: а кому вигідна заварити «каша», і за чиїм рецептом готувалися ці позови?

Розглянемо кілька варіантів:
1. Високопоставлені міліціонери вирішили відновити честь мундира. Ймовірно, повідомлення про підозру ряду оперативних співробітників у застосуванні тортур до жінок дійсно зачепили керівників райвідділу. Але, як вони могли постраждати від інформації, поширеної про цю справу в ЗМІ, якщо про них ніхто взагалі не згадував? Вважають своє зняття з посад незаконним – так чому ж не пред’являли матеріальні вимоги в адміністративних процесах по своєму відновленню? Обізнані люди натякають: враховуючи, що ГУМВС не подавало апеляції після поновлення в судовому порядку на посадах Соболєва та Салія, можливо, існувала негласна домовленість про те, що останні не будуть вимагати матеріальної сатисфакції. Вони і не зажадали. Тоді …

2. Основний об’єкт для переслідування – правозахисник Юрій Чумак, який і раніше доставляв чимало клопоту обласної міліції своїми зауваженнями про порушення прав людини. А після звільнення з посади помічника міністра з прав людини, зовсім «розперезався»: влаштовував під стінами ГУМВС акцію, присвячену жертвам міліцейських тортур, організовану Українсьою Гельсінською спілкою з прав людини, виступав із публічною критикою на прямому ефірі місцевих телеканалів. Позови загальною сумою у півмільйона повинні змусити його мовчати або, принаймні, зосередитися на власному захисті.

3. 27 липня 2010 Київський апеляційний адмінсуд поновив Віктора Развадовського на посаді начальника ГУМВС України в Харківській області. Але керівництво МВС заявило, що «міністерство на цій посаді бачить Михайла Мартинова» (нинішнього начальника облуправління міліції). І 6 жовтня Комітет Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності навіть зобов’язав міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова відновити В. Развадовського на посаді. За поширеною у ЗМІ інформацією, Комітет визнав неправомірною відмову міністерства і прийняв рішення звернутися з цього приводу в Генеральну прокуратуру Україну, якщо МВС не виконає рішення суду. Бути може, подані в жовтні позови Салія та Соболєва з’явилися певним «асиметричною відповіддю», покликаною стримати запал Развадовського?

4. Мета цих позовів політична – «зачепити» Луценка, який сам останнім часом перетворюється на перманентну мету для силових структур, службовців нової влади. І Чугуївський суд вибраний невипадково – щоб відповідачу або його представникові важко було регулярно їздити на засідання зі столиці.

5. Вибачте, але банальне бажання збагатитися теж не виключено. Бо, як показує практика останніх років, більшість осіб, які бажали відновити зганьблені, на їхню думку, честь і гідність, як правило, вимагали лише спростування неправдивої інформації, лише в рідкісних випадках заявляючи матеріальні претензії. І вже точно безпрецедентною можна назвати саму спробу дістати такі величезні гроші, притому, що про самих позивачів ніхто з відповідачів не поширював ніякої негативної (втім, як і позитивної) інформації.
А, можливо, всі ці мотиви в сумі і дивному своєму переплетенні і стали причиною цього дивного суду. Або судилища?

PS:
Рівно 12 років тому, 9 грудня 1998 р., Генасамблея ООН прийняла «Декларацію про права та обов’язки осіб, груп і органів суспільства, покликаних захищати і допомагати у реалізації загальновизнаних прав людини і основних свобод (також називається« Декларація прав правозахисників »). Схоже, що в нашій країні настають часи, коли саме час захищати самих правозахисників. Сумно це констатувати.

І ще. Трохи не забув повідомити. Все, описане вище – плід фантазії автора. Всі імена, прізвища, посади, назви установ міліції, прокуратури і суду – вигадані, а збіги – абсолютно випадкові. Та й не може бути у нас не було такого беззаконня, тому що «Україна – демократична, соціальна і правова держава» (ст. 1 Конституції).