Медіаюрист і кандидат юридичних наук розповів ТК, чому журналісти рідко спілкуються з правозахисниками, і про те, як вплинули ЗМІ на ставлення суспільства до катувань у міліції

Днями в Києві завершився конкурс на найкращу журналістську роботу «Проти катувань!». Чотирнадцять переможців із різних регіонів України пройшли навчання під час триденного семінару, присвяченого запобіганню знущанням у міліції. Основними темами занять стали права підсудних і затриманих, особливості судової системи, стандарти Європейського суду тощо.

Знайомлячи журналістів із результатами конкурсу, представники Харківської правозахисної групи зазначили, що покладають на медіа великі надії. Директор Харківського інституту соціальних досліджень Денис Кобзін вважає: якщо раніше суспільство ставилося до проявів насильства з боку міліції спокійніше, вважаючи, що люди, які порушують закон, заслуговують на жорстоке ставлення, то нині громадська думка змінилася. За його словами, в 2010 році переважна більшість опитаних інститутом українців вважає насильство з боку міліції неприпустимим. «Вплинули на громадську думку правозахисники і ЗМІ», – каже Денис Кобзін.

Запитання про особливості співпраці ЗМІ і правозахисників ТК поставила В’ячеславу Якубенку, який від імені Української Гельсінської спілки з прав людини веде судові справи щодо свободи слова, доступу до інформації, оскаржує протиправні акти органів державної влади.

– В’ячеславе, з чим, на вашу думку, пов’язане зростання впливу засобів масової інформації на громадську думку щодо катувань у міліції?

– Випадки, коли люди гинули у відділках, траплялися і в попередні роки. Але цього року завдяки громадським активістам, громадським організаціям і ЗМІ вони стали загальновідомими. Найбільший ефект має посилення уваги телеканалів до подібних випадків. Усе частіше журналісти не бояться подавати правдиву інформацію про те, що відбувається за дверима деяких відділень міліції. Резонансними стали декілька справ. Зокрема, активно висвітлювали інцидент у Шевченківському районному відділі внутрішніх справ міста Києва, де студент помер після допиту. Поряд із іншими справами, в яких ідеться про вбивство людей, цей випадок сколихнув громадську думку. Тому що банальніші речі, які в міліції практикують із радянських часів, – скажімо, биття по голові Кримінальним кодексом, – сприймались не настільки серйозно. А факти загибелі людей стали переломним моментом у ставленні суспільства до катувань у міліції.

– Чи знайомилися ви з роботами учасників конкурсу «Проти катувань!»? Як оцінюєте роботи переможців та їхніх колег з інших ЗМІ, що висвітлюють ті чи інші аспекти правової тематики?

– Публікації та відеоматеріали переможців конкурсу мені здаються приємним винятком. Тут ідеться про випадки, коли журналіст не лише женеться за смаженими фактами, а й намагається зрозуміти суть проблеми та з’ясувати, які саме права людини було порушено. Приємно вразило, що в більшості цих робіт замість однобокого «наїзду» на міліцію чи на конкретний підрозділ представлено точки зору обох сторін, журналісти намагалися отримати інформацію з різних джерел і перевірити її.

Що ж до решти представників ЗМІ, головне, що вони починають розуміти важливість теми катувань і переставати боятися висвітлювати дії міліції та порушення, які там час від часу бувають. Та при цьому рівень правової підготовки більшості журналістів є недостатнім. Трапляються суто термінологічні помилки, коли журналісти плутають такі поняття, як «затриманий» і «обвинувачений», «вирок суду» і «рішення суду». І хоча загалом ми нібито й розуміємо, що саме хотів сказати автор статті, такі випадки некваліфікованої подачі інформації підривають довіру суспільства. А якщо з подібною публікацією знайомиться більш обізнаний читач, якому точно відомо, що вироку в цивільній справі не передбачено, що насправді має йтися про судове рішення, то як він може ставитися до такого тексту як до серйозного і професійного?

– Яких знань у сфері права журналістам бракує найбільше? Чи можливо їх отримати під час тренінгів, семінарів, чи онлайн-курсів, які проводить, наприклад, Інститут медіа права?

– Дистанційне навчання Інституту медіа права – слушна ідея, але тут ідеться не про загальні правові знання. Журналісту корисно знати, які він має права, гарантовані Законом «Про телебачення і радіомовлення» чи «Про друковані ЗМІ». Але проблеми елементарного незнання термінології це не вирішує.

Тренінгів в Україні організовано чимало, але окремі заняття для окремих журналістів, на мою думку, проблему не вирішать – неможливо протягом одноденного чи дводенного тренінгу дати те, чого навчають у виші за два семестри. Вплинути можуть зміни в системі журналістської освіти. Необхідно переглянути навчальний процес підготовки журналістів. Давати зрозумілішу інформацію про судову систему України, кримінальний та цивільний процес – журналісти мають розуміти, чим відповідач відрізняється від підсудного тощо.

– Наскільки тісно нині ЗМІ співпрацюють із правозахисниками?

– На жаль, у більшості журналістів немає достатнього інтересу до правозахисних організацій. Адже в цій царині не йдеться про сенсації, гучні звинувачення в корупції на адресу народних депутатів чи міністрів. Правозахисники займаються буденними проблемами, що постають перед «маленькими українцями», в яких виникають конфліктні ситуації з органами влади. Тоді як журналісти женуться за фактами, які здатні суттєво підвищити рейтинг їхніх видань, теле- чи радіопрограм. Але, на мою думку, вони мають усвідомити, що робота у ЗМІ – не просто один із способів заробляння грошей. Журналісти мають певний рівень відповідальності перед суспільством. Це професія watchdog, як часто кажуть у Європейському суді, – сторожових псів демократії. І відповідальний журналіст має розуміти, що впливовість означає не лише можливість здобувати більший рейтинг чи отримувати більшу зарплату, а й шанс покращити життя своєї країни.

– Наскільки ефективною може бут співпраця журналістів і правозахисників?

– Для правозахисників головне – не надавати конкретні факти про те, кого побили, тощо, а пояснити журналістам, як вони можуть допомогти запобіганню порушень громадянських прав. І в Україні не раз були випадки, коли втручання ЗМІ допомогло вирішити ту чи іншу проблему, витягнути невинну людину із в’язниці, наприклад.

У 2009 році після оприлюднення відеоматеріалів, у яких ув’язнений В’ячеслав Мушинський розповів про те, що його жорстоко побив у своєму в кабінеті начальник Вінницького СІЗО Козачишин, рішенням Держдепартаменту України з питань виконання покарань останнього було звільнено. Поточного року після публікації у ЗМІ матеріалів про загибель студента Ігоря Індила в Шевченківському районному відділі міліції міста Києва міністр внутрішніх справ України Анатолій Могильов підписав наказ щодо залучення до проведення службового розслідування представників правозахисних організацій та ЗМІ. Звісно, не йдеться про те, що, як у радянські часи, замітка в газеті вирішує будь-які проблеми, однак розголос у медіа справді може допомогти.

– Як позначилася на співпраці журналістів і правозахисників ліквідація Управління моніторингу прав людини в діяльності органів внутрішніх справ?

– Усі ці люди, які були помічниками міністра і працювали в областях, займалися саме моніторингом порушень прав людини. Тепер вони намагаються зареєструвати асоціацію на основі штату колишнього управління. Але проблема в тому, що із розформуванням цього підрозділу зникла можливість для ЗМІ отримувати об’єктивну інформацію, яка б ураховувала позицію різних сторін.

Тепер ми маємо або голослівні заяви затриманих і їхніх родичів, або заяви міліції про те, що «все нормально, ніяких порушень не було». Але за часів роботи управління у ЗМІ була можливість перевіряти кожний факт, і суспільство отримувало збалансованішу інформацію. Ці фахівці виконували роль посередників між міліцією і громадянським суспільством.

– За часів попереднього президента позиція міліції щодо громадських та правозахисних організацій та ЗМІ була чіткою: таких інцидентів, як натискання пальцем на око журналіста, або перевірки громадських організацій, або обшук помешкання Дмитра Гройсмана, не було. Що ви можете сказати про методи команди Віктора Януковича?

– Ідеальної влади не буває. Коли президентом став Віктор Ющенко, його стосунки зі ЗМІ також були напруженими. Гадаю, всі пам’ятають, як нервово він відреагував на запитання журналіста «Української правди» Сергія Лещенка щодо коштів, на які його син придбав дорогий автомобіль. Саме за часів президентства Ющенка з’явився отой самий залізний паркан на вулиці Банковій, якого не було за Кучми. Але все-таки нинішня влада пішла набагато далі. І тут ідеться не лише про свободу слова. Нинішня охорона Віктора Федоровича має специфічні уявлення про права журналістів. Ті кричущі випадки, коли журналісту заломлюють руки і кидають його на асфальт, або під час виконання службових обов’язків фізично викидають з Українського дому, є справді безпрецедентними. За попередньої влади подібного не було. Важливо вже зараз дати владі зрозуміти, що громадянське суспільство не буде миритись із такими діями, протистоятиме їм усіма можливими мирними засобами.

– Як засвідчив інцидент у Житомирі, коли журналістів, присутніх під час обшуку білоруських опозиціонерів, звинуватили у перешкоджанні роботі міліції, у регіонах взаємини ЗМІ й міліції досить своєрідні. Пригадаймо зникнення редактора харківської газеті «Новый стиль» Василя Климентьєва, десятки інших випадків… Чи відстежує подібні історії УГСПЛ? Які права журналістів у регіонах порушуються найчастіше?

– Досить часто порушується елементарне право на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України. Журналістів не допускають на ті чи інші заходи, і в багатьох випадках можна говорити про карний злочин – перешкоджання професійній діяльності журналістів. Більш витонченіші методи застосовує СБУ: так звані інтелектуальні бесіди. Хоча факти таких бесід часто неможливо ні довести, ні офіційно опротестувати, тим не менше, йдеться про особливо небезпечні речі, особливо на рівні регіонів, де журналісти дещо по-іншому ставляться до свого місця у суспільстві і набагато менше знають про свої права. Так, в Україні ще не настільки катастрофічна ситуація, як у Росії, де журналістів масово залякують і застосовують фізичну силу аж до вбивства. Але тенденції досить неприємні, і вже зараз на них треба реагувати.

– У випадках втручання у професійну діяльність українські правозахисні організації і ЗМІ дедалі частіше звертаються до міжнародних організацій. Наскільки дієвими, на вашу думку, є такі звернення?

– Це не правовий захист, а радше моральний тиск із розрахунком на те, що, скажімо, Парламентська Асамблея Ради Європи пояснить нашій владі, як не можна поводитись із журналістами чи правозахисниками. Оскільки в Україні останнім часом правова система пробуксовує й далеко не завжди можна розраховувати на об’єктивне рішення українського суду, звернення до міжнародних організацій мають сенс. Але якщо говорити про основи правової держави, то оптимальним варіантом є намагатися шляхом продовження судової реформи зробити судову гілку влади незалежною, щоб Україна мала можливість захищати права людини й у власних судах, а не так, як зараз, – виходити на друге-третє місце за кількістю скарг у Страсбурзі.

– Українські ЗМІ привертають увагу громадськості до випадків застосування насильства чи порушення прав через інформування. Тоді як, наприклад, у США представники медіа самі включаються в розслідування, щоби пришвидшити розкриття злочину. Чи можливе таке в Україні?

– У США зовсім інша правова система, й журналісти часто користуються послугами приватних детективних агентств для збору інформації чи доведення фактів. У нас детективні агентства стоять поза законом, як і приватна детективна діяльність загалом. Залишається журналістське розслідування – цікавий і, на жаль, не дуже розвинений у нас жанр, який допомагає виявити суспільні проблеми й показати їх. Але для розслідування журналістами кримінальних справ у нашій країні відсутні правові інструменти, тож залишається вимагати сумлінної й ефективної роботи від правоохоронних органів.

В’ячеслав Якубенко – кандидат юридичних наук, медіаадвокат, експерт з інформаційного права, співзасновник створеної у Белграді 2004 року Міжнародної асоціації медіаюристів, співавтор навчального посібника «Медіаправо». Представляв інтереси провідних українських журналістів, письменників та правозахисних організацій, зокрема Вахтанга Кіпіані, Марка Агатова, Української Гельсінської спілки тощо.

У політиці України стоять перепони, які жінкам просто неможливо подолати, сказав у розмові з Deutsche Welle Вальтер Кауфманн, керівник відділу країн Східної Європи берлінського бюро Фонду імені Генріха Бьолля. Німецький експерт оцінює як дуже погану ситуацію з представництвом жінок у владі в Україні. «Менше 8% депутатів українського парламенту – жінки. Такі цифри самі за себе говорять. Але проблема глибша, адже політичний процес закритий для жінок уже на ранньому рівні. Може, в якісь сільради жінки й можуть пройти, але як тільки починаються гроші, починається значення політичних постів, то з’являються бар’єри, які заважають жінкам», – каже Кауфманн.

Потрібні глибокі зміни політичної культури

За словами німецького експерта, квоти на представництво жінок у політиці можуть допомогти зарадити такій ситуації з жінками в українській політиці. Але квоти – лише допоміжний інструментом. «Головне – розвивати політичну культуру, долати самі перешкоди, які заважають громадянам брати участь у політичному процесі». Як каже експерт, на це й направлена робота Фонду в Україні. «Політично-суспільна реальність, яку ми сьогодні бачимо в Україні, не дозволяє поки що говорити про демократію, про її прозорість. Дуже велика відстань між політиками та громадськістю. У громадськості немає відчуття, що їх інтереси представлені». На думку представника німецького фонду, це можна змінити тільки шляхом глибокої зміни політичної культури.

Тим часом формально на шляху рівності можливостей чоловіків і жінок у політиці Україна зробила певні кроки. Її обрали одним з членів Виконавчої ради новоствореного органу ООН з  итань гендерної рівності та розширення прав та можливостей жінок (UN Women). До складу Ради увійшла 41 країна, з яких 35 були призначені за географічним принципом та 6 від країн, які роблять найбільший внесок до бюджету новоствореного органу.  Від групи країн Східної Європи в роботі Ради разом з Україною візьмуть участь також Естонія, Росія та Угорщина. Україну обрали на три роки.

Картинка з сайту: http://www.woman.ru

Громадський оргкомітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років закликає запалити 27 листопада свічки пам’яті про мільйони людей, жертв Голодомору.

Про це на прес-конференції повідомив член оргкомітету Іван Васюник.

“Учасники Громадської оргкомітету закликають усіх людей доброї волі, незалежно від національності, громадянства та віросповідання, всіх, хто поділяє біль і скорботу українського народу, 27 листопада о 16:00 запалити свічки пам’яті за душі тих, хто став жертвою Голодомору”, – йдеться в зверненні громадського оргкомітету до співвітчизників.

Представник оргкомітету Євген Сверстюк наголосив, що не потрібно політизувати вшанування пам’яті жертв Голодомору. “Запалення свічок пам’яті, поминання в церквах тих людей, які були поховані без відспівування, – не потрібно політизувати ці заходи. Ми хочемо пробудити у суспільстві дух пам’яті “, – зазначив він.

За словами Васюника, до цього часу немає офіційної позиції влади щодо формату вшанування жертв Голодомору. “Ми хочемо почути позицію влади про заходи, які будуть чи не будуть проводити 27 листопада”, – зауважив він.

Через відсутність позиції влади з ініціативи громадськості було створено оргкомітет із вшанування жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років.

До складу Громадського оргкомітету дали згоду увійти: академік Ігор Юхновський, доктор філософії, письменник Євген Сверстюк; екс-віце-прем’єри академік Микола Жулинський та Іван Васюник, генеральний секретар Світового конгресу Українців Стефан Романів, ректор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт, ректор Львівського національного університету імені Івана Франка Іван Вакарчук, історики Володимир Вяткович і Василь Марочко, культурні діячі Ніна Матвієнко, Євген Станкович, правозахисник Євген Захаров та інші.

Іван Васюник повідомив, що на сьогоднішньому засіданні Громадського оргкомітету був затверджений план всеукраїнських заходів до Дня пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1923-33 років в Україні під загальною назвою Голодомор 32-33 – це геноцид. Пам’ятаємо, а також звернення до українців.

У зверненні, окрім призову запалити свічки пам’яті, також міститься заклик до всіх церков і релігійних організацій України провести молитовні заходи і взяти участь у траурних заходах із вшанування пам’яті жертв Голодомору.

Оргкомітет закликав політичні партії, громадські організації та інші інститути громадянського суспільства на аполітичної основи, за відсутності партійної чи іншої символіки, під національними прапорами з траурними стрічками в Києві та на місцях приєднатися 27 листопада до акції.

Як повідомлялося, щорічно в четверту суботу листопада в Україні відзначається День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій.

Висвітлюючи розгляд Податкового кодексу та найчисельнішу добровільну акцію протесту з часів Майдану, теленовини зосередились на видовищах і уникали серйозних питань, а «Інтер» відверто маніпулював.

Якщо 16 листопада ви не змогли чи не схотіли приєднатися до загальнонаціональної хвилі протестів проти ухвалення Податкового кодексу (дотепники вигадали для цього документа абревіатуру КАТ, кодекс Азарова-Тігіпка), то, напевно, все ж не оминули ввечері своїх блакитних екранів, прагнучи довідатись, чи справді в Україні починається, як дехто каже, «другий Майдан».

Факт позитивний: жоден із телеканалів не насмілився проігнорувати тему взагалі. Більшість розпочали з неї випуски новин, за винятком «Інтера», який вважав важливішою інформацію про вибух кисневого балона в херсонському дитсадку та радісну звістку про обіцянку МВФ надати другий транш кредиту Україні. А також 5-го каналу: його сильніше за податкові пертурбації вразило звільнення Леоніда Черновецького з посади голови Київської міської державної адміністрації. Деякі канали (Новий, 5-й, ТРК «Україна») присвятили темі до третини матеріалів випуску, тоді як інші (Перший національний, ICTV) обмежились одним розгорнутим сюжетом.

Факт негативний: попри досить докладне висвітлення, системної картини того, що відбувалося в Києві та регіонах, не дав ніхто; спроба ж сумістити картинки різних каналів, зібрати їх у пазл дає шизофренічний результат. Маніпуляції тут поєднуються з прагненням до інфотейнментної видовищності, неперевіреними фактами та хибними тлумаченнями.

Хто більше?

У Києві біля Верховної Ради зібралися «кілька тисяч» («Інтер»), «тисячі» – 6 за міліцейськими даними і 40 за власними (ICTV), 7 і «понад 30» (Перший національний, 5 канал), 7 і 40 тисяч (СТБ), 7 і «майже 50» тисяч (Новий канал), «десятки тисяч» – 10 і «близько 47» тисяч (ТРК «Україна»).

Про те, на який слизький ґрунт стають журналісти, намагаючись оцінити кількість учасників будь-якого масового заходу, «Медіаграмотність» уже писала. Однак у цьому випадку йдеться не про власні оцінки, а нібито про отримані, з одного боку, від міліції, з іншого – від організаторів мітингу. Різницю між 6000 і 10 000, 30 000 і 50 000 неможливо списати на «статистичну похибку». Як можна було отримати з одних і тих самих джерел настільки різні дані, незрозуміло. Виходить, що найчесніше вчинив «Інтер», сказавши про «тисячі» – можливо, одиниці тисяч, а може, й десятки :).

Те, що правоохоронці в Україні традиційно применшують кількість учасників опозиційних та протиурядових акцій, загальновідомо. Але цього разу й відео, і фото, і свідчення присутніх на акції дозволяють з упевненістю стверджувати, що дані міліції занижено в кілька разів. Журналісти ж, замість упіймати перших на свідомому применшенні, а других, можливо, на перебільшенні своєї потуги, залишили глядачам можливість обирати, яка версія їм більше до вподоби – малолюдного чи велелюдного виступу.

Гнилі помідори

Служба – службою. Про це журналісти активно провладних телеканалів не забувають. Ось як, наприклад, виглядає баланс у розумінні Валентини Левицької з «Інтера».

Позиція влади щодо кодексу: «Замглавы бюджетного комитета Владислав Лукьянов рассказывает об основных положениях. Налог на прибыль предприятий снизить с 25% до 16% в течение 4 лет. Ставку подоходного планируют увеличить для тех, чье жалованье превышает 10 минимальных зарплат. На сегодня это – чуть более 9 тысяч гривен. НДС также собираются снижать с 20% до 17%, но с 2014 года. И главное, по мнению Лукьянова, – в кодексе существенно ограничивают полномочия налоговых органов.

Владислав Лукьянов, народный депутат Украины, фракция Партии регионов: “Запрещается изъятие первичной документации, то есть мы сделали все, чтобы до минимума свести злоупотребления налоговых органов. Запрещается отказываться от приема деклараций”», – викликає в людини, яка не займалася ґрунтовним вивченням питання, подив: і що вони «такого» знайшли в цьому кодексі, нормальні ж пропозиції!

Далі бачимо таке: «Оппозиция в проекте кодекса фискальных послаблений не увидела – все те же проверки, но с другим названием.

Ксения Ляпина, народный депутат Украины, фракция НУНС: “Це – ті самі оперативні перевірки: без попередження платника податку, без його присутності, з обстеженням приміщень. Іншими словами, всі гачки, за які тягнути бізнес, податкова для себе залишила”.

Валентина Левицкая, корреспондент: Особенно возмущают представителей меньшинства новшества в налогообложении малого и среднего бизнеса. Из списка тех, кто может работать по упрощенной системе, вычеркнули программистов, агентства недвижимости, юристов, ювелиров и многих других.

Наталья Королевская, народный депутат Украины, фракция “БЮТ-Батькивщина”: “Малый и средний бизнес выводят в резервацию. Это приведет к тому, что более миллиона людей выйдут на биржу труда, более миллиона людей в нашей стране останутся безработными”.

Валентина Левицкая, корреспондент: Нормы ужесточили, чтобы вывести некоторые виды бизнеса из “тени”, – отвечают регионалы.

Алексей Плотников, народный депутат Украины, фракция Партии регионов: “Якщо раніше на спрощеній системі оподаткування були ті види діяльності, які, наприклад, були пов’язані із оптовим обміном іноземної валюти, з торгівлею горілчаними виробами, з торгівлею металобрухтом – ешелонами за кордон – то цього зараз немає. Можливо, це комусь не подобається”.

Валентина Левицкая, корреспондент: Остальным упрощенцам предложили альтернативу: если годовой оборот не превышает 300 тысяч гривен, можешь работать и дальше без кассового аппарата. Если зарабатываешь от 300 до 600 – устанавливать его придется. С двух до четырех увеличили и число рабочих, которых может нанять мелкий предприниматель. Оппозиция все предложения власти воспринимает в штыки и в знак протеста запускает под купол Рады шары с куском пенопласта, на котором – комбинация из трех пальцев».

Схематично «збалансований» сюжет виглядає так: влада впевнено аргументує свою позицію, оперуючи цифрами → опозиція розсипається в емоційних звинуваченнях, не заперечуючи конструктивну, наведеного владою → влада впевнено відповідає й на ці на звинувачення → опозиція показує дулю.

Інший журналіст «Інтера», Євген Кожирнов, розповідає про акції протесту. «В качестве инструментов политической борьбы частные предприниматели использовали туалетную бумагу, гнилые помидоры и мелкие монеты, которыми забросали здание парламента. После предыдущих акций протеста законодатели пообещали бизнесменам пойти на уступки. И хотя ряд предложений учли, предприниматели считают, что этого недостаточно». Варвари? Не просто варвари – варвари нетутешні, приїжджі: «По оценкам милиции, на столичном митинге собралось около 6 тысяч человек. Сами предприниматели утверждают: в Киев их приехало в несколько раз больше». Тонкий натяк на те, що протестувати проти Податкового кодексу можуть лише провінціали (хоча насправді київські підприємці становили значну частину учасників акції в столиці).

У своїх варварських регіонах варвари наробили біди – «ексцесів», як це називає пан Кожирнов: «В Хмельницком наиболее активные участники протестов выломали двери областной госадминистрации. Немного успокоившись, бизнесмены отправили совместное обращение к Президенту с просьбой ветировать документ.

Евгения Пастухова, частный предприниматель: “Сьогоднішньою акцією ця непокора не завершиться. Ми будемо стояти до кінця і сподіваємось, що Президент України накладе вето на цей Податковий кодекс, навіть якщо він буде прийнятий Верховною Радою в такому ганебному вигляді”.

Евгений Кожирнов, корреспондент: Бизнесменам из Черновцов взять здание госадминистрации штурмом не удалось. Они решились на другой кардинальный шаг – перекрыли центральную площадь города. Остановили даже общественный транспорт.

Водитель троллейбуса: “Ми сьогодні вже третій раз стоїмо. Нехай виясняють стосунки, отам площу хай займають. Чого повинні тролейбуси страждати?”». Пролетаріат, отже, дармоїдів-мітингувальників не підтримує.

І нарешті позитивна розв’язка: «Киевским же митингующим под вечер удалось договориться с законодателями. Инициативная группа встретилась с членами профильного комитета. Депутаты пообещали учесть в новом Налоговом кодексе пожелания бизнесменов, а участники акции заверили, что останутся в Киеве до пятницы, чтобы лично наблюдать за процессом законотворчества». Але ж чимало поправок, які суперечать вимогам підприємців, уже ухвалено! Вони справді передали до ВР свої пропозиції та зауваження, однак регіонали жодного разу не стверджували, що врахують їх усі! Навпаки, СТБ наводить такий синхрон депутата Владислава Лук’янова: «Я ничего не обещаю. Я хочу сказать, что мы обнаружили ряд вопросов, ряд проблем, мы делаем анализ тех проблемных моментов, которые существуют, и смотрим, что можно изменить».

Отже, твердження про замирення між учасниками мітингу та депутатами більшості – перебільшення. Чи то пак, маніпуляція.

Ретельніше треба

Канали – побратими «Інтера» у справі малювання німба над головами Януковича та Азарова діяли значно менш відверто. Наприклад, у сюжеті Сергія Никифорова бачимо адекватне висвітлення результатів зустрічі представників підприємців та депутатів: «Натомість нові побажання внесли пікетники. Представники парламентської більшості таки зустрілися з їхніми делегатами. Окремі вимоги пообіцяли врахувати» (хоча, забігаючи вперед, зазначимо, що повноцінної інформації про перебіг і підсумки цих переговорів не дав ніхто).

Однак збалансований і стриманий загалом сюжет «прикрашає» уривок, присвячений нетерпінню, з яким на Податковий кодекс чекає однойменна адміністрація: «Тим часом кодекс із нетерпінням чекає податкова. Її представники кажуть, що і податківцям, і підприємцям із єдиним документом працювати буде легше, а критику на адресу проекту називають вимушеною.

Сергій Лекарь, заступник голови Державної податкової адміністрації України: “Розв’яжуть руки, зав’яжуть руки, будуть якісь певні посилення… Я б хотів, щоб просто хтось взяв і показав, де вони бачать норми… порівняно із сьогодні діючим документом посилились певні норми? Де пройшли якісь певні посилення проведення перевірок, де якісь нові підстави для проведення перевірок? Я цих елементів і цієї дискусії не бачу“».

Виникає чимало запитань до тверджень про те, що підприємцям буде легше працювати з цим Податковим кодексом, і про те, що критика є «вимушеною», а головне – про те, що ніхто не наводив аргументів проти Податкового кодексу. Наводили, ще й як. Ось тільки в ефірі Першого Національного, як і більшості інших телеканалів, почути їх було неможливо.

ICTV дав загалом збалансований сюжет Володимира Горковенка, у якому об’єднав (як і Перший) події у ВР та під її стінами. Хіба що варіативність відображеної в матеріалі дійсності зашкалює: «Люди вимагають не ухвалювати новий документ і просять допомоги у президента. Кажуть – їхні пропозиції до закону проігнорували, а передбачені зміни багатьох призведуть до банкрутства. Натомість творці кодексу вважають документ збалансованим і зазначають, що усі охочі мали можливість внести свої пропозиції», «В порядку денному на вівторок майже 50 питань. Але весь свій оптимізм депутати витратять на одне питання, але в чотирьох томах. Парламент взявся за розгляд Податкового кодексу. Понад дві тисячі сторінок. Із майже п’яти тисяч пропозицій враховано менше половини. Але в профільному комітеті запевняють, що почули усіх». Піди, розберися, чиє «але» слушне, а чиє хибне. А найкраще запам’ятовується завжди останнє зі сказаного.

Останнім у податковій темі в новинах ICTV пролунало: «Податковий кодекс буде нейтральним по відношенню до доходної частини бюджету, тобто дефіцит кошторису через ухвалення документа не зросте, – вважає представник Міжнародного валютного фонду в Україні Макс Альєр. Фіскальна політика уряду в середньостроковій перспективі, вважає він, має бути спрямована на зменшення закордонних запозичень. МВФ задоволений діями уряду в цілому».

«З зарплати в десятикратному розмірі»

Народні депутати Юрій Одарченко, Сергій Сас та Михайло Волинець під час розгляду Податкового кодексу у Верховній Раді зробили телевізійникам справжній подарунок – вражаюче видовище: під склепіння сесійної зали злетіли надувні кульки, що несли зображення дулі. Це обурило голову ВР Володимира Литвина. У стенограмі засідання цей момент виглядає так:

«Я просто секретаріат прошу зафіксувати, хто це з народних депутатів зробив, ми із заробітної плати вирахуємо, щоб робітники, про яких так вони турбуються, ставили ліса  і знімали оці їхні художні твори, із зарплати народних депутатів України.

Я зараз поставлю на голосування, шановні колеги, пропозицію, щоб вирахувати із заробітної плати народних депутатів у десятикратному розмірі за цю ганьбу, яку вони творять у сесійній залі. У десятикратному розмірі. Прошу голосувати. Прошу проголосувати. Прошу голосувати.

За-244

Рішення прийнято».

У мене як громадянина виникає тут питання: за що проголосували 244 депутати? Що означає «вирахувати з заробітної плати народних депутатів у десятикратному розмірі», яким буде штраф, хто визначить суму? Який статус має це рішення і як буде контролюватися його виконання? Підтримання більшістю поданої з голосу неконкретної, емоційної пропозиції спікера є симптоматичним для українського парламентаризму.

Це саме питання зацікавило Ірину Павленок, кореспондента «1+1», і вона запитала про це Сергія Саса, який відповів: «Хотів уточнити, скільки ж це, 10-кратний розмір, у Володимира Михайловича. Він мені пояснити, на жаль, не захотів. Можливо, побачимо пізніше». Також наведено коментар лідера фракції Партії регіонів Олександра Єфремова, який прокоментував витівку опозиціонерів так: «У нас ведется совершенно конструктивная работа над довольно серьезным документом. Поэтому нас игрушки в зале в данном случае не интересуют». Виникає закономірне питання: навіщо ж тоді фракція ПР підтримала пропозицію накласти за ці «іграшки» невизначене покарання?

Ольга Сніцарчук у сюжеті для 5-го каналу навела розгорнуті слова Литвина: «Посталю на голосування, шановні колеги, пропозицію, щоб вирахувати з заробітної плати народних депутатів у десятикратному розмірі за цю ганьбу, яку вони творять в сесійній залі. В 10-кратному розмірі такому хитруванчику. А потім підете у суд із Сасом разом. Або хай ставить драбину і достає», той самий коментар Саса, що на «1+1», однак із її матеріалу навіть не зрозуміло, що було ухвалене якесь рішення.

«Інтер» також переказав історію з кульками, навівши навіть пояснення символу дулі від Сергія Саса. У матеріалі Валентини Левицької зазначено: «Такая демонстрация чувств возмутила другую часть зала и большинство проголосовало за то, чтобы оштрафовать зачинщиков». Цікаво, чи не виникне у Валентини Левицької запитань, якщо її керівництво повідомить, що її «оштрафовано в десятикратному розмірі»?

Ольга Червакова з СТБ та Наталія Кравченко з ТРК «Україна» детально, з кількома синхронами представників різних таборів, описали конфлікт, але про суть рішення не сказали нічого. Новий канал показав дулю, але не голосування за штраф. Перший показав дулю і синхрон Литвина про штраф, але – жодних пояснень.

Лише Володимир Горковенко з ICTV потрудився з’ясувати й пояснити глядачам, що йшлося про «десятикратну вартість роботи працівників Секретаріату, які зніматимуть дулю». Й навів коментарі Михайла Волинця, який планує оскаржувати це рішення в суді.

Навіщо так багато писати про дулю, яка, в принципі, мало стосується Податкового кодексу? З тієї простої причини, що журналісти у висвітленні цієї ситуації продемонстрували свої пріоритети: пройшли повз явне беззаконня та вперлися камерами у видовищний, але позбавлений справжньої цінності театр.

Що лишилося за кадром

Більшість каналів розгорнуто й зі смаком описували те, що можна означити молодіжним сленговим словом «движняк»: видовищні мітинги в регіонах, сварки між депутатами, скандальні висловлювання депутатів на зразок Єфремовського «вони взагалі не хочуть платити податки».

«Сергій Терьохін: “Це взагалі не кодекс, а мотлох. Тому, будь ласка, визначайтеся”.

Володимир Литвин: “Цей мотлох, до речі, вийшов із комітету, членом якого ви є. Я ставлю на голосування поправку 28-му, прошу визначатися”» (СТБ).

Із іншими фактами були обережніші. Наприклад, так і залишилась нез’ясованою інформація про те, що депутати не дозволили транслювати засідання на вулицю, для учасників мітингу. Про це йшлося в новинах «1+1» і 5-го, однак про що конкретно йшлося, і які підстави були в поширених ЗМІ заяв про перешкоджання трансляції Службою безпеки України, так і не пояснили. Вже традиційні спроби правоохоронців перешкодити організованому проїзду протестувальників до Києва (є свідчення очевидців із траси Київ – Чернігів, де даішники зупиняли всі автобуси та перевіряли, чи не на мітинг їдуть люди) залишилися без уваги журналістів.

СТБ, Новий канал і ТРК «Україна» повідомили про зустріч Юлії Тимошенко з учасниками мітингу. Про те, що організатори акцій протесту принципово дистанціювалися від усіх політичних сил, не допустили партійних прапорів та символіки, хоч і вислуховували політиків, не сказав ніхто. А це одне з найпринциповіших питань у розумінні того, що відбувається. Провладній пропаганді було б дуже вигідно пов’язати протести з опозицією і, відтак, перевести їх з економічної площини в політичну. «Україна» процитувала висловлювання Тимошенко, яке можна вважати прямим закликом до революції: «Від вас залежить, як діяти. Світова історія знає тільки два шляхи руху – перший шлях – це нормальні цивілізовані вибори. На яких, я переконана, ви жодної своєї підтримки не дасте тим, хто так знущається над вами сьогодні. Друге, що знає історія світу – то це серйозні дії людей. Це революції, і це теж спрацьовує сьогодні». Новий канал і ТРК «Україна» згадали про побоювання провокацій чи штурму ВР, підстави для яких начебто мала міліція, але розбиратися не стали.

5 канал єдиний зауважив, що «на парламентське подвір’я вийшли голова фракції Партії регіонів та декілька його колег. Однак їхні картки в цей момент продовжували голосувати в сесійній залі за статті дискусійного законопроекту». Зайвий раз нагадати українцям, яке свинство вони толерують у власному парламенті, не завадить.

Ще раз нагадати глядачам хоча б стисло, якими є головні новації Податкового кодексу, не намагався майже ніхто, за винятком «1+1» і 5-го каналу.

Насамкінець, хоча це вже стало трюїзмом, зазначимо, що жодного експертного коментаря в жодному з матеріалів, підготовлених із цієї теми, використано не було. Хоча запитань до носіїв фахового знання постає чимало: прогнози щодо ухвалення кодексу та подальшого розвитку подій, серйозність закликів до революції, обґрунтованість пропозиції та вимог підприємців тощо. Глядачі ж українських новин замість прогнозів та експертних оцінок отримали: «ухвалити Податковий кодекс парламентарі обіцяють у четвер».

Конституційний Суд дав позитивний висновок щодо законопроекту про внесення змін до Конституції, які передбачають проведення чергових парламентських виборів у жовтні 2012 року й президентських – у березні 2015 року. Висновок про відповідність даного законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції оприлюднив голова КС Анатолій Головін.

Законопроектом пропонується встановити 5-річний термін повноважень Президента України, Верховної Ради, Верховної Ради Криму, депутатів місцевих рад всіх рівнів і сільських, селищних і міських голів.

При цьому передбачається, що чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року його повноважень, у Верховну Раду – в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень, місцеві вибори – в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень депутатів місцевих рад усіх рівнів і сільських, селищних, міських голів.

Перехідними положеннями передбачається, що чергові вибори до Верховної Ради після поновлень положень Конституції у редакції 1996 року за рішенням КС проводяться в останню неділю жовтня 2012 року, а Президента – в останню неділю березня 2015 року.

Відповідно до встановленої процедури, для внесення змін до Конституції при наявності позитивного висновку КС за них на одній сесії повинні проголосувати не менше 226 народних депутатів, і на наступній сесії – не менше 300.

Таким чином, дані зміни можуть набути чинності не раніше лютого 2011 року.

Виходячи з норм чинної Конституції, чергові парламентські вибори повинні відбутися 27 березня 2011 року, і Центральна виборча комісія мала оголосити про початок виборчої кампанії не пізніше 22 листопада.

Як повідомлялося, 1 жовтня КС визнав неконституційним закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року (так звана політреформа 2004 року). Відповідно до Основного закону в редакції 1996 року, Верховна Рада й Президент обираються на чотири роки, а не на п’ять, що було визначено політреформою-2004.

«БЮТ-Батьківщина» не збирається голосувати за зміни до Конституції

Фракція «БЮТ-Батьківщина» не збирається голосувати за ухвалення у першому читанні проекту закону про внесення змін до Конституції, який передбачає проведення виборів до Верховної Ради у жовтні 2012 року. Таке рішення ухвалено сьогодні під час засідання фракції.

Як зазначив лідер фракції Іван Кириленко, в Конституції чітко записано, що наступні вибори до парламенту мають відбутися в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради. Таким чином, за його словами, вибори мають відбутися у березні 2011 року. Він наголосив, що ще не встиг Конституційний Суд оголосити своє рішення, як Верховна Рада вже включила до порядку денного цей законопроект.

«Не може Верховна Рада продовжити діяльність парламенту, який, не задумуючись, ухвалює незаконні рішення. Фракція не може голосувати за продовження діяльності нинішнього складу Ради», – сказав Іван Кириленко.

Після цього фракції було запропоновано не підтримувати голосування за законопроект про внесення змін до Конституції, і така пропозиція була підтримана одноголосно.

Бюро демократії, прав людини та праці Державного департаменту США 17 листопада оприлюднило щорічний звіт про стан релігійної свободи у країнах світу. Окрема доповідь присвячена оцінці рівня забезпечення релігійної свободи в Україні протягом останнього року, про це повідомляє Інститут релігійної свободи.

У документі зазначено, що Конституція України гарантує свободу віросповідання, а законодавство та державна політика в цілому сприяли вільній релігійній діяльності. При цьому українське суспільство залишається багатоконфесійним та глибоко релігійним.

Загальний висновок Держдепартаменту США свідчить про те, що в цілому в Україні свобода віросповідання забезпечувалась на практиці. Протягом звітного періоду не було змін у рівні поваги до свободи віросповідання з боку державної влади України. Проте в інших розділах Звіту наводяться окремі факти порушення релігійної свободи та прав релігійних організацій.

Зокрема, американські експерти зазначають, що в Україні не існує жодної офіційної державної релігії. Але, не зважаючи на це, у деяких регіонах країни релігійні групи, які складають меншість, скаржилися на нерівне ставлення з боку місцевої влади. При цьому місцеві чиновники часом не залишаються об’єктивними у суперечках між релігійними організаціями, а підтримують ту чи іншу сторону.

Також Держдепартамент США відзначив, що питання реституції комунального майна, конфіскованого радянською владою у релігійних організацій, в цілому залишається проблемою в Україні. При цьому влада продовжувала сприяти поверненню релігійним організаціям деяких об’єктів комунальної власності.

Уряд США також звернув увагу на те, що положення Закону України про державну реєстрацію юридичних осіб суперечать Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що ускладнює реєстрацію релігійних організацій та набуття ними статусу юридичної особи.

У звіті зазначено, що у липні 2009 року Кабінет Міністрів України доручив Державному комітету у справах національностей та релігій спільно з Міністерством юстиції України підготувати пропозиції щодо спрощення процесу реєстрації релігійних організацій шляхом усунення суперечливих положень чинного законодавства. Однак, незважаючи на неодноразові заклики Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та громадських організацій, на кінець звітного періоду це питання не було вирішене.

Також у документі згадуються повідомлення про соціальні зловживання та дискримінацію за ознаками релігійної приналежності, переконань або релігійної практики, в тому числі випадки антисемітизму та анти-ісламізм. Разом з цим різні релігійні об’єднання продовжували домагатись уваги керівництва держави до своїх проблем, вирішити розбіжності між різними конфесіями та обговорити відповідні законодавчі акти, – наголошується у звіті.

Серед поліпшень і позитивних змін щодо свободи віросповідання Держдепартамент США назвав рішення попереднього складу Уряду України від 03.09.2009 року про зниження тарифів на природний газ для релігійних організацій до рівня тарифів населення.

Схвальну оцінку також здобуло рішення Кабінету Міністрів України від 25.09.2009 року про звільнення релігійних організацій від сплати компенсаційної вартості озеленення ділянок, призначених для будівництва культових споруд та допоміжних будівель, необхідних для їх обслуговування.

Позитивно у Звіті оцінено і той факт, що поряд з проблемою реституції церковної власності протягом 2009 року у користування релігійним організаціям було надано 182 будівлі чи їх частини для здійснення релігійної діяльності.

До позитивних змін також було віднесено рішення Вищої атестаційної комісії України від 15.05.2010 року про включення богослов’я (теології) в перелік дисциплін, за якими може відбуватись захисту наукових дисертацій та здобуття наукових ступенів. У Звіті зазначено, що представники основних конфесій привітали таке рішення та висловивши надію, що Уряд України буде робити подальші кроки у напрямку повного визнання богослов’я як наукової дисципліни.

Повний текст Звіту про стан релігійної свободи в Україні за 2010 рік незабаром буде опубліковано на сайті Інституту релігійної свободи.

Довідка ІРС. Уряд США обговорює питання свободи віросповідання з керівництвом України у рамках своєї загальної політики з просування прав людини та звертає увагу на проблеми з релігійною дискримінацією. Представники Посольства США порушують ці питання перед представниками українського Уряду з метою сприяння етнічної та релігійної терпимості за допомогою публічних заходів.

Різати власне тіло боляче. Навіть якщо це єдиний шанс позбутися ще більшого болю. Наприкінці серпня 14 ув’язнених розрізали собі вени, виходячи з автозаку, щоб не вирушати етапом у знамените СІЗО Кривого Рогу Дніпропетровської області. Криваве жертвопринесення було прийняте, — вони залишилися в лікарнях Херсона. Тимчасово.

Назву «Бублик» Криворізьке СІЗО отримало завдяки особливостям своєї архітектури: воно згори схоже на коло. Навряд чи хтось із зеків бачив «Бублик» із висоти пташиного польоту. Але багатьом здавалося, що виходу з цього замкненого кола немає. Дехто з них, потрапивши в «Бублик», справді не зміг із нього вийти.

СІЗО. Тут відчуття вини за те, що зробив сам, поховане під пресом того, що роблять із тобою. Вина розчиняється в болі і страху перед новим болем. Тут не «порушують прав людини» і не «принижують людську гідність». Про такі високі матерії говорять правозахисники та адвокати, у кого вони є. Але всі вони по той бік ґрат. По цей бік таких понять не існує. Мешканці СІЗО переважно очікують рішення суду, тобто не визнані винними. Що не рятує їх від нелюдських покарань, інколи аж до вищої міри, давно скасованої нашою гуманною державою, що тупає в Європу, як хитромордий кіт по ланцюгу.

Тут є тільки зеки й тюремники. Вони мотають свої строки по різні боки ґрат. У більшості тюремників ці строки більші, ніж у контингенту. І чимало їх заслужили це повною мірою…

Офіційна статистика часто бреше. Статистика кількості тих, хто відбуває покарання й очікує вироку суду, помиляється. Вона не враховує тих, хто, перебуваючи на волі, відбуває строк разом із своїми рідними і йде з ними по всіх етапах. Це родичі злочинців і безневинно засуджених; родичі тих, кому система винесла свій вирок до суду. Горе зеків та їхніх близьких найчастіше безмовне. Як правило, їм не під силу щось довести, — замкненим колом бублика влаштована в нас не тільки в’язниця, а й система. Хоча всі вони поголовно — свідки. Свідки обвинувачення.

Ірина Гришкова, мати засудженого, який перебував у Криворізькому СІЗО: «Як у будь-якому обласному центрі, в нас у Херсоні є СІЗО, куди привозять підозрюваних та обвинувачуваних з усієї області. І ось його зібралися розформовувати, здається, через дощі, аварійний стан, точно не знаю. Син розповів мені про це на побаченні ще в липні, коли я приїхала на його день народження. Тоді я не надала цьому особливого значення. Сказала: сину, в тебе вже вирок на носі, скоро будеш у таборі. Але з серпня почалося розселення мешканців Херсонського СІЗО в різні куточки України. Їх відправляли в Джанкой, Миколаїв, Запоріжжя. А хлопці з Каховки потрапили до Кривого Рогу. Так уже карта лягла. Ну тут і почалося.

Мій син ще був у Херсоні й періодично виходив на зв’язок. І тут уперше я чую, що він у паніці, просить: мамо, зроби що-небудь. Тому що стали відомі жахливі випадки про перші два етапи, які потрапили до Кривого Рогу. Про страшні побиття, про те, що комусь зламали щелепу.

Розповідають, що на 20 прибулих вискакують чоловік 60 у масках, захисті, із палицями, електрошокерами. Голову не чіпають, б’ють по ногах, спині, нирках, животі. Бувало, від цих побоїв у зеків м’ясо відривалося від кісток. Потім кидають у карцер, куди виливають воду з хлоркою.

Кажуть, у Кривому Розі навіть до опущених ставлення в зеків не таке, як скрізь, тому що там опускають «по бєспрєдєлу», і про це добре відомо…

У Херсоні з сином у камері сидів хлопчик на прізвисько Ацетон.

— Наркоман?

— Ні, це прізвисько на прізвище. Син сказав, що того було відправлено першим етапом на Кривий Ріг, і йому там пробили голову. Я зв’язалася з мамою Ацетона, яка не один день їздила по криворізьких лікарнях, розшукуючи сина. В одній з них вона його й знайшла. Стан його був тяжкий, і їй довелося залишитися у Кривому Розі, щоб бути поруч.

Отож, мій син просив обдзвонити всіх каховських, аби повідомити, що 25 серпня до Кривого Рогу поїде автобус із батьками етапованих. Батьки намагалися протестувати під СІЗО. До них випустили якогось хлопця, ув’язненого, котрий сказав, що в них усе гаразд…

Були там і телевізійники. Правда, потім вони майже нічого не дали в ефір — сюжет був двохвилинний. А матеріалів, наданих батьками етапованих, телевізійники не повернули.

Потім стала поширюватися інформація, що люди, котрі приїхали до Кривого Рогу, — зовсім не батьки ув’язнених, а ринкові торговки, яких найняли за гроші. На цьому все й скінчилося…

Коли мені сказали, що й мій син потрапив до Кривого Рогу, я ревіла, кричала, у мене була справжня істерика. Адже я чудово знаю, що в нас у Херсонській області немає таких безчинств, як у Кривому Розі. За 3,5 року, які мій син провів у Херсонському СІЗО, в нас не виникало жодних претензій до адміністрації. А вже порівняно з Кривим Рогом, вони взагалі сиділи як у Христа за пазухою, хоча й спали по черзі, оскільки місць бракувало. Я припускаю, що якісь нюанси, напевно, могли бути. Але жодних непорозумінь, претензій не було. Щомісяця я їздила на побачення з сином. Ніхто мені не перешкоджав, і всі мої передачі доходили до нього. Син завжди розмовляв зі мною дуже життєрадісно, спокійно. Річ у тому, що до цього життя він уже пристосувався, я ніколи не бачила, щоб він був навіть у пригніченому стані, не те що побитим. Завжди був у доброму гуморі.

У Кривому Розі син пробув 12 днів. Потім його відправили назад, етапом на Херсон. Коли він вийшов із мною на зв’язок, я просто не впізнала його голосу. З сином у справі проходив спільник, у нього мати росіянка, а батько негр. Я тоді запитала сина про того хлопця: ходили чутки, що його сильно побили у Кривому Розі. Син відповів: «Мамо, нас зачинили й тупо били. Так тривало три доби, я пісяю кров’ю».

— Хто це робив, за його словами?

— Люди в масках…

14 хлопців, які йшли з сином етапом, відбули свої суди, і їх мали відправити назад до Кривого Рогу. Їх завантажили у «воронки» і привезли на залізничний вокзал. Там мали помістити у «столипінські» вагони й відправити на Кривий Ріг. Щойно відчинилися двері «воронка», вони розрізались (порізали вени. — Ред.). Серед них було і двоє сиріт, яких захистити взагалі нікому…

— Від кого безпосередньо ви отримали цю інформацію?

— Від самих цих хлопців. Адже не секрет, що зв’язок із в’язницею є. А вперше почула про це від матері одного з них.

— Навіщо вони так зробили?

— Щоб не потрапити до Кривого Рогу.

— Їх не відправили?

— Ні, вони залишилися в Херсоні, у лікарні…

21 вересня моєму чоловікові зателефонували люди, сказали, що їздили у Кривий Ріг забирали труп Кашлича Юри, 1962 року народження. Сказали, що вбитий. Він із Коробків, це за десять хвилин їзди від Каховки. Чоловік мені навіть не розповів про це, я знала тільки, що був дзвінок із Кривого Рогу, і бачила, що він місця собі не знаходить…

Згодом я спілкувалася з рідними Кашлича — з братом, матір’ю. Брат сказав, що Юру вбили у Кривому Розі. 21 вересня вони приїхали забрати тіло, перевдягнути його не дозволили. Вони кажуть, що мусили заплатити 900 гривень у СІЗО в морзі. Видали довідку, що причиною смерті стала гостра серцева недостатність. Додому його привезли в труні. Родичі хлопця й присутні на похоронах стверджують, що в Юри були синці на всьому тілі, розсічені губа, брови, пробита голова…

Я щодня телефонувала до Кривого Рогу. Нарешті, 24 вересня, мені повідомили, що надійшло підтвердження вироку моєму синові і його відправлено етапом до однієї з колоній Херсонської області. Відтоді на 12 днів син зник. Можете уявити собі мій стан, адже весь цей час я не знала, що з ним. Я оббила всі пороги, розшукуючи його. Тільки уявіть мій жах.

Одного разу ввечері у двері подзвонив невисокий чоловік, батько одного з тих, із ким мій син був у камері. Син просив передати, що з ним усе гаразд, і зібрати теплі речі. Я здивувалася, бо вже передала йому все для табору: від шампуню, шкарпеток — до теплих речей.

З Кривого Рогу син приїхав у якихось подертих «мильницях» (гумове взуття, в якому зеки ходять до лазні. — Ред.), без шкарпеток, у спортивних штанах і футболці. Виявилося, в цьому він пробув усі 12 днів етапу. Тоді саме стояли перші холоди. Крім того, у них забрали всю їжу, сигарети, чай, цукор. П’ять чи шість днів вони були не просто без сухого пайка, а взагалі без кусня хліба — на воді.

П’ятого жовтня син прибув до Херсона. Його відправили в колонію, де він відбуває наразі строк. Він пройшов карантин, його вже підняли на загін. Тепер я більш-менш спокійна за нього. Але там, у Кривому Розі, залишилися живі люди, над якими так само знущаються. Син каже, що досі не може спати, у вухах стоять крики жінки, яку били. І ще він сказав: «Чим більше ви там метушитесь на волі, тим більше б’ють пацанів. Комісії приходять на перший, другий поверх. Їм ніколи не показують прес-хату, камери 517 і 524 і тих, хто там сидить».

У мене є багато інформації про те, що відбувається. З цим болем важко жити. Зв’язок із в’язницями є, це всім відомо. Інколи мені може зателефонувати хтось із хлопців десь о четвертій ранку. Ми годину говоримо про все на світі, хоча я ніколи в житті не бачила цієї людини. Знаю тільки ім’я і вік. І те, що вранці вирушить етапом».

Людмила, мати одного з ув’язнених у «Бублику», готова оприлюднити своє прізвище після винесення сину вироку: «Кажуть, усе це триває в «Бублику» впродовж років. Той страх, який ми побачили в очах наших дітей, неможливо передати. Син досі не розповідає мені всього, що там було, хоча минув уже не один місяць. Я бачу, що цей жах сидить у ньому. Багато там синіх і чорних від побоїв. Побиття починаються відразу ж, щойно вони туди приїжджають. Їх випускають із машин і зустрічають кийками».

С. також готовий оприлюднити своє прізвище після винесення вироку: «Нас привезли до Кривого Рогу поїздом, посадили у «воронки» й повезли до в’язниці. Коли ми прибули, люди в масках, із кийками повикидали нас із машин і почали бити. Били дуже сильно. Потім зачиняли людей на карцери. Карцер дають кому сім діб, кому вісім чи дев’ять. І там щовечора з дев’ятої-десятої людей теж дуже серйозно б’ють. Я сам бачив людей, у котрих покалічені ноги, руки, дехто з них потрапив до лікарні.

Навіщо били, незрозуміло. Так приймає в’язниця…

Уже потім, коли мене підняли в камеру, я дізнався, що так у них відбувається завжди. Кажуть, у тій в’язниці це традиція.

— Якщо це справді так і відбувається завжди, то чому про це почали говорити тільки тепер?

— Просто раніше в них не було таких масових етапів з інших областей. Поверталася етапом Каховка, тому й пішла інформація про масові побиття у Кривому Розі. А криворізькі — вони вже звикли до цього всього, так і живуть. Вони ж місцеві, сидять там постійно, їм узагалі нікуди подітися.

— А навіщо б’ють, як ви думаєте?

—Ламають людей, і все… У самих хатах, у камерах, де утримуються арештанти, є спортсмени…

— Так звані козли?

—Ну так, козли, вони вже там б’ють людей, можуть головою в туалет засунути, примушують працювати, прати комусь щось, хоча так робити не можна. Але якщо людина не погоджується, вони її б’ють, потім знову на карцер. Там уже доблесна бригада, яка охороняє криворізький «Бублик», б’є цю людину. Це звичайна справа. Там страшні речі кояться.

— А правда, що в самих ув’язнених до опущених там інакше ставлення, лояльніше, ніж в інших місцях?

— Це так».

Олександр, батько одного з хлопців, котрі перерізали собі вени, щоб уникнути етапування у криворізьке СІЗО: «Син каже, 13 хлопців порізали вени. Я запитав його, навіщо він це зробив. Він каже мені: «Батя, ти не уявляєш собі, що там коїться. Я просто не хочу нічого розповідати». Він не хоче, щоб ми нервували. Після порізу тільки й розповів стисло.

Перші етапи з Нової Каховки, Старої Каховки, Берислава 10, 17 серпня по першому колу зустрічали однаково: заскакує маса людей у масках, дубасять по чім попало, потім у карцер кидають на дві доби.

Ми й від інших чули, як там б’ють. Одна жінка говорила зі своїм сином, коли його привозили в суд. Він розповідав, що коли прийшов етап із Херсонської області, людей там так побили, що вони потім ходити не могли, повзали. Коли їх перестануть возити у Кривий Ріг, я скажу це відкрито, з прізвищем.

У Кривому Розі були батьки. Приїжджали і журналісти з телебачення. Один місцевий хлопець прийшов, показав на представника СІЗО і каже: я не побоюся сказати перед камерою, що цей товстий і руки, і ноги поламав мені палицею. Записки хлопців, передані з камер, зачитувалися там. Тільки нічого цього в передачі не показали.

Після того, як зчинився скандал, начебто бити перестали. Син каже, що тих, кого повезли в Кривий Ріг зовсім недавно, не били.

Годують їх там нечищеною перловкою вранці, в обід і ввечері, ще маленький кусень хліба. А перед побаченнями з рідними заходять у камеру і вимагають: скажеш, що в тебе все гаразд, що тут краще, ніж у Херсоні, що годують нормально, м’ясо дають, ні — будеш покараний».

Андрій Діденко, координатор програм Харківської правозахисної групи: «15 років тому впродовж півроку я був у Криворізькому СІЗО як обвинувачуваний. Думаю, це коштувало мені десяти років життя. За ці роки я чув безліч відгуків людей про різні СІЗО, з яких випливає, що, коли говорити про слідчі ізолятори, то жахливіших умов, ніж у криворізькому СІЗО, на той момент в Україні не було. Судячи зі свідчень тих людей, з якими мені вдалося поспілкуватися, там нічого не змінилося на краще. І те, що розповідають мені тепер, повністю відповідає подіям 15-річної давності, які довелося пережити мені самому.

Щойно людина переступає поріг цього СІЗО, починається жорстокий психологічний і фізичний тиск. Там постійно перебувають люди в масках. Вони залякують людей, знущаються з них. Коли в’язні виходять на прогулянку, люди в масках шикуються по обидва боки і б’ють їх палицями. Ті, хто перебував там досить довго, настільки пристосувалися долати цей «коридор», що ухитрялися проходити його, майстерно ухиляючись, внаслідок чого отримували лише по кілька ударів палицею.

На команду треба вискочити з камер і стати під стінами. І починаються знущання: люди в масках відпрацьовують на ув’язнених прийоми рукопашного бою. Беруть участь у таких тренуваннях і «спортсмени». Через недосвідченість у перші дні я терпів до останнього, падаючи на підлогу лише від непритомності.

Я дуже ретельно перевіряю ще раз інформацію такого роду. І можу стверджувати, що сьогодні стиль, манери поводження із в’язнями там анітрохи не змінилися. Усе це робиться для того, аби знищити особистість людини, залякати її й придушити навіть думки про можливість опору, боротьби за свої законні права».

Олена Повідайчик, правозахисник: «Такі події відбуваються у Кривому Розі не один рік. Коли прибуває етап, тих, хто виходить із автозаку, б’ють смертним боєм. Потім також. Якщо ти вночі нечітко назвав своє прізвище, битимуть не тільки «винного», а й усю камеру. Хто може собі це дозволити, купує спокій за гроші, доки вони є.

За той період, про який ми говоримо, у Кривий Ріг привезли 150 осіб. Троє з них уже трупи. Кажуть, серцева недостатність. Доля ще двох невідома.

— Скільки років ви відстежуєте ситуацію в нашій пенітенціарній системі?

— П’ять років. І, за моєю інформацією, така ситуація у Кривому Розі незмінна всі ці роки. У даному разі вони промахнулися в тому сенсі, що почали вивозити з Херсона у Кривий Ріг, а потім, оскільки людям треба було бути присутніми в суді, їх повертали в Херсон. Таким чином, з’явилося більше інформації про те, що там коїться.

Ми з батьками ув’язнених посилали телеграми про загрозу життю дітей. Ніхто не відреагував — ні президент, ні Департамент з виконання покарань. У Департаменті мені сказали, що ув’язнені поїдуть туди, куди треба, дарма що вони «почикались».

Їх б’ють не тільки під час прийому. Крім того, їх усіх підряд по-звірячому промивають, щоб нібито видалити заборонені предмети, які містяться всередині.

— Наскільки унікальна описана вами ситуація?

— У Дніпропетровську всі місця ув’язнення страшні. Є там 45-та колонія для інвалідів, звідти протягом місяця виносять по три-чотири людини. До найстрашніших місць належать також Хмельницький, Волинь, Вінниця, Житомир, звісно — Харків. Луганськ у цьому сенсі я б не виділила. Він характерний, мабуть, лише тим, що там сидить дуже багато невинних.

Голубєва Олексія привезли в лікарню з 70-ї колонії з Бучі. Він був побитий, тепер паралізований через травму хребта. У Департаменті заперечують, кажуть, що доказів немає. Все завжди шито-крито.

Один іноземець залишився без ока за те, що не схотів платити за комфортні умови. Кажуть, об кут ударився, тільки немає на ньому слідів удару об кут.

У в’язницях і колоніях дуже висока смертність. Ув’язнені працюють день і ніч і отримують, буває, по п’ять гривень. Це рабсила. Вони будують, шиють, майструють, пишуть картини — все це складова бізнесу адміністрацій.

Коли батьки привозять передачу — сигарети, газовану воду, їм кажуть, що передавати це заборонено. Але все це завжди є в «отоварці» на території колонії. І коштує воно там утричі дорожче, ніж на волі.

За скарги дуже жорстко карають, за них можуть убити. Щойно людина починає писати скарги, їй відразу кажуть, що з нею може, наприклад, статися серцевий напад. Нагадують про батьків. А батьків, котрі намагаються відстоювати права своїх дітей, просто запитують: хочете залишитися без сина, чи щоб у вас наркотики знайшли, будинок згорів? Сильну людину, котра намагається обстояти свої права, ламатимуть до кінця строку. Є люди, готові підтвердити все це. У тому числі ті, хто став інвалідом у місцях позбавлення волі. Чимало їх готові говорити. Але хто слухатиме?

Адміністрації співпрацюють з міліцією. Існує такий бізнес: затримати людину, яка володіє певними фінансовими ресурсами. Затриманих привозять у СІЗО. Туди підсаджують засуджених, нерідко спортивної статури, котрі співпрацюють з адміністрацією, на жаргоні — «козли». Відомими способами затриманих ні за що людей змушують писати заяви про те, що вони, наприклад, убили людину. Потім починається торг, аби не давати справі ходу. Затриманих за крадіжку примушують узяти на себе інші злочини. Я можу стверджувати також, що їх підсаджують на наркотики. У мене є координати вже звільнених людей, котрі пройшли таке. І вони готові дати свідчення про все, що з ними сталося. У мене є інформація, що й гвалтують, знімаючи це на телефон. Втім, так роблять не тільки в якомусь одному місці. Коли ув’язнені не витримують катувань, побоїв і дуже бояться за своє життя, їм залишається тільки різати вени.

— Навіщо?

— Це дає їм певний перепочинок».

* * *

Чиновники люблять організовувати тури для преси місцями тимчасового утримання і місцям позбавлення волі. Журналістам «тюремного пулу» охоче демонструють, як добре живеться людям за гратами. Квіточки на вікнах, чистенькі їдальні, кімнати психічного розвантаження і навіть футбольне поле для зеків. Такі репортажі мають милий вигляд. На картинці українські місця позбавлення волі не дуже поступаються аналогічним закладам десь у Швеції. А в тюремників усіх без винятку людські обличчя…

Насправді такі показові виступи — фарс, те саме що лицедійство перед спостерігачами на виборчих дільницях. Коли стороннім демонструють повний порядок, а щойно вони підуть, на виборчій дільниці починає кипіти справжня робота…

Але ж не можна забувати про те, що покарання полягає у позбавленні волі, а не людської гідності та життя. Про те, що в нашій державі за гратами перебуває багато невинних людей. Тому що це бізнес. Великий бізнес. Зрештою, треба пам’ятати, що громадяни, перемелені цими жорнами, колись вийдуть на свободу. І нам жити поруч із ними, із цими покаліченими нелюдською жорстокістю, приниженими, розтоптаними, розлюченими людьми, які ні в що більше не вірять…

Від редакції. Очікуючи відповіді на наш запит у зв’язку з вищевикладеним у Держдепартамент України з питань виконання покарань, ми попросили коментар у представників Департаменту в Дніпропетровській області. Натомість отримали офіційне запрошення відвідати «Бублик». На жаль, ми не бачимо в цьому сенсу.
Бо не сумніваємося, що візит журналістів не збіжиться в часі з приїздом і «теплим прийомом» чергового
етапу і що ті, хто цілком та повністю залежить від адміністрації, не ризикнуть здоров’ям заради розповіді про своє життя. Тим часом скорбних свідчень ув’язнених та їхніх рідних і за «кадром» залишилося вдосталь. Чимало їх готові говорити після винесення вироку, інші готові свідчити вже тепер, оскільки вийшли на волю.

Редакція готова надати слово представникам Департаменту. Якщо їм є що сказати.

«Державний департамент України з питань виконання покарань ПРЕС-РЕЛІЗ

У зв’язку з аварійним станом будівлі режимного корпусу №2 Херсонського слідчого ізолятора прийнято рішення щодо закріплення районів Херсонської області за слідчими ізоляторами Дніпропетровської, Запорізької і Миколаївської областей та вивезення до них близько 700 ув’язнених з Херсонського слідчого ізолятора. Зазначена робота проводиться з 10 серпня 2010 року. На даний час до Дніпропетровського, Криворізького, Запорізького та Миколаївського слідчих ізоляторів вивезено 310 осіб.

Разом з тим, 17 серпня 2010 року під час прийому осіб, які прибули етапом до Криворізького слідчого ізолятора, п’ятеро ув’язнених виказали своє невдоволення з приводу проведення огляду їх особистих речей та обшуку, вступили в суперечку з адміністрацією. На зауваження персоналу слідчого ізолятора припинити протиправну поведінку ув’язнені не реагували та вчинили фізичний опір молодшим інспекторам чергової зміни.

У зв’язку з цим на підставі статті 18 Закону України «Про попереднє ув’язнення» до зазначених осіб були застосовані спеціальні засоби. Після застосування спеціальних засобів ув’язнені були оглянуті медичним персоналом, стан їх здоров’я визнаний задовільним. З приводу застосування спеціальних засобів проведені службові розслідування, порушень порядку їх застосування не виявлено, про всі випадки сповіщено прокурора.

До інших осіб, які прибули етапом до Криворізького слідчого ізолятора з Херсонського слідчого ізолятора, спеціальні засоби та заходи фізичного впливу не застосовувалися.

Наразі обстановка у Криворізькому слідчому ізоляторі повністю керована та перебуває під контролем адміністрації установи.

До цього висновку приходиш кожен раз коли стикаєшся з виконанням державою нею ж встановленим пільг і привілеїв.  Для прикладу є Закон «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», який є фактично базовим для соціального захисту військових.

Але водночас держава не спроможна забезпечити ті гарантії які у ньому передбачені.  І цю свою неспроможність вона намагається всіма способами приховати. Кожен рік здійснюється спроби ввести  правову норму, яка узалежнює надання пільг від наявності ресурсів у відповідного державного органу на якого покладено фінансування відповідної соціальної гарантії.

Зокрема у 2008 році були внесені зміни до Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», які говорили  про те, що «пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ».  Це фактично означало те, що якщо держава не передбачила у бюджеті на відповідний рік коштів на забезпечення певної пільги то люди, які мають на неї право залишаються ні з чим.

Потрібно зазначити, що Конституційний суд України визнав таке обмеження не конституційним і це положенням втратило чинність.  У той же час це не збільшило спроможність держави  виконати те, що було прописано у Законі. А отже був знайдений інший вихід.  Навіщо вносити зміни у спеціалізований закон, якщо побічно такі обмеження можна прописати  у законі про державний бюджет на відповідний рік.

І тепер в законах про державний бюджет на 2009 і 2010 рік просто записується, що фінансування пільг, зокрема для військових здійснюється  відповідно до бюджетних асигнувань на функціонування бюджетних установ.  При цьому  навіть не згадується що відповідного обмеження немає у самому законі, який визначає і регулює надання цих пільг.

Показовою є ситуація з фінансуванням пільг пов’язаних  з перевезенням військовослужбовців та членів їх сімей, їх особистого майна залізничним, повітряним, водним і автомобільним (за винятком таксі) транспортом, які передбачені у вище згадуваному Законі.  Так, у 2010 році людям, які мають право на цю пільгу відмовляють у зв’язку із тим, що відповідних коштів на фінансування цих пільг не були закладені і бюджетні асигнування на ці цілі не надходили.  І це залишає перед цими людьми тільки один вихід захищати свої права у суді, що багато із них вже роблять.

Лицемірність державних чиновників не має меж, з однієї сторони вони хочуть виглядати в очах народу як благодійники, які піклуються і про всіх і про кожного.  А з іншої сторони просто обманюють, оскільки не мають коштів щоб ці свої обіцянки втілені у законодавстві виконати.  Не наважуючись відмінити декларативні пільги, які держава не спроможна профінансувати, вона вдається до різних способів, щоб люди просто не змогли їх отримати.

Все це ставить під велике запитання принципи верховенства права, оскільки якщо для держави закон є лише літерами на папері , то який приклад це дає громадянам країни.

Як нам повідомили, у Харкові було демонтовано пам’ятну таблицю зі стіни приміщення, колишньої пересильної харківської тюрми,(«Тюремний замок» за адресою: Харків, вул. Малиновського, 5 – теперішній підрозділ міліції Ленінського району м. Харкова), де у 1960-х роках перебував блаженної пам’яті наш архіпастир-страждалець, вісімнадцятилітній в’язень за віру Патріарх Йосип Сліпий, і в 1961 році етапом був відправлений в мордовські табори на подальше заслання.

Не допомогло звернення Архієпископа Любомира Гузара, глави УГКЦ до представників міської влади м. Харкова про можливість такої акції, ані вірних УГКЦ і представників української громадськості.

Таблиця була встановлена в серпні 2005 року.

Кому на перешкоді і не дає спокійно спати пам’ять про наших українських мучеників й ісповідників віри?

Живемо ми в Україні, де було давно осуджено сталінську репресивну машину, але все-таки є люди, які мають великий вплив на представників влади і роблять все можливе, щоб цю пам’ять затерти.

Хто вони, ці представники громадської організації «Великая Русь», які подали прохання про демонтаж пам’ятної таблиці й тим самим причинились до напруження в українській багатоетнічній спільноті?

Історики відкривають страшні картини репресивної машини сталінських часів, яка мов чорний молох перемелювала долі й життя тисячі людей. Чому було допущено до такого стану суспільство, в якому це чинилося? Хто винуватий в цьому? Чи не буде повторюватися така історія знову? Про яку Русь ви мрієте?

Можливо це ті, які по сьогоднішній день не можуть змиритися з легальним статусом нашої Церкви?

Сказав Христос: «Все тайне стане явним». Вже справджуються ці слова. Багато забутих імен наших мучеників стали знані всьому світові. Багатьох з них Бог прославляє численними чудами вже тут на землі. І гірко робиться на душі, коли почуєш про такі акти вандалізму і не можеш ніде знайти правди на таке самоуправство.

Як жити в такому суспільстві, де голос праведника не може бути почутим?

Справедливий суд Божий не промине таких людей.

Але чому ми не можемо відстояти свої права у державі, де ми народилися і живемо? Це наша земля, це наші мученики. Скільки потрібно нас бити, що б у нас проснувся інстинкт людини, яка є мислячою істотою і має право пізнати правду і хотіти добра? Людини, яка є образом і подобою Божою, який хочуть в нас затерти і прирівняти до тварин, яких життя закінчується зі смертю?

Опам’ятайтесь ті, що це чините! Життя наше дуже коротке. Перед нами вічність.

Знявши таблицю, ви все одно не зможете затерти пам’яті про мучеників. Адже їхні імена записані в книзі життя. А де будуть записані ваші імена?

Будемо боротися законним способом, але є ще вищий суд.

Ми релігійні люди, не є прихильники насильства, і в кінцевому результаті весь суд віддаємо в руки справедливого судді – Бога.

Хай Господь просвітить вас, і щоб не закрились очі ваші в гріху.

З’явилась інформація, що Генеральна прокуратура хоче підвищити відповідальність за невиплату заробітної плати http://www.segodnya.ua/news/14197196.html .

Загалом такі наміри можна було б вітати, якщо не багато існуючих «але» у цій сфері.  Потрібно зазначити, що застосування вже існуючих  законодавчих положень  не можна назвати ефективним.  Для прикладу можна навести, ситуацію із застосуванням ст. 175 Кримінального кодексу України,  яка передбачає відповідальність за безпідставну невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць.

Незважаючи на відкриття досить великої кількості кримінальних справ по цій статті  надзвичайно рідко як результат провадження по цій статті маємо вирок.  Майже кожна така справа закінчується звільненням від відповідальності особи у зв’язку із  здійсненням нею  виплати заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам. Така підстава передбачена п.3 ст. 175 Кримінального кодексу України.  Це до речі доволі легко можна перевірити пошуком у відповідному електронному реєстрі рішень суду.

І потрібно сказати, що наявність такої правової норми дає  можливість деяким недобросовісним працівникам прокуратури заробляти на цьому доволі немаленькі гроші.  Особливо це стало актуальним у час фінансової кризи, коли велика кількість підприємств і підприємців переживає фінансові труднощі, і невиплата заробітної плати більше місяця це вже далеко не рідкість.

Часто підприємці, які мають заборгованість із виплати заробітної плати і проти яких відкриті кримінальні справи по цій статті стикаються із ситуацією прямого вимагання  певної грошової суми за закриття  цієї справи проти них, якраз на підставі п.3 ст.175. Як приклад, можна навести ситуацію із київським бізнесменом Максимом Сосновим http://blogs.korrespondent.net/users/blog/ivan216/a21609. І це доволі типова ситуація по застосуванню цієї статті.

А отже як на мене підвищення відповідальності за цієї статтею приведе зовсім не до покращення ситуації із виплатою заробітної плати, а до збільшення розміру «відступних» за закриття відповідної справи.

Володимир Яворський, виконавчий директор української Гельсінської спілки з прав людини, Катерина Левченко, президент міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла страда – Україна» про реалізацію конвенції ООН.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: В бюджет на наступний рік планується закласти 70 мільйонів гривень для забезпечення охорони прав дітей. Як зазначив керівник міністерства сім’ї, молоді та спорту, цього року з передбаченого бюджету на ці потреби використано 17 мільйонів гривень.
Конвенція ООН про права дитини, до якої Україна приєдналась в 91-му році, є частиною національного законодавства, тому в Україні має бути здійснено комплекс заходів, що втілюють в життя її положення. Кошти мають бути виділені на реалізацію загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року, ухваленої торік. Національний план показує готовність нашої сторони до виконання всіх положень конвенції ООН на період до 2016 року, як зазначають урядовці.
Реалізація дасть змогу комплексно вирішувати проблему прав дитини в Україні. Виконання національного плану допоможе дітям-сиротам та дітям без опіки реалізувати своє право на висування в сімейних умовах, дітям-інвалідам реалізувати право на освіту, незалежно від стану здоров’я та місця перебування, ВІЛ-інфікованим дітям отримати висококваліфіковану допомогу, а батькам – консультації в пологових будинках. Все це уривки з офіційних заяв наших міністрів та депутатів.
В конвенції ООН закладено чіткий механізм моніторингу виконання державою своїх зобов’язань, тому кожні п’ять років Україна звітує щодо своїх дій. Україна вже надала дві періодичні доповіді, дві з яких були розглянуті в 1995 та 2002 роках, об’єднана третя та четверта доповідь будуть розглядатися 29 січня 2011 року.
Сьогодні наш гість
Володимир ЯВОРСЬКИЙ, виконавчий директор української Гельсінської спілки з прав людини, а також на прямому телефонному зв’язку з нами перебуває
Катерина ЛЕВЧЕНКО, президент міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла страда – Україна».
Пані Катерино, готуючись к цієї програмі, я прочитала дуже багато заяв наших урядовців та депутатів, але нічого окрім загальних слів про те, що це потрібно, що ми виконаємо і так далі, не знайшла. Що реально робиться сьогодні державою для того, щоб забезпечити виконання всіх положень конвенції ООН? Хотілося б, щоб ви сказали кілька слів про круглий стіл, який ви провели вчора.

Катерина ЛЕВЧЕНКО: Дійсно заяв останнім часом лунає багато, до них потрібно ставитися дуже скептично, тому що потрібно дивитися на конкретні заходи і плани, які збирається реалізовувати держава. Якщо говорити про кошти, то 70 мільйонів гривень це сума, яка лунає вже кілька днів і виглядає дуже великою, але якщо поглянути на реальне наповнення цієї суми, то, скажімо, підтримка одного центру соціальної допомоги людям, які знаходяться в кризових ситуаціях, то це в рік приблизно півтора мільйона гривень. Виходить, що ця програма може бути спрямована лише на те, щоб в кожній області створити і підтримувати подібні центри. Багато це чи мало? Це не мало, але набагато менше, ніж ці заяви, що лунають. Крім того за рік-два змінити кардинальним чином ситуацію з дотриманням та забезпеченням прав дітей буде дуже складно, тому що пробілів в цьому плані в нас дуже багато. Один з цих пробілів це національне законодавство. Не дивлячись на те, що Україна ратифікує всі міжнародні документи, пов’язані із захистом прав людини, дітей, тим не менше, в національному законодавстві є багато пробілів, тобто воно не відповідає тим стандартам, які містяться в міжнародних документах, зокрема в конвенції ООН про права дитини і в факультативних протоколах, які її доповнюють.
Саме протягом цього року ми зробили аналіз національного законодавства України на предмет відповідності конвенції ООН про права дитини та факультативному протоколу про боротьбу з дитячою порнографією, проституцією та торгівлею дітьми. Ми це робоча група, створена при центрі «Ла страда – Україна», до якої входили як представники громадських організацій, правозахисних. Так і представники парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, академії прокуратури, харківського університету внутрішніх справ, інституту законодавства Верховної ради. Ми виявили, що національне законодавство в цілому відповідає міжнародним стандартам саме в частині боротьби з торгівлею дітьми, а якщо говорити про попередження, то воно лише певною мірою відповідає, а якщо говорити про ті зобов’язання, які Україна має щодо захисту дітей, надання їм допомоги, реабілітації, то в нас навіть законодавство не відповідає цим стандартам. Тобто говорити про те, що в цьому році ми зможемо повністю забезпечити права дітей, було б, з моєї точки зору, не дуже коректно.
В 2011 році дуже важливо паралельно з практичною діяльність внести зміни до національного законодавства, які б допомогли привести його у відповідність до конвенції ООН з прав дитини. Наприклад це відповідальність батьків та людей, які замінюють їх, та забезпечення прав дитини. Тому що дуже часто ми можемо почути від вчителів і батьків, що діти дуже добре знають свої права, а от краще давайте говорити про їх обов’язки. На жаль. Наші дослідження показують, що з правами дітей не все так гаразд – тілесні покарання, насильство це сьогодні ознака багатьох родин. Або в частині криміналізації отримання сексуальних послуг від дітей, це не дитина винна в тому, що її втягнули в проституцію, а людина, яка купує ці послуги, і вона має нести відповідальність, якщо купує їх..

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: А яка ж перспектива вдосконалення законодавства? Наскільки тривалим може бути цей процес? І як тоді наші урядовці можуть заявляти про 70 мільйонів, про комплексне вирішення проблеми прав дітей в Україні, якщо такі проблеми існують в найголовнішому – в законах?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Ну, прогрес є. По-перше, що таке 79 мільйонів? Це всього лише трошки більше двох мільйонів на одну область, насправді це…

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Мізер.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Ну, це не мізер, але це не якісь надзвичайно великі кошти в масштабах країни, але якщо подивитися на інші витрати країни, то антитерористичний центр СБУ має в десятки разів більше фінансування. Але мова про інше. Законодавчі проблеми в тому, що немає процедур забезпечення прав. От Україна готова ратифікувати все підряд, навіть не задумуючись, які наслідки це може мати для країни, які зобов’язання це містить в собі. На практиці існує безліч проблем. Ну от, наприклад, класична ситуація для двох третин українських сімей. Коли дитина потерпає від насильства, її побив, наприклад, батько. Що їй робити в цій ситуації? Якщо и подивимось на державну систему, то цій дитині не має чого робити. Система побудована так, що дитина в принципі не має куди скаржитися.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: А навіть якщо і є, що робити, дитина точно про це нічого не знає.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Або не знає, але насправді їй нікуди звернутися. Це тільки якщо вчителі чи сусіди побачать, вони можуть звернутися до міліції. Насправді є така процедура в міліції взяття на облік таких родин, є понад 80 тисяч родин на обліку, в яких є домашнє насильство, але частіше за все, де жертвами насильства є жінки, а не діти, тому що діти не можуть скаржитися, не можуть піти до міліції і подати скаргу, по-перше, тому що вони недієздатні, а в українському законодавстві є така достатньо незрозуміла річ, що якщо ти недієздатний, ти не можеш подати до суду, не можеш звернутися з якоюсь певною заявою і так далі. Тобто за дитину мають це робити батьки, але ж в даному випадку саме батьки і не напишуть таку заяву, тобто є певне замкнуте коло, яке все замикає на сім’ї.
З іншої сторони держава не створює механізмів, за якими дитина могла б проти цього боротися. Є різні випадки в житті, але коли ми говоримо от про такі випадки, ну. про ту ж торгівлю дітьми, добре, ви знайшли жертву торгівлі дітьми, ви цього торгівця арештували, покарали, а що далі з дитиною? А нічого, тобто законодавство про це нічого не говорить. Тобто реабілітація дитини, відшкодування шкоди це все вже стосунки дитини з цим насильником чи з людиною, яка несе за дитину відповідальність. Держава умиває руки, вона тут не при чому, але ж це травматичний стан дитини, і якщо це пропустити, то життя дитини зіпсовано. В цьому велика проблема. Більш того, реабілітаційні заходи навіть важливіші, ніж покарання цього злочинця.
Звичайно, прогрес є, з кожним роком стає більше розуміння таких ситуацій, але є дуже багато проблем, коли справді все обмежується виключно деклараціями.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Мій друг, який мешкає в Канаді, розповідає, що там навіть на дитячих продуктах або на упаковках іграшок написано, що якщо тебе ображають батьки. Дзвони за цим телефоном. Так що, канадські діти самі ходять в поліцію і пишуть заяви?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Ні. Вони дзвонять по цьому телефону до спеціальної служби, яка має право все перевіряти, вона знає, як поводитися в таких ситуаціях, щоб не травмувати ні батьків, ні дитину, вони починають вивчати ситуацію, дивляться, чи є в дитини синці і так далі, там є дуже багато питань, які можна задати дитині, батькам, і зазвичай в більше ніж половині випадків можна достатньо швидко визначити, чи є насильство в сім’ї і якого характеру. І там нема питання заможності чи незаможності сім’ї. Це питання психології, наскільки батьки готові сприймати дітей як рівних собі. Якщо вони не готові до цього, то вони домінують, застосовують силу, тому що інших методів вони часто не знають.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Взагалі насильство в сім’ї відносно дитини це така тонка межа, оскільки важко сказати. чи є насиллям, якщо батько вдарив дитину тихенько по м’якій точці за те, що вона розбила батьків ноутбук з важливою доповіддю. Як на мене, це філософське питання, і чи можна законом чітко визначити цю межу між насиллям і батьківським покаранням? Чи допустимі законом взагалі якісь батьківські покарання?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: В багатьох країнах це прямо заборонено…

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Будь-які?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Будь-які фізичні покарання. І це виправдано, тому що справді знайти відмінність між оцим легким стусаном і нелегким стусаном дуже складно. Але тут головне не так питання покарання, головне те, що держава має втрутитися. От коли в нас держава втручається. Вона або відразу дітей забирає, або намагається покарати батьків. Але це не метод, це так само, як бити дитину за будь-яку провину. Тобто це є крайні форми втручання держави. Насправді в більшості половини випадків втручання не має бути таким радикальним. Є психологи, є багато реабілітаційних центрів, які можуть працювати з такими родинами і дітьми, і держава має розвивати цю сферу, тобто попереджувати таке насильство, роз’яснювальну роботу вести, просвітницьку роботу, тому що радикальні дії держави по вилученню людини, по покаранню батьків це крайня форма, яка має застосовуватися достатньо рідко.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Пані Катерино, 10.02.10 в Інтернеті з’явилося повідомлення про те, що перший заступник львівського голови Олег Синютка закликає педагогічних працівників до тілесних покарань дітей, що є грубим порушенням прав дитини. «Якщо якийсь учень колись дістане по задниці, чи лінійкою по руках, в цьому немає нічого страшного», – сказав Синютка. Саме ваша організація збирала підписи поти заохочення до порушення прав дитини львівськими чиновниками. Що вам тоді вдалося зробити, чого досягти?

Катерина ЛЕВЧЕНКО: Нам вдалося зібрати більше 100 підписів громадських організацій, спрямувати ці листи в центральні органи влади, в прокуратуру Львівської області, в облдержадміністрацію, але відповіді, які надійшли, говорять про те, що ніхто не вбачає порушень в діях цього чиновника з точки зору законодавства. Тут я абсолютно погоджуюсь з паном Володимиром в тому, що в більшості європейських країн, до яких ми намагаємось адаптувати своє законодавство, тілесні покарання дітей категорично заборонені. До цього вони прийшли може і не так давно, але протягом останніх двох десятиліть крок за кроком змінюється законодавство в багатьох країнах. Мова йде як про застосування тілесних покарань в школах, так і в сім’ї. Приклад, коли дитина розбиває комп’ютер або вчиняє ще якісь негарні речі, бешкетує, то це не є підставою для застосування тілесних покарань. І це починається не з п’яти, семі, десяти років, на це потрібно дивитися набагато раніше, коли дитинка ще зовсім маленька, коли батьки навчаються спілкуватися з дитиною, коли вона ще навіть не вміє розмовляти. Як раз ці проблеми комунікації в середині родини є дуже важливими і мають попереджатися.
Правильно каже пане Володимир, що потрібно, щоб психолог допомагав родині, якщо виникає конфлікт. Наше законодавство щодо соціальної роботи визначає головним принципом соціальної роботи принцип добровільності, тобто якщо родин не хоче приймати послуги соціального працівника, він нічого не може зробити. Принцип добровільності прийняття соціальних послуг абсолютно обґрунтований, якщо мова йде про одну особу і про шкоду власному здоров’ю чи життю, але коли поведінка особи в сім’ї призводять до порушення прав інших членів родини, в тому числі дітей, то потрібно переглянути оці межі застосування добровільності або розглядати такі програми не тільки як соціальну роботу.
В цьому плані є певний прогрес: з цього року почали впроваджуватися в країні – складно, не в усіх областях, з мізерною кількістю осіб, але почали – корекційні програми по роботі з кривдниками, які скоїли насильство в сім’ї. Це визначено законом і ще в 2006 році я була автором цього законопроекту, яким вводилися зміни до закону про попередження насильства в сім’ї і поняття корекційних програм, в 2008 цей закон був прийнятий, а з 2010 року почалось таке впровадження. 300 тренерів, соціальних працівників підготовлено завдяки співпраці з організацією з безпеки та співробітництва в Європі. Але знову ж таки 300 це багато, коли мова йде про район чи місто, але в масштабах країни це приблизно 10 осіб на цілу область, і більшість, як завжди, в Києві. Де проводити ці корекційні програми, хто має за це відповідати, за які кошти? І головне, що корекційна робота є добровільною. Не хоче насильник – його сьогодні ніхто не може до цього примусити або зобов’язати. То ж нам потрібно думати, як дотримуючись прав людини, вирішувати оці складні ситуації, в яких права і цієї людини, і інших не порушувались би.
Ми дуже обережно ставимось до такого поняття як комендантська година, яка вводиться в багатьох областях України, бо це обмеження права людини на пересування. А крім того це є дуже серйозний спосіб маніпулювання як цією дитиною, так і родиною в цілому. То ж будь-які законодавчі кроки мають обов’язково бути узгоджені з міжнародними стандартами, які містяться в конвенції ООН про права дитини.

СЛУХАЧКА: Даша, Харьков. Я слышала, что у нас хотят ввести ювенальную юстицию, но достаточно посмотреть на то, что она делает, как могут маленькие дети принимать какие-то решения, когда из них делают Павликов Морозовых, это раз. И родителей фактически лишают прав, а дети имеют все права, особенно как быть с детьми, которые ведут себя ужасно, отвратительно? Их ставили на учет в детскую комнату милиции, а теперь они будут знать, что им все по барабану, никто его ругать не будет… А в Америке был такой момент, что одна девочка пожаловалась в службу 911, что ее слишком загрузили домашней работой, и суд решал, кому выносить мусор, кому старить, кому покупать, а я считаю, что это дико, когда все это дело доведено до такого абсурда и маразма. А ювенальная юстиция просто угробит институт семьи в Украине, православной семьи.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Насправді люди, які так говорять про ювенальну юстицію, просто не розуміють, що це таке, бо вони ніколи в житті не бачили. Насправді ювенальна юстиція має головним завданням забезпечення балансу прав дитини і батьків. Тобто ми не кажемо, що права дитини домінують над правами батьків чи навпаки, повинен бути баланс інтересів, а коли батько б’є дитину, баланс інтересів втрачений, дитина не може нічого зробити, а механізм ювенальної юстиції дозволяє дитині захищатися від таких батьків. Ми це повинні зрозуміти, і коли ми це зрозуміємо, ми будемо будувати ювенальну юстицію не як каральний орган, а як орган, який допомагає знаходити оцей баланс інтересів в родині. Якщо дитину експлуатують в сім’ї, наприклад, примушують її постійно працювати, і вона не може вчитися, це порушення балансу в сім’ї, тому що дитина, наприклад, працює на городі постійно зранку до вечора замість того, щоб навчатися. Є таке стародавнє розуміння концепції сім’ї, де батько або мати мають вирішувати все що завгодно, а дитина є рабом, то це вже в минулому, в сучасному світі цього немає. Ювенальна юстиція за допомогою спеціальних судів, спеціальних служб забезпечує захист дитини від таких незаконних дій батьків, а так само і держави, бо вона може захищати в певних моментах і від вчителів, тому що стосунки в школі також є проблемою. Ми не кажемо, що у вчителів немає прав, але і в дитини є права, і треба знайти баланс інтересів, щоб хтось не домінував над кимось. В цьому питанні батьки завжди будуть на боці дитини, принаймні частіше за все, тому і треба шукати якогось посередника, і ювенальна юстиція це певний посередник, який в даному випадку буде знаходити цей баланс. Наскільки вдасться побудувати цю систему в Україні, побачимо, але я переконаний, що більшість тих людей, які протестують проти ювенальної юстиції, просто не розуміють, що це таке.

СЛУХАЧ: Микола Лукашевич, Львів. Скажіть, от Римська імперія проіснувала 700 років, Російська імперія – 300 років і ніколи нікого не позбавили від імені держави батьківських прав. А наші органи опіки і управління у справах дітей по 10 тисяч в рік. А саме головне, що ці органи нічим не відповідають за свої діяння, вся їхні робота перетворилась в клановий бізнес, який заробляє на тому, що переробляють…..

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Зрозуміла ваша точка зору.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Ви одночасно і праві і неправі. Не можна жити однією історією, бо так ми можемо повернутися до того, коли одна людина їла іншу людину. Давайте зараз будемо їсти іншу людину? Людство розвивається, стандарти життя змінюються. З іншої сторони в нас справді є дисбаланс, коли органи опіки і піклування надзвичайно часто застосовують таке поняття як позбавлення батьківських прав. Україна вже програла справу в Європейському суді з цього питання, коли європейський суд з прав людини прямо сказав, що таке втручання органів опіки і піклування, коли вони нічого не роблять з точки зору соціальної допомоги, тобто щоб налагодити стосунки, щоб батьки виконували свої батьківські обов’язки, а зразу приходять, складають акти, як в нас робиться в більшості випадків, ось тут брудно, негідні умови проживання, ось за два місяці ви маєте привести норми проживання до нормального рівня. Акт склали, пішли, через три місяці прийшли, знову акт склали, позбавили батьківських прав і направили дитину в дитбудинок. В цивілізованому суспільстві це взагалі не є функцією держави, оскільки позбавлення батьківських прав має бути крайньою формою, коли все інше вже неможливо застосувати. Якщо є домашнє насильство, необов’язково накладати штраф на цю людину, в західному суспільстві використовують такий метод, як обов’язкове відвідування психолога, обов’язкове відвідування реабілітаційних центрів. Так само, як для наркоманів, яким призначають примусове лікування, але це таке квазі примусове, бо людина все-таки сама йде, тобто або лікування, або в’язниця, тобто людина має вибір. Але такі речі в Україні не розвинуті. Якщо б в Україні більше займалися соціальною роботою, тобто за сім’єю було б закріплено спеціального соціального педагога, який би ходів туди часто, спілкувався з батьками, з дитиною, добре знав ситуацію в сім’ї і намагався якось її виправити, щоб ця ситуація ставала краще, а не заводити цей конфлікт в іншу проблему, коли просто невиправдано батьки позбавляються батьківських прав, тим більше, що тут дійсно є багато зловживань через власність.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Запитання до вас: «Ви кажете, що батьки повинні бачити в дітях бачити рівних собі, а чи повинні діти вважати себе рівними з батьками? Я гадаю, ні. Діти мають тямити, що живуть коштами батьків, і мають прагнути це змінити, а хто цього не тямить, ой ніколи не виросте справжньою людиною, а лише паразитом і здирником».

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Коли дитина починає це розуміти, вона зрозуміє це тоді, коли вона має свободу і відповідає перш за все за свій власний вибір з дитинства. Дитині дають маленькі кошти, і вона знає, що може цим розпоряджатися. Вона робить вибір і відповідає за нього. Дитина розуміє, що коли вона поїде вчитися, вона буде жити за власний рахунок, або якщо вона зробить таке рішення, вона буде за нього відповідати. Так краще виховувати дитину, тому що така дитина є більш відповідальною і більш самостійною в житті. А по друге, це буде приносити користь тим же батькам, тому що якщо батьки надзвичайно домінують, це призводить до того, що дитина залежить від батьків, не може без них жити, вона справді живе на їхньому утриманні до 30-40 років, або взагалі все життя, якщо батьки заможні.

СЛУХАЧ: Юрій, Київ. Я от слухаю вашого гостя, і мені здається, що наша біда в тому, що багато людей кажуть «а я вважаю так». Якби більше людей зверталися до біблії, де написано, як треба виховувати дітей, а Господь не помиляється. Недавно в Америці одну сім’ю засудили на 10 років і лишили їх батьківських прав тільки за те, що батьки наказали свою дитину за те, що вона вкрала гроші. Скажіть, якщо такі закони будуть впроваджуватися в нас, що буде з нашими дітьми?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Я підозрюю, що в тому випадку, про який говорить СЛУХАЧ, дитина стала інвалідом, раз так засудили. Можливо ви просто цього не знаєте. Якщо батьки мають право робити дитину інвалідом, то я перепрошую, але це далеко не цивілізоване суспільство, і це не має нічого спільного з християнськими цінностями. Справа в тому, що батьки повинні мати право на виховання дітей в тому дусі, як вони хочуть. Тобто якщо вони хочуть виховувати їх відповідно до біблії, то так і виховують, хочуть виховувати відповідно до іншої релігії або взагалі без релігії, це право батьків. А держава сьогодні втручається в це право, тому що сьогодні є достатньо чітка тенденція щодо впровадження християнської етики в школах, а це є нав’язування релігії в школах, яке суперечить українському законодавству, але відбувається на практиці. Мені важко уявити собі мусульманську сім’ю, де дитину примушують вивчати християнські цінності або навпаки. Якби в якійсь школі ввели мусульманську етику, як би на це реагували інші люди? Загалом в цьому питання має бути менше заборон, тому що заборони дуже рідко працюють. Коли ми впроваджуємо комендантську годину (яка, до речі, є абсолютно незаконною), і в одній області ця година вже скасована рішенням суду, хоча вона існує сьогодні в половині країни, це показує, що насправді заборони не працюють в тому розумінні, як ми хочемо. Це перекладання відповідальності, бо замість того, щоб обрати складніший. Але більш ефективний шлях переконання, використання інших методів, ми використовуємо заборону і покарання. Це крайні форми, які повинні якомога менше займати місця в вирішення питань, пов’язаних з дитиною.

СЛУХАЧ: Микола, Тернопіль. Напевно виходом з ситуації є пропаганда християнського способу життя в суспільстві. А зараз в суспільстві пропагується поклоніння мамоні, грошам. Мені здається, що ваші програми спонсорують як раз організації, які в цьому зацікавлені. Чому ви турбуєтесь лише про захист фізичного здоров’я молодого покоління? Чому ви не боретеся з тими, хто руйнує їхнє психологічне, моральне здоров’я?

Володимир ЯВОРСЬКИЙ: Очевидно ви хочете нав’язати комусь якийсь певний спосіб виховання дитини, а проблема як раз в тому, що не потрібно комусь щось нав’язувати. В тому числі виховання дитини в християнських цінностях. Якщо батько хоче, він буде так виховувати, якщо він не хоче, ви можете спробувати його переконати, але не можна це робити і примусовий спосіб, бо це фундаментальне право людини, яке визначено загальною декларацією прав людини, і ці права людина має від народження. Я не агітую за те, щоб людину виховували в той чи інший спосіб, це вибір батьків. Головне, щоб це не наносило шкоду, при цьому я акцентую увагу на фізичній шкоді тому, що це є проблема найбільш очевидна для суспільства сьогодні, оскільки за соціологічними дослідженнями дві третини українських сімей застосовують насильство до дітей. А щодо психологічного насильства, це також є проблемою, але тут значно складніше визначити, чи це є психологічним насильством. Коли ви були дитиною, в СРСР вам казали на дуже багато речей, що вони шкідливі, хоча насправді вони зовсім не є шкідливими, звісно, я не кажу про наркотики чи ще щось. Є поп-культура, і ви не зможете з нею боротися, але дитина так само має вибір, як і батьки мали вибір свого власного життя. Якщо ви будете виховувати їх відповідальними, то будь-яка культура ця не зможе зламати цю дитину.

Тетяна ДЕМЬЯНЕНКО: Дуже дякую вам за участь в нашій передачі.

Представники Transparency International Чехії закликають український парламент ухвалити закон про доступ до публічної інформації, який може стати одним з ефективних інструментів боротьби з корупцією. З таким зверненням сьогодні на прес-конференції в УНІАН виступили представники Transparency International Чехії Радим Буреш і Петр Янса.

«Закон про доступ до публічної інформації є дуже сильним інструментом у боротьбі з корупцією, тому ми хотіли б закликати громадянське суспільство підтримати і прискорити процес ухвалення цього закону в Україні», — сказав Р.Буреш.

У свою чергу, П.Янса зазначив, що Чехія ухвалила аналогічний закон, який був умовою вступу в Євросоюз. За його словами, в Чехії закон зобов’язує органи державних і муніципальних влад публікувати ухвалювані документи. «Виняток становить інформація про державні таємниці, про військово-промисловий сектор, а також приватна інформація», — наголосив він.

Президент творчого об’єднання «ТОРО», представник контактної групи в Україні Transparency International Олексій Хмара сказав, що в даний час ця організація здійснює моніторинг державних закупівель.

«Якщо в законі про доступ до публічної інформації не буде передбачена можливість проведення незалежного моніторингу, то ми не зможемо реалізувати наше право на моніторинг тендерів. Тоді як 60% усіх закупівель в Україні здійснюється за процедурою закупівлі в одного учасника — без будь-яких тендерів і процедур», — пояснив він.

Зокрема, О.Хмара навів приклад організації тендера на придбання послуг з ремонту приміщення Національного агентства з підготовки до Євро-2012. «Національне агентство з підготовки до Євро-2012, яке розташоване в бізнес-центрі «Парус», цього року попросило понад 1 млн. грн. на проведення ремонту цього приміщення з організацією торгів в одного учасника. Я вважаю, що нетранспарентно організовується тендер на цю суму в даному випадку», — зазначив він.

За словами О.Хмари, при організації торгів з одним учасником, як правило, застосовуються корупційні схеми. «При 60% закупівель за процедурою торгів з одним учасником у корупційних схемах беруть участь від 8 до 10 млрд. дол.
Припинити цю практику може лише незалежний моніторинг відповідно до законодавства, зокрема до закону про доступ до публічної інформації», — вважає він.

Як повідомляв УНІАН, законопроект «Про доступ до публічної інформації», автором якого є народний депутат Андрій Шевченко (БЮТ), перебуває на етапі підготовки до повторного другого читання. Законопроект передбачає процедуру реалізації права на доступ до інформації шляхом надання запитів на інформацію, а також зобов’язує розпорядників інформації оприлюднювати інформацію про свою діяльність.

Крім того, у Верховній Раді розроблено законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо забезпечення доступу до публічної інформації)», авторами якого є народні депутати Олена Бондаренко, Володимир Ландик (обидва — фракція Партії регіонів) і Юрій Стець (фракція «НУ—НС»).

В даний час узгоджено низку позицій законопроекту про доступ до публічної інформації.

Переговорна група визначила ключові принципи, які буде відтворено в законах:

1) публічна особа (політик, державний службовець) має менший захист свого приватного життя, ніж звичайний громадянин;
2) інформація, якою розпоряджаються органи влади, є апріорі відкритою для всіх громадян, крім випадків, визначених законом (конфіденційна інформація, таємниця, службова інформація);
3) доступ до таємної інформації (державна таємниця, оперативно-розшукова діяльність тощо) регламентується окремими законами;
4) доступ до інформації не може блокувати роботу органів влади і місцевого самоврядування.

До переговорної групи входять представники Комітету ВР з питань свободи слова та інформації, адміністрації президента, Кабінету міністрів, а також представники ініціативної групи громадських організацій і журналістів.