У Раді Європи занепокоєні практикою жорстокого поводження з людьми з боку правоохоронців та катуванням затриманих. До Європейського суду з прав людини надходить багато таких скарг від українців.

Ризик бути закатованим чи підданим тортурам нині існує не тільки в Україні. Ця проблема характерна також і для країн Кавказу, Молдови та Росії, наголошує представник Генерального директорату Ради Європи з прав людини та правових питань Арташес Мелікян. «Це пострадянський феномен, коли радянська практика правоохоронних органів поки що не зовсім змінилася. І таке жорстоке поводження з людьми має місце». Саме на це зараз скаржаться до Європейського суду з прав людини як росіяни, так і українці, каже Мелікян.

Важко довести

Юрист Секретаріату Європейського суду з прав людини Ольга Дмитренко в інтерв’ю «Deutsche Welle» сказала, що за тринадцять років Європейський суд ухвалив 50 рішень щодо жорстокого поводження з людьми в Україні. Переважна більшість цих рішень – на користь заявників. За словами юриста, до суду у Страсбурзі від українців надходить дуже багато справ щодо жорсткого поводження з затриманими, однак обґрунтованих справ мало. «Майже у всіх справах, де йдеться про засудження всі пишуть, що мене били, надягали протигаз, перекривали повітря тощо. Але довести це можуть одиниці. От в чому проблема. Люди просто бояться. Це важко зробити», – зауважила Ольга Дмитренко. Вона також додала, що це проблема  не законодавства в Україні, а його виконання і структурних змін у правоохоронних органах.

Провідний експерт Харківського інституту соціальних досліджень Андрій Черноусов переконаний, що змінити ситуацію можна, якщо позбавити міліцію повноважень здійснювати перевірку скарг та фактів поганого поводження, законодавчо закріпити обов’язковість проходження медичного огляду затриманих, дозволити здійснювати судово-медичну експертизу на основі звернення потерпілих, ліквідувати інститут відмови від захисника.

Фото з сайту: http://sprotiv.org/

Amnesty International занепокоєна тим, що шість осіб, включаючи активістів Amnesty International та колишніх в’язнів сумління, протягом трьох діб утримувалися під вартою в повній ізоляції в Україні. Двоє з них повідомляють про те, що піддавалися побиттю, а затримання всіх відбувалося за дуже поганих умов без доступу до адвоката чи будь-якої можливості зв’язку із зовнішнім світом в період з ночі в четвер до вечора суботи, коли їх було звільнено.

Ігор Коктиш, Ірина Тютюнник, Тетяна та Віталій Тищенко, Артьом Дубський та Олексій Закшевський були затриманими у зв’язку з розслідуванням щодо володіння марихуаною 3 листопада у Житомирі, що в північно-західній Україні. Їх було звільнено лише увечері в суботу після того, як їх адвокат мав зустріч з Прокурором області з вимогою побачити їх.

Коктиш та Тютюнник є координаторами групи Amnesty International у Житомирі і 3-ого листопада вони готувалися до зборів групи з чотирма своїми друзями. О другій годині дня працівники міліції проникли до квартири без ордеру на обшук, відправивши перед собою жінку, яка нібито мала перевіряти електролічильник. Одразу після цього в квартиру зайшли п’ять міліцейських в штатному і затримали усіх, хто знаходився в квартирі. Після скарг про те, що це провокація, Ігоря Коктиша змусили лягти навзнак на підлогу та закували в наручники. Артьом Дубський стверджує про те, що зазнав побиття міліцейськими у квартирі. Потім вони змушені були чекати дві години, поки приїде власник квартири, який надав міліції письмовий дозвіл на обшук квартири. Незабаром працівники міліції заявили про те, що знайшли 10 грам марихуани на кухні.

Amnesty International розмовляла з Іриною Тютюнник під час того, як у квартирі проводився обшук. Але потім було втрачено будь-який зв’язок із затриманими. Пізніше організації стало відомо, що їх було розміщено у трьох різних відділах міліції в Житомирській області. У них вилучили мобільні телефони і вони були позбавлені жодної можливості зв’язатися з будь-ким аж до свого звільнення.

Люди, які затримані згідно з Адміністративним Кодексом, можуть утримуватися міліцією аж три доби без доступу до адвоката. Вони є позбавленими основних гарантій, що можуть захистити їх від застосування тортур та інших форм жорстокого поводження.

Цей випадок підкреслює давно існуючу проблему в Україні, що люди, які затримані згідно з Адміністративним Кодексом, можуть утримуватися міліцією аж три доби без доступу до адвоката. Вони є позбавленими основних гарантій, що можуть захистити їх від застосування тортур та інших форм жорстокого поводження.

Хоча, згідно з Адміністративним Кодексом, затримані мають право на телефонний дзвінок особі за їх вибором, аби повідомити про своє затримання, вони були позбавлені цього права, що збільшує ризик жорстокого поводження під час утримання під вартою.

Amnesty International закликає владу провести оперативне та неупереджене розслідування дій працівників міліції у цій справі, та, зокрема, розслідувати твердження про побиття Артьома Дубський та Ігоря Коктиша працівниками міліції, а також того, що працівники міліції проникли в квартиру без належного дозволу та з використанням обману. Крім того, Amnesty International, закликає владу зробити необхідні зміни в Адміністративному Кодексі, аби гарантувати доступ до адвоката всім затриманим з самого початку.

Додаткова інформація

Ігор Коктиш утримувався під вартою більше ніж три з половиною роки з 25 червня 2007 року внаслідок запиту на екстрадицію зі сторони Білорусі через звинувачення у вбивстві, злочині за який у Білорусі передбачена смертна кара. Ігорю Коктишу вперше висунули звинувачення у січні 2001 року, проте у грудні 2001 року обвинувачення було зняте. Згодом він покинув територію Білорусі, у його відсутність кримінальна була повторно порушена і було винесено такий самий обвинувальний висновок у 2002 році. Його звільнили в Україні 2 лютого 2010 року після того, як Європейський суд з прав людини виніс рішення 10 грудня 2009 року, згідно з яким Ігоря Коктиша не можна було передавати за екстрадицією до Білорусі через ризик застосування тортур чи інших видів жорстокого поводження та смертної кари. Кримінальна справа за фактом вбивства проти Ігора Коктиша все ще відкрита.

Артьом Дубский, опозиційний активіст з Білорусі, був засуджений до двох років позбавлення волі в квітні 2008 року за участь у мирному протесті, проте цей строк було зменшено до одного року у липні 2009 року. Amnesty International вважає його в’язнем сумління; він був звільнений у травні 2010 та переїхав до України у червні.

Центр досліджень визвольного руху занепокоєний фактами тиску на історика, директора Державного архіву Сумської області, члена Вченої ради Центру досліджень визвольного руху Геннадія Іванущенка.

Як повідомили УНІАН у Центрі досліджень визвольного руху, протягом п’яти останніх місяців представники місцевої влади цілеспрямовано шукають «вагомі» підстави для звільнення Г. Іванущенка.

“Після несприйняття  ним пропозиції піти «за власним бажанням», в архіві розпочато «розслідування» та робляться спроби звільнити історика шляхом оголошення «необхідної» кількості доган на основі спотворених і штучно підібраних «фактів», – зазначають у Центрі досліджень визвольного руху.

Г.Іванущенко- історик, автор книг про Голодомор 1932-1933 років, українську революцію 1917-1920 років, діяльність ОУН та УПА на Сумщині.

“Тиск на історика пана Іванущенка є спробою політичної сили втрутитися в академічну дискусію навколо комплексу питань щодо політичних репресій, Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні, визвольного руху. Адже сумський архів під керівництвом Іванущенка – єдиний архів, який повністю оцифрував усі 57 тисяч актових записів про смерть людей в період Голодомору 1932-1933 років”, – інформує Центр досліджень визвольного руху.

За даними цієї організації, сумський архів веде міжнародну співпрацю з архівістами Великої Британії та Росії, його працівники без належного фінансування, на ентузіазмі створили велику за обсягом електронну базу історичних документів, серед обласних архівів лише наукове видання Сумського архіву «Сумський історико-архівний журнал» має гриф ВАКу.

“Розцінюємо дії керівництва місцевої влади як свідоме перешкоджання професійній діяльності історика, намагання обмежити доступ до архівних документів в Сумському архіві та взяття під ідеологічний партійний контроль наукових досліджень”, – йдеться у заяві Центру досліджень визвольного руху.

В організації вимагають припинити тиск на директора Державного архіву Сумської області і нагадують, що перешкоджання діяльності істориків Україні підтверджує низка фактів, серед яких: затримання СБУ та вилучення наукових праць та копій архівних документів історика Руслана Забілого, перешкоджання роботі музею «Тюрма на Лонцького», закриття виставки, присвяченої борцям за незалежність України на Сумщині, яка експонувалась у приміщенні Сумської ОДА.

Довідка УНІАН. Г.Іванущенко народився 1964 р. на Сумщині. Закінчив історичний факультет Сумського державного педагогічного інституту ім. А. С. Макаренка та Український вільний університет (м. Мюнхен, Німеччина). З липня 2005 року – директор Державного архіву Сумської області. Г.ІВАНУЩЕНКО – дослідник українського визвольного руху та історії репресій, член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху, голова обласного осередку історичного клубу «Холодний Яр», ініціатор встановлення пам’ятних знаків на честь учасників боротьби за незалежність України на Сумщині, організатор виставок документів та наукових конференцій.

9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Ґінзбурґа в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

Через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини.

Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки Мешко була поранена в плече. “Так КГБ – жартував Руденко – відсалютував на честь створення УГГ”.

Середовище Української Гельсінкської Групи виявилися досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв’язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології.

В липні 1988 року колишні члени УГГ Вячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині проголосили про створення Української Гельсінської Спілки – фактично першої політичної організації в УРСР, яка повела боротьбу за національну незалежність і права людини в Україні.

на фото:

Перший голова і засновник УГГ Микола Руденко. На його честь американський фантаст Артур Кларк назве одного з героїв “Космічної одісеї-2010”. Після десяти років таборів і заслання письменник-фронтовик виїжджає до Німеччини, а звідти до США, у “перебудовному” 1988-му його позбавляють радянського громадянства. 1990 р. повертається в Україну, бере участь у громадсько-політичному житті. Лауреат Шевченківської премії з літератури. 2000 р. – нагороджений званням Герой України. Помер 1 квітня 2004 р. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

У цій статті подано юридичний аналіз проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо забезпечення доступу до публічної інформації) реєстраційний № 7321, внесеного народними депутатами України Оленою Бондаренко та Володимиром Ландиком. Проект презентований як альтернатива Партії Регіонів до законопроекту Андрія Шевченка про доступ до публічної інформації, тому частина позицій подана у порівнянні.

2 листопада народні депутати України від Партії Регіонів Олена Бондаренко та Володимир Ландик зробили заяву, що вони зареєстрували свій закон про доступ до публічної інформації, а тому ПР не буде підтримувати законопроект від громадянської суспільства, внесений Андрієм Шевченком та вже ухвалений у першому читанні.

Строк відповіді на інформаційний запит

Анонсуючи свій проект на засіданні Комітету з питань свободи слова та інформації та умотивовуючи відмову підтримувати законопроект, що знаходиться вже на другому читанні, Олена Бондаренко розповіла, що її законопроект містить дуже багато демократичних положень. До них вона, зокрема, віднесла надання відповіді на запити протягом 5 робочих днів.

Виявилося, що пані Олена неуважно прочитала проект, який їй запропонували внести. У тексті законопроекту (стаття 45) вказано “Строк вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати п’яти робочих днів”. Однак вивчення і надання інформації це різні речі.

У іншому реченні написано: “Загальний строк вивчення та задоволення запиту не може перевищувати двадцяти робочих днів”.

20 робочих днів це практично те ж саме, що 30 календарних днів у чинному законі про інформацію. Це при тому, що навіть президент Віктор Янукович висловився за суттєве скорочення термінів.

Також незрозуміла логіка встановлення строку на вивчення і строку на надання, від якої відмовилися у проекті Шевченка. Чинний закон говорить про 10 днів на вивчення і 30 на надання доступу лише тому, що був ухвалений у 1992 році.

Передбачалося, що орган влади не копію документа присилає, а запрошує людину до себе, щоб та могла ознайомитися з документом. Тому записали 10 днів на повідомлення, а 30 – на все. І залишати це зараз немає сенсу. Схоже, автори ініціативи не є експертами у темі, над якою працювали.

Трискладовий тест

Законопроект Олени Бондаренко не містить однієї з найвагоміших гарантій у сфері доступу до інформації, яка називається трискладовим тестом.

Її сенс такий: навіть якщо документ закритий, чиновник при отриманні запиту має оцінити документ по 3-х критеріях:
1) чи є легітимний інтерес у закритті?
2) чи розголошення завдає суттєвої шкоди інтересу?
3) чи шкода від оприлюднення вагоміша за інтерес суспільства у отриманні?

Якщо є хоча б одна відповідь “ні” – документ надається на запит. Така ж схема застосовується для аналізу в суді правомірності відмови у наданні доступу до інформації. Чинний закон не містить таких правил, однак вони є у проекті Шевченка.

Визначення недостовірної інформації – загроза журналістам

На засіданні комітету Олена Бондаренко також похвалилася, що вони гарно попрацювали над термінологією, і це – сильна сторона їхнього законопроекту.

Наскільки це не так можна продемонструвати на одному прикладі – визначенні недостовірної інформації.

“Недостовірна інформація – інформація, яка в силу тих чи інших причин неадекватно відображає стан, властивості, якості, ознаки суб’єктів і об’єктів (предметів, процесів, технологій, ресурсів тощо), фактів, подій, явищ тощо“.

Це визначення може й непогане для реферату з масових комунікацій. Але юридичний термін “недостовірна інформація” в першу чергу використовується в судах у позовах проти журналістів про захист честі, гідності, репутації.

Таким чином з позиції Партії Регіонів якщо журналіст “неадекватно відображає.. якості, ознаки суб’єктів” – значить поширює недостовірну інформацію. Хоча насправді опис якостей – це оціночні судження, за які не може бути відповідальності.

Органи влади знову можуть шкодити ЗМІ

Законопроект Бондаренко повертає право органам влади та органам місцевого самоврядування судитися з журналістом, ЗМІ та громадянином і вимагати відшкодування моральної шкоди за поширену інформацію!

Тобто з варіанту закону про інформацію від регіоналів випала стаття, яка була одним з наших ключових досягнень ще у 2003 році – чинний закон говорить, що орган влади може вимагати лише спростування інформації, але не гроші.

Це дуже демократична норма, якою ми пишаємося. Вона дає можливість вільно критикувати органи влади, поширювати інформацію про корупцію.

Перенісши деякі інші позитивні новели того ж 2003 року – про оціночні судження, про суспільно значиму інформацію – автори закону обмеження щодо органів влади вилучили. Не думаю, що це трапилося випадково.

Режим доступу

Переписавши з проекту громадських організацій, що внесений Шевченком, низку позитивних норм, що регламентують процедуру доступ до інформації, автори наробили велику кількість ляпів.

Наприклад, з’явилася така підстава для відмови на запит як “не вказано телефонного номеру або адреси електронної пошти запитувача”. Це при тому, що ні телефонний номер, ні адреса електронної пошти навіть за цим проектом не є обов’язковими реквізитами запиту, та власне й не мають бути.

Ще гірше у вимогах щодо змісту відмови. На відміну навіть від чинного закону про інформацію регіонали вирішили позбутися обов’язку держави умотивовувати відмову.

Натомість потрібно просто вказати причину. Причому причини для відмови, які пропонує проект, є вкрай розмитими і можуть довільно інтерпретуватися.

Незаконні таємні грифи

На жаль, закон Бондаренко не знімає питання незаконних грифів “не для друку”, “опублікуванню не підлягає”. Дуже слабко виписана стаття про службову таємницю, яка залишає всі існуючі зараз “діри”, надаючи вкрай широкі можливості закрити доступ до дуже багатьох документів.

Наприклад, у проекті вказано, що “до службової таємниці відноситься: інформація, унаслідок розголошення якої можливе порушення конституційних прав і свобод фізичних і юридичних осіб; інформація у сфері… територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням“.

Мені важко уявити, що таке “інформація у сфері територіальної цілісності”. Робоча група, яка розробляла проект Шевченка, дуже детально опрацьовувала ці норми, щоб закрити безмежні можливості використовувати гриф “Для службового користування”.

Красиві абстракції

Значна частина тексту – це красиві абстракції.

Наприклад, цитуємо: “Інформація, яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, публікується в друкованих засобах масової інформації“. Звучить гарно, але ніякого юридичного значення не має. Вся інформація друкується у ЗМІ? Яка саме? Коли? На яких умовах?

Окремо про умови.

За законопроектом, “порядок і строки опублікування інформації суб’єктів владних повноважень визначається договорами, укладеними між відповідними суб’єктами владних повноважень та редакціями друкованих засобів масової інформації“.

Текст повторює проблему чинного законодавства: написано так, що не зрозуміло, чи може ЗМІ опублікувати інформацію без договору. Так само не зрозуміло, чи за цим договором орган влади платить ЗМІ за висвітлення, чи ЗМІ платить за отримання інформації.

Між іншим, така невизначеність на практиці часто призводить до зловживань органом влади, які відмовляють у доступі до інформації, бо не укладена угода.

Право власності на інформацію

Законопроект залишає в силі такий інститут як право власності на інформацію та державну власність на інформацію. Вже зараз держава часто відмовляється надати інформацію, бо говорить, що це її власність.

А от наприклад Конституційний Суд України відмовився надати Інституту Медіа Права експертні висновки юридичних вишів, які були зроблені на запит КСУ та долучені до матеріалів справи. Конституційний Суд сказав, що це приватна власність вишів, державних, до речі.

Але найголовніше в іншому. Конструкція “Право власності на інформацію” може звучати абсолютно нормально для обивателів, але в юридичній площині все інакше. Коли у когось вкрали шматок тексту, то порушили авторське право, а не право власності.

Застосування права власності призводило би до перекосів, як у випадку з Конституційним Судом, тому його не застосовують ні в Європі, ні в США. Це – українська вигадка, яку, до речі, хотіли продублювати у законі про захист персональних даних, що неодноразово ставало причиною вето щодо закону.

Звуження кола відкритої інформації

Законопроект Олени Бондаренко суттєво вужчий, ніж законопроект Шевченка, подає коло осіб, до яких можна направляти інформаційні запити.

Взявши логіку викладу з проекту Шевченка, автори вилучили
1) осіб, що фінансуються з держбюджету щодо витрачання бюджетних коштів – наприклад державні університети, державні ЗМІ,
2) осіб, що виконують делеговані повноваження, а також
3) осіб, незалежно від форми власності, які володіють суспільно-значимою інформацією.

Натомість, законопроект говорить, що запитувачем можуть бути за цим законом і органи влади. Це неправильно – право органів влади запитувати ту чи іншу інформації визначається окремими законами, з урахуванням специфіки органу.

Інші забуті гарантії доступу

Багато позитивних норм, над якими декілька років працювати експерти, не знайшли відображення у законопроекті Бондаренко.

Наприклад, не передбачено захисту, який надається посадовим особам, що розголошують суспільно значиму інформацію про корупцію, зловживання тощо.

Чи пам’ятаєте генерала СБУ Кравченка, який розголосив інформацію про стеження СБУ за опозиційними лідерами за кордоном? Проти нього була порушена кримінальна справа за розголошення державної таємниці. Така стаття у законі має захищати у подібних випадках.

Також у проекті немає норми, яка встановлює кількість сторінок, що надаються за запитом безкоштовно. Така гарантія не дозволяє зловживати органам влади і навіть за одну сторінку копії встановлювати оплату.

У законопроекті Шевченка було встановлено, що безкоштовно надається до 50 сторінок тексту. Однак, на останньому засіданні комітету цю цифру було зменшено до 10.

З хороших норм, які містить законопроект Олени Бондаренко, є статті, які зобов’язують всі органи влади вивішувати інформацію про себе в Інтернеті на офіційних веб-сайтах. Зокрема публікувати всі свої рішення. От тільки кількість інформації суттєво скоротилася – наприклад не треба писати про “бюджетні кошти, порядок та механізм їх витрачання”.

Так само проект Бондаренко не містить чіткого строку, протягом якого потрібно оприлюднити інформацію. У законопроекті від громадськості цей строк – 5 днів.

Таким чином, законопроект Олени Бондаренко дуже слабкий, у багатьох питаннях він не покращує, а погіршує ситуацію як щодо доступу до інформації, так і щодо свободи слова в цілому.

Відмовлятися зараз від законопроекту, який вже пройшов багато раундів обговорень, міжнародних експертиз, підтриманий депутатами у першому читанні, для того, щоб починати роботу майже з нуля, беззмістовно.

Вкрай неякісний законопроект – ознака того, що Партія Регіонів не сприймає його всерйоз? і це – лише спосіб тягнути час, а також недолуге пояснення виборцям, чому вони не голосують за проект від громадянського суспільства.

Якщо Верховна Рада України відхилить законопроект Шевченка, це означатиме, що вся кампанія за доступ до інформації провалена з вини Партії Регіонів.

Провалена свідомо і цинічно. А обіцянки президента залишаться порожнім звуком.

Місце знаходження Ігоря Коктиша та його дружини Ірини Тютюнник після затримання працівниками міліції невідоме!

Сьогодні близько 17:00 в квартиру білоруського опозиціонера Ігоря Коктиша та його дружини Ірини Тютюнник у м Житомир увірвалися .

Причина: підозра у переховуванні людини що перебуває у розшуку. В результаті обшуку начебто знайшли наркотичні речовини рослинного походження.

Ірина Тютюнник встигла повідомити про ситуацію журналістам, які оперативно з’явились на місці подій.

Журналіст Оксана Трокоз встигла зняти на камеру заяву Ігоря Коктиша, про те що пакет з їм підкинули та повідомлення Ірини Тютюнник про те, що поняті знайомі з міліціонерами, що здійснюють обшук, після чого, камеру у журналіста відібрали.

Журналісти також стали свідками того як родину Коктишів вивели з дому і повезли у невідомому напрямку. В управлінні УМВС жодних коментарів не дають посилаючись на те, що вся інформація буде надана завтра через прес-службу управління.

Юрист ІМІ Роман Головенко вважає, що проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо забезпечення доступу до публічної інформації  № 7321 від 2 листопада 2010 року по суті є альтернативним до законопроектів «Про доступ до публічної інформації» № 2763 та «Про внесення змін до Закону України «Про інформацію» № 4485, обидва внесені Андрієм Шевченком, оскільки за своїм предметом регулювання «Альтернативними  вважаються законопроекти, які містять положення, що регулюють однакове коло питань та повторюють за суттю положення щодо регулювання одних і тих же  суспільних відносин» (ч. 1 ст. 100 Регламенту).

 «Законопроект Бондаренко-Ландіка-Стеця регулює ті ж питання, що й обидва проекти Шевченка (за винятком акредитації, а це всього 10% законопроекту). Альтернативний законопроект може бути внесений не пізніш як у 14-денний строк після дня надання народним депутатам першого законопроекту з відповідного питання (ч. 2 ст. 100 Регламенту). У ч. 4 ст. 100 Регламенту зазначено, що”Після прийняття законопроекту в першому читанні внесення альтернативних законопроектів щодо нього не допускається”», – зауважує Роман Головенко.

Законопроект «Про доступ до інформації» вже прийнято у першому читанні. Тому, на думку юриста, законопроект Бондаренко-Ландіка-Стеця не мав би бути зареєстрованим. Його реєстрацію можуть оскаржити заінтересовані суб’єкти законотворчого процесу – Андрій Шевченко, депутати, які подавали поправки до проекту «Про доступ до інформації», якщо ті були враховані.

Як писала ТК, 2 листопада на спеціальному засіданні Комітет з питань свободи слова та інформації ще раз розглянув проект закону «Про доступ до публічної інформації» № 2763. Обговоривши пропозиції, члени комітету більшістю голосів врахували частину з них повністю або частково. Тим часом Олена Бондаренко та Володимир Ландік зареєстрували свій законопроект про доступ до публічної інформації.

Як відомо, Верховна Рада має розглядати у повторному другому читанні проект закону № 2763 «Про доступ до публічної інформації», зареєстрований ще влітку 2008 року головою Комітету з питань свободи слова та інформації Андрієм Шевченком. Ухвалити закон про доступ до публічної інформації депутатів неодноразово закликали журналісти, зокрема і рух «Стоп цензурі!». 1 листопада активісти провели театралізоване дійство біля офісу Партії регіонів, вимагаючи від цієї політичної сили підтримати свого лідера Віктора Януковича, який висловлював підтримку законопроекту, і проголосувати за цей закон.

Нагадаємо, що законопроект «Про доступ до публічної інформації» за дорученням голови Верховної Ради Володимира Литвина був включений до розкладу засідань Верховної Ради на 8 липня 2010 року, але був знятий з порядку денного. Наступного дня, 9 липня, Верховна Рада не підтримала цей законопроект у другому читанні та в цілому, відправивши його на повторне друге читання. 21 жовтня Рада перенесла розгляд законопроекту на 2 листопада. На перенесенні наполягли члени фракції Партії регіонів. Однак законопроект зник з порядку денного, а на погоджувальній раді 1 листопада Володимир Литвин доручив комітету провести засідання і розглянути цей законопроект, запросивши уповноваженого з прав людини та всіх охочих.

Міністерство освіти вигадує чергові новації. Цього разу — щодо вступної кампанії-2011. Тепер замість двох тижнів документи прийматимуть місяць, а заяви можна подавати і в електронному вигляді, та вже потім приносити паперові документи. Для тих, хто бажає стати магістром або спеціалістом, вводять обов`язковий іспит з іноземної мови, а для іноземців, які закінчили українську школу за кордоном, – вступні екзамени, розроблені вишами. Тепер на довузівську підготовку йти якщо і не потрібно, то хоча б бажано. Звісно, якщо хочеться підвищити шанси, адже за навчання на таких курсах додаватимуть до тестових ще 20 балів. Громадські організації проти, адже ця норма лише поглиблює різницю між абітурієнтами, які не коштів, щоб оплатити такі курси.

У студентів ще перша сесія не розпочалася, а Міносвіти вже взялося за нові правила для вступників 2011-го. Серед нововведень – три хвилі зарахування на державну форму навчання. Списки “щасливчиків” тепер оголошуватимуть на перший, шостий та восьмий день після завершення прийому необхідних документів. Також ті, хто здобув середню освіту до 2007 року, самі обиратимуть, як їм вступати: складати іспити чи проходити ЗНО.

Головний освітянин Дмитро Табачник вирішив стати головним захисником прав абітурієнтів: “Закон не має зворотної сили. Якщо Конституція і весь комплекс громадянських прав, на якому будується будь-яка цивілізована держава, видала цій людині – а таких мільйони — атестат, то ніхто не має права в зворотному порядку позбавити його. Це все одно, що знову змусити захищати дисертації ти, хто робив це за часів Радянського Союзу».

Подавати документи можна одночасно до п’яти вузів на денну форму навчання, та стільки ж – на заочну, як, власне, і торік. Спробувати свої сили дозволили за трьома напрямками в кожному закладі. Незмінним залишився і мінімальний бал сертифікату — 124, втім, на деякі спеціальності заклади самі можуть підвищувати цю ланку до 170. Здавалося б, жодних заперечень, але в урядових пропозиціях заховано підводні камені. Тепер враховуватимуть при вступі бал атестату про загальну середню освіту та — а ось і нововведення! – додаватимуть бали за підготовчі курси. Але це мають бути курси при тому закладі, до якого абітурієнт збирається вступати, та й навчання там має тривати щонайменше три місяці з мінімум 150-ма академічними годинами. У вузах стверджують, що в такому нововведенні куди не подивись – одні плюси.
Помічник Президента Києво-Могилянської академії з питань прийому абітурієнтів В’ячеслав Невінчаний, зокрема, пояснює: “Збільшиться кількість тих абітурієнтів, які проходять підготовчі курси, а підготовчі курси при ВНЗ – це певна стаття фінансування навчального закладу, а в цьому є і плюс. У нас багато філій по всій Україні, так що навчатися та готуватися має шанс кожен охочий. У нас 80% студентів — це колишні абітурієнти, тому підводних камінців не бачу».

Один такий курс в Києво-Могилянській академії коштує щонайменше 1 тис. гривень. А скільки таких курсів потрібно? Щонайменше три. Студенти самі підрахували: це в будь-якому випадку дешевше, аніж працювати індивідуально. Але це якщо абітурієнт — киянин, як наприклад, Влад. Йому дістатися після школи до Києво-Могилянської академії не складає проблем. Хлопець переконаний: його батьки на таких курсах заощаджують: «Якщо підрахувати – тут десь 30 гривень за урок виходить, а репетитори беруть по 100. І якість викладання тут значно краща».

А що робити сільським дітям, серед яких, до речі, також немало талановитих та розумних? Як їм дістатися підготовчих курсів? Та найголовніше — за які кошти? В громадській організації “Центр освітнього моніторингу” у цьому і бачать першу проблему освітянського нововведення. Фахівці громадської організації переконані, що ця норма лише виділяє столичних абітурієнтів на фоні сільських. Виходить, про можливості для киян відомство подбало, а про тих, хто живе за межами столиці — якось забуло.

Експерт центру Лілія Гриневич стверджує: «Ця норма про додаткові бали за результатами курсів поглиблює різницю між абітурієнтами, які не мають доступ до підготовчих курсів. Середній бал атестату не є порівняльним від школи до школи. Не виконується задекларована мета про профорієнтацію. Ми ставимо абітурієнтів в різні умови. А тому той, хто проплатив курси, має більше шансів при вступі».

Її колега Павло Полянський додає, що така норма – це вірний шлях до зміцнення корупції і при вступі, і під час навчання. От тільки корупція в такому випадку стає майже легальною.

Однак допоки громадські організації б’ються над однією проблемою, майбутні студенти переймаються іншою. Як виявляється, додаткові бали насправді нараховуватимуться тільки тим із них, хто вступатиме на природничо-математичні та інженерно-технічні напрями. Так держава хоче привернути увагу до не надто популярних серед молоді спеціальностей. Логіка, звісно, незрозуміла: щоб зацікавитись “немодним” фахом, його спочатку потрібно проплатити?

Абітурієнтка Надія скаржиться, що вона вже давно чула про додаткові бали при вступі у разі проходження підготовчих курсів, а от про спеціальності — почула вперше, адже обрала для себе інший фах: “Я планую вступати на економічне відділення, на факультет бізнесу і фінансів. Коли я сюди йшла, то не знала, що бали дають тільки на природничі та технічні спеціальності! Мені що тепер — на них іти? Було б справедливо, якби для всіх спеціальностей зробили подібні бонуси».

А в громадських організаціях переконані, що подібних «бонусів» взагалі не варто вводити. Адже це ж той самий хабар перед вступом, просто його вдало вирішили завуалювати. Екперт Центру освітнього моніторингу Лілія Гриневич каже: «Звісно, вищі навчальні заклади повинні проводити профорієнтаційну роботу. І вони мають право проводити свої підготовчі курси, таким чином відбираючи, допомагаючи привабити до себе свого абітурієнта. Та тільки за це не повинні нараховуватися бали. Тому що виходить, що абітурієнт собі купує прерогативу при вступі до вищого навчального закладу, що він прийшов на ці курси не заради отримання фундаментальних знань».

В останньому випуску російського комедійного шоу “Велика різниця”, що вийшов на російському Першому каналі, спародіювали образ президента України Віктора Януковича.

Тим часом на українському каналі ICTV, що транслює “Велику різницю”, випуск вийшов без цього сюжету, пише Головне.

Також на сайті ICTV є незадоволений лист на форумі про вирізаний сюжет.

“Після перегляду в ефірі ICTV 30 жовтня передачі “Велика Різниця” у мене виникло запитання: У нас знову цензура чи технічні збої? Чому країна так і не побачила пародію на Віктора Федоровича? Адже нічого страшного там не було, хороша така пародія вийшла, життєва… Добродії редактори каналу злякалися гніву Гаранта і його оточення? Правильне Рішення!”, – написав форумчанин.

Ще не встигло висохнути чорнило звітів іноземних аудиторів, які видали на-гора «сенсаційні відомості» про численні порушення бюджетного законодавства колишнім урядом Ю.Тимошенко та її міністрами, як Микола Азаров повів урядових чиновників уторованим попередниками «злочинним» шляхом ручного керування бюджетом.

Заплативши з кишень українських платників податків «авторитетним» іноземним аудиторам багатомільйонні суми за виявлені ними матеріали про буцімто нецільове використання бюджетних коштів, Микола Янович, мабуть, вирішив, що до наступного аудиту в нього часу предосить, і підмахнув парочку урядових актів, які в досить «грубій формі порушують» усе те ж таки бюджетне законодавство.

Як найбільш яскравий приклад наведу постанову уряду під номером 969 від 18 жовтня цього року, яка встановлює порядок використання в поточному році коштів держбюджету, призначених Міноборони.

Відразу зроблю застереження, що обвинувачення Ю.Тимошенко у використанні на виплату пенсій коштів, отриманих від продажу нами повітря за Кіотським протоколом, видається дитячим лепетом, порівняно з винахідливістю нинішнього уряду. Кабінет міністрів не знайшов нічого кращого, як передати військовим чиновникам бюджетні кошти, призначені… на виплату допомоги сім’ям із дітьми, малозабезпеченим сім’ям, інвалідам дитинства, дітям-інвалідам і тимчасової державної допомоги дітям.

Низка положень згаданої вище постанови прямо суперечать Бюджетному кодексу України й частині першій статті 27 Закону України «Про державний бюджет на 2010 рік», відповідно до якої поточні трансферти місцевим бюджетам належать до захищених статей витрат держбюджету.

До речі, задля справедливості скажу, що Мін’юст невідповідність проекту акта уряду законодавству у своїх зауваженнях відзначив, але, можливо, якось мляво.

Не думаю, що 350 млн. грн. були б зайвими для дітей-інвалідів і малозабезпечених сімей із Дніпропетровської, Луганської, Харківської областей та столиці України. Звісно, підкинути напередодні виборів у місцеві ради грошей на утримання потенційним виборцям — людям у погонах — святе діло! Діти-інваліди поки що не голосують за Партію регіонів, а можливо, з таким ставленням до них уряду вже ніколи не зможуть у своєму житті проголосувати.

Ще більш по-блюзнірськи було спрямувати понад 71 млн. грн., відібраних в інвалідів дитинства, на санаторне забезпечення, лікування та реабілітацію військових.

Не знаю, чи можна кваліфікувати як цинізм те, що 70 млн. грн. «дитячих» грошей буде витрачено на закупівлю і модернізацію озброєнь і військової техніки?

Перерозподіляючи гроші Стабілізаційного фонду, уряд зовсім «забув» і Бюджетний кодекс, і статтю 26 Закону України «Про державний бюджет на 2010 рік», яка забороняє без внесення відповідних змін у законодавчому порядку збільшувати бюджетне фінансування за загальним і спеціальним фондами держбюджету на оплату праці працівникам бюджетних установ за рахунок зменшення інших статей витрат. Напевно, тепер роль Верховної Ради, якій і так урізали повноваження, відіграватиме Кабінет міністрів!

Усе б гаразд, підтримувати армію і підвищувати оклади військовим у скрутний час треба — це незаперечно. Але було б ще непогано подивитися, як витрачає Міноборони і так малі гроші платників податків.

Може, й не знадобилося б виділяти з державного бюджету додатково 107 млн. грн. на забезпечення харчування військових, якби чиновники Міноборони не винаходили корупційні схеми проведення процедур державних закупівель?

Як можна тоді пояснити, що Міноборони у жовтні поточного року влаштовує процедуру закупівлі послуг із харчування військових в одного виконавця, та ще й зі збільшенням майже на дві гривні їх вартості на одного солдата, порівняно з нині чинними договорами? Та й нова компанія, котра з’явилася на цьому ринку, зовсім не нова, її власники вже годують солдатів в інших регіонах. І дарма що ні персоналу, ні устаткування, ні відповідних запасів продуктів харчування у цієї компанії немає. Головне, щоб інтереси чиновників при проведенні процедур закупівель було враховано. Не мало не багато, а навар комерсантів у рік від такої процедури коштуватиме державі понад 40 млн. грн. бюджетних коштів. Більше того, комерсантів, котрі відмовляються платити за лояльне ставлення до них із боку міноборонівських чиновників, під різними приводами видаляють із цього ринку. Багато підприємців відкрито заявляють, що з кожного солдатського пайка шість-вісім гривень на день треба виділити на задоволення апетитів керівництва Міноборони.

Про те, як із допомогою рішень судів українське чиновництво оминає чинне законодавство і домагається своєї мети, «Дзеркало тижня» докладно описувало в №30 (810) від 21 серпня 2010 р. у статті «Від перестановки осіб — сума відкотів не змінюється?» І схеми є, і способи описано, а ось реакції тих, хто повинен не допускати розкрадання бюджету, на жаль, досі немає.

Цікаво, чи проситиме В.Янукович, коли знову зміниться влада, за аналогією з одним із відомих лідерів партії «Батьківщина», політичного притулку в Чехії для своїх міністрів В.Цушка і М.Єжеля?

Богдана Данилишина затримано в Чехії, а справу його подовжують міністри уряду М.Азарова. Може, почнемо притягувати до відповідальності тих, хто порушує закон тепер?

Клопотання М.Єжеля про підвищення заробітної плати військовим і чиновникам, звісно ж, виправдані. Не хочеш годувати свою армію, годуватимеш чужу. Та й президент обіцяв підвищити зарплату військовим, правда, заради цього він не свій рядок у бюджеті урізував і не ДУСин…

Почасти зрозуміле і прагнення міністра оборони поліпшити матеріальне становище державним службовцям. Не хочеш платити чиновникам — братимуть щенятами хортів. Хоч і в них, порівняно з іншими категоріями бюджетників, зарплати не дуже маленькі. Але пояснити мотиви М.Єжеля, який клопочеться перед урядом про поліпшення добробуту своїх заступників, доволі складно. Та й як пояснити платникам податків необхідність виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань героєві попередніх публікацій «Дзеркала тижня» заступникові міністра — директору Держдепартаменту надлишкового майна Олександру Черпицькому, котрий хвацько заїхав у Міноборони на «Мерседесі» останньої моделі і мешкає в особняку на Петропавлівській Борщагівці? Припускаю, що міністр оборони досі не ознайомився ані з матеріалами особистої справи О.Черпицького, ані з декларацією про доходи свого заступника, а то б не інформував прем’єр-міністра М.Азарова у своєму листі, що в Олександра Зіновійовича і судимості немає, та й під слідством він не був (текст листа — на сайті «ДТ»).

Повертаючись до теми організації проведення закупівель послуг із харчування солдатів, хотілося б висвітлити ще один аспект, який практично постійно супроводжує процес перерозподілу ринку постачання армії продовольством, — періодичні отруєння солдатів у військових частинах по всій території України. Більшість цих отруєнь стається, звичайно, напередодні прийняття керівництвом Міноборони рішення про заміну однієї компанії на іншу або підготовку процедури закупівлі в одного учасника. Характерна властивість таких отруєнь — те, що, практично, в жодному випадку не буває виявленою справжня причина отруєння — сальмонела, кишкова паличка чи неякісні продукти. Ці ознаки, та й нетривалий період перебування солдатів у лікувальних установах, уже давно послужили б приводом пошукати іншу причину нездужання військових, зокрема й ознаки отруєння хімічними речовинами.

Нагадаю, що така інформація надходила у правоохоронні органи, зокрема і як заявницькі матеріали. Зважаючи на все, ці дані також канули в Лету… Але ж ідеться про здоров’я наших із вами дітей, які все ще відчувають на собі досліди чиновників, котрі винаходять свої способи розкрадання бюджетних коштів.

То, може, не треба витрачати бюджетні гроші на іноземних аудиторів, які копатимуться у брудній білизні нового уряду України, виявляючи, як високопоставлені чиновники нецільовим чином витрачають бюджет? Може, простіше все-таки залишити дітям-інвалідам належні їм кошти, а покарати вже сьогодні тих, хто ці бюджетні кошти
краде?

Нацкомісія моралі не спить, вишукуючи в українському інфопросторі порнографію. Щоб полегшити їй роботу, “Українська правда. Життя” звернулася за порадами до письменників – куди ще слід скерувати всевидюще око НЕК

Нещодавно Нацкомісія з питань захисту суспільної моралі визнала порнографічною серію серіалу “South Park”. Що ж комісії моралістів “щастить” на порнографію.

Рік тому експерти відзначилися подібним рішенням у царині літератури. У лютому 2009 року книжку нині покійного Олеся Ульяненка “Жінка його мрії” також було визнано “продукцією порнографічного характеру”. Після цього почався суд і примирення письменника з НЕК.

“Українська правда. Життя” вирішила допомогти “доблесній” НЕК у боротьбі з порнографією і звернулася за порадами до письменників – на що ж ще слід звернути воїнам захисту моралі свою увагу. Після довгих консультацій із “апостолами української правди і науки” – готовий список. Бракує хіба що експертної оцінки НЕК.

Щоправда, Василь Шкляр вважає, що в україномовному культурному середовищі немає порнографії та лайки.

Юрій Андрухович також не пов’язує порнографію з українською продукцією: “Я не дивлюся телебачення, але підозрюю, що там повно всякого серіального лайна, особливо російського виробництва. Але конкретніше сформулювати нічого не можу, бо не знаю матеріалу”.

Так само й Іздрик – письменник стверджує, що ніколи не дивився жодної серії “South Park”, і що підтримує заборону: “Країна, в якій вільно функціонує компартія і забороняються заокеанські мультики, нагадує мені щасливу комсомольську юність в славному СРСР”.

А от Сергій Жадан для пошуку потенційно порнографічних витворів мистецтва звернувся до класичної релігійної літератури:

“Я би на їхньому місці взявся за Коран. А то неканонічно якось виходить, не простежується генеральна лінія московського патріархату в усіх цих ісламських текстах. Відчувається в усьому цьому загроза суспільній моралі. Тільки ж забояться експерти. Це ж не мультики забороняти”.

Олександр Ірванець окреслює загальний рецепт боротьби з аморальними витворами мистецтва: “Немає робіт, які не міг би заборонити НЕК – до будь-якого твору можна догребтися. Якщо цей твір про людей або про теплокровних ссавців, то вони п’ють, їдять і справляють свої потреби”.

“Тому якщо мислити генерально і широко, то НЕК має забороняти 98% відсотків продукції. Можна взяти всю телепрограму та повикреслювати там усе, крім прес-конференцій прем’єр-міністра”.

Про зло телебачення говорить і Світлана Пиркало: “Серед українських митців модно зневажати НЕК як відсталу й парохіальну установу. Я не долучатиму голосу до цього хору, бо такі установи є і в так званих “нормальних країнах”, є потреба в контролі за ефіром, а “Південний Парк” мав багато проблем і в США, де нікому на думку не спадає показувати його дітям. Показ серіалу о 23.00 вважаю нормальним, і я б сама його поставила в цей час чи пізніше”.

“Я маю куди більше претензій саме до того факту, що єдиною зброєю дії НЕК є визнання продукту порнографічним. Адже щось може бути насильницьким, расистським і таке інше”.

“Увагу НЕК я б звернула на рекламу в Україні. Навряд чи вони зможуть визнати щось порнографією в прямому сенсі, але те, що “безалкогольний напій – пиво” часто рекламується з застосуванням напівоголеного жіночого тіла, викликає в мене більшу огиду, ніж реальна порнографія”.

Рекламою незадоволена й Міла Іванцова: “Заборонити рекламу взагалі – оце було б класно. Думаю, скоро з’являться канали, за які люди доплачуватимуть, щоб не було реклами. Я дивлюся французький канал TV5, і там немає реклами! Дуже позитивний канал”.

“Або ось я побачила, що продають переклад Сент-Екзюпері українською мовою. Його теж треба заборонити, бо там висміюють дорослих серйозних людей. Але ж саме вони роблять наші закони та надають нам начебто якісь права”.

Іздрик пішов ще далі: “Особисто моя програма-максимум – заборона телебачення як такого”.

“З програми-мінімум – перші-ліпші пропозиції. Наприклад, заборонити в телеефірі монологи Табачника (можна обох), як такі, що сіють розбрат між шизоїдними псевдо-“я” моєї мультикультурної особистості, роздмухують міжетнічну ворожнечу, розбуркують братовбивчі інстинкти і провокують побутовий антисемітизм”.

“А ще треба заборонити рекламний ролик, у якому маленька дівчинка замість допомогти мамі мити посуд, цинічними психотерапевтичними маніпуляціями розводить батька на купівлю посудомийної машини і порошку Калгон”.

“Вважаю такий сюжет невідповідним традиційному українському менталітету, суперечним до патріархального устрою, руйнівним щодо віковічного образу української жінки – берегині домашнього вогнища, родинного затишку і “миючих засобів”.

Натомість Анатолій Дністровий запропонував звернути увагу на доробок класичної російської літератури: “Звісно ж існує чимало знойних книг і авторів, які варто рекомендувати НЕК вилучити зі вжитку в Україні”.

“Це – Лев Толстой, бо в нього є сцена, як від є*лів у дами скрипить корсет. Так само треба вилучити твори Генрі Міллера та Нормала Мейлера за зображення аморальної поведінки між протилежними статями. Судячи з усього, варто заборонити й мої твори за слова на кшталт “х*й”.

“Проте є книга, яку НЕК може сміливо рекомендувати до обов’язкового вивчення від дитячих садочків до університетів – це “Молот відьом”. Чогось мені здається, що саме цією книгою надихаються до борні з нечистю високодостойні члени та членкині моральної інквізиції”.

Іван Андрусяк зі своїм статутом у чужий монастир не ходить – він обмежився українським фольклором, а також класичною та дитячою літературою:

“Ну тут можна почати з очевидного – “Енеїди” Котляревського – вживання нецензурної лексики, відверті сцени, пропагування хабарництва, розпусти, непомірного споживання алкоголю тощо”.

“Казочка “Котик і півник” – пропаганда гомосексуалізму. Казочка “Івасик-Телесик” – канібалізм. Мультфільм про бременських музик – викрадання людей, терористична діяльність. Мультфільм “Жив собі пес” – кіднепінґ, злочинна змова з метою отримання вигідної посади. Співомовки Степана Руданського – порнографія з елементами ксенофобії”.

“Казка “Дванадцять місяців” – незрозуміло, що ота дівчинка робила в лісі з дванадцятьма мужиками, причому завжди поверталася з подарунком. “Роксолана” Загребельного – пропаганда торгівлі людьми з сексуальною метою”.

Юрій Винничук також незадоволений дитячими українськими казками: “Чи можу я, як чесний громадянин, спокійно стежити за всіма фіґлями цього крутія, шахрая, шелихвоста і пройдисвіта? Я про Лиса Микиту, цього дурисвіта і гультіпаку, пустодзвона і злодюжку, гульвісу і гунцвота, цього товстого хитрого Лиса з хижою мордякою, цього тупого бевзя і штурпака, дурпецала і бовдура?”.

“Адже це викликає настільки одіозні асоціації, що вони чого доброго можуть привести мене до позицій опортунізму, зневіри у завтрашньому дні і негативного ставлення до правлячої партії!”.

Натомість Андрій Кокотюха вважає, що українці вже досягли просвітлення та радить не зупинятися на досягнутому:

“НЕК з питань захисту суспільної моралі повинна забороняти все, що негативно впливає на моральний клімат суспільства. В першу чергу НЕК мало би протестувати проти присутності Табачника на своїй посаді – це не сприяє здоровій суспільній моралі. Також вони повинні рекомендувати Геннадію Кернесу відмовитися від посади як незаконно обраному”.

“Якщо фільм “Пилка” та мультики вже заборонили, то суспільство вже морально оздоровилося. Тому треба іти далі, треба розвиватися. Тепер всі повинні прозріти, в тому числі й президент, якому стане соромно, тому він зніме Табачника з посади”.

Прокуратура Корольовського району Житомира порушила кримінальну справу щодо правоохоронців, які застосували насильство до громадянина Білорусі Ігоря Коктиша, його дружини та знайомих.

Як повідомили УНІАН у прес-службі Генеральної прокуратури України, кримінальну справу порушено за фактами перевищення службових повноважень та порушення недоторканності житла працівниками відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків УМВС України в області, за ознаками злочинів, передбачених ч. 2 ст. 162 та ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України.

Під час перевірки було встановлено, що 3 листопада правоохоронці без достатніх підстав, передбачених чинним законодавством України, виходячи за межі наданих їм повноважень, застосовуючи насильство, без дозволу власників та мешканців квартири проникли до помешкання по вул. Бердичівська у Житомирі, де проживав І.Коктиш із дружиною та перебували інші громадяни.

Всупереч нормам кримінально-процесуального законодавства, працівники міліції застосували насильство та дії, що ображають особисту гідність потерпілих, та незаконно провели огляд житла, підкреслили в Генпрокуратурі.

Прокуратурою області розпочато досудове слідство.

Як повідомляв УНІАН, у Житомирі міліція 3 листопада затримала білоруського опозиціонера, молодіжного активіста і рок-музиканта І.Коктиша.

Про це затримання заявила тоді дружина І.Коктиша Ірина Тютюнник. “У квартиру увірвалася міліція, зв’язала всіх і підкинула траву. Нас забирають у відділок”, – повідомила вона телефоном одній з газет.

За словами І.Тютюнник, свій візит міліціонери пояснили тим, що у квартирі Коктиша знаходиться людина, яка перебуває у розшуку. Крім Ігоря та Ірини, у квартирі знаходились ще троє громадян Білорусі: подружжя Тетяна та Віталій Тищенки та Артем Дубський. Усіх їх було затримано на троє діб.

У свою чергу житомирська міліція заявила про правомірність своїх дій у помешканні І.Коктиша.

Як сказав тоді начальник відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків УМВС Сергій Дзюбенко, “міліція оглядала помешкання за підозрою у тому, що в цій оселі займаються виготовленням та вживанням наркотичних засобів».