Майже два тижні тому на “5 каналі” вийшов мій сюжет про полтавських міліціонерів, які використовують місцевих наркоманів як провокаторів. Тобто, кажучи простою мовою, змушують підкидувати наркотики та мічені гроші полтавчанам. А згодом правоохоронці затримують жертв “на гарячому”.  Під час підготовки сюжету автор особисто зустрівся з одним з таких наркоманів. За умов анонімності чоловік розповів усю схему роботи провокаторів з міліціонерами, в даному випадку зі співробітниками Департаменту боротьби з незаконним обігом наркотиків УМВС у місті Полтава.  За словами чоловіка, на міліціонерів він працює вже понад чотири роки, і за цей час “завдяки” його діяльності було сфабриковано сотні кримінальних справ. Авжеж, я волів би не вірити наркоману, якби він не продиктував мені мобільні телефони усіх оперативників, з якими співпрацював. Навіть керівників кількох райвідділів міста. Сюжет можна подивитись тут –

У сюжеті було сказано і про звернення наркомана-провокатора до міністра Могильова, і про його готовність виступити у суді та назвати поіменно усіх, хто примушував його порушувати закон. Та досі жодна людина з Міністерства внутрішніх справ не контактувала ані з цим чоловіком, ані з журналістом, ані з правозахисниками, які, до речі, першими заявили про наркомана-провокатора. Вони також звертались до міністра з проханням забезпечити провокатору-свідку охорону.  Посилання на звернення правозахисників нижче.

http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1286444158

http://khpg.org/index.php?id=1286374287

Єдине, що спромоглося зробити відомство Могильова, – це відправити справу на розгляд обласного управління МВС Полтавщини!!! Тобто своїм дали розібратись зі своїми!!! Зрозуміло, що на об`єктивне та ретельне розслідування свідчень наркомана-провокатора після цього годі було і чекати. Так воно і сталось. 20 жовтня, за тиждень після виходу мого сюжету,  на сайті УМВС в Полтавській області розмістили статтю з “гучною” назвою:  «На підставі неперевіреної інформації, поширеної правозахисниками в мережі Інтернет, журналіст одного з центральних каналів телебачення наділив наркодилерів з багатолітнім кримінальним стажем статусом жертв діяльності правоохоронців»

Правоохоронці не спромоглися навіть зустрітись з тим, хто їх обвинувачує. Вони  одразу назвали наркомана-провокатора злочинцем. Аргументація міліціонерів вражає – мовляв, чоловік багато років провів у в’язниці, тому, бачте, апріорі не може звинувачувати правоохоронців. Причому далі у своєму ж зверненні вони зізнаються, що цього самого “злочинця” використовували у порушенні кримінальних справ, проте “добровільно”. Ось цитата:

«…викривши залегендовану в порядку чинного законодавства особу (котрим є К.), яка співпрацювала з органами внутрішніх справ на добровільних засадах, правозахисники поставили під загрозу його життя і здоров’я».

УВАГА: Для тих, хто не знає, залегендована особа – це свідок, ім’я та прізвище якого під час досудового слідства та безпосередньо суду змінюють, оскільки через свідчення йому загрожує небезпека. Таким чином, одну й ту ж особу міліціонери можуть використати сотні разів у сотні різних кримінальних справ. Ніхто ж бо не матиме права, окрім них самих, подивитись на свідка.

Далі правоохоронці кажуть, що герой сюжету не назвав жодного міліціонера. Авжеж не назвав, оскільки навіть якщо б він і зробив це на камеру, жоден редактор не залишив би це у сюжеті, бо ця інформація потребує перевірки. А перевірка – це завдання прокуратури. Саме тому досі у журналіста знаходиться заява наркомана-провокатора, а також номери та прізвища міліціонерів, з якими він контактував у Полтаві. Однак досі бажаючих взятись за цей список нема. Хоча пан Андреєв –  новий очільник Департаменту звязків з громадськістю МВС –  клятвено обіцяв відстежувати усі сигнали про свавілля міліціонерів і реагувати на них. Хоча те саме клятвено обіцяв і сам Могильов

Якщо “5 канал” в цілому і журналіст Азад Сафаров зокрема обмовили міліцію, то чого ж вона, ця чесна і невинна міліція,  не звертається до суду для захисту своєї честі та гідності?

І на останок, у заяві чесних полтавських міліціонерів – жодного слова про наш дзвінок одному з місцевих оперативників, який безпосередньо наказував наркоману-провокатору, кому і що підкидати. Коли журналіст, пересвідчившись, що додзвонився до оперативника,  і назвавшись, попросив прокоментувати закид у його бік, міліціонер просто послав журналіста на три відомі літері, у буквальному розумінні цього слова. Відео нижче:

про це у заяві полтавських міліціонерів, повторюю, АНІ СЛОВА.

За перевищення службових повноважень, зловживання владою, фальсифікацію і халатність 51-річний колишній начальник львівського слідчого ізолятора N19 Василь Романишин засуджений до трьох з половиною років позбавлення волі з відстрочкою в один рік. Дуже гуманний вирок для людини в погонах, яка від разючої безкарності втратила почуття реальності.

Про те, що у львівському СІЗО коїться свавілля, говорили давно. Але публічний скандал вибухнув, коли 66 працівників ізолятора написали два колективних звернення до керівництва Держдепартаменту з питань виконання покарань, в яких повідомляли про «неправомірі дії підполковника внутрішньої служби Василя Романишина, рукоприкладстві з його боку, приниження і вульгарних образах, якими він піддає своїх підлеглих навіть у присутності ув’язнених ». Повідомлялося також про фінансові та дисциплінарних зловживаннях.

«Начальник СІЗО називав слідчий ізолятор своєї« фермою », заявляв, що на його території буде робити що завгодно, а людей, які тут працюють, вважав своїми рабами», – скаржилися офіцери внутрішньої служби. Як водиться в таких випадках, в ізолятор надіслали комісію, яка провела перевірку і зробила підполковнику … зауваження. Втім, офіцери запевняють, що жодної перевірки не проводилося, з ними ніхто з Департаменту не розмовляв.

Можливо, цей скандал так би і затих, але тут у СІЗО сталася нова НП. Судді ухвалили звільнити одного з ув’язнених, а на волю випустили його … однофамільця. Ніхто з керівників і співробітників ізолятора не звернув уваги, що у щасливчика інше по батькові, місце і рік народження. Помилку виявили тільки через день. Якимось дивом незаконно звільненого вдалося розшукати і повернути в камеру. Справа набула розголосу. Прокуратура почала розбиратися в події. І те, що слідчим довелося почути від співробітників СІЗО, шокувало їх…

«Романишин кричав:« Тут справедливості не було і не буде! »
– Якось Романишин побачив, що один із арештантів одягнений не по формі, – розповідає начальник відділення соціально-психологічної служби, старший лейтенант внутрішньої служби Андрій Проць. – У присутності інших офіцерів і арештантів підполковник почав нецензурно ображати мене і мою сім’ю. Я нагадав, що форма одягу відповідає його наказу, і попросив припинити образи.

Тоді він кілька разів ударив мене кулаком в обличчя, схопив за горло і почав бити головою об стіну. Я його відштовхнув і крикнув, що йду до прокуратури. Але Романишин наказав черговому на контрольно-пропускному пункті не випускати мене. Через три години начальник викликав мене у свій кабінет і сказав: «Нікому нічого не розповідай. Інакше тебе і твого брата Юрія (він також служить в СІЗО) «підставлю» і вас виженуть з роботи ». І незабаром він спробував виконати свою погрозу.

Через кілька днів знову викликав до себе: «Пиши пояснення, чому на службу прийшов п’яним». Я не витримав – пішов у наркодиспансер і приніс звідти офіційну довідку про те, що алкоголю в крові немає. Романишина це розлютило: «Я тебе все одно згною!» Цькування тривали. Мені і тим, хто підписав скаргу на Романишина, затримували присвоєння чергових звань, зменшили доплати до зарплатні, не видавали матеріальну допомогу, оголошували стягнення.

Я написав два рапорти керівництву, але ніякої реакції не послідувало. Навіть не відреагували на повідомлення про те, що на посту N15 співробітники ізолятора, одягнувши маски, постійно б’ють арештантів. Я ж відмовився бити людей гумовою палицею лише за те, що вони не підкоряються наказу Романишина ходити «низкою»: сісти, закласти руки за голову і так пересуватися …

– Після нічних чергувань Романишин забороняв нам відпочивати, а наказував проводити обшуки у заарештованих, виконувати різні господарські роботи, – згадує інспектор соціально-психологічної служби капітан внутрішньої служби Петро Кордек. – Я в присутності товаришів по службі публічно виступив проти цього. Згадав і про невиплати до окладу, фінансові порушення. Начальник СІЗО зустрів мене в коридорі, притиснув до стіни, став нецензурно ображати, наносити удари по обличчю і тілу. Через пару годин він знову мене побив у кабінеті оперативних співробітників. При цьому кричав: «Тут справедливості не було і не буде!» Після такої «виховної» роботи я майже місяць лікувався. Пізніше мене перевели з ізолятора в колонію на нижчу посаду з набагато меншим окладом …

– Начальник ізолятора часто знущався над молодшими інспекторами, прапорщиками і сержантами, бив їх, обзивав, міг за своїм бажанням цілодобово не випускати з території, – доповнює лейтенант внутрішньої служби Юрій Проц. – Пам’ятаю, як Романишин насильно підстриг наголо одного з молодших інспекторів, зірвав з нього погони і примусив кілька днів жити в ізоляторі. Фактів приниження людської гідності було багато, але залякані підлеглі мовчали, боячись втратити роботу.

Улюблене «розвага» начальника – жорстоке побиття арештантів групою співробітників СІЗО. А потім оформлялися документи, мовляв, ув’язнені перешкоджали обшукам. Ми мали в своєму розпорядженні оперативну інформацію про те, що Романишин отримував гроші від адвокатів та родичів арештантів за створення «нормальних» умов в ізоляторі. За винагороду він організовував незаконні побачення з підсудними, передачі їм і навіть таємні поїздки підслідних за межі СІЗО.

– Я давно конфліктував з Романишиних з цих питань, – підтверджує старший оперуповноважений оперативного відділення, майор внутрішньої служби Олег Вовк. – Але він тільки кричав: «Не лізь не в своє діло!» А щоб змусити підлеглих мовчати, самостійно регулював надбавки до окладів, премії та матеріальну допомогу …
«Жінки-арештантки працювали по 15 годин на добу, включаючи суботи та неділі»

– Жінки-арештантки працювали в швейних цехах і майстерень не дві-чотири години, як це зазначалося в табелях робочого часу, а цілий день, – розповідає молодший інспектор відділу режиму та охорони Лілія Супрун. – За додатковий час гроші їм, зрозуміло, не платили. Жінки часто працювали з дев’ятої ранку до півночі, включаючи суботу і неділю. Романишин звертався з ними дуже жорстоко. Якось побачив, що рукавички, які у нас шиють, погано склали. Він почав лаятися матом, бити жінок по обличчю, змусив їх ходити «низкою». Один раз чоловік-арештант відмовився пересуватися таким чином, пояснивши, що він тяжко хворий. Тоді Романишин вдарив його ногою в живіт, а коли ув’язнений присів від болю – завдав удар ще і в голову. І потім довго бив до крові цю людину ногами і руками ….

Жінки, співробітниці СІЗО, розповіли про сексуальні домагання з боку Василя Романишина.

– Начальник міг запитати: «В якій ти сьогодні білизні?» – Згадує лікар медчастини Наталія Лугова. – Або: «Я можу ЦЕ зробити краще, ніж твій чоловік» …

Слідчі збирали все більше інформації про зловживання в СІЗО: фальсифікація документів, фінансові порушення, увя’знених годували зіпсованими продуктами …

Кримінальну справу щодо Романишина то відкривали, то закривали. Потім підозрюваний надовго зліг у лікарню і результат, по суті, застопорилося. Однак Львівська обласна прокуратура таки довела справу до суду.

На процесі підсудний заявив, що всі висунуті в його адресу звинувачення – наклеп. Мовляв, його намагаються дискредитувати, щоб він не міг посісти посаду начальника обласного управління Державного департаменту з виконання покарань. Романишин визнав, що були випадки, коли він у досить грубій формі розмовляв з підлеглими, за що отримав дисциплінарне стягнення, але не займався рукоприкладством.

Тим не менш Галицький районний суд Львова визнав Василя Романишина винним і засудив його до трьох із половиною років ув’язнення з відстрочкою на рік. З цим вердиктом підсудний не погодився і подав апеляцію. Проте Апеляційний суд залишив вирок в силі.

– Контролювати дисципліну і порядок в ізоляторі, де знаходяться в середньому близько 1300 арештантів, підсудних, етапніков, зрозуміло, важко, – коментує ситуацію новий начальник обласного управління Державного департаменту з виконання покарань генерал-майор внутрішньої служби Михайло Дзюдзь.

– Однак вирішувати конфлікт рукоприкладством – неприпустимо. Ще пару років тому в кримінально-виконавчій службі творилося багато неподобств. Порушено кримінальні справи по цукру і м’ясопродуктах, які зовсім не поставляли в меню ув’язненим. Мова йде про мільйони гривень! Залишається дивуватися, чому не відбувалися бунти засуджених.

Зараз подібні порушення просто неможливі. Новому керівництву нашого Департаменту (начальником нещодавно призначений Олександр Лисицький) доводиться ламати всю стару систему. Співробітникам на третину підняли зарплату, створюють нормальні умови для роботи. Днями для них ввели службу психологічного забезпечення. Вперше за роки незалежності для службовців внутрішньої служби здали 53-квартирний будинок (у Самборі Львівської області). Загалом, певні висновки з неприємної історії з львівським СІЗО зроблені. Нещодавно до нас приїжджали керівники Держдепартаменту, Уповноважена з прав людини Ніна Карпачова, які зустрічалися і з співробітниками внутрішньої служби, і з ув’язненими. Серйозних претензій до нас не було …

Як повідомили в прес-службі Львівської обласної прокуратури, в результаті перевірок 12 службовців кримінально-виконавчої служби притягнуто до дисциплінарної відповідальності, розроблено заходи, спрямовані на поліпшення роботи установ виконання покарань та львівського СІЗО.

Нещодавно Аркадій Бущенко, голова правління УГСПЛ отримав ухвалу Верховного Суду України від 9 вересня 2010 року по справі Дмитра Шабельника.

Нагадаємо, що 19 лютого 2009 року Європейський суд виніс рішення у справі Шабельника проти України, в якому визнав порушення статті 6 Конвенції з огляду на те, що українські суди визнали його винним у вбивстві К. «у вирішальній мірі, якщо не виключно» на основі його зізнань показань, отриманих у порушення права зберігати мовчання і права на захист.

Це був другий шанс Верховного Суду України, нарешті, висловитися про неприпустимість використання визнань, отриманих в результаті різноманітних маніпуляцій, які призводять до порушення права зберігати мовчання і позбавляють обвинуваченого правової допомоги.

Коли Верховний Суд скасував у порядку виключного провадження касаційну ухвалу у справі Шабельника і направив справу на новий касаційний розгляд, це породило деякі надії, що Верховний Суд не повторить катастрофічних помилок, допущених у справі Яременко.

Проте сподівання виявилися марними. Мабуть Верховний Суд вирішив, що в Яременко він просто неправильно наступив на граблі, і вирішив досліджувати ефект «граблів» у всіх його проявах.

У касаційній інстанції Верховний Суд виключив деякі інкримінують визнання Шабельника. І хоча вони становили практично «єдиний» доказ обвинувачення (як вирішив Європейський суд), і, отже, інших серйозних доказів вини не було, проте (як і в справі Яременка) відсутність доказів не завадило сформуватися внутрішнім переконанням у винуватості.

Отже, Верховний Суд сказав практично наступне: Щоб кожного з нас винним у вбивстві достатньо:

– Щоб був труп;

– Щоб у кожного з нас був у квартирі ніж, навіть якщо не можна сказати, що цим ножем заподіяно ушкодження;

– Щоб слідчий показав якомусь свідкові вашу фотографію з запитав: «А чи не його / її Ви бачили в такий-то момент поблизу місця злочину».

Це все, що потрібно, щоб отримати довічне ув’язнення, звичайно, після «ретельного аналізу» цих «доказів» судом, – аналізу, методи якого, мабуть, не доступні простим смертним.

Доводиться з жалем відзначати, що Верховний Суд входить у нову епоху своєї діяльності з дуже мізерним багажем.

Адже в цю нову епоху практично єдиною сферою діяльності, в якій може відзначитися Верховний Суд – це перегляд справ після того, як міжнародний орган нарешті помітить порушення фундаментальних основ справедливого суду, що залишилися непоміченими вітчизняними судовими органами.

Може бути, що відсутність інших можливостей проявити себе додасть Верховному суду сили і мужності, нарешті, скасовувати вироки, засновані на маніпуляціях і пересмикуваннях карт правоохоронними органами або не засновані взагалі ні на чому.

Будемо сподіватися, оскільки Верховному Суду на цій ниві належить непочатий край роботи. До цих пір не вирішена справа Луценка. З великою ймовірністю незабаром доведеться мати справу з рішеннями судів у справі Корнєва і у справі Лазаренка. На підході рішення Європейського суду у справах Андрія Балицького, Івана Нечипорука, Олексія Тарасова та багатьох інших.

Будемо сподіватися, що «зависання» Верховного Суду незабаром скінчиться, і Європейський суд не буде змушений розглядати справи з позначенням «№ 2», як вже сталося зі справою Олександра Яременка.

Більше половини економіки України, за даними Світового банку, знаходиться в тіні. Громадяни не дають державі гроші, за які чиновники не звітують. Поліпшити ситуацію може закон про доступ до інформації.

Законопроект, згідно з яким чиновники всіх рівнів муситимуть у стислі терміни відповідати на запити громадян та оприлюднювати в інтернеті суспільно важливу інформацію, розглядатиметься у Верховній Раді у вівторок. Розроблений представниками неурядових організацій документ внесений депутатами від опозиції.

Вільний доступ до інформації важливий насамперед для боротьби зі зловживанням грішми платників податків, наголосив в інтерв´ю Deutsche Welle координатор програм Ради Європи в Україні Аке Петерсон. «Найважливіше – урядові рішення та інформація про бюджетні видатки. Детальна інформація про бюджети всіх рівнів, розкладена по полицях, щоб був зрозумілий рух грошей від центрального до місцевих бюджетів. Натомість зараз зазначено у загальних рисах лише певні статті видатків», – сказав Петерсон.

На ролі громадянського суспільства у контролі за діями влади він наголосив і в своєму виступі на конференції «Київський діалог». Цьогорічний міжнародний форум, який закінчився цими вихідними в українській столиці, був присвяченій проблемі корупції.

Де гроші, панове?

Як зауважив представник Ради Європи, Україні треба нарешті чітко розмежувати: яка інформація становить державну таємницю. Решта інформації, яка стосується сфер суспільного інтересу, має бути беззастережно доступною, а чиновники, які ігноруватимуть запити громадян мають нести відповідальність. Петерсон додає: у багатьох країнах Європи приховувати від громадян, на що витрачаються сплачені ними податки, було би неможливо. А на його батьківщині, у Швеції, громадяни дуже активно користуються своїм правом на інформацію і змушують політиків звітувати за кожну копійку.

Саме завдяки прозорості влади шведи справно платять податки, зауважує Аке Петерсон. «Доки громадяни мають доступ всередину системи, у них є довіра до неї. Хто шукає інформацію, той її знаходить – хто риється в інтернеті, по сайтах органів влади, а хто й ходить на парламентські засідання. Люди беруть участь у бюджетних слуханнях – чи то у національному парламенті, чи у міській або селищній раді», – розповідає Петерсон.

Без інформації корупцію не побороти

Президент Янукович раніше заявляв про підтримку закону про доступ до інформації, однак під час попереднього, «сигнального» голосування в першому читанні фракція Партії регіонів проголосувала проти і законопроект не набрав більшості голосів. Тому впевненості в результативності голосування у вівторок у прибічників закону немає. Напередодні розгляду законопроекту численні громадські організації проводять у Києві, зокрема біля центрального офісу Партії регіонів, акції на підтримку документу.

Для виконання обіцянок про боротьбу з корупцією владі без цього закону не обійтися, сказав у розмові з Deutsche Welle Олексій Хмара, представник контактної групи Transparency International в Україні. Він каже: з нинішнім законодавством прозорість влади неможлива. «В Україні діє закон від 1992 року, за яким громадянам гарантовано право на інформацію, але реалізувати його практично неможливо. На інформацію треба чекати 30 днів. Орган влади може на свій розсуд визначати, який тип інформації відкритий, а який – ні. Крім того, лише письмова заява, оформолена згідно з певними приписами, вважається офіційним запитом», – пояснює Хмара. За його словами, все це – штучні перепони. Громадяни мають право знати, куди йдуть їхні гроші. Яким чином вони оформлюють запити – питання другорядне.

«Не наступати на ті самі граблі»

Наскільки потрібен закон про доступ до публічної інформації, демонструє нещодавній скандал з викриттям зловживань уряду Тимошенко, каже Олексій Хмара. «Йдеться про розкрадання мільйонних чи мільярдних сум з центрального та місцевих бюджетів. Водночас, якби діяв закон про доступ до інормації, ця ситуація взагалі би не виникла. Ця інформація була би здебільшого у відкритому доступі, її можна було би почитати навіть на сайтах. Можна було би легко побачити, куди діваютьсся гроші, як готуються тендерні процедури. Але ця інформація досі була закритою, тож довелося шукати заокеанських спеціалістів, щоби «відкрити очі» громадянам на ситуацію», – зазначає Хмара. Він нагадує: нинішня влада навіть не захотіла повідомити громадянам, скільки грошей платників податків заплатили американським «аудиторам».

Представник антикорупційної мережі «Торо» переконаний: без закону про доступ до інформації, нинишня влада наступатиме на ті ж самі граблі, що і всі попередники. Українці і надалі втрачатимуть мільярди: дороги так і залишатимуться вдвічі дорожчими за реальну вартість, дорогі земельні ділянки за копійки виводитимуться з власності громади, а оподаткування люди сприйматимуть як грабіж.

Верховна Рада України ухвалила в першому читанні проект закону «Про внесення змін до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Як передає кореспондент УНІАН, за ухвалення відповідного законопроекту проголосували 302 народних депутата з 425, зареєстрованих в сесійній залі.

Проект закону розроблено з метою вдосконалення норм законодавства, що регулюють виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини.

У проекті закону триденний строк, визначений для вчинення певних заходів, направлених на виконання рішення Європейського суду, змінюється на десятиденний. Такі зміни впровадять у зв’язку з тим, що на практиці виявилось, що здійснення цих заходів протягом зазначеного строку є досить ускладненим, а іноді неможливим. Наприклад, досить складним є завдання за три дні приготувати стислий виклад рішення, оскільки за цей строк необхідно перекласти рішення та вибрати, що в ньому є головним та що необхідно стисло викласти.

У проекті закону пропонується виключити положення, відповідно до якого Орган представництва має надіслати стягувачу та іншим суб’єктам копію оригінального тексту рішення Європейського суду. Відправлення копії оригінального тексту рішення вбачається зайвим, оскільки заявник отримує аналогічний текст рішення з Європейського суду, крім того, цей самий текст розміщується на офіційному сайті Європейського суду, а реквізити, за якими рішення можна знайти (назва, номер заяви, дата ухвалення), обов’язково зазначаються у стислому викладі рішення Європейського суду, який надсилається суб’єктам, визначеним у статті 5 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Також у проекті закону передбачено, що підставою для закриття виконавчого провадження за рішенням Європейського суду є не тільки підтвердження списання суми відшкодування, а й підтвердження того, що виконані інші вимоги, визначені у резолютивній частині цього рішення.

Передбачається обов’язок Державної виконавчої служби у разі зарахування на депозитний рахунок Державної виконавчої служби присудженої особі суми відшкодування повідомити її про це, оскільки відповідно до правил Комітету Міністрів Ради Європи рішення не можна вважати належним чином виконаним в цій частині, якщо особу не повідомлено про таке зарахування.

Верховна Рада хоче змінити закон України про виконання рішень Європейського суду з прав людини. Відповідний законопроект, розроблений урядом, депутати взяли за основу та домовилися розглянути за спрощеною процедурою. Документ має узгодити українське законодавство з практикою європейського суду, коли країна сама без судового розгляду визнає свою вину і призначає скаржнику відшкодування.

Через надмірну завантаженість справами Європейський суд запровадив практику, за якою держава може подати до суду з односторонньою декларацією, аби самостійно врегулювати спір зі скаржниками та виплатити їм відшкодування. Це стосується лише системних порушень, на які скаржаться люди.

Скаржникам невигідно

В Україні це здебільшого невиконання рішень судів, каже виконавчий директор Української Гельсінської спілки Володимир Яворський. Тож за більшістю цих справ, які є в Європейському суді, на думку правозахисника, український уряд сам визначатиме розмір компенсації і намагатиметься її виплатити. “Державі це дуже вигідно, оскільки тоді ці справи розглядаються дуже швидко. Це вигідно і з фінансової точки зору, оскільки так можна сплатити менше компенсації, ніж би це було через рішення Європейського суду. Плюс державний апарат не перевантажений”.

Натомість українцям, які скаржаться до Страсбурзького суду, такий розгляд їхньої справи може бути зовсім не прийнятним, як через зменшену грошову компенсацію, так і тому, що така процедура не передбачає компенсації моральної шкоди, сказав Deutsche Welle Володимир Яворський.

Також заявник не матиме права оскаржувати чи не погоджуватися з цією односторонньою декларацією і, відповідно, з заявленим країною розміром компенсації. Окрім того, одностороння декларація дає можливість країні уникнути змін інституційного характеру. Тому, на думку правозахисника, цей урядовий законопроект депутати ухвалять швидко.

Скарг побільшає

Однак документ не вирішить інших проблем з порушенням в Україні прав людини. Нині українці почали скаржитися до Європейського суду ще більше, і кількість скарг збільшиться із запровадженням в Україні судової реформи, прогнозує Яворський. За його словами, все частіше українці скаржаться до Страсбурзького суду на катування, жорстоке поводження чи порушення права на справедливий суд у кримінальному процесі.

Володимир Яворський констатує, що Українська Гельсінська спілка не бачить з боку держави жодних заходів, аби вирішувати системні проблеми порушення прав людини в Україні.

Служба безпеки України повідомила громадську організацію «Демократичний Альянс» про те, що зустрічі з її активістами відбувались «виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України».   Лист від СБУ надійшов громадській організації у відповідь на її неодноразові звернення до В.І. Хорошковського з проханнями пояснити чисельні неофіційні зустрічі та профілактичні бесіди працівників його відомства з керівниками місцевих осередків «Демократичного Альянсу».

У громадській організації заявляють, що готові надавати будь-яку інформацію Службі безпеки України про свою діяльність на підставі офіційних запитів та вимагають припинити радянську практику проведення неофіційних зустрічей та профілактичних бесід з метою тиску, залякування, впливу та втручання у функціонування об’єднання громадян.   Нагадаємо, що 23 вересня прес-служба СБУ поширила через ЗМІ повідомлення, у якому заявила про нібито перекрученість заяв «Демократичного Альянсу» та попередила про відповідальність за поширення неправдивих повідомлень.

Раніше у Демократичному Альянсі надали розголосу інформацію про такі випадки: – 12 червня 2010 року співробітник СБУ, який представився старшим лейтенантом Юрієм Скрилем, без попереднього офіційного запрошення провів зустріч з головою Миколаївського обласного осередку ВМГО «Демократичний Альянс» Юлією Гречкою, на якій розпитував про діяльність організації та безпосередньо про акцію «Вихід з демократії: Пароль 2450», з’ясовував можливість подальшої співпраці.   – 15 червня 2010 року представники СБУ (представився як Олександр Рибалка) та МВС провели зустріч із організатором акції «Вихід з демократії: Пароль 2450» у м. Черкасах, головою Черкаського обласного осередку організації Таїсією Плахутою. Співробітники правоохоронних органів передзвонили й попросили активістку Демократичного Альянсу спуститися у двір будинку, де й відбулася зустріч.   – В кінці липня 2010 року голова Чернігівського обласного осередку Ігор Андрійченко отримав телефонний дзвінок з пропозицією про зустріч від співробітника СБУ. Активіст Демократичного Альянсу попросив надіслати йому офіційне запрошення.

Тоді, чоловік, який представився працівником Служби безпеки України поставив декілька запитань про діяльність осередку, в тому числі про кількість членів, що стоять на обліку.   – 21 вересня 2010 року співробітник СБУ, який представився Євгеном Володимировичем, подзвонив на домашній телефон попереднього керівництва Черкаського обласного осередку Демократичного Альянсу та провів неофіційну зустріч з Віталієм Луциком, який входив до попереднього складу Правління місцевої організації Демократичного Альянсу у Черкасах. Саме його домашня адреса до сьогодні зазначена в якості юридичної в реєстраційних даних осередку. На зустрічі представник СБУ намагався отримати інформацію щодо джерел фінансування організації, як на місцевому, так і центральному рівні.

З 12 жовтня в Центрі візуальної культури при Національному університеті «Києво-Могилянська Академія» (НаУКМА) проводиться виставка «Судовий експеримент». Як кажуть організатори, «це заява проти судових переслідувань українських художників і активістів за висловлення незгоди з існуючою несправедливістю». Експеримент є актом солідарності з обвинувачуваними Олександром Володарським, який протестує проти держцензури, з Євгенією Бєлорусець, Андрієм і Сергієм Мовчанами, котрі виступили на захист публічного простору від свавілля забудовників. Кожен з героїв виставки перебуває сьогодні в підвішеному стані?між процесом, вироком та апеляцією.

— Наша мета — привернути увагу громадськості до цих випадків. Процеси тягнуться іноді роками… В Україні, на жаль, не вироблено здорової культури протесту, — каже художник Микита Кадан, куратор дискусійного клубу ХУДРАДА, одного з організаторів «Судового експерименту» (поруч із tranzit.at,
Центром візуальної культури при НаУКМА).

Спершу на виставці були представлені лише документальні матеріали процесів над інакодумцями. Далі ж експозиція почала заповнюватися роботами художників, нині проводяться дискусії, семінари, покази, перформанси. За задумом авторів, «Судовий експеримент» — це виставка-трансформер, «інсталяція-в-процесі», організм в еволюції. Все це має привертати до виставки дедалі більше зацікавлених глядачів.

Документальні та художні експонати органічно доповнюють один одного. Поруч з інсталяцією з документів судових процесів над інакодумцями сусідять розписні тарілки Микити Кадана. У циклі «Процедурна кімната» сюжети не стільки традиційні, скільки невигадливі. Якомусь умовному українському Йозефу К. защемляють пальці дверима, б’ють кулаком по голові через «Коментарі до законодавства», припалюють тіло сигаретою, перекривають шланг протигаза.

Але показати суспільству те, від чого воно так любить відвертатися, не кінець шляху, вважає Ольга Брюховецька, доцент кафедри культури в Могилянці й одна з натхненниць «Судового експерименту».

— Звичайно, нам важливо засвідчити свою підтримку обвинувачуваним. Але крім цього ми хотіли виробити нову культуру лівих протестів. Не озиратися назад, не дотримуватися застарілих ідеалів, а довести, що в нашій країні можна голосно й відкрито боротися з несправедливістю, — декларує О.Брюховецька.

Українських лівих активно підтримують колеги-західноєвропейці, зокрема члени студентських об’єднань Нідерландів, Франції, Німеччини, які мають великий досвід мирної боротьби з владою. «Судовий експеримент» знову ставить суспільству запитання про довіру судовій системі. Недавнє репрезентативне опитування Центру Разумкова показало, що українській судовій системі повністю не довіряють 51,5% населення, протилежна точка зору в 5% громадян. Навіть до міліції та обласних адміністрацій рівень довіри вищий. «Іноді влада сильна й гучна. Ми намагаємося перекричати шум шестерінок влади та консервативної моралі», — пояснює О.Брюховецька, яка свого часу боролася за скасування судової статті про порнографію, «тому що карають не тих».

У країні поширено величезну кількість порнографічних матеріалів, а закон використовують для гонінь на нормальних громадян, які нестандартним чином «висловлюють протест». Таких як Олександр Володарський, випадок з яким став ледь не найгучнішим у сьогоднішній Україні. Йдеться про акцію проти заснування Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі — цього, на переконання Володарського, цензурного органу з поглядами та традиціями минулого століття. Закінчилося дійство перформансом перед Верховною?Радою: Володарський, партнерка, роздягання, імітація статевого акту. Художнику і блогеру світила кримінальна відповідальність за статтею «хуліганство, вчинене групою осіб», а?це ні багато ні мало до п’яти років обмеження чи навіть до чотирьох років позбавлення волі.

Володарський півтора місяця провів у СІЗО, де заробив запалення легень і отримав у результаті рік умовно. Художник стверджує, що в рамках процесу «ці» нав’язали йому підставного адвоката, і сам процес пройшов із великою кількістю неправомірних дій. «Я розраховував на адміністративне покарання… То була акція протесту проти цензури, проти комісії із захисту суспільної моралі». Ці події і привели Володарського в лави кураторського об’єднання та дискусійного клубу ХУДРАДА.

Боротьба за справедливість у судовому процесі і в житті, на думку Володарського, пов’язані напряму. Свій поєдинок із владою художник продовжує. Він подає апеляцію. Соратники з ХУДРАДИ влаштовують «Судовий експеримент», який, за задумом учасників, повинен тривати, доки не завершаться судові процеси. Початковий строк проведення «Судового експерименту» — один місяць — переглядається, оскільки Києво-Могилянська академія збирається продовжити дозвіл на використання виставкових приміщень до кінця року.

Яка оцінка «Судового експерименту» на сьогодні? «Думаю, ми йдемо маленькими кроками. Але згодом привернемо увагу багатьох. А це вже щось!» — каже О.Брюховецька.

У Європейському суді нещодавно розглядалася справа з України щодо анонімних свідків у сфері наркотичних злочинів. Харків’яни Лариса Карпенко та її син Денис Корнєв виграли цю справу.

Сім років жінка намагалася довести й у Харкові, й у Києві невинність свого сина. Навіть хотіла підпалити себе у генпрокуратурі, вимагаючи його звільнення. А почалося все з того, що 2003-го року студента Дениса Корнєва після розмови з однокурсницею без жодних пояснень затримали міліціонери, заштовхнули в машину й повезли до відділку. Як він розповів Deutsche Welle: «По дорозі мені натякнули, що позбутися цієї халепи коштує 2000 доларів».

Без головного свідка

Юнак не погодився. Після цього, як він розповідає, його побили примусили підписати якісь папери. Як заявили вже в суді представники обвинувачення, студент визнав, що жінці, яка насправді була агентом міліції, він продав 4 грами коноплі. У матеріалах справи були дані, що під час обшуку в нього в квартирі знайшли ще 20 грамів. Денису загрожували 5 років ув’язнення. Поки цю кримінальну справу розглядали три суди України, Денис провів у СІЗО один рік і сім місяців.

Жоден з українських судів не хотів задовольняти прохання обвинуваченого допитати головного свідка – покупця наркотиків. Обвинувачення весь час посилалося на програму захисту свідків. Європейський суд визнав це суттєвим порушенням права на справедливий судовий розгляд. Адвокат Аркадій Бущенко в розмові з Deutsche Welle розказав: «Ось такі прийоми, коли люди не мають можливості допитати агента міліції – на кожному кроці. І ця справа взагалі потребує перегляду і судової, і міліцейської практики». Бущенко є також правовим експертом Харківської правозахисної групи, що надавала допомогу родині, починаючи від 2004 року,

2800 євро компенсації та повторний розгляд справи

У резолюції Європейського суду Україні вказано й на несправедливий судовий розгляд і щодо матері Дениса. Через конфлікт із суддею, коли вона намагалася захистити свого сина, їй присудили 15 діб адміністративного арешту. «За півтори години, що пройшли від моменту написання протоколу, до судового засідання вона не мала можливості знайти адвоката та підготуватися до захисту», – пояснив Бущенко.

Рішення Європейського суду, за словами адвоката, має набути чинності за три місяці. Тоді Україна окрім сплати грошової компенсації обсягом у 2800 євро має скасувати судові рішення, які постановлені внаслідок несправедливого судового розгляду та розглянути справи заново. А ось чи залишилися хоча б аудіозаписи з суду у матеріалах справи, у родині сумніваються. Але хочуть боротися і далі – довести, що Денис Корнєв 2003 року не скоїв жодного наркотичного злочину.

Харківська правозахисна група вважає оголошення результатів виборів Харківського міського голови передчасними та поспішними з огляду на те, як відбувалося встановлення підсумків голосування територіальною виборчою комісією (далі – ТВК) в умовах, коли два кандидати, А. Аваков та Г. Кернес, набрали близьку кількість голосів, і навіть невеличкі помилки у процесі підрахунку голосів впливають на остаточний результат. Це засвідчують такі факти.

У ході розгляду ТВК протоколів та інших виборчих документів дільничних виборчих комісій (далі – ДВК) з’ясувалося, що на деяких дільницях був проставлений із запізненням штамп «вибув» проти прізвища кандидата на посаду міського голови А. Денисенка, який зняв свою кандидатуру за 5 днів до виборів. На декількох дільницях комісії взагалі не знали, що п. Денисенко «вибув», не поставили цей штамп, порахували голоси і здали протоколи до ТВК. На деяких дільницях усі бюлетені без штампу «вибув» визнали недійсними. Наприклад, на дільниці № 30054 таких бюлетенів було 654, а на дільниці 30070 – 418. Загалом зіпсованих бюлетенів на всіх дільницях більше 11 000, і можна впевнено стверджувати, що та частина, де вони визнані недійсними внаслідок відсутності штампу «вибув» – на совісті ТВК. Чотирьох днів цілком достатньо, щоб повідомити про це усі дільничні комісії. На нашу думку, люди, які прийшли на дільниці та використали такі бюлетені, були цілком несправедливо та незаконно позбавлені права вибору. ТВК зобов’язана була забезпечити однакове застосування закону і розглянути недійсні протоколи по всіх дільницях.

Пакунки з виборчою документацією під час транспортування її з деяких ДВК до ТВК була пошкоджені. Порушення цілісності упаковки викликало підозри і заяву про повторний підрахунок голосів на 56 відповідних дільницях. Але ТВК не ухвалила відповідне рішення.

ТВК не прийняла протоколи з низки дільниць і повернула їх для уточнення, а на деяких дільницях – для перерахунку голосів. Загалом складання уточнених протоколів внаслідок несуттєвих помилок під час підрахунку голосів – річ природна. Але в даному випадку насторожує закритість цього процесу: уточнені протоколи не давали подивитися навіть членам ТВК, результати по них не оголошувалися, спостерігачі від партій і журналісти не мали доступу до сцени, де засідала комісія, а розгляд останніх 11 протоколів 4 листопада проходив взагалі за закритими дверима: ТВК ухвалила рішення видалити всіх із зали. Мали місце факти, коли ТВК викликала голову комісії, і він переписував протоколи прямо в приміщенні ТВК, ставив на них печатку.

В порушення закону ТВК ухвалила рішення, що результати голосування підсумують технічні працівники міськвиконкому – членів ТВК до цього процесу просто не допустили, їм навіть не давали подивитися на результати в компьютері. Яке програмне забезпечення при цьому використовувалося – незрозуміло. Таким чином, члени ТВК ухвалювали протокол про підсумки голосування, фактично не знаючи, як зформувалися дані, за які вони проголосували. На цей момент 5 членів ТВК були відсутні. ТВК ще не встигла розглянути 190 скарг на порушення виборчого процесу, а з 10 ДВК, де раніше ТВК призначила перерахунок голосів, були здані результати перерахунку тільки з однієї дільниці. Тим не менше ТВК поставила крапку в ще не закінченому процесі.

Ми виклали лише деякі відомі нам факти, які впливають на підсумок голосування, і не торкалися численних порушень Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міських рад та сільських, селищних, міських голів», щодо яких неможна зробити висновки про їхній прямий вплив на результати голосування. Таких порушень в самому процесі голосування на виборчих дільницях, під час підрахунку голосів на дільницях, транспортуванні бюлетенів до ТВК, під час роботи ТВК спостерігачами й представниками партій зафіксовано безліч: знайдені зайві протоколи; підписання членами ДВК незаповнених протоколів; пакування виборчої документації виборчих дільниць у приміщенні ТВК без участі членів дільничних виборчих комісій; відсутність обов’язкових реквізитів на пакунках з виборчою документацією, яку передавали до ТВК; перерахунок голосів і складання уточненого протоколу кількома членами ДВК тільки від однієї політичної партії; відсутність розгляду по суті скарг на порушення виборчого закону.

Беручі до уваги наведені факти, результати виборів у Харкові не можна визнавати. Як мінімум, необхідно провести ретельний аналіз зіпсованих бюлетенів на всіх дільницях і провести повторне голосування на тих дільницях, де використовувалися бюлетені без штампу «вибув». Проте, враховуючи завелику кількість порушень, найкращим рішенням, на нашу думку, було б проведення повторних виборів Харківського міського голови.

 

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи

Коли нема за що хвалити, відзначаємо хоча би старанність.  Імовірно з подібних міркувань доповідачі ПАРЄ в резолюції про стан демократії в Україні привітали «збільшення законодавчих ініціатив після президентських виборів 2010 р..»

На тлі місцевих виборів 31 жовтня, проведених за однією такою «ініціативою», ці слова виглядають знущанням. У старанності владі дійсно не відмовиш. У досягненні потрібного їй результату теж.  Що нарешті, здається, дійшло до представників ЄС і США.  Зрозуміло, що Європа мусить дотримуватися дипломатичного етикету. Втім, в умовах суцільного провладного позитиву на більшості телеканалів, якщо обов’язково «вітати готовність, висловлену Президентом Віктором Януковичем, зробити висновки з місцевих виборів», бажано відразу поцікавитися, коли та як.

Годі ввічливо кивати головою, коли «листи на захист демократії» пише заступник голови Адміністрації Президента, яка ніяк її не захищає, коли ухвалюється закон, що порушує рівноправність  усіх суб’єктів виборчого процесу, й тим самим призводить до спотворення волевиявлення народу.  Про неминучі порушення та розбалансованість, зумовлені саме цим законом, від самого початку застерігали українські та міжнародні експерти.

Та й що це за захист, коли сама АП збирає інформацію про політичні уподобання та «вплив» усіх керівників органів влади, підприємств, тощо в регіонах, що явно націлено на підкріплення ніяк не демократичного контролю над суспільством?

Так само важко усерйоз сприймати створення указом Президента Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. До слів, звісно, не прискіпишся, на що, очевидно розраховували в Адміністрації Президента, як і на те, що новопризначеного голову, Сергія Головатого, добре знають у Стразбурзі та Брюселі.

Там, зокрема й в Венеціанській комісії, добре знали скасовану в квітні тим самим Президентом Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства права.  Знали та в цілому схвалювали її напрацювання щодо судової реформи.  А Янукович вирішив, що чудово впорається спочатку без Комісії, потім і без європейських експертів.  Оцінка Венеціанської комісії, якої не могли дочекатися ані правляча коаліція, ані Президент, досить негативна, й застереження в основному стосуються нововведень в Законі «Про судоустрій і  статус суддів».

Тут теж запевняють, що висновки будуть зроблені.  Підозрюю, що висновок один – у Головатого більше шансів гіпнотизувати єврочиновників зворушливим співом про віданність демократії.  Хай не переконаються, тільки би не перестали вітали красиві слова.

Коли слова використовуються в пропагандистських цілях, а мета подібніх «законодавчих ініціатив» просто кидається в очі, годі гратися в обмін пустими деклараціями.

Є ж зобов’язання перед Радою Європою, є й обіцянки вчинити певні дії, які нинішня влада вперто не виконує.

В березні законодавчі ініціативи Президента щодо одного такого зобов’язання обмежились створенням «Національного антикорупційного комітету» та й відкладенням набуття чинності законів про протидію корупції.  Суто теоретично вступлять вони в силу 1 січня 2011 р., хоча слабо віриться. Адже ті самі нардепи, що в липні так поспішали ухвалити президентську версію «судової реформи» , 2 листопада відклали розгляд законопроектів, які передбачали обов’язкову декларацію витрат високопоставлених посадових осіб та визначення поняття конфлікту інтересів з метою недопущення використання чиновниками свого службового положення у своїх особистих інтересах.

У нардепів, як відомо, своє ставлення до таких питань.  У Партії Регіонів, як виявилось, є й своє розуміння публічної інформації, як свідчить альтернативний законопроект № 7321, внесений Оленою Бондаренко та Володимиром Ландиком.

Про необхідність якісного закону про доступ до публічної інформації чимало написано, та й, звісно, в Європі чудово розуміють, що це означатиме для України.  Дипломатичні фрази у випадку провалу голосування сприятимуть чому завгодно, тільки не розвиткові демократії в Україні.

А при неясній долі закону про доступ до публічної інформації й небезпідставній відсутності будь-якого оптимізму щодо наміру влади боротися з корупцією, а не опозицією, була ще одна «законодавча ініціатива», яку нардепи, не вагаючись, ухвалили.  З нібито благородною метою, адже хто виступить проти захисту персональних даних?

Питання, звичайно, риторичне, але проти конкретного, вкрай небезпечного Закону «Про захист персональних даних» якраз виступили правозахисники, медійники та Асоціація українських банків.  Їх заклики до Президента накласти вето на законопроект проїгноровано, закон підписано, та він набуде чинності з 1 січня 2011 р.

Відомі клопоти українських законодавців із чітким визначенням термінів доведені тут до повного абсурду.  Фактично все, що дозволяє ідентифікувати особу, названо «персональними даними», що охороняються законом.  Буде заборонено поширювати будь-яку інформаціїю, навіть прізвища особи, яка не належить до державних службовців першої категорії, без її письмової згоди. Начхати виявилось навіть на попередження Асоціації українських банків, що закон «несе системні загрози для відновлення та розвитку економіки України».

Чи гадають, що переможе здоровий глузд, і не треба буде шукати письмової згоди на будь-яку згадку про будь-якого службовця не першої категорії, клієнта банку, свідка аварії, тощо?  Даремно.  Переможе, як дедалі частіше в Україні, вибіркове застосування закону.  Коли «треба», його пригадуватимуть.   Й сама ця можливість ставить під безпосередню загрозу свободу слова.

Ставить, як власне й всі «законодавчі ініціативи», під загрозу економічне процвітання держави.  Влада, що приховує інформацію про свої витрати, свою діяльність, підганяє закони під себя, та й не гидує використовуванням правоохоронніх чи регулюючих органів, судової влади, тощо в своїх цілях, не зупиниться перед такими методами й стосовно іноземних інвесторів.

Україна не може обійтись без західних інвесторів, західної підтримки. Мають важелі, хай їх використовують – на захист демократії.

Журналісти житомирської газети «20 хвилин» Діана Мінаєва та Оксана Трокоз, яка одночасно є спецкором 5-го каналу, отримали запрошення прийти 19 листопада на зустріч із представниками управління МВС у Житомирській області. Цю інформацію ТК підтвердила пані Трокоз.

Як повідомляла ТК, обидві кореспондентки були присутні під час затримання 3 листопада працівниками обласного відділу по боротьбі з незаконним обігом наркотиків шести білоруських опозиціонерів – координаторів Міжнародної амністії у Житомирі Ігоря Коктиша та Ірини Тютюнник, опозиційного активіста і визнаного Міжнародною амністією в’язня сумління Артема Дубського та опозиціонерів Тетяну й Віталія Тищенків та Олексія Закшевського. Журналісти прибули на місце подій після того, як дружина Ігоря Коктиша повідомила, що до їхньої квартири увірвались міліціонери у штатському та пов’язали усіх, хто там був. За словами Оксани Трокоз, під час спілкування з оперативниками, їй викрутили руки та відібрали редакційну фотовідеокамеру марки Canon.

У відділі зв’язків з громадськістю управління МВС у Житомирській області стверджують, що представники ЗМІ «втручалися у специфіку роботи правоохоронних структур».

Із цим категорично не згодний Ігор Коктиш, про що сказав ТК: «Прибувши до квартири, Діана Мінаєва й Оксана Трокоз представилися та пред’явили посвідчення. Оперативники впустили їх до квартири і попередили, що їх фотографувати не можна. Журналістки із цим погодилися. Камеру відібрали після одного із запитань журналістки, яка намагалася з’ясувати, що тут відбувається. Ми чули, що відбувалася сутичка і камеру відбирали із застосуванням сили».

За словами Оксани Трокоз камеру й досі не повернули. Юридичний відділ видавництва РІА, до якого входить газета «20 хвилин» оскаржує дії оперативників у обласній прокуратурі та СБУ. Сама журналістка звернулася до міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова, якого поінформувала про обставини інциденту.

Адвокат Української Гельсінської спілки з прав людини Олег Левицький підтвердив ТК, що під час затримання опозиціонерів журналістів силою виштовхали з приміщення.

Він розповів ТК про обставини затримання та дії місцевої міліції: «Затримання було безпідставне, проникнення – незаконне. Фактично вибили в їх присутності (громадян Білорусі – ТК) згоду власниці квартири на так званий огляд, що переріс в обшук. Все це відбувалося без санкції суду та без добровільної згоди людей, які займали це помешкання. І вони єдині по суті, а не господарка мали давати добровільну згоду на огляд».

За його словами, дії оперативників викликають запитання. «Присутніх поклали обличчям на підлогу, хоча, коли ще немає підстав вважати, що люди вчинили будь-які правопорушення, вони, як правило, беруть особисто участь у огляді чи в обшуці разом з понятими. Поняті прибули разом з міліцією – вони зверталися один до одного за іменами. Потім знайшли 10 грамів марихуани й оформили чомусь затримання шести осіб. Якщо знаходять 10 грамів марихуани у квартирі, де перебувають чотири особи і два гостя, чому затримують шість осіб? Це серйозне порушення», – зазначив він.

Як розповів Ігор Коктиш, після затримання опозиціонерів розподілили по трьох різних РВВС: «Нас ховали від усіх – від батьків, від близьких, від адвокатів. По дві людини розподілили в три різні РВВС: Бердичівський, Коростишівський та Богунський». Протягом трьох діб їх утримували в умовах, які затримані прирівняли до тортур, без дозволу спілкуватися з адвокатом.

Першої доби допити тривали цілу ніч. За словами пана Коктиша, слідчі ставили запитання про наркотики та про журналістів. «Нам говорили про те, що саме журналісти винні в тому, що зчинився такий скандал. Казали, що якби не журналісти, все це було б набагато легше владнати. Розпитували, хто це такі. Ми пояснили, що обидві журналістки – люди відомі і нікуди не ховаються», – коментує Ігор Коктиш.

 «З усього видно, що представники міліції намагаються відбілити честь мундира, поливаючи брудом нас і представників ЗМІ. І вони зачепилися за те, що журналісти повели себе некоректно, хоча це не відповідає дійсності», – каже він.

Пан Коктиш розповів, що під час підготовки пояснень міліціонери намагалися вплинути на характер викладеної інформації: «Вони не хотіли, щоб ми писали все як було, і через це до Артема Дубського було застосовано фізичну силу». Самому Ігорю Коктишу під час затримання зламали палець на нозі. «Коли мене привезли до медичної експертизи, то лікарі не проводили огляду. Вони сказали: “Ну, у вас побоїв не було! ” – і це було не запитання, а твердження», – пригадує він.

Після звинувачення в зберіганні наркотиків затриманих відпустили.

Ігор Коктиш переконаний: «Це замовлення, можливо, провокація з боку Білоруських спецслужб. Обласний відділ по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, як правило, не займається такими речами – зазвичай їх цікавлять великі партії наркотиків. У Білорусі зараз у розпалі передвиборні перегони, і ми займаємося правовою діяльністю дистанційно – таким чином ми можемо в деяких аспектах зробити більше, ніж правозахисники, що перебувають на території Білорусі. Тому білоруські спецслужби можуть намагатися нас провокувати різними методами».

Він підкреслив: «Нам погрожували під час і після затримання, і продовжують це робити. Що буде з нами далі, невідомо».

Напередодні, 8 листопада, опозиціонери провели прес-конференцію та влаштували для представників житомирських ЗМІ реконструкцію затримання. Також вони звернулися до омбудсмена Ніни Карпачової і керівництва Міжнародної амністії.