Абсурд – это реальность, реальность – это абсурд,

                                                     В акваланге этого знанья экскурс в историю безопасен.

Вже минув місяць після затримання Руслана Забілого, директора музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», 14-годинного допита, виїмки у нього носіїв інформації, обшуку та виїмки низки документів із самого музею з метою перевірки, чи містять вони державні таємниці, порушення кримінальної справи «за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу України». Одночасно на сайті СБУ було повідомлено таке: «Встановлено, що співробітник СБУ Забілий Р. В. з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю. 8 вересня 2010 року після прибуття зі Львова до Києва він був затриманий із цими відомостями. Наразі встановлюється коло осіб, яким призначалась зазначена інформація.»

В перші 10 днів після цього були прес-конференції, заяви керівництва СБУ та архівістів, яких позбавили документів, протестні мітинги по всій країні, колективні листи на захист Забілого істориків, західних і вітчизняних, доручення Президента передати музей-меморіал із СБУ до Інституту національної пам’яті… Нічого не змінилося. Музей на чолі із своїм директором мирно працює з тими документами, що лишилися. Жодної слідчої дії у кримінальній справі, за словами Забілого та його підлеглих, вчинено не було. Усе, що було вилучено – не повернули.

Хоча геть незрозуміло, яку державну таємницю незалежної української держави можна шукати в таких вилучених документах, як Кримінальний кодекс УРСР в редакції 1940 року, численних документах ІІ-ї Жечі Посполітої 30-х років (накази та звіти воєводського управління державної поліції ІІ-ї Жечі Посполитої, кримінальні справи членів УВО та ОУН та інші), записах 2009-2010 р. спогадів вояків УПА та українських дисидентів, зроблених працівниками музею на Лонцького? Ситуація цілком відповідає поетичним рядкам, наведеним в епіграфі. Скільки може тривати експертиза на предмет наявності в цих документах державних таємниць, коли апріорі ясно, що документи радянського періоду про політичні репресії, вочевидь, не можуть містити таємних відомостей відповідно до Закону 1994 року «Про державну таємницю»! Якби у Руслана Забілого серед вилучених документів знайшли, не дай Боже, хоча б один з грифом «таємно» чи «цілком таємно», то про це одразу б повідомили, а він вже був би обвинуваченим. Але ж цього не сталося!

Ця ситуація вимагає бодай короткого правового коментарю. Документи радянського періоду, що містяться в архіві СБУ, мають позначки «секретно», «совершенно секретно», «лично» та інші. Згідно зі статтею 34 Конституції України «Кожному гарантується  право  на  свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати  і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на  свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене  законом  в  інтересах національної безпеки, територіальної цілісності  або  громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для  охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав  інших   людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної  конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.» Грифи «секретно», «совершенно секретно» та інші грифи обмеження  доступу до інформації радянських часів жодним українським законом взагалі не визначені. Вони були введені в СРСР інструкцією № 0186, яка сама була таємною, і доступ до якої не можна було отримати. Нормативні акти радянського часу діють в Україні тільки в частині, де вони не суперечать Конституції. Інструкція № 0186, вочевидь, Конституції суперечить і не може застосовуватися в Україні.

Слід очікувати, що  відомості, які мали залишатися таємними, вже давно отримали такий статус відповідно до Закону «Про державну таємницю» 1994 року. А твердження про таємність радянських документів щодо політичних репресій є абсурдним. Відмова в доступі до таких документів на підставі наявності цих радянськими грифів є, взагалі кажучи, незаконною. А порушена кримінальна справа за статтею 328 ККУ через ч.1 статті 15 ККУ ганьбить не тільки СБУ, а й репутацію всієї Української держави.

На брифінгу 17 вересня Голова СБУ Валерій Хорошковський, серед іншого, сказав таке (цитую мовою оригіналу): «Я маю сказати, що виходячи з опису цього документу, він на російській мові, тому дозвольте, я дам пару слів на мові оригіналу: «Список лиц, проходящих по делу». Так ось, тут 203 особи згадуються і, можливо, єсть люди, які живі на сьогоднішній день. Єсть їх родичі, вони мають давати на це згоду… Є матеріали…  періоду 73, 75, 78 року. Ці люди на сьогоднішній день серед нас. І я не впевнений, що вони мають бажання, щоб зараз публічно хтось володів цією інформацією в незаконний спосіб.»

Звернімо увагу – пан Хорошковський каже про зовсім інше питання – про обмеження доступу до розсекречених архівних документів. Про теж саме йшлося у виступах на брифінгах інших працівників СБУ, а щодо розголошення державних таємниць – ані слова. Так, може, пора вже поставити крапку, закрити кримінальну справу про підготовку до розголошення державних таємниць за відсутністю складу злочину, повернути архівістам вилучені носії інформації? І перейти до обговорення справді важливої і складної проблеми – яким має бути баланс між правом громадськості на доступ до архівних документів і правом на приватність фігурантів цих документів, коли ці люди з якихось причин не бажають, щоб доступ був відкритий?

Архівні документи про політичні репресії часто містять відомості, які спецслужби не хочуть розголошувати – імена та інші персональні дані учасників переслідувань: слідчих, експертів, свідків, прокурорів, суддів, адвокатів, уривки інформації про оперативних співробітників і розробки. І тут виникає питання: наскільки обґрунтованою є відмова у доступі до конфіденційної інформації про особу, яка брала участь у репресіях? Адже кожна жертва має право знати імена осіб, що беруть участь в її переслідуваннях, а народ в цілому має право на правду і, зокрема, на максимум інформації про діяльність репресивного режиму. Народ має право на ідентифікацію осіб, винних у порушенні прав людини.

У більшості посткомуністичних країн зазначена колізія між свободою інформації та правом на приватність вирішується в основному на користь свободи інформації. Так вчинили в Німеччині, Польщі, Угорщини, Чехії та інших країнах, але в кожній з них є свої особливості і виключення. Наприклад, Конституційний суд Угорщини ухвалив, що право громадян на доступ до власних досьє «не відноситься до права жертви знати, хто за нею стежив».

А ось право жертви на обмеження доступу до свого досьє в переважній більшості країн превалює над правом суспільства використовувати дані з досьє для історичних досліджень. У даному випадку колізія вирішується на користь права на приватність жертви. І у нас в країні нерідкі випадки, коли жертви політичних репресій або їх спадкоємці забороняли повністю або частково доступ до своїх архівно-кримінальних справ.

Наведемо приклад (мовою оригіналу), що пояснює, звідки може виникнути заборона на поширення розсекреченого архівного документа. Ось фрагмент з такого документа, надрукованого на бланку обласного управління КДБ (всі дані в листі деперсоналізовані).

13 июня 1989 г. № хххххх

Секретно

Экз.№1

Первому секретарю N-го областного комитета Коммунистической партии Украины

Товарищу ХХХХХХ

О сборище под националистическим флагом

10 июня 1989 г. судимый в прошлом за антисоветcкую деятельность Т., житель города N., реализуя установки закордонных ОУН и националистически настроенных лидеров УХС, в 16 часов в сквере возле исторического музея организовал противозаконное сборище, в процессе которого   обсуждались вопросы истории Украины и «национальной» символики. Сборище проходило вокруг скамейки, на спинке которой участниками был установлен желто-голубой флаг, размером 60х40 см.

В данной акции участвовало 12 человек, в основном представители студенческой молодежи, 5 из которых на груди имели значки с изображением «трезубца». Содействие Т. оказали его близкие (по оперативным данным – интимные) связи – студентки С. и Н.<!–[if !supportFootnotes]–>[1]<!–[endif]–>, находящиеся под его влиянием и во многом разделяющие националистические взгляды Т., что подтверждается их попыткой 3 июня с.г. провести аналогичное провокационное сборище, за что задерживались работниками М-го РОВД.

Т. вынашивает намерение через указанных лиц создать в N. «отделение» «СУМ» («Союз украинской молодежи» – молодежный филиал ЗЧ ОУН). Он также высказал пожелание своим связям проводить подобные «встречи» под желто-голубым флагом каждую субботу в 16 часов на том же месте.

Нами проводятся мероприятия по компрометации Т. перед связями и отсечению от него студенческой молодежи, организовано журналистское расследование антиобщественной деятельности Т. с последующей публикацией в местной газете материалов, раскрывающих политико-нравственный облик объекта. Корреспонденту переданы легализированные сводки радиоперехвата передач радио «Свобода», из которых усматривается информаторская деятельность Т.

Управлению внутренних дел N-го горисполкома для принятия мер административного воздействия направлены заявительские материалы о незаконном сборище 10 июня, организованном Т.

Докладываем в порядке информации.

Начальник Управления КГБ  [подпись]    [ф., инициалы]

Читати сьогодні таке було б смішно, якби не було так сумно. Мені здається, цей приклад переконливо доводить, чому право жертви на обмеження доступу до свого досьє повинне превалювати над правом доступу до нього. Ані колишній дисидент, названий нами Т., ані його «зв’язки», мабуть, не хотіли б, щоб цей документ був опублікований і поширювався. Цілком можливо, ще й тому, що «інтимні зв’язки» могли бути брехнею, вигаданою, щоб посварити молодих людей – недарма начальник управління КДБ інформував, що приймаються заходи «з компрометації Т. перед зв’язками». Відомо, що КДБ вдавався до такої потворної практиці у своїй оперативній роботі проти правозахисників – фабрикували кримінальні справи, розпускали наклепницькі огидні чутки про подружні зради, про те, що друзі доносять один на одного і т.п. Цим, зокрема, деякі дисиденти пояснюють прохання закрити доступ до своїх архівно-кримінальних справ: «Там дуже багато брехні». Зрозуміти їх позицію можна, але, на мій погляд, коментарі до архівних документів були би просто необхідні – для відновлення історичної правди. Коли-небудь термін, на який обмежується доступ до цих документів, закінчиться, і нащадки дисидентів зіткнуться з документами, де про їх предків наговорено гидоти, а захистити їх буде вже нікому.

У сучасній політиці ми постійно стикаємося з типологічно такими ж самими ситуаціями, коли політиків обливають брудом, добувши дані про їх приватне життя. Останній з таких випадків – публікація документів з архівно-кримінальних справ та відеозапису допиту Олега Ляшка, нині народного депутата України, в ході якого він, нібито, дає згоду на гомосексуальний зв’язок з певним чоловіком. Поза будь-якої залежності від мого ставлення до Ляшка і його політичної прописки скажу, що це грубе порушення його права на приватність – і при цьому не має значення, чи є наведені документи та відеозапис істинними або фальшивкою. І чому в даному випадку СБУ ніяк не зацікавилася фактом витоку інформації, яка, можливо, складає таємницю слідства і тому охороняється законом про державну таємницю, й потрапила у публічну сферу?

Фото з сайту: www.day.kiev.ua

Арешт правозахисника у Львові, обшук в координатора Вінницької правозахисної групи, побиття правозахисника у Херсоні, вимоги надати фінансові документи у правозахисної організації в Євпаторії. Чи це випадковість?

Міліціонери днями провели обшук у помешканні координатора Вінницької правозахисної групи. Як сказано у постанові судді – за фактом поширення порновідеоматеріалів в приватному інтернет-журналі вінницького правозахисника Дмитра Гройсмана. Відео, яке в МВС назвали порнографією – ефір російської телепрограми начебто за участі російських опозиціонерів, розміщене напередодні на сервісі YouTube.

Міліція вилучила вдома у правозахисника робочі папери та, як каже Гройсман, фотокартки німецького Фонду боротьби зі СНІДОМ, що направлені на освіту секс-працівників. Також, вже без санкції на обшук офісу, пізніше працівники МВС вилучили комп‘ютери, фінансову документацію та інші робочі документи правозахисної організації.

Як заявляють в організації, нині міліція все частіше використовує незаконні дії щодо громадянських активістів. «Минулого тижня за сфабрикованими справами засудили до трьох діб адміністративного арешту активістів львівської правозахисної організації «Вартові закону»»,- нагадує Дмитро Гройсман.

Інциденти із правозахисниками  у Львові, Херсоні та в Криму

Раніше львівський правозахисник Олексій Вєренцов оголосив голодування на знак протесту проти, як він важає, його незаконного переслідування. Арешт Вєрєнцов отримав за «злісну непокору» вимогам міліціонерів припинити акцію протесту під стінами прокуратури Львівської області. Тим часом, рішення суду, що забороняв би акцію, не було, а тому, згідно з Конституцією, вона була законною, наполягає правозахисник.

«Треба дивитись і на інші випадки – побиття правозахисника і журналіста Дементія Білого в Херсоні, про переслідування правозахисників, що моніторять дотримання прав людини у психоневрологічних лікарнях у Криму, де міліція вимагає фінансові документи організації, не пояснюючи причин»,- зауважує виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) Володимир Яворський.

У міліції тепер розв‘язані руки

В інтерв’ю DW Яворський називає всі ці випадки незаконним втручанням у правозахисну діяльність. «Але все ж це не є системою, немає загальної політики утиску правозахисників»,- відзначає Яворський. За його словами, коли раніше в державі була чітка позиція влади, щоб міліція діяла демократично і не переслідувала активістів, то такі випадки були поодинокими.

«Тепер у міліції не просто розвязані руки, а й навіть виконуюються замовлення різних зацікавлених сторін – чи то міської влади, чи обласної прокуратури щодо правозахисників»,- пояснює директор УГСПЛ. За його словами, зазвичай це дії виконавчої влади місцевого рівня, яка тисне на суддів, на міліцію – щоб та затримувала чи судді ухвалювали безпідставні рішення.

Яворський називає зупинення мітингу і покарання Вєренцова у Львові незаконним. А обшук в офісі організації у Вінниці не мав, на думку представника УГСПЛ, жодних правових підстав. На його переконання, міліція використовує часто формальний привід або ж звучать абстрактні вимоги, подеколи й навіть без них: «Наприклад, якщо у справі Гройсмана звинувачують у поширенні порнографії, то до чого ж тоді вилучені справи шукачів притулку, біженців? Це є персональні дані людей, які до порнографії не мають жодного відношення»,- обурюється Володимир Яворський.

За час президентства Віктора Януковича, Україна відкотилася в міжнародному рейтингу свободи слова на 42 позиції.

У рейтингу свободи Україна обвалилась до рівня Іраку. У щорічному рейтингу свободи слова “Репортерів без кордонів” Україна впала на 42 позиції.

Як повідомила представник цієї міжнародної організації в Україні Оксана Романюк, Україна  посіла в рейтингу 131 місце між Іраком та Ізраїльськими територіями. Як відомо, у 2009 Україна розділила 89 місце разом з Сенегалом.

“Міжнародна правозахисна організація вважає, що Україна платить ціну за численні порушення свободи слова, які поширились по всій країні з лютого 2010, коли Віктора Януковича було обрано президентом”, – йдеться у повідомленні.

“Ці порушення одразу зіткнулись з байдужістю місцевої влади. Що ще гірше, про своє повернення просигналізувала цензура, особливо в аудіо-візуальному секторі. Цензура та серйозний конфлікт інтересів ставлять під загрозу плюралізм ЗМІ в Україні”, – зазначили у організації.

У щорічному “Індексі свободи слова-2010” розглядається 178 країн. Перші місця в рейтингу традиційно посіли країни північної Європи – Фінляндія, Ісландія, Нідерланди, Норвегія, та Швеція.

Росія покращила свою позицію до 140 зі 153 у 2009 році, Польща піднялась на 32 місце з 37, а Білорусь впала до 154 позиції зі 151.

Нагадаємо, Верховна рада останнім часом вживає заходи, спрямовані на боротьбу з цензурою.

Зокрема, парламент доручив Кабміну, Податковій адміністрації і Нацраді з питань телебачення і радіомовлення утриматись від перевірок ЗМІ контролюючими органами напередодні місцевих виборів.

Крім того, депутати також пропонують доповнити Кримінальний кодекс нормою, яка передбачає відповідальність за вимоги посадової особи органу державної влади до журналіста попередньо узгоджувати інформацію.

Проблеми расизму і ксенофобії у межах підготовки до “Євро-2012” в середу обговорювали у Львові. Представники влади наголошували, що системних проявів нетерпимості і расизму в Україні немає.

Майже щодня в Україні є випадки поганого поводження з представниками інших національностей, заявила під час круглого столу “Через толерантність у спорті до толерантності у суспільстві” голова правління Східноєвропейського інституту розвитку Мрідула Гош. За статистикою МВС, в країні діє близько півтисячі скінхедських угрупувань, з найактивнішими осередками у Харкові, Чернігові, Одесі та Києві.

Згідно з останніми дослідженнями інституту, у 2010 році расистський характер мали 20 нападів на представників нацменшин. Свої дії праворадикальні рухи координують через інтернет, додала Мрідула Гош.

Причому під вплив таких угрупувань часто підпадають і футбольні фанати. Аби реально оцінити рівень расизму серед вболівальників, слід створити бази моніторингу таких проявів на футбольних стадіонах, вважають учасники круглого столу. До речі, у Варшаві вже запрацював Центр з досліджень антирасистських проявів у містах проведення “Євро-2012”, створений коштом УЄФА.

Правозахисники звертають увагу на агресивність міліції

Есперти також стурбовані поведінкою українських правоохоронців, бо випадки ксенофобії з боку силових органів у 2010 році – почастішали.

“Значно побільшало агресії з боку правоохоронців щодо іноземців. Була спеціальна вказівка про перевірку в іноземців документів на вокзалах і ринках. Міліція зараз репрезентує радше агресивність, а не толерантність. З точки зору підготовки до чемпіонату “Євро-2012″ – тут є проблема”,- зауважив в інтерв’ю Deutsche Welle правозахисник Євген Захаров.

Навіть у міліцейській пресі побільшало так званої „мови ненависті”, каже Захаров, коли вказують етнічну приналежність злочинців. Нині міліція немає ані статистики расистських нападів, ані відповідного підрозділу, бо його ліквідовано, була програма запобігання расизму – і про неї забули, додав правозахисник.

Щодо ультрарадикальних груп, то навряд чи їх кількість зросла, каже Захаров. Але вони більше сконцентровані на сході країни та у Києві, бо створюють їх за російським зразком, пояснює правозахисник. І додає: у західних регіонах проявів ксенофобії менше і вони іншого характеру.

Правозахисник Олексій Вєренцов і львівський пенсіонер Ігор Танячкевич оскаржують рішення Галицького суду Львова щодо їхнього затримання в Апеляційному суді Львівської області. 14 жовтня обидва чоловіки, згідно судового рішення, отримали три доби адмінарешту за «незаконне проведення акції протесту під стінами обласної прокуратури», але під вартою провели чотири доби.

равозахисник, голова громадської організації «Вартові закону» Олексій Вєренцов і пенсіонер Ігор Танячкевич подали позови у суд, щоб створити прецедент в українському суспільстві і довести, що людину можуть тримати у райвідділі міліції без жодних на те підстав, не допустити до неї адвоката і заборонити право на телефонний дзвінок.

Олексій Вєренцов розповів, що 12 жовтня під час акції протесту під стінами Львівської обласної прокуратури спершу його покликали правоохоронці, схопили за руки й потягли у райвідділ міліції, але відпустили. Однак уже наступного дня правозахисника доставили в опорний пункт Галицького райвідділу, оформили адміністративне затримання і протягом доби утримували в камері.   Також у райвідділ міліції доставили учасника акції, пенсіонера Ігоря Танячкевича, який брав участь у пікетуванні тому, що працівники прокуратури зволікають роками з розглядом його справи.

Олексій Вєренцов і Ігор Танячкевич розповіли, що до них не допустили адвоката і добу тримали в жахливих антисанітарних умовах. У них вилучили документи, гроші, телефони, а в камері утримання було холодно і брудно. Вони одразу оголосили голодування.

Громадських активістів затримали незаконно – адвокат

Адвокат Української Гельсінської спілки з прав людини Олег Мицик наголошує, що громадських активістів затримали незаконно і наводить численні аргументи. Мітинг не був заборонений, оскільки представники організації «Вартові закону» ще у серпні повідомили мерію про те, що кожного вівторка з 17 серпня до 1 листопада протягом двох з половиною годин протестуватимуть під стінами прокуратури з гаслом «Геть корупцію з прокуратури!» А за дві години до початку події 12 жовтня мерію теж поінформували про пікет.

Згідно статті Конституції і рішення Конституційного суду ще від 2001 року не встановлено жодних термінів щодо подання інформації до органу місцевої влади про акцію. У райвідділі міліціонери написали кілька різних протоколів. За словами адвоката, правозахисник не чинив опору міліції, як це спершу повідомляли правоохоронці, не перешкоджала акція і громадському порядку, бо учасники протесту проводили захід на тротуарі. Окрім цього суддя не врахувала час, який Вєренцов і Танячкевич провели під вартою в райвідділі. Відтак люди були арештовані на добу більше, ніж це було передбачено покаранням.

«Можна лише уявити, що відбувається зі звичайними людьми, якщо міліція дозволяє собі такі дії з правозахисником. Це уже стало системою затримати людину за те, що вона буцімто чинила опір. Ми маємо десятки таких справ. Цією справою ми хочемо створити прецедент. Не можна так облудно робити», – наголосив у коментарі адвокат.

Якщо Львівський апеляційний суд не задовольнить скаргу громадських активістів, то вони звернуться з позовами у Європейський суд з прав людини.

Фото з сайту: http://www.radiosvoboda.org

В Україні проблема інвалідності набула особливої гостроти. Упродовж п’яти останніх років населення України зменшилося на 2%, а кількість інвалідів зросла на 5,5% і на початок 2010 року становила 2,6 млн осіб, або майже 6% загальної кількості населення.

Про це ZAXID.NET повідомили в прес-службі Рахункової палати.

Україна, яка є членом Ради Європи, приєднавшись у 2007 році до Європейської соціальної хартії, зобов’язалась активно сприяти зайнятості інвалідів, їх професійній орієнтації і навчанню, створювати умови для використання праці інвалідів у звичайному виробничому середовищі, а там, де це неможливо, створювати спеціальні робочі місця і підприємства.

Реалізація державних програм, спрямованих на підвищення зайнятості інвалідів, стала предметом аудиту Рахункової палати України. Його проведено за єдиними європейськими стандартами спільно з вищими органами фінансового контролю Польщі, Болгарії, Чехії, Німеччини, Румунії, Словаччини, Словенії, Туреччини та інших європейських країн.

Колегія Рахункової палати відзначила неефективну роботу Міністерства праці та соціальної політики України як головного органу в системі центральних органів виконавчої влади, на який покладено функції з формування та реалізації державної політики у сфері професійної реабілітації та зайнятості інвалідів. Упродовж 2006-2009 років та І півріччя 2010 року основні завдання Державної програми розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року не реалізовано.

Головне завдання у сфері професійної реабілітації – забезпечення конкурентоспроможності інвалідів на ринку праці і їх працевлаштування – залишається невирішеним. Кількість інвалідів працездатного віку перевищує 1,5 млн. осіб. У 2008-2009 роках рекомендації медико-соціальних експертних комісій із працевлаштування отримала майже половина з них, однак на початок 2010 року в Україні в межах законодавчо встановленого роботодавцям нормативу з працевлаштування інвалідів (4%) працювало лише трохи більше ніж чверть інвалідів.

Тільки 56% роботодавців, зареєстрованих у Фонді соціального захисту інвалідів, дотримуються законодавчо встановленого нормативу з працевлаштування інвалідів. Переважна більшість бюджетних установ ігнорує реєстрацію у Фонді, подання звітності з працевлаштування, а відтак і виконання нормативу. Із 51,3 тис. бюджетних установ, наявних у базі Пенсійного фонду України, зареєструвалися у Фонді соціального захисту інвалідів та подали до нього звітність менше половини, а норматив виконують лише 11,3 тис. таких установ.

План створення у 2007-2011 роках робочих місць для працевлаштування інвалідів за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів на початок ІІ півріччя 2010 року виконано, за даними Фонду, на 78%: створено понад 9 тис. робочих місць. Водночас аудитом встановлено, що створення багатьох із них було формальним і документально непідтвердженим, а, отже, виконання показників Плану завищено.

Безробіття серед інвалідів росте. Робочі місця на спеціалізованих підприємствах громадських організацій інвалідів УТОГ і УТОС скорочуються. Не реалізуються і заходи з розвитку серед інвалідів підприємництва, застосування надомної праці, що перешкоджає зайнятості насамперед осіб із тяжкими вадами здоров’я.

Мінпраці не завершило формування централізованого банку даних з проблем інвалідності як єдиної системи збору та узагальнення статистичних даних. Статистична звітність та адміністративна інформація збирається різними державними органами відокремлено, має різну методологічну базу збору первинних даних, що унеможливлює їх порівняння і аналіз для визначення потреб інвалідів. Тому на загальнодержавному рівні неможливо визначити актуальну потребу в реабілітаційних заходах та відстежити їх результативність.

Як свідчать результати аудиту, кількість працевлаштованих інвалідів з кожним роком зменшується як через небажання роботодавців працевлаштовувати їх, так і через низьку активність самих інвалідів. Отже, необхідні заходи державного регулювання, спрямовані на економічне стимулювання роботодавців щодо працевлаштування інвалідів, а також на запровадження нових форм працевлаштування.

На Колегії Голова Рахункової палати В.К. Симоненко зазначив, що основні причини виявлених аудиторами проблем – це відсутність з боку Мінпраці належної координації та організації діяльності державних органів, відповідальних за професійну реабілітацію інвалідів, а також ігнорування міністерством та Фондом соціального захисту інвалідів висновків і пропозицій Рахункової палати за результатами попереднього аудиту.

Присвоєння справі Руслана Забілого грифу «цілком таємно» є спробою обмежить право на захист історика і уникнути громадського контролю. Таку заяву зробив виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський.

«Така практика засекречування відсутня в демократичних країнах, у такий спосіб працювало тільки КДБ. У демократичній державі кримінальний процес має бути відкритим», – сказав Яворський.

Керівник УГС підкреслив: «засекречування кримінальної справи – це спроба обмежити право на захист історика Руслана Забілого, оскільки йому буде потрібен адвокат, який має допуск до державної таємниці, і тому це є порушенням ст. 6 Європейської конвенції з прав людини».

«Очевидно, що гриф «цілком таємно» наклали навмисно, щоб обмежити громадський контроль за цією справою», – додав Яворський.

Нагадаємо, сьогодні стало відомо, що справі історика Руслан Забілий присвоєно статус державної таємниці. 8 вересня в Києві співробітники СБУ незаконно затримали директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (Львів). Працівники СБУ без будь-якої санкції суду і з численними порушеннями процесуального законодавства вилучили у нього ноутбук і два зовнішніх жорстких диска. У цих носіях інформації, окрім наукових досліджень самого Руслана Забілого, містилися електронні копії історичних матеріалів та архівних документів.

Від УГСПЛ: нагадаємо, що з приводу затримання Забілого Українською гельсінською спілкою з прав людини було оприлюднене відкрите звернення з вимогою припинити полювання СБУ на істориків http://helsinki.org.ua/index.php?id=1284145089

Перебіг подій викладений в заяві про злочин на ім’я Прокурора міста Києва

21 жовтня в цей блог з моїх слів постили різні люди, яким я надала пароль внаслідок загальновідомих обставин непереборної сили, внаслідок чого виникли деякі помилки.

На жаль, я не взяла сьогодні з собою ноутбук; спокійно їхала додому після ранкової ділової зустрічі, але дзвінок чоловіка змусив мене розвернутись та поїхати в Подільське РУ ГУ. Мій чоловік перебував сьогодні в Канєві, де він захищає нещасного простолюдина Кучу, якого розстріляв скажений барин суддя Вовк – під зневажливе – «ах ти тракторист»!

Подальший перебіг подій викладений мною в заяві про злочин на ім’я Прокурора міста Києва, яку я і пропоную вашій увазі.

Прокурору м. Києва Ударцову Ю.В.

вул. Предславинська, 45/9, м. Київ, 03150.

Адвоката Монтян Тетяни Миколаївни,

02095, м. Київ, вул. Срібнокільська, б. 14а, кв. 23, тел. 050-676-36-83

ЗАЯВА про злочин

Я, адвокат Монтян Тетяна Миколаївна, 21.10.2010 року прибула в Подільске РУ ГУ МВС України в місті Києві для здійснення захисту клієнта – Роднєнок Марини Єгорівни, затриманої невідомо ким та невідомо на яких підставах, приблизно о 12 годині дня. Про затримання даної особи мені повідомив мій чоловік, адвокат Василенко Юрій Олександрович, якому подзвонив якийсь чоловік та повідомив, що «ми Роднєнок затримали та зараз відвеземо в Херсон».

Мій чоловік поінформував мене, що наразі оскаржує постанову про порушення кримінальної справи відносно Роднєнок М.Є. В Суворівському районному суді міста Херсона, але вже протягом чотирьох засідань співробітники міліції та прокуратури відмовляються надавати матеріали справи суду. Суть справи, за словами мого чоловіка, полягає в тому, що ця жінка декілька років тому взяла кредит по якійсь «неправильній» довідці про доходи, але відразу повернула цей кредит, банк ніяких претензій до неї немає; строки давності притягнення її до кримінальної відповідальності давно закінчилися; максимальна міра покарання, навіть якщо строки не закінчилися б – лише обмеження волі, а тому йому не зрозуміло, хто і навіщо переслідує в Херсоні цю жінку, залякує її та погрожує тюрмою та вбивством.

Всі нижчезазначені події відбувались біля приміщення чергової частини райуправління та в приміщення для затриманих.

При спробі з’ясувати, де знаходиться моя клієнтка, керівництво райуправління (за повідомленням осіб, які знаходилися в черговій частині) зі мною розмовляти відмовилось; про те, де перебуває мій клієнт, мені ніхто не повідомив. Я подзвонила по «телефону довіри», який знаходиться біля черговою частини, та повідомила обставини – про те, що мене не допускають до клієнтки, про те, що клієнтка скаржиться на те, що її прикували наручниками та б’ють, прізвища моє та клієнтки, тощо.

Також я подзвонила в прокуратуру Подільського району та розповіла те, саме, що і по телефону довіри, але усне повідомлення у мене прийняти відмовились і порадили прийти особисто. Я пояснила, що не можу прийти особисто, оскільки в мою відсутність мою клієнтку невідомі особи, які її безпідставно затримали, не склавши про це ніяких документів – можуть вивезти її в невідомому напрямку та фізично знищити. Мені порадили все одно прийти особисто, і тоді я порадила навідати прокуратуру та залишити там заяву чоловіку моєї клієнтки, що він і зробив.

Приблизно о 15.10 год. я побачила, як невідомі мені особи (скоріш за все співробітники міліції) намагаються вивести мою клієнтку з райуправління, при цьому на клієнті я бачила сліди побиття, а сама вона була у надзвичайно щільно вдягнутих наручниках, від чого її руки набухли, і в них видимо припинився кровотік. Вона плакала та скаржилась на те, що її били шестеро міліціонерів, попередньо прикувавши наручниками. Особи, які намагалися вивести клієнтку з райуправління, не назвали своїх імен чи підстав для затримання та багаточасового утримання моєї клієнтки в наручниках без складання будь-яких процесуальних документів. Чоловік затриманої намагався перешкодити виведенню її з райвідділу, за що також був побитий співробітниками міліції.

В цей час клієнтка втратила свідомість та впала на підлогу. Після цього співробітники міліції за ноги потягнули її по підлозі коридору. Я спробувала рушити за нею, але особа, яка заявила, що є заступником начальника РУ ГУ, перешкодила мені в цьому, незважаючи на те, що я пред’явила адвокатське посвідчення та ордер адвоката на представлення інтересів Роднєнок М.Є. Ця особа попередила мене, що, якщо я продовжуватиму наполягати на тому, аби бути разом з клієнткою, то таки опинюсь разом з нею – за гратами. Я заявила, що бути разом з клієнткою є моїм адвокатським обов’язком, і попередила, що він скоює злочин, передбачений статтею 374 КПК України «Порушення права на захист», та статтею 397 «Втручання в діяльність захисника чи представника особи».

Від цих слів ця особа в повному сенсі цього слова озвіріла та віддала наказ співробітниками міліції помістити мене в «абізяннік», що і було зроблено співробітниками міліції із застосуванням до мене фізичного насильства. Я при цьому просто сіла на підлогу, і їм довелося тягнути мене по підлозі аж до камери. Затримання сталося приблизно о 15:30, а протокол затримання почали складати лише о 17:20. Остаточно мене звільнили лише о 18:10.

Додатково хочу пояснити, що звинувачення мене в телесюжеті з боку цієї особи, що я нібито «покусала» йому палець, абсолютно не відповідає дійсності і є цинічною брехнею, оскільки, якщо б я хотіла нанести йому тілесні ушкодження, то я знайшла б для цього інші способи, оскільки професійно володію бойовими мистецтвами.

Моїх родичів про моє затримання ніхто не повідомив; біьше того – журналістам та колегам протягом першої години після мого затримання в черговій частині відповідали, що «затриманої Монтян у них немає». Весь цей час четверо моїх неповнілітніх дітей (двоє 1997 р.н., 1999 р.н. та 2002 р.н.) залишались без будь-якого нагляду дорослих, оскільки мій чоловік в цей час знаходився на виїзному засіданні за межами міста Києва.

Коли в райвідділ приїхали адвокати з Комітету захисту професійних прав адвокатів Ради адвокатів міста Києва, вони спілкувалися зі мною та викликали керівництво РУ ГУ, ще протягом приблизно години, і лише після цього щодо мене почали складати протокол про затримання мене, а також – протокол про нібито вчинення мною адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КупАП. Цього правопорушення я не скоювала і скоїти не могла навіть гіпотетично, тому що ніяких ЗАКОННИХ розпоряджень жоден співробітник міліції мені не віддавав.

Зазначені події, свідчать про можливе вчинення щодо мого клієнта та мене самої злочинів, передбачених ст. ст. 375 «Порушення права на захист» (оскільки мало місце недопущення захисника до затриманої особи) та 397 КК України «Втручання в діяльність захисника чи представника особи» (оскільки мені чинилися перешкоди у здійсненні правомірної діяльності захисника затриманої особи по наданню правової допомоги).

Відповідно до окремих положень ст. 97 КПК України, прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.

На підставі викладеного та у відповідності до ст. ст. 94 – 97 КПК України, –

ПРОШУ:

1.Перевірити дану заяву.

2.Прийняти рішення про порушення по даному факту кримінальної справи, за ознаками злочинів передбачених ст. ст. 374, 397 КК України.

Додатки:

1. Копія Ордеру.

2.Копія Свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

3.Ордер адвоката Овода Р.В. на захист моїх інтересів.

21 жовтня 2010 року Адвокат Монтян Т.М.

Ось відео, яке я зняла в райвідділку:

Українська влада отримала оцінку відповідності проведеної судової реформи європейським стандартам. На своєму засіданні, яке відбулося 15— 16 жовтня 2010 р., Венеціанська комісія ухвалила висновки щодо законів України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження».

Перший висновок, який необхідно зробити за результатами засідання Венеціанської комісії, — це визнати помилковим остаточне ухвалення Закону «Про судоустрій і статус суддів» без проведення його попередньої експертизи у Венеціанській комісії.

Нагадаю, що співдоповідачі Моніторингового комітету Ради Європи у своєму звіті ще в червні нинішнього року наголошували на необхідності обов’язкового отримання висновку Венеціанської комісії перед остаточним схваленням парламентом ключових законопроектів, особливо тих, прийняття яких визначено першочерговим для виконання зобов’язань України перед Радою Європи.

Венеціанська комісія в особі її секретаря пана Маркерта 30 червня нинішнього року, отримавши попередні коментарі членів Венеціанської комісії щодо законопроекту «Про судоустрій і статус суддів», у яких уже було висловлено серйозні зауваження стосовно змісту майбутнього закону, також наполегливо закликала органи влади України «надати більше часу для аналізу та дискусії щодо цього законопроекту як для європейських експертів, так і в Україні, з тим, аби бути впевненим, що законопроект справді відповідає задекларованій у ньому меті — забезпечити одночасно незалежність та ефективність правосуддя». І не ухвалювати його як закон ще до закінчення парламентської сесії.

Лейтмотивом цих заяв було те, швидкість у проведенні реформ не може досягатися за рахунок їхньої якості. Надто якщо це стосується однієї з ключових реформ, необхідних для виконання взятих Україною зобов’язань перед Радою Європи, — реформи правосуддя.

На жаль, до цих рекомендацій європейських структур не дослухалися. Мотиви наводилися різні. Одні говорили про те, що ми подамо на експертизу закон уже після його прийняття, бо, мовляв, Венеціанська комісія працює дуже довго, а в нас немає часу. Інші представники влади договорилися до того, що взагалі не бачать потреби подавати законопроект на експертизу до комісії, оскільки «мы принимаем законы для своего государства, для людей, которые здесь живут. Мы ориентируемся на мировой опыт, в том числе на европейский, но догмой для нас какое-то слово из-за границы не должно быть».

Проте головним аргументом недоцільності попередньої експертизи законопроекту стало те, що в процесі його підготовки було враховано практично всі зауваження Венеціанської комісії в рамках чинної Конституції (хоча штучність і нефаховість цього «врахування» були і залишаються очевидними).

Мабуть, саме з цієї позиції і варто розпочати аналіз висновку Венеціанської комісії, ухваленого на її останньому засіданні. Адже комісія справді неодноразово проводила експертизу законопроектів, спрямованих на реформування правосуддя в Україні. Фактично дороговказом для авторів судової реформи мав стати висновок Венеціанської комісії, прийнятий у березні 2010 р., щодо законопроекту «Про судоустрій і статус суддів», який вносився на розгляд парламенту попереднім президентом України. Але, на жаль, таким дороговказом для вітчизняних законодавців він не став.

У своєму висновку, ухваленому 15 — 16 жовтня 2010 р., Венеціанська комісія відзначила, що, хоча багато положень закону вдосконалено, порівняно з попереднім законопроектом, основні критичні зауваження, викладені у попередньому висновку, залишаються актуальними (пп. 8, 124 висновку). При цьому ці зауваження стосуються не тільки тих положень закону, котрі потребують внесення змін до Конституції України. Зокрема, не було враховано зауваження Венеціанської комісії, які стосувалися необхідності вилучення положень, що можуть бути розцінені як посягання на незалежність суддів шляхом позапроцесуального впливу на розгляд ними конкретних справ (пп. 12, 37, 129.6, 129.10 висновку). Не повною мірою враховано рекомендацію Венеціанської комісії про те, що Державна судова адміністрація та питання підготовки суддів мають належати судовій владі (пп. 49, 108, 109, 128.3, 129.13, 129.25, 129.26 висновку). Венеціанська комісія відзначила також, що актуальними залишаються її попередні зауваження щодо системи суддівського самоврядування. Як зазначає Венеціанська комісія, «є небезпека, що задекларовані завдання суддівського самоврядування і задекларовані функції органів суддівського самоврядування існуватимуть лише на папері» (пп. 91—97 висновку).

Отже, можна констатувати, що заяви про повне врахування під час підготовки проекту закону висновків Венеціанської комісії, м’яко кажучи, крім іншого, не зовсім відповідали дійсності.

Однак переважно критичні зауваження Венеціанської комісії викликали не ці невідповідності, а саме новели, запропоновані й реалізовані авторами закону.

Найбільше занепокоєння Венеціанської комісії викликали положення закону, якими радикально звужено роль Верховного суду України та розширено повноваження Вищої ради юстиції у процесі призначення та звільнення суддів, а також здійснення дисциплінарного провадження щодо них, з огляду на те, що склад цього органу не відповідає міжнародним стандартам.

Позиція Венеціанської комісії щодо зниження статусу ВСУ — категорична. Як зазначається у рішенні комісії, «складно уникнути висновку про те, що умисна спроба зменшити повноваження Верховного суду перебуває далеко за межами бажання створити більш ефективну судову систему. Конфлікт між виконавчою і судовою владою може бути нормальним і навіть здоровим явищем за умови переважання атмосфери взаємної поваги. Її відсутність створює загрозу подальшому існуванню суспільства, заснованому на верховенстві права». Більше того – під час засідання йшлося про те, що демонстроване відношення до ВСУ перекреслює всі позитиви законодавства про судоустрій і статус суддів.

Європейські експерти відзначили, що передбачені процесуальним законодавством повноваження ВСУ фактично позбавляють його можливості впливати на судову практику. А це далеке від ідеї Верховного суду, який зазвичай дає прецедентне тлумачення закону і в такий спосіб готує ґрунт для однакового застосування закону всіма судами (пп. 31, 125 висновку).

Венеціанська комісія рекомендує розширити юрисдикцію ВСУ, щоб він відповідав своєму конституційному статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. Нагадаю: цей статус був і є незмінним в обох редакціях Конституції – 1996-го
і 2004 років. Зокрема надати йому повноваження щодо вирішення колізій між рішеннями вищих спеціалізованих судів і в питаннях процесуального права, а також самому вирішувати питання про прийнятність скарг щодо неоднакового застосування закону. Звичайно, пропонована колегіальна форма роботи Верховного суду при розгляді кожної справи також потребує змін.

Не менш категоричними є й висновки щодо положень Закону «Про судоустрій і статус суддів», а також Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження», якими розширено повноваження Вищої ради юстиції.

Венеціанська комісія черговий раз відзначила, що передбачений Конституцією України порядок формування ВРЮ не відповідає міжнародним стандартам, оскільки не забезпечує присутності в цьому органі більшості суддів, призначених самими суддями. Комісія наполягає на тому, що, за відсутності конституційних гарантій збалансованого складу Вищої ради юстиції, її повноваження мають не розширюватися, а звужуватися і обмежуватися лише тими, які безпосередньо визначені Конституцією України. Зокрема це стосується й передбаченого Законом «Про судоустрій і статус суддів», але не закріпленого в Конституції України повноваження призначати суддів на адміністративні посади.

Венеціанська комісія також вважає, що існують фундаментальні проблеми у системі призначення та звільнення суддів, незважаючи на деякі вдосконалення. Окрім зауважень, які стосуються ролі в цьому призначенні Верховної Ради України, що не може бути повною мірою усунено без внесення змін до Конституції України, — серйозні застереження висловлені стосовно прозорості процесу добору кандидатів на посаду судді, процедури дисциплінарного провадження та звільнення з посади. Звернено увагу на відсутність об’єктивних критеріїв підвищення суддів по службі, внаслідок чого «підвищення по
службі перетворюється в суто політичне питання, яке вирішується виключно Верховною Радою — органом, якому не годиться оцінювати «кваліфікації, чесноти, здібності та результати праці» суддів (п. 69 висновку).

Загалом, можна констатувати: з висновків Венеціанської комісії випливає, що, попри певні позитивні зрушення, прийняттям закону повністю вирішити проблему політизації та непрозорості процесу призначення, обрання і звільнення суддів не вдалося.

У зв’язку з наведеними зауваженнями Венеціанської комісії, безумовно, залишається актуальною і головна рекомендація Венеціанської комісії — «не обмежувати судову реформу рівнем законодавства, а «провести глибоку конституційну реформу з метою закладення міцних підвалин сучасної та ефективної судової системи у повній відповідності до європейських стандартів» (Висновок від 12—13 березня 2010 р.).

Венеціанська комісія в чергове відзначила необхідність внесення змін до Конституції України. З метою приведення судової системи у відповідність до європейських стандартів має бути передбачено, що: утворення та ліквідація судів здійснюються не президентом України, а законом; потрібно виключити роль Верховної Ради у процесі обрання та звільнення суддів, потрібно змінити склад Вищої ради юстиції, забезпечивши, щоби більшість або принаймні істотна частина її членів були суддями, обраними самими суддями; має бути забезпечено, щоби суддівська недоторканність гарантувалася не Верховною Радою, а справді незалежним суддівським органом; випробувальний термін для першого призначення на посаду судді, якщо він вважається справді необхідним, має бути відносно коротким і становити, приміром, два роки.

Отже, на сьогодні є всі підстави говорити про необхідність вдосконалення конституційних положень, які визначають організацію судової
влади та здійснення правосуддя в Україні, у рамках конституційної реформи. Лише в такий спосіб Україна зможе забезпечити відповідність судової реформи європейським стандартам.

Стосовно Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження», який був прийнятий Верховною Радою України у травні 2010 р., Венеціанська комісія у своєму висновку зазначила, що взагалі незрозуміло, чим викликана необхідність внесення цих змін. Однак, як засвідчив подальший аналіз цього закону Венеціанською комісією, насправді вона чудово зрозуміла його мету і спрямованість. Очевидно, незрозумілим для європейських експертів залишилося лише те, яким чином цей закон наближає Україну до європейських стандартів у сфері правосуддя. Слід сказати, що Венеціанська комісія не відзначила жодного позитивного положення у прийнятому законі.

Звісно, інтерпретувати висновки Венеціанської комісії можна по-різному. Однак загальна оцінка не дозволяє говорити про те, що проведена реформа повною мірою відповідає міжнародним стандартам у сфері
правосуддя та незалежності судової влади.

Насправді на сьогодні основним питанням є, чи будуть враховані, і в який спосіб, рекомендації Венеціанської комісії. У зв’язку з цим необхідно нагадати: ПАРЄ у Резолюції про функціонування демократичних інституцій в Україні від 5 жовтня 2010 р. закликала «органи влади забезпечити, щоб у Законі про судоустрій та статус суддів, а також у Законі про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження було враховано рекомендації або зауваження, викладені у висновках Венеціанської комісії, шляхом внесення відповідних змін до цих законів».

І наостанок. За великим рахунком мене не цікавить, чиї особисті інтереси впливають на зміст і суть реформи судової системи. Очевидно, що такий вплив уже продемонстрував свої негативні наслідки на процес підготовки і реалізації реформи. Якість і ефективність правосуддя залишились там, де і були, при цьому зовнішній імідж держави псується. Другий важливий висновок для України полягає у тому, що потрібно покінчити з практикою прийняття законів сумнівної якості. Є необхідність виконання рішень Венеціанської комісії, а не створення ілюзій цього виконання. Треба нарешті усвідомити – рекомендації комісії потрібні не експертам. Вони є виключно корисними і важливими для нас самих.

Шукаємо провокаторів. Обов’язки – підкидати наркотики і мічені гроші невинним. Полтавські правоохоронці примушують наркозалежних провокувати містян на злочини. Жертвам підкладають наркотики, а згодом саджають їх за збут та виготовлення психотропних речовин.

Відео одного з таких наркоманів-провокаторів зі скаргою на міліціонерів днями поширили в Інтернеті правозахисники. Міліціонери поспішили виправдатись – мовляв наркомани на контакт йдуть добровільно.

Сергій, провокатор: “Моя задача была занести в квартиру наркотики, заготовить у него, подкинуть деньги меченые”.

Сергій уже п’ять років працює провокатором. За вказівкою міліціонерів, підкидає наркотики і гроші полтавчанам. Далі за жертву беруться правоохоронці – ловлять людину, як кажуть, на гарячому.

Сергій, провокатор: “Его ловят, оформляют дело и уже человеку некуда дется. ему шьют – ну весь букет, начиная от хранения, изготовления, сбыт, все”.

З журналістами Сергій погодився зустрітися тільки уночі і на умовах анонімності. Розказує, що працювати на Департамент боротьби з обігом наркотиків почав, коли сам попався на психотропних речовинах. Правоохоронці поставили його перед вибором – або підставляє усіх, на кого вкажуть, або сідає до в’язниці. Нині на рахунку Сергія понад сотня сфальсифікованих справ. Міліціонери використовували його і як провокатора, і як свідка. Доходило до смішного.

Сергій, провокатор: “Нам дают меченые деньги при свидетелях, при понятых дают шприцы пустые, но нам не надо идти к наркоману. Мы, как закупники, постояли за углом, нам дали на выдачу, чтоб выдать при понятых, воду или тот же чай, мы при понятих отдаем – и якобы скупились”.

А це одна із жертв Сергія. Володимир поплатився, коли влітку впустив до квартири колишнього друга з наркотиками. Тепер йому загрожує до п’яти років за ґратами.

Постраждалий: “Так можна проехаться в такси – я оставлю пакет, позвоню в милицию, назову номер и скажу: идет распространение. Так само можна посадить ни за что”.

Справа Сергія набула розголосу, коли в інтернеті з’явилося його звернення до Міністра внутрішніх справ. Чоловік зголосився назвати усіх правоохоронців, які змушували його порушувати закон. Полтавські міліціонери поспішили виправдатися.

Юрій Силаєв, начальник Департаменту зв’язків з громадськістю УМВС у Полтавській області: “Жодного вербування з боку працівників міліції таких осіб не здійснюється, вони добровільно надають інформацію про місця, де вони самі купують собі наркотики”.

Та звідки у колишнього наркомана мобільні телефони оперативників, ба навіть начальників полтавських райвідділків, правоохоронці не пояснюють. П’ятий канал вирішив зателефонувати за одним із номерів.

Журналіст: “Это оперуполномоченный Алексей?”

Правоохоронець: “Да”.

Журналіст: “Вас беспокоит журналист 5 канала”.

Правоохоронець: (сміється).

Журналіст: “Я вам дзвоню за скаргою мешканця вашого міста, він каже, що ви змушували його підкидати наркотики. Ви можете це якось прокоментувати?”

Правоохоронець: “Могу прокоментировать, могу три слова вам сказать: идите вы на х..”.

Інший правоохоронець говорити погоджується, проте від звинувачень відхрещується. І надавати журналістам справи, у яких брав участь Сергій, не хоче.

Правоохоронець: “Громадськості ці справи надати не можу – оскільки вони засекречені були”.

Правозахисники упевнені – таких як Сергій, на міліцію працює багато. Та у більшості випадків – вони бояться  заявити про правопорушення.

Андрій Діденко, правозахисник: “Ці люди загнані в такі рамки, що їх життя змушує безпосередньо залежати від наркотиків, і їх використовують міліціонери так в широкому масштабі власне задля своїх власних потреб”.

Тим часом на сторінках полтавських видань мало не щодня публікують звіти про нові досягнення міліціонерів, які викривають наркопритони та нарколабораторії у квартирах містян.

В Галузевому державному архіві СБУ є кримінальні справи на засуджених письменників і оперативно-розшукові на тих митців, що пішли на співпрацю із режимом. Ці документи чудово показують, як спецслужби контролювали життя митців.

Спільною рисою усіх тоталітарних режимів є бажання цілковито контролювати суспільні процеси.

Воно поширюється на політичну сферу, виливаючись в однопартійну систему та існування політичної поліції. На соціально-побутову, проявляючись у різних приписах та інструкціях, які грубо втручалися у приватне життя громадян, регламентуючи його.

Звичайно, контроль повинен був поширюватися і на культуру, чи не найбільш небезпечну для режиму сферу, бо вона за визначенням передбачає свободу самовираження і не підлягає жорсткому контролю.

Натомість для ідеологів і практиків тоталітаризму культура повинна була залишатися всього лиш інструментом пропаганди та впливу на населення. Така «культура» – своєрідний пряник, який поруч із батогом (репресіями) мав утихомирювати суспільне незадоволення, що періодично з’являлося.
З цього погляду ставлення комуністичних режимів до культури та її діячів, попри певні національні особливості, було в цілому однаковим на всьому терені, охопленому радянським впливом після Другої світової війни.

Найбільшою особливістю протистояння режиму проти культури в Україні була його тривалість (понад сімдесят років) і завзятість (десятки, а то й сотні тисяч знищених фізично діячів культури, і незчисленна кількість покалічених духовно).

Україна стала тим експериментальним майданчиком, на якому комуністичний режим набував досвіду приборкання і знищення культури.
Протистояння тут почалося задовго до завершення Другої світової війни, відразу після ліквідації УНР у 1921 році. Саме кінець 20-х – 30-ті роки минулого століття стали часом найбільш кривавих жнив у ліквідації української культури.

Спочатку цензура і утиски творчості, згодом залякування митців, їх духовне ламання, а відтак і брутальне фізичне знищення через табори та страти. Методологію, апробовану в Україні у 20-30-ті роки, після 1945 року використовували для встановлення тоталітарних режимів у Польщі, Німеччині, Угорщині та інших країнах комуністичного блоку.

УРСР як дуже своєрідне, квазідержавне утворення стало результатом своєрідного компромісу двох сил, що активно боролися між собою у 1917-1921 роках – українського національного руху та російського більшовизму.
Перший з них зазнав мілітарної і політичної поразки у протистоянні – українську державність у формі УНР було ліквідовано. Та все ж не можна було говорити про цілковиту перемогу більшовизму в Україні.

Для утримання своїх позицій на цих теренах більшовики, які зустріли шалений опір населення, змушені були піти на поступки, однією з яких і було створення хоч комуністичної, та все ж – бодай за формою – національної республіки.
Велика частина поступок стосувалася культурної сфери, які в сукупності вилилися в так званий процес українізації.

Детальніший погляд на українізацію читайте в розділі “Дайджест”
Проводячи його, радянська влада ставила собі за мету здобути симпатії місцевого населення, яке вперше після сотень років колоніального минулого отримало можливості розвитку власної мови, літератури, театру, образотворчого мистецтва.
Несподівано для комуністів цей процес спричинив справжній культурний вибух серед українців, який проявився в появі цілої плеяди письменників та поетів, художників та діячів театрального мистецтва.

Представники української культури того часу зуміли творчо поєднати національні мотиви з передовими культурними тенденціями Європи.
Серед них, до прикладу, засновник новітньої школи українського живопису Михайло Бойчук, новатор театрального мистецтва і засновник філософського театру «Березіль» Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Юрій Клен та десятки інших письменників та поетів, об’єднаних у різні літературні об’єднання, що творили новітню українську літературу і вписували її у загальноєвропейський культурний процес.

На думку багатьох дослідників, українська культура за одне десятиліття з 1921 до 1931 року спромоглася не лише надолужити спричинене кількасотлітнім колоніальним становищем відставання, але й витворити найкращі зразки світового рівня.

Культурний спалах 20-х років став своєрідним реваншем українського національного руху, який, зазнавши поразки в політичній та військовій площині, почав активно перемагати режим у культурній. При цьому культурницькі погляди окремих діячів того часу почали набувати політичних рис.

Одним із ключових в тодішньому українському культурному дискурсі стало сформульоване українським письменником Миколою Хвильовим гасло «Геть від Москви!».
Тому більшовики завдали удару у відповідь, практично знищивши феномен української культури 20-х років, зокрема через фізичну ліквідацію його творців. Тільки у 1934 році репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України – це в час, коли до піку терору ще було далеко.

Своєрідним фокусом трагедії української культури цього періоду стало 3 листопада 1937 року, коли до двадцятої річниці Жовтневої революції за вироками позасудових органів були розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Яловий та інші.

Загалом в один день було страчено понад 100 представників української інтелігенції. Знищення не обмежилися цим днем і тривали після нього.
Окремі діячі культури, такі як поети Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан та інші, пішли на компроміс із владою. Їм було збережено життя, проте позбавлено свободи творчості і використано у ролі трубадурів режиму.

Попри їхні постійні запевнення у  своїй лояльності, радянська влада ніколи не довіряла їм, залишаючи під постійним пильним наглядом спецслужб. Практично на кожного з них спецслужби завели спеціальні справи, в яких накопичувалися компрометуючі матеріали.
Ці матеріали згодом служили інструментом впливу на того чи іншого митця, а часом, як це сталося, наприклад, із відомим українським гумористом Остапом Вишнею, підставою для репресії через втрату лояльності до режиму.

Всесвітньовідомий юрист, автор терміна «геноцид» Рафаель Лемкін ліквідацію творчої еліти України в 20-30-х роках вважав елементом ширшої політики винищення, а саме радянським геноцидом українців. «Перший удар, – пише він у статті про цей період, – спрямований на інтелігенцію – мозок нації, щоб паралізувати решту організму».
Іншими кроками геноциду стали ліквідація національної церкви та масове винищення голодом 1932-1933 років основних носіїв українського національної ідентичності – селян. Таким чином, зламана духовно і фізично Україна мала стати інтегральною частиною радянської імперії.

Погляд закордонного історика на Голодомор читайте у розділі “Інтерв’ю”
В 1939 році Радянський Союз поширив свої володіння, зокрема за рахунок приєднання західноукраїнських земель, що до того належали Польщі. Протягом двох років (1939-1941) Західна Україна пройшла пришвидшений курс встановлення комуністичного режиму із притаманними йому репресіями проти політичних та громадських діячів і людей мистецтва.

Жорстока окупаційна політика СРСР врешті призвела до спалаху масового збройного повстання місцевого населення, яке тривало до середини 50-х років. Боротьба Української повстанської армії більше проявилася у народній культурі (сотнях народних пісень, відомих до сьогодні), аніж у професійній.
Проте й серед її учасників були люди, що писали прозові та поетичні твори, підпілля навіть видавало їх окремими збірками. Та все ж цей період був передусім часом збройної боротьби, а як відомо, коли звучать гармати, музи мовчать.

Після розгрому збройного підпілля головною силою спротиву тоталітарного режиму у 60-80-ті роки знову стає творча еліта. Масові повстання політичних в’язнів у концтаборах ГУЛАГу в 1953-1954 роках, революція у Будапешті 1956 року, заворушення у Польщі змусили радянський режим піти на лібералізацію і послабити тиск. Завдяки цьому українська культура знову поступово почала відроджуватися і швидко виходити поза рамки, визначені режимом під назвою «соцреалізм».
Черговий культурний спалах вилився у явище шістдесятництва (особливо яскраве в літературі, образотворчому мистецтві, кіно), яке теж дуже швидко почало зазнавати на собі репресії з боку влади і змушене було перейти по суті в підпілля, видаючи власні твори у так званому самвидаві.
У такий спосіб режим штовхав багатьох митців, що не ставили собі за мету жодних політичних цілей, у політичну опозицію, перетворював їх в активних діячів дисидентського руху.

І хоч у цілому розмах репресій 60-80-х років не набув масштабів 20-30-х років, українська культура зазнала дуже серйозного удару.
Репресії проти окремих її діячів не обмежилися утисками у творчій сфері (цензурування, заборона друку), а вилилися в серйозний психологічний пресинг, гоніння через офіційну пресу як зрадників. Їх оголошували психічно хворими і запроторювали до спеціальних психіатричних закладів, до тюрем та таборів, і навіть ліквідували фізично.
При цьому, на відміну від репресій 30-х, мова йшла не про смертні вироки, оголошені режимом, а про «тихе» фізичне усунення неугодних. Так, після кількаразового жорстокого побиття невідомими у 1963 році помер поет Василь Симоненко, у 1970 році за досі нез’ясованих обставин вбита художниця Алла Горська, в 1979 знайдено повішеним композитора Володимира Івасюка.

Показовою для цього покоління є доля відомого українського поета та дисидента Василя Стуса.
Утисків від комуністичної влади він зазнав уже у 1965 році, коли всією Україною прокотилася перша хвиля репресій проти «шістдесятників», спричинена, зокрема, новим курсом влади під керівництвом Леоніда Брежнєва, яка пішла на згортання хрущовської лібералізації.
Заборона на публікацію творів не зупинила Василя Стуса, він і далі писав, а вірші з’являлися друком у самвидаві чи за кордоном. Тому у 1972 році стався перший арешт, вирок – 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання.

Стус повернувся до Києва у 1979-му, проте на волі перебував недовго. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Перебуваючи у таборах, кількаразово намагався передати на волю власні вірші, за що піддавався суворим покаранням, збірку з близько 300 його віршів знищено табірними наглядачами.

28 серпня 1985 відправлений у карцер Василь Стус оголосив безстрокове сухе голодування.
Помер він при досі нез’ясованих достеменно обставинах у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. У той час новий радянський керівник Михайло Горбачов на весь світ розповідав про «перестройку» і «гласность» у СРСР.

Роки тюрем і таборів не зломили багатьох дисидентів, які, вийшовши на волю, активно включилися у національно-демократичний рух, що наростав в Україні з кінця 80-х років. З одного боку, він був продовженням попередніх етапів українського національного руху, з другого – відголоском загального національно-демократичного руху, що охопив країни Центральної і Східної Європи наприкінці 80-х років.

Оксамитові революції 1989-1990 років завдали непоправних ударів комуністичним режимам у своїх країнах і в загальносвітовому масштабі. Врешті під їх ударами розвалився СРСР, комуністи втратили владу в інших країнах. Остаточною крапкою у цих процесах, яка засвідчила незворотність падіння тоталітаризму в Центральній і Східній Європі, стало проголошення незалежності України в серпні 1991 року.

Більшість із того, про що йшлося у цій доповіді, тривалий час було відомим в Україні та за кордоном виключно завдяки спогадам учасників подій, тих небагатьох, яким вдалося вирватися за межі, підконтрольні режиму.

Тим часом в самій Україні інформація про це ретельно приховувалася в архівах спецслужб, що боролися з діячами культури. Але вони не лише приховувалися в архівосховищах від стороннього ока, але періодично винищувалися.

Прихід до влади Хрущова означав не тільки певну лібералізацію режиму, але й спроби цілковитого знищення слідів його злочинів.
У 1954 році відбулося серйозне чищення архівів з метою знищення документів, які могли пролити світло на злочини режиму. Те саме повторилося у 1990 році, коли керівництво КГБ дало наказ про знищення цілих масивів документів, зокрема матеріалів 5-го Управління КГБ УРСР, яке мало за завдання боротьбу з інакодумцями.
Серед знищеного – надзвичайно цікаві для літературознавців матеріали рецензування художніх творів, які могли б виявити сліди стороннього втручання в авторські оригінали, механіку спотворення першоджерел.

Окремі унікальні документи збереглися до наших днів виключно долею випадку. До прикладу, надзвичайно цікава і насичена інформацією справа-формуляр на видатного режисера і письменника Олександра Довженка містить резолюцію КГБ «матеріали архівної справи-формуляра № 836 на Довженка О. П. знищити як такі, що не представляють оперативної і історичної цінності».

В Україні найцікавіша колекція документів, що стосується протистояння між діячами культури та радянськими спецслужбами, міститься в Галузевому державному архіві Служби безпеки України.
Тут містяться кримінальні справи на засуджених письменників Миколу Зерова, Євгена Плужника, Миколу Куліша, Василя Стуса, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка та десятків інших, оперативно-розшукові на письменників, що пішли на співпрацю із режимом, – Андрія Малишка, Володимира Сосюру, Максима Рильського, Павла Тичину, Юрія Яновського, які чудово показують, як спецслужби контролювали життя митців.

Часом у справах містяться конфіскати з творами, щоденниковими записами, епістолярні матеріали, різноманітні нормативно-розпорядчі документи та звіти спецслужби керівництву комуністичній партії про придушення інакомислення.
Надзвичайно цікавою є колекція документів про так звану операцію «Блок», які розповідають про боротьбу КГБ проти дисидентів у 70-80-х роках.
На жаль, це лише інформаційні довідки спецслужби для керівництва партії. Оригінали справ, на базі яких вони складені (десятки оперативно-розшукових справ на дисидентів, з яких мало б бути видно, як здійснювався нагляд за ними та їх переслідування), знищені.

Попри здобуття Україною незалежності, реабілітацію більшості засуджених радянською владою діячів культури і навіть возвеличення окремих із них у ранг національних героїв, документи, які розповідають про боротьбу проти них, залишалися таємними.

Це було зумовлено насамперед політичними причинами, адже в Україні події 1989-1991 років, попри їх революційний характер, все ж не увінчалися чітким відмежуванням від радянської спадщини. Ба більше, тут відбулося плавне перетікання колишньої комуністичної еліти у керівництво нової держави.

І очевидно, що ця нова/стара політична еліта не була готова говорити ані про переоцінювання минулого, ані тим паче про люстрацію.
Значно інтенсифікувалася еволюція поглядів на українське минуле після 2004 року – очевидно, завдяки істотним політичним змінам на політичному олімпі. До влади прийшли люди вже молодшого покоління, менше прив’язані до радянського минулого, здатні об’єктивніше його оцінити. І найголовніше – вони прийшли до влади в результаті протесту проти «кучмізму», який не приховував своєї прив’язаності до радянського минулого.

Тобто біля владного керма опинилися ті, хто мав можливість на особистому рівні по-новому подивитися на історію і розумів необхідність цього в суспільних масштабах. Протягом 2008 – перших місяців 2010 в Україні вперше започатковано системну роботу з розсекречення раніше таємних документів.
Це вивело дискусії довкола тих чи тих питань українського минулого на якісно новий рівень. І разом з тим неабияк роздратувало Росію, керівництво якої неодноразово видавало офіційні обурливі заяви з приводу процесів в Україні. Адже розсекречені документи викривали страшні злочини тоталітарного режиму, реабілітацією якого активно займається сучасна російська влада.

Публікація документів в Інтернеті, окремих збірниках, створення мережі електронних архівів зробили доступними цілі пласти досі невідомої історії, зокрема історії протистояння режиму проти культури.

Вперше було опубліковано оперативно-розшукову справу на Миколу Хвильового, одну з ключових фігур української культури 20-30-х років минулого століття, яка показує, яким чином спостерігали за відомим українським письменником, як втручалися в його життя та ламали його долю.
Рецензію на публікацію оперативно-розшукової справи Миколи Хвильового читайте у розділі “Книжки” 

Готувалися до друку аналогічна чотиритомна справа про всесвітньовідомого режисера Олександра Довженка, збірник документів із уже згадуваної справи «Блок». Документи з архіву спецслужби стали основою цілого ряду документальних фільмів.
Розсекречені документи використовувалися не лише фаховими істориками та журналістами, вони стали джерелом для натхнення сучасних письменників. Василь Шкляр написав роман “Чорний ворон”. На такі документи опирається і один з кращих українських романів сучасності – книга Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», центральна сюжетна лінія якого розповідає про архіви та секретні документи КГБ.

Зміна політичної ситуації в Україні після президентських виборів 2010 року зупинила усю роботу. Гуманітарна політика нової влади в цілому відзначилася різким поворотом до радянських зразків.
Вона стала радянською як за змістом (реабілітація всього радянського, включно зі спробами виправдання політики Сталіна), так і за формою (є результатом не суспільних дискусій чи обговорень, а вказівок і розпоряджень можновладців). Очевидно, це не могло не позначитися і на роботі з архівами, адже подальше їх відкриття означало подальше засудження радянського минулого.

Новий керівник Служби безпеки Валерій Хорошковський у день свого призначення заявив про припинення роботи із розсекречення та оприлюднення документів, аргументуючи це тим, що «вся правда, яку треба було, вже оприлюднена». 

Почалося системне згортання роботи з архівами, яке викликало засудження в цілого ряду українських та закордонних громадських організацій.
Скорочення доступу до інформації про тоталітарне минуле не лише призупиняє вкрай важливий процес його вивчення та осудження, але й створює можливості для його реабілітації, чи навіть більше, можливості для використання його методів і технологій у сьогоденні.

Як засвідчили наступні дії СБУ та нового керівництва держави, закриття архівів стало лише початком ширшого наступу на права і свободи громадян. Вперше за останніх п’ять років журналісти заговорили про цензуру та утиски свободи слова, громадяни почали виходити на вулиці, захищаючи своє право на мирні зібрання.
Очевидно, як із загальними демократичними правами, так і конкретно із доступом до архівів надто рано підсумовувати результати нової політики. В Україні триває протистояння новосформованого громадянського суспільства із владою, що орієнтується на ганебні зразки тоталітарного минулого.

Якщо влада, використовуючи методологію часів КГБ і активно відроджуючи минуле у сьогоденні, лише заганяє себе у глухий кут, то активні громадяни, навпаки, у минулому черпають натхнення для своєї активності. Адже наші попередники, зокрема діячі культури радянського періоду, протистояли значно страшнішій системі.
І культура врешті перемогла режим.

В основу публікації покладено виступ на міжнародній науковій конференції «Роз’яснення супроти мовчання. Структури державної безпеки, діячі мистецтв та критичний аналіз комуністичних диктатур», яка відбулася  17-19 вересня в рамках Берлінського літературного фестивалю.

Володимир В’ятрович
Історик. Директор галузевого архіву СБУ (2008-2010).

Прийняття більшості важливих кадрових та інших рішень у сфері правосуддя практично повністю пішло в глибоко кулуарну площину

З цієї причини з кожним днем все складніше побачити щось негоже в публічній роботі ключових для суден органів влади. Але обізнаній людині очевидно, що ця ідилічна картинка не витримує прямого зіткнення з реально відбуваються речами.

Ключові питання в судовій системі вирішуються в кулуарній тиші, і за ці рішення ніхто ніколи не понесе відповідальності – такого унікального результату досягла чинна влада за нетривалий період часу. Все це стало можливим завдяки нехитрому інструменту – наочної демонстрації всім без виключення суддям, що недоторканних осіб в судовій системі більше не залишилося. Для цього, природно, знадобилися владні інструменти, які впливові юристи Партії регіонів отримали за рахунок переписування законів, що визначають базові правила гри у сфері правосуддя.

Але факт залишається фактом – навесні і влітку ц.р. були реально звільнені за порушення присяги судді, які до недавнього часу мали значниий рівнь впливу у судовій системі. Мова йде про екс-суддю Верховного суду (ВСУ) Олександра Волкова та екс-суддю і екс-голову Окружного адмінсуду Києва Олега Бачуна. Замикає загальну картину звільнення за порушення присяги екс-судді Київського апеляційного адмінсуду Ігоря Бараненка. Це стало чітким сигналом – жоден суддя як місцевого, так і апеляційного та вищого рівня не може відчувати себе в безпеці, якщо його дії не подобаються діючій владі.

Логіка того що відбувається визначається тим, що долі суддів і керівників судів сьогодні вирішує Вища рада юстиції (ВРЮ) – орган з яскраво вираженою політичною складовою. Дана політична складова проявляється в тому, що у ВРЮ є політичні квоти і що в цьому органі працюють діючі політики. Але оскільки ВРЮ сьогодні фактично стоїть на чолі судової системи, згадані політичні складові неминуче позначаються на житті судів і настроях суддів.

Важливо те, що в останні кілька місяців ВРЮ, а також інші важливі для судів органи (Вища кваліфкомісія суддів (ВККС), парламентський комітет з правосуддя, Державна судова адміністрація і т.д.) демонструють суспільству нудну рутинну роботу. Ніяких гучних конфліктів, скандалів, призначень і звільнень, ніяких серйозних дискусій. Значить, здавалося б, все в судовій системі налагоджується і тепер ситуація в ній буде тільки поліпшуватися.

У це можна було б повірити, якби, припустимо, не суддів, що спокійно пішли у відставку, яких самі ж члени ВРЮ жорстко критикували і серйозно мали намір звільнити за порушення присяги. Яскравий приклад – екс-суддя Господарського суду Києва Максим Нарольський, на якого заступник голови Адміністрації президента Андрій Портнов метав громи і блискавки, звинувачуючи в сприянні рейдерському захопленню книжкового магазину «Сяйво». Але при таких важких звинуваченнях суддя не був покараний звільненням за порушення присяги, а члени ВРЮ так і не спромоглися публічно пояснити свою миролюбну настрій. Все це змушує припускати дві речі: доля пана Нарольський вирішувалася на кулуарному рівні, а «Сяйво» використовувалося для громадського резонансу – відновлювати справедливість у справі цього магазину навряд чи хтось збирається.

Є й інші приклади. Скажімо, до деяких суддів Верховного суду (ВСУ), який прагнув вийти у відставку, високопоставлені прокурори пред’являли вагомі претензії. Але потім цих суддів без подальших пояснень відпустили у відставку поряд з іншими колегами.

При цьому як бути з тим фактом, що раніше члени ВККС докладали багато зусиль, визначаючи професійний рівень кандидата в судді, а сьогодні практично перестали це робити, приймаючи рішення мало не на підставі голою статистики. І що взагалі означають слова голови нового Вищого спеціалізованого суду з цивільних і кримінальних справах Леоніда Фесенко, що дану посаду йому запропонував особисто президент Віктор Янукович. А як же славиться своєю незалежністю ВРЮ, якому сьогодні довірено приймати остаточні рішення щодо призначення та звільнення керівників судів?

Таких прикладів багато, але масштаби і кількість кулуарних рішень і без того зрозумілі. Для представників нинішньої влади ситуація зручна – ніхто не зможе залучити їх до відповідальності за які-то кулуари.

Але проблемне питання перед суддями поставлений – перед ким нести відповідальність? Найбільш правдиву відповідь на це питання дасть ситуація, коли суддя опиниться на перетині інтересів простих українців і влади. Візьмемо гіпотетичну ситуацію – якісь місцеві вибори, де влада хоче продавити свого кандидата, а місцева громада аж ніяк не хоче втрачати конституційне право обирати. Цікаво, суддя в який бік схилиться – до влади, яка може притягнути його до відповідальності, або ж до інтересів простих громадян? Поточна виборча кампанія вже дає відповіді.

У будь-якому випадку, про те, що відбувається за лаштунками на суддівських верхах ясну картину прояснити складно – доводиться задовольнятися тільки обривистими натяками. І тут на перший план виходить позиція українських громадян – чи згодні вони харчуватися ейфорійними заявами нової влади про поліпшення у судах або ж все-таки хотіли б володіти гіркою, але правдивою інформацією про події у судовій системі. Поки що, здається, українське суспільство цілком задовольняє перше.