Право потрапити на прийом до мера Донецька потрібно відстоювати у суді. Донецька міськрада судиться з 21-річним Дмитром Верзиловим, головою Спілки ошуканих вкладників Донеччини. Тиждень тому пан Верзилов разом із іншими ошуканими вкладниками спробували потрапити на прес-конференцію донецького міського голови, щоб допоміг їм повернути кошти, вкладені минулоріч у кредитні спілки. Результат? Пікетувальники опинились у міліції.

Ворошиловський суд Донецька заслухав свідків у справі проти Дмитра Верзилова щодо організації проведення несанкціонованого мітингу ошуканих вкладників у донецькій міській раді 7 вересня цього року. Близько сотні людей зібрались у тісному приміщенні суду, деяким свідкам довелось сидіти на лаві підсудних за гратами.

Однак на засідання не з’явився представник влади – начальник управління зв’язків із громадськістю міськради Донецька Максим Ровінський. Свою відсутність він пояснив тим, що до суду його не запросили. Для судді відсутність позивача стала причиною, щоб оголосити кількаденну перерву у засіданні. Рішення судді викликало обурення серед свідків, які близько 10 хвилин вони не випускали його з зали суду.

Влада погрожувала за мітинги посадити у СІЗО – відповідач

Голові Асоціації ошуканих вкладників Дмитру Верзилову інкримінують проведення несанкціонованого мітингу в стінах міської ради.

Тиждень тому представники організації, яку він очолює, прийшли до мерії, щоб потрапити на прес-конференцію міського голови, втім зустріли опір правоохоронців.

«Виник протест. Люди сіли, прикували себе ланцюгами до огорожі, що на прохідній. Ніхто до нас не вийшов, слухати нас відмовились. Вискочив Максим Ровінський (начальник управління зв’язків із громадськістю), став ображати мене. Сказав, що посадить у СІЗО, якщо не припиняться мітинги», – каже очільник вкладників.

Дмитро Верзилов відкидає звинувачення в організації мітингу. За його словами, люди на прес-конференцію мера зібрались стихійно. Це підтверджує пенсіонерка Ольга Дьякова.

«Я особисто просила міліцію, щоб пропустили на прес-конференцію. Неодноразово сказали, що не можна, і тоді я взяла ланцюг і прикувала себе там у холі», – розповіла пенсіонерка.

Депутатські запити – важка праця для міської ради

Як вже повідомляло Радіо Свобода, ошукані вкладники просять міськраду зробити депутатські запити у прокуратуру і міліцію Донецька, щоб допомогти людям повернути кошти, які вони вклали у кредитні спілки «Добробут», «Либідь» та інші.

За словами Верзилова, міська рада Донецька впродовж останнього року ігнорує вимоги громадян.

Між тим речник міської ради Максим Ровінський, який поскаржився міліції на керівника ошуканих вкладників, переконує, що міськрада не в силі допомогти донеччанам.

Дмитро Верзилов стверджує, що міська влада використовує суд аби тиснути на його занадто активну громадську організацію. Максим Ровінський заперечує можливість тиску і каже, що не погрожував Верзилову. Він натякає на політичний інтерес Дмитра Верзилова у цій справі.

«Мова йде про конкретні проблеми конкретних людей. А особа, що очолює цю організацію, претендує на місце у списку однієї політичної партії, яка відмітилась у боротьбі за права пенсіонерів», – говорить речник міськради.

Наступне засідання Ворошиловського суду Донецька відбудеться через десять днів. За цей час вкладники сподіваються зібрати підписи і подати до суду скаргу на політичне переслідування свого лідера.

Прокуратура Суворовського району Херсона 15 вересня порушила кримінальну справу за фактом спричинення невідомим легких тілесних ушкоджень активісту УГСПЛ, голові херсонського відділу Комітету виборців України, редактору херсонської газети Вільний Вибір Дементієві Білому.

Як повідомив прес-секретар прокурора Херсонської області Федір Самойленко, інцидент стався в приміщенні Херсонського обласного драмтеатру під час проведення публічного щорічного звіту мера Херсона Володимира Сальда.

Прокуратура порушила кримінальну справу за ч.1 ст.125 Кримінального кодексу (умисне легке тілесне ушкодження).

Водночася, постраждалий в ході бійки з Білим бізнесмен Віктор Шевчук заявив, що буде домагатися притягнення політолога Білого до кримінальної відповідальності.

“Я написав заяву про порушення кримінальної справи стосовно Дементія Білого. У мене пошкодження серйозні, не дарма мене зашивали 2,5 години. Я цього так не залишу”, – сказав Шевчук. Бізнесмен зазначив, що не завдавав ударів Білому.

“Хіба так може поводитися інтелігентна людина. Вбігати у залу, кричати. А ми, ті хто там сидів, бидло чи що? Журналіста відтіснили в коридор, де він почав ображати мене і вдарив фотоапаратом. Я його не бив, бо він журналіст”, – сказав він.

Водночас, мер Херсона Сальдо заявив, що стурбований ситуацією навколо інциденту, який стався в холі обласного музично-драматичного театру під час його звіту перед громадою.

“У першу чергу, мене турбує те, що постраждали люди. Незалежно від політичних уподобань, суперечки слід регулювати більш цивілізованими методами. І я зроблю все, що від мене залежить, щоб подібних проблем більше не виникало. Прикро, що політичні пристрасті розпалюються настільки, що люди виявляють агресію один до одного, втягуючись у провокації”, – зауважив він.

“Організовуючи мій звіт, ми намагалися створити максимально зручні умови для представників суспільства, тих, перед ким я звітую. Але коли в робочі моменти потрапляє політиканство, ситуація завжди виходить з-під контролю”, – додав мер Херсона.

За словами Сальда, наступного разу для проведення звіту міського голови буде обрано залу більшої місткості, “щоб максимальна кількість городян змогли долучитися до цього заходу”.

Як повідомлялося, в Херсонському обласному драмтеатрі, де 14 вересня виступав мер Херсона Володимир Сальдо, відбулася бійка, в якій постраждав голова обласного відділення Комітету виборців України, журналіст газети Вільний Вибір Дементій Білий.

Журналіст Ігор Трубаєв заявив Телекритиці, що про звіт Сальда журналісти дізналися лише за день до заходу. Запрошення, за якими можна було потрапити туди, видали тільки співробітникам комунальних служб та представникам міськвиконкому.

Наочні засоби сприяють процесові навчання не тільки дітей. Те, що бачимо на власні очі, переконує краще, ніж будь-які перекази чи коментарі.

У чому саме переконуємось, звісно, залежить від розривом між першим і другим.

І від того, де можна дивитися самим, а де чомусь вирішують за нас, про що маємо знати.

Youtube, на відміну від Першого національного каналу, не керується міркуваннями позитивного чи провладного змісту інформації. Не належить ані голові Служби безпеки, ані іншим представникам чи прибічникам влади.

Саме там, і ще на одному лише СТБ, де не влада вирішує, про що треба знати, можна дивитися, як міліція або допомагає, або стоїть осторонь, коли невідомі нападають на мирних захисників парку Горького в Харкові. А затримують тільки тих, на кого нападали. За відсутністю реальних підстав, звинувачують їх у злісній непокорі працівнику міліції.

Побачите й кілька нападів на журналістів, зокрема, і застосування співробітником УДО сили до журналіста СТБ Сергія Андрушка. Про той напад не можна сказати, що його забули. Розповідали нам навіть про обурення президента: “Президент вважає, що так просто цього залишити не можна – винний має понести кару”.

Обурення обуренням, але 13 вересня прокуратура Києва відмовила Андрушку в порушенні кримінальної справи, і передала його заяву в ГПУ. Нібито після “повної й всебічної перевірки заяви журналіста”.

Уже наступного дня, Youtube, а також нашу правосвідомість, збагатив іще один інцидент. Хоча не все видно з відеокліпу, варто спочатку подивитися, оскільки будь-яке описання цих подій має своє контр-описання. Щоправда, ті, хто дивиться тільки телевізію, не змушені ускладнювати собі життя розбіжностями між версією влади та досвідом власних очей.

Голова Херсонського відділення Комітету виборців України (КВУ) і журналіст газети “Вільний вибір” Дементій Білій хотів послухати звіт міського голови Херсона Володимира Сальдо, та повідомити про його зміст читачам газети та іншим виборцям. Хіба міський голова не має звітуватися перед виборцями?

Втім, виявилось, що влада не тільки знає, про що треба знати, але й про те, кому буде цікаво звіт вислуховувати. Невідомо, як саме підбирали “членів територіальної громади Херсона – вчителів, лікарів, науковців, представників бізнесу” тощо. Але багатьох виборців, та й двох опозиційних депутатів міськради, які самі вирішили, що треба пана Сальдо послухати, не впустили до зали. Хоча із кліпу видно, що є вільні місця.

Цитую КВУ – організацію, яка ані вдома, ані за кордоном, не славиться хуліганськими витівками чи провокаторством: “Після втручання заступника голови Херсонської облдержадміністрації Андрія Яценка Дементія Білого було впустили в зал, але охорона відмовилася допустити туди інших журналістів, а також депутатів міської ради“.

Завдяки відеоклипу ми самі є свідками тої неповаги до прав пересічних, не спеціально підібраних, виборців, що хвилювало голову Херсонського відділення КВУ, й повної відсутності агресії в його поведінці. Бачимо, як його виштовхують із зали.

Далі не знімають, проте є й показання дружини та колег, які, звісно, відразу вибігли в хол.

На превеликий жаль, є й повідомлення на офіційному сайті міської ради – про того самого Дементія Білого:

“Вийшовши до холу, він явно провокував одного зі своїх візаві на конфлікт, використовував нецензурні вирази, після чого вдарив його фотоапаратом по голові. Візаві журналіста, херсонський підприємець Віктор Шевчук, в результаті отримав черепно-мозкову травму з розсіченням.”

Іншу версію події можна прочитати в заяві Української Гельсінської спілки з прав людини, іншої організації без хуліганських звичаїв.

Найбільше непокоїть роль у всьому цьому співпрацівників міліції.

У заяві міськради стверджується, що їх викликали. Хоча слабо віриться, що на подібному заході їх не було й треба було “викликати”. Білий та свідки кажуть, що правоохоронці спостерігали, не втручаюсь, допоки фотоапарат Білого не влучив у носа тому “бізнесменові”, який його бив. Тоді прибігли міліціонери, викликали “швидку” та відправили “постраждалого” в лікарню. Може, тому, маємо тільки фотографію Білого, а не того невідомого, чи охоронця, чи бізнесмена Шевчука, який, за його словами, Дементія “не бив, бо він є журналіст”.

У такому стані Дементія Білого опитували доблесні правоохоронці, допоки йому не стало погано, і довелось викликати “швидку”. Не він наполягав на госпіталізації, як стверджується в заяві, – а лікар.

Співпрацівники міліції, які під час конфлікту стояли неподалік, склали у відношенні Білого протокол “про адміністративне правопорушення за фактом хуліганських дій на громадському заході”.

Наступного дня, 15 вересня, прокуратура Суворовського району Херсона порушила кримінальну справу за фактом спричинення невідомим легких тілесних ушкоджень активісту УГСПЛ, голові херсонського відділу Комітету виборців України, редактору херсонської газети.

Хотілось би вірити, що справу не поховають, і що порушиться питання, чому міліція знову, як у Харкові, служить владі, а не громадянам.

Не завадить, звісно, і запитання: кому саме служить влада?

Підстав для оптимізму, на жаль, немає – забагато накопичилось прикладів безкарності.

У Харкові, незважаючи на міжнародний розголос, на обурення абсолютно незаконною вирубкою дерев і не менш неприпустимими діями та бездіяльністю міліції, ані МВС, ані прокуратура не знайшли порушень з боку правоохоронців.

Це не лише корпоративність на місцях. Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов назвав законним рішення влади Харкова про вирубування дерев і фактично виправдав усі дії міліції.

На сьогоднішній день місцева влада оприлюднює наклепницькі звинувачення проти Дементія Білого. Телеканали замовчують інцидент, який вважали би подією суспільного значення в будь-якій демократичній країні.

А влада робить вигляд, що нічого не помічає.

Моралі владі не стану читати – ніби не розуміли, що безкарність породжує безкарність. Якщо, звісно, не мають тільки одну амбіцію – наздогнати та перегнати Білорусь. Бажано, щоб принаймні спромоглись зрозуміти, що межа беззаконню є завжди.

Як, власне, і терпимості народу.

Торгівля людьми в межах України набирає обертів. Кількість випадків так званої внутрішньої торгівлі весь час зростає. А жертвами найчастіше стають мешканці сільської місцевості.

В Україні щороку жертвами торгівлі людьми стають понад 30 тисяч громадян. Про це у Львові на конференції „Координація зусиль для виявлення та підтримки потерпілих від торгівлі людьми в сільській місцевості” заявила менеджер проектів ОБСЄ в Україні Тетяна Руденко. Зростає кількість випадків, коли українці експлуатують своїх же громадян, – це в першу чергу трудове та сексуальне рабство.

Більшість жертв – селяни

Як розповіла Deutsche Welle керівник громадської організації „Жіночі перспективи” Любов Максимович, мешканці малих міст та сіл потерпають від торгівлі найчастіше. Бо там найгостріше відчутна проблема безробіття, виїздять цілими селами, кримінальні структури легко можуть вмовити селянина через необізнаність, пояснила Максимович. Проблем додає і те, що селянин, який потерпів від торгівлі, не знає куди звертатися і боїться розголосу.

Для цього громадські організації проводять тренінги з головами сільських рад. „Навчання дали свої результати. Ми це знаємо зі статистики дзвінків на гарячу лінію потенційних мігрантів, ми це відслідковуємо. Кількість дзвінків зросла, люди починають зголошуватися”, – каже Любов Максимович. Є скарги від людей, яких вивозили на рабську сільськогосподарську працю у південні регіони країни або на будівництво, а потім не розрахувалися за виконану роботу.

Напрацювання механізмів

Зараз громадські організації напрацьовують механізми виявлення жертв торгівлі людьми та надання  їм допомоги,  що має бути прописано у Законі „Про запобігання торгівлі людьми”. Проект закону перебуває на узгодженні і має бути ухвалений парламентом  наприкінці цього року або вже наступного року, додає Максимович.  Експерти нарікають, що нині держава не має ані програми, ані структури чи спеціалізованих будинків для реінтеграції жертв торгівлі, проблемою опікуються переважно громадські організації.

За період з березня по вересень 2010 р. в Україні більш ніж у п’ять разів зросла кількість судових заборон на проведення мирних зібрань у порівнянні з аналогічним періодом 2009 р.

Про це свідчать результати дослідження Інституту правового суспільства, що було проведене в рамках моніторингу ситуації з дотримання конституційних прав та свобод громадян України у зв’язку з півріччям перебування на посаді Президента В. Януковича та початком виборчої кампанії до місцевих органів влади.

Відповідно до даних Єдиного державного реєстру судових рішень України, лідерами з кількості судових заборон на проведення мирних зібрань є АР Крим (разом з м. Севастополем) та м. Запоріжжя.

Експерти Інституту відзначили також очевидну упередженість судових органів щодо організаторів мітингів та зборів. У переважній більшості випадків судові заборони стосувалися політичних сил та громадських організацій опозиційного спрямування.

Основна судова мотивація заборон – небезпека масових заворушень та сутичок між представниками різних політичних сил, а також необхідність убезпечення перших осіб держави.

Крім того, експерти відзначили наявність своєрідної технології, що провокує заборону зібрань – подання заявки провладними силами на проведення зборів там, де вже має відбуватись опозиційний захід, про який місцева влада була заздалегідь офіційно попереджена. У такому випадку суди, найчастіше, забороняють обидва заходи.

При цьому судові органи нехтують рекомендаціями Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких може заборонятися лише той захід, заявка на який була подана пізніше.

Проте, наведена статистика не відображає реального стану речей, оскільки в більшості випадків перешкоджання мирним зборам здійснюється без будь-яких судових рішень.

Фаворитом позасудових заборон є Харків, у якому міська влада незаконно вимагає від учасників зібрань отримання попереднього дозволу міськвиконкому.

Відсутність такого дозволу обернулася влітку 2010 р. масовим побиттям людей, що протестували проти вирубки дерев у міському парку ім.Горького. Відео з кадрами силового розгону мирних акцій транслювалося, в т.ч. й міжнародними телеканалами.

Повідомляється, що в.о. Харківського міського голови Г.Кернес 2007 року, обіймаючи на той час посаду секретаря міськради, вже відзначався Харківською правозахисною групою як переможець в номінації «Грубе порушення права на свободу мирних зібрань».

Україна потребує закону, який би створив механізм запобігання тортурам у правоохоронних органах. Правозахисники вкотре нагадують урядовцям: таке зобов’язання перед ООН держава взяла на себе ще у 2006 році, втім, влада змінюється, змінюються посадовці в чиновницьких кріслах, а такого механізму й досі немає. А тим часом щороку більше півмільйона українців піддаються різним формам катувань, побиття та інших знущань.

«Після серії допитів хлопець став інвалідом»

„Тортури і знущання стосуються величезної кількості людей в Україні. Це дуже поширена проблема. І, згідно з результатами опитування Харківського інституту соціальних досліджень, з трьох тисяч людей 3,5% сказали, що вони принаймні раз у своєму житті зазнавали знущань з боку міліції. Якщо ці цифри екстраполювати на населення України, то мова йде про дуже велику кількість людей», – зазначила одна з авторів звіту про ситуацію з правами людини в Україні Хезер Маꥳл з Amnesty International.

Координатор програм харківської правозахисної групи Андрій Діденко знає, що в Україні жертвами знущань може стати кожен, із власного досвіду: сам відбув строк у вісім років за злочин, який не вчиняв.

„У міліції людей катують, змушують зізнатися у скоєнні злочинів, до яких вони і відношення не мають. Людину примушують свідчити проти себе задля того, щоб сфабрикувати матеріал кримінальних справ”, – каже Діденко і наводить документально підтверджені приклади того, як людей засудили та кинули за грати „ні за що”:

„Приміром, справа Олександра Рафальського! Там є докази катування, про це свідчать висновки “Міжнародної Амністії в Україні”, про це свідчать висновки Комітету ООН щодо катувань, але держава Україна не підтверджує сам факт катування”, – обурюється правозахисник.

Олександр Рафальський був затриманий вісім років тому за підозрою в скоєнні вбивства. Попри те, що докази були на руках в його адвоката, хлопець таки потрапив за грати: відбуває довічне ув’язнення. Пізніше мати Олександра Тамара розповідала: «Змочували всі частини тіла, підключали струм, тілесні пошкодження були по всьому тілу”.

Не обійшли тортури міліціонерів і ще одного затриманого – Вадима Главатого. Чотири роки тому його запідозрили у крадіжці мобільного телефону, після серії допитів хлопець став інвалідом. Його мати розповідає: „Його так побили, що на третій день він не міг ходити! Його вели під руки. Приїхала швидка – зафіксувала, що він знепритомнів, що у нього була черепно-мозкова травма, численні гематоми. А міліція його потім віддає у СІЗО з іншою довідкою – поранення м’яких тканин. І такого нещасного побитого, його повезли у СІЗО».

Зі свого боку, міліціонери наголошують, що діяли і діють тільки в рамках закону, а прокуратура міста Києва тоді заявила, що підстави для порушення кримінальної справи проти працівників МВС відсутні.

Попередження катувань по-українськи: «псевдомеханіхм»

Правозахисники переконані, що якби запрацював механізм громадського контролю та надавав би змогу на законних підставах безперешкодно відвідувати будь-які місця позбавлення волі, а його висновки б були обов’язковими для держави, тоді б існувала ймовірність суттєвого зменшення випадків катувань в українських правоохоронних органах.

І хоч тепер такий механізм попередження катувань створюється, за оцінками правозахисників, його правильніше називати „псевдомеханізмом”, оскільки його розробляють без залучення громадськості, без консультацій з експертами, без проведення відповідних експертиз.

„Всі повноваження із попередження катувань влада поклала на українського Омбудсмана, яка, між іншим, 22 грудня 2006 року відмовилася від цієї роботи”, – говорить президент міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна» Катерина Левченко.

Представники громадських організацій скаржаться: нині маємо модель слабкого Омбудсмана, оскільки Ніна Карпачова є незмінною вже 13 років, і всі ці роки вона говорить про те, що змін на краще немає:

„Вона здійснює моніторинг, вона отримує величезну кількість скарг від людей щороку. Більшість скарг стосується порушення громадянського права на справедливий суд та право на свободу від катувань в місцях її позбавлення. Незважаючи на те, що проблема ця відома Омбудсману – вона все одно чомусь не вирішується”, – каже експерт Харківської правозахисної групи Людмила Коваль.

За її словами, реагування на скарги Омбусдманом є неефективним. Найбільш розповсюдженою реакцією є або перенаправлення заяв в інстанції, на які люди ж і скаржаться, або банальне роз’яснення, що ж має зробити людина, права якої порушують. За статистикою, нині тільки 23% впроваджень, які відкриває Ніна Карпачова, закінчуються поновленням прав людини. При цьому у 2005 році – поновили права 27,3 тис. осіб, а у 2009 – лише 22,1 тис. осіб.

Покликана Омбусдман захищати і права людей за гратами. За законом, вона може безперешкодно відвідувати місця позбавлення волі:

„ Але дана інституція з цією проблемою не справляється. Слід звернути увагу й на небажання та нездатність теперішнього Омбудсмана співпрацювати з громадськістю, тобто дія механізму превентивного реагування на випадки катувань є неможливою. Якщо нас просто ігнорують, як це відбувається зараз, то ми маємо змусити Омбудсмана діяти, як того вимагає протокол”, – додає Людмила Коваль.

ЇЇ колега експерт Харківського інституту соціальних досліджень Андрій Черноусов переконаний, якби Омбудсман була частим гостем у місцях позбавлення волі, то і випадків катувань було б менше:

„Коли люди знають, що існують будь-які постійні відвідини для моніторингу, то працівники поводять себе більш лояльно, оскільки знають, що ці незалежні системні відвідини виконують дуже серйозну превентивну функцію. Такий досвід є у Великій Британії, Польщі, Словенії, Чехії. Там державні органи співпрацюють незалежними громадськими організаціями”, – розповідає Андрій Черноусов.

На його думку, нагляд Омбудсмана, спільний судово-громадський контроль за місцями утримання громадян в міліції та місцях позбавлення волі – це була б найуспішніша модель попередження катувань. Катерина Левченко радить додати до цього ще й політичну незаангажованість та швидке реагування на скарги Уповноваженого з прав людини ВР.

Правозахисники переконують: в них є ресурс для створення превентивних механізмів, є й люди, які воліють приймати в цьому участь. Але головне – дати їм зелене світло діяти. А доки цього нема, Україна так і лишатиметься державою, в якій закон руйнують ті, хто обраний його захищати. Державі, де у місцях позбавлення волі позбавляють не лише волі, а подекуди й життя. Державі, де в таких закладах замикають на залізні замки не тільки двері для засуджених, а й для тих, хто хоче потрапити туди, аби домогтися найголовнішого – дотримання прав людини. І жоден з тих, хто такі права порушує, ні на хвилину не задумується, що саме у такій державі колись можуть закрити двері на всі замки і для нього.

Чотири члени Центральної виборчої комісії – Жанна Усенко-Чорна, Юлія Швець, Ігор Жиденко, Валерій Шелудько – написали відкритий лист президенту Віктору Януковичу, в якому попросили президента повернути виборчий процес у демократичне русло.

Про це повідомляє прес-служба БЮТ.

“Формування територіальних виборчих комісій здійснено з порушенням встановлених законом принципів рівності суб’єктів виборчого процесу та неупередженості органів державної влади, зокрема до місцевих організацій партій”, – сказано у листі.

У листі також сказано, що “голосуванням більшості членів ЦВК викривлено волю законодавця і встановлено непередбачені законом переваги лише для трьох політичних партій – Партії регіонів, Комуністичної партії України та Народної Партії – за рахунок ущемлення інтересів решти дванадцяти парламентських партій”.

“Попри законодавчо встановлену рівність, вага права одних партій штучно зменшена в рази порівняно з іншими. І хоч законом це не встановлено, але критерієм більшість членів ЦВК обрали вкрай суб’єктивний чинник – опозиційну або провладну орієнтацію партій”, – жаліються окремі члени ЦВК.

Як наслідок, значиться у повідомленні, вихолощується принцип паритетності при формуванні виборчих комісій, що фактично спотворює їх колегіальну природу і створює загрозу та механізми зловживання повноваженнями.

У листі також сказано, що є факти втручання органів державної влади в діяльність політичних партій з метою блокування їх участі у виборах.

Набільшою, на думку підписантів, загрозою для справедливих і чесних виборів зумовлені змістом самого закону, “який надає досить широке поле для порушень і зловживань”.

Наводиться приклад статті 27, яка дозволяє у день голосування, при підрахунку голосів, установленні підсумків голосування та результатів місцевих виборів прийняти рішення виборчої комісії більшістю голосів від присутніх на засіданні членів комісії. “Де-факто це не лише нівелює колегіальний принцип роботи комісій, але й можливість здійснення ними повноважень, оскільки від імені однієї дільничної виборчої комісії, наприклад, великої дільниці може бути аж вісім різних рішень чи протоколів”, – йдеться у листі.

Так, підписанти листа просять президента Януковича внести зміни до “профільного закону, а також зміни практики його застосування ЦВК, коли більшістю без врахування об’єктивних обставин, їх аналізу на предмет відповідності закону приймаються не лише незаконні рішення, а й руйнуються міжнародні стандарти вільних, справедливих, чесних і прозорих виборів”.

Учора, 26 вересня, під час проведення фестивалю повстанської та патріотичної пісні Гайдамака.UA група з 15 осіб у спортивних костюмах і з бітами напала на охорону та організаторів фестивалю.

Як повідомляє proUA, о 20:30 до столиків організаторів фестивалю підійшла організована група чоловіків, у деяких з них за спиною були заховані бейсбольні біти і палиці.

Наблизившись до столика реєстрації учасників фестивалю, хулігани приступили до побиття сидячих людей і продовжили напад бійкою з охоронцями фестивалю, яких виявилося на вході в кілька разів менше, ніж нападників. Після цього, за даними proUA, нападники кинулися врозтіч по всій території, на якій проводилися концерти і лекції.

За інформацією видання, два співробітники міліції, які перебували на фестивалі, не вжили яких-небудь дій, тому ніхто з нападників, станом на 22:00, не був затриманий. За словами організаторів фестивалю, їхнє звернення до міліції міста Ірпеня було проігноровано, незважаючи на те, що є постраждалі.

Як повідомляє proUA, тікаючи від мобілізованих сил охорони фестивалю та учасників, нападники обіцяли повернутися з великими силами, у зв’язку з чим охорону фестивалю було посилено, в тому числі за рахунок добровольців з числа відвідувачів та учасників фестивалю Гайдамака.UA.

За інформацією одного з організаторів фестивалю Олеся Донія, нападників було більш ніж 20 осіб. Вони намагалися прорватися до сцени, однак охорона і глядачі відбили атаку.

У результаті двоє охоронців фестивалю отримали травми. За даними Донія, міліція приїхала постфактум, хоча повинна була весь час бути присутньою на фестивалі.

Нагадаємо, з 24 по 26 вересня в парку Перемоги міста Ірпеня проводився фестиваль повстанської та патріотичної пісні Гайдамака.UA. Під час фестивалю відбувся виступ гуртівТінь сонця, ТНМК, От Вінта, Мертвий Півень, Тартак та інших.

Як відомо, у серпні озброєні трубами і палицями хулігани розгромили рок-фестиваль Торнадо в Міассі Челябінської області Росії.

— Що ти, синку, робиш? — запитав батько принишклого малого.

— Візочка майструю, — відповів той. — Коли я виросту, а ти вже будеш старим і немічним, я посаджу тебе у візочок, відвезу до прірви та й скину, як ти скинув туди дідуся.

(Українська народна казка)

Наскільки можна судити, старих вважали тягарем не тільки сьогодні, а й завжди. Однак старості поки що нікому не під силу скасувати, навіть коаліції, котра обіцяла нам реформи та стабільність. Зате цілком можна збільшити вік для виходу на пенсію, прикриваючись вимогою МВФ. Сьогодні є кілька варіантів порятунку Пенсійного фонду (ПФ), і всі вони базуються на тій неймовірній вигоді, котру нібито дасть підвищення пенсійного віку. Варіант перший: рятівниками ПФ призначають жінок, які заради цього мусять працювати до 60 років. Варіант другий, наближений до європейського: і чоловіки, і жінки трудяться до 65 років. Обговорюючи цю животрепетну тему, держчиновники зазвичай посилаються на дефіцит Пенсійного фонду, малюють піраміду й рахують, скільки трудівників утримують сотню пенсіонерів, лякаючи тим, що скоро ці цифри зрівняються. Їхні аргументи й мотиви добре відомі, хоча, правду кажучи, малопереконливі, бо немає розрахунків, котрі показали б, коли і як змінюватиметься розмір пенсії залежно від загального виробничого стажу, від страхового стажу тощо. Певна річ, ПФ заощадить на тому, що не виплачуватиме жінкам пенсію аж п’ять років. А що дасть конкретній людині відстрочка виходу на пенсію — матеріальний статок на схилі літ чи втому й загострення хвороб, які тільки прискорять фінал?.. Хоч хтось із можновладців доручав своїм підлеглим зробити розрахунки, щоб дізнатися, чи великі шанси у рятувальників ПФ дожити до пенсії в умовах нашої держави?

МВФ велить: шерше ля фам

Як грім з ясного неба, впала на голови харків’ян новина, що вчителька гімназії Л.А. має відкриту форму туберкульозу. Випадок неймовірний, але навряд чи єдиний. І колеги, і батьки помітили, що Л.А. за літо дуже схудла, через кашель не могла довго розмовляти, була сумна й пригнічена. Співчуття різко змінилося на обурення, коли всі дізналися про діагноз і злякалися за своє здоров’я та здоров’я дітей, котрі були з нею в контакті. Свій вчинок учителька пояснила просто: в неї запідозрили рак легені, але грошей ні на обстеження, ні на лікування не було. Допомоги чекати нізвідки, — її дочка недавно народила дитину, сама потребувала підтримки, рахували кожну копійку. «Молода» пенсіонерка, долаючи біль і втому, вирішила працювати доки вистачить сил, аби не стати тягарем для дочки. Зрештою з’ясувалося, що в неї не онкологія, а туберкульоз. Їй би радіти, що є шанси на одужання, а вона не знає куди подітися від усвідомлення своєї вини й осуду колег та знайомих.

Вчительці можна вірити й не вірити — кому як хочеться. Але не кваптеся звинувачувати її в брехні: досвідчений лікар вам підтвердить, що затемнення на легенях супроводжує кілька хвороб, точний діагноз справді потребує додаткових досліджень. Для мене важливе інше: до якої ж міри зубожіння дожилася вчителька гімназії у великому місті, щоб ходити на уроки в такому хворобливому стані?! Чи навантажувала б вона себе так, якби вистачало пенсії на життя? Не сумніваюся, що в гімназії ведеться серйозний кадровий відбір, на роботу беруть досвідчених, найкращих. Напевно, і зарплата тут вища, ніж у школі десь у глибинці. Але це не гарантує достойної пенсії вчительці, котра все життя віддала навчанню юних громадян країни.

Підвищення пенсійного віку до 60 років, що його обіцяє влаштувати нинішня влада, передусім торкнеться, а точніше — боляче вдарить по бюджетницях — учительках, виховательках дитсадків, лікарях, медсестрах, бібліотекарях тощо. І високопоставлені чиновники, і нардепи щоразу нагадують, що багато жінок, досягнувши 55-річного віку, не сидять удома, а продовжують працювати, отримуючи при цьому і зарплату, і пенсію. У чужому оці, так би мовити, й порошинку видно, а у своєму й колода не помітна: і в уряді, і у Верховній Раді, і в Нацбанку чимало пенсіонерів, котрі отримують фантастичні, з погляду скромних бюджетників, і пенсії, і зарплати, але не чути, аби хтось із них при цьому відмовився бодай від матеріальної допомоги, яку їм нараховують щомісяця. Важко їм, звісно, зрозуміти, що тільки досягнувши 55-ти багато жінок отримують можливість хоч трохи зайнятися своїм здоров’ям — обстежитися, купити необхідні ліки і навіть дозволити собі таку розкіш, як лікування та протезування зубів. Адже все життя вони мусили заощаджувати, бо зарплати вистачало тільки на продукти харчування та оплату комунальних послуг.

Політики не приховують, чому пенсійну реформу починають саме з підвищення віку для виходу на пенсію жінок. Представник коаліції, котрий свого часу керував профспілками країни і, за ідеєю, мав навчитися захищати права трудівників, виступаючи у Верховній Раді, дуже емоційно закликав ухвалити рішення, яке примусить жінок трудитися до 60 років, — адже вони живуть значно довше, ніж чоловіки. Ось, виявляється, що призводить до дефіциту в Пенсійному фонді! (До речі, сам нардеп уже років шість-сім регулярно отримує не тільки депутатську зарплату, а й депутатську пенсію). Була б його воля, напевно, й сильна стать працювала б років до 70. Та ось лихо — більшість чоловіків не доживають до такого віку. Його колега по фракції, котрий тепер керує профспілками, теж не вбачає нічого поганого в тому, щоб «нагнути» жінок — працюють же в Європі до 65 років. Народних депутатів можна зрозуміти: гендерна політика не їхній коник, як і поняття соціальної відповідальності та справедливості. Проте віце-прем’єра С.Тігіпка зрозуміти не можна аж ніяк: одного разу він обіцяє, що вік не підвищуватимуть, іншого разу стверджує: неодмінно підвищать, але, так би мовити, «не користі ради, а токмо волею» МВФ. Подітися, мовляв, нікуди — потрібно ж якось залатати діри в ПФ.

Влада намагається переконати, що вік підвищать виключно для блага жінок — вони зможуть довше працювати й зароблять соліднішу пенсію. Але жінки навіть у передпенсійному віці пам’ятають: обіцяти — не означає одружитися. За рахунок чого зросте пенсія, якщо уряд підписався під обіцянкою МВФ не підвищувати зарплат бюджетникам найближчими роками?!

Розрахунками хай займуться економісти, а ми спробуємо з’ясувати, наскільки відповідає реаліям твердження, що жінки в нашій країні живуть значно довше за чоловіків і примудряються отримувати пенсію майже 30 років. Таке узагальнення скидається на показник середньої температури по лікарні. Експерти у сфері соціальної медицини стверджують, що тільки половина чоловіків працездатного віку доживають до 50 років. Але ж це не означає автоматично, що всі жінки доживають до глибокої старості. Прояснити картину допоможе порівняльна таблиця причин смертності чоловіків та жінок. Сильна стать розплачується своїм здоров’ям і життям насамперед за сумнівні задоволення — алкоголь і куріння, які, вкупі з травматизмом, відкривають список причин смертності. Жінкам укорочують віку серцево-судинні хвороби та новоутворення, тобто онкологія. І якщо з чоловічими шкідливими звичками, як і з дорожнім травматизмом, захотівши, можна поборотися (багато держав успішно це роблять), то проблеми жіночого нездоров’я вирішуються значно складніше.

Система охорони здоров’я, яку держчиновники використовували виключно як годівницю та механізм для відкотів, за 20 років докотилася до межі профнепридатності. З двох десятків державних програм, котрі зобов’язані забезпечити лікування хворих на такі тяжкі недуги, як рак, цукровий діабет, туберкульоз тощо, нинішнього року, за даними МОЗ, жодна не фінансується в повному обсязі. Отож якщо ти не пацієнт Феофанії, то не маєш можливості своєчасно обстежитися, отримати точний діагноз і адекватне лікування. Всі рапорти про багатомільйонні закупівлі устаткування, про трирівневу меддопомогу залишаються за порогом дільничного лікаря, котрий веде прийом у звичайній поліклініці, в якій немає сучасного діагностичного обладнання, немає реактивів у лабораторії, а повірку апаратури не виконували відтоді, як її встановили. Ніде в Європі не фіксують стількох запущених випадків онкозахворювань, як в Україні. Це у нас рівень смертності від раку молочної залози зашкалює, це наші жінки, дізнавшись про діагноз, утікають додому помирати, бо немає грошей на лікування. За словами онколога однієї з лікарень Кривого Рога, від меддопомоги відмовляються приблизно 28—30% пацієнток, але про це забороняють говорити. Про стан жіночого здоров’я свідчить і той факт, що нормальні пологи становлять усього 39—52%, решта відбуваються з ускладненнями, з ризиком для життя і мами, і новонародженого.

В одному з вересневих номерів «ДТ» було опубліковано сумне повідомлення, що пішла з життя наша колега, редактор однієї з газет. Кажуть, лаштувалася у відпустку, але не встигла, — серце не витримало навантажень, зупинилося, щойно жінці виповнилося 50. Серце моєї шкільної подруги, кардіолога за фахом, зупинилося, коли їй було всього 43. Гадаю, багато хто з нас береже в пам’яті аналогічні трагічні випадки. На жаль, навряд чи вдасться найближчими роками домогтися зниження рівня захворюваності і смертності від патологій серцево-судинної системи та раку, — нинішні тенденції свідчать про протилежне.

Бережіть чоловіків!

Цей радянський заклик сьогодні актуальний як ніколи.

Серпневого дня в ординаторську однієї з київських клінік зайшов хірург, щоб випити чаю після операції. Коли медсестра поставила перед ним чашку з чаєм, він уже не дихав. Відомо, що хірурги далеко не завжди доживають до пенсії, хоча умови їхньої праці ніхто не вважає шкідливими для здоров’я.

Днями кримінальна хроніка повідомила, що за кермом переповненої київської маршрутки помер водій. Від катастрофи врятувало те, що машина в «тягучці» рухалася повільно, пасажири вчасно встигли її зупинити. Швидка допомога нічим не змогла зарадити — чоловік помер від інфаркту. Йому було всього 53 роки, на заробітки до столиці приїхав із Кременчука. І це далеко не єдиний смертний випадок у транспорті цього спекотного літа.

На жаль, не ведеться статистика, скільки чоловіків гине в ДТП й на виробництві: якщо смерть настає не відразу, а, скажімо, через добу, то такий випадок вносять в іншу таблицю. Охорони праці, за великим рахунком, немає, випадки травматизму старанно замовчуваються. Ніхто не може точно сказати, скільки чоловіків отримали каліцтва, працюючи на великих і малих будовах, на вугільних копанках, у кар’єрах. Раніше, наприклад, знали, що колгоспні трактористи до пенсії не доживають, із віком їх переводили на іншу роботу, — тепер тих, хто втомився, просто виставляють на вулицю. В індустріальних районах тривалість життя чоловіків прогнозують трохи вищу, ніж в Африці, — 55—57 років.

Але ще сумніший прогноз для тих, хто сьогодні сидить за шкільною партою. За даними Наркологічного центру, у великих містах і промислових центрах 10% хлопчиків-шестикласників п’ють пиво щотижня, а 1% — балується щодня. Дівчатка до статистики ще не потрапили, хоча їх теж часто можна зустріти з пляшкою пива в руках. Чи доживе це покоління, яке замість радощів дитинства вибирає алкогольні напої, до прогнозованого віку — 61,4 (чоловіки) і 72,7 (жінки), під дуже великим питанням. Наші джерела в МОЗі стверджують, що 55—60% отруєнь серед дітей викликані алкоголем і 20% — токсичними речовинами. Тим часом у нас нема жодного дитячого токсикологічного центру для надання кваліфікованої допомоги. Експерти вважають серйозною проблемою відсутність у нашій країні реального контролю за алкогольною поведінкою дітей та молоді. Це, безперечно, поглиблює демографічні й соціальні проблеми.

Торік, за даними офіційної статистики, ми переступили психологічно важливий бар’єр — уперше було зафіксовано понад 1 млн. нових випадків захворювань. Якщо взяти до уваги, що працездатні люди звертаються по медичну допомогу, коли терпіти зовсім несила, — то це дуже тривожний показник. Мало хто знає, що нинішнього спекотного літа в Києві щодня помирало 160—180 осіб, хоча раніше ця цифра не перевищувала ста. Цих показників чиновники від медицини не коментують, статистикою поділилися похоронні бюро, які не встигали приймати замовлення на послуги. Тому й не дивує той факт, що середня тривалість життя в Україні в останнє десятиліття коливається в межах від 68 до 66 років, що значно менше, ніж у Європі. Цей показник, на думку експертів, і опустив Україну з 45-го місця на 102-ге в розрахунках індексу людського розвитку, який готує ПРООН. Коли 2005-го вперше з’явилася цифра 66,1 року, держчиновники заметушилися, але не в пошуках причин, а в намаганні довести, що в розрахунки закралася помилка. До речі, середньосвітовий показник тривалості життя (включно з країнами третього світу) становив 67,1 року.

Медико-географічний атлас, що його випускає Інститут геронтології НАМН України з участю Київської міської профспілки працівників охорони здоров’я, містить чимало довідкового матеріалу і таблиць, котрі дають відповіді на багато запитань, що стосуються «залежності народжуваності, смертності і тривалості життя населення від рівня екологічного забруднення в різних регіонах України». Відповідно до наукових прогнозів, тривалість життя тих, хто народився у 1958—1959 рр., очікується в чоловіків — 66,1, у жінок — 72,6 року. Стан здоров’я народжених у 1994—1995 рр. настільки насторожує вчених, що чоловікам прогнозують усього 61,8, а жінкам — 72,2 року. Наша влада вважає, що всі, кому менше 35 років, пенсію зароблять тільки в 65 років. Але чи багато їх доживе до такого віку?!

Цього тижня в парламенті всерйоз обговорювали законопроект, який би узаконив 12-годинний робочий день. Ця ідея витає в повітрі вже давно, не виключено, що врешті-решт її реалізують. Народні обранці мають намір за будь-яку ціну врятувати Пенсійний фонд, заради цього вони виключили зі стажу не лише три роки, які даються матері для догляду за дитиною, а й ті 124 дні, що їх називають декретом: два місяці до і після пологів. Безперечно, їм є що захищати, — адже пенсії народних депутатів, держчиновників, прокурорів, суддів та інших пільговиків у рази відрізняються від трудових пенсій пересічних громадян. За одними оцінками, кількість спецпенсій уже перевалила за 200 тисяч, за іншими — їх менше десяти тисяч. Суми пільгових пенсій називають різні — від 10 і до 75 тисяч гривень. Але урізати їх уряд не має наміру. І чиновники, і нардепи дружно посилаються на статтю Конституції, що забороняє погіршувати соцстандарти. Очевидно, примусити працювати простих людей на п’ять чи навіть на десять років довше заради дуже скромної пенсії — це не погіршення життя, а додатковий бонус від держави та коаліції особисто.

Часто лукавлять наші чиновники й тоді, коли посилаються на європейську практику. Справді, у країнах Західної Європи на пенсію ідуть у 60—65 років, а де-не-де і в 67. Але ж не порівняти умови життя та праці, а також рівень зарплат і пенсій із українськими. До того ж у більшості європейських країн підвищення пенсійного віку на два роки, як правило, проводять малими кроками — за сім-вісім років. Окрім того, середня тривалість робочого тижня в Євросоюзі — 38 із половиною годин, при тому що багато українців трудяться шість днів на тиждень по 10—12 годин. (Візьміть тих-таки будівельників, водіїв маршруток, медиків, які через бідність тягнуть півтори ставки, тощо.) За даними Міжнародної організації праці, у багатьох європейських країнах, зокрема в Німеччині та Франції, Швеції та Данії, Бельгії та Нідерландах, робочий рік триває близько 1600 годин, якщо врахувати час відпусток і свята, робочий тиждень становить усього 35 годин.

Зовсім недавно телебачення демонструвало невдоволення французів, які масово протестували проти пенсійних новацій. А знаєте, що їх обурило? Парламент схвалив підвищення пенсійного віку з 60 до 62 років, яке має розтягнутися аж до 2018 року. Опозиція розцінила це як наступ на соціальні стандарти і вивела людей на вулиці. До речі, Франція — чи не єдина країна, де свого часу знизили пенсійний вік із 65 до 60 років і дотримувалися цієї норми майже три десятиліття. У нас пенсійну реформу замінюють банальним підвищенням пенсійного віку, а громада — ні пари з вуст.

— Потрібно вчитися обстоювати свої права, — переконували мене експерти з соціальних проблем у Національній академії державного управління при президенті України. — У нас же багато громадських об’єднань — профспілки, жіночі організації, вони зобов’язані формулювати вимоги й висувати їх політикам. Хтось бачив економічні розрахунки нововведень — що, коли, скільки? Якщо вони є, їх слід обговорювати, коректувати, доводити своє. Якщо вони не готові, то й говорити про підвищення віку ще рано. Європейці показують нам приклад, як можна торгуватися з владою і домагатися свого.

Приклад, звісно, чудовий. Але якщо планують примусити працювати до 60 чи навіть до 65 років, але нічого при цьому не гарантують, — про що тут торгуватися?! І головне – з ким?..

Існуюча система використання правоохоронними органами благодійної допомоги є безконтрольною і здебільшого незаконною. Благодійні кошти, які отримували МВС, Державний департамент з питань виконання покарань, Генпрокуратура та СБУ, використовувалися цими структурами вкрай неефективно, з численними порушеннями фінансової дисципліни та існуючого законодавства – такий висновок Колегії Рахункової палати за результатами аудиту залучення й ефективності використання надходжень у вигляді благодійної допомоги в системі правоохоронних органів.

Отримані правоохоронними відомствами протягом останніх двох з половиною років у вигляді благодійної допомоги ресурси та кошти в сумі близько 660 млн. грн. витрачені головним чином не на правоохоронні заходи, а на утримання нереформованих і обтяжливих для держбюджету органів правопорядку, загальна чисельність яких становить майже 600 тис. працівників.

Найбільше порушень, а саме на суму понад 15 млн. грн., виявлено в МВС, де ситуація за останні вісім місяців 2010 року ще більше погіршилася. В умовах недостатнього фінансування правоохоронних заходів і постійно зростаючих витрат на здійснення правоохоронної діяльності залучення благодійних внесків мало на меті допомогти у вирішенні проблем із забезпеченням функціонування відомства. Однак значна частина благодійних надходжень, всупереч визначеній меті, спрямовувалася на створення комфортних умов для керівництва: придбання автомобілів, обладнання, комп’ютерної техніки, ремонт офісних приміщень та проведення різних урочистостей, конкурсів, обслуговування банкетів тощо.

Способи отримання благодійної допомоги є неправомірними. Переважно правоохоронні органи “нав’язували” благодійникам потребу в допомозі у вигляді письмових звернень із проханням оплатити рахунки на придбання товарів і послуг. Отже, під благодійництвом правоохоронці розуміли системне зловживання службовим становищем і завуальовані прояви корупції.

До надання такої допомоги активно залучалися благодійні фонди правоохоронних органів, державні підприємства МВС, виправні та виховні колонії Департаменту з питань виконання покарань, а в ряді випадків – співробітники органів внутрішніх справ, прокуратури та СБУ.

Зокрема, державні підприємства, що належать до сфери управління МВС і надають платні послуги громадянам та юридичним особам, систематично оплачували рахунки міністерства і перераховували йому кошти як благодійну допомогу, тим самим незаконно спрямовуючи до МВС частки своїх доходів від ведення бізнесу. Отримані цими підприємствами кошти від оплачених населенням послуг дозвільної системи, паспортної служби, виготовлення бланків тощо використовувалися не на забезпечення правоохоронної діяльності, а на облаштування комфорту самих правоохоронців.

Запровадивши схеми завуальованого фінансування територіальних підрозділів шляхом отримання благодійної допомоги від своїх держпідприємств, МВС було зацікавленим у збільшенні доходів від платних послуг, тож ціни на них зростали. Крім того, МВС закривало очі на те, що підприємства уникають проведення тендерних процедур, що призвело до втрати контролю за цінами на матеріально-технічну продукцію, обладнання та послуги. Як наслідок, використання правоохоронними органами неконтрольованих джерел надходження коштів створювало ризики взаємозалежності МВС і суб’єктів надання благодійної допомоги, формувало підґрунтя для корупції.

Саме через це МВС ухилилося від реалізації рекомендацій Рахункової палати, залишаючи у своєму управлінні неконтрольовані доходи від платних послуг від фізичних і юридичних осіб.

Залучені до надання благодійної допомоги благодійні фонди правоохоронних органів головним чином також оплачували рахунки за комунальні послуги, комп’ютерну техніку, офісне обладнання, дороговартісні автомобілі, і навіть зброю для МВС, та набої до неї. З початку року для центрального апарату МВС як благодійна допомога був придбаний автомобіль Cadillak Escalade вартістю понад 500 тис. грн., а прокуратура Донецької області отримала автомобілі Mersedes-Bens S 550 Long та Toyota Camri Premium 3,5 загальною вартістю понад 1,5 млн. гривень.

Водночас аудитори відзначили і позитивні моменти використання благодійної допомоги, спрямованої на безпосередню діяльність правоохоронних органів. У межах закону використовувалися благодійні надходження Прикордонною службою МВС. Проте такі випадки не стали системою.

Узагальнюючи результати проведеного аудиту, Голова Рахункової палати В.К. Симоненко наголосив: “Система благодійної допомоги правоохоронцям – це зґвалтування наших законів. Через недофінансування правоохоронних органів наша держава практично сама виступає ініціатором і провокатором такої ситуації. МВС “споживає” стільки державних коштів, скільки разом всі соціальні галузі, – освіта, культура, медицина, наука… Усю цю практику з благодійністю на користь правоохоронців необхідно зламати”.

Адже зловживання службовим становищем, прояви корупції спричиняють недовіру громадян до правоохоронної системи в цілому, завдають шкоди іміджу України на міжнародному рівні, переконаний Голова Рахункової палати. Колегія вважає, що запровадження в державі ефективного правового антикорупційного механізму та докорінне реформування правоохоронних органів, зокрема і в питаннях надходження та використання благодійних внесків, дасть можливість запобігти ризикам корупції в правоохоронній системі і прихованому впливу на діяльність правоохоронців.

Картинка з сайту: www.life.pravda.com.ua

У радянські часи виборчий процес зводився до забезпечення належної явки. За кого голосувати, ясна річ, не треба було уточнювати, зате мусили вигадувати стимули, аби оголошення заздалегідь відомого волевиявлення народу не відбувалося без участі його самого. Схоже, ситуація, що складається в сьогоднішній Україні, не сильно відрізняється, хіба що більше галасують люди, які так жити вже не бажають. Розучились боятися, паршиві.

Днями дізналися про чергову спробу спецслужби докопатися до цілком доступної інформації, тобто про «збір інформації» в наляканої консьєржки в під’їзді, де мешкає директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар.  Своїми візитами, «бесідами» та перевірками співпрацівники СБУ дійсно не тягнуть навіть на досить обмежених, проте успішних чекістів, на кшталт Путіна.

Зрозуміло, що інформація тут ні при чому.  Важливо, аби всі знали, що стежать.  Щоб й інші трохи побоювалися.  Адже, можуть кипу неприємностей влаштувати, як, власне, й роблять, спільно з податківцями у відношенні до опозиційної ТРК «Чорноморка».  Не кажучи вже про затримання та порушення кримінальної справи проти історика Руслана Забілого, що завдало незмірної шкоди репутації держави, та самої влади.

Все топорно та безглуздо, але про ляпи говорити, здається, немає підстав.  Адже активно збирають інформацію не тільки в СБУ. Й не доводиться сумніватися в меті цього збору та ймовірних наслідках для наступних виборів та долі демократичних процесів, хоч якісь різноманітні засоби збору не були.

Про надісланий Адміністрацією Президента «паспорт району» вперше повідомили  в липні львівська газета «Високий замок»  http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=84201 та харківська «Главное» http://glavnoe.ua/articles/a3755. У вересні під назвою Влада активно готується до виборів і збирає інформацію про всіх  УГСПЛ оприлюднила сам документ, який мав бути створений до 9 липня 2010 року, а потім щоквартально оновлюватися.

Збирається інформація щодо керівників усіх підприємств, усіх органів влади в регіоні: органів місцевого самоврядування, міліції, прокуратури, судів тощо.  Вельми специфічна інформація.

«Я був шокований кінцевими пунктами цього опитування, – розповідає кореспонденту «Високого Замку» заступник директора однієї з фірм у Миколаївському районі. – Від нас вимагали повідомити партійність керівника, його політичну орієнтацію, «ступінь впливовості на електорат». А ще – вказати, за кого наш шеф голосував на президентських виборах 2010 року. А загадковий пункт про «можливість співпраці», де треба було проставити знаки «+», «-», нагадало кадебістську практику вербування агентів. Цікаво було б знати: якщо ми голосували «не за того» кандидата, то що за це нам тепер буде? Нагрянуть податкова, КРУ, СБУ? Нам влаштують «виховну годину», пустять за вітром наш бізнес?»

Напрошується не тільки це цілком слушне запитання, коли читаєш остатні три рубрики цього документу, що свідчать, як про бажання встановити контроль над країною, так і про повну необізнаність із демократією.

Ще одну «ініціативу» для інформування Адміністрації Президента Харківська правозахисна група оприлюднила в квітні. Відповідно до Наказу «Про призначення відповідальних за надання інформації» Управління освіти Святошинської районної в КМДА, у кожному навчальному закладі повинні бути призначені  відповідальні  за надання інформації про суспільно-політичні та резонансні події у місті та районах.  Що це за інформація, невідомо.  Цікавим є те, що за лічені дні після оприлюднення наказ скасували.  Як кому, але мені не вдасться позбутися підозри, що цього не було би без публікації й що в інших районах призначені ударники бойко збирають інформацію про вчителів, батьків, тощо.

11 червня прес-служба Президента заперечила будь-яку свою причетність до подібного збору.  «Ініціатива представників київської влади, які займаються питаннями освіти, є недолугою і нікому не потрібною самодіяльністю».  http://www.president.gov.ua/news/17366.html  Щодо першого повідомлення про «паспорт регіону» більш-менш те само стверждували.  Втім, та ж сама «ініціатива» тоді мала би спасти на думку керівникам держадміністрацій в різних областях країни, а навіть для одностайної владної команди це вже надмірне напруження для мізків.

Як власне напружують й спонтанічні ляпи самодіяльних співпрацівників СБУ та безліч начебто спонтанічних ініціатив окремих ДАІшників в усіх областях України з перешкоджання опозіційним активістам в травні чи віруючим Київського патріархату в липні.

Кабмін теж кинувся забезпечувати поінформованість влади.  Типова угода між співзасновниками засобу масової інформації та редакцією, складена на виконання доручення Кабміну від 26 липня № 45858/0/1-10, нібито націлена на забезпечення незалежності редакційної політики.  Хай читач сам вирішить, про яку незалежність йдеться, коли:

«У разі членства в політичній партії або будь-яких громадських організаціях редактор має письмово повідомити про це співзасновників та трудовий колектив редакції протягом місяця з дня набрання такого членства»

Чи той сам Кабмін раніше подбав саме про незалежність, призначивши на посаду Директора Першого національного Єгора Бенкендорфа?  Чи про суцільний позитив у висвітленні діяльності влади, що – до відома політиків – аніяк не рівнозначно?

Беззаперечним є внесок Першого національного в передвиборну кампанію, хоча інформуванням виборців не назвеш.  Інші слова спадають на думку при інтенсивному годуванні матеріалами про забезпечення владою чесних виборів, вічним скигленням опозиції, та майже повній відсутністю альтернативних думок. Коли для декого  державний канал та провладний є синонімами, логічно, що застереження ОПОРИ, Комітету виборців України (КВУ) чи Фонду демократичних ініціатив щодо суттєвих загроз демократичності виборчого процесу геть замовчують.  Як і відкритий лист від чотирьох членів ЦВК від 23 вересня.

Вибори в демократичній країні можна вважати своєрідною умовою –  робитимете хоча би задовільну частину того, що обіцяли, матимете й далі нашу підтримку.  Здавалось би, не така вже надмірна вимогливість, але владу, вочевидь, це не влаштовує.  Все спрямовано на одне – на зміцнення контролю, приборкування, залякування чи просто замовчування голосів протесту.

P.S.

У своєму останньому звіті КВУ закликає якнайбільшу кількість закордонних і міжнародних інституцій, дипломатичних представництв в Україні взяти участь у спостереженні за місцевими виборами.  Розширену версію цього тексту, зокрема й інформацію про сформування Центральною виборчою комісією 15-го  вересня територіальних виборчих комісій (ТВК) й про те, що більшість в керівних органах ТВК отримали партії влади, направлено в ПАРЕ, відповідні комітети Європейського парламенту та дипломатичні представництва в Україні.

Під час акції «Чи  збирає СБУ про мене інформацію?», оголошеної громадським рухом «Стоп цензурі!», до приймальні Служби безпеки України журналісти та громадські активісти подали орієнтовно 70 індивідуальних запитів.

Метою запитів є отримати відповіді на запитання: чи збирала протягом останнього року Служба безпеки України будь-які дані, проводила оперативні заходи, прослуховувала телефони, організовувала стеження або проводила інші дії щодо кожного з учасників акції персонально. До участі в акції запрошувалися усі бажаючі.

На акцію зібралися журналісти та   громадські діячі. До них одразу вийшла речник СБУ Марина Остапенко. Вона наголосила на тому, що переслідування журналістів в Україні, не було, немає і не може бути, «якщо людина не порушує чинне законодавство». За її словами, працівники ЗМІ не є об’єктами зацікавлення спецслужби. А те, що нині Служба безпеки стала фактично ньюзмейкером номер один у країні, пані Остапенко вважає результатом активної діяльності служби у боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Хоча не виключає, що окремі журналісти просто хочуть попіаритися за рахунок СБУ.

«Не всім подобаються дії, до яких вдається СБУ, і це, з одного боку, є політичним замовленням.  А з іншого боку, я сама журналіст, і я розумію, як для журналіста важливо, щоб його побачили, про нього написали, його матеріал відзначили. Вас багато, але не всі потрапляють на екрани. Я думаю, що тут велика частина самопіару певних журналістів, які починають кричати про неперевірені факти», – переконана вона.

За її словами, на сьогодні журналісти та громадські діячі, які заявляли про тиск з боку служби не надали жодного доказу на підтвердження того, що за ними стежать. Марина Остапенко закликала у будь-яких випадках, що стосуються СБУ, звертатись до відомства з офіційними запитами.

Директор Інституту масової інфомрації Вікторія Сюмар, яка нещодавно заявила про  те, що до її консьєржки приходили співробітники СБУ і розпитували про мешканців її квартири, у коментарях ТК  наголосила, що подати такий запит її спонукав, у тому числі, і власний досвід. Як і решта учасників акції Сюмар хоче з’ясувати, чи є її діяльність у сфері інтересів СБУ. «Ідеться про мою  діяльність, пов’язану з розбудовою громадського сектору, журналістикою, що включає в себе і  критику на адресу владу. Також я хочу зрозуміти, що є пріоритетами в діяльності СБУ. Мені особисто, між іншим, Марина Остапенко вже  відповіла, що вона не буде розмовляти за принципом «сам дурак», і я думаю, що це і вичерпна відповідь, і відповідне ставлення», – зазначила вона.

Нагадаємо, раніше Марина Остапенко відмовилась коментувати історію, що трапилася між СБУ та Вікторією Сюмар, сказавши: «І взагалі, коментувати цю ситуацію просто не буду. Тут нема що коментувати. Я не буду, знаєте, на “дурак” відповідати “сам дурак”».

На сьогодні Вікторія зазначила, що не знає, чи продовжують збирати про неї інформацію: «Я не вважаю, що це якесь переслідування, але якщо такий збір проводиться, то суспільство має знати –  чому.  Я впевнена: подібні факти мають місце, і це не поодинокі факти. Це схоже на систему».

Голова комітету «Рівність можливостей» Олександр Чекмишев зазначив, що прийшов підтримати акцію, хоча в останній раз до нього приходили «з органів» десь у 90-х роках.  «Як громадський активіст та медіаексперт, який  займається моніторингом з1994 року, я вважаю, що в ситуації, коли на журналістів і громадські організації чиниться тиск, громадськість має об’єднуватись», – додав він.

Артем Шевченко, ведучий програми «Знак оклику» на ТВі, переконаний, що специфіка його роботи і того медіа, в якому він працює, дає певні підозри щодо того, що проти нього можуть вестися «оперативно-розшукові заходи спецслужби».

 «ТВі давно і послідовно критикує діяльність голови Служби безпеки. І у своїй програмі я про це говорю доволі часто.  У червні ми помітили спостереження за нашим офісом, і наше розслідування виявило, що номера автомобіля були підробні. Все це дає підстави побоюватись з приводу того, що щодо  працівників нашої компанії можуть проводитись оперативно-розшукові заходи», – зазначає Артем Шевченко і додає: «Хоча сподіватимусь, що ми помиляємось у наших побоюваннях».

Журналіст «Української правди» Сергій Лещенко наголосив на тому, що в свою обідню перерву прийшов на акцію через посилення уваги СБУ  до громадських діячів, журналістів та інших незгодних з політикою президента Януковича. Якщо вдасться отримати відповідь від СБУ, Лещенко планує повісити її у себе в кабінеті і милуватись.  Однак на відповідь він очікуватиме зі скепсисом – останнім часом  журналіст подавав два запити до СБУ, на які так і не одержав повноцінної відповіді.

 «Я написав запит щодо того, за чий кошт проводився день СБУ в березні, і мені за підписом Хорошковського прийшла відповідь, що державні кошти на це святкування не витрачались. Завважте: відповідь я отримав, але не на те запитання, яке ставив. Другий запит стосувався надбудови ще одного поверху в приміщенні СБУ, я запитував про причини і кошторис будівництва. А мені прийшла геть неконкретна відповідь – мовляв,  у зв’язку з аварійним станом даху вирішили надбудувати технічний поверх, там будуть знаходитись підрозділи СБУ. Формально відповіді ми отримали, але пришити їх до справи неможливо», – сказав Сергій.

За його словами, практика відповідати на запити журналістів Адміністрації президента є ще гіршою: приміром, на прохання відповісти, скільки коштував візит президента Януковича до Афін, де він провів два дні, надійшла відповідь «політ здійснювався за кошт державного бюджету».

 Нагадаємо, що ТК теж зіткнулася з подібною практикою беззмістовних відповідей: АП понад три місці відповідала на запит «Телекритики» щодо правових підстав призначення Валерія Хорошковського членом Вищої ради юстиції, проте так і не надала конкретної відповіді.

На думку Сергія Лещенка, на сьогодні ефективним механізмом, який змусить чиновників реагувати на журналістські запити, є позови до суду. За його словами, незабаром УП має намір саме так і вчинити.

Керівник бюро «Свідомо» Єгор Соболєв упевнений, що СБУ проти нього інформацію не збирає, але прийшов разом з колегами –  продемонструвати те, що не хоче погоджуватися з абсурдом.

 «Я дуже засмучений тим, куди зараз крокує СБУ, я маю на увазі насамперед історію з істориком Забілим. В першу чергу – це величезна дурість і повне виродження служби. Нормальний офіцер же не піде допитувати і арештовувати історика за те, що він щось прочитав у підручнику історії за 11 клас. Це означає, що в службі дедалі менше буде залишатись нормальних людей», – сказав Соболєв.

Таким чином, на його думку, відбувається неефективне використання бюджетних грошей.

 «Трагедія у тому, що його не цікавить  Забілий чи Сюмар, трагедія у тому, що служба перетворюється на механізм абсурду. Тому що  Хорошковський не хоче переслідувати істориків та журналістів, він хоче показати тим людям, які пролобіювали його призначення, що він переслідує істориків та журналістів. Це якби міністр освіти розповсюджував порнографію у школах. Це страшно. Наші офіцери змушені займатись дурнею, а державні кошти використовуються марно».