Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі (НЕК) поки не визначилася, чи вважати порнографічними деякі серії комедійного шоу «Наша Russia» і американського мультсеріалу South Park, пише «Комерсант-Україна».

Так, на вчорашньому засідання НЕК розглядалися скарги на шоу «Наша Russia», у якому герої називали один одного «козлами», «суками» і обіцяли «засунути в жопу свисток».

Щодо South Park, то членів нацкомісії обурила одна з серій мультсеріалу, в якій один з героїв розповідав, як він «взяв у рот піпіську свого друга».

«Я не бачу тут порнографії. І взагалі, цей серіал заборонений лише в трьох країнах – Ірані, Сінгапурі і Малайзії. Заборонивши його, ми вдаримо по демократичному іміджу України », – заявив директор програм Міжнародного фестивалю мультиплікаційних фільмів« Крок »Олександр Шпилюк.

У той же час головний сексопатолог Міністерства охорони здоров’я Ігор Горпинченко вважає, що продемонстровані кадри є «словесної порнографією, яка впливає на дітей».

«По-перше, у нас є прокатне посвідчення на цей мультфільм, а по-друге, його показують після десятої вечора, коли діти вже сплять», – відреагувала на заяву Горпинченко програмний менеджер «MTV Україна» Марія Панченко.

У підсумку, незважаючи на активну дискусію, члени НЕК все ж таки вирішили не визнавати показану серію South Park порнографічною, а створити спільну комісію з представників Міністерства культури, Міністерства внутрішніх справ і самої НЕК, яка визначить, чи є South Park порнографією.

Відзначимо, американський мультсеріал South Park почав виходити в США в 1997 році як серіал для дорослих, який висміює недоліки американської культури. У 2002 році він був включений в Книгу рекордів Гіннесса як «анімаційний фільм з найбільшим використанням ненормативної лексики».

Телевізійне шоу «Наша Russia» і американський мультсеріал South Park виходять на телеканалах ICTV та «MTV Україна».

У Верховній Раді зареєстрували проект декларації «Про гідність, свободу і права людини», розробленої під керівництвом російського патріарха Кирила. Ініціатором цього виступив народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко. За його словами, у цій декларації «закладаються істинно слов’янські, українські підвалини прав людини». Утім, на думку українських філософів та письменників, політика нинішньої влади щодо релігії є небезпечною і може призвести до поглиблення розколу українського суспільства.

Представники нинішньої влади не приховували своєї прихильності до православної церкви Московського патріархату. Тепер же заступник керівника фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко вирішив законодавчо закріпити це, зареєструвавши у Верховній Раді проект декларації «Про гідність, свободу і права людини».

У пояснювальній записці йдеться про те, що декларація має втілити «Основи вчення Руської Православної Церкви про достоїнство, свободу і права людини», розроблену робочою групою під керівництвом на той час митрополита Смоленського та Калінінградського, а зараз патріарха Московського і всієї Русі Кирила. Цей документ був ухвалений на Архієрейському соборі Руської православної церкви у Москві 2008 року і представлений в українському перекладі Українською православною церквою (Московського патріархату) 2009-го в Києво-Печерській Лаврі.

Деякі цитати декларації:

– «Права людини не можуть бути підставою для того, щоб змушувати порушувати заповіді Божі. Неприпустимими є спроби підпорядкувати погляди віруючих на людину, сім’ю, громадське життя і церковну практику безрелігійному розумінню прав людини».

– «Права людини не можуть бути вищими за цінності духовного світу».

«Релігійні ігри» загрожують розколом суспільства?

Нинішня влада і справді відходить від принципу секулярності, де церква відокремлена від держави, зазначає академік Мирослав Попович. На його думку, у такий спосіб українська влада калькує російську модель державного правління.

«Це дуже нагадує гасло «Самодержавие, православие, народность», висунуте російським урядом Миколи Першого. Це несумісно з європейськими принципами, – зазначає Мирослав Попович. – Вибір вірування – це особиста справа людини. І якщо хтось буде нав’язувати мені якісь уявлення про космос чи людську істоту, то це може бути лише за попиранням елементарних прав дорослої людини».

«Релігійні ігри» нинішньої влади, вважає український письменник Олександр Ірванць, є небезпечними. Оскільки, на його думку, це може призвести до ще більшого розколу українського суспільства.

«Нав’язування пріоритетів і цінностей православної церкви може мати спротив численних греко-католиків із заходу України, кримських татар, які є мусульманами. Насправді духовний розвиток українців перебуває на дуже низькому рівні. Те, що люди ходять до церкви на Пасху чи Різдво, ще не означає, що вони справді вірять у Бога. З такими людьми тим більше небезпечно грати в такі ігри і накидати їм якісь принципи та постулати. Це може скінчитися дуже і дуже плачевно», – говорить письменник.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою, як обов’язкова. Про це йдеться у 35-ій статті української Конституції.

Фото з сайту: http://www.pravoslavie-nord.ru

30 серпня відзначають міжнародний день людей, які зникли безвісти. Міжнародна коаліція проти насильного зникнення людей закликає у цей день згадати про долі зниклих осіб. Зокрема учасники цієї коаліції звертаються до урядів країн світу з пропозицією підписати та ратифікувати Конвенцію проти насильного зникнення людей. Головний напрямок дії цієї конвенції – попередити випадки викрадення та позбавлення свободи громадян з політичних причин. Чому Україна досі не ратифікувала і не підписала цю конвенцію? Адже зникнення людей з політичних мотивів в країні трапляються, і зазвичай такі справи залишаються нерозкритими.

16 років тому голова секретаріату «Народного руху України» Михайло Бойчишин, вийшов з управи Руху в Києві, і його більше ніхто не бачив.

Родина політика переконана, що Михайла вбили через політичні або економічні мотиви. Політик входив до оргкомітету зі створення Балто-Чорноморського нафтового колектора, який міг надати Україні енергетичної незалежності.

Друга версія вбивства, на думку близьких «рухівця», президентські вибори 1994 року. Бойчишин був головою передвиборчого штабу В’ячеслава Чорновола.

Родина зниклого зверталась в СБУ з проханням надати бодай якісь документи у справі, але їм відмовили.

Конвенція покликана захищати права родичів зниклих безвісти

Український правозахисник Володимир Яворський каже, що Конвенція протидії насильному зникненню осіб, насамперед покликана не допустити, аби родичі зниклих через політичні причини залишились без захисту закону і були позбавлені права на інформацію про пошуки близьких. «Ця конвенція встановлює міжнародний контроль і міжнародні зобов’язання держави належно розслідувати випадки насильного зникнення людей, – пояснює правозахисник – . Перш за все, це стосується журналістів, політиків-активістів. На сьогоднішній день інших міжнародних зобов’язань, які Україна мала в цій сфері, фактично немає, це єдина така конвенція».

Україна досі не ратифікувала цей документ, – розповідає правозахисник. Жоден з урядів, до яких зверталась Українська Гельсінська спілка, не вважав за необхідне ратифікувати конвенцію. Логіка таких дій Яворському незрозуміла.

Україна не потребує ратифікації конференції?

Натомість Дмитро Гройсман з Вінницької правозахисної групи вважає, що Україна не потребує ратифікації цієї конвенції. Адже в Україні існують прямі норми законів, які забороняють протиправно викрадати, затримувати чи позбавляти волі осіб, – говорить правозахисник.

«Інколи для того, аби діяло міжнародного право, необов’язково, приєднуватись до певного міжнародного договору, адже стандарт, встановлений національним законодавством, іноді може бути вищий ніж міжнародний, – говорить Гройсман. – Наприклад, конвенція, я переконаний, не встановлює відповідних конкретних термінів покарань особам, які винні в таких діях, а українські закони абсолютно можуть це зробити». Але справа в тому, аби ці норми діяли і виконувались, наголошує правозахисник.

Щороку понад 5 тисяч українців за різних обставин зникають безвісти

Поки Україна не ратифікувала Конвенцію проти насильного зникнення людей, у родини Михайла Бойчишина все менше шансів дізнатись правду. Рідні хочуть вірити, що справа буде розкрита, між тим усвідомлюють, що реальність зовсім інша. Вони досі не знають, де останки Михайла. У них забрали найсокровенніше – можливість покласти на його могилу квіти.

Щороку понад 5 тисяч українців за різних обставин зникають безвісти. 2600 українців, загублених упродовж 2005–2009 років, додому вже не повернуться ніколи. У зв’язку з установленням безвісно зниклих осіб серед невпізнаних трупів ось так правоохоронні органи протокольною мовою пояснюють, що той, кого шукали і вірили в чудо – помер.

Фото з сайту: http://www.ut.net.ua

Підопічні українських психіатричних установ систематично зазнають порушень своїх прав, зазначають представники громадської організації «Комітет з боротьби з організованою злочинністю і корупцією». Йдеться про побиття, примусову працю, застосування заборонених медичних препаратів. Нещодавно правоохоронні органи порушили кримінальну справу за фактом побиття, що призвело до смерті одного з підопічних психоневрологічного інтернату на Одещині. І це не перший випадок жорстокого поводження з психічнохворими, кажуть правозахисники. Чи можна змінити умови утримання в психіатричних закладах? Що необхідно для цього зробити?

Українська психіатрична система залишається, як і за часів СРСР, каральною.У психіатричних закладах людям продовжують колоти вже заборонені препарати. До того ж, частина цих пацієнтів можуть перебувати поза стінами спецустанов, за словами Тетяни Яблонської, юриста Українсько-американського бюро захисту прав людини.

«Багато з цих людей могли б жити самостійно, під наглядом психолога або психіатра. А у нас інвалідизація всіх категорій пацієнтів іде від такого утримання. Це починається з дитинства, коли дітей визнають психічнохворими, де могла бути специфічна підготовка дітей. Батьки не в змозі чи помирають, і з’являються невідомі опікуни», – зауважила юрист.

Смерть пацієнта психоневрологічного інтернату на Одещині – кричущий випадок

Смерть психічнохворого у Новосавицькому психоневрологічному будинку-інтернаті так і залишилася б прихованою від громадськості, якби не телефонний дзвінок одного з підопічних закладу, зазначає Олексій Косарєв, голова громадської організації «Комітет з боротьби з організованою злочинністю і корупцією». Не так давно правозахисники купили пацієнтам мобільні телефони, і тепер мають можливість отримувати інформацію із цієї закритої установи, повідомив Олексій Косарєв.

«Коли ми туди приїхали, перша людина, яку ми зустріли, була директор інтернату. Ми попросили показати труп людини, яку вбили. Вона сказала: вбивства не було, хто вам таке сказав, була бійка і все. Ми вже подумали, що нас дезінформували. Але ми спілкувалися з іншими пацієнтами, зрозуміли, що від нас приховують щось. Я запитав тоді у чергового лікаря прямо: а чому труп уже на цвинтарі? Чому не провели експертизу? Він онімів», – розповів Олексій Косарєв.

Керівництво інтернату будь-які звинувачення відкидає. Лікар Георгій Ткачук взагалі, як він каже, не знав, що у подібних випадках необхідно повідомити правоохоронні органи. «Я не знав таких нюансів. Я не знав, що треба повідомити міліцію. Я не маю ніяких інструкцій. Зараз молоді лікарі вже знають, що після таких побоїв треба повідомляти міліцію», – сказав лікар.

Правоохоронці порушили дві кримінальні справи: за фактом побиття, що призвело до смерті, і за приховання злочину. Втім, смерть пацієнта – це вже кричущий випадок, будні спецінтернатів – це важка праця і побиття, продовжує Олексій Косарєв. «Їх вивозять у поля. Вони взагалі не повинні працювати. Держава їм платить пенсію. Пацієнтів б’ють, колють забороненими препаратами, утримають як тварин», – зазначив він.

«Умов для життя практично ніяких там немає»

В одній палаті Новосавицького психоневрологічного будинку-інтернаті можуть жити до 30 осіб, додає заступник голови Олександр Гладкий, заступник голови громадської організації «Комітет з боротьби з організованою злочинністю і корупцією». Матраци на ліжках настільки тонкі, що їх можна зібгати однією рукою, каже він.

«У цьому інтернаті є своє підсобне господарство, де вони вирощують курей, свиней, корів і т. д., але самі ж пацієнти інтернату кажуть, що м’ясо вони їдять доволі рідко. Умов для життя практично ніяких там немає. Ми побачили антисанітарію. Вони там ходять брудні, їх вигулюють незрозуміло як», – розповів Олександр Гладкий.

Пацієнти інтернату зранку до обіду гуляють під розпеченим сонцем в «садочку», де є максимум десяток дерев і витоптана земля, говорить Олександр Гладкий. За його словами, раз на годину їм на всіх приносять відро води, з якого встигають напитися лише найспритніші. Якщо ж людина не отримує навіть води, це вже прирівнюється до тортур, каже він.

У психоневрологічних інтернатах люди живуть на повному державному утриманні, їм виплачують пенсію, зазначає Світлана Устименко з Міністерства праці і соціальної політики. Проблем з фінансуванням немає, а що стосується поводження з пацієнтами, то, за її словами, вони навряд чи можуть дати йому належну оцінку.

«Слід пам’ятати, що в закладах перебувають люди, які в своїй більшості позбавлені дієздатності, тобто це люди, які навіть не відповідають за свої вчинки. І якщо іде розмова з ними, то слід звертати уваги ще на те, що говорить офіційний представник, тобто опікун», – пояснила Світлана Устименко.

Необхідно впроваджувати громадський контроль

Умови утримання пацієнтів у психіатричних закладах треба розглядати у кожному окремому випадку, зазначає виконавчий секретар Асоціації психіатрів України Семен Глузман. Але разом з тим, усі ці заклади об’єднує одне: вони залишаються закритими для громадського ока.

Психіатричні лікарні підпорядковані Міністерству охорони здоров’я, а психоневрологічні інтернати – Міністерству праці і соціальної політики, пояснює Семен Глузман. У перших закладах утримуються пацієнти з гострими формами психічних розладів, а у других – з хронічними формами.

На думку Семена Глузмана, проблема навіть не у тому, що психіатричні заклади розпорошені між двома відомствами (ніде у світі такого немає), а у тому, що і психіатричні лікарні, і психоневрологічні інтернати є, по суті, закритими режимними об’єктами.

«Це інституційна проблема. Я думаю, що будуть і дуже погані якісь випадки, доки держава не зрозуміє, що вона повинна не тільки нагодувати цих людей, але й створити умови для громадського контролю. Якісь поважні люди повинні кілька разів на місяць ходити туди і контролювати те, що бачать. Люди, які працюють не за платню, наприклад пенсіонери. Увесь цивілізований світ так існує, наприклад, Великобританія й інші країни Європи», – розповів психіатр.

Доки психіатричні заклади залишатимуться закритими установами (такими вони є зараз), доти там відбуватиметься порушення прав людини, зазначає медик і правозахисник Дмитро Гройсман. На гуманізм керівництва психоневрологічних інтернатів годі сподіватися. Потрібен незалежний систематичний громадський контроль.

«Тут не треба вигадувати велосипед, а можна взяти досвід наших сусідів, наприклад, Польщі, Словаччини і навіть Молдови, які вже багато зробили для того, щоб незалежні від властей громадські структури могли відслідковувати будь-які порушення прав людини. Як в закритих установах, де люди утримуються за вироком суду, так і в установах, де люди утримуються інколи поза своєю волею, внаслідок захворювання, але під повним контролем держави», – зауважив Дмитро Гройман.

В Україні нині нараховується 90 психіатричних лікарень і 152 психоневрологічних інтернати, де утримуються близько 30 000 пацієнтів. За неофіційними даними, близько 1, 5 мільйона українців потребують допомоги психіатрів.

Шановна пані Герман,

Звертається до вас заангажована людина. Не проплачена, не партійна, просто переконана прихильниця демократії. Саме через досвід життя в різних демократичних країнах, хочу, щоб усі українці жили в правовій демократії. Й саме тому не можуть не хвилювати ті тенденції, на які дедалі частіше звертають увагу медійні та правозахисні організації.

Прочитала чергове ваше інтерв’ю, де ви обвинувачуєте критиків в ангажованості та заявляєте про готовість відповідати на всі питання, й вирішила, що, може, треба тільки змінити жанр – і отримаю відповіді на накопичені запитання.

Запитання не тільки мене хвилюють, а «відповіді», зокрема й у новому відділі сайту президента, мало кого задовольняють, тому ставлю їх публічно. Буду вдячна за максимально конкретні відповіді, які поширю так само публічно.

В цьому першому листі обмежуся лише частиною цих запитань. Вони всі стосуються конституційних прав, тому мають безпосереднє відношення до президента та його Адміністрації.

Створення суспільного мовлення / роль Першого національного

Чому не залучено медіа-експертів, які вже мають досвід із розробки не тільки концепцій, але й самих законопроектів про суспільне мовлення? Недавня відповідь, що «до складу (Гуманітарної) ради вже входить керівник “Інтерфакс-Україна” Олександр Мартиненко та журналістка СТБ Ольга Червакова» виглядає досить дивно в зв’язку з очевидною складністю завдання. Навіщо відкидати допомогу фахівців?

За концепцією президента/ Гуманітарної ради, суспільне мовлення має бути побудоване на основі Першого національного (УТ-1). З одного боку, обіцяють незалежного від держави мовника, з іншого – бачимо телеканал, який стає дедалі більш провладним. А це не мій упереджений погляд, адже директор телеканалу нічого дивного не вбачає в тому, що він зробив хвалебний фільм про президента, а його заступник узагалі ратує за позитивне, провладне висвітлювання подій та процесів у країні. Як відомо, нинішнього директора Першого національного призначено Кабміном, а директор призначив своїм заступником пана Валіда Арфуша

Чи вважає влада, що незалежне мовлення та провладне висвітлення подій – речі сумісні? Якщо ні, то коли можна очікувати звільнення нинішнього керівництва за позицію та дії, абсолютно несумісні з незалежним телебаченням?

Не йдеться лише про якісь висловлення чи фільм, хоча подібне вкрай важко собі уявити на Бі-бі-сі чи інших каналах суспільного мовлення. На останніх немислимо й вибіркове та необ’єктивне висвітлення подій, яке нам подає Перший національний.

Одним яскравим прикладом було висвітлення візиту патріарха Кирила й замовчування перешкоджання віруючим Київського патріархату. Висвітлення на державному телеканалі можна порівняти хіба що з візитом до Польщі Яна-Павла ІІ в 2002 р. Відомо було, що це може стати останнім візитом літнього Папи римського до батьківщини, де більшість населення є католиками.

Ситуація в Україні, звісно, сильно відрізняється. Чи вважаєте таку посилену увагу тільки одній церкві припустимою, тим більше, що деякі висловлювання Кирила викликали подив чи обурення широких кіл українців.?

Втім, повертаюся до липня з іншого, тривожнішого приводу. Наступні слова з випуску новин 28 липня можна сприймати за знущання: «Ані дощ, ані спека, ані сотні кілометрів шляху не зупинили прочан, які прийшли на Божественну літургію до Києво-Печерської Лаври».

Щоправда, прямої брехні тут немає, адже зупиняли співпрацівники ДАІ, та й не тих віруючих, які прямували до Лаври.

Чи заяви з різних областей про перешкоджання заслуговували на повну перевірку правоохоронними органами (а не тільки озвучене того самого дня заперечення, що, з огляду на кількість заяв та областей, виглядає досить дивно)? Слід зазначити, що це вже другий раз, коли надходять подібні заяви.

Мені важко розуміти, як можна не вважати подібні скарги, повторюю – з різних регіонів, не суспільно важливими подіями. А вам?

Якщо ви не вважаєте, що згадане відповідає вимогам Конституції та стандартам інформаційного висвітлювання державним телеканалом, прошу повідомити про вжитих заходів щодо:

1) перевірки ймовірних фактів перешкоджання,

2) з’ясування, чому ретельної перевірки заяв не було,

3) притягнення до відповідальності тих, хто перешкоджав, і тих, хто не перевіряв інформації,

4) забезпечення об’єктивного висвітлення подій згідно з вимогами Конституції.

Відверто кажучи, непокоять майже всі випуски новин на цьому каналі, та й той факт, що у моніторингових звітах «Телекритики» та Інституту масової інформації Перший національний постійно змагається з «Інтером» за досить сумнівну честь телеканалу, що найчастіше порушує журналістські стандарти та замовчує інформацію.

Тут не йдеться про ангажованість дослідників – охочі можуть самі прочитати всі записи.

Не хотілось би завалювати вас риторичними запитаннями, тому наводжу тільки три сюжети, в яких, на мій погляд, вибіркова подача матеріалів у світлі повного замовчування інших аспектів суспільно важливих питань має всі ознаки маніпулювання громадською думкою.

«Янукович: в Україні потрібно реформувати всю систему юстиції»

Про освітню реформу

Про зміни до закону про місцеві вибори

Прошу дати оцінку цих сюжетів, враховуючи той факт, що інформація про рішучі протести проти недавніх змін в освіті, закону про місцеві вибори до й після внесення змін, і закону про судоустрій та статус суддів, ні тоді, ні раніше не висвітлювалася.

У разі відмінної оцінки, пропоную перекласти сюжети, разом із додатковою інформацією, і попросити відповідні комітети Ради Європи чи міжнародних експертів відповідних організацій дати експертизу.

Зосередилася на Першому національному, бо він фінансується державою, точніше платниками податків, та й нинішнє керівництво призначено Кабміном.

Як свідчить моніторинг, проблема замовчування не обмежується Першим національним і той факт, що сумнівною першістю державний телеканал часто поступається каналу, який фактично належить голові СБУ, Валерію Хорошковському, викликає дуже багато запитань, і не тільки в мене.

У згаданому інтерв’ю ви висловили таку думку: «Образ Хорошковського, на мою думку, штучно демонізований. І причина цього може бути прихована у тому, що Хорошковський боляче наступив на хвіст мафії. Припинив практично контрабанду, завдав кілька досить відчутних ударів по наркоманії. Такого не прощають».

Чи не вийшло тут якогось непорозуміння? Співдоповідачі Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) жодних зв’язків із мафією не мають (як, власне, не мають і численні міжнародні організації). Вони висловлюють стурбованість не кимось «демонізованим образом» людини, а цілком конкретними фактом стосовно ролі цієї людини та діяльності СБУ за його керівництва.

Хіба не заперечуєте самих фактів? Адже в свій записці співдоповідачі ПАРЄ пишуть, що «президент Янукович нещодавно призначив п. Хорошковського членом Вищої ради юстиції, незважаючи на потенційний конфлікт інтересів, оскільки СБУ відповідальна за розслідування та обвинувачення проти суддів в Україні».

12 серпня Вищий адміністративний суд відмовив ТВі у задоволенні позову до президента про визнання незаконним указу про призначення Валерія Хорошковського членом Вищої ради юстиції.

Оскільки повної постанови досі не оприлюднено, буду вдячна за пояснення, де суд у біографії п. Хорошковського вбачив те, що відповідає положенню закону «Про Вищу раду юстиції» про необхідну наявність у члена ВРЮ юридичної освіти та стажу роботи у галузі права не менше 10 років.

Поясніть, будь ласка, чому таку критику, яку, до речі, повторюють багато НУО, відкидає президент? Адже Хорошковський залишається як головою СБУ, так і членом ВРЮ.

У відповідь на запитання про звіт «Репортерів без кордонів» ви назвали їх представника тут «заангажованим», стверджуєте, що просили перенести візит, щоби можна було «обговорити всі питання, які хвилюють». За вашими ж словами: «Я маю підстави говорити про упереджене ставлення до нас з їхнього боку. Про те, що висновки робляться на основі проплачених опозицією консультантів».

Прошу представити докази стосовно «проплачених» консультантів. Чи не краще просто публічно відповісти на конкретні зауваження РБК, зокрема й щодо справи про частоти?

На тлі цього судового конфлікту фактично між телеканалами, які належать Голові СБУ та 5-м каналом і ТВі, як, на ваш погляд, оцінить незаангажований спостерігач квітневе звернення СБУ до Національної ради України з питань телебачення й радіомовлення з вимогами документів по конкурсу на телерадіочастоти від 27 січня, а також лист від СБУ до регуляторного органу з проханням перевірити супутникову платформу «Поверхность Спорт ТВ», в якому увагу регуляторів звернено, зокрема, на трансляцію каналу ТВі?

Це теж «так звані необдумані кроки якихось працівників СБУ»?

Так приблизно окреслила дії прес-секретар голови СБУ Марина Остапенко. Нібито «через технічну помилку (випала буква С) назва компанії була вказана ТВі, що й стало причиною непорозуміння».

Здається, забагато стало таких «необдуманих кроків» чи «непорозумінь», але їх накопичилося стільки, що про них краще поставити окреме питання.

Не можу зловживати вашим терпінням, тому інші запитання поки відкладу. Хотілось би тільки зауважити, що з приводу ситуації в демократичних країнах ви ігноруєте одну надзвичайно істотну відмінність. Чи «все дуже жорстко» в США, не знаю, але, напевно, не лише в Україні трапляються свавільні правоохоронці. Втім, демократія на те й залишається демократією, що вміє захищати людей від сваволі, а якщо такого правоохоронця спіймають, він не уникне покарання. В тих країнах все-таки не так жорстко, бо розуміють, що найбільш загрозливими явищами як для громадян, так і для репутації держави є вибіркове правосуддя та безкарність правопорушників..

З повагою,

Галина Койнаш

Провідні історики Східної Європи і України виступили проти переслідування свого колеги Руслана Забілого з боку СБУ.
Науковці підписали відповідну петицію. Вони зазначили, що ніяк не погоджуються з тією політичною лінією, прибічником якої є Забілий, та з його поглядами на українську історію.

Свої підписи під петицією поставили більше 100 істориків.
Попри це, автори звернення “виступили проти політизації історії, яка стала особливо помітною в останні роки, під час “помаранчево-біло-блакитних” дебатів”. Вони переконані, що успіх наукових дискусій залежить передусім від вільного обігу ідей і доступу до історичних джерел, хай якими контроверсійними вони є.

“Справді демократична й незалежна Україна повинна знати всю правду про свою історію і сприяти вільному її вивченню. Таке дослідження історії може відбуватися лише за умови широкого доступу до українських архівів”, – йдеться у зверненні.

Історики наголосили, що кожен український уряд повинен бути особливо уважним, щоб не допустити відродження заборон допуску до архівів та бібліотек, переслідування інших поглядів, заперечення академічної свободи, ізоляції України від міжнародної академічної спільноти.

“Саме тому трактування Руслана Забілого сигналізує про повернення до сумної і небезпечної практики тоталітарного минулого. Ми вважаємо цей інцидент особливо тривожним на тлі попередніх незаконних дій СБУ стосовно академічної спільноти та громадянського суспільства, які розпочалися в Україні із приходом нової влади”, – зазначається у петиції.
За словами науковців, серйозні розходження стосовно українського минулого, політики пам’яті й історії не можна розв’язувати методами, які зводяться до утисків і залякування.
“Такі дії завдають великої шкоди репутації України”, – підкреслили вони.

Історики звернулись до СБУ та українського уряду із закликом виявити відповідальність у цьому питанні. Також закликали українську громадськість та наукову спільноту не миритися із застосуванням неприпустимих поліційних підходів у сфері, де проблеми повинні розв’язуватися шляхом дослідження, наукової дискусії, громадських обговорень, а також прийняття існування різних поглядів.

Як відомо, 9 вересня 2010 року СБУ затримала історика Руслана Забілого і вилучила у нього дослідницькі матеріали. Зараз СБУ шукає способу розпочати проти нього кримінальну справу.

В обласних центрах України розпочались акції протесту на підтримку Забілого.

Правозахисники заликають уряд розробити законопроект, який би поклав початок створення механізму запобігання тортурам в українських правоохоронних органах. Представник Харківської правозахисної групи Андрій Діденко каже, що в Україні жертвою катувань, так само, як і несправедливого суду, може стати кожен. У цьому спвірозмовник Бі-Бі-Сі переконався на власному досвіді.

Правозахисник Андрій Діденко у студії Бі-Бі-Сі

А. Діденко: Так сталося, що про катування в міліції і в місцях позбавлення волі я дуже гарно знаю, тому що я відбув 8 років покарання за злочин, якого не вчинив. В Україні жертвою катувань може стати кожен. Відповідно до соціальних досліджень, кожного року більш ніж 600 тисяч українців піддаються різним формам катування: побиття або іншого знущання над особистістю. Ситуацію потрібно і можна змінити. В 2006 році Україна взяла на себе зобов’язання перед ООН створити механізм попередження катувань.

Бі-Бі-Сі: Умови в українських в’язницях переважно, звісно, погані, але, можливо, є винятки? От в одній з колоній Вінниччини, у Могильові-Подільському, нещодавно збудували футбольне поле, фонтан, а у виправній установі неподалік Крижополя ув’язнені заробляють більше, ніж, приміром, прибиральниця на волі. Після колонії суворого режиму про такі заклади в’язні кажуть, що це курорт. Чи багато таких закладів в Україні, чи це все-таки більше якась показуха для журналістів?

А. Діденко: Ви знаєте, це ексклюзивні заклади і загалом ситуація з виконанням покарань зовсім інша. І якщо в таких колоніях строк відбувають, приміром, 250 в’язнів, то в переважній більшості установ виконання покарань ця кількість в’язнів набагато більша. І, напевно, й ставлення до них зовсім інше. Звичайно, коли б, наприклад, такі колонії були тенденцією і держава ставилася б до засуджених як до людей, то і ситуація змінилася б. І з катуванням, і з усім іншим.

Бі-Бі-Сі: А чи можна взагалі назвати загальну цифру про кількість смертей у міліції упродовж року внаслідок саме катувань? Тобто, динаміка збільшується чи зменшується?

А. Діденко: Я наведу приклад, що тільки за останні 3-4 місяці в міліції від катувань померло близько 6 осіб. Це тільки від катувань у міліції. А щодо систем виконання покарань, то цієї статистики точно підрахувати дуже важко тому, що люди гинуть, і їх зазначають як померлих від хвороб чи від чогось іншого. Але взагалі в місцях позбавлення волі важко прослідити, саме в яких умовах утримуються люди, які до них незаконні дії вживаються. Тому що ця тема закрита і залишається такою з часів Радянського Союзу.

Бі-Бі-Сі: А чи існує взагалі проблема вибивання свідчень? Скільки от людей сидить просто так, за когось іншого…

А. Діденко: Справа в тому, що коли катування в міліції відбувається, то це можна пояснити, існує якась логіка. Тобто, людину примушують свідчити проти себе задля того, щоб сфабрикувати матеріал кримінальних справ. Таких випадків у нас також багато. Є випадки, коли людина відбуває довічне ув’язнення, як, наприклад, справа Олександра Рафальського. Адвокат по цій справі – Аркадій Петрович Бущенко, голова Гельсінської спілки з прав людини. Так от, щодо цього Олександра Рафальського є всі підстави вважати, що відносно нього застосовувалися катування. І безпосередньо він зараз відбуває довічне ув’язнення. Також це й справа Бондаря. Тут теж є всі підстави вважати, що він є закатований і відбуває довічне ув’язнення. Це і справа Осипкова, якому відрізали мочки вух, коли до нього застосовувалися катування. Тобто, катування – це звичайне явище в міліції. Але коли катують людей в місцях позбавлення волі, то тут логіка відсутня, тому що який зиск від цього? І це вже залишається наслідком каральної системи СРСР, коли починають розповідати про умови утримання, і вони за ознаками нагадують колишній ГУЛАГ.

Бі-Бі-Сі: А якщо повернутися до проблеми тортур з боку міліції, як довго може тривати таке свавілля? До якої межі? Тобто, це суди повинні бути чи правозахисний рух повинен збільшити свої повноваження?

А. Діденко: Ми якраз і займаємося цією кампанією. Власне, цього року Міністерство юстиції України розробило законопроект про створення національного механізму попередження катувань. Проте зроблено це було за закритими дверима. Цей закон називається «Зміни до закону про повноваження Верховної Ради з прав людини». І жодна правозахисна організація не була залучена до процесу створення цього законопроекту. Світова практика свідчить, що подібна законотворча робота передбачає максимально широке залучення громадськості не лише до процесу розробки та впровадження механізмів попередження катувань, а й до контролю за їх виконанням. Натомість, законопроект містить вказівку не залучати громадськість до цього процесу. І, власне, сьогодні ми пропонуємо провести мирну акцію з прав людини біля Кабінету міністрів і Верховної Ради. Безпосередньо будемо говорити про цей законопроект. І люди, які постраждали від катування, добровільно приходять на цю акцію і висловлюють свою стурбованість про те, що такого механізму не існує в державі. Я маю на увазі, громадського контролю за діями влади. Оце, власне кажучи, у нас і головна мета. І ця програма безпосередньо направлена на те, щоб усе-таки в Україні був створений превентивний механізм по запобіганню катувань, і цей механізм був створений саме за участю громадськості і громадського широкого обговорення. І тоді, власне кажучи, є можливість уникнути якось катувань і їх запобігти. Бі-Бі-Сі: Ви думаєте, влада дослухається до ваших пропозицій?

А. Діденко: Звичайно, це дуже важкий процес. Це дуже тривалий процес, але ми сподіваємося на конструктивний діалог між громадськістю і владою. І ми, власне, апелюємо до міжнародних інституцій, ми говоримо про те, що Україна ратифікувала протокол, який безпосередньо зобов’язує створити цей превентивний механізм ще в 2006 році. Але, на жаль, на сьогоднішній день цього не було зроблено, і ми вимагаємо від влади, власне, такого конструктивного діалогу і дій.

Бі-Бі-Сі: У Росії, приміром, з’являлися групи молодих людей, які нападали на міліціонерів. Тобто, як приклад спротиву суспільства проти міліції. Чи в Україні може бути такий?

А. Діденко: Звичайно. Коли людину катують, коли до неї застосовуються недозволені методи фізичного примусу, то й родичі, й самі ці люди можуть якось протестувати. Коли не існує того механізму, який зможе передбачити і запобігти цим катуванням, так і примусити владу покарати винних. Бо це найголовніше, коли повинна бути відповідальність. Якщо існує злочин, то повинно бути й покарання.

“Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню…” Конституція України

Де-юре, ця норма імплементована в українському законодавстві.

Де-факто, і сьогодні, через 14 років після прийняття Конституції, жоден громадянин України не має жодної гарантії захисту від принижень, жорстокості, нелюдського поводження й навіть катувань.

Жертвою може стати кожний. І це не пусті слова.

Ось деякі факти лише за останній місяць:

14 вересня. Херсон. Журналіста газети “Вільний вибір” Дементія Білого побила охорона херсонського мера Володимира Сальдо, під час звіту останнього перед виборцями.

13 вересня. Львів. Після ночі в райвідділку міліції помер чоловік. На тілі молодого чоловіка знайдено 51 слід від ударів. Синці навіть на п’ятах. Міліціонери кажуть: чоловік ударився головою, коли впав.

10 вересня. Івано-Франківськ. Міліція влаштувала масові незаконні арешти. Формальна причина – пограбування квартири зама обласного керівника МВС, який мешкає неподалік вокзалу. Десь близько 17:00 почали хапати таксистів де попало. Їх витягували з машин, обшукували транспорт, тих, хто просив документи – кували в наручники й кидали в мікроавтобус. Пасажирів – висаджували. Декілька машин залишили посеред дороги незачиненими.

У відділку відбирали мобільні телефони – без опису, без понятих, знімали відбитки пальців, без будь-яких пояснень пакували в камеру.

До 23:00 автобус прибував тричі – кожного разу близько 20 чоловік. Зі свіжопривезених випускали одиниці.

18 серпня. Селище Сосниця Чернігівської області. 34-річний чоловік повісився після “спілкування” з міліцією.

11 серпня. Село Новосавицьке Великомихайлівського району Одещини. Уночі 11 серпня в психоневрологічному будинку-інтернаті загинув пацієнт 43-річний Юрій Вовченко. За наказом санітарів до ранку його поховали. Згодом відкопали… У нього було тільки два цілих ребра, решта всі поламані. Тіло все в гематомах, щелепа зламана, очей узагалі не видно.

8 серпня. Маріуполь. У Приазовській жіночій виправній колонії №107 практично повністю відсутня питна вода. Колонію, у якій утримуються майже 600 жінок, забезпечують водою лише два крани. Жіноча колонія під загрозою епідемії.

7-11 серпня. Ніжин. У будинку-інтернаті для дітей з ураженням центральної нервової системи померли 4 дитини й один дорослий. Про жахливі умови утримання життя дітей в інтернаті розповідає Ігор Луценко в статті під красномовною назвою “Дитячі інтернати: пекло поруч з нами“.

За даними соціологічних досліджень, щороку більше 600 тисяч осіб стають жертвами нелюдського поводження тільки з боку органів внутрішніх справ.

Але це явище розповсюджене не тільки в спеціальних закладах міліції. Те ж саме спостерігається й у пенітенціарних закладах, інтернатах і лікарнях закритого типу, приймальниках-розподільниках, таборах для мігрантів тощо.

Якщо на свободі люди, до яких було застосовне насильство, можуть хоча б спробувати захистити свої права в прокуратурі або суді, – то для осіб, позбавлених волі, така можливість є дуже примарною.

Прокуратура вкрай рідко належним чином розслідує скарги позбавлених волі. Й то при умові, якщо ці скарги взагалі доходять до прокуратури. Типовою їхньою відповіддю є: “Факти, викладені в скарзі, не підтвердилися”.

За законом, держава несе відповідальність за осіб, що утримуються в місцях несвободи. І вона дійсно її несе. У тих рідких випадках, коли жертвам катувань вдається пробитися й виграти справу в Європейському суді, – держава, коштом державного казначейства, тобто, з кишені платників податків, виплачує заявникам призначену судом грошову компенсацію. При цьому винні в порушенні прав людини залишаються непокараними, або відбуваються мінімальним строками.

Де-юре, стаття 127 Кримінального кодексу встановлює кримінальну відповідальність правоохоронців за застосування тортур у вигляді позбавлення волі від 10 до 15 років або довічного ув’язнення.

Де-факто, суди продовжують кваліфікувати такі дії, як зловживання владою або службовим становищем? та призначати значно менше покарання за статтею 365 Кримінального кодексу – від 3 до 7 років.

Проблема відсутності свободи від катувань для України не нова. З нею намагається боротися кожний новий керманич держави.

Ось і Віктор Янукович, прийшовши до влади, заявив про своє рішуче бажання викорінити катування в правоохоронних органах. Це й зрозуміло. Адже від ганебного явища страждають не тільки громадяни, а й міжнародний імідж держави, яка хронічно не виконує зобов’язань, узятих на себе перед Комітетом ООН проти катувань.

На жаль, словесні декларації гаранта Конституції поки не знайшли практичного підтвердження. Про це свідчать факти, викладені вище. Ну хіба що…

Як вже відомо, зовсім нещодавно міністерство юстиції розробило та направило на погодження до інших центральних органів виконавчої влади законопроект “Зміни до закону “Про Уповноваженого ВР з прав людини”, який, на його думку, має стати інструментом у боротьбі за свободу від катувань.

У цьому акті, до речі, розробленому потай від громадськості, мін’юст пропонує покласти на омбудсмена виконання функцій механізму щодо недопущення катувань. А щоб скоротити шлях від проекту до закону, зазначає, що законопроект не потребує ні громадського обговорення, ні додаткового фінансування з бюджету держави.

Де-юре, із прийняттям цього законопроекту формально буде вважатися, що в Україні створено національний механізм попередження катувань. Держава зможе прозвітувати перед міжнародною спільнотою про виконання ще одного взятого на себе зобов’язання.

Де-факто, це буде тільки ілюзія існування механізму попередження катувань.

І причин тут декілька.

По-перше, таємна розробка законопроекту суперечить рекомендаціям підкомітету з попередження катувань Комітету ООН проти тортур щодо відкритості й прозорості процесу створення національних механізмів попередження катувань із залученням інститутів громадянського суспільства, науковців, міжнародних та неурядових організацій.

Така утаємниченість доводить, що метою розробки законопроекту є не створення ефективного механізму попередження катувань, а бажання поставити жирну “галочку” у списку невиконаних Україною зобов’язань.

По-друге, запропоновані зміни до закону про Уповноваженого майже нічого не міняють у порівнянні з теперішньою його редакцією. Вони вимагають від омбудсмена дотримуватись Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, і уповноважують регулярно відвідувати місця несвободи.

Але омбудсмен з 1997 року наділений законними повноваженнями, цитую, “відвідувати в будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування й перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їхнього тримання“.

Про те, як він “справляється” із цими повноваженнями, свідчать невтішні результати соціологічних досліджень та моніторингу самого омбудсмена.

Кількість жертв жорстокого, нелюдського поводження в місцях несвободи із часом не зменшується.

За довгих тринадцять років омбудсмену вдалося добитися деякого покращення умов тримання осіб у місцях позбавлення волі. Але перед проблемою застосування тортур ця інституція виявилася безсилою.

За винятком поодиноких випадків, коли омбудсмену вдавалося допомогти окремим людям, систему жорстокого поводження в місцях несвободи досі не зруйновано. “Хоч кілок на голові витеши – міліція продовжує ганебне побиття затриманих, зокрема, лікарів“, – безсило вигукує Уповноважений ВР з прав людини.

І ми розуміємо, що виконання функцій механізму щодо недопущення катувань йому не по-плечу.

Та воно й не може бути по плечу одній людині.

Особливо, якщо ця людина за багато років звикла до авторитарного стилю керівництва й не змогла, або не захотіла, налагодити ефективну співпрацю із громадськими організаціями. Адже без участі останніх у системі регулярних відвідин місць несвободи – діяльність механізму попередження катувань є приреченою на провал.

Ось така реальність. Ось такі ілюзії.

Право доступу до архівних документів є одним із способів вираження  права людини на інформацію як однієї з основних гарантій забезпечення демократії у державі. З огляду на те, що свобода формування суспільної думки має дуже велике значення, вона вимагає умов для майже безперешкодного доступу до інформації, поширення думок та суджень, для реалізації базового принципу – права людей знати.  Відтак основною метою національного законодавства, яке закріплює право людини на інформацію, полягає у впровадженні принципу максимального оприлюднення інформації у практику.

Принцип максимального оприлюднення встановлює презумпцію, яка полягає в тому, що вся інформація, яку зберігають державні органи влади, підлягає оприлюдненню, із єдиним застереженням, що «дана презумпція не виконується  тільки в обмеженому числі випадків».

Таким чином, державні органи зобов’язані оприлюднювати  інформацію, і кожен член суспільства має відповідне право на її отримання. Кожного разу, коли державні органи намагаються обмежити доступ до інформації, вони мають обґрунтувати законність даних дій та довести, що інформація, яку вони намагаються приховати, підпадає під сферу виключень.

Доступ до архівів давно став питанням значного громадського інтересу, адже без нього немає справжньої свободи вибору. У країнах колишнього тоталітарного режиму, архіви є найбільш точним та чи не єдиним достовірним відображенням історії народу. Це зумовлено тим, що за умов функціонування таких режимів, як правило,  відсутні будь-які юридичні засоби відображення багатоманітності ідей, справжньої поведінки людей та прихованих соціальних конфліктів. На відміну від публічного образу, який такі режими намагалися створити, їхня істинна природа може бути розкрита тільки у величезному масиві документів поліції та розвідувальних служб, які контролювали народ.

Основна роль, яку відіграють архіви, характеризується як їхніми функціями, на кшталт формування правдивої історичної пам’яті, так і їхнім значенням у дотриманні прав людини. Зокрема, у тій винятковій важливості, яку такі документальні джерела мають для осіб, що постраждали від колишнього режиму, як для прямих, так і непрямих жертв. Документи цього періоду є суттєвими для використанні індивідуальних прав: право знати, яка інформація про осіб зберігається в архівах, право досліджувати долю родичів, які зникли під час періоду репресій, право на реабілітацію для ув’язнених та репресованих з політичних мотивів, на компенсацію та відшкодування збитків, завданих жертвам репресій, право на реституцію конфіскованого майна тощо.

У цьому контексті міжнародні стандарти прав людини містять ряд загальних положень. Зокрема, стаття 19 Загальної декларації прав людини проголошує свободу  шукати,  одержувати  і  поширювати  інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно  від  державних  кордонів. У статті 27 Декларації закріплено, що кожна  людина  має право вільно брати участь у культурному житті суспільства,  насолоджуватися мистецтвом, брати участь у науковому  прогресі і користуватися його благами.

Безперечним є те, що свобода інформації не може користуватися абсолютним захистом. Аналогічна норма, яка закріплює це право в статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, містить застереження, що користування ним накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Воно може  бути,  отже,  пов’язане з певними обмеженнями,  які,  однак, мають  встановлюватися законом і бути необхідними для поважання прав і репутації інших осіб; для  охорони  державної  безпеки,  громадського   порядку,  здоров’я чи моральності населення.

Дана позиція відображена і у статті 10 Європейської конвенції прав людини, частина перша якої закріплює право одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. А частина друга встановлює, що здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Наведені вище статті демонструють конфлікт інтересів і позицій, який потрібно враховувати у процесі доступу до  архівних справ. Відтак, на даний час особливої гостроти набула проблема взаємозв’язку  конституційних прав закріплених у статті 34-й та статтях 31-й та 32-й Конституції України, яка полягає у  конфлікті між правом на інформацію з одного боку та правом на таємницю кореспонденції та невтручання в особисте та сімейне життя з іншого, які є складовими права приватності.

Право на інформацію закріплюється у ст. 34 Конституції України,  яка гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Конституцією передбачено виключний перелік підстав, за якими особа може бути обмежена в праві вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, а саме: “в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.”

Таким чином, кожен конкретний випадок відмови у наданні інформації має відповідати одному із вищенаведених суспільних інтересів. Органи державної влади не вправі встановлювати будь-які обмеження щодо надання інформації, якщо така інформація не може завдати шкоди інтересам, передбаченим Конституцією України. Ст.34 Конституції України наголошує на тому, що дані ці обмеження мають встановлюватися законом.

Варто відразу зазначити, що оскільки чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною  Радою  України,  є  частиною  національного законодавства України, то крім вимоги закріплення цих обмежень на рівні закону, дані обмеження мають бути «необхідними в демократичному суспільстві», як це передбачено ст. 10 Європейської Конвенції захисту прав людини та основоположних свобод.

Дані правовідносини регулюються низкою законів та підзаконних нормативно-правових актів. Зокрема, стаття 16 Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» встановлює, що «доступ до документів Національного архівного фонду, які містять конфіденційну інформацію про особу […] обмежується на 75 років від моменту створення цих документів, якщо інше не передбачено законом. Раніше зазначеного строку доступ здійснюється  з дозволу громадянина, права та законні інтереси якого можуть бути порушені, а в разі його смерті – з дозволу спадкоємців». Згідно із Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій» 17 квітня 1991 року № 962-XII право доступу до архівних справ реабілітованих жертв політичних репресій отримали самі жертви, їх родичі, і при наявності дозволу від жертв чи родичів – дослідники. Відкритим залишається питання доступу до архівних справ особі, які не були реабілітовані, не зважаючи на те, що жодних законних підстав для відмови у доступі не існує.  Грифи «секретно» и «совершенно секретно», на основі яких обмежується доступ до інформації жодним українським законом не передбачені. У СРСР вони були запроваджені інструкцією №0126, яка теж мала статус секретної. З огляду на загальне правило застосування нормативних актів радянського часу лише у тому випадку, коли вони не суперечать Конституції України, відмова в доступі до архівних справ у зв’язку із посиланням на підзаконний акт є незаконною.

Більше того, в цьому випадку має діяти загальний принцип habeas data, тобто «право на знання особистістю архівних даних про  себе». У випадку смерті особи це право поширюється на його родичів. Родичі також повинні мати право на інформацію про долю особи, які зникли під час періоду репресій.

Це підтверджується і резонансним рішенням Конституційного суду України у справі Устименко, яке стало першою справою, розглянутою Конституційним судом України за зверненням громадянина України. Виключна важливість цього рішення полягала у визнанні права особи знати інформацію про себе. Шкода тільки, що цей предмет гордості Конституційного суду України нічого не дав самому Устименко, оскільки саме рішення так і не було виконане.

Але доволі часто виникають ситуації, коли право особи знати ймовірно може суперечити праву іншої особи на приватність.

Насамперед, має бути визначено, чи має інформація, яка передається до архівів таку вразливу природу, що її розкриття і опублікування могло б створити неприйнятне порушення приватності. Стаття 8 Європейська конвенція з прав людини дозволяє втручання в здійснення цього права згідно з законом і у випадках, необхідних в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Ці ситуації доволі часто порушують не тільки правові питання, але й питання етики. Один із десяти найвідоміших архівістів у світі Террі Кук запропонував свою модель оцінки конфіденційної інформації, яка ґрунтується на трьох взаємопов’язаних факторах: програмі, агенції та громадянина.

Програма є метою спеціального урядового завдання, частково фіксована, але часто відмінна від наміру та дійсності. Агенція є органом, який виконує це урядове завдання. Відтак, чим більший розрив між законом і практикою, тим більш вразливою є інформація, зібрана за рішенням уряду. Адже є велика різниця між ситуаціями, коли інформація надана особою особисто (наприклад, заповнення податкової декларації у податковій службі), або зібрана без відома особи таємною поліцією, що практично не дає можливості особі контролювати та виправляти фіксовані про неї відомості.

З цього випливає, що на противагу конфіденційній інформації, яка вільно надається агенції, інформація, яка зібрана і використовується розвідувальною агенцією без надання суб’єктові будь-якої можливості уточнення та корегування потребує підвищеної уваги. У такому випадку захист приватності складається із декількох шарів, а саме: законодавства, умов передачі, зобов’язання дослідника, технологічних умов роботи із архівами та професійної етики. Тільки у взаємозв’язку цих складових можна належним чином вирішувати питання співвідношення права на інформацію та права на приватність.

Внаслідок того, що право на інформацію та право на  приватність мають приблизно рівну юридичну силу та значущість, як права людини, то у випадку їх суперечності застосовується метод конституційного тлумачення, який  отримав назву „методу конституційного балансування”.

Цілком зрозуміло, що ні повна відкритість, ні цілковита таємність не є розумними, і жодна країна в світі не зайняла одну з цих крайніх позицій. Може бути поставлене лише питання про те, якої відкритості та якої таємності ми потребуємо. Це означає: які типи даних повинні зберігатися в таємниці, згідно з якими обставинами і на який період, з яких причин і в інтересах якої особи чи інституції. Законодавство про доступ до архівів зустрілося з викликом, кинутим йому фундаментальним правом особи знати, і це приводить нас до питання: наскільки відкритість можлива і наскільки таємність необхідна.

 Для використання  методу конституційного балансування скористаємося триступеневим тестом, який використовує Європейський суд з прав людини для того, щоб визначити  правомірність обмеження доступу до інформації. Загалом принцип обмежень права на доступ до інформації має відповідати наступним трьом складовим вимогам: інформація має стосуватися легітимної мети, визначеної законом; розголошення цієї інформації може завдати суттєвої шкоди цій меті; шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж шкода суспільному інтересу в отриманні цієї інформації.

Звичайно, цей тест не є універсальним і має розглядатися на кожному конкретному прикладі. Відтак, візьмемо як приклад відкриття архівів Штазі після падіння Берлінської стіни та відкриття імен колишніх співробітників служби безпеки.

Спочатку необхідно з’ясувати, чи стосується ця інформація легітимної мети, передбаченої законом. Цілком очевидно, що архівні справи Штазі можуть містити інформацію, яка є конфіденційною, тобто відповідно до законодавства України –  відомостями, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Відтак, дана інформації стосується легітимної мети, визначеної законом, а саме має безпосереднє відношення до приватності.

Наступне, що слід з’ясувати, так це те, чи розголошення цієї інформації може завдати суттєвій шкоді цій меті. У нашому прикладі архіви Штазі використовувалися як для компенсації жертвам репресій, так і для усунення від влади тих, хто відповідальний за репресії. Саме таке положення  містив закон про люстрацію (від лат. – очищення), яка полягала у забороні штатним та позаштатним співробітникам комуністичної служби безпеки займати посади в новій державі.

Отже, відповідь на попередні два питання наступна: дійсно, право на приватність охороняється законом, і розголошення цієї конфіденційної інформації може нанести шкоду  даному праву.

Останнє, що залишилося з’ясувати, так це те зважити на шальках терезів, що є вагомішим: шкода приватності в разі розголошення цієї інформації, чи шкода суспільному інтересу в разі її обмеження. І тут виникає основне питання: обґрунтованості відмови у доступі до конфіденційної інформації та чи містить вона суспільний інтерес.

Центральною категорією в праві на доступ громадськості до інформації є суспільно значуща інформація. Водночас, Закон України «Про інформацію» не дає відповіді на питання, яку інформацію слід вважати суспільно значимою, тому варто звернутися до міжнародних критеріїв, серед яких слід брати до уваги наступне:

– чи суперечить певна поведінка посадовому обв’язку;

– чи йдеться про наявність правопорушення;

– чи є ознаки зловживання владою;

– чи йдеться про недбале виконання обов’язків або неналежне управління публічним органом;

– чи наявна корупція або шахрайство;

– чи посадові особи вводили в оману громад кість публічними заявами;

– тощо

Повертаючись до наведеного вище прикладу, слід констатувати, що дані про осіб, які в процесі виконання публічних функцій порушували права людини, становлять значний суспільний інтерес, який превалює над їх правом на приватність. Більше того, політика помилування та амністування осіб, винних у порушенні прав людини, яка проводиться з метою сприяння національному примиренню, жодним чином не впливає на право знати таких осіб, з тим, щоб вони не могли використовувати своє минуле для отримання політичної вигоди. Відтак, архіви в Штазі використовувалися суспільними та приватними організаціями для з’ясування ступеню відповідальності різних органів і осіб за їхні зв’язки з колишнім режимом ГДР. Це є гарантією того, щоб працівники та співробітники комуністичної таємної поліції не займали, як і раніше, свої посади. Правда, з іншого боку, німецьке законодавство обмежило термін такого використання архіві Штазі п’ятнадцятирічним періодом до 2006 року.

У цьому контексті хотілося б наголосити, що Закон України «Про державну таємницю» забороняє приховувати інформацію про порушення прав людини та про зловживання органів влади та їх посадових осіб.

Наведений вище приклад можна перевірити на так званому «тесті Кельмана». У відповідності до нього має бути визначено, чи розслідування, що використовує персональну інформацію, може бути співставлень із людської гідністю. Цей етичний тест містить два питання:

1.Який ризик виникає для людської гідності через розголошення конфіденційно переданих даних?

2. Чи є цей ризик прийнятним з огляду на переваги для особи або для суспільства, які можна визначити?

З огляду на вищезазначене стає очевидним, що право народів і націй обирати свій власний шлях політичних змін значним чином визначається доступністю архівів.

Саме тому спеціальна робоча група експертів, створена Міжнародною Радою архівів, для обговорення проблем, пов’язаних із архівами колишніх репресивних режимів, серед колективних прав, реалізація яких безпосередньо залежить від доступу до архіви визначила, зокрема, наступні:

– право народів на цілісність та збереження їхньої писаної пам’яті. Документи у цьому контексті є історичною спадщиною.;

– право на правду. Громадяни мають право на максимум інформації про діяльність скинутого режиму;

– право визначати осіб, відповідальних за злочини проти прав людини. Кожен народ має право на ідентифікацію таких осіб, незалежно від жодних політичних рішень щодо них, у тому числі їхньої подальшої участі у суспільному житті;

Звичайно, що право доступу до архівів повинно обов’язково розглядатися у балансі із правом на недоторканність приватного життя жертв репресій. Крім того, права третіх осіб, що згадуються в документах, також повинні бути захищені. Постраждалі особи повинні мати право вносити виправлення в ці документи, однак зміна їх основного змісту повинна бути заборонена. Захист такої інформації досягається встановленим у законі терміном обмеження доступу до такої інформації.

Окремо хотілося б звернути увагу на принцип доктрини «публічної особи», яка у  багатьох європейських державах, визнається спеціальним суб’єктом здійснення права на приватність. Критерієм віднесення до такого роду осіб у його широкому тлумаченні «квазіпублічної особи» є не тільки посада, а передусім специфічних ознак, що безпосередньо пов’язані із діяльністю такої особи. З огляду на її значення в житті суспільства,  сфера захисту її приватності є значно вужчою, ніж у звичайного громадянина.

Можна зауважити, що  застосування різних правових стандартів по відношенню до посадових осіб  та звичайних громадян є порушенням конституційної норми  рівності людей у своїй гідності, правах та рівності їх перед законом. Європейський Суд, аналізуючи неоднакове застосування законів до різних людей у контексті ст. 14 Конвенції, розрізняє поняття „дискримінація” від „легітимного розрізнення”, тобто  різне трактування  осіб  в залежності від об’єктивних причин.

Таким чином, у більшості випадків вказана колізія між свободою інформації та правом на приватність вирішується на користь свободи інформації. Звичайно, кожна країна має свої особливості та виключення. Зокрема, Конституційний суд Угорщини постановив, що право особи доступу до своєї архівної справи не «стосується права жертви знати, хто за нею стежив». У будь-якому разі це не стає підставою для відмови у доступі до архівних справ, адже в усьому світі дії принцип «засекречується інформація, а не документ». Цю практику необхідно впроваджувати і в Україні.

 За рекомендаціями Міжнародної ради архівів «якщо законодавство не достатньо конкретизоване, архівні працівники можуть тлумачити його на підставі юридичних коментарів експертів адміністративного права; у випадку коли приватність особи і право на історичне розслідування протистоять одне одному, може бути передбачено рішення щодо використання копії оригінального документа з видаленим іменем жертви чи третьої сторони».

Шлях, яким репресивний режим припинив своє існування, визначає значною мірою майбутнє своїх архівів. В Україні не було процесу декомунізації, відтак серед влади на своїх посадах залишилися багато людей, причетних до репресій та злочинів тоталітарного режиму. Це обумовило досить таки ускладнений доступ до архівних джерел, які стосуються політичних репресій. Більшість країн Європи пішли шляхом прийняття законів про державну таємницю, які передбачали перегляд засекречених комуністичним режимом відомостей. В Україні цей процес був частково ініційованим тільки у січні 2009 року Указом Президента №37/2009  ««Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні».

У відповідності до нього в структурі СБУ був створений спеціальних сектор по перегляду архівних справ радянського періоду, метою якого було проаналізувати пов’язані з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні архівні документи, що нагромадилися за часи діяльності органів державної влади та управління колишніх Союзу РСР і Української РСР, та забезпечити зняття в установленому законодавством порядку обмежень на поширення та доступ до конкретної секретної інформації шляхом скасування раніше наданого грифу секретності архівним документам або іншим матеріальним носіям такої інформації, якщо вони не становлять державної таємниці.

З огляду на невизначеність подальшої долі більше 90%  засекреченого архівного спадку радянської  доби, варто застосувати рекомендації робочої групи Міжнародної Ради архівів, а саме законодавчо врегулювати передання архівів спецслужб незалежній від них інституції професійних архівістів.

Звичайно, що при реалізації права доступу  до архівних документів постійно виникає ряд важливих питань. Саме тому, Етичний кодекс для архівних працівників, що працюють з документами колишніх спецслужб в якості базового принципу проголошує: архівіст – не цензор; поняття архівних даних і процедура їх розкриття визначені законом.

Досвід інших держав переконливо свідчить, що такий варіант вирішення проблеми є найбільш оптимальним для захисту прав жертв та дотримання вимог законодавства, зокрема в частині оптимального вирішення колізії доступу до архівних справ та захистом права на приватність. Це, в  свою чергу дасть можливість, спецслужбі зосередитися на виконанні своїх основних завдань, на що нещодавно звертав увагу чинний голова Служби безпеки України.

«Сьогоднішні збори, на яких присутні представники суддівського корпусу всіх регіонів, рівнів та спеціалізацій, — найкраща відповідь критикам нового закону і яскравий приклад його дієвості»

Віктор Янукович
(із виступу на Х позачерговому з’їзді суддів України)

Приклад справді яскравий і не потребує додаткових ілюстрацій. Минулого четверга, 16 вересня, в Апеляційному суді міста Києва відбувся урочистий похорон суддівського самоврядування — тієї дещиці, що бодай формально залишалася від незалежності суддів. Звісно, назвати захід так відверто було не можна. Тому анонсували його інакше: X позачерговий з’їзд суддів України. За організацією підготовки, проведення і за результатами роботи з’їзд був показовим: він наочно й демонстративно вказав, де тепер місце суду в нашій державі, хто реально керує судами і яким буде вітчизняне правосуддя.

Неможливо було без розчулення спостерігати за тим, як проходило голосування. За переважну більшість питань голосували одноголосно, ні «проти», ні тих, хто утримався, немає. Щоб цілком відповідати пріснопам’ятним з’їздам КПРС, у залі бракувало тільки погруддя Леніна. Зрідка делегати все-таки дозволяли собі невеличку вільність — із різною кількістю голосів «прокотити» більшість кандидатур, запропонованих Верховним судом. Уперше за майже два десятки років з’їзд суддів скидався на нинішні засідання парламенту: він не обіцяв жодних несподіванок, усе було відомо наперед. Генеральна лінія витримувалася чітко й неухильно.

Назустріч з’їздові!

Звісно, такого блискучого результату неможливо було досягти без кропіткої підготовки. І її провели майстерно.

Взагалі, з’їзд суддів — це вища форма суддівського самоврядування. Суддівське самоврядування — це самостійне колективне вирішення суддями питань внутрішньої діяльності судів, одна з найважливіших гарантій їхньої незалежності. Проте й так далеке від досконалості самоврядування новий закон перетворив на відвертий фарс. Порушуючи принцип єдиного статусу суддів, встановив дивні представницькі пропорції. Відтак 6632 судді загальних судів на з’їзді представляють удвічі менше делегатів, ніж 2290 суддів спеціалізованих судів.

Крім того, винайдено таку процедуру як висування кандидатів у депутати з’їзду. Тепер для участі в конференції представник суддівського колективу загального суду повинен … отримувати схвалення в Київському оргбюро з’їзду. Такого в історії України ще не було. Та що там в історії України — такого не було в історії КПРС!

Уперше від організації з’їзду була відсторонена… Рада суддів — вищий орган суддівського самоврядування в період між з’їздами, які проводяться раз на два роки! Ні Рада суддів, ні Верховний суд України не були причетні до організації і проведення з’їзду суддів. Таким чином, було вихолощено саму суть суддівського самоврядування. Залишилася лише форма, яка мало кого здатна ввести в оману.

Якщо дотримуватися нудних законодавчих правил, з’їзд може бути призначений відповідним комітетом. Якщо підходити до справи творчо, з вогником, знехтувавши кліше, — комітет можна скликати постфактум: для легалізації дійства в очах знавіснілих формалістів.

Організація підготовки з’їзду яскраво продемонструвала, що відтепер суддівське самоврядування…урядується ззовні. Внаслідок судової реформи судді вже не вільні навіть у питаннях організаційного забезпечення своєї діяльності, соціального захисту тощо. Можна констатувати, що суди стали придатком панівної сьогодні влади, яка зосереджена на Банковій.

Ніколи ще претенденти на членство у ВРЮ, КС, Вищу кваліфікаційну комісію від суддів не проходили… співбесіду в адміністрації президента. Схоже, тепер це стає традицією.

…Один український суддя запитав якось у голови Верховного суду, здається, Франції, чи часто він бачиться з президентом. Той відповів: бачимося, звісно, ось нещодавно зателефонував президент, запитав, коли він може під’їхати, щоб поговорити… Уявляєте? Я — ні. Тому що чужі нам усі ці буржуазні штучки.

К(ПР)С Конституційний (Партії регіонів) суд

За ідеєю, Конституційний суд — свого роду наукова лабораторія, яка значною мірою впливає на шлях розвитку юриспруденції держави, філософію її права, що визначає внутрішній зміст Основного Закону та оберігає його. Він повинен складатися зі світил юридичної думки, науковців, які вище за багато іншого цінують власне ім’я.

Сьогодні очевидно, що Конституційного суду в Україні немає. Всі формальні ознаки, аж до вивіски і навіть рішення — є, а конституційного суду як такого — немає. З самого початку заражений політичним вірусом, він загинув фактично відразу після народження. Але, як показує життя, гірше може бути завжди. І рівень ставлеників різних політичних сил, делегованих у КС, незмінно дрібніє. Тому сьогодні, навіть з огляду на обов’язкову умову — лояльність судді «довірителю», — не можна не згадати, що «кучмівський» склад КС включав величини рівня Козюбри, Мироненка, Мартиненка, Шаповала, Яценка… Далі — менше.

А позавчора на з’їзді приключився невеличкий курйоз. За словами голови парламентського комітету з правосуддя Сергія Ківалова, у КС добиралися відомі всій Україні вчені, професіонали. Правда, спілкуючись із журналістами в кулуарах, прізвища одного з цих фахівців Сергій Ківалов усе не міг згадати. Він назвав ім’я: «Олег, як же його прізвище?» Йому тихенько підказали: «Сергійчук». Сергій Васильович і «згадав»: «Ковальчук». Вважатимемо, що решта України його справді знає. А ні — то скоро познайомиться…

Докторам наук і шановним українським ученим-юристам місця в КС не знайшлося. У тому числі й Дмитру Луспенику — справжньому (а не з купленою дисертацією) кандидатові юридичних наук, одному з найкращих цивільних процесуалістів країни, автору багатьох наукових праць, узагальнень та постанов ВСУ. На відміну від деяких щасливіших суперників, за рівнем він повністю відповідав цій вакансії. Але рішенням з’їзду його навіть не ввели до списку кандидатів.

Цікава деталь: судді КС як на підбір — зі східного регіону країни. «Вітер зі сходу», ось і надуло…

ВКК і ВРЮ запрацюють щосили!

Вища кваліфікаційна комісія суддів України, що значно розширила свої повноваження відповідно до нового закону, сформована в результаті ретельного відбору. Сьогодні цей як ніколи впливовий орган очолює суддя ВСУ Ігор Самсін, який захищав дисертацію під науковим керівництвом Сергія Ківалова.

Стратегічно важлива Вища рада юстиції поповниться новими членами — харків’янином Олександром Удовиченком (нині суддя ВГСУ), який головував на цьому дивнуватому заході, та Інною Отрош (головою Печерського райсуду столиці). Той, хто рекомендував кандидатуру І.Отрош, особливо відзначив таку її рису як мужність. Безперечно, без цієї риси нічого й рипатися очолювати знаменитий суд, який відважно благословляє взяття під варту громадян, обвинувачуваних … у службовому недбальстві.

Рішення — у життя!

Озвучена під час відкриття з’їзду теза глави держави про те, що судова влада не повинна протиставлятися державі, безумовно, правильна. Протиставлення тут бути не повинно. Як і зрощення. Конституція передбачає розподіл державної влади на рівні за статусом складові. А якщо вони зрослися, то це може бути монархія або диктатура, та аж ніяк не демократія, про яку нам не втомлюються говорити.

В одному з останніх інтерв’ю «ДТ» голова Верховного суду України Василь Онопенко відзначив, що ідеологи судової реформи поставили перед собою дві головні цілі: знищення Верховного суду, який не дає можливості створити замкнений цикл отримання судових рішень, і знищення суддівського самоврядування, яке зайняло принципову позицію у відстоюванні незалежності суддів. Сьогодні навпроти обох пунктів можна ставити «галочку» — виконано.

Що ж, найчастіше із кожним із нас можна зробити тільки те, що ми зробити з собою дозволимо. Судді дозволили. Чутки про їхню корпоративність були не просто дуже перебільшені, вони виявилися міфом. Мабуть, найбільш захищена, привілейована професійна спільнота виявилася абсолютно розрізненою і безпорадною. Після «взяття» Верховного суду вона не просто здалася без бою за лічені місяці, — шукати милості в переможця помчали наввипередки. До речі, на з’їзді на адресу багатьох промовців звучали офіційні слова вдячності за їхню працю. Але тільки після таких слів на адресу Петра Пилипчука, першого заступника голови ВСУ, голови Ради суддів, зал аплодував стоячи. Мабуть, це було даниною за ту роль, яку особисто він і очолювана ним Рада суддів відіграли в тривалому й непримиренному протистоянні, коли на кону стояла незалежність судової влади…

Можливо, комусь здасться, що рішення з’їзду суддів не такі вже й важливі, оскільки стосуються внутрішньої діяльності судової системи. Насправді і для громадян, і для держави в цілому вони можуть виявитися доленосними. Бо з’їзд обрав чотирьох нових суддів Конституційного суду, про важливість рішень якого говорити не доводиться; двох членів ВРЮ — органу, перед яким сьогодні тремтять судді, котрі вершать правосуддя; обрав шістьох членів Вищої кваліфікаційної комісії — органу, який формуватиме весь суддівський корпус країни й від роботи якого залежатиме якість українського правосуддя.

Треба вкотре віддати належне реформаторам: операцію проведено технічно бездоганно, майже красиво. Багато хто скаже, що суддям — так і треба. Цілком можливо. Але чи заслуговують таких суддів усі інші? Навіть надіятися на незалежну судову владу тепер годі. У досяжному майбутньому її не буде. Феміда — не Афродита, їй не дано явитися на світ із цієї піни.

Довідка «ДТ»

Х з’їзд суддів призначив чотирьох суддів Конституційного суду. Рішення про призначення Михайла Запорожця, Олега Сергійчука, Наталії Шаптали і Михайла Гультая було прийняте шляхом таємного голосування. Тепер склад суду збільшився до 18 суддів.

Н.Шаптала — суддя апеляційного адміністративного суду Донецької області. М.Запорожець і М.Гультай — судді апеляційних судів Луганської та Харківської областей, відповідно. О. Сергійчук обіймав посаду судді Вищого адміністративного суду.

З’їзд суддів України обрав також членів Вищої кваліфікаційної комісії України від суддівського корпусу. Це Володимир Маслій — суддя Київського апеляційного адміністративного суду; Сергій Білуга — суддя ВАСУ; Галина Колесник — суддя Донецького апеляційного адміністративного суду; Лідія Горбачова — суддя Харківського апеляційного господарського суду; Тетяна Шевкова — суддя Донецького апеляційного господарського суду; Віктор Шаргало — суддя ВГСУ; Микола Пінчук — суддя ВСУ; Володимир Вихров — голова Апеляційного суду Дніпропетровської області; Анатолій Іванищук — голова Апеляційного суду Херсонської області; Анатолій Марцинкевич — перший заступник голови Апеляційного суду Хмельницької області.

Кандидатура судді ВСУ Володимира Мазурка не набрала необхідної кількості голосів.

Головою ВКК став Ігор Самсін.

За підсумками таємного голосування, з’їзд одноголосно затвердив протокол про обрання членів Ради суддів України. До неї увійшли В’ячеслав Овчаренко — суддя КСУ; Галина Канигіна — суддя ВСУ; Сергій Амелін — суддя ВАСУ; Раїса Ханова — суддя ВАСУ; Олександр Джабурія — суддя Одеського апеляційного адміністративного суду; Олександр Удовиченко — суддя ВГСУ; Тетяна Козир — суддя ВГСУ; Інна Алєєва — суддя Донецького апеляційного господарського суду; Ярослав Романюк — суддя ВСУ; Павло Гвоздик — суддя Апеляційного суду Івано-Франківської області; Валентина Устименко — суддя Апеляційного суду Харківської області.

Головою Ради суддів став Ярослав Романюк, заступником голови — Раїса Ханова, секретарем — Тетяна Козир.

Головою Державної судової адміністрації призначено Руслана Кирилюка, який обіймав до цього посаду заступника керівника головного управління з питань судової реформи і судоустрою адміністрації президента України.

Без жодних причин, за їхніми словами, забрали у відділок міліції п’ятьох молодих тернополян. Хлопці стверджують, що не чинили нічого протизаконного.

Правоохоронці не лише не розібралися в ситуації, як вважають молодики, а й зверхньо поводилися щодо них та неодноразово порушували їхні права.

Трапився інцидент у Тернополі, неподалік ТЦ “Орнава”, у неділю, 12 вересня, близько 21.00. Юнаки запевняють, що їхня зустріч відбувалася без алкоголю. Однак працівники міліції звинуватили їх у розпиванні алкогольних напоїв.

“Навіть не представилися”

П’ятеро друзів стояли поблизу автостоянки неподалік ТЦ “Орнава” біля машин, на яких приїхали. До них підійшов патруль внутрішніх військ, які зацікавилися двома банками “бірміксу”, які стояли на землі поряд із компанією. Запереченням юнаків, що тара з-під алкоголю не їхня, солдати не повірили.

– Підійшли четверо патрульних і собака. Представники внутрішніх військ не представилися, а одразу запитали, чому ми тут розпиваємо алкоголь, – розповідає тернополянин Ярослав (прізвище редакції відоме, але не вказуємо його на прохання хлопця, – прим. ред.) – Солдати зверталися до нас на “ти” та ще світили ліхтариками в очі, хоча ми просили цього не робити.

Патрульні попросили юнаків показати документи та запитали, чи ті мають колючі та ріжучі предмети. Нібито збиралися навіть обшукати.

Документи один із нас мав у машині, але йому не дозволили їх узяти. Сказали: “стій тут” та наказали стати для обшуку на небезпечні предмети, – продовжує співрозмовник.

Юнаки запевнили, що не мають заборонених предметів. А для обшуку попросили скласти протокол у присутності двох незалежних свідків. Молоді чоловіки зізналися кореспондентові, що таким чином вирішили підстрахуватися, аби їм чогось не підкинули. Натомість замість свідків патрульні викликали міліцейський “бобик”. Повезли тернополян у міське відділення міліції №2, що на вулиці Яремчука.

На патрульний автомобіль ми змушені були чекати півгодини. За той час нам не дозволяли зрушити з місця та зателефонувати до будь-кого, – пригадує інший учасник ситуації Сергій (прізвище редакції відоме – прим. ред.). – Солдати, що приїхали в “бобику”, також говорили до нас наказовим тоном, зверхньо і на “ти”.

“Сідати не дозволяли”

Везли хлопців, як ті пригадують, також із порушеннями закону – в автомобіль “напхали” більше пасажирів, ніж дозволено. У відділку також зустріли “привітно”.

Нас привезли, завели всередину, поставили біля стіни і наказали мовчки стояти. Сісти правоохоронці не дозволили, – розповідає Ярослав. – Нічого не пояснюючи, патрульні, які нас затримали, почали щось писати. Потім по одному викликали у кабінет, знімали відбитки пальців та фотографували. Після цього двох наших товаришів відпустили, а трьох залишили для подальшого спілкування.

Відпустили тих, хто був за кермом, оскільки вони, з розмови міліціонерів, яку почули інші затримані, вживати алкоголь не могли.

Хлопці запевняли, що їх затримали помилково, і погоджувалися на експертизи, які б підтвердили або спростували їхню провину. Проте аналізу на вміст алкоголю в організмі чи хоча б вимірювань за допомогою газоаналізаторів юнакам в той вечір не провели. Банки з-під пива, які патруль привіз у відділок, тернополяни згодом побачили у сміттєвій урні.

Юнакам дали підписати складений протокол, але ті відмовилися.

– У протоколі було написано, що о такій-то годині я вживав бірмікс, за що і був затриманий. Як я міг таке підписувати, якщо це неправда, – обурюється Ярослав. – Далі вони привели понятих, які засвідчили нашу відмову підписувати протокол. Після цього кожен із нас на окремому аркуші написав свої пояснення щодо інциденту та попросив міліціонерів прикріпити їх до протоколів. Але ті відмовилися. Сказали, що не зобов’язані цього робити.

У відділку троє юнаків пробули три години. Їх відпустили вночі наступного дня. На запитання, як вони мають добратися до “Орнави” чи додому, якщо не мають грошей, міліціонери відповіли: “викликайте таксі”.

“Напишете погане – будемо розбиратися”

П’ятеро тернополян планують звернутися у прокуратуру. Вони запевняють, що правоохоронці перевищили свої повноваження та склали безпідставне адмінпопередження. Хлопці вважають, що таке може статися з кожним. Але найбільше вони обурені тим, що, знаючи закони, не змогли відстояти свої права.

– Перш за все, правоохоронці мали б представитися і коректно спілкуватися з молодими людьми. Щодо обшуку, то його мали б здійснювати лише у присутності понятих і зі складанням протоколу, тому хлопці мали право відмовитися, – пояснює юрист Павло Чепугов. – Протокол про подібне правопорушення правоохоронці могли скласти і на місці. А забирати тернополян у відділок мають право не більше, ніж на три години. Щодо відбитків пальців та фото, то це міліція може робити у випадку, коли складають протокол про затримання. Як я зрозумів зі слів хлопців, протоколи склали лише на трьох, а у двох молодих людей безпідставно взяли відбитки пальців. Ще одне порушення – відмова долучити пояснення людей до протоколу. Згідно із законом, молоді люди мали на це право. Якщо правоохоронці не хотіли прикріплювати їхні пояснення, то затримані цілком законно могли усе написати на самому протоколі. А те, що серед ночі на вулицю виставили, – питання винятково міліцейської моральності.

Окрім того патруль солдатів внутрішніх військ не мав право самостійно затримувати місцевих жителів, продовжує юрист.

– Солдати не мають таких повноважень щодо цивільного населення, як міліціонери. У їхній компетенції тільки взаємодіяти з правоохоронцями, – пояснює пан Чепугов. – Постраждалі тернополяни мають усі підстави вимагати скасування адмінпокарання у керівництва міліції чи в суді. Крім того, можуть звернутися і в прокуратуру, адже є порушення з боку правоохоронців.

Звернувся за роз’ясненням кореспондент і до правоохоронців. Проте в центрі зв’язків із громадськістю обласної міліції прокоментувати ситуацію відмовилися. Натомість порадили писати інформаційний запит і навіть пригрозили.

– Пишіть бумагу від редакції. Вказуйте з прізвищами людей – що, де і коли, на що вони скаржаться, – каже начальник відділу зв’язків із громадськістю обласної міліції Сергій Шворніков (закон дозволяє готувати відповідь на інформаційний запит до 30 днів – прим.ред.). – А якщо без нашого коментаря щось негативне на міліцію напишете, в нас є юридичний відділ. Будемо потім розбиратися.

Новий закон про судоустрій розлякав служителів закону – вони масово подають у відставку. Учора під час позачергового з’їзду суддів голова Вищої Ради юстиції України Володимир Колесніченко оголосив про велику кількість заяв колег про відставку за власним бажанням. Глава ВРЮ закликав голів судів як-то відмовляти «пропрацювали по 20 років» підлеглих від подібних кроків і назвав їх «золотим фондом».

Нагадаємо, Конституційний суд нещодавно покинули троє суддів – Мачужак, Дідківський і Домбровський. Одна зі звільнених, суддя Ярослава Мачужак, заявляла, що відхід її та колег пов’язаний з намічається розглядом питання про конституційність політреформи 2004 року. Судячи з її розповіді, на нелояльних до влади суддів акуратно натиснули, щоб ті пішли «за власним».

– Усього з КСУ за останні кілька місяців пішли п’ятеро суддів, включаючи Юрія Нікітіна. Я теж вважаю, що їм слід було публічно оголосити причину відходу. Але невже тверезомислячі люди не розуміють, що в нашій країні з таких посад за три роки до закінчення терміну повноважень так просто не йдуть, тим більше спільно? – Каже з цього приводу депутат-юрист Сергій Власенко. – Як міг, наприклад, Юрій Нікітін, молодий талановитий суддя, який досяг вершини кар’єри, не досидіти каденцію? А навіщо Домбровському, якому залишалося два роки до пенсії, раптом знадобилося йти «за власним»?

За версією Власенко, заяви суддів всіх інстанцій про відставку посипалися у ВРЮ тому, що люди, які мають стаж суддівської роботи 20 і більше років, вважали за краще піти з системи, ніж працювати в рамках прийнятих нещодавно драконівських законів про ВРЮ, про судоустрій та статус суддів.

– Будь-якого суддю в Україні (я за ці слова відповідаю) за наявності політичної волі можна позбавити статусу судді в період сесійної роботи Ради за півтора місяця, і він навіть чірікнуть не встигне, – говорить депутат. – А у нас є судді, які розглядають по 2000 справ на рік, тобто близько 8 за робочий день, що немислимо. Тому вони порушують терміни розгляду справ, а це, згідно з новим законом, вже привід їх звільнити. Судді розуміють, що насправді судова система знаходиться під тотальним контролем влади (а Вища рада юстиції сьогодні – плоть і кров від неї), і їм це не подобається.

Але член комітету ВР з питань правосуддя Вадим Колесніченко впевнений, що вся справа в тому, що новий закон вже продемонстрував, як жорстко присікатиметься використання суддівської мантії в особистих інтересах.

– Їм стало зрозуміло, що працювати на свою кишеню не вийде, тому люди, яким стаж дозволяв вийти на суддівську пенсію, вирішили випередити можливий результат подій (зараз ми вивчаємо всі справи і винесені за ними рішення) і не чекати, поки їх звільнять за порушення присяги, що обернеться втратою пільг, – говорить Колесніченко.

– Багато суддів, наприклад, брали участь в рейдерських схемах, ухвалювали рішення у суботу чи неділю, без участі сторін, і після всього цього ніякої відповідальності не несли, – продовжує регіонал. – Зараз ВРЮ разом з дисциплінарною комісією ці питання піднімає, аналізує і робить висновки, а хто не буде згоден з винесеним рішенням, завжди зможе його оскаржити.

До речі

… А місця старих займають нові: донецькі і луганські

Вчора на з’їзді суддів прийняли рішення про призначення Михайла Запорожця, Олега Сергійчука, Наталії Шапталь та Михайла Гультая суддями Конституційного суду. Відомо, що Шаптала – суддя апеляційного адмінсуду Донецької області, Запорожець і Гультай – апеляційних судів Луганської та Харківської областей відповідно, а Сергійчук раніше обіймав посаду судді Вищого адміністративного суду.

«Я скажу так: розпеченим залізом, розпеченим залізом будемо випалювати, щоб усі ті знали, хто чіпає руками власність всього українського народу, будуть за це страждати і будуть покарані».
Президент Віктор ЯНУКОВИЧ, виступаючи на з’їзді суддів, пообіцяв карати всіх, хто спокусився на держвласність