Дорогу, яку прокладають через парк Горького у Харкові, буде добудовано, незважаючи на акції протестів. Про це заявив губернатор Харківщини Михайло Добкін. Правозахисники та екологи протестують.   Причин, які перешкоджають будівництву дороги, немає, тому її буде добудовано, заявив губернатор Харківщини Михайло Добкін. Співголова харківської правозахисної групи Євген Захаров в інтерв’ю “Deutsche Welle” назвав те, що роблять у парку, варварством, що відбувається під прикриттям підготовки до Євро-2012.

За словами правозахисника, будівництво дороги триває без усіх належних документів, роботи проводять на місці поховань. “Як можна будувати дорогу, коли 70% харків’ян проти вирубування дерев і будівництва (ред.- згідно з результатами опитування інститута Горшеніна). Як можна будувати на кістках німців, що були поховані у 43 році? Це абсолютно неможливо ані з точки зору моралі, ані з точки зору закону. Між Україною та Німеччиною існує міждержавна угода про догляд за могилами, а замість догляду будують дорогу, ховають ті кістки, кажуть, що це не має значення ”, – сказав Захаров.

На кістках?

Голова організації “Військові меморіали. Схід” Віктор Старченко у інтерв’ю Deutsche Welle підтвердив, що дійсно у цьому парку під час окупації Харкова було німецьке кладовище. Але у 90-х роках українські пошуковці разом з німецькими колегами викопали та перепоховали  рештки майже усіх військових Вермахту у передмісті Харкова. Останки, які  тепер  знаходять на будівництві,  за його словами, 20 років тому  були недоступними через заборону псувати дерева. Деякі кістки зараз у міліції, пошуковці чекають на початок експертизи, сказав Старченко.

Прес-секретар екологічної групи “Печеніги” Олег Перегон каже, що акція протесту, яка об’єднала кілька тисяч харківян, вже давно перетворилася у безстрокову. Наметове містечко функціонує, люди чергують і вночі, але фактично кожного дня знищуються дерева. За його словами, їхня загальна кількість вже понад 2000.

У серпні на день міста до Харкова приїде делегація ПАРЄ з нагоди нагороди міста призом Європи.  Євген Зхаров  каже, що  екологічний комітет ПАРЄ отримав інформацію з Харкова про знищення зелених зон вже після ухвалення рішення про нагороду. Він також  висловив жаль, що керівники ПАРЄ не проконсультувалися з харків’янами.

Фото з сайту: http://revisor.od.ua

Опівночі з 22 на 23 липня в Брянську з потяга № 42, який ішов на Москву, російські прикордонники зняли і спровадили назад в Україну Василя ОВСІЄНКА, координатора програм Харківської правозахисної групи, колишнього в’язня сумління, який відсидів в радянських таборах і тюрмах понад 13 років. Його прізвище виявилося у списку осіб, яким заборонено в’їзд у Російську Федерацію.

В. Овсієнко їхав у с. Кучино Пермської області, у Музей історії політичних репресій і тоталітаризму, який з 1995 року діє в приміщенні колонії особливого та суворого режиму ВС-389/36. Там він перебував у 1981–87 рр., там загинув Василь Стус, там каралися Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Іван Кандиба, Іван Сокульський, Іван Гель та інші українські правозахисники.

У музеї, який тепер називають «Пермь-36», Овсієнко бував кілька разів (востаннє 2005 року), він є членом його Ради. Цього разу директор Музею Віктор Олександрович Шмиров запросив його до участі в Міжнародному громадянському форумі «Пилорама-2010» (сцена для виступів митців розміщена прямо в зоні на пилорамі – тому така назва). Мав намір взяти участь у дискусіях «Распад СССР. Плюсы и минусы», «Трагедия русской деревни», «Незавершенная история», «Какая нам нужна правозащита?», «Мир несвободы и культура». Віз для Музею книжки колишніх в’язнів Кучино, рушник, щоб пов’язати його на хресті, що стоїть на могилах в’язнів.

Ймовірно, що російські спецслужби відстежують публікації українських правозахисників і знаходять у них небажані для путінської «демократії» речі, наприклад, у статті «Актуальні цитати».

Про музей «Пермь-36» див. статтю Василя Овсієнка «Музей у Кучино – совість Росії».

Фото з сайту: http://www.dt.ua

Міністерство закордонних справ України звернулося за роз’ясненнями до російської сторони стосовно відмови у в’їзді на територію Російської Федерації в ніч з 22 на 23 липня ц.р. громадянину України В.В.Овсієнку.

У зв’язку з цим питанням 23 липня відбулася телефонна розмова Міністра закордонних справ України К.І.Грищенка з виконуючим обов’язки Міністра закордонних справ Російської Федерації А.І.Денисовим. Цій проблемі було також приділено особливу увагу під час зустрічі Посла України в Росії В.Ю.Єльченка з виконуючим обов’язки керівника російського зовнішньополітичного відомства 26 липня ц.р.

За результатами проведеного з’ясування обставин інциденту, що трапився, російська сторона на високому рівні висловила жаль українській стороні з приводу відмови у в’їзді громадянину України В.В.Овсієнку. Виконуючий обов’язки Міністра закордонних справ Росії поінформував про здійснення заходів з метою недопущення повторення подібних інцидентів у майбутньому та підтвердив рішення Президента Російської Федерації про відмову в українсько-російських відносинах на основі взаємності від практики так званих „чорних списків”.

Від УГСПЛ: Проте, не зважаючи на заяви українського МЗС, правозахисник, колишній політв’язень Василь Овсієнко так і не отримав офіційних вибачень від державних структур РФ за те, що прикордонники не пустили його до Росії.

Наразі Василь Овсієнко готує листа до посольства РФ з вимогою пояснити як його прізвище потрапило до так званого “чорного списку”.

Гельсінські угоди 1 серпня 1975 року дали початок правозахисному руху у тодішньому Радянському Союзі, і в Україні зокрема. Як Гельсінська група вплинула на формування української державності та про ситуацію із захисним прав людини в Україні, Радіо Свобода прокоментував член правління Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Степаненко.
– Пане Степаненко, яку роль, на вашу думку, цей рух відіграв у поваленні тоталітарної системи?

– Діяльність Української Гельсінської групи була тим пунктом, який розпочав ненасильницький, легальний і правовий шлях у становленні в Україні демократії, поваги до прав людини? у здобутті незалежності. Саме виникнення тоді Української Гельсінської групи і факт репресій, які отримали широкий резонанс у всьому світі, розбудили суспільну думку і сприяли тому, що громадянське суспільство в Україні народилося.

– Яка ситуація із діяльністю правозахисних організацій зараз в Україні?

– Зараз ми перебуваємо на якомусь якісному зламі. Спостерігаючи нинішню млявість громадських організацій на суспільно-політичні події, можна припускати, що ми є свідками тепер спаду громадянської активності, зниження дієвості громадянського суспільства.

Це неминуче матиме недобрі наслідки в сенсі відповідальності державної влади, відстоюванні національних інтересів. Є дійсно багато подій, які нас дуже непокоять.

Правозахисний рух зараз є на вищому рівні, ніж він був у Радянському Союзі. Хоча не можна сказати, що він є впливовим і дієвим. Одним із чинників, який створює таку ситуацію, коли голос громадськості не почутий, є той загальний спад громадянської активності в Україні. Тобто суспільством здебільшого володіють зараз інші цінності.

– А чому правозахисні організації в Україні не відіграють тієї ролі, яку вони б мали відігравати у розвинутому суспільстві: проблема у владі чи свідомості громадян?

– Проблема у владі та в якості громадянського суспільства загалом. Влада обслуговує саму себе. Фінансово-політичні групи, які мають величезний вплив на владу, використовують владні важелі, бюджетні кошти для збереження своїх позицій.

Громадянське суспільство в Україні ще слабке. Можна говорити про паростки громадянського суспільства. В суспільній думці цінності прав людини, на жаль, в останні роки не є першочерговими. Це мабуть загальна тенденція багатьох країн. Ідея прав людини і людської свободи популярна в умовах тоталітаризму, коли люди відчувають тиск, коли важко дихати.

Коли жорстка модель держави зруйнована, на її місце прийшло те, що ми називали демократією (що демократією насправді не було), але ті всі явища останніх десятиліть великою мірою дискредитували демократичну форму правління. Суспільство разюче розкололося на бідних і багатих. Власне, сама ідея прав людини тепер повинна змінитися, трансформуватися, враховуючи соціально-економічні права, не лише громадянські та політичні права.

27 грудня 2005 року тодішнім міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком був підписаний наказ №1243 про створення Громадської ради при МВС України з питань забезпечення прав людини (далі ГР) як консультативно-дорадчого органу. 28 грудня відбулося її перше засідання, де я був обраний співголовою ГР, другим співголовою став міністр. ГР функціонувала більше чотирьох років, контактуючи і з Юрієм Луценком, і з Василем Цушком, і знову з Юрієм Луценком. Після формування нового уряду в 2010 році члени ГР більше трьох місяців намагалися провести чергове засідання, але безуспішно. Проте наказ №1243 не скасований, і я вважаю, що мушу виконувати свої обов’язки. Не маючи можливості надати рекомендації, як зазвичай, під час засідання ГР, змушений зробити це публічно.

Останнім часом міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов часто каже про права людини. Він навіть сказав 9 липня в телепрограмі «Велика політика» на «Інтері», що «…в отношении каждого нарушения прав человека мы будем проводить жесточайшее расследование» (підкреслення моє – Є.З.). Але порушення прав людини з боку працівників органів внутрішніх справ виникають насамперед через деякі вказівки міністра.

Так, розпорядженням №236 від 08.04.10 необґрунтовано поширюються владні повноваження посадових осіб ОВС України, оскільки від керівників підрозділів вимагається забезпечити на залізничному транспорті «…постійний контроль за перебуванням іноземців на об’єктах обслуговування, здійснювати ретельні перевірки документів у іноземних громадян, особливу увагу приділяти наявності реєстраційних карт, виданих прикордонниками». Але ж діяти у такий спосіб – це масово порушувати вимоги закону. Навіть для пересічного громадянина є очевидним, що постійне спостереження за особою, і перевірка її документів є процедурами специфічними та досить жорстко регламентованими законом, тому їх не можна застосовувати як масову практику чи то до громадян України, чи то до іноземців.

Крім того, відповідно до вказівки №292 від 23.04.10 планується до запровадження система «Розшук-Магістраль», якою передбачене внесення в залізничні квитки прізвища, ім’я та по-батькові, року народження, серії та номеру наданого документу. Мета при цьому проголошується нібито суспільно корисна – розшук злочинців. Але керівництву МВС при цьому зовсім байдуже те, що такий підхід автоматично ставить будь-якого громадянина у статусні рамки потенційного злочинця, а також брутально порушує право на приватність. Запровадження цієї системи суттєво перешкоджає й свободі пересування, яка може бути обмеженою лише за умов глобальних соціальних загроз – війни, терористичних актів, масових заворушень, природних катаклізмів. Нічого з наведених негараздів в Україні не відбувається. Натомість є відверте бажання керівництва МВС довільно та безперешкодно контролювати переміщення громадян, як це вчиняли колись давно посадові особи поліцейських держав. Невже ж ми хочемо показати гостям «Євро-2012» саме таку, поліцейську, Україну?

Інші систематичні і масові порушення права на приватність, які різко збільшилися за нового керівництва МВС, – це примусове дактилоскопування затриманих. Воно має застосовуватися щодо обвинувачених у скоєнні злочину або підданих адміністративному покаранню у вигляді позбавлення волі, але застосовується значно ширше, ще до винесення судом покарання за адміністративне правопорушення. Крім того, його застосовують відносно певних груп населення, зокрема, щодо ромів, яких спеціально для цього затримують, а потім відпускають. Такі дії повертають старі форми дискримінації ромів, яких останніми роками МВС вже позбулося.

Засобами масової інформації лише обласного та національного рівня було оприлюднене більше 350 критичних публікацій стосовно порушень свободи мирних зібрань з боку органів внутрішніх справ за перші 100 днів нового керівництва МВС. За цей період такі порушення були більшими, ніж за 2007-2009 роки разом. Характер та масштаб цих порушень не залишає сумнівів, що незаконні дії міліції здійснювалися за наказом керівництва МВС. І мені дуже шкода працівників ОВС, яких примушують вчиняти незаконні дії. Це і втручання з метою перешкодити взяти участь в мирних зібраннях, і надання переваги одній із сторін під час їх проведення, і безпідставне припинення мирних зібрань та затримання його учасників, і протиправне нереагування працівників міліції на сутички, що виникають між опонентами, і надмірне застосування сили і спеціальних засобів проти учасників мирних акцій. Прикладів можна навести дуже багато.

Змушений констатувати, що обраний новим керівництвом МВС шлях щодо свободи мирних зібрань орієнтований на розвиток переважно репресивних заходів при тому, що жодних загроз масових заворушень чи терористичних актів не було. А навпаки, органи внутрішніх справ мають опанувати максимально більш широкий спектр правоохоронних тактик з мінімальним ступенем застосування примусу.

Останнім часом почастішали повідомлення про катування та інші форми незаконного насильства, які застосовують в органах внутрішніх справ, іноді з летальним результатом. Так, тільки протягом 11-14 червня були повідомлення про чотири смертельні випадки внаслідок дій міліції, а одна людина потрапила до реанімації. На мою думку, це прямо пов’язане з невірною та непрофесійною орієнтацією керівництва МВС на такий показник роботи, як кількість осіб, притягнених до кримінальної відповідальності, про що міністр Могильов заявив 9 липня на «Інтері». Це ще гірше, ніж оцінювати роботу за відсотком розкритих злочинів, як було до 2005 року, оскільки призведе до вимушеної масової фальсифікації показників з метою показати добру роботу і отримати надбавки та премії. Чи не звідки взялося підвищення зареєстрованих злочинів на 30% за перші шість місяців 2010 року?

Можна впевнено прогнозувати, що цей кількісний показник зростатиме за рахунок дрібних злочинів, а організатори та замовники злочинів серйозних, наркоторговці та керівники організованих злочинних угрупувань залишатимуться на волі. Масовим стане і вимагання у злочинця зізнань у скоєнні аналогічних правопорушень, до яких він не має відношення, щоб списати з обліку нерозкриті злочини і покращити показники роботи. Не кажу вже про цілком забуту презумпцію невинуватості.

У виданій Харківською правозахисною групою доповіді «100 днів нового керівництва МВС» (див. library.khpg.org) в розділі «Що маємо, те й вилучаємо» переконливо доведено, що не менше ніж 60% фактів вилучень зброї, боєприпасів та вибухових речовин регулярно фальсифікуються. Імітація показників щодо боротьби з незаконним обігом заборонених предметів тільки створює видимість покращання роботи.

Такою самою імітацією є і твердження про увагу МВС до прав людини – всі проекти, які стосувалися прав людини в діяльності МВС, призупинені. Як сказано в зазначеній доповіді, «нове керівництво Міністерства внутрішніх справ на чолі з Анатолієм Могильовим повернулося до моделі міліцейського відомства, як закритої самодостатньої системи з власними інтересами, що докорінно відрізняються від інтересів суспільства. Сутність проведених за останні кілька місяців «реформістських» заходів не залишає ілюзій і чітко демонструє – міліції не подобається громадська активність і вона має намір суттєво її обмежити. Доводиться також констатувати, що публічно проголошені МВС тези щодо необхідності співпраці з громадськістю не мають практичного втілення і залишаються лише популістськими гаслами».

Скільки би не запевняли чиновники різних рівнів, що Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС працює, це не відповідає дійсності, бо воно було ліквідоване наказом міністра ще 18 березня, а його регіональні працівники – звільнені за скороченням штатів з грубими порушеннями законодавства про працю. Міністр ще й образив їх в телепередачі 9 липня, сказавши на всю країну, що «там половина людей это были призванные знакомые, я не буду говорить – кумовья, братья, сватья и так далее». Це відверта брехня. Не було в Управлінні нічиїх братів, сватів та кумів. Тільки сліпа або заангажована людина з кривим поглядом не бачить, яку величезну роботу, спрямовану на забезпечення поваги до прав людини в діях міліції та реформування МВС, лише за два роки здійснило це Управління. Сотні громадян, які скаржилися на незаконні дії міліції, отримали допомогу від його працівників. За їхньою ініціативою були викриті значні зловживання з боку міліції. Працівники Управління забезпечили системну роботу мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, підпорядкованих МВС, яка мала результатом суттєве покращення умов перебування в ізоляторах тимчасового тримання.

Підведемо підсумки. Можна по-різному оцінювати зміни у державі, що відбулися за останні роки. Але очевидним є усвідомлення українською громадою того факту, що влада має служити народу, а не навпаки. І якщо влада на гроші платників податків наймає міліцію для захисту прав людини, то так і має бути. Тому міліція не має права діяти без урахування потреб населення, не може вдавати, що їй байдуже, скільки людей втрачає життя та здоров’я внаслідок неправомірних дій правоохоронців. І з урахуванням цієї реальності керівництво МВС мусить докорінно змінити своє ставлення до співпраці з громадськістю та прав людини, припинити їх порушувати, відмовитися від показників роботи, які тільки стимулюють незаконне насильство та імітацію боротьби із злочинністю. А якщо воно на це не здатне – його треба замінити

Своїми спогади про Українську Гельсінську групу, а також оцінками значення підписання Гельсінського заключного акту 35 років тому, в ефірі Радіо Свобода поділилися колишні політв’язні, правозахисники Мирослав Маринович і Василь Овсієнко

– 35 років минуло з часу підписання Гельсінського заключного акту, від якого розпочинає свій відлік правозахисний рух у колишньому СРСР і, звичайно, в Україні. Зараз у пострадянських країнах гельсінські спілки є одними з найавторитетніших правозахисних організацій.

Панове, як ви розцінюєте, наскільки великою була роль правозахисників і Гельсінського акту у тому, що сталося, і на сьогоднішній день?

Василь Овсієнко: Фактично майже вся друга половина 20 століття минула під знаком холодної війни. Вона могла перерости у «гарячу війну» у будь-який момент, а це означало, що вона стала б термоядерною війною, це означало б загибель людства.

Це розуміли політики як на Сході, так і на Заході, і тоді на початку 1970-их років виникла ідея обговорити ці питання на нарадах та домовитися про закінчення зрештою Другої світової війни, адже вона фактично юридично не була закінчена, домовитися про кордони, які склалися у світі. Захід наполягав на тому, щоби домовитися про дотримання прав людини.

Заходу не так важило, де будуть кордони, важливо було, щоби вільне слово, правдива інформація проникала на територію СРСР і його сателітів, і правдива інформація мала однозначно зруйнувати тоталітарний, совєцький режим.

Політики Сходу, тобто Брежнєв і його компанія, вирішили: скільки разів ми той Захід обдурювали, обдуримо його ще раз – підпишемо. І після кількох років переговорів, отже, саме 1 серпня 1975 року у столиці Фінляндії було підписано Прикінцевий акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ).

Брежнєв, пам’ятаємо, навіть усунув Миколу Підгорного з посади Голови Президії Верховної Ради, сам став головою для того, щоби підписати такий важливий документ.

Я пам’ятаю той час, я тоді перебував в ув’язнені. Якісь надії виникали у зв’язку з цим актом, але разом з тим були й песимістичні ноти, адже факт існування так званої УРСР начисто, цілковито ігнорувався, не брався до уваги. І це означало, що, згідно з цим актом, Україна навіки залишається у складі СРСР.

Так от, тоді виникла просто таки геніальна ідея. Вона виникла в головах московських правозахисників, а саме Юрія Орлова. Він вирішив, що треба скористатися цим моментом і потрібно створити громадські групи, організації, котрі будуть стежити за тим, як СРСР виконує або не виконує, як дотримується або не дотримується підписаних домовленостей.

А йшлося саме про «третій кошик», про права людини. Захід поставив умову, щоби країни Сходу, цього совєцького блоку, дотримувалися прав людини у межах Декларації прав людини від 1948 року.

Мирослав Маринович:  Без сумніву радянська влада попалася на власний гачок, і потім дуже складно було вирішувати, що зробити з членами Гельсінської групи, які повідомляли про порушення Гельсінських угод. Адже заарештувати їх, означало б виглядати в очах Заходу порушниками власного підпису, а не заарештувати, означало б залишати епіцентр вільнолюбства на свободі, чого теж вони не могли допустити.

Подальша еволюція правозахисту, з одного боку, славна, тому що до правозахисту, до Гельсінської групи входили хвилями нові і нові члени. Владі здавалося, що, заарештувавши чи якось розкидавши по світу 10 перших членів Гельсінської групи, їй вдасться закрити цю тему, але воно не вийшло.

І подальші входження, як висловилася Людмила Алексєєва, московський правозахисник, «українських камікадзе», які розуміли, що вони будуть заарештовані, але вони входили в цю групу, показало, що цей рух став просто епіцентром жертовності для українських незгодних.

Проте також у цьому русі були свої слабинки. Слабинки полягали в тому, що рух правозахисний того часу був тісно пов’язаний, я би так сказав, з політичним за своєю природою, за незалежністю України, рухами протестними різної орієнтації. І тому коли потім стихія національно-визвольного руху вирвалася на свободу і могла зайняти різні суспільні ніші, то, власне, правозахисту залишилися вірними небагато людей. Тобто, багато людей пішло у політичні, державницькі якісь структури, а правозахист від цього, може, якоюсь мірою потерпів, тому що він же не був таким чисельним.

– Якщо розцінювати сьогоднішню ситуацію з правами людини в Україні, то, звичайно, між тим, що було 35 років і тепер різниця дуже велика, але.

Мирослав МариновичМирослав Маринович: З одного боку, так, різниця величезна була. Мені здається, що нинішні відповідальні керівники, які опікуються діяльністю міліції чи діяльністю СБУ запрагли слави людей, котрі повертають ці давні загрози, тому ця небезпека є дуже сильною.

Разом з тим, поки ще не говорімо про небезпеки, говорімо про загальну ситуацію. В нас сьогодні є осередки, як, скажімо, та ж сама Українська Гельсінська спілка, яка об’єднує групу правозахисних організацій. Так само Харківська правозахисна група, яку очолює Євген Захаров. А цю першу спілку очолює Володимир Яворський.

Отже, це бодай оті два осередки правозахисні, які широко знані в Україні, дають можливість дуже важливу психологічну і фактичну можливість людям, які вважають, що їхні права порушені в нинішній Україні, все-таки розвернутися і мати якогось арбітра, мати людей, які їх вислухають, які спробують їм якимсь чином допомогти.

– Пане Овсієнко, як Ви розцінюєте ситуацію з правами людини в Україні?

Відомо, що Ви дуже багато пишете в різних інтернет-ЗМІ. Наприклад, минулого тижня СБУ викликала одного з журналістів, блогера за його блоги в «Живому журналі».

Як можна це розцінювати? Чи не стикалися Ви з подібним?

Василь Овсієнко: Поки що якихось таких «зауважень» мені не було. Хіба що у формі окремих дій. Я собі не вкував, а чому ж це мене не пустили на територію Росії минулого тижня? Чим я провинився перед Росією?

Якихось справді порушень не було під час попередніх моїх туди поїздок, а ось тепер чомусь це виявилося. Я думаю, що це йдеться про мою публіцистику.

– До речі, Ви отримали листа чи відповідь від пана Зурабова на Ваш відкритий лист?

Василь Овсієнко: Ні, я відповіді не отримав. Я послав листа з повідомленням про вручення. То повідомлення про вручення дійшло, а відповіді ще немає. Я думаю, що декілька таких досить гострих публіцистичних статей моїх про російський імперіалізм були, очевидно, відстеженні відповідними службами, і тому я внесений був у такий «чорний список» .

То я бачу, що поки що рівень свободи слова в нас і в Росії дуже відрізняється. В Росії все гірше і гірше з цією справою, там розганяють демонстрації, зібрання. Навіть Людмилу Алексєєву, котру ми сьогодні вже згадували, ганьблять усіляко і малюють її там у фашистському одязі.

Людмилу Алексєєву в образі фашистки зображати?! Ну, ми ще до такого не дійшли. Але рухаємося у тому напрямку…

– Пане Овсієнко, Ви в одній зі своїх статей писали про те, що в 1979 році проти членів Гельсінської спілки була потужна кампанія і випробовували членів цього руху дуже брутально і, що називається, «шили» кримінал.

Василь Овсієнко: Так.

– Чи може бути повторено нині щось схоже? Чи є така небезпека?

Василь Овсієнко:  В 1979-1980 роках проти членів Української Гельсінської групи справді фабрикували кримінальні справи. Це могли підкинути наркотики і знайти їх, хуліганство, крадіжка, навіть спроба зґвалтування. А в мене була зовсім шляхетна справа: опір міліції.

Це, до речі, випробуваний метод і досить неважко будь-кому сфабрикувати будь-яку справу. Тим паче Харківська правозахисна група веде моніторинг, відстежує, як поводяться під час слідства з затриманими, заарештованими, як поводяться в міліції, як б’ють в міліції. І це масове явище. І це по всій Україні відбувається. То, певно, що можна вибити будь-які покази проти самого себе, а потім від того, ніде не подінешся, доведеться відбувати покарання, якщо не хочеш бути вбитим або покаліченим у міліції.

– Пане Маринович, коли Ви на початку програми так делікатно натякали про міліцію, Ви натякали саме на те, про що зараз говорить пан Овсієнко?

Мирослав Маринович:  Так, абсолютно.

Міліція, я думаю, просто отримала вказівку від влади забезпечити спокій, який притаманний авторитарній державі, щоб не було зайвих демонстрацій, щоби влада завжди бачила приємну картинку, людей, які вітають її.

Це мені нагадує ситуацію з приїздом нового президента до Львова, коли були грубо відсторонені всі абсолютно протестанти, які зібралися для того, щоби висловити Президенту якусь свою незгоду. Але зате в результаті все було дуже благочинно, і Президент бачив лише усміхнені гарні обличчя.

Отже, такий порядок собі уявляє міліція як порядок, належний для нинішньої України.

Так само СБУ собі уявляє картинку дуже приємну, коли немає серйозних осередків незгоди з нинішньою державною ідеологією, коли інформатори справно працюють і вчасно доносять СБУ вісті про можливі протести. Це є елементи порядку, які були характерні для минулого. І мені страшенно сумно, що ми не можемо ніяк вирватися на плесо здорової демократії…

Колишній політв’язень і правозахисник вважає, що треба буде ще боротися за встановлення української влади в Україні

– У нас сьогодні надзвичайний гість, тому що це людина, яка потрапила у надзвичайно цікаву історію. Вона трапилась вночі з 22 на 23 липня, як повідомляли інформаційні агенції, поблизу російського міста Брянськ.

Потяг № 42 їхав до Москви, у ньому перебував Василь Васильович Овсієнко. Для тих, хто не знає, хто такий Василь Овсієнко, а такі люди в нашій державі є, бо вони звикли бачити тільки тих, хто багато говорить із політиків,  Василь Овсієнко – це правозахисник, свого часу політичний в’язень. Складна надзвичайно біографія. Послухаймо її.

Овсієнко Василь Васильович народився 8 квітня 1949 на Житомирщині. Після закінчення школи працював у колгоспі та у районній газеті. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.

Василь Овсієнко – український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, публіцист, історик дисидентського руху, член Української Гельсінської групи, політв’язень. Тричі сидів у таборах за свої політичні погляди.

Вперше Овсієнка заарештували у 1973 році за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації й пропаганди – за розповсюдження самвидаву. Відбув 4-річний термін позбавлення волі в зоні суворого режиму в мордовських політтаборах. Відбувши покарання, активно листувався з дисидентами і їхніми родинами.

Вдруге Овсієнка засудили у лютому 1979 року. Його на три роки позбавили волі за опір міліції. Ще до закінчення терміну покарання у 1981 році його засудили до 10 років таборів особливо суворого режиму, 5 років заслання і дали «почесне» звання «особливо небезпечний рецидивіст».

Відбував покарання Василь Овсієнко у таборі, де свого часу загинув поет Василь Стус. У 1988-му був помилуваний і звільнений. Після того працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем його не допустили.

Згодом увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської спілки, обраний головою її Житомирської філії. Пізніше став заступником голови Республіканської християнської партії, співголова Українського комітету «Гельсінкі-90».

Був учасником експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина в листопаді 1989 року, а також створення в селищі Кучино Пермської області Росії меморіального музею історії політичних репресій «Перм-36».

Нагороджений Премією імені Василя Стуса за публіцистику, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, премією імені Івана Огієнка в номінації «Громадська діяльність», орденом «За мужність» І ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня «за визначні заслуги перед українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність».

Із 22 на 23 липня цього року на російському кордоні Василя Овсієнка зняли з потяга, повідомивши, що йому заборонений в’їзд до Росії, хоча 4 роки тому у російської влади не виникало  питань щодо його перебування на території цієї держави.

– Ось така історія надзвичайної людини. Напевне, тим, хто живе сьогоденням, важко зрозуміти, як можна було тоді тричі потрапити за ґрати, головне питання – за що? А що ж Вам сказали на кордоні?

– Я їхав у потязі №42 з Києва до Москви, а вранці 23 липня мав летіти у Перм після 10-ї години. Українська сторона пропустила мене на Хуторі-Михайлівському, жодних претензій не було. Але на найближчій російській станції у Брянську перевірили паспорт, подивились на обличчя, почали гортати грубу книжку з файлами, і виявилось, що моє прізвище є у списку осіб, котрим не дозволено з’являтися на території Російської Федерації.

Я здивувався, звичайно. А вони сказали, що ще будуть перевіряти. Кудись подзвонили, з’ясували, що це справді так. І я, як законослухняний громадянин (хоча я був для радянської влади особливо небезпечним рецидивістом), забрав свої речі і вийшов. Там мене потримали у якійсь кімнаті (очевидно, це «дєжурка» для прикордонників, там вони свої справи вирішують), мені сказали почекати приблизно годину до найближчого потяга, котрий їхатиме в Україну.

Ставились до мене чемно, без особливих претензій. Мене справді посадили на найближчий потяг, паспорт мій віддали начальнику потяга. Мені цього паспорта повернули аж у Конотопі. У цьому ж місті я придбав у начальника потяга квиток до Києва за 52 гривні і спокійно вже повернувся вранці до Києва.

– Що ж це виходить? Тобто, за Радянського Союзу, для того режиму Ви були небезпечні, за що тричі потрапляли за грати фактично з різними формулюваннями. Вас же не можна було ув’язнити за те, що Ви робили де-факто. Придумували різні приводи.

– Цікава мені одна річ. Раніше мене возили в Росію під конвоєм, а тепер не пускають у Росію. От у чому полягає новизна ситуації.

– Тоді Ви загрожували тому режимові. Тепер, виходить, Ви досі загрожуєте режимові, який лишається в Росії.

– Очевидно, що прикордонники нічого пояснити не могли, вони виконали свій обов’язок сумлінно. Поки жодних пояснень я не маю. Я звернувся до надзвичайного і повноважного посла Росії в Україні пана Зурабова, але відповіді ще не маю.

– Як Ви вважаєте, в чому Ваша небезпека?

– Оскільки жодних порушень на території Росії я не вчинив у попередні приїзди у 2005–2006 роках, то, очевидно, тут треба шукати ідеологічних підстав. Очевидно, що відповідні служби в Росії стежать за тим, що я пишу. А пишу я про колишніх політв’язнів, пишу правду. Публікую їхні інтерв’ю, інколи виступаю з публіцистикою, і доволі гострою, де критикую російський імперіалізм у минулому і теперішній. Очевидно, це було підставою. Але це тільки мій здогад поки що.

– Тобто, Ви не заспокоїлись і далі критикуєте імперіалізм.

– Саме так.

– Через це Ви не можете їхати в Росію?

– Безперечно. Ось я не так давно поновив свій твір «Краткий курс истории Росии». Сидячи в Мордовії і на Уралі в таборах, я перетрубив півтора метра історії Росії Соловйова, Ключевського, Покровського, з іншими людьми. А виявляється, вся ця історія поміщається на одній сторінці великими літерами.

Наприклад, «собирание русских земель, освоение, присоединение, воссоединение, территориальное приобретение и приобщение» і тому подібне, аж до «пролетарского интернационализма, защиты завоеваний социализма, братская помощь, введение ограниченного контингента», а закінчується словами Володимира Путіна «мочить в сортире», «принуждение к миру» Дмитра Медведєва, «единство русского мира» Патріарха Кирила.

– От Патріарх Кирило Російської Православної церкви приїжджав…

– Він приїжджав не православ’я проповідувати, а саме «единство русского мира», щоб Україну втягнути в Російську імперію. Це звичайний російський імперіаліст, такий самий, як і попередні були.

– Про роль РПЦ за радянських часів в принципі відомо, яку роль вона виконувала і хто які мав під рясами погони.

– То, певно, за такі речі не можна пускати на територію Росії.

– У нас же разом із Кирилом на святкування річниці Чорноморського флоту Росії приїжджав Лужков, його пустили. А Вас не можна пускати, бо Ви для Росії більше небезпечний, ніж Лужков для України.

– У чому саме взаємність полягає? Взаємна домовленість між президентами про скасування «чорних списків». З українського боку, списки скасовані, а з російського – не скасовані. Принаймні Медведєв про це заявив 9 липня, а 22 липня виявилось, що все ж таки існує список.

Так от, Лужков може вести пропаганду про те, що Крим – це російська територія, що Севастополь – це «русская земля», і тому подібне. Виходить, що російська влада є, а української немає.

– Це Ви сказали.

– Так, я кажу.

– Що потім говорить українське МЗС – що інцидент із забороною на в’їзд до Росії Овсієнка вичерпаний.

– Це вони так собі вважають.

– Вам українське МЗС щось сказало? Чому вони так вважають, що інцидент вичерпаний?

– Поки нічого не сказало. Я тільки надіслав листа в російське посольство. Може, ще часу не вистачило, може, ще надійде мені щось. У мене є претензія, хай мені пояснять, хто, коли і на якій підставі вніс моє ім’я у ті чорні списки.

– Російська сторона на високому рівні «висловила жаль» із приводу відмови у в’їзді громадянина України Овсієнка.

– Вона висловила жаль, очевидно, українській стороні. Поки що не мені. Я поки що не маю нічого.

– А Ви б хотіли ще далі поїхати в Росію, в Перм?

– Вже їхати нічого, тому що форум на території цього музею історії і політичних репресій, він називався Міжнародний громадянський форум «Пилорама-2010», відбувся. Я маю повідомлення з інтернету, що дуже успішно відбувся форум, там було 15 колишніх політв’язнів, зокрема, моїх друзів – Март Ніклус (естонець) і Баліс Ґаяускас (литовець). Дуже хотів би з ними побачитись…

– То поїдьте до Естонії та Литви, туди – на територію Європейського Союзу – Вас пустять.

– …на території рідної тюрми… Колись я їздив в Естонію, коли вона ще була в Радянському Союзі.

– Там багато що помінялось, можу запевнити Вас. У них відбулась люстрація.

– Март Ніклус час від часу приїздить до нас і розповідає, які у них великі зміни.

– Ви б не хотіли забути про існування такої держави, як Росія як спадкоємиця Радянського Союзу, куди Вас висилали, куди Вам не дозволяли виїхати? Тому що з Вашою біографією, от подивитись у вересні 1977 року: Ви попереджені про кримінальну відповідальність. Ви подали заяву з клопотанням про виїзд із СРСР, але Вам це не дозволили зробити. Вас відправили знову у Росію.

– Тоді стояло питання: або мене посадять знову, і я буду не на Батьківщині своїй, у неволі, або зробити спробу виїхати в іншу країну, де я був би принаймні на волі. Певно, що жодної надії у мене тоді на виїзд не було. Я символічно це зробив, хоча знаю, що професор Чинченко з Канади надіслав мені виклик (я того виклику, звісно не бачив), відповідь прийшла у формі арешту, у формі фабрикації нової справи. Було сказано у довідці, що мене посадили за опір міліції, за сфабрикованим звинуваченням.

– Що Ви відірвали міліціонеру два ґудзики. І нащо вам ті ґудзики були…

– Жодних ґудзиків я не відривав…

– Жарти жартами, чи не хотіли б Ви забути про Росію, де радянський режим вважав Вас ворогом держави – великого Радянського Союзу, – і тепер російське керівництво вважає Вас теж ворогом держави. Чи не ліпше було б про це все забути і взагалі туди не їздити?

– Ось Володимир Тихий (це син Олекси Тихого, котрий загинув на Уралі) напередодні мого від’їзду мені навів приклад, що коли Литва проголошувала незалежність, один литовський депутат, повернувшись із Москви, сказав: «Слава Богу, що я повернувся з Росії. Більше моя нога туди не ступить». Так сказав.

У мене трохи інша ситуація. Я з 1998 року працюю у Харківській правозахисній групі, і моя справа – збирати матеріали про колишніх політв’язнів, брати з ними інтерв’ю, писати біографічні довідки, це вже моя професія. Я живу в цьому світі, в тому минулому. Я записав десь 170 інтерв’ю, 154 з них вже є на сайті Харківської правозахисної групи. Це дуже важливі свідчення. Не можна цього покинути, це мій обов’язок.

Колись Патріарх Володимир Романюк, котрий 14 липня 1995 року загинув, саме в цей день уранці він ще освячував у музеї Шевченка виставку одного художника. Тоді він сказав, що духовний подвиг не пропадає марно, завжди знайдеться хтось, щоб про нього засвідчити.
Я себе вважаю свідком духовних подвигів, може, найкращих людей мого часу. Я про них пишу, я про них свідчу. От дві книги є «Світло людей». Я не можу цього покинути.

Я не мав великої охоти їхати на той Урал, я там бував вже 6 разів. Я є членом ради того музею. Але кличуть, то хтось з України має їхати. Кликали Левка Лук’яненка, Сверстюка, але вони вже люди старші, і в таку спеку їхати на тиждень вони відмовились. Хтось мусив їхати з України. Це вже мій обов’язок.

– Ви писали клопотання, коли хотіли виїхати з Радянського Союзу, а Вас не випустили. А чому Вас, українця, не випустили? Якщо Ви заважали, якщо Вас постійно намагалися посадити за ґрати, то, будь ласка, їдьте і не заважайте мирним радянським громадянам будувати світле майбутнє, соціалізм, комунізм, любити Комуністичну партію…

– Нинішній голова Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва ще в 1992 році написала книгу «История инакомыслия СССР». Першим там іде нарис про українців, де вона пише, що в 1979–81 роках Україна стала полігоном фабрикування найбільш брутальних справ проти правозахисників. Я став жертвою цих експериментів.

Тоді фабрикували справи колишнім політв’язням, скажімо, крадіжка, хуліганство, підкидали наркотики. Наприклад, Ярославу Лесіву та Василеві Січку підкинули наркотики; Миколі Горбалю та В’ячеславу Чорноволу сфабрикували справу про спробу зґвалтування.

– Бачте, у нас тепер міністр внутрішніх справ Могильов говорить, що Чорновіл – це кримінальний злочинець, а Президент Янукович – це політичний в’язень чи в’язень сумління. Це ж йому слова належать.

– Тоді робили справи для того, бо не хотіли мати політв’язнів. І мені зробили досить шляхетну справу – опір міліції. Скажеш на етапі…

– Чому саме українців не хотіли випускати з Радянського Союзу? Що це за особливий підхід? Якщо всіх решту відсилали пачками з Російської Федерації…

– Не те, щоб пачками… Євреї пробили собі дорогу, їх в основному випускали. А членів Московської Гельсінської групи ставили іноді перед вибором: або виїжджай, або посадимо. Скажімо, Людмила Алексєєва виїхала, а українцям була одна дорога – в ув’язнення.

Василь Стус про це також писав. За кордон не хотілося, бо за кордон українців не випускають. Та не дуже хотілось за кордон, бо хто ж тут на Великій Україні стане горлом обурення і протесту?! Чоловік усвідомлював, що він тут має бути.

– Доля Стуса нам відома. А як Вам зараз політична діяльність його сина, який схвалює ту владу, яка є в Україні?

– Я мав розмову з Дмитром. Коротенька розмова десь місяців два тому. Він сказав, що треба приймати владу, яка є, треба пережити цей період. Каже, що це років на 10. Може, в цьому є якась рація, хто його знає. Може, потрібні такі дорадники нинішній владі… Я б не пішов.

– Що значить пережити? Перетерпіти чи допомагати?

– Таке було слово сказано – пережити.

– З днем народження вітали цілим фільмом Віктора Януковича на Першому Національному каналі. Там фігурував і Дмитро Стус.

– Я знаю про це. Мені, правду кажучи, не хотілося б на цю тему говорити.

– Чому? Дивіться, яку ми маємо трансформацію нащадків тих, хто боровся за права людини, за незалежність. Є В’ячеслав та Тарас Чорновіл, є Василь та Дмитро Стус.

– Не хотілось би на цю тему говорити. Я намагаюсь мати толерантні стосунки з усіма, і з родинами. Я ставлюсь до цього як історик. Я б хотів подавати об’єктивну інформацію про всіх колишніх політичних в’язнів. Коли записуються інтерв’ю, ну, може, дві людини трохи фантазували на тему своєї біографії, а решта розповідають мені всю правду. Це дуже важливо – записати правду. Бо історія – це не завжди те, що було, а те, що записане.

У радянські часи не можна було записати правди. Вона де була зафіксована? У кримінальних справах. Але там дві правди: одна правда заарештованого, друга правда – слідства. Об’єктивності там немає. А тепер люди розповідають усю правду. Я таким чином намагаюсь це робити.

Я дуже ціную книжку Дмитра Стуса, яка називається «Василь Стус. Життя як творчість». Там зібрано багато цінного матеріалу, але й там є деякі недоробки та помилки. Мені шкода, що він довів цю книжку тільки до 1972 року, треба було довести її до кінця життя. Але це дуже важливі свідчення, які треба цінувати. Я вважаю, що ця книжка належно оцінена Шевченківською премією.

Але Дмитро тепер від цієї тематики відійшов, він працює у журналі «Київська Русь» і цілком тій справі віддається. Цю тему вже він покинув.

– Навіть якщо говорити лексикою Дмитра Стуса, що владу треба сприймати такою, якою вона є, перетерпіти років 10, – якщо взяти Вашу біографію, що ж Вам заважало також у 1970-х роках, наприкінці 60-х, просто перетерпіти? А воно саме якось розсмокчеться.

– Більшість людей саме так і живе. Очевидно, в мене така натура. Коли я був студентом у 1968 році, нам викладав логіку Василь Лісовий. Він мені сказав, що доки національне питання не вирішене, воно буде відтягувати всі сили нації. І він, людина кабінетна, філософ, науковець, пішов у тюрму цілком свідомо, написавши листа на захист заарештованої української інтелігенції у 1972 році. І я пішов також.

Очевидно, що це питання треба було вирішити. І це питання досі не розв’язане, не вирішене. Я так собі думав, що от нарешті мені поза 60 років, я чимало понаписував, але багато ще не написане, не дороблене. Треба доробити. Ось, виявляється, новий етап боротьби виникає. Ми стаємо на щаблі, на грані великої боротьби, котра може здійснюватись різними методами, може, навіть силовими.

– Ви зараз про теперішній час?

– Про теперішній. Тому що ситуація загострюється. Протистояння стає цілком чітким.

– Суспільне протистояння?

– Тепер в Україні фактично є влада росіян, а не українців. Це російська влада у нас. Очевидно, треба буде боротися за встановлення української влади.

– А в сучасній Україні національне питання вирішене?

– Отож бо й є, що воно не вирішене. Українці лишаються в ролі національної меншини. Хоч ми складаємо 80 відсотків населення, ми національна меншина. Хто зараз чує Радіо Свобода? Та його майже не чути.

– Чому? Це спільний проект із Радіо Мелодія, у нас зараз досить широка аудиторія, Вас чує дуже багато людей в усій країні.

– Преса значною мірою є російською, радіо і телебачення у більшості російське. Вже чітко видно, хто кому служить. Велика кількість журналістів вже змирилась із тим становищем, пишуть і говорять те, що дозволено. А що не дозволено, не говорять.

– Дайте свій рецепт, як діяти в такій ситуації? Якою має бути держава українська?

– Рецепт… Якби-то я мав такі рецепти. Якби я був такий мудрий, я б висувався на президента. Але я не почуваюсь таким мудрим і не висуваюсь.

– Інші люди висуваються, які, очевидно, почуваються більш мудрими.

– Почуваються. Але чи є такими? Це питання.

– Вам видніше, Ви старші. Що робити з Комуністичною партією України?
– Вона була свого часу, в 1991 році, заборонена. І, очевидно, вона мусила б і далі бути заборонена. Бо я вважаю, що кожен, хто вважає себе комуністом, є морально відповідальним за всі злочину комунізму. Є велика книга «Чёрная книга коммунизма», її написали вчені світу, вона є перекладена і українською мовою. В російському виданні передмову написав Яковлєв, колишній член політбюро ЦК КПСС, сподвижник Горбачова.

Там підраховано, що у світі було 95 мільйонів жертв комунізму. Кожен комуніст теперішній, чи Симоненко, чи як він там називається, відповідальний за всі ці жертви. Бути комуністом так само почесно, як бути фашистом. Я не кажу, що треба цих людей саджати в тюрму, але вони повинні бути заборонені.

– Як їх заборонити, але не саджати в тюрму? Є ж підпільна діяльність.

– Треба заборонити пропаганду комунізму. А за пропаганду комунізму потрібно карати – ув’язнювати або карати великими штрафами.

– Ви думаєте, що це дієвий спосіб?

– В інших країнах так воно є. Люстрація потрібна.

– Люстрація, заборона та ув’язнення – це різні речі. Люстрація – це очищення номенклатури, владної еліти від наслідків діяльності спецслужб та Комуністичної партії. Таке ми мали в низці країн, зокрема, у згаданій Вами Естонії, Латвії, Польщі, в Литві це було. А в Україні цього не сталося. Чому в Україні подібних речей не відбувалось?

– Бо українські сили надто слабкі. Вважається, якщо народ втратив 3 відсотки найактивніших людей, то він  переможений. Українці в 20-му столітті втратили, напевне, третину, якщо не половину, населення. Це були найактивніші люди. Залишились слабші, плохі вівці.

– Ви так називаєте людей, громадян України?

– Так. Тієї нації, того народу, який був ще в 1920-х роках, його немає. Це вже гірша якість.

– Так що, на Україні треба поставити хрест?

– Хрест не треба ставити, але треба це перебороти. В Україну навезли дуже багато чужорідного і ворожого Україні елементу. Він живе тут спокійно, він ненавидить цю країну. Принаймні, якщо тих людей навезли невідомо звідки у шахти Донбасу, позапихали їх у ті шахти як рабів, але їм не пояснили, що це Україна, в школі їх не навчили української мови, поважати тутешній народ, тутешню культуру. І перевиховати цих людей…

– У 1920-х роках зовнішня агітація на Донбасі була з українською мовою, причому красивою літературною. Там, мовляв, «Збільшимо видобуток вугілля», а потім…
– Так, це все було. Але вже в 30–40 роках цього вже не було, наступила інтенсивна русифікація. І український елемент там почувається пригніченим, другосортним, не сміє навіть писнути.

Моя сестра живе у Вугледарі Донецької області. Це містечко серед степу, 20 тисяч населення. Моя сестра живе на 8 поверсі, перед вікном – великий майдан, а далі – базар. І єдина вивіска великими літерами на крамниці красується «Хохлушка».

Я підійшов туди із заступником голови обласної «Просвіти» Марією Олійник. Я з диктофоном питаю перехожих, чи подобається їм ця назва. Чую у відповідь «А что? Нормально. Хохлушка – это хорошая хозяйка». Я питаю, а якби магазин називався «Кацапка» або «Жидівка»? Вона відповіли, що це було б «нехорошо».

– То Ви ще й провокували місцеве населення?

– Я звернувся до міської влади, до прокурора. Але вони не знайшли в цьому  порушень, то ж можна називати і «Хохлушкою».

– Що Ви говорите про Вугледар, якщо самі народились у селі Леніне Радомишльського району Житомирської області. І воно досі називається Леніне.

– Так, воно раніше впродовж 500 років називалось Ставки, а в 1924 році, коли Ленін помер, три більшовики, що були в селі, перейменували село. А тепер, щоб повернути назву, потрібно провести загальні збори. А довжина села – 5 кілометрів. Там половина людей старі, ледь на вулицю виходять, на збори їх не збереш. Можна було б провести референдум. Я думаю, що висловилися б «за». Але сільрада не хоче.

– Це не лише випадок у Житомирській області.

– Районна рада згідна була б провести референдум під час якихось виборів. Але сільрада за це не голосує і не розглядає цього питання.

– Ви зауважили, що правозахисники і політичні в’язні, тобто ті, хто піднімав голову за радянських часів, всю енергію витрачали на боротьбу завжди. Ви досі витрачаєте всю свою енергію фактично на боротьбу за власні ідеали, за те, якою Ви бачите Україну. Навіть коли вже нібито здобуто було незалежність, коли 24 серпня 1991 року був підписаний Акт про незалежність України, виявилось, що ці політв’язні і правозахисники не дали рецепту, як розбудовувати цю державу. Вони просто виявились безпорадні.

– Так, маєте рацію. Це та наша біда, як було в 1917–18 році, коли недостатньо було свідомих кадрів. Якщо були такі нації, як поляки, фіни, чехи, це були нації з повною соціальною структурою, – українці були нацією з неповною соціальною структурою. У нас не було свого провідного класу, своєї еліти.

Так само у 1989–91 роках у нас також було мало національної еліти. Іноді дорікають, що, мовляв, якби висунули одного кандидата на президентських виборах від демократичних сил, то виграли б. Не виграли б! Ну мали б 30 відсотків, не більше. Нашої сили не вистачало. Це міф, що ми могли тоді перемогти.

– Як же тоді, в який спосіб Україні розпрощатися з тоталітаризмом, щоб будувати нову державу? Чи нам потрібно чекати ще 10–20–50 чи 100 років?

– Не чекати, а працювати 40 років. Як ото Мойсей виводив євреїв. Принаймні від 1991 року ще 40 років не чекати, а працювати. Ось зараз ми з вами працюємо. Мене за це критикували, але це правда. От 20 років вже минуло, ми тільки півшляху пройшли.

– Тобто ще 20?

– Ось уже підростає молоде покоління, я дивлюсь на нього з утіхою. Я був на Хресній ході, бачив багато молодих людей, деякі з портфеликами з роботи повтікали. Я бачу по обличчях, що вони вперше прийшли на такий захід, вони самі прийшли, їх ніхто туди не гнав. Це народ туди прийшов, молоді люди.

– Ви ж у 1989–91 роках також ходили. І зараз пропонуєте ще 20 років попрацювати, почекати.

– Ще трохи мало цього покоління, треба більше національно-свідомих сил. І вони візьмуть гору. Обов’язково.

– Це довго. Якщо ще 20 років, то мені буде під 60. Я буду тоді Вашим ровесником зараз.

– Якраз на Президента будете годитись.

– Я не годжуся. Я також не настільки мудра людина. Не готовий. Оскільки Ви вважаєте, що кожне сказане слово, кожна Ваша дія за собою лишає певні наслідки. Я дивлюсь на Вас, Ви твердо переконані, що все одно нас буде більше.

– Буде, обов’язково буде.

– Може, Ви скажете слова, які б надихали тих людей, яких Ви бачили під час Хресної ходи.

– Ті, хто виріс під жовто-синім прапором, під тризубом, вони вже від нього не відступлять, для них це природно вже. Є такий мій старший приятель Петро Розумний, він також три роки відсидів за Українську Гельсінську групу. Він каже, що наші батьки народили нас у рабстві, а ми як-не-як добилися свободи. То, заради Бога, не втратьте цієї свободи, незалежності. Це найважливіше, що може бути.

– Незалежність заради незалежності не може бути. Це треба також усвідомлювати. Щоб будувати сучасну Україну, треба мати хоча б зелене уявлення, куди рухатися, в який бік, як її будувати. А незалежність заради незалежності вже існує 20 років.
– Але зараз виникає загроза втрати цієї незалежності. Поступово.

– Але якщо від неї 20 років користі не було, то, може, нехай вже буде втрата? (Абсолютно цинічна заява з мого боку).

– Чому не було користі? Та зовсім інші умови зараз, дуже відмінні від тих, які ми мали, скажімо, в кінці 1980-х років. Ми багато чого добилися.

– Назвіть, що?

– Ось ми з Вами можемо сидіти в цій студії і розмовляти. Поки що, як казав Тарас Шевченко, ніхто не поведе тебе в кайданах.

– 20 років тому Ви могли сидіти в студії Радіо Свобода у Мюнхені і також говорити те, що хотіли. Якби мали можливість.

– Я того часу ще сидів на Уралі.

– Чи є сенс в цьому усьому? Багато хто зараз задумується над цим. Андрухович навіть виступив зі своїми ідеями, що Донбас і Крим треба відрізати від України, дати їм спокій зі своїм світоглядом, бо ці регіони мають російський менталітет.
  – Я такі ідеї чув і раніше. Мовляв, вони за комуністів голосували у 1990-х роках, потім за Партію регіонів, більшість із них тягнеться до Росії.

– А чим ці заклики ліпші за заклики у Сіверськодонецьку? Відомий всім ПІСУАР, проголошуваний у 2004 році.

– Отож бо й є. Якщо з поляками на заході України ми так чи інакше розв’язалися, може, не в найкращий спосіб, була різанина між українцями та поляками під час війни, Сталін це довершив, українців – туди, а поляків – туди. І проблеми немає.

Єдиний шлях, котрий був би можливим, це якби Україна стала економічно процвітаючою, і щоб ці люди, котрі не українці родом, побачили, що в Україні жити краще, ніж у Росії чи в інших країнах.

– Так, але для цього потрібно бажання людей, щоб вони хотіли працювати.

– Так, і вони тоді стали б лояльними, а потім навіть прихильними до України. Але поки що наша влада все робить для того, щоб народові було не краще, а гірше.

– Подивимось, як відбуватиметься. У нас ще попереду стільки подій цікавих: місцеві вибори, парламентські вибори, поміняли судоустрій у цій державі.

– Я боюсь, що ці вибори не будуть такими демократичними, як вони були ще нещодавно.

– Тобто, ситуація в нас погіршується?

– Я боюся, що ми дійдемо до того, що доведеться ті проблеми розв’язувати силовими методами. Наприклад, методом національних страйків, непокори, хтозна, чим це завершиться. Теперішня влада може легко запросити братньої допомоги з Росії, і нас помирять, заспокоять. Якби ми вступили в НАТО, то ми були б захищені від цього.

– Парламент відмовився від НАТО, Ви знаєте.

– Так, такий парламент.

– Подивимося, як воно буде. Дякую Вам за цікаву розмову. Ваш погляд, виявляється, не є замовленим. Ви дивитесь на 20 років уперед.

– Намагаюся.

Рівненські міліціонери спровокували міжнародний скандал. Під час операції «Нелегал» у кафе «Райський сад» вони безпідставно затримали двох азербайджанців, які цілком легально перебували в Україні, гостюючи у батька. Іноземці поскаржились президентам України та Азербайджану, в посольство та в правоохоронні органи. Гості стверджують, що у міськвідділі міліції на вул. Пушкіна їх били і принижували. Того ж дня у тому ж кафе рівненські міліціонери за нелегалів сприйняли й керівників компанії «Азеркорп-Автобан», яка будує об’їзну навколо Рівного.

”Правоохоронці перевірили ринок Дикого», — так повідомила прес-служба обласного управління внутрішніх справ про спільний рейд 30 липня кількох підрозділів міліції Рівного з метою виявлення осіб, які порушують правила перебування іноземців на території України. Далі йшлося про те, що було складено два адмінпротоколи на чоловіків, які торгували на ринку без дозволу на працевлаштування в Україні та не зверталися у відповідні органи для їхнього отримання. А також що правоохоронці виявили азербайджанця, який нелегально проживає на території України та ще й не має паспорта.

Як стало відомо «РВ», лаконічне міліцейське повідомлення мало відображає справжній масштаб і перебіг спецоперації, проведеної того дня. Про те, кого і як ловили та перевіряли правоохоронці, розповідають окремі з учасників цих подій.

Мурсал Рамазанов, власник кафе «Райський сад»:

— Проживаю в Рівному вже 20 років, маю українське громадянство, тут працюю, одружився. Але й зі своєю колишньою сім’єю зберіг нормальні стосунки. До мене на два тижні приїхали з Азербайджану в гості мої сини, 21-річний Фуад та 23-річний Фарид. Вони відслужили в армії, поновились на навчання в інститутах — один вчиться на економіста, другий — на юриста, і вирішили мене провідати. Хлопці насправді хороші, не курять і взагалі спиртного не вживають, а тому мені дуже боляче за те, що їм довелося пережити в Рівному.

Коли вони приїхали повечеряти в моє кафе, їх на вулиці окликнули троє чоловіків у цивільному та сказали, щоб пред’явили документи. Хлопці відповіли, що документи в машині, яка стоїть за кілька метрів і що в кафе — їхній батько. Проте на це їм грубо, з матюками зауважили, що батько нікого не цікавить, а паспорти повинні бути в кишені. Їх силоміць посадили в машину і повезли. Працівники, які це бачили, одразу ж розповіли мені, що хлопців повезли на темно-сірому Мерседесі з номерами ВК 4720 АС. Я одразу ж поїхав у міськвідділ на вулицю Пушкіна, але в черговій частині відповіли, що моїх синів у них немає, а номери авто, які я вказав, начебто взагалі зареєстровані за якимсь мікроавтобусом.

Я вже хотів писати заяву про викрадення Фарида та Фуада, але мені сказали зачекати, а через годину зізналися, що хлопці таки в них, і попросили привезти їхні паспорти. Але й після того, як я привіз паспорти, синів ще три години тримали в міліції. Чи не для того, щоб вони прийшли до тями від отриманих побоїв і знущань?!

Зі слів синів, у міськвідділі їх завели на другий поверх, у кабінети карного розшуку. Обзивали «чорномазими» та казали, що начебто їм, ісламістам, не місце в Рівному. Погрожували підкинути наркотики та періодично били по голові та спині. Зрештою переписали з їхнього телефону всі номери, сімейні фото та відео. Це якщо коротко. Детальніше ж про все сини описали в своїй скарзі, яку відправили на ім’я президентів України та Азербайджану, міністра МВС України, посла Азербайджану в Україні, уповноваженого ВРУ з прав людини, а також голови облдержадміністрації, прокурора Рівненщини, начальників обласних управлінь МВС та в СБУ. У ній вони просять провести перевірку викладених фактів і притягнути до кримінальної відповідальності працівників карного розшуку Рівненського МВ УМВСУ.

Михайло Добоні, заступник головного інженера-резидента фірми «Egis BCEOM» (Франція), яка здійснює нагляд за реконструкцією дороги Київ-Чоп:

— Наш працівник, головний спеціаліст по мостах киянин Олександр Панченко виконав свою роботу, в нього закінчився контракт і він запросив нас — колег з французької фірми, а також весь інженерний склад і керівництво азербайджанської фірми на вечерю у кафе «Райський сад», власником якого є азербайджанець.

Вечеря відбувалася у спокійній обстановці, нам вже мали подавати шашлик, коли у залу зайшло двоє молодиків у цивільному у супроводі двох міліціонерів у формі спецпідрозділу «Беркут». Підійшовши до нас, вони почали вимагати, щоб всі смугляві, тобто азербайджанці, в тому числі директор українського представництва «Азеркорп-Автобан» Магомед Мансуров, керівник проекту робіт, які виконує ця фірма, Фікрет Наджафов та інші провідні інженери негайно вийшли з ними на вулицю. На запитання, чому саме ці люди повинні виходити з-за столу, а не, скажімо, хтось із присутніх українців, що це за дискримінація така, пролунало: «У нас відпрацювання міста, ми перевіряємо документи у всіх «осіб кавказької національності», отож чому вони тут?». Кажемо, що люди перебувають і працюють в Україні на цілком законних підставах, що всі необхідні документи є і їх можна перевірити, а якщо у правоохоронців є якісь сумніви, то нехай наступного дня під’їдуть в наш офіс і там все з’ясуємо. «Відпрацювання сьогодні, отже, сьогодні й мусимо все з’ясовувати, бо шукаємо злочинців і нелегалів», — почули у відповідь.

Суперечка продовжилась на вулиці й тривала майже годину. І хоча зрештою міліціонери таки визнали, що наші азербайджанські колеги ніякі не злочинці, а інженери, настрій у всіх був зіпсований, ми почувались як обпльовані, товариська вечірка звелась нанівець. Бо ж якщо і була в них потреба перевірити документи в азербайджанців, то можна було зробити це ввічливо. Скажімо, поцікавитись, хто старший, переписати всіх, хто сидів за столом, в кого були документи — перевірити на місці, а якщо хтось і не взяв їх з собою в кафе, то ми б негайно привезли їх машиною. Натомість силовики намагалися змусити всіх азербайджанців їхати з ними у міськвідділ. А ця брутальність? Коли люди кажуть, що вони не бандюги, а інженери, які будують у нас дороги, а їм міліціонер у відповідь насмішливо: «То й радійте, що ви в Україні, у нас демократія. Бо, скажімо, в Росії ви б вже давно обличчям до асфальту лежали, з руками за спиною в наручниках».

Мамед Мамедов, власник кафе «Шашлична» на вулиці Млинівській:

— Зі своїх 52 років я 30 років проживаю в Рівному, давно є громадянином України. Тут навчався, працюю, тут одружився і виховуємо вже дітей-підлітків. Ці постійні перевірки, які чи не щомісяця трапляються, набридли і дуже принизливі для мене і моєї сім’ї. Адже ніколи не мав проблем із законом, завжди веду себе як добропорядний громадянин…

Минулої п’ятниці правоохоронці заїхали до мене на роботу в кафе. Запитали про документи, а коли я сказав, що при собі маю тільки посвідчення водія, а паспорт десь у машині, то змусили їхати з ними у міськвідділ міліції на вулиці Пушкіна. Там передусім переписали всі номери телефонів з мого мобільного, сказали, що для того, щоб побачити, з ким я спілкуюся, чи не числиться хтось з цих людей у їхній базі з розшуку. Потім довго перевіряли по комп’ютеру те, що я про себе розповів. Коли ж мене відпустили, я про всяк випадок вже сам повернувся до них з паспортом, щоб довести, що я — це я і живу в Рівному давно і законно.

Від редакції: В.о. начальника Рівненського міськвідділу внутрішніх справ Сергій Гандзелевський заперечує, що правоохоронці перевищили службові повноваження чи образили чимось Фарида та Фауда Рамазанових. А доставляли в міськвідділ тільки, мовляв, тому, що в них при собі не було документів. Щодо скарг, то, за словами правоохоронця, він ще не бачив жодної з них, і від жодної з осіб, які потрапили в поле зору міліціонерів під час їхнього рейду. Тому зможе прокоментувати щось лише тоді, коли буде скарга, буде по ній проведена перевірка і будуть результати.

Тим часом начальник кримінальної міліції області Василь Забейда повідомив кореспонденту «РВ», що заява від Рамазанових таки надійшла в УМВСУ і по ній обов’язково проведуть внутрішнє розслідування, і якщо дійсно будуть винні — їх покарають.

Фото з сайту: http://www.rivnepost.rv.ua

Співпрацівники ДАІ проявляли гідну подиву активність напередодні та й в День хрещення Русі.  Тільки можете не шукати результатів у зменшенні катастрофічної кількості загиблих на дорогах. Ні, у правоохоронців було зовсім інше завдання.

            Серед бажаючих приїхати на святкові заходи до Дня хрещення Русі було багато віруючих Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП).  Важко назвати точну цифру людей, котрим перешкодили здійснити цей цілком мирний та законний план, але повідомлялось про пильність ДАІ, простіше кажучи, різноманітні спроби перешкодити від’їзду паломників з багатьох областей та ї в’їзду до столиці, й кожного разу йшлось саме про автобуси.

Про Заяву Прес-центру Київської Патріархії повідомлено на багатьох сайтах ЗМІ та інформаційних каналах, хоча здається тільки один телеканал – 1+1 – уважав за необхідне про неї поінформувати своїх глядачів. Це незважаючи на тривожну назву „З приводу порушення прав на свободу совісті та на свободу пересування” та безумовно суспільно значущий характер інформації. про перешкоджання виїзду паломників у Київ 27-28 липня.

„ З Чернівецької області не зміг виїхати жоден автобус, з Тернопільської – більш як три чверті автобусів. Не змогли виїхати автобуси з Харкова, Одеси, чинилися перешкоди виїзду автобусів з Вінницької, Дніпропетровської, Львівської, Рівненської, Сумської та інших областей.

Під надуманими приводами працівники ДАІ зупиняли автобуси та тримали їх, не даючи можливість рухатися далі. Лише обурення людей та погрози влаштувати акції протесту безпосередньо на місці змушували працівників ДАІ відпустити автобуси.”

„За кілька кілометрів від міста автобуси також масово зупинялися працівниками ДАІ, які забороняли рухатися далі.  Підкреслюємо – не роз’яснювали паломникам способи дістатися до місця проведення богослужіння, які би дозволили уникнути масового скупчення транспорту в центральній частині міста, а саме забороняли подальший рух транспорту”

Слід нагадати, що їхали не молодь на рок-концерт, а віруючи на Божественну літургію та Хресну ходу, серед котрих, напевно, було чимало літніх людей.

УНІАН повідомив, що 28 липня в Одесі співпрацівники ДАІ, на чолі із заступником начальника Одеського міського управління ДАІ О.Стариченком, заблокували виїзд автобуса з групою віруючих УПЦ-КП до Києва.  Один із віруючих інформує, що Стариченко підійшов до водія одного автобуса  За словами одного з паломників Володимира Малофеева, „Підполковник О.Стариченко, який підійшов до водія автобуса, відразу ж висунув звинувачення, що той п`яний, а до віруючих – жінок і чоловіків – співробітники ДАІ у формі та люди у штатському застосовували грубу фізичну силу, щоб не допустити посадку в автобус».

Пасажири, які, припускаємо, хотіли не тільки від’їхати з міста, але й доїхати до Києва, стверджують, що водій був тверезим.  Та й якось важко повірити, що фірма перевізників надала би п’яного водія!  Але ж правоохоронці забрали його ключі та документи.

Судячи з усього ДАІшники зловили чимало п’яних водіїв у ті дні.  Зловили, щоправда, у вельми специфічний спосіб, так би мовити, на око, та й з одним тільки наслідком: віруючим перешкоджено взяти участь у важливих для них святкових заходах у Києві.

Невідомо, чи деякі правоохоронці побажали вислужитися перед керівництвом (покращити сумнозвісні показники?), чи перепони з поверненням додому із самого початку входило до завдання, але зафіксовано й такі випадки.  РІСУ повідомляє про труднощі, котрих зазнали паломники із Сум (150 осіб). При в’їзді в столицю пізно вночі автобуси зупинили співпрацівники ДАІ .  „Вдалося досягнути компромісу: автобусам дозволили проїхати до станції метро «Лісова»”.

Після всіх заходів, повернулись, аби поїхати. Далі розповідає Єпископ Сумський і Охтирський УПЦ (КП) Мефодій: «Коли люди вийшли з автобусів і сіли в метро, через півгодини прибула машина ДАІ, зробили обшук автобусів та забрали документи. Коли ми повернулися до автобусів, щоби вирушати назад, водій заявив, що ми не можемо цього зробити, бо немає документів. Я намагався звернутися до ДАІ, щоби вирішили проблему. Вдалося зв’язатися лише із черговим, і він сказав: «ви можете їхати, а там на місці розбирайтеся, де ваші документи». Коли я став просити, щоб мій співрозмовник представився, він повісив слухавку”.

            «Ми мирні люди, віруючі, ми не маємо до правоохоронців жодних претензій, але хочемо, щоб вони й до нас ставилися відповідно, щоб поважали права громадян», – наголосив він.

            Повідомлення ДЗГ МВС України теж з’явилось 28 липня, тому важко вірити, що будь-які заходи з перевірки інформації здійснено. МВС спростовує всі звинувачення та заявляє, що „заяви представників окремих конфесій щодо начебто вибіркової заборони в’їзду паломників до місць святкування Дня Хрещення Київської Русі не відповідають дійсності та носять провокативний характер”.

            Навіть припускаючи, що стільки віруючих з усієї країни змовились із керівництвом Церкви про такий злісний наклеп на ДАЇ, вкрай важко відкинути подібні звинувачення з іншої причини. Точно такі ж повідомлення було отримано з різних областей України 10-11 травня цього року напередодні запланованої акції протесту опозиції в Києві.

Прийом на найвищому державному рівні Патріарха Московського і всієї Русі Кирила викликав стурбованість у багатьох українців.  Питалось, як така безпрецедентна „державність” узгоджується із закріпленім у Конституції України відокремленням Церкви та релігійних організацій від держави, й зі значною кількістю українців різних віросповідань і світогляду.  Викликала застереження й небачена досі інтенсивність висвітлювання та тональність репортажів на Першому національному каналі.  Напрошувався висновок, що Конституція Конституцією, але ж одна Церква має особливу протекцію.

            Будь-який фаворитизм чи дискримінація є брутальним порушенням свободи совісті, й відповідно, як Конституції, так і взятих Україною на себе міжнародних зобов’язань.

            Недавні події дають підстави підозрювати, що нове керівництво Міністерства внутрішніх справ воліє не звертати уваги на подібні дрібниці. Оскільки Гарант Конституції теж не проявляє бажання заступатися за конституційні права громадян, треба сподіватися, що представники інших держав і міжнародних структур звертатимуть йому увагу на необхідність повного розслідування всіх обвинувачень і на абсолютну неприпустимість подібних дій правоохоронців.

Втім, про те слід нагадувати усім громадянам незалежно від віросповідання, політичних чи інших переконань.  Діяти треба сьогодні.  Схоже на те, що протягом останніх місяців співпрацівників ДАІ два рази використано для обмеження найважливіших прав і основних свобод.  Коли вибори не за горами, сумніватися в згубних наслідках відсутності рішучого громадського протесту не доводиться.

Із приходом нової влади і МВС, і Служба безпеки України «тішать» репресивною активністю. Останній інцидент за участю СБУ – виклик на допит блогера та громадського діяча Олега Шинкаренка. Він нотував у своєму інтернет-щоденнику критичні думки про владу, а розмістивши відеоролик з епічним падінням вінка на Януковича, жартома додав: «Цікаво, чи є десь такі сили, типу українські націоналісти, які могли би убити Януковича, Анну Герман і всю компанію?».

Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров вважає, що, вживаючи заходів щодо Шинкаренка, СБУ перевищила свої повноваження. Захаров зізнався в інтерв’ю «УМ», що після того інциденту він вирішив і собі завести інтернет-блог.

«Неприпустимо, коли СБУ очолює олігарх»

– Пане Євгене, як ви оцінюєте інцидент з Олегом Шинкаренком? Чи справді СБУ мусить реагувати на кожну репліку, яка стосується зазіхань на життя Президента чи інших державних діячів?

– Цей виклик нагадує дії КДБ та сумнозвісного 5-го управління за радянських часів. Управління полювало на інакомислячих та «оберігало» керівництво Компартії. Подумати, що пан Шинкаренко справді замислював терористичний акт проти голови держави,– це перебільшення. Працівники СБУ мали перевірити інформацію, яка надійшла до них, але робити те, що вони зробили,– необґрунтовано. Це втручання в громадське життя, що є недопустимим. На мою думку, СБУ перевищила свої повноваження. Нинішня діяльність лише псує уявлення про Службу як про структуру, що мала б дбати про національну безпеку.

– При цьому ситуація з Шинкаренком – не прецедент: «профілактичні» бесіди проводились уже не раз…

– Практика «профілактичних» бесід теж була у Радянському Союзі. У СРСР викликали на профілактичні розмови в середньому 20 тисяч осіб щорічно. Це знову стає систематичним: виклик Шинкаренка, бесіди з представниками громадських організацій, візит працівника СБУ до ректора Українського католицького університету Бориса Гудзяка. Ця «профілактика» має, так би мовити, «охолоджуючу» мету: щоб суспільство менше протестувало, менше писало і так далі.

Відомо, що СБУ пропонувала підписати певного листа не лише Гудзяку, а й іншим ректорам (у листі нібито йшлося про те, що ректор мусить стежити, аби студенти не брали участі в незаконних акціях.– Авт.). Пан Гудзяк відмовився підписати цей документ, але відомо, що інші ректори ставили підпис. Виникає питання: що ж це вони підписали? Я хотів би через вашу газету спитати у голови СБУ Хорошковського: чому він не хоче оприлюднити текст цього листа? Оприлюднюючи його, Валерій Хорошковський міг би зняти усі підозри щодо того, ніби СБУ втручається у громадське життя. Якби був текст – ми б побачили, що пропонували підписати ректору. Але лист не публікують. І, кажуть, саме для того, щоб цей документ не опублікували, працівник СБУ не захотів лишати копію листа в Гудзяка. Що ж це за секретність така?!

Діяльність СБУ викликає дедалі більше запитань. Я вже не кажу про те, що пан Хорошковський допустив неприйнятне сумісництво. Він став членом Вищої ради юстиції. Він – власник великого медіа-холдингу. Хорошковському закидали, що він бореться за розподіл телечастот (маю на увазі судовий процес, у якому телеканал «Інтер» виступає позивачем і відсуджує частоти в «5-го каналу» та ТВі). Це конфлікт інтересів. Не нормально, що голова СБУ – одна з найбагатших осіб у державі, власник медіа-холдингу, людина, яка має вплив на судову владу. Це не нормально!

– А щодо ситуації з Шинкаренком, то як вона може вплинути на свободу висловлювань в інтернеті?

– Це залежить від людей, а не СБУ. Якщо люди ігноруватимуть те, що їхні записи можуть читати представники СБУ, нічого не зміниться. Якщо ж вони боятимуться, що їх будуть переслідувати, і припинять писати – інтернет-простір стане біднішим. Це залежить від самих блогерів.

Ви знаєте, в мене ніколи не вистачало часу вести блог, але тепер я його, мабуть, заведу, щоб писати там усе, що схочу (сміється).

«Міністр Могильов не розуміє, що таке права людини»

– Пане Євгене, цього тижня ви як співголова громадської ради при МВС виступили з низкою критичних зауважень на адресу керівництва міліції. Але ж міністр Анатолій Могильов заявляв, що цю раду очолив інший правозахисник – Едуард Багіров. Перш ніж перейти до суті зауважень, поясніть: чому ви виступили в іпостасі співголови ради, якщо є інший?

– По-перше, повідомлення МВС про призначення Багірова було разовим, більше ніхто на цьому не акцентував. Скажіть, ви щось чули про діяльність громадської ради під керівництвом Багірова?

За статутом, голова обирається на засіданні громадської ради. Мене двічі обирали головою. Але, за статутом, я не можу бути головою втретє. Рада мала обрати нового керівника. Однак Багірова не обирали. Оскільки указ про створення громадської ради не скасовано, я вважаю, що мушу продовжувати виконувати свої обов’язки. Упродовж чотирьох місяців я не міг домогтися скликання ради, тому виступив із публічним зверненням.

– А хто взагалі уповноважений скликати засідання ради?

– Представники громадської ради звертаються до МВС із пропозицією провести засідання. Готуються рекомендації, порядок денний… Потім скликається засідання.

Спершу я зв’язувався з апаратом міністерства. Мені казали: «Давайте перенесемо». Наступного разу: «У нас колегія, давайте на інший день». І так далі. Потім представники МВС узагалі перестали відповідати на мої дзвінки. Ми перейшли у режим листування – але відповідей не одержували. Тому я був змушений поширити своє звернення через інтернет.

– Ви контактували із самим Багіровим?

– Ні. У мене нема контактів ані з ним, ані з керівництвом МВС.

– Те, що робота громадської ради заблокована, свідчить про певну тенденцію?

– Це свідчить про те, що нове керівництво МВС не розуміє, навіщо ця рада потрібна. Ані Могильов, ані його заступники (не всі, але принаймні деякі) просто не розуміють, що це таке і навіщо воно потрібне. За часів міністрів Луценка та Цушка в нас не було зі скликанням ради жодних проблем.

– Одна справа, коли людина не розуміє, а інша – коли свідомо блокує роботу цього органу, аби щось приховати. Вам не здається, що тут якраз намагаються приховати?

– Не думаю. Пан Могильов – людина дуже відверта. Що він думає, те й говорить. Міністр уже наговорив багато всіляких нісенітниць саме тому, що не контролює своїх висловлювань. Не думаю, що в нього є бажання щось приховати. Але в Могильова нема розуміння, що таке права людини і порушення цих прав. Нема усвідомлення, якими є завдання міліції. Адже і МВС, й інші органи мають виконувати статтю 3 Конституції, яка передбачає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю, а головний обов’язок держави – утвердження і забезпечення прав і свобод людини. А Могильов цього не розуміє. Я дійшов до такого висновку, відстежуючи діяльність і заяви керівника МВС. Або він мусить змінитися, або його слід замінити. Бо залишатися з таким міністром у європейській країні неможливо.

«Міліцію орієнтують не на боротьбу зі злочинністю, а на імітацію»

– Які основні зауваження до роботи МВС?

– Усе, що робиться, орієнтоване на систему показників. Вона провокує порушення прав людини та фальсифікацію. Міліціонерам доводиться працювати на показники, а якщо ти їх не виконаєш – це означатиме, що погано працюєш: не буде ні доплат, ні премій і так далі. Це змушує міліцію «домальовувати» показники, працювати не для справи, а для звітності.

Наприклад, не можна вимагати від працівників МВС збільшення кількості вилученої зброї, боєприпасів і вибухових речовин. Харківська правозахисна група переконливо довела, що близько 60% фактів вилучень зброї регулярно фальсифікуються. Це імітація боротьби з незаконним обігом заборонених предметів.

Не можна вимагати від дільничних інспекторів підвищення кількості розкритих злочинів, погрожуючи звільненням, як що їх буде менше, скажімо, [ніж] п’ять щомісяця. Не можна оцінювати роботу кримінального блоку за кількістю людей, які притягнуті до кримінальної відповідальності. Це провокує ситуацію, коли людям оголошуватимуть обвинувачення, часто безпідставні, аби був показник. Або ж нерозкриті злочини списуватимуть на тих, хто скоїв схожий злочин. Я впевнений, що саме через це відсоток людей, притягнутих до кримінальної відповідальності, в першій половині 2010 року зріс на 30%.

– У вас також були зауваження до діяльності МВС у сфері масових заходів…

– На жаль, МВС використовують як інструмент для політичної боротьби. Влада не дотримується принципу свободи мирних зібрань. За останні три місяці в цій сфері скоєно більше порушень, аніж за три попередні роки, разом узяті. Це перешкоджання у проведенні акцій, надання переваги одній зі сторін, затримання учасників, відмова працівників міліції реагувати на сутички, надмірне застосування сили і спеціальних засобів. Один зі свіжих прикладів – коли міліція не пускала віруючих УПЦ Київського патріархату на хресну ходу в Київ.

Якщо говорити про діяльність МВС, то також викликає обурення спроба ввести на залізниці систему, яка передбачатиме друкування на квитках імені, прізвища та по батькові людини, а також року народження, серії та номера паспорта. Мета нібито корисна – розшук злочинців. Таким чином, усі, хто користуватиметься українською залізницею, потенційно стануть підозрюваними у скоєнні злочину. А як інакше це можна зрозуміти? Прив’язувати це до Євро-2012 – узагалі смішно. Подібні дії перетворюють Україну на поліцейську державу.

А різке збільшення застосування дактилоскопії… Зараз у всіх затриманих масово беруть відбитки пальців. Це порушення нормативної бази МВС. Там чітко вказано, що дактилоскопія проводиться відносно осіб, яким пред’явлено обвинувачення у скоєнні злочину судом, або тих, хто вчинив адміністративне порушення і йому судом призначено покарання у вигляді адміністративного арешту. Лише в тих, кого суд за скоєне адмінправопорушення позбавив волі, можна знімати відбитки. А дактилоскопії піддають усіх затриманих, ще до розгляду судом.

«Я не можу зрозуміти, яким чином Овсієнко загрожує Росії»

– Пане Євгене, нещодавно російські прикордонники не пустили на територію РФ Василя Овсієнка – координатора програм Харківської правозахисної групи. Російське міністерство закордонних справ обіцяло українським колегам, що подібна практика «чорних списків» більше не повториться. Відтак українське МЗС заявило, що вважає інцидент вичерпаним. А ви вважаєте його вичерпаним?

– Ні. По-перше, перед Василем Овсієнком не вибачилися. По-друге, ніхто не відшкодував йому матеріальні збитки. Ми не знаємо, хто, коли, на якій підставі включив його у «чорні списки». Будь-хто з нас може зіткнутися з тією ж проблемою. Наприклад, я завтра летітиму в Росію (розмова відбулася в середу.– Авт.) і не знаю, що мене очікуватиме. Сподіваюся, що все буде добре. (Проблем таки не виникло.– Авт.).

Звичайно, можна зрозуміти, що для кожної країни є небажані гості. Держави відмовляються пускати на свою територію людей, котрі загрожують цінностям, які сповідує ця держава. Наприклад, у США не пускають людей, які вчинили злочин на території Штатів. Але я не можу зрозуміти, яким цінностям загрожує Овсієнко? Це дуже інтелігентна людина, він не займається політикою і взагалі далекий від цих баталій. Не пустити його – це нонсенс. Але це сталося.

Досьє «УМ»

Захаров Євген Юхимович

Народився 12 листопада 1952 р. у Харкові.

У 1975 р. закінчив із відзнакою механіко-математичний факультет Харківського університету (спеціальність «прикладна математика»). Був аспірантом Ростовського інституту інженерів залізничного транспорту (за фахом «Електричні машини»); кандидат технічних наук.

Учасник дисидентського руху 1970–1980 рр.

У 1988–1992 рр.– кореспондент газети «Експрес-хроніка». 1989–1992 рр.– співголова харківського «Меморіалу». 1990–1994 рр.– депутат Харківської міської ради. Заступник голови Харківської міської комісії з питань поновлення прав реабілітованих (з 1990 р.).

З 1992 р.– співголова Харківської правозахисної групи. З 1994 р.– член правління міжнародного товариства «Меморіал».

У 2004–2008 рр.– голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини; з 2010 р.– член правління.

4 червня цього року президент України своїм указом №666/2010 звільнив суддю Іршавського районного суду Закарпатської області Івана Кавку з посади у зв’язку з порушенням присяги судді. Після оприлюднення указу в Іршавському районному та Закарпатському апеляційному судах зітхнули з полегшенням. За свою недовгу суддівську кар’єру І.Кавка так «дістав» колег, прокуратуру і простих людей, чиї справи розглядав за посадовим обов’язком, що всі чекали його звільнення як манни небесної.

П’ять років тому, в липні 2005 р., «Дзеркало тижня» у матеріалі «Майбах для олігарха» розповідало про
такого собі підприємця із с. Горінчового Хустського району Василя Кавку. Котрий, маючи високих покровителів, домігся через суд виключного права на звільнення від ПДВ і за чотири роки імпортував в Україну понад десять тисяч автомобілів престижних марок (у тому числі шість «майбахів») загальною вартістю близько трьох мільярдів гривень, ухилившись при цьому від сплати ПДВ на п’ятсот мільйонів гривень. Суддя Іван Кавка — односелець Василя Кавки-підприємця. Чи перебувають вони в родинних стосунках, з’ясувати не вдалося (про це є суперечливі дані), однак факт залишається фактом — мешканці одного села на Хустщині з однаковим прізвищем через свою діяльність уже вдруге опиняються в центрі уваги і примушують про себе говорити широкий загал. Кар’єра І.Кавки — яскрава ілюстрація того, скільки людей страждає від непрофесіоналізму посадовця, котрий завдяки якомусь випадку опинився не на своєму місці, як важко примусити такого суддю виконувати прямі обов’язки і зрештою, наскільки непросто звільнити його з посади.

Згідно з анкетними даними, 37-річний І.Кавка закінчив Національну академію внутрішніх справ у Києві, півтора року працював дільничним інспектором у Хустському міськрайвідділі міліції, а далі влаштувався юрисконсультом на одному з районних підприємств. Суддею Іршавського суду він став на початку 2006 р. і відразу виділився з-поміж колег двома рисами. По-перше, новий суддя виявився юридично безграмотним. Йому дуже важко давалося постановляти рішення, а в подальшому значну частину з них через порушення процесуальних норм скасовував вищий суд. По-друге, І.Кавка проявив дивовижну неорганізованість у роботі: справи, що потрапляли йому на розгляд, «зависали» на довгі місяці, причому без будь-яких вагомих підстав. Перші півроку на ці особливості роботи дивилися крізь пальці, коли ж і далі нічого не змінилося, керівництво стало «натякати», що судді час узятися за розум. І.Кавка обіцяв виправитися, але стилю роботи не змінив. Спроби натиснути на нього з адміністративного боку результату також не дали. Суддя, як відомо, має незалежний статус, сувора субординація в системі правосуддя відсутня, тому максимум, що могло зробити керівництво, — запропонувати І.Кавці прозвітувати про виконану роботу на зборах. Такі пропозиції суддя з успіхом ігнорував, посилаючись на різноманітні причини, серед яких, наприклад, «погане самопочуття».

Як свідчать документи, за чотири з половиною роки проти І.Кавки більш як десять разів намагалися відкрити дисциплінарне провадження. Утім, ці заходи також виявилися малоефективними. Кваліфікаційна комісія загальних судів Львівського апеляційного округу ставилася до порушника дуже лояльно. Ось витяг з одного з її рішень: «При перевірці з’ясовано, що значна кількість рішень у розглянутих І.Кавкою справах винесена з порушенням строків досудового та судового розглядів. Сам суддя пояснив, що дуже завантажений, визнав усі обставини, викладені в поданні, а в майбутньому пообіцяв усе виправити й не допускати недоліків у роботі. Висновок — стосовно І.Кавки потрібні не дисциплінарні стягнення, а методи профілактичного, виховно-навчального впливу з боку колективу й голови суду. Рішення — у притягненні до дисциплінарної відповідальності відмовити…» Після таких висновків
І.Кавка спокійно працював далі, і скоро про його діяльність стали ходили мало не анекдоти. Так, суддя міг виголосити в залі вирок, а підготувати його текст «забував». Копій таких рішень не видавали ні підсудним, ні прокуратурі, внаслідок чого сторони були позбавлені можливості апеляційного оскарження. Пояснювати керівництву «методику» своєї роботи І.Кавка відмовлявся, а коли керівництво проявляло наполегливість — тікав на лікарняний і вимикав телефон.

Притягнути до відповідальності іршавського суддю вдалося тільки раз — через кримінальну справу проти завідувачки пологового відділення районної лікарні, котра вимагала й отримувала хабарі від породіль.

Зупинимося на цьому детальніше. Сама справа надійшла до І.Кавки 3 червня 2006 р. Суддя не давав про її рух жодної інформації, і тільки через півтора року, 27 грудня 2007 р., здав до канцелярії виправдувальний вирок, датований… 16 серпня 2007 р. У вироку навіть не згадано про участь прокурора у справі, а представників звинувачення взагалі не було повідомлено про винесення вироку. На запит районної прокуратури голова суду надіслав копію вироку, винесеного завідувачці пологового відділення, яку звинувачували за ч.2 ст. 368 Кримінального кодексу (одержання хабара). Як вказано на титульній сторінці, справа розглядалася за участі лише секретаря судового засідання. Коли ж у прокуратурі зрозуміли, що з вироком явно щось не те, і направили повторний запит, у відповідь отримали той самий вирок, датований тим самим 16 серпня 2007 р., в якому підсудна звинувачувалася вже не лише за ч. 2 ст. 368, а й ст. 354 (одержання незаконної винагороди) та ч. 2 ст. 190 (шахрайство) Кримінального кодексу. При цьому процес теж відбувся без прокурора, зате за участі вже іншого секретаря судового засідання. Таким чином в одній справі І.Кавка примудрився винести два вироки, які суперечили один одному. Однак це ще не все. При перевірці з’ясувалося, що ні один, ні другий секретар участі в судових засіданнях не брав, а сам І.Кавка, перебуваючи в нарадчій кімнаті, одночасно розглядав інші кримінальні та адміністративні справи, що є грубим порушенням. Дати пояснення своїм нелогічним і незрозумілим діям І.Кавка традиційно відмовився, а кваліфікаційна комісія, що розглядала цю справу, замість ініціювати звільнення судді, обмежилася доганою. Щоправда, прокуратура області не залишилася осторонь і порушила проти І.Кавки кримінальну справу за винесення завідомо неправосудного вироку. Суддя оскаржив постанову про порушення кримінальної справи в Ужгородському міськрайонному суді й продовжив спокійно працювати.

В Україні багато говорять про кругову поруку в системі правосуддя, однак І.Кавка — явно не той випадок. Голова райсуду, маючи й так обмежені повноваження, мало не щомісяця вносив на свого підлеглого подання, не знаючи, як на нього вплинути в інший спосіб. Апеляційний суд у свою чергу регулярно скасовував незаконні рішення І.Кавки і звертався з пропозиціями до Вищої ради юстиції та голови Верховного суду почати процедуру звільнення судді. Однак усі заяви та подання застрягали у коліщатах бюрократичного апарату. Паралельно І.Кавку намагалися напоумити через президію апеляційного суду та різноманітні збори, більшість із яких він ігнорував. Суддя дозволяв собі не з’являтися навіть на засідання кваліфікаційної комісії, яка розглядала його порушення. Що вже казати про його прямі обов’язки з розгляду справ!

«Раніше винесені подання про порушення І.Кавкою обов’язків судді, обговорення на нарадах та зборах, притягнення його до дисциплінарної відповідальності позитивних наслідків не дали, — йдеться в листі голови райсуду керівництву апеляційного суду. — Суддя знову невиправдано затягує розгляд справ, не з’являється на роботу. Так, у лютому, березні й квітні 2009 р. І.Кавка періодично знаходився на лікарняному, про що повідомляв по телефону. Тільки 15 червня, після неодноразових нагадувань і вимог він надав листки непрацездатності, з яких вбачається, що 19 і 20 лютого, 16, 17, 18 березня і 1, 2, 3 квітня він допустив невихід на роботу без поважних причин. Пояснити, чому так сталося, суддя відмовився…».

У серпні минулого року Рада суддів Закарпатської області влаштувала перевірку роботи І.Кавки, попередньо запропонувавши йому дати письмові пояснення щодо численних порушень. Жодних пояснень суддя не дав, а в день приїзду представників Ради просто не з’явився на роботу. Перевірку зрештою провели без І.Кавки. Серед численних порушень найбільш поширеним виявилося безпідставне затягування розгляду справ. Здавалося, суддя, не розбираючись у роботі, під будь-яким приводом уникав її. Як приклад наводилася справа за звинуваченням С. у завданні умисних ушкоджень середньої тяжкості (ч. 1 ст. 122 ККУ), яка надійшла до суду 14 грудня 2006 р. і відкладалася І.Кавкою 40 разів! У лютому 2009 р., через два з половиною роки, так і не розглянуту справу врешті-решт передали іншому судді. Можна лише уявити, через що доводилося проходити простим людям, чиї справи потрапляли до І.Кавки.

«Черговий раз звертаємося й просимо забезпечити своєчасний розгляд кримінальної справи за ч. 4 ст. 296 (хуліганство) Кримінального кодексу, в якій ми є потерпілими, — писали до Апеляційного суду і Прокуратури Закарпатської області мешканці Іршавського району. — Справа перебуває на розгляді в І.Кавки ще з початку 2008 р., останнє судове засідання по ній датоване
27 січня 2009 р. Після цього мали бути ще два засідання, які не відбулися через відсутність судді. Ми обурені таким процесом, оскільки весь час приходимо до суду, де дізнаємося, що суду не буде. Дана справа розглядається ще з 2005 р., а ми й донині не можемо дочекатися справедливого вироку. Ми не можемо зрозуміти, чому суд весь час відкладається на 3—4 тижні, не можемо зрозуміти, чому ні в лютому, ні в березні судді немає на роботі. Коли суддя майже за півтора року спромігся тільки почати розгляд справи — це ненормально. Ми потерпіли не тільки від злочину, а й від неможливості розгляду справи. Підсудні ходять і насміхаються з наших спроб понад чотири роки домогтися справедливості…»

Після завершення перевірки Радою суддів Закарпатської області голова апеляційного суду пише чергового листа голові Верховного суду: «Надсилаю подання про внесення пропозиції до Вищої ради юстиції щодо звільнення судді Іршавського районного суду І.Кавки. Прошу вжити заходів для прискорення розгляду справи. Це вкрай необхідно в інтересах судової системи Закарпатської області. Безвідповідальна поведінка, неадекватність дій І.Кавки підривають авторитет судової влади, породжують недовіру громадян до судів та суддів. Зрозуміти й пояснити таку поведінку І.Кавки немає можливості, оскільки на контакт ні з головою місцевого суду, ні з головою Ради суддів він не йде…»

Врешті-решт 17 травня цього року Вища рада юстиції «змилостивилася» і внесла подання про звільнення І.Кавки з посади за порушення присяги, а 4 червня з’явився указ президента за №666/2010.

Зараз на І.Кавку чекають нелегкі часи. Кримінальна справа, порушена прокуратурою області ще в 2008 р., знову нависла над ним дамокловим мечем. Незважаючи на те, що Ужгородський міськрайонний суд, а за ним і Апеляційний суд Закарпатської області скасували постанову слідчого про порушення проти судді кримінальної справи, Верховний суд скасував ці постанови та ухвалу й направив справу на новий розгляд. 13 липня Ужгородський міськрайонний суд залишив постанову слідчого прокуратури про порушення кримінальної справи в силі. Після розгляду справи в апеляційному суді (а в тому, що апеляційний суд цього разу не стане на захист колишнього колеги, мало хто сумнівається) прокуратура почне щодо вже не судді І.Кавки слідчі дії. До речі, це не перший суддя Іршавського райсуду, якого притягають до кримінальної відповідальності. У 2003 р. Івано-Франківський Апеляційний суд засудив суддю цього ж райсуду до двох років позбавлення волі умовно за те, що він… продав партію сигарет, які проходили в кримінальній справі як речовий доказ. Утім, це інша історія…

Після всього викладеного не може не виникнути запитання — як це можливо, щоб подібні речі коїлися в системі правосуддя, яка за своїм покликанням і прямими обов’язками повинна служити взірцем для всіх інших при дотриманні законності? Відповідь лежить на поверхні. Кадровий підбір у суддівський корпус здійснюється таким чином, що туди легко може потрапити зовсім випадкова людина, за яку слід лише замовити потрібне слово в потрібному місці. Тому й одягають суддівську мантію «індивіди», котрі йдуть на роботу заробити чи відбити вкладений капітал, а про свої обов’язки не мають навіть зеленого поняття. Зате процедура звільнення судді надзвичайно складна й довготривала, та й саме поняття «порушення суддівської присяги» дуже розмите. Через це діяльність окремих суддів перетворюється для всіх, кому доводиться з ними перетинатися, на безперервний головний біль. І не тільки…

Після ухвалення нового закону про судоустрій система підбору кадрів має змінитися. Однак кожна палиця, як відомо, має два кінці. Прогнозувати, чи підвищить реформа якість суддівства в Україні й чи убезпечить від таких його представників, як іршавський суддя, справа невдячна. Поживемо — побачимо…

Партнери ГО «ІРРП»  Л. Опришко та Л. Панкратова  виграли справу в Європейському Суді з прав людини.

15 липня цього року Європейський Суд з прав людини ще раз констатував, що Україна не дотримується вимог щодо безсторонності та незалежності суду та порушила право на свободу вираження.

Суть справи полягає в наступному. У червні 2002 року в Кіровограді проводились вибори мера. 12 червня 2002 року під час виборчої кампанії, в українському незалежному інформаційному агентстві новин (“УНІАН”) відбулись дві прес-конференції, пов’язані з цими виборами. Під час однієї з них, кіровоградський журналіст звинуватив одного з кандидатів на посаду мера пана Я. в замовлені його вбивства за 5000 доларів США. Ця інформація в числі інших новин була поширена УНІАН по електронній пошті і розміщена на їх веб-сайті та в інших ЗМІ. 14 червня 2002 газета «Україна-Центр» опублікувала статтю під назвою «Столичные гастроли», в якій, зокрема, повідомила таке: “М. обвинил Я. “в заказе его убийства” и даже сообщил сумму “заказа” – 5000 $. Журналист сообщил, что в целях безопасности вывез свою семью за пределы области. По его словам, все четверо журналистов – участников пресс-конференции – обратились в Генеральную прокуратуру, Службу безопасности Украины, МВД по поводу угроз в их адрес. Он также заявил, что у них имеются доказательства давления на них”.

Пан Я. подав цивільний позов до редакції газети «Україна-Центр» в один із місцевих судів м. Кіровограда про захист честі та гідності, ділової репутації, вимагаючи спростування вищезазначеної інформації та компенсації моральної шкоди в розмірі 500 тисяч гривень. В ході розгляду справи було заявлено клопотання про зміну підсудності, оскільки позивач пан Я. займав посаду голови Ради суддів Кіровоградської області. 12 грудня 2002 року заступник голови Верховного суду частково задовольнив прохання, передавши справу до Кам’янського районному суду Черкаської області. Проте на той час, суд першої інстанції вже розглянув справу і стягнув з газети на користь пана Я. 100 тисяч гривень. Апеляційний суд Кіровоградської області зменшив суму стягнення до 50 тисяч гривень, залишивши рішення суду першої інстанції в іншій частині без змін. З таким рішенням погодився і Верховний Суд України.

У 2003 році судові рішення були виконані в повному обсязі. З редакції газети «Україна-Центр» примусово стягнуто відшкодування моральної шкоди в розмірі 50 тисяч гривень та виконавчий збір 2,5 тисячі гривень.

У справі «Газета «Україна-Центр» проти України» Європейський суд з прав людини встановив порушення статей 6 та 10 Європейської Конвенції захисту прав людини та основоположних свобод (далі за текстом – Конвенція).

Порушення статті 6 Конвенції.

Встановлюючи порушення статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд, Європейський Суд дійшов висновку, що газета-заявник мала обґрунтовані сумніви щодо безсторонності судів Кіровоградської області при вирішення спору, оскільки позивач займав посаду голови Ради суддів Кіровоградської області, а тому міг вплинути на будь-якого суддю в регіоні шляхом ініціювання порушення проти нього провадження про дисциплінарну відповідальність та прийняття рішення стосовно просування суддів по службі. Європейський Суд взяв також до уваги той факт, що під час розгляду зазначеної цивільної справи в Ленінському районному суді м. Кіровограда, заступник голови Верховного Суду України частково задовольнив клопотання відповідачів про передачу цієї цивільної справи до суду першої інстанції в іншому регіоні України. Все це дало Суду підстави для висновку, що побоювання заявника щодо упередженості судів у Кіровоградській області, було не безпідставним. Крім того, Європейський Суд відмітив, що українські суди вищої інстанції при розгляді апеляції заявника, знехтували його аргументами з цього приводу.

Порушення статті 10 Конвенції.

Заявник скаржився до Європейського Суду на те, що газета лише поширювала суспільно-значиму інформацію у рамках передвиборчої полеміки. Причому, зазначена інформація вже була відома широкому загалу, оскільки її з самого початку поширили на публічному заході – прес-конференції, а потім – за допомогою інформаційного агентства та засобів масової інформації.

Уряд поділяв позицію національних судів і зазначав, що заявник не довів факту отримання спірної інформації від будь-якого інформаційного агентства, а представник газети не був присутній на прес-конференції особисто, а тому, на його думку, не мав права поширювати спірну інформацію.

Європейський Суд погодився з аргументами, наведеними представниками «Газети «Україна-Центр», звернувши увагу на таке.

Суд нагадав, що стаття 10 Конвенції захищає право журналістів розкривати інформацію з питань, що становлять спільний інтерес за умови, що вони діють добросовісно і на основі правдивих фактів і надають “надійну і точну” інформацію, відповідно до журналістської етики.

Європейський Суд зазначив, що повідомлення новин, які базуються на інтерв’ю або відтворенні висловлювань інших осіб, незалежно від того, чи вони були змінені, чи ні, є одним з найважливіших способів інформування громадськості, завдяки якому преса відіграє свою життєво важливу роль “суспільного сторожового пса” та встановив, що рішення українських судів становили втручання у право Газети «Україна-Центр» на свободу вираження, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, а отже, мало місце порушення статті 10 Конвенції.

В зв’язку з встановленням зазначених порушень Конвенції, Європейський Суд зобов’язав Україну виплатити редакції газети «Україна-Центр» компенсацію матеріальної шкоди в розмірі 8 400 євро, моральну шкоду 5 000 євро та судові витрати 830 євро.

Інтереси компанії-заявника – редакції газети «Україна-Центр» в Європейському Суді з прав людини представляли київські адвокати Людмила Опришко та Людмила Панкратова.