Головною проблемою українського судочинства називають брак незалежності суддів. Однак судова реформа, яку днями має схвалити Верховна Рада, на жаль, саме цієї проблеми не усуне, констатують правники.

Судова реформа в Україні назріла давно – про це в один голос кажуть експерти, у тому числі й з Венеціанської комісії Ради Європи. Особливо фахівцям імпонує задеклароване політиками бажання зробити судочинство більш ефективним, скоротити терміни розгляду справ. Також позитивно відзначають сам факт зведення ключових положень про судоустрій в один закон, чого раніше бракувало.

Водночас головним завданням судової реформи мало би бути посилення незалежності суддів, переконана експерт Інституту східного права при Кельнському університеті Кароліна фон Ґаль. «В Україні, де незалежна позиція суддів ще не вкоренилася у суспільній свідомості, судді потребують особливого захисту від впливу політиків. Будь-які додаткові можливості звільнити суддю створюють велику небезпеку для незалежності правосуддя», – застерігає фон Ґаль.

Хто погано працює, вирішуватимуть політики

Чи стануть судді після реформи більш незалежними від волі політиків? Опитані Deutsche Welle експерти вкрай скептичні. Зокрема керівник Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко звертає увагу на суттєве посилення ролі Вищої ради юстиції щодо контролю за роботою суддів «Урядова коаліція ініціювала такі зміни, які дуже широко тлумачать поняття «порушення присяги». Йдеться про порушення строків розгляду справи, про рішення, переглянуті іншою інстанцією і таке інше. Фактично створюється така система, коли всі судді де-факто будуть щось порушувати. Тоді саме політична воля визначатиме: кого притягувати до відповідальності, а кого не притягувати», – критикує Коліушко.

Всупереч рекомендаціям Венеціанської комісії, більшість складу Вищої ради юстиції і після реформи складатимуть не судді, а призначені політиками особи. Фактично, зауважує Коліушко, цей впливовий орган нині контролюється Партією регіонів. «За Конституцією Вища рада юстиції складається з 20 членів. Президент і Верховна Рада в особі правлячої коаліції призначають своїх людей – по три члени Ради. Стільки ж призначають з’їзд адвокатів та юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ – тут домінуючу роль має депутат Ківалов з Партії регіонів. Отже, більшість членів Вищої ради юстиції виконують волю одної політичної сили. Натомість з’їзд суддів має мінімальний вплив – він призначає лише трьох членів Ради», – критикує керівник Центру політико-правових реформ.

Конфлікт інтересів та небажана незалежність

Які конфлікти інтересів можуть виникати внаслідок призначення політиків або наближених до влади бізнесменів, яскраво засвідчив нещодавній скандал навколо ліцензій на мовлення, які суд відібрав у непідконтрольних владі телеканалів ТВі та «5 каналу». Річ у тім, що за поданням президента Януковича членом Вищої ради юстиції є глава СБУ Валерій Хорошковський. Так вже сталося, що одночасно Хорошковському приписують неабиякі інтереси у медіа-бізнесі – за інформацією ЗМІ, глава СБУ контролює телеканал «Інтер». Саме за позовом цього каналу у ТВі і «5-го» відібрали частоти. Тоді увагу на цей конфлікт інтересів з боку Хорошковського звернули навіть «Репортери без кордонів». В інтерв’ю Deutsche Welle представник «репортерів» Жіль Лордет закликав Хорошковського піти з Вищої ради юстиції.

Утім, змінити спосіб формування цього органу в межах Закону про судоустрій і статус суддів просто неможливо, аргументують автори реформи. Для проведення таких перетворень потрібні зміни до Конституції.Але їх правляча коаліція не ініціювала. Отже, зміцнення незалежності суддів, схоже, не є пріоритетним завданням реформи.

На думку Кароліни фон Ґаль, показовими щодо розуміння незаангажованої юстиції були перші рішення Конституційного суду після зміни влади в Україні. «Те, що урядова коаліція у парламенті формується виключно фракціями, а не окремими депутатами, було зрозуміло всім, крім суддів КС», – зауважила німецький експерт.

Самоврядування, яке нічого не вирішує

Міжнародні експерти у минулому не раз наголошували на необхідності посилити роль суддівського самоврядування. Однак на відміну від пропонованих раніше проектів судової реформи, у нинішньому законопроекті повноваження Ради суддів не розширюються, а навпаки – скорочуються. «Жодні повноваження, які пропонувалися раніше, у нинішньому законопроекті не враховані. Приміром, пропонували надати Раді суддів право призначати голів судів. Всі ці пропозиції викреслено. Тепер голів судів призначатиме Вища рада юстиції», – каже Ігор Коліушко.

Втрачені шанси

Одним з найбільших опонентів судової реформи у нинішньому вигляді є голова Верховного суду Василь Онопенко. Це й не дивно, з огляду на фактичне нівелювання ролі Верховного суду після реформи. Але найцікавіше інше: у такому розвитку подій значною мірою винен сам Онопенко, зауважує Ігор Коліушко. Мовляв, у минулому саме Верховний суд неодноразово блокував судову реформу. Таким чином, за часів президента Ющенка було втрачено шанс ухвалити зміни, які давно назріли. Отже тепер за цю справу взялася нова влада, яка має своє бачення судоустрою.

Після виборів нові Президент та уряд успадкували системні проблеми в цій сфері: масові та брутальні порушення права на справедливий суд, на захист від катувань та інших видів незаконного насильства, безпідставні затримання, бідність значної частини населення країни та інші. Дії органів влади протягом перших 100 днів її діяльності  свідчать не про наміри змінити ситуацію на краще, а про згортання навіть тих позитивних процесів, що були, і появу нових тенденцій щодо порушень прав людини і проявів неповаги до них.

Спостерігався різкий наступ на громадянські та політичні свободи. Порушення свободи мирних зібрань за цей період були більшими, ніж за 2007-2009 роки разом. 25 березня Кабмін звернувся з дорученням до КМДА «вжити вичерпних заходів щодо… випередження та недопущення у подальшому проведення акцій протесту біля приміщень Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України». Таке «доручення» є брутальним порушенням свободи мирних зібрань і низки статей Конституції. А міністр внутрішніх справ заявив, що для мирних зібрань треба виділити «яке-небудь велике поле на околиці Києва, де ніхто нікому не заважає». Працівники ДАЇ перешкоджали мешканцям багатьох областей доїхати до Києва на мітинг опозиції 11 травня. Автоперевізників пообіцяли залишити без ліцензії, якщо вони привезуть людей на мітинг. Жоден з національних телеканалів, окрім СТБ, про ці події не повідомляв. Взагалі сірі та прісні новинні програми ТРК розповідають більше про події за кордоном, ніж в Україні. Про згортання свободи вираження поглядів свідчать також зникнення кількох гострих ток-шоу.

Значно звужена політична свобода в цілому. Ректор Українського католицького університету о. Борис Гудзяк повідомив, що працівник СБУ намагався взяти в нього підпис під листом, не залишаючи копії, в якому ректор погодився би застерегти студентів від участі в будь-яких протестах, «несанкціонованих владою». Ректор УКУ навіть читати цей лист не став і оприлюднив цей факт. Проте достеменно відомо, що багато ректорів вишів подібний лист підписали. Наявність таких листів СБУ для ректорів вишів свідчить про бажання встановити контроль за громадським життям в цих освітніх установах.

Різко змінилася політика пам’яті. Матеріали з історії політичних репресій прибрали з сайтів Президента та облдержадміністрацій. Викликає обурення нове нав’язування радянського бачення історії, реабілітація сталінізму і Сталіна, якому 5 травня в Запоріжжі поставили бюст. І лише 141 депутат Верховної Ради підтримали проект постанови, яка засуджує його встановлення. Заявляючи про бажання з’єднати країну Партія регіонів та її партнери по коаліції Блок Литвина та КПУ її фактично роз’єднують: ніщо інше не буде так розколювати країну, як подібні кроки.

Заклики до радикального перегляду напряму і змісту освітньої реформи, озвучені віце-прем’єром В.Семиноженком, відкриття підготовчих курсів і можливість вступних іспитів до ВНЗ на старих засадах означають фактичне скасування зовнішнього незалежного оцінювання, втрату рівного доступу до вищої освіти і повернення минулих масштабів корупції в вищих навчальних закладах.

МВС має намір домогтися введення в залізничні квитки п.і.б., ріку народження, серії та номеру наданого документу, що буде брутальним порушенням права на приватність та демонструє ставлення до усіх українців як до потенційних злочинців. Запровадження цієї системи «Розшук-Магістраль» буде означати перетворення України на поліцейську державу. Інші систематичні і масові порушення права на приватність, які збільшилися за нового кервіництва МВС, – це примусове дактилоскопування затриманих. Воно має застосовуватися щодо обвинувачених у скоєнні злочину або підданих адміністративному покаранню у вигляді позбавлення волі, але застосовується значно ширше, зокрема, щодо ромів, яких спеціально для цього затримують, а потім відпускають. Такі дії повертають старі форми дискримінації ромів, яких останніми роками МВС вже позбулася.

Почастішали повідомлення про катування та інші форми незаконного насильства, які застосовують в органах внутрішніх справ, іноді з летальним результатом. Так, тільки протягом 11-14 червня були повідомлення про чотири смертельних випадки внаслдіок дій міліції, а одна людина потрапила до реанімації.

Наказом міністра ліквідоване Управління моніторингу прав людини в діяльності органів внутрішніх справ, яке було серйозним запобіжником зловживань та порушень прав людини в МВС. Усі проекти з прав людини в МВС призупинені. Втім, тільки сліпий або заангажована людина з кривим поглядом не бачить, яку величезну роботу в міліції, спрямовану на забезпечення поваги до прав людини в діях міліції та реформування МВС, лише за два роки здійснило це Управління. Сотні громадян, які скаржилися на незаконні дії міліції, отримали допомогу від його працівників. За їхньої допомоги були викриті значні зловживання з боку міліції. Працівники Управління забезпечили системну роботу мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, підпорядкованих МВС, яка мала результатом суттєве покращення умов перебування в ІТТ.

У декількох регіонах України спостерігалося незаконне застосування сили з боку МВС, а також суцільна бездіяльність міліції, коли невідомі в цивільному застосовували насильство щодо учасників акцій протесту проти незаконних дій місцевої влади. Так було, наприклад, у Харкові, де міська влада ухвалила незаконне рішення про вирубку 503 дерев в старій частині центрального парку для прокладки автодороги (зауважимо в дужках, що вирубати вікові дерева в парку для будівництва дороги – варварство і дикунство!). Вирубка дерев не була санкціонована органами Міністерства природи, суперечила Генеральному плану Харкова,  графічна частина якого незаконно закрита з 2008 р. грифом «ДСК», громадські слухання, передбачені законом, проведені не були. Проте вирубали значно більше дерев завдяки застосування сили до їхніх захисників.

Верховна Рада розглядає низку законопроектів, які серйозно порушують права людини, і відкидає законопроекти, спрямовані на їхній захист, зокрема, прогресивний проект Кримінально-процесуального кодексу. Запропонована Президентом судова реформа порушує стандарти права на справедливий суд. Запобіжник у вигляді узгодження законопроектів з Міністерством юстиції на предмет відповідності рішенням Європейського суду з прав людини фактично не діє.

Спостерігалися репресії та насильство проти профспілкових активістів та правозахисників. Адміністрація ВАТ «Краснодонвугілля» нищила Незалежну профспілку гірників за те, що вона не надала згоди на погіршення умов оплати праці шахтарів всупереч чинному законодавству. В Донецьку побили голову обласної громадської організації «Правовий захист» Вадима Черкасса.

Посилився адміністративний тиск органів влади на громадян, про це свідчить, зокрема,  значне збільшення скарг на сваволю податкових та інших перевіряючих органів.

Зауважимо, що Президент В. Янукович неодноразово реагував в своїх виступах на факти порушення прав людини, стверджуючи, що «критика з боку опонентів є невід’ємною складовою демократичного суспільства», що «не можна економити на правах людини» і так далі. Але складається враження, що його заяви носять ритуальний характер, а слідувати цим рекомендаціям ніхто не збирається. Стаття 3 Конституції, яка проголошує, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», виглядає сьогодні звичайним лицемірством, її не збираються виконувати.

Для реалізації системних змін на краще в царині прав людини влада мусить поставити їх в центр державної політики. Необхідно в першу чергу посилити конституційні гарантії прав людини і основоположних свобод, ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс, провести реформування судової системи і кримінальної юстиції відповідно до ухвалених раніше концепцій, змінити пріоритети інформаційної політики, ухваливши законопроекти про доступ до публічної інформації, про інформацію, про суспільне радіомовлення, про громадські організації і переглянувши законодавство та практику щодо захисту суспільної моралі. Необхідно також переробити законопроекти про безоплатну правову допомогу, про мирні зібрання, про захист персональних даних, проект Кодексу про працю, які суттєво порушують права людини. Невідкладною є також необхідність введення посад спеціалізованих омбудсманів з протидії катуванням та поганому поводженню, з протидії дискримінації, з питань свободи інформації та захисту персональних даних та із захисту прав дітей, а також створення регіональних представництв Уповноваженого ВРУ з прав людини.

Від дня набуття чинності Законом «Про захист персональних даних» в ЗМІ буде заборонено поширювати персональні дані особи без її згоди. Якщо тільки ця особа не є держслужбовцем 1-ї категорії

На протязі кількох десятків останніх років приватне життя більшості українців обмежувалось лише простирадлами, які ділили кімнату однієї комунальної квартири на частини. Не встигла ідея приватності закріпитися у нашій свідомості, як Верховна Рада вирішила закріпити «приватність» законодавчо. Проте, як у нас водиться, будь-яка гарна ініціатива псується бюрократичними процедурами та політичними розрахунками. І в результаті перетворюється на загрозу. В даному випадку на загрозу свободі слова та невідповідності демократичним європейським стандартам.

Приватність і персональні дані до останнього часу залишалася без належного законодавчого регулювання. У рамках реформування інформаційного законодавства і виконання вимог Ради Європи, лише в березні 2006 року Верховна Рада прийняла закон «Про захист персональних даних». У квітні того ж року Президент Віктор Ющенко ветував цей закон, зокрема, на підставі того, що він не узгоджувався з Конвенцією Ради Європи.

Цього разу, Верховна Рада України зробила чергову спробу і таки прийняла Закон України «Про захист персональних даних», за який проголосували 355 депутатів. А 24 червня 2010 року, його підписав Президент України, незважаючи на активні протести громадськості та представників українського бізнесу.

Таким чином, парламент встановив, що персональні дані є інформацією з обмеженим доступом. Персональними даними, відповідно до закону, є будь-які дані про особу, що дозволяють її ідентифікувати. Тобто, це навіть прізвище, ім’я, по батькові з номером мобільного телефону.

Відповідно, збір, обробка чи поширення цих даних можливе лише зі згоди особи або у випадках, встановлених законом. Виняток з цього правила становлять лише особи, що прирівнюються до державних службовців першої категорії: народні депутати, посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади, та інших, саме високопосадовців.

Кілька років представники громадськості наполягали на необхідності прийняття закону, який би захищав персональні данні. Проект зазначеного закону з 1997 року обговорювався за участю представників міністерств, відомств, організацій, науковців, громадськості та засобів масової інформації. І коли нарешті такий закон прийнято – маємо хвилю критики.

Загалом закон «Про захист персональних даних» орієнтований на норми європейського права. Звісно, знайти недоліки можна у будь-якому нормативному акті. І зазначений закон не виняток. З одного боку, він покликаний захистити право на приватність. А з іншого – може ускладнити життя кожному з нас, погіршити умови українському бізнесу і значно обмежити свободу слова.

Переможна хода приватності

Перед законодавцями стояло завдання: Україна ратифікувала конвенцію Ради Європи «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних та про вільне переміщення таких даних», і необхідно було прийняти внутрішній закон, який би пристосував цю конвенцію до наших національних умов. Проте слід зазначити, що від України вимагається прийняти не просто будь-який закон у сфері захисту персональних даних. Такий закон має відповідати критерію якості, тобто узгоджуватися із встановленими європейськими стандартами. Для виконання вимог Ради Європи цілком достатньо було б, зберігши дух і логіку Конвенції, видати компактний закон загального характеру. Проте, народні обранці взялися за роботу з завзяттям і породили справжній шедевр. Законодавець надав закону неймовірну загальність, і тепер його можна докласти абсолютно до всього.

Проект закону встановлює механізми захисту від збирання, обробки та використання персональних даних про особу без її згоди. Проте відсутній будь-який зв’язок із захистом права на повагу до приватного життя, складовою якого є захист персональних даних. За таких обставин, положення закону можуть застосовуватися з іншою метою, ніж захист прав людини. З’являється новий контролюючий орган, що має право надавати обов’язкові до виконання вказівки усіма суб’єктами, а з іншої сторони – правоохоронні органи отримують чергову підставу для перевірки та порушення кримінальних справ.

Більше того, за такі дії вже встановлено кримінальну відповідальність за втручання у приватне життя особи (стаття 182 Кримінального кодексу), оскільки поширення такої інформації вже можна трактувати, як незаконне.

Крім того ціла низка норм просто дивує своєю «інноваційністю». Доводилось зустрічатись з думкою про те, що з набранням чинності законом доведеться реєструвати як базу даних власну візитівницю. Дійсно, наведене в законі визначення терміну «база персональних даних», виходячи з якого вона може існувати, в тому числі, і у формі картотеки. Тобто візитівниця, що містить візитки з даними осіб, формально є базою персональних даних у формі картотеки, і, отже, вимагає державної реєстрації. Відповідно до ст. 1 дія закону не поширюється, зокрема, на «діяльність зі створення баз персональних даних та обробки персональних даних у цих базах фізичною особою – виключно для непрофесійних особистих чи побутових потреб». Тобто візитівницю з даними своїх улюблених перукарів, сантехників та ветеринарів улюблених котів реєструвати не доведеться, як таку, що використовується для особистих та побутових потреб. Проте, якщо до візитівниці зібрано візитки ділових партнерів, то вона використовується вже для професійних потреб.

Також, згідно з цим нормативним актом матеріали в підручниках історії повинні виглядати приблизно так: «Особа А. провела перемовини з особою Б.», «Прапор над рейхстагом підняли особи І, ІІ та ІІІ». Так як «використання персональних даних в історичних, статистичних та наукових цілях може використовуватися лише в знеособленому вигляді», і в буквальному розумінні норм законопроекту, в наукових роботах не можна робити жодного посилання на інших колег не має можливості, навіть при наявності їх письмової згоди.

Ще один приклад. Шкільні журнали в яких ведеться облік відвідування та успішності учнів тепер також є також базою даних. Тому згідно з законом батьки не можуть ознайомитись з оцінками улюбленого чада без його письмової згоди. Крім того, згідно з законом, за це потрібно брати плату. Журнали потрібно переробити таким чином, щоб унеможливити доступ до даних всіх учнів, тобто повинно бути один учень – одна картка. Адміністрація шкіл повинна реєструвати всі журнали, внесення змін до них (чи то кожну оцінку, чи то кожного разу коли прибувають та вибувають учні).

Це далеко не вичерпний перелік не доопрацювань, які зустрічаються в нормативному акті.

Свобода слова

Свобода слова – природне право будь-якої людини вільно висловлювати свої думки іншим людям, в тому числі, за допомогою засобів масової інформації – в газетах, журналах, книгах, в кіно, по радіо, телебаченню, в інтернеті.

Вимога перетворити приватність в публічність, за певних умов, є однією з гарантій права на свободу слова. Протиріччя між правом кожної людини залишатися час від часу наодинці з самим собою та  своїми близькими і правом суспільства знати все про публічну людину вже закріпилося в свідомості і законодавстві країн Європи. Більше того, вимога перетворити приватне на публічне у випадках публічності особи, або суспільної значимості інформації, вважається одним із професійних вимог журналістської професії.

Закон визначає, що він не поширюється на діяльність журналіста щодо створення та обробки баз персональних даних. Проте він повністю поширюється щодо правил поширення персональних даних про особу, котрі не знаходяться в жодних базах даних або знаходяться в базах даних, наприклад, державних.

На практиці це означає, що від дня набуття чинності цим законом в ЗМІ буде заборонено поширювати персональні данні особи без її згоди, якщо вона не займає виборну посаду або посаду державного службовця першої категорії.

Законопроект не містить поняття «публічної особи» (а це одна з, так званих, «аксіом» європейських демократичних стандартів). А як відомо із практики Європейського суду з прав людини, про таких людей без їхньої згоди можна збирати та поширювати дані персонального характеру, якщо вони є важливими для суспільства. Натомість, як вже згадувалось, із загальної заборони щодо поширення персональних даних, в законопроекті існує виняток лише щодо осіб, котрі претендують чи займають виборні посади або посади державного службовця першої категорії.

Тобто, поширення персональних даних журналістом у багатьох випадках може вважатися порушенням цього закону і, як наслідок, тягнути цивільну та кримінальну відповідальність. Крім того, свобода суспільної дискусії повинна надавати право висловлювати й поширювати свою думку через ЗМІ не лише журналістам, а й іншим громадянам, що наразі формально стає проблемою. Наприклад, відповідно до цього закону без письмової згоди особи забороняється навіть згадування усіх посадовців органів місцевого самоврядування, багатьох посадовців органів державної влади, політиків, кіноакторів, письменників, співаків та інших публічний людей. Такі вимоги є явно не пропорційним обмеженням свободи слова, зашкодять розвитку видавничого, рекламного бізнесу, унеможливлять роботу поштових служб тощо.

А як «у людей»?

Сьогодні в Європі приватність, поряд із свободою слова та іншими правами, є однією із основних цінностей, з якою живе кожен європеєць. Ще в 1995 році для гармонізації законодавства Євросоюзу Європейська комісія прийняла Директиву «Про захист даних», яка в даний час має силу закону. Країни Євросоюзу повинні були привести своє законодавство у відповідність з директивою, щоб дозволити транскордонну передачу даних.

На сьогоднішній день основними європейськими документами в галузі захисту персональних даних є Конвенція Ради Європи «Про захист особи у зв’язку з автоматичною обробкою персональних даних» та Директива Європарламенту «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних та про вільне переміщення таких даних», яка є обов’язковою для всіх країн-членів ЄС та яка є предметом для наслідування в галузі законодавства, в тому числі й Україною.

Однією з перших в Європі у 1998 році був прийнятий закон «Про персональні дані» в Швеції. Відповідно до нього, обмеження на використання персональних даних не поширювалися на журналістів і пресу, літературні та артистичні твори. Також дозволялося використання персональних даних за згодою особи. В зв’язку із жорсткими вимогами закону, у 1999 році офіційним доповіддю Єврокомісії було визнано, що закон неможливо повністю виконувати, і в 2000 році парламент змінив закон таким чином, що його положення стали ліберальнішими і «незначні» порушення закону не переслідувалися. Також була дозволена транскордонна передача персональних даних (інформація, розміщена в інтернеті, доступна з різних країн, тому вважається транскордонної передачею).

Багато в чому аналогічна ситуація склалася в інших країнах-членах Євросоюзу. Оскільки визначення персональних даних, як правило, максимально широкі, то відповідне законодавство на практиці громадянами не виконується через зайву обтяжливість. А відповідні органи державної влади, як правило не вживають ніяких дій, окрім як у виняткових випадках. У той же час, за наявності заяви потерпілого, порушник закону може бути засуджений до штрафу і навіть до тюремного ув’язнення.

Важливим залишається питання виникнення колізій між вимогою приватності та інтересами ЗМІ. Тут слід відзначити, що кожна з цих цінностей глибоко вкорінена в традиціях європейського суспільства. З одного боку, у всіх необхідних випадках особи повинні вдаватися до засобів, що дозволяють уникнути опублікування інформації приватного характеру. З іншого боку, інтереси збереження приватності необхідно щоразу зіставляти з зацікавленістю публіки отримувати інформацію про те, що відбувається, а преси – поширювати таку інформацію. І в багатьох випадках право поширювати і отримувати інформацію має пріоритет.

Оскільки свобода преси є надто особливо важливою при демократичному способі правління, то в європейських країнах вона має значні можливості поширення такої інформації. Насамперед це стосується суспільно-важливої інформації та інформації про публічних осіб. Ці тези вже неодноразово були підтверджені рішеннями Європейського суду з прав людини, які, до речі, є також джерелом права в Україні.

Крім того, відповідно до європейських стандартів, персональні дані поділяються на дані загального характеру (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання тощо) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров’я – історія хвороби, діагнози тощо; етнічна належність; ставлення до релігії; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, податковий статус; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо). Нинішніми європейськими законами, як правило, забороняється збирання, зберігання, використання та поширення без згоди суб’єкта даних саме вразливих персональних даних, а не взагалі усіх персональних даних, як це зроблено у прийнятому законі N 2297-VI.

Кажуть, час лікує…

Перелік недоліків українського закону можна було би наводити дуже довго. Законопроект створює проблем набагато більше, ніж вирішує. У багатьох положеннях, закон порушує вимоги Конвенції Ради Європи № 108 «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних» та низки Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи, стандарти Європейського Союзу, зокрема, Директиву ЄС від 24 жовтня 1995 року № 95/46/ЄС.

Складається таке враження, що закон розроблено в максимально жорсткій редакції з розрахунком, що в процесі правозастосування зайву жорсткість можна буде поступово прибрати, а закон доопрацювати. При цьому, напевне, законодавець виходить з відомої фрази про пом’якшення жорсткості необов’язковістю виконання.

Можна із впевненістю сказати, що закон «Про захист персональних даних» не відповідає європейським стандартам та може мати негативні наслідки для свободі слова в Україні, а, отже, не може вважатися виконанням Україною своїх міжнародних зобов’язань.

Дивує також позиція влади, яка вже вкотре демонструє свою ізольованість від спілкування з суспільством, громадськими організаціями та представниками під час прийняття рішень, повністю ігноруючи їхню позицію.

Вартою уваги обставиною є і те, що Закон набуває чинності з 1 січня наступного року. Тобто, всім надано лише півроку на приведення своєї діяльності у відповідність з вимогами Закону . З огляду на його зміст, є всі підстави вважати, що протягом такого короткого терміну це технічно неможливо. Між іншим, у Російській Федерації, де ситуація з персональними даними була наближена до вітчизняної, термін набуття аналогічним законом чинності був близько чотирьох з половиною років: аналогічний Закон РФ прийнятий 27.07.2006 року, а набуває чинності в повному обсязі 1 січня 2011 року.

Залишається сподіватися лише на те, що набрання чинності законом буде відстрочено, а відповідні його положення все-таки буде узгоджено з європейськими нормами.

Як розповів “Українській правді” перший заступник глави комітети з питань свободи слова Андрій Шевченко, проекти мали бути розглянуті в четвер.

“Проект закону про доступ до публічної інформації знову вилучили з розкладу засідань  Верховної Ради. У порядку денному також немає двох альтернативних законопроектів щодо посилення гарантій свободи слова в Україні, за авторством Арсенія Яценюка та Олени Кондратюк”, – повідомив Шевченко.

Він додав, що ще вночі на сайті Верховної Ради “цей проект стояв у плані на сьогодні і досі розміщений у розкладі”.

“Наскільки я зрозумів ситуацію, і як пояснюють колеги в залі, коаліція не настроєна продовжувати сесію наступного тижня, тому залишили у розкладі лише ті проекті, в терміновому розгляді яких вона зацікавлена”, – припустив Шевченко.

Депутат також додав, що під час підготовки проекту закону він співпрацював “з двома різними урядами, з двома різними міністрами юстиції, з двома різними головами СБУ”.

Він назвав ситуацію “прикрою”, оскільки станом на середу “фактично була досягнута домовленість про  підтримку цього проекту в сесійній залі”.

“Впродовж останніх днів була серія переговорів з представниками різних фракцій, Кабінету міністрів, адміністрації президента, зокрема з главою адміністрації Сергієм Льовочкіним, його заступницею Ганною Герман”, – повідомив він.

“Під час спілкування у мене склалося враження, що на тому боці чудово розуміють важливість цього закону, і є готовність спільно працювати на те, щоб цей закон був ухвалений”, – зазначив Шевченко.

Водночас він зазначив, що якщо цей проект не буде розглянутий на цій сесій, то на осінь його шанси суттєво нижчі через початок виборчої компанії, бо тоді “атмосфера в залі буде менш перспективною”.

Ще однією проблемою перенесення проекту на осінь він назвав те, що цей закон міститься в плані “Україна – ЄС, яким ми рухаємось до асоційованого членства і безвізового режиму”.

“Зараз я планую з’ясувати якусь остаточну позицію у колег з коаліції і буду намагатись досягти домовленостей, щоб цей проект таки розглянути”, – повідомив він.

“В мене залишається надія, що цей проект буде розглянутий і підтриманий представниками різних політичних сил”, – додав Шевченко.

Раніше спікер ВР Володимир Литвин доручив включити проект закону про доступ до інформації на четвер.

Верховна Рада відмовилася підтримати закон про доступ до публічної інформації.

За цей законопроект проголосували 143 депутати з 226 необхідних.

Водночас депутати 311 голосами відправили цей документ на повторне друге читання.

Коментуючи “Українській правді” таке рішення парламенту заступник глави комітету Верховної Ради зі свободи слова, БЮТівець Андрій Шевченко заявив: “У владі не знайшлося людини, яка б узяла на себе відповідальність і відкрила громадянам доступ до інформації”.

За його словами, ухвалення цього законопроекту підтримало Держтелерадіо, СБУ не заперечувало проти нього, а Мінюст запропонував відправити цей документ на повторне друге читання.

“У мене є дві версії того, що сталося сьогодні: перша – це прихований спротив, коли влада йде шляхом, що публічно ми цей закон підтримуємо, а насправді ми ухвалювати його не будемо”, – сказав Шевченко.

“Друга версія – є певний організаційний хаос у владній коаліції, тому що у них є важливіші питання, такі як закон про місцеві вибори, день народження президента, зміни до Конституції”, – зазначив БЮТівець.

“Україна разом із Білоруссю і Туркменістаном залишається серед тих країн, які досі не мають закону про доступ до публічної інформації”, – додав він.

За словами Шевченка, цей законопроект “має дозволити громадянам мати набагато більше інформації, яка важлива для їхнього життя, здоров’я і добробуту”.

Причиною протистояння стала незаконна вирубка вікових дерев у центральному парку імені Горького. Дерева посадили 117 років тому гімназисти, студенти та їхні викладачі. Біля кожного дерева довго зберігалася табличка з іменем того, хто його посадив. Ця частина парку вціліла навіть під час окупації Харкова в 1941—1943 рр., коли дерева рубали на дрова.

Причиною протистояння стала незаконна вирубка вікових дерев у центральному парку імені Горького. Дерева посадили 117 років тому гімназисти, студенти та їхні викладачі. Біля кожного дерева довго зберігалася табличка з іменем того, хто його посадив. Ця частина парку вціліла навіть під час окупації Харкова в 1941—1943 рр., коли дерева рубали на дрова.

Мета вирубування — прокласти через парк чотирисмугову автодорогу, з’єднавши вул. Сумську та вул. Новгородську. При цьому дорога перерізає улюблене місце дозвілля маленьких харків’ян — Дитячу залізницю, єдину в Україні, яка після реалізації цього проекту не зможе функціонувати.

Рішення про виділення земельної ділянки (9,9218 га) «для будівництва автодороги, готельного комплексу та апартаментів» було ухвалене Харківською міською радою ще 27 лютого 2008 року. Тоді зелені насадження вдалося врятувати. І от 19 травня цього року, проігнорувавши думку громадськості, Харківський міськвиконком ухвалив рішення «Про видалення зелених насаджень на ділянці будівництва автодороги від вул. Сумської до вул. Новгородської (в районі вул. Білої Акації) в м. Харкові», в якому йдеться про вирубку 503 дерев. 20 травня дерева почали рубати. Виявилося, що з усього пакета документів, необхідних для рубки дерев, «лісоруби» мають тільки це рішення. Місце вирубки не було ідентифіковане, техніка безпеки ігнорувалася. За перший день вирубали більш як 100 дерев. Активісти екологічної організації «Печенеги» викликали міліцію, яка припинила вирубку до з’ясування, чи є на те необхідні дозволи. «Печенеги» розпочали акцію протесту, влаштувавши в парку цілодобове наметове містечко, куди сходилися захисники дерев. Це були студенти, викладачі вишів, учителі шкіл, учні, пенсіонери, службовці, які поєднували працю із чергуванням у «Міському форті», — так протестувальники назвали свій табір. Загалом у парку побувало кілька тисяч харків’ян, але в кожний момент їх було від кількох десятків до кількох сотень. Протистояння тривало з 20 травня по 2 червня.

Вже о 4-й ранку 21 травня міліція, застосовуючи силу, іноді надмірну, намагалася розігнати захисників дерев, аби не заважали вирубці. Проте протестувальники не підкорилися. Вони перешкоджали вирубці дерев, затуляючи їх своїми тілами, кидалися під техніку. Альпіністи видерлися мало не на верхівки рослин, аби дерева не можна було зрубати.

Захисники дерев припинили всі спроби політизувати акцію, видаляючи представників різних політичних сил з їхньою символікою. Усі мали тільки зелені стрічки і єдиний прапор — Національний прапор України. У «Форті» було кілька депутатів міської та обласної рад з різних фракцій, але всі вони виступали як приватні особи. Вигадки в.о. мера Г.Кернеса і губернатора М.Добкіна, що акція протесту проплачена керівником обласного БЮТу колишнім губернатором А.Аваковим, не відповідають дійсності. В парку були люди різних політичних поглядів, багато з яких у 2006 р. голосували за Партію регіонів і під час президентських виборів — за Віктора Януковича.

Намагання харків’ян захистити дерева наразилися на відверте насильство з боку «лісорубів» та невідомої «муніципальної охорони» — чоловіків спортивного вигляду та міцної статури. Ніяких посвідчень ці люди не мали, а в декому з них упізнали працівників охоронної фірми, яка належить в.о. мера Г.Кернесу. При цьому працівники органів внутрішніх справ не втручалися, явно виконуючи незаконний наказ, і спокійно спостерігали за побиттям протестувальників. Кілька людей потрапили до лікарні з переламами ребер, струсом мозку тощо.

Знищення зелених насаджень було незаконним. Харківська міська влада проігнорувала вимоги Закону «Про планування і забудову територій», в якому ретельно виписано процедуру погодження з місцевою громадою проектів забудов шляхом проведення громадських слухань (статті 30.2—30.7). Як виявилося згодом, не було отримано і необхідних дозволів Мінприроди та інших організацій.

На Генеральному плані розвитку Харкова, станом на початок 2008 року, цієї дороги не було. Планувалася інша дорога, яка не зачіпала старої частини парку і Дитячої залізниці. Але потім на графічну частину Генплану міськвиконком незаконно поставив гриф «Для службового користування», що взагалі унеможливлює будь-які громадські обговорення питання забудови території міста та вирубки зелених насаджень.

Протягом 20—27 травня було знищено більш як 500 дерев і позначено для вирубки ще близько 200 дерев. 28 травня зранку, приблизно о 6-й годині, «муніципальні охоронці», одягнені в чорне, напали на табір «Зеленого форту» і силоміць відтягли захисників дерев, аби ті не заважали руху техніки. Дев’ятьох захисників, яких не вдалося відтіснити, затримала міліція. Першого червня під ранок, о 4-й годині, було вчинено новий напад на табір. Заступник начальника Дзержинського райвідділу МВС наказав міліціонерам стати ланцюгом між нападниками і захисниками дерев, щоб не допустити бійки. За це він отримав дисциплінарне покарання і «неповну службову відповідність», хоча діяв цілком законно і відповідно до ситуації. Другого червня люди в чорному, вже без бейджів, напали на табір за повної бездіяльності міліції. При цьому міліція затримала чотирьох захисників дерев. «Лісоруби» ж з увімкненими безнзопилами наступаючи на людей, спиляли дерево так, що воно впало на альпініста, який сидів на дереві поруч. Той дивом залишився живий, устигнувши сховатися за стовбур.

«Лісоруби» спиляли решту дерев, і протестувальники прибрали свій табір — усе намічене для вирубки було знищено. Прибравши сміття, люди пішою ходою рушили по вул. Сумській до будинку обласної ради та облдержадміністрації. Там депутат облради Арсен Аваков намагався провести з ними зустріч як із виборцями. Проте йому цього не дозволили. А міліція затримала ще двох захисників дерев «за проведення несанкціонованого мітингу».

Щодо всіх затриманих 28 травня та 2 червня склали протоколи про адмінпорушення за 185-ю статтею КУпАП — злісна непокора працівникам міліції, — хоча жоден із затриманих їй не опирався. Двоє затриманих 28 травня — Денис Чернега та Андрій Єварницький — отримали 15 діб адмінарешту, ще один — три доби, чотирьох звільнили від адмінвідповідальності, на інших наклали штрафи від 140 до 300 грн. «Міжнародна Амністія» визнала Чернегу і Єварницького в’язнями сумління на дев’ятий день відбування покарання. Того самого дня їх було звільнено за рішенням апеляційного суду.

Захисники дерев, об’єднавшись у громадську організацію «Зелений фронт», протягом усього червня проводили протестні акції проти незаконних дій місцевої влади.

19 червня було проведено громадські слухання стосовно долі зелених насаджень у Харкові. Місцева влада сфальсифікувала рішення цього заходу. Біля входу до Київського райвиконкому, де проходили слухання, зібралося кілька тисяч бажаючих узяти в них участь, але до зали вони потрапити не змогли. Реєстрація учасників відбувалася в одному місці (зареєстровано 2341 особу), а значна кількість їх отримала мандат на участь у зовсім іншому місці. Цих людей можна було дуже легко вирізнити — вони не мали програми слухань, більшість узагалі не знали їхньої теми. Це були здебільшого працівники шкіл, дитячих садків, лікарень, які під загрозою звільнення мусили прийти і проголосувати за «правильне» рішення. Як зазначив прес-секретар ЕО «Печенеги» Олег Перегон, «голоси тих, хто голосував проти вирубки лісу, взагалі не враховувалися. Ніхто не лічив голосів як слід. Із приблизно 300 осіб у залі 20 голосували за збереження зелених насаджень, проте їх полічили як один голос».

Соціологічні дослідження, проведені шляхом телефонного опитування, показали, що 70% харків’ян — проти будівництва дороги, яка має проходити через парк, 15% — за, і 15% — байдуже.

Тим часом незаконна вирубка дерев у парку триває. При цьому знайшли останки похованих під час Другої світової війни німецьких солдатів. Але ні це, ні рішення профільного парламентського комітету про заборону вирубок не зупиняє харківську міську владу. Будівельні роботи не припиняються, захисників дерев, які намагаються протистояти цьому, затримує міліція і передає протоколи про адміністративні правопорушення до суду. А 23 червня на сесії міськради ухвалено рішення про вирубку 32 гектарів лісу в 32-му кварталі лісопаркової зони поблизу П’ятихаток, великого району міста, побудованого після Другої світової війни.

Загалом можна констатувати, що в Харкові з’явилася велика протестна неполітична група, яка рішуче вимагає відставки в.о. мера Г.Кернеса і виступає проти незаконних рішень місцевої влади. Але ці протести та рекомендації центральної влади поки що ігноруються. Повторюється ситуація 2009 року, коли вісім центральних органів влади рекомендували тодішньому меру Харкова М.Добкіну не ліквідовувати міський протитуберкульозний стаціонар на 645 ліжок, але він проігнорував ці рекомендації, і стаціонар було знищено. Тепер можна очікувати спалаху епідемії туберкульозу якраз під час проведення Євро-2012.

На цьому тлі рішення про нагородження Харкова комітетом довкілля, сільського господарства та місцевих і регіональних справ Парламентської Асамблеї Ради Європи призом Європи виглядає просто знущанням над жителями міста. Приз — у присутності спікера українського парламенту Володимира Литвина — має вручити в День міста 23 серпня голова ПАРЄ Мевлют Чавушоглу. Дивно, що комітет ПАРЄ навіть не поцікавився ставленням громадськості Харкова до міської влади.

У нашій державі ніколи не було політичної волі для побудови незалежної і професійної судової системи. Вона й не стала такою тому, що не мала для цього жодного шансу. Усі без винятку політичні сили та їхні лідери, приходячи до влади, переформатовували судову систему під себе, не гребуючи жодними методами. Однак, усвідомлюючи, що являє собою сучасна судова система України, не можна не визнати, що вона давно потребувала радикальних, жорстких змін. Проте вони не повинні були стати поспішними, не просто небездоганними чи сумнівними в юридичному сенсі, а й такими, що суперечать Конституції України та визнаним нашою державою міжнародним стандартам. І головне — ці зміни не повинні були стати наслідком прагнення до абсолютної влади над судами.

Сьогодні, у результаті блискуче проведеного новою політичною владою бліцкригу, судову систему фактично поставлено на коліна. Судді обурюються — у приватних розмовах. Виступити з публічним протестом наважилися одиниці. Адже всім суддям є що втрачати, а багатьом — є чого боятися. З одного боку, гріхи, за які зазнав покарання перший суддівський «етап», звільнений із подачі Вищої ради юстиції за порушення присяги, сміливо можна поставити на карб приблизно кожному третьому служителю Феміди. З іншого боку — сьогодні суддів притягують до відповідальності і звільняють із ганьбою, зокрема, за рішення, яких ніхто не скасовував, тобто які не визнані незаконними у встановленому порядку!

Один лише штрих, замальовка з натури. У парламенті обговорюється питання про порушення присяги рядом суддів. Високопоставлений представник президентської адміністрації заявляє суддям, відданим під ніж, буквально таке: до мікрофона не виходити, нічого не говорити, інакше я вас зарию. На жаль, друкований текст не в змозі передати унікальну інтонацію чиновника. Хтось із суддів, правда, до мікрофона вийшов. Поки що не «зарили»: очевидно, впритул зайняті реформою.

Такі дії влади дали колосальний ефект. За лічені місяці ситуація в судах змінилася докорінно. Там поселився страх. На жаль, не божий — тваринний. Судді панічно бояться прийняти «не те» рішення, навіть якщо воно законне. Тим часом це тільки початок, за новими правилами ми ще не жили. А нові правила, як їх у своїх колах викладають головні реформатори, зводяться до того, що вільнодумства в судах більше не буде. Буде однозначно визначено де «ліво», а де «право», і стануть чітко виконуватися вказівки з політичного центру управління судами…

Про те, що слід робити на ниві побудови нормальної судової системи, «ДТ» писало неодноразово. Тепер залишається говорити лише про те, що нам підносять як судову реформу і чим це загрожує кожному з нас.

На жаль, окремі, безперечно, позитивні моменти, які принесла ця реформа, незначні, порівняно з тим, що в результаті зробили із судовою системою держави, в якому становищі опиняється людина, вимушена брати участь у судових розглядах, але без великих грошей або родича у Вищій раді юстиції. Так, підвищення зарплати суддям і регламентація цього питання законом цілком правильні, проте це аж ніяк не свідчить про початок усвідомлення державою ролі та призначення суду. Виходячи із загальної спрямованості реформи, можна стверджувати: так підвищують зарплату прислузі як компенсацію за незручності, виконання нетипових функцій та особливих доручень. До речі, з підвищенням зарплати реформатори суддів надурили — обіцяну суму нової зарплати судді отримають лише у 2015 році. Хто доживе.

Чиїх рук справа?

Очевидно, власний невтішний досвід спілкування із судовою владою не міг не справити гнітючого враження на нинішнього президента. Йому любити суди абсолютно ні за що. Тим більше що останній «епізод» — рішення 2004 року — ще занадто свіжий у пам’яті. І згладити цих спогадів не змогло навіть рішення української Феміди щодо дорогого серцю В.Януковича і кишеням платників податків «Межигір’я». Судячи з того, як розправилися з Верховним судом, вибачення прийняті не були…

Звісно, такого роду епізодичне спілкування з Фемідою не могло сприяти формуванню у президента цілісного уявлення про мету і завдання судової влади, про її призначення, а також проблеми та потреби. Зате поруч є люди, котрі в темі вже десятки років, — насамперед Сергій Ківалов. Ініціативний, напористий, компетентний. Його особистий потенціал, безперечно, дозволяв і без помічників відреформувати судову систему до невпізнанності. Але він на цій ниві не сам. Серед тих, хто не покладаючи рук ліпить нинішню реформу, — Олександр Лавринович. Неймовірно скромний на словах політик, який завжди применшує публічно свій реальний вплив. Мабуть, досвід підказує, що інколи краще сьогодні триматися трошки в тіні, щоб завтра тобі залишили місце під сонцем. Ще один діяч, чиє ім’я неодмінно має бути викарбуване на пам’ятнику реформаторам, тому що народ такого не забуде, — Андрій Портнов. Молоде дарування, яке не залишає жодних надій на те, що нинішнє реформування зверне з накресленого «батьками» шляху. Його особистий внесок у «переформатування» судової влади переоцінити важко.

Підготовка бліцкригу

Громадськості розповідали, що створюється робоча група з підготовки судової реформи, яка має виробити ефективні підходи, механізми тощо. Але, як уже зазначало «ДТ», доки президент розповідав про початок такої роботи, у парламенті тишком-нишком ставали законами проекти, які стосувалися судоустрою та судів, але пролежали там не один місяць, а то й рік.

Можливо, президент про це не знав, може — не надавав значення. Можливо, його зуміли переконати в тому, що після цієї реформи жоден суддя не наважиться прийняти «неправильне» рішення, а це, погодьтеся, аргумент. Паралельно інсценувалася бурхлива діяльність робочої групи. Колишній суддя Конституційного суду Микола Козюбра після першого ж її засідання сказав: «Це ширма, я більше не прийду». Він справді не прийшов. Але ширма залишилася.

За великим рахунком, багато членів робочої групи і гадки не мали, що там готується на вихід. На останнє засідання робочої групи з підготовки судової реформи, на якому презентували проект закону і яке відвідав президент, незгодних взагалі не покликали, щоб нікому не псували настрій. Таким чином, початкове враження підтвердилося: робоча група виявилася димовою завісою, покликаною приховати від очей те, що відбувається насправді. Коли вона розвіялася, перед нами постала відреформована судова система.

Вища рада інквізиції

Надзвичайно потужний центр впливу на суди й водночас каральний апарат створюється з Вищої ради юстиції. ВРЮ наділяють «надприродними» і абсолютно неконституційними повноваженнями. Практично безмежні можливості ВРЮ для впливу на судову владу вже узаконено. Від притягнення суддів до відповідальності — і до призначенням їх на адміністративні посади. Якщо врахувати специфіку формування складу ВРЮ, не кажучи вже про конкретні кадри, — нові повноваження ВРЮ не просто пригнічують, а й не залишають надій.

«ДТ» вже писало, що, відповідно до Закону «Про Вищу раду юстиції», цей орган наділяється правом витребувати із судів копії справ, розгляд яких не завершено. За ненадання матеріалів передбачено адміністративну відповідальність. Тож надійшла команда судді — біжи, копіюй разом із секретарем три-п’ять або й 20 томів справи. На все — 10 днів. А потім, відіславши папери у ВРЮ, всебічно й неупереджено розглядай справу далі… Найскладніше при цьому — намагатися не думати, навіщо ВРЮ витребувала матеріали. Які там Конституція, рішення Конституційного суду і міжнародні стандарти про неприпустимість втручання в процес здійснення правосуддя і позапроцесуальної оцінки судових рішень?

Всупереч Конституції, відповідно до ухваленого парламентом у цілому Закону «Про судоустрій і статус суддів», ВРЮ, на пропозицію відповідної ради суддів, призначатиме терміном на п’ять років суддів на адміністративні посади і звільнятиме їх. Так призначатимуть і звільнятимуть із посад голів місцевих судів та їхніх заступників, а також голів апеляційних судів із заступниками.

Із закону виключено норму, відповідно до якої член ВРЮ, котрий порушив питання про звільнення судді з посади, не міг брати участі в голосуванні при ухваленні відповідного рішення. Більше того, відповідно до внесених у закон змін, засідання Вищої ради юстиції тепер є правомочним, якщо на ньому присутні більшість членів ВРЮ від її конституційного складу — замість двох третин складу, як було до того. Таким чином, ВРЮ отримує реальну можливість вирішувати долю суддів взагалі без участі представників судової влади, чого в нормальній державі бути не може. Але представники ВРЮ, коментуючи нововведення, скромно кажуть: це ж не розширення повноважень, а всього лише питання процедури. Звісно, це питання процедури. Процедури, котра називається гільйотинуванням неугодних. Тепер суддю можна звільнити в повній відповідності до закону, не тільки не давши йому висловитися, а й навіть за його відсутності, незалежно від причин.

Заслуговує на увагу і визначення терміну «порушення присяги», який міститься відтепер у законі. Окрім усього іншого, до нього віднесено навмисне зволікання з розглядом справи з порушенням встановленого законом строку. При нинішньому неймовірному перевантаженні судів справами вже тільки цього досить, аби звільнити будь-кого. Ще одна підстава: порушення морально-етичних принципів поведінки судді. Тут простір для творчості взагалі безмежний. А головне — де в нас ці моральні авторитети, бездоганні в усіх сенсах, які неупереджено зважуватимуть морально-етичні аспекти поведінки судді? Звісно, у Вищій раді юстиції — всі як один компетентні в таких питаннях громадяни.

Судячи з перших спроб звільнення суддів за порушення присяги, відкрито широкі можливості для покарання тих, хто нічого особливого, такого, чого його колеги направо-наліво не роблять, не скоїв, — але в якійсь важливій справі повівся неправильно. Такого суддю пошлють «на мило». Стосовно того, хто поводиться добре у відомому сенсі, хоч би що він там накоїв, жодної примусової «ліпосакції» не буде. Навпаки, залишать спокійно чекати, доки товаришеві, котрий обмовив його в ув’язненні, дадуть можливість пожувати найцікавіші сторінки власної кримінальної справи. Що, судячи з повідомлень інформагенцій, зробив І.Зварич, певно, плавно виходячи з голодування.

Та за що взагалі, крім убивства з обтяжуючими обставинами, можна карати будь-якого служителя Феміди, якщо на посаду судді Вищого адміністративного суду України сьогодні призначається громадянин із показником, гідним Книги рекордів Гіннесса: 76% скасованих рішень?! Такий результат трудової діяльності судді Київського апеляційного адміністративного суду Віктора Малиніна. Він цілий рік розглядав удвічі менше справ, ніж було середньомісячне навантаження його колег. І з цього половинного навантаження аж 24% рішень виніс правильно. Решта — брак. Результат: суддю — у вищий суд. Напевно, сподіваються, що це стане достатнім аргументом для поліпшення якості роботи. Ми теж дуже на це розраховуємо, тому що більше стимулів немає — йти на підвищення вже просто нікуди.

До Кодексу адміністративного судочинства внесено зміни, відповідно до яких акти, дії та бездіяльність ВРЮ оскаржуються виключно у Вищому адміністративному суді України. Його рішення є остаточним і оскарженню не підлягає. Що таке наш ВАСУ, добре відомо, але про всяк випадок там створили спеціальну палату для розгляду таких справ — щоб жодних проколів. Словом, можна було відразу ставити на рішеннях Вищої ради юстиції великий гарний штамп: «Оскарженню не підлягає».

А в принципі, коли вже пішли таким шляхом, простіше було б офіційно передати питання відправлення правосуддя Вищій раді юстиції. Вони охоплять усіх і вся, попри «обмежений контингент». Адже в Україні для відправлення правосуддя на місцях невдовзі взагалі будуть потрібні тільки дві людини: інкасатор і оператор комп’ютерного набору при телефоні.

Захід нам не допоможе

Хоч як би він старався. Бо нам ця допомога, як виявилося, зовсім не потрібна. Свого часу Україна взяла на себе зобов’язання відправляти законопроекти для вивчення Венеціанській комісії. Певних правових наслідків її висновки для нас не мають. Але мається на увазі, що держава до них прислухається. Тепер виявилося: воно нам не дуже й то потрібно. І справді, навіщо, якщо за евфемізмами, які містяться в попередніх висновках щодо закону про судоустрій, легко вгадується нерозуміння і легке роздратування закордонних експертів? Усі ці «насторожує», «викликає стурбованість» у перекладі з дипломатичної мови неполіткоректною означають: що ви там коїте? Тут і почалися непорозуміння.

Спочатку чи то прочитати правильно, чи то зрозуміти висновки експертів у нас ніяк не могли. Потім виявилося, що всі наші правки, зроблені з урахуванням попередніх рекомендацій європейських товаришів, кудись зникли, отже, експерти не те читали, тому не так зрозуміли. Потім із того, що вони нам направили, ми чомусь зробили висновок, що вони в повному захваті від нашого проекту. Виявилося, це не зовсім так чи навіть зовсім не так. Словом, тонкощі перекладу. Ну а в цілому — не важливо. Як писала АхмАтова, щоправда, не на адресу Венеціанської комісії: «от тебя и хула — похвала». На тому й порішили.

Пізніше, після заяв про те, що законопроект про судоустрій і статус суддів до Венеціанської комісії взагалі відправляти не треба (що озвучив керівник парламентської фракції ПР), з’явилася нова (міністра юстиції О.Лавриновича): законопроект відправлено на експертизу. Відповіді чекаємо буквально з дня на день. Хто насправді чекає, незрозуміло. Оскільки всім, хто цікавиться питанням, чудово відомо: Венеціанська комісія за тиждень і навіть за місяць таких висновків не «пече». Це ж не парламентський комітет із питань правосуддя.

Ну, правду кажучи, нашим реформаторам, буває, теж хочеться виглядати на людях пристойно. Бодай зрідка. Тому епізодично переймають щось із зарубіжного досвіду. У своєму стилі, звісно. От у висновках іноземних експертів неодноразово вказувалося, що такий орган, як ВРЮ, повинен складатися переважно із суддів. Але оскільки в Європі прокуратура часто відноситься до судової гілки влади (підкреслю — це в них, але не в нас!), вирішили даний фрагмент європейського досвіду запозичити — щоправда, з елементами шахрайства. Тепер прокурорів, які входять до складу ВРЮ, зараховують як представників судової гілки влади. І отримують начебто нормальний за європейськими мірками склад. Які питання?

Це стосується кожного

Громадянам, які байдуже спостерігають за тим, що роблять із судовою системою, часто здається, що їх це не стосується, а суддям — так і треба. Але подивімося, як позначиться реформа на кожному з нас. Що в результаті всіх цих реформаторських інтриг очікувати пересічному громадянину? Зрозуміло, нічого доброго. Навіть не кажемо про варіант, коли опонент має вихід на ВРЮ. У такому випадку до суду, зрозуміло, взагалі ходити не варто — здавайтеся відразу. Якщо таких прямих протипоказань немає, можна, звичайно, спробувати.

Що ж до нововведень, то вони є, але нічого не змінюють по суті — у кращий бік, зрозуміло. А що робити? Із владою ж не посперечаєшся. До речі, в законі так прямо й сказано. Відповідно до змін у Кодексі адміністративного судочинства «спецпалата» Вищого адміністративного суду України здійснюватиме розгляд позовів щодо рішень, дій та бездіяльності Верховної Ради і президента України. Її рішення буде остаточним — громадянину не надається права на апеляцію чи оскарження. Можливості забезпечення позову шляхом призупинення акта або заборони здійснювати певні дії — також немає. Який шанс у громадянина захистити свої права в суді? Він і до того був невеликий, а тепер узагалі близький до нуля. А з того, що не розголошується, — чітке завдання однієї з перших осіб президентської адміністрації: «Рішення президента не можуть бути призупинені або скасовані судом». Цього в закон не записали, але всі, кому треба, почули і зрозуміли правильно. І саме такі неписані норми формують нашу судову практику.

Тобто адміністративна юстиція похована як ідея в зародку. Спочатку передали судам загальної юрисдикції спори із соціальних питань, тепер обкусали все інше. І що залишилося в підсумку від адміністративної юстиції, яка мала зіграти, без перебільшення, видатну соціальну, історичну роль? Олександр Пасенюк в очікуванні чергових виборів?

Отже, «воювати» в суді з органами влади можна лише суто теоретично. Що ж до всього іншого, то перспектива приблизно така сама. Але ж зате ще не скрізь відібрали право на апеляцію і касацію, отже, можна бодай дістати задоволення від процесу.

Тому зі змін у процесі й розпочнемо. Істотно скорочується час, упродовж якого можна оскаржити судове рішення. Значно зменшуються терміни для звернення до адміністративного суду, терміни апеляційного та касаційного оскарження. Що ж стосується Господарського процесуального кодексу, то замість відведених для подачі позовної заяви про застосування запобіжних заходів десяти днів пропонується узаконити три дні. Відповідно до змін у Цивільному процесуальному кодексі особа, до якої застосовано заходи на забезпечення позову, може оскаржити це рішення впродовж п’яти, а не десяти днів, як раніше. Крім того, термін на касаційне оскарження скорочується, відповідно до змін у ЦПК, із двох місяців до 20 днів. А термін подачі заяви про перегляд рішень у зв’язку із нововиявленими обставинами — з трьох місяців до одного.

І хоча, безумовно, скорочувати час, за який реально розглядають справи, необхідно, чи можна робити це за рахунок рядового громадянина? А який сенс у драконівських санкціях стосовно суддів за несвоєчасне прийняття і розгляд справи, якщо суди завалені матеріалами? Судді з інших країн не ймуть віри, що в нашого судді на розгляді може бути така кількість справ на місяць. Що ж до рядового громадянина, то це «прискорення» відчутно знижує можливість судового захисту його прав. Черговий дамоклів меч, підвішений над суддею, швидше за все, призведе лише до того, що судді буде простіше дотримувати термінів, ніж установлювати істину — дотримання термінів набагато легше перевірити.

До речі, в Європі люблять термін «розумні строки». Вони вважають, що не можна всі справи підігнати під однакові часові обмеження, і часто пишуть у своїх законах, що справа має бути розглянута в розумні строки. І що вражає — не тільки пишуть, а ще й розуміють, що під цим мається на увазі, намагаючись розглядати справи саме в такі строки. Щоправда, в них і навантаження розумні. Але розумне — це ж не для нас. Крім усього іншого, звісно, нашим суддям волю дай — нічого доброго не вийде. Але це вже не питання процесу, а проблема добору кадрів. У будь-якому разі зазначений варіант наших реформаторів — не вихід. Прискорення строків розгляду справ можливе за оптимізації всієї судової системи, а ми поки що чимчикуємо в протилежному напрямку.

Стаття 38 Кодексу адміністративного судочинства в редакції проекту передбачає в усіх без винятку випадках виклик до суду відправленням повістки електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою. Сьогодні такий виклик до суду допускається у виняткових випадках, наприклад, при скорочених строках розгляду справи. У принципі, думка, звісно, правильна. Але кожен, хто стикався з вітчизняною судовою системою, чудово знає, які фокуси бувають навіть із повістками, які доставляються рекомендованим листом. Нескладно уявити, як шахраюватимуть, скажімо, окремі несвідомі помічники деяких несумлінних суддів із відправленням повістки телефонограмою, наприклад. Передчасно нам, через низьку свідомість, на це переходити.

Всупереч Конституції України, яка передбачає повне фіксування судового процесу технічними засобами, КАСУ вже передбачає винятки з цього правила. Воно й зрозуміло: сторінку з протоколу висмикнути легше, а на плівку нерідко багато «зайвого» пишеться.

Збираються узаконити право суду взагалі не проводити усних слухань під час апеляційного провадження, за винятком випадків, коли поспілкуватися в суді хочуть усі учасники процесу. Якщо одна сторона не згодна, відкритого розгляду справи не буде.

Кримінально-процесуальний кодекс надасть право ініціювати перегляд справи за нововиявленими обставинами виключно стороні обвинувачення. Ні засуджений, ні потерпілий такого права не матимуть. І це тільки початок.

Наші громадяни вже зіткнулися, зокрема, з проблемами визначення підсудності, дістаючи відмови розглянути справу і від адміністративного, і від господарського суду і т.д. Цілком зрозуміло, що «завдяки» нинішній реформі плутанина загрожує стати катастрофічною. Вже найближчим часом багато хто відчує на собі наслідки цих реформ. Але маховик уже запущено, і в найближчому майбутньому зупинити його й замінити чимось більш функціональним буде нікому.

Очевидно, наснажені далеко не однозначною діяльністю адміністративної і господарської судових вертикалей, реформатори породили ще одне спеціалізоване, цього разу двоголове диво — Вищий спеціалізований суд України у цивільних і кримінальних справах. Він функціонуватиме як суд касаційної інстанції поряд із Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України. Від Верховного суду України фактично залишаться тільки назва й вивіска. Він переглядатиме справи у випадках неоднакового застосування законодавства судами касаційної інстанції, якщо це призвело до винесення різних судових рішень у подібних правовідносинах. Але, по-перше, це дуже незначна кількість справ. А по-друге, ВСУ зможе це робити виключно в тому разі, якщо судді вищого спеціалізованого суду, які ухвалили рішення, вважатимуть за можливе допустити його перегляд Верховним судом. Тут уже, певна річ, великого навантаження на Верховний суд не передбачається. Чи можна уявити собі, що судді вищого спеціалізованого суду самі попросять колег із вищої інстанції перевірити себе? Зрозуміло, що громадянам, котрим «пощастило» отримати згадані різні рішення з аналогічних питань, в Україні апелювати більше нема до кого.

Якщо міркувати тверезо і називати речі своїми іменами, то такий підхід — це державне шкідництво! Бо де таке бачили, щоб держава з власної волі усувалася від використання найпотужнішого національного правового інструменту (Верховного суду) для вирішення правових конфліктів і «гнала» своїх громадян вирішувати ці конфлікти за межами країни — в Європейському суді?

Другим і останнім завданням Верховного суду буде розгляд справ, які повернулися в Україну після міжнародних судових інстанцій, наприклад, після Європейського суду з прав людини. І не важливо, що в Конституції сказано: Верховний суд України — вищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, тому він повинен забезпечувати однакове застосування норм як матеріального, так і процесуального права всіма судами загальної юрисдикції. А зовсім не однакове застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції, та ще й у такому вигляді, як описано вище.

Кількість суддів ВСУ зменшиться до двадцяти — по п’ять суддів від кожної спеціалізованої юрисдикції (цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної). Але ж, крім усього іншого, Верховний суд України, без перебільшення, є унікальною правовою школою, яка складалася десятки років і справляла визначальний вплив на вітчизняну юридичну практику. І хоч би хто що казав, його судді залишалися найменш залежними від будь-кого і більш компетентними порівняно з суддями інших судів. Тому «вбити» Верховний суд — означає кардинально змінити судову практику, правосуддя повністю, а з ними — увесь правопорядок у країні. Зрозуміло, що змінити не в кращий бік.

За що ж це так із Верховним судом, спитаєте ви? Та є за що, є. Про 2004 рік ми вже казали — таке не забувається. Потім іще це передбачене Конституцією право Верховного суду надавати висновок про наявність у діях президента складу злочину при ініціюванні питання про імпічмент. Хто захоче віддавати вирішення цього питання некерованому ззовні суду? Але й це ще не все. Є великий бізнес-інтерес. Скільки ВСУ скасував рішень тих-таки, наприклад, господарських судів? А з них, самі розумієте, яке «держмито» капає. От і накопичилося в серйозних людей, «вирішал» вищого рівня, роздратування, і для його джерела це, як правило, погано закінчується. Домовитися ж мирним шляхом, певне, не виходило. Як не виходило вирішувати багато питань, пов’язаних із кримінальною відповідальністю. Досить пригадати «справу Бакая» — Верховний суд двічі скасовував рішення нижчих судів, які визнавали безпідставність порушення кримінальних справ проти екс-глави ДУСі. Тобто по суті він констатував, що справи було порушено на законних підставах. Після цього, вкотре отримавши негативні для себе рішення судів першої та апеляційної інстанцій, прокуратура, проте, не оскаржила їх у Верховному суді, очевидно, знаючи напевне, що він їх знову скасує. А в нових політичних умовах це було б неправильно.

Віце-президент апеляційного суду зі Швейцарії, один з найавторитетніших європейських експертів з питань судочинства, висновок якого наводиться на цій же сторінці, стверджує, що йому здалося, ніби українські законодавці хочуть «нейтралізувати» функції і повноваження Верховного суду. Та панові Гассу зовсім не здалося, так воно і є. Крім того, за словами судді, йому не відомо про жодне подібне положення в якійсь із європейських юриспруденцій. Що ж, тепер знатиме, що є така, до речі, далеко не єдина, дивовижна новела нашого «безпрецедентного» права. Хоча пан Гасс — не єдиний експерт, котрий вивчає перші плоди нашої судової реформи з неабияким інтересом і вважає їх… дивовижними.

Комітет з виконання обов’язків та зобов’язань країнами — членами Ради Європи (Моніторинговий комітет)

Виконання обов’язків і зобов’язань Україною

(Витяг з інформаційного звіту співдоповідачів за результатами робочого візиту до Києва 1—4 червня 2010 року). Співдоповідачі: Рената ВОЛЬВЕНД і Маіліс РЕПС

…

15. Влада і правляча коаліція критикуються за небажання дотримуватися належної демократичної практики і діалогу з опозицією під час розробки та впровадження реформ, включаючи ті, що необхідні для виконання зобов’язань, які було взято при вступі до Ради Європи. Вважаємо за необхідне наголосити: для того щоб виконати всі зобов’язання, потрібні глибокі реформи, які за своєю природою мають базуватися на якомога ширшому політичному консенсусі, оскільки лише в такому разі будуть ефективними. У цьому зв’язку ми закликаємо владу та політичні сили, що представляють правлячу коаліцію, суворо дотримуватися парламентських процедур, як за буквою закону, так і за духом. Це може бути досягнуто за умови, що законодавчі пропозиції базуватимуться на діалозі та консультаціях і що всі політичні сили у повній мірі братимуть участь в обговоренні перед прийняттям законопроектів. На нашу думку, попри те що ці реформи мають упроваджуватися швидко, це не може робитися за рахунок якості реформ або недотримання процедури, за якою вони мають прийматися.

16. Ці ж положення стосуються і проведення консультацій із зовнішніми партнерами, у тому числі Радою Європи. Влада і раніше, і зараз — як офіційно, так і у неформальному спілкуванні — підтверджувала, що всі реформи проводитимуться у повній відповідності європейським стандартам і після тісних консультацій з органами Ради Європи, насамперед із Венеціанською комісією. Разом з тим низку законопроектів було прийнято без надіслання їх Венеціанській комісії для отримання висновку перед їх остаточним схваленням. Вважаємо, що висновки Венеціанської комісії є ключовими. Беручи до уваги те, що політичне середовище в Україні і далі залишається дуже поляризованим, такі висновки можуть запобігти будь-яким можливим питанням щодо відповідності цих законопроектів демократичним стандартам. З огляду на це, ми закликаємо владу і керівництво парламенту забезпечити, щоб такі висновки, як правило, були отримані перед остаточним схваленням законопроектів.

17. Яскравим прикладом окреслених вище питань, що відображає весь комплекс проблем, є поточна ситуація навколо прийняття законопроекту про судоустрій та статус суддів. Цей законопроект був схвалений комітетом Верховної Ради України з питань правосуддя у червні 2008 року. Після кількох раундів переговорів його було надіслано Венеціанській комісії для отримання висновку. Венеціанська комісія і Генеральна дирекція з прав людини та правових питань Ради Європи у березні 2010 року схвалили спільний висновок щодо цього законопроекту. У ньому пропонувалося внести до законопроекту низку дуже важливих змін. Попри це, законопроект був — дещо несподівано — оприлюднений 14 травня 2010 року і прийнятий у першому читанні, як повідомляється, без серйозного обговорення, Верховною Радою України 2 червня 2010 року. Цей законопроект, що є ключовою складовою законодавства, яке має бути приведено у відповідність до зобов’язань перед Радою Європи, як стало відомо, буде остаточно схвалений на початку липня цього року. Швидкість, з якою законопроект був представлений і схвалений, викликає багато запитань і сумнівів, особливо з огляду на те, що він містить низку потенційно «політизованих» положень. Так, ним пропонується змінити статус Верховного суду України і знизити його роль. Той факт, що голова Верховного суду вважається близьким до колишнього прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко, одразу дав підстави підозрювати, що в цьому є політичний підтекст. Крім того, законопроект засвідчує необхідність проведення конституційної реформи, оскільки більшість зауважень Венеціанської комісії можуть бути враховані лише шляхом внесення змін до Конституції України.

18. Під час нашого візиту, голова комітету Верховної Ради України з питань правосуддя С.Ківалов запевнив, що рекомендації Венеціанської комісії були повністю враховані в законопроекті, представленому його комітетом 14 травня цього року. Проте Венеціанська комісія поінформувала нас, що на час написання цього інформаційного звіту, жодного запиту стосовно надання висновку щодо законопроекту, який уже схвалений в першому читанні, вона не отримувала. С.Ківалов переконливо дав нам зрозуміти, що він вітатиме надання «свіжого» висновку Венеціанською комісією. Беручи до уваги важливість цього закону і необхідність забезпечити суспільну довіру до його положень, ми пропонуємо Моніторинговому комітетові направити цей законопроект як пріоритетний для отримання висновку Венеціанської комісії.

…

Висновки

29. Беручи до уваги важливість судової реформи, пропонуємо комітету отримати висновок Венеціанської комісії щодо законопроекту про судоустрій та статус суддів, схваленого Верховною Радою України 2 червня цього року, та щодо закону, яким внесено зміни до законодавства щодо статусу Вищої ради юстиції №2181.

Рада Європи

Європейський Союз

Спільна програма Європейської комісії та Ради Європи

«Прозорість та ефективність судової системи в Україні»

Страсбург, 1 липня 2010 р. DG-HL(2010)13 (Витяги)

ПОПЕРЕДНЯ ОЦІНКА

ЗАКОНОПРОЕКТУ «ПРО СУДОУСТРІЙ І СТАТУС СУДДІВ УКРАЇНИ»

Штефан ГАСС, віце-президент Апеляційного суду (Базель-Ландшафт, Швейцарія)

Застереження: Цей документ укладено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Точка зору, викладена в ньому, відображає лише думку автора і не є офіційною думкою Європейського Союзу. Вона за жодних обставин не може бути використана для офіційного тлумачення — у світлі зазначених правових інструментів — у провадженнях проти урядів держав-членів, статутних органів Європейського Союзу або проти будь-яких органів, створених відповідно до Європейської конвенції з прав людини.

1. Суди загальної юрисдикції

Стаття 17 законопроекту передбачає чотири інстанції. Вигадлива і складна судова система криє в собі ризик затягування судового процесу. А тим часом, коли траплялися заяви зі скаргою на те, що судовий процес не проводився в розумні строки у значенні статті 6 Європейської конвенції з прав людини, Європейський суд з прав людини завжди наголошував: держави зобов’язані «організовувати судові системи таким чином, щоб їхні суди відповідали всім її вимогам, включаючи зобов’язання розглядати справи в розумні строки». Тому згідно зі статтею 6 Європейської конвенції з прав людини структурні недоліки у правових системах, які спричинили затримки, не є виправданням. Навіть при перевантаженні Верховного суду вирішення проблеми довготривалого розгляду справи має полягати не в створенні додаткових рівнів судів, а у прискоренні процесу та підвищенні його ефективності. Для зміни складної структури судів потрібно внести зміни до Конституції (див. пункти 20—22 Спільного висновку Ради Європи. — Далі Спільний висновок).

Відповідно до статті 19 законопроекту суди загальної юрисдикції створюватиме та ліквідовуватиме президент України за поданням міністра юстиції України та пропозицією голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Підстави для створення та ліквідації судів закладено в статті 19, §3 законопроекту: зміни в судовій системі, встановлені цим законом; необхідність полегшити доступ до правосуддя; зміни адміністративного і територіального поділу.

Більше того, кількість суддів у судах визначатиме Міністерство юстиції за пропозицією Державної судової адміністрації України та на основі подання голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Запропоноване положення містить проблематичні елементи. Воно залишає питання створення та ліквідації судів на розсуд найвищого виконавчого органу, президента України. Це положення суперечить фундаментальному принципу Європейської конвенції з прав людини (суди повинні створюватися законом). Якщо президент очікуватиме від суду негативного рішення, він зможе навіть ліквідувати суд, щоб забезпечити розгляд справи іншими суддями. Так само сумнівно, чи не порушить компетенція Міністерства юстиції визначати кількість суддів принцип розподілу влади (див. пункти 17—19 Спільного висновку). Стаття 21.3 законопроекту передбачає, що територіальну юрисдикцію місцевих судів визначає президент України на час їх створення. Це також проблемне положення.

— Стаття 31 законопроекту встановлює: вищі спеціалізовані суди діятимуть як касаційні суди в цивільних і кримінальних, господарських і адміністративних справах (стаття 31.1). До вищих спеціалізованих судів належатиме Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ.

— Стаття 32.1 законопроекту: вищий спеціалізований суд проводить слухання в касаційних справах.

— Стаття 36.5 законопроекту: Міністерство юстиції братиме участь у роботі пленарних засідань.

Оскільки вищі спеціалізовані суди визначені як касаційні, вони відіграють роль, яка зазвичай належить Верховному суду. Тим більше що за новим законопроектом буде створено Вищий спеціалізований суд із цивільних і кримінальних справ. Виникає запитання: якою буде роль Верховного суду, якщо всіма касаціями займатимуться вищі спеціалізовані суди? Можна навіть засумніватися: чи не суперечить це положення Конституції України? Ще раз серйозно рекомендується триланкова судова система, де вищі спеціалізовані суди будуть об’єднані у Верховний суд. Незрозуміло, чому Міністерству юстиції слід брати участь у пленарних засіданнях вищих спеціалізованих судів та Верховного суду (див. пункти 20—23 Спільного висновку).

У Статті 38 законопроекту йдеться про організацію Верховного суду. Як зазначено вище — запитання: якими будуть його функції (зменшення суду до 20 суддів)? Здається, що законодавці хочуть «нейтралізувати» функції та повноваження цього суду. Наскільки відомо автору, не існує жодного подібного положення в будь-якій європейській юрисдикції, тому й виникає запитання: чи не підриває воно, принаймні опосередковано, конституційне положення про Верховний суд.

3. Зайняття посади професійного судді

Пункти 32—52 Спільного висновку все ще є чинними, а проте не враховані в новому законопроекті.

5. Дисциплінарна відповідальність

Знову ж таки можна навести пункти 53—59 Спільного висновку, які все ще є чинними.

6. Звільнення з посади

Можна навести пункти 60—70 Спільного висновку, які все ще є чинними.

7. Судове самоврядування

Пункти 71—99 Спільного висновку все ще мають бути враховані.

8. Державна судова адміністрація

У статті 142.2 зазначається: «Державна судова адміністрація України підпорядковується З’їзду суддів України». Це здається розумним рішенням: цей орган стає частиною судової системи (див. пункт 117 Спільного висновку).

9. Попередні висновки

Хоча законопроект містить багато суттєвих удосконалень, у плані відповідності європейським судовим стандартам є ще чимало положень, які не досягнули цих стандартів. Рекомендації 1—3, 5—7, 9—14 і 16, включені до Спільного висновку, враховані недостатньо. Запропонована нова система організації судів та відповідні повноваження — найбільш проблематичні питання, оскільки стосуються Верховного суду та вищих спеціалізованих судів. Верховний суд буде майже «знищений», це є унікальним положенням в європейському конституційному праві. Необхідно підкреслити, що у складі існуючої Вищої ради юстиції все ще не переважають судді.

Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Аркадій Бущенко розповів в інтерв’ю ІА “МОСТ-Харків” чим поганий новий Закон про суди і судоустрій, прийнятий Верховною Радою, як з цим боротися і що робити, щоб суди працювали для людей, а не для чиновників .

Аркадію Петровичу, як Ви оцінюєте новий Закон про суди і судоустрій, прийнятий Верховною Радою, з точки зору захисту прав людини?

На мій погляд, радикально нічого не зміниться. У всякому разі, не покращиться точно. У деяких моментах може погіршитися, оскільки скорочується, скажімо, компетенція Верховного Суду з перегляду справ. За новим законом він буде переглядати справи, тільки якщо один з Вищих спеціалізованих судів вирішить, засумніватися в правильності своїх рішень і послідовності своєї практики. Крім того, на заявників лягає часто непосильний тягар доказування непослідовної практики. З огляду на досвід роботи Конституційного Суду України, який має аналогічну норму щодо конституційних звернень, думаю, це просто не буде працювати.

Хоча роль Верховного Суду в захисті прав людини набагато нижче, ніж судів першої інстанції. В основному всі справи вирішуються саме в них. І єдине, що потрібно від судової системи, і від Верховного Суду – виробляти якусь судову практику, якийсь послідовний підхід до вирішення тих чи інших судових питань. Мені здається, що новий закон цю проблему не вирішує, а навпаки, тільки поглиблює.

Що Ви маєте на увазі?

У нас в однакових ситуаціях право застосовується абсолютно по різному, і чому так – незрозуміло. Зараз в будь-якому суді першої або апеляційної інстанції в аналогічних справах ми можемо побачити судові рішення, абсолютно протилежні за змістом. Тобто не реалізується те, на чому наполягали багато суддів Верховного суду: щоб у нас вводився принцип прецеденту. У нас рішення вищої судової інстанції не є обов’язковим у інших справах. У нас якщо Верховний суд виробив якісь принципи, то суддя першої інстанції може сказати: “Ну, у мене ж інша річ. Я буду тут вирішувати так, як я вважаю за потрібне. У Верховного суду одне розуміння права, а в мене – інше . Я суддя незалежний, вільний і можу вирішувати так, як я хочу “.

І ніякої відповідальності суддя за це не несе. Це – велика проблема в судовій системі. Новий закон її тільки поглиблює. Фактично створюються 4 окремі юрисдикції: цивільна, кримінальна, адміністративна та господарська. Вони настільки не пов’язані між собою, що ми незабаром будемо мати 4 різні права, 4 різні правові системи, що існують у рамках однієї держави. Але це ж повний абсурд! Так, у нас ще з радянських часів була тенденція ділити право на кримінальне, цивільне – те, що називається спеціалізацією. Це дуже корисно в практичному сенсі. Чим нижче рівень суду, тим більша потреба в спеціалізації, оскільки основне навантаження за кількістю справ лягає на суди першої інстанції. Але на рівні вищих судових інстанцій необхідно проводити ідею єдиного права, створювати концепції, що буде застосовуватися до будь-якої сфери права, розглядати питання з точки зору права в цілому, тобто огороджувати право від розпаду на кілька незалежних елементів. Основне завдання Верховного суду будь-якої країни – підтримувати єдність правової системи, погашаючи тенденції, які існують в судах нижчого рівня. У нас же все навпаки: суддя першої інстанції – часто набагато більш широкий і часто більш компетентний спеціаліст, ніж суддя Верховного суду, який сидить, скажімо, на кримінальних справах, а про те, що відбувається у цивільному праві, взагалі уявлення не має.

Але автори і прихильники судової реформи говорять, що цей закон для людей, а не для чиновників: він істотно скорочує терміни розгляду справ, терміни подачі апеляції і касації, обмежує строки їх розгляду, вводить заборону на повернення на повторний розгляд справ у суди першої інстанції. Словом, створює передумови для скорочення термінів судових тяжб.

Це занадто оптимістична думка. Скорочення термінів подачі апеляції в ряді випадку може серйозно порушувати права сторін, оскільки підготовка скарги може вимагати більш тривалого терміну.

Що стосується термінів розгляду справ судами, то у нас і зараз в законах існують положення, які зобов’язують суддів розглядати справи досить швидко, але цього не відбувається. Це системна проблема, яка лежить не в площині законодавства, а в площині організації судової роботи.

У нас немає судового менеджменту. І, судячи з того, що написано в законі, його автори навіть не розуміють, що існує таке поняття як судовий менеджмент. А це досить складна робота: узгодити інтереси різних судових процесів, щоб вони не перетиналися всередині суду, щоб справи не затримувалися і т.д. Там величезна маса проблем, яку зараз вирішують судді, але вирішують погано і некваліфіковано – тому що вони не менеджери. У них інша робота, інша спеціалізація.

Може, і є якісь судді, які крім усього іншого й талановиті менеджери від природи, але це швидше виняток з правил. Це перше. Друге. Брак фінансування. Найчастіше справи довго не розглядаються не через те, що в законі чогось немає, а через те, що в суді немає марок, немає паперу, немає конвертів, немає залів, немає стільців, немає комп’ютерів і багато – багато чого ще немає. Тому ми можемо хоч страту встановити за прострочення у розгляді справи – вона не буде швидше розглядатися, якщо немає правильної організації і нормального фінансування. У нас же суди недофінансовуються регулярно і хронічно. Голови судів змушені їздити на уклін до чиновників, випрошувати, щоб їм дали можливість з панського плеча отримувати 50% фінансування, або – якщо сильно добре попросять, може бути зацікавлять, так скажемо, чиновників – отримають 70% фінансування. У цьому полягає проблема, і закон її не вирішує!

Але заборона повертати справи в суди першої інстанції дійсно дозволить скоротити терміни судових тяжб, які тягнуться роками через цей пінг-понгу між судами.

Практика повертати справи на новий розгляд у суди першої інстанції склалася давно, і в ній є сенс. Якщо законодавці хочуть змінити цей усталений порядок, вони повинні привести серйозні аргументи. А я їх не бачу.
Якщо така норма буде прийнята, то вона приведе до того, що апеляційні суди, щоб не брати на себе обтяжливу у фінансовому та організаційному плані роль суду першої інстанції, просто будуть стверджувати будь-які, навіть самі ідіотські, рішення цих судів.

Чому?

Коли апеляційний суд схвалює рішення суду першої інстанції, для нього нічого не відбувається. Суддя апеляційної інстанції спокійно працює собі далі. Але якщо він скасовує рішення суду першої інстанції, він змушений сам все розглянути, заново організувати весь судовий процес і прийняти рішення. Це велика головний біль. Тому що суд знаходиться в обласному центрі, а сторони і свідки можуть жити за 200-300 кілометрів від нього. А щоб розглянути справу в повному обсязі їх потрібно привезти до апеляційного суду не раз і не два. Це набагато складніше й у кілька разів довше, ніж організувати розгляд справи на місці. Повторюю, це велика головний біль. Що вибере нормальна людина? Спокійне життя або головний біль?

Спрощення процедури звільнення суддів – ще одне нововведення, яке автори закону позиціонує як антикорупційне. Як, на Вашу думку, воно дійсно допоможе зменшити корупцію в судах?

У цьому може бути і плюс, в цьому може бути і мінус. З одного боку – це дійсно може мати якийсь антикорупційний ефект. Але коли говорять, що механізм звільнення судді дуже простий, це означає, що у нього вже не вистачає незалежності. На нього просто впливати – загрозою його звільнення. Проблема в тому, що в законі надто великі повноваження щодо впливу на судову систему передаються Вищої Раді юстиції, органу не судовому, а політичному.

Фактично можна стверджувати, що судді значною мірою втрачають своєї незалежності, оскільки їх призначення, стягнення, кар’єрне зростання залежать від політичного органу. А якщо цей орган підконтрольний одній політичній силі, то вона, крім того, що впливає на політику (що цілком правомірно і нормально), буде впливати і на суди! Вона буде змушувати суди діяти відповідно до її мінливих політичних настроїв, любити якісь норми більше, якісь менше, схвалювати все, що робить виконавча і законодавча влада, не схвалювати те, що говорять опоненти …

Тоді суд перестає бути судом. Тому що суд призначений саме для того, щоб мінімізувати вплив політики на правовий порядок. Політика має бути в межах правового порядку, а не правовий порядок перебувати під впливом політики. А тут все перевертається з ніг на голову. Це може бути найнебезпечніше з того, що пропонується в цій реформі. Я розумію, що сьогоднішні судді, включаючи Верховний суд, заслужили повністю те, що з ними зараз роблять …

Заслужили?!

Минуло вже майже 20 років незалежності, вони весь цей час займалися чим завгодно, тільки не формуванням судової системи. Не сформовані ні судові традиції, ні судова корпоративна етика, яка просто видавлює з судової системи негідників, не гідних бути суддею, ні дисциплінарні правила, – нічого. Запитайте будь-яку людину, яке з рішень Верховного суду вона пам’ятає! За 20 років жодного судового рішення, на яке можна послатися і сказати, що в ньому Верховний суд виробив такі-то правові позиції! 20 років судова система байдикувала! А тепер судді вкрай незадоволені тим, що можна назвати зґвалтуванням судової системи. Але вони випрошували цього зґвалтування 20 років.

Мені їх не шкода. Але мені шкода наше суспільство, яке може в цій політичній боротьбі втратити судову систему в принципі. У нас будуть трійки, двійки – політичний суд, де політична сила (неважливо яка) буде вирішувати, що правильно, а що неправильно. Що нам любити, а що не любити. На що ми маємо право, а на що не маємо. Ось що ми отримаємо!

Можна не любити багатьох суддів. Можна вважати, що вони погано працюють – і це буде правда. Але не можна знищувати через це судову систему. Це дуже неакуратна реформа, вона не враховує основні принципи функціонування судової системи. У нас її і так псували протягом 70 років. Треба було не ламати її ще через коліно, а повернути до витоків, до правильних принципів функціонування.

Яким чином?

Потрібно починати з суддів. З кваліфікованих суддів. У нас є маса навчальних закладів юридичного профілю, але немає юридичної освіти. Є навчальні заклади радянського типу, які просто насаджують такий тип мислення, який призводить до того, що складаються такі закони. Їх же теж випускники наших юридичних вузів пишуть!

Треба навчати суддів, вони повинні мати якесь базову освіту, необхідну будь-якому інтелігентній людині, і вони повинні мати нормальне юридичну освіту. Вони повинні вміти писати і говорити, що зараз – велика проблема. 99% суддів не вміють ні писати, ні говорити – вони не можуть пояснити, чому прийняли таке рішення. Ми можемо перебудовувати судову систему як завгодно, але якщо всередині неї будуть сидіти некваліфіковані судді, – марно.

Перше. Треба вимагати від суддів мотивованих рішень. Судді діють не для себе і не для вищих інстанцій. Вони діють для мене, для Вас і для всіх інших. Я, читаючи судове рішення, повинен розуміти, чому воно прийнято саме таким. Це життєво для мене важливо, щоб розуміти, як себе вести в суспільстві. Що робити можна, чого робити не можна. І які наслідки для мене настануть, якщо я буду робити не так. Це мій життєво важливий інтерес. Наші судді цього не розуміють і пишуть для вищої інстанції. А вищестояща інстанція – для ще більш вищестоящої: мовляв, там зрозуміють, а ви, прості громадяни, не зрозуміли, – ну що ми можемо зробити.

Друге. Потрібно постійне підвищення кваліфікації суддів, тому що право змінюється досить швидко.
Єдине з чим я згоден в цьому законі, – скорочення кількості суддів Верховного суду. Зараз їх близько ста осіб. Це не Верховний суд. Це люди, які не можуть зібратися в одній кімнаті і виробити якусь єдину позицію, – це нереально фізично зробити. Але, скорочуючи кількість суддів ВСУ, потрібно змінювати процесуальні закони. Сьогодні ВСУ абсолютно перевантажений, тому що кожен з будь-якого дрібному спору може звернутися до Верховного суду. Це смішно. Завдання ВСУ не розглядати кожну справу, а створювати прецеденти, показувати суддям, як потрібно вирішувати ті чи інші питання. Але для цього і суддям Верховного суду потрібно навчитися писати.

І, повторюю, потрібно створити судовий менеджмент як окрему професію. Суддя не повинен займатися викликом свідків, організацією конвою, покупкою паперу, ремонтом даху в судовій будівлі і т.д.

Тобто потрібно звільнити суддю від побуту?

Так, і передати цю справу в руки кваліфікованих менеджерів, які теж повинні бути наділені певними повноваженнями і певною відповідальністю за те, що вони роблять. Вони повинні відповідати за те, що справа не призначена до судового засідання або що хтось не з’явився.

І, звичайно, потрібно скоротити кількість інстанцій. Закон закріплює фактично 4 інстанції: першу, апеляцію, касацію (Вищі спеціалізовані суди) і Верховний суд, роль якого не зовсім зрозуміла. Він начебто залишається таким собі конституційним судом, але з іншого боку у нього немає повноважень розглядати питання конституційності якихось положень.

А як має бути?

Більше 90% справ повинні вирішуватися в судах першої інстанції. Невеликий відсоток справ – доходити до апеляції. І вже зовсім незначна кількість справ – розглядатися у Верховному Суді.

За яким критерієм потрібно відбирати справи для Верховного Суду?

Їх важливість. Важливість не з точки зору суми, яка стоїть на кону, а з точки зору права. Справа про приватизацію який-небудь “Криворіжсталі” може бути повною нісенітницею з точки зору права, а суперечка про трамвайний квиток, який піднімає серйозні проблеми цивільних прав і свобод, питання, не дозволені в нашій правовій системі, може стати предметом розгляду ВСУ. Він винесе рішення, і нижчі суди, розглядаючи аналогічні справи, надалі будуть наслідувати його приклад.

До речі, це автоматично призводить до скорочення термінів розгляду справ та зменшення безпідставних апеляцій. Будь-який адвокат, бачачи послідовний підхід судової системи до проблеми, не буде писати апеляцію, знаючи наперед, що програє. Зараз пишуть апеляцію з будь-якого приводу, бо як карта ляже – ніхто не знає. Апеляційний або Верховний суд можуть вирішити до обіду так, після обіду – так. Так давайте напишемо апеляцію, за теорією ймовірності вона має шанси. А послідовна судова практика позбавляє систему від зайвого навантаження.

Як повинні виглядати механізми призначення та відповідальності суддів?

Тут дуже складне питання. У чому порок нашої системи? У судді йдуть люди, непідготовлені до судової роботи. Їх вирощує сама судова система. Людина була секретарем судового засідання – сидів, писав протоколи. Потім став помічником судді – сидів, підбирав для судді матеріали. Після цього за протекцією свого патрона став суддею. Або в судді потрапляють люди зі слідчих, з даішників, з оперів – з кого завгодно. Це просто розкладає судову систему. Я не проти працівників ДАІ і не проти слідчих. Але вони не придатні для судової роботи.

Суддями мають бути люди, які працювали в суді як сторони. Це може бути прокурор, може бути адвокат. Ось коли 15 років відпрацював як сторона в суді – будь ласка, можеш подавати документи, ставати суддею – ти прекрасно знаєш, як процес працює – ти був і по той бік бар’єру. У тебе є і досвід, і знання процедури, не тому що ти просто почитав книжки, а тому що займався цим багато років життя.

Але головне – необхідно, щоб склалося судове співтовариство, яке саме регулює своє внутрішнє здоров’я, розумієте? Якщо затесався якийсь негідник, суддям має бути соромно поруч із ним і повинні бути якісь процедури, в ході яких такого суддю просто виштовхнуть з системи. Не треба його страчувати або довічно садити й годувати за рахунок наших податків. Він не небезпечний для суспільства сам по собі, як особистість. Він небезпечний лише як суддя. Його досить просто викинути з суддівського крісла. Але судді самі повинні виробити механізм фільтрації і самоочищення. Оскільки цього немає, не створено внутрішній кодекс суддівської етики, і знову ж – так, як ведуть себе сьогодні судді, вони дочекаються, що їх будуть обирати, а не призначати. Народ не вірить у те, що вони можуть очиститися самі по собі. А політики на цьому грають та пропонують виборність суддів як механізм очищення.

Але це ж приведе до суддівського популізму!

Так, це може мати небезпечні масштаби і позначитися на незалежності суддів. Хоча в багатьох штатах США суддів обирають. Але!

Справа в тому, що в Сполучених Штатах і судді, і прокурори, і адвокати належать до єдиної корпорації Bar Association. Якщо ти не член Bar Association, ти не можеш бути ні суддею, ні прокурором, ні адвокатом. Зрозуміло, що суддя хоче сподобатися виборцям. Але якщо він на догоду їм почне творити речі непотрібні, його виключать з Bar Association. А, отже, він перестане бути суддею – як би він не подобався своїм виборцям.

Коли немає такої противаги, виборність суддів може призвести до моторошним наслідків. Але, з іншого боку, наша система призначення суддів – закрита корупційна корпорація. Неможливо суддю зрушити з місця, хай він тричі хам і негідник, до тих пір, поки він вписується в корупційну схему. Він вилетить тільки тоді, коли перестане її влаштовувати. І ми знову впираємося в те, що поки судді не зрозуміють свою роль у суспільстві, вони весь час ризикують, що їх будуть вбудовувати то в політичні, то в корупційні схеми: вони повинні будуть або присягатися на вірність якому-небудь фюрерку, або відстібати гроші , або подобатися людям.

Закон вже прийнятий, і, швидше за все, буде підписаний Президентом, а значить, як Ви кажете, суддівська система стане заручником політичної ситуації. Як з цим можна боротися?

Ми дамо знати міжнародній громадськості, що таке відбувається. Можливо, за допомогою рішень Європейського суду доб’ємося скасування якихось окремих норм. Будемо звертатися, у тому числі і до влади, і вказувати на недоліки. Але головна надія на те, що політики зрозуміють, що їм самим теж потрібна незалежна судова система. Якщо ми залишимося в рамках демократичної країни, то будь-яка політична сила повинна розуміти, що завтра вона може бути в опозиції, і їй треба буде за щось зачепитися – за закон і незалежну судову систему.

На жаль, наші політики поволі вчаться – вони люди з неквапливим розвитком. Але якщо ми перетворимося в тоталітарну країну за принципом Росії, Туркменістану та Казахстану, де всі підім’яті під президента або якусь політичну силу, тоді можна не розмірковувати ні про яке незалежне правосуддя – це просто інша система цінностей.

Ваш прогноз, що вибере Україна, демократію або тоталітаризм?

Шанси приблизно fifty-fifty. Сподіваюся, у демократії все-таки трохи більше. Не тому що для наших політиків важливі демократичні цінності, а тому що у них не вистачить сил зробити по-справжньому тоталітарну державу.

7 липня Верховна Рада виконала обіцянку Президента швидко провести судову реформу і, не очікуючи висновку Венеціанської комісії, прийняла у другому читанні та в цілому Закон „Про судоустрій і статус суддів”. Закон, за винятком низки положень, має набрати чинність уже 15 липня. Попри велику кількість позитивних новел, мусимо звернути увагу на непримітні на перший погляд проблеми, які у кінцевому підсумку на шальці терез можуть переважити усі здобутки нової судової реформи.

Підготовка суддів

Законом передбачено запровадження обов’язкової спеціальної підготовки для суддів, у тому числі перед призначенням на посаду. Ідея чудова, адже спрямована на формування в особи навичок судді ще до заняття посади. Первинну підготовку мають здійснювати у Школі суддів (сьогодні це Академія суддів) або в інституті (на факультеті) підготовки професійних суддів, створеному Президентом при вищому національному навчальному закладі IV рівня акредитації.

Що таке Школа суддів – зрозуміло. Її статус у Законі чітко визначено, і він загалом відповідає європейським стандартам. А от щодо інституту (факультету) підготовки професійних суддів при вищому навчальному закладі IV рівня акредитації виникають питання. По-перше, очевидно, що це складова закладу, підпорядкованого Міносвіти. Але відповідно до європейських стандартів така установа не повинна залежати від виконавчої влади, зокрема, міносвіти.

По-друге, Конституція не наділяє Президента повноваженням утворювати інститути чи факультети. А законом, згідно з позицією Конституційного Суду, не можуть бути розширені конституційні повноваження Президента.

По-третє, в Україні діють Інститут підготовки професійних суддів при Одеській національній юридичній академії (де президентом є голова парламентського комітету з питань правосуддя С. Ківалов) і аналогічний факультет у складі Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого. Вочевидь автори їх і мали на увазі. Але жоден з них не створено Президентом! Президент лише доручив Кабінету Міністрів забезпечити утворення цих установ в установленому законом порядку (розпорядження №83-99 і указ №1272/2001).

Таким чином, всупереч намірам авторів Закону підготовку суддів має здійснювати лише Школа суддів, а не заклади Міносвіти.

Добір суддів

Відповідно до Закону запроваджується централізований конкурс для призначення на посаду судді вперше. Його проводитиме Вища кваліфікаційна комісія суддів як перед направленням для проходження спеціальної підготовки, так і після її завершення – для надання рекомендації щодо кандидатури на посаду судді до Вищої ради юстиції. За результатами кваліфікаційного іспиту виводитиметься рейтинг кандидатів, відповідно до якого вони одержуватимуть право на заняття посад.

Турбує те, що конкурс будуть проводити „за участю спеціалізованих навчальних закладів”, що суперечить ідеї про те, що той хто навчає, не повинен оцінювати, інакше працюватимуть суб’єктивні чинники. Цю ідею попередня влада втілила у зовнішньому незалежному оцінюванні випускників шкіл, яке вважається більш об‘єктивним. Таким чином, так звані спеціалізовані навчальні заклади можуть стати впливовими гравцями у процесі добору суддів.

Що ж стосується добору суддів на посади в судах вищого рівня, то конкурсу там взагалі не передбачено! Як немає його і сьогодні. Не визначено критеріїв, за якими суддів добиратимуть до судів вищого рівня. Ось ще один місток до того, щоб судді апеляційних, вищих судів і Верховного Суду добиралися з „потрібних” комусь осіб.

Дисциплінарна відповідальність і звільнення

Закон вперше визначив чіткий перелік підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Цікаво, що деякі підстави для звільнення судді з посади у зв’язку з порушенням присяги за чинним Законом „Про Вищу раду юстиції” (у редакції від 13 травня 2010 р.) повністю охоплюють, а подекуди є навіть ширшими, ніж підстави для дисциплінарної відповідальності, сформульовані у Законі „Про судоустрій і статус суддів”. Тобто за деякі більш серйозні проступки передбачено догану, а за дрібніші – звільнення. Віднедавна Закон „Про Вищу раду юстиції” дає можливість утримувати кожного суддю під постійною загрозою звільнення (наприклад, через порушення строків розгляду справ). Новий Закон ще посилив цю можливість.

Незважаючи на задекларовану змагальність дисциплінарної процедури, фактично вона такою не буде. Член дисциплінарного органу (Вища кваліфікаційна комісія суддів і Вища рада юстиції) є одночасно і слідчим (тут йому допомагатимуть дисциплінарні інспектори), і прокурором, і суддею відносно судді. Яка тут змагальність? Було б значно краще, якби дисциплінарні  інспектори здійснювали перевірку звернень і висували та підтримували звинувачення судді у вчиненні дисциплінарного проступку, а дисциплінарний орган після з‘ясування позиції судді чи його представника – вирішував питання щодо відповідальності.

Інструменти впливу

Вища кваліфікаційна комісія суддів отримала широкі повноваження щодо формування суддівського корпусу та притягнення суддів до відповідальності. Не виключено, що за прикладом Вищої ради юстиції розпочнеться жорстка боротьба за посаду кожного її члена. Незважаючи на те, що 6 з 11 членів будуть суддями, призначеними з’їздом суддів України, політичні впливи тут домінуватимуть. Мабуть, спеціально для цього змінено систему органів суддівського самоврядування. Очевидно, впливу нової влади на формування Вищої кваліфікаційної комісії суддів не уникнути.

Це дає можливість припустити, що Вищу кваліфікаційну комісію при певних маніпуляціях з підбором її членів можна буде використовувати для добору „потрібних” суддів та розправи над „невигідними” суддями.

Також невиправданим є розширення повноважень Вищої ради юстиції без приведення порядку формування її складу до європейських стандартів. Так, згідно із Законом, Вищу раду юстиції наділено повноваженнями призначати і звільняти голів судів та їхніх заступників, а також розглядати скарги суддів, яким Вища кваліфікаційна комісія відмовила у рекомендації на безстрокове обрання.

Однак такі повноваження Вищої ради юстиції є сумнівними, оскільки вони не передбачені Конституцією, яка вичерпно формулює перелік повноважень цього органу. Відповідно до європейських стандартів не менше половину складу такого органу мають становити судді, обрані суддями. Закон передбачає, що Президент, Верховна Рада, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів і установ, з’їзд адвокатів, всеукраїнська конференція працівників прокуратури призначають певну кількість членів з числа суддів. Проте це все одно не відповідає вимозі про те, що суддів, яких має бути не менше половини у складі Вищої ради юстиції, повинні обирати судді. Зрозуміло, що без внесення змін до Конституції цього досягнути неможливо, але не можна і розширювати повноваження Вищої ради юстиції до внесення таких змін до Основного Закону.

Право призначати та звільняти керівників судів зберігатиме свою привабливість для політичних сил, оскільки, згідно із законопроектом, повноваження голови суду, хоч і звужено (позбавлено права здійснювати так зване організаційне керівництво діяльністю суду, що давало можливість розподіляти справи, визначати спеціалізацію суддів), але не на стільки, щоб не можна було використовувати їх для впливу на суддів. Наприклад, вирішення питань про відпустки, забезпечення суддів житлом тощо не віднесено до повноважень зборів суддів, тому вони й далі залишатимуться у компетенції голів судів.

Зарплата, декларування і нагороди

Відповідно до європейських стандартів розмір заробітку суддів має гарантуватися законом. До прийняття Закону „Про судоустрій і статус суддів” ці питання визначалися підзаконними актами, багато з яких навіть не публікувалися. Згідно з новим Законом, суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступінь, роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.

Обіцяний раніше авторами Закону мінімальний розмір посадового окладу у 15 мінімальних заробітних плат за остаточною редакцією буде запроваджено аж у 2015 році. А до цього часу він буде збільшуватися поступово. Суттєва доплата за науковий ступінь у розмірі 15 і 20 відсотків посадового окладу стимулюватиме суддів оббивати пороги „спеціалізованих” чи інших навчальних закладів, потрапляти у залежність від їх керівництва, а також присвячувати значно менше часу здійсненню правосуддя.

Дещо спотворена ідея щодо запровадження обов’язку судді щороку декларувати майновий стан. Так, декларації стосуватимуться доходів і видатків судді, членів сім‘ї та осіб, з якими він проживає, але не близьких родичів, свояків, які не є членами його сім‘ї. Це дасть можливість за допомогою таких осіб уникати публічного контролю за рівнем справжніх доходів судді.

Реорганізація судоустрою

Законом передбачено створення Вищого спеціалізованого суду в цивільних та кримінальних справах і позбавлення Верховного Суду функцій касаційної інстанції у цих справах. Ідея про створення окремої інстанції для касаційного розгляду цивільних та кримінальних справ викликала чимало дискусій. Але, на наш погляд, вона заслуговує на увагу. Сьогодні Верховний Суд не справляється з навантаженням у цих справах, а тому не має можливості приділити увагу своїй основній функції – забезпечення однакового застосування законів судами загальної юрисдикції. Мало того, він уповноважений розглядати скарги на свої ж рішення за винятковими обставинами.

Проте закладені Законом процесуальні механізми фактично позбавляють Верховний Суд можливостей впливати на практику судів загальної юрисдикції.

По-перше, він втратив повноваження давати судам роз’яснення щодо застосування законодавства, хоча вищі суди такі повноваження зберегли.

По-друге, він може переглядати рішення вищих судів у разі різного застосування лише норм матеріального, а не процесуального права. Навіть більше – лише тоді, коли заяву про перегляд допустить до розгляду відповідний вищий суд, рішення якого оскаржується. Можете собі уявити, наскільки часто це траплятиметься?

По-третє, у разі задоволення заяви максимум, що може зробити Верховний Суд – скасувати рішення і направити справу на новий розгляд, але не ухвалити нове рішення. Такий механізм викликає серйозні сумніви з огляду на Рішення Конституційного Суду від 11 березня цього року про те, що Верховний Суд не є касаційною інстанцією відносно вищих судів. Касаційною – тобто тією, що скасовує рішення, але не має право ухвалювати нове рішення.

Новий вищий суд має почати свою діяльність з 1 листопада цього року. Сумнівно, що за відсутності змін до бюджету на цей рік так швидко вдасться налагодити його функціонування.

Ще одна зміна у системі судоустрою – Верховна Рада відмовилася від військових судів. Вважаємо цю зміну позитивною, оскільки військові суди – це певний атавізм радянської судової системи. Останнім часом судді цих судів справ майже не розглядали, а в частині матеріального та соціального забезпечення були в привілейованому становищі порівняно зі своїми колегами.

У прийнятому Законі відмовилися від ідеї, яку було цілком слушно закладено у проекті, внесеному Президентом, про недопустимість нагородження суддів органами влади, поки ті обіймають свою посаду. Ця ідея пов’язана з тим, що завжди виникатимуть сумніви щодо незалежності судді від того, хто надав таку нагороду або посприяв її отриманню. Новий Закон передбачає право судді одержувати державні або будь-які інші нагороди, відзнаки, грамоти, але не у зв’язку зі здійсненням ним правосуддя. Ця формула дає можливість легко обійти таке обмеження і вручити орден, наприклад, у зв’язку з Днем незалежності чи просто гарною погодою.

Запровадження автоматизованої системи діловодства

Закон передбачив запровадження автоматизованої системи діловодства в усіх судах. Важливо, що розподіл справ здійснюватиметься за допомогою цієї системи, а отже, головам судів буде складно впливати на цей процес. Однак можливість запровадження цієї системи уже з наступного року, як це визначено Законом, викликає великі сумніви. При цьому положення про таку систему має бути затверджено до 1 грудня цього року. Вочевидь, розробити і впровадити таку систему з урахуванням положення за один місяць практично неможливо.

Нагадаємо, що спочатку 2010 р. така система мала запрацювати в усіх судах, які розглядають адміністративні справи, але цього досі не зроблено внаслідок недосконалого програмного забезпечення та браку коштів. Встановлення нереальних строків для виконання закону дає можливість тримати під загрозою відповідальності (навіть кримінальної) усіх, хто повинен використовувати систему автоматизованого розподілу справ.

Повернення соціальних спорів до адміністративних судів

У березні набрав чинності закон, за яким розгляд суто адміністративних за природою пенсійних спорів та спорів щодо соціального забезпечення переведено з адміністративного судочинства до цивільного. Це викликало значне невдоволення позивачів, справи яких почали футболити. Верховний Суд звернувся до Конституційного Суду щодо неконституційності цього закону як такого, що обмежує право на судовий захист.

Не чекаючи рішення Конституційного Суду, Законом „Про судоустрій і статус суддів” соціальні спори назад передано до адміністративної юрисдикції. Цікаво, що пропозицію про це внесли автори попередньої ідеї. Підтримуючи правильність такого рішення, мусимо визнати, що така непослідовність та перекидання справ викличе справедливе обурення діяльністю законодавця. А можливо, такі „каруселі” робляться свідомо, щоб відбити у громадян бажання судитися з державою.

Скорочення строків

Автори Закону анонсували скорочення процесуальних строків як один із способів подолання судової тяганини. Зокрема, строки розгляду справ у кожній інстанції не повинні перевищувати місяця-двох, а в деяких категоріях справ – 20, 15 чи навіть 5 днів. При значному навантаженні необхідність дотримання цих строків призведе до порушення процесуальних прав сторін та поверхового вирішення справ. І не допоможуть тут ні скорочене провадження в адміністративному судочинстві, ні заборона апеляційним судам повертати справи на новий розгляд, ні інші механізми, спрямовані на розвантаження судів, що закладені у Законі. Отримаємо швидке, але неякісне правосуддя. Або ж сотні тисяч скарг до Вищої ради юстиції щодо порушення строків розгляду справ, яка зможе з їх допомогою маніпулювати суддями.

Також Закон суттєво скорочує строки на подання апеляційної та касаційної скарг на рішення суду (відповідно 10 днів і 20 днів, а для оскарження процесуальних ухвал – ще менше). В умовах, коли відсутня система доступної та ефективної систем правової допомоги, така новела завдасть сильного удару людям з невисоким рівнем достатку, оскільки протягом цього строку вони не встигнуть навіть визначитися, до якого юриста звернутися, а не те, що скаргу правильно подати. Мало того, у низці категорій справ особу взагалі позбавили права на оскарження судового рішення.

Висновки

Практика застосування нового Закону „Про судоустрій і статус суддів” у разі його підписання Президентом дозволить виявити значно більшу кількість прихованих каменів нової судової реформи. Випливе й чимало неузгодженостей та суперечностей, які неможливо було не допустити за такого швидкого опрацювання та прийняття Закону. Можна очікувати внесення низки конституційних подань до Конституційного Суду, критичного висновку Венеціанської комісії „постфактум”, інших спроб виправити свідомі і несвідомі помилки.

Найнебезпечніше те, що принцип „швидко, але неякісно”, продемонстрований при розробленні та ухваленні цього доленосного і довгоочікуваного Закону, буде перенесено на діяльність судової влади, залежність якої від політиків поглибиться, але стане більш латентною. Чи зможе суд бути справедливим за таких умов?

Український міліціонер уже давно не сприймається в суспільстві, як добрий «дядя Стьопа» з радянського віршика, хоча він обтяжений багатьма радянськими рисами, вважають правозахисники. У чому причина недовіри до міліції і як її подолати? Про це Радіо Свобода запитувало відвідувачів нашого сайту та експертів.

На вулицях Праги та інших чеських міст поліція практично непомітна. Проте, коли йдеться про допомогу, то чехи можуть на неї розраховувати.Рівень довіри до поліцейського є одним із найвищих серед представників різних професій. Європейці традиційно довіряють своїй поліції. Загалом по Європі ця професія посідає шосте місце. Найвищий рівень довіри до своєї поліції демонструють німці. За опитуванням компанії GfK, 86% німців довіряють поліцейським. Вищий рівень довіри тільки у пожежників та лікарів.

В Україні ж поліцейському гаслу «допомагати і захищати» вірить лише 10%. Згідно з опитуваннями Центру Разумкова, тих, хто не підтримує дії міліції, 44%. Гірша картина вимальовується серед відвідувачів сайту Радіо Свобода, які відповідали на запитання нашої анкети. В абсолютній більшості респонденти на сайті зазначили, що або намагаються уникати зустрічі з міліцією, або її відверто бояться. Таких виявилося відповідно понад 77 і майже 20 відсотків. І лише три відсотки респондентів, які взяли участь в опитуванні, сказали, що довіряють українській міліції.

Один із учасників форуму, що назвався Русланом із Лісабону, вважає, що міліція є чи  не найбільшим злом в Україні. Його думку розвинув один із перехожих на київських вулицях: «Вони виконують замовлення влади та й усе. Небажаних б’ють, хапають, калічать, що хочуть, те й роблять. Це зрощення влади з міліцією і всіх каральних органів».

У кращому випадку про міліцію перехожі кияни кажуть, що міліціонерів помітно, але, що вони точно роблять, невідомо. «Вони працюють, виконують свої обов’язки, а що роблять – це вже інше, мабуть, питання», – зауважила перехожа киянка.

Чому довіра до української міліції така низька?

Для недовіри, на думку виконавчого директора Української Гельсінської спілки Володимира Яворського, є дві причини. «Міліція не виконує належним чином дві свої функції: по-перше, вона не захищає людину. Бо коли людина постраждає якось, то міліція замість допомогти людині, намагається зробити так, щоб людина відчепилась», – зауважує він.

З іншого боку, веде далі правозахисник, міліція сама своїми діями часто порушує права людини. «Зараз значно збільшилася кількість насильств з боку міліції. Це незаконні затримання, перевірки документів без будь-яких підстав, застосування насильства при мирних зібраннях, несанкціоновані обшуки. Ïх настільки багато, що люди не сподіваються, що цей орган буде захищати їхні права», – наголошує Володимир Яворський.

Керівництво Міністерства внутрішніх справ, яке перебуває останнім часом під шквалом критики у пресі, пояснює проблеми поганою підготовкою кадрів. Про це під час прес-конференції у Києві говорив заступник міністра Василь Фаринник. «Рівень підготовки настільки низький, що ми жахаємось. Приходить до нас щось таке сире, аморфне, а крім того, ще бачить корупційні дії під час навчання, коли збиралися і платили гроші за заліки. Тоді він приходить на посаду. На якій що робить? Перше – знає, що треба тисячу доларів відновити, а потім другу і так далі», – зазначив заступник керівника МВС.

«Вживати заходів» буде замало, потрібні докорінні зміни

Керівництво міліції нині обіцяє, що ситуація покращиться, і для цього буде «вживати заходів». Про це в інтерв’ю Радіо Свобода сказав генерал-майор міліції, заступник голови відділу, що займається питаннями реєстрації, Віктор Давиденко. «Зараз новим керівництвом вживається всіх заходів, щоб рівень довіри був набагато більший. Сьогодні і з засобами масової інформації в нас контакти більші, ніж будь-коли раніше, і ставиться задача таким чином, щоб дуже ввічливо і уважно ставилися до громадян, які звертаються до органів внутрішніх справ. Так що рівень довіри в недалекому майбутньому буде більший, ніж на сьогоднішній день», – запевняє генерал-майор міліції.

Однак правозахисник Володимир Яворський вважає, що одними «заходами щодо підвищення ввічливості», міліція не відбудеться. «Потрібні зміни в самій міліції, – наголошує він, – тому що міліція повинна працювати на захист прав людини. Ïй потрібно посилювати внутрішній контроль».

Крім того, на думку пана Яворського, міліції потрібні докорінні зміни в системі оцінки своєї роботи. «Робота міліції не повинна оцінюватися за формальними показниками розкриття злочинів, а, власне, за ступенем довіри громадян. Якщо змінити систему оцінки міліції, то зміниться і характер роботи міліціонера. Він працюватиме на інші показники. Бо поки українська міліція залишилася такою, якою вона була в Радянському Союзі. Це є репресивний орган. Поки не зміниться підхід до організації роботи міліції, важко очікувати позитивних змін», – підсумовує правозахисник.

Одним із найважливіших моментів, на який звернули увагу  українські журналісти під час вчорашньої зустрічі з «Репортерами без кордонів» є те, що система встановлення цензури відбувається в законодавчому полі. А також прийняття закону про нерозповсюдження особистих даних, провал законопроекту про зменшення строку відповіді на інформаційні запити та  розробка фіктивного законопроекту про «громадське мовлення». Окрім того, тривогу українських журналістів викликає і новий законопроект прем’єр-міністра про реєстрацію усіх Інтернет-ЗМІ як інформаційних агенцій.

 Попри те, що зустріч владної верхівки з «Репортерами без кордонів» не відбулася, українські журналісти змогли приділити час колегам. Під час більш ніж годинної зустрічі запрошені журналісти розповідали представникам міжнародної організації про стан справ зі свободою слова в Україні.

Генеральний секретар «Репортерів без кордонів» Жан-Франсуа Жуяр та керівник європейського бюро Ельза Відаль, вислухали оцінки журналістів та використають їх у підготовці свого звіту, який буде оприлюднено у середу, під час прес-конференції у інформаційній агенції «УНІАН».

Всі свідчення українських журналістів, що прийшли на зустріч з представниками міжнародної організації свідчать про одне – в Україні швидкими темпами встановлюють жорсткий контроль над усіма типами медіа.

Про це свідчить робота нової влади як в законодавчому полі, так і у звичайному щоденному спілкуванні з представниками преси та телебачення.

«Важливо розуміти, що за часів попередньої влади був час плюралізму. Після приходу до влади команди Януковича ситуація змінилася і ми стикнулися з спробами влади встановити систематичний інформаційний контроль. Президент уповноважив одну людину займатись усією політикою в медіа-середовищі. Це – Валерій Хорошковський. Окрім того, що він є головою СБУ, йому належать 9 телеканалів, один з яких найпопулярніший в Україні, телеканал «Інтер». Ми маємо свідчення журналістів, які заявляють про узгодження новин, коли одні і ті самі новини, одні і ті самі синхрони йдуть на телеканалах», – сказала під час свого звернення до «Репортерів без кордонів» керівник Інституту масової інформації, кореспондент «Голосу Америки» Вікторія Сюмар.

Окрім того, за її словами, Валерій Хорошковський має вплив на державний комітет телебачення і радіомовлення, орган, який видає та відбирає ліцензії. Більшість з теперішніх членів комітету – минулі його співробітники.

Одним із найважливіших моментів, на який звернули увагу іноземних колег українські журналісти є те, що система встановлення цензури відбувається і в законодавчому полі. Прийнято закон про нерозповсюдження особистих даних, провалено законопроект про зменшення строку відповіді на інформаційні запити, розроблено фіктивний законопроект про «громадське мовлення». Окрім того, тривогу українських журналістів викликає і новий законопроект прем’єр-міністра про реєстрацію усіх інтернет-ЗМІ як інформаційних агенцій.

Вікторія Сюмар назвала проблему з новими законами і законопроектами дуже недооціненою журналістами, адже дата вступу в дію закону про нерозповсюдження особистої інформації вже не за горами, і колег просто почнуть притягати до відповідальності за їх професійний обов’язок розповсюджувати інформацію.

На думку журналістів інтернет-видання «Українська правда» Сергія Лещенка та Мустафи Найема, Адміністрація Президента України дуже прискіпливо ставиться до вибору журналістів, які працюють в пулі глави держави під час міжнародних зустрічей. До пулу не потрапляють журналісти, що критично оцінюють дії нової влади, натомість лояльні їх колеги отримують можливість висвітлювати такі події. Сергій Лещенко нагадав, що всі візити Президента і пулу журналістів відбуваються за гроші платників податків, тож розподілення для журналістів має бути прозорим.

Окрім того, в день журналіста Президент нагородив деяких «лояльних» журналістів державними нагородами.

Представник руху «Стоп цензурі!» Владислав Синяговський наголосив на спробах СБУ відібрати можливість виходу в ефір каналів TVI та 5 канал.

Згадали колеги і про два інциденти спроб застосування фізичної сили на журналістів. Перший – випадок із охороною Президента України та кореспондентом СТБ Сергієм Андрушко (http://www.pravda.com.ua/photo-video/2010/06/15/5142795/ ), і другий – перешкоджання професійній діяльності журналісту Нового каналу Сергію Кутракову в Українському домі під час заворушень на відкритті фотовиставки «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН – УПА» (http://www.telekritika.ua/news/2010-04-09/52211 ).

За словами Сергія Лещенка, представники нової влади значно частіше, ніж, до прикладу, попередньої, відмовляють у доступі до інформації. Інформаційні запити щодо затримання керівника фонду Конрада Аденауера в Україні Ніко Ланге досі залишаються без відповіді.

За даними Світлани Остапи з «Телекритики», є інформація, що на обласних державних телеканалах існує директива звітувати перед владою про всі сюжети які неї стосуються а також не показувати критичних матеріалів.

За свідченнями українських журналістів, на деяких телеканалах навіть представники топ-менеджменту беруть участь у монтажі та редагуванні особливо важливих сюжетів, що стосуються Президента та представників нової влади.

Також українські журналісти заявляють про зменшення прямих ефірів суспільно-політичних ток-шоу, яких за словами Мустафи Найема залишилось лише три. Окрім того, журналіст наголошує про те, що інформація про резонансні розслідування і важливі новини з Інтернету припинила потрапляти до телеефіру, що свідчить про спроби маніпуляції інформаційним потоком.

 «Якщо раніше важливі теми з Інтернету підхоплювало телебачення, то зараз же Інтернет окремо, телебачення окремо», – наголосив Найем.
Жан-Франсуа Жуяр та Ельза Відаль матимуть ще два робочих дні в Україні, в останній з яких оприлюднять свої попередні висновки про стан свободи слова в Україні. Зі свого боку, вони обіцяють виступити з заявою не лише всередині країни, а і за її межами.

Картинка з сайту: ttp://www.mikelawton.com

Останній політичний сезон приніс Україні чимало новацій, водночас, цей сезон чітко довів наскільки слабкими виявилися здобутки останніх п’яти років у сфері демократії, прав та свобод.

Відкат відбувається там, де зміни ще недавно здавалися незворотними – свобода зібрань, свобода слова та преси. І хоча влада публічно продовжує повторювати про свою відданість ідеям демократії, реальність вперто каже про те, що в Україну повертається практика цензури.

Система цензури

Коли провладні політики постійно дають зрозуміти, що цензура в Україні це витвір фантазії занадто відірваних від реальності журналістів, вперто складається враження, що ці люди просто не розуміють, що таке цензура.

У світі під цензурою розуміється контроль влади за змістом та розповсюдженням інформації.

Йдеться про дії держави, які спрямовані на обмеження тієї інформації, яку дана держава вважає шкідливою та не потрібною. Українське визначення дещо вужче, воно передбачає пряме втручання влади з метою обмежити або заборонити поширення інформації.

Цензуру розділяють на декілька видів: попередню та наслідкову.

Попередня цензура – це створення умов, за яких в державі суттєво ускладнюється свобода преси та ведення бізнесу в інформаційній сфері. Йдеться в першу чергу про ліцензування, реєстрацію, та іншу дозвільну систему, за допомогою якої держава може регулювати допуск тих чи інших гравців на інформаційний ринок.

В цьому контексті дуже показовою є історія з “5-м каналом” та ТВі. Фактично, за допомогою державного регулятора, суд позбавив можливості розширення мовлення для двох телеканалів, які не належать лояльним до влади власникам та провадять незалежну інформаційну політику.

Більше того, судове подання щодо цього зробила компанія, прямо пов’язана з високопоставленим функціонером діючої влади – головою СБУ Валерієм Хорошковським, який одночасно є власником 9 телевізійних каналів в країні.

Ця історія засвідчила як наявність серйозних проблем з конфліктом інтересів в системі нової влади, так і бажання цієї влади впливати на інформаційний простір.

Важливим інструментом такого впливу є Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення, яка є головним регулятором ринку електронних ЗМІ. Цей орган формується президентом та парламентом навпіл, і в той час коли президент і коаліція представляють єдину владну команду, плюралізм у представництві членів Нацради зникає як такий.

Нещодавні призначення парламентської четвірки дали підстави говорити опозиції, що нині цей орган потрапив під повний вплив влади та особисто пана Хорошковського, оскільки там є декілька людей, прямо пов’язані з ним.

І той факт, що саме Хорошковському президент доручив розібратися із фактами цензури, його впливи на Нацраду, дії близьких до нього копаній щодо перегляду ліцензій, факт призначення топ менеджера “Інтера” Єгора Бенкендорфа на посаду президента Першого Національного засвідчує наявність єдиного центру впливу на інформаційний простір в системі нинішньої влади.

Наслідкова цензура – та форма тиску, яка виникає як наслідок появи того чи іншого матеріалу. З цим вже стикнулися журналісти центральних телеканалів “1+1” та СТБ, що публічно заявили про цензуру.

Внутрішньоредакційна “кухня” – справа непроста, але сьогодні є чимало свідчень журналістів про заборону з боку топ-менеджерів певних тем або ж редагування ними окремих сюжетів, які стосуються перших осіб держави. Подібного на телеканалах останні роки не було.

Все це природно відображається на інформаційному просторі держави, в якому стало значно менше критики влади, менше присутності опозиції та більше компліментарності.

Моніторинги та факти

“Телекритика”, яка проводить моніторинг новин телевізійних каналів, резюмує власне дослідження так: “Канали проводять дві паралельні кампанії: “хороша влада” і “погана опозиція”. Найбільше зусиль цензори докладають до пропаганди “успіхів” і “правильного курсу” “хорошої влади”.

Для цього активно висвітлюються внутрішньо- і зовнішньополітичні дії влади, озвучуються її позиції. Про справи опозиції, а тим більше про думки опозиції з ключових подій місяця канали не повідомляють. Про неї згадують лише в тих випадках, які ілюструють тезу про “подрібненість опозиції”. Вміло добираються або суто емоційні думки представників опозиції, або такі, що стосуються неважливих аспектів будь-якої теми.

Іншими словами, за допомогою цього простого прийому у глядачів має формуватися зневажливе ставлення до опозиції як до людей, що “самі не знають, чого хочуть”, “не вміють між собою домовитися” тощо…”

Статистично виявлені порушення стандартів професійної журналістики виглядають наступним чином:

Фактично ці цифри свідчать про наступні тенденції: замовчування інформації, яке є ознакою цензури у визначенні ст. 45-1 закону “Про інформацію” – перешкоджання поширенню інформації, відбувається маніпулювання інформацією через недотримання балансу думок та невідокремлення фактів від коментарів і оцінок.

Найчастіше тиск щодо інформаційної політики здійснюють топ менеджери телеканалів. Для прикладу: протягом тижня з 11 травня генеральний директор “ТРК 1+1” Олександр Ткаченко сам безпосередньо керував ньюз-румом. Ткаченко це аргументував тим, що у нього самого є багато запитань до деяких журналістів стосовно журналістських стандартів.

В таких діях Ткаченка вбачаються ознаки перешкоджання законній професійній діяльності журналістів – частина 1 статті 171 Кримінального кодексу України, оскільки він не уповноважений керувати творчим процесом.

Потім заступник голови правління ММЦ “СТБ” з інформаційного мовлення Олексій Мустафін визнав, що канал надалі не буде висвітлювати теми про майно та витрати політиків, оскільки “ці теми складно висвітлювати так, щоб не виникло підозри у подвійних стандартах.”

При цьому редакційний статут ММЦ “СТБ” прямо передбачає: “3.4. Телеканал СТБ своєю діяльністю сприяє інформаційному плюралізму, висвітлюючи усі суспільно-важливі події“.

Одночасно з цим є чимало цілком конкретних фактів цензури, які наразі залишаються без належного реагування з боку правоохоронних органів. Особливо в регіонах України.

Зокрема, наприкінці квітня новопризначений глава Севастопольської міськдержадміністрації Валерій Саратов направив міністрові оборони України адміралові Михайлові Єжелю листа з різкою критикою редакційної політики “Бризу” і з вимогою звільнити його керівника Мамчака.

Причина, як вважає координатор “Українського Севастополя” Микола Владзимирський, в тому, що в ефірі цієї ТРК звучали різні думки, в тому числі і критичні, зокрема щодо “харківських угод”, а також стосовно дій російських військових у Севастополі, які часто порушували попередні угоди і чинне законодавство України.

У Кривому Розі начальник відділу з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю виконкому Криворізької міськради Андрій Полтавець написав листа до головного редактора “Вестника Кривбасса” Володимира Гончара у відповідь на критичну до місцевої влади статтю.

“Я прошу унеможливити у подальшому появу подібної неперевіреної інформації на шпальтах вашої газети. Друковане видання повинно поширювати серед населення Кривого Рогу достовірну інформацію, прищеплювати повагу до рідного міста, популяризувати утвердження принципів загальнолюдської моралі …” – це стало реакцією на опитування мешканців, які з недовірою поставилися до ініціатив нового губернатора Дніпропетровщини.

Цікаво, що деякі достатньо природні ситуації викликають дії чиновників, які цілком підпадають навіть під українське визначення поняття цензури. Зокрема, відеозапис падіння вінка на президента України Віктора Януковича біля могили Невідомого солдата 17 травня не показали на таких каналах, як ICTV, “Інтер” та Перший національний.

Після того, як вінок під поривом вітру вдарив Януковича, до журналістів підійшов начальник головного управління з питань комунікацій адміністрації президента Олексій Кошелєв. Він, перебуваючи при виконанні своїх службових обов’язків, тобто маючи повноваження посадової особи органу державної влади, звернувся до журналістів не ставити це відео в ефір.

Цей факт вказує на ознаки цензури (ст. 45-1 закону “Про інформацію”), оскільки чітко видно спроби обмежити поширення певної інформації, та може кваліфікуватися як перешкоджання діяльності журналістів (ч. 1 ст. 171 КК України).

В даному випадку доцільно провести прокурорську перевірку викладених фактів.

Теж саме стосується і відмови в акредитації до Кабміну фотожурналіста “Газети по Українські” Андрія Шматова, який сфотографував міністра освіти Дмитра Табачника, коли йому подає руку помічник, аби допомогти вийти з машини.

Законодавчі зміни

За декілька останніх місяців в парламенті були зареєстровані або схвалені декілька законодавчих ініціатив, що можуть серйозно відобразитися на інформаційному просторі держави.

Зокрема, було зареєстровано чергову ініціативу Василя Кисельова щодо повернення кримінальної відповідальності за наклеп, що могло стати серйозним кроком назад у розвитку вільних ЗМІ в Україні.

Зареєстровано проект закону, який передбачає обов’язкову реєстрацію інформаційних агентств. Нині викликає занепокоєння, чи не потраплять до числа “агентств”, що підлягатимуть державній реєстрації, інтернет видання. Фактично це означатиме спробу регулювати інтернет простір, який сьогодні ще залишається вільним.

Ухвалено закон “Про захист персональних даних”, який передбачає кримінальну відповідальність за розголошення інформації про життя політиків та чиновників, якщо вони не належать до першої категорії державних службовців. Тобто якщо журналіст напише про годинники та прибутки дітей якихось відомих політиків, то ризикує потрапити до в’язниці.

Натомість депутати не проголосували прогресивний закон “Про доступ до публічної інформації”, який передбачав можливість більш прозорої роботи органів державної влади. А також відхили законопроект Арсенія Яценюка, який вміщував поправки до існуючого законодавства, що їх вимагала журналістська спільнота, зокрема і розширення визначення поняття “цензура”.

Суспільне мовлення

В той же час влада почала активно експлуатувати тему впровадження в Україні суспільного мовлення. Громадська рада при президентові України вже розглянула концепцію, розроблену в надрах адміністрації президента.

При цьому Громадська рада зігнорувала пропозицію представників Руху “Стоп цензура” взяти до уваги законопроект “Про суспільне мовлення”, напрацьований громадськими організаціями.

Зрештою, концепція влади не передбачає зміни фінансування суспільного мовлення, воно залишається стовідсотково бюджетним. Щодо наглядової ради, то її пропонується формувати з рахунку представників президента, кожної фракції Верховної Ради, Кабінету Міністрів та загальнонаціональних громадських організацій: освітніх, наукових, релігійних, спортивних, мас-медійних, правозахисних, творчих, підприємницьких, молодіжних, жіночих, осіб з особливими потребами та ін.

У випадку, якщо за певний час  неурядові об’єднання не зможуть знайти консенсус щодо єдиної кандидатури до складу наглядової ради, право остаточного вибору кандидата делегується профільному парламентському комітетові.

Відтак, основні принципи суспільного мовлення – незалежність від влади, незалежність від фінансування та плюралізм у керівному органі – абсолютно не відображені в даній концепції.

Подібна ситуація дає підстави говорити про намір лише змінити вивіску “державний телеканал” на “суспільний мовник”, а не провести реальну реформу.

Удавана “відкритість та прозорість”

Всі ці “ініціативи та реформи” зазнають критики громадськості та журналістів. Однак, головна тактика влади нині – це ігнорування зауважень та пропозицій.

Верховна Рада зігнорувала представників громадських організацій, яких підтримала журналістська спільнота як кандидатів до Нацради з питань телебачення та радіомовлення, призначивши натомість людей без належно освіти та кваліфікації.

Адміністрація президента зігнорувала проект закону “Про суспільне мовлення”.

Управління державної охорони так і не назвало імені охоронця, що побив журналіста Сергія Андрушка. Службове розслідування не виявило порушень з боку бійців “Беркуту”, які застосували силу до журналіста Нового каналу Сергія Кутракова.

Журналісти скаржаться на те, що змістовних відповідей на інформаційні запити стає все менше, як і відкритих публічних спілкувань з пресою перших осіб держави.

Все це доводить курс на закритість влади та ухвалення рішень без реальних громадських обговорень і пропозицій.

Тиск з боку силових структур та відсутність покарання людей у погонах доводить курс на державу, яка спирається на силу, а не на демократичні цінності.

***

Свобода слова та преси – це лише один сегмент суспільних процесів, які нині відбуваються в Україні. Однак цей сегмент чітко демонструє напрямок, у якому рухається Україна за президентства Януковича. І цей напрямок, знову таки попри декларації, не має нічого спільного із західним курсом.

Цензура – це спосіб управління інформаційним простором. І ця система вже практично створена в країні. Чи буде бажання у влади використовувати цю систему – питання риторичне.