Сергій Головатий за останні двадцять років змінив чи не найбільше політичних таборів серед усіх політиків. До того ж, з жодного з них він не йшов сам. В 1990 році його вигнали з КПРС за вступ до Народного руху, в 2005 році виключили з БЮТ через голосування за прем’єр-міністра Юрія Єханурова, а в 2007 попросили з «Нашої України» за критику розпуску Віктором Ющенком Верховної Ради. Схоже, що і зараз Головатий не піде, його самого можуть вигнати з фракції Партії регіонів за нищівну критику серйозних законодавчих ініціатив нової влади. Але цим Сергій Петрович не дуже переймається, повторюючи – «Я безпартійний з 1990 року».

До останнього часу він не відхилявся від «партійної лінії» фракції. Зараз Головатий критикує рішення КС щодо «коаліції тушок», проте ще півтора місяці тому волів з цього приводу не висловлюватись. Сам політик визнає, що на його поведінку найбільше вплинула ратифікація в парламенті харківської угоди, коли за його відсутності картка проголосувала «за».

З того часу він забрав і картку для голосування, і її дублікат. Ратифікація харківської угоди дуже боляче вдарила по Сергію Петровичу. Адже юрист, який був одним із співавторів Конституції, є «своїм» у Венеціанській комісії та Раді Європи, з 2008 року – віце-президент ПАРЄ, головний кандидат на посаду судді Європейського суду з прав людини від України – несподівано для всіх «пролетів» над такою почесною для будь-якого юриста посадою. Головатий на відріз відмовляється говорити про це в інтерв’ю, проте «доброзичливці» розповідають, що саме голосування його картки за харківські угоди в день виборів судді Європейського суду змусило більшість членів ПАРЄ включити йому «червоне світло». З іншого боку, розповідають, що й самі регіонали вели партизанську війну проти нього на догоду своїм російським колегам, яким Головатий за роки роботи в ПАРЄ встиг добряче насолити.

Щоб там не відбулося насправді, зараз депутат тримає картки для голосування тільки в себе в кишені. Відкрито критикує законодавчі ініціативи Президента й не сумнівається, що антиконституційний закон про референдум ухвалять, проте навідріз відмовляється на диктофон говорити про політику. Хоча в інтерв’ю «Главкому» депутат від Партії регіонів розповів більш ніж достатньо політично резонансних речей.

КС має визнати закон про референдум неконституційним

Сергію Петровичу, яка ваша оцінка законопроекту про всеукраїнський референдум, що був на минулому тижні ухвалений в парламенті у першому читанні? Там передбачене прийняття нової Конституції і законів на референдумі, проти чого ви завжди виступали…

Направду, в цьому законі що не речення, то суперечності. Стаття 73 Конституції України передбачає, що виключно референдумом вирішується питання зміни території. Тобто, тільки питання, пов’язане із захистом територіальної цілісності України, виноситься на вирішення самим народом, а його рішення має нормативний характер. Інших питань, які вирішуються на референдумі, Конституція не передбачає в принципі. Наголошую на слові «вирішується».

Далі читаємо статтю 75 Конституції України. «Єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада». Отже, ніхто більше в державі не має права приймати закони! Навіть народ! Це чітко і ясно вказано в установчому акті Українського народу – Основному Законі України. Це імперативна норма! Якщо в Конституції іншого немає, то тим паче його не може бути у простому законі.

Чому ж тоді фракція Партії регіонів голосувала за цей закон?

Чекайте, ми говоримо про закон, а не політику … Так от, на референдумі можна вирішити тільки питання типу – «Чи ви згідні передати частину Одеської області Молдові?» Чи, приміром, «Крим – Росії?» А закони приймаються парламентом, бо народ не є законодавцем.

Стаття 74 Конституції говорить, що «не допускається референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії». За логікою, якщо не допускається референдум з цих питань, то з інших допускається. Але ж мова іде про законопроекти, які потім ще має ухвалити парламент, згідно 75 статті Конституції! Отже, щодо всіх інших законопроектів може бути тільки консультативний референдум – опитування народу. І проводиться воно, щоб дізнатися, чи народ згоден з тим, щоб Верховна Рада ухвалила відповідний закон.

І ще одне – розділ ХІІІ Конституції – зміни до Основного Закону. І тут ніде не сказано, що народ ухвалює закон. Його приймає парламент, здійснюючи установчу владу, 300-ми голосами. Але тут вказано, що народ затверджує, тобто ратифікує зміни до розділів І, ІІІ і ХІІІ Конституції, які законом ухвалив парламент. Більше нічого про референдуми Конституція не говорить, а значить нічого іншого і бути не може.

Для вас очевидно, що Конституційний Суд має визнати закон про всеукраїнський референдум, який проголосований тиждень тому, неконституційним?

Для мене це очевидно. КС має визнати закон неконституційним у частині, що регламентує запропонований предмет референдумів, який є поза межами діючої Конституції. Але для Конституційного Суду цього складу, це, на жаль, буде не очевидним.

Що вам дає підстави так казати?

Я переконаний у цьому. Хоча хотів би помилятися. Знаю, що Кучма у 2000 році мав план прийняти нову Конституцію референдумом. Одним з питань тоді було – «Чи хоче народ прийняти нову Конституцію на референдумі?» Я тоді з іншими колегами оскаржували цей указ Президента в КС. Але тоді Кучма на початку хотів тільки дізнатися думку народу, не виносячи ще нову Конституцію на референдум. Проте КС сказав – «Ні!». Не може Конституція прийматися референдумом, бо в ній чітко визначено, як її можна змінювати. Є процедура внесення змін, але немає конституційної процедури прийняття нової Конституції шляхом референдуму. Цього немає ні в розділі про Верховну Раду, ні в розділі про референдуми. В Україні зумисне уклали такий жорсткий механізм захисту власної Конституції. Не можна звичайним законом наділити будь-кого, в тому числі народ, повноваженням приймати новий Основний Закон! Тому це явно антиконституційний закон про референдум.

Конституційний Суд вбив принцип верховенства права в Україні

Венеціанська комісія неодноразово висловлювалась проти ухвалення Конституції на референдумі в обхід парламенту. На вашу думку, як вони сприймуть даний закон про референдум?

Вони підтвердять всі свої попередні висновки. Основний Закон не можна змінювати без участі парламенту. Спочатку зміни ухвалює Верховна Рада, вже потім народ затверджує їх на референдумі, якщо йдеться про зміни до розділів І, ІІІ та ХІІІ. Понад те, Венеціанська комісія схвалила спеціальну доповідь щодо референдумів. За європейськими стандартами на загальнонаціональний референдум не може виноситись одразу декілька питань. Він має проводитись лише з одного питання і чіткою відповіддю – «так» чи «ні».

Два місяці тому юристам теж здавалося, що Конституційний Суд ще в 2008 році чітко визначив, що коаліція складається тільки з фракцій. Але 8 квітня КС постановив інакше – в коаліцію можуть входити всі, хто хоче. Чи буде так само і з законом про референдум? Раптом їм і тут здасться, що якісь там обставини змінилися…

Конституційний Суд у нинішньому складі довів, що він не є захисником української Конституції.

Яким рішенням він це зробив, стосовно коаліції?

Не тільки – цілою низкою рішень. Той склад суду, який є сьогодні, якісно відрізняється від того, який аналізував указ Президента від 2000 року про призначення референдуму. Тоді у складі КС були члени, які за своїм фаховим підґрунтям були фахівцями конституційного права. Це були професори – Микола Козюбра, Петро Мартиненко, Михайло Костицький та інші. Сьогодні з 18 суддів КС лише двох можна вважати фахівцями конституційного права. І то – вони кандидати наук, а не доктори. Решта – судді, які не є фахівцями. Це перший чинник якості рішень. І другий – сьогоднішні судді КС довели, що вони готові відступити від складеної ними присяги .

Щоб угодити правлячій політичній силі?

Не знаю з яких мотивів, але вони довели, що можуть відступити від присяги судді КС.

Микола Козюбра в інтерв’ю «Главкому» прямо називав рішення КС щодо коаліції неконституційним і таким, що суперечить рішенню КС від 2008 року. Ви з цим твердженням погоджуєтесь?

Так. Є два рішення, які суперечать одне одному. Такого не може бути в державі, яка керується верховенством права. Верховенство права – це своєрідний «Отче наш» для КС. Він не може від цього відступити. Як віруючій людині невільно відступати від Заповідей Христових, так і судді КС невільно відступати від принципу верховенства права. Якщо суд приймає два протилежні рішення, то вбиває принцип верховенства права. Наш КС це зробив, відступивши від вимог статті 8 Конституції.

Я забрав свої картки, й вони більше не голосують

Ви ж особисто голосували за зміни до закону про регламент, які дозволили формувати коаліцію не фракціями, а депутатами? Саме їх благословив потім КС…

Тоді, не виключено, як завжди, «проголосувала» картка, а не я. Адже у відсутність депутата «голосує» картка. Але з того часу, як моєю карткою скористувалися при голосуванні за ратифікацію харківських угод стосовно Чорноморського флоту, я забрав її. Я був у той день в офіційному відрядженні. Литвин з цього приводу видав, як годиться, відповідне розпорядження, і я був переконаний, що коли депутат у відрядженні, то сам глава ВР оголошує, що голос цього депутата не враховуються. На жаль, цього не сталося, і за мене проголосували. З того часу я забрав свої картки, й вони більше не голосують. Можу вам показати їх обидві, навіть дублікат забрав (показує картку та її дублікат – Ред.).

Тому за вас і не змогли проголосувати при ухваленні закону про референдум? Ви єдині, хто не підтримав цей документ…

Так.

Як у фракції поставилися до того, що ви забрали картку?

Я не дбаю про те, що думають з цього приводу ті, хто сприймає депутата за шнурок від свого черевика…

Ви б особисто голосували за ратифікацію харківських угод?

У жодному разі ні! Я один з тих, хто свого часу укладав Конституцію України, і коли вона писалася в 1996 році, закладав норму про заборону перебування іноземних військових баз на території України. Ось в мене тут надруковані всі стенограми всіх обговорень Конституцій України (показує на величезну шафу з видрукуваними книжками зі стенограмами – Ред). Можу сказати, що коли закладалася стаття в розділ І «Загальні засади», то я був причетний до вкладання імперативу – «На території України не допускається розташування іноземних військових баз». Щоб забезпечити Україні повний державний суверенітет, у нас не повинно бути військових баз. Те, що з’явилося в Перехідних положеннях щодо тимчасового перебування російської бази, виринуло лише в «конституційну ніч». Цього не було в жодному проекті. Всі розуміли, що в одну ніч флот не виведеш, а тому й погодились на цей останній пункт. Малось на увазі, що це тимчасове перебування, але одноразове!!!

Але ж саме це дало можливість підписати харківські угоди…

Конституційний суд мав витлумачити, що є імперативна норма першого розділу Конституції. Там закладений конституційний лад держави, що виключає можливість перебування іноземних баз і продовження терміну перебування існуючих. Цей імператив не можна змінити.

Конституційний Суд відмовився розглядати це питання…

Саме так. І цим також він довів, що не є захисником української Конституції. Я не кажу про національні інтереси чи політику. КС просто довів, що він не захищає Конституцію і конституційний лад, визначений двадцятьма статтями першого розділу. Змінювати цей розділ можна тільки за згодою народу. І тому зміни першого розділу Конституції треба виносити на затвердження народу.

В законопроекті про всеукраїнський референдум є цікаве положення – про можливість скасування конституційної реформи 2004 року на референдумі. Ви стверджуєте, що жоден закон на референдумі не може затверджуватись. У якийсь спосіб можна відмінити політреформу?

Тільки через Конституційний Суд в рамках повноважень цього органу і згідно зі статтею 152. Такий шлях найпростіший, адже при прийнятті реформи була порушена процедура. Чому Президент Ющенко ним не пішов – я не знаю. Чому новий Президент цього не робить – не знаю.

Але ж країна вже чотири роки живе за новими правилами, як їх можна відмінити?

Нічого страшного. Правила зникнуть, а країна ні.

Чи ви свою позицію стосовно закону про референдум, Чорноморського флоту та інших спірних питань доносили до керівництва фракції? Намагалися якось вплинути на голосування?

Навіщо?

До вас вже не дослухаються?

Як фахівця з конституційного права мене нікуди не запрошували. Я б ніколи не погодився з такими речами.

Чи маєте ви в такому разі моральне право бути у фракції Партії регіонів та коаліції?

Я завжди був і лишаюся тим, як обирався – народним депутатом України, від першого скликання до останнього. Наголошую на слові «народний». А член тієї чи іншої фракції – це похідне… Мого голосу за закон про референдум немає, і в другому читанні не буде.

Можливо, якесь звернення напишете до керівництва держави з цього приводу?

У цьому немає сенсу. Я в цьому переконаний. А людина свої переконання не зобов’язана пояснювати.

Вища рада юстиції є своєрідним «гестапо»

Добре, тоді до вас ще питання стосовно судової реформи. Як ви оцінюєте той документ, який був проголосований на минулому тижні? За нього ви теж не голосували…

Моя оцінка цього документу вкрай негативна. Я не сприймаю запропоновану судову реформу. Законопроект про судову реформу відступив від концепції, яка була затверджена президентським указом, і яка свого часу була випрацювана за моєю участю та під моїм керівництвом.

Комісія зі зміцнення демократії і утвердження верховенства права схвалила таку концепцію. Цей документ пройшов експертизу Венеціанської комісії і експертних органів Ради Європи. Метою концепції було приведення української системи судівництва до європейських стандартів.

У нинішньому президентському законопроекті такого приведення немає. Понад те, у довгому переліку положень законопроект відходить від європейських стандартів. Це вказано у висновку Венеціанської комісії, який вона затвердила в березні. Я не можу голосувати за ті речі, які не відповідають європейським стандартам. Де б я не був, я залишаюся прихильником європеїзації України і приведення її матеріального і процесуального права, інститутів влади і юридичної системи у повну відповідність до європейських стандартів.

Які головні положенні судової реформи ви не сприймаєте?

Візьміть висновок Венеціанської комісії і почитайте.

Чого стосується цей висновок? Адже законопроект Президента тільки нещодавно був опублікований?

Старого законопроекту про судоустрій. Його там не дуже сильно змінювали після цього. Тому він стосується і президентського законопроекту.

Але ж Сергій Ківалов приїздив і розказував, як президентську реформу гарно сприйняли у Венеціанській комісії…

Я не був на тому засіданні. Але знаю, що в порядку денному не було питання експертизи цього законопроекту. Законопроект про судову реформу останньої редакції ще не надійшов до Венеціанської комісії. Тому будь-хто може говорити різні речі, але комісія законопроект ще не розглядала. Вона могла тільки заслухати інформацію про хід судової реформи. Попередній текст, який вони розглядали, а я думаю він на 90% той самий, отримав негативний висновок.

Венеціанська комісія чітко сказала, що для реформи судової системи треба змінювати окремі положення української Конституції. Без цього приведення судової системи до європейських стандартів неможливе. Тому, на думку Венеціанської комісії, першочергову увагу треба надати змінам до Конституції, а не поточному законодавству. Але що стосується поточного законодавства, у них також кілька сторінок суттєвих зауважень.

Найрезонанснішим положенням пропонованої судової реформи називають занадто роздуті повноваження Вищої ради юстиції. Ви з цим погоджуєтесь?

Так. На сьогодні Вища рада юстиції є своєрідним «гестапо» в системі нинішньої української судової влади – як за своїм складом, так за і наданими їй звичайним законом, а не Конституцією, повноваженнями.

Хто тоді Валерій Хорошковський – глава СБУ і член ВРЮ – Генріх Мюллер?

Я не буду персонально ні про кого говорити. Я кажу про інституційну сферу – що значить цей склад і повноваження ВРЮ. За своїм складом вона не відповідає європейським стандартам. Орган, який здійснює повноваження у системі кадрових питань щодо суддів та їх кваліфікації, повинен мати у складі не менше половини представників судової влади. До того ж суддів, які не здійснюють повноважень судді. Це можуть бути судді у відставці, професійні судді, але без права здійснювати судочинство. Інакше – це прямий конфлікт інтересів. Але виконавча влада, прокуратура та політики не можуть там становити більшість.

Якщо судову реформу приймуть наступного тижня, то чи варто чекати, що Венеціанська комісія дасть йому негативну оцінку?

Якщо цей закон буде предметом розгляду, то так. До Венеціанської комісії за висновком може звернутися держава в особі її глави, керівника уряду, міністра юстиції, голови парламенту і глави КС. Так само мають право на звернення органи Ради Європи.

Чи буде закон про референдум направлений до Венеціанської комісії?

Не знаю, це треба запитувати у суб’єктів внесення або керівництва парламенту.

Я не винен, що маю фах юриста

Зараз вже сформувалися юридичні центри нової влади – в Адміністрації президента Олена Лукаш, Андрій Портнов і Геннадій Васильєв, в парламенті – Сергій Ківалов, окремо – Олександр Лавринович, міністр юстиції. Де в цій схемі ви, яку роль ви відіграєте?

Я – поза цією схемою. Такі схеми – це тимчасові явища. Практика довела, що вони ще короткочасніші, аніж навіть склади парламенту, уряду чи самі Президенти. Я не граюся в тимчасовість. Я був і лишаюся в іншій схемі.

Які у вас плани на майбутнє, на що орієнтуєтеся?

На професійну роботу.

Вас не бентежить, що після ваших оцінок багатьох юридичних ініціатив Партії регіонів до вас можуть застосувати якісь санкції?

Яких оцінок?

Про несприйняття низки законів від Партії регіонів.

Я не винен, що маю фах юриста. Я розуміюся на конституційному праві, я розуміюся на принципі верховенства права. На цю тему я захистив власноруч написану (на відміну від дуже багатьох політиків !!!) докторську дисертацію минулого року. Оцінка провідних фахівців з України та за кордоном засвідчує, що моя праця є високопрофесійною. І мені цього досить. Як юрист, я зобов’язаний говорити юридичну правду, поступати чесно і сумлінно, а не маніпулювати правом…

Фото з сайту: http://www.maup.com.ua

Проти керівників громадських організацій, які написали листа Президентові США Бараку Обамі щодо незаконного виселення Харківською міськрадою культурно-освітнього центру Харківського міського товариства «Спадщина», Прокуратура Харківської області порушує кримінальну справу.

Підписантам звернення до Президента США буде інкримінована стаття за 1 розділом Кримінального Кодексу України – «Злочини проти основ національної безпеки України». Очевидно, керуючись новою зовнішньополітичною доктриною України, політичною кон’юнктурою й задля упокорення опозиційних громадських активістів Прокуратура Харківської області задумала широкоформатний процес за історичним прикладом «Процесу СВУ-СУМ», який у 1929-1930-х роках легалізував тотальні репресії над українською інтелігенцією. До списку сучасних «ворогів народу» зараховані відомі харківські діячі української культури, науковці, митці, кобзарі, які підписали Звернення до Президента США Барака Обами (текст звернення дивись: http://www.maidan.org.ua/static/narnewslviv/1270478017.html ).

Характерно також, що тиск на лідерів громадських організацій Харкова, які написали листа Бараку Обамі, розпочався одразу після оголошення ними кампанії по усунення з території Харкова меморіальної дошки основоположнику харківського відділу «Чорної Сотні» проф. Андрію Вязігіну, який на початку ХХ ст. уславився активною пропагандою ксенофобії й очолював погроми над представниками єврейської громади й діячами української культури міста. Варто зазначити, що вказана меморіальна дошка «чорносотенцям» була офіційно відкрита у Харкові у географічному центрі міста (вул. Демченка, 14) за участі депутатів Харківської міськради й керівництва мерії. http://www.maidan.org.ua/static/newsvostok/1265717379.html

До політичного процесу над підписантами листа до Президента США залучене Управління Служби безпеки України в Харківській області, якому надані повноваження з’ясувати ступінь небезпеки новітніх «ворогів народу» для державного суверенітету України. Як стає зрозумілим з тексту запиту керівництва УСБУ в Харківській обл. до одного з ініціаторів звернення до Барака Обами, форма, стиль і мета «розкрути» обвинуваченого дуже нагадують методи діяльності НКВС 20-30-х років ХХ ст. Текст запиту дивись нижче.

В перший тиждень місяця червня відбулася ціла низка фактів, що свідчать про спроби нової Адміністрації Президента та Кабінету міністрів, а також регіональних представників правлячої партії  обмежити права і свободи ЗМІ та громадян України. Тривожними залишаються намагання голови СБУ і за сумісництвом співвласника найбільшого телеканалу впливати на процес видачі ліцензій на мовлення двом незалежним і критичним до влади телеканалам – «5 каналу» і ТВІ. Відповіддю на цей тиск стала акція журналістів «Стоп цензурі», проведена на День журналіста. Прикметно, що про акцію, в якій взяли участь провідні журналісти центральних телеканалів, в випусках новин цих самих телеканалів не було навіть згадано. Факти тиску з боку органів влади

02.06.2010 Кабінет міністрів вимагає від “Газети по-українськи” не присилати на щотижневе засідання фотокореспондента “Газети по-українськи” і Gazeta.ua Андрія Шматова.

Почувши прізвище кореспондента, працівниця служби Галина сказала, щоб газета прислала іншого фотокора. На запитання газети, чим власне не подобається  Андрій Шматов, працівниця відповіла:” Там такі фотографії нам показували, дай боже. Міністра з машини витягує ваш Шматов, тримаючи за руку”.

Проте на фотографії, яку Шматов зняв минулої середи, міністру освіти та науки Дмитру Табачнику допомагає вийти з машини помічник, повідомляє Gazeta.ua .Співбесідниця зазначила, що не відмовляє Шматову в акредитації: “Вам же не відмовили. Просто попросили іншого. Хай же він веде себе так, як треба. А то спочатку знімуть, а потім роблять з того сенсацію”.

Згодом вона внесла Шматова в списки журналістів, яким дозволять увійти до будівлі. При цьому зазначила:”Я його можу вписати. Але його може охорона не пустити. Знаєте, якщо на ньому стоїть, як кажуть, “червоний гриф”.

Нагадаємо, що того ж дня нашому фотографу забороняли знімати приїзд міністрів на ранкове засідання уряду. “Це режимний об’єкт. Тут знімати не можна. Йдіть усередину на засідання уряду”, – зазначив працівник управління держохорони лейтенант В’ячеслав Орловський.

Нагадаємо, що питання про те, кого акредитовувати на події має вирішувати сама редакція без вказівок з боку органів влади.

03.06.2010 Редакція журналу «Український тиждень» заявляє про тиск та штучне обмеження доступу видання до читачів. Про це йдеться у відкритому листі за підписом колективу «Українського тижня» .

Згідно з листом, компанія «Міжнародні авіалінії України» без жодного пояснення припинила співпрацю з журналом. Раніше «Український тиждень» за власний кошт надавав частину тиражу для розповсюдження серед авіапасажирів на місцевих і міжнародних авіалініях, стверджують автори листа.

«28 травня, наступного  дня після візиту президента і його команди до Львова, працівник авіакомпанії В. Азбукін без пояснення причин повідомив, що компанія розриває стосунки з нашим виданням з “сьогоднішнього дня”», – йдеться в зверненні.

Редакція переконана, що такі обмеження авіакомпанія застосувала тільки до «Українського тижня»: «Через певний час ми отримали листа за підписом віце-президента МАУ А. В. Борисюка, в якому нам повідомили, що “в зв’язку з впорядкуванням друкованої продукції, що розповсюджується на рейсах авіакомпанії” дія угоди припиняється з 30 червня 2010 року (в авіакомпанії помітили, що контрактом передбачено місячний термін повідомлення щодо розірвання стосунків). Отже, авіакомпанія “впорядкувала друковану продукцію”, викинувши з переліку одне видання – журнал “Український тиждень”».

04.06.2010 В Харкові блокували випуски новин центральних телеканалів?

Харків’яни, що користуються послугами провайдера «ХТС» («Воля-Харків») в середу, 2 червня  не змогли подивитися випуски вечірніх новин центральних українських телеканалів. Зокрема, за інформацією інтернет-видання «Главное» , глядачі не змогли преглянути випуски новин на каналі 1 +1, 5 каналі, СТБ, в яких були сюжети, які висвітлювали події навколо Парку Горького в Харкові.

У четвер, 3 червня  прямий ефір прес-конференції експертів на тему наслідків вирубки Парку Горького у того ж провайдера транслювався без звуку. Про це повідомили телеглядачі каналу «ФОРА», зателефонувавши на прямий ефір «Майдану Свободи».

Відзначимо, що 2 -го та 3-го червня, як тільки закінчилися інформаційні випуски, телеканали стали працювати без збоїв та перешкод.

08.06.2010 Глава СБУ Валерій Хорошковський намагається “знищити “5 канал”. Про це йдеться у відкритому листі редакційної ради телеканалу до президента Віктора Януковича.

“На вимогу зборів півтисячного колективу “5 каналу” ми, представники редакційної ради, змушені звернутися до вас з відкритим листом, як до гаранта Конституції, через занепокоєння можливістю знищення каналу”, – йдеться у документі.

Журналісти у своєму листі наголосили: “За вашою спиною відбуваються спроби чинного голови СБУ, члена Вищої ради юстиції та відомого бізнесмена Валерія Хорошковського, якого пов‘язують з телеканалами групи “Інтер”, знищити “5 канал”. У документі пояснюється, що телеканал намагаються знищити “через можливе скасування судом рішення конкурсу на виділення частот Нацрадою з питань телебачення та радіомовлення від 27 січня 2010, з подальшою втратою ліцензій”.

“Внаслідок переслідування власних інтересів державним чиновником  500 працівників “5 каналу” опиняться під загрозою втрати роботи, а Україна в черговий раз підтвердить статус країни, в якій згортаються свободи”, – наголосили журналісти.

Журналісти 5-го каналу підкреслили, що “насамперед дотримувалися об‘єктивності, прозорості та неупередженості”. “Можливо вам,  декларуючи стандарти європейської демократії,  вдасться роз’яснити  певним державним  чиновникам як  на практиці  дотримуватися стандартів свободи слова та рівності можливостей”, – йдеться у листі до Януковича.

Документ, зокрема, підписали Іван Адамчук, Павло Кужеєв, Володимир Мжельський, Роман Чайка, Святослав Цеголко, Ольга Сніцарчук.

08.06.2010 Голова Служби безпеки України Валерій Хорошковський відкидає обвинувачення редакційної ради телекомпанії “5 канал” в адміністративному тиску.

“Шановні панове журналісти “5 каналу”, з подивом для себе ознайомився з опублікованим вчора (7 червня) відкритим листом, в якому ви мене звинувачуєте в тиску на ваш канал. Рішуче спростовую все викладене у цьому листі”, – йдеться у заяві. Хорошковський вимагає від представників “5 каналу” привселюдно надати докази обвинувачень, які вважає помилковими.

За словами голови СБУ, проблема, порушена “5 каналом” у своєму зверненні, знаходиться на розгляді в судових органах.”І його (суду) рішення стане критерієм оцінки фактів і обставин оскаржуваних питань”, – вважає він.

“Підкреслюю, що боротьба з корупцією – одне із завдань СБУ, що підтверджується гучними кримінальними справами, розслідуваними останнім часом, і подібні необґрунтовані заяви є перешкодою до виконання нашого службового обов’язку”, – йдеться у заяві.

08.06.2010 Екс-генпродюсер 5 каналу, депутат від НУНС Юрій Стець не виключає, що голова СБУ Валерій Хорошковський чинить тиск на суд, що розглядає справу про позбавлення 5 каналу частот.

“Ведення процесу наштовхує мене на думку, що цілком можливо, в тому числі і пан Хорошковський, може впливати на суд”, – сказав Стець. За його словами, “в цьому процесі багато тривожних моментів”.

“Мене як народного депутата на засідання не допускали, воно чомусь було закритим. Сержант, що ніс чергування, сказав мені про доручення керівництва нікого не пускати”, – розповів Стець. “Судові засідання у процесі тривають до 2 годин ночі – і це при тому, що адвокат, яка перебуває на 6-му місяці вагітності, подає клопотання, щоб на наступний день засідання перенесли на більш зручний час. Але процес підганяють: ні, мовляв, давайте зараз. На прохання оголосити перерву на 15-20 хвилин відповідь дається негативна. Не допускалися до процесу і знімальні групи”, – додав він.

“Не секрет, що Хорошковський є членом Вищої Ради юстиції цієї країни. Не секрет, що він володіє прямим впливом щодо суддів в цій країні. Також не секрет, що пан Хорошковський асоціюється з групою компаній, до якої входять телеканали “Інтер”, “НТН”, “К1”, “К2″, і т.ін.”, – сказав він.

Факти внутрішньоредакційного тиску

02.06.2010 Генеральний директор Національної телекомпанії України Єгор Бенкендорф заборонив  співробітникам каналу надавати ЗМІ інформацію про НТКУ без погодження з прес-службою. Про це  йдеться у його розпорядженні № 23-р.

Зокрема зазначається, що з метою оприлюднення достовірної інформації щодо діяльності НТКУ «Керівників усіх підрозділів, ведучих, співробітників повідомити про те, що вся інформація, яка стосується будь-якої діяльності НТКУ, має бути надана представникам ЗМІ виключно з погодженням з начальником управління зв’язків з громадськістю та ЗМІ».

Також у розпорядженні наголошується, що у випадку невиконання працівниками телекомпанії цих норм, адміністрація має право застосувати один з видів стягнення, передбачених статтею 147 Кодексу законів про працю.Нагадаємо, у цій статті за порушення трудової  дисципліни визначаються такі стягнення як догана та звільнення.

Факти нападів та арештів

02.06.2010 В Центральному парку культури в Харкові відбулася сутичка між захисниками дерев та невідомими, повідомляє “Остров”. В результаті цього постраждав журналіст інформаційної агенції УНІАН Андрій Марієнко та фотоапаратура кореспондентів агенцій «Українські новини» Сергія Бобка та «Фотолента» Сергія Козлова. Близько 50 невідомих прийшли в парк на ділянку вирубки дерев, а слід  за ними  працівники з пилами, на яких вже чекали близько 150 захисників дерев.

02.06.2010 В Києві правоохоронці затримали члена НМПУ з Донецька

2 червня зранку на станції метро «Вокзальна» в Києві міліція затримала голову члена Незалежної медіа-профспілки України з Донецька Максима Абрамовського. Цю інформацію Телекритиці підтвердив колега пана Абрамовського Тимофій Златкін, який у момент затримання був із ним разом.

За його словами, вони якраз входили в приміщення станції метро «Вокзальна», де їх уже чекали міліціонери, які затримали Максима Абрамовського. «Ми вже більше години чекаємо під дверима міліції. Звідти – ні слуху, ні духу. Запитуємо про підстави для затримання, вони кажуть, що проводиться акція “Антитерор”. Ніяких посвідчень на наші прохання ніхто не пред’являє», – розповів він.

Керівник центру громадських зв’язків головного управління МВС у місті Києві Володимир Поліщук повідомив ТК, що підставою для затримання Максима Абрамовського став газовий пістолет. «Він зараз перебуває на допиті у кімнаті міліції. Мені вже дзвонили журналісти і говорили про те, що його катують. Я цю інформацію спростовую. У нього було знайдено газовий пістолет, і зараз з’ясовують, чи є в нього відповідні дозволи на його насіння. Є підозра, що це пістолет перероблений з газового на травматичний. Зараз розберуться і його відпустять», – сказав він.

03.06.2010 В Одеському порту представники однієї приватної «Н.»  компанії незаконно затримали знімальну групу інформаційного агентства «Міст-Одеса», яка виконувала свої професійні обов`язки в Одеському порту.Про це повідомляється на сайті  ІА “Міст-Одеса” .

В Одеському порту сьогодні мало відбутися рейдерське захоплення підприємства. Співробітники компанії “Н.” із застосуванням сили відібрали у журналістів знімальну техніку і засоби зв`язку, після чого закрили журналістів ІА “Міст-Одеса” Олексія Синила і Володимира Крижанівського в невідомому приміщенні». За інформацією інформагентства, на місці подій  опергрупу Приморського РВВС м. Одеси не пропускали на територію підприємства. Проте, як повідомила в коментарі ІМІ редактор ІА «Міст-Одеса» Таміла Тірзян, журналістів правоохоронцям вдалося звільнити і наразі міліціонери перевіряють обставини справи у зв’язку із даним інцидентом.

Київський Інститут Горшеніна та ІА «Міст-Одеса» звертаються до Президента України, голови Верховної Ради України, керівника парламентського комітету ВР України з питань ЗМІ і свободи слова, до правоохоронних органів, зарубіжних журналістів і представників громадськості. Вони заявляють, що співробітники приватної компанії грубо порушили Конституцію України і закони України, перешкодивши професійній діяльності журналістів, здійснили грабіж, викравши майно, що належить ІА “Міст-Одеса (знімальну техніку і засоби зв`язку), і незаконно позбавили свободи журналістів.

Ілюстрацією того, як державні органи мало того, що не завжди виконують закони, а ще й не знають законодавства, може слугувати історія, що почалася в Тростянці Сумської області 2009 року, а завершилася наприкінці лютого року поточного ухвалою Верховного Суду України.

У червні 2008 року мешканець міста Тростянець С. Г. (1951 року народження) отримав статус безробітного й почав отримувати допомогу по безробіттю. Восени того ж року С. Г. офіційно влаштувався на роботу в певну агрофірму, де працював протягом місяця (з 10 вересня по 10 жовтня) і отримав платню в розмірі 1 769 грн. 84 коп. Він не повідомив про своє працевлаштування Тростянецький центр зайнятості й продовжував отримувати там допомогу по безробіттю – всього з вересня 2008 року по травень 2009 року, коли виплати було припинено, С. Г. отримав 3 681 грн. 13 коп.

Тростянецький районний суд Сумської області 15 липня 2009 року засудив С. Г. (за ч. 1 ст. 190 КК України) до 150 годин громадських робіт. Суд рішив, що С. Г. порушив ст. 30 Закону України «Про зайнятість населення» (яка передбачала, що виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі працевлаштування безробітного) та шляхом обману і зловживання довірою заволодів державними коштами. Ухвалою апеляційного суду Сумської області від 8 вересня 2009 року цей вирок залишено без зміни.

Але, як з’ясувалося, статтю 30 Закону України «Про зайнятість населення» (від 1 березня 1991 року № 803-ХІІ), на порушення якої С. Г. послався суд, було виключено з зазначеного Закону ще в лютому 2006 року (на підставі Закону № 3483-15). При цьому ані органи досудового слідства, ані суд не звернули на це увагу.

Проте, згідно п.п. 4 п. 5 ст. 31 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (від 2 березня 2000 року № 1533-ІІІ), яким сьогодні реґламентовані правовідносини між громадянином, який має статус безробітного й відповідним держорганом, у разі приховування особою відомостей про влаштування на тимчасову роботу в період отримання допомоги по безробіттю, тривалість виплати скорочується на строк до 90 днів. Тобто, не скасовується, а скорочується, і жодних громадських робіт не передбачено – ані години!

У той же час, не зважаючи на те, що факт приховування С. Г. відомостей про тимчасове працевлаштування був виявлений у березні 2009 року, ще протягом трьох місяців (у березні, квітні й травні) йому виплачувалася допомога у повному обсязі. З обліку ж С. Г. зняли лише в середині травня зовсім з іншої причини – за відмову від двох пропозицій прийнятної роботи. Крім того, як з’ясувалося з матеріалів справи, у вересні та жовтні 2008 року (тобто тоді, коли він тимчасово працював у агрофірмі) С. Г. отримав допомогу по безробіттю не в повному обсязі, а лише половину. Либонь, службовці центру зайнятості в такий спосіб покарали С. Г. за приховування факту тимчасового працевлаштування, що фактично склало скорочення терміну виплат на один місяць.

С. Г. подав касаційну скаргу до Верховного Суду України про скасування постановлених щодо нього судових рішень та звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 Кримінального Кодексу України у зв’язку з дійовим каяттям: він уперше вчинив злочин невеликої тяжкості, повернув кошти як тільки йому стало відомо про незаконність їх отримання, щиро покаявся, активно сприяв розкриттю злочину. До того ж, на його думку, у матеріалах справи відсутні докази наявності в нього умислу на заволодіння державними коштами на суму 3 681 грн. 13 коп. (як пам’ятаємо, розмір виплат з вересня 2008 по травень 2009), що він начебто вчинив шляхом обману. І дійсно, достатніх доказів того, що С. Г., офіційно влаштувавшись на тимчасову роботу під час виплат допомоги по безробіттю, діяв з прямим умислом на заволодіння державними коштами, знайдено не було.

Верховний Суд України визнав, що приховування особою відомостей про тимчасове працевлаштування є підставою не для припинення виплати допомоги по безробіттю, а для скорочення тривалості її виплати на визначений законом термін, і що в діях засудженого відсутній склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 190 КК України, а тому прийняті по справі судові рішення підлягають скасуванню, а кримінальна справа – закриттю.

ВВУ вирок Тростянецького районного суду Сумської області від 15 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 8 вересня 2009 року скасував, а кримінальну справу закрив.

Отака історія. Відомо, що в нашій державі поганий закон компенсується його не виконанням. Але описана ситуація радикально відмінна: на основі скасованої, фактично не існуючої законної норми, людину було покарано. Тож прикметним і знаменним є факт, що звичайному громадянинові, аж ніяк не фахівцеві у справах юридичних, вдалося відстояти свої права.

Картинка з сайту: http://www.echo.msk.ru

Лист до комісара Ради Європи з прав людини Томаса Хаммерберга щодо вирубки дерев у харківському парку Горького

Без сексу, скандалу чи жахливих злочинів складно притягти увагу ЗМІ. Зокрема й світових. Якщо ти не президент, звісно. Якщо не влаштували величезного шоу, де надають можливість оголосити – після 100 днів – про початок реформ, про наміри та дальню перспективу світлого майбутнього. Оголосити передусім перед своїми, бо тим крикливим не своїм пройти не дали спецназівці.

Західні спостерігачі дуже обережно прокоментували набір намірів. Що, зрештою, зрозуміло: втручатися вони не будуть, та й чекати їм нічого не коштує. Чого не скажеш про українців. Адже за 100 днів фактичної відсутності обіцяних реформ сталося багато такого, що ставить під сумнів усі красиві слова про демократію та свободу. Що нарешті змусило різні міжнародні організації висловити стурбованість, попередити, що Україну можуть знову віднести до категорії «частково вільних» країн.

Тобто за 100 днів розроблено промову про плани на майбутні реформи та поставлено під загрозу доволі скромні досягнення щодо розвитку демократії в Україні.

Будемо й далі констатувати наступ на свободу слова та зібрань, утиски та загрозливу роль міліції та СБУ, обмеження судової незалежності, відверту неповагу до думки громадськості? Голосів стане дедалі менше, та й яка різниця, якщо їх не буде чути, бо власники ЗМІ, співпрацівники ДАІ, податківці та інші знають, чого від них очікують, який «порядок» треба наводити?

Наразі є різниця, й істотна. Влада реагує на критику. Словами, але такими, що свідчать: без імітації демократії їм не обійтись. А якщо імітація нас не влаштовує? Багато журналістів уже виступили проти імітації свободи слова. Певною мірою успішно, та й тепер за цим стежать міжнародні організації. Стежитимуть і надалі, зокрема, й у ЄС, якщо громадськість не відчепиться, продовжить максимально публічно відстоювати свої права, наполягаючи на відповіді, чому це її права топчуть.

За 100 днів накопичилось, може не 100, але чимало запитань, тому спочатку обмежимось подіями у Харкові.

Резонансу досягнемо саме запитаннями, адже ця історія наочно демонструє масштаби проблем, із якими стикаються ті, хто не хоче, щоб не тільки їхні права, але їх самих не топтали. Хоча висвітлення подій навколо захисту дерев у парку Горького на центральних телеканалах не можна вважати адекватним, окрім певних цілком передбачуваних випадків, важко з певністю стверджувати, що йшлося про цілеспрямовану цензуру. Західні ЗМІ теж не виявляли бажання висвітлювати ту соціально значущу тему.

За відсутності сексу, серійних убивств чи поп-зірок треба продемонструвати абсолютну винятковість ситуації. Яку за деревами можуть прогледіти. Прошу мене правильно зрозуміти: теж вважаю за дикість вирубку багатовікових дерев у центральному парку міста, тим більше коли є підстави підозрювати, що не про дорогу йдеться. Але дерева, на жаль, рубають не тільки в Україні, та й спротив у всьому світі влаштовують саме громадяни, без жодних політичних цілей. Навіть прийоми нагадують методи захисників природи десь у Канаді чи США, що теж захищають дерева власними тілами.

Цим, власне, й вичерпується шаблонність ситуації. Й абсолютну винятковість (у країні, яка претендує на демократичність) подій у парку Горького треба довести до відома як влади в Україні, так і міжнародної спільноти.

Знайдіть 10 відмінностей

Тут і там рубають дерева, тут і там влаштовують протести. Не так часто перемагають громадські активісти. Проте перемагає не фізична сила невідомих молодиків, а документи, суд і законне виконання його рішення.

Тим часом у Харкові… 19 травня Харківський міськвиконком ухвалив рішення «Про видалення зелених насаджень на ділянці будівництва автодороги». Озброєні цим рішенням та пилками, лісоруби вже наступного дня розпочали вирубку. Намітився, щоправда, один момент бездоганної законності. Активісти викликали правоохоронців, що цілком адекватно зреагували на відсутність дозвільних документів й призупинили рубку.

Момент, як відомо, швидко минає, й міліція, – очевидно, отримавши відповідну вказівку, – більше не захищала ані закону, ані громадян, які намагалися протидіяти беззаконню. Нагадаю, рубали дерева без відповідних ордерів, та й у перші дні без дотримання правил лісозаготівлі й техніки безпеки. Це вже кричуще порушення законодавства, не кажучи про відсутність громадського обговорення, як вимагають не тільки національні закони, але й положення Оргуської конвенції.

В. о. міського голови Харкова Г. Кернес і голова Харківської ОДА стверджують, що вирубування дерев ведеться законно, що всі відповідні дозволи є та що дорога будується згідно з Генеральним планом міста від 2004 року. Аби відволікти увагу від нахабної брехні, супроводжують усі подібні ствердження наклепом на захисників парку. Воліють не звертати уваги на те, що навіть якщо всі захисники дерев ночують у парку, ризикують здоров’ям, зазнають побиття та затримання з боку міліції заради якихсь копійок, це не надає владі права порушувати закон.

Про небезпеку людей ще менш дбали. Цитую перше звернення Української Гельсінської спілки з прав людини: «Проведення масштабної рубки дерев у парку імені Горького 20 – 27 травня супроводжувалося фактами насильства зі сторони співробітників органів внутрішніх справ по відношенню до громадян, які намагалися протидіяти знесенню дерев. Мали місце кричущі факти, коли невідомі молоді люди спортивної статури били громадян, а екскаватор ковшем травмував кількох людей. І все це відбувалося за повної бездіяльності працівників ОВС».

Усе це задокументовано, разом із підтвердженням від Мінприроди, що робота ведеться незаконно. Зафіксовано фотографіями та на відео, як влада ставиться до людей, що реалізували своє конституційне право на мирні зібрання та на протест.

Тут зазначу тільки кульмінаційне зіткнення беззаконня влади з мирними громадянами, тобто наступ на наметове містечко о 4-й ранку 2 червня. На відео тут можна побачити, як невідомі особи в чорному одязі разом із лісорубами з ввімкнутими пилками йдуть шеренгою на захисників дерев. Кілька захисників травмовано. Незважаючи на той факт, що це громадські захисники зазнали насильства, що вони не вчиняли жодних правопорушень і не чинили жодного фізичного опору діям міліції, остання тільки їх і затримала.

Якщо хтось іще сумнівається у винятковості ситуації, раджу звернути увагу на репортаж СТБ тут. Видно, як лісоруб пиляє дерево, яке потім падає на сусіднє дерево, на якому сидить людина. У демократичних державах активісти захищають дерева своїми тілами: як би там не ставилися до дерев, людське життя вміють цінувати.

На сьогоднішній день маємо обурені реакції від громадських організацій, які вже подали скарги на дії міліції та збираються оскаржити рішення суду. Від влади – тільки повідомлення в інтернеті про інтерв’ю, яке президент нібито дав виданню «Острів», де він, мовляв, обіцяв покарати Добкіна та заявив, що створено робочу групу з вивчення харківського конфлікту.

Чудово, але дайте подробиці, бо чекати вже надто дорого коштує.

Дуже просимо всіх небайдужих приєднатися до звернення з конкретними вимогами тут і надсилати власні запити до влади щодо дій харківської місцевої влади та міліції. З огляду на відсутність адекватної реакції з боку вищого керівництва держави на звернення правозахисних організацій, звертаємося до Комісара Ради Європи з прав людини Томаса Хаммерберга. Хай лунають із усіх боків запитання й вимоги реагування, аби влада нарешті усвідомила, що в демократичній країні з народом треба не розправлятися, а рахуватися.

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) вимагає від української влади дотримуватись прав і свобод людини, виконувати взяті Україною зобов’язання перед європейською спільнотою. А у разі, якщо факти порушення прав людини з боку правоохоронних органів підтвердяться, Україна матиме «серйозну розмову» з Радою Європи та ПАРЄ, і винні у порушеннях будуть покарані. Про це заявили по закінченні візиту до Києва 4 червня співдоповідачі моніторингового комітету ПАРЄ Ренате Вольвенд і Майліс Репс на підсумковій прес-конференції.

У рамках нинішніх чотириденних відвідин Києва співдоповідачі Вольвенд і Репс зустрілися з керівниками України, представниками парламентської більшості та опозиції, активістами громадських організацій і з журналістами. Вони наголосили: результати перевірки фактів порушення прав людини та утисків ЗМІ розглядатимуть на засіданнях ПАРЄ.

У разі, якщо ці факти підтвердяться, то, за словами Ренате Вольвенд, «Рада Європи ніколи не погодиться залишитись осторонь, не замовчуватиме цих фактів». «Ми будемо вимагати від України покарати винних і дотримуватись вимог ПАРЄ у захисті прав і свобод своїх громадян», – наголошує вона.

«Поспішайте повільно»

Друга проблема, яку побачили співдоповідачі, – це часові обмеження, які Президент Янукович висуває для виконання зобов’язань України перед Радою Європи.

Майліс Репс зауважила: «Плани нової влади доволі амбітні, і деякі з них мають бути виконані у термін два-три місяці. Але не думаю, що запропонована командою Президента реформа судової гілки влади чи прокуратури може відбутися так швидко. Це поки що більше скидається на голослівні заяви. Рада Європи буде уважно спостерігати за реформами і надавати усю необхідну допомогу для реального, послідовного здійснення реформ».

Співдоповідачі моніторингового комітету ПАРЄ також наголосили, що особливої ваги набуває процес співпраці українського парламенту з Венеціанською комісією, і порадили: передавати на розгляд Комісії не ухвалені закони, а підготовлені до другого читання у Верховній Раді законопроекти.

Українські реалії відстежуватиме наступне покоління співдоповідачів ПАРЄ

На прес-конференції не обійшлось без сентиментальної складової: Ренате Вольвенд поінформувала, що її місія як співдоповідача моніторингового комітету ПАРЄ закінчується. Вона виконувала цю місію в Україні упродовж останніх 10 років, а відтепер передає ці функції – разом із набутим досвідом – Майліс Репс. Пані Вольвенд сподівалась, що саме вона скаже «Стоп! Все!», завершивши довготривалий процес моніторингу України, але, вочевидь, цю місію в Україні завершуватиме уже інший представник ПАРЄ.

Та й у самій Україні не вірять, що моніторинг припиниться у найближчі роки. Київський політолог Ростислав Павленко зазначає: «Коли Україна вийде з моніторингу ПАРЄ, залежить виключно від української влади і того, які кроки і дії вона (влада) робить. Бо, наприклад, дуже дивно чути слова про захист свободи слова від Президента, який їх виголошує, будучи фактично захищеним кордонами міліції та інженерними спорудами від співгромадян. Тим більше, що дії правоохоронних органів спрямовані на те, щоб захистити, як нинішня влада розуміє, порядок – тобто, в їх уявленні це те, щоб громадяни їм не заважали».

І допоки влада не порозуміється з опозицією і з громадянським суспільством, Україна перебуватиме під прискіпливим контролем демократичної Європи. На цьому наголошують у ПАРЄ, це розуміють і в Україні.

Дедалі гучніше лунають вимоги провести в суспільстві всебічне обговорення законопроекту «Про мирні зібрання». Тим часом між правозахисниками спалахнула дискусія навколо оцінки документу.

Українська Гельсінська спілка з прав людини позитивно оцінила вилучення із законопроекту «Про мирні зібрання» небезпечних для суспільства норм: так, мирні зібрання не можна буде зупиняти за вказівкою чиновника або без рішення суду. Цей законопроект можна ухвалювати, хоча б тому, що рятує людей від свавілля чиновників та міліціонерів, заявив в інтерв’ю Deutsche Welle співголова харківської правозахисної групи Євген Захаров.

Законопроект має свої плюси

«Чинна практика, коли місцеві чиновники по-різному розуміють, як проводити мирні зібрання, набагато гірша. Влада забороняє мирні зібрання, керуючись документом ще радянських часів, коли треба було попереджати про акцію протесту за 10 діб. У новому законопроекті уперше за всі роки незалежності з’явилося поняття, що таке «спонтанне зібрання» та як його проводити», – каже правозахисник. Серед позитивних моментів він назвав також те, що встановлені правила як для міліції, так і для влади. Захаров привітав, що більше не забороняється проводити акції протесту одночасно в одному місці двома супротивними політичними силами. До того ж, влада нестиме відповідальність у разі незабезпечення проведення заходу та його охорони.

Водночас Захаров критично поставився до строків, які слід дотримуватися для того, аби отримати дозвіл на проведення мітингу. Він пропонує скоротити цей термін з чотирьох днів до двох, а може взагалі підходити до цього питання диференційовано. Якщо десять осіб вирішили провести акцію протесту, достатньо й десяти хвилин, щоб поінформувати владу, а якщо кілька тисяч мають намір влаштувати ходу, то звичайно й чотирьох днів може бути замало, вважає Захаров.

Недоліки можуть призвести до зловживань

Правозахисники вказують й на інші недоліки законопроекту, які можуть призвети до зловживань – насамперед у судах. Зокрема, голова харківської правозахисної організації «Право на захист» Олександр Сирота виступає проти цього закону. В розмові з «Deutsche Welle» він заявив: «Це намагання влади «приструнити» населення напередодні ще не визначених місцевих виборів! Спочатку вони розроблюють інструмент для розгону демонстрантів, та потім вирішують: як та коли проводити вибори місцевих рад». Харківські правозахисники вважають за доцільне провести широке громадське обговорення й лише після цього винести законопроект «Про мирні зібрання» на голосування в парламенті.

Серйозне занепокоєння у правозахисників викликає й те, як в Україні створюється нова система контролю за волевиявленням громадян. За інформацією Харківської правозахисної групи, до вишів надійшов з Києва лист, в якому ректорам пропонується звернути увагу студентів на недоцільність участі в будь-яких акціях протесту. Правозахисники вимагатимуть тепер від голови СБУ оприлюднення цього листа.

Не встигли відшуміти протести після загибелі 19-річного юнака Ігоря Індила в Шевченківському райвідділі міліції Києва 17 травня, як посипалися свідоцтва про нові сумні випадки зіткнення міліції і народу.

Червневий рахунок такий: три смерті у відділеннях міліції, одна – після виходу підозрюваного із СІЗО, ще одна людина потрапила до реанімації після спілкування з охоронцями правопорядку. З боку міліції втрати не такі великі. Достовірно відомо про звільнення двох працівників міліції через смерть підозрюваного.

11 червня в смт. Сосниця Чернігівської області після декількох днів спілкування з міліцією повісився 34-річний Валерій Кисіль. На початку червня він влучив у СІЗО за підозрою у крадіжці. Адвокат загиблого Олександр Заголець впевнений, що в СІЗО Валерія Кисіля катували. «Без свідків він мені казав, що йому надягали на голову пакет, що його б’ють. При міліції говорити боявся », – розповів« Лівому берегу»пан Заголець. Коли Валерія Кисіля випустили з СІЗО, він не міг спати, говорив, що за ним «приїдуть і вб’ють всіх». Зранку 11 червня чоловік повісився в сараї. У його кишені знайшли записку: «Я все зробив сам. Поцілуйте дітей ». У ЦГЗ МВС Чернігівській області ситуацію поки не коментують.

12 червня в місті Каланчак Херсонської області після зустрічі з міліцією в реанімацію потрапив 25-річний Олександр Смирнов. За словами його сестри Юлії, юнака били два місцевих міліціонера і їх один з Херсона. «У них розвага таке – бити місцевих хлопців», – говорить Юлія. За версією ЦГЗ МВС Херсонської області, хлопець вплутався в бійку, а міліція намагалася її розборонити.

Того ж дня 12 червня в Орджонікідзевському райвідділі міліції Харкова помер 29-річний чоловік, затриманий за підозрою у пограбуванні ювелірного магазина. «Чоловікові стало зле через кілька хвилин після того, як він зайшов у приміщення. Була викликана швидка допомога. Медики констатували серцевий напад. Не виключено, що смерть настала від передозування наркотиками », – сказано в повідомленні ЦГЗ МВС у Харківській області. Версії про наркотики дотримується і прокуратура.

13 червня в Святошинському райвідділі міліції Києва повісився 25-річний Дмитро Ящук, якого затримали за підозрою в зберіганні невеликої кількості наркотиків без мети їх збуту. На відеозаписі, яку прес-служба МВС Києва показувала журналістам бюро «Свідомо», видно, що хлопець повісився сам. Міліціонерів, які проводили обшук затриманого і не помітили мотузки і які повинні були стежити за моніторами, звільнили на наступний день після трагедії. Начальник райвідділу і ще шість міліціонерів отримали дисциплінарні стягнення. Рідні юнака не вірять, що він міг накласти на себе руки.

Вранці 14 червня в Артемівському РВВС Луганська також померла людина. Повідомлення про це з’явилося на сайті «Східний варіант» з посиланням на анонімні джерела. Громадянин, вік якого не вказується, був доставлений 13 червня в міліцію після бійки – з травмами. Всю ніч він знаходився у РВВС. Вранці була зафіксована смерть. Розтин показав, що у померлого зламані три ребра і є удар головного мозку. У ЦГЗ МВС Луганська від коментарів утрималися і порадили дзвонити в райвідділ. У РВВС черговий переадресував нас до в.о. начальника відділення. Але телефон керівника не відповідав.

Майже у всіх цих випадках мова йде про раніше судимих людях. Керівник Харківської правозахисної групи Євген Захаров неодноразово говорив, що саме вони найчастіше страждають від людей у погонах. «Зазвичай в міліції б’ють тих, кого обгрунтовано підозрюють у злочинах, але на кого немає доказів. Щоб взяли провину на себе », – пояснював правозахисник.

Моніторинговий комітет Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) оприлюднив інформаційну записку, присвячену дотриманню прав і свобод громадян в Україні.

Документ складено за підсумками візиту делегації ПАРЄ в Україну 4-5 червня.

Його автори – доповідачі ПАРЄ по Україні Рената Вольвенд і Майліс Репс – стверджують, що в Україні “виникають проблеми з дотриманням прав людини”.

“Влада використовує силу міліції, щоб заважати мирним акціям протесту, блокує громадських активістів під час їх проведення. Наслідком міліцейської агресії є зрив акцій, а тиск з боку правоохоронних структур явно відбувається за політичними мотивами”, сказано в документі.

Також доповідачі зазначили про проблеми зі свободою слова: “Заяви українських журналістів свідчать про зростання тиску власників каналів на редакційну політику, що порушує право громадян на інформацію”.

Член української делегації в ПАРЄ, народний депутат від НУ-НС Ольга Герасим’юк з висновками моніторингового комітету погодилася. “Готуючи свою записку, доповідачі звернули увагу і на підготовку нового законопроекту про свободу мітингів та зібрань, який не відповідає європейській практиці”, – заявила вона.

За її словами, “в усьому світі громадяни мають право на протест, і тільки у нас це право намагаються відібрати”. “Всі останні дії влади свідчать про повернення в радянські часи”, – підсумувала народний депутат.

Учора громадські організації: Українська Гельсінська група, Фонд регіональних ініціатив, Демократичний альянс, Інститут Республіка, Альянс Майдан, Коаліція учасників помаранчевої революції та інші, які виступають проти законопроекту № 2450, оприлюднили тези, які, на їхню думку, могли б стати основою для нового закону про збори.

Автори тез вважають, що відсутність повідомлення про проведення зборів не повинно бути підставою для їх заборони, а саме повідомлення необхідно подавати тільки для того, щоб влада мала можливість підготуватися до захисту мітингу. Представники громадських організацій запропонували встановити чіткі критерії, за якими суд може заборонити мітинг чи пікет, і встановити кримінальну відповідальність для чиновників за порушення свободи зібрань.

У свою чергу міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов запевнив, що права і свободи громадян в Україні не порушуються. “Законні збори ніхто не забороняє і не розганяє. А що стосується окремих інцидентів між міліціонерами і учасниками мітингу або журналістами – я не можу за сто днів перевиховати всю 300-тисячну армію міліції”, – заявив на прес-конференції Могильов.

Нагадаємо, йдеться про законопроект № 2450, прийнятий Верховною Радою в першому читанні 3 червня 2009 року. Документ, зокрема, зобов’язує громадян повідомляти органи місцевої влади про мітинги за п’ять днів до їх проведення. Представники низки громадських організацій виступили проти цього проекту закону, вважаючи, що у разі його прийняття у влади з’являться підстави забороняти збори, і домоглися перенесення розгляду документа в другому читанні.

Чи доцільно складати за наші гроші списки 200 еро-порносайтів, коли їх тисячі всіляких модифікацій – від торентів до трансляцій наживо? Чи доцільно ухвалювати хартії, ціна яких не вища за папір, на якому їх надруковано, чи писати «глибокодумні» резолюції?

Прочитав на ТК новину, що голови християнських церков підтримали моральну комісію і просять не дискредитувати її, та ще й оприлюднили Відкрите звернення до української громадськості з приводу потреби захисту високих моральних засад та сімейних цінностей, у якому висловили «рішучу незгоду з діями учасників інформаційної війни, спрямованої на дискредитацію та перешкоджання діяльності Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі».

Здавалося б, яка ідилія: дві високоморальні й законослухняні інституції знайшли одна одну! Але не дає спокою споконвічне «А судді хто?». Тож розгляньмо наших високоморальних борців детальніше.

Почнімо з так званої моральної комісії, або просто НЕК. Нинішня комісія, як відомо, виникла з надр Закону України «Про захист суспільної моралі», ухваленого 20 листопада 2003 року. Ідея цього закону виникла в головах одразу кількох державних мужів, один із яких є нині головою НЕК. Двоє інших – це колишній прокурор Геннадій Васильєв, який, ще будучи депутатом, вносив проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту моралі та утвердження гуманістичних цінностей у суспільстві» (№3453 від 29.04.2003), та наш космічний і високоморальний мер Леонід Черновецький, законопроект якого й ліг в основу чинного закону – проект Закону України «Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію».

Законопроект Васильєва, як не дивно, виглядав досить пристойно, адже був спрямований на досить конкретні речі. По-перше, на якість реклами, по-друге – на обіг друкованої продукції сексуального й еротичного характеру і, головне, захист неповнолітніх від залучення до порнобізнесу та, відповідно, відповідальність за такі дії! Законопроект не створював жодного додаткового органу, а лише доповнював закон про пресу, рекламу, Національну раду та Кодекс про адміністративні правопорушення і Кримінальний кодекс. Звісно, законопроект потребував доопрацювання, але зміни, запропоновані ним, не викликали б такого резонансу і не потребували б чотирьохмільйонних видатків на цілий орган незрозумілого підпорядкування.

Більш ранній законопроект Василя Костицького «Про захист громадської моралі та психіки людей від негативного впливу теле-, кіно-, відеопродукції» виявився найбільш радикальним, адже пропонував створити на всіх рівнях ради з питань захисту громадської моралі з числа відомих громадських діячів, вчених, діячів культури в складі 9-15 членів. Члени таких рад мали б обиратися таємним голосуванням (!), а члени ради при президентові – самим президентом. Самі ради мали б збиратися «в міру необхідності» (читай: коли забажають) й ухвалювати рішення про заборону трансляції певної телепродукції по загальнодоступних і загальнонаціональних каналах, демонстрації кіновідеофільмів, якщо вони містять насильство, жахи та порнографію. Рішення таких рад мали би статус експертних і могли б враховуватися при розгляді питань у суді.

Окрім того, посадових осіб, що допустили таку трансляцію, мали би притягати до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі однієї тисячі мінімальних неоподатковуваних мінімумів заробітної плати (близько 17000 грн станом на 1998 рік). Чи не знайома риторика – заборонити, штрафувати, засудити?! А як же такі моральні цінності, як гуманність, любов до ближнього, всепрощення? Може, перш ніж штрафувати варто провести профілактичну роботу, пожурити, попередити, наставити на шлях істини?!

Та сподівання пана Костицького справдяться лише за 10 років…

Таємниця закону про мораль, точніше – його недолугості, криється в засіданні парламенту від 2 жовтня 2003 року, коли Верховна Рада України розглядала в другому читанні законопроект Леоніда Черновецького. На цей момент комітет свободи слова під головуванням Миколи Томенка серйозно попрацював над цим законопроектом і звів його до 9 статей, у яких про заборону використання дітей в еротиці і порнографії, мову ворожнечі, обмеження розповсюдження продукції еротичного характеру, а також містився перелік органів, що мають право контролювати дотримання законодавства про захист суспільної моралі:

• Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення,
• спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань захисту прав споживачів (Держспоживстандарт),
• спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань кінематографії (Держкіно),
• інші органи державної влади та місцевого самоврядування відповідно до їхньої компетенції.

Зважаючи на первинний варіант цього законопроекту, робота комітету була досить вдалою, адже вона упередила появу в законодавстві різноманітних дурниць і ще раз наголосила на тому, що в Нацради, Держспоживстандарту та Держкіно є достатньо повноважень для обмеження хтивої реклами і занадто агресивного кіно.

Цитую Томенка: «Ми не створюємо жодної додаткової структури, але ми уточнюємо вагу і відповідальність тих структур, які повинні цим займатися. Міністерство культури з його департаментом, який видає прокатні ліцензії, мусять чітко й однозначно відслідковувати, видаючи прокатні ліцензії, який це продукт, коли його можна показувати, чи він дозволений на телебаченні. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення повинна так само жорстко і однозначно реагувати на ці речі». Комітет, за словами пана Томенка, відмовився вводити в цей закон термінологічний апарат, адже «абсолютно переконані як і всі експерти, що не можуть народні депутати – представники різних політичних сил у сесійній залі голосувати за 5 чи 10 варіантів визначення, що таке “секс”, “еротика” і “порнографія”. Це повинні робити психологи й експерти, які працюють у Міністерстві культури і які вже, до речі, визначення ці зробили, бо існує затверджена урядом відповідна постанова Кабінету Міністрів».

Утім, на моє щире здивування, саме завдяки вже згаданому прокурору Васильєву законопроект набув того потворного вигляду, з яким нам доводиться жити. Так, під час того самого голосування йому вдалося внести (наполягти на голосуванні – прим.) в законопроект низку своїх правок, які не лише порушили структуру закону, але й заклали підвалини для створення чергового органу – Національної експертної комісії з питань моралі.

Що ми отримали?

Ми отримали «постійний позавідомчий державний експертний і контролюючий орган, який діє відповідно до цього Закону та чинного законодавства України і є відповідальним за утвердження здорового способу життя, належного стану моральності суспільства, контролює обіг продукції і видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру».

Перший «прикол» – це позавідомчість. Спробуйте направити такому органу інформаційний запит! Захоче – відповість, не захоче – напише так само, як органи прокуратури, – «нас немає в переліку органів, визначеного законом про інформацію» (нагадаю, за законом про інформацію інформаційні запити є обов’язковими для трьох гілок влади. Натомість в Україні є низка установ, які до жодної з гілок не відносяться). Або візьмімо, для прикладу, громадські експертизи. Коли наша організація захотіла провести експертизу цієї інституції, ми отримали відповідь-заперечення на тій підставі, що законодавство України передбачає проведення таких експертиз лише відносно органів виконавчої влади, до яких комісія не належить.

Другий «прикол»: цікаво, яким чином комісія може відповідати за утвердження здорового способу життя, належного стану моральності суспільства? В яких удавах це має вимірюватися, якою має бути відповідальність членів НЕК за, скажімо, падіння моральності на 1,7% у попередньому кварталі?

На НЕК закон поклав багато «водяних» повноважень, як-от розробки концепцій, координація дій, проведення конференцій і т. п. В цілому, комісія виглядає доволі беззубо. Наприклад, закон каже, що «рішення Національної комісії, прийняті в межах її повноважень, є обов’язковими для розгляду центральними і місцевими органами влади, засобами масової інформації всіх форм власності, а також фізичними та юридичними особами». Зауважу: саме для розгляду, а не виконання. Це означає, що, отримавши рішення НЕК, треба його розглянути і, може, відписати щось а-ля «взято до відома».

Ще одне цікаве повноваження НЕК – «попередження розповсюдження та заборона демонстрації фільмів, програм, інформаційних матеріалів, видовищних заходів тощо, які завдають шкоди моральності суспільства». Почнімо з того, що критерій моральності цілого суспільства вочевидь встановити неможливо. В будь-якому разі це буде середнє по лікарні разом з моргом і самими лікарями і завжди буде приводом для оскарження. Втім, досить цікавим є «попередження розповсюдження». Цю норму можна тлумачити як попередження розповсюдження твору, на який, скажімо, немає прокатного посвідчення Держкіно, або… просто попередження його розповсюдження, бо «воно аморальне». В першому випадку маємо дублювання функцій МВС, а в другому – відверту цензуру. Єдиний випадок, коли інформацію на якомусь носії може бути попередньо обмежено до поширення, описано в ст. 278 Цивільного кодексу, та навіть там вона стосується особистих немайнових прав, наприклад, порушення авторських прав, дифамації, і для цього має бути рішення суду! То що, виходить, НЕК прирівняли до суду?

Наступна «цікавинка» у правах-обов’язках НЕК – нагляд і контроль за дотриманням чинного законодавства України у сфері захисту суспільної моралі. Стаття 15 закону наділяє НЕК правом нагляду, що означає виявлення порушень без застосування санкцій. Утім, за ст. 19 закону про мораль завданням НЕК є контроль. Вочевидь, це черговий виповзень голосування 2.10.2003 з правками Васильєва. Таким чином, вилізла норма-страшилка, адже за загальним правилом контроль передбачає можливість обмежувати діяльність, штрафувати і вживати інші малоприємні заходи. Але НЕК не є органом ліцензування, так само вона не має конкретних приписів, що саме і в який спосіб контролювати, а відтак ця норма – мертва.

Тим не менш, НЕК знайшла вихід. У законі фігурують дві цікаві норми, які надають НЕК право:

• вносити пропозиції стосовно притягнення засобів масової інформації та їхніх керівників, які порушують законодавство у сфері захисту суспільної моралі, до передбаченої законом відповідальності (читай- кримінальної);
• ініціювати питання про припинення дії ліцензії на діяльність з обігу продукції і видовищних заходів сексуального характеру, за умови виявлення порушень цього закону.

«Супер! – подумали в НЕК. – Жодної відповідальності!». Комісія передає, скажімо, до прокуратури «пропозицію», а та з радістю порушує кримінальну справу, і все чемно й морально. Прямо як за сталінських часів: головне – донести «кому треба», а «там розберуться», і все заради морального здоров’я суспільства!

А що всередині?

Що ж таке моральна комісія де-факто? Гортаючи перелік членів, не перестаєш дивуватися: а чому саме вони і за якою логікою формувався цей список? Тут вам і професори, й чиновники, й депутати, й лікарі, й журналісти, й артисти, й міністри, й навіть податківці… Причому людей із юридичною освітою – явно меншість, а тих, хто знається на базових правах людини, – ще менше. Зате автору не раз щастило й особисто спостерігати, й читати в ЗМІ свідчення про надзвичайно моральні вчинки членів моральної комісії. Ну подумаєш, один член НЕК вставив у відповідь на запитання смачне слівце про жінку легкої поведінки (адресоване, судячи з контексту, авторці запитання), чи, скажімо, інший запропонував хлопчині без гальм вийти й розібратися по-чоловічому з вибиванням деяких істотних частин тіла, а чи от, приміром, ще одна членкиня впевнено проігнорувала прохання модератора заходу завершувати виступ і спокійно продовжила свою промову ще на стільки ж і півстільки. Ну а що, вони ж носії місії, їм можна…

Про самого голову НЕК написано чимало, та я ніяк не надивуюся універсальності цієї людини. Певно, займатися й охороною довкілля, й поверненням кримських татар, і материнством і дитинством, і судово-правовою реформою, судовим адмініструванням і фінансами, конституційним судочинством і розвитком села, іпотекою й депутатством і, врешті-решт, такою невдячною справою, як підйом цілини морального рівня суспільства, – дуже тяжко.

Втім, що ж ми все про НЕК та про НЕК, згадаймо й про наших підписантів. Церква – інституція, що тривалий час була шанована в суспільстві й мала над ним контроль, – поволі втрачає вагу, хоч і продовжує утримувати позиції (особливо це стосується деяких конфесій в окремих регіонах нашої неньки).

«Багато свідомих громадян, в тому числі і віруючих людей, які складають переважну більшість населення України, виступають проти намагання окремих представників менеджменту медіабізнесу порушувати їхнє право на безпечний інформаційний простір», – заявили предстоятелі християнських Церков. От і чудово! Хотілося б тільки мати конкретнішу статистику: скільки це «багато», хто ці люди, що вони розуміють під «безпечним інфопростором»?

«”Пропаганда війни, національної та релігійної ворожнечі, культу жорстокості та насильства, засилля порнографії – це ті реальні загрози, які постають сьогодні перед нашим суспільством”, – наголошується у Відкритому зверненні.

За словами першоієрархів Церков, “батьки та матері занепокоєні долею власних дітей, їх психічним та емоційним здоров’ям, коли спостерігають засилля розпусти, жорстокості та насильства у медіа-просторі, включаючи телепрограми, рекламні ролики, білборди та мобільний контент”».

Слушне зауваження, та одразу виникає кілька питань: хто винуватий, що робити, до чого тут НЕК і чому її підтримують відокремлені від держави церкви (статтю 35 Конституції наче ж ніхто не скасовував)?

Візьмімо, для прикладу, релігійну ворожнечу. Панове першоієрархи, а хто вам винен, що в Україні стільки церков, які не можуть об’єднатися в єдину помісну церкву? Чи порнографія й еротика винні в тому, що прихожани різних конфесій б’ються за приходи? Чи, може, іноземні пастори приходять і силою спокушають ваших прихожан до своїх церков і тому це треба заборонити? Пропаганда війни й національної ворожнечі? Чудово! А хто ж цим займається? Може, то якась Б’янка/Бетті/Лєна з німецького порно, чи організатори чеських порновечірок, а чи в «Плейбої» активно пропагується культ фашистів-садомазохістів? Чи, може, корінь зла лежить там, де його не хочуть бачити, – у вас самих, церковних мужах і моралістах?

Погляньмо на сучасну церкву в цілому як явище (одразу перепрошую перед тими священиками, які, попри все, зберегли всі чесноти, необхідні для цієї діяльності)? Церковне рейдерство всупереч усім заборонам (згадаймо сарайчик поруч із Історичним музеєм чи металевий кіоск, що тривалий час простояв навпроти кінотеатру «Жовтень», або ж пригадаймо ліквідацію парку на Либідській заради найбільшого собору), агресія священників і прихожан, канонічна комерціалізація (продаж хусток на території святинь), священики з хрестами а-ля noveau-russie й черевами, яким можуть позаздрити навіть наші нехуденькі депутати, та недешевими автівками на кшталт Хаммера, Мерседеса та ін. Та чого далеко ходити – поруч із університетом, де вчився автор, біля однієї з церков у будинку, де була недільна школа, оселився спочатку Орден Святого Станіслава (який у цій же церкві проводив свої інвеститутри), потім якась партія, а тепер там узагалі бозна-що; під офісом автора два роки будувалася явно недешева церква-капличка з виточеного брусу, з ковкою й п’ятьма кондиціонерами. Можна згадати й не менш моральну річ – анафему Іванові Мазепі, яка, по суті, є результатом змішуванням великодержавної російської політики і церковних справ і яку й досі можна почути під час церковних відправ. В цьому контексті особливо моральним (і зовсім не злопам’ятним) є прохання московського патріарха перейменувати відповідну вулицю Києва.

«Батьки та матері занепокоєні долею власних дітей, їхнім психічним та емоційним здоров’ям, коли спостерігають засилля розпусти, жорстокості та насильства у медіапросторі, включаючи телепрограми, рекламні ролики, білборди та мобільний контент». То що ж, цікаво, ані школа, ані батьки вже не мають засобів упливу на дітей і контролю контенту, який вони споживають? У батьків, взагалі-то, є непоганий набір інструментів, щоб угамувати своє занепокоєння. Перш за все, це передбачена законом можливість оскарження неправомірних дій суб’єктів медіаринку до вже давно уповноважених на те державних органів. Вас зовсім не турбує всюдисуща (у ліфтах, метро) двозначна реклама ресторану, в якій пропонується «облизати шари» чи «роздвинути палички»? І що, ви вже побігли скаржитися до Держспоживстандарту? Вас обурила жорстокість і насильство в телеефірі у невстановлений час чи, може, еротика серед білого дня? До Нацради звертатися не пробували? А до Держкіно (якщо індекс не співпав із наповненням) чи МВС (у випадку порнографії), врешті-решт? Ну й не забуваймо про таку основоположну річ, як виховання, зокрема обмеження телеперегляду, доступу до інтернету, у т.ч. шляхом “parent control” (обмеження доступу до інформації певної категорії), який років із десять існує в більшості браузерах і є в багатьох сет-топ-боксах на цифровому ТБ? А проблема мобільного контенту вирішується просто: купуванням простіших (з обмеженим набором функцій) мобільних пристроїв.

То може, перш ніж пащекувати про мораль і плодити нові й нові моральні органи, варто  зайнятися подоланням правової та медіа безграмотності населення (це для держави)? Ба більше, зайнятися своїми прихожанами (це для церкви) – депутатами, міністрами й чиновниками – і пояснити їм, яка поведінка є моральною і наскільки по-християнськи плювати на людей зі своїх елітних автівок, змушувати їх чекати в корках, перекриваючи дорогу.

Може, панове моралісти, подивитеся, як виживає в цій країні бухгалтер, на плечах якого вже зо два десятиліття лежить тягар азаровщини?! Чи, може, заглянете в село (тільки не в Нові Петрівці чи Буки) і подивитеся, як люди живуть на 800 – 1500 грн на місяць і як місцеві правоохоронці розпивають оковиту разом із тими, кого вони мають ловити. Або зайдете числа 13 грудня в місцеву податкову і подивитеся, як морально стоять у вузьких коридорах платники податків, які ж цю податкову й утримують. Чи, може, керуючись досвідом авторів серіалу «Школа», поглянете, що діється в школі, зокрема на матеріальний і моральний стан учителів, що подекуди призводить до пофігістичного ставлення до учнів, ідіотизм шкільної програми, що вчить високих матерій, не даючи базових, потрібних у повсякденному житті знань. Чи спробуєте, приміром, улаштувати своє чадо в якусь школу, щоб дізнатися, який треба зробити «вступний благодійний внесок»? Або краще зайдіть у поліклініку і дізнайтеся про непотрібні вам ліки, які вам треба купити в такому-то місці на такий-то номер лікаря? Чи, може, проаналізуєте відписки різноманітних органів та інстанцій, які не хочуть виконувати свою роботу, ту, за яку сплачуємо податки чи просто платежі?

Хочете підвищити мораль, панове? То почніть із себе й собі подібних. Депутати й чиновники відвалюють вам купу грошей на будівництво церков, то, може, варто не просто радісно за них хапатися, а поставити умову – «хочеш, щоби церква прийняла твої гроші? знизь податки, посади парк, оснасти школу»; та бодай просто нагадайте, що красти, обманювати ближніх (у т. ч. тих, хто довірив тобі свій голос) є гріхом, який не можна списати за давністю чи амортизувати…

Навряд чи є моральним їздити на лексусах-хаммерах-поршах, коли основна маса населення живе за межею бідності, хіба не так?

Зрештою, так само не надто морально витрачати 4 мільйони гривень на рік, займати будівлю в центрі міста – і все, щоб боротися з вітряками. Чи доцільно складати за наші гроші списки 200 еро-порносайтів, коли їх тисячі всіляких модифікацій – від торентів до трансляцій наживо? Чи доцільно ухвалювати хартії, ціна яких не вища за папір, на якому їх надруковано, чи писати «глибокодумні» резолюції із закликами до органів виконувати їхні ж функції (!) і до ЗМІ з вимогами «збільшити, покращити й утриматися», не покращуючи умови роботи самих ЗМІ…

А еротика і порнографія, панове, можуть зачекати – вони існували тисячоліття й існуватимуть, хочете (чи дозволите) ви того чи ні. І взагалі, для мене найбільшою порнографією (яка до того ж викликає неабияку агресію) є чи не кожен виступ вельмишановного і ясновельможного Миколиянича, перманентна високоморальна (бо ж під наглядом, а отже – із санкції окремих і повноважних моральних членів і членкинь) штовханина під трибуною, відписки органів, що не хочуть робити свою справу, або чергова історія, коли студент тричі падає на кут стола (чи навпаки, я вже заплутався) в кабінеті багатостраждального слідчого… Тут найпорніше порно відпочиває, скажу я вам.

Чи регулюється мораль правом? Звісно, бо право виходить зі звичаїв і моралі, адже багато речей не мають логічного з точки зору еволюції пояснення. Приміром, убивство слабких є доцільним для еволюції, адже вид позбавляється генетичних помилок, але ж мораль і право це засуджують. А от візьмімо ще одне каране діяння – руйнування надгробків. З точки зору еволюції – ну стояла каменюка, ну лежить каменюка – теж мені трагедія. Або погляньмо на плагіат, крадіжки, обман, посягання на життя і здоров’я державних діячів, шпигунство та ін. – еволюції до цього байдуже, а моралі і праву – ні. Те, що можна було б обґрунтувати як необхідність для виживання (поцупив їжу – ситий), у нашому суспільстві отримало моральне табу, яке потім знайшло вираження у вигляді норм і приписів права.

Утім, із суспільною мораллю все складніше. Загальнолюдські цінності вже так чи інакше знайшли відображення в законодавстві (згадаймо споконвічні «не убий, не вкради…») і потребують радше дорегулювання, шліфування, можливо, підсилення або, навпаки, послаблення. Інше питання, коли держава або одна група осіб хоче заборонити іншій не робити чогось (згадуємо анекдот про «ці люди забороняють мені колупатися в носі»), що є в межах приватного життя, в межах власної системи цінностей і світогляду. І тут мені не зрозуміло, чому люди, які не вважають порнографією засідання Верховної зРади (ще й обурюються, коли таке кажеш уголос), мають якесь право заборонити мені скачати і переглянути красиву еротику чи порнографію з дійовими особами, значно приємнішими за наших народних засранців (Ворд виправив на засланців – це знак :))…

Тож, панове, займіться краще моральністю Кабміну, який ніяк не може всадити за один стіл тих, хто має впроваджувати цифрове ТБ, не впровадження якого позбавить величеньку частину суспільства доступу до ТБ взагалі (а відтак і до джерела інформації), що, в принципі, захищає дітей від інфовпливу (та й не тільки дітей: захистимо населення України від інформації, хтозна, як вона може зашкодити здоров’ю пересічного українця). А якщо серйозно, саме цифрове ТБ надасть батькам можливість краще захистити дітей від того самого негативного, на їхній погляд, контенту (так-так, той самий «батьківській контроль») і виконає вашу місію.

Втім, певно, краще й Кабміну не чіпайте. Ми вже якось самі, природнім шляхом. А то, боронь боже, знову буде якась хартія.

Картинка з сайту: http://deemon-amorales.livejournal.com/

Апеляційний суд Харківської області визнав колишнього міліціонера Вовчанського РВ Харківської області пана Тимофєєва винним у перевищенні службових повноважень, яке супроводжувалося насильством та ображало особисту гідність Олександра Скрипника (ч. 2 статті 365 Кримінального Кодексу України).

16 вересня 2006 року міліціонер Тимофєєв побив Олександра біля дискотеки в селі Білий Колодязь Вовчанського району Харківської області.

Прокуратура багаторазово відмовляла матері Олександра в порушенні кримінальної справи проти Тимофєєва, проте наполегливість родини Скрипників та серйозні докази проти міліціонера змусили прокуратуру порушити кримінальну справу.

Справа розглядалась в Вовчанському та Бурлукському судах, судді яких відводились або заявляли самовідводи. Рішення по справі проти міліціонера прийняв Апеляційний суд Харківської області.

Суд призначив мінімальне покарання у вигляді позбавлення волі на 3 роки із позбавленням права обіймати певні посади, проте звільнив засудженого від відбування призначеного покарання з іспитовим строком в 2 роки. Суд призначив Олександру 15000 гривень в якості компенсації за понесену моральну шкоду.

Захисником Олександра в судах була юрист ХПГ Айгуль Муканова.