Історія, про яку піде мова, ще не закінчена. Місце дії – Автономна Республіка Крим, місто Феодосія й околиці. 

Була одна сім’я – Олександр і Ніна Бугаєнки виховували доньку Катерину, працювали – у кожного з подружжя був власний бізнес, і доволі успішний. 21 жовтня минулого року Олександр, маючи при собі велику суму грошей, збирався їхати до Харкова за обладнанням, але вийшло інакше: на 118 кілометрі автошляху Алушта–Судак–Феодосія у власному розбитому автомобілі БМВ-318 Олександр Бугаєнко був знайдений мертвим із багатьма тілесними ушкодженнями. ДАІ кваліфікувала подію як дорожньо-транспортну пригоду, тіло відвезли до моргу, автівку відбуксирували на штрафмайданчик, а родину повідомили чомусь тільки зранку (аргументуючи згодом таку затримку тим, що не змогли встановити особу загиблого через відсутність у того документів, нібито цього неможна було зробити за номерними знаками автомобіля).

Ніна поховала чоловіка, а як минув деякий час, їй зателефонували, запропонували зустрітися, й під час зустрічі передали диск із записаними на ньому фотографіями з міста події, зробленими по гарячому сліду.

Сліди від ударів на корпусі автівки.

 

Ясно видно, що ключ запалювання у замку відсутній.

 

Синці на руці потерпілого.

 

У такому стані зараз автомобіль БМВ-318 на штрафмайданчику.
Салон пошкоджений, чого не було одразу після події. Отак охороняються речові докази.

На фото ясно видно: у замку запалювання немає ключа – яким чином автомобіль міг дістатися міста пригоди? Вилетіло лобове скло (його знайшли неподалік), а двірники цілі. Якщо відбулося перекидання машини, як пояснити вм’ятини спереду та ззаду праворуч? На знімках можна побачити велику кількість тілесних ушкоджень на тілі потерпілого, що не зафіксовані в акті судово-медичного дослідження (обстеження) трупа. Руки потерпілого сильно забруднені по лікоть (в акті судово-медичного дослідження ані слова про забруднення рук), але салон чистий: ані бруду, ані крові – кров тільки на передній лівій дверці.

І ще багато питань, відповісти на які можна тільки після проведення спеціальних досліджень та експертиз, а це можливо тільки після відкриття кримінальної справи, бо лише в цьому випадку можна буде повно й ефективно перевірити обставини смерті Олександра Бугаєнка. Адже дослідча перевірка не може забезпечити проведення слідчих дій, що не були зроблені одразу після події: необхідного огляду автомобіля, його авто-технічної й трасологічної експертизи; також не було проведено необхідної авто-технічної експертизи обставин ДТП. Існує також необхідність судово-хімічної експертизи, необхідність проведення судово-медичної експертизи (бо акт судово-медичного дослідження (обстеження) трупа мало того, що неповний, ще й містить протиріччя; наприклад, при дорожньо-транспортній травмі водія відсутні описання ушкоджень грудної клітини, живота, нижніх кінцівок потерпілого), інших.

26 жовтня 2009 року слідчим відділом Феодосійського міськвідділу ГУ МВС в АРК було відмовлене в порушенні кримінальної справи за фактом ДТП. А 21 грудня Ніна Бугаєнко подала заяву на постанову у відмові, вважаючи її неправомірною. У тій заяві вона вказала на цілу низку не перевірених працівниками міліції фактів, що мали місце безпосередньо перед подією 21 жовтня. 29 грудня 2009 року їй знов було відмовлено в порушенні кримінальної справи постановою старшого слідчого СВ Феодосійського МВ ГУ МВС України в АР Крим. Ніна Бугаєнко звернулося із скаргою на цю постанову до Феодосійського міського суду, а також оскаржила прокурору міста Феодосії, який листом від 13 січня цього року відмовив у відміні постанови, що оскаржується.

Феодосійський міський суд АР Крим задовільнив скаргу Ніни Бугаєнко: постанову про відмову у порушенні кримінальної справи відмінити, а матеріал направити в Феодосійський МВ ГУ МВС України в АР Крим для проведення додаткової перевірки. Тільки з невідомої причини в постанові зазначено, що «судом установлено, що 21.10.2009 р. приблизно в 21 год. на 118 км+850 м автошляху Алушта–Судак–Феодосія відбулося ДТП за участі водія Бугаєнка О. І.», з чим, звичайно ж, погодитися неможна. Зараз подана апеляція в Апеляційний суд АР Крим з проханням зміни постанови Феодосійського міськсуду, оскільки невстановлені обставини (що відбулося саме ДТП) були названі постановою встановленими.

Ніна Бугаєнко не втрачає надії знайти правду. Навіть наперекір загрозам фізичної розправи, які отримує на власну адресу й адресу близьких. А питання, що ж насправді відбулося 21 жовтня минулого року приблизно в 21 год. на 118 км+850 м автошляху Алушта–Судак–Феодосія, й досі залишається відкритим.

Олександр і Ніна Бугаєнки.

На парламентському сайті вивішують лише текст постанови про затвердження кошторису, а найцікавіше – додатки до неї, не публікують. Навіщо, здавалося б, засекречувати статті парламентських витрат, якщо вони у бюджеті відкрито прописані: скільки на законотворчу діяльність, на візити депутатів за кордон, на санаторно-курортне і медичне обслуговування? Бюджетні суми хоч і красномовні, але не настільки, як подробиці у додатках до кошторису. У цих кошторисних таблицях, які у парламенті так старанно бережуть від сторонніх очей, – Верховна Рада в усій своїй “красі”.

Депутатська відпустка за ціною «Ланоса»

Особливо “лоскотливий” додаток (подробиці парламентського кошторису розсекретила “Українська правда”), в якому детально розписані витрати на забезпечення як теперішніх, так і колишніх нардепів. Тут – і депутатський заробіток, розкладений по полицях, і відпускні, і виплати новоспеченим пенсіонерам, і матеріальна допомога сім’ям померлих нардепів…

На запитання про зарплату народні обранці зазвичай відбуваються фразами: “в середньому стільки-то”, “по-різному, залежно від доплат”. Так ось – про доплати, з якими депутатський оклад (у рядового депутата він – 6 тисяч 109 гривень, у першого віце-спікера – 6 тисяч 474) розростається утричі. 100-відсоткова надбавка кожному – за особливий характер роботи та інтенсивність праці (ох і перетруджуються народні обранці!). Плюс – премія у розмірі 80-95 відсотків від окладу, залежно від парламентської посади.

Рядовим депутатам за місяць набігає у середньому 17 тисяч 425 гривень зарплати, головам комітетів і керівникам депутатських фракцій – 17 тисяч 914, віце-спікеру – 18 тисяч 613, першому віце-спікеру – 19 тисяч 418. Додають «гривників» до депутатського заробітку наявність наукового ступеня, почесного звання та володіння іноземними мовами.

Заробітна плата голови Верховної Ради у додатку до парламентського кошторису не значиться. Та її не важко вирахувати зі спікерської декларації про доходи. У середньому виходить 21 тисяча 208 гривень на місяць.

З відпускними однієї депутатської зарплати вистачить на те, щоб придбати поїжджений «Ланос». Лише «оздоровчих» нардепам виписують у середньому 35 тисяч (подвійний місячний заробіток)! Це при тому, що путівки на парламентські курорти (кримські санаторії «Дюльбер» і «Нижня Ореанда») для народних обранців безкоштовні.

73 тисячі гривень – на «обмивку» пенсійного…

Крім 450 нинішніх нардепів і численного парламентського апарату, на балансі Верховної Ради ще й армія утриманців з попередніх скликань. Для «колишніх» окрема «біржа праці» діє. Та така, що після депутатства решту життя можна і не працювати, сидячи на шиї у платників податків. Узаконене дармоїдство. Закінчилася парламентська каденція – можеш цілий рік безбідно бити байдики: якщо не працевлаштувався, отримуватимеш матеріальну допомогу у розмірі депутатської зарплати. Не влаштувався на роботу і через рік – матимеш половину депутатської зарплати.

Безробітних екс-депутатів закон велить утримувати аж до досягнення ними пенсійного віку. З усіх попередніх скликань таких утриманців вже 115 назбиралося (на виплату їм депутатської допомоги з безробіття цьогоріч передбачили понад 12 мільйонів гривень). Не можуть, бідолашні, на роботу влаштуватися. А навіщо, коли можна офіційно числитися безробітним, отримувати щомісяця майже дев’ять тисяч гривень матеріальної допомоги (так, на кишенькові витрати), живучи, наприклад, з прибутків від сімейного бізнесу чи з «приплоду» від банківських заощаджень? А там, глядиш, і пенсія нагряне – 80-90 відсотків від депутатської зарплати (залежно від трудового стажу).

«Проводи» депутата на пенсію теж недешево обходяться: новоспеченому пенсіонерові належиться грошова допомога у розмірі 12 місячних депутатських окладів. Виходить понад 73 тисячі гривень. У цьогорічному парламентському кошторисі таких «пенсійних премій» передбачили аж 44.

Національна спілка журналістів України (НСЖУ), Українська асоціація видавців періодичної преси (УАВПП), Індустріальний телевізійний комітет (ІТК), Незалежна асоціація мовників (НАМ), Інтернет асоціація України (ІНАУ) закликали парламент відмінити закон про захист суспільної моралі і розпустити НЕК. Звернення було оприлюднене під час наукової конференції «Медійний простір України: проблема державного регулювання», яка проходила 18 травня в Інституті журналістики.

Більшість присутніх на науковій конференції зустріли цю заяву оплесками.

Голова НЕК Василь Костицький, який теж брав участь у цьому заході, спочатку зауважив, що не готовий коментувати заяву журналістів та медіаюристів. А потім сказав, що можливо йому самому варто піти у відставку, але він переконаний, що такий орган потрібен.

«НЕК дуже легко перетворити на орган цензури, але ви такими заявами ризикуєте наступити на граблі, коли призначать когось іншого», – зазначив він.

«Телекритика»

Звернення медіа організацій

щодо ліквідації органу цензури в Україні

Ми, професійні організації, які представляють всю медіа спільноту України: Національна спілка журналістів України (НСЖУ), Українська асоціація видавців періодичної преси (УАВПП), Індустріальний телевізійний комітет (ІТК), Незалежна асоціація мовників (НАМ), Інтернет асоціація України (ІНАУ), сповідуючи демократичний шлях розвитку України, наголошуємо, що одним з основних завдань держави є реалізація права громадян на доступ до різноманітної інформації та свобода вираження поглядів.

На наше переконання, реалізація такого права передбачає допомогу громадянам у доступі до якісної літератури, театру та кіно, забезпечення свободи вираження поглядів.

Саме така діяльність держави сприятиме реалізації прав та інтересів громадян і не призведе до виникнення проблем, з якими український медіа сектор змушений боротися сьогодні.

Ми протестуємо проти витрати державних коштів на фінансування цензури українських медіа, творів письменників, образотворчого мистецтва тощо. Під час економічної кризи особливо необхідні кошти бюджету для підтримки культури, видавництва книг та медіа. В той же час держава щорічно фінансує бюрократичний апарат НЕК, так на 2010 рік передбачено фінансування в сумі більше 4 млн.грн.

Ми вважаємо, що виключно Український народ є носієм моральних цінностей, і що передача такого виключного права будь-якому штучному утворенню на кшталт НЕК – це замах на базові конституційні права громадян та спроба насаджувати штучну мораль.

Для захисту інтересів неповнолітніх від злочинних посягань, боротьби з порнографією, з недобросовісною рекламою в Україні створено достатньо контролюючих органів: Міністерство внутрішніх справ, Держспоживзахист тощо. Закликаємо депутатів Верховної Ради України внести зміни до законодавства для заборони органу цензури, існуючого за бюджетні кошти під виглядом захисту загальноукраїнських цінностей.

Пропонуємо професійним об’єднанням інших галузей підтримати  вимоги щодо проведення необхідних суспільству законодавчих змін та ліквідації Національної Експертної Комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК) як органу цензури.

Прийнято на конференції «Медійний простір України: проблеми державного регулювання» 18 травня 2010 року у м. Києві.

Від імені організацій:

Ігор Лубченко

Олександр Антонець

Катерина Котенко

Катерина Мяснікова

Тетяна Попова

Це звернення є відкритим для підписання всіма професійними організаціями у галузі культури, мистецтв, книговидавництва, інших творчих об’єднань.

ГО «Телекритика»

Сполучені Штати і європейські держави допомагають Україні адаптувати кримінальне судочинство до світових стандартів. На міжнародній конференції 18 травня в Києві обговорювали проекти Кримінально-процесуального кодексу та закону «Про прокуратуру», до розробки яких долучилися і західні фахівці. Утім, частина українських експертів попереджає, що втілити реформу в життя буде непросто.

Українські слідчі, суди та прокуратура працюють за Кримінально-процесуальним кодексом 1961 року. Розроблений для потреб радянської репресивної системи,  переобтяжений безліччю пізніших змін, цей кодекс ускладнює судочинство і створює умови для порушення прав людини, відзначають українські та закордонні правники, учасники конференції «Перспективи реформування кримінального судочинства в Україні».

Натомість новий проект кримінального кодексу, який розробляють з 2007 року, спирається на світові стандарти судочинства. Зокрема, він дає підозрюваному право на адвоката у будь-який момент, без дозволу слідчого, зменшує бюрократизацію й прискорює слідство і суд, а захист і обвинувачення у суді, за цим проектом, мають рівні права і працюють на конкурентних засадах.

Якісний кримінальний кодекс – перешкоджа корупції та стимул інвестиції

Такий кодекс є важливим кроком України до зміцнення своїх позицій у європейській спільноті, заявив посол США в Україні Джон Теффт.

«Справедлива, прозора правова система є ключем до захисту прав людини, для подолання корупції і до того ж заохочує приплив інвестицій, які є ключем до майбутнього добробуту України. Нову версію кримінально-процесуального кодексу розробляє робоча група на чолі з міністром юстиції Олександром Лавриновичем, і ми надаємо їй постійну підтримку, – зауважує посол США. – Цей проект кодексу вражає: він вперше в Україні забезпечує європейські стандарти захисту прав людини, такого висновку дійшла ціла низка українських та закордонних експертів».

Згадані законопроекти за підсумками конференції доопрацюють і винесуть на голосування, повідомив міністр юстиції Олександр Лавринович.

«Коли зіставимо всі аргументи, буде підготована нова редакція кодексу, яку Президент передасть на розгляд парламенту. Потрібно змінити існуючий порядок, оскільки ми сьогодні зберігаємо мінімально змінений кодекс, який працював у Радянському Союзі», – пояснює міністр.

Підводні камені: потрібно змінювати повноваження прокуратури і Конституцію

Реформування судочинства в Україні не обмежується законодавством: зокрема, за останні кілька років в освітніх програмах Ради Європи взяли участь 7 тисяч українських прокурорів та 8 тисяч суддів. Про це повідомив представник генерального секретаря Ради Європи в Україні Аке Петерсен.

Але європейським досвідом ще треба мати можливість скористатися. Для того, щоб запровадити в Україні європейський порядок судочинства, доведеться подолати чимало перешкод, відзначає голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

«Із цим пов’язане й питання реформування прокуратури. Конфлікт інтересів не подоланий. Прокуратура хоче залишити собі ті великі повноваження, які має, максимум – відмовитися від участі у слідстві. Невідомо, як це питання вирішиться. До того ж, для імплементації багатьох європейських норм судочинства доведеться змінювати Конституцію, а це  тривалий процес», – говорить правозахисник.

Україна зобов’язалася змінити кримінально-процесуальний кодекс іще 15 років тому, коли приєдналася до Ради Європи. Новий кодекс мав бути ухвалений упродовж трьох років, але жоден законопроект не пройшов далі першого читання.

Прокурору Олександру Медведко,
Генеральний Прокурор Украіни,

Вища рада юстиції,
04050, Київ-50, вул. Артема 89

Шановний пане,

Х’юман Райтс Вотч серйозно занепокоєна нещодавніми повідомленнями про погрози проти активіста за права інвалідів, Андрія Федосова, які виникли в результаті його роботи з документації умов життя інвалідів в декількох психіатричних закладах Кримського півострова. Ще більше занепокоєння викликає той факт, що занедбані умови життя в лікувальних закладах, задокументовані паном Федосовим, є серйозною проблемою, яка потребує невідкладної уваги. Ми спонукаємо Вас прийнятти кроки щодо розслідування обох справ: справи про погрози проти пана Федосова і справи про умови життя в психіатричних закладах Криму, особливо у cвітлі нещодавньої ратифікації Україною Конвенції ООН про правa інвалідів (CRPD).

Пан Федосов та його організація “Юзер” (Українська організація користувачів психіатричної допомоги) провели моніторинг умов проживання в шістьох державних психіатричних лікарнях Криму. Умови проживання в трьох із цих закладів – в Кримській Державній Психіатричній Лікарні № 2, в Кримській Державній Психіатричній Лікарні № 4, та в в місті Феодосія – відвіданих протягом тижня, з 19-го по 23-тє квітня, були настільки низькими, що організація звернулася до Кабінету прокурора із проханням провести розслідування цієї справи. Зі слів пана Федосова та згідно опитувань проведених серед хворих, санітарні умови проживання в цих трьох закладах жалюгідні, і хворі всіх трьох закладів зазнають фізичної надруги від працівників цих закладів. Пан Федосов доповів Х’юман Райтс Вотч про сильний запах екскрементів в одному із закладів; в іншому, декілька пацієнтів були замкнені за ґратами і змушені використовувати відра замість туалетів. Пацієнти в третьому лікувальному закладі скаржилися на відсутність доступу до чистої проточної води і на те, що вони отримували одне відро води кожні десять днів для того, щоб помитися. Також, всі хворі цього закладу скаржилися на періодичні побиття. В усіх лікувальних закладах, хворі не мали можливості усамітнитися, вклучаючи у ванній кімнаті.

Такі умови підпадають під заборону нелюдських та принизливих умов поводження з хворими, які містяться у Міжнародному пакті громадянських та політичних прав (ICCPR) та Конвенції проти тортур (САТ). Стаття 10 Міжнародного пакту громадянських та політичних прав зазначає, серед іншого, що “[а] всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі.” Цей принцип гідності і поваги є одним з фундаментальних принципів Конвенції ООН про правa інвалідів. Такі умови існування порушують право на фізичну і психологічну недоторканність, право на заборону брутального поводження та експлуатацію людей з обмеженою дієздатністю, що є основою Конвенції ООН про правa інвалідів . Х’юман Райтс Вотч закликає Ваше державне керівництво провести розслідування умов проживання в усіх державних та приватних психіатричних закладах та вжити необхідних заходів для забезпечення повної поваги та адекватного ставлення до людей з обмеженною дієздатністю в цих закладах.

Ми також закликаємо Вас провести розслідування щодо погроз проти пана Федосова. Пан Федосов доповів Х’юман Райтс Вотч про отримання двох телефонних дзвінків у неділю, 25-го квітня, після того, як він оприлюднив інформацію на своїй сторінці Фейсбук про намір подати скаргу до Кабінету прокурора про умови існування хворих в трьох психіатричних закладах, які пан Федосев відвідав на минулому тижні. Чоловік, який представився Ніколаєм Васільєвічем, але не повідомив свого прізвища, попередив, щоб він не опубліковував своєї заяви, погрожуючи тим, що здоров’я Федосова може бути під загрозою. Пан Федосов повідомив Кабінет прокурора про погрози тa виїхав з Криму у цілях безпеки. Незалежний моніторинг в психіатричних закладах є важливою гарантією забезпечення правa недієздатної людини, яка проживає у лікувальному закладі, на повноцінне життя. Увагa та участь суспільства у процесі моніторинга для CRPD є широко визнаним фактом у cтатті 33 даної Конвенції. Такі погрози, які були зроблені проти пана Федосова, позбавляють суспільство здатності та бажання проводити моніторинг у подібних закладах.

Ми також зазначаємо, що Конвенція ООН про правa інвалідів запроваджує право інваліда на життя у суспільстві, а не в лікувальному закладі. Ми віримо, що багато людей з цих закладів могли б жити у суспільстві, якби державне керівництво розпочало процес деінституалізації і провело якісну підтримку на міському рівні. Ми закликаємо державне керівництво України до прийняття заходів із забезпечення інвалідів цими правами.

Дякуємо за Вашу увагу до цих питань. Ми спостерігатимемо за тим, як український уряд продовжуватиме забезпечувати права інвалідів у рамках співробітництва з громадянським суспільством у галузі моніторингу дотримання Конвенції ООН про правa інвалідів та державних реформ в психіатричних закладах.

З повагою,

Джозеф Емон,
Директор, Здоров’я та Права Людини
Х’юман Райтс Вотч

Cc: Копія для Шановного пана Зіновія Митника, Міністра Охорони Здоров’я

18 травня до ректора Українського католицького університету отця доктора Бориса Ґудзяка завітав співробітник СБУ. Його місія полягала, по-перше, переконати ректора, що його обов’язком є остерегти студентів перед можливими “протиправними діями політичного характеру”, і, по-друге, взяти в нього підпис під іменним листом до нього від керівництва СБУ.

Мовляв, цей підпис засвідчив би, що ректор поінформований та остережений.

Оскільки співробітник СБУ відмовився залишити ректорові оригінал чи копію листа, отець Борис Ґудзяк відмовився його підписати і, користаючи з присутності в цей час в УКУ учасників Генеральної асамблеї Федерації католицьких університетів Європи, широко оприлюднив меморандум із описом того, що сталося.

Подія набула великого розголосу. Останній засвідчив, що, окрім значного розчарування ситуацією в нашій державі, Україна має багато друзів, які щиро вболівають за її долю. Проте стало також очевидно, що вся ця історія потребує належного осмислення.

Можна бути певним, що не один ректор в Україні, почувши про вчинок отця Ґудзяка, здвигне плечима: “То в чому проблема? Я ж підписую такі листи завжди – такий порядок”.

Згода, такий був порядок у радянські часи. Але чи має він бути таким сьогодні? Якщо турбота керівництва СБУ виправдана, і нічого протизаконного в листі не було, його адресат має право отримати на руки принаймні копію цього листа.

Підозра у можливій провокації з’являється саме тоді, коли ти маєш прочитати листа, якого співробітник СБУ не випускає з рук, і поставити на ньому підпис, що його згодом може бути проінтерпретовано як завгодно. Ця процедура є виразним реліктом чекістської епохи, чомусь дбайливо збереженим у СБУ.

Ще не зовсім стерлося з пам’яті, як підпис керівника ставав гачком, на якому в остраху “повисав” підписаний. Сміливий вчинок ректора бодай одного університету в Україні стає прецедентом, який змушує замислитись над принизливістю самої процедури та її анахронізмом.

Проти того, що прагнуть залишити таємним, є лише один суспільний лік: зробити все явним.

Хтось може запитати: а звідки така чутливість до “невинного” візиту співробітника СБУ?

Що ж, на це питання мали б відповісти ті, хто активно ґлорифікує Сталіна, будує йому пам’ятники, реалізовує путінський план “пацифікації” України (цебто “принуждения к любви”), а протести щодо цього називає “дестабілізацією” та “протиправними діями”.

Режим Путіна опертий на всевладдя ФСБ. Саме вона, ФСБ, зробила демократію в Росії настільки “контрольованою”, що аж ефемерною. Тому кожен, хто прагне “клонування” цього режиму в Україні, має бути готовим до того, що в людей спрацьовуватиме інстинкт перестороги.

ФСБ успадкувала від КГБ практику залякування непокірних, переслідування політичної опозиції та розправи з тими, хто відмовлявся коритися волі спецслужб. Українська держава, схоже, тепер намірилась іти цими самими слідами.

То чого тоді очікувати від СБУ нашому університетові, який своєю відданістю моральним принципам і християнським цінностям перебуває в неминучій опозиції до свавілля, безхребетності й корупції, що пустили такі страхітливі метастази в нинішній Україні?

Чого очікувати тим, хто опиняється у “зоні громадянського ризику”: замовних міністерських інспекцій? візитів податкової? чи низки провокацій і дискредитацій?

В Українському католицькому університеті між адміністрацією і студентством існує така ж психологічна опозиція, як і в кожному іншому університеті. В основі її – одвічна опозиція інтересів тих, хто керує, і тих, ким керують.

Проте в УКУ, на щастя, немає різниці між обома сторонами, коли йдеться про обстоювання гідності людини. Зокрема, хай читачі самі підрахують, скільки в Україні є університетів, де ректори готові жертвувати своєю посадою, аби лиш забезпечити у своєму закладі свободу волевиявлення студентів, у тім числі протестного.

У цьому місці я не можу втриматись від докору на адресу попереднього “помаранчевого” керівництва країною.

Робоча група з восьми університетів, у тому числі за участі УКУ, розробила була Концепцію університетської автономії, яку й представила на розгляд вищого керівництва. Концепцію не було затверджено – вочевидь спрацював чиновницький острах втратити контроль над ситуацією у вузах.

Де їхній контроль сьогодні? І як бути тепер тим університетам, для яких автономія від влади є засадою їхньої ідентичності? Адже свою місію, породжену свободою, Український католицький університет може виконувати лише в умовах свободи.

“Мораль” цієї статті мені хочеться передати питанням: скільки ще митарств треба нам перейти, щоб переконатися, що давня радянська модель упокорення ректорів університетів з допомогою короткої вуздечки узалежнення є рудиментом тоталітарної епохи, з якою ми буцімто розпрощалися?

З цією моделлю не те що в Болонську систему не втиснешся – з нею ми виглядаємо доісторичними рептиліями, що вигулькнули раптом посеред сучасного аква-парку. Тому якщо цю модель ми так дбайливо зберігаємо, то чи варто дивуватися, що повертається до нас і сама доісторична епоха?

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського Католицького Університету, колишній політв’язень

Наша нова влада продовжує демонструвати, що Україна знаходиться в залежності від усіх і всього.

До нас звернулися представники громадської благодійної організації «Дітям нового часу» з Одеси з дивною заявою. Ця організація запросила до Одеси художній колектив китайського національного стародавнього мистецтва Shen Yun. Колектив цей відомий у всьому світі. Його концерти відбулися у більшості країн Європи, Австралії, Канаді, не кажучи вже про США, де артисти постійно мешкають.

Але чомусь сучасному китайському керівництву вистави цього театру не подобаються. Хоча важко зрозуміти, чим стародавня китайська культура, яку репрезентує Shen Yun, може завадити сучасному комуністичному режиму КНР.

В нормальних країнах це і залишається проблемою керівництва КНР. Скрізь амбасади КНР протестують проти концертів цього театру. І скрізь це тільки збільшує увагу до театру і з боку лідерів і парламентарів, і з боку вільної громадськості  дійсно демократичних країн.

Але зовсім не так вийшло в Україні.

Благодійна організація «Дітям нового часу» уклала договір при приїзд групи Shen Yun в Одесі з Одеським академічним театром музичної комедії ім. М.Водяного. І не тільки уклали договір, а й витратили кошти на рекламу і на оплату оренди приміщення. Але з боку амбасади КНР почали лунати протести проти виступу цієї трупи, з посиланням на те, що Shen Yun пропагандує ідеї релігійної організації Фан Лун Гунь, яка заборонена в Китаї, хоча нічого поганого ця організація не зробила і не пропонувала. Представники китайської влади в Україні звернулися до прем’єр-міністра та міністра культури України, а ті, на думку організаторів концерту, передали ці протести до Одеської обласної адміністрації. До Одеської обласної адміністрації звернулися також представники китайського консульства в Одесі з прохання не давати дозволу на проведення цього концерту.

Одеська облдержадміністрація слухняно натиснула на адміністрацію театру, навіть не розбираючись, пов’язана трупа Shen Yun з Фан Лун Гунь чи ні. В результаті договір про проведення концерту 28 травня був адміністрацією театру скасований.

Правда, консульство Китаю пообіцяло відшкодувати витрати організації «Дітям нового часу». Але залишається питання, хто буде відшкодовувати моральні збитки тим, хто хотів побачити всесвітньовідомий художній колектив, який репрезентує таку цікаву культурологічну спадщину 5000-літньої давнини китайської міфології. І, взагалі, кому дано право вирішувати за нас, подібно до радянських часів, що нам дивитися, читати або любити?

Те, що відбулося з Shen Yun – прямий наступ на свободу слова, порушення низки статей Конституції України і ст. 10 Конвенції з прав людини та основоположних свобод, яка ратифікована Верховною Радою України.

Ми не маємо сумнівів, що Європейський суд з прав людини розгляне втручання української влади як прояв цензури.

Але тут треба  ще сказати, що і дії попередньої влади по відношенню до організації Фан Лун Гунь мало чим відрізнялися від того, що відбувається зараз.

Правда, мова йшла не про концерти стародавнього мистецтва, а про українських послідовників Фан Лун Гунь. Їм постійно забороняли публічні заходи, мітинги проти переслідувань послідовників Фан Лун Гунь в Китаї, тощо.

І ми неодноразово писали про це, зверталися і до попереднього керівництва країни.

Тим більше, що мали висновки релігієзнавців, що  Фан Лун Гунь – це просто різновидність відомої і розповсюдженої в світі культури цю-гунь.

Чому ця організація не подобається китайському уряду? Ми цього не знаємо, і це його справи. Але, виявляється, Україна боїться не тільки Росії, а ще й Китаю, хоча ми з ним поки що не межуємо.

Може, наші далекоглядні урядовці передбачають, що в нас скоро буде спільний кордон? А порушення права на свободу слова відбувається тут і зараз.

Фото з сайту: http://ya-ru.ru/communist-party-of-china

Через півстоліття свого існування Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) став справжнім символом захисту фундаментальних прав і свобод в Європі. Завдяки рішенням Суду змушені вдосконалювати своє законодавство держави – учасниці Конвенції, а після запровадження права на індивідуальну петицію – не лише самі держави-члени чи організації, а й кожен громадянин із 800-мільйонного  населення 47 країн під юрисдикцією ЄСПЛ має можливість звернутися в цей компетентний міжнародний орган. Якщо його рідна держава порушує його права й свободи, гарантовані Конвенцією.

Важко недоoцінити ролі Суду в розвиткy системи захисту прав людини в Європі. В травні саме президент ЄСПЛ Жан-Поль Коста поїде до Нідерландів по премію ім. Франкліна Рузвельта «Four Freedoms Award». Її щоріч присуджують особі чи установі за особливий внесок у захист чотирьох фундаментальних свобод, які пропагував американський президент. Свобода висловлювання. Свобода віросповідання. Свобода жити без нужди. Свобода жити без страху. В 2010 році за виняткові заслуги в їхноьму захисті нагороджуватимуть Європейський Суд з прав людини. А тим часом майбутнє самого Суду на порядку денному Ради Європи.

Суд став заручником власного успіху

З часу свого заснування в 1959 році Європейський Суд з прав людини, конвенційний орган Ради Європи, кілька разів підлягав реформуванню. Переворотним етапом став для нього 1998 рік, коли набув чинності 11-й Протокол до Європейської Конвенції з прав людини. Ця реформа дала початок «новому» Суду, по-суті об’єднавши дві окремі до того інституції Ради Європи: Європейську Комісію з прав людини та ЄСПЛ – та запровадивши право індивідуальної петиції. Кількість справ стрімко зросла. З 12 тис. судових рішень, які розглянув ЄСПЛ за півстоліття його існування, 10 тис., або ж 90%, припадають саме на період з 1998 року по сьогодні. Суд став заручником власного успіху.

Так, на даний момент кількість нерозглянутих справ сягає 100 тисяч. З іншого боку, на сьогодні за статистикою, 90% позовів – неприйнятні. Це по-перше. По-друге, серед справ, що надходять до ЄСПЛ, значна кількість повторюваних випадків, які вже не можуть бути розглянуті Судом. ЄСПЛ перевантажений, не зважаючи на розширення персоналу Секретаріату Суду. Останній працює тепер практично за принципом комерційних структур – в тому сенсі, що працівники мають конкретні, виражені в цифровому еквіваленті плани до виконання, себто кількість розглянутих справ за відповідний термін.

З 2000 року Парламентська асамблея та Комітет міністрів у своїх резолюціях та рекомендаціях звертали увагу на необхідність реформи. Необхідно було терміново спростити процедуру “швидкого відбору”, щоб відсіювати явно неприйнятні справи, а також впровадити гнучкіший внутрішній регламент, модифікувати який міг би при потребі і сам Суд, не залежачи від процедури зміни та доповнення до міжнародного договору, як у випадку з Європейською Конвенцією з прав людини.

Відкритий для підписання в 2004 році 14-й Протокол довший час блоковано Російською Федерацією. Зрушення відбулися лише минулоріч на 119 засіданні Комітету міністрів РЄ в Мадриді. Щоб оминути блокування головного тексту, затверджений у 2009 році т.з. допоміжний 14-й Протокол передбачав, що рішення щодо явно неприйнятних справ може приймати комісія з трьох суддів.

В ювілейний для Європейської Конвенції з прав людини рік політичні лідери досягли консенсусу щодо реформи Європейського Суду з прав людини. Росія нарешті ратифікувала 14-й Протокол, аби не опинитися осторонь процесу реформування Суду. Представники Швейцарії, яка головувала в Комітеті Міністрів Ради Європи, дуже пишаються цим досягненням. Втім, одним лише набуттям чинності 14-го Протоколу, проблема реформування Суду не вичерпується. В офіційних виступах дедалі частіше заговорили про «порятунок Суду», про новий імпульс реформі надміру завантаженого Суду.

Інтерлакенський процес

18-19 лютого в місті Інтерлакен, під час зустрічі профільних міністрів держав-членів РЄ офіційно стартував Інтерлакенський процес. А нещодавно на 120-му міністерському засіданні Комітету міністрів Ради Європи обговорювалося питання виконання рішень Інтерлакенської конференції, викладених в Інтерлакенській Декларації.

Принципово важвим у цьому документі є інтегрований План дій, виконання якого повинно вирішити перераховані Декларацією проблеми. Як розвантажити Суд в той час як право індивідуальної петиції залишатиметься й надалі наріжним каменем його правозахисної системи? Як забезпечити «чіткі й передбачувані стандарти» Суду для його «пілотних рішень», що є на разі головним рішенням проблеми з повторюваними заявами? Як забезпечити більшу гнучкість та ефективність Суду, оминаючи довгий і обмежуючий шлях процедури змін і доповнень до міжнародного договору, тобто до Європейської Конвенції з прав людини?

Якщо держави-члени Конвенції ретельно виконуватимуть рішення Суду, адаптуючи національне законодавство відповідно до норм Європейської Конвенції, це дозволило б уникнути повторюваних скарг. Інший важливий вектор плану дій – забезпечення широкої інформаційної політики в державах – членах, можливо, через інфомаційні агентства Ради Європи. Вкрай необхідно забезпечити детальне ознайомлення широкого загалу населення з правилами і процедурами оформлення скарги, а національних суддів – з практикою Європейського Суду. Усе це, як і подання доповнень до Європейської Конвенції, належить виконати оперативно – до 2011-2012 рр. Як це буде зреалізовано – покаже класичний mid-term evaluation, а до 60-ї річниці Суду в 2019 році можлива ревізія Конвенції.

Чим є Суд для Ради Європи?

ЄСПЛ – це один зі стовпів організації РЄ, гарант дотримання прав людини в державах-членах. Це єдиний незаполітизований орган Ради Європи, де судді-представники країн-членів мають бути поза політикою та поза будь-якими державними інтересами. Єдина правдива цінність для них – права людини. Суд – це совість Ради Європи. За півстоліття його рішення сприяли вдосконаленню національного законодавства країн-членів відповідно до норм Європейської конвенції з прав людини.

Суд – це свого роду козирна карта Ради Європи в конкуренції з Європейським Союзом. Саме так, міжнародні реалії, на жаль, демонструють змагання двох китів європейської демократії – Ради Європи та Європейського Союзу. Демократія, верховенство права та права людини стали сферою конкуренції в європейському масштабі. ЄС та РЄ мають спільні ідейні витоки. Понад 60 років тому в спустошеній війною Європі об’єднавчі ідеї дали поштовх створенню кількох міжнародних організацій.

Декларація Роберта Шумана, Париж, 1948 р. – так покладено основу Європейським співтовариствам (Євроартом, Європейське економічне співтовариство та Європейське об’єднання вугілля і сталі), що в процесі подальшої інтеграції та розбудови перетворилися на Європейський Союз.

Промова Вінстона Черчіля, Цюрих, 1946 р. – так засновано Раду Європи, що стала стовпом демократії, верховенства права та дотримання прав людини в Європі в її ширшому розумінні, а отже й певним символом розширення та розбудови інституту прав людини, європейської демократичної та правової інтеграції… А вже наприкінці століття обидві організації потайки конкурують.

РЄ ніколи не була економічним утворенням. Задумана як політична організація, вона поєднала водночас класичну структуру міжурядових перемовин та прогресивну ідею міжнародної міжпарламентської трибуни. Прийнята 60 років тому Радою Європи Європейська Конвенцiя з прав людини є, по суті, її статутним документом. В 1959 р засновано один із найвідоміших її конвенційних органів – Європейський Суд з прав людини.

Європейські Співтовариства ж, із яких виріс ЄС, з’явилися як економічний витвір, a політичний проект зреалізувати не вдалося. Хоча були спроби – Договір про Європейський Союз (Маастрихт), потім Амстердам, Ніца і, нарешті, Лісабон.

Паралельно в політичних і академічних колах країн-членів водночас РЄ та ЄС загострилася полеміка про “доцільність утримання Ради Європи в Страсбурзі”. “Навіщо, коли все можна робити в Брюсселі, де налагоджена інфраструктура, є потрібний досвід і напрацювання”, – не раз доводилося чути подібні аргументи на конференціях та в особистих розмовах із політичними діячами та академіками. На офіційному рівні, звісно, ЄС та РЄ співпрацюють. Але Брюсселю не без підстав закидають «недоцільне» дублювання функцій Ради Європи. Скажімо, через заснування в 2007 році у Відні Агенції ЄС із фундаментальних прав (European Union Agency for Fundamental Rights).

Зрештою, на зовнішньополітичній арені обидві організації зараз не в найкращій формі. ЄС не в змозі відстояти, а іноді й виробити свою спільну зовнішньополітичну позицію, візьмімо хоча б то й же нещодавній саміт у Копенгагені… Бо в Європейській раді політичні лідери країн – членів ЄС не знаходять спільної мови й кожен відстоює свої національні інтереси. А що Рада Європи? Усі ліміти її можливостей та реальних важелів продемонстрував грузино-російський конфлікт.. У момент, коли і РЄ і ЄС – на етапі ідентичного переосмислення, а людина, індивід стає заручником численних політичних конфліктів, необхідна мобілізація правозахисних організацій.

ЄСПЛ та його юриспруденція – справжня додаткова вартість Ради Європи. Слід зазначити, що Європейський суд справедливості в Люксембурзі, орган ЄС, не раз черпав натхнення з юриспруденції свого страсбурзького колеги.

Експерти давно вже пропонують ЄС приєднатися до системи Європейського Суду з прав людини. Очевидно, віддаючи належне його досвіду і напрацюванням у сфері захисту прав людини в Європі. “Це лише питання часу”, – заявляв ще до прийняття Лісабонського договору у 2007 році професор міжнародного, європейського і порівняльного конституційного права, директор інституту європейських студій (Europa-Institut of Saarland)Торстен Штайн..

Із набуттям чиннoсті Лісабонського договору та Європейської хартії фундаментальних прав передбачається подальшa співпраця між ЄС та РЄ, зокрема, в частині відповідності між стандартами Ради Європи та правом ЄС. В заключному звіті 120-ї міністерської сесії Комітету міністрів РЄ вказано, що “приєднання Європейського Союзу до Європейської конвенції з прав людини [а значить, і до системи Європейського Суду з прав людини] буде найконкретнішим вираженням готовності обох організацій працювати разом для реалізації цієї мети”.

В одному із гуртожитків Києва дільничний міліціонер забрав студента у районний відділ міліції Шевченківського району, а на ранок батькам запропонували забрати тіло хлопця із моргу, повідомляє «ТСН»

Як зазначає служба, розтин провели, поки батьки не дізналися про загибель сина, у морзі тіло навіть не дали оглянути.

19-річний Ігор загинув в ніч на свій перший дорослий ювілей. Із гуртожитку рідного коледжу його забрав сусід-дільничний. Зранку ошелешені вчителі телефонували батькам – приїдьте по тіло свого сина.

«Ми весь час їхали з тією версією, що він захлинувся, але коли ми приїхали у морг, нам видали довідку від лікаря на свідоцтво про смерть. І там було написано: крововилив під оболонку в тканини головного мозку, перелом кісток черепу, ушкодження внаслідок контакту із тупим предметом», – повідомила мати студента Людмила Індило.

Директор коледжу імені Макаренка Ольга Щербак розповіла, що півтора роки тому, на прохання начальника Шевченківського райвідділу, дільничного справді підселили у гуртожиток до студентів для їхнього захисту.

Того вечора, розповідають студенти, до Ігоря приїхав шкільний друг, вони трохи випили, у переддень свята. Виходячи з гуртожитку, хлопці зустріли дільничного, зав`язалася перепалка, і міліціонер запропонував проїхати у райвідділ. Хлопець погодився.

«Першим вийшов дільничний і сів (у авто), потім прийшов Ігор і сів на заднє сидіння. Він сів у машину сам. Це був останній раз, коли я бачила Ігоря живим. Це була 8-ма година вечора», – повідомила сусідка по гуртожитку Наталя.

Вихователька Тетяна Сторожук у цей час саме проводила зі студентами профілактичну бесіду. Коли о 21.30 дільничний повернувся в гуртожиток, уже викладачі почали просити міліціонера відпустити хлопця.

«Дільничний відмовився, бо, за його словами, Ігор буянив у відділі. Відпустити його могли тільки через 3 доби», – йдеться у повідомленні.

Правоохоронці відмовляються коментувати журналістам смерть хлопця у відділку. Вдалося дізнатися, що трагічної ночі сюди 4 рази викликали швидку, але забрати хлопця медики відмовилися. Прес-служба міліції та прокуратури відповідають одне: “чекайте, триває слідство”.

Крім того, стало відомо, що міліція тисне на студентів, аби підлітки заявили, нібито була бійка, а Ігор сідав у міліцейську машину вже побитий із проламаною головою.

Як стало відомо, відділ зв`язків з громадськістю Головного управління МВС у Києві поінформував, що студент загинув у Шевченківському районному відділенні міліції в столиці через те, що впав, перебуваючи у нетверезому стані. За інформацією правоохоронців, “під час перебування в міліції студентові стало зле, і він кілька разів упав, через що одержав черепно-мозкову травму”.

Приємно читати стільки  гарних слів на офіційному сайті президента, навіть і англійською, про те, що “критика з боку опонентів є  невід’ємною складовою демократичного суспільства” й що президент чекає  на конструктивні пропозиції.

З гарними словами  все ясно. Але ж як визначити  конструктивність пропозицій, яких елементарно  не дають почути?

У демократичному суспільстві  громадяни збираються там, де їх почують, а не “в якому-небудь великому полі на околиці Києва”, як того бажає міністр внутрішніх справ. 11 травня багатьом українцям із різних областей перешкодили реалізувати своє право брати участь в акції протесту в Києві. ДАІ так чи інакше їх не пропустила до Києва. У різних регіонах перевізникам дали зрозуміти, що ризикують залишитися без ліцензії, якщо перевезуть активістів. Машини на дорогах зупиняли працівники ДАІ, та й виникали клопоти із квитками на поїзди.

А почути про це напередодні  мітингу змогли лише глядачі СТБ. Хоча важко собі уявити демократичну країну, де в усіх ЗМІ подібна  історія не набрала би величезного  розголосу.

А за словами Віталія Гайдукевича “1+1 двічі “продинамив” цю тему, хоча журналісти пропонували її редакторам. Але – яка схема ньюзруму? Журналіст приходить і каже, що він має тему, що є повідомлення про велику кількість машин на дорогах, яких зупиняють працівники ДАІ. Але головний редактор каже: “ні, це не має змісту”.

Працівники ДАІ  вдавалися до однакових прийомів по всій країні, що дозволяє виключати  будь-які версії про творчі ініціативи окремих ненависників опозиції.

Й змушує поставити  інші запитання. Адже працівники департаменту ДАІ МВС перешкодили громадянам висловити ту саму “невід’ємну складову демократичного суспільства”. Себто, своє ставлення до дій влади, водночас порушуючи цілу низку конституційних прав.

Виходить, як громадян, так і міжнародну спільноту вводили  в оману щодо мітингу 11 травня, оскільки багатьох бажаючих приїхати не допустили  працівники МВС.

А телеканали приховали  цю важливу інформацію.

Інформація, до речі, має цікавити всіх іноземних гостей та потенційних інвесторів із демократичних країн. З двох причин.

По-перше, вони вважають, що ДАІ має дбати про безпеку  на дорогах, а не виконувати політичні  завдання. А по-друге, вони чудово розуміють, що будь-які правоохоронці, які сьогодні виконують одне замовлення, завтра можуть виконати інше проти їхніх інтересів.

Критика, дійсно, є  невід’ємною складовою демократичного суспільства, так само як і поділ  влад. І дуже важко позбутися враження, що деякі високопосадовці мають суттєві труднощі з розумінням своїх повноважень у сучасній, нерадянській Україні.

Про втручання СБУ в діяльність Нацради вже відомо за межами України. Тепер про інший аспект діяльності спецслужб говорять у багатьох країнах, і майже всі відзначають украй тривожну аналогію, як із нинішньою ФСБ Росії, так і з КДБ.

Слід зазначити, що вже давно скаржаться студенти в  Закарпатті та інших регіонах, що на них здійснюють тиск. Наразі проводять тільки “профілактичні бесіди” у деканатах, але з погрозами відрахувань, якщо студенти не відмовляться від акцій протесту.

Студенти теж, виявляється, не розуміють, що таке конструктивна  опозиція. Але змушені розуміти, чим ризикують внаслідок своєї  громадської позиції. І деякі вже вирішили її не виявляти публічно.

Чи маємо припускати, що деякі декани надто буквально  сприймали критику неконструктивної опозиції? На жаль, ні.

18 травня до ректора  Українського католицького університету  у Львові, отця доктора Бориса Гудзяка завітав співробітник СБУ. Він “повідомив про те, що деякі політичні партії планують протести та демонстрації з приводу суперечливої, а в деяких випадках обурливої, політики нової української влади. Студенти будуть задіяні в цих протестах. Існує небезпека, що деякі із цих акцій можуть супроводжуватися провокаціями.

Він ствердив, що студенти, звичайно, мають право протестувати. Однак адміністрація університету повинна їх застерегти, що ті, хто візьме участь у будь-якій протиправній діяльності, будуть притягнуті до відповідальності перед законом. Протиправна діяльність включає в себе не тільки акти насильства, а й, наприклад, пікети, що блокують доступ до робочих місць урядових службовців, або будь-які інші протести, не санкціоновані владою”

Знову маємо слова  з ознакою лукавства.

З одного боку, усе  гаразд, і право протестувати визнано. З іншого – блокування доступу розумітимуть як заманеться. Та й що значить “санкціоновані владою”, коли пікетувальники мають тільки повідомити про заплановане зібрання?

Співробітник СБУ  попросив Бориса Гудзяка підписати  лист, який він потім забере із собою, не залишаючи навіть копію. Ректор УКУ відмовився, чим зовсім спантеличив СБУшника.

Треба припустити, що інші ректори менше клопотів справили.

Не можна не погодитися з Мирославом Мариновичем, віце-ректором УКУ й колишнім політв’язнем, що отець Борис Гудзяк створив дуже важливий прецедент.

Жодного прецеденту, звісно, не знайдемо в тому, що влада  намагається тиснути як на керівництво  університету, так і на студентів. Нового мало й в інших ознаках  повернення старих порядків.

Маринович має рацію – пора розлучатися с подібними реліктами тоталітарної епохи. Вони нічого спільного не мають ані зі словами про відданість демократичним цінностям, ані з реальною плюралістичною демократією.

За радянських часів  утовкмачували думку, що ті, хто критикують державу, їй шкодять, та й фактично є  зрадниками. Робили все, щоб приховувати  дійсний стан справ у державі. Розправлятися з тими, хто не хотів  мовчати.

Минули ті часи.

Шкодять Україні ті, хто мають власних громадян за лохів і намагаються їх усіляко  обдурювати та контролювати.

Адже в демократичному суспільстві саме громадськість, а  не політики, має визначати, хто пропонує конструктивні конкурентоспроможні проекти, а хто – порожні слова.

Сьогодні приблизно о сьомій годині ранку до місця вирубки дерев у центральному харківському парку імені Горького приїхало близько 50 молодиків міцної статури з бейджиками «муніціпальна охорона» і міліціонери. Молодики взялися за руки і ланцюгом стали відтісняти захисників дерев. Ті так само взялися за руки в коло і намагалися залишатися на місці. Тих, хто опирався найбільше,  міліція по одному затримувала. Загалом затримали 9  молодих людей, в тому числі представника ХПГ. Їх доставили до Дзержинського райвідділу і обвинуватили в адміністративному правопорушенні за статтею 185 КоАП – злісна непокора працівнику міліції під час виконання ним службових обов’язків. Проте міліції ніхто не опирався. А що таке «муніціпальна охорона», невідомо. На питання «хто ви такі?» відповідають «муніціпальна охорона», на прохання пред’явити посвідчення відповідають, що посвідчень не мають. Міліціонери на питання, що це за муніціпальні охоронці, відповідають, що вони не знають. Трохи пізніше міліція затримала ще кількох захисників дерев.

Нагадаємо, що рішення про виділення земельної ділянки (9,9218 га) «для будівництва автороги», готельного комплексу та супутніх  було ухвалене Харківською міською радою ще 27 лютого 2008 року. Тоді зелені насадження вдалося рятувати. І ось 19 травня, проігнорувавши погляд громадськості, Харківський міськвиконком ухвалив рішення “Про видалення зелених насаджень на ділянці будівництва автодороги від вул. Сумської до вул. Новгородської (в районі вул. Білій Акації) в м. Харкові “. 20 травня дерева почали рубати. Виявилося, що з усього пакету документів, необхідних для рубки дерев у лісорубів є тільки оце рішення міськвиконкому.

Знищення зелених насаджень є незаконним. Харківська міська влада проігнорувала вимоги Закону «Про планування і забудову територій», в якому ретельно виписана процедура узгодження з місцевою громадою проектів забудов шляхом проведення громадських слухань (статті 30.2 – 30.7). Невідомо, чи була проведена обов’язкова державна експертиза проекту.

Намагання харків’ян захистити дерева зустріло відверте насильство з боку міліції, лісорубів та невідомої «муніціпальної охорони». При цьому працівники органів внутрішніх справ не втручалися і спокійно спостерігали за побиттям молодих людей, які протестували проти незаконних дій.

Таким чином, міська влада безкарно вчиняє незаконні дії за потурання міліції та повної бездіяльності прокуратури, і це супроводжується насильством щодо активних громадян.

Оперативна інформація (у т.ч. відеохроніки) про події у парку ім.Горького постійно оновлюється за адресою www.pryroda.in.ua/stepan/tag/park-gorkogo.

Правозахисники стурбовані згортанням можливостей для контролю за дотриманням прав людини у системі МВС.

Про це заявила під час прес-конференції у Києві колишній радник міністра внутрішніх справ з прав людини і гендерних питань Катерина Левченко, передав кореспондент ГолосUA.

“Фактично відбувається згортання системи контролю та моніторингу за дотриманням прав людини у органах МВС. Це той механізм, який давав можливість більш-менш регулярного контакту між органами внутрішніх справ та громадськими організаціями, часто непростому. Але таким чином створювався майданчик для того, щоб цей діалог налагоджувався. Зараз він руйнується”, – сказала Катерина Левченко.

Разом із тим колишній начальник Управління моніторингу дотримання прав людини у діяльності органів внутрішніх справ Олег Мартиненко повідомив про фактичне закриття наприкінці березня 2010 року Управління моніторингу дотримання прав людини у діяльності органів внутрішніх справ, створене за ініціативи правозахисних організацій України.

“Ми успішно пройшли першу стадію створення подібної структури всередині силового відомства. Нашим завданням було створення нормативів з дотримання прав людини, з якими кожен департамент МВС повинен був би узгоджувати свою діяльність, згідно практиці рішень Європейського суду та міжнародним стандартам, вітчизняній законодавчій базі. Наступним кроком могло бути створення аналогічних підрозділів у Міністерстві оборони, Генеральній прокуратурі. У подальшому — створення незалежного органу для моніторингу правоохоронної діяльності. Але нове керівництво МВС прийняло рішення, що поки така структура, що працює за бюджетні кошти, не потрібна. У помічників міністра у областях на 50% скоротили заробітну плату, забрали службові кабінети, транспорт”, – заявив він.

За словами Катерини Левченко, процес створення Управління моніторингу дотримання прав людини у діяльності органів внутрішніх справ зайняв п’ять років, ліквідація зайняла один місяць: “У 2004 році у МВС була введена до штату посада радника міністра з прав людини та гендерних питань, у 2005 році були запроваджені мобільні групи з моніторингу прав людини за ініціативи Харківської правозахисної групи у Харківській, Сумській та Полтавській областях. Цей досвід був розповсюджений на всю територію України, підписаний відповідний наказ, затверджене положення про мобільні групи. Ця діяльність стала прообразом превентивного механізму попередження катувань, який Україна, як держава, що ратифікувала факультативний протокол до Конвенції ООН про попередження катувань має створити обов’язково”.

При цьому вона зауважила, що до цих мобільних груп входили перш за все представники громадських і правозахисних організацій. З 2005 оку стали можливі нічні та раптові візити мобільних груп до ізоляторів тимчасового утримання та відділів органів внутрішніх справ, у 2008 їх було близько 400, у 2009 році кількість виїздів дорівнювала 422. “Завдяки такому моніторингу було можливим покращення ситуації у спецустановах для примусового утримання громадян. Зараз виїзди мобільних груп блокуються начальниками обласних відділень МВС, що надають на них дозвіл”, – наголосила вона.

За словами фахівця, важливим кроком було також створення Громадської ради при МВС з питань дотримання прав людини, до якої входять представники всіх потужних громадських організацій. У 2006-2007 році подібні ради створені на рівні областей.

Катерина Левченко наголосила, що взаємодія Управління моніторингу дотримання прав людини у діяльності органів внутрішніх справ та громадських організацій приносила результати — викриття злочинів та катувань. “Якщо говорити про приклад минулого року, це Нікопольський ізолятор тимчасового утримання, випадки в Орджонікідзевскому районі міста Харкова, Одеська область, Біла Церква, Полтава, Чернігів, Запоріжжя, Маріуполь, коли помічники міністра безпосередньо втручалися у складні ситуації всупереч бажанню і діям місцевого керівництва міліції, викликаючи обурення і навіть погрози при захисті незаконно затриманих”, – сказала К. Левченко.