Під таким девізом інспектори Державної автоінспекції  побили члена МГО «Українська Громада» та ГОТП «Край» Андрія Савицького. Потерпілий рішуче налаштований довести справу до кінця та притягнути до відповідальності правоохоронців, які перевищили свої посадові повноваження і мають бути  покарані.

Інцидент стався близько десятої ранку дванадцятого квітня у місті Славута Хмельницької області. Юрист громадської організації «Край» Андрій Савицький їхав на засідання координаційної ради у місті. Біля узбіччя стояли аж три наряди ДПС. Андрію не раз приходилось виїжджати в складі мобільної групи на захист Краян від свавілля не тільки інспекторів ДАІ та інших недобросовісних посадовців, тому на  вимогу пред’явити документи, Андрій звично для себе нагадав їм, що для початку потрібно  представитись. Після чого пролунала в його адресу нецензурна лайка, правоохоронці нанесли йому два удари по обличчю та відібрали мобільний телефон. Все це шокувало юриста із досвідом.

Але ще більше шокувало – злагоджені, відпрацьовані до автоматизму дії інших п’яти правоохоронців, які непроглядною стіною відгородили свого капітана від випадкових свідків, та на викрики потерпілого «допоможіть» злорадні та цинічні репліки – «ми всі свідки, що це ти б’єш нашого капітана Максима Хому» (на фото). Коли ж на свій розпачливий вигук «ви ж порушуєте закон» почув самовпевнене та зловіще – «я вище закону, я є закон», зрозумів, що він безсилий проти такої брутальної та безсоромної сили.

На щастя, Андрій встиг набрати номер телефону секретаря координаційної ради Ігоря Піголя, який миттю, разом із колегами вирушив на  його пошуки і вже об одинадцятій годині на місце події також прибули Володимир Кушніров, депутат міської ради, помічник народного депутата Миколи Томенка та голова Славутського осередку ГОТП «Край» Анатолій Казіміров.

На запитання, що тут відбувається у бік представників громадської організації пролунали погрози. Інспектора не відреагували на депутатське посвідчення та посвідчення членів громадської організації. Натомість викликали ще три наряди ДПС, які одразу по приїзду почали показувати «де місце громадськості», та «хто в хаті господар».

Активістам нічого не залишилося, як викликати додаткову мобільну групу та місцевих працівників міліції. Тим часом, лікар швидкої, що вже приїхала,  надав першу допомогу потерпілому та констатував різке підвищення його артеріального тиску. Це не стало на заваді інспекторам,  вони попри важкий стан Андрія вимагали написати пояснення та підписати протокол.

На пів дванадцяту годину з’явилися депутати міськради, члени ГОТП «Край» Олександр Миклуш і Наталя Матвійчук. А також голова Хмельницької обласної ГОТП «Край» Олександр Супрунюк і журналіст газети «Край» Ольга Могильницька. Працівники ДАІ  на них не зреагували та продовжували свої намагання заарештувати автомобіль потерпілого, знищити талон техогляду та забороняли журналістам фотографувати і записувати хід подій. Коли ж до працівників ДАІ нарешті дійшло, у що вони потрапили, було вже пізно.

Усі прохання інспекторів ДАІ мирно залагодити справу потерпілий рішуче відмовив та на пів другу годину написав скаргу в міліцію на протиправні дії працівників Хмельницького міського ДАІ. Усі свідки дали свідчення по суті справи, були зафіксовані побої та взяті відповідні довідки у швидкої допомоги. Також готується низка звернень у різні інстанції, уже надійшли усні та письмові звернення від багатьох міст України. Тепер для доблесних «правоохоронців» все тільки розпочинається. Сподіваємось, що тепер вони будуть знати смак закону та силу громадських організацій.

Резюмуючи, необхідно зазначити, що все ж таки можна боротися із протиправними діями інспекторів ДАІ шляхом об’єднання і розуміння свої конституційних прав.

Трирічна епопея з виборами судді Європейського суду від України (human-rights.unian.net, human-rights.unian.net) нарешті добігає кінця.

Після прийняття Великою палатою консультативного висновку по українському питанню (human-rights.unian.net), Микола Онищук, дотримуючись даного слова щодо виконання українською стороною будь-якого рішення Європейського суду, в останні дні свого перебування на посаді міністра юстиції, доповнив список претендентів на посаду судді Європейського суду від України третім кандидатом і передав його Парламентській Асамблеї Ради Європи.

14 квітня 2010 року три кандидата: Сергій Головатий, Анна Юдківська та Станіслав Шевчук пройшли співбесіду в комітеті ПАРЄ з вибору суддів. І тепер залишилося дочекатися рішення Парламентської Асамблеї. Саме вона 27 квітня обере суддею Європейського суду одного з трьох кандидатів. Кого саме?

За плечима кожного кандидата безцінний досвід. Наприклад, Сергій Головатий – юрист-міжнародник, кандидат юридичних наук, народний депутат України усіх шести скликань, двічі обіймав посаду міністра юстиції України. Будучи постійним і незмінним членом парламентської делегації України в ПАРЄ починаючи з 1995 року, він не тільки неодноразово очолював різноманітні комітети ПАРЄ, але й кілька разів обирався віце-президентом Парламентської Асамблеї. З 1995 по 2000 рр. і в 2005 році був членом Венеціанської Комісії. Сьогодні Сергій Петрович в Україні залишається народним депутатом (на цей раз) від Партії регіонів, а в ПАРЄ – третім віце-президентом правового комітету. Це людина – трибун. Правник, який знайшов себе у політиці. Він завжди безкомпромісно відстоює свою думку, хоча його судження часто різкі і категоричні. І хоча за 20 років своєї парламентської діяльності він перебував мало не в кожній фракції, мета його шляхетна: «мене цікавить все, що відбувається в Україні від березня 1990-го року, коли я був обраний до ВР УРСР, пройшовши всі етапи становлення незалежної держави і розвитку до сьогоднішнього дня, беручи участь у цьому.

Мене цікавило одне: чи Україна розвиватиметься у бік утвердження права, Конституції, демократії, в бік утвердження в політичному житті моральних цінностей і етики, а чи вона буде скочуватися в бік хаосу, брехні, обманів, корупції, «торгів на базарі» у парламенті, нівелювання інститутів влади, деградації і так далі?

Я хотів би бачити Україну цивілізованою…

На жаль, сьогодні світ відвернувся і передовсім Європа від України, зрозумівши, що це безнадійна справа.

Україна сама не як країна, не як держава в особі очільників цієї держави за останні кілька років, а до них належить і Президент Ющенко, і Прем’єр Тимошенко, і спікер Яценюк, на жаль, вони нанесли великий іміджевий удар по Україні…» (З виступу на радіо «Свобода» 11.11.2008 р.www.radiosvoboda.org).

Пана Головатого часто не розуміють в Україні. Натомість йому симпатизують і підтримують у Парламентській Асамблеї Ради Європи. Якщо його оберуть суддею Європейського суду Україна втратить яскравого політика, бо перебуваючи в статусі представника України в Європейському суді, Сергій Петрович, навіть з етичних міркувань, змушений буде утримуватись від емоційних оцінок чільників української держави.

Послужний список Станіслава Шевчука дещо коротший від послужного списку п. Головатого. Але у свої 39 років колишній випускник Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого вже доктор юридичних наук і професор кафедри публічного права юридичного факультету Міжнародного Соломонового університету. Він не тільки викладає в університеті, а й керує відділом верховенства права Координатора проектів ОБСЄ в Україні. Спеціалізуючись на європейському праві, пан Станіслав проходив стажування в США, Великобританії, Німеччині, Бельгії. Та саме головне те, що він вже працював суддею Європейського суду від України в якості судді ad hoc з січня по вересень 2009 року.

Якось журналіст розповів, що в кабінеті п. Станіслава на видному місці знаходиться портрет екс-президента США Джона Кеннеді. На запитання «Чому?» Станіслав Шевчук пояснив: «Мій психотип – це Кеннеді. Він особистість, певний орієнтир. Але це не означає, що я – американський розвідник. А моїми інтелектуальними орієнтирами є українські професори Петро Мартиненко, Микола Козюбра, Володимир Буткевич. Якщо у нас є люди такого рівня, то українська правова система має майбутнє» (gazeta.ua).

Постать третього кандидата вирізняється серед інших не стільки статтю, скільки тим, що Анна Юдківська пройшла шлях від правозахисника до юриста Європейського суду через адвокатуру і третейський суд, в якому працювала суддею. Тобто, подаючи заяву на участь в національному конкурсі по відбору кандидатів на посаду судді Європейського суду, вона вже мала величезний професійний досвід правозахисної роботи, здобутий не в парламентських кулуарах, не за письмовим столом і не на публічних трибунах. На переконання самої пані Анни, цитую, «Досвід, тверда позиція та переконаність у правильності того, що робиш, з’являється після місяців та років ВЛАСНИХ спроб пробити глуху стіну вітчизняного правосуддя, врятувати невинних та допомогти хоч чимось тому, хто потрапив у скрутне становище. Цей досвід набувається в багатогодинних очікуваннях слідчих та суддів, у спілкуванні з підзахисним в умовах прослуховування кімнат побачень СIЗО, в ознайомленні з матеріалами справи в темних коридорах судів без будь-яких умов, в марних спробах зламати замкнуте коло міліція-прокуратура-суд тощо» ( http://hradvocate.info/aboutUkr.htm ).

Свою правозахисну діяльність п. Анна почала з 1996 року. Її першими вчителями були Марек Новицький – легенда правозахисного руху, самий відомий в світі вчитель прав людини і Григорій Гінзбург – найвидатніший український адвокат. Вже працюючи адвокатом в Печерській колегії адвокатів, вона вдосконалювала свої знання Європейської конвенцiї та практики Європейського суду в Iнститутi Прав людини та гуманітарного права iм. Рауля Валенберга (Швецiя), а потім пройшла стажування з міжнародного судового захисту прав людини у Нiдерландах. Паралельно, п. Анна допомагала провiдним правозахисним органiзацiям України – в проектi Харкiвської правозахисної групи вона була адвокатом у справах, пiдтриманих Фондом професiйного захисту жертв катувань, а також адвокатом «Фонду правової допомоги жертвам порушень прав людини» Української Гельсiнської спiлки з прав людини. Вона захищала iнтереси бiженцiв, жертв полiтичних репресiй, iнвалiдiв, жертв катувань, соцiально незахищених осiб тощо і представляла iнтереси своїх клiєнтiв в Європейському судi з прав людини. Два роки тому Анна Юдківська захистила кандидатську дисертацію на тему «Презумція невинуватості», в якій, базуючись, в тому числі, і на власному адвокатському досвіді, доводила, що презумпція невинуватості є альфою і омегою всіх інших процесуальних гарантій обвинуваченого в кримінальному процесі. Тепер працює над докторською, досліджуючи питання впливу персональних переконань судді та зовнішніх обставин суспільства на його рішення, як ці переконання формуються та змінюються з часом.

Готуючи до друку цю статтю, я на персональному сайті Анни Юдківської (hradvocate.info), серед безлічі корисної інформації, знайшла цікаву думку, що належить Анні: «Суддями не народжуються та на суддю ніде не вчаться. Щоб бути гідним цієї посади треба дуже любити людину та оцінювати обставини кожної справи через призму цієї любові та поваги до людини. Така любов та відповідний досвід виховують інтуїцію щодо того, що добре, а що погано навіть там, де немає конкретних знань».

Анна Юдківська широко відома у професійному колі. Колеги цінують і поважають її за високий професіоналізм, виняткову порядність і самовіддану любов до справи, якою вона займається. Її кандидатуру активно підтримують відомі правозахисники, юристи і колишні радянські дисиденти. Їх листи продовжують надходити до ПАРЄ.

Безумовно, усі три кандидата є гідними претендентами на посаду судді Європейського суду. Та все ж, через надмірну політизацію обома сторонами процесу, інтрига довкола виборів зберігається. І якщо Україна, виконавши рішення Європейського суду, залишила у минулому свої політичні фобії, то запитання щодо здатності ПАРЄ прийняти справедливе рішення залишаються. Зокрема, невідомо наскільки депатути ПАРЕ готові до об‘єктивного оцінювання професіоналізму усіх кандидатів, враховуючи десятирічний досвід особистого знайомства і роботи з одним із них. Чи не перетвориться голосування по трьом кандидатам у голосування «за» або «проти» цього єдиного? І чи буде це справедливим по відношенню до інших кандидатів і до України?

У парламенті зареєстровано законопроект, який зобов’язує операторів зв’язку та провайдерів купувати спеціальне обладнання, яке правоохронці використову ють для прослуховування.

Ініціатори документу таким чином збираються запобігати тероризму та боротися з корупцією. Але правозахисники розповіли Бі-Бі-Сі, що в Україні з прослуховуванням зловживають, про що свідчить статистика виданих судами дозволів на прослуховування.

Протягом багатьох останніх років також постійно лунають звинувачення з боку політиків, журналістів та бізнесменів у незаконному прослуховуванні їхніх телефонних розмов, за яке ніхто не несе покарання.

Законопроект, у разі прийняття, зобов’язує мобільних операторів та провайдерів встановлювати обладнання для зняття інформації з каналів зв’язку. Тобто прослуховування абонентів, надання інформації про дзвінки, перехоплення електронної пошти та інших електронних даних.

Зараз у законі про телекомунікації не прописаний обов ‘язок купувати цю техніку. Крім того, у нинішньому законодавстві взагалі не згадуються Інтернет-провайдери, тобто компанії, які надають доступ до Інтернету. Тепер деякі депутати парламенту хочуть зобов’язати провайдерів самих забезпечувати можливість стежити за громадянами, твердячи, що таким чином наведуть порядок з необхідною спецслужбам технікою серед приватних компаній і пропишують статус провайдерів у законодавстві. Як вони твердять, усі ці зусилля спрямовані на боротьбу з тероризмом та посилення конт розвідувальної діяльності.

Депутат Блоку Юлії Тимошенко Олександр Скибинецький пояснює: “Наприклад, іде інформація про те, що готується терористичний акт, або готується серйозна корупційна схема. І учасники цих задумів спілкуються між собою певною телефонною мережею, до цієї немає доступу ні в міліції, ні в спецслужби. Одні оператори це роблять, а інші не роблять”.

Проте компанії зв’язку не згодні із твердженням про те, що мають надавати такі технічні умови.

Крім того, міністр внутрішніх справ опозиційного уряду Геннадій Москаль переконаний, що цим питанням мають опікуватися самі правоохоронці:

“Це питання у нас врегульовано законом про оперативно-розшукову діяльність, я не бачу потреби прийняття якихось додаткових нормативно-правових актів, чи законів. Єдине, що потрібне – це хороша техніка, яка є на заході, її треба закупляти і оснащувати підрозділи, які займаються зйомом інформації з каналів зв’язку, чи то мобільного, чи то провідного чи то іншого. Все полягає в техніці і в грошах, а законодавчої бази достатньо”.

Водночас правозахисники заявлють про збільшення випадків прослуховування, особливо протягом останнього року. Євген Захаров голова Харківської правозахисної групи розповідає, що все більше люд ей в Україні не захищені від прослуховування:

“Масштаби прослуховування доволі великі. З 2005 року по 2008 рік кількість дозволів виросла з 15 тисяч до 25 тисяч з гаком. Що стосується року минулого, то голова Верховного суду якось нещодавно зазначив, що кількість дозволів на прослуховування телефонів, мобільних телефонів, електронної пошти – приблизно 20 тисяч”.

У виділений для виступу час неможливо сказати все, що бажано було б, і тому я тільки назву деякі проблеми із правами людини, що пов’язані з діяльністю СБУ, мінімально заглиблюючись в їх сутність.

По-перше, СБУ сьогодні є одночасно спецслужбою та правоохоронним органом. На мою думку, цього дуалізму треба позбавлятися. Проте основні настанови в діяльності СБУ сьогодні – контррозвідувальна діяльність, боротьба з тероризмом та корупцією – його тільки поглиблюють. Маємо дублювання функцій правоохоронних органів, яке не на користь державі. Вважаю, СБУ має поступово перетворюватися на спецслужбу, а свої функції правоохоронного органу – дізнання, слідства тощо – поступово передавати іншим правоохоронним органам.

По-друге, механізми контролю за діяльністю СБУ в світлі рекомендацій ПАРЄ №1402 (1999), №1713 (2005) є недостатніми. Серед багатьох аспектів цієї проблеми зазначу тільки один. За законом СБУ має подавати щорічний звіт про свою діяльність до профільного парламентського комітету – з питань оборони та національної безпеки. Але ці звіти ніколи не були публічними, громадськості невідома реакція парламентарів на них. На мою думку, ці звіти повинні публікуватися, принаймні, їх відкрита частина, яка не складає державної таємниці, матеріали обговорення діяльності СБУ в Верховній Раді також мають бути доступними. Це ж саме стосується звіту СБУ, який спрямовується Президенту України.

По-третє, правове регулювання оперативно-розшукових заходів (ОРЗ), які порушують право на приватність, не відповідає рішенням Європейського суду з прав людини за статтею 8 Європейської конвенції. Україна вже програла одну справу в Європейському суді за порушення статті 8 (Волохи проти України), і програє ще багато, оскільки гарантії проти зловживань під час зняття інформації з каналів зв’язку дуже слабкі. Закон «Про оперативно-розшукову діяльність» змінювався багато разів, але жодного разу зміни не торкалися цих гарантій. Нагадаю, що ці ОРЗ можна застосовувати, коли йдеться про тяжкі та особливо тяжкі злочини. І просте порівняння кількості засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини з кількістю дозволів на зняття інформації може характеризувати ефективність роботи оперативних підрозділів: вона є вкрай низькою. Чи не тому засекретили ці статистичні дані?

У 2002 році було надано 40 000 дозволів, у 2003 році в найменшій області України – Чернівецькій – 823 дозволи, за перші 9 місяців 2005 року за повідомленням тодішнього Генерального прокурора Святослава Піскуна – 11000 дозволів, і лише тільки у 40 справах ці дані, за його словами, були використані. За даними Верховного суду України, у 2005 році було надано 15000 дозволів, і протягом трьох років ця цифра виросла до більше ніж 25000 дозволів у 2008 році. У2009 році було надано приблизно 20000 дозволів. Це на порядок більше, ніж в європейських країнах, де зазвичай кількість дозволів не перевищує 1000 на рік. СБУ, за даними Верховного суду, подала до судів у 2008 році 8 тисяч 323 подання про зняття інформації з каналів зв’язку, що становить третину від загального обсягу санкцій. При цьому, у середньому щорічно СБУ закінчує розслідування не більше 900 кримінальних справ, з яких не більше 700 потрапляють до суду. Виходить, що понад 7,5 тисяч санкцій отримані не з метою розслідування кримінальних справ. Виникає запитання, з якою метою, як не розслідування кримінальних справ, робилися такі заходи? Чи не забагато для превенції злочинів?

Зауважу у цьому контексті, що моніторинг телекомунікацій здійснюється СБУ не на підставі закону, і, за відсутності базового закону про захист персональних даних, становить серйозну загрозу праву на приватність. Згадаємо також, що жодна справа про незаконне прослуховування розмов політиків високого рангу так і не була розслідувана. Стверджується, що моніторинг Інтернет-трафіку здійснюється відповідно до закону про ОРД. Проте є очевидним, що це неможливо, оскільки цей моніторинг є загальним і не заснованим на індивідуальному підході, а отже, не може здійснюватися відповідно до порушених оперативно-розшукових справ та санкції суду, що вимагається законодавством. Тоді стає зрозумілим, що чітких правових підстав для цього оперативно-розшукового заходу просто немає. Він здійснюється на підставі таємних інструкцій, що явно не узгоджується з демократичними стандартами.

Те ж саме стосується отримання дозволу в суді для проведення цих ОРЗ. Воно здійснюється відповідно до Постанови Кабміну № 1169 від 26 вересня 2007 року, а відповідна процедура має бути, згідно з Конституцією та Європейською конвенцією, затверджена законом. Саме тому 16 січня 2009 року Окружний адміністративний суд міста Києва видав окрему ухвалу, в котрій зобов’язав Кабмін розробити й подати законопроект щодо порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, що тимчасово обмежують права людини, та використання здобутої інформації. Проте ця ухвала так і не була виконана.

Порівнюючи українське законодавство і рішення Європейського суду за статтею 8 Конвенції у частині контролю комунікацій, можна зробити такі висновки:

– цей захід має бути виключним і застосовуватися лише в крайніх випадках, коли іншим шляхом здобути інформацію неможливо, а закон повинен чітко визначати перелік злочинів, за якими можливі такі ОРЗ. Указівка, що йдеться про скоєння або підготовку тяжких чи особливо тяжких злочинів, описує надто широке коло злочинів. Перевірка, чи можливо отримати інформацію іншим шляхом, чи практично відсутня в українській практиці.

– Повинен існувати незалежний контроль за таким заходом: запровадження його тільки за санкцією суду, контроль використання отриманих матеріалів незалежним органом із захисту персональної інформації. В Україні такий орган відсутній, як відсутній і базовий закон про захист персональних даних, а порядок використання отриманої інформації не має чіткого регулювання.

– Строк зняття інформації з каналів зв’язку повинен бути чітко визначений законом, чого немає у відкритому українському законодавстві, це питання регулюється таємними внутрішніми інструкціями, що є неприпустимим.

– Особу повинні повідомляти про такі заходи після їх закінчення з метою мати можливість оскаржити правомірність цих дій, коли це не суперечить розслідуванню. В Україні це можливо лише при ознайомленні з матеріалами кримінальної справи після завершення попереднього слідства і то з певними винятками. На практиці, понад 80% осіб навіть не здогадуються про втручання правоохоронних органів в їхнє приватне життя.

Ефективним механізмом проти зловживань може стати щорічний публічний звіт про використання таких ОРЗ, подібний звітам, які оприлюднюються в США, Канаді та багатьох європейських країнах. Цей звіт міг би включати такі дані:

– кількість заведених оперативно-розшукових справ; кількість оперативно-розшукових справ, на підставі яких були порушені кримінальні справи;

– кількість порушених кримінальних справ; кількість справ, доведених до суду та кількість з цих справ, за якими винесено обвинувальні вироки;

– загальна кількість подань про отримання санкції суду та кількість подань від кожного правоохоронного органу, який провадить ОРД, кількість отриманих дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку та негласний обшук, а також відсоток їхнього використання, як доказ у кримінальному процесі;

– кількість обшуків та виїмок документів і майна, проведеного працівниками СБУ;

– кількість затримань осіб, здійснених працівниками СБУ;

– кількість встановлених спостережень за особами;

– кількість екстрадицій, здійснених працівниками СБУ;

– узагальнену інформацію про інші оперативно-розшукові заходи, що здійснювалися СБУ.

Ці дані зможуть показати реальну картину діяльності СБУ, дозволять побачити ефективність заходів, що спрямовані на розслідування злочинів, проте обмежують права людини. Дозволять, зрештою, оцінити, наскільки існує баланс між обмеженням прав і боротьбою зі злочинністю. На сьогодні, очевидно, що такого балансу немає – обмеження прав, як і раніше, домінує й часто здійснюється без реальної суспільної необхідності.

На сьогодні ж навіть узагальнені дані про оперативно-розшукову діяльність входять до переліку даних, що становлять державну таємницю. Ці дані стали державною таємницею в серпні 2005 р. з ініціативи СБУ, котра начебто останні роки публічно висловлює прагнення до впровадження демократичних стандартів у своїй роботі. Тому першим початком має стати виключення зі Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, пункту 4.4.8: «Відомості про статистичні показники оперативно-розшукової, контррозвідувальної чи розвідувальної діяльності, що дають змогу здійснити кількісну оцінку оперативних сил і засобів, які застосовувалися для здійснення цієї діяльності, але не розкривають об’єкти спрямувань цих заходів».

По-четверте, ключовою є проблема відкритості інформації, свободи інформаційного обміну. Френсіс Фукуяма в своїй книжці «Trust» (“Довіра”) переконливо довів, що ті суспільства успішні в сучасному світі, які відкриті чужому. Найуспішнішою країною в цьому сенсі є Сполучені Штати, де найбільша свобода інформаційного обміну і, відповідно, найбільше наукових та культурних досягнень. А у нас є виразною тенденція обмеження доступу до інформації і свободи інформаційного обміну під приводом захисту інформаційної безпеки. Водночас поняття інформаційної безпеки законом чітко не визначено, є малозмістовним, і що саме захищається, взагалі кажучи, незрозуміло. Мусимо визнати, що свобода інформації у нас надто обмежена і весь час безпідставно порушується. У нас не розвинена культура відкритості, що зрозуміло, враховуючи сумний посаг радянських часів, коли засекречувалося геть усе. І зараз необґрунтовано, на мою думку, засекречується надто багато відомостей.

Є також очевидним, що ані в Положенні, ухваленому Постановою № 1893 від 27 листопада 1998 р. щодо правил роботи з документами з грифом ДСК, ані в практиці його застосування не використовується відомий міжнародний стандарт в сфері свободи інформації «засекречується інформація, а не документ»: обмеженню підлягає інформація, а не документ в цілому. Зокрема відповідно до п. VII.2 Рекомендації Rec (2002) 2 Комітету міністрів Ради Європи від 21.02.2002 «Про доступ до офіційних документів», «якщо до певної частини вміщеної в офіційному документі інформації застосовується обмеження, то орган державної влади повинен, попри все, надати всю іншу інформацію, що міститься в документі».

Та ж сама ситуація з правовим регулюванням щодо державних таємниць. Для реалізації цього стандарту необхідно внести зміни до Закону «Про державну таємницю». Перша частина статті 15 цього Закону «Засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації» проголошує: «засекречування матеріальних носіїв інформації здійснюється шляхом надання відповідному документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації грифа секретності». Необхідно передбачити засекречування лише текстів, що містять державну таємницю, а не документів у цілому. Для цього треба змінити назву статті 15 і викласти першу частину таким чином:

Стаття 15. Доступ до матеріальних носіїв інформації (документу), які містять відомості, що становлять державну таємницю.

Засекречуванню підлягають відомості, які становлять державну таємницю, шляхом надання відповідній частині документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації грифа секретності. Орган державної влади, влади автономії, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації повинні, тим не менш, надати іншу інформацію, що міститься в документі, яка є відкритою.

Зазначимо, що чинний Закон «Про державну таємницю» не містить максимального терміна засекречування. Друга частина статті 13 Закону дає можливість подовжувати термін засекречення, коли він збігає, а третя частина надає можливість Президенту України з власної ініціативи або на підставі пропозицій державних експертів з питань державних таємниць подовжити строк дії рішення про засекречення. На практиці це призводить до втаємничення відомостей 40-, 50-річної і більшої давнини. Необхідно встановити законом максимальний термін засекречування – не більше, скажімо, 30 років. Тоді третю частину статті 13 можна було би викласти в такій редакції:

Термін засекречування інформації не може перевищувати 30 років.

Абсурдно зберігати в таємниці усі відомості про політичні репресії 60-80-річної давнини. Усюди в світі термін максимального засекречування становить 30-40 років. Навіщо ж нам залишати таємними такі давні архівні дані?

По-п’яте, існують й інші контраверсійні питання, пов’язані із розсекречуванням архівних матеріалів, що стосуються політичних репресій в СРСР. Зауважимо, що ці матеріали створені до 1991 року в іншій державі, СРСР, і до державних таємниць Української держави, взагалі кажучи, не належать. Грифи «секретно», «совершенно секретно» та інші грифи обмеження доступу, які стоять на цих документах, жодним українським законом (а здійснення права на інформацію за статтею 34 Конституції може бути обмежено саме законом) не визначені. Вони були введені в СРСР інструкцією № 0126, яка сама була таємною, і доступ до якої був закритий. Нормативні акти радянського періоду діють в Україні лише в частині, в якій вони не суперечать Конституції. Згадана Інструкція вочевидь Конституції суперечить і не може бути у нас застосована. Тому відмови в наданні інформації і в доступі до архівних справ з радянськими грифами обмеження доступу абсолютно незаконні. Зрозуміло, що необхідно переглянути усі засекречені радянським режимом документи, розкрити ті дані, які тримати в таємниці в незалежній Україні нема сенсу, а тим відомостям, які мають залишатися секретними, надати грифи «цілком таємно» або «особливої важливості» відповідно до українського закону «Про державну таємницю».

Протягом 2009 року в архіві СБУ було розсекречено близько 16 тисяч архівних документів, що складає лише декілька відсотків від загальної кількості документів, які підлягають розсекреченню. Процес розсекречення має бути продовжений, тим більше, що курс на євроінтеграцію проголошений Президентом Віктором Януковичем основним пріоритетом. Тому що в питаннях пам’яті, доступу до інформації про політичні репресії тощо європейська свідомість має давно визначену позицію, сформульовану в численних резолюціях Європарламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Комітету Міністрів ПАРЕ, ОБСЄ. Не буду втомлювати довгими цитатами, наведу тільки три.

1. «Широкій громадськості майже не відомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії легально існують та все ще активно діють, попри те, що інколи вони навіть не відмежувалися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами» (зазначу, що це прямо стосується України, де КПУ встановлює пам’ятники Сталіну та білборди з його портретами, і це майже не викликає спротиву).

2. «Задля підвищення європейської поінформованості щодо злочинів, скоєних тоталітарними та недемократичними режимами, варто підтримувати збір документів та свідоцтв про неспокійне минуле Європи, оскільки без пам’яті не може бути примирення».

3. «У деяких країнах-членах доступ до документів, що мають персональне значення або необхідні для проведення наукових досліджень, як і колись, є невиправдано обмеженим», а тому необхідні «реальні зусилля у відкритті архівів, у тому числі колишніх внутрішніх служб безпеки, тайної поліції та розвідки».

Є декілька специфічних проблем у цьому питанні. Керівництвом архіву СБУ неодноразово заявлялося протягом 2009 року, що доступ до архівно-кримінальних справ тих репресованих в 20-50 роки, які не були реабілітовані, є відкритим. Необхідно визнати це внутрішнім нормативним актом Служби, оскільки в деяких регіональних архівах СБУ в такому доступі досі відмовляють.

Далі, архівісти відмовляють в доступі або не дозволяють копіювати документи процесуального характеру з архівно-кримінальних та інших архівних справ, посилаючись на наявність в них імен та інших персональних даних учасників переслідувань.

Такі дані або є таємними, або належать до конфіденційної інформації про особу. Відповідно до статті 16 Закону «Про Національний архівний фонд та архівні установи», «доступ до документів Національного архівного фонду, які містять конфіденційну інформацію про особу …, обмежується на 75 років від моменту створення цих документів, якщо інше не передбачено законом». На підставі цієї норми архіви відмовляють у доступі до документа в цілому, порушуючи вже згадуваний принцип свободи інформації: «засекречується інформація, а не документ». Цю практику необхідно змінювати. Архівісти повинні надати доступ до відкритої частини документу, зробивши його копію і видаливши закриті дані. Набагато краще створити електронну копію і видалити з неї інформацію, доступ до якої не дозволений.

Але тут виникає питання: а наскільки взагалі обґрунтована відмова у доступі до конфіденційної інформації про особу, яка брала участь у репресіях? Адже кожна жертва має право знати імена осіб, що брали участь в її переслідуваннях, а народ в цілому має право на правду і, зокрема, на максимум інформації про діяльність репресивного режиму. Народ має право на ідентифікацію осіб, винних у порушенні прав людини. Звернемо увагу на те, що й український закон про державну таємницю забороняє засекречувати інформацію про порушення прав людини і про зловживання органів влади та їх посадових осіб. Зауважимо, що має діяти і більш загальний принцип habeas data – кожна особа має право знати архівні дані, зібрані про неї. Це право стосується також і співробітників спеціальних служб. У разі смерті особи це право поширюється на її родичів. Родичі також повинні мати право на інформацію про долю особи, яка зникла у результаті діяльності спецслужб.

Зауважимо, що в більшості посткомуністичних країн зазначена колізія між свободою інформації та правом на приватність вирішується в основному на користь свободи інформації. Наприклад, в Німеччині доступ до справ оперативного обліку відкритий, і 1.7 млн. німців подали заяви про ознайомлення із своїми досьє. Така масовість означала подолання мовчання, і жодних ексцесів у зв’язку з цим не було.

На мою думку, необхідно переглянути існуючі сьогодні підходи до цього питання, оскільки в Україні ця колізія вирішується в основному на користь збереження таємниць щодо діяльності репресивних органів, що не відповідає європейському підходу. Необхідно знайти баланс між цими ключовими правами, придатний для нашої країни, провівши відповідні дослідження.

Голодомор – заборонена тема на каналі 1+1

У вівторок президент України здійснив ще один свідомий крок для розколу країни. У ПАРЄ Віктор Янукович поставив під сумнів факт геноциду українського народу.

Факт, який визнали парламенти багатьох країн світу. До того ж в Україні існує відповідний закон, у якому сказано: “Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним”.

Таким чином, на думку експертів, Віктор Янукович здійснив протиправну дію.

Однак, за неї не передбачено покарання. Запропоновані зміни до Кримінального кодексу, де б були б передбачені санкції, досі не ухвалив парламент. І тепер навряд чи ухвалить.

Таким чином, згідно з українським законодавством, максимум на що заслуговує президент України Віктор Янукович, так це на суспільний осуд. Як кожна інша людина, яка дозволяє собі принижувати гідність українців і здійснювати наругу над жертвами Голодомору.

Втім, я впевнений, що в представників адміністрації президента полярна точка зору. Мовляв, не треба привласнювати горе багатьох народів. Люди гинули й на Поволжі й у Казахстані.

Так, це правда. Але хто заважає казахам чи росіянам поставити аналогічне питання перед світовою спільнотою?

Ми дослідили власну історію. Український суд виніс вирок дев’яти особам за звинуваченням у геноциді. З-поміж них – Сталін, Косіор, Постишев…

Нині справа закрита. Вирок суду оскарженню не підлягає, винні особи реабілітації теж.

Згідно висновку проведеної під час досудового слідства Інститутом демографії і соціальних досліджень імені Михайла Птахи НАН України судової науково-демографічної експертизи, у результаті скоєного геноциду в Україні загинули три мільйони 941 тисяча чоловік.

То ж, чи є зміст провести правовий аналіз заяви президента в ПАРЄ на такому тлі? Очевидно що так!

Саме це я й запропонував редакторам Телевізійної служби новин (ТСН) на каналі 1+1. Коментарі експертів, позиція сторін “за” і “проти”. За бажанням коментарі експертів можна “виміряти лінійкою” – щоб у кожного були рівні можливості.

Далі пропоную лише фактаж. Кухня новин ТСН станом на сьогодні.

На першому етапі тему затвердили випускові. Втім, обмовились, мовляв, “шеф-редактора переконай сам”. Вочевидь, турбувати начальство з такими темами нині не в моді.

Дзвоню до шеф-редактора, коротко викладаю суть пропозиції. У трубці чую таке: “Item интересный, но надо утвердить директивы”.

І тут увага! Саме за такою схемою “затвердження директив” ТСН працює із дня усунення Максима Шиленка від виконання обов’язків шеф-редактора новин на 1+1.

Для тих, хто ще не зрозумів: “директиви” це ті самі темники, тільки озвучують їх усно.

Уже в обід стало відомо: після наради з топ-менеджером каналу з’явилась “директива” – сюжет зняли з випуску. Начебто з тим, щоб показати пізніше, в “Підсумках”.

Згодом випусковий повідомив – максимум “начитка”, короткий текст ведучого з одним або двома інтерв’ю.

За прогнозами редакторів, до ефіру в цю неділю матеріал із правовим аналізом заяви президента не потрапить у жодному вигляді. На запитання “Чому?” – усі змовницьки посміхаються і кивають на стелю.

Таким чином,  на тему Голодомору накладено цензуру.

Тоді як для мене ця тема стала рубіконом, після якого мовчати НЕ МОЖНА.

Почуття совісті перемагає страх.

Знаю, “виносити сміття з хати” завжди важко. Втім, це не депеша – це застереження холуям. Ще одна спроба завадити викинути тему геноциду українців з ефіру телебачення.

Продавати за зарплату пам’ять, біль і страждання свого народу – ЗЛОЧИН!

Прикро що досвідчений журналіст, талановитий ведучий, і, зрештою, людина, яка стояла біля витоків ТСН, нині так запопадливо служить політичному режиму. Байдуже якому!

Ще трохи, і його ім’я можна буде писати поруч із метрами цензури – Піховшиком чи Джангіровим.

Обидва, до речі, нині курують інформаційну політику президента України.

В українських слідчих ізоляторах люди хворіють та гинуть через недостатню медичну допомогу – б’ють тривогу українські правозахисники. Для прикладу, в Київському СІЗО важкохворих не відправляють до профільної лікарні, всупереч закону та рішенням Європейського суду з прав людини. Керівництво цього закладу від коментарів відмовляється. Тим часом Держдепартамент виконання покарань розпочав перевірку того, як дотримуються права хворих в українських слідчих ізоляторах.

Мешканець Київської області Юрій Зубко все життя працював водієм, виховав двох синів, жодного разу не був підсудним. Одного разу знайомий працівник міліції попросив його по дорозі забрати в місцевої жительки пакет із документами та привезти йому. Коли Юрій виконував прохання, його затримали працівники СБУ. В пакеті виявилася велика сума грошей. Того міліціонера невдовзі відпустили, а Юрій Зубко з важкими побоями опинився у Київському СІЗО, де очікує рішення суду вже 18 місяців. Через травми йому паралізувало ноги, до того ж загострилися давні хронічні хвороби, проте в СІЗО його практично не лікують, розповів син Юрія Олег Зубко.

«Батько не ходить. Однокамерники годують його з ложки, попід руки носять у туалет. Я навіть говорив судді: подивіться, він же неадекватний! Чого ви хочете домогтися від людини, яку на ношах заносять до зали суду у клітку! А то й просто кладуть ноші на підлогу перед столом суду», – зауважує син в’язня СІЗО.

В’язнів лікують, але не так, не там, і не всіх – експерти

Українське законодавство дає право важкохворим лікуватися за межами слідчого ізолятора, проте керівництво Київського СІЗО ігнорує їхні потреби, говорить адвокат Юрія Зубка Анатолій Каленюк.

«Мій підзахисний не є ані маніяком, ані убивцею, проте довгий час йому не давали змоги лікуватися за межами СІЗО. Коли нарешті дозволили – в лікарні швидкої допомоги його приковували наручниками до ліжка, давали лише знеболювальне, тобто створили такі умови, що він змушений був відмовитися від лікування. На наші вимоги відправити його до іншої лікарні керівництво ізолятора відповідає, що в цьому немає потреби, оскільки цитую, «стан здоров’я відповідає перебігу хвороби», – каже адвокат.

Хворі у СІЗО знаходяться під постійним наглядом кваліфікованих лікарів, і більшість із них не потребують госпіталізації за межами СІЗО – так відповідає начальник Київського слідчого ізолятора Сергій Старенький на офіційні звернення адвокатів Юрія Зубка та інших ув’язнених. Коментувати ситуацію Радіо Свобода очільник СІЗО відмовився.

Тим часом деякі хворі через відсутність належного лікування в слідчих ізоляторах помирають. Днями загинув в’язень Київського СІЗО Тамаз Кардава, через кілька днів після того, як його у вкрай важкому стані передали зі слідчого ізолятора до однієї з київських лікарень, рповідомив адвокат померлого Олег Веремієнко.

«Моєму підзахисному рідні носили ліки, але ми побачили, що їх навіть не розпаковували, Тамаз лежав у одній палаті з жінками та хворими на туберкульоз, у нього ішла носом кров, але два дні до нього ніхто не підходив, – розповідає адвокат. – Пояснення одне: там панує корупція. В’язні розповідають, що до лікарняних палат, де кращі умови, потрапляють «круті», а хворі знаходяться у загальних палатах. Якщо родичі заплатять, то тоді людину добре лікують, і навіть телефон та телевізор дозволяють мати».

Тим часом Державний департамент виконання покарань почав перевірку цих та інших фактів щодо неякісної медичної допомоги у слідчих ізоляторах України, повідомив спеціаліст прес-служби Держдепартаменту Тарас Туруш. «Наші фахівці, після появи цієї інформації, розпочали перевірку Київського, Харківського та інших СІЗО в Україні, після її завершення ми оприлюднимо результати», – запевняє пан Туруш.

Член громадської ради Державного департаменту виконання покарань Григорій Мар’яновський наголошує, що більшість в’язнів СІЗО лікують нормально.

«Є наказ МОЗ, який містить перелік хвороб, що дають засудженому чи підозрюваному право на звільнення: або для лікування, або через те, що хвороба – невиліковна. Це рідкісні випадки, коли людину треба випустити, але її не випускають. Бо таке нікому не вигідно», – відзначає експерт.

Проблеми медичної допомоги у місцях ув’язнення – рудимент радянських часів

Натомість юрист Інституту правових стратегій Айгуль Муканова вважає порушення права на лікування глобальною проблемою української системи виконання покарань.

«Причина в тому, що ця система є закритою, до людей не мають доступу родичі, правники та громадські організації. Це робиться через те, що система покарань із радянських часів майже не змінилася, і так легше приховувати беззаконня, яке панує у цій сфері. Тому й утримують в ізоляторі важкохворих людей, які не можуть зашкодити слідству, не можуть втекти, бо не здатні пересуватися!».

За даними Харківської правозахисної групи, одночасно в українських слідчих ізоляторах перебувають 32 тисячі осіб, які очікують на вирок. 60 відсотків із них у підсумку суд визнає невинуватими, однак під час перебування в слідчих ізоляторах вони не мають належних побутових умов та якісної медичної допомоги, зазначають правозахисники.

Роботодавцям закон теж не подобається, бо не дає їм достатньо свободи. Та документ уже на фінішній прямій – Верховна Рада прийняла його за основу. Немає сумніву, що за нього проголосують в цілому – голосів у коаліції буде достатньо. Тож і профспілкам, і бізнесменам залишається хіба що змиритися…

«Цей Трудовий кодекс перетворить Україну на рабовласницький рай для роботодавців та іноземних інвесторів, які живитимуться за рахунок рабської праці українців… Пропонують за бажанням роботодавця збільшувати робочий тиждень до 48 годин. В окремих випадках взагалі нема обмежень. Там написано, що якщо працівник має можливість відпочивати у робочий час або перебуває в режимі очікування до виконання роботи, то роботодавець може продовжувати робочий час. Наприклад, ви працюєте на будівельній фірмі. Цеглу не підвезли, тож роботи нема. Робітники займаються чим завгодно, бо не мають матеріалів (але ж і піти додому не можуть). У кінці зміни начальник може привезти цеглу і заявити, що ви маєте відпрацювати ще вісім годин, – бо ви ж не працювали, – каже голова Конфедерації вільних профспілок України Михайло Волинець. – Закон не передбачає ані обов’язкового укладання колективних договорів, ані відповідальності за невиконання цих договорів. Це величезний мінус порівняно з чинним законодавством. Рішення комісії з вирішення трудових спорів є чинним лише тоді, якщо воно прийнято одностайно. Але яке може бути одностайне рішення, якщо в комісію входять різні сторони – і працівники, і роботодавці. Тобто таких рішень взагалі не буде».

Ще один цікавий пункт нового Трудового кодексу – роботодавець має право самостійно визначати шкоду, завдану робітником працедавцеві. Наприклад, вам доручили укласти контракт з японською фірмою. Вам не вдалося, і роботодавець вважає, що ви завдали шкоди підприємству на величезну суму. А суми, за словами Михайла Волинця, можуть бути такими, що ви все життя змушені будете відпрацьовувати… Ще одна новація – роботодавець отримує можливість врегульовувати трудові відносити шляхом прийняття внутрішніх нормативних актів – тобто наказами та розпорядженнями. Навряд чи якась фірма нині працює без внутрішніх розпоряджень. Інша справа, чи відповідають вони законодавству… А відстоювати права колективу не буде кому – щоб профспілка мала право представляти інтереси працівника, вона має відповідати певним критеріям. Зокрема, до неї повинні входити не менше 3% працівників по галузі. Якщо ви з кількома колегами захочете утворити власну незалежну профспілку – вона не матиме жодних прав. За словами Михайла Волинця, у нас налічується близько півтора мільйона освітян, з них 30 тисяч є членами незалежної профспілки. Але навіть цього бракуватиме, щоб ця профспілка мала право голосу.

Але якщо профспілкові лідери вважають, що працівники у нас незахищені і працедавець може звільнити їх, коли тільки забажає, то «по той бік барикад» дотримуються іншої думки. Працедавці вважають, що, за нашим законодавством, звільнити людину – ціла морока. Навіть якщо вона не справляється зі своїми обов’язками.

«Найбільше бажання брати людей на роботу і платити їм високі зарплати у США. Знаєте, чому? Та тому, що там найлегше звільнити людину! При нинішній заскорузлій системі управління людськими ресурсами у нас зв’язані руки, – каже керівник компанії «Троттола» Ярослав Рущишин. – Треба лібералізувати ринок праці, у нас же ринкова економіка. Я, як працедавець, маю відповідати лише за ті ризики, які залежні від мене. А хіба від мене залежить інфляція? Це ж макроекономічний показник. То чому я повинен щоразу індексувати зарплату на рівень інфляції? Чому я повинен платити за соціальний захист, який не я декларую, а влада? Я ж плачу податки, то треба з них і виділяти на «соціалку». У нас навішали підприємцям гирі на ноги, і хочуть, щоб економіка рухалася».

Інший мій знайомий підприємець, у якого працюють кількадесят людей, зізнався, що не читав ні старого Трудового кодексу, ні проекту нового. А навіщо? Адже якщо на фірмі нема грошей, то жоден закон не змусить платити більшу зарплату… Ще один оформив своїх найманців приватними підприємцями – тож має в носі закони

Ми звикли до того, що пенсія — це виплати, які ми заробили тяжкою працею, і держава зобов’язана забезпечити її надання на рівні, що гарантує як мінімум гідне життя. Важко не погодитися з таким твердженням у цивілізованій державі у ХХІ столітті. З іншого боку, всі аналітичні дослідження вказують на поглиблення кризи пенсійної системи, яка впливає на всі державні фінанси та створює загрозу для економічного розвитку України.

Пенсійні внески, які стягуються із заробітних плат в Україні, є найвищими в Європі, що знижує чистий заробіток і є однією з причин відпливу працівників до тіньової сфери, псевдопідприємництва та, власне, за кордон. Ці внески є недостатніми для покриття видатків Пенсійного фонду на поточну виплату пенсій. Відтак, зростають бюджетні дотації на пенсії, що, своєю чергою, унеможливлює для бюджету фінансування звичайних видатків: на дороги, охорону здоров’я, освіту, систему правосуддя або національну безпеку.

Пенсійні витрати в Україні вже у 2008 році сягнули 16% ВВП, що є найвищим показником у Європі, за винятком Італії. Середній рівень державних видатків на пенсії у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (OECР) у 2005 році становив 7% від ВВП. Попередні оцінки вказують на те, що 2009-го цей показник в Україні зріс приблизно до 18%! Подальше збільшення навантаження на зайняту частину населення у вигляді підвищення внесків і податків на фінансування пенсійних видатків стимулюватиме тіньову сферу та деградацію решти галузей, що залежать від бюджету.

Демографічні тенденції доб’ють нинішню пенсійну систему

Майбутнє виглядає ще гірше. Старіння населення в Україні, аналогічно до інших країн, призводить до систематичного погіршення співвідношення між населенням працездатного та непрацездатного віку. Згідно із сучасними демографічними прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, все населення України у працездатному віці, яке не досягло пенсійного віку, зменшиться з 27,2 млн. у 2009 році до 22,9 млн. у 2025-му і 17 млн. у 2050-му.

Водночас, якщо пенсійний вік залишиться без змін, кількість населення пенсійного віку збільшиться з 11,7 млн. у 2009 році до 14 млн. у 2050-му. Фактична кількість платників внесків є набагато меншою, ніж кількість працездатних, а кількість пенсіонерів — більшою, ніж кількість осіб у непрацездатному віці. У 2009 році на 100 осіб, які сплачували пенсійні внески, припадало 88 осіб, які отримували пенсію. У 2025-му припадатиме вже 100 пенсіонерів на 100 платників пенсійних внесків, а у 2050-му — 125 пенсіонерів на 100 осіб, які сплачують пенсійні внески.

Що це означає для 20 млн. українців, які ведуть професійно активне життя, переважна більшість з яких доживе до пенсійного віку? З демографічних тенденцій випливає, що без радикальних реформ пенсійної системи майбутні пенсіонери потраплять у набагато гіршу ситуацію, ніж нинішні. Середня пенсія у 2009 році становила 40% від середньої заробітної плати, у 2050-му становитиме тільки 28%. Звісно, не такого майбутнього чекають сьогоднішні працівники і не на таке майбутнє вони заслуговують.

Пенсійна система вже сьогодні підтинає ту гілку, на якій сидить

Отже, виникає серйозна проблема з тим, як забезпечити гідний рівень життя для нинішніх і майбутніх пенсіонерів, як заохотити працюючих сплачувати пенсійні внески, а молодь — залишитися на Батьківщині, як створити для бюджету можливість фінансувати спорудження автошляхів, окружних доріг для міст, залізниць швидкісного руху, краще фінансувати школи та лікарні, інститути. Це — проблема загальнодержавного масштабу, для розв’язання якої необхідне об’єднання зусиль усіх політиків, без демагогії та популізму, якими була сповнена остання виборча кампанія, на основі наукових, документально підтверджених досліджень вітчизняних і закордонних аналітичних центрів. Інакше пенсійна система просто зруйнується, а економіка затримається у розвитку.

Якщо політики серйозно поставляться до демографічних та економічних аналітичних досліджень і пояснять виборцям, чому в непопулярних, на перший погляд, рішеннях мають бути зацікавлені самі виборці, то навіть таку складну проблему, як пенсійна реформа, можна успішно розв’язати і не створювати загроз для майбутнього нинішніх і майбутніх пенсіонерів.

Реформи традиційної «бісмаркської» пенсійної системи тривають у світі вже понад 30 років. Було накопичено багато як позитивного, так і негативного досвіду. Остання фінансова криза стала жорстким тестом і для традиційних пенсійних систем, і для найбільш модернізованих.

Відтак, Україна перебуває у чудовій ситуації, маючи змогу використати як позитивний, так і негативний досвід держав, які пройшли через реформу, не повторюючи їхніх помилок.

Збільшення пенсійного віку — перша та необхідна умова

Якщо врахувати весь зарубіжний досвід, а також демографічні прогнози, то для України найбільш реальний вихід — збільшення віку виходу на пенсію. Жодна реформа пенсійних внесків або способу нарахування пенсій не спроможна відвернути наслідки процесу старіння населення та зростання диспропорцій між кількістю працюючих та кількістю населення непрацездатного віку. При цьому Україна є володаркою кількох світових рекордів, які визначають необхідність збільшення пенсійного віку.

Вона має найменший пенсійний вік у світі: 60 років — для чоловіків та 55 років — для жінок. Аргумент, який найчастіше висувається проти збільшення пенсійного віку в Україні, полягає у тому, що середня тривалість життя є надто короткою: на момент народження вона становить 62 роки для чоловіків та 73 —для жінок, відтак, мало хто доживає до пенсійного віку. Якби це було правдою, то в країні не було б аж 13 млн. 650 тис. пенсіонерів, у тому числі 77% пенсіонерів за віком.

Хоча в Україні ми й надалі матимемо справу з гіперсмертністю чоловіків у середньому віці, більшість чоловіків та 3/4 жінок, які входять на ринок праці, доживають до пенсійного віку. Отже, необхідно враховувати середню тривалість життя не на момент народження, а на момент виходу на пенсію і порівнювати її з кількістю відпрацьованих років. Тоді з’ясується, що українські жінки встановили абсолютний світовий рекорд. На кожні 10 років роботи (враховуючи всі декретні та інші відпустки) перебувають пізніше на пенсії у середньому 7,1 року. У Великобританії на кожні 10 років роботи жінок їм припадає тільки 5,8 року на пенсії, в Угорщині — 4,9, Німеччині — 4,6, Польщі — 5,5, США — 3,8, Японії — 5,1 року.

Українські жінки на пенсії перебувають у середньому 25 років, в той же час британки — тільки 23 роки, німкені — 21, польки — 22, словачки — 18, американки — 18 років. Лише француженки перебувають на пенсії на рік довше, ніж українки.

Аргумент, що жінки «заробили собі» на пенсію, звучить дуже по-джентльменськи, але з економічними реаліями, на жаль, має мало спільного. Чоловіки перебувають на пенсії 3,5 року на кожні 10 відпрацьованих років, тобто приблизно стільки ж, як і в інших країнах (Англія — 3,5; Угорщина, Італія — 3,8; Польща — 3,1; США — 3,2; Чехія — 3,7; Швеція — 3,9; Японія — 4).

Інші країни, в яких вік виходу на пенсію настає на п’ять-десять років пізніше і демографічні пропорції складаються сприятливіше, ніж в Україні, також збільшують пенсійний вік. У країнах OECР мінімальним стандартом пенсійного віку для жінок і чоловіків уже є або незабаром будуть 65 років. У процесі збільшення пенсійного віку перебувають: Австрія, Німеччина, Угорщина, Італія, Японія, Корея, Португалія, Туреччина, Великобританія. Причому в Данії, Німеччині, Норвегії, Великобританії та США пенсійний вік становитиме 67 і більше років.

Із 30 країн OECР пенсійний вік менше 65 років для обох статей було залишено, напевно, ненадовго, тільки у трьох (Франція — 60 років, Чехія — 63, Словаччина — 62 роки), а ще в трьох було збережено цей привілей тільки для жінок.

Збільшення пенсійного віку навіть у найзаможніших країнах світу є необхідним, щоб гарантувати майбутнім пенсіонерам достойні умови життя. Тим більше така бідна країна, як Україна, не може собі дозволити відправляти на пенсію працездатних людей. Хто не зможе працювати, матиме, безумовно, можливість скористатися пенсією за інвалідністю.

Потрібно наголосити, що досягнення загального пенсійного віку 65 років у 2031 році (якщо таке рішення буде прийняте) стосуватиметься осіб, які народилися у 1966-му і наступних роках, тобто через багато років після Голодомору і Великої Вітчизняної війни. Відтак, це стосуватиметься осіб, які народилися та зростали у відносно пристойних матеріальних умовах, умовах харчування та охорони здоров’я. Якщо йдеться про це покоління, то смішно було б посилатися на аргументи про важке дитинство або жорстокість війни.

Збільшення пенсійного віку жодною мірою не стосується нинішніх пенсіонерів. Навпаки, обмеження збільшення кількості нових пенсіонерів, хоча й ненабагато, але створить можливість для поліпшення пенсійних виплат та умов медичного обслуговування нинішніх пенсіонерів.

Без зміни пропорцій між терміном життя, проведеним за роботою, та терміном життя, проведеним на пенсії, українських жінок і чоловіків очікують злидні.

І тому Аналітично-дорадчий центр «Блакитної стрічки» та інші українські центри, а також Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України пропонують збільшити пенсійний вік. Оптимальний варіант — підвищити пенсійний вік для чоловіків і жінок до 65 років, але дуже поступово, по півроку на кожен календарний рік, тобто розтягнути цей процес на 10 років для чоловіків та 20 — для жінок.

Схема, згідно з однією з пропозицій, виглядала б так: у 2011 році подовжити на шість місяців необхідний пенсійний вік для жінок, тобто з 55 років до 55 років і шести місяців, а для чоловіків — з 60 років до 60 років і шести місяців. У 2012 році, щоб набути право на пенсію, необхідно мати повні 56 років для жінок та 61 — для чоловіків і т.д. Таким чином вдасться довести пенсійний вік до 65 років для чоловіків у 2021 році, а для жінок — у 2031-му. Цієї м’якої формули буде достатньо, щоб починаючи з 2011 року щороку, впродовж десяти років, кількість нових пенсіонерів була приблизно наполовину менша, ніж за нинішньої схеми, а впродовж чергових десяти років — меншою на 25%.

Загалом таке збільшення пенсійного віку буде достатнім, щоб за нинішніх правил сплати пенсійних внесків і масштабу бюджетних дотацій зберегти співвідношення середньої пенсії до середньої заробітної плати приблизно на рівні 40%. Необхідно здійснити й інші реформи для того, щоб ці співвідношення поліпшити або знизити високі нарахування та дотації.

Зокрема, можна краще справляти пенсійні внески, обмежити пільгові внески, оподаткувати або обмежити розмір спеціальних пенсій, обмежити більш ранній вихід на пенсію. Все це — бажані заходи, але, враховуючи міць демографічних тенденцій, вони матимуть лише косметичний характер.

Індивідуальні пенсійні рахунки: скільки внесу, стільки й матиму

В Україні необхідно довести до кінця реформу, що полягає у запровадженні загальнообов’язкових індивідуальних пенсійних рахунків, на які працюючий вносить свої пенсійні внески.

Першою та найбільш радикальною реформою «бісмаркської» пенсійної системи стала реформа, здійснена 30 років тому у Чилі. Вона полягала у запровадженні приватних пенсійних фондів, які збирають з працюючих пенсійні внески та інвестують їх в акції та інші цінні папери. В Європі Швеція, Польща, Балтійські та кілька інших країн запровадили досить радикальні реформи наприкінці ХХ століття. На момент виходу на пенсію накопичені на рахунку кошти перераховуються у місячні пенсії до кінця життя на підставі розрахованих демографами таблиць середньої очікуваної тривалості життя в момент виходу на пенсію.

Безумовно, з такою системою виникає безліч проблем. Хто збирає пенсійні внески — держава чи приватні установи, які діють під жорстким контролем держави? Чи можуть такі установи конкурувати між собою за залучення платників пенсійних внесків? Що дозволяється робити із зібраними коштами протягом періоду до досягнення вкладником пенсійного віку — інвестувати в акції та облігації або ж позичати державі на виплату поточних пенсій? Як гарантувати те, щоб компанії, які управляють пенсійними фондами, були платоспроможними у майбутньому? Як врахувати інфляцію і під час накопичення пенсійних внесків, і під час виплати пенсій? Що робити тоді, коли демографічні тенденції у майбутньому відхилятимуться від прогнозів демографів?

В Україні фінансові ринки розвинуті слабко і не були б спроможні у широкому масштабі забезпечити достатньої пропозиції акцій для базової, обов’язкової пенсійної системи.

Крім цього, різке падіння вартості акцій під час останньої кризи призвело до значного зниження виплат, які розраховувалися саме у цей період. Пенсійні фонди, що інвестують у біржові папери, виявилися не надто стійкими до сильних коливань на біржах. Іншою вадою пенсійних фондів, що в багатьох країнах управляються приватними операторами, виявилися високі витрати на їхнє обслуговування, конкуренцію між ними.

Певні аспекти накопичувальної системи особливо дратували учасників. Працюючі повинні були, власне, вгадати, який із фондів буде більш ефективним та успішним в інвестуванні пенсійних внесків упродовж наступних кількох десятків років. Усе це нагадує лотерею: маючи однакові заробітки та сплачуючи такі самі внески, можна отримати зовсім різні пенсії. Конкуренція деяких фондів за залучення до себе платників внесків породжувала лише витрати на забезпечення функціонування системи. Всі ці витрати врешті-решт переносилися на платника внесків та зменшували обсяг коштів, які акумулювалися на його індивідуальному рахунку.

Ймовірно, що у випадку України індивідуальні пенсійні рахунки могли б діяти як єдиний державний фонд, що інвестує в державні облігації за заздалегідь визначеними умовами. На вклади на рахунках нараховувалися б відсотки залежно від темпів розвитку економіки та інфляції. Кожен учасник системи міг би у будь-який час перевірити, скільки він має на своєму рахунку і якою буде його пенсія при збереженні рівня внесків та з урахуванням даних чинної таблиці середньої очікуваної тривалості життя в момент виходу на пенсію. Таким чином можна було б уникнути видатків на рекламу та боротьби за платника внесків, видатків на управління багатьма фондами, а також ризику падіння біржових котирувань.

Водночас перевагою індивідуального рахунку є стимулювання виходу з тіньової діяльності та офіційне внесення коштів на власний рахунок: «Що більше назбираю, то вищу пенсію отримаю. Що довше працюватиму та вноситиму кошти, то більше одержуватиму згодом у вигляді пенсії». Держава могла б використовувати сплачувані пенсійні внески для фінансування поточних пенсій чи інших видатків, але ці запозичені гроші вважалися б державним боргом і в майбутньому потребували б чітко визначеної виплати у формі щомісячної пенсії на користь позикодавця, тобто майбутнього пенсіонера. Безумовно, належна підготовка такої системи потребує детальної розробки, досконалої нормативно-правової бази, запровадження певних перехідних періодів тощо.

Великою перевагою системи, що базується на індивідуальних рахунках, є її деполітизація. У цій системі пенсії не залежать від того чи іншого політичного аукціону обіцянок, на які потім забракне грошей і які можуть зруйнувати економіку, а тільки від самого страхувальника, від демографічних прогнозів і розрахунків інфляції.

Багато країн перейшло на індивідуальні рахунки. Україна також повинна розвивати власну систему індивідуальних пенсійних рахунків, максимально використовуючи позитивний і враховуючи негативний досвід попередників.

Підсумовуючи, зазначу, що експерти добре розуміють, що відсутність реформи пенсійної системи матиме катастрофічні наслідки для України. Це не питання ідеологічного вибору, а чисті математичні розрахунки та висновки, що з них випливають. Пенсійна реформа не має політичного забарвлення.

Минуло майже півтора місяця із дня прийняття рішення щодо ліквідації Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ. За цей час минуло багато подій. Були виступи «за» та «проти». Були надії на зміну рішення та розчарування. Були звернення громадських організацій, заяви, виступи на радіо та по телебаченню, прес-конференції і навіть рекомендація Президента України міністру не знищувати Управління. З іншого боку, були й радісні статті з приводу ліквідації Управління. І кипи бруду на адресу помічників міністра з прав людини. Були зустрічі з послами та представниками міжнародних організацій. Було й призначення міністром внутрішніх справ голови громадської ради (незрозуміло якої) і заяви про створення громадських рад на рівні обласних та районних управлінь.

            Перелік можна продовжувати. Слів було багато. Але читаючи їх, приходить розуміння того, що за ними маскуються істинні процеси, що цими словами перекручується багато фактів, даються оцінки, далекі від реальності. А ще стало зрозумілим, що ти, хто пишуть про Управління взагалі то про нього мало що знають.

            Основна ж проблема, що про нього мало що знає сучасне керівництво Міністерства, яке відкинуло відразу за чиєюсь порадую саму ідею існування цього Управління. Така ситуація дозволяє тиражувати міфи та відкриту брехню. Дозволяє попирати честь та гідність людей, які працювали в Управлінні. Дозволяє біле називати чорним  і навпаки.

            Оскільки я безпосередньо брала участь в формуванні стратегії діяльності цього управління, його створенні, його роботі, вважаю, що керівництво МВС України має знати «історію» з перших рук, а не з переказів недобросовісних радників. Цей текст не є обілюванням Управління, це спроба розповісти про всю систему моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС. Я не можу сказати, що воно досягло верху ефективності в своїй діяльності. Історія саме про те, що передувало Управлінню, як воно задумувалося і створювалося, як працювало, що змогло зробити і чого ні. Історія про історію: громадські ради із забезпечення прав людини, мобільні групи, громадські слухання. Історія про людей, які допомагали Управлінню в роботі. А точніше – працювали разом з ним.

Тож почнемо з  2004 року.

            Крок 1. Поява в Міністерстві внутрішніх справ України дивної посади «Радника Міністра з  прав людини та гендерних питань». 2004 рік.

            Восени 2004 року на фоні передвиборчих перегонів фактично непоміченим фактом стало введення до штату МВС посади Радника Міністра внутрішніх справ з прав людини та гендерних питань. Передумовою стало проведення в 2003 році спільної колегії МВС та Уповноваженого Верховної Ради України  з прав людини, під час якої розглядалися питання брутальних порушень прав людини в діяльності міліції. Серед низки рекомендацій була й рекомендація про введення посади Радника.

            Функціональні обов’язки радника готувалися спільно з керівником Апарату Міністра Володимиром Івановичем Шаповалом та відобразили наше бачення того, чим і як має займатися радник, які матиме повноваження. Крім того були прописані й вимоги до цієї посади.

Серед основних прав та обов’язків радника: аналіз стану діяльності органів внутрішніх справ стосовно дотримання вимог законодавства в галузі прав людини та гендерних питань; координація взаємодії МВС з міжнародними організаціями (ООН, Рада Європи, Європейська Комісія, Міжнародна організація праці, ОБСЄ, Міжнародна організація з міграції та ін.), проведення консультацій з їх експертами, представництвами та підрозділами, які відповідають за реалізацію міжнародних норм дотримання прав людини та утвердження гендерної рівності; проведення консультацій з представниками громадських організацій, у  тому числі правозахисних та жіночих, залучення їх до спільних заходів; інформування керівництва Міністерства щодо рекомендацій наукових досліджень, національних та міжнародних науково-практичних  конференцій з прав людини, гендерної рівності; підтримка постійних контактів з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, профільними комітетами Верховної Ради України, Міністерством України у справах сім’ї, дітей та молоді, іншими органами державної виконавчої влади в межах зазначеної компетенції; здійснення моніторингу стану дотримання прав людини та впровадження гендерних питань у діяльність  МВС України; сприяння розробленню та впровадженню програм з прав людини та гендерної рівності в навчальних закладах МВС України (www.umdpl.info) .

Навіть в той момент нам було зрозуміло, що введення цієї посади має привнести щось нове в діяльність міліції. Що робота має вестися системно, і не полягати лише в реагуванні на скарги та звернення громадян.

При цьому до особи Радника висувалися досить серйозні кваліфікаційні вимоги, дотримання яких мало сприяти ефективному виконанню покладених на нього обов’язків. Серед них – наявність вищої юридичної освіти, вільне володіння однією з іноземних мов, визнаних у міжнародних організаціях, практичний досвід роботи із захисту прав людини не менше п’яти років, досвід науково-дослідницької діяльності, наявність наукових праць з прав людини та гендерної рівності.

До цього переліку ми повернемося ще далі, говорячи про те, яким чином сьогодні дотримується наказ  МВС України № 1221 від 18 жовтня 2004 року.

Посада – посадою, а головне що було зроблено в 2004 – 2005 роках.

Розпочався діалог та встановлення контактів з громадськими та міжнародними організаціями. І це ще тоді, коли в МВС дуже підозріло ставилися до громадських організацій, особливо таких як ХПГ та УГСПЛ. А їх  звернення та листи викликали  щире обурення в тому, що хтось заважає боротися із злочинністю.

Багато які з організацій також підозріло ставилися навіть до самої можливості діалогу з ОВС. Тож перший крок полягав в тому, щоб зламати стереотипи підозри.

Те, що сьогодні здається простим – запрошення та участь радника в заходах громадських організацій, причому не лише, скажімо, в семінарах, тренінгах, але й таких, на яких лунала критика на адресу МВС, висвітлення позиції МВС, надання інформації, яка запрошується громадськими організаціями тощо – тоді напрацьовувалося крок за кроком і було певним зламом в системі взаємодії  міліції із громадськістю.

Бо це була взаємодія по-новому. Не така, яка будувалася на співпраці з населенням по профілактиці та розкриттю злочинів, а така, яка передбачала діалог та відкриту й системну критику міліції з боку суспільства.

Тим часом відбулися кардинальні зміни в керівництві Міністерства і відразу в ставленні до співпраці з громадськими організаціями. Без сумніву велику роль в цьому відіграла особиста позиція Міністра Юрія Луценка. Але й було й велике суспільне сподівання на позитивні зміни, на перебудову міліції на принципах демократизму та відкритості. Була й готовність на участь у створенні нових структур та моделей управління.

Тож ситуація склалася така, коли й «верхи хотіли, й низи могли».

Крок 2. Мобільні групи з моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС. 2005 рік.

Тема розвитку громадського контролю за діяльністю органів внутрішніх справ, вже давно на той момент знаходилася в сфері уваги правозахисних організацій. Те, що громадський контроль потрібний, не викликало ні у кого сумнівів. Те, що його потрібно впроваджувати, також. Але виникало закономірне питання – яким чином це робити.

Запитування інформації від органів внутрішніх справ? Цим користувалися, але навіть при наданні можливої інформації, він не був повним. Участь громадськості в спільних заходах? Традиційною формою була участь в охороні громадського порядку. Ті ж самі добровільні народні дружини, які певною  мірою перетворилися на пародію співпраці. Вивчення громадської думки населення щодо діяльності міліції – показувало, що довіра постійно зростає, незалежно від якості та результатів роботи. Та й цифри були в декілька разів вище, ніж в європейських країнах.

Міліція залишалася закритою. І це потрібно було міняти. В межах діючого законодавства – Закону України «Про міліцію», Кримінально-процесуального Кодексу України, Закону «Про цивільний контроль над військовою організацією та правоохоронними органами» та інших.

Цікава ідея народилась та відпрацьовувалася у Харкові. Харків взагалі відіграв дуже важливу роль у створенні та розвитку системи моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС. Роль позитивну. Роль ініціатора, лобіста, людського ресурсу.

Ідея полягала у розвитку діяльності мобільних груп із моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ. Ініціаторами були Харківська правозахисна група – Євген Захаров, Аркадій Бущенко, Людмила Клочко та Харківський національний університет внутрішніх справ. І тут не можна не назвати імена Олександра Бандурки, Олександра Ярмиша, Василя Соболєва, які стояли у першоджерел. А також тих, хто продовжував та продовжує цю роботу зараз – Андрія Чорноусова, Деніса Кобзіна, Олега Мартиненка, Юрія Бєлоусова.

Дуже серйозним проблемним місце порушення прав людини були місця утримання затриманих  та заарештованих осіб – ізолятори тимчасового тримання, спец приймальники для адмінзаарештованих осіб, спец приймальники для осіб затриманих за бродяжництво. Тож вони й стали об’єктом громадського моніторингу.

З 2004 року в якості експерименту мобільні групи працювали в трьох областях України – Харківський, Сумський та Полтавський (наказ МВС України № 286, 2004 р.).

В 2005  році за пропозицією керівництва ХНУВС та на виконання розпорядження Міністра їх досвід було ретельно вивчено Радником Міністра. Підготовлена доповідна Міністру з висновками такого вивчення. Результатом став наказ МВС № 536 (www.umdpl.info), який й визначав порядок діяльності мобільних груп на території всієї держави.

Мобільні групи  в 2005 році створювалися  на базі відомчих навчальних закладів з розрахунку по одній групі на закріплену область чи залізницю згідно з розподілом. За цей процес персональну відповідальність несли ректори вищих навчальних закладів системи МВС. Наказом передбачалося включити до складу мобільних груп фахівців з числа працівників постійного складу, які мають досвід практичної та наукової роботи у сфері дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина, захисту їхніх законних інтересів.  Крім того, наказом передбачалось залучення до роботи кожної з таких груп по два представники громадських організацій правозахисної спрямованості, зареєстрованих у встановленому порядку. Оце залучення й було вирішальним.

Можна розповідати про складний процес становлення цих груп. Їх неприйняття керівництвом УМВС  в низці областей. Складнощі в кооперації з громадськими організаціями. Непрофесіоналізм в діяльності. Нерозуміння принципів взаємодії. Намагання втручатися в ті питання, які стосуються слідства та оперативно-розшукової діяльності. Підготовку ІТТ перед приїздом до них мобільних груп. Організаційні складнощі, пов’язані із прив’язкою мобільних груп до вищих навчальних закладах, які розташовані лише в 12 областях України. Складнощі в організації виїздів – час, транспорт, пальне. Складнощі в опрацюванні звітів, які надсилаються за трьома адресами – керівникові підрозділу, в якому здійснювалася перевірка, начальнику УМВС і до Апарату Міністра тощо. Складнощі у взаємовідносинах із прокуратурою, аж до приписів в деяких областях на заборону функціонування таких мобільних груп.

Але робота почалася. Почали активізовуватися громадські організації  в областях. З 2006 року почалися тренінги для працівників громадських організацій та ОВС з питань організації мобільних груп, повноважень, прав та обов’язків їх членів. Співпраця з Офісом Координатора проектів ОБСЄ в Україні, Міжнародним Фондом Відродження. Посібник «Мобільні групи з моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС», яким користуються й до цього часу. Бажання робити їх ефективними.

В 2006 році був розроблений новий наказ МВС України № 894 (www.umdpl.info), який не прив’язував більше мобільні групи до вищих навчальних закладів МВС України. Що дуже важливо – він був зареєстрований в Міністерстві юстиції України.

В 2008 році до нього були внесені зміни, які дозволяли робити нічні та раптові візити, а також спілкуватися з затриманими з максимально можливим ступенем конфіденційності (наказ МВС № 389 www.umdpl.info).

Процитуємо ці зміни. Так, пункт 4.1. отримав таку редакцію: «Відповідно до вимог положень нормативно-правових актів МВС у будь-який час доби без попереднього узгодження входити та оглядати територію і приміщення органів та підрозділів внутрішніх справ, у тому числі  приміщення чергових частин, а також мати негайний доступ до місць тримання затриманих, доставлених та взятих під варту, затриманих в адміністративному порядку осіб та осіб, які відбувають адміністративне стягнення у вигляді арешту”.

Пункт 4.2. Положення про мобільні групи: «Згідно з вимогами чинного законодавства України проводити бесіди з максимально допустимим ступенем конфіденційності із затриманими, доставленими та особами, які піддані адміністративному арешту, з метою виявлення порушень норм поводження з ними, процесуальних строків і підстав затримання, доставлення та взяття під варту, інформування їх про права осіб, затриманих, доставлених або взятих під варту, а також про інші права, які передбачені законодавством України».

Підстави для таких змін давав ратифікований Україною в 2006 році Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань, який передбачає створення національних превентивних механізмів попередження катувань. Ці механізми базуються на принципі відвідування місць позбавлення волі не лише міжнародними експертами, як говориться в Європейській Конвенції проти катувань, але й національними. До місць позбавлення волі відносяться не лише ІТТ та спец приймальники, але й примаільники-розподільники для дітей, камери попереднього затримання, які розташовані в чергових частинах, навіть кабінети співробітників, в яких людини перебуває проти своєї волі.

Кількість виїздів стрімко зростала щороку. 86 в 2006, 145 в 2007, 353 в 2008,  422 в 2009 році.  Зростала і якість моніторингу, фаховий рівень членів мобільних груп від громадськості.

Змінювалась на краще і ситуація в ІТТ. Цього не можна не визнавати. Попри те, що в них ще багато проблем і матеріальний рівень в багатьох не відповідає ні то що європейським, але й національним стандартам. З’явилася постільна білизна. Харчування затриманих. Кварцування камер як засіб попередження розповсюдження туберкульозу. Телефони довіри в прогулянкових двориках. Інформація про права та обов’язки затриманих розміщена безпосередньо в камерах. Почали будуватися туалети. Зніматися двоярусні кроваті. Закриватися ті ІТТ, які суттєво не відповідали стандартам. В липні 2008 році питання діяльності мобільних груп розглядалося на засіданні колегії МВС України.

Чи можна все зроблене вимірити словами багато зроблене чи мало?  Ні. Якщо давати оцінку так, як дає Європейський комітет проти тортур, то можна говорити про зміни на краще.

Одним з показників позитивних змін стало те, що досвід організації роботи мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС вивчався і перезнімався в інших  країнах. Коли в 2009 році члени мобільних груп зібралися на Другу Східноєвропейську конференцію, організовану Харківським інститутом соціальних досліджень  у співпраці з Інститутом відкритого суспільства, Офісом Координатора проектів ОБСЄ  в Україні та з Управлінням моніторингу дотримання прав людини з’ясувалося, що подібні інститути моніторингу створені в Болгарії, Вірменії, Молдові та низці інших держав. Крім того, в 2009 році подібний досвід почав запроваджувати в Україні Державний Департамент країни з питань виконання покарань.

Цей досвід знайшов підтримку в Раді з прав людини ООН, в Комітеті ООН проти катувань, у Європейського Комісару з прав людини, експертів Ради Європи та Європейської спільноти.

Поставимо питання. Можна робити більш корисною роботу таких мобільних груп? Можна. Нема меж для вдосконалення. І головне вдосконалення стосується не того, щоб зробити виїзди раптовими, так, щоб не знали керівники районних відділів, куди виїжджає група. Головне – щоб  було реагування на зауваження, які містяться у звіті, щоб виправлення недоліків (а багато з них  можуть бути виправлені силами самих установ) знаходилося під постійним контролем керівництва УМВС. І щоб громадськість мала доступ до інформації про результати реагування.

Назвемо деякі громадські організації, представники яких делеговані до мобільних груп: Харківській інститут соціальних досліджень, ГО „Співдружність” (АР Крим), Харківська правозахисна група, Вінницька правозахисна група, Одеська правозахисна група „Верітас”, ГО „Донецький меморіал”, Міжнародний жіночій правозахисний центр „Ла Страда Україна”, ВГО „Комітет виборців України – Рівненське відділення”, „Спілка водіїв України”  (Рівно), Міжнародне товариство прав людини – Українська секція (Київ, Івано-Франківськ, Дніпропетровоськ), Чернігівській жіночій  благодійний центр, Громадська мережа “Опора” (Львів), “Чоловіки проти насильства” (Луганськ), ГО “Добробут” (Миколаїв), Дніпропетровська обласна громадська організація “Народний контроль”, Полтавська ГО “Прес-клуб” та інші.

Скажіть, чим поганий механізм реалізації громадського контролю, якщо він працює? Якщо є зацікавленість з боку і міліції і громадськості? Якщо зауваження виправляються? Не поганий. Його потрібно розвивати й далі. Але чи буде для цього бажання та політична воля?  Останнє питання поки залишається без відповіді.

Крок 3. Громадська Рада МВС України із забезпечення прав людини та громадські ради при УМВС.

  Відповідно до статті 1 Конституції Україна є демократична держава. Характеристикою демократичного державного управління є залучення до процесу формування та реалізації державної політики громадськості. Це положення розвивається у статті 38 Конституції: „Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами…”. Однією з форм такої участі громадян є громадські ради.

Ідея створення Громадської Ради МВС України з питань забезпечення прав людини в органах внутрішніх справ виникла восени 2005 р.  Активна співпраця з громадськими організаціями, завдяки діяльності Радника Міністра з прав людини та гендерних питань, постійна участь в заходах, які проводилися громадськими організаціями, а також наявність великого кола питань, які мали громадські організації до МВС України привели до ідеї проведення постійних круглих столів керівництва МВС України та громадських правозахисних організацій. В процесі підготовки до першого круглого столу (листопад 2005 р.) стало зрозумілим, що взаємодію з громадськими організаціями потрібно поставити на більш регулярну, а головне – системну основу, якою була визнана саме форма Громадської Ради.

Важливу роль у розробці підготовчих документів Громадської ради зіграли працівники Апарата Міністра та його керівник, якого ми вже згадували – Володимир Шаповал, які брали безпосередню активну та зацікавлену участь  в цій роботі.

Процес створення Громадської Ради МВС України з питань забезпечення прав людини та громадських рад в областях  розтягнувся у часі майже на три роки (2005-2007,  а потім знов на обласному рівні активізувався в 2008 у зв’язку із появою помічників міністра з прав людини) – настільки непідготовленими до співпраці та спільної роботи один з одним виявилися  з одного боку представники правозахисних організацій, з іншого боку – керівництво обласних управлінь внутрішніх справ. Але складність, тривалість та іноді навіть конфліктність цього процесу не перекреслюють його важливість.

28 грудня 2005 р. був підписаний Наказ № 1243 про створення Громадської ради (www.umdpl.info), а вже наступного дня відбулося її перше засідання. На ньому були визначені основні напрямки діяльності, обрані уповноважені Громадської ради за напрямками, внесені пропозиції щодо регламенту та форм роботи, обрані співголови.

   Відповідно до Регламенту, організаційними формами роботи Ради є її засідання, засідання утворених Радою робочих та експертних груп, які проводяться за потребою. За дорученням співголів Ради її засідання можуть скликатися  відповідальним секретарем та секретарем Ради.

        Посадові особи органів внутрішніх справ України виконують рішення Ради, які мають рекомендаційний характер, у межах їх  компетенції та відповідно до нормативно-правових актів МВС України.

         Напрямки, які обрані в якості пріоритетних Громадською радою МВС України з питань дотримання прав людини є наступними:

1. Права громадян при затриманні, дізнанні та слідстві.
2. Дотримання прав під час виборів та виборчої кампанії.
3. Право на мирні зібрання.
4. Освіта в галузі прав людини.
5. Розгляд скарг на дії міліції. Інститут виділеної скарги.
6. Попередження домашнього насильства, жорстокого поводження з дітьми, торгівлі людьми, гендерна рівність в діяльності органів внутрішніх справ.
7. Нормативно-правове та науково-методичне забезпечення діяльності Ради.
8. Права мігрантів та біженців.
9. Повага до приватного життя.
10.   Права неповнолітніх.

Принциповим є положення про рекомендаційний характер рішень громадської ради. Це означає, що вони можуть прийматися керівництвом МВС України в якості пропозицій до дій, а можуть і не прийматися. У другому випадку представникам Громадської ради потрібно шукати засоби впливу на керівництво відповідного органу внутрішніх справ для того, щоб переконати його у необхідності запропонованих дій.

Ще більш принциповим питанням є персональний склад ради. При першому формуванні бажання було одне – щоб до Ради увійшли представники найбільш відомих та впливових громадських організацій, які можуть професійно критикувати ОВС, допомагаючи їм при цьому рухатися в напрямку позитивних змін. Володимир Чемерис, Роман Романов, Євген Захаров, Ігор Попов, Олесь Доній, Аркадій Бущенко, Дмитро Гройсман, Ольга Калашник, Андрій Толопіло, Андрій Сухоруков, представники Міжнародної Амністії були в першому складі ради. В процесі ротації почали працювати Володимир Яворський, Генадій Токарев, Деніс Кобзін, Руслан Тополевський, Олександр Букалов. Професіонали своєї  справи.

І чітко дотримувався принцип кадрового формування громадської ради – жодного політика, жодного бізнесмена, жодного представника церкви. Рекомендували до складу не менше двох членів ради. Ротація представників громадськості була виключно справою громадськості. Правда, коли захотіли виключити з членів Ради Ігоря Попова та Олеся Донія, обидва категорично відмовилися йти. Тож є в Раді щось привабливіше за Секретаріат Президента та депутатський мандат!

Втім, процес формування громадських рад показав, що серед начальників ГУМВС-УМВС не було вироблено єдиних поглядів щодо принципів залучення до складу рад представників громадськості, їх ролі у взаємодії органів внутрішніх справ та громадянським суспільством. Саме тому ці питання були обговорені 28 квітня 2006 року під час засідання Громадської ради при МВС України та закріплені розпорядженням МВС України від 15.06.2006 № 499 «Про порядок формування та утвердження складу громадських рад з питань забезпечення прав людини при ГУМВС (УМВС)» http://umdpl.info/index.php?id=1238068149.

Цим розпорядженням начальники ГУМВС-УМВС мали залучити до процесу формування громадських рад представників Громадської ради при МВС України, які закріплялися розпорядженням за відповідними областями. Формування остаточних списків членів рад призначалося на 01.08.2006, при цьому було поставлено вимогу виключити зі списків осіб, які не мали відношення до діяльності у сфері захисту прав людини. Не менш важливим було принципове положення щодо включення до складу рад не менше двох третин представників правозахисних організацій, активістів правозахисного руху, науковців.

Назву деякі результати роботи: регулярний моніторинг та вдосконалення нормативної бази ОВС, участь у роботі кадрових та атестаційних комісій при ГУМВС, УМВС; проведення спільно з керівництвом ОВС прийому громадян; розроблено та впроваджено План протидії расизму та ксенофобії до 2009 р.; розроблено Програму забезпечення гендерної рівності в ОВС України; проведено навчання більше 110 експертів мобільних груп; проведено більше 50 тренінгів для слідчих, оперуповноважених, працівників «Беркуту» та ізоляторів тимчасового тримання тощо. За цим «тощо» стоїть робота представників більш ніж 120 організацій, які входять до складу громадських рад на обласному та національному рівні.

До речі в 2006 році саме на засідання Громадської Ради представники правозахисних організацій змогли переконати тодішнє керівництво МВС України відмовитися від використання при купівлі залізничних квитків паспортних даних громадян та самого паспорту. Тоді вдалося.

Чи вдасться лі в 2010 році? Хто прочитає Міністру звернення громадських організацій з  цього приводу? На всяк випадок адреса в Інтернеті: helsinki.org.ua

Громадську Раду неможна розглядати як орган швидкого реагування на отриману інформацію (чи її відсутність) щодо порушення прав людини з боку працівників органів внутрішніх справ, це не може бути терміновим приводом для проведення засідання. На засідання Громадської Ради виносяться питання які стосуються системних порушень прав людини  з боку працівників органів внутрішніх справ. Але представники Громадської Ради, не можуть залишати поза увагою зазначені вище факти порушення прав людини. Для цього використовуються такі форми роботи, як формування громадської думки, проведення зустрічей з  керівниками відповідних департаментів (підрозділів) МВС України.

            Що заважає роботі Громадських Рад? Наведу декілька чинників: відсутність чіткої координації діяльності, не досить чітким розумінням ідеології та функцій громадських рад з боку як правозахисної спільноти, так і начальників УМВС в областях; відсутність відпрацьованого механізму взаємодії Громадської Ради  при МВС України з обласними громадськими радами; залежністю роботи громадських рад від волі обласного міліцейського керівництва. Якщо останнє – негативне, це фактичне зводить нанівець їх роль, як ефективного інструменту громадського контролю.

            Так, не сприйняття ідеї громадського контролю за діяльністю ОВС начальником міліції в Сумській області в 2009 році привело к повному паралізуванню роботи як мобільних груп, так і громадської ради. Питання виносилося на розгляд Громадської Ради МВС України, було прийнято окреме рішення, але й це не переконало начальника обласної міліції в необхідності співпраці із громадськістю. А якщо такі керівники будуть  в більшості областей України? Результати передбачувані.

На рівні Громадської Ради МВС України виникло незадоволення положенням про раду та її регламентом. Створені нові документи. Але вони мають бути затверджені наказом. Чи буде це зроблене? Та й і взагалі подальша доля Громадської Ради сьогодні невідома.

Крок 4. Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України.

Що тільки за останній місяць не написано про Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС України! Про це ми поговоримо трішки нижче. Спочатку – історія.

Налагоджена в 2005-2007 роках співпраця між МВС України та громадськими організаціями показала, що з боку міліції потрібно розвивати інституціональні механізми моніторингу дотримання прав людини. Тож на основі напрацьованого досвіду і виникла ідея створення окремого підрозділу в структурі МВС, який носив горду назву Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ.

Ідея Міністра та громадськості була підтримана Президентом України. Внесені зміни до штатного розкладу. Створене Управління у складі Апарату Міністра. Затверджене положення про нього. Почався відбір кандидатів на посаду помічників Міністра в областях. На 27 посад було більше 80 кандидатів. До комісії по відбору входили представники громадських організацій – Євген Захаров, Роман Романов, Володимир Чемерис. Кожен кандидат здавав письмовий іспит та проходив співбесіду.

Таким чином був реальний альтернативний відбір кандидатів, побудований на оцінці їх професійного рівня, знань та мотивації. А мотивація була одна – діяльність в сфері захисту прав людини.

За своїм професійним досвідом призначені помічники Міністра розподілилися наступним чином: пенсіонери правоохоронних органів, які не мали досвіду роботи в НУО – 44%, представники правозахисних організацій – 41% (Української Гельсінської спілці з прав людини, Харківської правозахисної групі, Севастопольської  правозахисної групі, Міжнародного товариства прав людини, ГО «Опора», Чернігівського жіночого центра та інших), пенсіонери правоохоронних органів, які мали досвід роботи в НУО – 15%. Подібного досвіду підбору кадрів МВС до того моменту не мало.

Формування Управління саме з помічників Міністра з прав людини давала можливість бути для них максимально незалежними від обласного керівництва міліції, бо всі вони були співробітниками Центрального Апарату МВС і підпорядковувалися безпосередньо начальнику управління моніторингу дотримання прав людини, керівникам Апарату Міністра та Міністру.

Напрямки роботи Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС були сформульовані відповідно до основних проблемних зон: процедури затримання, арешту, проведення досудового слідства, охорони громадського порядку, роботи з населенням; аналіз системних проблем та виявлення недоліків функціонування підрозділів; підвищення рівня “прозорості” та відповідальності ОВС; підтримка роботи громадських рад та мобільних груп; розробка та вдосконалення нормативно-правової бази; започаткування нових напрямків роботи ОВС (протидія расизму, робота з етнічними меншинами, гендерно-орієнтований менеджмент); підтримка ініціатив НУО щодо проведення навчальних семінарів та освітніх програм для працівників ОВС тощо.

Перше навчання новопризначених помічників Міністра відбулося в Академії Управління МВС України вже в травні 2008 року відразу після його укомплектування. Потім були тренінги з питань прав людини, організовані громадськими та міжнародними організаціями. Відпрацювання форм роботи. Форм звітності. Організація прийому громадян, виїзні прийоми, налагодження по-новому роботи мобільних груп, знайомство з громадськими організаціями та громадськими радами в областях.

Процес йшов непросто. Вже перші числа липня 2008 року почалися з конфліктної ситуації навколо Дніпропетровської громадської ради. Виявився спротив мобільним групам в Тернопільській області, необхідність переформовування громадських рад в низці областей та в м. Києві. Негативна реакція частини обласного керівництва на доповідні, які викривали проблеми в діяльності міліції.

Для висвітлення діяльності Управління, оперативного представлення інформації спільно із ХПГ був створений окремий сайт: http://umdpl.info.

За результатами роботи управління був підготовлений, надрукований та широко оприлюднений звіт про дотримання прав людини в діяльності міліції в 2008 році. Його і зараз можна знайти на сайті Управління: www.umdpl.info Це був перший досвід в діяльності МВС, коли воно звітувало саме у царині захисту прав людини. Він цікавий не лише узагальненою інформацією про роботу за основними напрямками, але й рекомендаціями. Частина з них була втілена в життя в 2009 році. І знов таки, звіт про роботу в 2009 році вже готовий і чекає на своє оприлюднення.

Так, в 2009 році помічниками Міністра прийнято 3705 громадян, із них 698 під час виїзних прийомів, 2857 звернень громадян, підготовлено 55 пропозицій по вдосконаленню нормативно-правової бази МВС в галузі дотримання прав людини, ініційовано 2016 службових перевірок, перевірено 966 підрозділів, здійснено 422 виїзди мобільних груп, проведено 86 засідань громадських рад, за результатами їх співпраці із ЗМІ вийшло 1071 публікацій з питань дотримання прав людини, організовано та проведено 493 тренінги з цієї проблематики для працівників ОВС, а також 340 прес-конференцій та круглих столів тощо.

Для порівняння – за 2008 рік помічниками Міністра з прав людини прийнято 2606 громадян; перевірено 625 підрозділів; розглянуто 1615 скарг та заяв громадян; ініційовано 1666 службових розслідувань; організовано 356 виїздів мобільних груп; проведено 89 засідань обласних громадських рад; організовано 194 семінарів для працівників ОВС, 671 прес-конференцій та публікацій в ЗМІ з прав людини.

Після призначення, дивлячись на нестабільну політичну ситуацію  в країні, співробітники Управління нерідко повторювали, що дали б нам попрацювати хоча б до осені, а потім й нового 2009 року. Ця дата відсувалася далі й далі. Але весь час не покидало розуміння того, що термін на роботу та розвиток самої системи моніторингу даний дуже короткий. І той факт, що майже два роки Управління працювало,  вже сам по собі є оптимістичним. На початку 2008 року про два роки роботи ніхто й не мріяв.

Водночас, того, що його закриють одним розчерком пера і що це буде перший публічний крок новопризначеного Міністра внутрішніх справ також не очікував ніхто.

Крок 5. Ліквідація.

17 березня 2010 року, через тиждень після призначення Міністра, була поширена інформація щодо скорочення вдвічі Апарату Міністра. І це скорочення стосувалося лише помічників Міністра з прав людини Управління моніторингу дотримання прав людини.

Першим аргументом була економія коштів державного бюджету на утримання апарату. Без сумніву, це серйозний аргумент, але скорочення посад помічників не принесе суттєвої економії. Збільшення кількості заступників Міністра внутрішніх справ, здійснене в березні-квітні 2010 року з’їсть майже усі зекономлені кошти на звільненні помічників Міністра.

Другий аргумент нового керівництва – теза про неможливість існування відомчого контролю за порушеннями прав людини. Вона є дуже спірною. В системі органів внутрішніх справ існує Служба внутрішньої безпеки та інспекція особового складу, які виконують контрольні функції щодо законності дій працівників міліції.  Тож сам по собі відомчий контроль існує. Тому створення підрозділу, в центрі уваги якого знаходиться моніторинг діяльності ОВС в галузі прав людини вписується в існуючі нормативні рамки та практику. Вписується, але не дублює. Бо за своєю суттю передбачає використання та залучення інструментів громадського контролю.

            Саме тому громадські організації України, отримавши інформацію про ліквідацію Управління звернулися з відкритим зверненням до керівництва держави (www.umdpl.info) на його захист.

«Ми переконані, що такі дії нового керівництва є необґрунтованими, послаблюють національні механізми захисту прав людини та свідчать про його пріоритети, серед яких немає дотримання прав людини з боку міліції.
Згортання діяльності інституцій із захисту прав людини, які були створені в останні роки, викликає обурення громадських організацій.

Очевидно, що без такого Управління неможливо побудувати сучасну європейську міліцію, що поважає права людини у своїй діяльності.

 Ми запитуємо нове керівництво МВС – чи відмовляється воно від цієї політики, заявивши про ліквідацію Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ? Які тепер пріоритети діяльності МВС? Міліції не потрібна боротьба з расизмом та ксенофобією напередодні ЄВРО-2012? Міліція не буде розвивати співпрацю з міжнародними інституціями та громадськими правозахисними організаціями? Не потрібні більше мобільні групи? Не потрібні громадські ради?», – говориться у зверненні. Його підписали близько двохсот громадських організацій.

Інформація про ліквідацію Управління дійшла й до міжнародних організацій, які допомагають здійснювати програми у галузі забезпечення прав людини в діяльності ОВС та одночасно проводять моніторинг дій держави у цій сфері.

Ця тема не залишилася і поза увагою Президента України (www.president.gov.ua). «Треба переглянути таке рішення і зробити висновки. Треба здійснювати кроки з розширення  заходів із захисту прав людини, а не навпаки. Я не радив би вам економити державні кошти на правах людини», – сказав В.Янукович у розмові з міністром внутрішніх справ А.Могильовим.

Ця рекомендація не була виконана, що викликало появу нового звернення. “Ми стурбовані наполегливістю міністра внутрішніх справ щодо згортання програм із забезпечення прав людини в Міністерстві, навіть попри чітку оцінку Президентом таких дій”.

(www.umdpl.info) .

Була й зустріч із Співголовою Громадської Ради МВС із забезпечення прав людини, під час якої Міністр пообіцяв «подумати». Правда, наказ про скорочення підписав за п’ять днів до цього!

Ліквідація системи моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС стала й предметом турботи інших держав, які вітали прагнення та дії України в напрямку до реформування міліції. Тож питання про це лунають при кожній зустрічі  в МВС із дипломатами та керівниками міжнародних організацій. Ця тема обговорюється і під час круглих столів, семінарів, заходів громадських організацій. Бо у всіх виникає стурбованість майбутніми діями МВС України щодо співпраці з правозахисним середовищем, виконання рекомендацій, діяльність мобільних груп та громадських рад. Тим більше, що й приводи для такої стурбованості вже є.

Для заспокоєння громадськості на початку квітня було оголошено, що будуть створюватися громадські ради на рівні районних відділів міліції (?!) та обласних управлінь. Крім того, буде створена Громадська Рада при МВС України (www.umdpl.info) .

При існуючій Раді при МВС та обласних управліннях заява більш ніж дивна. Дивним й виглядає призначення Міністром людини з більш ніж сумнівною репутацією новим головою Громадської Ради при МВС без консультацій із громадськістю, без врахування положень Наказу МВС № 1243 або постанов Кабінету Міністрів.

Будьмо відвертими, занепокоєння викликають й інші дії керівництва, які не узгоджуються із нормами права та моралі. Але зараз мова не про них.

Що далі? Запитання.

            Кожному Міністру готовляться тези для виступів, або повністю доповіді. Тому наступні питання є абсолютно закономірними.

Питання 1. Хто зробив з Міністра сучасного Герострата, давши йому пораду ліквідувати Управління, фактично підставивши його і в цьому під вогонь критики з боку міжнародних та правозахисних організацій?

            Питання 2. Хто вдруге дав некваліфіковану пораду Міністру проігнорувати рекомендації Президента, що поставило під сумнів ступінь впливу останнього на процеси, які відбуваються в державі в цілому, та в МВС зокрема?

Питання 3. Хто втретє підставив Міністра, оголосивши про створення громадських рад на рівні управлінь, на рівні МВС в той час, коли вони є і працюють, а також на рівні райвідділів, що є дуже сумнівним кроком з точки зору його ефективності, враховуючи, що в багатьох районах відсутні правозахисні організації, а більшість начальників райвідділів необізнана із тим, як і для чого співпрацювати з правозахисниками?

            Питання 4. Хто вкотре переконав Міністра в тому, що головою Громадської Ради може стати людина, якому в достойному суспільстві ніхто не подає руки і яка є чужою в правозахисному середовищі?

            Питання 5. Хто вводить в оману українську та міжнародну спільноту, видаючи формальні та непрофесійні дії, зроблені без консультацій та врахування думки правозахисної громадськості за нові форми відомчого контролю?

            І останнє питання. Коли відбудеться засідання Громадської Ради МВС України із забезпечення прав людини, про проведення якого лист Міністру був направлений ще в середині квітня.

Ганна Герман, яка впритул не побачила цензуру на 1+1, навряд чи когось здивувала. Тепер це знову модно: очевидні речі не помічати, брехати прямо в очі, називати чорне білим, і навпаки. А тих, хто має мужність сказати правду, називати невдахами, непрофесіоналами та провокаторами.

Півроку тому Медведчук вже заявляв, що колишні темники – це підступна вигадка опозиції, а він – найбільший борець за свободу слова.

Днями Піховшек обурився, що його назвали “метром цензури”. Може він хотів, щоб його назвали “кілометром”?

Тепер ось Герман дуже хотіла побачити приклад цензури на “плюсах” і коли їй не показали сюжет, який “зарубало” керівництво ще на етапі ідеї – дуже засмутилася.

“Я хотіла подивитися цей сюжет, створити комісію і оцінити його з точки зору журналістських стандартів. Але його не виявилося”, – сказала заступник глави адміністрації президента.

Мовляв, “я прийшла – тебе нема. А нема сюжету – то нема цензури…”

Що ж, якщо пані Герман так хотіла відеодоказів цензури на 1+1, нехай влаштовується зручніше:

Сюжет ТСН від 21-го квітня 2010р. про аварію за участю швидкої з кортежу Януковича:

Сюжет починається підводкою ведучої Наталії Мосейчук:

СТУДІЯ: “Аварія з жертвами на виїзді зі столиці. Медичний автомобіль “Фольксваген” врізався в таксі, водій якого загинув. Деякі ЗМІ одразу припустили: швидка була із президентського супроводу Януковича. Натомість в ДАІ поквапилися заявити, що медичний мікроавтобус до кортежу глави держави не має жодного стосунку. Винуватець ДТП – таксист”.

“Деякі ЗМІ” – це, наприклад, “Українська Правда”, яка за кілька годин до виходу новин на 1+1 не просто припустила, а навела беззаперечні докази того, що реанімобіль, який вбив таксиста, належав саме кортежу Януковича.

Докази, які й по сьогодні, ніхто не спростував.

Більше того, щодня з’являються нові факти, які розслідування “УП” тільки підтверджують.

Далі йде сам репортаж, який варто просто продивитися і оцінити, як того прагне Герман – “з точки зору журналістських стандартів.”

В репортажі подається тільки офіційна позиція ДАІ: швидка кортежу не належала. Позиція особливо смішна сьогодні, коли доказів, що доводять протилежне – безліч. Цікаво, як майор Ковалевський з прес-служби ДАІ та заступник керівника ДАІ МВС Резников сьогодні виправдовуватимуть свою брехню від 21-го квітня?

В репортажі відсутня спроба аналізу очевидних фактів: номери авто є, кому воно належить? Чому на місці ДТП так багато представників спецслужб та міліцейського керівництва? Що саме сталося на місці пригоди? Хто винен у ДТП?

Все це можна було б спитати у водія реанімобіля, якого видно в кадрі. Він був при свідомості і потім ще й самостійно поїхав до лікарні, тому, напевне, спроможний був дати невеликий коментар для ТБ.

Можливо, і дав, але глядачі цього не побачили.

Напевне, через те, що його коментар не являв цікавості ні для випускового редактора ТСН ні для генерального директора 1+1.

Оскільки, хтось дуже не хотів, щоб глядачі зробили очевидний висновок: машини з кортежу Януковича вбивають і травмують простих громадян.

Бо на завершення репортажу, кореспондент робить взагалі вбивчий висновок:

“За попередньою версією – винен таксист, який проігнорував жест регулювальника. Слідство має встановити: куди так летіла порожня машина невідкладної допомоги”.

Ну, ви зрозуміли: якась швидка кудись летіла, а якийсь таксист виїхав на перехрестя. І Янукович з його колісницями тут ні при чому.

Репортаж ТСН про цю аварію – точне підтвердження одного з аргументів бунтівних журналістів “плюсів”: критика влади на каналі заборонена.

Хоча, можливо, для пані Герман це і є омріяний нею, “журналістський стандарт”.

Малюнок з сайту: http://zhzh.info

Київ – Журналісти «Телевізійної служби новин» (ТСН) заявляють про запровадження цензури на телеканалі «1+1». Про це йдеться у їхньому відкритому листі. Журналісти вимагають «негайно припинити ручне керування» «Телевізійною службою новин», припинити «ганебну практику впровадження «директив», «цінних вказівок» і заборони тих чи інших тем», а також повернути базові принципи журналістики: об’єктивність, збалансованість і рівновіддаленість від політичних сил. Водночас журналісти каналу просять міжнародні організації, зокрема ПАРЄ, ОБСЄ звернути увагу на цю проблему, допомогти українським журналістам зберегти свободу слова. Радіо Свобода поспілкувалося із кореспондентом ТСН Сергієм Кудімовим і запитало, в чому полягає цензура на телеканалі 1+1.

– Схема виглядає наступним чином. Виїжджає кореспондент на певну тему. Приїздить, робить сюжет. На цій темі він побачив кілька моментів, критичних стосовно чинної влади. Ці моменти він висвітлює у  матеріалі. Сюжет редактори затверджують, всі вичитують, він монтується. Далі два шляхи. Перед ефіром може подзвонити генеральний директор, і це були такі приклади, і сказати, що треба поміняти цей абзац. Так збігається, що цей абзац – це той абзац, де є критика чинної влади. Оскільки переробляти  уже нікому, оскільки фізично журналіста вже немає, то цей абзац просто викидається. Без цього абзацу сюжет стає абсолютно не зрозумілим. Друга схема – це сюжет можуть просто заборонити. Дзвонить генеральний директор, перед ефіром чи під час ефіру, і каже, що цей сюжет заморожено. На запитання випускових, чому, ніяких пояснень. Просто заморожено –  і все. За дивним збігом обставин  це стосується сюжетів, де так чи інакше, можливо, в негативному контексті, згадується нинішня українська влада.

– Чи ви вже зустрічалися з керівництвом телеканалу? Що вони говорять?

– Керівництво телеканалу, так само, як і ми, у відкритому листі до українського народу відповіло на одному з українських інтернет-ресурсів, що підписанти, тобто ми, плутають свої політичні уподобання, свої політичні симпатії, з журналістськими стандартами.

– Чи є на телеканалі якісь закриті теми, про які заборонено говорити?

– Безапеляційно закрили тему про дружину Президента. Закрили тему щодо правової оцінки заяви Президента у Парламентській асамблеї Ради Європи стосовно геноциду. Достатньо є тем, які просто зарубані ще до того, як вони починають розроблятися.

– Які ваші подальші дії?

– Ми нічого особливого не вимагаємо. Ми не вимагаємо підвищення зарплати, щоб за нами додому приїздили автомобілі, чи розвозили після зйомок. Ми хочемо нормально працювати.

Якщо я їду на зйомку і бачу якийсь там перекіс чинної влади, я говорю про це. Але я даю можливість сказати представникові цієї влади. Я приїжджаю,  я хочу, щоб цей матеріал вийшов, щоб усі побачили оцю ситуацію, почули ту і іншу сторону,  зробили свої висновки. А я не хочу приїхати на роботу і потім не побачити цей сюжет в ефірі чи побачити його пошматованим, абсолютно нікчемним і ні про що. Оце все, чого ми хочемо.

Ми для себе вирішили: якщо отаке триватиме, ми будемо публічно про це говорити, а якщо це буде настільки масовим, що на нас не звертатимуть уваги, то ми залишаємо за собою можливість страйкувати.

27 квітня нарешті закінчилася кількарічна епопея із виборами судді Європейського суду з прав людини від України. На зміну Володимиру Буткевичу, який перебував на посаді судді від України більше 11 років, була обрана Анна Юдківська. Вона впевнено перемогла вже в першому турі виборів: за Юдківську проголосували 117 делегатів ПАРЄ, за другого кандидата Сергія Головатого – 77 делегатів, третій кандидат на посаду судді Станіслав Шевчук дістав 16 голосів.

Т.П. – Що Ви відчули, коли дізналися, що Вас обрано суддею від України у Європейському суді з прав людини?

А.Ю. – Що можна відчути, коли твоя мрія стає реальністю? Це був незабутній емоційний момент, дещо несподіваний – я мала сильних конкурентів. Проте, найприємнішою була власне не сама перемога, а реакція на неї представників громадянського суспільства України (адже мене було обрано саме як представника громадянського суспільства). Я отримала таку кількість щирих привітань, на яку просто була фізично не в змозі відповісти. Я навіть не могла уявити, що стільки людей в Україні за мене вболівало. Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати всім за теплі слова, щирість і найкращі побажання. Я вдячна за підтримку і сподіваюсь виправдати очікування.

Т.П. – Стіни Страсбурзького суду для Вас не нові. Зокрема, кілька років Ви працювали юристом в секретаріаті суду. Що зміниться тепер у Вашому житті?

А.Ю. – Я дійсно працювала кілька років у Секретаріаті Суду – для отримання більш ґрунтовних знань Європейської конвенції з прав людини та практики Суду, розуміння його процедури. Безумовно, ці знання стануть в нагоді на новій посаді. Але роль судді суттєво відрізняється від ролі юриста Секретаріату і потребує інших якостей та навичок, в першу чергу – наявності власної позиції, переконань, побудованих на особистому досвіді, інтуїтивного відчуття об’єму прав людини.

Рішення приймають судді, а отже, на суддю-доповідача покладається відповідальність за обрання позиції у справі, за вміння донести свою думку до колег-суддів. Юристи Секретаріату роблять левову частку роботи, готують справу до розгляду, втілюють в проект рішення позицію судді-доповідача. Українська частина Секретаріату – команда справжніх професіоналів, людей відданих своїй справі. Здебільшого ми з ними однодумці, і, сподіваюсь, нам буде легко працювати разом.

Т.П. – Європейський суд з прав людини буквально завалено скаргами з різних країн, і з кожним роком їх стає дедалі більше. Люди чекають роками, поки дійде справа до розгляду їхньої скарги. Що, на Вашу думку, необхідно зробити, щоб прискорити процедуру розгляду кожної справи?

А.Ю. – Суд робить все можливе для прискорення процедури розгляду. Як відомо, з 1 червня набуває чинності Протокол №14 до Конвенції, котрий запроваджує ряд механізмів для такого прискорення. Проте, Ви абсолютно правильно відзначили, що кількість скарг до Суду постійно зростає. Що робити для того, аби запобігти цьому? Відповідь одна – забезпечити належний захист прав людини на державному рівні.Суд не може один нести навантаження із втілення Конвенції, частина цього навантаження має бути перекладена на національні органи.

У нас є закон “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”. Цей закон наводиться як позитивний приклад на всіх міжнародних форумах, присвячених проблемі ефективності Європейського суду з прав людини, оскільки відповідно до нього рішення Суду є джерелом права в Україні. Проте, цей закон залишився мертвою нормою, він не виконується, адже українські судді не мають можливості отримувати систематичні знання про Конвенцію, бути невідкладно інформованими про зміни в практиці Суду. Натомість, виконання цього закону надало б можливість запобігти встановленню порушень Судом, адже визнання практики Суду джерелом права означає, що немає потреби чекати, доки Суд встановить порушення в справі проти України, а Комітет Міністрів Ради Європи «пропише», які дії загального характеру треба зробити; достатньо, коли у справі з аналогічної проблеми, але проти іншої держави є рішення. І хоча відповідно до Конвенції для держави обов’язковим є тільки остаточне рішення, в якому вона є стороною, рішення Суду є тлумаченням Конвенції, а поширення впливу рішень Суду поза межі обов’язкового ефекту на сторони є найдієвішим механізмом захисту прав людини.

Більш того, в одній з недавніх справ проти Туреччини Суд зазначив, що оцінюючи дотримання державою Конвенції він буде зважувати, наскільки державні органи беруть до уваги принципи, які випливають з його рішень у схожих питаннях, навіть якщо рішення винесені проти інших держав.

Так, представник уряду Нідерландів у Суді щороку доповідає Парламенту про розвиток практики Суду не тільки щодо рішень проти Нідерландів, за наслідками яких треба вносити законодавчі зміни, але й щодо рішень проти інших держав стосовно певної правової проблеми, яка існує і в Нідерландах. Це дуже гарний приклад щирого прагнення влади покращити ситуацію із захистом прав людини. В Україні є багато правових проблем, з приводу яких Судом винесені рішення проти інших держав; чи не буде мудрішим не очікувати на рішення проти України з цього приводу, а змінювати законодавство і практику таким чином, аби уникнути подальшої констатації порушень та росту кількості скарг до Суду?

Важливим, звичайно, залишається підвищення обізнаності українських суддів про конвенційні стандарти. В цьому сенсі суддя ЄСПЛ має встановити та підтримувати діалог із національними суддями.

Т.П. – В Україні назріла проблема із виконанням рішень Європейського суду. У зв’язку із цим нещодавно Міністерство юстиції запропонувало розширити законодавче визначення «рішення Європейського суду» за рахунок такого поняття, як «схвалення умов односторонньої декларації». Як Ви вважаєте, чи допоможе це зняти проблему?

А.Ю. – Це термінологічні зміни в Законі для узгодження його зі змінами в процедурі Суду, проблему виконання рішень це не знімає. А проблема існує. Подивіться на перше «пілотне рішення» проти України, за яким держава зобов’язана протягом року запровадити ефективний засіб захисту проти тривалого невиконання судового рішення, яке набрало законної сили. Адже ще в 2004 році Суд знайшов порушення статті 13 Конвенції (відсутність ефективного засобу захисту) у справі проти України щодо невиконання рішення, а протягом цих років виносів чисельні аналогічні рішення. Отже, ще в 2004 році ефективний засіб захисту від цього порушення на національному рівні мав бути запроваджений. Проте, цього зроблено не було, і ми дочекалися застосування спеціальної процедури – «пілотного рішення».

Те ж стосується й інших поширених проблем – тривалості судового розгляду, досудового тримання під вартою тощо. Чим швидшою буде реакція на рішення Суду, тим сильнішим буде захист прав людини в Україні, та відповідно менше заяв буде надходити до Страсбурга.

Сам факт існування «клонових» справ свідчить про затримку належної реакції на рішення Суду.

Зрозуміло, що Суд і надалі буде розвивати свою практику за статтею 13 Конвенції та заохочувати держави запроваджувати ефективні засоби захисту гарантованих Конвенцією прав, підкреслюючи тим саме свою субсидіарну роль.

Т.П. – В Україні багато говориться про судову реформу. Про її необхідність недавно заявляв і Віктор Янукович. Якою Ви бачите цю реформу?

А.Ю. – Так, про необхідність судової реформи сьогодні не говорить тільки ледащий. Ця реформа стала однією з головних обіцянок всіх передвиборних програм. Проте, реальних кроків робиться мало, а необхідність змін нагальна – громадяни не довіряють суду, тобто не відчувають себе захищеними.Сьогодні багато змін пропонується і в системі судоустрою, і в судовому процесі, Венеціанська комісія наголошує на необхідності вдосконалення структур суддівського самоврядування, тобто є розуміння того, що реформа має бути комплексною.

Дискусій багато, а ухвалених законів майже немає. Наприклад, підготовлено новий проект Кримінально-процесуального кодексу, я мала можливість його подивитися і навіть запропонувала певні зауваження. Попри те, що він іще потребує технічних правок та узгоджень – це по-справжньому реформаторський проект, який повністю відмовляється від інквізиційного (слідчого) кримінального процесу на користь змагального. Він запроваджує абсолютно революційні новели, для яких замало законодавчих змін, треба буде змінювати менталітет юристів – слідчих, суддів, прокурорів, адвокатів. Кодекс не залишає шансів на успіх у суді погано розслідуваній бездоказовій справі, а отже всі учасники процесу будуть змушені належним чином виконувати свої обов’язки. Можна багато говорити про цей проект, але очевидно, що навіть після його прийняття буде потрібний певний «перехідний» час для необхідних трансформацій. Це суттєвий прорив у напрямку судової реформи, проте, досі, наскільки мені відомо, у Верховній Раді все ще залишається зареєстрованим попередній проект КПК, підданий суворій критиці з боку Ради Європи.

Неминучим кроком судової реформи має стати інститут суду присяжних, який запроваджено ще Конституцією України, але й досі не введено в дію. Є багато суперечок серед практиків, чи потрібен Україні цей суд, але не буду приховувати, що я його палка прихильниця і багато висловлювалася з цього приводу, в тому числі і тут, на Уніані. Для мене цей суд – єдиний спосіб зупинити деградацію правосуддя, змусити і адвокатів, і прокурорів згадати, що таке змагальність судового процесу.

Я б ще пропонувала повернути безперервність судового процесу, що існувала за радянських часів – суддя не міг почати нову справу, поки не закінчив попередню. Це значно підвищить якість процесу і стане перепоною його затягуванню.

Т.П. – Корупція в українських судах стала притчею во язицех. Громадськість постійно збурюють скандали: то із суддею-«колядувальником», якому «посівають» мільйонами, то із його колегою, яка святкує день народження з розмахом у 400 тис. євро. При тому всі розуміють і знають, що це тільки вершина айсберга. Що, на Вашу думку, треба зробити, або подолати болючу проблему корупції в судах?

А.Ю. – По-перше, я би не хотіла приєднуватися до того хору повсюдних звинувачень судді Зварича та його колеги з однієї простої причини – я не бачила обвинувального вироку щодо цих осіб. Я не можу нехтувати презумпцією невинуватості і говорити про доведений факт хабарництва за відсутності вироку. Хабарництво – тяжкий злочин, але звинувачені у ньому мають процесуальні гарантії, включаючи право не називатися злочинцями до винесення вироку.

Однак, корупція в судах України є загальновідомими явищем, на її рівень вказано, наприклад, в недавньому дослідженні Transparency International. Це прикре явище, адже корупція саме в судовій гілці влади є найнебезпечнішою – якщо б людина знала, що вона зможе захистити свої права в суді, не поспішала б платити за те, що їй належне за законом.

Торгівля правосуддям – тяжкіший злочин, аніж звичайне хабарництво. Хабарництво в судах має глибоке коріння. Судді, які постійно – ще за радянських часів – були змушені порушувати закон, втратили повагу до цього закону. А відтак перетворили його на предмет торгу. Тому треба змінювати моральні засади суддів, їхні переконання, а отже приділити пильну увагу формуванню суддівського корпусу.

Хто сьогодні стає суддями? Це або колишні помічники судді, секретарі судових засідань, які були виховані на певних хибних традиціях та довірливо сприймають їх як норму і продовжують зберігати; або колишні представники прокуратури чи силових структур, серед яких є правники зі сформованим обвинувальним ухилом, які сприймають суддю не як незалежного арбітра, а як продовжувача виконання функцій обвинувачення чи нагляду. Адвокатів серед суддів одиниці, в той час як саме досвід захисту є необхідним для формування нового обличчя судової влади. Особа, яка претендує на посаду судді, має бути піддана об’єктивному професійному тестуванню. В Америці майбутні судді складають автоматизований тест на профпридатність, який виключає можливість суб’єктивних оцінок.

Крім формування суддівського корпусу, для боротьби із корупцією важливими залишаються банальні речі, про які вже багато сказано: гідна заробітна платня, випадковий розподіл справ між суддями, обмеження функцій голів судів. Проблемою є безкарність суддів, що породжує безвідповідальність за прийняті рішення. Іншим інструментом боротьби із корупцією є гласність процесу; неприпустимо вести судові засідання в особистому кабінеті судді, хоча широко відомою є нестача залів судових засідань. Водночас, ведення процесу не в залі засідання породжує неповагу до правосуддя.

Рішення має бути публічним – і це вимога Європейського суду також. Публічність рішення дозволяє громадянському суспільству контролювати судову владу. В Україні багато зроблено з цього приводу, є Єдиний реєстр судових рішень, проте ще не всі суди мають технічний доступ до цього реєстру для публікації своїх рішень. Такі кроки поступово, мабуть занадто поступово, але все ж таки будуть змінювати власні погляди суддів, відроджувати повагу до закону. Тільки віра у непорушність та святість закону є дійсною перепоною корупції.