– Коли _я_ беру слово, воно означає те, що я хочу, не більше й не менше, – сказав Шалтай-Болтай презирливо.

– Питання в тому, чи воно вам підкориться, сказала Аліса

– Питання в тому, хто з нас тут хазяїн! – сказав Шалтай-Болтай. Ось в чому питання!

В статті „Права людини: зміна парадигми” , В. Речицький пише про „силуети нових підходів” після президентських виборів. За його словами, „Якщо стиль і є, то він, швидше за все, постмодерний. Тобто новий стиль полягає у тому, що стилю більше не існує. І це, можливо, якраз і є головною політичною ознакою часу”

.На відміну від Шалтаю-Балтаю, маю певні клопоти зі словами, зокрема й словом „постмодерн”, за якими женешся, а все одне не уловиш. Що мене особисто непокоїть у цьому новому стилі, який він описує, є велика кількість слів, що раптом стали так само невловимими, як ось демократія, свобода та верховенство права.

Розпочну ці роздуми, та й буду постійно повертатися до верховенства права, адже це альфа і омега правової демократії. Не можна не погоджуватися з нищівною критикою конституційних змін 2004 р. Ще перед прийняттям парламентом змін до Регламенту ВРУ, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко звернув увагу на те, що Конституцією встановлені вкрай невдалі вимоги до формування правлячої коаліції. Втім він наголосив на необхідності їх виправити „через внесення змін до Основного закону, а не продукуванням законодавства, що суперечить Конституції” (www.dw-world.de .

Як відомо, 9 березня парламент простою більшістю таки ухвалив, а Гарант Конституції підписав закон про зміни до Регламенту. Ці зміни недвозначно порушують ст. 83 Конституції та ігнорують рішення Конституційного суду від 17 вересня 2008 року № 16-рп/2008., В останньому судді КСУ так само недвозначно підтвердили, що коаліції створюють тільки фракції:

Через місяць після прийняття змін до Регламенту, створення нового уряду й абсолютно відвертих статей в усіх ЗМІ про „необхідне” та „передбачуване” нове рішення КСУ й дискусій про те, як його ухитряться обґрунтувати, з’явилося рішення КСУ від 6 квітня. Згідно з рішенням, окремі народні депутати мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій. Велике запитання, чи доречно взагалі вживати слова „обґрунтувати”, але пояснили, що нове, протилежне, рішення не скасовує рішення від 17 вересня 2008 р., проте останнє ухвалили без врахування закону про Регламент Верховної Ради. Ясно, що не врахували, бо цього закону ще не було. Втім, набуттю чинності закону про зміни до Регламенту передували також прийняття ст.. 83 Конституції України та рішення КСУ від 17 вересня 2008 р., що встановлюють цілком інші вимоги. Це якби ввірвалися до мене в мешкання пацани, переоформлюють всі документи на своє ім’я, звертаються до суду, а той люб’язно вирішує, що я жодного права на свою власність не маю. Адже нардепи не могли не знати, що голосують за зміни до Регламенту, що суперечать Конституції, та Гарант Конституції цей закон підписав.

Від нас, щоправда, не вимагають квантових стрибків розуміння. Голова Конституційного Суду Андрій Стрижак сам скликав прес-конференцію, де він уже волів усе тлумачити іншою, не сухою юридичною мовою. „А.Стрижак висловив сподівання, що оприлюднене рішення принесе користь суспільству, бо саме з таких морально-суспільних та правових позицій виходив КС, приймаючи своє рішення. «Конституційний Суд України не розглядав цю справу як спір, як конституційно-правовий конфлікт, а виходив з реальних процесів життя, які не завжди можна прочитати в книгах чи законах», – сказав А.Стрижак.” www.unian.net

А В. Речицький, який не заперечує факт порушення, пише: „напрочуд швидке, як на українські реалії, утворення В.Януковичем уряду можна вважати порушенням Конституції, але також і поверненням до здорового глузду”.

Бувають ситуації, де життя чи здоровий глузд не дозволяють чіплятися за положення законодавства. Перефразуючи слова відомого американського судді, захист свободи слова не розповсюджується на крик про уявну пожежу в переповненому театрі, та відсутність штурмового попередження не дозволяє відправляти дітей на потенційно небезпечну екскурсію, коли грізні тучі бачимо на власні очі.

Подібні ситуації дуже рідко викликають заперечення, чого вочевидь не скажеш про нинішні події, тому не можна не вимагати уточнень. Адже передумовою будь-якого закону має бути чіткість термінології та передбачуваність. Маємо два протилежні судові рішення, ухвалені тими самими суддями щодо тлумачення тої самої конституційної норми, й не має жодних законом установлених визначень, що дозволили би передбачити вимоги ані „реальних процесів життя” ані „здорового глузду”, чи скільки разів зможуть зміняти тлумачення незмінної норми Конституції. Та й навіть, якщо поспішно ухвалять подібний закон, та Гарант його підпише, все одне відверто тривожить зізнання, що судді вищого суду України, чиї рішення не підлягають оскарженню, керувалися чимось, чого „не можна прочитати в законах”. А чим власне керувалися при ухваленні рішення від 17 вересня 2008 р.,? А хто має вирішувати, коли змінились „реальні процеси життя”?

Можу з автором згаданої статті погодитися, що „непорушними є лише ті закони, у яких втілився людський розум”. Але ті інші треба змінювати, не порушувати.

Важко не погоджуватися із загальним діагнозом багатьох хвороб в економіці, системах охорони здоров’я та освіти, й, звісно, в судовій гілці влади. Викликає істотні сумніви пропонований спосіб лікування, наприклад тут: „Насправді ж позитивними соціально-економічні права мали б залишатися лише для соціально знедолених не з власної вини індивідів.” Ясно, що нинішня система в Україні є обтяжливою, й породжує тільки корупцію та порушення прав громадян. Було би безглуздо заперечувати потребу в радикальних реформах. Втім не впевнена, що аж так легко визначати, які негаразди можна приписати власній вині, а які ні, та й чому не можна поволі домагатися системи соціального захисту на кшталт подібних систем у Великобританії чи Голландії.

Не поділяю оптимізму автора щодо діяльності нової влади. Це, можливо, зумовлено тим, що він пише про доволі філософічні поняття. Втім, можна скільки завгодно дискутувати, чи капіталізм взагалі сприяє розвиткові особистості та зросту добробуту й що треба робити, аби університети забезпечували якісною та всебічною освітою, але не можна не звертати уваги на дії, що вже тепер цьому заважають.

Можна знайти дуже багато прикладів на правозахисних сайтах і в ЗМІ. Деякі проблеми, зокрема погіршення ситуації зі свободою слова, скорочення тієї частини апарату МВС, яка займається правами людини та фактична відмова від визначального статусу зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) при вступі до ВНЗ вже викликали занепокоєння не тільки в Україні, а й за кордоном. Можливо, автор має підстави для наступного ствердження: „Болонський процес в Україні знову опинився під загрозою, бо каста наших освітян як чорт ладану боїться громадського аудиту”. Тим не менш, найактуальнішу загрозу процесові бачимо в цілеспрямованих намаганнях міністрів нового уряду поставити під сумнів незалежне зовнішнє оцінювання й, тим самим, рівний доступ до вищої освіти.

Не розумію оптимізму автора щодо намірів нової влади відмовитися від надмірного контролю над економічними процесами. Можна пригадати недавні обвинувачення телеканалу ТВі в тиску з боку Служби безпеки України, після того остання – „через помилку”, як потім пояснили, звернулася до Нацради з питань телебачення і радіомовлення з проханням провести перевірку діяльності групи компаній «Поверхность». З огляду на значні бізнесові інтереси нового голови СБУ та його дружини, подібні помилки викликали би стурбованість у будь-якій демократичній країні.

Поділяю й позицію автора щодо важливості особистості, але маю серйозні застереження до деяких його висновків, наприклад щодо „державного керування у незвичній манері”. Зрештою, будь-яка людина потребує „справжньої моральної та інтелектуальної підтримки”, але вимоги до влади є насправді скромніші: щоби вона поважала принцип розподілу влади, втручалась в життя громадян виключно, де це є необхідно в демократичному суспільстві й неухильно дотримувалась законодавства, та й прав і свобод жителів держави.

Замість того новий уряд створено шляхом порушення Конституції й його легітимність – тобто відсутність порушення – підтверджено новим рішенням того самого суду щодо того самого питання в умовах, які змусили багатьох українців та іноземних спостерігачів публічно висловлювати сумніви в об’єктивності та незалежності КСУ.

Й якщо цей урок не надав народу не те, щоб новий, але все ж такий прикрий месідж щодо повної невідповідності слів про верховенство права змісту, то згадані та багато інших дій не забарились.

Як би не поділяла повагу автора до особистості, до свободи думки та слова, не можу позбутися враження, що вийшло якесь непорозуміння. Читаємо:

„А якщо мандат справді вільний, то жодна фракційна чи коаліційна дисципліна не може і не повинна стати абсолютом”.

Абсолютом, перепрошую, повинна стати відповідальність депутата перед виборцями. Це зовсім не значить, що він мусить переступати через власну совість, чи намагатися в усіх питаннях догодити більшій частині виборців. Але він має представницький мандат, і не вправі не враховувати волевиявлення народу, зокрема й тої частини, що проголосувала за його фракцію. Виборці не можуть голосувати за окремих кандидатів, виключно за політичні сили, й тільки фракції відповідають за дії, що викликають у виборців незадоволення

„Заборона імперативного мандату – це паросток політичної свободи, лібералізму західного зразка і ґатунку. Навпаки, гіпертрофовані претензії на партійну і фракційну дисципліну – продукт ще радянського демократичного централізму”.

Цікаво, що сказала з цього приводу Венеціанська комісія. Вона дійсно вважає так званий імперативний мандат неприпустимим, але пише далі: „послідовна політична програма, відповідальність та відданість членів (партії чи фракції) і ретельні перевірки кандидатів ефективніше сприяють партійній та фракційній дисципліні”.

Тобто не заперечують потребу в дисципліні та відповідальності, йдеться виключно про методи. Депутати, звісно, мають голосувати за велінням власної совісті. Якщо раптом переосмислили політичні переконання, нехай виходять із фракції або просто голосують, як уважають за потрібне. Якщо у коаліції через те не набереться голосів, то доведеться або створити нову коаліцію, або розпустити парламент.

Йдеться тут про інше, про фактичний дозвіл окремим депутатам діяти на власний розсуд, не враховуючи бажання виборців, які голосували не за них, а за їх політичну силу. Фракції, звісно, теж можуть своїм вибором коаліційних партнерів викликати обурення у виборців. Як відомо, через подібну поведінку під час п’ятого скликання соціалісти не пройшли в парламент на останніх виборах. Натомість окремий депутат фактично відповідає тільки перед власною совістю чи Богом. Це, можливо, припустимо в ідеальному світі, але в нашому грішному мусять бути механізми, які би захищали право громадянина на реальний вплив на політику держави шляхом голосування . Своїм рішенням від 8 квітня, Конституційний суд залишив громадянам якусь жалюгідну імітацію демократії. Зможуть піти голосувати, але навіщо? На підбір кандидатів вони не впливають, за самих депутатів вони не голосують, проте ці окремі нардепи тепер зможуть звести нанівець результат будь-яких виборів

Сумніву не підлягає, що вкрай необхідним є перегляд як конституційної реформи 2004 р. так і виборчого законодавства загалом. Проте будь-які дії, що підривають довіру в незалежності суду, у відданості влади верховенству права можуть тільки гальмувати реальний розвиток держави. Не побудуєш правову демократію на неповазі до Конституції, а годі сподіватися, що ті, хто зрозумів, що правила гри можна так легко змінити, потім захочуть за правилами грати.

Ніхто не заперечить, що лише тоді буде забезпечено гармонійний розвиток людини в країні, гарантовано її конституційні права та загальнолюдські цінності, коли існуватимуть справедливі суди. Немає правосуддя — немає нічого. З часу проголошення незалежності реформування судово-правової системи України стало одним із пріоритетів держави. Однак проблему «заговорили».

На шпальтах «ДТ» неодноразово намагалися скласти хронологію новітніх епохальних змін для судово-правової системи країни. Головним здобутком цих змін, хоч би скільки нарікань вони викликали, була кардинальна зміна ідеологічних підвалин правової системи країни, головним орієнтиром мав стати захист прав, свобод та законних інтересів людини. Ця історія увінчується ухваленням Конституції України, започаткуванням конституційної, адміністративної юстицій, суттєвим оновленням законодавства, у тому числі процесуального, тощо.

Втім, є інша хронологія судово-правової реформи, започаткована ще 1992 року. Вдумайтеся: 18 років життя людей українська влада витратила лише на розмови, дискусії, розробку нових концепцій судово-правової реформи, втілити які повною мірою досі не вдалося! Для сусідніх Прибалтійських країн таким рушієм став вступ до Ради Європи. Тепер вони у Євросоюзі. А з України, зокрема й через це питання, моніторинг Радою Європи з 1995 року досі не знято.

Сьогодні, як і на початку процесу, країна залишається з колишнім набором проблем, наслідком яких є катастрофічно низький рівень довіри суспільства до судової влади. Чи можемо ми й далі дозволити собі таку розкіш — зволікати?

Зараз у країні сформувалася унікальна ситуація: є політична воля до завершення реформ, є можливість вільної професійної дискусії, є коаліція. До участі у діяльності робочої групи з проведення судової реформи при президентові України залучено провідних правників, уперше країну не шматують політичні суперечності. Якщо не скористатися цим шансом тепер, його може ніколи більше не бути.

Насамперед ідеться про можливість внесення фундаментальних змін до Закону «Про судоустрій» — з питань спеціалізації судів усіх ланок, створення Вищого кримінального та Вищого цивільного судів, визначення функцій Верховного суду України і багато іншого. Попри всю складність завдань, які стоять перед робочою групою з проведення судової реформи, наразі склалася чудова нагода їх вирішити й завершити процес уніфікації законодавства та прийнятих уже в першому читанні нових редакцій закону «Про судоустрій і статус суддів». Мета цього процесу полягає у створенні ефективної і зрозумілої громадянам країни та міжнародній спільноті системи судів і правосуддя, законодавчому закріпленні засад незалежності судової системи й створенні дійового механізму для її стримувань та противаг. А першим і основним критерієм має бути доступність правосуддя. Тоді, власне, діяльність судової системи стане індикатором оцінки ефективності влади в цілому.

Історія судово-правової реформи нашої країни, на жаль, стала історією боротьби політиків за вплив на суддів, у чому значну й не найкращу роль зіграли теоретики від права. Вони є постійним подразником для системи в цілому: не надто тямлячи у практиці, кидають у маси певні тези, що спантеличують і суддів, і громадян, які шукають справедливості в судах. Це одна з причин дисбалансу в роботі основних інститутів судово-правової системи країни.

Не виключено, що реформа стане результатом компромісу — така вже особливість нашої спільноти. Але я категорично проти того, аби першу скрипку у цьому процесі грали політики. Бо, будьмо чесними, їхня мета — зберегти за собою вплив на суди і суддів. Тільки ті, хто не має стосунку до роботи в системі правосуддя, не відчував ваги й відповідальності суддівської мантії, проголошення рішення іменем України, говорячи про внутрішнє бачення проблеми судово-правової реформи, вважають, що доступ до правосуддя визначається структурою судів або тим, хто призначатиме суддів на адміністративні посади. Згубна помилка. Ефективність та неупередженість правосуддя визначає передовсім процес.

Назріла гостра потреба ревізії технології здійснення правосуддя — шляху від звернення в суд до результату, крок за кроком, щоб вийти на оптимальний варіант дійових, швидких, зрозумілих та доступних процедур, дотримання яких має гарантувати людині реалізацію права на звернення до суду і встановлення істини. Логіка деталізації процесуальних процедур у законі в попередні роки ставила за мету унеможливлення порушень з боку судді, але це обернулося подовженням тривалості розгляду справ, ускладненням судових процедур, а отже — і зменшенням доступності правосуддя для громадянина.

Спрощуючи процес, можемо загострити проблеми, які всі роки незалежності були на устах громадян і політиків: порушення суддями присяги, участь у корупційних діяннях, у економічному та політичному рейдерстві. Коли приймали Конституцію, казали, що тільки абсолютна незалежність дасть можливість судді бути справедливим і діяти в межах чинного законодавства. На жаль, принципи незалежності не стали лакмусовим папірцем якості роботи судової системи. Згадаю лише недавні гучні процеси, які згодом отримали назву так званих «рейдерських справ». Адже тут, у Вищій раді юстиції, найкраще віддзеркалюються всі здобутки і проблеми правосуддя. Піком звернень до Вищої ради юстиції зі скаргами на дії суддів із цих питань стали 2006—2007 роки. Ішлося про такі потужні підприємства як АСК «Укррічфлот», ВАТ «Київміськнафтопродукт», ВАТ «Херсонські комбайни», ЗАТ «ДОПСОК», ВАТ «Просянський ГЗК», ВАТ «Дніпроспецсталь», ВАТ «Термінал», КП «Центральний ринок» м.Дніпропетровська, ТОВ НВП «Сатурн», ВАТ «Дніпрофарм», ФФ «Дарниця», Одеський припортовий завод, МВО «Оріон», ТВЦ «Кіровський», ВАТ «КВАЗАР» та багато інших. Тоді головою Вищої ради юстиції та заступником голови для проведення перевірок щодо порушення суддями чинного законодавства при розгляді справ захисту корпоративних прав було надано 556 доручень стосовно 828 суддів. За результатами перевірок внесено 39 пропозицій про звільнення суддів з посад за порушення присяги. У 16 випадках вдалося довести порушення законодавства, допущеного суддями під час розгляду таких справ.

Вважаємо, що саме завдяки рішучим діям Вищої ради юстиції значною мірою вдалося пригальмувати цей процес рейдерства, зокрема й спроби так званого політичного рейдерства, коли судді, виносячи рішення на користь однієї зі сторін справи, йшли на свідоме порушення правила юрисдикційності судів. Такі звернення є й тепер. На найближчому засіданні розглядатиметься моя пропозиція про внесення подання про звільнення з посади судді, який виніс ухвалу про забезпечення позову, котрим зупинив дію постанови Кабінету міністрів України. За 18 днів дії цієї ухвали, доки суддя був «на лікарняному», державі завдано збитків на понад 100 млн. грн.! ВРЮ не оцінює, чи брав суддя участь у змові, якою була його роль у так званій «рейдерській атаці», — це компетенція інших уповноважених органів. Але якщо в діях судді буде доведено порушення присяги, то ВРЮ займе принципову позицію: внесе подання про звільнення такого судді. На жаль, за чинним законодавством, звільнення судді за порушення присяги не викликає перегляду тих його рішень, ухвал та вироків, які стали підставою для висновку ВРЮ про порушення присяги.

Це лише приклад на підтвердження необхідності законодавчих змін. Але важливо не наробити нових помилок. Знову лунають пропозиції створити суди чотирьох видів юрисдикції (цивільна, кримінальна, адміністративна і господарська) з першої ланки. Цього робити не можна, щоб не погіршити рівень правосуддя. Як це буде реалізовано на рівні суду першої ланки — у середньостатистичному районному суді, в якому здебільшого працюють три судді? Як він вирішуватиме питання господарської чи адміністративної юрисдикції? До речі, і зараз переважна кількість скарг, які надходять до Вищої ради юстиції, стосується порушень при розгляді справ про захист корпоративних прав та прав власності.

У цьому контексті ще важливішою стає роль ВРЮ. Ідеться про необхідність підвищення ефективності її діяльності з формування високопрофесійного суддівського корпусу, у тому числі вдосконалення процедури добору кандидатів на посаду судді, забезпечення її прозорості, зокрема шляхом залучення до цього процесу представників ЗМІ, органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Ідеться й про необхідність глибшого вивчення професійної діяльності кандидатів на посаду судді, їхнього фінансового та майнового стану, можливої причетності до порушення вимог закону, до підприємницької діяльності.

Ідеться також про необхідність посилення відповідальності суддів за порушення присяги. Зокрема за прийняття неправосудних рішень унаслідок впливу, зокрема політичного. Наше завдання — забезпечити більш оперативне і безкомпромісне реагування на факти порушень із боку суддів. ВРЮ — єдиний орган держави, здатний протидіяти порушенням суддями присяги.

Необхідно визначитися з моделлю Вищої ради юстиції, яку ми хочемо в майбутньому створити в Україні. Умовно такі інституції європейських країн можна поділити на «сильні» і «слабкі». Вітчизняна ВРЮ не лише має обмежені функції, порівняно з аналогічними органами в інших країнах, а й не може реалізувати частину їх через недосконалість профільного закону. Тож реформування ВРЮ має торкнутися насамперед удосконалення процедур.

Уже підготовлено відповідний пакет пропозицій. Насамперед ідеться про необхідність удосконалення процедури добору суддівських кадрів шляхом запровадження обов’язкової спеціалізованої навчальної підготовки до роботи судді, підвищення вікового цензу для кандидатів у судді до 30 — 35 років, впровадження процедури конкурсу на посаду тощо.

Ми пропонуємо зробити процес добору кадрів на суддівські посади максимально відкритим. Наприклад, зобов’язати кваліфкомісію суддів публікувати в засобах масової інформації біографічні дані кандидата на посаду судді, проводити відкрите громадське обговорення особи кандидата на посаду судді. Вважаємо, що рішення кваліфікаційної комісії суддів про відмову рекомендувати кандидата для призначення на посаду судді повинно оскаржуватися до ВРЮ.

З іншого боку, для покращання ефективності роботи членів ВРЮ пропонується запровадження у її складі інституту судових інспекторів. Його призначення — забезпечувати діяльність ВРЮ, допомагати в роботі її членам. Адже члени Ради дуже завантажені й часто не мають можливості оперативно відреагувати на порушення.

Згідно зі статистичними даними, за 12 років членам Вищої ради юстиції надано 1669 доручень стосовно 2703 суддів та трьох працівників прокуратури для проведення перевірок відомостей. Інститут судових інспекторів допоможе членам Ради оперативніше реагувати на звернення громадян. Вважаємо, що інспекторами можуть бути правники зі стажем роботи на посаді судді або прокурора не менше десяти років. Щойно буде створено цей дійовий механізм та структуру, здатну реагувати на звернення громадян оперативно і в межах закону, — суспільство одразу відчує результативність роботи Вищої ради юстиції.

Ще одне важливе питання — хто має право призначати суддів на адміністративні посади? Про це по закінченні дії перехідних положень Конституції не припиняється затята дискусія. Хоча сама проблема вигадана політиками. Покласти край дискусіям дуже просто — треба зробити посаду голови суду непривабливою. Голова суду не повинен мати жодних важелів впливу на суддю.

Проблема впливу голови суду на суддів надто серйозна. Механізмів впливу керівника суду на суддю багато: втручання у розподіл справ, надання характеристик судді при внесенні подання на призначення безстроково, на адміністративну посаду, на отримання класу судді. Від голови суду залежать питання преміювання, нагородження, забезпечення житлом. Повноваження голови суду та його заступника варто було б обмежити представництвом суду та забезпеченням функціонування суду як державної установи. Питання матеріального забезпечення та заохочення суддів слід було б передати органам суддівського самоврядування. А строк перебування особи на посаді обмежити двома термінами.

ВРЮ повинна мати право внесення подання про звільнення судді з адміністративної посади. Така процедура має бути прозорою, швидкою й простою. Вважаю, що правом звернення до ВРЮ з такого питання потрібно наділити голову Верховного суду України, Раду суддів України, голів вищих спеціалізованих судів та ради суддів спеціалізованих судів щодо голів та заступників голів відповідних спеціалізованих судів і членів Вищої ради юстиції. Підставами для ініціювання перед Вищою радою юстиції питання про внесення подання про звільнення судді з адміністративної посади має бути порушення головою, заступником голови суду прав громадян, зокрема доступу до правосуддя. Тобто йдеться про невиконання посадових обов’язків, встановлених для відповідної адміністративної посади, а також вчинення корупційних діянь.

Триває дискусія щодо принципу формування ВРЮ з огляду на рекомендацію Спільного експертного висновку щодо проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) за березень нинішнього року. Експерти нагадують нам про висновки Звіту Міжнародної асоціації суддів «Роль і функції вищих рад юстиції або аналогічних органів в організації та врядуванні національних судових систем» (Відень, 2003 р.), у яких наголошується на важливості того, щоб ВРЮ або аналогічний орган були наділені великою мірою незалежності та автономії від інших державних органів, а також на необхідності того, щоб у складі Вищої ради юстиції або подібного органу більшість становили судді. Такі судді мають обиратися самими суддями або входити до складу ради за посадою, вони не повинні добиратися урядом чи парламентом.

Хочу зауважити, що міжнародні експертні інституції не є настільки категоричними стосовно формування таких органів. На підтвердження своїх слів можу звернутися до Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи №(94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», у яких було зазначено, що коли «Конституція, законодавство чи традиції дозволяють урядові брати участь у призначенні суддів, то необхідні гарантії того, щоб на такі процедури призначення не впливали інші мотиви, аніж ті, що пов’язані з об’єктивним критеріями. Гарантами цього можуть бути, наприклад: спеціальний незалежний та компетентний орган, від якого уряд отримує поради та втілює їх у життя, або право особи подавати до незалежного органу апеляцію з метою оскарження цього рішення». За такою логікою Україна побудувала свою систему призначення та звільнення суддів, узявши свого часу до уваги найкращі рекомендації європейських експертів.

Нині у складі ВРЮ — восьмеро суддів: хто у відставці, хто чинний, але судді. За європейськими законодавчими нормами, прокурори входять до складу судової системи. Якщо взяти до уваги, що у складі ВРЮ є три прокурори, то суддівське представництво у складі ВРЮ становитиме 11 чоловік. Так, в Україні прокуратура, за Конституцією, є окремим правовим інститутом. А, наприклад, у Франції вона входить до судової системи. Там судді і прокурори становлять більшість у Вищій раді магістратури (органу, схожого за функціями до ВРЮ). Нагадаю також, що до повноважень Вищої ради юстиції належить прийняття рішень стосовно порушення прокурорами вимог щодо несумісності, розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорів. Суперечок із Венеціанської комісією стосовно суддівського представництва начебто немає. У рекомендаціях зазначається, що й призначати суддів до ВРЮ повинні судді. Ми вважаємо, що це не суттєво, оскільки член ВРЮ непідзвітний органу, котрий делегував йому повноваження, та незалежний від нього. Отож немає принципового значення, хто саме делегував до нас суддю.

Відверто кажучи, суддівське домінування у кількісному складі ВРЮ — небезпечне. Хоч у Європі значно нижчий рівень корумпованості судів, ніж в Україні, однак і там суддів-порушників часто не можуть притягнути до відповідальності. Після серії подібного роду публічних скандалів політична влада у Франції вирішила провести системні зміни.

Нині склад ВРЮ в Україні дозволяє успішно боротися з корпоративним підходом суддів до питання притягнення до відповідальності їхніх колег. Чи можемо ми сліпо виконати рекомендацію Венеціанської комісії, передавши право формування ВРЮ виключно судовій гілці влади? Чи не стане це поштовхом до корпоратизації судової системи, замкнутості на собі? ВРЮ у свій роботі постійно зіштовхується із затягуванням судами розгляду справ, коли це стосується оскарження рішень Ради про внесення подань про звільнення судді з посади за порушення присяги. Особливо у тих справах, котрі викликають публічний інтерес. Таких механізмів у суддів безліч. Деякі судові процеси тягнуться ще з 2002-го, 2005 років. Адже після того, як справа пройшла апеляцію, вищий суд скасовує попередні рішення першої, другої інстанцій, відправляючи справу на новий розгляд, роками не приймаються ухвали про відкриття апеляційного провадження тощо.

Конституцією України передбачений полісуб’єктний принцип формування ВРЮ. Але саме цей колегіальний принцип формування і роботи ВРЮ дає можливість уникати тиску якоїсь із гілок влади, приміром, на вирішення питання про внесення подань про призначення чи звільнення судді.

Для приведення положень Закону України «Про Вищу раду юстиції» у відповідність до рекомендацій Венеціанської комісії у рамках дії чинної Конституції України пропонуємо встановити в законі, що Верховна Ради України та президент України призначають до ВРЮ по три члени, два з яких мають бути у званні судді. Інших суб’єктів формування складу ВРЮ також можна зобов’язати призначати хоча б одного суддю.

Мною запропоновано й альтернативний механізм призначення та звільнення суддів з адміністративних посад. Наприклад, через створення нового органу — Комісії з питань суддівської кар’єри при президентові України у складі голів Верховного суду України, Вищого адміністративного та Вищого господарського судів України, Вищої ради юстиції, комітету Верховної Ради України з питань правосуддя, голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та глави адміністрації президента України. Усі ці пропозиції залишаємо на розсуд правової громади країни.

Я не плекаю ілюзій, що реформування судово-правової системи буде легким та швидким. Головне — пам’ятати: на шляху реформування найголовніших інституцій країни, у пошуку рятівних рецептів від хвороб вітчизняного правосуддя маємо боротися не з наслідками проблем, які маємо, а з їх причинами.

Політична реальність України не перестає дивувати. Щойно скінчилися президентські вибори, як у громадському та суспільно-політичному житті України почали окреслюватися силуети нових (не лише кадрових) підходів. Експерти оцінюють ознаки нового життя по-різному, проте не можна не помітити, що практично нікому не вдається подати цілісну картину того, що відбувається насправді. Якщо стиль і є, то він, швидше за все, постмодерний. Тобто новий стиль полягає у тому, що стилю більше не існує. І це, можливо, якраз і є головною політичною ознакою часу.

Усі ще пам’ятають сакраментальний вираз Л.Кучми стосовно того, що «національна ідея не виправдала себе». Після вичерпання президентського ресурсу В.Ющенка можна було б, здавалося, сказати, що ліберальна ідея не виправдала себе також. Ще крок, і на черзі констатація факту, що наш час – це час консервативної ідеї. Але чи є справжніми консерваторами регіонали? Як на мене, черговий український парадокс полягає у тому, що попри свою ліберальну риторику, істинними консерваторами були Ю.Тимошенко і В.Ющенко, а ознаки лібералізму (економічного) більше демонструє В.Янукович у компанії з М.Азаровим і С.Тігіпком.

По-перше, задекларований капіталізм регіоналів поки що значно більше нагадує справжній капіталізм, ніж у переобтяжених патріархально-патерналістськими турботами В.Ющенка і Ю.Тимошенко. Капіталізм останніх був обмеженим, національно-державницьким, а, отже, сумнівним. Новий капіталізм – космополітичний, відтак, справжній. Будувати, виробляти, продавати, купувати – всім і всюди, де тільки можна… Росіяни ближче, отже їм – у першу чергу. На даному етапі Д.Медвєдєв і В.Путін не є нашими палкими прихильниками, але що краще притлумлює підозріливість і потенційні війни, ніж купецькі каравани, спільне виробництво і торгівля?

На відміну від свого попередника, В.Янукович спеціально не колекціонує ікон і старожитностей, прагнучи добробуту у манері східноєвропейського набоба. Його не назвеш традиціоналістом, через що його позитивний імідж в очах значної частини української інтелігенції складається непросто. Можна навіть сказати, що «замилування» В. Януковичем в українському суспільстві відбувається суттєво складніше, ніж свого часу розчарування у В.Ющенкові. Але поки що, на мій погляд, В.Янукович повільно але уперто піднімається вгору.

Якби Україна була менш строкатою у своїх уподобаннях, обмежений націоналізм їй би не шкодив. Але в умовах наявного соціокультурного розколу країни технократизм (космополітичний прагматизм) може стати корисною альтернативою. Бо не випадково ще І.Лисяк-Рудницький писав, що Україні бракує не так еросу, як логосу. Очевидно також, що не від добра М.Грушевський прагнув у свій час «вирвати» українську культуру із слов’янських обіймів, а С.Томашівський – «покінчити з культом Т. Шевченка». Фанатичний патріотизм М.Міхновського – також безсумнівна національна константа, але саме М.Міхновський, як відомо, виступив на початку ХХ ст. проти «України вишиваних сорочок».

Хоч як це парадоксально, але якщо ми хочемо зберегти неушкодженою саме націю, то, можливо, приречені бути «космополітичними». Принаймні, до такого висновку спонукає стереотипний трагізм доль наших національних звитяжців. Ще десь у 90-ті І.Дзюба написав натхненне есе – «Україна і світ», наприкінці якого було подано стислий перелік наших втрачених перспектив – наївних сподівань тих, хто був щиро відданий українській ідеї. Проте час, як відомо, лікує саме від ілюзій. Хоча Ю.Тимошенко не раз присягалася в любові до України «прямим текстом» перед телекамерами, її фіаско забезпечила саме інтелігенція, яка знається на можливостях і ризиках слова.

Тому відома теза Л.Гумільова «у дружбі, але нарізно» може стати нашим свідомим і підсвідомим імперативом для стосунків не лише з росіянами. Ця формула легко надається до різних спекуляцій, але вона була і обіцяє бути продуктивною, якщо її сприймати розважливо й помірковано.

Що ж стосується політичної тактики, то напрочуд швидке, як на українські реалії, утворення В.Януковичем уряду можна вважати порушенням Конституції, але також і поверненням до здорового глузду. Бо конституційна реформа 2004 р. з її стриноженим партійним впливом депутатством – це справжнє втілення правового абсурду. У 2005 р. українське конституційне законодавство настільки розійшлося з вимогами органічної нормативності, що без його переоцінки країна просто не має шансів зіпнутися на ноги. Закон має стояти над людськими пристрастями і емоціями, але не абсолютно. Бо непорушними є лише ті закони, у яких втілився людський розум. У житті ж молодих демократій закони нерідко втілюють у собі найрізноманітніші політичні шукання. Той факт, що українська конституційна реформа 2004 р. – це одна із прикрих помилок зростання, у мене особисто сумнівів не викликає.

Як відомо, частина друга статті 80 Основного Закону України гарантує народним депутатам вільний мандат. А якщо мандат справді вільний, то жодна фракційна чи коаліційна дисципліна не може і не повинна стати абсолютом. Коаліція взагалі мала б існувати лише до/для створення уряду. Щойно Кабінет Міністрів постане, як пролонгація коаліції робиться зайвою. Поодиноких міністрів можна було б міняти і без коаліції, зусиллями Прем’єр-міністра і лідерів фракцій. В усьому іншому «постурядове» існування коаліції лише шкодить, бо від позиції кількох депутатів в подальшому може залежати доля уряду і стабільності в країні.

Одинокий депутат, який задумливо стоїть перед входом до коаліції, автоматично стає об’єктом політичних інтриг. На моє переконання, депутатська більшість, завдяки якій утворився наш Кабінет Міністрів, могла б обходитися без коаліції від початку, як це й було за Конституцією 1996 р. Українське колективне і персональне членство у коаліції насправді мало що значить, бо не воно спонукає депутатів голосувати «за» чи «проти» з будь-якого питання. Що ж стосується партійних ідеологій і корпоративного «відчуття ліктя», то вони все ще знаходяться у нас в стадії формування. Справжня партійна система, коаліційний уряд, збалансована фракційна дисципліна – все це в Україні, значною мірою, фантоми уяви.

Зазначене вище, звичайно, формально не виправдовує кон’юнктурного Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 2010 р., яким визнається правомірність існування коаліції на основі поєднання фракційного та індивідуального членства. Бо Конституційний Суд пішов не стільки за первісним задумом Конституції, скільки за здоровим глуздом і потребою моменту. Втім, природа останніх погано узгоджується з формалістичною оболонкою судових рішень. Щойно грішники у коаліції переможуть завдяки одній спокусі, як будуть змушені тут-таки шукати праведників з посеред себе для протистояння іншій. Адже індивідуальне членство у коаліції є вигідним як для пришвидшеного утворення, так і для прискореного падіння Кабінету Міністрів.

По суті, дозвіл на формування коаліції за допомогою поодиноких депутатів означає дозвіл на підтримку Прем’єр-міністра на основі особистої симпатії і довіри. Але таку можливість народні депутати, строго кажучи, мали завжди. Загалом, можна сказати, що сьогодення демонструє не так боротьбу «політиків» і «юристів» у суддівських кріслах, як суперечливий стан української конституційної системи. Оскільки Україна все ще плутається у виборі конституційних аксіом, доведення правових теорем (що є головним предметом зусиль конституційних суддів) призводить у нас інколи до парадоксальних результатів.

Корпоративізм і надмірна партійна дисципліна конкурують в Україні з вільним депутатським мандатом, бо ідейно конкуруючими залишаються у нас парадигми уже притлумленого соціалізму і ще недорозвиненого капіталізму. Заборона імперативного мандату – це паросток політичної свободи, лібералізму західного зразка і ґатунку. Навпаки, гіпертрофовані претензії на партійну і фракційну дисципліну – продукт ще радянського демократичного централізму. Так і живемо в стані аксіологічної роздвоєності політичного тексту і контексту.

Ще один приклад штучної, по суті, постановки проблеми – критика Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» від 9 березня 2010 р. Дійсно, з юридичної точки зору до нього чіплятися зручно. Адже сама назва: «Регламент Верховної Ради України» – це вказівка не так на юридичну силу, як на функціональне призначення нормативного акту. Тобто само по собі існування тексту під даною назвою формально не задовольняє вимог пункту 21 частини першої статті 92 Конституції України, яка говорить: «Виключно законами України визначаються: <…> організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України».

Конституційний Суд України свого часу визнавав «Регламент» (в якості постанови Верховної Ради України) неконституційним, бо за Конституцією це мав бути повноцінний закон. Чи став «Регламент» повноцінним законом після 9 березня 2010 р.? Думається, що відповідь є негативною, адже будь-який закон України, яким затверджується інший нормативний акт, не перетворює останній на частину закону. Зокрема, Конституція Автономної Республіки Крим – це саме конституція, а не закон України, так само як не є законами України ратифіковані Верховною Радою міжнародні договори. Подібні акти мають специфічний рівень стабільності і юридичної сили. Наприклад, затвердження Конституції Автономної Республіки Крим не вимагає більшості від конституційного складу Верховної Ради України, а ратифіковані законом міжнародні договори залишаються юридично вищими від українських законів. Крім того, подібні джерела права не підкоряються класичним правилам законодавчого процесу, внесення до них змін чи доповнень передбачає окрему процедуру.

Все це тільки ще раз доводить, що на рівні поточного законодавства незручності Основного Закону України ліквідувати не просто, якщо взагалі можливо. Якщо змінений у 2004 р. пункт 15 статті 85 Основного Закону України відносить до повноважень Верховної Ради України «прийняття Регламенту Верховної Ради України», а пункт 21 частини першої статті 92 стверджує, що регламент має бути законом, то простим затвердженням «Регламенту» законом колізію можна вирішити лише умовно. Але чи має бути принципово непоступливою критика коаліції за подібний вчинок? Оскільки хвороби України, як писав О.Ксьонжек, є серйозними, і пігулками їх вилікувати не вдасться, критика регіоналів за подібні огріхи виглядає простим марнуванням часу.

Що ж у такому випадку залишається важливим? Спробую відповісти з позицій дещо нетрадиційного підходу. Важливими в Україні є… «дрібниці», нюанси змін у формальному й неформальному статусі індивіда. Йдеться, насамперед, про формування почуття гідності («суверенітету») в українській людині, про її природний індивідуалізм, боротьбу за розпізнавання і престиж, ракурс окремішності у загальному сприйнятті світу. На мою думку, сучасна Україна має лише один вектор формування соборності в громадянах – все більш глибоке усвідомлення ними цінності індивідуального початку. Раніше стосовно чехів і словаків про це писав В.Гавел. Драма накинутого колективізму – відома домінанта у прозі М.Кундери. Сьогодні масово видані у Росії твори чеської зірки є дуже популярними на українських теренах, бо саме тепер українці готові їх зрозуміти. Прикрим залишається лише те, що українське читання поки що серйозно випереджає реальність.

Адже ми й досі живемо за Конституцією, у якій соціально-економічні права виписані майже як ідеологічний наркотик у тоталітарній державі. Їх повний зміст є таким, що жодна демократична коаліція і ліберальний уряд не зможуть їх гарантувати. Існуючий формат економічних прав – це продовження ленінської утопії в її класичному варіанті. Насправді ж позитивними соціально-економічні права мали б залишатися лише для соціально знедолених не з власної вини індивідів.

Сьогодні багатьом зрозуміло, що державницький економічний патерналізм – це ворог не лише ринку і економічної свободи. Він робить задушливою всю життєву атмосферу в країні. Проте саме патерналізм, причому у його найбільш відразливому, сентиментальному варіанті залишається натхненником економічних прав нашого Основного Закону. Якщо владу справді задовольняє Розділ ІІ Конституції України, то вона є приреченою годувати довіку з ложечки свій народ і водити свободу на помочах. Між іншим, саме ця логіка спонукала не так давно Ю.Тимошенко зустрічати літак із ліками у Борисполі як зустрічають гуманітарну допомогу в Руанді.

Як відомо, середня зарплата і пенсія у 2008/9 р. дорівнювала в Україні, відповідно – 170 і 74, у Польщі – 650 і 313, у Словаччині – 732 і 337, в Угорщині – 701 і 290, у Литві – 635 і 235, у Латвії – 668 і 251, в Естонії – 776 і 291, у Словенії – 922 і 636 євро на місяць. Що ж стосується рівня ВВП, то в Україні у цей період він становив 3920, у Польщі – 13799, у Словаччині – 16240, в Угорщині – 15542, у Литві – 14086, у Латвії – 11909, в Естонії – 13981, у Словенії – 27149 доларів США на особу.<!–[if !supportFootnotes]–>[1]<!–[endif]–> Економічний стан українців є мало не найгіршим у Східній Європі, а перелік конституційних соціально-економічних прав – одним з найширших.

Тобто наш Основний Закон виглядає сьогодні як класичний «закон для бідних» – він є багатослівним, максималістським і повним нездійсненних зобов’язань. Звичайно, можна розробити новий економічний підхід для Конституції України (цікаві ідеї тут пропонує А.Новак), але тоді відразу постане питання: що робити з мільйонами існуючих жертв планово-розподільчої системи?

Паліативним виходом із ситуації міг би стати перехід від «реальних» соціально-економічних прав до прав-орієнтирів за моделлю Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16.12.66 р., прав-гарантій Європейської соціальної хартії від 03.05.96 р., прав-принципів Хартії засадничих прав Союзу (додаток до Лісабонського договору від 01.12.09 р.). Такий крок сприяв би також розширенню творчої свободи індивіда. Натомість сьогодні статистичні показники України свідчать про те, що наша держава вчиняє щось алогічне з точки зору глобального економічного інстинкту. Нам бракує простих юридичних оболонок і форм для примітивного «розтікання» економічного ентузіазму. Відчуття свободи зроджує ініціативу, але чи мають українці юридичні стимули для осягнення свободи?

Поки що в країні спостерігається регулярна пролонгація стану свідомої і підсвідомої недовіри держави до активного індивіда. Зокрема, уся бюджетно-фінансова і податкова система України побудована на презумпції непорядності господарюючого суб’єкта. Але ж без фундаментально закріплених прав виробника і власника сучасна економічна система працювати не може. Останні очевидно не ангели, але без етики ірраціонального (довіри до егоїста) в економічній сфері, як писав Ф.Фукуяма, Україні не вилізти з болота. Давно вже час збагнути, що чим більше непідробного капіталізму зайде в Україну, тим краще житиметься її людям.

Як свідчать неофіційні джерела, нині в Україні на медицину з особистих гаманців витрачається майже на порядок більше грошей, ніж це офіційно передбачається державним бюджетом. При цьому дві третини від загальної суми витрат сплачується в останні півроку життя пацієнта. Подібний гротеск – типовий наслідок зусиль Української соціальної держави. Насправді ж українцям потрібні не запозичення з Конституції ФРН, а елементарна повага до ринкових законів, хоча б якась зайнятість, спрощене ліцензування, реєстрація в «одне вікно», система послуг у провінції і дешеві кредити.

Живим прикладом нашого економічного безладу є вже те, що львів’яни витрачають півроку-рік на банальну приватизацію присадибної ділянки, а експрес «Київ-Харків», вагон якого дає близько 1500 доларів США прибутку на добу, місяцями курсує з розбитими туалетами. А чого, наприклад, варте масове явище «мертвих душ» в системі професійно-технічної освіти на Кіровоградщині… Той, хто зуміє оптимізувати рутину неринкового повсякдення, має реальний шанс стати нашим наступним Президентом.

Вільний продаж і купівля землі – це класична («в очікуванні на Годо») українська тема. Відомо, що добрий земельний закон М.Грушевський ставив вище за геніальну поему. Проте геніальних поем в Україні чимало, а здорового глузду в землекористуванні бракує. О.Мороз був проти земельного ринку, і втратив посаду. Н.Вітренко і П.Симоненко – також принципово проти, але їхній електорат – як шагренева шкіра. В.Ющенко виступав за свободу аграріїв зрідка й непослідовно, і вердикт селян не забарився. Спікер В.Литвин – черговий песиміст у аграрній сфері, тому на виборах відверто ризикує. Втім, земля і конституційні норми про неї – це не лише ознака національного здоров’я або хвороби.

Поляки навіть за комуністичних часів не дозволили зруйнувати у себе приватного землеволодіння, і тепер польське село продукує європейську ментальність не гірше від Краківського університету. Бо соборність у розумінні селянина – це його поєднання з домом і землею.

Критики українського капіталізму («іде чумазий») слушно зауважують, що без верховенства права Україна ризикує скотитися до латиноамериканської економічної моделі. Тому щоб корупція не нищила Україну, необхідно модернізувати законодавство і правоохоронну систему. Це тягне за собою зміни в юридичній інфраструктурі бізнесу і торгівлі. Ті, хто вірить у капіталізм, сумніваються у здатності України юридично забезпечити умови для чесної конкуренції на ринку. Але ж безконфліктного капіталізму не існує. Хоча котел економіки треба берегти від перегріву, вода у ньому все-таки має кипіти. Не випадково Л.Валенса говорив про польське економічне зростання як про «війну всіх проти всіх під контролем права».

Втім, корупцію підтримує не лише державна присутність у бізнесі чи торгівлі. Нещодавно парламент України вкотре призупинив набрання чинності блоком антикорупційних законів. Зовні це виглядало так, ніби лицемірні політики вкотре намагалися ввести в оману українську спільноту – закони розробили, а боротися з корупцією не хочуть. Принаймні більшість ЗМІ відреагували на даний факт у стереотипній манері. Проте скиглити з подібного приводу зарано, бо причина затримки полягала, як я розумію, в іншому. Наше антикорупційне законодавство, як і у більшості подібних до нас країн, є надмірно жорстким (жорстоким), а тому й нездійсненним.

Думається, що більшість населення України могла б вітати запровадження у нас двадцятирічного ув’язнення за хабар чи крадіжку. Але жорстокість покарання – менш ефективний захід, ніж його невідворотність. За часів СРСР впровадження смертної кари за зґвалтування призвело до того, що жертв почали убивати, бо вони могли свідчили проти кривдників. Приклад тривіальний, але довічне ув’язнення за хабарництво, як це пропонував чесний політик А.Гриценко, не призвело б до викорінення хабарництва у державній системі. Закон частіше програє, ніж виграє у боротьбі з інстинктом, тому досвідчений суддя, прокурор чи слідчий інтуїтивно не схильні до використання у подібних випадках жорстоких санкцій.

Взагалі надмірно суворе законодавство – ознака фарисейства або наївності у правоохоронній системі. У багатьох випадках такий підхід є свідченням політичного інфантилізму, камуфляжем простого бажання сподобатися людям. Насправді ж, розробляючи антикорупційне законодавство, слід виходити з реальних уявлень про можливості (межі) правового регулювання. Як писав свого часу Г.Спенсер, закон, який завищує моральні вимоги до людини, є, по суті, злочинним. У кримінальній сфері краще діють помірковані, але реально застосовні закони, ніж жорстокі, але апріорі мертві юридичні норми. Суттєвий штраф може бути більш ефективним, ніж довгий термін ув’язнення, юристи це знають.

У судовій реформі також варто виходити не з абстрактних схем, а з реальної можливості пересічного українця добитися справедливості, правди. Як повідомляють місцеві судді, українське судочинство й донині системно не погоджується із винесенням виправдувальних вироків, бо мусить працювати як керована горішніми вказівками юридична машина. Наші суди і судді не судять, а… здійснюють судову політику. У рамках останньої, наприклад, вважається прийнятним звільняти фактично невинних осіб як формально винних за актом амністії, і вкрай неприйнятним – через офіційне визнання невинуватості підсудного. Зокрема, відомим є випадок винесення одній людині двох виправдувальних вироків поспіль, кожен із яких пізніше відмінявся через невідповідність статистичним очікуванням вищих судових інстанцій.

Примітивізм боротьби з корупцією призвів до посилення бюрократичного контролю за ухваленням судових рішень. Але подібний формалістичний контроль руйнує сам етос судової системи. Адже будь-яка судова політика все одно не може увійти в суть даної конкретної справи. Вона вимагає від суддів застосування шаблону, але що є гіршим в судах, ніж ігнорування індивідуального підходу? Іноді складається враження, що наших суддів магнетизує якась вища сакральна сила. Насправді ж цю силу уособлює дещиця державних мандаринів, які підштовхують українське судочинство до виконання конвеєрних операцій. Правильний підхід до проблеми корупції у судах вбачається в протилежному: необхідно витворити сильну особистість, «персоніфікувати» українських суддів.

Бо сучасною хворобою українських судів і суддів є брак не так професійної компетентності, як модерного світогляду, культури, почуття власної гідності і менталітету арбітра. Обдарованих розумом, чесних і добре вихованих людей не так вже й багато, але чи мають вони реальну можливість вступати на елітні факультети? Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (НЮАУ) одержує значну частину своїх абітурієнтів за рекомендаціями правоохоронних органів. Але ж при цьому молоді люди разом із направленням отримують перший негативний досвід корпоративізму.

На здійснення і відстоювання громадянських прав і свобод певним чином впливає також «матеріалістичний» тип свідомості багатьох освічених українців. Як відмічав ще у першій половині ХХ ст. політолог В.Кучабський, «прагнення до матеріального добробуту за відсутності особистої і громадянської моралі сприяло поширенню серед значної частини інтелігенції таких рис як політична і особиста продажність і навіть злодійкуватість».<!–[if !supportFootnotes]–>[2]<!–[endif]–>

За спостереженням проф. С.Томашівського, невміння значної частини української інтелігенції займатися справжньою науково-дослідницькою чи мистецько-творчою працею, знаходити собі релігійне заспокоєння має наслідком погоню за владою і авторитетом, правом керувати собі подібними. З тих пір минув час, а проблема залишається актуальною. Сервілізм інтелектуалів у бідній країні є почасти очікуваним, але від цього не легше. Пам’ятаю, як на дні народження Ю.Тимошенко відомий український архітектор декламувала свій панегірик господині. Тепер ця творчо обдарована людина є компліментарною до Президента, а у поставі екс-прем’єра вбачає ознаки плебейства.

На жаль, українська спільнота вже ніби призвичаїлася до невідповідності слова і діла, елементарної неввічливості, хронічного недотримання обіцянок. У 2007 р. авторові цих рядків нагодилося розіслати до бібліотек 150 книг про символічну реальність. Двадцять примірників було надіслано до американських бібліотек, решта – до інформаційних центрів Росії і України. Через місяць всі американські адресати відповіли паперовим листом подяки, удома ж відгукнулася електронною поштою тільки одна російська бібліотека. Очевидно, що в даному випадку йдеться не про забудькуватість чи скруту з конвертами і папером. Спостерігаємо ознаки масової психологічної закритості людей, браку людського капіталу.

Ще до того, як стати президентом США, Д.Кеннеді здійснив подорож до Радянського Союзу. Як свідчить одна із його біографій, після повернення додому він визначив СРСР як «грубу і жорстоку країну». У той час Україна була частиною Радянського Союзу, отже, ці слова стосувалися й нас. Нині, здобувши незалежність, мусили б думати про власний стиль, а не лише про міжнародні кредити і газові контракти.

Важливим аспектом реформ в Україні є вища освіта. Бо надто часто все те, що американська («болонська») система освіти прагне зробити для всіх зрозумілим, прозорим і відкритим, українська модель хоче утаємничити, зробити конфіденційним. Університетам України потрібна абсолютна прозорість критеріїв вступу і письмова форма всіх іспитів, що складаються студентами чи аспірантами на факультетах. Письмовий іспит дає можливість фіксації тексту, що дозволяє ефективно оскаржувати екзаменаційні оцінки. Звісно, що у даному випадку йдеться про зміст, створений в аудиторії під контролем. Якщо нині приблизно кожен п’ятий випускник юридичних вузів України не може відрізнити уряду від парламенту країни, то це є свідченням не так елементарного невігластва, як наших системних негараздів.

Правильно організований відбір абітурієнтів дозволяє в подальшому складати достовірні рейтинги випускників вузів. Маючи правдиві рейтинги за багатобальною шкалою, можна виділити серед студентів потенційну еліту. Загалом, можна сказати, що достовірний багатофакторний рейтинг випускника – це мета і етичне виправдання освітньої системи. Але про яку роль рейтингу можна говорити, коли в Україні до магістратур іноді зараховують всіх студентів передостаннього курсу! На жаль, наша система вищої освіти навіть у своїх кращих зразках погано стимулює особистісну неповторність, відмінність студента і аспіранта. Дуже часто вона орієнтується просто на умоглядний міністерський показник, що навіть не хотілося б коментувати.

Магістр – це нижчий, але водночас і перший науковий ступінь, що вимагає від молодих людей спеціальних здібностей, обдарування. Проте в Україні не лише магістр, але і кандидат чи доктор наук – категорії майже статистичні. Науковців виробляють в необхідній кількості за міністерським планом. При цьому відрахуванню за неуспішність у державних вузах підлягає лише незначний відсоток студентів. Для порівняння: у Західній Європі цей показник є майже на порядок вищим, а у ФРН до фінальної стадії юридичної освіти доходить приблизно половина першокурсників-претендентів.

Як відомо, фахова підготовка суддів має передбачати професійний вишкіл разом із становленням особистості, формуванням гострого і незалежного інтелекту. Але як можна виховати гідність і автономний розум в умовах, коли юридична наука в Україні є відверто корумпованою політичним впливом? Зокрема, українські професори права, одержуючи зарплату у 5-10 разів меншу від зарплати народних депутатів чи конституційних суддів, пишуть для них безкоштовно шпаргалки про те, як треба правильно розуміти Конституцію і закони країни. Все це – майже точна копія взаємовідносин КПРС і «передової радянської науки». Нерідко влада просто ставить політичну ціль, доручаючи її виправдання науковцям. Тому не дивно, що юридична наука, як і за часів УРСР, живе в принизливому інтелектуальному рабстві по відношенню до істеблішменту країни. Для порівняння: незалежний висновок в університеті ФРН збагачує гаманець професора на 3-5 тис. євро.

Ще більше юридична наука потерпає від Вищої атестаційної комісії (ВАК) України. Останній вже аж заходиться від формально-бюрократичного шалу. Зокрема, захист кандидатської чи докторської дисертації за правилами ВАК передбачає приблизно 70-75 формальних етапів (довідок, підписів, резолюцій, підтверджень, узгоджень). Саме цей застережний механізм робить наукову кар’єру привабливою для людей не стільки творчого, скільки догматичного складу. Ще більш абсурдним є те, що 99% підтверджуючих якість роботи і захисту документів складається в Україні самим дисертантом.

Крім того, десятки довідок і печаток з підписами є насправді убивчими для вільного розуму і моральної самооцінки людини. Поступово у нас склалася хвороблива система, за якої одні формалісти-догматики виховують інших, і так хвиля за хвилею, покоління за поколінням. Наважуся стверджувати, що для ВАК України науковий талант взагалі не існує, бо ця установа уже давно із гаранта науки перетворилася на її душителя, антипода.

Наукова критика в Україні оплачується претендентами на ступінь так само масово і приватно, як у нас масово і приватно оплачується «безкоштовна» медицина. Якщо дисертація пишеться на замовлення, то на замовлення пишуться і відповіді опонентам. У підсумку серйозних конфліктів не виникає, бо за такого підходу розмивається сам предмет наукового спілкування.

Коли високий урядовець, що претендує на науковий ступінь, верзе на захисті щось геть неприйнятне, ситуацію рятує таємність голосування. Бо саме вона забезпечує чудо перетворення чорних куль на білі. Втім, заради справедливості треба сказати, що наукова принциповість все ще трапляється в Україні. Свого часу академік-правник М.Цвік мав мужність не визнати наукових претензій могутнього кандидата, а це зовсім не те саме, що проігнорувати захист ліберального екс-міністра С.Головатого.

Загалом, сервілізм правників за даних обставин є передбачуваним і навіть системним. Подібною хворобою страждали всі країни, що пережили досвід тоталітаризму. Проте нині йдеться не так про хворобу, як про спробу вилікуватися від неї. Китай – третя потуга у світі – пішов шляхом рекрутування на ключові наукові посади випускників Гарвардського та інших високого рангу університетів. В аналогічний спосіб вчинили освітні системи прибалтійських країн. Молода Україна зробила помаранчевий ривок у 2004/5 р., але вкотре була зраджена своєю верхівкою. Цілком по-радянському освічені В.Ющенко і Ю.Тимошенко не послали студентів і аспірантів учитися за бюджетні кошти на Захід. Революції в українській науково-освітній системі не відбулося, відтак Європа на захід від Вісли постачає українцям не учені звання, а модний одяг, ювелірні прикраси і ексклюзивні автомобілі.

За свідченням оксфордського професора Ф.Кренкросс, українські науковці погано знають англійську мову, що робить їх відрізаними від наукового співтовариства. Вони також легко толерують плагіат і не дуже слідкують за науковими новинками. У результаті, надто багато випускників українських вузів є непридатними для професійної роботи. По закінченні університету їх доводиться знову саджати за парту і вчити сучасним манерам.<!–[if !supportFootnotes]–>[3]<!–[endif]–>

На жаль, В.Семиноженко і Д.Табачник не справляють враження людей, які твердо знають, як саме українці мають стати сучасно освіченими і культурними. Чи погоджуються вони із тим, що наука є євроатлантичною за духом, також залишається відкритим питанням. Поки що українські коледжі і університети, на відміну від польських або чеських, не забезпечують студентам вигод академічної свободи чи вільного володіння англійською мовою як засобом спілкування в науці.

Не володіє твердо англійською і українська професура. Як відомо, західні програми академічних обмінів працюють в Україні приблизно з 1992 р. З тих пір стажування у США за програмою Едмунда Маскі, IREX, та ім. Фулбрайта (найбільша у США урядова програма академічного обміну) пройшло кілька сотень українських студентів і науковців – крапля у морі, якщо міряти на реальні потреби країни. Звичайно, в Україні працюють і європейські науково-освітні програми, але навіть спільно з американськими вони не забезпечують того рівня науково-освітнього обміну, що його вже давно досягли польські, угорські або чеські студенти і аспіранти.

На жаль, дуже недосконалим залишається в Україні і юридичне забезпечення свободи слова. Йдеться саме про стан юридичних гарантій, а не про фактичний стан інтелектуальної свободи в суспільстві. Після Помаранчевої революції українці насолоджувалися свободою думки і слова, але з тих пір країна так і не спромоглася замінити старий конституційний механізм захисту інтелектуальної свободи на новий, більш сучасний.

З точки зору Конституції України 1996 р. здійснення «права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» (стаття 34) може бути обмежене законом «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

На практиці подібний перелік обмежень дозволяє заборонити розповсюдження будь-якої поліграфічної чи аудіовізуальної продукції, оскільки реклама морозива сприяє застуді горла у дітей, а інтереси національної безпеки є традиційно сильним аргументом для придушення опозиційних ЗМІ. У цьому плані український Основний Закон, на відміну від краще розвиненого законодавства країн-членів Європейського Союзу, не містить у собі надійних гарантій свободи інтелектуального самовираження людини.

Про подібну загрозливу перспективу міжнародні експерти (зокрема, проф. Г.Стентон, США) попереджали робочу групу Конституційної комісії України ще у 1992 р. За свідченням фахівців, формулювання статей проекту Основного Закону України про свободу слова виглядали уже тоді втіленням «мрії тирана». Зокрема, ще у 1996 р. професор В.Шаповал писав про Конституцію України як про документ, який відображає інтереси не стільки громадянського суспільства, скільки держави, її апарату.

З іншого боку, Конституція забороняє цензуру (стаття 15), що формально дозволяє обмежувати свободу слова в Україні не апріорі, а постфактум. Тобто у нас не можна заборонити друкувати книги, але можна зупинити їх розповсюдження. Фактично це означає, що межі здійснення свободи слова в Україні є питанням не права, а політичної культури. Майже все з надрукованого, що вважатиме небезпечним для себе влада, може підлягати формально законним обмеженням і заборонам. Якщо за часів УРСР у Науковій бібліотеці ім. В.Вернадського (Київ) твори З.Фрейда видавалися лише кандидатам і докторам наук, то нині те саме можна сказати про «Main Kampf» А.Гітлера.

Відтак, за ступенем розвитку гарантій свободи слова сучасну Україну можна віднести до країн третього рівня. Перший рівень у наш час репрезентують Сполучені Штати Америки (американська парадигма свободи слова на основі Першої поправки 1791 р. практично не передбачає обмежень для інтелектуального самовираження людини). Це означає приблизно те, що в США небезпечними вважаються лише такі випадки зловживання свободою слова, які спричиняються до здійснення насильницьких актів безпосередньо в момент оприлюднення змісту.

До країн другого рівня слід віднести більшість старих демократій Європи. Тут на додачу до статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. діють: закріплена у Хартії засадничих прав Союзу (додаток до Лісабонського договору від 01.12.09 р.) академічна свобода; закріплений у тій же «Хартії» імунітет для свободи слова у літературі, науці та мистецтві; допустимість обмежень у здійсненні свободи слова лише за умови, що це є необхідним у демократичному суспільстві (коли символічна загроза не долається органічно, сама собою).

Загалом, випадки обмеження свободи слова зустрічаються у сучасній Європі рідко. Що ж стосується академічної свободи (свободи університетів), то це взагалі не відомий в Україні правовий інститут. Між тим, саме він дозволяє «золотому мільярдові» оберігати інтелектуальний простір від загрозливого державницького чи корпоративного впливу. В США академічна свобода суттєво підсилюється професорським tenure – довічністю відповідного вченого звання і посади.

Навпаки, у країнах СНД з Україною включно свобода інтелектуального самовираження залежить не стільки від правових гарантій, скільки від загальної культури, рівня освіченості і терпимості політичного класу країни. Навряд чи такий стан є задовільним для потенційного члена Євросоюзу. Таким чином, забезпечення свободи слова в Україні на сучасному рівні вимагає формальних і неформальних зусиль усіх до цього причетних. Окрім академічної свободи, конституційного закріплення потребує у нас імунітет для свободи слова в літературі, науці та мистецтві, право осіб на доступ до інформації, яка належить органам державної влади і місцевого самоврядування тощо.

Корисною новелою законодавства могло б стати закріплення в українському Основному Законі свободи самовираження (свободи слова) в якості нормативного принципу-передумови здійснення будь-якої політики і права. Фактично це означало б заборону на скасування або обмеження свободи слова за рішенням референдуму чи Верховної Ради країни.

Хоча цензура в Україні є забороненою, її функції намагається de facto здійснювати останнім часом утворена урядом 17.06.09 р. «Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі», до складу якої входять член-кореспондент Академії правових наук України В.Костицький, ректор Національного педагогічного університету України ім. М.Драгоманова В.Андрущенко, актор Б.Бенюк, колишній Міністр культури і туризму України В.Вовкун, академік Академії правових наук України А.Гетьман, письменник Р.Іваничук, народний депутат Л.Григорович, директор Інституту філософії ім. Г.Сковороди Національної академії наук України М.Попович, композитор О.Злотник, журналіст Д.Яневський, народний депутат П.Мовчан, заступник Голови Держтелерадіо України А.Мураховський, генеральний директор Національного академічного театру опери та балету України ім. Т.Шевченка П.Чуприна, народний артист України Т.Петриненко, колишній Міністр у справах молоді та спорту Ю.Павленко та інші.

З цього приводу хотілося б лише зауважити, що якщо Україні дійсно потрібна якась нова урядова комісія, то це мала б бути комісія для запровадження подібних до «Chapters», «Border’s Books and Music», «Barns and Nobel» чи «Tower Records» книжкових та аудіо-відео-магазинів. Адже найбільший у Києві книжковий магазин «Наукова думка» за своїми розмірами є приблизно у 20-25 разів меншим за книгарню «Chapters», розташовану у канадському місті Кінгстон, де проживає 150 тис. жителів.

Для початку Україні не зашкодив хоча б один університет, побудований на засадах академічної свободи, бодай одна справді вищого ґатунку наукова бібліотека. Натомість поки що ми маємо ситуацію, коли директор Інституту філософії Національної академії наук України займається викоріненням садомазохізму, а бібліотека елітної НЮАУ не зберігає в каталозі жодної карточки із прізвищем Ж.Бодрійара.

Сучасний відрив України в інформаційному забезпеченні від Західної Європи і США є нині настільки разючим, що українська спільнота через свою провінційність уже не завжди усвідомлює, про що, власне, йдеться. Інформаційна інфраструктура науки і освіти в Україні знаходиться на рівні дитячих ясел, якщо міряти на європейські чи американські академічні стандарти. На додачу, інструкції і рекомендації ВАК не тільки не просувають українську науку вперед, а ще й ніби повертають її у XIX-те століття. Ставши справжньою «Зірковою палатою» української наукової спільноти, ВАК підтримує у ній хворобливий штундизм, сірість і запопадливість у проявах наукової уяви.

Наближаючись до завершення, можна зробити окремі висновки. Прихід в Україну нової владної команди у разі розвитку подій за оптимістичним сценарієм має призвести до поглиблення українського капіталізму і подальшого розповсюдження ринкових відносин, що мало б позитивно вплинути не лише на соціально-економічні можливості населення країни. Йдеться, звісно, не про проїдання державного бюджету у стилі уряду Ю.Тимошенко, а про елементарний ріст зайнятості, повернення капіталів, вихід із тіні, державне невтручання у бізнес і скорочення контролюючих інстанцій.

Гостро проблемними залишаються в Україні верховенство права, судова реформа, гарантії академічної свободи, доступ до офіційної інформації і спонтанна творчість. Водночас не виключено, що завдяки бракові державних ресурсів права і основоположні свободи віднині будуть сприйматися в Україні більше по-західному – тобто не як подарунок держави громадянам, а як простір, захищений від бюрократичного втручання, креативна сфера, призначена для спонтанної реалізації творчого початку. Такий підхід до прав і свобод на пострадянському просторі є незвичним, проте саме він робить свободи – свободами, а права – правами.

Колись М.Грушевський закликав українців учитися у Німеччини (теоретично) та Сполучених Штатів (більш практично). Можливо тому розроблена у 1918 р. Конституція УНР містила в собі права людини першого покоління за американською («негативною») моделлю. З тих пір минуло багато часу, але щойно тепер ми маємо шанс повернутися до первісного розуміння суб’єктивного права і свободи.

Ще учора українська влада ставилася до прав і свобод цілком по-радянському, у стилі відразливої опіки і патерналізму. Навіть помаранчевий Президент В.Ющенко не дуже переймався проблемою творчої активності індивіда. Не виключено також, що новій команді під проводом В.Януковича права і свободи людини здаватимуться навіть менш цікавими, ніж її попередникам. Проте через вимушений відхід держави від забезпечення «історичних здобутків», громадянське суспільство несподівано отримало шанс опертися на свій егоїзм і відповідальність. Як помітив днями А.Міхнік, поступ не може вигравати в усьому, але він не може в усьому й програти.

З іншого боку, хоча ринкова економіка сприяє розвиткові свободи, сподіватися на швидке забезпечення українським капіталізмом інтелектуального прориву наївно. В стратегічному сенсі подібне гарантування, безумовно, матиме місце, але в тактичному вимірі даний процес може розтягнутися на життя цілого покоління. Надто недогодованою ефективними знаннями і навичками є Україна. Особливо прикрим у цьому плані є наш формалізм, зрівнялівка, невміння легко розпізнавати й оцінювати здібну людину. Болонський процес в Україні знову опинився під загрозою, бо каста наших освітян як чорт ладану боїться громадського аудиту. Наші «серйозні», позбавлені вільної гри уяви доктори і кандидати наук – це ніби скрипка без струн, літак без пального.

У свою чергу, українській провінції гостро бракує книжкових магазинів, і цього не виправити жодним Інтернетом. Президент США недавно сказав, що пріоритетами його країни залишаються освіта і творчість. Але якщо для США освіта і творчість є пріоритетними, то в Україні їм належить роль протиепідемічної вакцини. Естетична ідея в політиці, яку у первісному вигляді уособлював у собі В.Ющенко, таки має перспективу. Але оволодіти простором духовного зростання – це значить створити і поширити нову ментальність. Нове покоління українців є від народження постмодерними, бо постмодерн став прикметою нашого часу. Проте наш постмодерн, перш ніж стати імперативом, має вийти з маргінального стану.

Нова українська реальність є складною настільки, що її не можна докладно описати словами. Вона є глибоко ліберальною за духом, що вимагає державного керування у незвичній манері. Саме тепер українська людина вимагає не так опіки, як справжньої моральної та інтелектуальної підтримки. Уряд М.Азарова планує скасувати бюджетні привілеї, що нині сягнули вже захмарного рівня. Якщо задум вдасться і синекур поменшає, спільнота відчує моральний стимул.

Україні також потрібні не переобтяжені максималізмом і моралізаторством основний та поточні закони. Важливим є пошук і винагорода талантів, добра освіта і заміна формалізму живим началом. Все це дозволяє говорити про можливий перехід до нової соціальної парадигми, тобто про почасти нове визначення «добра» і «зла» у царині прав, свобод і обов’язків людини.

Схоже на те, що зло у наш час – це болотний колективізм, завдяки якому розумніший споконвіку плентається за дурнішим. А добро – це свобода, творчість і персональна відповідальність у межах, контрольованих не начальниками, а гуманним правом. Очевидно, що довгострокові пріоритети – це саме те, що мала б втілити у собі оновлена Конституція України.

Всеволод Речицький, конституційний експерт

Харківської правозахисної групи

Усе частіше з’являються повідомлення про те, що в тому, чи іншому краї наша доблесна міліція, перевищила свої повноваження та побила, покалічила людей.

Від затриманого вимагали “взяти” на себе чиїсь гріхи. Чи то на п’яну міліцейську голову, чи просто тому, що їм, людям у лампасах, хтось не сподобався. Приміром, “не так” поглянув на стражів порядку, чи якусь там недоречну репліку спроквола кинув.

І це, запевняю вас, лише дещиця з того, що шилом із мішка вилазить на публіку, стає відомим громадськості.

Досить часто в ході “допитів” “підозрюваним” і кістки ламають, і нутрощі відбивають. Не рідко в пристрасному захоплені уражають до смерті ні в чому не винних людей.

І подібне доволі часто прикривається міліцейським начальством, якому не потрібне казенне сміття за порогом, чи банальним прокурорським “недоглядом”.

І тільки тоді, дуже рідко, коли міліцейські садисти натрапляють на сильну, незламну особистість, або стає неможливим скрити явні тортури, безпричинні карання, незрозумілі звірства – подібне виходить, джином виривається на публіку.

Як стверджують знавці діяльності вітчизняних органів внутрішніх справ, мало не в кожному міліційному відділенні є так звані неофіційні “майстри” катувань.

Такі собі маленькі місцеві малюти скуратови. Які з будь кого годні вибити зізнання. Навіть тоді, коли підозрюваний ні сном, ні духом до затримання не знав про те, у чому його звинувачують.

Такі віртуози з мордобою заздалегідь готуються до своїх “фахових” вправ.

Заздалегідь купляють у магазинах целофанові пакети, аби потім одягати їх на голови своїх непокірних “пацієнтів”. У спеціальних підсобках утримують валянки, щоб одягаючи їх при необхідності, уміло толочити в них затриманих. При цьому на тілі допитуваного не залишається щонайменших синяків, слідів тортур. А спеціальні мотузки? Ними зв’язують за спиною руки нещасного й, підтягуючи тіло на спеціальних крюках, забитих у стелі, “запускають” так звану “ластівку”.

Ті, хто пережив подібні мордування, розповідають, що мало кому вдається витримати подібні страждання, не взявши на себе те, у чому його звинувачують.

У психів свої забави.

Але як ж вони можуть бути на відповідальній державній службі, отримувати заробітну плату з податків громадян?

І не лише платню, а й штани з лампасами, погони. Зброю. Що, власне,  робить їхню особу в цих лаштунках недоторканною. Мають право розраховувати на дострокову й високу пенсію. Адже в декого рік служби вважається за півтора

Я дивуюся, якого це звіра потрібно виплекати в собі, щоб прокинувшись вранці, поснідавши в сім’ї, разом із дружиною, наприклад, завести дитя в дошкільний заклад, поцілувати його в голівку, а за півгодини-годину брати в руки гумового молота й проламувати ребра, розв’язуючи в такий дикий спосіб язика “небалакучим”.

Якою ж треба бути дикою звірюкою, щоб, не маючи особистої, приватної ненависті до когось там, кого лише запідозрили в крадіжці запасних частин, скажімо, до екскаватора, як подібне нещодавно скоїлося на Одещині, побити молодих людей, зробити з них “котлети”?

Тільки за те, що вони не хотіли на себе брати чужий гріх, виступити в ролі “цапів-відбувайлів”.

Або по команді “фас” із безпрецедентною жорстокістю накинулися на людей, які в допустимій емоційній формі висловлювали своє обурення на виставці в “Українському домі”, коли якісь зайди зумисне свідомо розпалювали міжнаціональну ворожнечу в самому центрі столиці, фальсифікуючи факти колишніх непростих відносин українців і поляків на Волині?

Тоді ж постраждали і журналісти-телевізійники.

Їм зумисне притискали дверима пальці. Переодягнені в цивільне міліціянти завдавали болю кореспонденту, щоб, мовляв, не втручався в їхні розбори з “хуліганами”. Інші, тут же, по-хамськи, в личках, при параді, при виконанні службових обов’язків завбачливо відверталися, аби не мішати іншим застосовувати больові прийоми проти тих, хто заважає здійснювати “спец. операцію”

Тепер ось новий, кричущий факт із Городка Львівської області.

“Правоохоронці”… яке зухвальство криється в цьому слові, коли люди у формі займаються садизмом! Так от, правоохоронці побили журналістів газети “Експрес”, які прийшли у районний відділ міліції, щоб лише з’ясувати, за що затримали їхнього колегу.

Чому відбувається подібне?

Та тому, що вся система роботи МВС в Україні побудована на виховуванні в надрах відомства безпринципних, тупих і слухняних “пукачів”. Адже згаданий пан саме завдяки розправам над нещасними людьми он куди вибився! Завдяки своїм кулакам, паску, яким, за наводкою кровопивців начальників, безжалісно, немилосердно душив своїх жертв. Хоча переслідувані, підкреслю це, не були ані його особистими ворогами, ані недругами.

Позбавити життя людину – такою була лише вказівка якогось там “шефа”. Доцільність вчинення цього злочину, зрозуміло, ніким не бралася до уваги. Як і те, яка насправді є ступінь провини “клієнта”.

Нікого, схоже, подібне й не цікавило.

Ламати, душити, знущатися, убивати – це була звичайна, буденна робота людей у мундирах охоронців закону. Яке фарисейство! Їм було вбити, начебто, поставити паркана біля хати, чи викопати криницю.

З іншого боку, напевне ж, і патрон, котрий давав команду на “ліквідацію”, достовірно знав кому можна довірити “мокруху”. Тоді скільки ж це треба було пролити безневинної людської крові, позаяк, відомо, що група міліціянтів спеціалізувалася на політичних замовленнях, щоб на тортурах дослужитися аж до генерала!?

Не секрет, і це доведено судом, що той-таки Пукач свої катування, звірства здійснював на очах підлеглих.

Як же ж сержантам і офіцерам потрібно було старатися, щоб перевершити цю кровожерну “майстерність” генерала-ката? Аби здивувати його у своїх звірствах, вислужитися перед ним.

Думаю, що повернення в Україну махрового, дикого кучмізму по всіх вертикалях і горизонталях влади, відкриває “широкі можливості” для таких. Адже це дає змогу замаскованим до пори, до часу пукачам із довгими  руками, знову взятися до гумових молотів і целофанових пакетів.

Яких попередній міністр внутрішніх справ, мабуть, соромив і обеззброював своїм дивним гаслом “Міліція з народом!”

Чи не рано?

Запитання до тієї України, яка з жахом спостерігає за всім, що відбувається нині у владі й міліції.

Відкрито рахунок для збирання коштів на лікування редактора «Коломийського вісника» Василя Дем’яніва, на якого вчинено бандитський напад

Правда – як гіркі ліки,

неприємні на смак,

зате відновлюють здоров’я.

Оноре де Бальзак.

Усе пізнається в порівнянні. і, напевно, ми досить швидко відчуємо, який розквіт свободи слова мали за період правління «помаранчевої» влади. Четверта влада суттєво впливала на всі інші інституції влади. Тільки завдяки свободі слова ми дізналися про лозинських, мерів, які сідають п’яними за кермо і вбивають людей, депутатів, які гвалтують дітей. Тільки завдяки оприлюдненню цих фактів є надія, що багато злочинів не повториться.

Та, ймовірно, про такі злочини високопосадовців ми не скоро почуємо, не тому що зникнуть нелюди у владі, а тому, що сміливих журналістів ставатиме все менше і менше. Когорта представників цієї невдячної професії старшого покоління, які ще пам’ятають, що таке правда, відходить, а молоді швидко приймають нові правила гри і вступають у загін «борзописців» влади чи олігархічних кланів. «Хворобою» правдошукання вони не обтяжені.

У 1986 році до Коломиї приїхав молодий випускник факультету журналістики Василь Дем’янів і розпочав кореспондентську кар’єру в районній газеті «Червоний прапор». Василь потрапив на цікавий момент історії: розпад імперії СРСР, так звана гласність. Партія втрачала вплив на суспільство, працювати ставало цікаво, журналісти почали писати більше правди. В 1990 році молодий журналіст розуміє, що нова держава має мати нову пресу, й ініціює створення однієї з перших в Україні демократичних газет «Коломийський вісник», засновником якої стають трудовий колектив та новообрана міська рада. Журналісти обрали В. Дем’яніва керівником газети.

З цього часу Василь тягне цього непростого редакторського воза міської радівської газети. Нелегко бути творчим працівником і адміністратором одночасно, та ще й в невеличкому місті. і з трудовим колективом доводиться сперечатися, і критикувати в газеті людей, яких знаєш особисто. На тебе звалюється і нелюбов місцевих чиновників за правдиве слово, а відповідно у відплату – недофінансування з бюджету, заборгованість із зарплатні і невдоволення працівників. Але Василь викручувався як міг з фінансових проблем і плекав свободу слова на Коломийщині.

Були й моменти, коли все набридало. Пробував облишити своє редакторство, навіть на рік поїхав на заробітки за кордон. Та є люди, для яких журналістика, бажання доносити до людей вільне слово – не професія, а, як кажуть, діагноз. Не вдалося Василеві позбутися фахової хвороби, знову повернувся на редакторське крісло і разом з вірним соратником – дружиною Мирославою продовжував випускати газету.

Остання владна команда міста Коломиї виявилася не з простих. Великою мірою, не вміючи слухати критику на свою адресу, не лише відмовилася фінансувати видання, а й вирішила вийти з засновників газети, а заодно й відібрати приміщення, в якому з самих початків розташовувалася редакція. Недоліки господарювання місцевої влади, комбінування з приміщеннями та землею в Коломиї опальний редактор постійно висвітлював на сторінках газети. І правда знайшла свою ціну.

23 березня о 20.00 Василь повертався додому. Залишив під будинком свій старенький «Фіат». Коли підходив до під’їзду, з ним порівнялося двоє чоловіків. Несподіваний удар по голові… Били по-звірячому. Пролом черепа тяжким предметом, зламана нога, порваний одяг. На щастя, завдяки мужній людині, що не побоялася відгукнутися на крик біди, мабуть, і врятував своє життя журналіст.

Спасибі лікарям, які зрозуміли, що ситуація критична і відправили хворого до обласної лікарні. Спасибі журналістській долі, що звела ще раніше Василя з чудовим нейрохірургом Юліаном Худецьким, який двічі прооперував хворого і зробив усе, щоб врятувати життя редакторові.

Не можна при цьому не згадати й саму обласну систему охорони здоров’я, яка попри стан хворого і деклароване безплатне медичне обслуговування згідно з Конституцією працює без перебою на одне: добродійна допомога – стільки-то, анестезіологу – стільки-то і т. д. і т. п.

А тепер про основне. Що ж таке міг написати журналіст у місцевій газеті, що б вартувало йому життя? Хто це такий сміливий, що зважився оголосити смертельний вирок людині за слово правди? Адже життям людину наділяє Бог, і він же направляє людину по життю. і якщо призначення Дем’яніва було писати, щоб хоч трошки змінити цей світ на краще, то чи не страшно людині, яка «замовила» редактора, за цей жахливий гріх? Адже цей гріх зачіпатиме й майбутнє його дітей. Чомусь більшість багатих вважають, що своїми грошима вони побудують окремий світ для своїх нащадків, де мури достатку і вишколена охорона врятують їх від жорстоких законів, які впроваджують нині вони?

Ні, ваші діти будуть жити в цьому страшному світі, створеному за вашими «правилами джунглів», у світі, де немає закону, де немає моралі, де немає віри і відповідальності перед Богом. Будуть жити і пожинати ваші плоди. На сильнішого знайдеться ще сильніший, на багатшого – ще багатший. А світова криза довела, що в один момент успішний бізнесмен може опинитися в ситуації значно скрутнішій, аніж злидар. Багатство без моралі часто закінчується катастрофою.

Я дуже не хочу, щоб журналіст Дем’янів перестав писати, бо без цього Коломия, Прикарпаття, ми станемо інакшимиѕ Прийшла нова влада, і дуже хочеться вірити, що вона доведе, що в області діє закон і випадок із замахом на життя журналіста не перетвориться на черговий нерозкритий «заказняк».

А журналістам необхідно об’єднуватися, цінувати своїх колег і надавати їм належну підтримку ще за життя. Не дайте згаснути свободі слова, протиставте бандитській зухвалості свою фахову солідарність. Підтримайте потерпілого редактора словом у кожному журналістському виданні.

Пам’ятайте: той, хто мовчить, стає співучасником злочину. Згадайте слова Мендельштама: «Промовчи, промовчи – і потрапиш у кати».

Рахунок для збирання коштів на лікування редактора «Коломийського вісника» Василя Дем’яніва, на якого вчинено зухвалий бандитський напад.

АБ «Укргазбанк» МФО 320478

ЄДРПОУ 3159703200 р/р 26209117717

Перев’язко Ілона Ярославівна.

Не даймо загинути свободі слова!

Текст опублікована на Ifportal.net

Фото – www.radiosvoboda.org

Четверта частина українських в’язнів перебуває у слідчих ізоляторах. Такі дані наводить правозахисна організація «Донецький меморіал». І, оскільки кількість злочинів постійно зростає, умови перебування людей у СІЗО не покращуються: підсудні страждають від браку спальних місць, антисанітарії, поширення хвороб. Багато з них буквально в перші дні після арешту підхоплюють туберкульоз. Тим часом слідство може тривати до 10 років. Щоб захиститись, люди, чия вина ще не доведена, звертаються до вищих посадовців.

Донеччанка Валентина Бреславська, колишній начальник потягу «Донецьк-Москва», у відкритому листі до Президента України, Голови СБУ і громадськості просить про допомогу. Жінку звинуватили в організації перевезення контрабанди через кордон і взяли під варту. А за час перебування у слідчому ізоляторі підозрювану заразили туберкульозом.

Антисанітарія в СІЗО і погане харчування також призвели до загострення у неї ще кількох хвороб. Жінка дуже схудла, страждає від болі у шлунку та високої температури. А необхідної медичної допомоги у СІЗО немає. Слідчі відмовляються випустити Валентину з підпискою про невиїзд, не враховуючи навіть таких моментів, як те, що вона сама виховує неповнолітню дочку.

«Ще декілька місяців очікувати справедливого суду. Я боюся, що моя неповнолітня дочка перетвориться на нікому не потрібну і бідолашну сироту», – пише Валентина Бреславська до Президента, Голови СБУ і омбудсмена України.

Історія схожа на долю іншої донеччанки, яка померла

Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова вже відреагувала на звернення потерпілої. «Якщо вона захворіла в умовах слідчого ізолятору, то це можна буде довести разом з її адвокатами. Скажімо, якась правозахисна неурядова організація могла б взятись разом з нами за це, і ми звичайно могли б потім звертатись і про відшкодування моральної шкоди. Але дуже б не хотілось, щоб із цією жіночкою сталось, як із відомою Світланою Зайцевою», – сказала в коментарі Радіо Свобода Ніна Карпачова.

Доля Валентини Бреславської майже дзеркально нагадує історію її землячки Світлани Зайцевої, яка кілька років тому набула значного розголосу на Донеччині. Перебуваючи у донецькому СІЗО, пані Зайцева захворіла на туберкульоз, а після того, як суд визнав її невинність та випустив на волю, жінка померла, залишивши на світі двох сиріт.

У камерах СІЗО вогко і бігають сороканіжкиы

За весь час слідства пані Бреславській довелось багато витерпіти. Спочатку її тримали в ізоляторі міста Горлівки. Враження від тамтешнього СІЗО описала рідна сестра потерпілої Тетяна Костюхіна: «Коли туди заходиш, одразу відчуваєш неймовірний сморід, дихати неможливо, вона була сама в тій камері, там по стінах бігають сороканіжки, вікна металеві. Єдине, що охорона пожаліла її, їй принесли матрац і ковдру, щоб закутатись».

Адвокат потерпілої Дмитро Медведський каже, що насправді захистити підсудну легко через відсутність складу злочину. На момент перевезення так званої контрабанди Валентина Бреславська була у відпустці, а вартість вантажу – це кілька сумок із дитячими речами – не перевищувала дозволеної межі.

Родичі підозрюваної впевнені: правоохоронці знущаються над Валентиною – влаштовують багатогодинні допити та примушують визнати вину.

Правоохоронці називають Бреславську симулянткою

У четвер Ворошилівський районний суд Донецька вже вдруге відмовився випустити хвору жінку на волю. Сама підсудна через високу температуру на цей раз не з’явилась до зали суду. Втім, правоохоронці не зважають на медичні довідки і переконують, що жінка симулює хворобу, аби швидше вийти на волю.

«Вважаю, що запобіжні заходи, обрані щодо Бреславської, відповідають її особі. При виборі запобіжного заходу утримання під вартою враховується стан її здоров’я», – сказав на засіданні суду прокурор міста Дебальцеве Геннадій Комбаров.

Розслідування справи Бреславської триває вже другий рік. Однак, зважаючи на практику утримання підозрюваних в українських СІЗО, залишаються сумніви, що жінка зустрінеться на волі зі своєю дочкою до її повноліття.

Минулого місяця, під час промови в Єлисейському палаці, президент Франції Ніколя Саркозі оголосив про свій намір запровадити заборону носіння мусульманського жіночого одягу, що повністю закриває обличчя. Рішення – якому передувала широка громадська дискусія, але яке, ймовірно, зумовлене результатами, отриманими на недавніх місцевих виборах, під час котрих опозиція на чолі із соціалістами завдала серйозного удару по партії Саркозі – вийде за межі закону 2004 року, який забороняє носіння хустин-шалей [хіджаб – Z] та інших виразних релігійних символів у державних школах.

Заборона нікаба від Саркозі – це драконівський захід для вільного суспільства. Можливо, це необхідно і доречно. Але ця заборона не переможе без боротьби. Через декілька днів після виступу Саркозі Державна рада, найвищий французький адміністративний орган, оголосила, що пряму заборону буде важко реалізувати, можливо, вона буде неконституційною, і від цієї ідеї слід відмовитися. Тимчасом минулого тижня схожу заборону одностайно схвалив комітет з питань внутрішніх справ парламенту Бельгії, і цього місяця нижня палата парламенту голосуватиме за відповідний закон.

Обмеження на свободу у вільному суспільстві завжди підозрілі й потребують виправдання. Найкраще виправдання – захист і поширення свободи.

Уряди зобов’язалися захищати права окремих індивідів – стаття 1 французької Конституції проголошує, що серед головних обов’язків уряду – залишити індивідам вільний простір для приватного життя, сферу, про яку зазвичай думають, що вона включає прийняття рішень про доречний вигляд на людях. Власне це міркування актуальне щодо хіджаба чи нікаба, що висловлюють релігійно обґрунтовані вірування про зобов’язання вдягатися скромно, які чимало чоловіків і жінок-мусульман вважають невід’ємною частиною своєї віри, і вони мають велике значення для збереження їхніх спільнот.

Водночас уряди зобов’язані підтримувати передумови свободи. Вони заслужено вимагають, щоб батьки посилали своїх дітей до школи вчитися читати і писати, а також вивчати основні дисципліни, щоб вони розвинулися в дорослих, які можуть відповідально голосувати, займати робочі місця і, загалом, дбати про себе. Окрім того, оскільки права нічого не вартують там, де панує насильство, вільні суспільства обмежують свободу через верховенство закону. Метою миру та громадського порядку є дозволити індивідам максимум свободи у виборі та реалізації їхнього способу життя, сумісного зі схожою свободою для інших.

Зважаючи на те значення, яке Конституція Франції надає свободі, і на серйозність загрози миру та громадському порядку, яку становить велика, вперта та нездатна до асиміляції частина її мусульманського населення, хіджаб чи нікаб становить виправданий інтерес держави. Їх заборона буде виправдана тією мірою, якою мусульманські спільноти у Франції використовують хустину, щоб позбавити дівчат базових освітніх можливостей і перешкодити жінкам виконувати свої громадянські обов’язки, або настільки, наскільки терористи становлять загрозу безпеці, маскуючись за нікабом або паранджею.

Вирішальними є обставини, а не лише принципи.

Заборона нікаба або паранджі у Сполучених Штатах була б немислимою. Це значною мірою через відносно невелику кількість мусульман й історію успішної асиміляції поколінь іммігрантів, які прибули до берегів країни, сповнені рішучості вивчити англійську й досягти успіху на американських умовах. Але також тому, що заборона безпрецедентно порушила б релігійну свободу. В Америці церкву відділили від держави, щоб захистити державу від релігійного втручання і захистити релігію, яка завжди має суспільний компонент, від урядового втручання.

У Франція інші обставини. Там мешкає близько шести мільйонів мусульман. Це більше, ніж у будь-якій іншій європейській державі, і майже 10% населення Франції. Значна кількість цих відносно нових іммігрантів – біднота, що живе виключно на околицях Парижа, які часто охоплює насильство і в яких переважають низькі доходи, вона схильна до антисемітизму, співчуває політизованому ісламу, а французьке суспільно-політичне життя вважає чужим.

Окрім того, доктрина секуляризму [laïcité] – яка міститься у статті 1 французької Конституції і проголошує Францію світською республікою – відокремлює церкву від держави по-іншому, ніж в Америці. Для багатьох французів доктрина laïcité, приблизно перекладена як національний секуляризм, набула войовничого значення, згідно з яким уряд повинен обмежити релігію приватною сферою. Ця чутливість лежала в основі заборони хіджаба, тобто хустин-шалей у школах.

Саркозі сам визнав, що французьке розуміння відносин між політичною свободою і релігією важко відрізнити від антиклерикалізму. Щоб виправити це, він закликав переоцінити історичний внесок релігійної віри у формування французької ідентичності, роль віри в моральному житті, а також простір, який свобода слова виділяє для публічного висловлення релігійних поглядів.

Варте уваги те, що президент Франції прагне оголосити поза законом нікаб частково тому, що “його носіння суперечить жіночій гідності”. Ці слова від іншого політика, можливо, просто демонстрували б політичний опортунізм, фанатизм або зневагу до віри, коли йдеться про Саркозі, то, виглядає, може бути сміливою спробою збалансувати аргументи свободи і порядку.

У вільному суспільстві заборона нікаба, оскільки він символізує або уможливлює пригноблення жінок, – небезпечніший крок, ніж спроба заборонити його з освітніх міркувань чи міркувань національної безпеки. Це має щось спільне з поглядом, який поширюють радикальні феміністки в Америці, наприклад, професор права Кетрін МакКіннон (і який охоче поділяють чимало прогресивних професорів права) – що порнографію треба заборонити, оскільки вона принижує жінок, зображаючи їх як сексуальні об’єкти.

За звичайних обставин відповідь на обидві заборони була б такою самою. Незалежно від того, чи принижують нікаб і порнографія жінок, свобода – і жінок, і чоловіків – опиняється під загрозою, коли уряд просять визначити, який одяг і фотографії, фільми і книги, врешті-решт, слова і жести поважають гідність жінок.

Але, можливо, нині у Франції не звичайні обставини. Свобода перебуває в особливій небезпеці, коли суттєва частина населення поділяє спосіб життя, який не в стані культивувати чесноти свободи, водночас навчаючи презирства до принципів і методів свободи. У Франції, як усюди в Західній Європі, нікаб разом зі шлюбом з кузеном, багатоженство і сексуальне насильство сприяють розвитку культурі, яка ізолює жінок і створює істотні бар’єри для асиміляції.

Найприхильніша інтерпретація ідеї з ризикованою забороною Саркозі полягає в тому, що вона має проінтеграційний характер і несе подвійний культурний сигнал. Один – мусульманській меншині: більшість вважає, що нікаб чи паранджа несумісні з культурою політичної свободи у Франції. Інший сигнал спрямований неісламській більшості: це ваше право і ваш обов’язок гарантувати, що всі французькі громадяни користуються власними правами і поважають своїх обов’язки як вільні чоловіки та жінки.

* * *

Автор: Пітер Берковітц [Peter Berkowitz] – старший науковий співробітник Інституту Гувера у Стенфордському університеті, де він очолює робочу групу з питань національної безпеки та права
Джерело: The Wall Street Journal Europe, 05.04.2010: Can Sarkozy Justify Banning the Veil?
Зреферував: Омелян Радимський, Західна аналітична група

В Україні досить низький рівень високопосадовців-жінок.

Про це повідомила голова правління міжнародної благодійної організації «Український жіночий фонд» Наталя Карбовська на прес-конференції, передав кореспондент ГолосUA.

За її словами, такий показник є неприпустимим у країні, де 54% населення складають жінки. «Українські політики завжди дивували наших співвітчизників своїми неординарними заявами, але цього разу вони перевершили самі себе», – сказала вона, коментуючи висловлювання прем’єр-міністра України Миколи Азарова щодо відсутності жінок в уряді.

«Місце жінки не тільки на кухні. Як заявив Азаров: «Не жінкам реформи робити», змушує нас обуритися і наголосити, що Україна, яка ще минулого року за гендерним представленням була в середині списку, сьогодні посідає передостаннє місце серед країн Африки та країн, що відстають в розвитку», – зазначила вона.

Н. Карбовська навела статистику, згідно з якою серед народних депутатів України лише 7,5% – жінки. «Це, якщо брати до уваги всі інститути влади України, однин з найвищий показників: радники Президента — 0%, Кабінет міністрів — 0%, керівний склад Верховної Ради України, до якого входять спікер та його заступники, – 0%, голови комітетів Верховної Ради — 7%, керівники обласних державних адміністрацій та АР Крим — 0%. Кращою є ситуація серед депутатів обласних рад — 12%, районних — 23%, міських рад — 28%, серед державних службовців вищих категорій — 18%», – наголосила вона, підкресливши, що рівень повноважень та можливості впливу на ухвалення загально-державних рішень у жінок набагато менші.

Водночас директор «Програми сприяння парламенту України» Еллі Валентайн зазначила, що нормальна світова практика представництва жінок в парламенті сягає 30%. «20% – у європейських країнах, 30% – у США. Для прикладу, РФ — 13,2% жінок в парламенті, Латвія — 22%, Польща — 20%, Швеція — 42%. Бельгія — 43%. Найбільший показник, як не дивно, у республіці Руанда — 50%. Показник України 7,5% на цьому фоні непокоїть», – сказала вона.

Загалом експерти відмітили, що, можливо, така гендерна нерівність в українських органах влади може бути пов’язана з тим, що колишнім головою уряду була жінка. «Ми переконані, що українська влада повинна докорінно змінити ситуацію і залучити жінок до громадського життя, бо це актуально сьогодні, зважаючи на показники середньої тривалості життя жінок і чоловіків», – вважають експерти.

Національна спілка журналістів України привертає увагу високопосадовців держави, прокуратури, кваліфікаційних комісій суддів на оприлюднені факти порушень Конституції і законів України, взятих Україною міжнародних зобов’язань. І наголошує, що відсутність належного реагування на оприлюднені факти сприяє погіршенню ситуації зі свободою слова і є показником справжніх, а не декларативних намірів влади по гарантуванню прав людини і основних свобод.

 1. Леонід Дудко – міський голова м. Дубно Рівненської області, який відзначився послідовними діями проти місцевої преси: був ініціатором закриття міської газети «Вісник Дубенщини» (правонаступниці газети, що видавалася з 1945 року) і продажу двох приміщень, в яких розташовувалась газета. Нова газета міської ради «Замок» немає у співзасновниках журналістського колективу і немає власного приміщення. Тепер чиновник виступає за ліквідацію місцевого радіо. За критику його діяльності, висловлену у місцевій газеті «Дзеркало плюс» подав позов, який судом не був задоволений.

2.    Сергій Івченко –  суддя Господарського суду Чернігівської області, який прийняв рішення про банкрутство та ліквідацію первинної організації журналістів редакції газети “Деснянська правда” за заявою начальника ДПІ м. Чернігова Федора Уляненко через податкову заборгованість у сумі 780 грн. Рішення було прийнято без виклику представників первинної організації та пов’язується журналістами з боротьбою між засновниками за вплив на обласну газету. Одним з співзасновників є первинна журналістська організація і її ліквідація з надуманих підстав має на меті контроль за редакційною політикою газети іншими засновниками — обласною радою та адміністрацією.

3.     Ірина Кремінь — директор ТОВ “СВ-Пошта”, яка очолюючи єдине підприємство,  що отримало дозвіл Дніпропетровської міської ради на встановлення кіосків в центральній частині міста та до засновників якого входять депутати міської ради, відмовляє дніпропетровським газетам «Лица», «Событие», «Днепропетровское время», «Левый берег», «Правый берег», «Днепровская правда» та «Газета по-днепровски» у продажу у кіосках «СВ-пошта». Керівництво ТОВ «СВ» відмовляє у реалізації газет з абсолютно надуманих причин, а за редакційну політику, яка його не влаштовує, видання вилучається з продажу без будь-яких обґрунтованих пояснень. Таким чином, дирекція та власники ТОВ «СВ», через мережу кіосків якого здійснюється 70% роздрібного продажу преси, використовують економічну цензуру проти «неугодних» ЗМІ.

4.    Любов Майборода – депутат Черкаської обласної ради, яка була ініціатором чисельних перевірок контролюючими органами Черкаської обласної державної телерадіокомпанії. Жодна з перевірок не виявила ознак порушень законодавства, але вони створили гнітючу та напружену атмосферу у колективі, що негативно позначалося на творчому процесі. В ТРК таке ставлення депутата пов’язують з особистою антипатією до керівника Черкаської обласної державної телерадіокомпанії.

5.    Едуард Матвійчук – голова Одеської обласної державної адміністрації, який розпочав свою діяльність з розпорядження про вихід ОДА зі співзасновників газети «Чорноморські новини». Всупереч українському законодавству він зробив це без укладання угоди між співзасновниками – адміністрацією і трудовим колективом видання. Ця угода має вирішити питання передачі прав та обов’язків засновника по випуску газети.  Прикметно, що  діюча установча угода гарантує редакційну незалежність газети. А сама газета є єдиною обласною україномовною газетою. Натомість створює російськомовну газуту ОДА «Одещина».

6.    Ярослав Москаленко – перебуваючи на посаді голови Вишгородської районної ради, не міг змиритися з редакційною незалежністю районної газети «Слово» та став ініціатором припинення співзасновництва редакції трудовим колективом (без згоди самого колективу) та заміни редактора на більш лояльного до себе. Наразі посадовця призначено головою районної державної адміністрації. Характерно, що посадовець впевнений, що місцева рада як засновник газети і редакції має визначати редакційну політику і зміст видання.

7.    Артем Привалов – суддя Господарського суду Київської області, який, незважаючи на Закон України “Про  мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації приміщень та майна” та Постанову Верховної Ради України “Про запровадження мораторію на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств з розповсюдження книг та преси” прийняв рішення про виселення редакції газети “Макарівські вісті” з приміщення, в якому вона постійно знаходилась з 1972 року. Останнім часом приміщення було на балансі редакції.

8.    Анатолій Присяжнюк – перебуваючи на посаді заступника Голови Служби безпеки України, надіслав до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення листи, в яких витребував завірені матеріали щодо проведеного Нацрадою конкурсу на мовлення та копії особових справ членів Нацради, їх функціональні обов’язки, накази про призначення на посаду та звільнення, довідки про прийняття присяги державного службовця тощо. Вперше українська спецслужба здійснює відвертий тиск на членів незалежного органу, яким за Конституцією є Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.

9.    Катерина Тимошенко – суддя Центрального районного суду м. Сімферополя АР Крим, яка винесла рішення за позовом до редакції часопису “Педагогіка толерантності” з порушенням правил підсудності. За загальним правилом такі позови мають розглядатися за місцем знаходження відповідача, незважаючи на те, що один відповідач (часопис) знаходиться у м. Києві, а інший (джерело інформації) у м. Ялті, суддя прийняла до розгляду справу у м. Сімферополі. Саме таке порушення є типовим під час прийняття рішень судами по так званих рейдерських схемах.

10.    Олександр Ткаченко – народний депутат України, який неприпустимо повівся зі  знімальною групою каналу СТБ. Як зазначається в рішенні Комісії з журналістської етики: “вчинок народного депутата не можна виправдати поведінкою інших людей. Він свідчить про відсутність самоповаги, поваги до інших громадян та безсумнівно компрометує як самого народного депутата, так і Верховну Ради України”. Відповідно до рішення Комітету з питань свободи слова та інформації, народний депутат Олександр Ткаченко (фракція КПУ) має публічно вибачитися за свою поведінку по відношенню до знімальної групи СТБ. Але поведінка депутата так і залишилася безкарною. Після цього показового випадку вже чиновник Київської міської адміністрації дозволив собі таку ж хамську поведінку по відношенню до журналістів, жбурнувши мікрофон в урну.

За інформацією НСЖУ список буде переданий до Міжнародної федерації журналістів, Ради Європи, Європарламенту для моніторингу і контролю з боку міжнародних структур.

За подіями навколо Чорноморського флоту та газовими угодами, рішенням Конституційного Суду та стрімким зростанням чисельності коліціянтів у Верховній Раді забулися слова прем’єр-міністра Азарова про те, що “не жіноча це справа – проводити реформи в Україні”.

Але цей вислів, який сколихнув громадськість не тільки в Україні, але й за кордоном, ще не канув в Літу. Бо окрім засудження з боку ряду депутатів, експертів та громадських організацій до останніх днів він не отримав правової оцінки, як то кажуть, “компетентних органів”.

Тим не менш пройшов законний місяць, який дається для розгляду скарг та звернень громадян. І перші ластівки полетіли.

У двадцятих числах березня групою представниць жіночих організацій відповідно до статті 22 “Оскарження дискримінації за ознакою” закону “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” була направлена скарга до Міністерства у справах сім’ї молоді та спорту як уповноваженого органу державної влади у сфері формування та реалізації гендерної політики в державі.

За законом, це Міністерство має, окрім іншого, розглядати звернення громадян з питань дискримінації за ознакою статі, вести облік та узагальнювати такі випадки, вносити пропозиції щодо їх усунення (стаття 11 згаданого закону).

От і написали у скарзі на ім’я міністра Сафіулліна, що скаржниці вважають, що вислів Азарова прямо підходить під визначення поняття “дискримінація”, як воно надається в статті 1 закону про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, оскільки виражає розрізнення та виняток за ознакою статі, спрямований на обмеження, а також унеможливлює визнання, користування чи здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків.

А саме: прав на участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, прав на рівний доступ до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

А це вже порушення Конституції, де в статті 24 написано: “Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом”.

У скарзі були наведені положення не тільки порушених законів України, але й міжнародних документів, зокрема Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, а також рекомендацій відповідного Комітету ООН, які були надані після захисту Україною в січні 2010 року періодичної доповіді про виконання державою цієї Конвенції . Здавалось б, серйозна доказова база.

І що ж у відповіді? У ній говориться: “виступ Прем’єр-міністра України Азарова М.Я. від 19.03.2010 не підпадає під поняття “дискримінація за ознакою статі”.

Які ж при цьому використовуються аргументи?

Все теж визначення поняття “дискримінація за ознакою статі” вже згаданого закону, в якому чітко говориться про таку ознаку дискримінації як розрізнення за ознакою статі, яке унеможливлює визнання, користування чи здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків.

Та хіба нема такого розрізнення у вислові прем’єр-міністра? Є. Бо обмеження брати участь у реформах стосується лише жінок. Хіба немає унеможливлювання користування та здійснення на рівних підставах прав на участь в управління державними справами та інших прав? Є.

Хіба немає обмеження визнання того факту, що жінки і чоловіки мають однакові права та свободи? Є. Бо ставляться під сумнів здібності та можливості однієї статі порівняно з іншою.

Чому ж тоді висновок у листі лунає прямо протилежним чином? Може тому, що таке обмеження фахівці Міністерства вважають “позитивними діями”?

Такий висновок прямо витікає із тексту листа.

“Відповідно до статті 6 вищезазначеного Закону України не вважаються дискримінацією за ознакою статі позитивні дії. Також згідно зі статтею 16 цього Закону призначення на державну службу та службу в органи місцевого самоврядування здійснюється із дотриманням представництва кандидатур кожної статі.

Дозволяється застосування позитивних дій з метою досягнення збалансованого представництва жінок і чоловіків на державній службі в органах місцевого самоврядування з урахуванням категорій посад службовців”.

Фактично я процитувала усю відповідь. Єдиний висновок, який можу зробити з попереднього процитованого абзацу полягає в тому, що обмеження жінок на участь у реформах, про яке говорив прем’єр-міністр, фахівці Мінсім’ямолодьспорту вважають прикладом застосування позитивних дій!!!

Авторам Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та авторам закону про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків подібні ототожнення не могли й наснитися у кошмарному сні!

Що ж таке “позитивні дії”? В контексті міжнародного та національного права це усталене юридичне поняття – “спеціальні тимчасові заходи, спрямовані на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України” (стаття1 все того ж закону).

Принципи застосування позитивних дій як тимчасових заходів прописані в Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (стаття 4).

В статті 6 антидискримінаційного закону наводиться перелік дій, які не вважаються дискримінаційними. До них відносяться: “спеціальний захист жінок під час вагітності, пологів та грудного вигодовування дитини; обов’язкова строкова військова служба для чоловіків, передбачена законом; різниця в пенсійному віці для жінок і чоловіків, передбачена законом; особливі вимоги щодо охорони праці жінок і чоловіків, пов’язані з охороною їх репродуктивного здоров’я; позитивні дії (виділення – автора)”.

Детальний зміст позитивних дій закономірно не наводиться в законі. Прикладом тимчасових позитивних дій в багатьох європейських країнах стало квотування у виборчому процесі. Можна говорити й про інші вияви позитивних дій. І самі по собі “позитивні дії” не є дискримінацією.

Але головне, що дає можливість ті чи інші дії держав кваліфікувати саме таким чином, так це їх спрямування на “прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками” та той факт, що їх застосування “ні в якому разі не повинно тягнути за собою збереження нерівноправних або диференційованих стандартів” (цитати статті 4 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок).

У вислові прем’єр-міністра України Азарова, який підпадає під визначення управлінської дії, як раз й містяться нерівноправні та диференційовані стандарти до визначення соціостатевих ролей у суспільстві.

Тож вислів аж ніяк не підпадає під визначення “позитивних дій”. А чітко підпадає під визначення “дискримінація за ознакою статі”.

Це з точки зору формальної логіки.

Але “компетентні органи” центральної виконавчої гілки нею не користуються.

Цікаво, якою буде логіка судової гілки влади? На 29 квітня призначені попередні слухання в Печерському районному суді Києва щодо мого позову, відповідачем в якому виступає Азаров.

І ще.

Звертаючись із скаргою до Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту ми просили не лише розглянути наше звернення, внести пропозиції щодо усунення факту дискримінації та надати письмову відповідь про результати розгляду скарги, але користуючись правами, яка закріплені в статті 18 закону про звернення громадян, надати можливість особисто викласти аргументи особі, що перевірятиме скаргу; надати можливість брати участь у перевірці поданої скарги, знайомитися з матеріалами перевірки та бути присутніми при розгляді скарги.

Але ці права Міністерством (чи міністром?) поки були проігноровані.

Тож історія триває. Продовження буде.

Делегати ПАРЄ обрали Анну Юдківську суддею від України до суду з прав людини у Страсбурзі  щонайменше на 6 років. Абсолютною більшістю у 117 голосів. З усіх 210 голосів решта розподілились так – за юриста-міжнародника, кандидата юридичник наук, колишнього міністра юстиції і народного депутата та делегата в ПАРЄ Сергія Головатого – 77 голосів, за доктора юридичних наук і професора Міжнародного Соломонового університету та й керівника правових програм ОБСЄ в Україні Станіслава Шевчука – 16 голосів.

Адвокат і практик

«Всі троє  – сильні кандидати. Але те, що адвокат і практик Анна Юдківська, яка працювала вже юристом у суді у Страсбурзі, стала суддею – на користь правам людини і Україні», – сказав «Німецькій хвилі» співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров. За його словами, часто судді Європейського суду є університетськими професорами з європейського права і відірвані від практики. А Юдківська має великий досвід розгляду справ, відзначає правозахисник: «Україні дуже пощастило. Адже коли розглядають справи з певної країни, обов’язково бере участь суддя звідти».

І додає, що між політиком і адвокатом краще обирати адвоката: «Сергій Головатий – яскравий політик, який розуміє, що таке верховенство права. Таких у політиці не вистачає». Вже у середу як делегат в ПАРЄ Головатий доповідатиме перед Асамблеєю стосовно юридичних можливостей протистояння морському піратству. Колишній вже кандидат на посаду судді не тільки неодноразово очолював різноманітні комітети ПАРЄ, але й кілька разів був віце-президентом Парламентської Асамблеї.

«Для України і ПАРЄ обрання Анни Юдківської – кінець взаємним підозрам у заангажованому ставленні до кандидатури Головатого. Україна, виконавши рекомендації і доповнивши список, продемонструвала, що позбулася політичної фобії щодо Головатого. ПАРЄ обравши Юдківську, продемонструвала теж, що її метою було не домогтися виборів Головатого, а змусити Україну дотримуватись правил», – так інша українська правозахисниця Людмила Коваль, яка веде справи в суді у Страсбурзі, вітає закінчення тривалих дискусій щодо можливого судді від України.

Як каже Коваль, перемога Юдківської має позитивне значення для України: «10 років суддею від України був науковець. Його заміна фахівцем, що знає про проблеми дотримання прав в Україні не з теоретичного, а з власного практичного досвіду, дасть можливість суду отримувати фахові і вичерпні коментарі щодо українського судочинства, краще розуміти суть проблеми, точно визначати больові точки і правильно спрямовувати свої рішення».

Гендерна рівність

Як прокоментував «Німецькій хвилі» Володимир Ханас з Адаптаційного чоловічого центру, не так важить, що підштовхнуло ПАРЄ до обрання Юдківської, чи була у цьому роль громадських лідерів в Україні, які виступають за гендерну рівність. «Пані Юдківська справжня профі у своїй галузі і її обрання  – єдиний український  здобуток на міжнародній ниві у цьому році». Ханас є одним з тих, хто підписав раніше відкрите звернення до ПАРЄ «Про гендерну рівність в Європейському суді з прав людини», де зверталася увага на недооцінку кадрового потенціалу в Україні жінок-фахівців високого рівня і обмеження їхніх  прав у процесі ухвалення рішень.

«Громадськість може впливати на політику», – так коментує справу президент центру «Ла-Страда Україна» Катерина Левченко. Вона впевнена, що звернення громадських організацій та досить широка дискусія в суспільстві на тему прав людини та гендерної рівності також зіграли свою позитивну роль. Крім того, вона називає обрання Юдківської ще одним показником недовіри до тих, хто вже мав владу.

Анна Юдківська захищала iнтереси бiженцiв, жертв полiтичних репресiй, жертв катувань, соцiально незахищених і представляла iнтереси своїх клiєнтiв в Європейському судi з прав людини. Раніше захистила кандидатську дисертацію на тему «Презумція невинуватості», нині працює над докторською, досліджуючи питання впливу персональних переконань судді та зовнішніх обставин суспільства на його рішення, як ці переконання формуються та змінюються з часом. Тепер у тримісячний термін має обійняти посаду судді Європейського суду з прав людини.

Добре відомо, хто експортує цей не дуже ідеальний образ. Нещодавно пройшли трагічні роковини Катинскої трагедії. Польща (і не лише вона) з непослабною надією очікувала, як поведе себе російська сторона, що скаже особисто Путін про вбивць понад двадцяти тисяч польських офіцерів в 1940-му році.

Раніше він усіляко ухилявся взяти відповідальність, як кажуть, від імені нинішнього російського керівництва за звірства своїх колишніх колег.

Державні лінгвісти дуже добре попрацювали над промовою російського прем`єра.

По-перше, був знайдений загальний концептуальний маневр втопити польську трагедію в радянських розправах ще часів громадянської війни.

По-друге, самі репресії було цілковито списано на режим як такий. Жодних згадок про головних винуватців, а точніше – на найголовнішого з них.

І знову, навіть у такий, здавалося б, очевидний і відповідальний момент Путін примудрився не назвати Сталіна. Як беріг диктатора раніше, так і продовжує підставляти йому свою спину тепер. Відтак, трагедія не має конкретних убивць. За все відповідає режим.

Без Сталіна – інша історія

Панічно бояться правди, що цей режим був зітканий і зцементований буквально кількома людьми, якщо їх можна віднести до людської категорії. Сталін, Молотов, Ворошилов, Каганович, Берія і, ймовірно, ще кілька реальних супостатів. Решта належала до табору свідомих або сліпих виконавців.

У цій головній банді, можливо, усіх можна було замінити, і режим від цього не став би людським. Але якщо не було б Сталіна, то, напевно, сам режим був би на порядок іншим.

Звірств не уникнули б, однак ніхто з інших не тягнув на епохальних характер кривавості. Парадокс, але самого Сталіна ось уже протягом років відокремлюють від влаштованої ним бойні. Роблять йому певну політико-косметичну операцію.

Навіть про Леніна вже давно призабули, оскільки в ньому нема сталінської харизми твердої руки, державної сили. Ленін – це, всього-навсього, революція. А Сталін – це щось набагато «більше і святіше». Це – батьківщина(!?).

При чому тут Україна?

І як це комусь не здасться дивним, відлуння сталінської харизми досить помітно проявляється в Україні.

То тут, то там виринає тема Сталіна в різних формах: від політичних дискусій до буквального гранітно-базальтового відображення його душі і постаті.

Колишні радянські, а теперешні українські ліві якось визнають слушним, чому в сучасній Німеччині назвуть божевільними спроби спорудити десь у Мюнхені чи Франкфурті пам`ятник Гітлеру. Та й самі українські комуністи не наважилися б запропонувати Гітлера тим же жителям Запоріжжя. А чомусь сталінську глибу якось прийняли. В особі Сталіна не вбачають жодних злочинів. Приймають лише загальну характеристику, на зразок путінської, що криваві справи робив режим.

Самого Сталіна і досі далеко не всі ототожнюють з убивствами. Гітлера – так. Сталіна – ні. І, здавалося б, запоріжці – не Путін. А результат той самий. Якщо не отямляться і не станеться дива, то до Дня Перемоги в Запоріжжі може з`явитися триметровий Сталін. Майже в два рази більший від реального. Автори цього експерименту вже знають, що не всім він до вподоби. Гранітний вождь буде під цілодобовою опікою камер зовнішнього спостереження.

Чи запросять Путіна на відкриття? І станеться історична зустріч двох вождів на не зовсім привабливій для обох незалежній території.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.