– Рот відкрий! Язика покажи! – отоларинголог, габаритний дядечко з “льорнетою” на лобі запихає свій шпатель у горло. На кволі заперечення не реагує. “Чисто”, – констатує. За якусь мить шпатель “мігрує” за щоку. “Зі зубами теж все гаразд. Зазирнемо у вуха”, – підморгує весело. Огляд триває не більше хвилини. Стискаю в руках скерування на аналіз і одноразовий шпатель. Невикористаний.

У горлі – відчуття присутності стороннього предмета. Інструмент “зондував” не одну ротову порожнину. Намагаюсь про це не думати. У попередньої пацієнтки – надривний сухий кашель. “Заколисую” себе думкою: у неї – легка застуда.

Перед маніпуляційним кабінетом – довжелезна черга. Більшість – пенсійного віку. Коридор нагадує вулик. Яблуку ніде впасти. “А скарифікатор треба свій мати?”, – запитую у жіночки, що тупцює поруч. “Кого?!”, – робить великі очі. “Перо. Інструмент для проколювання”… “А! Нє. Там є”. “Якщо медицина – безкоштовна, якого дідька повинен купувати кожну дрібничку?!”, – дідусь спересердя тріпає поліетиленовим пакетом, напханим папірцями. “Провокації” ніхто не зауважив – не на часі політика, коли зі здоров’ям проблеми.

У маніпуляційній – дві дами в затасканих халатах. Розкладають підручні засоби – пробірки, помпи, скельця. Сідаю за “вільний столик”. Медсестра витягує з шухляди банку, наповнену скарифікаторами. “У мене – свій”. Леді в сірому іронічно посміхається: “Треба було ще вату свою взяти. І спирт”…

Спускаюсь поверхом нижче. На дверях напис – стерилізаційна. Лікарі усередину не заходять – забирають пакунки через віконечко. Медсестри охочі потеревенити. Поки працівниця дістає з автоклаву бікси, встигають “перемити кісточки”, поговорити про ціни і поділитись планами на вихідні. “Очі” відкрий!”, – нагадує колезі. Та клацає на важіль. На біксах з’являються дірки – металічні пластини, що закривали “віконечка”, ховаються в середині “скриньки” . “Якщо “очі” відкриті – вміст нестерильний. Закриті – простерилізовані”, – пояснює працівниця.

Пані Оксана тягає “ошпарені” бікси вже 30 років. Каже, робота остогидла. Робочий день триває 5 годин. До полудня дає раду з усіма “замовленнями”.

На порожніх полицях написи: гінекологія, хірургія, дитяче відділення, лабораторія… Поруч – стіл, схожий на кушетку. На нього викладає простерилізовані бікси. Довго не залежуються. Максимальний термін – 3 дні. Опісля треба стерилізувати повторно.

“Це – наші старенькі автоклави. Парові. Альтернатива – сухожарові. Такі можна побачити в процедурних”, – пояснює. Згинається, щоб розгледіти дату виробництва: “1990. Чи 1980? Не можу сказати. Напис стерся”. “А це – наш новий автоклав, – відкриває “ілюмінатор”. – Усередину кладемо бікси – на 15 хвилин. Потім – продуваємо. І ще п’ять хвилин стерилізуємо”.

На стінах – написи: “Обережно! Пар, гаряча вода”. Цистерни видають цілу палітру звуків. “Стерилі-заційна повинна розташуватись на верхніх поверхах. Воно ж як гахне – півлікарні рознесе, – каже медсестра. – Автоклави під тиском 2,2 атмосфери. Працюють на електриці – 380 Вольт. Температура води – 132°С”. Зізнається, кілька разів проривало шланги. Пари було стільки – нічого не розгледиш! У таких випадках реагує оперативно – як МНСник.

“Наскільки ретельно стерилізуєте інструменти?”, – запитую. “З гінекології, хірургії приносять щодня. Раніше мили спеціальним порошком, пергідролем. Тепер грошей на спецзасоби не виділяють… Інструменти лікарі миють у кабінетах – під теплою проточною водою, господарським милом”, – каже.

“За всіх не відповідатиму. Свій відрізок роботи виконую на совість, – демонструє журнал зі записами. – Роблю відмітки кожні 20 хвилин. Клею індикатори. До стерилізації тест-смужка зелена. Після – коричнева. Раз в тиждень влаштовую генеральне прибирання. На годинку вмикаю бактерицидну лампу. Санепідемстанція перевіряє раз на рік. Раніше приходили двічі”…

Процес стерилізації проходить кілька етапів. Гарантувати безпеку на кожному з них – неможливо. Якщо інструмент погано вимитий, автоклав не впорається з навантаженням.

“Підчепити” гепатит, СНІД і ще казна-яку болячку простіше простого, якщо скористатися непростерилізованим інструментом після інфікованого. “Після кожного клієнта інструменти механічно очищуємо, дезінфекуємо Дискосептом, стерилізуємо в солевому стерилізаторі, – розповідає майстер манікюру та педикюру салону краси “Багіра” Марина Галаджун”. “Зверніть увагу, – додає власниця закладу Ольга Озерова, – перукарі зобов’язані забезпечити клієнтів одноразовими комірцями та рушниками. Якщо білизна багаторазового використання, повинна бути випраною та пропрасованою, а інструменти – простерилізовані в ультрафіолетовому стерилізаторі”. Деякі салони і майстри “на дому” санітарними нормами нехтують. Економлять. Та якщо без манікюру-педикюру прожити можна, від лікаря “не відхрестишся”.

Хороший той лікар, що не гребує одноразовими інструментами. Той, якого знаєш не перший рік. У якого чудова репутація. Інші варіанти – гра в російську рулетку.

“Якщо клініка – не “одноденка”, боятись нічого, – переконує лікар-трансфузіолог, керівник Центру служби крові Ярослав Дяків. – У лікарнях дезінфекція – альфа і омега. Інша справа – тату-салони, перукарні, приватні кабінетики. Не уявляєте, який “врожай” можна зібрати після одного невдалого візиту”.

“Інструменти стерилізуємо. Витратні матеріали – насадки, серветки – одноразові. Після використання викидаємо, – каже головний лікар стоматологічної клініки “Рікота” Андрій Рікота. – Приміщення обробляємо дезінфекційними засобами, опромінюємо кварцом. Не всі заклади дотримуються санітарно-гігієнічних вимог, бо вони… безнадійно застаріли. Деякі протоколи, якими послуговуємося, по 30-40 років ніхто не переглядав. За кордоном стоматологічний кабінет можна облаштовувати на площі 10м2. Наша “мінімалка” – 14м2. Панорамний рентген, томограф дозволяють встановлювати у кімнатці 2Х2 – прилад безпечний на відстані метра. У нас вимагають великої площі і бітумної штукатурки. Українські заводи такої не випускають. Стіни доводиться свинцевими листками “обшивати”…

“Випадки інфікування у лікувальних закладах – поодинокі, – запевняє лікар-інфекціоніст Центру профілактики та боротьби зі СНІДом, у минулому – головний лікар інфекційної клінічної лікарні Юрій Дашо. – Сучасні методики і речовини-дезінфікатори не порівняти з тими, якими користувалися 20 років тому. Але прецеденти є – коли медперсонал халатно ставиться до своїх обов’язків”…

З терміном «сексизм» у нас досі маса плутанини: дуже багато людей сприймають його як щось, пов’язане із сексом та вираженням сексуальності. По приклади далеко ходити не треба: у недавньому числі «Дзеркала тижня» якийсь композитор докоряв якійсь співачці за те, що вона (цитую дослівно) «пішла в модність, сексизм».

Насправді ж «сексизм» — це калька з англійської, в якій sex має два різних значення — власне секс і стать. Тож, строго кажучи, російською «сексизм» мав би називатися «полизмом» (від слова «пол»), а українською — «статизмом» (від слова «стать»).

Суть сексизму — це погляди і поведінка, побудовані на традиційних стереотипах щодо статевих ролей. Саме собою це звучить досить невинно, але в реальності призводить до дуже серйозних негативних наслідків — до дискримінації та приниження людей за ознакою статі, утверджень переваги однієї статі над іншою, приписування представникам кожної статі «визначених природою» занять, ролей, статусів і професій.

Попри те, що явище, яке воно описує, можна сказати — вічне, слово «сексизм» новинка не тільки для нас. Це одне з найновіших слів англійської мови, що виникло (було винайдене) у середині 60-х років минулого століття. На той час сексизм «помітили» спочатку в Америці, а потім і в інших західних країнах і почали з ним боротися. Ну, а щоб із якимось явищем боротися, його треба назвати й вивчити.

Для ілюстрації, що таке «сексизм по-українськи», прикладів теж не треба шукати — їх нам сам новий президент України надав понад міру. Цитую: «Ця криза, як-то кажуть, це така жінка… як сказати… яка потребує дуже великої уваги… Жінка — увесь час вона потребує великої уваги. А криза — це така особлива жінка, я сказав би так… І її треба зустрічати дуже добре — з квітами, знаєте, уважно… З нею потрібно поводитися з великою увагою і повагою…». Або ще: «Економіка — це така жінка, яку треба пестити і любити».

Ну, і недавній апофегей, який «прославив» Україну на весь світ: «Те, що мені кажуть, що з жінкою марно сперечатися, — неправильно, я з цим не згодний. Я, насамперед, вважаю, що вона — прем’єр-міністр і повинна відповідати за кожне своє слово. А якщо вона жінка — то повинна йти на кухню і показувати там свої примхи».

У цих трьох цитатах, так би мовити, стереотип сидить на стереотипі і стереотипом поганяє. Належну оцінку останній із них — найбільш кричущій і небезпечній — уже дали представники громадських організацій, текст заяви яких (із пропозицією приєднатися) розміщено на сайті гендерного музею (http://gender.at.ua/news/2010-01-26-230 ).

Найбільш прикро те, що попри всю свою одіозність, Янукович зовсім не оригінальний. Сексистські висловлювання дозволяють собі багато українських офіційних осіб. Так, торік реальними кандидатами на антипремію за пропаганду та поширення поглядів, які принижують жінок, встановлену Інформаційно-консультаційним жіночим центром, були Адам Мартинюк (за «дотепний» жарт: «Що ж, захистили тварин, захистимо і жінок») та Володимир Литвин, який заявив в інтерв’ю, що не сприймає своїх колег-жінок і вважає, що в політику йдуть «нещасні, обділені увагою і турботою». Відзначилася й найближча соратниця Януковича Ганна Герман, яка продовжила «кухонні екзерсиси» шефа на зустрічі в Житомирському телецентрі: «Найвища місія жінки» — це «готувати обіди, щось там удома робити, берегти дім».

І все ж найбільша біда — це не скандали у верхах (зрештою, наша, з дозволу сказати, еліта муситиме навчитися поводитися пристойно хоча б зовні, бо в цивілізований світ не пустять), а речі більш повсякденні й рутинні — ті, з яких складається наше щоденне життя. Почну із самого початку — з дитинства. І теж наведу приклади.

У Києві видаються два дитячих журнали — «Маленька фея» і «Маленький розумник». У них дуже симпатичні малюнки й цікаві історії. І все було б добре, якби в цих виданнях для найменших уже не насаджувався настирливий сексизм. Так, у «Розумнику» хлопчики сидять за кермом машинок, а дівчатка — на пасажирських сидіннях, хлопчики майструють, а дівчатка — дивляться… Ну, а в «Маленькій феї», звісно ж, саме дівчатка готують або шиють.

Чому не можна об’єднати ці два журнали в один, назвати «Маленькими розумниками» і навчати маленьких дітей і майструвати, і готувати, незалежно від їхньої статі, і садити за кермо машинки не тільки хлопчиків, а й дівчаток? Хіба хлопчикам не треба вміти себе нагодувати або гудзик пришити, а дівчаткам не треба вміти пробки поміняти, лампочку вкрутити або прокладку в крані замінити (чи чого там ще навчають хлопчиків, готуючи до цих великих чоловічих функцій)?

Ще один журнал — «Аленка+Сережка». Якщо судити з назви, тут простежується гендерний баланс. Автори атестують своє творіння як «сучасний пізнавальний журнал для всієї сім’ї, що охоплює всі сфери життя дітей (психологія, виховання, навчання, захоплення, здоров’я)». І це чудово! Але ось що публікує цей журнал у статті під заголовком «Секрети виховання»: «З перших днів життя дівчатка відрізняються від хлопчиків меншою рухливістю і збудливістю, але більшою вразливістю, прив’язаністю до мами. […] Як правило, вони більш залежні, конформні, консервативні, слухняні, емоційні, тривожні, слізливі та вередливі».

Це в нас називається психологією? Про всяк випадок: насправді це, м’яко кажучи, набір гендерних стереотипів, а грубо кажучи — брехня. І такі речі артикулюються, тиражуються і втовкмачуються у головний та кістковий мозок наших громадян змалечку.

Або ось анотація до книжки: «Подаруйте своїй крихітці цю книжку, і ви відчините двері в яскравий світ захоплюючих подій. На сторінках цієї книжки можна уважно роздивитися вбрання та зачіску героїні і легко уявити себе на її місці!» Ось, виявляється, для чого дівчаткам потрібні книжки — вбрання і зачіски розглядати!

Очевидно, що звідси прямо рукою подати до одного з класичних проявів сексизму: «зведення людини, переважно жінки, до ролі сексуального об’єкта або речі». Якщо хтось думає, що я перебільшую, хай пошукає в Інтернеті ролик із виступом претендентки на участь у конкурсі «Міс Всесвіт» від України, в якому дівчина завчено перелічує свої достойності: пухлі губки, маленький носик, і малює руками, як її талія переходить у стегна…

Про всяк випадок. Я зовсім не проти того, щоб навчати дівчаток доглядати за своєю зовнішністю та гарно одягатися. Але, по-перше, це вміння не зашкодить і хлопчикам, а по-друге, мені дуже жаль людину будь-якої статі, для котрої захопливою подією є розглядання вбрань і зачісок.

А пригадуєте хлопчика за кермом і дівчинку на пасажирському сидінні? Дивлюся новини. Одна з них така: в Івано-Франківську працюють жінки-водії таксі. Цієї осені вони почали пропонувати нову послугу: на замовлення батьків, відвозити дітей за зазначеною адресою в ролі не просто водія, а й «тимчасової няньки». Але чому ця новина має розпочинатися з чергової сексистської брехні: «Чоловік-водій в усьому переграє водія-жінку»? Спеціально пішла й чоловіка запитала, хто з нас двох, на його думку, кращий водій. «Звісно, ти», — каже. Це я пишу не заради хвастощів, а виключно для демонстрації помилковості процитованого твердження. Ми ж із чоловіком не унікальні. Не можна узагальнювати за статевою ознакою! Водійське вміння — це насамперед результат досвіду, стать тут абсолютно ні до чого.

Ще один бік сексизму — коли всіх жінок описують у термінах, більш характерних для дітей, ніж для дорослих, зрілих особистостей. Наприклад, надмірна емоційність, нераціональність, невміння боронити себе і приймати важливі рішення… Не сперечаюся, такі жінки бувають, а ще більше — тих, котрі такими прикидаються, взявши за чисту монету нав’язаний їм стереотип жіночності. Втім, акурат доти, доки реальне життя не зажадає від них «подорослішати»…

Сексистським є уявлення, буцімто ведення домашнього господарства — це жіноча вторинна статева ознака, а справа чоловіка в сім’ї — хіба що дружині допомагати. Де справедливість і здоровий глузд? Адже якщо так, то жінці, котра працює і при цьому не хоче відмовлятися від сімейного життя, треба постійно перенапружуватися, трудячись у дві зміни (на роботі і вдома). Ну або жертвувати професією та (чи) кар’єрою і ставати «непрацюючою» (а точніше — «непрацюючою» поза домом). Зважаючи на сучасний «рейтинг розлучень» — майже 50 відсотків, — виходить, що жінка, котра відмовляється від кар’єри, дуже ризикує опинитися у разі розпаду шлюбу біля розбитих ночов, у всіх можливих сенсах.

Найцікавіше, що сексизм не менш шкідливий і чоловікам. Він обмежує їхній професійний вибір (спробуйте, наприклад, знайти чоловіка — вихователя дитячого садочка!), відбирає в них дітей у разі розлучення, нав’язує багатьом із них жорсткий, брутальний стереотип мужності, що передбачає необхідність домінування і контролю, а якщо не виходить — то й насильства над жінкою. Очевидно, що з такими установками здорових стосунків, які базувалися б на коханні-інтимності, побудувати неможливо, а отже, сексизм, фактично, позбавляє цих чоловіків можливості особистого щастя.

Ще одним класичним проявом античоловічого сексизму є «зведення чоловіка до ролі економічно-сировинного придатку сім’ї, переконаність у тому, що відповідальність за матеріальне забезпечення лежить виключно на чоловікові». І знову треба трохи розвернути. Борці з сексизмом не хочуть зняти відповідальності з чоловіків і перекласти її на жінок. Розподіл сімейних обов’язків — це внутрішня справа сім’ї, і багато що тут залежить не тільки від чийогось бажання, а й від різних обставин, у тому числі й зовнішніх. Просто відмова від сексизму дає чоловікам додаткові рівні свободи для кращого вирішення сімейних завдань.

Якщо поглянути на сферу професійної діяльності, то, як відомо, серед начальників усіх мастей чоловіків набагато більше, ніж жінок, причому чим вище службовими східцями, тим ця диспропорція сильніша. Для описання цього явища є навіть два спеціальних терміни. Перший — найвідоміший: «скляна стеля». Саме в неї рано чи пізно впираються жінки на своєму кар’єрному шляху, особливо, якщо вони займаються «чоловічою справою» або працюють у «чоловічій сфері». Зате чоловіків, котрих несподівано заносить у «жіночу сферу» (наприклад, у школу), — моментально підхоплює й несе вгору «скляний ліфт».

Нерідко чоловіки більше заробляють саме тому, що їх охочіше просувають на більш престижні й високооплачувані посади. А ось при зарахуванні на роботу з мізерною зарплатою (скажімо, асистент-перекладач) типовим є підхід: «Чим погана зарплата для дівчинки?» З приводу «хлопчика» такого самого віку й сімейного стану аргументи будуть уже інші: «Треба б зарплату підвищити, йому ж сім’ю годувати, бо втече швидко…».

Втім, не все погано. Є й позитивна динаміка, приклад якої я хочу навести. Ще зовсім недавно в українських газетах і на веб-сайтах була маса оголошень про вакансії типу: «потрібен юрист (економіст, програміст…) — чоловік до 40 років». З іншого боку, часто траплялися оголошення про те, що «потрібна дівчина-бухгалтер миловидної зовнішності»… Із задоволенням хочу відзначити, що з кожним роком ситуація в цьому сенсі покращується. Все-таки не даремно ж Україна, на відміну, скажімо, від Росії, прийняла Закон «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків». Цього, звісно, недостатньо. Але такий закон — необхідна умова для пом’якшення нашого безглуздого й нещадного сексизму. Цей закон — як та піч, від якої можна вчитися танцювати.

Зокрема, у статті 17 закону чорним по білому написано: «Роботодавцям забороняється в оголошеннях (рекламі) про вакансії пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватися виключно особами певної статі, висувати різні вимоги, даючи перевагу одній із статей, вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, відомості про їхнє особисте життя, плани щодо народження дітей».

Ще рік тому роботодавці практично ігнорували цю заборону. У травні минулого року я провела експеримент: зібрала на одному українському сайті дані щодо 216 вакансій на посаду PHP-developer, і в багатьох оголошеннях серед вимог до кандидатів як на керівні рівні, так і просто розробників, вказувалася бажана стать. Чи треба казати, яка саме? Не треба, звісно, але я все-таки скажу: чоловіча. І це було прямим порушенням вищезазначеного закону.

До речі, у багатьох оголошеннях простежувався також «ейджизм» — дискримінація за віком. Зокрема, як мінімум, в одному випадку для того ж таки PHP-девелопера вказувалося вікове обмеження від 23 до 32 років. І якщо вимогу «від» можна ще якось зрозуміти для керівних позицій з матеріальною відповідальністю (проте й це питання суперечливе), то вимога «до» абсолютно безглузда і суто дискримінаційна. Більше того, їй уже не відповідає сам творець PHP-технології Расмус Лердорф (Rasmus Lerdorf)!

Отож, готуючи цю статтю, я перевірила торішнє посилання. Звісно, вакансії за цей час змінилися, але є інші, і їх чимало. І в жодній із них (я, правда, не всі перевірила, але багато) не зазначалася бажана стать кандидата. Інакше кажучи, стаття 17-та нарешті почала працювати. Так, дивися, почнуть працювати й інші. Принаймні я на це розраховую: у мене в Україні племінниця підростає…

Обрання нового президента неминуче супроводжується кадровим перезавантаженням державної системи управління.

Перезавантаження за Януковича відбувається настільки стрімко, що реанімовані з кучмівського минулого урядовці не встигають, а може й нездатні, збагнути реалії сьогодення. Зручно вмістившись у теплих кріслах вони проголошують курс “вперед у минуле”.

Прем’єр Азаров, ніби заснувши у ХІХ-му й прокинувшись у ХХІ-му столітті, заявляє, що здійснювати реформи в державі – це не жіноча справа.

Віце-прем’єр Семиноженко вголос мріє про союз України, Білорусі й Росії, та про скасування зовнішнього незалежного оцінювання знань випускників (ЗНО).

Міністр освіти Табачник розповідає по російському телебаченню про те, що український етнос чудово реалізовувався в умовах полікультурної і поліетнічної Російської імперії. А націоналістичні рухи, мовляв, разом із різноманітними бреднями про винятковість українців завжди були сильними тільки на Західній Україні та у Львові.

Голова СБУ Хорошковський вирішує за нас, що правду, яку потрібно було донести українському народу, вже донесено, й повеліває закрити доступ до архівів СБУ.

Комуністи вимагають поставити бюст ката українського народу Йосипа Сталіна в Запоріжжі.

Міністр внутрішніх справ Могильов скорочує управління моніторингу дотримання прав людини в системі органів внутрішніх справ. Навіть попри заперечення президента.

Усе це викликає шок.

Стурбована громадськість б’є на сполох, а правозахисники просять президента “чітко поінформувати суспільство щодо політики нового уряду в галузі прав людини, й дати свою оцінку названим діям, а також про заходи, спрямовані на усунення порушень прав людини”.

Монументальний спокій зберігає тільки одна людина – уповноважений ВР з прав людини.

Мало того, що його не чути-не бачити. Ще й якось дуже невчасно і надовго виникли “технічні проблеми з офіційним сайтом” – він не відкривається вже с півмісяця.

Втім, мовчання омбудсмена давно стало недоброю традицією.

Незважаючи на вимогу закону – протягом першого кварталу кожного року представляти Верховній Раді щорічну доповідь про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні – уповноважений представив парламенту усього чотири, замість 11, щорічних доповіді.

А в 2009 році він намагався протягнути через парламент застарілу доповідь під виглядом п’ятої.

Тоді спроба провалилася. Парламент не проголосував постанову по цій доповіді. Та це не показник, бо з доповідями уповноваженого бували прецеденти і крутіші.

Так, в січні 2009 року, невідомо звідки з’явилася підписана Литвином постанова по спеціальній доповіді уповноваженого, яка не заслуховувалася на пленарному засіданні ВР, і рішення по якій парламент не приймав взагалі.

За вікном квітень.

Це означає, що перший квартал закінчився. І омбудсмен знову порушив закон. Він знову не представив парламенту свою щорічну доповідь про стан дотримання прав і свобод людини в Україні.

Чому мовчить уповноважений? Цікаво ж…

«Навіщо ти це робиш? Чого ти хочеш добитися, окрім зайвих проблем та судової тяганини? А може, твоє рішення ще й негативно потім вплине на тебе? Бо судитися з тими, у кого вся повнота влади в країні, справа небезпечна? Чи взагалі, приймуть у тебе такий позов?»

Ці та інші питання ставили мені і друзі, і колеги.

Але рішення було прийняте фактично миттєво, відразу після того, як я прочитала вислів прем’єра з приводу того, що проводити реформи – то не жіноча справа.

Накипіло. Набридло. Дістало.

Спочатку спровадили жінок на кухню. Потім підтвердили це своїми кадровими призначеннями. Паралельно фактично зруйнували Департамент сімейної та гендерної політики Міністерства України у справах сім’ї, молоді і спорту. Почали говорити про можливість згортання програм проведення тренінгів та навчань для громадських активістів та державних службовців. Ну, а потім і взагалі з’ясувалося, що (цитую) “не жіноча це справа – проводити реформи в Україні».

Інтернет-видання наводять слова Миколи Яновича: «Одні кажуть, що наш уряд великий, другі, що в уряді немає жінок, ні на кого подивитися під час засідання кабміну. Самі нудні особи. За всієї моєї пошани до жінок – не жіноча справа проводити реформи».

І далі: «в новий уряд підібрані люди, які можуть працювати по 16 годин на добу, «без вихідних і прохідних», можуть брати відповідальність, і не бояться говорити «ні» начальству».

Що я винесла з цієї фрази.

По-перше, не лізь у справи державні, сиди мовчки, виконуй, що кажуть, бо не жіноча справа проводити реформи. По-друге, що я не можу працювати 16 годин на добу. Що я неповноцінний працівник, бо мені потрібні вихідні, – який жах! – на відміну від тих, хто сьогодні в уряді. Тобто на відміну від чоловіків. По третє, що я не можу брати відповідальність на себе. Ну й останнє, що я боюся говорити «ні» начальству.

Може я в чомусь помиляюсь?

Здається ні. Бо ті ж самі смисли й тлумачення виникли у всіх, з ким обмінювалася думками з приводу цих «ґендерних перлів».

Вислів Азарова є публічним виступом посадової особи вищого рівня, внаслідок якого порушено права і законні інтереси мої особисто, створено перешкоди для здійснення мною конституційного права на участь в управлінні державними справами, а також є виявом прямої дискримінації, тобто порушені норми Конституції, що є нормами прямої дії.

Усе це відбувається тоді, коли я активно відстоюю діяльність Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС, в створенні якого брала безпосередню участь, і яке новий міністр ліквідував, не прислуховуючись до аргументів фахівців та голосів правозахисних організацій.

І ще – тоді, коли ми з колежанками повернулися з Женеви, де брали участь у роботі комітету ООН зі статусу жінок, де звітували про виконання Україною Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. І куди не поїхав жодний з членів українського уряду.

Звітували, говорячи про всі існуючі проблеми в цій сфері: і ґендерні стереотипи, які панують в суспільстві, і недостатність уваги до протидії насильству в сім’ї, і фактичну відсутність цивілізованої та скоординованої державної політики в цій сфері, і дискримінацію жінок на ринку праці, і нерозвинуту соціальну сферу тощо.

Сподівалися, що вирішення цих проблем стане частиною стратегії нового уряду в сфері державному розвитку України. На це й сподівалися й члени комітету ООН.

Але не склалося.

В проектах програм економічного та соціального розвитку держави про ці питання взагалі не йдеться. Пропозиції міністерства економіки щодо фінансування державних програм оминають ті, що пов’язані з питаннями ґендерної рівності. Ну а публічні виступи керманичів держави в цій сфері можна розцінювати як пряму дискримінацію жінок.

На це звернули увагу навіть у парламентах європейських держав. На це будуть звертати увагу на наступній сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи. Це не оставлять без уваги міжнародні організації, у тому числі й донори України.

А що ж в Україні?

Пояснення прес-служби кабміну від 25 березня 2010 року щодо вислову Азарова не стосується його суті та того, як він представлений в відео-записах й на сайтах.

Вибачення перед жінками з боку самого прем’єра не було. Але є порушення закону.

Трохи юридичних цитат.

24 стаття Конституції: «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Стаття 7 b) Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок: держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у політичному та суспільному житті країни і, зокрема, забезпечують жінкам на рівних умовах з чоловіками право: b) брати участь у формуванні та здійсненні політики уряду та займати державні посади, а також здійснювати всі державні функції на всіх рівнях державного управління.

Стаття 11 b) цієї ж Конвенції: держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі зайнятості, з тим щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок рівні права, зокрема: b) право на однакові можливості при найманні на роботу, в тому числі застосування однакових критеріїв вибору при найманні.

Стаття 1 закону «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”: дискримінація за ознакою статі – дії чи бездіяльність, що виражають будь-яке розрізнення, виняток або привілеї за ознакою статі, якщо вони спрямовані на обмеження або унеможливлюють визнання, користування чи здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків.

Тож вислів Азарова «За всієї моєї пошани до жінок – не жіноча справа проводити реформи» – вважаю прямою дискримінацію жіноцтва України й мене особисто, як жінки.

Продовження вислову М.Я.Азарова про те, що в новий уряд підібрані люди, які можуть працювати по 16 годин на добу, «без вихідних і прохідних», можуть брати відповідальність і не бояться говорити «ні» начальству, є не лише дискримінацією, але й образою. Бо воно ставить під сумнів мої професійні здібності, натякає на мою другорядність та меншовартість порівняно із чоловіками.

Цей вислів прямо підходить під визначення поняття «дискримінація», як воно надається в статті 1 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Він виражає розрізнення та виняток за ознакою статі, спрямований на обмеження, а також унеможливлює визнання, користування чи здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків.

Вислів прем’єра суперечить нормам міжнародних документів, ратифікованих Україною у встановленому законом порядку, 24-ї та 38-ї статей Конституції, та закону «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

Тож ці дії можна розглядати як порушення 10-ї статті «Основні обов’язки державних службовців» закону «Про державну службу” в частині визначення таких обов’язків, як додержання Конституції та інших актів законодавства України, та недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина.

Відповідно до 38-ї статті «Відповідальність за порушення законодавства про державну службу” закону «Про державну службу», особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством.

Таким чином, вважаю, що було порушене моє особисте немайнове право на рівність чоловіків та жінок, яке закріплюється та гарантується всіма наведеними вище нормативними актами.

Цитати можна продовжувати. Але досить і цих.

Для того щоб виконувати закони, їх потрібно знати. Може, завдяки цьому позову, з’явиться мотивація у наших керманичів вивчити законодавство у сфері рівноправності чоловіків та жінок!?

Поки ж чекаємо на рішення судів -Печерського районного суду в місті Києві. Та окружного адмінісуду Києва, куди свій позов подала директорка Інформаційно-консультаційного жіночого центру Олена Суслова.

Відтепер розгляд справ із соціальних правовідносин провадитиметься в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Відповідно до змін, передбачених новим законом, прийнятим парламентом, який подолав вето президента. Це Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами» (№?1691-VI), опублікований 10 березня 2010 року. Ідеться про спори щодо призначення, обчислення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, речового майна тощо. Після набрання чинності цим законом адміністративні суди завершують розгляд справ із соціальних правовідносин. Адміністративні позови, апеляційні та касаційні скарги чи подання в цій категорії справ, за якими провадження не відкрито, передають на розгляд до відповідних судів цивільної юрисдикції.

Декому може видатися, що принципової різниці в тому, який саме суд розглядатиме такі справи, немає. Насправді — різниця колосальна.

Сталося так, що адміністративна юстиція, адміністративне судочинство у нашому вкрай заполітизованому суспільстві асоціюються переважно з виборчими справами. Розгляд таких справ — дуже важлива функція адмінсудів, але далеко не єдина і, може, навіть не найважливіша для суспільства.

Саме адміністративна юстиція відіграла визначальну роль у перетворенні поліцейської держави на правову. Започатковано це було в європейських країнах у середині XIX ст. шляхом створення адміністративних судів. На них лягала важлива місія — запобігання свавіллю влади. У правовій державі особа, громадянин вже не може бути об’єктом для можновладців, поряд із тваринами або стихійним лихом. Саме з допомогою адміністративного права громадянин у своїх правах досягає рівня посадових осіб. Більше того, адміністративне право навіть дає громадянинові відчутну фору перед представниками влади всіх рівнів. Це справедливо й логічно. Бо адміністративна влада, у тому числі міністерства, департаменти, місцеві органи, і теоретично, і фактично має величезну владу над громадянами.

Саме тому справді знаменною подією свого часу стало прийняття Кодексу адміністративного судочинства України і зародження системи адміністративних судів. Судів, у яких простий громадянин міг викликати «до бар’єру» владу, позиваючись хоч на дії президента, хоч на бездіяльність керівника жеку. Втім, із самого початку цю чудову ідею спотворили бездарним втіленням у життя, про що неодноразово писало «ДТ». Тепер добивають остаточно.

У нашій державі контрастів, де повз злиденну більшість мчать в автомобілях за сотні тисяч доларів представники прошарку, який щиро вважає себе елітою, саме вирішення спорів із соціальних правовідносин є життєво важливим для величезної кількості людей. Для переважної більшості громадян цей аспект мало не визначальний у їхніх стосунках із рідною державою, яка ущемила їх у правах де тільки могла. З прийняттям нового закону чимало людей втратили і так примарну можливість захистити свої права в порядку адміністративного судочинства. Те, в якому саме порядку — цивільному чи адміністративному — розглядатимуться соціальні спори, насправді має величезне значення. Адже адміністративне судочинство містить абсолютно унікальні норми, віддаючи перевагу позивачеві — звичайному громадянинові, не обтяженому ані владними повноваженнями, ані відповідними можливостями.

Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС), завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, крім випадків, коли встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до КАС, звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону). За відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Тобто у КАС окремо наголошено: ніхто не має права послатися на те, що певна процедура чи обсяг прав «не виписано» у конкретному законі, як це у нас роблять майже завжди, забуваючи, що Конституція є документом прямої дії. Відповідно до КАС, суд може вийти за межу позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Суд вживає передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів із власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, котрі беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Навіть особам, які не брали участі у розгляді справи, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, чи інтереси, чи обов’язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду. Проведення в залі судового засідання записів із застосуванням стаціонарної апаратури, трансляція судового засідання допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі, крім тих, котрі є суб’єктами владних повноважень.

Згідно з КАС, позивачі при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень мають значно більший обсяг гарантій реалізації процесуальних прав і можливостей. Наприклад, в адміністративних справах про правомірність рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень тягар доведення законності та обґрунтованості своїх дій покладається на відповідача. Передбачено також, що орган державної влади, посадова особа зобов’язані подати суду всі наявні в них документи і матеріали, які мають значення для вирішення справи.

Законодавець наділив суд «адвокатськими функціями» стосовно позивача. Так само очевидна і певна «дискримінація», «презумпція вини» представників влади. І це — у повній відповідності до досвіду розвинених країн, самої сутності та духу адміністративного права. Навіщо ж владі такі ризики? Навіть якщо вони мізерні за нинішніх реалій. Тому й спостерігаємо «відкат», причому з найвідчутніших, найболючіших для звичайного громадянина питань.

Верховний суд України направив конституційне подання щодо відповідності Конституції України положень зазначеного закону. На думку суддів Верховного суду України, його положення суперечать ряду основоположних норм Конституції України. Статті, згідно з якою конституційні права не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; неприпустимим є обмеження права на судовий захист навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Статті, що стосується захисту прав і свобод судом, гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Неприпустимим є звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини і громадянина при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів. Також не може бути привілеїв чи обмежень у правах та свободах громадян за будь-якими ознаками.

Законом №1691-VI визначено розгляд справ із соціальних правовідносин у цивільному процесуальному порядку загальними судами. Ідеться про районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, судові палати в цивільних справах загальних апеляційних судів та Судову палату в цивільних справах ВСУ. До набрання чинності новим законом розгляд і вирішення цієї категорії справ здійснювалися у порядку адміністративного судочинства. Робили це адмінсуди, спеціально утворені для захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від їх порушень із боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб. Функції суду першої інстанції при цьому виконували місцеві загальні суди як адміністративні, апеляційної — апеляційні адміністративні суди, касаційної — Вищий адміністративний суд України. За винятковими обставинами переглядала ці рішення Судова палата в адміністративних справах Верховного суду України.

Новий закон запровадив цивільний процесуальний порядок розгляду судами цивільної юрисдикції справ із соціальних правовідносин. Це істотно звужує обсяг права на судовий захист найменш соціально захищених громадян України в їх спорах із наділеними публічними владними повноваженнями органами пенсійного фонду та державного соціального захисту, їхніми посадовими і службовими особами.

У цивільному судочинстві особа виявилася фактично беззахисною в процесуальних відносинах правового спору з наділеною владними повноваженнями стороною. Ця сторона тепер може і не надавати необхідних документів та інших матеріалів, що засвідчують порушення останньою прав чи законних інтересів у сфері соціального забезпечення громадянина.

Відповідно до нового закону у відповідача (органу державної влади) з’явилися можливості затягувати судовий розгляд справ із соціальних правовідносин, зокрема у спосіб неявки в судове засідання. Передбачено відкладення судом розгляду справи в разі неявки в судове засідання відповідача, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними. А згідно з правилами, що діяли до цього в адміністративному судовому процесі, адміністративний суд в аналогічній ситуації міг не відкладати розгляд справи і вирішувати її на підставі наявних доказів. Тим самим до прийняття нового закону гарантувалася більша оперативність розгляду справ із соціальних правовідносин у порядку адміністративного судочинства.

Новим законом для соціально незахищених громадян істотно ускладнено можливості доступу до правосуддя. Йдеться про покладання на них додаткового обов’язку сплачувати збір за подання позову при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності органів пенсійного фонду чи органів соціального захисту, їхніх посадових осіб. В адміністративному судочинстві такий збір не сплачується.

Згідно з правовою позицією Конституційного суду України «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року). Неможливість ефективного поновлення встановленого статтею 46 Конституції України права фізичних осіб на соціальний захист у справах, пов’язаних із соціальними виплатами, через законодавче запровадження сплати позивачем витрат на матеріально-технічне забезпечення розгляду справи як обов’язкової передумови для звернення до суду, а також радикальна зміна процедури доказування значною мірою впливають на сенс звернення до суду з цих питань.

Таким чином, новим законом допущено істотне звуження обсягу права громадян України на судовий захист гарантій своїх правових можливостей, зокрема у соціальній сфері, що не допускається згідно з Конституцією (ч.3 ст. 22) Крім того, справи із соціальних правовідносин передано на апеляційний та касаційний розгляд до судових палат у цивільних справах апеляційних загальних судів та Судової палати у цивільних справах Верховного суду України. А без одночасного збільшення кількості суддів у них значна кількість громадян України на тривалий період буде взагалі обмежена в можливості реалізації свого конституційного права на судовий захист на стадіях апеляційного та касаційного перегляду. Причому не тільки в соціальній сфері, а й у цивільно-правовій (цивільні, сімейні, житлові, трудові та деякі інші справи). Таким чином, судді Верховного суду вважають, що положення нового закону є в цілому неконституційними. У зв’язку з цим ВСУ звернувся до Конституційного суду України з проханням протягом місяця перевірити на предмет відповідності Конституції України положення зазначеного закону.

Що стосується апеляційних адміністративних судів, то ними у 2009 р. було переглянуто 233027 постанов адміністративних судів першої інстанції, з яких близько 84 відсотки становили судові рішення у справах із соціальних відносин. Відтепер усі ці справи «перекочують» до загальних апеляційних судів.

У зв’язку з цим виникає закономірне запитання: а що ж залишиться власне для адміністративних судів, чим вони будуть займатися, для чого вони зрештою створювалися? Хочемо чи не хочемо, але виходить так, що «скидання» з адміністративних судів левової частини їхніх справ на звичайні суди свідчить про штучність та безпідставність утворення судів адміністративної юрисдикції, про їхню непотрібність. Таким чином, зміна предметної підсудності справ, пов’язаних із соціальними виплатами громадян, що становить основну кількість адміністративних справ, взагалі ставить під сумнів доцільність існування адміністративного судочинства та системи адміністративних судів в Україні.

Довідка «ДТ»

2009 року всіма апеляційними адміністративними судами було переглянуто 233027 постанов адміністративних судів першої інстанції. З них близько 84 відсотки становили судові рішення у справах із соціальних правовідносин. 169890 — стосовно питань призначення та перерахунку пенсій, 24610 — за позовами до управлінь праці і соціального захисту населення з приводу здійснення різних соціальних виплат оскарження рішень, дій, бездіяльності: 53 — Фонду соціального захисту інвалідів та його територіальних управлінь, 185 — Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, його відділень, 118 — Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та його відділень, 9— Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та його відділень.

Залишок не розглянутих в апеляційному порядку справ становив на початок 2010 року 340073 справи. Переважна більшість їх, згідно із Законом №1691-VI, повинна бути передана на розгляд до загальних апеляційних судів. Усього передачі на апеляційний розгляд із апеляційних адміністративних до апеляційних загальних судів, відповідно до Закону №1691-VI, підлягають 181422 справи із соціальних правовідносин.

Загальні апеляційні суди також перевантажені справами суто цивільної юрисдикції. Так, у 2009 році на розгляд цих судів надійшло 112323 цивільні справи за апеляційними скаргами. З них 10876 залишено без розгляду, 16130 — повернуто, 91770 — прийнято до розгляду, завершено апеляційне провадження у 83633 справах.

Залишок нерозглянутих у загальних апеляційних судах цивільних справ на початок 2010 року становив 11770 справ (з урахуванням існування залишку на початок 2009 року — 10086 справ).

Вищим адміністративним судом України 2009 року переглянуто в касаційному порядку 23113 судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. З них 7582 рішення, прийнятих за зверненнями фізичних осіб до органів Пенсійного фонду України та його управлінь, 24 — за зверненнями до Фонду соціального захисту інвалідів та його територіальних управлінь, 62 — Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, його відділень, 32 — Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та його відділень, 1 — Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та його відділень, 2576 — управлінь праці та соціального захисту населення.

Отже, справи із соціальних правовідносин у структурі справ, які розглядалися в касаційному порядку на підставі Кодексу адміністративного судочинства України, становили 44,5%. При цьому залишок не розглянутих Вищим адміністративним судом України касаційних справ становив на початок 2010 року 47962 справи.

Згідно із Законом №1691-VI, на розгляд до Судової палати у цивільних справах Верховного суду України одразу надійде близько 16 тисяч касаційних скарг у справах із соціальних правовідносин, що повністю паралізує роботу цієї судової цивільної процесуальної інстанції, в якій працюють лише 22 судді (на відміну від Вищого адміністративного суду України, у штаті якого передбачено 97 суддів).

При цьому Законом №1691-VI зазначену Судову палату Верховного суду України не звільнено від обов’язку розглядати численні касаційні скарги у цивільних справах, яких тільки в
2009 році надійшло 32431, з них за 18879 скаргами відмовлено у відкритті провадження,
3853 — повернуто, 9518— прийнято до провадження, 4209 — розглянуто, залишилися нерозглянутими призначені до судового розгляду станом на 1 січня 2010 року 2271 справа.

До речі

Щодо адміністративної юстиції є два стандартних підходи. Один полягає у створенні спеціальної системи адміністративних судів. Відповідно до іншого, звичайні цивільні суди наділяються повноваженням здійснювати судовий нагляд, створивши з цією метою особливе відділення для вирішення адміністративних питань. Кожен із підходів має свої вади й переваги. І вибір того чи іншого в кожній конкретній державі залежить більше від історичних чинників, ніж від об’єктивної оцінки його плюсів і мінусів.

У західних країнах дослідники схиляються на користь окремих адміністративних судів. Водночас порівняння французької та німецької систем демонструє, що вони можуть бути дуже різними як за характером, так і за типом історичного розвитку.

Імовірно, найзначнішою рисою французької конституції, що стосується адміністративного права, є чіткий поділ влади. Це означає суворе розмежування між цивільним і адміністративним правом. Згідно з французькою концепцією поділу влади, звичайні цивільні суди не мають повноважень займатися справами з адміністративного права. Адміністративна влада повинна діяти в рамках адміністративного права, що, у свою чергу, повинно тлумачитися й застосовуватися адміністративними судами. Перевірка адміністративних дій належить виключно до компетенції адміністративних судів. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі адміністративні акти.

Французький адміністративний суд організаційно є підрозділом адміністрації, але при цьому вражають його незалежність і стандарти нагляду, здійснюваного ним. У французьких судах від заявника мало що вимагається, крім подачі скарги в суд. Отримавши скаргу, судові чиновники проводять розслідування. І, хоча в заявника є можливість брати участь у процесі на певних етапах, ініціатива все-таки належить суду.

Відповідно до французького права, будь-яке порушення законності призводить до перевищення влади. Проте історично французьке право поділяє ці основи на чотири категорії: некомпетентність, порушення форми, порушення закону і зловживання владою.

Що ж до нових демократичних держав у Європі, ситуація тут неоднакова. Приблизно половина країн мають окремі адміністративні суди. В іншій половині судовий нагляд покладено на звичайні цивільні суди. Такий поділ відповідає традиціям.

Що ж до переваг і недоліків двох зазначених підходів. Головний плюс окремої системи адміністративних судів полягає в тому, що вони можуть стати більш компетентними і кваліфікованими в питаннях державного управління і пов’язаних із ним проблем. Такий ефект досягається легше в тому разі, якщо адміністративні суди автономні. Основною вадою повністю автономної системи є висока вартість її створення та управління. Крім того, можуть виникнути труднощі з кваліфікованими суддівськими кадрами. У тих державах, де немає традиції сильного й незалежного суддівського корпусу, існує багато аргументів на користь концентрації коштів на створенні однієї судової системи хорошої якості, високоавторитетної. (Джерело: Д.Галлиган, В.Полянский, Ю.Старилов. Административное право. История развития и основные современные концепции.)

Україна зробила вибір на користь створення вертикалі адміністративних судів. Нинішнє вихолощування суті їхньої діяльності може призвести лише до того, що адміністративна юстиції існуватиме в нашій державі формально. І згадуватимуть про неї виключно під час чергових виборів, якщо, звісно, і цю функцію не віддадуть якомусь іншому суду.

Російський суд визнав винним у наклепі міліціонера, який у відеозверненні до прем’єра Володимира Путіна на Інтернеті звинувачував своїх начальників у корупції. Суд міста Новоросійськ присудив колишньому майору Олексію Димовському виплатити штраф двом керівникам міліції цього міста та публічно спростувати свої звинувачення, з якими Димовський виступив минулого року на сайті YouTube. Колишній офіцер міліції , який внаслідок свого вчинку став безробітним та втратив житло, винним себе не вважає і обіцяє далі шукати справедливість.

Знаменитим на всю Росію Олексій Димовський став після того, як у листопаді минулого року він розмістив в Інтернеті два відеозвернення до російського прем’єра Володимира Путіна. В них він розповідав про корупцію та беззаконня, що відбуваються в російській міліції, та висунув конкретні звинувачення проти своїх начальників, які, за його словами, вимагали від нього відкривати справи проти невинних людей.
За лічені дні відеозвернення міліціонера переглянуло близько 700 тисяч людей. Справа майора Димовського набула широкого суспільного резонансу, адже злочини в міліції є темою багатьох Інтернет-форумів та газетних публікацій.
Голова МВС Росії Рашид Нургалієв призначив перевірку. Факти, за офіційною версією, не підтвердилися. Одночасно стало відомо, що Димовського звільнили з міліції. Його також заарештували, посадили в камеру попереднього ув’язнення, але потім звільнили.

Пізніше двоє його начальників подали на нього в суд за наклеп і виграли справу. Суд Новоросійська присудив Димовському виплатити кожному по 50 тисяч рублів, що є приблизно 1 800 доларів США.

«Ніякого спростування не робитиму »
Та сам Димовський винним себе не вважає і виплачувати компенсацію міліцейським чиновникам не збирається.
«50 тисяч? Суд не вивчив, як я можу виплачувати такі суми, коли в мене навіть прописки немає. Спростування в засобах масової інформації та в Інтернеті я в будь-якому випадку не зроблю, як би мене суд не зобов’язував. Я краще відсиджу три роки в тюрмі, ніж публікуватиму спростування свого відеороліка. Потрібно домагатися справедливості. І я буду її домагатися», – заявив екс-майор міліції.

Димовський, який разом із родиною залишився без даху над головою і засобів до існування, говорить, що в суді йому не дозволили пред’явити докази. Зокрема, йдеться про таємні записи його розмов з начальниками, які Димовський почав робити, готуючи своє відеозвернення.

Російська преса рясніє публікаціями про злочини міліціонерів. Міліція, згідно з опитуваннями, є однією з найменш шанованих інституцій в російському суспільстві. Близько 40% росіян вважають професію міліціонера найкримінальнішою. Особливе обурення в суспільстві викликав випадок, коли майор міліції Євсюков розстріляв двох відвідувачів московського супермаркету. Суд засудив його до довічного ув’язнення.

Президент Росії Дмитро Медведєв днями підписав указ про реформу МВС, в результаті якої кількість міліціоенрів має скоротитися, а вимоги до них підвищитися. Контроль над виконання указу президент поклав на саме керівництво МВС.

Знаю, чимало людей досі не можуть повірити у те, що Василь Цушко став міністром економіки, а Дмитро Табачник очолив Міністерство освіти й науки. Адже навіть із табору представників нової влади щодо цих персоналій звучать критичні думки. Заступник голови президентської Адміністрації Ганна Герман зізналася: “Табачник не є “героєм мого роману”. Мовляв, “його ще треба навчити любити Україну”… А раніше були ще й цікаві слова про Табачника, сказані новопризначеним віце-прем’єром із питань Євро-2012 Борисом Колесниковим. Той казав, що Табачник тільки те й може, що з українських музеїв, і без того небагатих, щось поцупити… Інший віце-прем’єр уряду Азарова, Сергій Тігіпко, здібності Василя Цушка оцінив начебто оптимістично. Той, мовляв, таки може швидко чогось на цій посаді навчитися… От тільки навряд чи це комплімент. Адже якщо людину призначають міністром, та ще й економіки в період кризи, то не для того, напевно, аби вона у цьому кріслі навчалася азів економічної науки…

Через оці “цікавинки” якось загубилася ще одна дуже помітна риса нового уряду – а саме його виключно чоловіче обличчя. Жодної жінки! І не сказати, щоб у Партії регіонів не було представниць прекрасної статі, достойних урядових крісел. Але чомусь ні Ірина Акімова, якій пророкували портфель міністра економіки, ні та ж Ганна Герман, ні Олена Бондаренко, ні Раїса Богатирьова в уряд не потрапили… Пригадується у зв’язку з цим фраза “Місце жінки – на кухні”, сказана Віктором Януковичем у розпал виборчої кампанії. Фраза, хоч і “вирвана з контексту”, як стверджували прихильники кандидата-“регіонала”, виявилася щодо уряду Азарова пророчою.

Навіть не знаю, чи знайдеться у Європі ще один кабінет міністрів, складений виключно з представників “сильної” статі. У Європі, куди, за словами Президента Віктора Януковича, має намір інтегруватися Україна, в багатьох урядах жінок практично половина. Причому їм уже давно довіряють не лише “традиційні” жіночі галузі, як-от міністерства у справах молоді, сім’ї та жінок, або ж соціальний захист. Міністри у спідницях дають собі раду також із силовими відомствами, керують фінансами, господаркою… І керують добре: у скандинавських країнах і Фінляндії, де жінок у владі чи не найбільше, рівень життя людей уже багато років поспіль – один із найвищих у Європі. Зрештою, жінки Старого світу не лише міністрами працюють, а й державами та урядами керують: Анґела Меркель у Німеччині, Даля Грібаускайте в Литві, Тар’я Галонен у Фінляндії… Суто чоловічий уряд, як зараз в Україні, – це за європейськими мірками просто непристойно…

Фото з сайту: http://www.uralweb.ru

За деякими оцінками, насильство в сім’ї стосується чи не кожної другої жінки. І проблема тут полягає в стереотипах і в нерозумінні фахівцями – правоохоронними органами, суддями, державними службовцями. Особливо гострою ця проблема є для сільської місцевості, – повідомила 13 березня під час доповіді у Львові про насильство над жінками заступник голови «Західноукраїнського центру «Жіночі перспективи» Марта Чумало.

З її слів, якщо жінка потерпає від насильства в сім’ї у місті, як наприклад, Львові, вона має набагато більше доступу до послуг, до допомоги, аніж у селі. «Тут, на жаль, спрацьовує стереотип «б’є – значить любить», або «не треба виносити сміття з хати» і розповідати про сімейні конфлікти.

Також проблемою залишається часто неадекватне та недостатнє висвітлення цього питання у ЗМІ.

У справах щодо насильства в сім’ї,які доходять до судового розгляду, близько 80% завершуються призначенням штрафу у 51 грн», – наголосила вона.

За результатами роботи з клієнтами центру, виявлено, що 37,8% жінок терплять насильство в сім’ї понад 5 років, 26,8% – 2-5 років, 22% – 1-2 роки, від півроку до 1 року – 11%, звертаються за допомогою після першого випадку насильства – 2,4% жінок. «Є дослідження, що в середньому жінки терплять насильство 12 разів перед тим, як звернутися по допомогу до правоохоронців», – каже Марта Чумало.

Разом з тим, у центрі «Жіночі перспективи» за результатами роботи з клієнтам виявили, що у 17% звернень йдеться про щоденне побиття, 32,9% зазнають насилля раз на тиждень, 35,4% – раз на місяць, 9,8% – раз на рік, 1,2% – рідше, аніж раз на рік.

«Згідно з чинним законодавством, в Україні вирізняють чотири види насилля в сім’ї. За кількістю звернень до центру, між ними є таке співвідношення: психологічне насилля – 97,6%, фізичне (побиття) – 68,2%, економічне – 30,5%, сексуальне – 4,8%. При чому, останні три завжди супроводжуються психологічним насиллям», – зазначає М.Чумило.

Вік потерпілих від насильства в сім’ї (з числа звернень до центру) поділяється так: 18-25 років – 11%, 26-35 років – 24,4%, 36-45 років – 29,3%, 46-55 років – 20,7%, 56 років і більше – 14,6%.

Разом з тим, найбільше кривдників зафіксовано у віці 36-45 років – 33%, у віці 18-25 років – 5%, 26-35 років – 27%, 46-55 років – 23%, 56 років і більше – 12%.

«Разом з тим, оскілки йдеться про справу приватного, а не публічного звинувачення, де кримінальну справу порушує міліція і обвинувачеві допомагає прокурор, тут жінка сама повинна скласти усі необхідні документи і представити їх судові. За усю практику нашого центру ще не було жодного випадку, коли б суд прийняв такі документи з першого разу. При першому поданні їх завжди відправляють на доопрацювання. До того ж, причиною такого рішення може бути те, що жінка не вказала, чи отримував її чоловік державні нагороди, чи служив у армії. Також великою проблемою є низький професійний та культурний рівень міліціонерів, які працюють з такими сім’ями. Також проблемою для якісної роботи з такими випадками є високий рівень ротації кадрів у правоохоронних органах: за рік-два фактично на 80-90% змінюється склад дільничних міліціонерів. Разом з тим, у Львівській області на 12 сіл працює один дільничний, тому часом він просто фізично не може зреагувати на все», – зауважила М.Чумало.

Доповідач Горан Ліндблед, Швеція

Попередня версія

Комітет державних справ

I. Попередня резолюція

II. Попередня рекомендація

III. Пояснювальна записка

I. Попередня резолюція

1. Асамблея Європейського Парламенту передає на розгляд Резолюцію 1096 (1996) по вживанню заходів з метою викриття комуністичних тоталітарних систем.

2. Тоталітарні комуністичні режими, які правили в Центральній та Східній Європі в минулому столітті, і які все ще перебувають при владі в деяких країнах, всі без виключення характеризуються масовими порушеннями прав людини. Ці порушення розрізняються залежно від культури, країни й історичного періоду. Вони включають окремі і колективні вбивства, страти, загибель в концентраційних таборах, голод, депортації, тортури, рабську працю й інші форми масового фізичного терору.

3. Виправдувальним приводом для скоєння злочинів була теорія класової боротьби і принцип диктатури пролетаріату. Інтерпретація обох принципів узаконила “ліквідацію” людей, які вважалися шкідливими для будівництва нового суспільства, по суті, ворогами тоталітарних комуністичних режимів. У країнах з комуністичним режимом було знищено величезне число людей власної національності. Особливо це стосується народів колишнього Радянського Союзу, які набагато перевершували інші народи в показниках числа жертв.

4. Асамблея визнає, що, не дивлячись на злочини тоталітарних комуністичних режимів, деякі європейські комуністичні партії зробили внесок у досягнення демократії.

5. Падіння тоталітарних режимів в Центральній і Східній Європі не призвело за собою міжнародного розслідування злочинів, здійснених цими режимами. Крім того, автори цих злочинів не були приведені до відповідальності міжнародним співтовариством, як це було у випадку із страхітливими злочинами, здійсненими в ім’я націонал-соціалізму (нацизму).

6. Отже, громадськість мало обізнана про злочини, здійснені тоталітарними комуністичними режимами. Комуністичні партії активні та існують на законних підставах в деяких країнах, навіть якщо вони і не відокремили себе від злочинів, здійснених тоталітарними комуністичними режимами у минулому.

7. Асамблея переконана, що усвідомлення історії є однією з передумов того, щоб уникнути подібних злочинів в майбутньому. Більш того, моральна оцінка і засудження довершених злочинів зіграють важливу роль у вихованні молодого покоління. Чітка позиція міжнародної громадськості на події, що відбулися у минулому, має безпосередній зв’язок із тим, як розгортатимуться події в майбутньому.

8. Крім того, Асамблея вважає, що жертви злочинів, здійснених тоталітарними комуністичними режимами, які все ще живі, або їх сім’ї, заслуговують співчуття і розуміння за перенесені ними страждання.

9. Тоталітарні комуністичні режими все ще активні в деяких країнах, і злочини продовжують мати місце. Поняття національних інтересів не повинно запобігти країні від адекватної критики існуючих на даний час тоталітарних комуністичних режимів. Асамблея рішуче засуджує всі порушення прав людини.

10. Дебати і засудження, які пройшли поки на національному рівні в деяких державах-членах Ради Європи, не можуть звільнити міжнародну громадськість від зобов’язання зайняти чітку позицію по відношенню до злочинів, здійснених тоталітарними комуністичними режимами. Моральний борг міжнародної громадськості – засудити ці злочини, без якого-небудь подальшого зволікання.

11. Рада Європи покладає надії на подібні дебати на міжнародному рівні. Всі колишні європейські комуністичні країни, за винятком Білорусі, є в даний час членами Ради Європи. Захист прав людини і правової норми є основними цінностями, за які виступає Рада Європи.

12. Тому Парламентська Асамблея рішуче засуджує важкі порушення прав людини, здійснені тоталітарними комуністичними режимами і виражає співчуття і розуміння жертвам злочинів.

13. До того ж, вона звертається до всіх комуністичних або посткомуністичних партій, які до цих пір не зробили цього, переглянути історію комунізму і своє власне минуле, чітко відокремити себе від злочинів, здійснених тоталітарними комуністичними режимами і засудити їх.

14. Асамблея вважає, що така чітка позиція міжнародної громадськості підготує ґрунт для подальшої взаємодії. До того ж, треба сподіватися, що це надасть підтримку історикам у всьому світі в їх дослідженнях, спрямованих на визначення і об’єктивне підтвердження того, що мало місце.

II. Попередня рекомендація

1. Парламентська Асамблея передає на розгляд резолюцію 1096 (1996) по вживанню заходів з метою викриття комуністичних тоталітарних систем, і резолюцію про необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів.

2. Асамблея дотримується думки, що існує термінова необхідність в проведенні всебічних міжнародних дебатів з приводу злочинів, здійснених комуністичними тоталітарними режимами з тією метою, щоб виразити співчуття і розуміння всім тим, хто постраждав від цих злочинів.

3. Повинно бути зрозуміло, що Рада Європи, будучи організацією, яка виступає за дотримання норм права і захист прав людини, повинна прийняти чітку позицію по відношенню до злочинів, здійснених комуністичними режимами.

4.Отже, Асамблея наполягає на тому, щоб Комітет Міністрів:

i. заснував комітет, що складається з незалежних експертів, завданням якого буде збір і оцінка інформації та розробка законопроекту, що має відношення до порушення прав людини в країнах з різними тоталітарними комуністичними режимами;

ii. прийняв офіційну декларацію по міжнародному засудженню злочинів комунізму, здійснених тоталітарними комуністичними режимами, і віддав дань жертвам цих злочинів незалежно від їх національності;

iii. розвернув кампанію щодо суспільного усвідомлення злочинів, здійснених тоталітарними комуністичними режимами, на Європейському рівні;

iv. організував міжнародну конференцію з питань злочинів, скоєних тоталітарними комуністичними режимами, за участю представників урядів, парламентаріїв, академічної спільноти, експертів та неурядових організацій.

v. порадив державам членам Ради Європи, які знаходилися під управлінням тоталітарних комуністичних режимів:

а. заснувати комітети, що складаються із незалежних експертів, в завдання яких входить збір і оцінка інформації, що стосується порушень прав людини за часів панування тоталітарних комуністичних режимів на національному рівні, з метою тісної співпраці з комітетом експертів при Раді Європи;

b. переробити національний законопроект для того, щоб повністю здійснити рекомендацію (2000) 13 Кабінету Міністрів з приводу європейської політики отримання доступу до архівів;

з. розвернути кампанію, спрямовану на національне усвідомлення злочинів, здійснених в ім’я комуністичної ідеології, включаючи перегляд шкільних підручників і введення дня пам’яті жертв комунізму, і створення музеїв.

d. підтримати місцеві власті в споруді меморіалів задля того, щоб віддати дань пам’яті жертвам тоталітарних комуністичних режимів.

III. Пояснювальна записка

I. Вступ

1. Падіння комуністичних режимів в державах Центральної та Східної Європи на початку дев’яностих років двадцятого століття викликало численні дискусії, що стосуються політичної і правової оцінки дій і злочинів, здійснених в ім’я комуністичної ідеології. Відповідальність злочинців та їх вірогідне судове звинувачення стало предметом суперечки. У всіх колишніх комуністичних країнах по цій темі були проведені дебати, і в декількох країнах були прийняті спеціальні закони після “декомунізації” та/або морального очищення.

2. У всіх зацікавлених країнах це питання розглядалося як частина ширшого процесу викриття колишньої системи і переходу до демократії. Воно сприймалося як внутрішня проблема, і керівництво, спрямоване від міжнародного співтовариства, і зокрема від Ради Європи, зосередилося на запобіганні можливих порушень прав людини.

3 В цьому дусі, дві доповіді Парламентської Асамблеї, що стосуються вживання заходів, направлених на викриття комуністичних тоталітарних систем, були детально розроблені паном Есперсеном (Mr Espersen) і паном Северіним (Mr. Severin) від імені Комітету у юридичних справах і правах людини, відповідно в 1995 і 1996; перша доповідь була передана назад в Комітет після обговорень в Асамблеї, результатом другої доповіді було ухвалення резолюції 1096 (1996).

4. Проте, до цих пір ані Рада Європи, ані яка-небудь інша міжнародна організація не узяла на себе завдання дати загальну оцінку комуністичним режимам, провести серйозне обговорення злочинів, здійснених в ім’я комунізму, і публічно засудити ці злочини. Насправді, як не важко це зрозуміти, але не було жодного серйозного, всебічного обговорення цієї ідеології, яка була першопричиною терору, що широко розповсюдився, масових порушень прав людини, загибелі багатьох мільйонів людей, і тяжкого положення цілих націй. Хоча інший тоталітарний режим 20 століття, а саме, нацизм був розслідуваний, засуджений у світовому масштабі, і злочинці предстали перед судом. Подібні ж злочини, здійснені в ім’я комунізму, не були розслідувані, і не отримали ніякого міжнародного засудження.

5. Відсутність такого міжнародного засудження може бути частково пояснена існуванням країн, в основі керівництва яких все ще лежить комуністична ідеологія. Бажання зберегти хороші відносини з деякими із них може заважати якимсь політикам приступити до розгляду цієї важкої теми. До того ж, багато політиків, які в даний час все ще є дуже активними, в тому або іншому ступені підтримують колишні комуністичні режими. З явних причин вони б вважали за краще не брати на себе ніякої відповідальності. У багатьох європейських країнах існують комуністичні партії, якими не були офіційно засуджені злочини комунізму. Не менш важливе те, що різні елементи комуністичної ідеології, такі, як рівність і соціальна справедливість, все ще полонять багато політиків, які бояться, що засудження злочинів комунізму ототожнюватиметься із засудженням комуністичної ідеології.

6. Проте, доповідач дотримується такої думки, що існує термінова необхідність в проведенні відкритого обговорення злочинів комунізму і їх засудження на міжнародному рівні. Це повинно бути зроблено, без якого-небудь подальшого зволікання. На це існує декілька причин.

По-перше, в ім’я загального усвідомлення, повинно бути зрозуміло, що всі злочини, включаючи і ті, які були здійснені в ім’я ідеології, що вихваляє найшанобливіші ідеї, такі, як рівність і справедливість, повинні бути засуджені. І в цьому правилі не має бути виключень. Це особливо важливо для молодих поколінь, які особисто не випробували на собі методи комуністичного керівництва. Чітка позиція міжнародного співтовариства по відношенню до минулого, може стати поручительством для їх майбутньої діяльності.

7. Схоже на те, що в деяких країнах ностальгія по комунізму все ще жива. Це створює небезпеку посткомуністичного реваншу. Дана доповідь повинна сприяти загальному усвідомленню історії цієї ідеології.

8. По-друге, до тих пір, поки жертви комуністичних режимів або члени їх сімей все ще живі, не пізно надати їм моральне відшкодування за пережиті ними страждання.

9. Не менш важливе і те, що комуністичні режими все ще активні в деяких країнах і злочини, що здійснюються в ім’я комуністичної ідеології, продовжують мати місце. На мою думку, Рада Європи, організація, яка виступає на захист прав людини, не має права залишатися байдужою і мовчати, навіть якщо ті країни не є членами Ради Європи. Таке міжнародне засудження надасть велику можливість і більше аргументів внутрішньої опозиції в цих країнах, і може сприяти розвитку деяких позитивних дій. Це є найменшим, що Європа, колиска комуністичної ідеології, може зробити для цих країн.

10. Слід підкреслити, що в цій доповіді відсутнє питання про яку-небудь фінансову компенсацію жертвам комуністичних режимів, рекомендується тільки одна компенсація, що носить моральний характер.

11. 15-річчя падіння комуністичних режимів в багатьох європейських країнах надають сприятливу можливість для таких дій. На Раду Європи покладається зобов’язання виконати це завдання, оскільки майже половина країн-членів Ради Європи пережила комуністичне правління.

12. В рамках підготовки цієї доповіді, Комітет організував слухання за участю високопоставлених осіб, чия компетентність по цій темі, в значній мірі сприяла підготовці даної доповіді . (Дивитися програму слухання в додатку 1). Я також привів деталі візитів до Болгарії (16 травня 2005), Латвії (3 червня 2005) і Росії (16-17 липня 2005) (дивитися програму візитів в додатку 2-4). Я хотів би виразити вдячність національним парламентським делегаціям цих країн за їх допомогу в підготовці цих візитів.

13. Хочу підкреслити, що ця доповідь жодною мірою не призначена стати всебічною оцінкою комуністичних злочинів. Історичне розслідування повинно бути залишене історикам, і вже існує цілком солідна кількість літератури по цій темі, якою я скористався, готуючи дану доповідь. Мета цієї доповіді – дати політичну оцінку злочинів комунізму.

II. Загальне уявлення про комуністичні режими.

Комуністичні режими мають загальні характерні риси, такі як керівництво, здійснюване однією-єдиною партією, вірною комуністичній ідеології. Влада зосереджена в руках невеликої групи партійних лідерів, які випадають з рамок закону.

Партія контролює державу до такого ступеня, що межа між партією і державою набуває неясних контурів. Крім того, партія здійснює свій контроль над населенням в кожній із сторін повсякденного життя, в безпрецедентному масштабі.

Право на співпрацю не існує, політичний плюралізм спрощений, і будь-яка опозиція, як і всі спроби незалежних самоорганізацій, суворо караються. З іншого боку, масовий вступ до партії або дочірніх організацій заохочується, а іноді навіть проводиться в примусовому порядку.

Для того, щоб підсилити свій контроль над суспільством і запобігти яким-небудь діям, що виходять з-під цього контролю, такі комуністичні режими збільшують штат поліцейських до безприкладних розмірів, упроваджують мережу інформаторів, і заохочують доноси. Кількість поліцейських структур і число секретних інформаторів відрізняється в різний час і в різних країнах, але воно завжди набагато перевершує чисельність в будь-якій іншій демократичній державі.

Засоби масової комунікації монополізуються і контролюються державою. І як правило, застосовується строга превентивна цензура, право на доступ до інформації порушується, і не існує вільної преси.

Націоналізація економіки, яка є незмінною межею комуністичного керівництва, і є результатом ідеології, накладає обмеження на особисту власність і індивідуальну економічну діяльність. Унаслідок чого громадяни потрапляють в залежність від держави, яка є монополізованим працедавцем і єдиним джерелом доходів.

Комуністичне правління тривало понад 80 років в країні, в якій воно вперше виникло, а саме – в Росії, перейменованій потім в Радянський Союз. У інших європейських країнах воно продовжувалося близько 45 років. За межами Європи комуністичні партії стоять у влади більше 50 років в Китаї, Північній Кореї і В’єтнамі, більше 40 років – на Кубі, і 30 років –7 в Лаосі. Комуністи керували протягом деякого часу в різних африканських, азіатських і південно американських країнах, що знаходяться під радянським впливом.

Більш ніж двадцять країн на чотирьох континентах знаходилися і знаходяться під комуністичним управлінням. Окрім Радянського Союзу і його шести європейських держав-сателітів, в список входять: Афганістан, Албанія, Ангола, Бенін, Кампучія, Китай, Конго, Ефіопія, Північна Корея, Лаос, Монголія, Мозамбік, В’єтнам, Південний Йемен, Югославія. До 1989 року число людей, що жили під комуністичним режимом, складало більше одного мільярду.

Географічне положення, тривалість за часом, припускають відмінності і зміни в здійсненні на практиці комуністичного правління в різних країнах. Комуністичний режим розвинувся, виходячи з внутрішньої динаміки, або у відповідь на міжнародні обставини. Важко порівняти комуністичне правління в Росії в 1930, Угорщині в 1960 або Польщі в 1980.

Проте, не дивлячись на відмінності, можна чітко визначити загальні риси комуністичного режиму, якою б не була країна, культура або час. Однією з найбільш очевидних характеристик є жахливе порушення прав людини.

Злочини комунізму

З самого початку, комуністичне панування характеризується масовим порушенням прав людини. Для того, щоб досягти своєї мети і утримати владу, комуністичні режими пішли далі за вбивства окремих осіб і різанини на місцевому рівні, вони інтегрували злочин в систему керівництва. Це правда, що через декілька років після встановлення режиму в більшості європейських країн, терор втратив свою початкову силу, і порушення прав людини стали менш страхітливими. Проте, пам’ять про терор грає важливу роль в суспільстві, і прихована небезпека заміщає реальні жорстокості. До того ж, якщо це необхідно, режим знов звернеться до терору, як це було продемонстровано в Чехословаччині в 1968, у Польщі в 1971, 1976 і в 1981, або в Китаї в 1989. Це правило застосовується до всіх минулих і теперішніх комуністичних режимів, незалежно від країни.

Згідно з приблизними підрахунками, [точні дані не доступні] число людей, знищених комуністичними режимами в різних країнах:

Радянський Союз 20 мільйонів жертв

Китай 65 мільйонів

В’єтнам 1 мільйон

Північна Корея 2 мільйони

Кампучія 2 мільйони

Східна Європа 1 мільйон

Латинська Америка 150,000

Африка 1,7 мільйонів

Афганістан 1,5 мільйонів

За цими цифрами стоять масові страти і страти окремих осіб, смерть людей в концентраційних таборах, жертви голоду і депортацій.

Цифри, приведені вище, документовані. Вони є приблизними підрахунками, існує обґрунтована причина для підозри, що вони повинні бути набагато вище. На жаль, обмежений доступ до архівів, зокрема в Росії, не дозволяє точно перевірити правильність цифр.

Важливою рисою комуністичних режимів є репресії, прямо направлені проти цілих категорій безневинних людей, чий єдиний злочин полягав у тому, що вони належали до цих категорій. Таким чином, в ім’я ідеології, комуністичні режими убили десятки мільйонів багатих селян, куркулів, дворян, буржуазію, козаків, українців і інші групи.

Ці злочини є прямим результатом теорії класової боротьби, необхідності знищення людей, які вважалися даремними для будівництва нового суспільства.

У двадцятих роках в Радянському Союзі ГПУ, колишнє ЧК, пізніше КДБ ввело квоту: кожен район повинен був доставити певне число «класових ворогів». Цифри встановлювалися керівниками комуністичної партії. Таким чином, місцеві чиновники повинні були заарештовувати, депортувати і страчувати конкретне число людей. Якщо їм не вдавалося цього зробити, вони самі ставали об’єктами переслідувань.

У показниках числа жертв, список найбільш важливих злочинів комунізму включає наступні:

Окремі або колективні страти людей, що вважалися політичними опонентами, які не були судимі або судимі довільним судом.

Криваві репресії учасників маніфестацій і страйків.

Вбивство заручників і полонених під час війни в 1918- 1922 року. Відсутність доступу до архівів, а також відсутність яких-небудь документів за чисельністю страт, робить неможливим надати точні цифри, але число жертв складає десятки тисяч.

Приблизно 5 мільйонів людей в результаті конфіскацій померли голодною смертю в 1921-1923 рр., особливо на Україні. Голод використовувався, як політична зброя при деяких комуністичних режимах, не тільки в Радянському Союзі.

Винищування від 300 000 до 500 000 козаків між 1919 і 1920 рр.

Десятки тисяч людей, загиблих в концентраційних таборах. Тут, також відсутність доступу до архівів, робить дослідження неможливим. 690 000 людей, довільно засуджених на смерть і страчених в результаті так званих чищень в комуністичній партії в 1937-1938 рр. Тисячі інших були заслані або поміщені в концентраційні табори. Загалом, між 1 жовтня 1936 року і 1 листопада 1938 приблизно 1 565 000 людей було арештовано і 668 305 з них були страчені. Згідно багатьом розслідуванням, ці цифри зменшені, і повинні бути перевірені, коли всі архіви стануть доступними. Масове знищення приблизно 30 000 кулаків під час насильницької колективізації 1929-1933 років. І подальша депортація 2 мільйонів в 1930-1932 роках.

Тисячі звичайних людей в Радянському Союзі, звинувачених у зв’язках з „ворогами” і страчених у період напередодні Другої світової війни. Наприклад, в 1937 році приблизно 144 000 людей було арештовано і 110 000 з них були страчені. Їм було пред’явлено звинувачення, що вони знаходилися у контакті з польськими громадянами, що проживають в Радянському Союзі. Також у 1937 році, 42 000 людей було страчено на ґрунті зв’язків з німецькими робочими в СРСР.

6 мільйонів українців загинуло з голоду в ході добре продуманої державної політики в 1932-1933 роках.

Знищення і депортація сотень тисяч поляків, українців, литовців, латишів, естонців, молдаван, жителів Бессарабії в 1939-1941 і в 1944-1945 рр.;

Депортація волжських німців у 1941 р., кримських татар у 1943 р., чеченців та інгушів у 1944 р.

Депортація і винищування четвертої частини населення Камбоджі в 1975-1978 рр.

Мільйони жертв злочинної політики Мао Цзедуна в Китаї і Ким Ір Сена у Північній Кореї. Тут, також відсутність документації не дозволяє привести точні відомості.

Численні жертви в інших частинах світу: в Африці, Азії, Латинській Америці, в країнах, які самі себе називають комуністичними і прямо посилаються на комуністичну ідеологію.

Концентраційні табори, створені першим комуністичним режимом у вересні 1918 року, стали одним із найганебніших символів комунізму. У 1921 році було вже 107 таборів, в яких розміщувалося близько 50 000 ув’язнених. Надзвичайно висока смертність у цих таборах може бути проілюстрована на прикладі ситуації в Кронштадтському таборі: з 6 500 затриманих, поміщених у табір в березні 1921 р., тільки 1 500 чоловік залишилися живими рік потому.

У 1940 році число ув’язнених доходило до 2 350 000. Вони були розміщені в 53 концентраційних комплексах, у 425 спеціальних колоніях, у 50 колоніях для неповнолітніх, і в 90 будинках для новонароджених.

На всьому протязі 1940 р. у будь-який час в таборах знаходилося в середньому 2,5 мільйона чоловік.

Загалом, 15-20 мільйонів чоловік пройшли через табори в період між 1930 і 1953 рр.

Концентраційні табори також були введені в інших комуністичних режимах – більше всього у Китаї, Північній Кореї, Камбоджі та у В’єтнамі.

Вторгнення Радянської Армії в низку країн під час Другої світової війни супроводжувалося терором, арештами, депортацією і знищенням. Серед цих країн особливо постраждали Польща – приблизно 440 000 жертв в 1939 р., включаючи знищення полонених польських офіцерів в 1944-1945 рр., Естонія – 175 000 жертв, включаючи винищування 800 офіцерів, що склало 17,5 % усього населення, Литва, Латвія (119,000 жертв), Бессарабія і Північна Буковина.

Депортація цілих націй була загальноприйнятою політичною мірою, особливо під час Другої світової війни. У 1940-1941 рр., приблизно 330 000 польських громадян, що проживали на території, окупованою Радянською армією, було депортовано у східні райони Радянського Союзу, більшість – до Казахстану. 900 000 німців з районів Волги були заслані восени 1941 р.; 93 000 калмиків було депортовано в грудні 1943 р.; 521 000 чеченців та інгушів було депортовано в лютому 1944 р.; 180 000 кримських татар було депортовано в 1944 р. Список буде неповним, якщо не згадати латишів, литовців, естонців, греків, болгар, вірмен, які проживали в Криму, турок-месхетінців та курдів з Кавказу.

Депортація також застосовувалася для політичних опонентів. З 1920 р., політичних опонентів в Росії стали засилати на Соловецькі острови. У 1927 р., в побудованому на Соловках таборі містилося 13 000 ув’язнених 48 різних національностей.

Найжорстокіші злочини комуністичних режимів, такі, як масові вбивства і геноцид, тортури, рабська праця та інші форми масового фізичного терору продовжувалися в Радянському Союзі, і в меншій мірі в інших європейських країнах до смерті Сталіна.

З середини 1950 років терор в європейських комуністичних країнах значно збавився, але вибіркове переслідування різних груп і окремих осіб продовжувалося. Воно включало поліцейське стеження, арешти, ув’язнення, покарання штрафами, насильницьке психіатричне лікування, різні обмеження свободи пересування, дискримінація на роботі, що часто вело до бідності і втрати професіоналізму, публічні приниження і наклеп. Пост-сталінські європейські комуністичні режими використовували широко поширюваний страх можливих переслідувань, який залишався в колективній пам’яті. Проте, пам’ять минулих жахів поступово слабшала і менше впливала на молоде покоління.

Проте, навіть протягом цих відносно спокійних періодів, якщо це було необхідно, комуністичні режими були здатні вдатися до масового насильства. Ілюстрацією є події в Угорщині в 1956 р., в Чехословаччині у 1968 р., або в Польщі у 1956, 1968, 1970 і 1981 рр.

Падіння комуністичного правління в Радянському Союзі та інших європейських країнах полегшило доступ до деяких архівів, що документують комуністичні злочини. До 1990 р. ці архіви були абсолютно недоступні. Документи, які були там виявлені, є важливим джерелом інформації про механізми правління і ухвалення рішень, і дозволяють провести повний історичний аналіз діяльності комуністичних систем.

Висновки:

як видно, стає зрозуміло, що злочинна сторона комуністичних режимів не є результатом обставин, а швидше за все – наслідком добре продуманої політики, ретельно розробленої засновниками таких режимів навіть до того, як вони узяли владу в свої руки. Історичні комуністичні лідери ніколи не приховували своїх цілей, таких як диктатура пролетаріату, знищення політичних опонентів та категорій населення, що не поєднуються з новою моделлю суспільства.

Комуністична ідеологія, вживана де-небудь або коли-небудь, будь то в Європі, або десь в іншому місці, завжди вела до масового терору, злочинів і порушень прав людини в широкому масштабі. Аналізуючи наслідки застосування цієї ідеології, не можна не надати значення тій схожості з наслідками застосування іншої ідеології 20 століття, а саме – нацизму. Хоча обопільно ворожі, ці два режими розділяли деяку кількість загальних рис.

Проте, хоча злочинний характер нацистської ідеології і нацистського режиму є безперечним, принаймні, на протязі половини століття, і його лідери і багато злочинців понесли відповідальність, комуністична ідеологія і комуністичні режими не зустріли відповідної реакції. Злочини, здійснені в ім’я комунізму, були рідкісною темою судових звинувачень, і багато злочинців так ніколи і не з’явилися перед судом. Комуністичні партії все ще активні в деяких країнах, і вони навіть не відокремили себе від минулого, коли вони підтримували і співробітничали із злочинними комуністичними режимами.

Відкрито використовується комуністична символіка, і суспільне усвідомлення злочинів комунізму дуже слабке. Це особливо очевидно, коли порівнюєш з обізнаністю громадськості про злочини нацизму. Освіта молодого покоління в багатьох країнах, звичайно, не може допомогти скоротити цей розрив.

Політичні і економічні інтереси окремих країн роблять вплив на ступінь критики деяких все ще активних комуністичних режимів. Це особливо очевидно у випадку з Китаєм.

Будучи доповідачем, я дотримуюся тієї думки, що не повинно бути подальшого, такого, що не має ніякого виправдання, зволікання в засудженні комуністичної ідеології і комуністичних режимів на міжнародному рівні. Особисто я не розділяю поглядів деяких колег на те, що необхідно провести чітке розмежування між ідеологією і тим, що відбувалося на практиці. Останнє виникає з першого; і рано чи пізно первинними благими намірами оволодіє тоталітарна однопартійна система і перекрутить їх.

Проте, повинно бути зрозуміло, що ці злочини скоювалися в ім’я комуністичної ідеології, а не якою-небудь особливою країною. Самі росіяни стали першими і найчисленнішими жертвами комуністичної ідеології. У будь-якій окремо взятій країні, де комуністи перебували при владі, злочини носили загальний характер.

Асамблеї слід порекомендувати Комітету міністрів заснувати комітет, який би здійснив всебічне розслідування, що стосується злочинів комунізму в країнах членах Ради Європи. У той же час, країни члени Ради Європи, які ще не зробили це, повинні в терміновому порядку заснувати такі комітети на національному рівні.

Очікується, що такі комітети тісно співробітничатимуть з комітетом Ради Європи.

Кінцева мета такої роботи Ради Європи і національних комітетів полягатиме в тому, щоб встановити і запропонувати конкретні заходи для звершення правосуддя і реабілітації жертв комуністичної ідеології, а також для того, щоб віддати їм дань пам’яті.

Необхідна умова для успішної роботи цих комітетів – це доступ до архівів, особливо в Росії. Отже, зацікавленим країнам, і особливо Росії, згідно Рекомендації (2000) 13 Комітету міністрів Ради Європи, слід прийняти важливий законопроект, що стосується європейської системи доступу до архівів;

Не менш важливим є те, що Комітет міністрів повинен покласти початок кампанії по розкриттю і усвідомленню злочинів комунізму. Сюди також входить перегляд шкільних підручників. Необхідно підтримати держави, які є членами Ради Європи, зробити теж саме на національному рівні.

Декілька шведських газет в середу, 10 березня, передрукували карикатури трилітньої давнини, на яких пророк Мухаммед зображений з тулубом собаки, пише інтернет-видання «Лента.ru» . Таким чином видавці виразили підтримку їх авторові, шведському художникові Ларсу Вілксу.

Свою підтримку пану Вілксу висловила одна з двох найбільших газет країни Dagens Nyheter, таблоїд Expressen і регіональне видання Sydsvenskan. Також карикатури демонстрували в ніч на 10 березня в ефірі ппрограми про культуру на телеканалі SVT.«Погрози щодо  нього (Ларса Вілкса) – це, в довгостроковій перспективі, загрози всім шведам», – висловила свою точку зору Dagens Nyheter.

9 березня в Ірландії було арештовано семеро мусульман, яких підозрюють в підготовці вбивства художника. Одній з них, Колін Лароуз (Colleen R. Larose), висунуто звинувачення уряду США, зокрема й у змові з метою вбивства громадянина іноземної держави.

Вперше карикатури Вілкса в серпні 2007 року оприлюднила невелика шведська газета Nerike Allehanden. Публікація викликала протести мусульман в усьому світі. Після цього організація моджахедів, що має зв’язки з «Аль-Каїдою», оголосила винагороду у розмірі 100 тисяч доларів за вбивство шведського художника. Ще 50 тисяч обіцяли за вбивство головного редактора Nerike Allehanden Ульфа Йоханссона (Ulf Johansson).

Спроби замаху художника чинилися разів. Як повідомляла «Телекритика», останній випадок стався у перший день 2010 року. Тоді троє чоловіків спробували увірватися у будинок пана Вілкса, коли він перебував удома. Спрацювала сигналізація. На місце інциденту відразу ж прибула поліція та затримала зловмисників.

У березні 2010 року Вілкса взяли під охорону шведські спецслужби. Прем’єр-міністр країни Фредрік Райнфельд (Fredrik Reinfeldt) закликав представників 22 мусульманських країн зібратися за круглим столом, щоб обговорити конфліктну ситуацію. Дилема полягає в тому, що іслам забороняє будь-які, у тому числі «позитивні» зображення пророка Мухаммеда. В той же час, частина журналістів в Швеції, Данії та інших країн відстоює право на подібні публікації, стверджуючи, що вони є проявом свободи преси.

У 2008 році відносно іноземців було учинено 403 злочинних посягань, з яких 15 злочинів проти особи, у тому числі вмисних убивств – 12 (розкрито – 11), тяжких тілесних ушкоджень – 13 (10) та середньої тяжкості тілесні ушкодження – 9 (7). Крім того, учинено 38 хуліганських дій, з яких 34 розкрито.

Зокрема викликали значний суспільний резонанс вмисні вбивства громадян Республіки Конго Джозефа Сілвана Бунти та Йорданії Музафара Фаруха. За наведеними фактами прокуратурою додатково порушено кримінальні справи за ознаками складу злочину, передбаченого ст. 161 (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії) КК України.

 27.01.2008 Шевченківським РУ ГУМВС України в місті Києві  порушено кримінальну справу за ознаками складу злочину, передбаченого  ч. 1 ст. 115 (Умисне вбивство) КК України, за фактом убивства громадянина Республіки Конго Джозефа Сільвана Бунта. За вчинення даного злочину затримано двох жителів столиці – Є. та Д., 1991 і 1992 р.н., учнів середньої школи міста Києва, вважають себе скінхедами.

У 2009 році було зареєстровано 1249 злочинних посягань, учинених відносно іноземців. 804 з них, або 64,3%, було вчинено стосовно вихідців з країн СНД. Найбільша кількість потерпілих від таких злочинів приходиться на громадян Російської Федерації (586 осіб), за ними з великий відривом йдуть представники Білорусі (91 особа) та Молдови (51 особа).

Інші 445 злочинів (35,7%) були учинені відносно громадян країн так званого дальнього зарубіжжя, серед яких 8 – умисних убивств (розкрито – 6), тяжких тілесних ушкоджень – 6 (5), середньої тяжкості тілесних ушкоджень – 7 (4). Серед злочинів, вчинених стосовно представників дальнього зарубіжжя, за своєю питомою вагою переважають наступні: розбій (71% від усіх випадків розбою, вчинених стосовно іноземців), хуліганство (59,6%, грабіж (52%), спричинення середньої тяжкості тілесних ушкоджень (36,8%), крадіжки (28,4%). Випадки вбивства та спричинення тяжких тілесних ушкоджень стосовно негромадян СНД вчинялися у 22,3% усіх випадків, що мали місце стосовно іноземців.

26.06.2009 у місті Києві невстановленою особою вчинено вбивство громадянина Федеративної Республіки Нігерія Ігбодіну Джуліуса Езіке, приватного підприємця. За даним  фактом порушено кримінальну справу за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 (Умисне вбивство) КК України. Опрацьовується ряд версій, у тому числі про його вчинення на расовому ґрунті.

Якщо зробити рейтинг країн, громадяни яких потерпіли від злочинних замахів на території України, то цей сумний список виглядає наступним чином:

1.  Китай – 43 особи;

2.  Туреччина – 32 особи;

3.  Німеччина – 31 особа;

4.  Сирія – 26 осіб;

5.  Польща – 25 осіб;

6.  Нігерія – 22 особи;

7.  Йорданія – 16 осіб;

8.  В’єтнам – 15 осіб;

9.  США – 13 осіб;

10.  Іран – 11 осіб.

Серед загальної кількості злочинів зазначеної категорії окреме занепокоєння ОВС України викликають факти вчинення протиправних дій  відносно іноземців учасниками радикально налаштованих молодіжних організацій і рухів, до таких належать так звані «скінхеди» та неонацисти. Головною метою їх діяльності, за їх ствердженнями, є боротьба за „чистоту” європеоїдної раси шляхом вигнання з України вихідців з країн Африки, Азії та Латинської Америки. З урахуванням цього МВС України протягом 2009 року здійснило ряд заходів.

Серед організаційно-управлінських заходів більшість областей надала перевагу створенню власних планів невідкладних (робочих) заходів, взявши за основу міністерський план заходів щодо протидії расизму та ксенофобії. Це, перш за усе, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Кіровоградська, Львівська, Рівненська, Сумська, Харківська області та м. Київ. Були також розроблені вказівки щодо боротьби із злочинами, учинених відносно іноземців, у тому числі – на ґрунті расових проявів та ксенофобії, які направлено в міськрайоргани та галузеві служби. В Донецькій області, наприклад, протягом 2009 року було надіслано 22 таких вказівки за різними напрямами службової діяльності.

Ряд областей (Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Полтавська, Харківська) повідомили МВС України про щомісячне заслуховування на оперативних нарадах керівництва ГУМВС, УМВС питань щодо попередження та розкриття злочинів, вчинених відносно іноземців.

Лише 4 області – Луганська, Сумська,Чернігівська, Чернівецька – повідомили про проведення планових та додаткових занять з особовим складом в системі службової підготовки, що передбачають висвітлення питань протидії расизму та ксенофобії.

У структурі підрозділів карного розшуку Міністерства та ГУМВС України в місті Києві, Дніпропетровській, Львівській, Луганській, Одеській, Харківській областях було створено відділи з протидії етнічній злочинності та правопорушенням, пов’язаним з діяльністю радикально налаштованих і неформальних молодіжних рухів та організацій. В управлінні карного розшуку Закарпатської області був створений окремий сектор, на який покладено контроль за організацією роботи по попередженню та розкриттю злочинів, вчинених відносно іноземців. В м. Києві відповідні відділення були створені в структурі кожного райуправління, а в ГУМВС в Сумській області введено посаду оперуповноваженого з розкриття таких злочинів.

В центральному апараті Міністерства застосовується практика вивчення матеріалів кримінальних та оперативно-розшукових справ за нерозкритими особливо тяжкими і тяжкими злочинами, де потерпілими є іноземці, та заслуховування керівників слідчо-оперативних груп про хід роботи з установлення осіб, причетних до їх учинення. Приділяється увага належному реагуванню працівників територіальних підрозділів на звернення про вчинення злочинів відносно іноземних громадян та повноті заходів, спрямованих на їх розкриття.

У 8 регіонах з метою ефективного реагування на ситуацію були створені оперативно-слідчі групи з розкриття і розслідування злочинів, вчинених відносно іноземців, а також заведені контрольно-наглядові справи (Волинська, Дніпропетровська, Закарпатська, Кіровоградська, Львівська, Харківська, Чернігівська області, м. Київ). В територіальних міськрайорганах цих регіонів були закріплені досвідчені працівники з моніторингу ситуації. У 7 областях на постійній основі було забезпечено моніторинг інтернет-ресурсів, телеканалів та друкованих ЗМІ щодо наявності проблемних матеріалів у сфері міжнаціональних відносин (Дніпропетровська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Рівненська, Чернігівська).

Щонайменше у 13 ГУМВС, УМВС (Дніпропетровська, Луганська, Донецька, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Чернівецька,Чернігівська області, м. Київ) повідомили про здійснення спеціалізованих оперативних заходів з виявлення прихильників неонацизму та расизму, збору та аналізу інформації щодо таких осіб в межах, передбачених компетенцією МВС України, силами дільничних інспекторів організовано доведення до прихильників ультраправої ідеології вимог законодавства. У більшості зазначених областей регулярно проводилися зустрічі з лідерами фанклубів футбольних команд з метою своєчасного реагування на поширення серед вболівальників ксенофобських настроїв.

Вимоги міністерства стосовно внесення корегувань до планів комплексного використання сил та засобів були виконані у більшості областей. Відповідно до змін маршрути патрульних нарядів міліції були максимально наближені до навчальних закладів, місць компактного проживання та відпочинку представників іноземних діаспор і етнічних груп. Це дозволило знизити ризик скоєння злочинів проти життя, здоров’я та власності іноземних громадян, про що повідомили 15 областей (Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Луганська, Львівська, Полтавська, Рівненська,  Тернопільська, Харківська, Херсонська, Черкаська, Чернівецька області). У м. Києві під посилене спостереження силами патрульної служби було взято 86 місць, а також проводилося постійне оперативне відпрацювання 55 місць збору потенційних прихильників ультраправої ідеології та членів радикальних угрупувань.

Систематично проводилися зустрічі працівників міліції з учнями та студентами навчальних закладів. Як повідомили ГУМВС, УМВС України в 12 регіонах, частина таких зустрічей була спеціально присвячена питанням міжетнічної толерантності, запобігання проявів релігійної або національної нетерпимості (Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська області, м. Київ). У м. Києві, наприклад,  силами фахівців кримінальної міліції у справах дітей та дільничних інспекторів міліції було проведено 3412 таких виступів перед учнівською молоддю та студентами.

У  2009 році працівниками Департаменту карного розшуку спільно з інститутом Східно-Європейського розвитку було розроблено пам’ятки-рекомендації для іноземних громадян, які перебувають на території України “Ваші права і як їх захистити”, а також пам’ятки-рекомендації для працівників міліції “Знаки ненависті: як їх впізнати?” з виявлення за специфічними ознаками осіб, причетних до радикально налаштованих рухів, організації з ними профілактичної роботи.

З метою загальної профілактики було організовано розповсюдження серед учнів та студентів пам’яток з телефонами чергових частин, дільничних інспекторів,  «гарячих ліній», «телефонів довіри». Окремо були проведені інструктажі з персоналом приватних служб охорони, які забезпечують громадський порядок на території навчальних закладів та гуртожитків. Така робота регулярно проводилася у 8 регіонах (Донецька, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Чернівецька області, м. Київ).

В межах спеціальної профілактики працівниками ОВС була організована постійна взаємодія з представниками етнічних меншин та національно-культурних громад Івано-Франківської, Луганської, Сумської, Харківської, Чернівецької, Чернігівської областей та м. Києва, лідерами єврейських громад Волинської, Донецької, Тернопільської областей, мусульманських діаспор Донецької області.

У Донецькій, Луганській та Львівській областях було налагоджено взаємодію з ректоратом вузів та деканатами факультетів, де навчаються іноземні студенти, а також з головами студентських земляцтв.

Реалізації профілактичних заходів сприяли спільні заходи, проведені за участю неурядових організацій, про що повідомили наступні області:

–  Луганська: Луганський благодійний фонд «Крок у майбутнє», Благодійний фонд міжнаціональних культурних зв’язків ім. Богатікова, Асоціація народів Луганщини;

–  Львівська: Українська асоціація «Міжнародної амністії»;

–  Сумська: Українська секція міжнародного товариства прав людини;

З метою поширення інформації з питань протидії расизму та ксенофобії керівництвом та фахівцями щонайменше 8 ГУМВС, УМВС (Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Луганська, Рівненська, Харківська, Чернігівська області) були проведені брифінги, прес-конференції, розміщені відеосюжети та коментарі на телебаченні та у засобах масової інформації. Силами центрального апарату Міністерства започаткована спеціальна рубрика «Протидія расизму» на відомчому сайті, взято участь у всеєвропейському тижні проти расизму (14-22 березня). Тільки представниками ДКР та УМДПЛ взято участь у проведенні 84 брифінгів, круглих столів, нарад з представниками інших правоохоронних установ, силових структур, різноманітних громадських організацій, національних діаспор з питань подолання в країні проявів ксенофобії, запобігання злочинним проявам на ґрунті расової ворожнечі.

Як окремий напрямок, ГУМВС, УМВС підтримувалася необхідна взаємодія з СБУ, іншими правоохоронними органами та державними органами влади (ОДА, міськради) в частині обміну наявною інформацією щодо організації та проведення спільних профілактичних заходів, про що повідомили Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Чернігівська області та м. Київ. Особливу увагу привертає досвід Харківської області, де з метою вирішення питання розгляду в судах матеріалів про адміністративні правопорушення, скоєні представниками радикальних організацій, у лютому 2009 р. була проведена спільна нарада керівництва ГУМВС з працівниками територіального управління державної судової адміністрації.

Разом з тим деякі аспекти існування ультраправого руху перебували поза правовим полем впливу Міністерства і потребували скоординованих заходів інших органів державної влади та громадських організацій.

З цією метою МВС України було налагоджено співпрацю з рядом міжнародних організацій: Офіс Верховного Комісара ООН у справах біженців, Міжнародна організація з міграції, ОБСЄ, Британська рада в Україні. Вступив у завершальну стадію процес укладання Меморандуму між МВС України та Бюро демократичних інститутів з прав людини ОБСЄ стосовно професійної підготовки працівників ОВС з питань запобігання правопорушенням, вчинених з мотивів ксенофобії. Активно працюють фахівці центрального апарату Міністерства у складі  Міжвідомчої робочої групи з питань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості, створеної на базі Державного комітету України у справах національностей та релігій. Ними внесено низку суттєвих пропозицій до проекту національного Плану заходів щодо протидії ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в українському суспільстві на 2010-2012 роки.

На виконання Плану МВС України щодо протидії расизму на період до 2009 року УМДПЛ у грудні 2009 року проведено аналіз результатів діяльності ГУМВС, УМВС з цього напрямку, який було взято за основу при розробці нового плану Міністерства на 2010-2012 роки.

Загальний стан оперативної обстановки у цій галузі діяльності дозволяє констатувати наступне.

Сьогодні на профілактичних обліках в органах внутрішніх справ перебуває понад 1200 осіб, які вважають себе прихильниками ультраправої ідеології, у тому числі 60 осіб в АР Крим, 150 осіб – у Запорізькій області, 105 – в Одеській, 60 осіб в Харківській області, 126 осіб в Чернігівській області, 793 скінхеди в місті Києві.

Крім того, у м.Києві налічується щонайменше 263 фанатів-хуліганів спортклубів «Динамо-131», «ЦСКА-94», «Арсенал-38», які часто кооптуються із ультраправими групами під час масових заходів. В Чернігівській області зафіксовані прихильники КУН (Конгресу українських націоналістів), які у бійках та нападах участі не приймають, проте здійснюють активні ультранаціоналістичні заходи політичного характеру та розміщують відповідну інформацію у інтернет-ресурсах. У Львівській області діє нестійка група послідовників «White Power Skinheads” в межах 30-40 осіб, які не проводять жодних акцій.

Спроби Харківської обласної громадської організації «Патріот України» активізувати свою діяльність призвели до винесення за рішеннями судів офіційних попереджень за порушення громадського порядку 22 її представникам. Причинами цього стали організація ходи із ксенофобськими гаслами, розповсюдження листівок расистської спрямованості, блокування підходів до пам’ятника. У Кіровограді було виявлено 12 громадян, що входять до складу офіційно незареєстрованої Української націонал-трудової партії (УНТП) та притримуються ультраправих поглядів.

За повідомленнями ГУМВС, УМВС, в 2009 році не було зафіксовано злочинів «на ґрунті ненависті», а також антисемітських чи екстремістських виступів у 12 областях (Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Чернігівська, Чернівецька). У 6 областях (Волинська, Житомирська, Закарпатська, Луганська, Рівненська, Чернівецька) не було виявлено радикально налаштованих молодіжних угрупувань та організацій, також до органів внутрішніх справ не надходила інформація щодо їх діяльності.

У райвідділах міліції міста Львова практикують вибивання показів. При цьому жертвами побиття з боку працівників міліції стають не лише підозрювані у вчиненні злочинів, а й потерпілі! Такий безпрецедентний випадок трапився днями у Залізничному райвідділі міліції.

Принаймні, це стверджує 28-річний мешканець Городоцького району Львівщини, який звернувся за допомогою до ЗІКу.

Про таких кажуть – народився в сорочці

25 лютого 2010 року близько 22.00 в районі Привокзальної хлопець став жертвою нападу невідомих йому осіб. Йому було завдано два проникаючі ножові поранення: черевної порожнини (з пораненням печінки) та попереку. «Швидка», яка прибула на виклик, доставила пораненого в Львівський регіональний фтизіопульмонологічний лікувально-діагностичний центр у реанімаційне відділення. Життя людини висіло на волосині. При поступленні через значну втрату крові лікарі діагностували стан потерпілого як важкий. Медики кілька годин через оперативне втручання боролися за його життя. Згодом лікарі зізнавалися родичам хлопця, що тільки завдяки чуду та Божій ласці хлопець вижив.

Відразу наступного дня у реанімації потерпілий надав всі покази працівникам Залізничного райвідділу міліції, які невдовзі повідомили родичам, опитали свідків злочину та затримали двох підозрюваних у його здійсненні. На очній ставці із затриманими потерпілий їх не впізнав.

Після майже місячного лікування у стаціонарі хлопця виписали додому. Лікарі рекомендували йому обмеження фізичного навантаження та подальше контрольне медичне обстеження.

Розмову з потерпілим розпочали ляпасом в лице

Не минуло й тижня перебування потерпілого поза стінами лікарні, як працівники Залізничного райвідділу міліції вирішили форсувати розкриття зареєстрованого у них важкого кримінального злочину. Як розповів хлопець, 31 березня близько 22 год. він йшов на кінцеву зупинку маршруток Городоцького напрямку, яка є на Приміському вокзалі, з наміром добратися додому. У той час на вокзалі до нього несподівано підійшов чоловік, одягнений у цивільне, представився «міліція» і почав тягнути його вбік. Відразу на підмогу підійшли ще двоє чоловіків у цивільному, які силою заштовхали хлопця у машину. Як згодом з’ясувалося, усі троє були працівниками Залізничного райвідділу міліції. На прохання хлопця показати посвідчення, «доблесні» оперативники відповіли щось на зразок того, що мовляв, зараз ми тобі покажемо. На запитання про підстави затримання було сказано: «Ти п’яний!». Коли ж хлопець сказав про намір повідомити родичів про затримання – міліціонери відібрали у нього мобільний телефон.

Далі події розвивалися так. Хлопця привезли у Залізничний райвідділ міліції. Жодної реєстрації його у журналі чергового не проводилось. Хлопця завели в кабінет на третьому поверсі будівлі, куди відразу, крім згаданих трьох працівників райвідділу, зайшов ще один. Розмова з потерпілим у справі розпочалася з того, що один із міліціонерів вдарив його в лице. Працівники райвідділу звинуватили потерпілого у тому, що він вводить слідство в оману. «Невже ти не знаєш, хто тебе підрізав? Для чого ти писав заяву? Тепер з нас питають за цю справу», – такі «наїзди», разом матюками та погрозами посипалися на адресу хлопця.

О 3-ій год ночі потерпілого повезли у Львівський обласний наркологічний диспансер для перевірки на рівень алкоголю в крові. Результати аналізу засвідчили, що ознак сп’яніння не виявлено (медичний висновок з цього приводу є у розпорядженні ЗІК). Навіть після цього працівники райвідділу і не думали відпускати хлопця.

В одному з кабінетів на третьому поверсі райвідділу його протримали до ранку, мотивуючи тим, що так порадив зробити слідчий, який розслідує справу. Увесь цей час працівники райвідділу били хлопця кулаками в голову, в лице, копали по ногах (один із них, оглянувши ще свіжі рани хлопця, порадив не копати в живіт, бо той зовсім «клякне»), знущалися, ображали та залякували.

Уже вранці до кабінету навідався доглянутий чоловік у костюмі. Хлопець припускає, що то був хтось із керівництва райвідділу. Чоловік теж почав «наїжджати» на потерпілого, мовляв, написав заяву – кажи, що нам тепер з нею робити.

Ще пізніше до хлопця зайшов слідчий, який веде справу. Він ще раз вислухав покази потерпілого у справі і взяв розписку про те, що той зобов’язується з’являтися на виклики у райвідділ.

Незаконно протримавши 1,5 доби в райвідділі, хлопця відпустили додому. При цьому міліціонери наголосили, що це не остання їх «неформальна зустріч». «Якщо вони (винуватці злочину) тебе не доріжуть, то ми самі тебе вб’ємо», – пригрозили хлопцеві на прощання.

Замість висновку

У черговій частині Залізничного райвідділу міліції ЗІКу повідомили, що у час з 31 березня до 1 квітня перебування в райвідділі цього мешканця Городоцького району Львівщини не зареєстровано.

Помічник міністра МВС з прав людини Тарас Гаталяк уважно вислухав інформацію про побиття у райвідділі і пообіцяв з’ясувати ситуацію. З його слів, у відповідь на заяву потерпілого буде призначена службова перевірка «по повній програмі».

У свою чергу Денис Харчук ,начальник ВЗГ ГУ МВСУ у Львівській області, заявив: «Якщо є скарги на дії працівників міліції, треба писати заяву у прокуратуру для проведення перевірки. За результатами перевірки можна буде щось сказати. Також можна писати заяву на ім’я начальника ГУ МВСУ у Львівській області. Начальник управління дасть доручення відповідним службам. Ми зі свого боку теж проведемо перевірки. Якщо буде склад злочину, прокуратура прийматиме рішення».

Зараз потерпілий у кримінальній справі готує скаргу на неправомірні дії працівників міліції у прокуратуру. Він боїться, щоб висловлені на його адресу погрози не були втілені у життя. Зазначимо, що ЗІК бере під контроль подальший розвиток подій. Також наголошуємо на тому, що нам відомі всі прізвища фігурантів цієї історії.

ЗІК сподівається, що прикрий інцидент із побиттям у Залізничному райвідділі Львова буде належно розслідуваний і винуватці будуть покарані.

Також сподіваємось на реакцію щодо неправомірних дій працівників райвідділу з боку новопризначеного начальника міліції Львівщини Михайла Цимбалюка.