Довго не вірилося. Навіть, коли переглядав третій відеоматеріал не міг йняти віри, що таке можливо. Доросла жінка прийшла в дитячий садочок, щоб воювати з дітками, щоб вказати малюкам на їхнє неправильне походження і їхні «неправильні» імена. Всім Машам, Мішам і Лізам доросла пані порадила пакувати валізи і «їхати в Московію».

Вона рвучко пересувалася авдиторією і віталася за ручку зі всіма дітками, запитуючи як вони звуться. Щойно поважна пані похвалила Юрчика за правильне ім’я і назвала його хорошим хлопчиком, але відразу спалахнула гнівом, заламуючи руки, почала паплюжити ім’я дівчинки, котра назвалася Лізою. Доросла пані, ані на мить не задумалася, що перед нею дівчинка із дитячого садочка, відразу продекламувала: «Лиза, це від слова лизати. Був колись такий паскудний жіночий журнал «Лиза». Напевно важко собі уявити стан тієї дівчинки, котру ображали перед усією групою, перед усіма дітками, ображала доросла жінка, а її вихователі запопадливо заглядали тій до рота. Казус стався з малим Мишком, який за домашньою звичкою назвав себе Міша. Доросла дама, позбиткувавшись над малечею, вирішила спитатися діток, як їм більше подобається називати цього хлопчика і дітки хором прокричали «Міша». Це розлютило дорослу пані і тут на допомогу їй нагодилася вихователька, яка казенним голосом прикрикнула на діток, даючи зрозуміти, що поважній тьоті буде приємно, коли вони їй збрешуть.

Візит дорослої дами в садочок з метою висміяти і образити тих нещасних малюків, які мають «неправильні» імена,  не вкладається у здорову логіку і свідчить про її не повну психічну адекватність. Депутатці Львівської обласної ради Ірині Фаріон, а це саме вона відвідала дитячий садочок, виявилося замало «п’ятихвилинок ненависті» в сесійній залі, недостатньо постійних шоу на ЛТБ. Вона вирішила охопити «свободівською» пропагандою навіть найменшеньких. Хоча погодьтеся, в здорову голову така думка не прийде.

Трохи задумався, чому в нашому суспільстві можливі такі брутальні випадки знущання над дітьми, чому найбільш аморальні вчинки не зворушують нас більше? Відповіді однозначної не маю. Але все ж напевно тому, що ми на все реагуємо мовчазною згодою, або обурюємося у себе на кухні, або ж у вузькому колі друзів. Ми все віддаємо на відкуп таким активістам, як пані Фаріон. Ми ніяк не збагнемо, що при мовчазному потуранні громадянське суспільство нам ніколи не засвітить, а державні закони у нас і так не працюють.

Якщо у наших державних службовців від освіти і правників лишилися хоча б рештки совісті, то вони негайно мають призначити службове розслідування за фактом знущання над дітьми в дитячому садочку. Директор і причетні до цієї історії вихователі мають бути відсторонені від виконання своїх обов’язків. Результати розслідування треба оприлюднити якнайшвидше. А батьки Лізи, Міши і Маші мають подати в суд на пані Фаріон і принаймні добитися відсторонення її від викладацької роботи. Пані Фаріон, якщо навіть залишити осторонь морально-етичні норми, порушила масу статей українського законодавства і їй будуть потрібні дуже добрі адвокати. Якщо ж цього не станеться, то гріш ціна нам, львів’яни.

Моральне здоров’я суспільства можна оцінити за ставленням у ньому до сиріт, старих, інвалідів і… дітей.

Фото з сайту: http://img0.liveinternet.ru/images/attach/c/1//50/142/50142605_plachet_rebenok.jpg

За останні роки громадяни, громадські організації, відстоюючи свої права та інтереси, почали значно активніше подавати в суди позови проти органів влади. Проте судова тяганина пов’язана з великими витратами часу і фінансових ресурсів. І часто стається так, що потенційна користь від перемоги в суді стає неспівмірною з витратами та докладеними зусиллями.

Занадто багато судових позовів

Від часу набуття чинності Кодексу про адміністративне судочинство кількість судових спорів, де мешканці міста і юридичні особи оскаржують дії органів виконавчої влади у Львові істотно зросла. Про це інформувала як начальник юридичного управління Львівської міської ради Гелена Пайонкевич, так і представники громадських організацій, що моніторять цей процес.

Разом з тим, як зазначила Гелена Пайонкевич ZAXID.NET, «середня тривалість розгляду адміністративних справ – 2-3 роки. Стільки часу займає їх проходження по усіх судових інстанціях: від першої до Верховного суду. Багато судових справ, в яких юридичне управління представляє інтереси Львівської міської ради можна було б вирішити шляхом переговорів. Ми зацікавлені у зменшенні судових позовів».

Аби спростити вирішення таких спорів, юридичне управління Львівської міської ради восени 2009 року стало учасником проекту «Сприяння ефективному вирішенню публічно-правових спорів між громадянами та органами влади», який реалізує у Львові громадська організація «Центр дослідження місцевого самоврядування».

Це пілотний проект із застосування процедури медіації як альтернативного способу вирішення публічно-правових спорів, що виникають між представниками територіальної громади Львова та Львівською міською радою, її структурними підрозділами. Власне «Центр дослідження місцевого самоврядування» виконує роль медіатора, посередника, що допомагає сторонам відновлювати діалог.

У чому ж особливості медіації?

Керівник Українського центру медіації, створеного при Києво-Могилянській бізнес-школі за підтримки пілотного проекту Міжнародної фінансової корпорації «Впровадження медіації у сфері корпоративного управління в Україні», кандидат юридичних наук Галина Єрьоменко виокремила головні відмінності медіації від традиційного судового розгляду спорів. За її словами, судовий спір – це змагальна процедура, і сторони можуть бути ворожо налаштовані одна до одної. Основна увага тут приділяється фактам, тоді як реальні інтерес сторін не беруться до уваги. Сторони спілкуються одна з одною опосередковано через юристів і суддю. На противагу цьому, медіація покликана допомогти сторонам налагодити безпосередній діалог і віднайти рішення проблеми шляхом співпраці. Під час медіації сторони доходять згоди самі – медіатор не приймає рішення за них.

Власне перший етап медіації – це встановлення довіри між медіатором та сторонами спору. Таку довіру забезпечує те, що медіатор є незалежною стороною, переговірником, приділяє однакову увагу сторонам, для обох розробляє варіанти вирішення проблемних питань.

У процесі обговорення спору за посередництва медіатора знижується емоційна напруга між сторонами, яка виникли внаслідок конфлікту. Це дозволяє учасникам «розкритися» і віднайти оптимальний варіант рішення спору. Важливо, що за допомогою медіації можна обговорити і узгодити позиції щодо широкого кола взаємопов’язаних питань, а не лише вузького предмету судового спору.

Головне – бажання

Щоправда, медіація поки що не знайшла відображення в українському законодавстві. На сьогодні існує законопроект «Про медіацію», розроблений фахівцями у цій сфері. Однак і він потребує подальшого доопрацювання, оскільки не охопив сферу публічно-правових спорів.

Керівник проекту «Сприяння ефективному вирішенню публічно-правових спорів між громадянами та органами влади» Лілія Сало пояснює: «До останнього не було зрозуміло, чи можливо застосувати медіацію у публічно-правових спорах з органами місцевого самоврядування. Наша громадська організація більше року займалася теоретичним вивченням цього питання, перш ніж почати застосування медіації у публічно-правових спорах на практиці».

Л.Сало додала: «У нас, в Україні, довго нав’язували думку, що чиновник має діяти лише на підставі, у спосіб і в порядку, що передбачені законом. Дійсно, таке положення є в нашому законодавстві. Однак Кодекс адміністративного судочинства передбачає також право обох сторін спору на досягнення примирення, а саме вирішення спору на основі часткових поступок обох сторін».

Представники громадського сектору вважають за доцільне впроваджувати таку процедуру у взаємовідносини між представниками громади Львова та органами міської влади. Кажуть, що позитивні приклади мирного врегулювання конфліктів цього пілотного проекту можуть дати поштовх до широкого застосування цієї процедури в майбутньому і до покращення стосунків громади і влади загалом.

Зокрема депутат міської ради, голова Асоціації платників податків Львівщини Теодор Дяків прокоментував ZAXID.NET: «Я вітаю позицію виконавчого комітету Львівської міської ради, який своїм рішенням дозволив юридичному управлінню вдаватися до медіації для вирішення спорів з представниками громади. Цей спосіб вирішення конфліктів не суперечить нашому законодавству. На державному рівні навіть діє Служба національного примирення і посередництва, що займається врегулювання спорів із державними органами влади. Вважаю, що у будь-яких спорах, які стосуються взаємодії територіальної громади і органів міської влади цей механізм можна і треба застосовувати».

Коли міська влада хоче виправити помилку

Г.Єрьоменко акцентувала у коментарі ZAXID.NET: «Воля і бажання сторін домовлятися – це єдина умова для медіації у будь-якій сфері: чи це приватні відносини, чи корпоративні, чи відносини з владою. Головне, щоб в обох сторін було бажання йти на взаємні поступки. Інших перешкод немає. Зазвичай, люди є більш готовими до компромісу. Тому багато залежить від готовності органу влади йти на поступки».

Це підтвердилося у практиці «Центру досліджень місцевого самоврядування». Лілія Сало з цього приводу зазначила: «З нашої поки що невеликої практики бачимо, що найчастіше сторони вдаються до примирення, якщо відповідач – орган влади – визнає свою помилку, свою неправоту, і для нього вигідніше піти на часткові поступки у примиренні, ніж повністю визнати позов».

Підтримує цю думку і керівник програми правової підтримки організацій громадського сектору Центр громадської адвокатури Тетяна Яцків: «Якщо суб’єкт владних повноважень усвідомлює, що та чи інша дія або рішення є помилковими, і хоче виправити цю помилку, то це свідчить про готовність до медіації».

Т.Яцків поінформувала: «Ми допомагали «Центру досліджень місцевого самоврядування» відбирати справи для медіації. На практиці виявилося, що справ, які можна вважати медіабельними, доволі мало».

За її словами, медіабельними є справи, засновані на непорозумінні між органом влади і громадянином чи юридичною особою. «Вважаю, що причиною цього часто є те, що немає достатньо доброї комунікації між тими, хто звертається до органу влади і органу, який не завжди хоче із ним спілкуватися, роз’яснити, чому не можуть задовольнити його клопотання повністю. Часто громадянин хоче трохи більше від органу влади, чим той має виконувати, відповідно до його повноважень», – прокоментувала експерт.

Одну таку справу вже вирішено в межах проекту. Мешканець Львова звертався листом до міського голови Львова щодо зменшення вартості на проїзд у громадському транспорті, і хотів отримати відповіді на ряд питань з цього приводу. Проте відповідь була недостатньо ґрунтовною. Щоб не доводити справу до суду було запропоновано медіацію, на яку сторони погодилися. Як результат, за інформацією спеціаліста першої категорії юридичного управління Львівської міської ради Ольги Боднар, «в процесі примирення мешканцю були надані відповіді по кожному запитанню за підписом міського голови. Спершу людина доволі насторожено сприйняла пропозицію примирення. Проте, коли йому надали можливості для оптимального врахування його інтересів, ставлення його змінилося на позитивне».

Коли з владою один на один

За словами експертів, більше надають до медіації публічно-правові спори, в яких зачеплені індивідуальні права й інтереси громадян, а не справи, що торкаються інтересів широкого кола осіб, усієї громади.

Зараз Центр досліджень місцевого самоврядування вивчає можливість примирення у спорах з приводу встановлення пересувних малих архітектурних форм. «Йдеться про оскарження відмови Львівської міської ради у видачі дозволів на встановлення пересувних малих архітектурних форм декількома підприємцями. Дві справи перебувають у судах першої інстанції, місцевих загальних судах Львова. І є кілька справ, що пройшли першу інстанцію, і були вирішені не на користь органу самоврядування, відтак перебувають на розгляді в судах апеляційної інстанції. Ми почнемо з тих, що є у судах першої інстанції. Якщо практика буде успішною, то візьмемося і за апеляційні», – поінформувала Л.Сало.

Поле для компромісу є. Адже, насправді, підприємці зацікавленні не в визнанні недійсними рішень міської ради, а в отриманні дозволів на встановлення МАФів. Міська рада, зі свого боку, не зацікавлена у скасуванні актів, однак зацікавлена в тому, щоб підприємницька діяльність у місті здійснювалася на законних підставах і в межах правого поля.

Чи можна знайти компромісне рішення для всіх?

Чи можна застосувати медіацію у справах з оскарження тих чи інших тарифів на житлово-комунальні послуги, а чимало об’єднань громадян Львова займається цим, сказати однозначно важко. Представники громадських організацій, що приділяють тарифам багато часу, доволі скептично оцінюють таку можливість.

Голова громадської організації «Вартові закону» Олексій Вєрєнцов зокрема вважає, що Львівська міська рада виявляє не достатньо бажання для пошуку компромісів із представниками громадськості у питаннях формування тарифів. Він виклав свою позицію ZAXID.NET: «Я вважаю, що більшості конфліктних ситуацій, які розгорнулися між Львівською міською радою та громадськими організаціями міста довкола тарифів на ті чи інші послуги, у першу чергу житлово-комунальні, могло б і не бути, якщо б вона ефективно виконувала законодавство України, яке передбачає проведення обговорення нормативно-правових актів перед їх прийняттям. У нас на підготовку до обговорення відводиться десять днів, а цього часу у складних питаннях тарифів буває мало. Громадські організації не встигають перевірити обґрунтованість пропонованих тарифів, не вистачає часу отримати відповіді на запити з контролюючих органів. Дуже швидко відбувається прийняття, і виникає конфлікт».

Він додав: «На мій погляд, Львівська міська рада запроваджує процедуру медіації для гасіння локальних пожеж, замість того, щоб не допускати їх виникнення. Це створює хибне враження, нібито Львівська міська рада хоче йти на співпрацю з громадськими організаціями, на мій погляд – вона цього не хоче».

Керівник Центру «Наше право» Ярослав Жуковський акцентував увагу й на тому, що для компромісу потрібно не лише бажання органу йти на поступки, але й правові підстави. За його словами, використання медіації для вирішення дрібних конфліктів, пошуку компромісів між владою і окремими мешканцями виглядає цілком доцільним.

Проте, на його думку, медіація навряд чи може бути застосована у питаннях оскарження рішень, якими затверджені тарифи на комунальні послуги, оскільки тарифи зачіпають інтереси не лише особи чи організації, що оскаржує їх, а всієї територіальної громади. Виконавчий комітет Львівської міської ради не може досягати компромісу з окремими представниками громади, нехтуючи інтересами всієї громади.

Лілія Сало повідомила, що Центр дослідження місцевого самоврядування зараз аналізує, чи можливе застосування медіації у справі про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Львівської міської ради, яким затверджено двоставковий тариф на теплопостачання у Львові, за позовом «Об’єднання профспілок Львівщини». Справа перебуває у Галицькому районному суді Львова.

За її словами, у цьому випадку позивач заявляє вимоги не в частині повного скасування тарифу, як такого, що порушує права, свободи громадян. Позивач акцентує на порушенні процедури прийняття цього акту. З його позиції, акт не був оприлюднений в офіційному друкованому органі Львівської міської ради, і є зауваження до громадських слухань цього акту. Львівська міська рада заперечує проти цього, мотивуючи, зокрема, тим, що проект акту був оприлюднений на веб-сайті міської ради. «Міська рада готова була б піти на компроміс шляхом внесення змін до рішення, його удосконалення, однак розглядати питання про його скасування орган влади не готовий. Я тут не вбачаю можливості для примирення, оскільки не співпадають позовні вимоги з вимогами відповідача, а відтак немає спільного поля для пошуку компромісу, – прокоментувала Лілія Сало. – Ми будемо виходити на переговори з позивачем, щоб з’ясувати його головні інтереси. Можливо, «Об’єднання профспілок Львівщини» зацікавлене в удосконаленні рішення про двоставковий тариф. У такому випадку, можна було б вести переговори про зміну предмету позовних вимог і зміну предмету переговорів. Якщо це відповідатиме інтересам обох сторін, тоді можливо вирішити таку справу».

Які гарантії?

Насамкінець, варто зазначити, що медіацію можна вважати ефективною тоді, коли вдається не лише досягнути компромісного шляху вирішення проблемної ситуації, але й послідовного втілення домовленості на практиці.

Виконання взаємно прийнятих зобов’язань – особливо важливий момент. Можна пройти великий шлях від виникнення конфлікту до його вирішення, залучати медіаторів, досягнути згоди, а потім не буде виконання. Це, як пояснила ZAXID.NET Тетяна Яцків, головний ризик в медіації.

Вона навела приклад: «У нас була медіація на стадії судового розгляду спору. Громадянин звернувся з повозом проти ЛКП, щоб не включали у договір про обслуговування будинку та прибудинкової території певних послуг, які є необов’язковими. ЛКП погодилося переукласти угоду з мешканцем без пунктів про послуги, яких він не хотів. Однак результату так і не було. Директор ЛПК довго ухилявся, відмовлявся. Як наслідок, довелося повернутися до поновлення судового позову, і вимагати задоволення позову по суті».

Справді, якщо досягнуто примирення у справі, яку розглядає суд, то за клопотанням сторін спору, суд закриває провадження у справі. Проте обставина, що постанова суду про закриття провадження у справі у зв’язку з примиренням сторін не носить обов’язкового характеру, може розцінюватися як певний недолік. Є справи, коли хотілося б, щоб ухвала суду носила загальнообов’язковий характер. Наприклад, якщо досягнуто згоди про поновлення працівника на посаді в органі влади. Працівник зацікавлений мати гарантію, що його роботодавець за будь-яких обставин виконає це зобов’язання.

Однак медіація все-таки процес добровільний. І як застережний механізм передбачено можливість поновлення провадження у справі: якщо одна сторона опісля відмовляється виконувати вимоги, які зобов’язалася виконати, то інша сторона має право звернутися до суду з клопотанням про поновлення провадження у справі. Суд поновляє провадження з того моменту, на якому припинив.

П’ять громадян – учасників спільноти “Майдану” звернулися до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Верховної Ради України, Голови ВРУ, Президента України, оскаржуючи скасування Радою місцевих виборів, раніше призначених на 30-те травня цього року (16.02.10 ВРУ 250-ма голосами на пропозицію нардепа Ю.Кармазіна прийняла Постанову “Про визнання такою, що втратила чинність, Постанови Верховної Ради України “Про призначення чергових виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів у 2010 році”. Результати пойменного голосування – тут: http://gska2.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/g_frack_list_n?ident=10693&krit=66 ).

У позовній заяві Віктор Гарбар, Наталка Зубар, Михайло Свистович, Олександр Северин та Катерина Чепура доводять, що ВРУ за Конституцією України та Законом “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” не має повноважень скасовувати (відміняти тощо) вже призначені вибори (що підтверджено раніше і рішенням Конституційного Суду України від 10 червня 2009 року N 14-рп/2009), та вимагають:

– визнати постанову ВРУ від 16.02.10 протиправною,

– визнати відсутність у ВРУ компетенції скасовувати (відміняти тощо) призначені вибори,

– зобов’язати ВРУ утримуватися надалі від прийняття таких рішень,

– визнати протиправним підписання Головою ВРУ зазначеної постанови від 16.02.10,

– зобов’язати Президента України як гаранта Конституції України, прав і свобод громадян звертатися до Конституційного Суду України щодо визнання неконституційними всіх актів Верховної Ради України (як прийнятих на момент ухвалення судом рішення у справі, так і у разі прийняття таких актів у подальшому) про скасування (відміну, перенесення тощо) вже призначених виборів.

У якости забезпечення позовних вимог позивачі вимагають призупинення судом дії постанови від 16.02.10.

Звертаючись до суду, ми підкреслюємо, що нас не цікавлять мотиви скасування виборів Верховною Радою, не цікавлять політичні домовлености депутатів чи то недосягнення ними таких домовленостей тощо. Нас цікавить захист права українців обирати і бути обраними та дотримання владою Конституції і законів.

Вихід Верховної Ради за межі своїх конституційних повноважень є не чим іншим як узурпацією влади і місія громадян у такому випадку – поставити “оскаженілий парламент” на його конституційне місце.

Ви теж можете захистити своє виборче право. Для цього поставте підпис під цим зверненням: http://diktature-net.org/

Де  у цьому реченні поставив кому Європейський суд, відповідаючи на питання  щодо можливості відклику Україною списку кандидатів на посаду судді після його представлення ПАРЄ? Думки щодо місця коми в цьому реченні розійшлися настільки, що після оприлюднення консультативного висновку Великої Палати (це сталося 22 січня 2010 року) одні вітають Україну з перемогою, інші нарікають на неоднозначність висновку і обіцяють продовження баталій. «Тепер цей висновок кожна зі сторін-опонентів тлумачитиме по-своєму. І політичні пристрасті в Україні, пов’язані зі зміною влади, як завжди, візьмуть гору. Навряд чи при цьому українські політики виходитимуть із головних принципів, підтверджених судом», – прогнозує автор статті «Українські політичні пристрасті на арені ПАРЄ», надрукованої у «Дзеркалі тижня».

Наявність протилежних оцінок консультативного висновку можна зрозуміти. Хто хоч один раз читав бодай одне рішення Європейського суду, безумовно, звернув увагу на багатогранність аргументації і складність викладених судом думок. Зрозуміти суть рішення суду, поспіхом гортаючи його сторінки, неможливо. Це не бульварне чтиво.  Та перш ніж уважно вчитуватись у текст документу і зрозуміти зміст, давайте пригадаємо, що стало причиною появи його на світ. 

Близько трьох років триває процедура виборів судді Європейського суду від України. Більше року Україну в суді представляє суддя ad hoc. Усе це вкрай негативно позначається на роботі суду взагалі і на стані розгляду українських справ зокрема.

Спогади про історію «хвороби»

30 жовтня 2007 року мав закінчитися термін перебування на посаді судді Європейського суду Володимира Буткевича, який незмінно посідав її з 1996 року. У зв‘язку з цим, 21 грудня 2006 року генеральний секретар Ради Європи Террі Девіс звернувся до керівництва української держави з письмовим проханням подати список із трьох кандидатів для обрання на посаду судді Європейського суду з прав людини від України до 30 березня 2007 року. Указом президента від 28 лютого 2007 року була передбачена процедура відбору кандидатів, в результаті якої кандидатами в судді стали Василь Мармазов, Сергій Головатий і Анна Юдківська.

29 квітня 2007 року список було передано ПАРЄ.

24 липня Парламентська Асамблея запросила трьох українських кандидатів до співбесіди, яка мала відбутися 17 вересня. Але 14 вересня 2007 року Президент України відкликав поданий список кандидатів як такий, що “не відповідає вимогам статті 21 Конвенції, і рекомендації Ради Європи”, скасувавши лютневий і видавши новий указ щодо зміни правил відбору в Україні кандидатів на посаду судді Європейського суду.

Не зважаючи на відкликання Україною списку, підкомітет з вибору суддів провів 17 вересня 2007 року інтерв‘ю з двома кандидатами. Василь Мармазов не прибув на співбесіду, пославшись на термінове відрядження, а 28 вересня повідомив про  зняття своєї кандидатури за сімейними обставинами.

1 жовтня 2007 року Парламентська Асамблея, обговоривши ситуацію, що склалася, запропонувала доповнити вже існуючий список третім кандидатом на посаду судді Європейського суду.

Українська сторона не погодилася з висновками ПАРЄ і в грудні 2007 року провела другий конкурс та представила новий список кандидатів, який відрізнявся від першого відсутністю в ньому прізвища п. Головатого.

На цю дію української сторони  голова Парламентської Асамблеї ван дер Лінден відповів, що очікує ім‘я третього кандидата у першому списку, а не на новий список кандидатів.

23 червня 2009 року ПАРЄ розглянула  доповідь по Україні, в якій  пропонувалося позбавити повноважень  українську парламентську делегацію за проблеми з призначенням судді.

Непримиренність позицій перетворила ситуацію в патову, позбавивши обидві сторони можливості зробити наступний крок. Усвідомлюючи безвихідність становища, Україна запропонувала звернутися до Європейського суду за юридичним тлумаченням спірних питань.

15 липня 2009 року Кабінет Міністрів Ради Європи звернувся до Європейського суду за консультативним висновком з наступних питань:

1. (а) Чи може список з трьох кандидатів, номінованих державою для виборів судді Європейського суду з прав людини від цієї держави та поданий до Парламентської Асамблеї Ради Європи, бути відкликаний та замінений новим списком з трьох кандидатів? Якщо так, чи існує обмеження в часі?

(б) Чи можуть кандидати з відкликаного списку вважатися номінованими державою у значенні статті 22 Європейської конвенції?

(с) Чи зобов’язана Парламентська Асамблея розглядати новий список кандидатів, поданий державою в замін відкликаного списку? 

2. (а) Якщо один або більше кандидатів із списку, поданого до Парламентської Асамблеї державою відкликає свою кандидатуру до голосування Асамблеєю по цьому списку, чи зобов’язана держава за Конвенцією подати додаткового кандидата чи кандидатів для того, щоб доповнити список, або вона має право подати новий список?

(б) Чи порушують умови, зазначені в параграфах 1 і 2 додатку до Резолюції ПАРЄ 1432 (2005), компетенцію Асамблеї розглядати список або прізвище в цьому списку на основі критеріїв, перерахованих в статті 21 Конвенції?

22 січня цього року був опублікований  консультативний висновок Європейського  суду.

Вердикт суду

Суд розглянув усі поставлені перед  ним питання крім одного. Він виніс за рамки розгляду питання 2 (б) як таке, що знаходиться поза межами консультативної юрисдикції суду. Дане питання стосувалося відповідності резолюції ПАРЄ 1432 (2005) Конвенції і саме через різне тлумачення додатку до цієї резолюції точився нескінченний спір між ПАРЄ і Україною щодо їх прав.

Хочу зауважити, що, вилучивши питання 2(б) з розгляду, суд вчинив дуже обачно  не тільки тому, що відмовився виходити за правові рамки своїх повноважень, а й з огляду на те, що негативний висновок щодо відповідності парламентської резолюції статті 21 і 22 Конвенції не сприяв би покращенню стосунків між судом і ПАРЄ, які останнім часом і так не є «безхмарними». Відмова розглядати «незручне» питання не позначилася негативно на консультативному висновку, так як після відповіді вже на перше питання 1(а) стала очевидною і відповідь на п‘яте 2(б) – щодо сумісності резолюції ПАРЄ 1432 (2005) Конвенції.

Усі уряди, які представили суду свої зауваження по першому питанню, були одностайними у тому, що держави мають право відкликати список кандидатів вже після передачі його Парламентській Асамблеї, але при дотриманні певних умов. На цьому одностайність думок закінчувалася і починалося різне бачення умов, за яких держави можуть відкликати подані до асамблеї списки. Одні говорили про те, що асамблея повинна мати достатньо часу до виборів, щоб  провести ретельне вивчення кандидатів, висунутих по новому списку. Інші вважали, що заміна списку може відбутися до дати голосування в асамблеї. Більшість же урядів сходилася на думці, що право відкликати список повинно бути реалізовано лише при існуванні виняткових обставин і пропонували вирішити, коли такі виняткові обставини існують.

Проаналізувавши представлені урядами судження, суд зазначив недоцільність надання державам необмеженого права будь-коли відкликати список без жодних умов, так як це несумісно з нормальною процедурою проведення виборів.

В основу розгляду питання 1(а) щодо можливості відкликання списку кандидатів після подання його до ПАРЄ суд поклав засадничий принцип збереження балансу повноважень сторін.

На його думку, сторони, що беруть участь у процесі обрання суддів, – держави-учасники і Парламентська Асамблея – не повинні використовувати свої повноваження на шкоду повноважень іншої сторони. Відтак, держави – учасники мають повну свободу у справі формування своїх списків та вирішення питання щодо їх повної або часткової заміни чи відклику тільки на початковому етапі процедури, тобто на стадії національної процедури відбору кандидатів. При цьому, відбіркові процедури повинні організовуватись так, щоб дати можливість відібрати кандидатів, які б відповідали вимогам статті 21 Конвенції. Будь-яка можливість наступного відклику списків порушує баланс прав сторін і перешкоджає своєчасності процедури виборів судді Парламентською Асамблеєю.

Остаточна відповідь на питання 1(а) у консультативному висновку звучить так: «Високі Договірні Сторони можуть відкликати і замінити список кандидатів на посаду судді до Суду, але тільки за умови, що вони роблять це до терміну, встановленого для подання списку до Парламентської Асамблеї. Після цієї дати, Високі Договірні Сторони не будуть більше мати право відкликати свої списки».

Таким чином, визначення терміну є абсолютно конкретним і немає жодних підстав говорити про можливість різного його тлумачення сторонами-опонентами. При цьому не важко помітити, що надана судом відповідь явно входить у суперечить зі змістом п.1 додатку до резолюції ПАРЄ 1432 (2005), який дозволяє державам у виняткових випадках ініціювати відкликання списків після їх представлення Парламентській Асамблеї. Виявлена суперечність між консультативним висновком і змістом додатку до резолюції ПАРЄ свідчить про те, що п.1 додатку до резолюції ПАРЄ 1432 (2005) не відповідає Конвенції і сприяє розбалансуванню повноважень сторін при здійсненні процедури виборів суддів Європейського суду.

Відповіді на інші питання будувалися за тією ж логікою і були наступними.

Кандидати зі списку, відкликаного державою до подання його Парламентській Асамблеї, не можуть більше вважатися номінованими кандидатами (відповідь на питання 1(б));

Кандидати з нового списку мають бути розглянуті Парламентською Асамблеєю, якщо попередній список був знятий до  терміну подання його до Парламентської Асамблеї (відповідь на питання 1(с));

Держава може замінити або список з трьох кандидатів повністю, або будь-кого з вибувших кандидатів до подання списку до Парламентської Асамблеї. Якщо кандидат вибув після подання списку Парламентській Асамблеї, держава повинна обмежитись тільки заміною кандидата, що вибув (відповідь на питання 2(а)).

Отже, згідно консультативного висновку, Україна повинна доповнити перший список, з якого вибув Василь Мармазов, новим кандидатом.

Дві експертизи – один результат

Цікаво, що саме до такого висновку в червні 2009 року прийшли колишній голова Європейського суду Люціус Вільдхабер та колишній суддя Кафліш, готуючи юридичний висновок на прохання  підкомітету з виборів суддів комітету правової політики ПАРЄ, хоча перед ними були поставлені інші питання – чи існували виняткові підстави для відкликання українського списку, згідно з резолюцією 1432.

Іще тоді лунали думки, що Європейському суду буде важко не погодитись з думкою авторитетних експертів. Правда, мотивація експертів і мотивація суду була різною. Панове Вільдхабер і Кафліш, на відміну від суду,  опирались на резолюцію ПАРЄ 1432 (2005) і говорили про те, що  Україна не навела переконливих аргументів в обґрунтування відкликання списку. Тобто експерти, на відміну від Великої Палати, не виключали в принципі можливість відкликання списку після його подання до Парламентської Асамблеї. Вони просто не бачили достатніх підстав для цього у випадку з українським списком. При цьому, їх аргументи не були більш переконливими, ніж аргументи української сторони.

Експерти аналізували обидва українських списки і на підставі різниці між ними тільки в одне прізвище зробили висновок про політичну вмотивованість відкликання урядом України першого списку. В їх юридичному висновку з досить відчутним політичним присмаком була ще одна відмінність. Тоді як суд практично визнав недійсним другий список кандидатів, експерти вважали доцільним і рекомендували ПАРЄ запросити на інтерв‘ю Станіслава Шевчука – переможця другого українського конкурсу. Вони мотивували свою точку зору тим, що п. Шевчук брав участь в обох українських конкурсах, переміг у другому і залишається офіційним кандидатом на посаду судді.

Також серед аргументів на користь даного кандидата експерти називали повідомлення українського уряду від 3 жовтня 2007 року про заміну кандидата, що вибув, кандидатурою Станіслава Шевчука, який відмовився проходити співбесіду, пояснивши, що не може не дотриматися указу Президента України про відкликання списку кандидатів. Безумовно, вони могли і не знати, що ніякого рішення уряду не було. Була самодіяльність тодішнього міністра юстиції пана Лавриновича, який, користуючись своїм статусом голови комісії з відбору кандидатів на посаду судді Європейського суду, без жодного обговорення чи узгодження з членами комісії, діючи на власний розсуд, запропонував голові Генеральної Асамблеї кандидатуру п. Шевчука у якості третього кандидата в українському списку. Судячи з того, що п. Станіслав 5 листопада 2007 року відмовився проходити співбесіду в ПАРЄ, пан Лавринович і йому не повідомив про своє рішення.

Не зважаючи на суттєві розбіжності в способах дослідження, кінцеві висновки експертів і суду збіглися абсолютно. З ними можна погоджуватись або не погоджуватись. Та правила встановлені, і їх потрібно дотримуватись. Вони з‘явилися дуже вчасно, з огляду на те, що вже в квітні цього року Парламентській Асамблеї доведеться вибирати аж 21 суддю Європейського суду.

Як Україні виконати рішення Суду?

Свого часу міністр юстиції Микола Оніщук заявив, що Україна виконає будь-яке рішення суду. Згідно з консультативним висновком, Україні належиться доповнити перший список третім кандидатом. Питання у тому, як це зробити? Провести новий конкурс? Доповнити список одним із учасників першого конкурсу? Ким саме? У першому конкурсі узяло участь 14 чоловік, але дев‘ять із них не набрали жодного голосу при голосуванні. Між п‘ятьома лідерами голоси розподілилися наступним чином: за Василя Мармазова члени комісії віддали 9 голосів, за Анну Юдківську – 9 голосів, за Сергія Головатого  і Станіслава Шевчука – по 5 голосів і за Олександра Мережка – 2 голоси.

До  представленого Парламентській Асамблеї списку кандидатів увійшли Василь Мармазов, Сергій Головатий і Анна Юдківська.

Після того, як Василь Мармазов відкликав  свою кандидатуру, у списку залишилися Сергій Головатий і Анна Юдківська.  Теоретично його можна доповнити, наприклад, кандидатурою того ж таки Станіслава Шевчука або Олександра Мережка. До речі, Станіслав Шевчук з січня по вересень 2009 року був суддею ad hoc в Європейському суді.

Думка про доповнення списку третім кандидатом з числа учасників першого конкурсу, звичайно, є логічною, між тим, як і думка про доповнення списку шляхом проведення додаткового конкурсу. У затвердженому Кабінетом Міністрів порядку проведення конкурсу для відбору кандидатів на посаду судді Європейського суду немає положення про спосіб доповнення списку кандидатів. Очевидно, у зв‘язку з прийнятим консультативним висновком, було б бажано доповнити існуючий порядок  прозорою і зрозумілою процедурою висунення третього кандидата, щоб не спокушати можновладців до свавільних дій.

Та  ситуації міжвладдя, що панує в Україні, коли один президент вже майже пішов, а другий ще не прийшов, коли не відома доля існуючого уряду і, зокрема, теперішнього міністра юстиції, питання доповнення списку кандидатів на посаду судді Європейського суду явно не стоїть на порядку денному. І коли розблокується процедура виборів судді від України – невідомо.

Офіційно  Рада Європи чекає кроку з боку України, адже саме Україна замовляла  консультативний висновок. Однак, за інформацією достовірних джерел, найближчим часом Рада Європи не турбуватиме Україну питанням доповнення списку кандидатів на посаду судді Європейського суду. Вона з розумінням ставиться до непростої політичної ситуації в країні і поки що дає час на роздуми.

Останнім часом українська інтелігенція перебуває в очікуванні різного роду репресій…

25 лютого пізно ввечері додому на стаціонарний телефон відомого художника та письменника Леся Подерв’янського подзвонив невідомий чоловік і попередив, щоби той припинив свою діяльність, спрямовану на дискредитацію Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Цей чоловік не назвався. Попередження звучало як неприхована погроза.

За словами самого Подерв’янського, незнайомому чоловікові відповів він. Але співрозмовник, не назвавшись, попросив до телефону Марію Олександрівну (Марія Ганженко – дружина Леся Подерв’янського. – А.К.). Далі, зі слів Марії, відбулася наступна розмова: «Ви мене не знаєте. Ваш чоловік Лесь почав займатися державними справами, які його не стосуються. Він почав брати участь в акціях проти Комісії по моралі. Я маю на увазі АнтиНЕК. То ви йому скажіть, що це взагалі не його бізнес. Щоб у нього не виникло проблем. Ви ж розумієте». На запитання Марії, чому цю тему обговорюють із нею, а не з чоловіком, відповідь, з її слів, була такою: «Письменники – люди творчі. Вони як діти, не розуміють, що роблять. Ви йому краще поясните!».

Нагадаємо: 15 січня відбулася мистецька акція «АнтиНЕК: ні цензурі!», серед ініціаторів та організаторів якої був Лесь Подерв’янський. Під час акції НЕК було неофіційно переіменовано на Нацкоммор. З неофіційних джерел також відомо, що голова НЕК Василь Костицький не раз негативно висловлювався персонально на адресу Подерв’янського. У НЕК мистецьку акцію назвали «піаром письменників, про яких забувають, на доброму імені НЕК».

Між тим домашній телефон Леся Подерв’янського не обладнаний визначником номерів, на відміну від мобільного. Його можна знайти через телефонну довідку, перед тим встановивши домашню адресу митця. Дзвінок на стаціонарний телефон можна відстежити, отримавши на телефонній станції роздруківку. Але лише за постановою слідчого після того, як заведено відповідну кримінальну справу за фактом телефонних погроз.

«Телекритиці» вдалося отримати коментар з приводу того, що відбувається, особисто від пана Костицького. Як слід було чекати, причетність НЕК до телефонних погроз він заперечує. «Якщо якийсь ідіот подзвонив і налякав жінку, то причому тут НЕК? НЕК не має відношення до ідіотизму, в нас працюють шановні люди, деякі доктори наук. Якщо з’ясується, хто це дзвонив, то я перший подаватиму в суд на цю людину, яка використовує ім’я національної комісії по моралі», – сказав державний чиновник та фаховий юрист (повну версію телефонної розмови з паном Костицьким можна завантажити звідси). Серед іншого, в коментарі він непрямо закликав організаторів подібних акцій протесту запрошувати на них членів НЕК і його особисто, щоби відбувалася дискусія. А також зізнався, що шанує журналістів, але готовий судитися за наклепи, ще раз наголосивши: на Нацкомсії нині багато хто піариться, і йому не подобається, як хтось робить собі ім’я за його рахунок.

З огляду на те, що Подерв’янському чи його дружині навряд чи потрібен спеціальний піар у зв’язку з діяльністю НЕК, варто нагадати: останнім часом українська інтелігенція перебуває в очікуванні різного роду репресій, заборон, обмежень і всього того, що передбачає процес «закручування гайок» у гуманітарній сфері, якого чекають від нової влади.

А тим часом Лесь Подерв’янський має намір найближчими днями подати в міліцію заяву за фактом погроз.

Замість просвітницьких заходів українське керівництво вирішило обов’язково доказати, що скоєно саме геноцид в розумінні Конвенції ООН від 1948 року, і видало відповідні розпорядження… Але ми маємо зважати й на те, що багато фахових істориків не вважають, що Голодомор підпадає під Конвенцію. Погоджуємось ми чи ні – це інша справа, але ніяк не політична.

Коли могил немає, запалюємо свічку.  Хто в церкві, хто в лісі, або в своєму вікні. Головне, щоб пам’ять не гасла.

Коли йдеться про жертви нелюдського режиму, хочемо, щоб знали й перестали відводити очі. Втім, не менш важливо, щоб пам’ять про загиблих не використовували у політичних цілях.

12 січня цього року Апеляційний суд м. Києва розпочав попереднє слухання справи за фактом геноциду в 1932-1933 роках в Україні. Вже наступного дня, за інформацією прес-центру СБУ, суд визнав Сталіна та інших шістьох керівників більшовицького тоталітарного режиму винними у вчиненні Голодомору-Геноциду в Україні у 1932-1933 роках і відразу закрив кримінальну справу у зв’язку з їхньою смертю.

21 січня, знову таки за повідомленням СБУ, вступила в силу „Постанова апеляційного суду м. Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках”. Щоправда, невідомо, як могли оскаржити рішення, котре було вперше оприлюднене Харківською правозахисною групою 1 лютого.

Влада явно вважала відсутність оприлюдненої постанови дрібницею, й вже 14 січня голова СБУ та Президент України заявили про переломне рішення. Віктор Андрійович, наприклад, наголосив, що «Рішення українського суду переводить будь-які дискусії навколо Голодомору з політичної у юридично-правову площину». Може, й переводить, але, здається, доцільно спочатку його прочитати.  Тим більше, коли це не оприлюднене рішення становить, на думку Президента, «додатковий аргумент для українського парламенту щодо запровадження кримінальної відповідальності за заперечення злочинів проти людства».

Деякі подальші плани державних органів у зв’язку з цим рішенням роблять, на мою думку, факт його набуття чинності до оприлюднення ще дивнішим. У повідомленні прес-центру СБУ від 14 січня читаємо:

„Служба безпеки спільно з МЗС України планують з’ясувати, кому і куди за кордон постачалося конфісковане у ті роки в Україні збіжжя. «Мета цієї роботи – встановити компанії, корпорації та уряди, які отримали «комерційний зиск» від злочинних дій тодішньої комуністичної верхівки з конфіскації майна населення України», – зазначив В.Наливайченко. За його словами, такі дії є загальновизнаною світовою практикою щодо компенсації жертвам злочинів проти людяності”. 

Варто з’ясувати, наскільки є загальновизнаною практикою стягнення компенсації за дії, про злочинність яких ті компанії, корпорації та уряди могли не знати. У будь-якому разі треба сподіватися, що суд трохи довше буде розглядати подібні претензії.

Голова СБУ стверджує, що «Україна є єдиною державою в світі, яка… національним слідством, прокуратурою і судом довела факт вчинення геноциду на своїй території». Чи можна цим пишатися – велике питання, бо суд підозріло швидко зорієнтувався у справі з безліччю історичних подробиць, й за один день спромігся повністю погодитися зі слідством.  Зрозуміло, що за відсутністю живих підсудних відпадає потреба в деяких складових звиклого судового процесу. Проте сумніваюсь, що Нюрнберзький процес чи Міжнародний суд у Гаазі у справі «Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії» тривали так довго тільки через те, що треба було допитувати підсудних.

Неодмінною умовою для встановлення факту геноциду відповідно до Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (далі Конвенція) є „повністю переконливі” докази „наміру знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку”. Серед масових вбивств першої половини ХХ століття геноцидом визнаний тільки Голокост. Пізніше також геноцид визнавали нечасто. Міжнародний суд у Гаазі, наприклад, визнав доведеним тільки один факт геноциду в Боснії. А суд у Києві блискавично вирішив, що встановлено спеціальний намір обвинувачених „знищення частини саме української національної групи”.

Із вироків на Нюрнберзькому процесі видно, що враховувались і конкретні дії кожного злочинця, і намір та рівень його обізнаності, й не всіх було засуджено до смертної кари, а деяких обвинувачених виправдали. Суд у Києві визнав винними у тому самому злочині всіх обвинувачених.  Якщо потрібне судове рішення щодо Голодомору-Геноциду, то все гаразд. З позиції історичної правди доцільним було би принаймні згадати про лист голови Ради Народних Комісарів УСРР Власа Чубаря 10 червня 1932 р., в якому він намагався привернути увагу Сталіна та Молотова до неможливості виконання нереального плану і потреби збільшення продовольчої допомоги голодуючим селянам. Жодного слова немає взагалі про різні можливості – без значного ризику для себе – реально впливати на ситуацію (не випадково, що четверо підсудних самі стали жертвами репресій).  Це нікого не виправдовує, але відсутність будь-якої згадки про подібні відмінності виглядає принаймні дивно.

Викликає сумніви й твердження голови СБУ, що цій державній трійці вдалось довести факт вчинення геноциду, а це прикро, особливо для людей, зокрема й авторки цих рядків, які вважають Голодомор геноцидом.

Виявляється, що йдеться не про геноцид українського народу, тобто навмисне винищення частини мешканців України.  Ні, чомусь вирішили стверджувати, що скоєно геноцид частини української національної групи.

Оціночні судження та припущення щодо винуватців у свідченнях жертв подаються в постанові суду як фактичні докази винуватості „підсудних”.  Такі свідчення є, безумовно, цінними, але треба чітко визначити, що можна вважати доказом, а що ні.  Адже одна жінка, можливо, справді вважає, що тільки етнічні українці в них страждали, а євреї – ні.  Чи цю її думку без якогось фактичного підтвердження варто було залучати до справи – сильно сумніваюсь.  Утім, таких ксенофобських моментів, на жаль, у рішенні значно більше, й навряд чи йдеться тільки про невдалий підбір свідчень. Переконливих доказів, як цього вимагає Конвенція, ще менше.

Можливо, наголос на українській національній групі зумовлений фактом, що навмисне винищення частини селян не підпадає під Конвенцію від 1948 року.  Як відомо, тоді під тиском радянської делегації прибрали положення про соціальні групи. Одначе не варто забувати й про інші, націоналістичні міркування. Чуємо, зокрема й від голови Галузевого архіву СБУ, що Голодомор має об’єднати українців. А як подібне рішення має об’єднати українців, коли воно фактично називає Голодомор геноцидом тільки одної етнічної групи?  При цьому повністю залишається поза увагою Кубань, що страждала не менше самої України. Не вкладалася Кубань, незважаючи на дві третини українців, які там мешкали, в політичний план під назвою „Голодомор-Геноцид в Україні в 1932-1933 роках”.  Але що це за план, коли загинули на Кубані мільйон людей, про котрих взагалі вирішили не згадувати?

Десятиліттями повторювали цифру 10 мільйонів жертв Голодомору, посилаючись на статистику, яку Сталін нібито назвав Черчіллеві (щоправда, як ціну індустріалізації).  Чимало українців майже обурювались, «не вірили», коли історики висловили обґрунтоване припущення, що Голодомор насправді забрав життя приблизно 4 мільйонів.  А ось СБУ дивним чином вдалось вирішити конфлікт, відновити ту – Сталінську! – цифру. Як зазначив п. Наливайченко, „Остаточна кількість людських втрат України від Голодомору 1932-1933 років становить 10 мільйонів 63 тисячі осіб”. З цих втрат 3 млн 941 тис. осіб померли безпосередньо від голоду і 6 млн 122 тис. становлять ненароджені.

Можна довго та вичерпно критикувати Постанову апеляційного суду м. Києва, але не думаю, що справа полягає тільки в окремих огріхах.

Безумовно, тішить, що українські спецслужби далеко відішли від зловісної спадщини КДБ. Тим не менш, коли сьогодні виконують одне політичне завдання, де гарантія, що завтра, через місяць, через рік, не погодяться виконувати зовсім інше?  Всі, зокрема й суддя, чудово знали, чого від них очікують, і це підриває будь-яку довіру.  На мій погляд, усім, що пов’язане з пам’яттю, має займатися цілком незалежна структура на кшталт польського Інституту національної пам’яті.

Не стверджую, що жодної політики не було в інших справах щодо злочинів проти людяності чи геноциду.  Часто, на жаль, затягували якийсь „незручний” процес (проти Мілошевича, наприклад) чи не надто енергійно розшукували злочинців.  Проте самі судові процеси проводились належним чином, чого не скажеш про імітацію судового розгляду в Києві 12-13 січня.

Чи так треба було наполягати на визнанні Голодомору саме геноцидом – не знаю.  Навмисно відбирали хліб у селян, прирікаючи їх на голодну смерть.  Не дозволяли їм виїхати зі села в пошуках харчування, тим часом вивозячи хліб за кордон.  Цей жахливий злочин, безумовно, є злочином проти людяності, про який світ колись волів не знати, деякі західні інтелектуали безсоромно замовчували цей факт, а то й відверто брехали.  Годі мовчати – про це справді зобов’язані знати всі. В ім’я пам’яті загиблих і щоб наступним разом, де би це не було, не відвертались, роблячи вигляд, що нічого не бачать.

Замість просвітницьких заходів українське керівництво вирішило обов’язково довести, що скоєно – саме геноцид в розумінні Конвенції ООН від 1948 року, і видало відповідні розпорядження.  Відомо було, що цей процес наштовхнеться на спротив з боку Росії, хоча насправді незрозуміло, чому. Але ми повинні зважати й на те, що досить багато фахових істориків не вважають, що Голодомор підпадає під Конвенцію.  Погоджуємось ми чи ні –  це інша справа, але ніяк не політична.  Як тільки політизується, з’являються політичні завдання та спокуса підганяти факти під висновки.  З’являються, на жаль, і такі судові рішення.

Прикро, коли могил досі немає, а навіть пам’ять не можуть не політизувати й використовувати. Прикро та соромно перед загиблими.

Тамара Чикунова – засновник узбецької міжнародної правозахисної організації “Матері проти смертної кари і тортур”, здійснює робочі поїздки різними країнами, аби донести інформацію про жах авторитарної системи Узбекистану та про беззаконня в правоохоронних органах. Юрист і економіст за освітою Тамара Чикунова розпочала боротьбу проти смертної кари в країні після того, як 10 червня 2000 року в Ташкентській тюрмі розстріляли її єдиного сина.Більше восьми років вона боролася за скасування смертної кари. Її зусилля увінчалися успіхом: з 1 січня 2008 року в Узбекистані не було страчено жодного в’язня, а смертна кара була скасована. Тамара Чикунова лауреат багатьох міжнародних премій за правозахисну діяльність: «La donna del anno» (Рим, 2004), «Mimoza di oro» (Катанья, 2005), Міжнародна премія за права людини (Нюрнберг, 2005). Висувалася на Нобелівську премію миру як учасниця проекту “1000 жінок-миротворців світу”. Про те, чому в Україні не потрібно повертати смертну кару роповіла в інтерв’ю ІМІ відома узбецька правозахисниця Тамара Чикунова. 

 ІМІ:

– З чим пов’язаний Ваш візит в Україну?

Тамара Чикунова:

– Я хочу  донести молоді та суспільству важливі речі про права людини, про її гідність, про цінність життя і право на життя.
Це дуже важливо знати, незважаючи на те, чи є в країні смертна кара чи ні. Смертна кара – це крайній ступінь відмови у правах людини.
Це навмисне і холоднокровне вбивство людини державою в ім’я правосуддя. Катуванням та жорстокому поводженню немає і не може бути виправдання. Подібно тортурам, смертна кара є крайнє фізичне і психологічне насильство над людиною.

Право на життя закріплено в усіх міжнародно-правових актах загальноприйнятих. Так, у пункті 1 статті 6 “Пакту про громадянські та політичні права” зазначено, що право на життя є невід’ємне право кожної людини. Це право має охоронятися законом.

ІМІ:

– Ви відвідали не тільки столицю, але також побували у Львові…

Тамара Чикунова:

– Приїзд  до Львова безпосередньо пов’язаний з тим, щоб  зробити меру міста Садовому пропозицію підключити Львів до всесвітньої акції «Міста – за життя», що святкується 30 листопада, підсвічуючи пам’ятки архітектури, та супроводжується спеціальними заходами за скасування смертної кари в цілому світі. Це міжнародний правозахисний рух. Паном Садовим нам була надана велика честь, він нас уважно вислухав, а  ми йому надали багато фактів та статистику про ці заходи. І як ми зрозуміли – місто Львів прийме участь у цій ініціативі, але для цього потрібен дозвіл адміністрації.

ІМІ:

З чого розпочалася Ваша правозахисна діяльність?

Тамара Чикунова:

– 10 липня 2000 в Узбекистані, в Ташкенті, був страчений мій єдиний син Чикунов Дмитро. Він був незаконно засуджений і дуже швидко страчений після винесення вироку, через сім місяців. Я хочу вам сказати про те, що в Узбекистані на той момент за законами Республіки Узбекистан засуджені до смертної кари і їх родичі не мали права знати про дату страти. Не мали можливості останнього побачення зі своїми близькими перед їх розстрілом. І до цих пір ніхто не має права знати, де поховані ті, хто був страчений в Узбекистані.

Так, через смерть єдиного сина, я стала на шлях боротьби за скасування цього страшного, цього жорстокого злочину держави в ім’я правосуддя. В 2000 році я заснувала організацію «Матері проти смертної кари і катувань», яка веде постійний моніторинг щодо порушення прав людини, інформація регулярно направляється в міжнародні правозахисні структури: в ООН, «Міжнародну амністію», ОБСЄ, в «Human Rights Watch», «Лігу прав людини», громаду «Di Sant Egidio» та інші міжнародні правозахисні організації.

Більше восьми років ми працювали за скасування смертної кари в Узбекистані. Я щаслива сьогодні сказати, що з 1 січня 2008 року в Узбекистані була повністю скасована страта.
Не можна сказати, що ця дорога за скасування смертної кари в Узбекистані супроводжувалася оркестром і такими бравурними маршами, це була дорога випробувань, дорога того, що треба було донести до уряду, до держави, до суспільства, той жах проблеми смертної кари, який існує.

Ніхто більше не буде убитий в ім’я закону. Більш того, я хочу сказати, багато було зроблено з боку громади. Було мобілізовано міжнародне співтовариство, яке закликало уряд Узбекистану скасувати смертну кару, як міру покарання. Була проведена роз’яснювальна робота серед громадянського суспільства. Ми проводили багато спільних акцій, закликаючи уряд скасувати смертну кару.

Тепер закон щодо скасування смертної кари, передбачає, не тільки довічне ув’язнення, але і як альтернативу – фіксований термін покарання 25 років, тобто ті, які замість смертної кари отримають фіксований термін покарання, у них є можливість вийти на свободу і принести користь суспільству. На момент скасування смертної кари в Узбекистані більше 50 чоловік було засуджено до смертної кари. Верховний суд Узбекистану підійшов позитивно до цього моменту і переглянув знову вироки всіх засуджених до смертної кри.
ІМІ:

– В Україні вже багато років не страчують, але при цьому тортури в тюрмах, а також під час слідства залишаються розповсюдженою практикою. Як з цим справи в Узбекистані?

Тамара Чикуновва:

– Тортури в у в’язницях – це взагалі всесвітнє лихо і зараз в багатьох країнах триває велика боротьба проти них. В узбецькому кримінальному законодавстві  є стаття 235, яка не дозволяє застосовування тортур у в’язницях. Але ми  боремося за розширення цієї статті, якщо тортури призвели до смерті людини, щоб правоохоронні органи відповідали за них, як за умисне вбивство людини. Як ми бачимо, за це вбивство дають покарання міліціонерам 8-15 років. А це не відповідає нормам кримінального права, тому що коли простий злочинець вбив людину – йому дають 25 років ув’язнення або пожиттєво, а коли це зробив міліціонер, то йому дають максимум 15 років.

А в основному вони відбуваються м’якими нормами закону. Але, на жаль, я не знаю, які є статті в Україні, згідно з якими караються міліціонери за тортури. Існує велика проблема – дуже важко доказати застосування тортур і насилля над особою. І тут є ще не тільки фізичні насилля, а коли морально та фізично знущаються над людиною, ламають її психіку.Та із здорового нормального достойного чоловіка можуть зробити “рослину”. Це насилля може проявлятися в знущаннях, коли ображають людську гідність настільки, що особа може втратити розум, чи покінчити життя самогубством. І це насилля над особою неприпустиме. І важливо прийняти такі механізми, коли би ми могли притягнути до відповідальності тих людей.

ІМІ:

– Не так давно  українські  ЗМІ оприлюднили інформацію про те, що 80% українців за  повернення смертної кари, як ви можете оцінити такі дані?

Тамара Чикунова:

– Ці 80% відсотків говорить про те, що ми рано заспокоїлися. Вам в Україні потрібно робити масові роз’яснення людям про те, як люди помирають під час слідства, як їх доводять до смерті в тюрмах, що таке право на життя. Ми всі думаємо про те: треба скасувати, або треба залишити смертну кару. Але ніколи і ніде ніхто не скаже в ім’я чого це відбувається. Я думаю, що це не в ім’я життя! Це проти життя. Коли ми проголошуємо вирок – застосувати смертну кару, ми забуваємо, що життя – це безцінний дар, даний нам зверху Богом. І людина не має права вирішувати, кому жити, а кому померти. Адже кат завжди набагато гірший, ніж той, хто вчинив злочин.

ІМІ:

-Як широко ці теми висвітлюються в узбецькій пресі, і як би Ви оцінили рівень свободи висловлювання  у Вашій країні?

Тамара Чикунова:

– Державні чиновники сором’язливо приховують страти, а газети про них говорять напівголосно. Наш рівень свободи слова на найнижчому рівні. Це я вам говорю з повною відповідальністю, тому що багато наших журналістів вимушені були емігрувати, бо піддаються тиску влади, все піддається сильній цензурі. Нещодавно наша журналістка та режисер документального фільму Ахметова була засуджена і притягнена до кримінальної відповідальності за те, що показувала у своєму фільмі життя простих людей Узбекистану. Цей фільм був засуджений владою і режисерку притягнули до кримінальної відповідальності. Цей факт говорить про те, наскільки високою є цензура і наскільки низькою є свобода висловлювань.

Розмовляла Оксана Синицька, ІМІ

«Права людини – головне для міліціонера». Такий плакат зустрічає відвідувачів кіровського міськвідділу міліції. А маленьке містечко вже тиждень обговорює загадкову смерть Віри Миколаївни Козловської, яку 14 лютого знайшли мертвою на дорозі ( «Сегодня» повідомляла про цю історію в номері за 19 лютого. – Авт.). І хоча в медичній експертизі причина смерті – ішемічна хвороба серця, родичі та знайомі у всьому звинувачують тих міліціонерів, для яких «права людини» виявилися порожнім звуком.

Віра Козловська (55 років), по професії перукар, справу свою знала і любила. Із простого майстра доросла до посади директора і тримала в Кіровському свій салон. «Мало не півміста до неї приходили на стрижку, за місяць у чергу записувалися. А просили прийти інваліда якого підстригти або бабусю стареньку – ніколи не відмовляла, завжди допомагала, навіть коли на посаді директора була », – плачуть її колеги. «Сім’я Козловський дуже інтелігентна, дружна, ніколи між собою не сварилися. У Віри Миколаївни кілька років тому помер чоловік, залишилися дочка з сином. Вони, як могли, її підтримували », – розповіла «Сьогодні» сусідка по будинку. У листопаді минулого року Віра взяла позику в банку і затіяли ремонт у своєму салоні. За день до смерті Віра Миколаївна зателефонувала кращій подрузі і попросила в борг 30 тисяч гривень. «Говорила вона спокійно, але сказала, що у неї великі проблеми і терміново потрібні гроші. Я відмовила. Якби я знала, що так все обернеться “, – плаче подруга. Того ж дня, ввечері, сусіди помітили, як жінка сіла в якусь машину і поїхала. Більше її живою не бачили. На похороні клієнти, співробітники та сусіди тихенько перешіптувалися, мовляв, ніякого серцевого нападу не було, у Віри Миколаївни міліціонери гроші вимагали. На жаль, ці чутки виявилися страшною правдою. У причетності до смерті Козловської підозрюються 5 співробітників міліції. Вони вимагали 18 000 гривень за непорушення кримінальної справи проти її сина, підозрюваного нібито у збуті наркотиків. Учора світло на цю темну історію для «Сьогодні» пролив Ігор Дьомін, начальник прес-служби ГУ МВС у Донецькій області. «Матеріали справи передані до прокуратури. Підозрюються троє співробітників ГУ МВС області та двоє правоохоронців з УМВДТ на Донецькій залізниці. Ми вже готуємо наказ про звільнення наших працівників з органів внутрішніх справ. До слова, один з підозрюваних у 2008 році вже був звільнений з органів, але в грудні минулого року суд його поновив. Минуло лише два місяці, а він знову взявся за старе», – розповів«Сегодня»глава прес-служби. А прокуратура області вже другий день, як води в рот набрала. Про цю справу ні слова!

Жертви «перевертнів в погонах»

Схожа на випадок з Вірою Миколаївною Козловською трагедія сталася минулого року в місті Селидове. Там міліціонери катували вагітну жінку, яку підозрювали в торгівлі наркотиками. Її вивезли в поле і били до тих пір, поки у нещасної не трапився викидень. Про цю страшну трагедію розповідав міністр внутрішніх справ Юрій Луценко під час одного з своїх візитів до Донецька.

Ще одна біда трапилася в селі Георгіївка Мар’їнського району. Першого вересня Наталія Бородиня поверталася з роботи додому на велосипеді, її збив міліцейський автомобіль під керуванням оперуповноваженого місцевого райвідділу. Через три місяці вона, так і не прийшовши до тями, померла в лікарні. У Наталі Бородиня залишилися п’ятеро дітей.

У 2000 році під тиском міліціонерів мати трьох дітей, макіївчанка Світлана Зайцева, обмовила себе (зізналася, що вбила чоловіка цеглою і пограбувала) і отримала 7,5 роки в’язниці. Жінка встигла відсидіти два роки, коли знайшли справжніх злочинців. Світлану звільнили, але вона на той час заразилася в СІЗО туберкульозом і в 2006 році померла.

На минулому тижні Київрада ухвалила рішення “Про створення житлового фонду соціального призначення”, який буде поповнюватися квартирами і кімнатами в гуртожитках, що не підлягають приватизації.

Як розповів начальник ГУ житлового забезпечення КМДА Михайло Голиця, перші 50 квартир, побудованих за рахунок міста в будинках на вулицях Вишгородській та Поліській, заселять найближчим часом. Надалі мерія збирається щорічно поповнювати цей фонд за рахунок бюджетного будівництва, квартир, переданих забудовниками у рахунок пайової участі в розвитку міської інфраструктури, а також вільних кімнат у гуртожитках, які планується поступово переводити в комунальну власність. “На таке житло можуть претендувати лише самі малозабезпечені кияни, які не мають практично ніякого майна. Отримавши ці квартири або кімнати, вони будуть оплачувати лише житлово-комунальні послуги. Зараз керівництво районів формує чергу на отримання такого житла, до якої вже увійшли близько 100 чоловік. Явний позитив даного процесу в тому, що безкоштовно надаються людям квартири або кімнати, як і в усьому цивілізованому світі, не будуть ними приватизовані, як це відбувається у випадку зі звичайними черговиками “, – підкреслив пан Голиця.

Чиновники пояснюють, що рішення міськради базується на нормах Закону “Про житловий фонд соціального призначення”, прийнятого Верховною Радою ще в 2006 році. Порядок реалізації прав соціально незахищених громадян на отримання житла з такого фонду Кабмін затвердив своєю постановою № 682 у липні 2008 року. Він надає право на отримання соціального житла громадянам, середньомісячний дохід яких (з розрахунку на одного члена сім’ї) не перевищує розміру встановленого законодавством прожиткового мінімуму. Причому при визначенні сукупного доходу повинна враховуватися і вартість майна, що знаходиться в їх власності. “Вести облік таких громадян і формувати чергу на отримання квартир будуть районні адміністрації. Причому вони зобов’язані щорічно перевіряти, чи не зросли доходи черговиків або людей, які вже отримали квартири з цього фонду, чи не з’явилися у них додаткове майно, не отримали вони кредит на будівництво власного житла. Якщо такий факт встановлять, РДА зобов’язані знімати їх з черги або вимагати звільнити надане житло “, – інформують чиновники муніципалітету.

Представники опозиції вважають, що місту дійсно вигідно переводити всі побудовані за бюджетні кошти квартири у соціальний фонд, що не підлягає приватизації. У той же час вони вважають, що дана схема створює поле для зловживань чиновниками мерії та РДА. “Цілком можливо, що частина отримали безкоштовне житло громадян захочуть його приватизувати в обхід законодавства. Не виключено, що за певну мзду чиновникам мешканцями соціальних квартир опиняться і цілком забезпечені люди”, – прогнозує один з депутатів Київради.

Однак партнер юридичної компанії “Ілляшов і партнери” Максим Копейчиков стверджує, що знайти юридичні підстави для приватизації квартир з фонду соціального житла практично неможливо. А ось чи буде цей фонд активно поповнюватися столичною владою – велике питання. “З одного боку, муніципалітет підштовхує черговиків брати участь у програмах часткового фінансування будівництва житла у пропорції 50/50 або 30/70. Адже звичайні черги на отримання безкоштовного житла рухаються вкрай повільно. З іншого боку – саме звичайні черги створюють широке поле для корупції, тому що , заплативши хабара, можна отримати квартиру у власність, а не для тимчасового проживання “, – говорить він.

Битися за правду 72-річній пенсіонерці з Лозової Катерині Мироненко довелося 12 років.

У 1998 році Катерина Степанівна втратила молодшого сина. З того часу жінка намагалася довести, що це був не нещасний випадок, як вирішили слідчі, а вбивство. Куди вона тільки не зверталася зі скаргами та проханнями, але сенсу це не мало. Лише днями Європейський суд визнав, що розслідування справи велося «неефективно», і призначив жінці компенсацію у 8 тисяч євро. Цього дня пенсіонерка чекала 12 років …

СЛІДЧИЙ виїхав на місце злочину ЧЕРЕЗ РІК

Мертвого Юрія виявив у будинку в селі старший брат. Сталося це 10 липня 1998 року. З розслідуванням відразу ж почалися дивні речі.

– Дільничний, який приїхав на виклик, навіть не зайшов до кімнати, де лежав Юра, – згадує Катерина Мироненко. – А рідним задав єдине питання: пив чи покійний? Йому відповіли: мовляв, іноді випивав, як усі. Міліціонер видав направлення до моргу і на цьому закінчив свою роботу.

У морзі судмедексперт спочатку сказав рідним, що хлопця вбили. У Юрія він виявив черепно-мозкову травму, перебите перенісся та зламані ребра. Але в офіційному висновку чомусь написав, що причина смерті – «черепно-мозкова травма через падіння з висоти свого зросту». Іншими словами, нещасний випадок. Про решту травмах – ні слова.

Такий висновок мати не влаштував. Тим більше що знайшлися свідки, які назвали Катерині Степанівні чотирьох вбивць. І літня жінка почала домагатися справедливості. Після неодноразових звернень до прокуратури кримінальну справу все-таки відкрили. Перший раз на місце злочину слідчий виїхав тільки через 1 рік і 3 місяці!

Писала і ГЕНПРОКУРОРУ, І омбудсмену, І ПРЕЗИДЕНТУ

За чотири роки у цій справи змінилося шість слідчих. Час ішов, а нічого не змінювалося, крім місцевих прокурорів. До кожного нового убита горем мати зверталася з проханнями про перегляд справи. Писала не тільки до Лозовського, але і харківському, і генеральному прокурорам, вимагала ексгумації тіла. Свій материнський крик про допомогу направляла і омбудсмену Ніні Карпачовій, і навіть кілька разів – президенту Кучмі. Звідусіль приходила відповідь: «У діях міліції порушень немає». А потім жінка випадково дізналася, що справу закрили, хоча офіційно їй про це так і не повідомили.

– Ніхто мені нічим не допоміг, тому я вирішила звернутися до Європейського суду, – розповідає пенсіонерка. – Знайшла в газеті статтю з адресою та початку листування. Мені повідомляли, які потрібні документи, я збирала.

Після звернення до Страсбурга справа почала рухатися з мертвої точки, однак знову не так, як хотілося б жінці. У грудні 2008-го слідчий поставив пенсіонерку перед фактом: могилу Юрія будуть розкопувати і робити незалежну експертизу черепа в Києві. Намагалася протестувати, але її ніхто не слухав.

«Все що залишилося від СИНА НЕ Повертають ДРУГИЙ РІК – НЕМАЄ ГРОШЕЙ»

Європейський суд з прав людини зобов’язав Україну виплатити Катерині Мироненко 8 тисяч євро компенсації моральної шкоди за неефективне розслідування смерті її сина. Суд визнав, що були порушені положення статті 2 про право на життя Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Катерина Степанівна, звичайно, рада, що змогла довести, що її сина вбили. А розправи над вбивцями вона не бажала. Каже, їх і так Бог вже покарав: двох вже немає в живих, ще один за цей час побував за гратами.

Зараз же для матері важливо інше – вона дуже хоче, щоб до поминальноїго тижня залишки її сина повернули.

– Вже другий рік як могилу розвалили. Хоча обіцяли повернути залишки через 6-8 місяців, – зітхає жінка. – З Києва написали, що експертизу черепа давно зробили, але привезти його немає коштів. А я вже і пам’ятник новий купила. Прошу слідчих про одне: без нашої присутності могилу Юрочки не закопувати. Але як буде – не знаю …

КОМЕНТАР ЮРИСТА

– Якщо є рішення Європейського суду, Україна виконує свої зобов’язання по них справно, – запевняє Олександр Лісовий, адвокат, який готував справу Катерини Мироненко до Європейського суду. – Жінку попросять відкрити банківський рахунок, на який і перекажуть гроші. Проблема в іншому – визначати і карати винних не входить до компетенції цієї міжнародної інстанції. Так що після того, як Мироненко отримає гроші, у нашій країні, швидше за все, забудуть, що було таке рішення і що Україна вписала у свою історію ще один мінус.

На жаль, немає жодного прикладу, щоб після втручання Євросуду був покараний хоча б один український чиновник.

Держава не може дискримінувати гомосексуальні стосунки, посилаючись на необхідність захисту сім`ї, що створена чоловіком і жінкою – таке рішення ухвалив Європейський суд з прав людини у Страсбурзі.

Суд оголосив рішення в справі “Павел Козак проти Польщі”. Козак скаржився на дискримінацію в державі в сфері приватного та сімейного життя через сексуальну орієнтацію. І виграв.

У 1998 помер партнер Козака, з яким він проживав, а той винаймав соціальне житло в Щецині. Козак хотів скористатися наявними нормами житлового законодавства, які передбачають, що “особа, яка фактично перебувала у подружніх стосунках з орендарем та проживала із ним до моменту його смерті” “успадковує” право оренди квартири. Мер Щеціна відмовив Козакові в праві успадкування права оренди.

Відмовили й суди двох інстанцій. Стверджувалось, що права, які випливають зі співжиття, можуть використовуватись тільки гетеросексуальними співмешканцями, оскільки лише їхнє співжиття можна розглядати в якості сімейного. Суди посилалися на конституцію, яка говорить, що шлюб є союзом чоловіка і жінки.

У своєму рішенні суд у Страсбурзі постановив, що “шукаючи способи захистити традиційну сім`ю, держава повинна враховувати зміни в суспільстві, в тому числі той факт, що не існує єдиного способу реалізації права на приватне та сімейне життя”.

Суд визнав, що пошук балансу між інтересами захисту традиційної сім`ї та правами сексуальних меншин є складним і делікатним. Тим не менш, держави в обмеженні прав меншин мають лише вузькі межі свободи. А Польща перейшла ці межі, відмовляючи гомосексуальним партнерствам у можливості успадкування права на оренду житла.

– Це означає, що в ситуації, коли закон говорить про “cпільний побут” і “найближчу особу”, слід розглядати також і права гомосексуальних партнерів. Приклади? Право відмовитися від надання свідчень в рамках кримінальної справи, якщо такі свідчення не в інтересах «близької особи», право мати спільний банківський рахунок, отримувати інформацію про стан здоров`я партнера, – говорить Адам Боднар з Гельсінського фонду з прав людини.

– Це  рішення також відкидає аргумент про те, що легалізація гомосексуальних цивільних партнерств суперечить конституції, яка говорить, що шлюб як союз чоловіка і жінки користується особливим захистом держави, – додає він.

– Досі польське законодавство діяло за принципом, згідно з яким держава повинна ігнорувати існування інших союзів, окрім гетеросексуальних. Це рішення означає, що ми повинні поважати права партнерів у таких відносинах, – говорить Крістіан Леґєрскі, гей-активіст.

І наводить приклади дискримінації: – Сьогодні гей-партнер не має права на поховання свого померлого партнера, тому що для лікарні він не є особою, якій та  може видати тіло. Він не має права на успадкування в  разі раптової смерті партнера. Може бути спадкоємцем за заповітом, але потім має сплатити 20 відсотків податку. Він не може одержувати пенсію партнера або пенсійну надбавку, навіть якщо вони все життя провели разом у спільному побуті. Він не може бути захисником партнера у цивільній справі.

Протягом декількох місяців «Кампанія проти гомофобії» проводить в середовищі сексуальних меншин у Польщі дискусії про те, в якій формі мають бути легалізовані гомосексуальні відносин. Найбільшу підтримку має рішення за зразком французького “pacie” – цивільно-правового договору, в якому партнери можуть викласти будь-які взаємні зобов`язання, але його зміст означає, що держава розглядає таких партнерів нарівні з гетеросексуальними партнерствами.

Близько 2 тисяч громадян України вимагають від держави виплатити компенсацію за втрачене майно на території Польщі у період з 1944 до 1951 років, коли відбулась примусова евакуація українців з етнічних українських земель на територію УРСР. Судді Печерського суду Києва відмовляють людям у розгляді справ. Як повернути втрачене майно і як оцінити його вартість?

Львівський архітектор Олесь Ярема, як спадкоємець, хотів би отримати компенсацію за втрачене родинне майно у Польщі. Він має архівні документи, які підтверджують право власності його родини. Дід важко працював у США, щоб збудувати будинок, купити землю.

«Дід надсилав гроші бабці, щоб вона купувала землю. Вони посадили ліс, сад. Тоді були цінності – родина, земля, будинок. Цим майном користуються інші люди», – каже львівський архітектор.

Майже півмільйона українців з 1944 до 1951 років примусово переселили з етнічної землі, Хелмського, Грубешівського, Томашувського, Любачувського, Перемишльського, Ярославського повітів й інших, в тодішню УРСР. Люди могли взяти зі собою лише те, що поміщалося на їхньому возі, багато хто приїхав в Україну без їжі, грошей, одягу. Тим часом, по інший бік кордону залишились їхні будинки, земля, сади та ліси.

Україна зобов’язана виплатити компенсації

Згідно угоди між УРСР і Польським комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР, переселенці –українці мали отримати від УРСР вартість рухомого і нерухомого майна. Однак ніхто з постраждалих не отримав жодної копійки.

Людям видавали евакуаційні листи, поляки описували перелік майна і були зобов’язані вказувати вартість. Чимало переселенців отримали архівні довідки про наявність майна.

А громадська організація «Гармонія та порядок» спільно з адвокатським об’єднанням провели експертний розрахунок грошового еквіваленту карбованця СРСР 1944-50 років до гривні для виплати компенсацій людям. Так грошовий еквівалент 1 карбованця СРСР нині відповідає від 41,92 до 55, 54 гривень, залежно від часу виселення людини.

Якщо майно оцінено у понад 4500 карбованців, то нині члени родини чи спадкоємці мали б отримати більше 150 тисяч гривень.

Адвокати надіслали в уряд проект Постанови і звертатимуться в Європейський суд

Оскільки судді Печерського суду відмовляються розглядати позовні заяви переселенців, пояснюючи тим, що немає юридично-правових підстав, тому адвокати розробили і надіслали уряду проект Постанови щодо виплати людям компенсацій. А підставою для опрацювання подібного документу стало те, що у 2006 році в офіційній пресі опублікували міжнародну Угоду 1944 року. Ця справа стосується більше мільйона громадян України, зазначив адвокат Лев Козаков.

«За півроку роботи до нс звернулись більше двох тисяч людей, які підготували документи для виплати компенсації. Ми провели архівні пошуки, листувались з польською владою, встановили вартість покинуто майна, споруд, будівель. Це дуже великі кошти», – каже адвокат Лев Козаков.

Якщо уряд проігнорує звернення адвокатів, вони від імені переселенців звертатимуться в український суд, а у разі негативного рішення, подаватимуть позов у Європейський суд з прав людини. Тобто діятимуть за прикладом поляків, які були переселені в Польщу і залишили майно в Україні. Польща, до слова, багатьом переселенцям виплатила компенсації за втрачене майно.