Співпрацю органів державної влади та місцевого самоврядування із неурядовими організаціями не обговорюють хіба що ліниві. Активно приймаються, відміняються, лобіюються старі та нові законодавчі акти щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики, розробляються та просуваються законопроекти щодо покращення становища організацій громадського сектору. Однак, видається, віз і нині там…

Багато  розмов та сподівань у громадськості щодо того, що нарешті буде прийнято багатостраждальний законопроект «Про громадські організації» (№3371), який розроблявся Міністерством юстиції України, обговорювався, доповнювався, оцінювався НУО, подавався від Кабінету Міністрів України. Громадськість наполягає, щоб він був розглянутий та прийнятий.

Так от, з одного боку, збираючи підписні листи в області за кампанію щодо скасування актів Кабміну про обмеження участі організацій у громадських радах та в підтримку термінового розгляду проекту «Про громадські організації», а з іншого, кожного дня стикаючись із проблемами легалізації організацій у різних областях, спало на думку – чи можна щось змінити сьогодні, щоб покращити становище неурядових організацій?

Самостійно  зареєструвати громадську, благодійну чи релігійну організацію з першого разу важко

В Україні, її куточках (областях, містах та селах) працюють різні за спрямуванням та потенціалом організації громадського сектору. Майже усі вони вірять та намагаються робити щось для того, щоб покращилось життя їхніх цільових груп та й українців загалом.

Питання, які хвилюють організації громадського сектору є різними: створення та реєстрація організацій, налагодження діяльності, звітності, відносини із органами влади, захист прав своїх членів, вирішення інших юридичних питань. Але 70 % звернень стосуються проблем легалізації та держреєстрації.

Нічого  дивного у цьому немає, адже спочатку передує легалізація (реєстрація) із  поданням переліку документів із семи-десяти пунктів для місцевої організації, потім реєстрація у єдиному реєстрі та подальша постановка на облік.

Нещодавно цікавилась розцінками юридичних фірм щодо реєстрації підприємницьких структур та організацій: у Києві реєстрація приватного підприємства, господарських товариств коштує від 2 тис. гривень, громадської організації чи благодійної – від 4-7 тис. гривень. Є навіть такі, як пропонують у найкоротший строк (3-5 робочих днів) легалізувати благодійну організацію за окрему суттєву доплату (адже за законодавством максимальний термін – 2 місяці).

Після рішення Європейського суду з прав людини проти України: що потрібно змінювати?

Українське  законодавство давно визнано  експертами таким, що не відповідає міжнародним  стандартам та обмежує розвиток організацій  громадського сектору.

У рекомендаціях  Комітету Міністрів держав-членів Ради Європи (№CM/Rec(2007)14) вказується, що якщо НУО не набувають автоматично правосуб’єктності, то процедури мають бути зрозумілими, прозорими, і «їх застосування не повинне залежати від дій, які вчиняються на розсуд відповідних державних органів». Також окремою проблемою надалі залишаються територіальні статуси, які навіть вимагають включати у найменування організацій, обмеження діяльності громадських організацій тільки для «власних членів», великий пакет документів на реєстрацію, втручання у створення органів управління, перевірка формулювання положень статутів поза межами законодавчих вимог.

Наша  держава уже встигла з цього  приводу «відзначитись»: у квітні 2008 року прийнято рішення Євросуду у справі “Корецький проти України”, яким визнано порушення права на об’єднання заявника, у тому числі обмеження територіальними статусами діяльності організацій. Але хто добре ознайомлювався із цією заявою та рішенням, той, мабуть, помітив, що основний акцент і порушення, яке встановив суд, полягало не у тому, чи вірно у статуті були вказані ті чи інші положення, а на те, що законодавство держави дає широку можливість розсуду органам влади у тому, чи реєструвати організацію, чи ні. Окремо наголошено на тому, що закон не конкретизує, чи вимога про несуперечність законодавству стосується суперечності мети та діяльності організації статті 4 закону, чи текстової невідповідності статуту організації іншим законодавчим положенням (п.48).

Отож, не тільки мова ішла про одне законодавство, яке почали реформувати, але і про те, що правозастосування  та «розсуд» має бути таким, що відповідав би міжнародним стандартам. Адже закон дає органам влади «широку можливість», але чи зловживати нею та як її застосовувати – справа самих представників органів влади.

Чи  хочуть органи влади  сприяти громадськості уже сьогодні?

Неодноразово,  коли слухаєш вищих посадових осіб Міністерства юстиції на конференціях, інших заходах – дуже приємні люди, можна гарно поспілкуватись у перерві. Проте коли доходить до справи і виконання функцій, покладених на  відповідний орган влади, – спілкуєшся із працівниками відповідних підрозділів, які відповідальні за твоє питання, і тут результат уже не такий.

Роз’яснення, які надаються  підприємствам, організаціям та органам влади Міністерством юстиції України відповідно до п. 4.16 Постанови КМУ №1577 «Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України», є одним із таких прикладів.

Двічі такі роз’яснення було надано за зверненнями нашої організації (щодо права громадян, які відмовились від ідентифікаційних кодів, та необов’язковості створення контрольно-ревізійних органів у громадській організації). Всі отримані від органів влади роз’яснення ми розміщаємо на порталі «Юрист НГО» (www.lawngo.net) та посилаємось на них під час консультування і поширюємо серед НУО.

Проте за останнім зверненням (роз’яснення щодо того, чи обов’язково вказувати територіальну приналежність у найменуванні ГО – наприклад, районна, міська і т.д.) до нас звернулась представник Департаменту легалізації та регулювання діяльності бюро кредитних історій Мін’юсту із вимогою надіслати копії статутних документів, які засвідчують, що організація має право здійснювати консультування організацій. В підсумку засумнівались і у факті реєстрації організації, бо в  електронному реєстрі громадських формувань (який тільки почав формуватись) її немає, а наявність печатки та коду із ЄДРПОУ ще не доказ. От і доводь, що небо – синє, а земля – чорна, а ваша організація взагалі існує, а можливо, якщо будете надокучати, вами можуть і зацікавитись легалізуючі органи, що мають право перевірити діяльність організації…

На  завершення

Не  буду вдаватися до аналізу глибоких та поверхневих причин тих чи інших порушень прав людини в Україні (адже це може бути і банальне бажання уникнути виконання робіт чиновником), однак практика все ж доводить, що шкідливим є не тільки те, що законодавство кульгає, але і його тлумачення, застосування, використання широкої можливості власного розсуду конкретного чиновника.

У різних куточках України громадські організації зіхтовхуються із «широкою можливістю розсуду»,  треба доводити, що обов’язок створення наглядових органів у громадських організацій не передбачено законом, вказівка територіального статусу у назві не вимагається, що підстав для відмови у легалізації шляхом повідомлення не передбачено та багато іншого.

Водночас різні ініціативні групи активістів готують документи на легалізацію та реєстрацію організацій громадського сектору, не чекаючи законопроекту, щоб робити власний внесок у розвиток громадянського суспільства. Вони не чекають покращень, загартовуючи твердість організації під час проходження своїх перших адміністративно-реєстраційних перешкод.

Нова редакція Закону містить більше можливостей для цензури, аніж чинний закон

Нова редакція Закону про захист суспільної моралі, яку винесли на громадське обговорення, містить більше можливостей для цензури, аніж чинний закон, б’ють тривогу українські правники та митці. Натомість голова Національної експертної комісії з моралі Василь Костицький вважає, що нова версія закону допоможе краще протидіяти поширенню дитячої порнографії, міжнаціональній ворожнечі та іншим небезпечним для суспільства явищам.

За поширення продукції чи проведення вистав або акцій, які суперечать суспільній моралі, можуть позбавити ліцензії, а то й притягти до кримінальної відповідальності – якщо набере чинності нова редакція Закону про захист суспільної моралі, яка зараз проходить громадське обговорення. Законопроект точніше визначає аморальні різновиди діяльності, ясніше окреслює повноваження держави щодо захисту моралі,аніж чинний закон, а відтак робить її захист ефективнішим, пояснює голова Національної комісії з питань захисту суспільної моралі Василь Костицький.

Як діятиме новий закон, голова Нацкомморалі пояснює на прикладі: «Я як споживач повинен мати право на те, щоб сідати з дитиною біля телевізора у вихідний о десятій ранку і не відчувати дискомфорту від, вибачте, голих чоловіків чи жінок на екрані. Інакше це нав’язування через загальнодоступні канали».

За його словами, комісія спробує «загнати таку інформацію на спеціальні кодовані канали, в нічні часи, і загалом усю продукцію, яка несе загрозу моралі, витіснити з загальнодоступних джерел».

Головним державним регулятором у цій царині законопроект робить уряд та Національну комісію з питань захисту суспільної моралі, а статті 23 та 35 майбутнього закону передбачають позбавлення ліценції та кримінальну відповідальність за вільне поширення книжок, фільмів чи інших творів, у яких експерти виявлять порнографію, ксенофобію чи подібні загрози для суспільства.

Законопроект не узгоджений із Конституцією та міжнародними нормами – експерт

У такому вигляді законопроект призведе до правових колізій і створить законні підстави для запровадження цензури, говорить юрист інституту масової інформації Роман Головенко.

«Для прикладу, попередній контроль на продукцію сексуального характеру та її ліцензування вступають у суперечність із нормою української Конституції про заборону цензури та з Конвенцією про захист прав людини. Втім, я не вважаю, що нові норми суттєво вплинуть на ситуацію в державі найближчим часом, адже ні влада, ні правоохоронні органи виконувати закон не вміють», – каже юрист.

Роман Головенко пропонує інший підхід, який забезпечить, на його думку, захист моралі без цензури: замість попереднього контролю та експертних оцінок – сувора система відповідальності за вже скоєні порушення.

Найбільше ж засуджують законопроект про захист моралі митці. Письменник і драматург Лесь Подерв’янський каже, що це – «нормальні перші кроки до фашизму».

«Під цей закон потрапляє, зрештою, будь-хто. Я взагалі вважаю, що захист моралі не є функцією держави. Вони за наші гроші, за рахунок податків намагаються вчити нас, як жити, що писати, яке кіно дивитися», – ремствує письменник.

Лесь Подерв’янський, Юрій Андрухович. Микола Вересень та інші діячі української культури заявляють, що чинитимуть опір подібним ініціативам. Тим часом, за інформацією Нацкомісії з моралі, новий закон, у якому планують урахувати зауваження громадськості, має потрапити на розгляд парламенту менш ніж за місяць.

Критикуючи дії Національної комісії з питань захисту суспільної моралі , мало звертають увагу, що в демократичних країнах левова частка контролю над потенційно суспільно-загрозливим контентом здійснюють самі ЗМІ та громадськість, обходячись без допомоги владних органів

11 січня на сайті Нацкомісії було оприлюднено проект закону «Про внесення змін до Закону України “Про захист суспільної моралі”». Вже сам факт його розробки, на мою думку, викликає занепокоєння. Майже всі розпливчасті положення залишились без змін, натомість у новому законопроекті з’явилося чимало нових, які «обмежують свободу в нечіткий спосіб», а від сміливих планів розширити повноваження Нацкомісії аж захоплює дух.

Законопроект нібито написано «з метою удосконалення чинного законодавства у сфері захисту суспільної моралі». Й правда, там є що удосконалити, і на це ще в січні 2004 року на прохання Ради Європи детально вказував професор Дірк Воорхоф (українською – тут). Цитую: «Український Закон про захист суспільної моралі, … являє собою непропорційне втручання владних структур в свободу вираження, яка є гарантованою ст. 10 Європейської конвенції прав людини».

Втім, рекомендації експерта Ради Європи, які збігаються з критикою з боку українських правозахисників, медійників та інших експертів, не було враховано. Нагадаю про одне попередження, яке пророчим не назвеш з огляду на його повну передбачуваність: «Покладання інтерпретації перерахованих положень на Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі не гарантує мінімального ступеня захисту від деспотизму, як того в демократичному суспільстві вимагає верховенство права».

Передумовою для дотримання будь-якого закону є його чіткість та передбачуваність. Простіше кажучи, ми мусимо знати, чого не можна робити простим смертним. В усіх українських документах з питань захисту суспільної моралі зафіксовано часто повторювані формулювання, які можна на пам’ять повторити, от тільки з поясненням виникають клопоти. Отож, викладаю головні запитання, котрі нагально потребують відповідей. Нехай «відкритий діалог із суспільством» розпочнеться з чіткого визначення, що дозволить усім зрозуміти, що саме забороняється та з яких причин.

НЕК бореться за «інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення». Право на інформацію гарантується Конституцією, Законом про інформацію, основними міжнародними конвенціями тощо. Ясно, що за певних обставин обмеження цього права є необхідними в будь-якій демократичній країні. Читаємо, наприклад, у ст. 34 Конституції України саме про такі обставини. Все гаразд, жодних розумових труднощів. Чого ніяк не скажеш про запропоноване формулювання в законопроекті. Які саме матеріали становлять загрозу фізичному стану населення? Є завідомо неправдиві матеріали про стан довкілля, що справді становлять загрозу населенню, але захист від подібної брехні вже є в законодавстві.

Голова НЕК Василь Костицький неодноразово стверджував, що порнографія становить загрозу фізичному здоров’ю людей. Де є докази цього? Чи є дослідження, що, навпаки, такий зв’язок спростовують? Хто має визначати таку загрозу?

Які саме матеріали становлять загрозу інтелектуальному стану населення? Я, наприклад, можу назвати безліч матеріалів, спрямованих – на мій погляд – на поширення шкідливих стереотипів, поглядів, переконань та обдурювання людей. Чи цей мій суб’єктивний погляд дає підстави вирішити, що вони становлять таку загрозу? Якщо я не вправі так вирішити, хто має подібні повноваження? На підставі яких досліджень? Що таке морально-психологічний стан населення? Хто його визначає? На підставі яких досліджень?

Ці слова повторюються не рідше, ніж слова про заборону цензури та втручання в діяльність ЗМІ, й нібито пояснюють, де все ж таки дозволено цензуру та втручання. Комусь, може, й пояснюють. Наприклад, п. Костицькому. Нехай він і мені пояснить.

Читаємо перелік матеріалів, від яких має бути очищено інформаційний простір. Деякі самі по собі не викликають застережень, хіба що незрозуміло, чому про них взагалі йдеться в Законі про захист суспільної моралі. Окрім очевидної відповіді, що безперечна необхідність у жорстоких засобах у боротьбі з дитячою порнографією, з тероризмом, відволікає нашу увагу від значно більш суперечливих «загроз фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення».

Інформаційний простір має бути захищено від «неповаги до національних та релігійних святинь». Безумовно, треба ставитися з повагою до „культурних та духовних цінностей” інших людей. Але якщо це може стати підставою для заборони якогось матеріалу, потребуємо значно більше чіткості. По-перше, перепрошую, чиї традиційні цінності? Якщо маються на увазі якісь, теж не чітко визначені, традиційні цінності етнічних українців і християн, то хіба ж скасували статтю 24 Конституції? А якщо це стосується будь-яких цінностей, символів тощо будь-якої етнічної групи в Україні, то зовсім не зайве пояснити, де закінчується діалог, обмін думками, а де розпочинається зневажливе ставлення, й хто, знову-таки, визначає межу?

Те саме стосується недопущення до інформаційного простору «неповаги до батьків та до сімейних цінностей». Чи сімнадцятирічна дочка має послухатися батьків, забути про мрію стати науковцем та вийти заміж за незнайомого обранця її батьків? У плюралістичній демократії такі ситуації трапляються досить часто. А що з того, що чудово знаємо, який набір типових забобонів та стереотипів поведінки маються на увазі? Коли вже доходило до заборони телепрограм, немає жартів. Нехай чітко та вичерпно перераховують усі «цінності», що уможливлять фактичне запровадження цензури, тобто порушення конституційних прав.

Вельми оригінальне визначення явищ, що викликають найбільшу активність НЕК, жваво та нерідко дотепно обговорюється вже давно, тому обмежусь тільки списком слів і висловів, які треба або чіткіше роз’яснити, або прибрати надалі з будь-якого законодавчого документу: «порнографія – вульгарно-натуралістичне, цинічне, непристойне зображення чи опис статевого акту, … демонстрація … антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям суспільства; продукція еротичного характеру – … є продовженням, підтвердженням глибини емоційних переживань людини, і мають за мету розкриття проявів її чуттєвості та досягнення естетичного ефекту».

Весело посміюватися вже складно, адже забороняють матеріали на підставі положень, які інтерпретують на власний розсуд та вкрай вибірково держслужбовці від моралі. Новий законопроект іще передбачає разючий масштаб «просвітницької діяльності з метою розвитку духовності та зміцнення моральності у суспільстві». Гадаю, принаймні цю частину відразу викинуть, але турбує сам факт її виникнення: чи деякі держслужбовці настільки себе загіпнотизували власною риторикою, що зовсім забули про Конституцію? Чи сподіваються, що з часом ми всі звикнемось та перестанемо реагувати, коли дедалі більше втручаються?

Зізнаюсь, мені важко повірити, що у випадку з членами НЕКу йдеться про самогіпноз. Постійне повторення тези про те, що все, що «завдає шкоди суспільній моралі», загрожує національній безпеці, не повинно нас смішити. По-перше, тому що як Конституція, так і міжнародні угоди допускають обмеження свободи слова в ім’я національної безпеки. Між тим загрожують національній безпеці насправді не люди з іншою сексуальною орієнтацією, відмінними поглядами чи цінностями, а зрадники. Згадайте, подібні підміни понять цілеспрямовано використовували за радянської влади.

У документі «Підсумки роботи та стратегічні завдання НЕК на 2010 рік» (далі – «Підсумки») автори законопроекту наголошують і на неназваних міжнародних зв’язках: «Питання захисту суспільної моралі в Україні активно обговорювалося з представниками зарубіжних організацій. Зокрема у 2009 році було підписано Меморандум про співпрацю між Національною комісією та Міжнародною громадською організацією “Асоціація сприяння розвитку національного лідерства”. Відповідна робота в напрямку започаткування міжнародного партнерства сьогодні ведеться з китайською амбасадою та поляками».

Хотілось би знати, що це за «міжнародна громадська організація» та з якими зарубіжними організаціями обговорюють мораль? Більш за все кортить дізнатися, з огляду на сумнозвісну репутацію Китаю як душителя свободи слова, про що саме веде переговори Національна комісія.

У світі, в окремій країні та навіть на одній вулиці можна почути скільки завгодно відповідей на запитання про моральну поведінку та цінності. Про прозорість та відкритість державних органів у демократичній країні почуємо значно менше різних думок. Тож маємо запитувати й вимагати чітких відповідей, а не черговий набір розмитих слів.

Погодьтеся, складно боротися за свободу слова з опонентом, який нібито так само затято, як і ти, її відстоює. Доходить до не надто розумних акцій протесту та радикальних тверджень, котрі нерідко, як слушно пише Андрій Кокотюха, грають на руку тим, хто мріє про дозовану свободу. Я б хотіла запропонувати тут іще один спосіб боротьби з чиновниками від моралі, але спочатку декілька міркувань про те, що саме відстоюємо.

Кокотюха пише, що Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі «прикривається нашими дітьми». Погоджуюсь, але додала би, що нацкомісія – та влада взагалі – своєю безвідповідальною грою в моралістів зраджує дітей, та й усіх, хто потребує дієвого захисту. Не в останню чергу внаслідок неприпустимої каші в законі та діяльності як Нацкомісії, так і всіх регулюючих органів. Бо фактично в нас немає дієвих засобів протидії сексуальному зловживанню дітьми, зокрема дитячій порнографії. Відсутні й реальні можливості протидіяти тим, хто розпалює ворожнечу в ЗМІ та в інтернеті.

Після того, як в Україні мали заборонити зберігання дитячої порнографії незалежно від мети (проте заборонили зберігання будь-якої порнографії з метою збуту чи розповсюдження), не дивно, що громадськість відреагувала із загостреною підозрілістю на плани законодавців впровадити вимоги щодо зберігання провайдерами даних про з’єднання абонентів. Інтернет-асоціація України (ІнАУ) вважає, що вдалося запобігти змінам, які могли би дозволити владі на власний розсуд обмежувати доступ до мережі. Згідно з прийнятим законом, на підставі рішення суду провайдери мусять обмежувати доступ своїх абонентів до ресурсів, через які здійснюється розповсюдження дитячої порнографії, або надавати інформацію про з’єднання своїх абонентів. Не сумніваюся, що треба було запобігти невиправданим обмеженням, але не надто зрозуміло, як нові зміни справді допоможуть активно протидіяти розповсюдженню дитячої порнографії. Чи сприяло активізації боротьби підписання меморандуму між ІнАУ та НЕК у березні 2009 року – теж під запитанням. Справді, створено спеціальний сайт Skarga.ua, де після невизначеної кількості скарг на незаконний контент (порнографію за участю неповнолітніх, прояви расової та національної нетерпимості, прояви тероризму або заклики до повалення конституційного ладу), їх автоматично переправлять зазначеному провайдеру, і він повинен буде на свій розсуд вжити заходів. Невідомо, чи дійшло до заблокування хоча б одного з численних сайтів, на який потенційно можна було б скаржитися. Тим часом сайти з дитячою порнографією блокують майже відразу в багатьох демократичних країнах – скажімо, в скандинавських країнах або в Англії, де функціонує незалежна організація Internet Watch Foundation.

Роль, яку НЕК має грати в боротьбі з дитячою порнографією, залишається досить незрозумілою, адже йдеться не про порушення так званої суспільної моралі, а про злочин. Ясна річ, що Нацкомісія про те відмовчується, адже роль захисника дітей усім до вподоби, але прикро, що хоча би в цій справі громадські організації та ЗМІ не спромоглися самі домовитися з провайдерами та правоохоронними органами.

У «Підсумках» також читаємо наступне: «Національній комісії вдалося розгорнути у суспільстві загальну дискусію про мораль та духовні цінності людини і таким чином досягти відкритого діалогу з суспільством, результатом якого повинно стати створення системи саморегуляції інформаційної сфери…».

Вище я вже намагалася пояснити, чому ці слова, як, власне, всі слова та діяльність держоргану з моралі, наскрізь фальшиві й чому треба на це неухильно вказувати. Втім, не можу не зазначити, що відповідальність несуть і громадські організації, зокрема й медійні, які роблять дуже мало, щоби розробити дієві громадські механізми захисту людей. Обґрунтовано ставимося з пересторогою до влади, не хочемо розширити її повноваження, але в багатьох демократичних країнах левова частка контролю, скажімо, над розпалюванням ворожнечі, здійснюється самими редакціями, медійними організаціями та громадськістю загалом. Обходяться без кримінальних справ чи втручання владних органів, зокрема й «з питань захисту моралі».

Жодного «відкритого діалогу з суспільством» в Україні насправді не було, але потреба у змістовному обговоренні припустимих громадських обмежень і необхідних громадських механізмів, на мій погляд, назріла. Прихильників позиції НЕК справді багато, та й її нові напрями, на жаль, роблять її привабливішою для певних груп населення. Не думаю, що такий діалог зміг би зблизити діаметрально протилежні погляди, не згладжує він розбіжностей і в інших демократичних країнах, де теж лунають заклики боротися з аморальщиною. Однак в інших країнах є розвинені громадські інституції, є й розуміння, що ні ми, ані влада не маємо права нав’язувати іншим свої погляди. Є й повага до засад правової демократії, якими Нацкомісія нахабно нехтує. Ефективніше, на мій погляд, боротися саме з її неповагою до положень Конституції та цинічними спробами маніпулювати свідомістю, тим часом демонструючи, що ми самі здатні встановлювати обмеження там, де їхня відсутність ставить під загрозу права та небезпеку інших людей.

Харківська правозахисна група святкує перемогу! У Криму після тривалого перебування в Сімферопольському слідчому ізоляторі звільнено білоруського опозиціонера, підопічного Центру правової допомоги при ХПГ. 29-літній молодіжний активіст і рок-музикант Ігор Коктиш, звинувачений на батьківщині у важкому кримінальному злочині, понад два з половиною роки в ув‘язненні чекав екстрадиції до Білорусі. Втім, його адвокатам, Олександру Лісовому та Айгуль Мукановій, вдалося переконати Європейський суд з прав людини у політичному підґрунті звинувачень на адресу опозиційної молодіжного діяча та у неправомірних діях української влади.
Учора ввечері Ігор Коктиш вийшов на волю і разом з дружиною Іриною, яка його зустрічала біля стін СІЗО, поїздом виїхав до столиці України, а потім мав намір повернутися до Житомира, де з родиною проживає. В Україну він приїхав 2002 року, утікаючи від переслідувань режиму Лукашенка, тут одружився і створив свою рок-групу. Але 2007 року влітку, коли з дружиною був на відпочинку в Севастополі, його затримала міліція.  Сімферопольський СІЗО, де 2 роки і 7 місяців перебував Ігор Коктиш

Як виявилося, Білорусь зажадала його видачі, звинувачуючи у вбивстві. Сам Ігор Коктиш такі звинувачення спростовував і стверджував, що це помста влади за його активну підтримку опозиційного кандидата у президенти Олександра Мілінкевича, який тоді балотувався на посаду глави білоруської держави.

Європейський суд засудив українську владу

Ігор Коктиш був звільнений за рішенням Генпрокуратури України і на вимогу Європейського суду з прав людини. У своєму рішенні від 10 грудня 2009 року Європейський суд вказав на порушення державою Україна стосовно Ігоря Коктиша одразу декількох статей Європейської конвенції з прав людини, зобов`язавши країну також виплатити йому 7 тисяч євро компенсації.

Разом з тим Ігор Коктиш в інтерв’ю Радіо Свобода заявив, що виконання Україною вимоги Європейського суду, хоч із майже двомісячною затримкою, свідчить, що тут таки є демократія і за неї варто боротися: «Я переконався –  справедливість є, її можна добитися. Але єдина проблема в тому, що її важко добиватися. У моєму ж випадку я просидів понад два з половиною роки, бо просто не було закону про екстрадицію. Це елементарні речі, які не вирішити. Це проблема».

За словами Ігоря Коктиша, зараз він хоче відпочити і полікуватися. Каже, що ні на кого не тримає зла. Але, усе ж судитися він має намір і далі – за право жити в Україні. Суд за його позовом при визнання за ним статусу політичного біженця має відбутися у Сімферополі 12 лютого.

Фото з сайту: http://www.radiosvoboda.org

Сьогодні Рада національної безпеки й оборони може визнати місто Калуш та Калуський район зонами надзвичайної екологічної ситуації. За визнання цього статусу мешканці міста проголосували на референдумі. Вчора екологічно небезпечні об’єкти Калуша оглянув Президент України, після чого Віктор Ющенко обговорив з місцевою владою можливість мінімізації негативного впливу на навколишнє середовище. Ситуація в Калуші може призвести до техногенної катастрофи.

30 тисяч калушан вважають, що живуть у зоні надзвичайної екологічної ситуації. І підтвердили це на місцевому референдумі, що відбувся одночасно з першим туром президентських виборів. Сподіваються, що їхнє рішення сьогодні підтримає РНБО. Це дасть можливість отримати з Державного бюджету кошти на ліквідацію проблем, що залишились у спадок від калійного виробництва ВАТ «Оріана».

Ймовірність техногенної катастрофи – від Карпат до Чорного моря 
У місті є кілька провалів в землі на місці відпрацьованих шахт, у зоні просідання опинилося кілька сотень людських осель і два десятки промислових споруд. Хвостосховища з хімічними відходами переповнені, тут зібралося до 17 млн. кубометрів хімічних відходів. В будь-який момент можливий прорив дамби, що призведе до засолення ґрунтів і води.

Уже в багатьох криницях вода солена, солевідвали добираються до водозаборів. Інтенсивно і неконтрольовано самозатоплюється Домбровський кар’єр. Калушанам страшно, чи не підуть будинки під землю, їм не хочеться пити воду з хімічними домішками.

Тут єдиний в Європі полігон токсичних відходів, де зберігається 11 тисяч тонн гексахлорбензолу (речовини першого класу небезпеки).

Ситуація у Калуші загрожує техногенною катастрофою також для інших областей, тоді в зоні хімічного зараження можуть опинитися до 10 мільйонів українців.

«Є загроза прориву в річку Сівка, до якої 150 метрів. Та сама ситуація щодо дамби хвостосховища № 2. Це все рано чи пізно може поплисти в кар’єр, звідти в Лімницю, звідки в Дністер. Будемо мати фактично міжнародні неприємності», – каже заступник начальника обласного управління охорони навколишнього природного середовища Василь Головчак.

Безгосподарність як причина проблем

Такі екологічні проблеми місто хіміків отримало від колишнього калійного виробництва ВАТ «Оріана». Тоді процес був збалансованим: руду видобували, а відходами заповнювали вироблені шахтні порожнини. Ще не завершена процедура економічного оздоровлення підприємства. Тож ці проблеми вирішувати нікому і нема за що. Безгосподарність – чи не основна причина екологічних проблем. Президент Віктор Ющенко, оглядаючи у Калуші кар’єр, хвостосховища, солевідвали, назвав місто міною уповільненої дії.

«Ми не маємо права ризикувати здоров’ям і життям людей, мешканців Калуша і тих мільйонів українців, життя яких сьогодні залежить від того, наскільки ефективно будуть поборені ці екологічні виклики. Очевидно, що ці питання давно вже переросли проблему органу самоврядування місцевої влади і повинні стати предметом швидкої реакції центральної влади», – наголосив Віктор Ющенко.

Щоб Київ почув – провели референдум

Місцевий референдум про надання місту статусу території надзвичайної екологічної ситуації, за словами міського голови Ігоря Насалика, був останнім механізмом, щоб законодавчо достукатися до центральної влади. Всі попередні звернення калушан до Києва були безрезультатні.

На проведення тут першочергових робіт місто потребує близько 3,5 мільярдів гривень – майже як бюджет області. За словами голови обласної держадміністрації Миколи Палійчука, є інвестори, які готові вкладати кошти у калуські підприємства. Та поки не будуть вирішені майнові питання, не поспішатимуть це робити.

Якщо РНБО сьогодні визначиться зі статусом міста як території екологічного лиха, то рішення про фінансування робіт ухвалять, не чекаючи ухвалення Держбюджету-2010.

Фото з сайту: http://i044.radikal.ru

“Прошу вас, допоможіть, у жінки рак останньої стадії, четверо дітей – голодують. Там пекло”, – казала жінка, яка зателефонувала до редакції. Пані назвала адресу і поклала слухавку… “Я дзвонила в опікунську раду Франківського району, там сказали: “Ми таким не займаємося”… Мені нічого не залишалося, як навідатися до цієї родини. Двері відкриває малолітній хлопець, кажу, що прийшла до мами. Веде у кімнату, по хаті бігає босий. У кімнаті чоловік тримає на руках дівчинку. На ліжку сидить жінка, видно, що молода, та хвороба її не шкодує…

“Хто вам про мене розповів?” – дивується. Кажу, що хтось зателефонував до редакції… Анна Котвицька, так звуть жінку, від розмови не відмовляється (їй 42). Її старшому сину – Толику – дев’ять, Сашкові – сім, Олежику – п’ять і маленькій Олі дев’ять місяців. Старші діти вчаться у СШ № 31. Олежик в садок не ходить, водити його нікому. Пані Анна розповідає про свою хворобу – рак кісток. Показує ліки, які обходяться їй у чималенькі суми – тільки знеболювальне, якого вистачає на два дні, коштує 75 грн. “Мені потрібно робити променеву терапію (вона припиняє ріст метастазів, вбиває ракові клітини. – Авт.). Та спершу треба збагатити кістки кальцієм. На це потрібно 15 тисяч грн. Одна ампула коштує 2530 грн., а їх потрібно шість. Я купила одну ампулу, але більше грошей не маю”, – каже пані Анна.

“Медсестра з поліклініки приносить мені наркотики (аби полегшити нестерпний біль, коле морфій. Робить це сама, бо за таку послугу медикам треба також платити. – Авт.). – Я не ходжу, не можу лягти (показує на спині пухлину. – Авт.). Коли прийшла у поліклініку, мені сказали, що у мене радикуліт. Потім – що защемлення нерва. Зараз метастази не можу зупинити, бо поширюються дуже швидко. Та й лікування – вартісне”.

“Якщо людині нічого не світить, нею не займаються. Лікар у лікарні на Гашека сказав: “Купите ліки – будемо вас лікувати. А ні, то це ваші проблеми”, – каже жінка. Розповідає, що у 2007 році їй ампутували одну молочну залозу, але лікували тоді за державний кошт.

Мене обступили Сашко і Толик. Показують вазон, куди посадили жолудь і він проріс… Сашко витягає з портфеля щоденник і зошити, хвалиться оцінками. Мама каже, що хотіла би хлопців віддати на плавання, але це їй недоступно… “У школі дали три безкоштовні квитки у дельфінарій. Але у касі батько мав заплатити 100 грн. за себе. Він мав тільки 50. У дельфінарій їх не пустили”…

Оля бігає по кімнаті у ходунках, їсть апельсинку. Гарненька, як ангелик, усміхається …

Чоловік, пан Ярослав, збирається на нічне чергування. Жінка розповідає, що мати його залишила, коли він був ще малий, і поїхала до Росії, батько помер, а хлопчика забрали до інтернату. Рідних у Котвицьких немає. “Хто дітям варить їсти?”, – питаю. “Діти самі можуть яєшню підсмажити”, – каже мама. “Щоправда, потім її доводиться викидати, бо вона у них підгоріла виходить”, – говорить батько… Один з малих з йогуртом біжить до іншої кімнати…

Жінка продовжує розповідати про свою сім’ю: “З маминої сторони усі повмирали. Батько мій уже п’ять місяців лежить паралізований – за стінкою, у сусідній кімнаті”… Жінка не скаржиться на життя. Каже, хотіла би побачити, як одружаться її сини та донька… На очі навертаються сльози.

Із чотирма дітьми пані Анна, інвалід другої групи, залишається на ніч сама (чоловік пані Анни вдень доглядає за нею і за паралізованим тестем. – Авт.). Оля тягнеться до мами на руки… На ліжку – памперси, ліки, сік. Толик зробив для сестрички чай, налив у дитячу пляшечку. “До мене дзвонили з інтернату, хотіли дітей забрати. Та вони – мої ноги і руки. Держава так хоче допомогти, що забирає мою останню поміч”, – каже пані Анна. (Жінка не отримує депутатської допомоги, знає, що всюди треба писати заяву, зібрати купу паперів, а вона зробити цього самотужки не може. Каже, добре, що з “собезу” інвалідне крісло привезли. Це сталося якраз, коли я прийшла.– Авт.).

Такі люди, як пані Анна, отримують допомогу у хоспісах. У Львові такий медичний заклад працює на вул. Котляревського, 53. Там за хворими доглядають. Жінці потрібне вітамінне харчування (сухофрукти – інжир, курага). “Але якщо я собі буду купувати, а дітям ні, то яка я після того мама? – каже. – Треба пристосовуватися до того життя. Не знаю, як це зробити…”.

Фото з сайту http://seo2.0.onreact.com

PS: У пані Анни – троє синів і маленька донечка. До неї дзвонили з інтернату, пропонували дітей забрати…

Одного ранку чорношкірий чоловік і двоє його білошкірих колег, сидячи в офісі неподалік автозаправки, почули жіночий крик: «Допоможіть! Грабують!». Вони кинулися за білошкірим злодієм, і чорношкірий чоловік, наздогнавши його, затримав. На цей час поліція вже прибула на місце злочину. Один із поліцейських, припустивши, що чорношкірий чоловік і є злодієм, схопив його за руку і наказав: «Підеш зі мною».

Цей випадок трапився в Канаді кілька років тому, але подібні історії відбуваються щодня і повсюдно. Автоматичне сприйняття представників певних рас або національно-етнічних груп як більш схильних до злочинів є, на жаль, реальністю правоохоронних органів у більшості країн світу.

Хоча така практика відома з давніх-давен, етнічно-вибірковий підхід, як це тепер називається, став особливо проблематичним наприкінці ХХ століття, коли почастішали випадки зловживань з боку правоохоронних органів. Вони мають місце щоразу, коли поліцейський зупиняє, заарештовує, обшукує або допитує особу на тій підставі, що, на його думку, ймовірність вчинення певних злочинів представниками расової або національної спільноти, до якої належить ця особа, є вищою за ймовірність вчинення аналогічних злочинів іншими представниками суспільства загалом. Дії поліції щодо цих людей рідко бувають приємними. Ставши одного разу об’єктом вибіркового затримання та обшуку поліцією, людина сприймає це щонайменше як обтяжливу незручність, але найчастіше — це принизливий і стресовий досвід. Непропорційне застосування сили щодо певних національних груп відбувається не тоді, коли расова належність або національне походження використовується як одна з ознак під час розшуку певного злочинця, а коли національні і навіть расові спільноти розглядаються як більш схильні до вчинення певних видів злочинів.

Етнічно-вибірковий підхід набуває різноманітних форм, як-от: зупинення перехожих або водіїв, зовнішність яких має певні расові ознаки; зневажливе ставлення з боку правоохоронних органів або залякування затриманих; застосування надмірної сили або тривале тримання представників певних меншин під вартою; посилена увага до певних злочинів або окремих районів міста, оскільки їхніх мешканців легше переслідувати тощо. Все це за своєю суттю є дискримінацією.

Багато країн і міжнародних організацій докладають зусиль, щоб зрозуміти й запобігти практиці визначення потенційного злочинця за расово-етнічними ознаками. У Великій Британії після неадекватного реагування поліції на очевидно расистське вбивство чорного підлітка 1993 року уряд започаткував розслідування, яке розкрило існування «інституціонального расизму» в органах поліції. У Сполучених Штатах суворі заходи боротьби з расово-етнічною дискримінацією спричинив цивільний судовий процес 1998 року, в результаті якого з’ясувалося: попри те, що чорношкірі водії становлять лише 17% усього населення, 70% таких водіїв поліція зупиняє і обшукує. У Канаді органи місцевої поліції провели розслідування випадків етнічно-вибіркового підходу до певних расово-етнічних меншин. У Франції громадські організації посилюють кампанію боротьби з цією практикою. В Європі прецедентне право Європейського суду з прав людини встановило: випадки, коли раса є виключним або вирішальним чинником для застосування правоохоронних заходів, — є проявом дискримінації.

В Україні, попри етнічну різноманітність (національні меншини становлять 22,2% населення) та зростання кількості мігрантів, на державному рівні досі не існує жодної програми підвищення рівня толерантності в суспільстві. Першу спробу залучити представників української міліції до вирішення проблеми етнічних стереотипів (шляхом аналізу внутрішніх підзаконних актів МВС у контексті етнічної упередженості) було здійснено лише минулого року — в рамках спільного проекту Британської ради в Україні, Британського посольства в Україні, МВС України та Харківського інституту соціальних досліджень. Проаналізувавши низку документів, група дослідників виявила 14 підзаконних актів МВС, які базуються на етнічно-вибіркових принципах і прямо визначають расу та етнічну належність як ключовий фактор у визначенні підозрюваних.

Проте етнічно-вибірковий підхід є як дискримінаційним, так і неефективним. Адже ставлення правоохоронних органів до певних груп суспільства ґрунтується не на доказах, а на упередженнях і стереотипах. Необґрунтованість расистських стереотипів щодо злочинності легко побачити, якщо порівняти досвід деяких національних меншин в різних країнах: вірмени в Росії і вірмени у Франції матимуть різні спогади про зустрічі з поліцією; ірландець, який жив у США, був би вельми здивований вибірковим ставленням до себе у британських аеропортах, а єврей в Україні мав би інший досвід спілкування з правоохоронними органами, ніж єврей у Нідерландах.

Однак не варто думати, що згадана практика є наслідком расистських настанов, нібито поширених серед працівників правоохоронних органів. Існує кілька чинників, що впливають на нерівномірність уваги органів поліції до представників расово-етнічних меншин. Зокрема, дискримінацію спричиняє і загальна соціальна нерівність расово-етнічних меншин, відмінності у використанні публічного простору (наприклад, переважне використання громадського транспорту деякими групами населення означає, що їх частіше можна побачити на залізничних вокзалах та автобусних станціях), перебільшення з боку засобів масової інформації, запальна риторика націоналістів про прямий зв’язок між певною національністю та злочинами тощо.

Крім того, що етнічно-вибірковий підхід порушує права і гідність цілої спільноти, він є ще й неефективним засобом охорони громадського порядку. Його часто виправдовують тим, що він підвищує рівень «влучання в ціль» — тобто виявлення осіб, які порушили закон. Проте фактично це є марнуванням ресурсів правоохоронних органів, оскільки залишаються нерозкритими більшість потенційних злочинців і злочинів. 1998 року, наприклад, митна служба США вивчила спосіб проведення обшуків і виявила, що 43% обшуканих були афроамериканцями або латиноамериканцями. Тоді вона вирішила змінити процедуру затримання та обшуку, заборонивши расово-етнічний вибірковий підхід, який обґрунтував затримання, і запровадивши спостереження за поведінкою пасажирів. В його основі — вивчення характеру поведінки пасажирів: як-от знервованість, неузгодженість у поясненнях тощо. Крім того, митна служба поліпшила нагляд за ухваленням рішень щодо затримання та обшуку пасажирів. За два роки після цього обшуків було здійснено на 75 відсотків менше, а показник «влучання в ціль» зріс з майже 5% до понад 13%.

Зв’язок між національністю та злочинністю деякі правоохоронні органи виправдовують статистикою, яка свідчить про те, що представники певних національних меншин скоюють значну частину деяких типів злочинів. Однак ця аргументація спирається на очевидну логічну помилку — ніхто не став би робити висновок, наприклад, що більшість чоловіків є ґвалтівниками просто на тій підставі, що всі ґвалтівники — чоловіки.

Звісно, диспропорції у спрямуванні зусиль правоохоронних органів на певні групи населення часто заперечуються як хибне уявлення про те, що ці групи є об’єктами більш прискіпливої уваги поліції. Проте емпіричні спостереження в багатьох країнах, таких як Угорщина, Франція, Болгарія, Канада, Велика Британія, Росія, Іспанія, США, свідчать не лише про те, що поліція найчастіше переслідує представників меншин, а й про те, що посилена увага до цих груп населення не є запорукою більш високих показників розкриття або запобігання злочинам.

Мало того, намагання спростити цю проблему, стверджуючи, що це лише наслідок хибного сприйняття дійсності, означає, що думка певних соціальних груп не має значення для суспільства. Якби навіть це справді було наслідком хибного уявлення, все одно це становить проблему: адже віра громадян у панування закону є вирішальною для дотримання ними цих законів і правил. Чим більше меншини потерпають від органів, створених для охорони правопорядку, чим більше їм дають зрозуміти, що суспільство їм не довіряє і що вони є об’єктом суспільної зневаги, тим меншу мотивацію дотримуватися правил цього суспільства вони мають. Отже, приписування вищого рівня злочинності певним національним меншинам загрожує їхнім відчуженням і зниженням почуття повноцінного громадянина і члена суспільства в їхніх представників.

Запровадження законності у справедливий та ефективний спосіб не може спиратися на стереотипи. Міжнародний досвід показує, що вимога до працівників правоохоронних органів застосовувати принцип «розумної підозри» (спроможність надати чітку інформацію, яка переконала б незалежного спостерігача, що певна особа могла скоїти або скоїла злочин) значно знижує рівень дискримінації національно-етнічних груп. Низка інших заходів, таких як моніторинг поліцейського затримання та обшуку, підвищення освіти та тренування персоналу з питань расового розмаїття та полікультурної обізнаності для працівників правоохоронних органів, заходи, спрямовані на зміцнення довіри між правоохоронними органами та етнічними спільнотами (в тому числі різні профілактичні програми), ефективна система подання та реагування на скарги громадян, як показує практика, також сприяють зменшенню обсягу застосування етнічно-вибіркового підходу.

У Чернігові відбувся перший круглий стіл, організований Правозахисним Фондом імені Р. І. Марочкіної за сприяння Фонду Рози Люксембург, під назвою „Запобігання росту ксенофобії: у пошуках спільних стратегій”. Захід відвідали не лише активісти лівих, антифашистських і правозахисних рухів, а й представники націоналістичних організацій. Обговорення було насичене дискусіями і водночас учасники різних „таборів” визначили спільні позиції в оцінці ксенофобії як суспільного явища. Попри інформацію деяких неофашистських сайтів, представники націоналістів поводили себе досить толерантно.

Чернігів сьогодні є одним із міст України, що стало об’єктом уваги навіть закордонних правозахисників. Зокрема, активно діє осередок організації «Патріот України», що відверто декларує расистські погляди; місто і правозахисні центри обмальовуються нацистською символікою (серед них – кельтський хрест і «вовчий гак» (символ Дивізії СС «Das Reich»); марші проти міграції закінчуються “полюванням” на іноземців та молодих антифашистів.

Першою темою для обговорення стала „проблема” Пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (с. Розсудів Ріпкинського району Чернігівської області). В ході виступу Тухана Едієва – представника Чернігівського громадського комітету захисту прав людини – з’ясувалось, що проблема має дещо надуманий характер і загострюють її у першу чергу націоналісти з ВО „Свобода” з метою здобуття електоральних симпатій. Як відомо, Пункт існує з 2008 року і утримує мігрантів, які чекають депортації за межі України. Установа фінансується як з коштів місцевого бюджету, так і за рахунок допомоги від Європейського Союзу.

На сьогодні близько 110 осіб знаходиться на утриманні Пункту. За останній рік їх кількість зменшилась вдвічі через реадмісійні дії – близько сотні осіб були повернуті на батьківщину. Один день перебування мігранта обходиться в 25 грн. Націоналісти вважають, що з державного бюджету виділяється забагато коштів на утримання нелегалів; кошти доцільніше було б використати на фінансування лікарень регіону. Однак гроші йдуть у тому числі на оплату праці місцевих жителів, які змушені обслуговувати Пункт навіть за мізерну зарплатню (800-900 грн). Для багатьох жителів найближчого селища Любече це єдине джерело заробітку.

Місцеві жителі свого невдоволення не виражають, однак замість них це охоче роблять представники ультраправих структур. Нерідкими є випадки мігрантофобських статей у місцевих ЗМІ – Інтернет-видання „Високий Вал” і газета „Сіверщина”. За словами Тухана Едієва, матеріали спотворюють інформацію про становище мігрантів, зокрема, стверджується, що їх працевлаштовують. Однак насправді вони лише очікують депортації. Причина заангажованості «Сіверщини» у тому, що її кореспондентом є Олександр Ясенчук – лідер неонацистської організації «Українська Альтернатива». Під час виборів Президента він був довіреною особою лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока.

Щодо реакції правоохоронних органів на злочини, скоєні з мотивів ненависті, Тухан Едієв відзначив, що стаття 161 Кримінального кодексу (порушення рівноправності громадян незалежно від їх расової, національної належності) фактично не працює. Після внесення змін до цієї статті посилилась відповідальність за злочин, однак це не спростило механізм застосування. Судові вироки за напади виносяться, як і раніше, за іншими статтями карного законодавства – хуліганство, нанесення тілесних ушкоджень. Про те, щоб виносити вироки на підставі промов чи листівок мова не йде.

Невдоволення націоналістів викликає те, що правозахисники приділяють значну увагу нападам на іноземців, а не українців. Андрій з молодіжної мережі «Антифашистська дія України» заявив, що наразі держава не виконує своїх зобов’язань у галузі захисту прав людини. Не рідко влада не веде обліку убитих іноземців. Тому функції моніторингу має взяти на себе правозахисне середовище, щоб адекватно визначити рівень ксенофобії у суспільстві. Зокрема, на сайті Xenodocuments.org.ua ведеться облік саме расистських нападів на іноземців. Кожен з таких випадків ретельно перевіряється на наявність підстав, що дозволяють стверджувати чи був присутній мотив міжнаціональної ненависті. Доказом мотиву слугували гасла, які викрикувались нападниками, або ознаки приналежності до ультраправого руху – стиль одягу, оточення, навіть “контент” мобільних телефонів.

Окрім того, Тухан Едієв заперечив викривлене уявлення про діяльність правозахисників. Представники організації надають безкоштовну юридичну допомогу громадянам, чиї особисті, цивільні, політичні права були порушені органами державної влади, в тому числі з питань звернення до Європейського суду з прав людини. Важливе місце відіграє допомога жертвам катувань у правоохоронних органах. «Щоденно близько 15 осіб отримують консультації у громадській приймальні», – зауважив правозахисник. Також він додав, що їх метою є надання допомоги саме жертвам, а не агресероам, які прикриваються громадської позицією.

Представники правих організацій визнають, що ксенофобія це проблема, однак її виникнення обумовлене обставинами. Усі прояви ксенофобії вони вважають відповіддю на нахабне ставлення з боку іноземців. Прикладом вони вважають конфлікти між вихідцями з Азербайджану та українцями за право ведення торгівлі на Вокзальному ринку. Олександр Шевченко – голова Чернігівської обласної «Молодої просвіти» та Ріпкинського осередку ВО «Свобода» – зазначив, що такі факти провокують відповідне ставлення до приїжджих. Тухан Едієв повідомив, що зі свого боку неодноразово підіймав це питання перед начальниками Чернігівського УМВС з метою не допустити проявів дискримінації на національному грунті з боку мігрантів. На думку молодих антифашистів, мотив приїжджих – економічний, прояви – чисто побутові. Ультраправі ж використовують ці факти для виправдання виникнення промілітарних неонацистських угрупувань типу «Патріоту України», які на систематичній основі розпалюють міжнаціональну ворожнечу і здійснюють напади. Тому порівнювати ці явища не доречно.

Представник «Антифашистського комітету України» Микола Скоробагатько вважає, що коріння неонацизму в нівелюванні історичної пам’яті. Прикладом цього є те, що у квітні 2009 року у магазині «Конфіскат» здійснювався продаж форми німецьких солдат часів Другої світової. Місцева влада допустила спорудження світло-музичного фонтану поблизу військового меморіалу – на території парку Попудренка. Показовими, на думку Миколи Івановича, є присвоєння колишнім Президентом Віктором Ющенком звання Героя України С. Бандері та Р. Шухевичу. “Все це закладає грунт для росту симпатій до нацистських ідей”, – вважає представник “Антифашистського комітету”.

Молодь з лівих організацій сприйняла проблему під дещо іншим кутом зору. Головна причина росту нацистських симпатій, на їх думку – це обмеження соціальних прав громадян. Олесь Кириленко (студентська профспілка «Пряма Дія») заявив, що права як українців, так і мігрантів, залежать виключно від їх матеріального становища. Віталій (рух «Соціальна Альтернатива») заявив, що симпатії до УПА не пов’язні з ростом ксенофобії. Приміром, у Росії значна частина неонацистів називає себе шанувальниками подвигу Червоної Армії, втім це не заважає їм ділити людей на сорти і вбивати мігрантів.

Андрій Петренко – голова Чернігівського осередку «Тризубу» ім. С. Бандери – визнав, що причиною вступу молоді до неонацистських угрупувань є соціальні проблеми. Однак правим силам не видається можливим їх вирішувати, оскільки вони не представлені у владі. Першим перетворенням, яке обіцяють здійснити націоналісти, буде закріплення на законодавчому рівні прав корінної нації. (Відкинувши типово ксенофобну постановку питання, залишаються сумніви у ефективності нововведення. Якщо не дотримуються права громадянина, то як можуть виконуватись права представників нації? Закріплення прав не гарантує їх виконання. Яскравим прикладом з історії виступає сталінська Конституція 1937 року – коментар сайту “Хроніка Самозахисту”).

Олесь, як активіст студентського руху, навів приклади здійснення самоорганізованої низової боротьби на захист студентів і трудящих. Значну роль у незалежному профспілковому русі відіграють антифашисти. Успішною він визнав кампанію проти запровадження платних послуг в українських ВУЗах. Нажаль, українські ліві не можуть похвалитися успіхами кампаній за здобуття нового обсягу прав.

Паралельно із заходом, на вулиці відбувався мітинг неонацистів з „Патріоту України”. Він полягав у тому, що праворадикали стояли на морозі кілька годин з неофашистської символікою (кельтські хрести) і кричали перед відсутньою аудиторією (готель “Придеснянський” знаходиться на окраїні міста). До участі в акції вони зігнали неповнолітніх школярів. Чернігівським неонацистам не було чого сказати громадськості, тому вони не наважились зареєструватись для участі в обговоренні. Круглий стіл було заявлено до 15-00. Однак ультраправі розійшлися ще до його завершення. На своїх сайтах вони написали, що чекали антифашистів, очевидно, для того, щоб здійснити напад. Їхні листівки мали типовий нацистський характер, зокрема, вживався термін „антифашист” виключно у негативному значенні. ( У своїх звітах неонацисти зазначаили, що на конференції були присутні “антифашисти, а також представники національних меншин”. Цікаво, до якої категорії належали присутні націоналісти? – коментар сайту “Хроніка Самозахисту”).

За підсумками круглого столу більшість учасників прийшла до наступних висновків:

Першопричиною розвитку ненависті до іноземців не може слугувати масова іміграція. Ксенофобія породжується у першу чергу соціальними проблемами, які потребують свого вирішення. На разі ліві й праві сили мають різне бачення шляхів їх подолання. Хвиля вуличного насилля між молодіжними угрупуваннями (”Антифа” і неонацисти) породжена відсутністю конкурентного середовища лівих і правих ідей.

Медична таємниця‭” ‬охороняється законом.‭ ‬Тому те,‭ ‬чим хворіє людина,‭ ‬-‭ ‬таємниця,‭ ‬яка має бути відома лише пацієнту та медикам.‭ ‬Але дізнатися про усі захворювання тернополян,‭ ‬як виявилося,‭ ‬-‭ ‬справа кількох хвилин.‭ ‬Достатньо лише знати адресу людини та її прізвище. Всі хвороби‭ ‬-‭ ‬від застуди до раку чи СНІДу‭ ‬-‭ ‬фіксують у медичних картках.‭ ‬Тому людина,‭ ‬в якої записані справді серйозні хвороби,‭ ‬зацікавлена в тому,‭ ‬аби про них не дізналися сторонні. Лише прізвище та адреса.
Журналісти‭ “‬20‭ ‬хвилин‭” ‬дізнавалися,‭ ‬чи легко отримати чужі медичні картки тернополян у міських поліклініках.‭

Журналістське дослідження ми розпочинаємо ще в редакції.‭ ‬Серед наших працівників дізнаємося,‭ ‬хто в якій поліклініці приписаний.‭ ‬Також записуємо адресу,‭ ‬де вони проживають.‭ ‬Таким чином,‭ ‬ми лише знаємо ім’я та прізвище,‭ ‬поліклініку,‭ ‬де зберігається медична картка,‭ ‬а також адресу людини.‭ ‬Всі особи,‭ ‬яких залучили до нашого дослідження,‭ ‬не проти,‭ ‬аби ми використали їхні дані та отримали медичні картки.

Вирушаємо на‭ “‬полювання‭” ‬за картками разом із фотографом.

Починаємо з міської поліклініки‭ №‬3,‭ ‬що на вул.‭ ‬Волинській.‭ ‬Заходимо за чергою.‭ ‬Працівник із фотокамерою спочатку‭ ‬-‭ ‬аби зайняти зручне місце для фото та відеозйомки.‭ ‬Слідом за ним‭ ‬-‭ ‬кореспондент,‭ ‬який в дослідженні вдає‭ “‬хвору‭” ‬людину.‭ ‬У реєстратурі працівників немає.‭ ‬В черзі стоять двоє людей.‭ ‬Прилаштовуємося за ними.‭ ‬Чекаємо хвилин десять,‭ ‬але працівники в реєстратурі,‭ ‬де зберігаються картки,‭ ‬так і не з’являються.‭ ‬Вирішуємо пришвидшити процес.‭ ‬Тому з претензіями підходимо до віконця,‭ ‬де зберігаються інші медичні документи.

-‎ ‏Я з роботи лише на годину відпросився.‭ ‬Скільки ще можна чекати,‭ ‬де працівники реєстратури‭? ‬-‭ ‬підвищеним тоном запитує один із кореспондентів у реєстратурі.

Та ще хвилинку зачекайте,‭ ‬напевне в‭ ‬19-му кабінеті з лікарями спілкується,‭ ‬а ось вона вже йде,‭ ‬-‭ ‬відказує жінка та показує на іншу,‭ ‬яка поспішає назустріч.‭

Жінка займає своє робоче місце та починає обслуговувати пацієнтів.‭ ‬Двоє тернополян,‭ ‬які стояли перед нами,‭ ‬прийшли на прийом до лора.‭ ‬Медпрацівниця запитує прізвище та адресу.‭ ‬За декілька секунд видає картки.‭ ‬Ми ж вирішили відвідати терапевта.‭ ‬Підходимо до віконця й скаржимося на загальну слабкість,‭ ‬болі в горлі.

-‎ ‏Вам до терапевта потрібно спочатку,‭ ‬а він вже скаже,‭ ‬куди йти,‭ ‬-‭ ‬говорить жінка з реєстратури.‭ ‬-‭ ‬Картка у нас‭? ‬Ваше прізвище та адреса.

Називаємо жінці дані нашого колеги і за декілька секунд медкартка вже у нас.‭ ‬Ані документів,‭ ‬ані додаткової інформації у нас більше не запитують.

Відходимо від віконця та чекаємо,‭ ‬коли підійде інший відвідувач,‭ ‬аби медпрацівниця в реєстратурі відволіклася.‭ ‬За хвилину так і стається.‭ ‬Старший чоловік підійшов за своєю карткою і жінка почала її шукати,‭ ‬ми ж непомітно виходимо з карткою на вулицю.

Паспорт ніхто не запитує

Сідаємо в авто та їдемо в поліклініку‭ №‬1,‭ ‬що на вул.Острозького.‭ ‬Там до реєстратури черга більша.‭ ‬Шість пацієнтів стоїть біля віконця,‭ ‬де видають картки.‭ ‬Журналіст із фото займає зручне місце.‭ ‬Інший стає в чергу.

-‎ ‏Мені б до лора,‭ ‬щось горло болить,‭ ‬-‭ ‬каже кореспондент медпрацівниці в реєстратурі.‭ ‬-‭ ‬Картка у вас.‭ ‬Останній раз був під час епідемії грипу.

Називаємо чужі дані та чекаємо на картку.‭ ‬Медпрацівник,‭ ‬тримаючи її в руках,‭ ‬запитує як по батькові пацієнта.‭ ‬І тут виникає проблема.‭ ‬Бо ж в наших працівників,‭ ‬чиїми даними користуємося,‭ ‬по батькові не запитували.‭ ‬Кореспондент робить вигляд,‭ ‬що не почув і перепитує,‭ ‬намагаючись‭ “‬згадати‭”‬.‭ ‬Підказав інформацію колега з фотоапаратом.‭ ‬Перешіптування жінку з реєстратури не здивувало.‭ ‬Вона без вагань віддає картку,‭ ‬не запитавши жодних документів.‭ ‬За нами зібралася черга з кількох людей,‭ ‬тож,‭ ‬отримавши документ,‭ ‬виходимо з приміщення поліклініки,‭ ‬знаючи,‭ ‬що нас й так не помітять.

Наступним і останнім закладом на нашому маршруті є міська поліклініка‭ №‬1,‭ ‬що на вул.‭ ‬Купчинського.‭ ‬Там в реєстратурі картки видають одразу в кількох віконцях.‭ ‬Підходимо до вільного.‭ ‬Розповідаємо нашу‭ “‬легенду‭” ‬про хворе горло та просимо картку.

-‎ ‏Ой,‭ ‬ви знаєте,‭ ‬до лора квиточки уже закінчилися.‭ ‬Тому краще завтра підійдіть,‭ ‬-‭ ‬пропонують нам.

Просимо жінку дати картку та направлення до терапевта хоча б.‭ ‬Вона перепитує прізвище та адресу й видає картку.‭ ‬Отримавши медичну історію хвороб чужої людини,‭ ‬виходимо з приміщення поліклініки.

Для того,‭ ‬аби отримати три чужих медичних картки в трьох різних поліклініках міста,‭ ‬нам знадобилося трохи більше години та інформація,‭ ‬яку може дізнатися будь-хто.‭ ‬Адже,‭ ‬знаючи прізвище та ім’я тернополянина,‭ ‬можна дізнатися адресу.‭ ‬А вже знаючи ці всі дані,‭ ‬можна отримати медичну картку.‭ ‬Виходить,‭ ‬що дізнатися,‭ ‬чим хворіє людина та при потребі використати цю інформацію проти неї,‭ ‬цілком реально.

Згідно з законом,‭ ‬як розповідає юрист Василь Когут,‭ ‬медична таємниця людини захищена.‭ ‬Медична картка є чи не найбільшим джерелом такої інформації.‭ ‬Бо ж там зазначені факти відвідування лікаря,‭ ‬медичних обстежень і діагнозів.

-‎ ‏Згідно зі ст.‭ ‬32‭ ‬Конституції України,‭ ‬ніхто не має права здійснювати втручання в особисте і сімейне життя людини,‭ ‬окрім випадків зазначених в законі,‭ ‬-‭ ‬каже юрист.‭ ‬-‭ ‬Як продовження норми Конституції‭ ‬-‭ ‬ст‭ ‬286‭ ‬Цивільного кодексу.‭ ‬У ній йдеться,‭ ‬що фізична особа має право на таємницю про стан здоров’я,‭ ‬про факт звернення до медиків,‭ ‬діагноз,‭ ‬результати обстеження.‭ ‬А всі ці дані є в картці.‭ ‬Тому заволодіння нею без відома людини‭ ‬-‭ ‬порушення її немайнових прав.‭ ‬І згідно зі ст.‭ ‬275‭ ‬Цивільного кодексу людина має право на захист своїх прав у суді з вимогою моральної та матеріальної компенсації.

Подавати до суду,‭ ‬згідно з законом,‭ ‬постраждала людина може як на особу,‭ ‬яка заволоділа її особистими даними,‭ ‬так і на заклад,‭ ‬який ці дані не зберіг.

Кореспонденти‭ “‬20‭ ‬хвилин‭” ‬мав на меті не підставити медпрацівників чи створити їм проблеми,‭ ‬а лише показати недоліки системи,‭ ‬які порушують конституційні права людини.

Варто зазначити,‭ ‬що ідея подібного дослідження частково запозичена в колег-журналістів з одного з міст України.‭ ‬Там кореспонденти також намагалися отримати медичні картки колег.‭ ‬Щоправда,‭ ‬їм це вдалось не у всіх медзакладах,‭ ‬де вони побували.‭ ‬У Тернополі ж у міських поліклініках ми отримали ці документи без проблем.

Поки суспільство спостерігає мало не смертельну битву за владу, у Львівському слідчому ізоляторі відбувається  смертельна трагедія. Ув’язнений на ім`я Володимир Панасенко, якого за звинуваченням у вбивстві посадили довічно, оголосив безстрокове голодування. Як повідомило інформаційне агентство ЗІК, він навіть написав передсмертного листа, в якому попрощався з родиною. Він вирішив голодувати до смерті, якщо Верховний Суд не скасує вирок.

         Голодувальник став першим дописувачем до нової  рубрики „Останнє слово” на сайті   Української Гельсінської спілки з прав людини,  де кожен засуджений до довічного   позбавлення волі має  право розповісти цілому світу свою версію тих подій, які коштували йому свободи. Володимир Панасенко  розповів, що його засуджено за організацію замаху на генерального директора ТзОВ „Шувар” Романа Федишина, спроба якого сталася 26 жовтня 2006 року у Львові. Того дня було підірвано автомобіль Федишина, в результаті чого власник отримав легкі пошкодження. Але загинула дівчинка, яка саме в час вибуху мала нещастя проходити повз автомобіль.

Володимир Панасенко твердить, що „основним і єдиним доказом моєї причетності до злочину суд наводить покази О. – посередника злочину, які дані ним виключно на досудовому слідстві (ДСС). Ці покази на ДСС були непослідовними та суперечливими. О. відразу ж після свого затримання вказав замовником злочину самого Р. Згодом О. змінює особу замовника ще двічі. І з часом указує уже на мене як на замовника злочину”. Певна річ,  аргументи Володимира Павленка не можна сприймати за абсолютну істину. Лише суд може встановити правду.

Це теоретично. Але практика спонукає мене до скепсису. Коли я вперше познайомився  зі справою засуджених за вбивство, то не повірив своїм очам. Двох хлопців запхали до в’язниці, не маючи жодного доказу. Ні відбитків пальців, ні слідів крові на одязі, ні навіть показів свідків. Нічого!!! В основу звинувачення лягли тільки їхні власні свідчення, від яких вони швидко відмовилися, заявивши, що давали їх під тиском. Зазвичай делікатне слово „тиск” приховує побиття чи навіть катування. Я написав чимало розслідувань про невинно засуджених і переконався, що  суди надто часто  відправляють за грати тих людей, які не здійснювали злочин. Це набуває особливо драматичного звучання, коли раптом знаходять реальних злочинців. Тоді доводиться звільняти тих, кого вже несправедливо запхали до в’язниці.

  Засуджений Павленко викладає типові обставини, за якими садять невинно засуджених.  А саме – єдиним доказом є свідчення однієї особи, від яких ця особа відмовилася у першому ж судовому засіданні  і заявила, що вони давалися під психологічним та фізичним  тиском, під дією ліків, які йому вводились  для  лікування  хронічного  алкоголізму.

В той же сам не можна виключати, що він намагається ввести громадськість в оману, аби виправдатися і вийти на волю. Виходить замкнене коло. Суди повинні встановлювати істину, але надто часто вони виносять несправедливі вироки і тому їм не можна довіряти.

Недарма в суспільстві шириться рух тих, хто вважає, що їхніх родичів безневинно засудили. Я вже писав у „ЛБ” про громадську коаліцію „Проти правоохоронного терору”. Днями її координатор Тетяна Прохода повідомила про пікет під Верховним Судом, який відбудеться 18 лютого. Найвищий суд розглядатиме справу  Руслана Моїсеєнка, якого Глухівський суд Сумської області  засудив на десять років. За інформацією Тетяни Проходи, слідство не надало жодного доказу, крім явки з повинною, яку Руслан зробив під тиском.  Про шиту білими нитками справу дуже багато писали газети і розповідало телебачення, але судді не взяли до уваги очевидні невідповідності. Тетяна сподівається, що бодай в Києві їхні пікети дадуть можливість встановити справедливість.

А якщо ні?  Володимир Панасенко радить своїм рідним виїхати з цієї країни, де не можна захистити свої права. Але всі виїхати не можуть. І що робити? Не можна відмовити в слушності тим, хто каже, що незабаром суспільство почне шукати справедливість з допомогою вил.

Першого лютого цього року в Інституті соціології НАН України відбулася презентація цікавого й водночас досить неоднозначного дослідження, присвяченого комплексній оцінці масштабів сексуального насильства над дітьми, дитячій проституції, порнографії та продажу дітей в Україні. Його замовником став ЮНІСЕФ, а реалізацію було покладено на Центр соціальних експертиз Інституту соціології. До дослідження, географія якого охопила 15 українських областей, було залучено 1000 дітей (57,8% хлопчиків і 42,2% дівчаток) з неблагополучних сімей, спеціальних соціальних і навчальних закладів, а також «діти вулиці». Крім того, у рамках цього проекту було проведено глибинні інтерв’ю із сорока батьками, чиї діти колись стали жертвами насильства. Також було вивчено життєві історії сорока дітей, котрі або самі постраждали від домагань і сексуального насильства, або ж свідомо були залучені в секс-індустрію. Звісно, результати «Комплексної оцінки масштабів продажу дітей, дитячої проституції та порнографії в Україні» були б значно нижчі за дійсні, якби соціологи не залучили до даного дослідження, проведеного, до речі, із серпня по грудень 2009 року, і 58 експертів, які працюють у цій сфері. Багаторуку працю було благополучно завершено. Хай живе таке потрібне нашому суспільству прозріння!

До артеківських подій статистика, а отже й істинний масштаб так активно обговорюваних сьогодні явищ, була відверто смішною. Правоохоронні органи навіть констатували певний спад цього роду злочинів. Але виходило так не тому, що МВС і ряд інших структур щось від когось приховували. По-перше, підтвердити факт сексуального насильства стосовно дитини там, де жодних свідків немає, а судово-медична експертиза зазнала невдачі, — неможливо, а це означає, що розтління і розбещення дітей значно складніше довести, ніж факт статевих зносин із дитиною. По-друге, неправдоподібно низька кількість заведених у цьому сегменті кримінальних справ пояснюється не тим, що цих явищ у нас немає, а «кам’яною ерою» нашого законодавства. Нагадаємо, що Кримінально-процесуальний кодекс України був прийнятий іще за часів СРСР і, попри те що його, як різдвяного гусака, постійно начиняють змінами, він продовжує залишатися нормативним документом, який не відповідає українським реаліям. Так, прописана в ньому практика збирання свідчень потерпілих і те, як саме їх подають у суді, не передбачає стосовно розбещуваних і ґвалтованих дітей ніякого особливого комплексу заходів для психологічного та правового захисту.

Усе це призвело до того, що в Україні порушених справ у цьому сегменті одиниці. Згідно з результатами проведеного дослідження, якщо батьки дізнаються, хто саме ґвалтував або розтлівав їхню дитину, то, як правило, творять самосуди. Батьки практично не довіряють установам, які готові надати їм допомогу, а з різних видів послуг найчастіше вибирають консультації психолога. Самі діти зазвичай нікуди не йдуть і ні до кого «із цим» не звертаються. По-перше, не знають куди, по-друге, бояться батьківської реакції, а по-третє, дуже часто не хочуть зашкодити своєму агресору, котрого нерідко… люблять. Хоча психологи й кажуть про те, що в більшості випадків залученню дітей у дії сексуального характеру передує насильство, серед інших причин називається і незадоволена потреба дитини в любові, захисті й увазі. І якщо агресор стає для неї найближчим і рідним, то дитина ніколи його не видасть.

Забігаючи наперед, варто сказати, що суб’єктів пропозицій сексуального характеру в даному дослідженні соціологи розділили на чотири групи. До першої увійшли родичі, сусіди і знайомі (вітчим, дядько, зведений брат, сусід, старша сестра, п’яні мамині друзі тощо); до другої — незнайомі чоловіки і жінки в парадних, на вокзалах, ринках, зупинках, дорогах тощо; до третьої — друзі і знайомі старшокласники; до четвертої — роботодавці, працівники ринку, «серйозні люди» і додзвонювачі. Якщо раніше групу ризику в основному становили дівчатка, то тепер жертвами описуваних явищ дедалі частіше стають хлопчики. За оцінками експертів, сьогодні до різних дій сексуального характеру залучають навіть дітей семи-дев’яти років, хоча переважна частина цього страшного пирога «начинена» підлітками від 12—13 років і старших. Опитування дітей 14—18 років, проведене в рамках «Комплексної оцінки масштабів продажу дітей, дитячої проституції та порнографії в Україні» виявило, що 11% наших дітей показували своє оголене тіло, 10,4% дозволяли доторкнутися до його голих частин, 7,8% займалися сексом за плату, речі чи якісь послуги, 3,2% погодилися сфотографуватися або знятися у фільмі в оголеному вигляді. У 31% «працюючих» на вулиці дітей є неповнолітні друзі, котрі займаються проституцією, а 22% підлітків і малюків, які живуть на вулиці, були свідками (а 8% навіть учасниками) примушування неповнолітніх до сексуальних дій.

Регіональний зріз і колючі відсотки

Треба сказати, що в Україні сексуальне насильство над дітьми, дитяча проституція і порнографія тісно пов’язані із соціально-економічними та культурними особливостями регіонів. Так, наявність курортів і портів на півдні нашої держави, де, до речі, раннє статеве життя вже давно стало традицією, тільки стимулює поширення проблеми. На сході, через високий рівень безробіття і цілу низку соціально-економічних труднощів, експерти також констатують «буяння» розпусти. Недалеко пішла і північ України: низькі соціально-економічні показники, а також близькість столиці тільки підвищує ризик утягування дітей у секс-індустрію. Тільки західним областям з їхньою низькою щільністю населення і високим рівнем релігійності вдається стримувати поширення цього явища. І водночас низький рівень зайнятості населення в регіоні і трудовий міграційний процес усе-таки його підживлюють.

Відповіді досліджуваних дітей свідчать, що більшість пропозицій сексуального характеру адресуються тинейджерам. У віковій групі 14—18 років 18,8% отримували пропозицію оголитися повністю або частково (погодилися 11%); 15,9% — дозволити доторкнутися до голих частин тіла (погодилися 10,4%); 14,5% — зайнятися сексом за гроші, речі або послуги (погодилися 7,8%); 6,7% — сфотографуватися або знятися у фільмі в оголеному вигляді (погодилися 3,2%); 7,2% — учинити інші дії інтимного характеру (погодилися 3,6%). Якщо ж говорити про дітей 6—13 років, то з них 10,5% отримували пропозицію показати голе тіло або його частину (погодилися 3,9%); 7,5% — дозволити доторкнутися до його голих частин (погодилися 2,8%); 5,2% — зайнятися сексом за гроші, речі або послуги (погодилися 1,6%), 2,1% — сфотографуватися або знятися в фільмі в оголеному вигляді (погодилися 0,8%); 1,9% — учинити інші дії інтимного характеру (погодилися 0,5%).

Критичний конструктивізм

Цифри страшні, але навіть вони не цілком адекватні. За словами самих керівників проекту, так сталося, що чимало даних у ньому носять декларативний характер. «Дослідження справді було дуже складним, — каже експерт Центру соціальних експертиз Лідія Амджадін. — У багатьох інтернатах і притулках нам так і не дозволили ставити дітям запитання. Крім того, дуже часто на запитання про те, від кого саме надходила пропозиція сексуального характеру, діти відмовлялися відповідати або казали «мені соромно» й мовчали. І хоча у своєму дослідженні ми говоримо про п’ять-сім відсотків дітей, які надавали сексуальні послуги, можна припустити, що далеко не всі вони були з нами щирі».

Присутні на презентації експерти також відзначили низку проблемних зон, назвали місця «акупунктурних» для даної теми точок. Так, Катерина Левченко — президент міжнародної жіночої правозахисної організації «Ла-Страда Україна» і за сумісництвом радник міністра МВС, — почувши про те, що, за даними дослідження, 55% дітей, які живуть разом зі своїми батьками на вулиці, і 79% інтернатних вихованців знають, куди їм звернутися по допомогу, відразу відреагувала: «Такі цифри вражають. Якщо серед інтернатних дітей і дітей, котрі живуть разом зі своїми батьках на вулиці, такий великий відсоток грамотних, отже, нам більше не потрібно проводити ніяких програм, не потрібно вести ніякої роботи. Навіть ми, юристи, не завжди знаємо, куди нам потрібно звернутися з приводу захисту своїх прав, а тут ідеться про дітей. 79% інтернатних вихованців, швидше за все, впевнені в тому, що по допомогу їм потрібно звернутися до педагога».

Директору Держдепартаменту з питань усиновлення та захисту прав дитини Людмилі Волинець також були незрозумілі деякі цифри, у неї виникли запитання щодо їхньої коректності. «Якщо шестирічна дитина каже, що показувала комусь своє голе тіло, то принципово важливо знати, кому саме вона його показала, — каже вона. — Адже це могли бути її сестра, брат, інші діти, а міг бути агресор. Тут цього моменту немає.

У пропозиціях щодо протидії сказано: на законодавчому рівні потрібно посилити відповідальність батьків за виховання дітей, а також стимулювати розвиток норм, націлених на посилення виховної ролі сім’ї. З одного боку, я із цим погоджуюся, а з іншого — хочу запитати: хіба посилення відповідальності батьків стане стимулом до викриття подібних явищ? Порушуючи ці теми, ми не повинні втратити конструктивізм і маємо зробити все, щоб не сховати це явище ще глибше».

Чому «це» відбувається?

Як допомогти тим, хто внаслідок дитячих травм відчуває сексуальний потяг до дітей? Що робити і як працювати з тими дітьми, котрі самі виступають розтлівачами і насильниками стосовно інших дітей? Чому сексуальне насильство зміщується в сім’ю? Як стимулювати викриття таких фактів і чому «це» відбувається? Відповідей на ці запитання немає. Точніше, вони є, але сьогодні все ще мають досить розмиту форму. Так, серед загальних причин, що зумовлюють ці явища, керівники проекту називають і неадекватність законодавчих ініціатив, і неготовність батьків, учителів до відкритого обговорення з дітьми цієї теми, і низький матеріальний рівень сім’ї, внаслідок чого дитина сама починає заробляти. Крім того, дається взнаки й відсутність комплексного підходу при виявленні та реабілітації постраждалих від розтлівачів або ґвалтівників дітей, а також низький рівень довіри до відповідних служб і структур. Про формальність програм статевого виховання в навчальних закладах можна не писати — у будь-якій школі ця місія досі сприймається як покарання. Відповідні лекції проводять раз на енну кількість тижнів, причому школярів, як правило, просвіщають «одним ударом».

Недавно ВР ухвалила в першому читанні проект закону про внесення змін до Кримінального кодексу України про посилення відповідальності за злочини проти статевої свободи і статевої недоторканності особи. Законопроектом передбачається збільшення мінімальної санкції ч. 4 ст. 152 Кримінального кодексу України, яка встановлює кримінальну відповідальність за згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також згвалтування малолітньої або малолітнього, з восьми до десяти років, а також пропонується можливість застосування довічного ув’язнення за скоєння такого злочину. Окрім того, проектом закону передбачено внести зміни до ст. 155 Кримінального кодексу України з метою посилення кримінальної відповідальності за статеві стосунки з особою, котра не досягла статевої зрілості.

Тобто основа змін — посилення відповідальності. Але це, по суті, нічого не змінює, оскільки сама система стосовно виявлення таких випадків, збирання даних, проведення судових засідань і правового захисту дитини залишається колишньою.

Не менш руйнівним є і внесок більшості вітчизняних ЗМІ у висвітлення проблеми. Історію багато років розбещуваної вітчимом дитини або факти про чергового затриманого в ході оперативно-пошукової роботи педофіла журналісти подають так, що виникає бажання більше ніколи не випускати власну дитину з дому. «Неймовірна сенсація» і «шокуючі подробиці» — от і все, чим наші ЗМІ здатні допомогти зґвалтованій або проданій для утіх дитині.

Фото з сайту: http://news.bbc.co.uk

Харківські журналісти вимагають притягти до дисциплінарної та адміністративної відповідальності міського голову Михайла Добкіна. Відповідні запити до СБУ та прокуратури направила місцева телекомпанія АТН, журналістку якої Добкін прилюдно образив, назвавши її «ручною собачкою». Інцидент стався 9 лютого після сесії міськради, на брифінгу, який транслювали у прямому ефірі одного з харківських телеканалів.

Після сесії міськради журналістка місцевої телекомпанії АТН Катерина Морозова поставила міському голові два запитання: чому не прибирають сніг та агітацію за кандидата на Президента Віктора Януковича, хоча мали це зробити перед виборами. У відповідь почула відверте нахабство.

«Я буду розмовляти з вами, коли ви наберетеся мужності, встанете з колін. По-перше, мені незручно із вами у такій позі розмовляти, по-друге, мені нецікаво відповідати на ваші питання, тому що ви все одне будете показувати те, що ви хочете, а не те, що є насправді. Тому дозвольте мені залишити ваше питання без відповіді. Наберіться мужності, станьте журналістом, а не «ручною собачкою» в руках своїх хазяїв», – сказав Михайло Добкін.

Наступного дня міський голова пояснив, що не хотів образити особисто журналістку, а мав на увазі перш за все засіб масової інформації, який вона представляє. Телекомпанія АТН, як і багато інших у Харкові, за словами Михайла Добкіна, необ’єктивно висвітлює діяльність міської влади і є політично заангажованою.

«Для мене немає різниці, хто буде. Миколаєва, якщо казати про АТН, Індюхова, Морозова. Вони усі професійні люди, усі чудові жінки, і я ніколи б не дозволив особисто їх образити», – зауважив міський голова.

Катерину Морозову відповідь Михайла Добкіна образила. Журналістка дивується, чому посадовці міськради, якщо вважають матеріали кореспондентів телекомпанії неправдивими, жодного разу не оскаржили їх в суді?

«У мене було мільйон думок в голові. Якби я піддалася емоціям і сказала б одразу те, що думала, я б уподібнилася до нього. Тому я стрималася і промовчала. Одразу пішли запитання моїх колег на інші теми, і через два запитання мені знов вдалося уклинитись. Я вирішила спитати, чому, якщо він вважає усі мої сюжети необ’єктивними, і нашу телекомпанію такою, – чому немає жодного судового позову з боку міськради? В цей момент він питання почув, повернувся і пішов», – каже журналістка.

Добкін порушив статті одразу кількох українських законів – телекомпанія

Відверте нахабство на адресу журналістів із вуст чиновників лунає відтоді, як міським головою Харкова став представник Партії регіонів Михайло Добкін, зауважують журналісти у відкритому листі до лідера цієї політичної сили Віктора Януковича. Представники ЗМІ вимагають дотримання в Україні Конституції, а також законів щодо професійної діяльності журналістів та свободи слова, яка декларується у передвиборній програмі Януковича.

До того ж наполягають на притягненні Михайла Добкіна до дисциплінарної та адміністративної відповідальності. У запиті до прокуратури та СБУ телекомпанія наголошує: своїми діями міський голова Харкова порушив статті одразу кількох українських законів, зокрема, закон «Про інформацію», коли відмовився відповідати на запитання журналістки.

Крім того, Добкін, як наполягають у телекомпанії, порушив свій обов’язок піклуватися про високий рівень культури спілкування та авторитет органів місцевої влади, що, згідно з законом «Про службу в органах місцевого самоврядування», є підставою до притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Юристи: відповідальність посадових осіб у таких випадках чітко не прописана

Утім, за українським законодавством притягти міського голову до відповідальності майже неможливо, зауважує юрист Станіслав Погребняк. За його словами, жоден із законів, на які посилаються журналісти, чіткої відповіді на питання не дає.

«Я думаю, що це малоймовірно. Закон України «Про інформацію» побудований таким чином, що там немає обов’язку посадової особи обов’язково відповісти на запитання журналіста, – зазначає юрист. – Скоріш за все, буде відмовний матеріал, за відсутністю складу правопорушення. Щодо дисциплінарної відповідальності, я думаю, також нічого не буде. Міський голова – це головна посадова особа територіальної громади, тобто територіальна громада має притягати його до дисциплінарної відповідальності, що неможливо. Ані закон України «Про місцеве самоврядування», ані закон «Про службу в органах місцевого самоврядування» нічого конкретного з цього приводу також не кажуть. Тобто наше законодавство в цьому випадку абсолютно не виписане в цих питаннях».

На підтримку телекомпанії тим часом висловилися вже більш як сотня осіб, і не лише журналістів, які поставили свої підписи під закликом про свободу слова на інтернет-сторінці АТН.