За великим рахунком Лозинський, який убиває Олійника, – це явище того ж ґатунку, що й НЕК, який забороняє книжку Ульяненка. Вони полюють у своїх володіннях. І нападають, звісно, не на тих, у кого “криша”, а на беззахисних. Люди з цієї комісії з моралі живуть у світі, який вони самі собі придумали і якого насправді не існує. Сексуальна революція, панове, вже давно відбулася – і в світі, і в Україні, яка не стояла осторонь цього процесу

Національній експертній комісії з питань захисту суспільної моралі оголошено війну. Цього тижня група літераторів (Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Сергій Жадан і Лесь Подерв’янський) започатковує громадську кампанію, кінцева мета якої – скасування моральної цензури та відміна закону “Про захист суспільної моралі”, що містить загрозу базовим демократичним свободам.

Як не дивно, одне із гасел майбутньої кампанії – ініціювати широке громадське обговорення діяльності моральної комісії – збігається з першим пріоритетом самого НЕКу, неодноразово проголошеним у пресі та в офіційних документах, а саме – “започаткувати відкритий діалог з суспільством”, “організувати відкриту дискусію про суспільну мораль”.

Чи не вступають літератори у бій за чужими правилами? Чи зможуть вони нав’язати власний спосіб ведення дискусії, що не обмежуватиметься реакцією на дії опонентів? Чи можна взагалі вважати “суспільну мораль” легітимною темою для дискусії? Якою буде реакція вітчизняних митців на “моральну цензуру”? Чому голос консерваторів-моралістів дедалі гучніший в публічній дискусії? Чому влада представляє українців “генетичними консерваторами”, а українську культуру – цнотливою та асексуальною?

Зрештою, чи на часі українська сексуальна революція? Відповіді на ці питання “Українській правді. Життя” дають самі ініціатори кампанії.

Юрій Андрухович:

Діалог – це завжди краще, ніж його відсутність. Інша справа, що я не дуже вірю заявам НЕКу про пріоритетність для них саме діалогу. З їхньої діяльності це якось не надто випливає. Насправді пріоритетом для НЕКу, як і для будь-якої іншої чиновницької структури, є організаційна саморозбудова, забезпечення собі самим якомога ширшої сфери впливу і вищого ступеня впливовості.

Структура хоче жити і рости, це об’єктивна бюрократична необхідність. Наша країна зараз упритул підійшла до межі, за якою більш ніж імовірна зміна політичного режиму – швидше за все, у бік “закручування гайок”, зокрема, у сферах, які дотичні до ідеології. Це означає, що для НЕКу можуть настати істинно золоті часи, коли ідеологічні обмеження і політичне блокування інакодумців будуть успішно прикриватися фіговим листком турботи про “суспільну мораль”.

У цій ситуації літератори можуть і повинні встановлювати свої правила гри. Не виключаю, що вже за якісь півроку можна з цим фатально запізнитися. Тобто наша акція 15 січня – це по-своєму крайня межа.

Одним із наслідків цього заходу має стати започаткування сталої громадянської ініціативи, зокрема в середовищі митців та інтелектуалів. З одного боку, вона могла б узяти на себе прискіпливий громадянський контроль діяльності НЕКу, щоб, як висловився мій знайомий правник і активіст, “замоніторити їх вусмерть”.

Іншим шляхом стала б активізація в нашому мистецькому середовищі справді радикальних, провокативних, ризикованих і драстичних проектів – таких, щоб, як кажуть у подібних випадках, “земля горіла під ногами в окупанта”. Найкраще досягти такої ситуації, за якої подальше виконання членами НЕКу своїх обов’язків виявилося б з одного боку марудно-нестерпним, а з іншого – безглуздим.

Юрій Андрухович: “Українське суспільство лише позірно релігійне, обряди і зовнішні аксесуари для нього значно важливіші, ніж суть учення”

Історія української літератури до, умовно кажучи, 1991 року – це насправді історія цензурних утисків. 1991 рік, а точніше, ті зміни, що він їх приніс, уперше за всю історію української літератури звільнили її цілком від чинника цензури. Абсолютно проривна ситуація! Це не могло не мати своїм наслідком суттєвого і якісного оновлення.

Одним із підтверджень його є хоча б той факт, що сучасну українську літературу дедалі більше перекладають, видають і, відповідно, читають у країнах, які ми звикли називати “цивілізованим світом”.

Виявилося, що ми теж цікаві і маємо що сказати – сміливо, вільно і часом дуже ризиковано. Але через 18 років, року 2009-го, українська книжка знову зазнає цензурних утисків. Через інший механізм, тепер уже неківський, а не літівський. А проте не в механізмі ж суть.

І хоч як відхрещується в одному з інтерв’ю голова НЕКу від цензурних функцій очолюваного ним органу (Костицький: “…підкреслюю, ми займаємося експертизою, а не цензурою, ми ніколи нікому нічого не забороняли, бо це не належить до наших функцій“), усе це насправді є лише казуїстичною підміною понять. Бо що таке “цензура”, як не різновид “експертизи”?

Тобто називання цензури дещо пристойнішим і значно ширшим поняттям “експертиза” аж ніяк не спростовує суті неківської діяльності – забороняти (хоч і тут своя казуїстика: НЕК, мовляв, нічого не забороняє, а лише “рекомендує”).

Тепер щодо того, як література відреагує на повернення цензури.

Тут важко узагальнювати – занадто непередбачуваним є все-таки індивідуальний чинник – характер, темперамент, громадянська мужність чи її брак і т. д. Однозначно можемо стверджувати таке: скасування цензури на зламі 1980-90-х років спричинило в українській літературі справжнє якісне піднесення і надзвичайно радикально омолодило її.

Чи може повернення цензури спричинити зворотні процеси і вбити її, літератури, майбутнє? Може. Але, на мою думку, цього не станеться. Ну хіба що “закручування гайок” буде вже аж надто жорстким. Але для цього майбутній українській владі доведеться піти шляхом радянської, тобто вдаватися до кримінальних процесів, усяких там фальсифікаторських і маніпулятивних методик.

Нічого неможливого в цьому я, до речі, не бачу. Тут їм, звичайно, дуже стане у пригоді і нещодавно прийнятий закон про порнографію. Чи ще один – про контроль інтернету. І все ж – дозволю собі немодну нині цитату – свободу не спинити. Можливо, нова хвиля самвидаву і тотальний андеґраунд – це якраз те, що й визначатиме наше завтра?

Влада, яка у всіх своїх гілках і на всіх рівня є найаморальнішою, найрозбещенішою частиною нашого суспільства, створює для себе такий комфорт, такий-от маневр, розвертаючи вістря проблеми у протилежний бік і дезорієнтуючи, заморочуючи свій – як вони це називають? – електорат.

А така структура як НЕК має цей її маневр обслуговувати, бо ж є запит, є замовлення. Вони захищають свої володіння. За великим рахунком Лозинський, який убиває Олійника, – це явище того ж ґатунку, що й НЕК, який забороняє книжку Ульяненка. Вони полюють у своїх володіннях. І нападають, звісно, не на тих, у кого “криша”, а на беззахисних.

Чому українців представляють “генетичними консерваторами”?

На мій погляд, тут є поєднання різних мотивацій. З одного боку – український патріотичний консерватизм, згідно з яким українці є просто-таки найцнотливішою на світі нацією, і в них, як і колись в СРСР, “секса нет”. Ну, тобто він є, але ми його не обговорюємо, бо ми вищі за це.

З іншого – малоросійська психологія влади з її провінціалізмом, генетичним страхом буттєвої повнокровності, а отже й відповідальності за буття. Ще з іншого – побутове традиційне святенництво, яке досі заступає собою справжній етичний вибір.

Українське суспільство лише позірно релігійне, обряди і зовнішні аксесуари для нього значно важливіші, ніж суть учення. Про антирелігійні переконання взагалі мовчу – нині в нас просто не прийнято у них зізнаватися. За великим рахунком усе це є проявом усе того ж популізму в його сучасній українській версії – загравання з т. зв. “народом” (електоратом) через приписування йому якихось особливих моральних цнот, а найперше – релігійності.

“Більшість українського суспільства”, на яку посилається НЕК, є надзвичайно хистким, нестабільним поняттям. Кажуть, наче нині вона підтримує, наприклад, застосування смертної кари. Або відновлення візового режиму для громадян ЄС. Або ненавидить негрів, циганів, грузинів, кримських татар чи євреїв.

Тобто вона, ця більшість, є начебто передусім ксенофобською. Але це не означає, що такою вона приречена бути завжди. “Консерваторів” чути краще, бо в них усе, як і завжди в популістів, формулюється однозначно і вирішується просто.

Андрій Бондар:

“Суспільну мораль” однозначно не можна вважати темою для дискусії. НЕК – структура державна. Вона у принципі не може займатися чимось настільки невизначеним і ефемерним, як “суспільна мораль”. Але навіть якщо припустити, що існує щось таке як “суспільна мораль” – одна для всіх без винятку українських людей, то право якось впливати на неї мала б суспільна структура.

Я б не мав нічого проти громадської організації або фонду, який формується як будь-який гурток за інтересами, і порушує якісь моральні питання. Інша справа, коли йдеться про державну структуру, яка існує в тому числі і на мої кошти й водночас диктує мені своє бачення ефемерних речей, про які часом сама не має зеленого поняття, визначає, що мені дивитись, читати і слухати.

НЕК втручається у приватну сферу від імені держави. Будучи вертикальною і квазітоталітарною структурою, вона робить будь-які дискусії марними і безглуздими. Там, де править “експертний висновок” недовчених і сірих чиновників, дискусія неможлива.

НЕК показала, як вільно вона може втрутитись у художній простір, як безкарно вішає ярлики. Тому дискусія з НЕК мені нагадує дискусію засудженого на смерть із катом перед стратою. Тобто, ініціатива діалогу НЕК із суспільством, як і з кожним із нас – фарисейство чистої води.

Андрій Бондар: “НЕК втручається у приватну сферу від імені держави”

Ці люди не вміють дискутувати, а головне – змінювати точку зору, бо сам формат їхнього існування – неприйнятний. Тому ми й пропонуємо: бойкотування діяльності та висновків НЕК, ліквідацію нацкомісії як органу тоталітарного, скасування неконституційного закону про суспільну мораль і виведення проблеми моралі з держвідомства у суспільний простір.

Суспільство мусить саме довести, що здатне саморегулюватись, а не слухати чужі накази. Ясна річ, оці “танці” навколо НЕКу здатні посилити опірність суспільного організму, а відтак і літераторів, які нечасто вилуплюються зі своїх мушель, аби щось відстояти або запропонувати. Це добра нагода для нової самоідентифікації письменника.

Секс у всі часи був “останньою територією” особистості. Як показують останні події, сексуальність в Україні стала так само криміналізованою й корумпованою, як і будь-яка інша сфера життя. Держава не від того, аби контролювати секс так само, як наркотрафік або торгівлю людьми.

Водночас тема сексуальності знаходить своє втілення в українській літературі. Саме це неприховане зацікавлення сексом і є спробою його “роздержавлення”, “декриміналізації” та “приватизації”. Тоді як держава в особі НЕК цю тенденцію всіляко стримує, а відтак виступає за маргіналізацію сексу, витіснення його у “сірі зони”.

Тому, з одного боку, ми бачимо якусь давньоримську розгнузданість владних “патриціїв”, сексуальне рабство, а з другого боку – неківське консервативне стримування сексуальності.

Міф про хронічну цнотливість українського народу заперечується насамперед фольклором. Варто лише згадати, приміром, жанр “сороміцької коломийки”. Або великий двотомний гросбух Володимира Гнатюка, в якому зібрано анекдоти й історії з реального життя українського народу.

Із сексуальністю в українській літературі ХХ століття (до 1980-х років) важко.

Цнотливість і консерватизм – це породження сентименталізму й романтизму ХІХ століття, розвинене й доповнене пізнішими формами народництва. Тобто, ідеологічно НЕК і компанія близькі до уявлень про сексуальність у виданні ХІХ століття. Натомість ми живемо в столітті ХХІ і все наше єство мусить протистояти цій інфантилізації.

Жоден референдум не дасть відповіді на питання, кого більше – поборників цнотливості у виданні НЕК чи її противників. Та й узагалі, апелювати до кількісних показників у таких матеріях – остання справа. Українське суспільство, ясна річ, радше консервативне. Але наша консервативність не є фундаменталістською. Вона має свої межі, свої “лінії відриву”. Що якнайкраще позначається і відбивається в українському гуморі, для якого насправді не існує закритих тем і святощів.

А “чорний гумор” і самокритичність у нас такі, що ще пошукати треба аналогів у світі. Українці не святенники, хоч іноді хочуть такими здаватися в очах інших. Тому коли члени НЕК апелюють до “консервативної більшості”, вони мають справу з ілюзорними сутностями й часто видають бажане за дійсне.

Вони уявляють такий собі збірний образ, у котрому галицького вуйка, що ходить до церкви і шанує заповіти предків до 12 коліна, схрещено із радянським інженером, який знає про все на світі, лише не знає, як увійти в жінку. Плюс до того – потужні жіночі образи з арсеналу української берегинізації.

Мабуть, у випадку з НЕК, відбувається автопроекція. Саме такими ідеальними “консерваторами” бачать себе, либонь, панове Костицький і Яневський. Але це обман. Усі бачили, який насправді “консерватор” Данило Яневський, що на відомих світлинах виконував щось схоже на стриптиз за гроші.

Відомо також, що явно не безгрішний пан Костицький. Хай би розповів широкій громадськості про перипетії своєї попередньої роботи… Я певен, що реальні “консерватори”, носії традиційних цінностей, де на першому місці родина, діти, спокійне життя – це люди з плоті та крові.

Ідеали, пропаговані НЕКом, їм глибоко байдужі. Як і все, що накидається згори. До того ж, повернімось до початку: нічого такого, як “суспільна мораль” у принципі не існує. Це типово маніпулятивний конструкт. Приблизно такий самий, як “духовність” і “співучість” українського народу.

Сергій Жадан:

Діалог із суспільством – це звучить добре, проте в діях НЕКу якраз складно розгледіти спроби діалогу: накладання заборон та обмежень, навіть у “рекомендаційному” порядку, не виглядає як шлях до конструктивної розмови.

НЕК – відверто деструктивна, цензорська структура, діяльність якої не передбачає нормальної взаємодії з суспільною думкою в принципі. Звісно, коли йдеться про “суспільну мораль”, хотілося б із цього приводу знати думку громадськості. Так чи інакше потрібна серйозна розмова щодо самої можливості існування державної цензури в країні, оскільки населення, яке в принципі мало що знає про діяльність подібних структур, справді може подумати, нібито хтось переймається його, суспільства, мораллю.

Потрібно називати речі своїми іменами: НЕК впроваджує в Україні цензуру, причому робить це всупереч конституції і на гроші платників податків. Потрібно, аби суспільство знало своїх героїв.

Безперечно, слід переводити стосунки з НЕКом в іншу площину, не лише реагуючи на їхні окремі дії та рішення. НЕК шкідлива в принципі, як структура, що несе в собі механізми контролю та обмеження культурного та інформаційного середовища. Її діяльність є антиконституційною, а методи – совковими.

Письменники не повинні займати щодо НЕКу позицію потенційної жертви, оскільки сама доцільність існування цієї структури та її легітимність є сумнівними. Але українська література не звикла відстоювати свої права та відповідати за свої обов’язки, в літературному середовищі немає нормальної профспілкової солідарності. Проте потрібно з чогось починати.

Я хотів би помилятись, але мені чомусь видається, що для багатьох можливість самоцензури є цілком нормальною та передбачуваною. Краще, звісно, не ставити письменника перед таким вибором, краще просто уникнути появи цензури.

Але за сьогоднішніх умов повної суспільної герметизації та існування у вакуумі, література в принципі позбавлена соціальних функцій. І навіть не намагається собі ці функції повернути, на жаль. Можливо, тому і суспільство не надто переймається долею літератури, не знаходячи в цій літературі себе.

Сергій Жадан: “Запитай будь-яку психічно здорову людину, чи хоче вона, аби її діти зранку дивились німецьке порно, а за обідом – фільми жахів. Ясна річ, вона скаже, що не хоче. НЕК цинічно й продумано змінює акценти”

Чергове загострення боротьби за моральність українців є реакцією політиків на суспільні настрої, зокрема на народну потребу “доброго царя”, українського Сталіна, котрий закрутить гайки, наведе порядок і розбереться, врешті, з цими пі****сами. НЕК теж дуже тонко відчула цю чергову кон’юнктуру і спробувала останнім часом активізувати свої дії, аби нова влада, після виборів, не забула їхньої активності та готовності виступати “сторожовими псами” моральності.

Набагато простіше підтримувати громіздкі та неактуальні уявлення про суспільну мораль та духовні принципи, аніж модернізувати суспільне життя та культурний простір. Простіше й спокійніше.

Існує певний набір суспільних стереотипів, котрі є затребуваними і легковідчитуваними, на них, ці стереотипи, завжди можна спертись, ними завжди можна заручитись і отримувати з цього певні дивіденди. Тому, образ “українського консерватора”, адепта традиційних народних цінностей, споконвічної моралі, так чи інакше знайде свого вдячного поціновувача. Політики звикли на цьому безсовісно паратизувати.

“Більшість суспільства” виступає, звісно ж, не за існування комісії на чолі з Костицьким, більшість суспільства виступає за якісь “традиційні” уявлення про мораль та етику, які намагається монополізувати НЕК. Себто, Костицький же не говорить, що він впроваджує цензуру, він говорить, що виступає проти насильства, жорстокості, крові та убивств.

Запитай будь-яку психічно здорову людину, чи хоче вона, аби її діти зранку дивились німецьке порно, а за обідом – фільми жахів. Ясна річ, вона скаже, що не хоче. НЕК цинічно й продумано змінює акценти, переводячи мову з можливості існування в країні цензурних органів на розмову про необхідність рятувати наших дітей від розбещення.

Щодо революції – мені здається, в Україні на часі соціальна революція, а не сексуальна. Діти в нас, слава богу, народжуються. А ось заводи стоять.

Лесь Подерв’янський:

Дискусія має відбуватися в іншій площині, і ось чому. Ця комісія є державною. В цьому основне питання.

Що таке держава? Це інституція, яку люди наймають за власні гроші, щоб вона обслуговувала життя суспільства. Наприклад, я не можу купити собі трошки міліції, але я плачу податки і хочу спокійно ходити вулицею, щоб мене не пограбували.

Або я не можу купити собі вчителя для своєї дитини, й тому вона ходить до загальної школи. Але щоб на мої податки існувала інституція, яка буде вказувати мені, що читати, як мені писати, і що мені малювати – такої домовленості не було. Це взагалі не державна функція, якщо, звісно, йдеться про демократичну державу.

Коли ж держава називається Північною Кореєю або Третім Рейхом, то там інша справа. Але в демократичній державі такої комісії бути не може взагалі. Тому, якщо ви переймаєтеся проблемами суспільної моралі – будь ласка, створіть громадську організацію, вибудовуйте якісь структури, ведіть якусь діяльність, боріться з “аморалкою” – але не за державні гроші.

Лесь Подерв’янський: “Я добре знаю, що таке сучасне селянство. Я б не сказав, що селяни не люблять *батися. Це все живий, справжній світ”

Мораль – взагалі не функція держави. Вона не може торкатися цих речей. Тим більше – така держава, як у нас, що не може забезпечити своїм громадянам прожитковий мінімум. Але при цьому дозволяє собі вчити нас, як жити – що малювати, що читати, які фільми дивитись.

Це не їхнє собаче діло – за мої податки це вирішувати. Тому я вважаю, що не варто втягуватися у дискусію, яку ця комісія нам нав’язує. Не треба грати в чужу гру. Мистецтво існує поза мораллю. Мистецтво і мораль – це речі, які існують паралельно й ніде не перетинаються.

Мені здається, люди з цієї комісії живуть у світі, який вони самі собі придумали і якого насправді не існує. Сексуальна революція, панове, вже давно відбулася – і в світі, і в Україні, яка не стояла осторонь цього процесу. Але, як завжди, цією проблемою перейнялися ті, в чиєму житті ніякого сексу вже давно нема, і їхня компетенція – хіба шо глядіти онуків. А для того, щоб боротися з педофілією, є міліція.

Справа не в тому, що влада нав’язує якісь стереотипи. Є традиція народу, який щойно вийшов із селянства. Селянам завжди були притаманні обережність, консервативність, неприйняття усього нового.

Але світ швидко змінюється й урбанізується, і ця культурна модель є глибоко відсталою. Те, що намагаються видати за справжні українські цінності – це насправді цінності пригнобленого селянства.

Фольк-культуру треба плекати, але це тільки один із шарів, це ще не вся культура. Я добре знаю, що таке сучасне селянство, бо жив у селі в дитинстві, і зараз у мене хата на Полтавщині, де я проводжу багато часу. Я б не сказав, що селяни не люблять *батися. Це все живий, справжній світ.

І я б не став говорити про те, що український селянин відрізняється від інших людей якимось особливими моральними чеснотами. Я б сказав, що більшість українського суспільства є не консервативною, а совковою.

Та консервативність, що була притаманна українському селянству – це одне, а совковий консерватизм – це зовсім інше. Це найбільш паскудний консерватизм, який передбачає подвійну мораль.

Давайте розберемося, що таке “суспільна мораль”? Можна скільки завгодно декларувати, що *батись соромно й погано. Але ж люди все одно будуть це робити. Це взагалі не питання моралі. Треба визначитись: або ми *бемось, або ми не *бемось. Якщо *батись не можна, то треба це переслідувати карним кодексом. А якщо *батись можна, а говорити про це зась – то це вже подвійні стандарти.

Подруга у паніці – до 20 січня має подати документи на виїзд за кордон, а паспорта досі нема. Старий закордонний паспорт закінчився, на початку грудня вона подала документи, щоб отримати новий. Заплатила подвійний тариф за терміновість, але паспорта не отримала. Оскільки терміни підтискають, дала ще й “на лапу”, аби “посприяли” отримати документ. Гроші взяли, а паспорта нема… Інша здала папери ще у листопаді – ні слуху ні духу… Консорціум ЄДАПС, який займається виготовленням закордонних паспортів, з 4 січня перестав їх друкувати. Більше того, навіть ті документи, які уже були виготовлені, але не відвантажені до цього часу, залишаються на підприємствах.

До складу консорціуму ЄДАПС входять кілька підприємств: ВАТ “Голографія”, поліграфкомбінат “Зоря”, ВАТ “Знак”, Державний центр персоналізації документів, фірма “3Т”, “Полі-сервіс”… Усі вони зараз простоюють, тож, окрім закордонних паспортів, перестали друкувати водійські посвідчення, акцизні марки, пластикові картки та інші документи суворої звітності. Як повідомили “ВЗ” у прес-центрі ДАІ у Львівській області, людям, які зараз здають на права, видають тимчасові посвідчення, з якими можна сідати за кермо. Замінять їх, як тільки з’являться звичайні водійські посвідчення. Ось тільки, коли це буде, у ДАІ не знають. Гірше з закордонними паспортами – з тимчасовим папірцем за кордон не поїдеш…

Називають різні версії, чому монополіст ЄДАПС зупинив свої підприємства. За словами першого віце-прем’єр-міністра Олександра Турчинова, такі дії консорціуму – не що інше, як шантаж. Таким чином консорціум буцімто намагається вибити собі замовлення на наступний рік. (Частина підприємств, на яких ЄДАПС друкує документи, – державні. Тож консорціум лише посередник, і уряд міг би робити замовлення безпосередньо на підприємствах). У самому ЄДАПСі кажуть, що конфлікт має виключно фінансове підґрунтя.

“З 4 січня не друкуємо жодних документів і не проводимо відвантаження цих документів. Така ситуація склалася через те, що на сьогодні держава заборгувала консорціуму близько 150 мільйонів гривень за уже поставлену бланкову продукцію, – каже заступник генерального директора консорціуму ЄДАПС Олександр Драников. – З 30 листопада Держказначейство припинило розрахунки з нами за поставлену продукцію. Йдеться не про бюджетні гроші, які відривають від студентів чи пенсіонерів. Це гроші, які населення проплатило за закордонні паспорти, технічні паспорти на автомобілі тощо. Вони акумулювались на рахунках Держказначейства і пішли невідомо куди. Увесь грудень ми ще відвантажували документи у повному обсязі, але у нас бюджет не безрозмірний. Гроші закінчились, і ми зупинились. Те, що розповідає пан Турчинов про шантаж, – маячня… Така ситуація складалась, і коли прем’єром був Янукович, і коли був Єхануров. Але з нами принаймні був діалог – казали, бюджет тріщить по швах, ми розрахуємось тоді-то й тоді-то. Ми працювали навіть тоді, коли заборгованість держави становила 172 мільйони. А тут і грошей не платять, і шантажистами називають”.

В ЄДАПСі прогнозують, що ситуація владнається протягом місяця. 5 січня консорціум подав позови до суду проти віце-прем’єр-міністра Турчинова, проти голови Держказначейства, проти МВС. “Господарський спір між нами і державою перетворився на скандал, а за такої ситуації гроші знаходяться швидко. Уже 12 січня, коли ми провели прес-конференцію, надійшли перші 3,5 мільйона гривень”, – каже Олександр Драников.

Зрештою, якими б не були справжні причини конфлікту між урядом та консорціумом, для пересічних українців важливо, аби він якнайшвидше закінчився. Адже, як-то кажуть, “без бумажки ты букашка”…

Україна входить до держав-лідерів за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини. Попереду Росія, Туреччина і Румунія. Нині на розгляді у Страсбурзі перебувають 8 тисяч заяв від українських позивачів. На що скаржаться українці у Європейському суді з прав людини?

Позивачі з України

Юрисдикція Європейського суду з прав людини поширюється на всі держави-члени Ради Європи, які ратифікували конвенцію про захист таких прав. Одна з цих держав – Україна. І майже кожна десята скарга до Страсбурга надходить саме від українських позивачів, розповідає адвокат Аркадій Бущенко. «Якщо людина вважає, що держава порушила одне з прав, які передбачені Європейською конвенцією з прав людини, то вона може звернутися до Європейського суду. Якщо заява буде відповідна, буде визнана прийнятною, суд буде розглядати цю справу і вирішувати, чи порушила Україна (або інша держава)одне з прав, передбачених конвенцією».

Киянка Тамара Рафальська – одна із понад восьми тисяч українців, що позиваються до Страсбурзького суду. Вона стверджує, що її сина, який нині перебуває у місці позбавлення волі, катували правоохоронці. Самі міліціонери це категорично спростовують, однак пані Рафальська наполягає на своєму і у відстоюванні прав дійшла до Страсбурга. «Його катували, і до цього часу ніхто не несе відповіді за це. Сину було зроблено 2 операції, всі докази були подані в суд, але міліціонери досі не покарані. У Європейському Суді ми зараз чекаємо черги, а в Україні ніхто ні за що не відповідає, така в нас судова система», – говорить жінка.

Позивачі з Європи

Скарги громадян країн-членів Євросоюзу до Європейського суду з прав людини також надходять нерідко. За останній рік виграли справи позивачі з Фінляндії, Італії, Польщі, Румунії та Великої Британії. Держави, що входять до складу ЄС і найчастіше фігурують у зведеннях Європейського суду з прав людини, – це Румунія, Польща, Греція, Словенія, Франція, Італія та Великобританія. За останнє десятиріччя понад 600 порушень прав людини, обумовлених Конвенцією та задоволених Судом, було зареєстровано щодо Польщі.

Як інформує брюссельський кореспондент Радіо Свобода Віталій Єреміца, громадяни країн-членів Євросоюзу скаржилися на затягування справ у національних судах, умови утримування у в’язницях, також справи стосувалися порушень, пов’язаних із майном чи нерухомістю.

Найбільша частина звернень громадян країн Європейської співдружності – це скарги другого або третього – найнижчого рівня важливості (за умовною юридичною шкалою). Минулими роками доволі частими були, скажімо, скарги на тортури у в’язницях Кіпру чи Бельгії. Інші позови, що нерідко надходили до Страсбурга, стосувалися примусового вивезення іммігрантів за межі країни. Тут, насамперед, йдеться про Італію та Великобританію.

Ефективність правосуддя в Україні

Однією ж із найпоширеніших скарг, з якою українці звертаються до Європейського суду з прав людини, стосується порушення права на справедливий судовий розгляд (це стаття 6 Європейської конвенції з прав людини), зазначає правозахисник Дмитро Гройсман. «Також це право на власність, невиплата заробітних плат, стаття 3 – «Жорстоке поводження», незаконне затримання або позбавлення волі (стаття 5). Я думаю, що кількість справ залишається приблизно однаковою, стабільною. Немає якогось статистичного збільшення потоку скарг. Не тому, що правосуддя працює дуже добре, а тому що рівень скарг з України залишається постійно високим».

Структура скарг є дуже тривожною для України,  стверджує Дмитро Гройсман. «Оскільки найбільшу кількість рішень суд приймає на користь клієнтів (тобто скаржників), то виходить так, що в Україні ці люди не змогли знайти захисту, який мав би їм надаватися. У нас вже неможливо покращити систему правосуддя, її треба створювати з нуля. А створення системи ефективного правосуддя вирішить абсолютну більшість проблем, які спонукають звертатися до Європейського суду з прав людини».

Чим більше українці звертаються до Європейського суду з прав людини, тим більше це може допомогти у формуванні справедливої судової системи в Україні, впевнений голова підкомітету парламентського з питань правосуддя Вадим Колесниченко. «Окреме рішення щодо заяви окремої людини не вирішує питання підняття загального рівня правосуддя в Україні. Але, безумовно, звертатися треба. Чим більше люди будуть звертатися, тим більша увага європейської спільноти буде прикута до систематичних порушень прав людини в галузі судочинства».

Лише близько 4 відсотків скарг Європейський суд з прав людини бере до розгляду, зазначають правозахисники, Так стається, бо позивачі часто порушують вимоги подачі заяви – або поспішають і звертаються до Страсбурзького суду раніше, ніж вони вичерпають усі засоби судового захисту у себе в державі, або навпаки, запізнюються і позиваються до Європейського суду пізніше, ніж через 6 місяців після рішення вітчизняної Феміди.

 Йосиф Зісельс — громадський діяч, віце-президент Конгресу національних громад України, голова Вааду України (Асоціації єврейських організацій і спільнот) колишній радянський політв’язень — відомий широкому загалу в Україні і за кордоном тим, що, не оминаючи складних історичних тем, націлений перш за все на конструктив. Тобто на пошук виходу зі складних ситуацій у міжетнічних відносинах і творення стратегії відносин мирних та взаємодоповнюючих. Передумови такої стратегії пан Зісельс окреслив ще під час ув’язнення в радянських концтаборах, де взаємодіяв із політв’язнями різних національностей, та в Раді національностей Народного руху України, яку очолював наприкінці 1980-х.

— Пане Йосифе, ви — один із небагатьох єврейських лідерів, які не засудили присудження Романові Шухевичу звання Героя України. При цьому, правда, підкреслили під час зустрічі з президентом України, що «нагородження Шухевича викликало неоднозначну реакцію в деяких соціальних і релігійних групах».

— До речі, на тій, згаданій вами, зустрічі з президентом України лише я з великої групи єврейських лідерів торкнувся теми негативного ставлення різних етнічних і соціальних груп до нагородження Шухевича та інших неоднозначних постатей українського минулого і сьогодення, наприклад Левка Лук’яненка. Мене насамперед цікавить істина, а не емоції, зокрема й ті, що спираються на стереотипи радянської історіографії. Я вже кілька разів звертався до Інституту «Яд ва-Шем» із проханням надати для публікації матеріали (що, як свідчать публічні заяви співробітників інституту, там зберігаються) про діяльність Шухевича у зазначений період. Тобто восени 1941 року у Львові. Проте досі нічого не отримав. Такі ж запити надійшли і від найвищих державних інстанцій України, проте й вони, наскільки мені відомо, залишилися без позитивної відповіді. Гадаю, своє слово, як і з багатьох інших питань, мусять сказати незалежні дослідники — історики. Не варто спекулювати на основі припущень, чуток, недоведених фактів, — це стосується журналістів, політиків та всіх інших, причетних до справи. Після розпаду комуністичної імперської системи на нас чекає довгий і болісний період зламу історичних стереотипів і вибудовування нової історіографії європейської держави.

З єврейської точки зору, Шухевичеві роль Героя України не личить. Проте невже нам байдуже, що думають про це інші громадяни країни і чому вони сприймають цю історичну постать інакше, ніж ми? Впевнений: для більшості тих, хто позитивно ставиться до Шухевича та інших неоднозначних постатей нашої спільної історії, Шухевич асоціюється з опором комунізму та радянській імперії, з черговою спробою отримання українцями державної незалежності, тобто з гідними і позитивними цілями. Для багатьох же євреїв ім’я Шухевича асоціюється із загибеллю наших близьких під час Голокосту. Не думаю, що є багато українців, які поважають Шухевича за фактичні або уявні злочини проти євреїв і поляків.

Мені, з висоти 63 років життя, до яких увійшли шість років радянських таборів та в’язниць за політичну, антирадянську, у тому числі і єврейську, підпільну діяльність, досить легко сформулювати своє ставлення до таких тем:

1.Не існує колективної провини і колективної відповідальності.

2. Злочин завжди є конкретним і персоніфікованим.

3. Будь-яка людина, яка під час війни прямо чи опосередковано брала участь або була співучасником грабунків, знущань і вбивств мирного населення, є злочинцем, незалежно від того, в які строї вона була одягнена — німецькі, радянські, румунські чи українські. Але провину цієї людини і міру її відповідальності (без терміну давності) повинен встановити об’єктивний і неупереджений суд.

4. Людина, яка зі зброєю в руках захищала свою землю і своїх близьких від іноземних окупаційних армій або від озброєних формувань місцевих колаборантів, для мене злочинцем не є, навіть у тому разі, якщо колись за це була засуджена радянським судом.

Пам’ятаєте, як сказано в романі «У колі першому»: «Вовкодав — правий, а людожер — ні».

Уявімо собі свідомого українця (інтеліґента, ремісника, селянина) початку ХХ ст. на території Західної України, який спільно зі своїми польськими та єврейськими союзниками бореться за реалізацію загальнолюдських і національно-релігійних прав в Австро-Угорщині, Польщі, Румунії. Відоме, наприклад, рішення Єврейської національної ради Буковини на підтримку протесту українських і польських громад краю проти анексії Буковини Румунією. А тепер уявімо 1939—1940 рр., коли ті ж самі українці і поляки побачили своїх колишніх союзників-євреїв, які радо зустрічають радянську армію, що, за пактом Молотова—Ріббентропа, в союзі з нацистською Німеччиною окупувала їхні етнічні землі.

Живучи дві тисячі років у діаспорі, наш народ керувався насамперед інстинктом самозбереження, і було б лицемірством засуджувати його за це. Цей інстинкт спонукає наш народ за будь-яких умов орієнтуватися передовсім на сильну центральну владу держави. Адже справді у багатьох випадках лише вона й могла захистити меншість в умовах несприятливого оточення. Але прояви зазначеного інстинкту в різні історичні епохи мають надто різні й неоднозначні наслідки. В умовах імперій і соціально напружених соціумів незмінна орієнтація лише на владу неминуче призводить до загострення відносин із тими групами місцевого населення, які борються проти цієї влади за незалежність і соціальну справедливість.

Не випадково вже з XIX ст. єврейські громади внаслідок активізації цих суперечностей починають втрачати частину своїх активних членів і розколюватися за цими ж таки лініями. Частина єврейської общини, переважно молодь, підтримує визвольні змагання і тим самим заходить у конфлікт із обережнішою, консервативнішою частиною общини. В історії Східної Європи бачимо приклади практично нерозривного союзу єврейських громад із національно-визвольними рухами, що у ряді лімітрофних держав після Першої світової війни сприяло розквіту єврейських громад. У тих імперіях, де черговий етап національно-визвольних змагань зазнав поразки, багато євреїв було піддано репресіям за їх підтримку.

Радянський лад, що зруйнував національне і релігійне життя багатьох народів, дав чимало яскравих прикладів співпраці і союзу частини євреїв із демократичними та національними рухами в 60—80-х роках. Гельсінкські групи в Україні, Литві, Грузії і Росії після свого виникнення 1976 року об’єднували представників не лише титульних націй, а й національних меншин, насамперед — євреїв. Упевнений, що міжнаціональний мир в Україні в період перед і після отримання нею незалежності обумовлювався, зокрема, спільним опором комуністичній імперії.

Але нам відомі й інші, цілком зрозумілі приклади поведінки євреїв у зазначений час — Антисіоністський комітет радянської громадськості, індивідуальні форми співпраці з партійними і репресивними органами. Досить згадати розлогі списки «підписантів», які висловлювали «обурення», за вказівкою згори, у різних газетних публікаціях проти дисидентів.

Ми мусимо усвідомлювати й оцінювати наслідки таких трагічних парадоксів нашої спільної історії, якщо хочемо, аби наші діти та внуки гідно жили в розвиненій демократичній Українській державі. Ми не можемо не ставити перед собою завдання українсько-єврейського порозуміння, якщо хочемо, щоб майбутня демократична і європейська Україна мала у своєму складі таку ж гідну та шановану єврейську спільноту, як у Великій Британії, Франції, Бельгії чи Італії.

Якщо ми, євреї, й далі підраховуватимемо, скільки українців співпрацювало з нацистами, а українці — скільки євреїв служило в ЧК, ҐПУ, НКВС і КДБ, то назавжди залишимося в історичній безвиході, сповненій взаємних звинувачень і потенційно конфліктонебезпечній.

Примирення починається не зі списків взаємних звинувачень, а зі спроб оцінити, зрозуміти й відчути власну історію, не оминаючи найнеприємніших її епізодів. Примирення починається зі спроб оцінити своїх історичних персонажів, назвати поіменно не лише пророків і праведників, а й негідників та злочинців.

Ми маємо право пишатися Спінозою, Ейнштейном та Ойстрахом, але не можемо не соромитися Азефа, Троцького, Кагановича. Адже вони, образно кажучи, вийшли з одного штетла, проте пішли в різних напрямах. Єврейська громада дала світові геніїв науки, літератури, мистецтва — але водночас і геніїв зла. І ті, й інші відштовхнулися від власного минулого, але реалізували нагромаджену століттями енергетику в діаметрально протилежних проявах — людського й антилюдського існування.

Правда про себе — це шлях до катарсису, очищення. Лише правда про себе приведе народи до примирення. Від нас залежить, який шлях оберемо.

Єврейська громада кожної країни, особливо в часи змін, повинна вирішити для себе непрості проблеми групової ідентичності: ставлення до світу, що змінюється, та до історії, що має відповісти на виклики часу і перетворити її з науки про стани, партії та класову боротьбу на науку про людину та її долю в обставинах, які склалися.

Цілком очевидно, що популярна історія (а точніше — підручник) у будь-якій країні покликана виховувати загальнодержавний патріотизм, а відтак ґрунтується не на історичних фактах, а переважно на міфах та легендах, які допомагають його підтримувати. Наум Коржавін колись написав вірші про одного з героїв російської історії Юрія Долгорукого:

«…Был ты ликом

довольно противен,

сердцем подл,

но не в этом суть.

Исторически прогрессивным

Оказался твой

жизненный путь…»

Отже, хоч би якими були маніпуляції історією, з часом туман над її більш давніми періодами розсіюється, а міфи та легенди перестають задовольняти громадян.

Цікаво, що аналогічні процеси переакцентування сталих історичних оцінок тривають нині і в Росії. Але там розмах набагато серйозніший. Наприклад, реабілітація і мало не канонізація Миколи II, якого, якщо мене не зраджує пам’ять, називали Миколою Кривавим, і не лише через події на Ходинці та «Криваву неділю», а й за єврейські погроми кінця ХIХ — початку ХХ ст. А екстатичне захоплення Колчаком або Денікіним, чия армія всіяла єврейськими трупами половину України? Мені не відомі ні накази Денікіна, які забороняли б, під загрозою страти, погроми мирного єврейського населення, ні страти конкретних погромників у денікінській армії. На відміну від Симона Петлюри, для якого погроми були більше бідою, ніж провиною. Я вже не кажу про генерала Власова й отамана Краснова, які «геройствували» пізніше.

Процеси в російській трансформації історіографії спрямовані на реанімацію в новому вигляді Російської імперії, натомість в українській — утвердження української незалежності. Обидва завдання суперечать одне одному, проте аморально ставити їх на різні ваги історичної справедливості. Але деякі наші російські «колеги», аж надто «заклопотані» окремими невідповідностями трансформації української історіографії, як мовиться, впритул не бачать «колоди у власному оці».

На відміну від наших сусідів, ми живемо в демократичній країні, де можемо обговорювати будь-яку тему і засуджувати будь-якого політика, аж до президента. Це стосується і згаданих проблем модерної історіографії. Якщо ми не можемо впоратись із цими проблемами, то необхідно активізувати зусилля, знайти союзників у громадянському суспільстві, в національно-демократичному таборі і продовжувати боротьбу доти, доки всім не стане зрозумілою наша нетерпимість до деяких процесів у нашій державі. Якщо й тоді не вийде, ми можемо безперешкодно звернутися до наших добросовісних партнерів і союзників у Європі, США, в Ізраїлі. На жаль, у Росії я таких, за поодинокими винятками на індивідуальному рівні, не бачу.

Згадаймо боротьбу довкола Бабиного Яру в 2003—2006 роках. Знадобилися три роки відчайдушних зусиль, мобілізація значної частини громадянського суспільства, маса публікацій у єврейській і неєврейській пресі, адже нам тоді протистояла не держава, а, хай і міжнародна, та все ж таки — громадська організація.

— Після відомого листа президента Медведєва ви виступили на прес-конференції на захист української демократії від зазіхань великодержавного сусіда. Про загрозу для демократії говорили тоді й чимало провідних політиків. Приблизно тоді ж спалахнув скандал, викликаний антисемітськими заявами мера Ужгорода. Із владного олімпу — тиша (не беручи до уваги «стурбованості» порушеннями законодавства і професійної етики, висловленої Віктором Ющенком). Чи не тому, що всі кандидати бояться розчарувати свій електорат, який, на жаль, дуже сприйнятливий до антисемітської риторики? І чи не вбачаєте ви в цьому страху справжньої загрози демократії та європейськості України?

— На прес-конференції після відомого листа Медведєва я виступав спільно зі своїм товаришем по дисидентському минулому Євгеном Сверстюком. Виступати з ним для мене завжди велика честь. Ми висловили нашу спільну думку колишніх політв’язнів. У житті трапляються моменти, коли людина не в змозі змінити потужних негативних процесів, але може принаймні висловити своє ставлення до них та до персоналій, котрі їх уособлюють. Зі свого дисидентського минулого я виніс просту істину: не існує інших критеріїв, окрім етичних. І в тому виступі спрацював саме цей принцип: не приєднатися до чергових брехні та насильства, а протиставити їм особисту позицію.

Щодо виступу мера Ужгорода Ратушняка, то свого часу я дав удосталь засуджуючих інтерв’ю, тому не повторюватимуся. Щодо можливого страху деяких політиків відштовхнути свій електорат засудженням антисемітизму, — можливо, це й так, але стосується лише нерозумних і недалекоглядних політиків.

Згідно з нашим досвідом моніторингів та аналізу передвиборних ситуацій у різних реґіонах України, можна з достатньою часткою впевненості стверджувати, що активізація антисемітських проявів проти кандидатів до парламенту або на посаду президента майже не впливає на результат виборів. Парадоксально, але злам стереотипів простежується і в цих процесах. Це демонструють дослідження, що проводяться в Україні останніх 15 років за відомою шкалою соціальної дистанції Боґардуса та іншими методиками. А кількість голосів, відданих за праворадикальні партії, і кількість депутатів різних рівнів, що мають єврейське походження, свідчить, швидше, про протилежне: національне «забарвлення» кандидата не лише не зменшує його шансів на обрання, а інколи навіть допомагає. До речі, ми зможемо перевірити це під час найближчих виборів.

Побоюються ж висловлювати свою точку зору на цю тему лише політики, які уособлюють або вчорашній день нашого політичного життя, або його безперспективні відгалуження, що не мають широкої електоральної підтримки. Отже, жодної загрози демократизації та європейській інтеграції України у цих проявах я не бачу. До речі, рівень антисемітизму в Україні сьогодні аналогічний його рівню у східноєвропейських країнах і набагато нижчий, ніж у Західній Європі та Росії. Правда, це вже інша проблема.

— Моніторинг антисемітських проявів не свідчить про зростання їх кількості впродовж минулого року. Проте досить почитати форуми й обговорення статей, пов’язаних з уявним або дійсним єврейством Арсенія Яценюка, аби переконатися: суспільна атмосфера просякнута антисемітськими стереотипами.

— Не можна судити про рівень антисемітизму в країні за висловлюваннями на форумах і під час неофіційних обговорень. Далеко не всі форуми відображають атмосферу в суспільстві, швидше — «суспільну каналізацію». Питання не в тому, чи існує антисемітизм у побутовій свідомості, а в тому, наявний він у мейнстримі суспільного і державного життя — чи витіснений загальними зусиллями на його периферію, на марґінес, у стічну канаву, де йому, власне, й місце.

До речі, прийнятий нещодавно парламентом України закон про посилення відповідальності за злочини, здійснені на релігійному, расовому і етнічному ґрунті, частково відповідає на ваше запитання про реакцію влади. За попередніх президентів України, попри набагато масовіші, ніж нині, публічні прояви антисемітизму, відома
161-ша стаття Кримінального кодексу України взагалі не застосовувалася, а за останніх два роки це сталося вже кілька разів, нині ж відповідальність за розпалювання міжнаціональної ворожнечі посилено.

Щодо державної політики останніх років, то як єдиного цілого її, на жаль, немає. Та й про суспільний консенсус ніхто й не мріє, — його немає і з інших, не менш важливих для України питань. Насправді проблема ксенофобії залишається так само нерозв’язаною, як і інші важливі проблеми в державі.

Я займаюся організацією моніторингу антисемітизму і ксенофобії на пострадянському просторі вже близько 20 років. А тому можу з усією відповідальністю заявити, що проблема проявів ксенофобії в нашій країні нині гостріша, ніж проблема антисемітизму, що свідчить про певні трансформації в системі негативних установок і стереотипів частини українського суспільства. Проте і ксенофобські тенденції поки що не перевищують показників східноєвропейських країн.

Становлення і зміцнення демократичної держави залежить від формування сучасного громадянського суспільства. А базисом для розвитку такого суспільства є громадські організації — так званий третій сектор. Проте становище третього сектору в Україні надзвичайно складне. Гіпертрофована роль держави та міцна вертикаль виконавчої влади не створюють умов для розвитку горизонтальних зв’язків між владою і суспільством на всіх рівнях, а отже — не стимулюють участі громадян в об’єднаннях для захисту своїх інтересів.

Чи можна назвати третій сектор у державі впливовим? Над цим та іншими питаннями розмірковує голова Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів» Володимир ПЕТРОВСЬКИЙ.

— На превеликий жаль, впливові громадські організації можна перелічити на пальцях однієї руки. Всі вони починали свою діяльність іще в Радянському Союзі (як, наприклад, Гельсінкська правозахисна група). Натомість існує цілий пласт відносно молодих громадських організацій (ГО), які лише за назвою громадські, а насправді є ручними для певних державних структур чи партій, оскільки слугують для них засобом «вирішення певних питань». Третій сектор перебуває в жалюгідному становищі. Законодавча база, яка регламентує його діяльність, нібито й існує, але реально робота незалежних громадських організацій заблокована. Приборкати організації третього сектору намагаються й із допомогою недофінансування. Особливо дієвий цей метод проти ГО інвалідів, які отримують кошти зі спеціального фонду державного бюджету. Але про прозорість державної підтримки не йдеться, бо організації, якими керують народні депутати або близькі до органів влади структури, мають преференції. Неінвалідним же ГО держава не надає фінансової підтримки, тому їм доводиться сподіватися на кошти меценатів і благодійних фондів. А це надто ненадійне джерело надходжень, бо конкурентом громадських організацій є державні структури, які за законом також мають право на благодійні спонсорські внески. Кому меценатові вигідніше платити? Зрозуміло — владі. Про будь-яку благодійність третьому сектору не може бути й мови. Рятівною соломинкою для громадської організації є отримання грантів та співпраця з міжнародними благодійними організаціями. Ці надходження, звісно, невеликі, але вони дають змогу виживати. Щоправда, інвалідним організаціям у цьому плані важче, оскільки проекти Міжнародних фондів стосуються переважно правозахисту, медицини, екології.

— Яку мету ставить перед собою ваша громадська організація? Яку роль хочете відіграти в суспільстві, які проблеми вирішити?

— Організація, яку я очолюю, називається Всеукраїнська громадська організація «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів». Кожен, хто чує нашу назву, думає, що ми займаємося працевлаштуванням інвалідів. Певною мірою це так. Але це не єдине наше завдання. Найголовніші напрями роботи — реабілітація, працевлаштування і юридичний захист людини-інваліда. Інвалідність — це шок для людини. Вижити після автокатастрофи чи хвороби — ще не все. Залишається психологічна травма, людину точить думка: навіщо мені жити, я нікому не потрібна. І, на превеликий жаль, це правда, бо вчорашні друзі, колеги кудись зникають, залишаючи інваліда з проблемами сам на сам. Добре, коли поруч члени сім’ї. Вивести людину з шоку, провести психологічну реабілітацію, переконати, що нічого не втрачено, що можна жити й приносити користь і собі, і сім’ї, і суспільству, дуже складно. Аби довести людині, що доля в її руках, що потрібно боротися за своє життя, що обмежені фізичні можливості не роблять людину гіршою за інших, члени нашої організації здійснили перший у світі масовий стрибок незрячих інвалідів у відкрите море з парашутом.

— Проблеми, які ви назвали, стосуються соціального захисту інвалідів. Цими питаннями повинні перейматися певні державні інституції, це — їхній прямий обов’язок.

— З одного боку — так. Але з іншого — скажемо прямо — в нашій державі на сьогодні не існує ні гуманітарної, ні соціальної політики, ні якихось конкретних програм вирішення проблем інвалідів. Такий стан справ дозволяє маніпулювати інвалідами і проблемами інвалідності в приватних інтересах, не вирішуючи цих проблем. А окремі законодавчі акти викликають, м’яко кажучи, здивування. Як, наприклад, «Державна програма розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року», затверджена Кабінетом міністрів України (постанова №716 від 12.05.2007 р.): «Виконання Програми дасть можливість заощадити кошти державного бюджету, Пенсійного фонду України та інших джерел шляхом припинення виплати громадянам пенсій, державної соціальної допомоги, компенсацій та інших витрат у сумі близько 114,7 млн. грн. у результаті здійснення реабілітаційних заходів, що посприяли зняттю інвалідності або переведенню до нижчої групи інвалідності». Судячи з наведеного фрагмента, програма спрямована не стільки на реабілітацію інвалідів, скільки на економію державного бюджету за їхній рахунок. За логікою укладачів програми, пройшовши кілька її ступенів, інвалід має дивовижним чином зцілитися від усіх хвороб. Певна річ, що такий документ створює різноманітним пройдисвітам від медицини грунт для зловживань.

Базові принципи працевлаштування інвалідів регламентуються законами України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та «Про реабілітацію інвалідів в Україні». Перший з них не містить механізмів контролю за його виконанням, не кажучи вже про відповідальність за його порушення. Тому не дивно, що закон не виконується ніким: ні органами державної влади, ні, тим більше, недержавними інституціями. Закон про соціальний захист є декларативним, а отже, нікого не здатен захистити. Єдиними чітко виписаними його статтями є ті, що містять положення про Фонд соціального захисту інвалідів і Комісію з соціального захисту інвалідів із дуже широкими повноваженнями. Та це не тішить. Бо згадана комісія, за задумом законодавців, стала для інвалідів усім: і податковою з функцією реєстрації підприємств і установ та правом надавати пільги, і контролюючим органом, і гарантом Конституції — тобто такою собі автономною державою у складі держави Україна. Це ненормально, бо не відповідає європейським стандартам і демократичним принципам. Стабілізація роботи Фонду соціального захисту інвалідів конче необхідна, а надані законодавчо непритаманні йому функції серйозно дестабілізують стосунки між роботодавцями, інвалідами і суспільством.

— Як повідомила інформагенція МедіаПорт, ГоловКРУ проводила планову перевірку використання державних грошей у сфері соціального захисту інвалідів протягом 2007—2008 років. Ревізори зробили висновок, що Фонд соціального захисту інвалідів не контролює належним чином використання грошей підприємствами громадських організацій, через що 52 мільйони бюджетних коштів було витрачено неефективно. КРУ повідомило про результати перевірки Кабмін, Мінпраці і надіслало відповідні матеріали до Генпрокуратури. А як саме розподіляв Фонд кошти для громадських організацій інвалідів?

— У Мінпраці проходять наради, на яких нібито колегіально, за участі керівників міністерства і членів громадських організацій, здійснюється розподіл коштів. Але це формально. Реально підписує документи з виділеною сумою на кожну організацію Мінфін, він же і виплачує кошти. Проте вирішується це питання навіть не Мінфіном — у ВР є відповідний комітет. Майже кожна громадська організація перебуває під патронатом певної політичної сили або народного депутата. Сьогодні в нашій державі склалася фактично двопартійна система, коли найбільший вплив на суспільне життя мають БЮТ і ПР. Така ж ситуація і в «інвалідній державі в державі»: є два мегаблоки громадських організацій інвалідів — «Національна асамблея інвалідів України» (БЮТ) і «Конфедерація громадських організацій інвалідів» (ПР). Саме ці організації отримали цього року найбільше коштів зі спеціального фонду державного бюджету — понад два мільйони гривень. Для порівняння — наша організація отримала 30 тисяч. До речі, згідно із законодавством, держбюджет може надавати фінансову підтримку конкретним громадським організаціям інвалідів, а не їхнім об’єднанням, тим більше якщо ці об’єднання політичні.

— Експерти говорять про низьку ефективність співпраці третього сектору з органами державної влади. А як у вас щодо такої співпраці? Чи це, швидше, боротьба?

— Напевно, боротьба. На жаль, практично ніякої допомоги від органів державної влади ми не отримуємо. В тому числі й фінансової. З грошей, що нам виділяють, за законом лише 35% можемо витратити на зарплатню. Один наш працівник отримує 600 грн. на місяць, другий — півставки, тобто 300 грн. Спробуйте уявити, як може працювати всеукраїнська громадська організація при фінансуванні двох людей на півтори ставки. Це робиться навмисно, аби задавити і знищити справді незалежні організації. Ми говоримо: «Нам не треба вже ніякої допомоги, нехай би чиновники вирішували те, що повинні відповідно до законодавства, і не заважали нам працювати, цього було б достатньо». Величезний громіздкий державний апарат не може вирішити наших проблем. І одна з причин — відсутність фахівців. Складається враження, що ті, хто займається питаннями інвалідів у Мінпраці, у проблемах інвалідів нічого не тямлять або роблять вигляд. Коли ми зустрічаємося на нарадах, намагаємося довести елементарні речі. Інваліди — величезний фінансовий ресурс, керований держапаратом. Хто ж захоче випустити такі кошти з рук? Наші пропозиції не знаходять відгуку. Ми пропонуємо дуже простий і ефективний вихід із ситуації: у всіх органах державної влади, починаючи від Кабміну, секретаріату президента, окремих міністерств і відомств, створити спеціальні комісії або ради, куди входитимуть представники громадських організацій інвалідів. Ці комісії повинні мати право контролювати діяльність органів влади і бачити, як використовуються кошти, як здійснюється політика щодо інвалідів, хто за що відповідає і якщо не відповідає — чому, чи немає зловживань. У резолюціях наших конференцій усе обґрунтовано по пунктах. Але державна влада не йде на те, щоб створити згадані структури. Можливо, чогось боїться? Якщо це не так, то незрозуміло, яка шкода буде від того, що третій сектор здійснюватиме реальний контроль за діяльністю чиновників. Тоді ми могли б сказати: органи влади працюють як можуть, просто не вистачає коштів, законодавчої бази, ще чогось. А якщо щось приховується — складається враження, що нас ошукують.

Потрібно робити конкретні кроки, щоб ситуація змінилася, щоб органи державної влади працювали на суспільство, а не на себе. Між іншим, це також було метою нашої парашутної акції — привернути увагу органів державної влади. Із цим пов’язаний, до речі, ще один неприємний досвід співпраці з чиновниками. Ми хотіли відзначити п’ятьох учасників стрибка, подали документи на нагородження до секретаріату президента, Кабміну, ВР, держадміністрацій. Місцеві органи влади і пан Литвин підтримали пропозицію, а Кабмін спустив лист Мінсім’ї. Уявіть собі цинізм міністерства, представники якого сказали, що парашутного спорту для інвалідів не існує, а отже, нагородження неможливе. Секретаріат президента спрямував наш лист до Мінпраці, яке також відмовило людям, котрі прославили Україну на весь світ (наш стрибок ввійшов до Книги рекордів Гіннесса).

— З якими ще пропозиціями ви зверталися до органів влади?

— На сьогодні немає фахівців, які були б готові працювати з інвалідами. Раніше існувала спеціальність «фахівець з фізичної реабілітації». 2008 року цю спеціальність скасовано. Є кілька освітніх закладів, які готують фахівців для роботи з інвалідами (Інститут корекційної педагогіки при Університеті Драгоманова і Університет «Україна»). Але реально випускники цих вишів не працюють за спеціальністю через невелику зарплатню. Наближається Євро-2012. Ми зверталися до Міносвіти з пропозицією щодо підготовки таких фахівців, оскільки приїдуть люди з особливими потребами з усього світу, і з ними потрібно буде працювати. Міносвіти поки що не дало нам згоди на спеціальну підготовку МЧСників, працівників міліції, волонтерів. Або ця поважна установа не розуміє важливості питання, або її не цікавить окреслена проблема.

Проте є й позитивний досвід співпраці: наша організація взяла участь у розробці будівельних норм для парків, скверів, прибудинкових територій. Але цього замало. Ми розробляємо надзвичайно багато законодавчих ініціатив, і якби не партійні та кланові інтереси, зробити можна було б чимало. Намагання змінити щось кардинально викликає спротив партійно-кланових лобі. Вирішити дрібні неістотні питання — будь ласка. Але латати прогниле рядно немає сенсу. Європа давно пішла вперед і вирішила проблеми інвалідів та інших малозабезпечених верств населення. Ми надіслали багато пропозицій до Міжнародної організації праці щодо кардинальної зміни ситуації в країні.

— Нещодавно ваша організація провела конференцію з приводу ініціативи влади замінити пільги для інвалідів адресною соціальною допомогою. Було вирішено не допустити цієї реформи, ухвалено спеціальну резолюцію. Чи надіслали ви її до державних органів влади?

— Звісно, надіслали. Інваліди сьогодні перебувають за межею бідності, без пільг їм буде важко вижити. Жодна адресна допомога (мізерні доплати до пенсії) не допоможуть. У цьому переконує і негативний досвід Росії, де було запроваджено таку реформу. Ми вже кілька разів зривали намагання Мінпраці спільно з громадськими організаціями інвалідів, які відпрацьовують патронат впливових посадовців, підтримати цю ідею. Але спроби не припиняються, щоб не києм, то палицею вирішити це питання.

— Чи співпрацюєте ви з іншими громадськими організаціями, зокрема неінвалідними?

— Безумовно. Насамперед — з організаціями, які опікуються питаннями правового захисту громадян, екології тощо. Ці проблеми хвилюють усіх однаково. Що ж до організацій інвалідів, то ми плідно співпрацюємо з тими, хто не перебуває під впливом політичних і кланових інтересів. Хоча намагаємося налагодити партнерство з усіма.

Незважаючи на деякі позитивні зрушення, становище з правами людини в Україні залишається невтішним. Такого висновку дійшла американська правозахисна організація Human Rights Watch у звіті, який оприлюднили сьогодні у Нью-Йорку. Оглядачі називають головними проблемами України ворожість до шукачів притулку, напади на представників національних меншин і неспроможність влади дати раду з епідемією ВІЛ/СНІДу.
Серед позитивних змін в Україні Human Rights Watch називає запровадження реформи системи кримінального правосуддя. В результаті правоохоронці стали краще дотримуватися процедурних вимог і ставитися до затриманих із психічними проблемами. Проте в Україні далі поширені свавільні затримання, тортури за ґратами, корупція, а судова система слабка.

За оцінкою американських правозахисників, в Україні немає чіткої міграційної політики, а закон стосовно шукачів притулку є надто жорстким. Лише три відсотки тих, хто просить захисту в Україні, отримують такий притулок. При цьому у Державному комітеті з національностей і міграції підготували законопроект, як поліпшити ситуацію.

А поки діє старий закон, 2009 року Україна продовжувала відмовляти у статусі біженця чеченцям, бо офіційний Київ не визнає війну належною підставою для надання притулку.

У вересні минулого року, незважаючи на протести Верховного комісаріату ООН у справах біженців, Україна депортувала шістьох громадян Демократичної республіки Конго. У червні українська влада передала до прокуратури Казахстану конфіденційні документи у справі чотирьох казахських громадян, які просили в Україні притулок. В результаті Казахстан порушив проти них карну справу, а Україна таким чином порушила свій власний закон про біженців.

Human Rights Watch повідомляє про те, що в Україні минулого року тривали напади на мігрантів, шукачів притулку, іноземних студентів, ромів, інших людей неслов’янської зовнішності. Так у січні 2009 року від ножових ран загинув молодий нігерієць, але міліція відразу ж заперечила расовий чинник, хоча і не мала інших вагомих доказів.

Щоб зупинити подібне кровопролиття, Україні радять запровадити чітку юридичну відповідальність за злочини на расовому ґрунті. А жертвам таких злочинів відкрити належний доступ до правосуддя.

Захист «суспільної моралі» як удар по свободі слова

Крім цього, оглядачі вважають, що дискримінації в Україні зазнають кримські татари. Це стосується земельного питання, доступу до освіти і рідної мови. Коли в липні група молодиків напала на пікет кримських татар перед будівлею Кабміну, то міліція лише за цим спостерігала, мовиться у звіті.

Як позитив правозахисники бачать те, що український уряд розширив доступ ВІЛ-інфікованих українців до антиретровірусної терапії, а наркозалежних до терапії із заміщення наркотиків під медичним доглядом, хоча масштаби таких програм наразі менші ніж потреба. Human Rights Watch також зауважує, що десятки тисяч ВІЛ-інфікованих і хворих на рак українців мучаться без потреби, бо не можуть отримати знеболюючих. Це через надто суворі правила доступу в Україні до таких препаратів.

Коментуючи становище зі свободою слова, американські спостерігачі вітають поступ у розслідуванні вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Україна здобула похвалу за арешт генерала Олексія Пукача, якого підозрюють у причетності до замовлення злочину.

З іншого боку, обурення правозахисників викликав розгляд у Верховній Раді в червні 2009 року проекту Закону про захист суспільної моралі. Є побоювання, що такий документ може стати приводом для того, щоб заводити карні справи проти журналістів, адже поняття «суспільна мораль» може трактуватися досить широко і суб’єктивно.

Міністерство юстиції виявило ознаки статевої дискримінації в окремих положеннях Сімейного кодексу України.

Як повідомив Міністр юстиції Микола Оніщук, такі висновки зроблені за результатами гендерно-правової експертизи Сімейного кодексу, що була здійснена Міністерством юстиції. Висновок направлений на ознайомлення до Верховної Ради України як органу, що ухвалив указаний закон, а також до Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту як органу виконавчої влади, що забезпечує рівні права та можливості жінок та чоловіків.

Так, на думку Мін’юсту, гендерно-дисбалансованою є частина друга статті 143 Сімейного кодексу, якою встановлено, що мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов’язана забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я.

Як зазначається у висновку, ця норма не узгоджується з основними напрямами державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, визначеними у Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Крім того, згідно зі статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом з батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей.

Виникнення саме у матері обов’язку забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я прямо пов’язане з фактом її перебування у шлюбі, що в свою чергу ставить в залежність від шлюбу і об’єм відповідальності батька. Проте, відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Таким чином, як зазначається у висновку правової експертизи, положення частини другої статті 143 Сімейного кодексу України фактично суперечить як принципу рівності прав жінки та чоловіка, так і діючому на сьогодні законодавству.

У зв’язку з цим Мін’юст вважає, що частина друга статті 143 Сімейного кодексу України потребує внесення змін в частині закріплення на законодавчому рівні права (обов’язку) чоловіка, який не перебуває у шлюбі із жінкою, яка народила дитину, забрати таку дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я у тому разі, якщо його батьківство встановлено, а ці дії не вчинені матір’ю дитини.

*** Як відомо, гендерно-правовову експертизу чинного законодавства та проектів нормативно-правових актів Міністерство юстиції здійснює відповідно до статті 4 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» та постанови Кабінету Міністрів «Про проведення гендерно-правовї експертизи» від 12 квітня 2006 року.

Фото з сайту: http://psy.tom.ru

В одній дитячій книжці „Я – Давид”, дванадцятирічний хлопчик, батьки якого загинули в комуністичному таборі, питає дорослого, коли якусь книгу видано.  Після певного року випуску, як він уже знає, можна не читати, бо правду не знайдеш.

Минули десятиліття, нібито розпалась совєтська імперія, а такий чіткий поділ на правду й брехню викликає тільки гострий смуток, бо правду і далі приховано. Виникли цілі школи з кипою модних слів стосовно історичної пам’яті та неможливості об’єктивного бачення історичних подій. Немає вже реалізму, чи навіть його соціалістичного гротеску. Тепер на вибір пропонують марксистський, феміністський, ісламістський та інші „реалізми”, не кажучи вже про їх національні варіанти.

Спостерігаємо за рецидивом „позитиву” в сусідній Росії, чуємо про „ефективного менеджера”, котрий може й вбив наших рідних та спричинив неймовірні страждання, але, дивись, скільки досяг для імперії.

Недавня „ініціатива” українських комуністів зі збору коштів на пам’ятник Сталіну в Запоріжжі викликала обурення та дискусію, із закликами щось робити. Надалі намагатимусь визначити, що саме в сучасних умовах можна й треба робити, та хто має за це відповідати, а що, навпаки, свідчить лише про небажання розлучатися з брехнею та ставленням до людини, яким воно було за часів совєтської влади.

Докази злочинності комуністичної влади виходять за межі даної статті. На мій погляд, вони самоочевидні, але не варто забувати, наскільки важко, часто неможливо, переконати людей, котрі не хочуть визнавати злочинів або можуть знайти скільки завгодно виправдань злочинцям.

Водночас розуміння того, чому люди саме так реагують, незалежно від обсягу доказової бази, та й наслідків подібних реакцій, є надзвичайно важливим, якщо сподіваємось вирватися з ідеологічних кайданів, а не просто змінити наглядача.

У боротьбі проти могутнього ворога пропадеш, не об’єднавшись. Йдеться не тільки про поле бою, адже в двадцятому сторіччі вирувала ідеологічна війна, яка потребує інших проявів відданості. Ті, хто зачарувався комуністичним міфом, нічого не хотіли бачити, що могло скорегувати їхній засліплений  зір. Це в свою чергу ще більш обурювало тих, кого, навпаки, об’єднувало неприйняття совєтської імперії. Докричатися було практично неможливо: про Голодомор, Великий Терор повідомляли тільки одиниці, а їх зазвичай обзивали посіпаками фашизму, капіталізму, тощо.

Чи йдеться про героїчне протиставлення осліпленню? Може, іноді, але давайте не будемо себе обдурювати. Деяких приваблювали фашистські рухи через їхню ворожість до комунізму, інших – через схожі погляди щодо багатьох питань. Були й такі, кого нічого не цікавило окрім прагматичних міркувань. При незмінній ненависті до одного затятого ворога, більшовицької влади, ставлення до інших гравців могло сильно залежати від політичної кон’юнктури. Багатьох із нас це бентежить, адже ми знаємо, до якого пекла вело нацистське зло. Однак заперечувати досить цинічні міркування особливо перших років Другої світової війни, важко, якщо не вдаватися до совєтських прийомів з „небажаною інформацією”, які дедалі частіше застосовує нинішня російська влада.

Питання про те, на що ми готові не звертати уваги заради спільної мети, кожен вирішує для себе сам. І ми, що не пережили ті часи, повинні намагатися уникати спрощених та категоричних оцінок, розуміти (що зовсім не рівнозначне схвалюванню) складні рішення, але вправі очікувати всю правду.

Викликає занепокоєння ситуація навколо російського художнього фільму „Ми з майбутнього-2”, в якому частина експертів з Міністерства культури вгледіла образу національних почуттів українців. Те, що російська стрічка навряд чи намагатиметься відобразити вояків УПА в об’єктивному світлі, цілком ясно.  Зовсім не очевидною є необхідність в демократичній країні фільм заборонити, адже боротися з дедалі більш совєтськими елементами в висвітленні української тематики треба правдою, не заборонами.

Залишається проблематичним знайти об’єктивне та всебічне висвітлення теми, й не все можна приписати совєтській пропаганді та брехні ФСБ. Всі книжки про УПА, наприклад, розповідають про перший напад на нацистів: „7 лютого ц. р. відбувся наступ першої сотні УПА на м. Володимирець. Найкраще відзначився своїм особистим прикладом очайдушності, командир сотні – Довбешка-Коробка. Дім, що в ньому жили козаки, здобуто, шуцмапів роззброєно.”

В бюлетені далі читаємо вже про 20 лютого, натомість польські історики, зокрема й Ґжегош Мотика, стверджують, що сотня не обмежилась нападом на Володимирець, а 8 чи 9 лютого направилась до села Парошле (Parośle), де забили всіх селян, в тому числі дітей (Grzegorz Motyka: Ukraińska partyzantka 1942–1960, s. 189–191). „Тотожність нападників на Парошле підтверджує серед інших розповідь Вітольда Колодиньского (Witold Kołodyński), тоді дванадцятирічного хлопчика, котрий вижив, незважаючи на удар обухом сокири та перелом черепа”.

Таких розповідей багато. Треба було би довести, що сотня отримувала вказівку від керівництва УПА, щоб звинуватити саму армію в воєнних злочинах, але навіщо замовчувати подібну ганьбу? Бо залишаться люди, як ось той хлопчик, які відреагують більш-менш так само, як ми, коли чуємо як Путін згадує про катування та вбивство наших рідних як дії не надто бажані, але все ж таки другорядні в порівнянні з досягненнями „ефективного менеджера”.

Не сумніваюсь, що слова мої назвуть „антиукраїнськими”, так само, як запитання, чому я не можу не героїзувати Бандеру, не наштовхуючись на підозри в ідеологічній ненадійності чи зраді? Я не схильна вірити совєтській пропаганді: до Бандери ставлюсь критично з приводу його політичної позиції, його готовності жорстоко розправитися з політичними опонентами та інакодумцями, та й розбіжностей щодо припустимих обмежень свободи заради національної мети. Англійці, та й багато хто з нас, шанують Черчилля за ту величезну роль, яку – значною мірою завдяки йому – відіграла Великобританія у війні з Гітлером. Пошана не анулюється, проте не заважає вкрай критично ставитися до деяких його дій, зокрема й Ялтинської угоди.

Це совєтська влада нав’язувала абсолютних героїв і лиходіїв, де ризиковано було ставити під сумнів найдрібнішу деталь біографії, й де незручні факти просто замовчувались. Навіщо наслідувати гнилій практиці, побудованій на повній неповазі до людини та її свободи?

Вражають нелогічність та недалекоглядність деяких політичних сил та громадських організацій, котрі, як на мене, підпалюють саме ті давні страсті та розширюють розкол, тим самим заважаючи розвиткові незалежної держави. Якщо одні вимагають не тільки визнання УПА, але й Дивізії СС „Галичина”, та нерідко дають при цьому зрозуміти, що вважають українців, які воювали в Червоній армії колабораціоністами, чи насправді дивно, що звучать не менш образливі закиди з боку тих, хто не готовий подібне чути про своїх рідних?

В наші дні, на моє переконання, не можна виправдовувати неуважність до вкрай темних сторін нинішніх політичних сил заради спільних інтересів чи „вищої мети”. Відверто вражає готовність Віктора Ющенка вести переговори з лідером Всеукраїнського об’єднання „Свобода” Олегом Тягнибоком з огляду на антисемітські, ксенофобські та гомофобські висловлювання й акції партії ВО „Свобода” та найгірші рудименти совєтської несвободи в їх партійній програмі.

Спостерігаємо за тими самими реакціями, що й за совєтських часів, зокрема, серед діаспорних українців. Необхідна підтримка проти могутніх „ворогів”, активна „націоналістична” позиція, а на решту – другорядні деталі – заплющимо очі заради націоналістичної мрії.

Тим часом свободівці та їхні соратники в партіях на кшталт „Патріотів України” не менш цілеспрямовано, ніж колись Ленін з більшовиками, розпалюють ворожнечу проти сусідніх народів, проти „чужих”, проти тих українців, що не вкладаються в їх примітивні штампи. Дешеве маніпулювання та гра на ворожнечі, бо на більше вони не здатні.

Під час дискусії про заходи проти т.зв. „ренесансу сталінізму”, пролунали різні заклики – до заходів з боку держави, до „Нюрнбергу-2”, де мали б засудити злочини комунізму. Наскільки можлива була люстрація 18 років тому, важко сказати, адже більшість документів, які би викрили тайних агентів спецслужб, знищено або вивезено до Москви. Видається логічним заборонити обіймати високі посади на державній службі особам, які співпрацювали з каральними органами тоталітарної системи. За відсутності рішучих дій тоді, та неймовірності, що нардепи тепер проголосують фактично за перевірки власної причетності до апарату репресій, не надто зрозуміло, що тепер означала би „декомунізація”, окрім красивих слів. Таких слів наслухалися в Росії від старого партійного керівництва, що вчасно „перефарбувалося”. Клімат за Путіна змінився, та від нових фарб залишились хіба що інше ставлення до Церкви.

Стурбованість викликає й політизація державних органів, навіть тоді, коли їхня діяльність в принципі видається бажаною. За півтора місяці до виборів Президент Ющенко доручив СБУ й Генпрокуратурі розглянути питання про порушення кримінальної справи за фактом депортації кримських татар. За його словами, „український демократичний рух завжди боровся за відновлення прав кримських татар”. Можу помилятися, але підозрюю, що Петро Григоренко, Олексій Костерін та інші, хто заступався за кримських татар, знайшли би актуальніші та більш невідкладні засоби з відновлення їхніх прав. Порушити кримінальну справу значно легше, ніж домогтися відновлення прав нині безправних кримських татар.

В грудні дізнались іще, що СБУ вже готова передати до Генеральної прокуратури іншу кримінальну справу – за фактом геноциду в Україні 1932–1933 років. Раптом, 13 січня, Апеляційний суд Києва визнав керівників більшовицького режиму винними в Голодоморі-геноциді і закрив справу у зв’язку з їх смертю.  Те, що багато документів і дуже цінних свідчень зібрано, треба привітати, але, якщо раніше вже важко було позбутися відчуття, що грає істотну роль політика, після блискавичної оперативності суду годі й пробувати.

Про небезпечність підпорядкування музею „Тюрма на Лонцького”, та й вивчення історії й вшанування жертв тоталітарного режиму загалом, Службі Безпеки заявили в жовтні провідні представники львівської громадськості. „Не можна допустити, щоб творення концепції музею та його діяльність залежали від політичних чинників, ідеологічної орієнтації та особистих поглядів людей, які можуть обіймати вищі державні посади. Єдиний спосіб уникнути цього – вивести музей з підпорядкування Служби безпеки України”. Варто зазначити, що майже відразу з’явилась в іншому львівському виданні анонімна наклепницька стаття, спрямована на відстоювання підпорядкування музею СБУ та дискредитацію ініціаторів звернення.

Десятиліттями замовчували правду про злочини комуністичного режиму. Замовчувала сама совєтська влада, заплющували очі й за кордоном, як через зачарування міфом, так і з геополітичних міркувань. Ситуація змінилась, і можна було взяти курс на повну правду.

Безмірно прикро, що волі до цього виявилось так мало. Може, західні держави поводяться боягузливо, коли обмежуються менш рішучими заявами про Голодомор, аби не дратувати Росію. Але те, що Ющенко та українські дипломати повторюють цифру жертв в 10 мільйонів, яка жодної критики не витримує, аніяк не сприяє відновленню правди. А як можна домагатися кримінальної відповідальності за заперечення акту геноциду української нації, коли навіть не всі дослідники вважають, що Голодомор підпадає під Конвенцію?

До „декомунізації” найголосніше закликають ВО „Свобода”, ВО „Тризуб” ім. С. Бандери та інші ультраправі організації. На превеликий жаль, складається враження, що багато громадських організацій засліплені риторикою та нібито „активною націоналістичною позицією” подібних сил й не розуміють, що це дорога назад до совєтської дозованої правди, тобто, брехні.

За нинішніх умов політизації та втручання державних органів у процеси, що не повинні залежать від чиєїсь політичної волі, видається кращим наполягати на повному роздержавленні подібних процесів. Не треба, однак, забувати, що держава зобов’язана забезпечити права своїх громадян. На мій погляд, неприпустимою є ситуація, де такі організації, як ВО „Свобода” можуть проводити „просвітницьку” роботу в школах та ВНЗ.

Багато хто закликає до проведення „Нюрнбергу-2”, який би засудив злочини комунізму. Зі суто прагматичних міркувань, не бачу можливості влаштувати такий суд. Хто має визначити склад злочинів та доказову базу, коли, наприклад, про Голодомор повторюють разюче відмінні цифри жертв, коли далеко не всі однозначно ставляться до деяких подій, пов’язаних, наприклад, з УПА. Головне, хто стане суддею?

Втім маю й більш засадничі застереження. Так само, як і у випадку з судом над Іваном Дем’янюком у Німеччині, якого звинувачують як наглядача в Собиборі у причетності до вбивства 27 тисяч осіб, виникає відчуття, що нам усім потрібний легкий катарсис, як у кінці шекспірівської п’єси, бо від засвоювання тяжких уроків досі відмовляємось.

Чи подібний трибунал привнесе, як стверджують, моральне очищення чи видужання суспільства? Разом із люстрацією, можливо. На рівні безболісного осуду винуватців найжахливіших злочинів, без жодних неприємних запитань щодо причетності до них пересічних громадян, – сильно сумніваюсь, тим більше, коли дедалі частіше спостерігаємо за застосуванням тих самих прийомів, що їх використовувала совєтська влада, але під іншими гаслами.

А засвоювати уроки вкрай необхідно – аби виробити імунітет, усвідомити неприпустимість брехні, пропаганди та маніпулювання. Щоб нарешті прокинутися від страшного сну, вже без наглядача.

25 грудня 2009 року, у віці 88 років, у Городні на Чернігівщині помер Іван Покровський, повстанець, 25-літник, учасник боротьби за права людини.
Подаємо довідку про нього, підготовлену Харківською правозахисною групою, і добре слова Євгена Сверстюка, сказане після відвідин його 25 липня 2002 року.

Покровський Іван Миколайович народився 7.09. 1921 р., у с. Штунь Любомльського району Волинської.

Батько, Микола Олександрович Покровський (1894 – 19.12. 1943), з русифікованої священичої родини з Орловщини, закінчив духовну семінарію, вчився в Тартуському університеті. 1915 р. закінчив шестимісячні курси офіцерів. Після закінчення І Світової війни опинився на Волині. Висвячений на священика і призначений на парафію Івано-Богословської церкви в с. Штунь, що над Бугом. Був особою без громадянства. Одружився з учителькою Марією Павлівною Кужіль (1904 – 1960-і рр.), теж священичого роду з с. Злазно Костопільського р-ну Рівненської обл.. Мали чотирьох дітей – найстарший Іван і три дочки: Наталка, Олександра, Анна. З 1927 р. о. Микола почав відправляти службу Божу українською мовою. Знався на медицині, був активним просвітянином, його поважали парафіяни.

Іван 4 роки вчився в рідному селі, 2 роки в Любомлі в українській школі. 1935 р. вступив у польську ґімназію в Ковелі (бо там дешевше). Навчання не закінчив, бо 1939 р. розпочалася війна. Територію лівобіч Буга окупували німці, та скоро відступили її червоним «визволителям». Почалися репресії.

Іван працював у домашньому господарстві. У червні 1941, коли вибухнула радянсько-німецька війна, в цій місцевості три дні тривали запеклі бої. Селяни ховалися в болотах. У селах організовується самооборона (українська міліція). Іван, однак, у неї не пішов, але на Покрову 1942 р. присягнув на Декалозі українського націоналіста і став членом Організації Українських Націоналістів. На початку 1943 р. організував підпільний від німців військовий вишкіл у лісі поблизу свого села, а коли офіцер Української Народної Республіки, що його вів, загинув, мусив сам навчати односельчан військової справи. Довелося роззброїти групу німців, які намагалися не допустити вишколу. Далі Покровський працював референтом з пропаганди і військової справи, створював осередки ОУН по селах, організовував самооборону. Неодноразово йому доводилося заступати районного провідника ОУН.

Фактично, німецької влади на Волині не було: селяни розібрали маєтки, худобу, продукти. Покровський брав участь у численних сутичках і боях з німцями, з червоними партизанами, які грабували і палили села, вбивали селян. Йому вдалося схилити відділ СС “Галичина” і відділ мобілізованих німцями литовців перейти в УПА. Провід спрямував Покровського в Швацький район, потім у Заболотянський, згодом відкликав на Любомльщину, де сітка ОУН була розгромлена, і Покровському довелося її організовувати наново й очолити.

Навесні 1943 р. поляки почали нападати на українські села, грабувати й палити їх, убивати українців. Покровський брав участь у відплатних акціях.

1943 р. Іван не встиг у рідне село Штунь на іменини батька (на Миколая, 19 грудня), а 22 грудня поляки закатували його, дочку Наталку та багатьох односельчан, імітували розстріл матері та двох сестер. Вцілілі селяни на католицьке Різдво з почестями поховали священика біля церкви і поставили пам`ятний знак, що зберігся донині.

Мати і сестри перебралися в сусіднє село Вижгів. Іван далі діяв у підпіллі. Перед приходом червоних дістав наказ перевести свій підрозділ через фронт, але безуспішно. Надійшла команда розійтися. У кінці квітня 1944 р. Покровський прийшов у своє село, куди вже повернулися мати і сестри. Жили вони в сторожці біля церкви (хату спалили німці). Іван переховувався на горищі.

1 травня 1944 р. Червона армія прорвала фронт, але німцям удалося закрити прорив. Червоні, мабуть, новобранці, розбіглися. Німці влаштували велику облаву на них: хапали всіх стрижених чоловіків. Стягнули з горища й Покровського, бо він теж був стрижений, загнали в казарму в Любомлі і завтра відправили ешелоном у Німеччину. «Отут я кажу, що мені деколи не вистачало рішучості. Звідти, з того лагеря, можна було втекти», – казав Покровський.

У розподільному таборі в Кракові полонений Тихон Шеремета попросив Івана Покровського помінятися прізвищами, бо йому одному випадало їхати в Німеччину, коли всіх його односельчан відправляли в Чехословаччину. 9 місяців Покровський працював під цим іменем як остарбайтер у містечку Аґренсбурґ біля Гамбурґу на заводі, що виготовляв торпеди. Харчування – бруква, шматочок маргарину, 300 г хліба.

З наближенням фронту полонених вивезли в м. Кіль, де їх визволили англійці. Харчування поліпшилося, вже не треба було працювати. Жили в тих же, але незамкнених бараках. То деякі остарбайтери почали грабувати розбомблені німецькі будинки, склади з продуктами і вином, цивільних громадян. Тоді англійці одного ранку повантажили всіх остарбайтерів у «студебекери» і вивезли у радянську зону окупації. Так Іван Покровський потрапив у фільтраційний табір. Тут він повернув своє прізвище і після допитів був мобілізований у Радянську армію.

Новобранців, навіть не обмундирувавши, повезли збирати урожай у Померанію, очищену від німців і передану Польщі. Згодом Покровський пас худобу. Навесні 1946 р., обмундирувавши, його та інших на підводах посилають гнати ту худобу і коней в СРСР. У Білостоку демобілізують, саджають в ешелон, щоб розвозити по районах. Не бажаючи повертатися у свій край, Покровський попросив коменданта поїзда відпустити його в Бресті. Сам нишком приїхав у Любомль, де дізнався, що його матір і сестер Олександру та Анну на Водохреща, 19 січня 1945 року, вивезено на Північ Росії.

Покровський побачив оголошення, що в м. Барановичі (Білорусь) потрібні працівники залізниці. Влаштувався там касиром. 7 грудня  1949 р. – Покровський саме зібрався у відпустку – стук у двері каси. На голос знайомої касирки відчинив – “Руки вгору!” На слідстві Покровський підтвердив інкриміновані йому дії. Слідчий сказав: «Признавайся, бо як повеземо тебе на Волинь, то там не те з тебе зроблять». На початку 1950 р. «тройка» ОСО («особое совещание») присудила йому за ст. 58-1 (аналог ст. 54-1 КК УРСР, «зрада батьківщини») кару смерти з заміною на 25 р. До весни сидів у Гродно.

Тривалим етапом завезений у Карлаг, що півдні Казахстану. Працював на будівництві. Згодом був перевезений у Междуреченськ, що на Алтаї, де будував селище для в`язнів, яке після смерті Сталіна переробляли на гуртожитки. 1954 р. його відвозять в Омськ на будівництво електростанції та нафтопереробного заводу. Знайомий був з кардиналом Йосипом Сліпим, з сином ґенерала Тарновського, який відав електромережею заводу. Тут Покровський вивчився на електрика.

Комісія Верховної Ради СССР не скоротила термін Покровському як учасникові боїв, врахувавши також його участь у страйку з вимогою оплачувати роботу. Згодом карався в Тайшеті, працював на лісопильному заводі. 1959 р. переведений у Мордовію, у табір, що в сел. Явас. Працював електриком на меблевому заводі.

Тим часом мати і сестри Покровського перебували на засланні у с. Мотьма поблизу Котласа, Архангельська обл.. Кульгаву матір, що мала пошкоджену на допитах ногу, комендант виганяв на лісоповал. Переконавшись, що вона не може працювати, вигнав замість неї 13-річну дочку Олександру. Менша Анна допомагала в дитсадку, за це її там годували. Звільнені вони були 1961 р., але залишилися жити в Мотьмі. Тоді мати поїхала в Явас на побачення до сина. Побачення надали увечері, а вранці після підйому Івана вивели в зону. Начальник завимагав: “Пиши покаянну”. – “Я не вмію писати”. – “Ну то йди, тобі побачення нема”. Мати ходила з плачем між робочою зоною й табором, а син сидів плачучи на даху бараку… Невдовзі мати померла у Мотьмі. Там же від пологів померла менша сестра Анна.

Коли в табори почало прибувати нове покоління політв`язнів – шістдесятники, Покровський організовував допомогу їм: збирав цукор, продукти, вводив у курс справ, організовував відзначення релігійних свят і пам`ятних національних дат. Спілкувався зі Святославом Караванським, Михайлом і Богданом Горинями, Панасом Заливаною, Олесем Назаренком, з євреями-«самольотчиками», з Яковом Сусленським, з іншими. Як фахівець найвищого, VI розряду, вів курси електриків. Хтось доніс, що там обговорюються й політичні питання. Курси розігнали.

1972 р. Покровський у складі великого етапу відправлений на Урал і до кінця терміну карався в таборі суворого режиму № 36, що в Кучино Пермської обл.. Режим тут був набагато суворіший, ніж у Мордовії, одначе перебування й тут скрашувало спілкування з новим поколінням політв`язнів різних національностей (зокрема, вчив на електрика Левка Лук`яненка). За свідченням Євгена Сверстюка, Покровський «мав репутацію доброго професіонала-електрика. Він мав репутацію дуже послідовного, принципового в’язня, яких мало є серед старих. Було багато порядних, але активних до кінця – таких уже мало залишалося на 25-му році сидіння».

Покровський і тут брав участь в організації різних зібрань. На одному святі він прочитав молитву і висловив привітання. Наглядачі повели його на вахту й допитували, де той папір, з якого він читав. Сказав, що з пам’яті. Роздягли догола і обшукали. А причина була в тому, що в`язні написали тоді звернення до ООН. Покровський переписав його собі в зошит з електрики, законспірувавши. Під час обшуку хитрість виявили. На роботі в нього вилучили під заголовком “Підписка на газету “Літературна Україна”” список друзів і близьких людей. Тоді Покровський вихопив список, побіг, на ходу рвучи його на дрібні шматочки. Наглядачі позбирали ті шматки і наклеїли на папір.

Покровський брав участь у місячному страйку, спровокованому побиттям наглядачами 22 червня 1974 р. політв’язня Степана Сапеляка. 26 червня був запроторений у ПКТ до кінця терміну. Це при тому, що мав відкриту форму туберкульозу. На захист Покровського тоді виступили з заявами багато політв`язнів різних національностей. У ПКТ Покровський тиждень голодував з вимогою надання Статусу політв’язня, сидів у карцері.

Звільнений прямо з ПКТ 5 грудня 1974 р.. Повертатися у прикордонну на Волинь йому не дозволили, як і їхати в Харків на запрошення Анатолія Здорового. У Чернігівську область, до батьків Л. Лук`яненка, дозволили. Одначе він спершу провідав сестру Олександру в Мотьмі. У потязі була спроба влаштувати йому провокацію.

У Чернігові Покровського не хотіли прописувати, радили завербуватися в Дніпропетровськ чи в Запоріжжя, послали на медкомісію, яка виявила у нього туберкульоз і направила його в обласну тублікарню в м. Городню.

Щомісяця впродовж півроку до Покровського навідувався кагебіст Полунін, цікавився його здоров’ям і поглядами, за ним наглядала старша медсестра. Його прийняли на роботу в лікарні електриком із зарплатнею 68 крб. Він познайомився з Єфросинію Марківною Середою, яка працювали на кухні. Вона прописала Покровського в себе, зареєструвавши шлюб. З погіршенням стану здоров`я у 1980 р. перейшов на роботу в санстанцію. На пенсію вийшов у 1985 р.

Покровський листувався з колишніми політв`язнями. До нього приїздив не знайомий раніше Олекса Тихий. Удвох з дружиною Покровський їздив у Київ до Оксани Мешко. За його розповідями вона склала довідку про становище політв`язнів, яка пізніше була використана для складання списку українських політв`язнів, що додавався до Меморандуму №1 Української Гельсінкської групи. При обшуку й арешті голови Групи Миколи Руденка цей текст був вилучений. Покровського викликали на допит, але він сказав, що Руденка зроду не бачив і нічого йому не розповідав.

Коли вдруге був заарештований Левко Лук`яненко (12.12. 1977) і була загроза запроторення його в психлікарню, Покровський з дружиною заявив протест. Його допитували у цій справі, з цієї нагоди до нього приїздив начальник Чернігівського управління КГБ Герасименко. Покровського викликали в суд над Лук`яненком, що відбувся в Городні.

Після арешту М. Гориня (3.11.1981 р.) в Покровського був проведений обшук, вилучили його листи, також поштівку від Панаса Заливахи, кілька знімків політв`язнів.

Покровський був оточений «стукачами». Один учитель викрав був ключі від хати. Коли на льонозаводі згоріла скирта, у підпалі звинувачували Покровського. Допитували дружину, її дочку Олену, провели криміналістичну експертизу (зняли відбиток чобота). На щастя, зізнався справжній винуватець.

Коли Л.Лук`яненко вийшов з ув`язнення на заслання (грудень 1987), Покровський удвох з його дружиною Надією Никанорівною їздив до нього в Томську область.

З настанням перебудови співпрацював з Українською Гельсінкською Спілкою. Делеґат її Установчого з`їзду (29 – 30.04. 1990). На ІІ з`їзді УРП (1 – 2.06. 1991) був обраний членом її Етичної комісії.

Не реабілітований. За розпорядженням Президента від 22.05.2002 р. мав довічну державну іменну стипендію.

Жив у м. Городня Чернігівської обл. Помер 25 грудня 2009 року.

***

Євген Сверстюк про Івана Покровського

Мене завжди цікавив феномен Покровського. Адже було багато людей, які сиділи з ним і досиджували такий самий термін, і навряд чи мені спало б на думку їхати до них чи зустрічатися. Вони самі по собі, і в кожного своя доля. А Іванова доля якось близька до серця багатьом і завжди була близькою, що дуже цікаво. Він чоловік непоказний, чоловік мовчазний, страшенно терплячкий і скромний. Але його помічають – його помічає лагерне начальство, ніколи не забуває про нього, його помічають зеки, і він присутній в усіх важливих моментах життя лагеря, бо він носить у собі оцю іскру опору, іскру, яка не гасне. І хоч я його знаю лише пару років, тобто від літа 1973 року до 1974 року, навіть не пару років, але він мені запам’ятався як отакий міцний, коренастий, не лукавий, справжній і вірний до кінця. Чоловік, на якого можна покластися, чоловік, який усе, за що береться, зробить добре. І якось мені трохи прояснилося, хто він, коли він сказав, що він з роду священиків і по батьковій, і по материній лінії. Це мені прояснилося. Потім, коли він сказав, що закінчив, або майже закінчив ґімназію. Це, звичайно, важило дуже багато. І те, що він ніколи у своїй справі нічого не знаходив такого, про що варто було б розказувати, а просто він ніс із собою долю своєї батьківщини – вона була репресована, і він з нею був репресований. Вона жила непримітним життям і непоказним – і він жив непримітним і непоказним життям. Ніколи йому нічого не треба було для себе і ніколи він нічого не просив ні в кого. Оце той чоловік, який може дати те, що він може дати, але він не просить. Я би сказав, що про гордість і якісь такі речі стосовно Івана Покровського говорити нема ніякого сенсу – він дуже далекий від цього, але гідність завжди з ним. І якби запитати тих людей, які були з ним – «О, Покровський!». А, може, вони більше б нічого не додали до цього. «О, Покровський – це людина!»

Випадок звільнення Покровського після піврічного перебування в ПКТ («приміщення камерного типу») і в карцерах не є ординарним. Як правило, перед тим, як випускати на волю людину виснажену, їй давали якийсь перепочинок у лікарні на якийсь тиждень або переводили її на ліпшу норму харчування, яка називалася в лагері “5Б”. Але дати чоловікові, у якого є, я не знаю чи закрита, чи не зовсім закрита форма туберкульозу, і це відомо, і це значиться в його справі – дати йому перед закінченням ув`язнення півроку ПКТ, а потім ще давати карцери – то цілком свідома політика, політика рішучоої настанови адміністрації щодо цієї людини, і політика безцеремонна. Я вже забув зараз, як це було, але пригадую, що вся зона писала і вся зона переживала і дуже хвилювалася за те, як він вийде з цього ПКТ і як він дошкандибає куди-небудь після того, як його випустять, – це факт, який треба осмислити, він має різні виміри, цей факт. Я думаю, ми не випадково так хвилювалися – йшлося і про його долю, і про його особистість, і про те, що той чоловік здатний був піти на таку безоглядність без видимої необхідності. Адже йшлося не про якусь вирішальну битву, де можна ризикувати життям, а йшлося просто про солідарність з іншими зеками. І кожен із них міг іти на якусь голодівку і на якийсь карцер, бо ще мав сили й був молодшим. Але коли ТОЙ чоловік іде, то це вже є чоловік незвичайний, про цього чоловіка вже починають думати – він відрізняється від інших: чи в нього ослаблений інстинкт самозбереження, чи він просто є чоловіком великої віри, який впевнений у тому, що хто береже себе, той утратить себе, а хто віддає себе, той збереже себе. Ті, що йшли до кінця терміну, особливо після 25 років, в останні півроку були вже абсолютно пасивними: «Я вже не в зоні. Хлопці, мене вже не рахуйте, я вже не беру ніякої участі ні в чому».

25 липня 2002 року

Верховна Рада України ухвалила 21 січня 2010 року Закон про внесення змін до Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів України (щодо забезпечення захисту прав засуджених осіб в установах виконання покарань) Законом передбачається низка змін умов тримання засуджених, зокрема зняття обмежень на кількість посилок та передач для засуджених, на зняття обмежень на телефонні розмови, хоча й з 2012 року, вводяться певні поступки для довічно ув’язнених тощо.

Безперечно, це є важливі і давно очікувані покращання умов тримання засуджених, наближення їх до європейських стандартів. І можна було б тільки вітати ці зміни, якби… Якби не зміна частини 3 ст. 121 Кримінально-виконавчого кодексу України. До ухвалення Закону ця норма передбачала, що „із засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримується з коштів, які є на їхніх особових рахунках. У разі відсутності в засудженого коштів на особовому рахунку виправна колонія має право пред’явити йому позов через суд.”

Очевидно, що вона стосувалася лише тих засуджених, які „злісно ухиляються від роботи”. Саме за відмову працювати – звісно за умов, коли було ДЕ працювати, ЩО робити – за таких умов вартість їх перебування в колонії за відсутністю коштів на особових рахунках могла стягуватися судом з їх доходів, які вони отримуватимуть після звільнення, на волі.
Кардинально іншою стає ситуація після прийняття змін, внесених у цю статтю 21 січня.

Нова редакція ч.3 ст 121 КВК передбачає, що
Із засуджених, які не працюють (крім осіб, зазначених у частині четвертій статті 115 цього Кодексу), вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримується з коштів, які є на їхніх особових рахунках. У разі відсутності в засудженого коштів на особовому рахунку виправна колонія має право пред’явити йому позов через суд.

Зі вступом Закону в дію адміністрація установ отримає право стягувати через позови до суду вартість утримання в колонії з усіх засуджених, які не працюють. І вже не має значення, чи забезпечує установа (держава) можливість засудженим заробляти кошти чи ні, чи бажає працювати особа чи ні – платити за перебування в колонії прийдеться усім. І із засуджених, які не мають роботи, але мають на особових рахунках кошти, наприклад, отримані від родичів, можна буде утримувати вартість перебування у колонії. У випадках, коли такі кошти відсутні, адміністрація матиме право звертатися до суду з позовом про утримання цих коштів з особи після її звільнення.. І тоді, виходячи на волю у нинішній складний час, іноді не маючи даху над головою, роботи, можливостей її знайти, не маючи часто документів (паспорту, який вилучила при затримані міліція і не повернула) – людина муситиме заробляти кошти, аби – за рішенням суду! – повернути кошти за своє перебування в ув’язненні.

Варто взяти до уваги, що більшість засуджених не працює не зі своєї волі, а тому, що держава за 18 років майже нічого не зробила для створення достатньої кількості сучасних робочих місць в установах виконання покарань. Тепер за цю недолугість держави, за її байдужість до засуджених мають розплачуватися самі засуджені громадяни. Такий крок Верховної ради суперечить ст. 5 КВК України, яка проголошує серед принципів кримінально-виконавчого законодавства і принцип взаємної відповідальності держави і засудженого. Рішення Верховної Ради України покласти на громадян, які відбувають покарання, вимогу сплачувати наслідки бездіяльності держави щодо створення реальних можливостей працювати у колонії, таке рішення є безвідповідальним.

Крім того, реальна загроза такого позову з боку адміністрації установ виконання покарань може бути елементом тиску на засудженого. Не виключено також, що створяться умови для того, аби судді вимагали хабарі за те, щоб при визначенні покарання вони не доправляли винного до в’язниці (бо потім прийдеться оплачувати його перебування в ній), а виносили покарання, не пов’язані з позбавленням волі.

І саме таку зміну до Кодексу ухвалила Верховна Рада 21 січня разом з низкою позитивних, важливих норм.

„Донецький Меморіал” вважає таку зміну норми ч. 3 ст. 121 КВК України категорично неприйнятною.

Саме тому керівник „Донецького Меморіалу” запропонував Президенту України накласти вето на ухвалений 21 січня 2010 року Закон та запропонувати Верховній Раді взагалі скасувати ч. 3 ст. 121 КВК України. Ми закликаємо колег з інших громадських організації підтримати нашу вимогу відміни ухваленої норми.

Світ все більше і більше підпадає під керівництво прекрасної половини людства, вважає видання “The Economist”.

“У часи економічної кризи знайти причини для радості дуже важко, однак у представниць прекрасної статі, зокрема у американських, вона є: упродовж наступних двох місяців жінки становитимуть більшість робочої сили у країні. Успіхи американок неодинокі, наголошується у публікації. Серед країн-членів ОБСЄ (Європа, Канада та інші) жінки вже становлять більшість серед випускників університетів, в той час як у тих же США вони ще й переважають серед висококваліфікованих працівників. Під керівництвом жінок опинилася не одна світова суперкомпанія, достатньо лише назвати такі як “PepsiCo” у Америці та “Аrev”a у Франції”. “Тепер, коли стан речей так кардинально почав змінюватися на користь представниць слабкої статі, можна твердо стверджувати, що набуття жінками економічної влади є одним із найбільших соціальних зрушень нашого часу. Лише одне покоління тому максимум, що жінки отримували – це другорядні, переважно секретарські роботи, які вони залишали як тільки виходили заміж та народжували дітей. Сьогодні ж вони очолюють деякі організації та компанії, які ще нещодавно відносилися до них як другокласних громадян. Мільйони жінок отримали можливість нарешті взяти контроль над своїм життям. Мільйони талановитих випускниць змогли реалізувати себе та принести користь суспільству.

Звичайно, не всі держави, зокрема арабські та деякі південноєвропейські, підтримують такий жіночий бум і все ще опираються цьому процесові, не усвідомлюючи, що згодом вони заплатять величезну ціну у виді викинутого на вітер таланту”, – пише видання.

Не дивлячись на ті успіхи, які зуміли досягти жінки, все ж не всі проблеми вдалося подолати, відзначає газета. Досі відсоток представниць прекрасної статі у вищих ешелонах компаній та державних структур залишається низьким. Наприклад у Америці та Британії, відсоток жінок у керівництві компаній становить лише 2% та 5% відповідно. До того ж багато жінок все ще стоїть перед складністю поєднання роботи та догляду за дітьми. Держава частково допомагає їм, але іноді цієї допомоги виявляється недостатньо.

Проблема поєднання материнства та кар’єри

Дві зазначені проблеми насправді дуже взаємопов’язані, стверджується у публікації. Більшість жінок відчуває, що вони змушені обирати між народженням дітей та побудовою власної кар’єри. Ті жінки, кар’єра яких зазвичай вдається коли їм двадцять, не можуть повернути собі ті ж позиції, коли їм тридцять, зокрема через те, що вони приступають до створення сім’ї. Менш обдарованим жінкам доводиться працювати на низькооплачуваних посадах, які до того ж не допомагають їм у догляді за дітьми.

“Попри загальне переконання не сексизм, а саме материнство є величезною проблемою, зокрема у Америці. Зазвичай американки, які не мають дітей, заробляють майже стільки ж скільки чоловіки, в той час як матері – набагато менше, що не може не позначатися на їхніх дітях”. – пише “The Economist” та додає, що попит на жіночий розум хоча і допомогає частково подолати зазначені проблеми, однак цього недостатньо. Саме тому багато юридичних фірм, консультацій та банків намагаються переформатувати свої системи кар’єрних сходів, відмовляючись від моделі “нагору або геть” через те, що багато талановитих жінок просто не здатні дотримуватися її. До того ж 90% компаній у Німеччині та Швеції вже частково пристосували свої робочі графіки, зробивши їх більш гнучкими, що разом із новими дистанційними технологіями значно полегшило життя багатьом працівницям.

Видання вважає, що протягом минулого десятиріччя жінки однозначно продемонстрували себе більш ппродуктивними, ніж чоловіки. У країнах ЄС вони обійняли 6 із 8 млн запропонованих посад, починаючи із 2000 року. У Америці 3 із 4 працівників, яких скоротили, саме чоловіки. Зростання попиту на жіночий інтелект триватиме і далі,- переконане видання, – до 2011 року, зокрема у США студенток стане на 2,6 млн більше за студентів.

Роль держави у підтримці жіночого права на самореалізацію

Питання про необхідний ступінь державного втручання у підтримку жіночих прав на самореалізацію не має однозначної відповіді. Як показує практика скандинавських держав, де 40% законодавців – жінки, втручання держави у забезпечення рівності статей, є ефективним, але не повністю. Хоча рівень жіночої занятості у цих країнах найвищий у світі, більшість жінок працює саме у державному секторі, адже комерційні компанії, зазвичай, не мають стимулу оплачувати надзвичайно тривалі декретні відпустки.

“Саме тому держава має шукати більш хитрі та непомітні шляхи допомоги жінкам у їхній самореалізації, при цьому забезпечуючи базові зобов’язання як оплата декретних відпусток”, – пише видання. – “Повертаючись до прикладу США, які славляться своїми надзвичайно низькими соцстандартами, порівняно з більшістю європейських держав, там досі держава відмовляється оплачувати декретні відпустки, що не дуже відповідає гучним заявам президента Обами про забезпечення “справжніх сімейних цінностей”. Тож, підсумовує видання, не дивлячись на всі проблеми та перешкоди, за останні два десятиріччя жінки здійснили величезний прогресс у забезпеченні своїх прав на самореалізацію і найближчим часом така тенденція тільки триватиме за сприяння як держави, так і приватних-комерційних компаній.

Досвід України 

Світові тенденції неоднозначно позначаються на українському ринку праці та забезпеченні жіночого права на самореалізацію. За словами організації “Human Resource Watch”, незважаючи на прийняті поправки до Трудового кодексу, які забороняють дискримінацію за статевою ознакою, більшість роботодавців регулярно відмовляє жінкам у роботі через такі неприпустимі причини як вік, зовнішність чи сімейний стан. Українські жінки зазвичай змушені обіймати гірші посади, ніж чоловіки, і до того ж їх частіше скорочують. Однак не можна сказати, що все настільки похмуро для українських представниць прекрасної статі. Вони, як їх і закордонні колеги, зробили величезний прогрес у забезпеченні власних прав на самореалізацію за останнє десятиріччя.

Згідно з даними компанії з рекрутингу “HeadHunter” (HH.UA) за 2009 рік, на позиції у адміністративному персоналі, HR, бухгалтерії та маркетингу претендують переважно кандидати-жінки. «Чоловічими» за час свого становлення та розвитку стали область інформаційних технологій, виробництво, а також торгівля:

Гендерний розподіл кандидатів за професійними напрямками:
(жінки; чоловіки)
Адміністративний персонал – 85%; 15%
Управління персоналом – 75%; 25%
Бухгалтерія, фінанси – 67%; 33%
Маркетинг, реклама – 62%; 38%’
Початок кар’єри, студенти – 54%; 46%
Юристи – 50%; 50%
Страхування – 49%; 51%
Банки та інвестиції – 46%; 54%
Транспорт та логістика – 40%; 60%
Будівництво та нерухомість – 29%; 71%
Продаж – 29%; 71%
Вищий менеджмент – 20%; 80%
Виробництво – 19%; 81%
ІТ, телекомунікації – 15%; 85%

Щодо допомоги української держави жінкам у забезпеченні їхніх прав на самореалізацію, слід зазначити, що лише нещодавно були прийняті деякі кроки для поліпшення ситуації: серед них зазначені поправки до Трудового кодексу, виплати при народженні дітей і т.д. Однак часто ця допомога, як та ж виплата грошей при народженні дітей нівелюється необґрунтовано високими цінами на різноманітні товари. Загалом же держава не схильна приділяти багато уваги жіночим проблемам, в тому числі проблемі поєднання кар’єри та материнства. Частіше всього чиновники або не цікавляться цими питаннями взагалі, або не бажають притискати приватні-комерційні компанії в оплаті декретних відпусток і тому подібного.

У нашій «правовій державі» людина може цілком безкарно і спокійно ігнорувати рішення двох судів. І зовсім не обов’язково бути для цього депутатом або олігархом. Судово-правова система нашої країни до такої міри «гнучка», що здатна прогнутися під бажання кожного, м’яко кажучи, шахрая.

У судовій практиці є справи, які в коридорах називають «дріб’язковими». До них належать, наприклад, усілякі позови з проханням замінити браковану продукцію на якісну. Здавалося б, елементарна і проста процедура. Суд виносить відповідне рішення, а виконавча служба відстежує, аби брак було ліквідовано.

Проте, якщо судовий виконавець недобросовісно ставиться до своїх службових обов’язків, то стороні, яка програла у суді, жодні судові рішення не страшні. І це можна довести на прикладі «простого смертного», котрий спробував примусити замінити браковані балконні двері на нормальні.

У Державній виконавчій службі Шевченківського району м. Києва виконавчий лист було зареєстровано у червні 2008 року. Відтоді постраждалій стороні у прийомні дні регулярно, як на роботу, доводилося ходити до державного виконавця Сергія Юрпольського, який вів це питання. У цього державного виконавця були всі координати приватного підприємця Віктора Зирянського, зобов’язаного, відповідно до рішення суду, замінити браковані балконні двері. Спочатку під час зустрічей Сергій Олександрович обіцяв вирішити справу протягом місяця. Однак невдовзі взагалі перестав будь-що робити. Кожен візит позивача до Юрпольського закінчувався порожньою розмовою.

4 листопада 2008 року (майже через п’ять місяців) С.Юрпольський виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, посилаючись на те, що за зазначеною адресою відповідач не мешкає. Ніяких інших заходів щодо встановлення місця проживання і роботи відповідача Юрпольським вжито не було. Позивачу довелося повторно звертатися в суд, який виніс ще одне рішення про стягнення із Зирянського моральної шкоди.

Під час судового розгляду було подано запит у податкову інспекцію, яка одразу ж надала всі дані про підприємця Зирянського, а головне — розрахунковий рахунок його фірми.

З усіма цими документами виконавчий лист другого суду зареєстрували в Шевченківській виконавчій службі м. Києва 7 жовтня 2009 року. Під час зустрічі з тим самим державним виконавцем позивач наполягав на арешті рахунку. Але знову почалася тяганина. Сергієві Олександровичу ну ніяк не хотілося заарештовувати рахунок. Він постійно зволікав. Причому робив це абсолютно відкрито, ніби насолоджуючись своїм становищем. Час минав. Може, таку тактику було обрано для того, щоб рахунок встиг спорожніти? Хто знає, чому так поводився державний виконавець? Але все йде до того, що й друге рішення суду не буде виконане. Принаймні, на переконання позивача, із розмов з Юрпольським це проглядалося.

Такий стан речей особливо пригнічує з огляду на надання виконавчим службам нових прав. До Закону «Про виконавче провадження» було внесено суттєві зміни, справедливо використовуючи які, можна було б дуже серйозно «притиснути» шахраїв.

Наприклад, виконавець має право накласти штраф в розмірі до 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Якщо відповідач не з’являється за викликом виконавця, можна залучати органи внутрішніх справ, вносячи відповідну постанову. Більше того, виконавець може скласти подання на притягнення до кримінальної відповідальності. Але з вітчизняними державними кадрами все залишається лише на папері.