I. РЕЗЮМЕ

 Верховна Рада України призначила вибори Президента України на 17 січня 2010 р.

Якщо жоден з кандидатів не отримає більше 50 відсотків голосів у першому турі,

повторне голосування, в якому візьмуть участь два кандидати, які отримають

найбільшу кількість голосів виборців, відбудеться 7 лютого.

– Нормативно-правова база проведення виборів включає Закон України «Про вибори

Президента України», до якого були внесені зміни у серпні 2009 року. У спільному

висновку Венеціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ зазначалося, що деякі зміни

викликали значне занепокоєння, так як вони є кроком назад та не відповідають

зобов’язанням, взятим перед ОБСЄ, та іншим міжнародним стандартам.

– У жовтні Конституційний Суд України визнав неконституційними ряд положень

Закону України «Про вибори Президента України» у зміненій редакції. Винесене

Конституційним Судом рішення врахувало певні занепокоєння Венеціанської комісії

та ОБСЄ/БДІПЛ, зокрема право оскаржувати результати виборів у судах. Це рішення

змінило вимоги щодо складу виборчих комісій та голосування за кордоном.

– Управління виборчим процесом здійснюватиметься трирівневою системою виборчих

комісій, що складається з Центральної виборчої комісії (ЦВК), 225-ти окружних

виборчих комісій (ОВК) та близько 38,000 дільничних виборчих комісій (ДВК). Поки

що ЦВК ефективно керує виборчим процесом, але викликає занепокоєння

неприйняття державного бюджету, що передбачає витрати на проведення виборів у

2010 році.

– Списки виборців складаються на базі витягів з нового Державного реєстру виборців

(ДРВ). Дані до ДРВ надходять від 755 органів ведення Реєстру на основі списків

виборців, сформованих у 2006 та 2007 роках. З часу введення автоматизованої

системи в експлуатацію, виправлено 490,819 випадків кратних включень. Станом на

8 грудня ДРВ нараховує 36,282,480 виборців. Виборці можуть перевірити та

виправити свої дані в ДРВ. Втім, нещодавно внесені зміни до закону про вибори, що

дозволяють включення або вилучення виборців зі списку у день виборів, викликає

занепокоєння через недостатність механізмів захисту. Це також знижує стимул

виборців перевірити та виправити помилки у списку виборців до дня голосування.

– ЦВК зареєструвала вісімнадцять кандидатів, які представляють різні політичні сили

країни. Передвиборна агітація стартувала досить спокійно. Поширені методи агітації

включають політичну рекламу у засобах масової інформації, плакати та рекламні

щити, агітаційні намети на вулицях та розповсюдження листівок.

– Згідно з положенням про ЗМІ кандидати отримують певні одиниці безкоштовного

ефірного часу та одиниці друкованої площі для публікацій у державних ЗМІ. Згідно

закону приватні засоби масової інформації зобов’язані надати кандидатам платну

політичну рекламу на рівних умовах та за однаковими тарифами. Таким чином, обсяг

платної реклами обмежений лише фінансовими можливостями кандидатів.

– 24 листопада Бюро демократичних інституцій та прав людини (БДІПЛ) ОБСЄ

відкрило в Києві Місію зі спостереження за виборами (МСВ), яка складається з

основної групи, представленої 16-ма експертами, а також 60-ти довгострокових

спостерігачів, які розміщені у 24 пунктах по всій Україні. Вони залучені до складу

Місії з 24 держав-учасниць ОБСЄ.

II. ВСТУП

Верховна Рада України призначила вибори Президента України на 17 січня 2010 р. На

запрошення Міністерства закордонних справ України та на основі висновків і результатів

Місії з оцінки потреб1, 24 листопада Бюро демократичних інституцій та прав людини ОБСЄ

(ОБСЄ/БДІПЛ) розгорнуло Місію зі спостереження за виборами (МСВ). МСВ ОБСЄ/БДІПЛ

на чолі з Послом Гайді Тальявіні складається з основної групи експертів у кількості 16-ти

осіб, розташованих у Києві, а також 60-ти довгострокових спостерігачів, розміщених у 24

пунктах по всій Україні. До складу Місії ОБСЄ/БДІПЛ залучено представників 24 держав-

учасниць ОБСЄ. ОБСЄ/БДІПЛ надіслало запит країнам-учасницям направити 600

короткострокових спостерігачів для спостереження за процедурами голосування та

підрахунку голосів у день виборів.

III. ПОЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ

Політична нестабільність у країні була підсилена світовою економічною кризою, що

негативно вплинуло на роботу демократичних інституцій. Парламент не затвердив

державний бюджет на 2010 р. та не ухвалив новий пакет поправок до Закону України «Про

вибори Президента України». Відповідно, Центральна виборча комісія (ЦВК) не має

затвердженого бюджету для фінансування своєї діяльності у 2010 році. ЦВК попередила, що

це може підірвати підготовку до виборів, що відбудуться 17 січня 2010 р. Вісімнадцять

зареєстрованих кандидатів на пост Президента України представляють домінуючі політичні

сили країни (серед яких 10 – самовисуванці, 7 – кандидатів від політичних партій та 1 – від

виборчого блоку).

IV. НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ВИБОРЧА СИСТЕМА

Президент України обирається громадянами України строком на п’ять років за

мажоритарною системою. Якщо жоден з кандидатів не отримає більше 50 відсотків голосів

у першому турі, через три тижні від дня голосування проводиться, повторне голосування, в

якому братимуть участь два кандидата, які отримають найбільшу кількість голосів у

першому турі.

Нормативно-правова база, що регулює проведення виборів Президента України, складається

з Конституції (прийнятої у 1996 р. та зміненої у 2004 р.) та Закону України «Про вибори

Президента України» (прийнятому в 2004 р. та зміненому в 2009 р.). Вона забезпечує

загальне, рівне і пряме виборче право шляхом таємного голосування. Нормативно-правова

база також включає Закон України «Про Центральну виборчу комісію», Закон України «Про

Державний реєстр виборців», Закон України «Про політичні партії в Україні» та деякі

положення Кодексу адміністративного судочинства та Кримінального кодексу.

1 Звіт Місії з оцінки потреб ОБСЄ/БДІПЛ (http://www.osce.org/documents/odihr/2009/10/40541_en.pdf.)

Закон України «Про вибори Президента України» (надалі закон про вибори) набув чинності

у серпні 2009 року, лише за п’ять місяців до призначених виборів. Цей закон був

проаналізований Венеціанською комісією та ОБСЄ/БДІПЛ. У їх Спільному висновку

зазначено, що, незважаючи на те, що внесені зміни враховували ряд попередніх

рекомендацій Комісії, багато з них залишились нерозглянутими. У висновку також

зазначалося, що деякі зміни викликали серйозні занепокоєння, так як вони є кроком назад та

не відповідають зобов’язанням, взятим перед ОБСЄ, та іншим міжнародним стандартам.2

Своїм рішенням від 19 жовтня 2009 р. Конституційний Суд України визнав декілька

змінених положень неконституційними.3 Цим рішенням Суду були враховані деякі

занепокоєння Венеціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ, що переважно стосувались обмеження

права оскаржувати у судах підсумки голосування та результати виборів. Суд також визнав

неконституційними положення, згідно з яким всі члени окружних виборчих комісій (ОВК)

та дільничних виборчих комісій (ДВК) повинні проживати в межах відповідного

територіального округу чи дільниці, а також положення, яке визначає перебування на

консульському обліку громадян, що проживають чи перебувають за кордоном, обов’язковою

умовою реалізації виборчого права на виборах Президента.

Внаслідок цього рішення суду на розгляд Верховної Ради були винесені нові зміни до

закону про вибори. Зміни були прийняті у першому читанні, але 2 грудня 2009 р. вони не

пройшли друге читання. Таким чином, нормативно-правовою базою цих виборів

залишається чинний закон із змінами, внесеними у серпні, без урахування тих положень, що

були визнані неконституційними.

V. РЕЄСТРАЦІЯ КАНДИДАТІВ

Процедура реєстрації кандидатів розпочалася 20 жовтня і завершилась 13 листопада.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг

тридцяти п’яти років, має право голосу, не був обвинувачений в скоєнні умисного злочину,

яке не було скасовано або знято, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем

виборів років, володіє державною мовою і не обирається на третій поспіль термін.

Для реєстрації кожен кандидат на пост Президента України повинен був подати до

Центральної виборчої комісії вичерпний перелік документів та заповнити форми,

встановлені ЦВК, а також надати фінансовий документ про внесення грошової застави у

розмірі 2,5 мільйонів гривень (близько 208,000 євро). Ця грошова застава буде відшкодована

тільки двом кандидатам, які пройдуть до другого туру голосування.4

Кандидати можуть бути висунутими партіями, виборчими блоками та шляхом

самовисування. У строки, визначені законом, ЦВК зареєструвала 18 кандидатів: Інну

Богословську (самовисування), Михайла Бродського (самовисування), Анатолія Гриценка

(самовисування), Юрія Костенка (висунуто Українською Народною Партією), Володимира

Литвина (висунуто Народною Партією), Олександра Мороза (висунуто Соціалістичною

партією України), Олександра Пабата (самовисування), Василя Противсіх (самовисування),

Сергія Ратушняка (самовисування), Олега Рябоконя (самовисування), Людмилу Супрун

(висунуто Народно-демократичною партією), Петра Симоненка (висунуто Блоком лівих та

лівоцентристських сил), Сергія Тігіпка (самовисування), Олега Тягнибока (висунуто

2 Спільний висновок Венеціанської комісії та ОБСЄ/ БДІПЛ щодо Закону України «Про внесення змін

до деяких законодавчих актів з питань виборів Президента України»

(http://www.osce.org/documents/odihr/2009/10/40858_en.pdf.)

3 Ці зміни були оскаржені Президентом та 48 депутатами Верховної Ради.

4 Закон не зазначає, чи буде відшкодована грошова застава, якщо повторного голосування не

відбудеться.

Всеукраїнським об’єднанням «Свобода»), Юлію Тимошенко (висунуто Всеукраїнським

об’єднанням «Батьківщина»), Віктора Януковича (висунуто Партією регіонів), Арсенія

Яценюка (самовисування) та Віктора Ющенка (самовисування).

ЦВК відмовила у реєстрації 40 кандидатам з різних причин: 38 кандидатів не внесли

грошову заставу, 9 вказали невірні особисті дані, 11 кандидатів припустилися неточностей в

оформленні документів, 8 подали заяви після завершення строку подання, та один з

кандидатів не досяг віку, визначеного Конституцією. З них 18 оскаржили відмови в

Київському апеляційному адміністративному суді. Всі скарги були відхилені.

VI. ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ ВИБОРЧИМ ПРОЦЕСОМ

Управління виборчим процесом здійснюється трирівневою системою виборчих комісій, що

складається з Центральної Виборчої Комісії (ЦВК), 225-ти ОВК та близько 38,000 ДВК. З

початку виборчого процесу ЦВК прийняла всі передбачені законом про вибори рішення, в

тому числі щодо реєстрації кандидатів, оновлення Реєстру виборців, створення виборчих

округів, регулювання проведення передвиборної агітації та її фінансування, призначення

членів ОВК, реєстрації спостерігачів, виділення бюджетних асигнувань на проведення

виборів 2009 року5 та інше.

ЦВК публічно заявила, що фінансування процесу виборів є недостатнім через відсутність

затвердженого бюджету на 2010 рік.

Поки що ЦВК ефективно керує виборчим процесом. В цілому ЦВК проводить регулярні

засідання, на яких присутні представники ЗМІ. Більшість рішень приймається одностайно.

Через декілька днів після прийняття ці рішення публікуються на офіційному сайті. Закон

України «Про Центральну виборчу комісію» передбачає, що ЦВК має діяти відкрито та

публічно. Втім, закон не дозволяє представникам неурядових організацій бути присутніми

на засіданнях під час їх проведення, щоб їх відвідувати, вони акредитуються як журналісти.6

Закон про вибори передбачає право кандидатів висунути дві кандидатури до складу кожної

ДВК. 27 листопада ЦВК призначила 7,414 членів до складу 225-ти ДВК. В середньому це

412 кандидатур на одного кандидата (максимальна кількість – 450) та 33 члена у складі

кожної комісії (максимальна кількість – 36). Дев’ять кандидатів мають максимальну

кількість призначених членів комісій, інші шість – кількість, близьку до максимальної. На

момент первісного призначення, принципи пропорційності розподілу керівних посад складу

ДВК були дотримані як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях.7

Наразі ЦВК разом з Координатором проектів ОБСЄ в Україні готується до проведення

підготовки складу понад 2,500 ОВК та 80,000 ДВК. Склад дільничних виборчих комісій має

бути призначено до 19 грудня.

VII. РЕЄСТРАЦІЯ ВИБОРЦІВ

На цих виборах списки виборців складаються на базі витягів з нещодавно сформованого

Державного реєстру виборців (ДРВ).8 Раніше для кожних виборів складались нові списки

5 Бюджет 2009 р. передбачає виділення 60 відсотків від всієї суми, необхідної для проведення виборів.

6 Згідно із законом, довірені особи кандидата, уповноважені представники кандидата, міжнародні

спостерігачі та представники засобів масової інформації мають право бути присутніми на засіданнях

ЦВК.

7 Пункт 8 Статті 23 закону про вибори передбачає таку пропорційність, хоча не зазначає, на якому

регіональному адміністративному рівні вона має бути запроваджена.

8 Формування постійного реєстру виборців було однією з попередніх рекомендацій ОБСЄ/БДІПЛ.

виборців. ЦВК відповідає за формування бази даних Реєстру та його технічне

обслуговування. Відділ ведення Державного реєстру виборців ЦВК відповідає за програмне

забезпечення, надання технічної підтримки та захист інформації, яка міститься у базі даних

Реєстру, в той час як 755 органів ведення Реєстру, що розташовані на території всієї країни,

вносять дані до бази даних Реєстру.

9 Кожен громадянин має право звернутися до органів

ведення Реєстру щодо включення, виключення чи внесення будь-якої зміни до бази даних

Реєстру. Регіональні органи семи державних установ регулярно надають оновлені дані до

органів ведення Реєстру.

10 Органи ведення Реєстру вилучають кратні включення у межах

своїх адміністративних одиниць, хоча поправки, що стосуються більш ніж одного ОВР,

вимагають відповідного рішення розпорядника Реєстру (ЦВК).

База даних ДРВ була сформована в період з лютого по червень 2009 р., на основі списків

виборців, які використовувались під час виборів 2006 та 2007 рр. З часу введення в

експлуатацію автоматизованої системи було внесено більш ніж 5.5 млн. змін, серед яких

490,819 – вилучення підтверджених кратних включень.11 Станом на 8 грудня ДРВ налічує

36,282,480 виборців.

Виборці мають право звертатися до ОВР, місцевих судів, ОВК та ДВК стосовно

невідповідностей у списках виборців не пізніше ніж за одну годину до закінчення

голосування. Це положення дозволяє реєстрацію і навіть виключення виборця зі списку

виборців безпосередньо в день голосування. Це може знизити стимул виборців перевірити

та виправити свої дані до дня голосування. Більше того, як було зазначено у Спільному

висновку це положення «…створює більші можливості для фальсифікацій … і має бути

переглянуто». Відсутність певних процедур та впорядкування процесу включення виборців

у списки виборців безпосередньо в день голосування викликає занепокоєння.

VIII. ПЕРЕДВИБОРНА АГІТАЦІЯ

Передвиборна агітація розпочалася досить спокійно перед початком офіційного виборчого

процесу 19 жовтня. На початок грудня основні кандидати представили свої передвиборчі

платформи та розпочали агітацію. Наразі найбільш помітно проводять агітацію Володимир

Литвин, Петро Симоненко, Сергій Тігіпко, Юлія Тимошенко, Віктор Янукович, Арсеній

Яценюк та Віктор Ющенко. На сьогоднішній день поширені методи агітації включають

політичну рекламу у засобах масової інформації, плакати та рекламні щити, агітаційні

намети на вулицях та розповсюдження листівок. Деякі кандидати провели агітаційні

мітинги в регіонах. Широкого висвітлення набули питання щодо запропонованих змін до

закону про вибори, курсу зовнішньої політики, заходів протидії загрозі грипу H1N1 та

незатвердження Верховною Радою державного бюджету на 2010 рік.

Положення щодо фінансування передвиборчої агітації передбачають, що виборчий фонд

кандидата на пост Президента України повинен відкрити накопичувальний рахунок. З

метою забезпечення прозорості витрачання коштів здійснюється у безготівковій формі.

Внески до виборчого фонду можуть надходити з власних коштів кандидата, власних коштів

партії чи блоку, які висунули кандидата, або добровільних внесків фізичних осіб. Партія

9 ДРВ містить дані про ім’я виборця, місце і дату його народження, адресу реєстрації, номер виборчої

дільниці, до якої віднесений виборець, та відомості про постійну нездатність виборця пересуватись

самостійно (за наявності підстав).

10 Регіональні департаменти Міністерства внутрішніх справ та Міністерства юстиції надають

інформацію щодо загальної чисельності населення, в той час як інші установи надають інформацію,

що стосується окремих груп населення, таких як військовослужбовців строкової служби, виборців, які

відбувають покарання, виборців, які визнані недієздатними та бездомних громадян.

11 Згідно з даними відділу ведення Державного реєстру виборців, понад 80 відсотків змін складали

незначні зміни імен, дат народження, тощо, 10 відсотків стосувались випадків кратного включення та

інші 10 відсотків змін – адрес.

може перераховувати кошти лише на рахунок висунутого нею кандидата і ці внески не

підлягають обмеженням. Лише добровільний внесок фізичної особи до виборчого фонду

кандидата має обмеження і не може перевищувати чотирьохсот мінімальних розмірів

заробітної плати (приблизно 22,000 євро). Забороняється робити добровільні внески до

виборчого фонду анонімним жертводавцям, іноземцям та юридичним особам. Фінансові

звіти кандидатів публікуються ЦВК не пізніш як на вісімнадцятий день після виборів.

Нещодавні поправки до положень щодо фінансування передвиборчої кампанії скасували

обмеження стосовно витрат на проведення кампанії.

IX. ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Середовище ЗМІ характеризується великою кількістю електронних та друкованих засобів

масової інформації, що функціонують на обмеженому ринку реклами, який продовжує

звужуватись. Телевізійні станції покладаються на фінансування з боку бізнес-структур, які

інколи пов’язані з кандидатами. Економічний тиск і низькі етичні та професійні стандарти

сприяють наявності прихованої політичної реклами у випусках новин. На думку

співрозмовників, з якими спілкувались представники МСВ ОБСЄ/БДІПЛ, ця практика є

розповсюдженою. Відсутність у журналістів трудового договору та загрози судових

процесів щодо звинувачення у наклепі є факторами журналістської самоцензури. Не було

створено державних засобів масової інформації, які б могли забезпечити належний простір

для громадського обговорення різноманітних питань та створити інноваційні програми, які

б не диктувалися умовами ринку.

Закон про вибори регулює висвітлення перебігу передвиборчої кампанії, початок офіційної

виборчої кампанії та «день тиші». Пункт 5 Статті 58 передбачає, що передвиборна агітація

за рахунок коштів Державного бюджету України, що виділяються на підготовку і

проведення виборів, здійснюється з додержанням принципу рівних умов надання

кандидатам на пост Президента України однакових площ у друкованих засобах масової

інформації та ефірного часу на радіо та телебаченні. Втім, наступні статті закону про вибори

передбачають надання кандидатам права на певні одиниці безкоштовного ефірного часу та

друкованої площі для публікацій у державних загальнонаціональних та регіональних ЗМІ. 12

Закон про вибори не вимагає збалансованого висвітлення подій у випусках новин та

інформаційних програмах. За законом приватні засоби масової інформації зобов’язані

надати платну політичну рекламу на рівних умовах та за однаковими тарифами. На платну

рекламу обмежень не існує; її кількість обмежена лише фінансовими можливостями

кожного окремого кандидата. Національна Рада України з питань телебачення та

радіомовлення, яка слідкує за дотриманням електронними ЗМІ умов проведення

передвиборної агітації, не уповноважена застосовувати санкції або накладати штрафи на

радіомовні або телевізійні компанії.

З метою оцінки проведення і висвітлення передвиборної агітації в засобах масової інформа-

ції МСВ ОБСЄ/БДІПЛ здійснює моніторинг п’яти загальнонаціональних телевізійних ка-

налів, відібраних регіональних телерадіокомпаній та п’яти національних щоденних газет.

12 Пункт 4 статті 61 закону про вибори передбачає надання кандидатам на пост Президента України не

менше 30 хвилин на загальнонаціональному телеканалі та 45 хвилин на загальнонаціональному

радіоканалі, а також по 20 хвилин на регіональних теле-, радіоканалах протягом проведення кампанії.

13 Серед телеканалів, моніторинг яких проводить МСВ – державний телеканал УТ1, а також приватні

Інтер, ТРК Україна, 5 Канал та ICTV, до друкованих видань належать державна газета «Урядовий

Кур’єр» та приватні «Сегодня», «День», «Факты и комментарии» та «Україна молода».

X. СКАРГИ ТА АПЕЛЯЦІЇ

Право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій та інших учасників

виборчого процесу надано всім суб’єктам виборчого процесу.14 Скарга може бути подана до

ОВК, ЦВК чи до суду за власним розсудом позивача.15

Рішення, дії або бездіяльність ДВК оскаржуються в ОВК або в адміністративному суді за

місцезнаходженням ДВК. Рішення, дії чи бездіяльність ОВК оскаржуються в ЦВК чи в

окружному адміністративному суді за місцезнаходженням ОВК. Рішення, дії або

бездіяльність ЦВК оскаржуються в Київському апеляційному адміністративному суді

(КААС). Всі суперечки щодо остаточних результатів виборів оскаржуються у Вищому

адміністративному суді України (ВАСУ), рішення якого є остаточними і оскарженню не

підлягають.16 У разі прийняття судом позову до розгляду з того ж питання та з тих же

підстав, що є предметом розгляду скарги відповідною виборчою комісією, така виборча

комісія зобов’язана зупинити розгляд цієї скарги до набрання рішенням суду законної сили.

Між КААС та ВАС постало спірне питання щодо кількості суддів КААС, які мають

розглядати виборчі скарги. Це питання стосується тлумачення Статей 23 та 24

Адміністративного процесуального кодексу. ВАСУ став на позицію того, що скарги щодо

виборчого процесу повинні розглядатися колегіально у складі трьох суддів у першій

інстанції. КААС вважає, що розгляд суперечок стосовно виборів має провадитись одним

суддею. Ця ситуація спричинила плутанину, в результаті чого декілька рішень КААС були

скасовані ВАСУ через те, що справи розглядалися лише одним суддею.17

На сьогоднішній день КААС розглянув 47 скарг стосовно виборчого процесу, а ВАС – 39.18

З числа рішень, винесених ВАСУ, вісім стосувалися скасування рішень КААС через те, що

вони були розглянуті одним суддею КААС. До ЦВК подано 35 скарг. ЦВК винесла рішення

по п’яти скаргам. Всі були відхилені, так як не відповідали технічним вимогам чи не

входили до компетенції ЦВК. Інші тридцять скарг були відхилені поштовими листами, без

офіційного рішення, також через вищезазначені підстави.

XI. НАЦІОНАЛЬНІ ТА МІЖНАРОДНІ СПОСТЕРІГАЧІ

За законом національним громадським організаціям не дозволяється реєструвати своїх

представників у якості офіційних спостерігачів за виборами, що суперечить параграфу 8

Документу Копенгагенської наради Конференції з людського виміру Конференції з безпеки

та співробітництва у Європі (ОБСЄ). Тим не менш, як і під час минулих виборів Президента

України, такі спостерігачі акредитуються в якості журналістів, щоб висвітлювати перебіг

виборчого процесу. Однак, журналісти мають менші права доступу до виборчого процесу,

ніж офіційні спостерігачі, наприклад, вони не можуть отримувати копії протоколів про

результати голосування. Станом на 7 грудня ЦВК акредитувало 89 національних жур-

налістів та 110 міжнародних спостерігачів. Національні організації опублікували ряд звітів,

в яких вони заявили, що перешкоди у висвітленні перебігу виборчого процесу відсутні.

14 Кандидати на посаду Президента України, партії (блоки), що є суб’єктами виборчого процесу, виборчі

комісії, а також виборці, чиї права були порушені, можуть звертатися зі скаргами.

15 Див. статті 91-95 закону про вибори.

16 Хоча згідно з законом, рішення ВАСУ щодо результатів виборів є остаточними і оскарженню не

підлягають, Конституційний Суд може розглядати скарги щодо результатів виборів, якщо такі скарги

стосуються питань відповідності конституції або тлумачення закону згідно Конституції України.

17 Наразі судді досягли домовленості, що в КААС скарги розглядатимуться лише одним суддею, а в

ВАСУ – колегіально у складі трьох суддів.

18 Більшість скарг стосувалась реєстрації кандидатів та/або носили технічний характер.

XII. ДІЯЛЬНІСТЬ МСВ ОБСЄ/БДІПЛ

Місія зі спостереження за виборами ОБСЄ/БДІПЛ (далі Місія) відкрила офіс у Києві та по-

чала свою діяльність 24 листопада 2009 року. Голова Місії, Посол Гайді Тальявіні, провела

зустрічі із Заступником Міністра закордонних справ, керівництвом ЦВК, Конституційного

суду України, Вищого адміністративного суду України, Київського апеляційного адміні-

стративного суду та деякими кандидатами на пост Президента України (або керівниками

виборчих штабів). Голова Місії також провела зустрічі з Координатором проектів ОБСЄ в

Україні, дипломатичними представниками держав-учасниць ОБСЄ та міжнародних органі-

зацій, які працюють в Україні. МСВ ОБСЄ/БДІПЛ встановила робочі контакти з Міні-

стерством закордонних справ, ЦВК, передвиборчими штабами кандидатів, представниками

громадянського суспільства та ЗМІ. Довгострокові спостерігачі проводять зустрічі з

учасниками виборчого процесу в регіонах. Головуючий ОБСЄ від Казахстану, який вступає

в свої повноваження, призначив Жоао Соареша, Голову Парламентської Асамблеї ОБСЄ,

очолити Місію короткострокових спостерігачів ОБСЄ. Європейський Парламент, Парла-

ментська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) та Парламентські асамблеї НАТО також

направлять делегації спостерігачів для спостереження у день виборів.

* Єдина офіційна версія цього документу – це анломовна версія

Звіт в форматі PDF можна знайти тут: http://www.osce.org/documents/odihr/2009/12/42126_uk.pdf

За останні півтора десятиліття рівень довіри українців до суддів зменшився удвічі, а незалежна робота судів зазнає постійної загрози – до таких висновків дійшли автори щорічного моніторингу незалежності суддів в Україні. Дослідники та представники судової влади пояснюють ці проблеми передусім недофінансуванням судів та спробами обмежити їхні повноваження. На думку ж керівника служби Голови Верховного Суду Миколи Мельника, незалежності суддів перешкоджає вже сам порядок їхнього призначення, а недосконалість судової системи штучно підтримується політичною верхівкою.

Рівень незалежності та неупередженості українських суддів є незадовільним, вважають майже дві третини представників громадськості, влади та самих судів, опитаних цього року в рамках проекту Моніторингу незалежності суддів в Україні.

Подібні невтішні результати показало і останнє дослідження Центру Разумкова.

Автори моніторингу відзначають і численні невідповідності українського судочинства європейським стандартам.

Одна з цих невідповідностей – систематичні намагання вплинути на позицію судді, про які згадують 70% опитаних.

В упередженості судді винне суспільство?

Причини таких проблем криються передовсім у тих умовах, у яких сьогодні працюють судді, говорить співавтор моніторингу, заступник голови Центру суддівських студій Андрій Алексеєв.

У коментарях експертів ідеться про те, що зменшення незалежності суддів співвідноситься зі зменшенням рівня підтримки з боку громадян, наголошує він. А є серед опитаних і люди, які вважають корумпованими всіх без винятку суддів.

Лідери за ступенем неповаги до суду – Президент, Верховна Рада та великий бізнес, звертає увагу Андрій Алексеєв.

А ще незалежність суддів під загрозою і через погане фінансування, каже дослідник.

Андрій Алексеєв наводить підрахунки, за якими на фінансування судів у бюджеті передбачено лише 20% від коштів, потрібних для їхньої нормальної роботи, але реально вони отримують менше половини від цього.

Суддями незрідка стають не ті й не так – експерт

Однак головні причини низького рівня незалежності українських суддів набагато глибші, переконаний керівник служби Голови Верховного Суду України Микола Мельник.

«За чинним порядком призначення і обрання можливий серйозний політичний вплив на цей процес, – каже він. – І врешті суддями часто стають зовсім не ті, хто здатний протистояти спокусам і тискові».

До того ж, додає Мельник, в Україні втручання у правосуддя є якщо не постійним, то дуже поширеним.

«Висловлю свою суб’єктивну думку: українська політична еліта не зацікавлена в неупередженому та ефективному суді, тому що його наявність змушує діяти виключно за законом», – вважає представник Верховного Суду.

Відкритість судів – крок до їхньої свободи

Це замкнене коло може бути подолане, якщо цього докладуть зусиль самі судді, вважає співорганізатор Моніторингу незалежності судів, директор Швейцарського бюро співробітництва в Україні Мануель Еттер.

«Беручи участь у проекті «Підтримка судової реформи в Україні», ми були вражені тими негативними тенденціями, які є в українському судочинстві», – наголосив він.

Проте Мануель Еттер вважає, що більша публічність українських судів та співпраця з громадськими об’єднаннями може великою мірою убезпечити їх від тиску з боку можновладців.

«Зусилля суддів та громадян мають бути об’єднавчими – в такому разі, я переконаний, ми вийдемо на кращий результат», – заявляє швейцарський фахівець.

Пілотні проекти подібного реформування судової системи України, приведення її у відповідність із європейськими стандартами за участі швейцарського уряду, вже розпочалися у Донецькій та Запорізькій областях.

Картинка з сайту: http://zhurnal.lib.ru

Якщо ви власник приватного будинку, земельної ділянки або того й іншого і маєте на підтвердження права цієї власності всі можливі та неможливі документи, якщо ви мешкаєте у своєму будинку і працюєте на своїй землі, так би мовити, з діда-прадіда, то… це не означає, що вашу нерухомість завтра не відберуть у цілком законний спосіб. Причому відберуть не рейдери, не грошовиті бізнесмени, а ваша сільська чи міська влада. Принаймні з 17 листопада гарантії, що ваше майно залишиться при вас, мабуть, не дасть жоден юрист. Ідеться про закон №3682 «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», що набрав чинності після подолання парламентом президентського вето на нього.

Історія питання

Автором законодавчої ініціативи є прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко. Документ потрапив у парламент ще 30 січня поточного року, прийнятий за основу у парламенті 18 березня, а прийнятий у цілому — 25 червня. Проте 24 липня президент запропонував відхилити законопроект як такий, що «не забезпечує під час вирішення порушених у ньому питань реального захисту прав приватного власника, додержання конституційних гарантій права приватної власності». Однак 17 листопада президентське вето було подолано з другої спроби 326 голосами депутатів.

Безумовно, суспільні потреби та необхідність мають домінувати над потребами індивідуума, зокрема і в земельній сфері. Можливо, такими мотивами керувався й автор законодавчої ініціативи. Але законодавче оформлення домінування суспільного над приватним викликає багато запитань у контексті того, чи не підміняє цей закон домінанту суспільної потреби над приватною на домінування приватного інтересу над чиїмось правом власності.

Потреба чи необхідність?

Зокрема: зазначений закон визначає суспільну необхідність як таку, що «обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади. Виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені…». А суспільна потреба — це «обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади потреба у земельних ділянках, у тому числі тих, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, викуп яких здійснюється в порядку, встановленому законом».

Різниця полягає в тому, що в разі суспільної необхідності ваше майно може бути вилучене у примусовому порядку через відповідне рішення суду, при що також ідеться в законі. А суспільна потреба передбачає згоду власника на викуп його майна.

Суспільну потребу закон розглядає як потребу в земельній ділянці під будівництво доріг, нафтогазопроводів, ліній електропередач, транспортних споруд, міських парків, дитсадків, спортивних майданчиків, стадіонів тощо. Одне слово, цей перелік не містить конкретної кількості видів об’єктів, під які може бути відчужена земля.

Перелік об’єктів, що становлять суспільну необхідність, значною мірою дублює попередній. Зокрема йдеться про: об’єкти національної безпеки і оборони; лінійні об’єкти, об’єкти транспортної і енергетичної інфраструктури та об’єкти, необхідні для їх експлуатації; об’єкти, пов’язані з видобутком корисних копалин загальнодержавного значення; об’єкти природно-заповідного фонду; кладовища.

Схема дерибану чужої власності

А тепер змоделюймо ситуацію. Скажімо, ви маєте земельну ділянку у сільській місцевості з вигідним розташуванням поблизу автотраси або де-небудь у мальовничому місці. І в когось, хто має гроші та вплив (юридичної чи фізособи), виникла ідея цю ділянку привласнити. Для цього зовсім не потрібно домовлятися з власником про продаж землі за ринковою ціною (та й не факт, що власник погодиться продати із суто суб’єктивних міркувань). Наступним кроком нашого впливового рейдера буде візит у сільську раду, де за певну мотивацію депутати поставлять питання про суспільну необхідність розмістити на вашій землі об’єкт, наприклад природно-заповідного фонду. Можна не сумніватися, що рішення буде прийнято. Наступний крок — вам запропонують віддати землю по-доброму за ціну, яку буде визначено експертом, призначеним тією ж таки сільською радою. Якщо ви опиратиметеся, у справу вступає суд, який приймає рішення про примусове вилучення земельної ділянки, а також встановлює розмір грошової чи майнової компенсації за відчужене майно. І навряд чи вона буде ринковою. (До речі, про ринкові засади у питанні компенсації за втрачене майно в законі взагалі не йдеться.)

Після цього місцева влада стає власником вищезгаданої землі. А далі ніщо не заважає змінити цільове призначення земельної ділянки, скажімо, на використання з метою забудови і передачу її в потрібні руки.

До того ж закон чітко не розмежовує суспільну необхідність і потребу. Скажімо, якщо влада не домовилася з власником про викупну ціну нерухомості, яка вилучається під суспільну потребу, то, з одного боку, закон каже, що нерухомість лишається у власника, а з іншого — дає право органу влади доводити в суді, що є суспільна необхідність у зазначеному об’єкті нерухомості, а далі йде примусовий викуп.

Звісно, зображена схема дерибану приватної власності досить умовна, і реальні способи відчуження за безцінь будуть набагато винахідливішими. Як аргумент можна навести той факт, що, попри пряму й вичерпну заборону ринкового обігу землі сільгосппризначення, нею давно вже торгують на тіньовому ринку.

Поле для маневрів

Ще один момент. Зазначений закон дає досить широкі повноваження як суду (адміністративній гілці судової влади) у питанні перерозподілу права власності на земельну ділянку, визначення її вартості, так і муніципалітетам у питанні ініціювання примусового відчуження майна.

А тепер уявімо, що, наприклад, влада села Нові Петрівці або ж Вишгородського району звернеться в суд із позовом про відчуження земельної ділянки з приватної власності лідера фракції ПР Віктора Януковича на користь облаштування заповідника. (Підстав більш ніж достатньо — хто бував у Межигір’ї, знає про його унікальний ландшафт, схожий на краєвиди Карпат.) Питання, на чий бік стане суд, — риторичне. Або чи можна припустити, що київська влада звернеться в суд із позовом про відчуження сумнозвісної багатоповерхівки на вул. Грушевського у Києві? Мотив теж, згідно з новим законом, знайдеться. Наприклад, розширення меж Маріїнського парку і усунення загрози зсуву ґрунту на дніпровських кручах. Зате набагато менше сумнівів, що — не тепер то в четвер — власники дачних будинків на Русанівці в Києві (де має пройти міст метро) будуть примусово позбавлені своєї нерухомості і навряд чи отримають за це адекватну компенсацію, як і жителі Київщини, земельними ділянками яких має пройти велика окружна дорога навколо столиці.

Очевидно, що закон сирий, і сирий не від непрофесіоналізму його ініціаторів та авторів. Двозначність його термінології і положень відкриває широкі можливості для різноманітних юридичних маневрів та неоднозначних прочитань. І навряд чи цього не помітили розробники закону та понад три сотні нардепів, які голосували за подолання вето.

Коментарі

Валерія ЛУТКОВСЬКА, заступник міністра юстиції:

— Гадаю, що з приводу цього закону все-таки буде звернення до Конституційного суду, і тоді ми побачимо позицію органу, який може визначити конституційність того, що відбуватиметься із землею у разі суспільної необхідності. (Якщо не буде такого звернення — ми отримаємо звернення до Європейського суду з прав людини.) Я погоджуюся з тим, що визначення суспільної необхідності в законодавстві на сьогодні немає. У зв’язку з цим даний закон буде мертвим до того моменту, доки в законодавстві не з’явиться відповідне роз’яснення. Воно має бути дуже обмеженим і унікальним, щоб не порушувати прав людини.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ, виконавчий директор Української Гельсінкської спілки з прав людини:

— Цей закон уже працює. І без нього до сьогодні вилучалися будинки для суспільних потреб, хоча їх ніде не визначено. В нас є десятки справ, за якими місцеві органи влади вилучали в людей помешкання, передавали їх комерційним підприємствам, після чого там будувалися розважальні центри. Громаді з цього користі не було, але всі суди, включно з Верховним, трактували це як суспільні інтереси. І ми надалі бачитимемо те саме: фактично, будь-який орган місцевої влади може передати будь-яку земельну ділянку для розробки іншому власнику без особливого обґрунтування. Ще одна проблема цього закону — проблема адекватної компенсації права власності. Там цього немає. Я дуже сумніваюся, що хтось звернеться до Конституційного суду з приводу конституційності зазначеного закону, оскільки в ньому зацікавлені всі бізнес-структури, а це люди, котрі контролюють органи влади, що мають право на звернення в КСУ.

Лауреата жартівливої відзнаки обрали у вівторок в копенгагенському «Белла-центрі», де тривають міжнародні переговори зі зміни клімату під егідою ООН. Кожного дня представники впливового об’єднання «Міжнародна кліматична мережа екологічних організацій» голосують за те, які країни виявили себе під час переговорів найгірше.

Так, у перший день саміту звання «динозавра дня» отримало об’єднання індустріально розвинених країн, які не бажають брати на себе фінансові зобов’язання з підтримки країн, що розвиваються, у подоланні наслідків зміни клімату.

Заслужене перше місце – за упертість

«Україна ж у другий день саміту опинились на першому місці. Ми отримали навіть дві номінації, за найбільш неконструктивну позицію на переговорах, через небажання зменшувати викиди парникових газів»,- каже представниця Національного екологічного центру України Христина Рудницька. За відсутності українських урядовців, Рудницька отримає у Копенгагені цю «нагороду» для Кабміну.

Є іще одна номінація, завдяки якій Україна стала «динозавром» в очах світу – це закритий доступ до інформації про використання коштів, отриманих від продажу квот на викиди за Кіотською угодою. Про це у Копенгагені на прес-конференції, яку влаштували екологи з Норвегії, розповіла голова робочої групи зі зміни клімату Ірина Ставчук. Колеги з Норвегії запросили її розповісти журналістам про ситуацію з торгівлями квот на викиди в Україні.

Сподівання на добру волю Києва не справдилися

На 2-му ж місці жартівливої нагороди – так звана «зонтична» група країн, які пропагують на саміті власний формат нової єдиної угоди. Туди належать індустріальні країни, що не входять до ЄС – а це Канада, Ісландія, Казахстан, Японія, Норвегія, Нова Зеландія, США, Австралія та Україна з Росією.

Рудницька нагадує, що вітчизняні кліматологи якраз сподівались, що Україна візьме за приклад Росію, яка під час саміту «Росія-ЄС» пообіцяла скоротити викиди. Втім, під час нещодавнього саміту «Україна-ЄС» очікуваного від офіційного Києва не почули. І це попри те, що було оприлюднене урядове дослідження, у висновках якого стверджується, що Україна має можливість скоротити викиди парникових газів до 2020 року на 33-40%.

23 грудня, в прес-центрі інформаційної агенції «Українські новини», Громадянська мережа ОПОРА презентувала другий звіт (за грудень) за результатами всеукраїнської кампанії громадського спостереження за президентськими виборами-2010.

Під час заходу доповідачі оперували інформацією, зібраною 74 незалежними довготерміновими спостерігачами Громадянської мережі ОПОРА, які слідкують за перебігом виборчого процесу у 225 округах. Завдяки цьому, висновки та приклади ґрунтуються на реальних фактах з регіонів.

За словами координатора мережі довготермінових спостерігачів Юрія Лісовського, утворення виборчих дільниць супроводжувалося порушенням чинного виборчого законодавства переважно через недобросовісне виконання своїх обов’язків органами місцевого самоврядування. За спостереженнями ГМ ОПОРА майже 10% органів місцевого самоврядування здійснили подання до окружних виборчих комісій в останні дні відведеного терміну, що не дало можливості останнім перевірити точність цих даних. Варто наголосити, в поданнях часто були помилки та невідповідності, зокрема в частині визначення меж виборчих дільниць, кількості виборців на кожній дільниці, переліку будинків, визначення місцезнаходження ДВК тощо. Зафіксовані випадки, коли подання були внесені після визначених законом строків щодо утворення виборчих дільниць (тобто, після 9 грудня), зокрема порушення виявлено у АР Крим, Одеській, Сумській та Черкаській областях.

За оцінкою громадських спостерігачів окружні виборчі комісії працюють відповідно до календарного плану підготовки до виборів ЦВК та чинного законодавства. Втім, пан Лісовський озвучив ряд проблем, які перешкоджають ефективно працювати членам комісії, серед них: недостатнє матеріально-технічне забезпечення, низький рівень правової освіти та мотивації роботи, пасивна участь  членів ОВК під час обговорення та прийняття рішень, формальний підбір кадрів штабами.

Спостереження за проведенням виборів на пост Президента також включає моніторинг роботи Органів ведення Державного реєстру виборців. За п’ятибальною шкалою, спостерігачі ГМ ОПОРА поставили їм трійку. На це, в першу чергу, вплинуло незнання працівниками ОВР чинного законодавства щодо прав громадян та журналістів на доступ до інформації. Працівники інколи відмовляють надавати інформацію щодо кількості звернень громадян, що на їх думку є розголошенням персональних даних. Попри те, в роботі ОВР є й позитивні ініціативи. До прикладу, в Чернівцях, зважаючи на перевантаженість роботою над виправленнями неточностей у Реєстрі та недостатнє матеріально-технічного забезпечення, ОВР продовжив прийом громадян до 24:00.

З огляду на ведення агітації, керівник виборчих програма ГМ ОПОРА Ольга Айвазовська охарактеризувала виборчу кампанію у грудні як вільну та конкурентну, адже всі кандидати мали рівний та безперешкодний доступ до засобів масової інформації та електоратом. В той же час, агітаційна кампанія за цей період позначилася переходом від непрямого спілкування з виборцем (через біл-борди, рекламу в ЗМІ, розповсюдження агітаційних газет, брошур та інших агітматеріалів) до налагодження безпосередніх контактів з виборцями. До прикладу, Юлія Тимошенко та Віктор Янукович почали використовувати традиційну західну технологію – кампанії «від дверей до дверей». Крім того, всі кандидати в президенти проводять зустрічі з виборцями.

Щодо забарвлення перевиборчої агітації, то пані Айвазовська зазначила, що «кампанії перейшли межу від позитивно-рекламної, ключові повідомлення якої направлені на презентацію в найкращому світлі свого кандидата, до негативно-викривальної, метою якої є зниження рейтингу конкурентів». Спостерігачі Громадянської мережі ОПОРА зафіксували випадки нищення біл-бордів кандидатів Ющенка та Тимошенко на сході України, замовні статті образливого характеру («Юлино братство: застав дуру Богу молиться», газета «Регион Донбасс») та інші агітаційні матеріали, які принижують гідність конкурентів у виборчих перегонах.

Спостерігачі ГМ ОПОРА продовжують виявляти спроби впливу та залякування виборців. Крім оприлюдненої інформації у першому звіті організації, що стосувалася порушень у трудових колективах підприємств, почастішали випадки насильного залучення до масових заходів кандидатів студентства. Так, під час візиту В.Януковича до Херсону курсантів місцевого морехідного училища зняли з 5-6 пари та направили на мітинг зі словами «Хто не з’явиться, той на іспит може теж не приходити». На цей же мітинг привели і студентів Херсонського державного університету.

Окрім цього, протягом місяця кандидати активно розповсюджували подарунки, товари та послуги, організовували точки продажу речей за заниженими цінами, що супроводжувалося закликами голосувати за того чи іншого кандидата. Згідно чинного виборчого законодавства такі дії можуть розцінювати як підкуп виборців.

На останок, доповідач зупинилася на аналізі роботи Центральної виборчої комісії, та зокрема на можливості виникнення проблем з фінансуванням виборчого процесу. Станом на 18 грудня, із передбачених на роботу ЦВК у 2009 році 50 377 900 гривень, профінансовано лише 0.6% від загальної суми, та ситуація погіршується ще тим, що 31 грудня, із завершенням бюджетного року, втратять чинність і цьогорічні бюджетні видатки. Також додаткове занепокоєння в мережі викликає те, що досі не унормовано питання голосування громадян України на закордонних виборчих округах, що не перебувають на консульському обліку.  З цього приводу ГМ ОПОРА звернулася до Центральної виборчої комісії з рекомендаціями щодо визначення чіткої процедури голосування на закордонних дільницях. Адже, в іншому випадку сотні тисяч виборців будуть позбавлені  конституційного права обирати.

Звіт ви можете прочитати тут: report2_ukr_web_final

Коментуючи легалізацію одностатевих шлюбів в Латинській Америці, портал ЛІГА: ЗАКОН проаналізував і українське законодавство. Аналітики дійшли висновку, що укладені за кордоном шлюби осіб однієї статі повинні визнаватися в Україні.

“На перший погляд, чинний Сімейний кодекс фактично забороняє шлюб між особами однієї статі. Так, згідно зі ст. 21 СК шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка. Однак на цьому ставити крапку зовсім не обов’язково”, – наводить Гей-форум України слова провідного аналітика ЛІГИ: ЗАКОН Вадима Боричевського.

За словами експерта, статтею 58 Закону України Про міжнародне приватне право передбачено, що шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сімейного кодексу щодо підстав недійсності шлюбу.

“Згідно зі ст. 38 СК підставою недійсності шлюбу є порушення вимог, встановлених статтями 22, 24-26 цього Кодексу, тобто щодо шлюбного віку , добровільності шлюбу, одношлюбності (у тому розумінні, що жінка і чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі), а також щодо осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою, перелік яких наведено в ст. 26 СК. Що характерно, ні ст. 26, ні інша норма СК не містить такої підстави для визнання шлюбу недійсним, як перебування у шлюбі осіб однієї статі “, – наголошує Боричевський.

“Можна заперечити, що, наприклад, ст. 24 СК встановлює правило, за яким шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Так воно так, але цю норму, як підставу для недійсності шлюбу потрібно тлумачити в контексті спрямованості самої ст . 24 – обов’язок дотримуватися принципу добровільності шлюбу, недопущення примусового укладення шлюбу “, – стверджує аналітик.

“От і виходить, що громадяни України фактично однієї статі можуть укласти шлюб за кордоном, і згідно з українським законодавством він має визнаватися в нашій країні”, – резюмує портал ЛІГА: ЗАКОН.

Тим часом, як наголошує Гей-форум, Міністерство закордонних справ України ще в 2006 році заявило, що “з огляду на міжнародні правові норми і необхідність приведення національного законодавства у відповідність з європейськими стандартами, вимога щодо визнання в Україні дійсними одностатевих шлюбів між громадянами України або між громадянами України та іноземцями, законно укладених в іншій державі, а також законно зареєстрованих за кордоном цивільних партнерств, у цілому не викликає заперечень “.

“Для мене залишається загадкою, чому рідна країна забороняє мені юридично оформити мої стосунки з коханою людиною тут, на батьківщині. Одностатеві шлюби не порушують нічиїх прав, нікому не заважають, нікому не нав’язуються”, – впевнений Святослав Шеремет, лідер Гей-Форуму України.
“Зареєструвати своє партнерство – означає зробити свій союз стійким, надійним, захищеним. Це бажання – просте і природне. Але виходить, щоб його реалізувати, я повинен летіти з бойфрендом в який-небудь Торонто, там реєструватися як пара, а потім правдами і неправдами доводити законність свого партнерства на батьківщині. Цікаво, що одностатевий союз офіційно можливий навіть у таких “нетитульних” країнах світу, як Аргентина, Південна Африка, Андорра та Уругвай . Сподіваюся, Україна коли-небудь все-таки наздожене Андорру “, – каже Шеремет.

***

Нагадаємо, рішення про легалізацію одностатевих шлюбів було прийняте муніципалітетом мексиканської столиці Мехіко 21 грудня.

Крім міста Мехіко, одностатеві партнерства є законними в штаті Коауїла цієї латиноамериканської держави, зазначає Гей-форум.

Як повідомлялося сьогодні, перше гей-весілля в Латинській Америці зіграла пара чоловіків в Аргентині. Після того, як у цьому їм відмовила влада Буенос-Айреса, вони домоглися свого в місті Ушуайя. Конституція Аргентини не забороняє, але й не дозволяє шлюб між представниками однієї статі, залишаючи це питання на розсуд чиновників на місцях.

Повідомлення «Німецької хвилі» про ініціативу КПУ поставити у Запоріжжі пам’ятник Сталіну викликало значний резонанс, зокрема, серед правозахисників. Вони вважають: потрібно більше інформувати про сталінські злочини.

На запит кореспондента «Німецької хвилі» надійшли коментарі від правозахисників, юристів, соціологів і журналістів з Києва, Харкова, Луганська та з самого Запоріжжя. «Не можна недооцінювати шкідливий вплив неокомуністів, особливо на підростаюче покоління. Запоріжжя у багатьох сенсах є у не меншій, а може й більшій небезпеці, ніж Донецьк чи Луганськ», вважає глава запорізького благодійного фонду «Оберіг» Ігор Зубко. Як він зауважує, Партія регіонів, як і комуністи представлені у всіх запорізьких держорганах та органах місцевого самоврядування і контролюють облраду та міськраду.

«Якщо не буде ніякої протидії – і пам’ятник Сталіну буде встановлено – це буде лише початком, як кажуть, лише квіточками…Ця провокація зараз, можливо, має на меті спершу перевірити реакцію громадянської спільноти, держави, але, я не сумніваюся, що за відсутності рішучої відсічі, громадської кампанії – протидії, запланований злочин буде здійснено» – каже керівник благодійного фонду.

Чому би й ні? Зрештою, пам’ятник Дзержинському досі стоїть

Зубко наголошує: «Всі пам’ятники, назви вулиць, провулків, площ, тощо – залишилися у нас з радянських часів майже без змін. Центральний проспект – один з найдовших в Європі – носить ім’я Леніна, не кажучи вже про сотні вулиць імені Дзержинського, Ватутіна, Калініна, К. Маркса, Косіора, Чекістів, Леніногорську тощо. А на (перейменованому) майдані Волі – в центрі височіє пам’ятник Дзержинському!», – обурюється Ігор Зубко.

Заборонити Компартію?

«Можливо, необхідно піднімати питання про заборону Компартії, адже є Резолюція ОБСЄ, що прирівнює гітлерівський і сталінський режими, Закон “Про голодомор 1932-33 рр. в Україні”, кілька указів президента… Думаю, відновлення партії Гітлера – одразу б викликало обурення й протест та заборону», – зауважує Зубко. Держава, на його переконання, має діяти одночасно у багатьох площинах: має бути не тільки розроблено навчально-методичні матеріали для шкільної й студентської молоді, теле- й радіопрограм для дорослих громадян, але й контролювати процес подання інформації. «Адже, не секрет, що вчитель чи викладач може повністю викривити матеріал – що, на жаль, часто має місце у багатьох навчальних закладах у східних областях України», – зауважує Зубко.

«У Запоріжжі треба провести слухання по злочинах сталінізму»

Експерт інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталя Беліцер переконана: «Оскільки, на моє переконання, комунізм – насамперед, у сталінській версії – нічим не кращий за нацизм у гітлерівській, вважаю за доцільне розпочати (хоча й з превеликим запізненням) широку громадянську та політичну кампанію на кшталт громадського Нюрнбергського процесу. А розпочати її саме в Запоріжжі, із запрошенням усіх гілок та чільників місцевої влади, включно з прокуратурою. Попередньо широко повідомити про таку акцію у місцевих ЗМІ, друкованих та електронних. Запросити на громадські слухання видатних українських істориків, зокрема, пана Юрія Шаповала. А також представників СБУ, що вже чимало зробили по розвслідування злочинів сталінізму в Україні. Юрій Шаповал разом з генералом СБУ Володимиром Пристайком опублікував низку книжок з цієї теми; мене особливо вразила та, де висвітлюються наслідки їх поїздки на Соловки, – там, зокрема, факсімільні записи офіцера НКВД, який відзначив чергову річницю Жовтневої революції тим, що особисто, з власного револьвера, застрелив низку ув’язнених – видатних діячів української культури та науки. Ці книжки необхідно долучити до Громадських слухань по злочинах сталінізму – насамперед, у Запоріжжі, а потім і в інших містах України», переконана Наталя Беліцер.

«Потрібна просвітницька робота»

Дещо інший погляд має Галина Койнаш з Харківської правозахисної групи: «Жодного ренесансу сталінізму наразі не бачу, так само як впевнена, що немає “реабілітації нацизму”. Є просто цинічні, чи слухняні політикани та досить обмежені люді, котрим потрібні спрощені відповіді на складні питання. Щодо ролі держави, навіть не розумію, як може вона відреагувати “репресивно”. Держава взагалі має забезпечити належний рівень освіти, зокрема й максимально об’єктивне викладання історії, без ідеологізації і пропаганди, а далі не втручатися (нинішній рівень політизації вважаю вкрай небезпечним). Краще, щоби громадськість займалась просвітницькою роботою, але теж без нав’язування власної інтерпретації історії, власної ідеології, й наразі це не надто виходить. І шкода, бо вона просто необхідна».

«Ренесанс сталінізму навряд можливий»

Свою думку на тему «просталінських» ініціатив КПУ висловив і Микола Козирєв з Луганська – член правління Української Гельсінської спілки з прав людини. «Не думаю, що в Україні можливий “ренесанс сталінізму”, на кшталт загрозливого російського – не має у нас для цього ні імперськго духу з його апостолами реваншістської ідеології, що мріють про “Третій Рим”, ні соціального підґрунтя для актуалізації цієї ідеї неосвічених політичних маргіналів. Вважаю, що репресивні засоби з боку держави тут неможливі за відсутністю правових підстав. А просвіта для цього прошарку суспільства – що для людоїда лекція про гуманізм. Потрібна різка, але виважена політична оцінка акції сталіністів, які й сьогодні готові “порядок” обміняти на мільйони трупів» – говорить Козирєв.

«Школярів треба водити на екскурсії»

Знаний київський адвокат Олег Веремеєнко нагадує вислів Геродота: «Хто не знає своєї історії, ризикує назавжди залишитись у дитинстві». Веремеєнко інтерпретує: «Народ, який не знає своєї історії, або не хоче її знати, – ризикує настати на ті ж граблі рано або пізно. Напевно немає жодної сім’ї в Україні, яка не постраждала б від сталінських репресій. Ставити пам’ятник тиранові зараз – означало б публічно поглумитись над пам’яттю мільйонів безневинних жертв сталінських репресій. Я вважаю має бути масштабна і адекватна відповідь! Аж до змін в шкільній програмі з обов’язковими екскурсіями для всіх школярів у Биківнянський ліс і інші місця масових поховань безневинних жертв сталінських репресій 1937-38 років. Щось подібне є в школах Німеччини – школярів возять в обов’язковому порядку в Аушвіц – для того, щоб показати, що робили там. Це – найкраще щеплення від фашизму і повернення до минулого… У тому числі потрібне ухвалення закону “Про люстрацію” за прикладом Польщі на початку 1990-их років», переконаний Олег Веремеєнко.

Існування Нацкомморалі – лише симптом, а не сама хвороба

Можливо, я знов когось засмучу до неможливості нагадуванням про цей факт, але славнозвісна Національна експертна комісія України з питань моралі виникла не на порожньому місці. Її існування спирається на закон про захист суспільної моралі, який ухвалили наші депутати.

Щоби вплинути на цей закон, треба мати змогу впливати на депутатів, а щоби впливати на депутатів, треба зробити щось таке, щоби вони знову стали народними обранцями, бо зараз вони ними не є. А якщо існують некеровані депутати, обрані казна ким, що одноголосно ухвалюють неконституційні закони, якими при усьому бажанні не може користуватися недосконала судова система, навіть якщо судді чесні і компетентні, то існування Нацкомморалі – лише симптом, а не сама хвороба. Тобто, як в радянському анекдоті,  систему треба міняти. Хто візьметься це зробити? Ніхто. Бо це важко і потребує стратегічного мислення. Це потребує наполегливості, відваги, вміння працювати в колективі. Це не несе близької вигоди. Це, насамкінець, не виглядає реалістичним, а ми ж усі реалісти. Тому краще далеко не висовуватися з-за свого паркану, а про своє існування нагадувати гучним триндінням. Що всі і роблять.

Письменники, а особливо поети – люди зазвичай емоційні і політично безграмотні. Українські поети – це взагалі дике плем’я. Свідомість в них на рівні первісних міфів.  Нацкомморалі вони бачать у вигляді  чудовиська у есесівській формі, з кривавими іклами, трьома хвостами, з батогом з секс-шопу і величезним членом. Жахливі часи настали для письменників – одних чудовисько зжирає, інших ґвалтує і шмагає, і ніхто не може бути спокійним ні за своє життя, ні за свою честь і гідність.

Ось чудовисько показало ікла, воно обрало собі жертву. Жертву схопили, прив’язали до жертовного каменю і розбіглися з-за парканів спостерігати, що тепер буде. Жертва виявилася не слабкою, вона почала пручатися. Поки пручається, іншім нічого не загрожує. Тільки би довше це тривало. Може, вона переможе чудовисько?! Ні!  Ах, яке розчарування! Жертва лише тільки оглушила потвору, вибила їй одне ікло і підло втекла, не виправдавши сподівань, і чудовисько лишилось живим; ба більше – воно лишилось голодним і розлюченим. Ніхто не бачить, що це наше «чудовисько» – лише тінь того монстру, що є насправді, а тінь не їсть письменників. Хіба що журналістів з середини їх колективного мозку.

Я довго не розуміла, чому суспільство так байдуже і разом з тим пристрасно ставиться до ситуації з книгою Олеся Ульяненка. Як це взагалі можливо – не допомагали, лили на Ульяненка лайно відрами, робили вигляд, що нічого не знають, що це його особиста справа, питали, скільки він заплатив, щоби його роман заборонили; коли він потрапив до лікарні після гіпертонічної кризи з загрозою інсульту, доводили у коментах, що він зовсім не хворий, а просто допився. На рахунок не надійшло ані копійки. В мене питали, чому я так нервово на усе це реагую, а коли я одній дівчині намагалася пояснити, що життя людини тримається лише на мені і ще двох чи трьох друзях, що допомагають нерегулярно, і аби не я, Ульяненко би вже помер, тому я і нервую, вона з великим пафосом відповіла: «Як ви можете такі особисті речі казати зовсім сторонній людині?! Бог вам суддя» і від благородного обурення навіть мене розфрендила.

Потім  був ще більший шок. Нацкомморалі погодилася виконати усі наші вимоги, якщо ми припинимо суд. Звісно, тут нема чого сперечатися. Суд – це час і гроші. Поки ми судимося, ситуація в країні погіршується, ухвалюються  нові закони, швидко закручуються гайки. А треба розуміти, що після винесення рішення суду якась зі сторін обов’язково подає на апеляцію, і це ще рік чи два.

Мирова була підписана (такої форми як «капітуляція» в юриспруденції не існує, отже вимагати від НЕК ми її не могли), висновок відкликаний, причому проблема сумісності тексту з законом про мораль була повністю віддана на розсуд автора. Також ми почали працювати з видавництвом «Треант», методи якого нам дуже симпатичні – видали «Там, де Південь», підписали контракт на «Жінку його мрії». Звісно, ми це відчували як велику перемогу, блискучу і безумовну. Цим пояснюється моя легковажна реакція на запитання журналіста, які саме слова були прибрані з тексту. Я знала, що тут усе гаразд, тому і пожартувала. Але наші рідні ЗМІ цю перемогу перетворили на поразку, втовкмачили громадянам, що роман був цензурований і з нього були вилучені уривки, а роману ніхто не читав, і усі повірили, і я досі не розумію, як так вийшло, що ми мусили після того, як українське суспільство нас кинуло сам на сам з Нацкомморалі, і ми усе ж таки перемогли, ще й воювати з борцями за свободу слова за право автора втручатися чи не втручатися у власний текст на власний розсуд. В результаті ми таки дійсно вирішили внести у роман ці жартівливі зміни щоби показати, що ніхто – ані комісія, ані «волелюбна» преса – не має права вказувати, як писати письменнику.

Напевне, ЗМІ не хотіли нам шкодити, вони просто злякалися, а в переляку великі очі. Оскільки було важко тиснути на комісію, то тиснули на нас, це – природно. Але потім стало зрозуміло, що Костицький не збирається розпочинати нові гучні справи. І, схоже, деяким героїчним особам тепер навіть шкода, що так вийшло. В країні перед самим Новим роком виникла Оксана Забужко, вона явно мала намір битися з чудовиськом Нацкомморалі. З-за кордону вона перед цим розмовляла з Ульяненком і казала, що буде у січні, але встигла раніше. Так поспішала, що навіть не дочекалася кінця свят і результатів виборів (а може вирішила, що на них їй краще не чекати).  Ледь не прямими словами викликала супротивника на бій, та він сказав, що не прийде. Мотивував тим, що держава цього року дає комісії лише 4 мільйони гривень, а цього навіть на кіно не вистачить, не те, що на справжню сувору мораль.

І тоді, коли на цій царині  зробилося вже зовсім тихо, на арену виповз партизан Юрій Андрухович. Він теж вирішив воювати з Нацкомморалі, і тепер закликає усіх інших письменників гуртуватися біля нього, тобто об’єднуватися. У підтвердження цих слів він об’єднався з Лесем Подерв’янським, бо той знає карате і може врізати чудовиську з ноги. Чому це відбулось саме зараз, а не рік тому? Чому у розпал конфлікту Ульяненка з Нацкомморалі, коли так важлива була підтримка іноземців, пан Андрухович спокійнісінько роз’їжджав по країні з двома поетами зі Швейцарії і ніхто з них навіть не згадував про цензуру? Хто знає, можливо, тоді був ще не час, було занадто небезпечно. А зараз Обама нарешті прочитав листа від української інтелігенції і пообіцяв допомогти морськими піхотинцями. І точно, виходить все як в американському трилері – Ульяненко в минулому десантник, боксер, ще й снайпер, а ще колись бійками заробляв гроші і заробив травму черепу, до того ж у нього жахливий характер, і якщо він такий міцний горішок, то якраз за голлівудським сценарієм настав час гвинтокрилів і хлопців у важких чоботях на чолі з Андруховичем, який і є справжнім рятівником світу. Не вірите? А я вірю. Тому що без Андруховича у важких чоботях, з войовничо розмальованим обличчям, на руках якого, як дитина,  блаженно завмирає заплаканий Ульяненко, а в чемоданчику лежить врятований глобус України, чи може виникнути на екрані нашої підсвідомості слово «енд» в значенні «хеппі»? Не може, бо не буде персони, яку поважає преса, яка самою своєю появою перетворює локальну бійку на інформаційний привід всесвітнього значення.  Ульяненко у змозі один втримати за бампер державну машину, він у змозі писати по два геніальних романи за рік,  але треба погодитись, що можливо саме тому чи після цього йому бракує імпозантності. А дамам, які складають 70% аудиторії, не треба, щоби письменник був генієм, не треба, щоби він був міцним горішком, треба, щоби він приємно посміхався і казав компліменти, і був високим брюнетом, і був визнаний на Заході. Так що героя вони обирають за цими критеріями, і невідомо, чи треба для порятунку літератури, щоб дами не вміли читати, чи треба, щоби вони навчились читати як слід. І це стосується дам обох статей.

Наше молоде українське суспільство ще поки має ментальність дикуна, а реальність, яку бачить дикун – це містична галюцинація за участю духів, богів, драконів, політиків, депутатів та членів єврокомісії.  В нас не розвинена літературна, взагалі мистецька критика, тому не випрацюваний інструментарій, як відрізнити, наприклад, божий дар і яєчню. Доводиться орієнтуватися на Захід чи на Схід, і якщо їхні критики сказали, що певний митець вартий уваги, ми тоді знаємо, що дійсно вартий. Але в нас зруйновані усі містки на Захід і майже усі на Схід, тому більшість письменників не перекладені, іноземні критики про них нічого не кажуть, і навіть суд не може з’ясувати, хто є дійсним авторитетом в розмові про порнографію, а хто не є.  Виникають два професори мовознавства, один заявляє: «Панове, це не література, а порнографія», а інший заперечує: «Ні, це досить цнотлива класика», і суддя розуміє, що один професор бреше, але хто знає, який, і один з них справжнє світило, а другий – просто давній стукач. І ніхто не знає, а хто знає, той не каже, і так ми усі і живемо. І тут не важливо, хто що реально зробив, хто чого вартий, ні в кого які тиражі, ні навіть в кого які нагороди – в усьому цьому пересічний інтелігент не може дати ради. Важливо лише, хто як губу відкопилив, на це лише люди орієнтуються, і що тут поробиш. Хто вміє, той вміє, і дай йому боже здоров´я.

Чи треба боротися з Нацкомморалі? Звичайно, треба, але коли борешся з тінню, то має сенс скеровувати удари не в неї, а в те, що її породило. Художника Олександра Володарського тримали у в’язниці півтори місяці за акцію протесту, і це не була Нацкомморалі. Письменнику Сергію Жадану офіційно оголосив війну мер міста Харкова – ніби тому що він у 2004 році пустив книгу Кушнарьова на обігрів своїх студентів у наметах на Майдані – і Нацкомморалі знов ні до чого. Отже повторюю, щоби здолати тінь, треба мітити вище, значно вище, а цього не тільки не можна робити – навіть закликати до цього значить порушувати закони, ухвалені нашою владою.

Картинка з сайту: http://image007.mylivepage.ru

Оприлюднений 8 січня 2010 року

І. РЕЗЮМЕ

• Кошти для підготовки та проведення виборів з бюджету 2009 року, зрештою, були перераховані Центральній виборчій комісії (ЦВК) 25 грудня – через два місяці з часу, як сплив відповідний строк, встановлений законом. Маючи недостатньо часу для використання коштів, Окружні виборчі комісії (ОВК) повинні повернути невикористані кошти з бюджету 2009 року.

• 24 грудня Верховна Рада України прийняла рішення про проведення наступного пленарного засідання після 17 січня 2010 року, не розглянувши пакет змін до Закону про вибори, які стосувалися частин закону, пов’язаних з Реєстром виборців, голосуванням за місцем перебування, протоколів про результати голосування та встановлення остаточних результатів.

• ЦВК продовжує працювати ефективно, дотримуючись встановлених законом строків. ЦВК продовжила дотримуватись практики проведення закритих попередніх зборів та відхилення багатьох скарг на технічних підставах. Часті зміни складу ОВК та ДВК негативно впливають на їхню роботу.

• ОВК передали відповідним Дільничним виборчим комісіям (ДВК) попередні списки виборців, де до 10 січня з ними можуть ознайомитися виборці. Відсутність чіткого роз’яснення порядку внесення виборців у виборчий список у день голосування рішенням ДВК та неврегульованість цього питання через роз’яснення ЦВК, посібники для ДВК та інші навчальні матеріали у зрозумілий спосіб викликають занепокоєння.

• Загалом агітаційна кампанія проходить у спокійній атмосфері. Однак, мали місце три спроби підпалу та одна спроба незаконного проникнення у приміщення виборчих штабів. Імовірно, у кількох регіонах поширюються наклепницькі агітаційні матеріали. Лідери перегонів розширили агітаційну кампанію у той час, як інші кандидати суттєво менш помітні в рамках передвиборної кампанії.

• Усі п’ять загальнонаціональних телеканалів, що були об’єктами моніторингу МСВ ОБСЄ/БДІПЛ, у випусках новин неприховано надавали перевагу тому чи іншому кандидату з головних претендентів за критерієм кількості ефірного часу та тону висвітлення їхніх передвиборних кампаній. Телерадіомовні компанії дають можливість кандидатам впливати на вміст випусків новин, підриваючи таким чином фундаментальні принципи справедливості, прозорості та неупередженості новин.

• Нового Голову Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) усе ще не призначено. Це обумовило плутанину навколо питання, хто насправді керує судом. Потенційно ця ситуація може бути використана для оскарження легітимності будь-яких рішень стосовно результатів виборів, особливо, зважаючи на те, що питання стало більш заполітизованим.

ІІ. ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ ВИБОРЧИМ ПРОЦЕСОМ

У відповідності до частини 4 статті 38 Закону України «Про вибори Президента України» (далі – Закон про вибори) кошти на підготовку та проведення виборів повинні були бути перераховані ЦВК до 22 жовтня 2009 року. Однак, кошти на вибори з бюджету 2009 року надійшли до ЦВК увечері 25 грудня. Кошти, не використані до 31 грудня, автоматично повертаються на рахунок Державного казначейства. 29 грудня Кабінет Міністрів України ухвалив рішення про виділення коштів на вибори Президента України у 2010 році, які, як очікувалося, будуть перераховані протягом кількох днів.

24 грудня Верховна Рада України прийняла рішення про проведення наступного пленарного засідання після 17 січня 2010 року, не розглянувши пакет змін до Закону про вибори, які стосувалися частин закону, пов’язаних з Реєстром виборців, голосуванням за місцем перебування, протоколів про результати голосування та встановлення остаточних результатів.

ЦВК продовжила приймати рішення у відповідності із законом та у встановлені законом строки. Форми протоколів ОВК та ДВК про результати виборів ЦВК затвердила 28 грудня, вже після початку програми навчання членів ДВК. Форми протоколів передбачають графи для усіх підрахунків, передбачених законом, але не усіх показників, що підраховуються на виборчій дільниці.

ЦВК продовжила дотримуватись практики проведення закритих попередніх зборів. В одному випадку під час розгляду скарги щодо дій одного з кандидатів у Президенти України члени ЦВК розпочали обговорення на відкритому засіданні, однак потім призупинили його і провели закриті збори перед проведенням голосування із згаданого питання.

ОВК активно замінюють членів ДВК, які відмовилися від роботи у комісіях; передають ДВК виборчі матеріали, зокрема, попередні списки виборців. Робота деяких ДВК утруднена браком належних умов для роботи та дезорганізованими засіданнями.

Між 25 та 28 грудням, Державне казначейство перерахувало виділені на 2009 рік кошти на рахунки ОВК. З часу формування ДВК у кінці листопада та до моменту перерахування коштів ОВК функціонували за рахунок авансів або приватних коштів членів комісій. Брак коштів негативно вплинув на роботу деяких комісій. Як наслідок, кілька ОВК затримали процес передання попередніх списків виборців до ДВК у зв’язку з браком транспортних засобів, придбання печаток ДВК або ж друк чи оплату друку необхідних їм документів в установлені строки.

Окрім того, ОВК повинні були використати кошти на підготовку та проведення виборів, виділені у 2009 році, до 31 грудня 2009 року, однак, у зв’язку з технічними помилками у підтверджувальних документах не всі комісії змогли це зробити. Станом на кінець 2009 року ОВК витратили близько 80 відсотків коштів з бюджету 2009 року. Решту 20 відсотків буде повернуто до Державного бюджету.

ОВК використовували різні методи розподілу керівних посад у ДВК. У той час, як більшість ОВК для розподілу посад використовували електронну систему , як вимагається, деякі проводили розподіл вручну, шляхом жеребкування або за підсумком переговорів з представниками кандидатів у Президенти України.

ОВК №173 використала іншу від запропонованої ЦВК формулу, імовірно, щоб забезпечити призначення на керівні посади більш досвідчених членів комісії. Як наслідок, навіть незважаючи на однакову кількість подань, представникам Віктора Януковича відійшло 39 посад, Юлії Тимошенко – 38, а Віктора Ющенка – 33. У цей же час представники Інни Богословської, Людмили Супрун та Сергія Тігіпка отримали по 2 таких посади відповідно.

Процес формування ДВК усе ще триває та характеризується частими замінами членів комісії, особливо на керівних посадах, у зв’язку з їхньою відмовою працювати у комісіях.

Причини відмови різні, включаючи далеку відстань до ДВК, недостатню оплату праці, можливу втрату права на отримання допомоги по безробіттю, уявне велике навантаження, надто на керівних посадах, та стан здоров’я. Деякі члени комісій були переведені у ДВК, розташовані ближче до їхніх домівок. Зрештою, деякі кандидати подали одних і тих самих осіб до складу більш, ніж до однієї ДВК, або ж подали на призначення їх і членом комісії, і спостерігачем.

Деякі ДВК не можуть повноцінно функціонувати через відсутність кворуму або відсутність голови комісії, спричиненої відмовою.

Офіційна програма навчання членів ДВК організована Координатором проектів ОБСЄ в Україні спільно з ЦВК. ЦВК розробила та поширила посібники для ОВК та ДВК під час навчання, що проводилося місцевими партнерами.

Загалом навчальні семінари, що були у фокусі спостереження, оцінені як ефективні.

Деякі з кандидатів організували навчання для власних представників – членів ДВК.

III. РЕЄСТРАЦІЯ ВИБОРЦІВ

Поділ Державного реєстру виборців на списки виборців за дільницями пройшов безперешкодно. Списки виборців для близько 1000 дільниць (3 відсотки від загальної кількості ДВК) було передруковано у зв’язку з технічними помилками, пов’язаними здебільшого із неточністю віднесення адрес виборців до виборчих дільниць.

До 27 грудня ОВК передали попередні списки виборців до усіх ДВК, де з ними можуть ознайомитися виборці.

Встановлений законом строк для внесення змін та доповнень у

попередні списки виборців спливає 10 січня. Однак, на практиці остання дата внесення подання про зміни припадає на 8 січня, оскільки органи ведення Реєстру та Служба розпорядника Державного реєстру виборців ЦВК потребуватимуть два дні на опрацювання змін та поділ Державного реєстру виборців на остаточні списки виборців для 32087 звичайних виборчих дільниць. Розбіжність між технічними та встановленими законом строками призводить до скороченням періоду, протягом якого виборці можуть ознайомитися із попереднім списком виборців.

Із запровадженням Державного реєстру виборців органи управління виборчим процесом доклали суттєвих зусиль до скорочення числа кратних включень виборців. Загалом 592805 випадків кратного включення було знищено, тоді як 144627 записи ще ретельно перевіряються.

У Державному реєстрі виборців міститься 36298991 виборець. Станом на сьогодні, 108321 виборець зареєстрував виборчу адресу, що відрізняється від місця проживання. Це перші вибори, під час яких записи про виборців, які зареєстровані на спеціальних виборчих дільницях у лікарнях, місцях позбавлення волі та утримання під вартою, будуть вилучені зі списку виборців на дільниці, де вони були зареєстровані спочатку.

Недостатня чіткість процедури внесення ДВК виборця до списку виборців у день голосування усе ще викликає занепокоєння.

У роз’ясненнях та посібниках ЦВК для членів ДВК не розглядається це питання, а лише зазначається, що ДВК повинні приймати такі рішення без переривання виборчого процесу. У відеоматеріалі, підготовленому для навчання ДВК, членам ДВК радиться спрямовувати виборців, які звертаються з прохання про внесення їх до виборчого списку, до суду. У посібнику ЦВК ДВК радиться звертатись до органів ведення Реєстру перед прийняттям власного рішення щодо включення виборця у список з метою уникнення кратних включень. Проте, у посібнику не пояснюється, як ДВК повинні робити такі кроки на практиці.

Роз’яснення ЦВК щодо складання та внесення змін до списків виборців було оскаржене у суді представником Юлії Тимошенко у ЦВК.

Київський апеляційний адміністративний суд (КААС) частково задовольнив позов та скасував положення, які: а) звільняли осіб, які не здатні самостійно пересуватися, від обов’язку особистого подання скарги; б) відносили до документів, що підтверджують нездатність пересуватися самостійно, пенсійне посвідчення та інші документи, окреслені словом «тощо»; в) дозволяли ДВК вносити до уточненого списку виборців осіб на підставі паспорта громадянина, в якому є відмітка про реєстрацію місця проживання у межах цієї виборчої дільниці. Вищий адміністративний суд (ВАСУ) залишив постанову КААС без змін. Відповідно до остаточного тексту постанови, заява з проханням забезпечити виборцю голосування за межами приміщення для голосування, подана до ДВК, може підкріплюватися лише довідкою, виданою лікувальним закладом.

IV. ПЕРЕДВИБОРНА КАМПАНІЯ

Протягом звітного періоду лідери перегонів розширили агітаційну кампанію у той час, як інші кандидати, у тому числі ті, хто має добре представництво у виборчих комісіях, суттєво менш помітні в рамках передвиборної кампанії.

Однак, масштаби та типи агітаційних заходів окремих кандидатів суттєво різняться. Агітація часто фокусувалася на особистостях провідних кандидатів, а не на проблемах країни. У тому випадку, коли згадаються проблемні питання, вони стосуються внесення змін до Конституції України, корупції, економіки та децентралізації влади.

Загалом агітаційна кампанія проходить у спокійній атмосфері. За фактом кількох інцидентів були звернення у правоохоронні органи або розпочато розслідування. Повідомлялося про три випадки спроби підпалу регіональних штабів Віктора Януковича у Запоріжжі, Івано- Франківську та Полтаві. Мало місце незаконне проникнення у приміщення штабу Юлії Тимошенко у Дніпропетровську. Імовірно, у кількох регіонах поширюються наклепницькі агітаційні матеріали.

З повідомлень засобів масової інформації, що були об’єктами моніторингу, МСВ ОБСЄ/БДІПЛ зауважила 5 очевидних випадків, коли кандидати брали участь в агітаційних заходах у ролі офіційних осіб, що суперечить закону.

Таке нечітке висвітлення дає кандидатам, що обіймають офіційні посади, несправедливі переваги над іншими претендентами.

Представником кандидата на пост Президента України Василя Противсіх у ЦВК була подана скарга, у якій зверталось увагу на те, що кандидат Юлія Тимошенко порушила закон, агітуючи під час виконання офіційних функцій прем’єр-міністра та використовуючи підлеглих, службові транспортні засоби та інші службові ресурси під час агітації.

ЦВК встановила, що такі дії є порушенням Закону про вибори та винесла за них попередження Юлії Тимошенко.

КААС задовольнив подану скаргу і скасував попередження. КААС встановив, що оскільки це було офіційне відрядження Прем’єр-міністра, дії Юлії Тимошенко не можуть розцінюватися як агітаційний захід. Суд також встановив, що навіть якби вони могли вважатися агітаційним заходом, ЦВК не уповноважена розглядати скарги на дії органів виконавчої влади.

Зрештою, суд постановив, що оскільки ЦВК не надала доказів того, хто

з підлеглих чи які з ресурсів були використані, її рішення було незаконним. 31 грудня Вищий адміністративний суд України (ВАСУ) залишив без змін рішення КААС, яким скасовувалося попередження Юлії Тимошенко.

Прокуратура Київської області розпочала перевірку за фактом імовірного підкупу виборців у рамках агітаційної кампанії Юлії Тимошенко шляхом видачі державних актів на земельні ділянки, що може розцінюватися як порушення частини 6 статті 64 Закону про вибори (підкуп виборців).

Прокуратура Полтавської області розпочала розслідування проти мера

міста у зв’язку із зникненням телевізійного сигналу під час трансляції у прямому ефірі передвиборного виступу Віктора Ющенка у Полтаві.

МСВ ОБСЄ/БДІПЛ зафіксувала порушення інших норм виборчого законодавства, у тому числі тих, що стосуються участі посадових осіб у заходах передвиборної кампанії та надання таких послуг, як безкоштовна правова допомога виборцям з боку представників місцевого штабу або партій, пов’язаних зі штабами.

25 грудня близько 60 вчителів у одній зі шкіл Житомира були присутні на планових зборах колективу, де були поширені агітаційні матеріали, надані виборчим штабом Віктора Ющенка, та були продемонстровані два фільми, у яких перераховувалися досягнення за період президентства Віктора Ющенка.

V. ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Закон про вибори не уповноважує Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення, наглядовий орган, наділений ресурсами та повноваженнями нагляду за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, вживати ефективних заходів або санкції у випадку порушень у виборчий період, пов’язаних із засобами масової інформації.

ЦВК уповноважена розглядати питання роботи ЗМІ, однак не надавала жодних роз’яснень щодо роботи ЗМІ під час передвиборної кампанії. Окрім того, ЦВК спрямовує скарги, пов’язані з роботою ЗМІ під час передвиборної кампанії, до суду.

Головні редактори приватних телерадіомовних компаній поінформували МСВ ОБСЄ/БДІПЛ, що кандидати впливають на вміст випусків новин. Це підриває фундаментальні принципи справедливості, прозорості та неупередженості новин та суперечить основам професійної етики.

Така можливість визначається угодами між кандидатом та керівництвом телекомпанії.

Те, які кандидати отримають висвітлення у новинах, визначається радше окресленою практикою, аніж професійним аналізом цінності самої новини. По суті, це позбавляє журналістів редакційної автономії. Висловлене деякими співрозмовниками розуміння того, що Закон про вибори створює можливості для висвітлення кампанії у новинах, ґрунтуючись на угоді між кандидатом та телерадіомовною компанією, є суперечливим.

Результати моніторингу висвітлення діяльності кандидатів у випусках новин у прайм-тайм на загальнонаціональних каналах у період з 4 грудня до 3 січня 2010 року, не враховуючи висвітлення діяльності кандидатів у якості офіційних осіб, виявили упередженість за критерієм кількості присвяченого ефірного часу.

НТРК «Перший національний канал» та 5 Канал присвятили більшість ефірного часу висвітленню у новинах передвиборної кампанії Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко , тоді як телеканал «Інтер», ТРК «Україна» та ICTV надавали перевагу Віктору Януковичу.

На 13 з 18 кандидатів на пост Президента України припадало лише 2 відсотки висвітлення у випусках новин на каналах, що були об’єктами моніторингу. Для порівняння, результати моніторингу загального ефірного часу, присвяченого кандидатам у випусках новин, у том числі висвітлення їх діяльності у якості офіційних осіб, на ICTV та телеканалі «Інтер» виявили більш збалансоване висвітлення Віктора Януковича, Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка.

Це показує, що цінність новин не є критерієм, яким послуговуються під час висвітлення діяльності кандидатів, та вказує на неспроможність розрізняти висвітлення діяльності кандидата у якості офіційної особи та у якості, власне, кандидата на пост Президента України.

Виявлені результати також підкріплюються результатами якісного моніторингу, який оцінює тон висвітлення агітаційних заходів у випусках новин. Висвітлення кандидатів Юлії Тимошенко, Віктора Януковича та Віктора Ющенка на НТРК «Перший національний канал» переважно мало позитивний тон. На 5 Каналі у позитивному тоні були 70 відсотків висвітлення діяльності Юлії Тимошенко, а діяльності Віктора Януковича – 47 відсотків. На ТРК «Україна» 45 відсотків висвітлення передвиборної діяльності Юлії Тимошенко були у негативному тоні, діяльності Віктора Ющенка – 36, а Віктора Януковича – 12. На телеканалі «Інтер», 98 відсотків висвітлення діяльності Віктора Януковича було у позитивному тоні і 0 відсотків – у негативному.

VI. СКАРГИ ТА АПЕЛЯЦІЇ

Суди Нового Голову Голови Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) усе ще не призначено. Строк повноважень чинного Голови сплив 24 грудня, і він видав наказ, яким призначив себе виконуючим обов’язків Голови. Відповідно до Закону про судоустрій, у разі відсутності голови суду його обов’язки виконує перший заступник голови суду.

Це обумовило плутанину навколо питання, хто насправді керує судом, та може вплинути на легітимність будь-яких рішень, прийнятих ВАСУ стосовно результатів виборів.

До КААС надійшло 93 скарги, пов’язані з виборами, а до ВАСУ – 72 заяви на апеляційне оскарження. В одному випадку КААС залишив без змін рішення ЦВК про припинення повноважень голови ОВК №59 на основі двох рішень ОВК про заміну голови комісії у зв’язку з її некомпетентністю.

Подано скаргу щодо того, що одному з членів ЦВК у березні 2009 року виповнилося 65 років, а отже він не може надалі виконувати функції члена ЦВК.

КААС виніс рішення на користь позивача та постановив, що надалі згаданий член ЦВК не може брати участь у будь-яких засіданнях ЦВК та скасував усі рішення та постанови ЦВК, прийняті 12 грудня за участі цього члена ЦВК.

ВАСУ частково скасував рішення КААС, залишивши без змін частину постанови, у якій йшлося про те, що член ЦВК не може брати участь у подальших засіданнях ЦВК, але анулював частину постанови, якою скасовувалися рішення та постанови ЦВК, адже вони були прийняті відповідно до закону. Верховна Рада України повинна була припинити повноваження згаданого члена ЦВК ще до рішення суду, однак, до цього часу не зробила цього.

Хоча загальна кількість скарг до окружних судів зросла, кількість скарг стосовно передвиборної діяльності кандидатів є невеликою. Подано кілька скарг щодо адміністративних питань, які виникали у діяльності ОВК, та формування виборчих дільниць. В одному випадку довірена особа Арсенія Яценюка подала позов до Донецького окружного адміністративного суду на рішення ОВК №42 щодо утворення виборчих дільниць. Суд частково задовольнив позов та постановив, що ОВК повинна переглянути рішення, зважаючи на те, що не були включені деякі будинки, а деякі вулиці були включені без переліку будинків.

Попри те, що Стаття 91 Закону про вибори чітко дозволяє представникам кандидатів подавати скарги, у двох випадках окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні скарги, оскільки вони були подані довіреними особами кандидата.

ЦВК та Окружні виборчі комісії (ОВК) ЦВК продовжує практику прийняття офіційних рішень щодо невеликої кількості скарг. Згідно з даними ЦВК, станом на сьогодні, подано 75 скарг. З вивчених МСВ ОБСЄ/БДІПЛ скарг 32 було відхилено або через те, що скарга не відповідала технічним вимогам до подання скарги, або через те, що вони були подані з порушенням встановленого Законом строку оскарження. Офіційні рішення було прийнято щодо 13 скарг, причому більшість рішень не стосувалися суті скарги.

Стислі строки оскарження з питань виборчого процесу не дають можливості бути почутим багатьом скаржникам.

Це доповнюється формалістським підходом ЦВК до строків оскарження.

Скарга до ЦВК, подана представником кандидата Сергія Тігіпка, була відхилена як така, що подана невчасно, хоча ОВК оприлюднила оскаржуване рішення лише на четвертий день. Коли представник кандидата намагалася подати скаргу на п’ятий день між четвертою та п’ятою годиною вечора, її повідомили, що канцелярія вже не працює і не надали можливість зареєструвати скаргу. Наступного дня вона спробувала зареєструвати скаргу, але їй повідомили, що строки оскарження вже минули.

Згідно зі спостереженнями МСВ ОБСЄ/БДІПЛ, скарг стосовно передвиборної агітації подається дуже мало. Скарги стосуються того, що невчасно визначаються межі виборчих дільниць, голови ОВК не інформують членів комісії про засідання, а також помилок у заявах з проханням про призначення членом ДВК.

Закон та правопорядок

Міністерство внутрішніх справ (МВС) зареєструвало 107 порушень, пов’язаних з виборчим процесом у період з 19 жовтня до 31 грудня. З них 48 випадків стосувалися хуліганства, 17 – друку агітаційних матеріалів з порушенням закону, 5 – підпалів, 7 – підкупу виборців, 3 – втрати чи викрадення офіційної печатки, 1 – пошкодження майна, 11 – інше. З цих випадків вчинення протиправних дій 39 було спрямовано проти виборчих штабів Віктора Януковича, а 30 – Юлії Тимошенко. Порушено 15 карних справ та у 18 випадках стягнуто адміністративний штраф. У 30 випадках МВС відмовило у порушенні карної справи.

Генеральна прокуратура України (ГПУ) отримала 26 звернень, з яких 14 розглянуто Генеральним прокурором, а 12 передано на розгляд іншим органами або обласним прокуратурам. До 27 обласних прокуратур надійшло 73 звернення. Питання стосувалися примусу виборців, зловживання службовим становищем з боку чиновників, підкупу виборців, фальшивих агітаційних матеріалів та 3 підпалів виборчих штабів.

VII. ДІЯЛЬНІСТЬ МСВ ОБСЄ/БДІПЛ

МСВ ОБСЄ/БДІПЛ продовжує спостереження за останнім етапом підготовки до виборів та передвиборною кампанією та проводить підготовку для роботи 500 короткострокових спостерігачів, направлених державами-членами ОБСЄ для спостереження у день голосування, а також великої кількості членів парламентів країн-учасниць ОБСЄ.

МСВ ОБСЄ/ЮДІПЛ, Парламентська асамблея ОБСЄ, Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ), Європейський Парламент та Парламентська Асамблея НАТО об’єднають своїх зусилля для спостереження за перебігом для голосування.

Існує показник, за яким західні держави завжди безнадійно відставали від будь-якої країни соціалістичного блоку: це рівень цинізму – і влади, і громадян. Англійський чи американський радикал може довго і голосно кричати про гнилу систему, корумповану владу, ментів-фашистів. Зазіхніть на його права, і він обуриться, зажадає захисту від влади і, певно, отримає її – не тому, що тамтешня влада цілком вільна від цинічної байдужості, а тому, що тамтешні чиновники відповідають за свою діяльність своїми тепленькими місцями. Це чудовий запобіжник проти байдужості і сваволі.

А в постсовєтських республіках таке обурення сприймають поблажливо, як дитячу наївність. Траплялися, щоправда, моменти, коли люди не соромилися наївної віри у можливість змін: коли в 1989 році за лічені дні розпався соціалістичний блок; коли постала незалежна Україна; коли 2004 року прийшла «нова» влада з гарними деклараціями, які, втім, залишили по собі тільки гіркий присмак.

Беручися до аналізу деяких тенденцій у сучасній Україні, мушу спочатку застерегти, що вірю в силу людського обурення й за таку наївність не перепрошуватиму. Політики та всілякі посадовці звикли поводитися у кращому разі як розбещені діти, у гіршому – як цинічні й безвідповідальні шахраї, і вони не облишать своїх звичок, якщо не змусити їх установити чіткі правила і підкорятися цим правилам. Громадський осуд – не панацея від усіх лих, але без загального усвідомлення того, хто кому служить, без чіткого знання про те, що можна вимагати від влади й чого не можна від неї терпіти, демократія та верховенство права залишаться пустопорожніми фразами для чергового телешоу.

В останні роки минулого століття деякі поляки запевняли мене, що в Польщі завжди буде суцільне хабарництво, хамство чиновників, безвладдя. Вони вже поміняли свою думку. Анітрохи не сумніваюся, що зміна ставлення великою мірою пов’язана з підтримкою та вимогами ЕС і жодною – з генами чи «слов’янським менталітетом».

Коли українські політики, повсякчас гризучися між собою, виявляють дивовижну одностайність в оцінках суцільної корупції, продажності геть усіх, – мовляв, духовні недуги люду та обсяг проблем під силу тільки Спасителю, – видається доцільним розібратися з мотивацією цих зізнань у повному провалі.

***

Що робити з накопиченим масивом проблем? Перепрошую за банальність, але їх можна вирішувати. Маю на увазі дієві заходи, а не тільки благородні наміри та чергові плани ніколи не пов’язаних із проблемами дій. Необхідні чіткі закони й механізми, які забезпечують дотримання закону незалежно від політичної волі якоїсь партії, «менталітету» того чи того народу. Зусиль останнім часом у цьому напрямі не так багато, а галузей, де вкрай потрібні реформи, безліч, про що можна докладно дізнатися от хоч би зі спільної доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2008». Розгляну тут лише один показовий приклад відсутності позитивних заходів: долю реформ судової системи та кілька, так би мовити, ерзац-заходів.

Можна старанно не помічати проблем, як це робила совєтська преса, що зазвичай не порушувала незручних тем і слухняно повторювала версію реальності, подану «згори», а тих, хто не бажав мовчати, часто очікували табори чи «психушки».

Можна намалювати таку страшну картину, що жах бере й руки опускаються. Підхід гранично простий: навіщо докладати сизифових зусиль, якщо все даремно? Логіка примітивна, але багатьох переконує: якщо всі брешуть, усі продажні, і справедливості ніде немає, тільки божевільний вийде на площу.

Проблем справді багато, і як вивести країну хоч би з фінансової кризи – ніхто, мабуть, уявлення не має. Простіше відшукати, на кого звалити вину, й водночас спаралізувати населення усвідомленням того, що пошуки виходу – сизифова праця. Якщо заразом можеш справити враження, що винні твої супротивники, – тим краще.

Немає нічого нового й оригінального у намаганнях переконати людей, що Україна приречена на якийсь особливий шлях, чи у спробах відволікти увагу від справжніх питань пошуками духовних хвороб і винуватих. Часто такі зусилля вражають кумедністю й безглуздістю, та коли стільки поставлено на карту, у влади має бути інше завдання, аніж розважати нас.

***

На безжальній арені міжнародних відносин будь-які аргументи про давні кривди чи навіть злочини матимуть ефект не набагато більший, аніж спроби домогтися від власників турецьких готелів знижок для українців на тій підставі, що козаки колись допомагали султанові. Натомість від недвозначних доказів, що «європейський вибір» увиразнюється не тільки в словах, набагато складніше відмахнутися, та й українці самі переконаються у правильності такого вибору. Наразі, на превеликий жаль, від «вибору» маємо тільки декларації українських високопосадовців та агресивну реакцію Росії.

Минулий рік був насичений подіями, які не могли не позначитися на самопочутті українців. Це, насамперед, війна між Росією та Грузією та фінансова криза у поєднанні з перманентною політичною кризою. Здезорієнтовані люди, шукаючи причин нестабільності, схильні хапатися за спрощені відповіді, і досить легко відволікти їхню увагу від головного. Не думаю, що посилена увага до різних історичних питань за президента Ющенка була зумовлена тільки політичними чи кон’юнктурними міркуваннями. Проте коли виборці знають про погляди різних політичних сил на історичні проблеми більше, аніж про їхні плани виходу з кризи та оздоровлення економіки, навряд чи це сприяє усвідомленому вибору. Намагання вести таку собі війну на полі історії в сучасному світі дуже небезпечні. Цим уже давно займається Кремль, намагаючись витворити образ українців, який відповідав би лише пропагандистським стереотипам, і водночас поглибити розбіжності між самими українцями. Те, що радикальні прибічники Всеукраїнського об’єднання «Свобода» воліють, щоби на першому місці стояли історичні питання, бо нічого кращого запропонувати не можуть – безмірно цинічно, але зрозуміло. Проте важко раціонально пояснити впертість, із якою представники ВО «Свобода» спільно з прокремлівськими ЗМІ докладають зусиль, наприклад, до розпалювання напруженості та ворожнечі між Польщею та Україною.

Комуністичну ідеологію, в яку давно ніхто не вірив, відкинули досить легко. Це, звісно, зовсім не означає, що всі повністю підтримують сам принцип, закріплений у ст. 15 Конституції України, що держава не може визнавати жодну ідеологію як обов’язкову. Звідси, на моє переконання, виникають істотні проблеми.

Часами йдеться про специфічне розуміння ролей громадянина та держави. Напередодні вісімнадцятого Дня Незалежності ми прочитали у «Дзеркалі тижня», що «країна не спромоглася відшукати мету, яка сповна виправдовувала б її існування». Слова майже гіпнотичні, але знову закрадається крамольне запитання, ба навіть кілька. Приміром: хто ж має визначити мету? Якою метою виправдовують своє існування інші країни? А якщо мета не та, тобто не виправдовує існування, що буде з країною?

Держава існує, щоб кожен громадянин міг спокійно та на свій розсуд реалізувати свою мету в житті. За незалежність держави проголосувала переважна більшість її громадян, і опитування, яке провів Центр Разумкова, каже, що якби референдум відбувся сьогодні, абсолютна більшість людей так само проголосують за незалежність, хоча їх буде й менше, ніж вісімнадцять років тому. Інша річ, що не всі очікування справдилися, та й, грубо кажучи, не всі українці відповідають чиємусь зразкові «справжнього українця».

Забагато крові пролито, забагато життів покалічено, час би бодай цю найважливішу науку засвоїти: годі намагатися підганяти людей під будь-який зразок. Десятиліття совєтської пропаганди зміцнювали тільки переконання в суцільній брехні, аж ніяк не комуністичні погляди. Відмова від нав’язаних уроків правильного мислення чи намагань прищепити національну гордість анітрохи не поставить під загрозу патріотизм чи моральні підвалини. Чого не можна сказати про нинішню ситуацію, де всі політичні діячі проголошують патріотизм, відданість демократії та бажання служити державі, а своєю поведінкою показують не тільки українцям, а ще й міжнародній спільноті, за кого вони їх мають.

Складається враження, що українська політична еліта засвоїла тільки сучасні прийоми маніпулювання свідомістю людей, а засадниче ставлення до своєї ролі, до верховенства права та до народу залишається совковим. Іміджмейкери, котрим різні політичні сили платять величезні гроші, виконують своє цинічне завдання, і на словах усе нібито гаразд. Але між словами та діями ціле провалля, і було би вкрай небезпечним недооцінювати загрозу, яку несе примирення з огидною фікцією.

Часто стверджують, що держава не може існувати без якоїсь ідеології. На мій погляд, слушно забороняти визнання будь-якої ідеології державною чи обов’язковою, що зовсім не заперечує орієнтацію на принципи демократії та верховенства права. Не всі держави, побудовані на певній ідеології, так жорстоко розправляються з інакодумцями, як це робили комуністи чи нацисти, але завжди силоміць накинута державна ідеологія так чи так обмежує свободу думки.

Натомість можна, живучи в демократичній країні, вважати права людини «західною вигадкою», а диктатуру – оптимальною формою державного ладу. Ніхто не втрутиться й не почне вчити тебе «як треба», допоки дотримуєшся правил. У цьому сенсі демократія та верховенство права є основними складниками соціяльного договору. Хочеш із нами жити, будь ласка, ось наші правила, дій за ними. Це, звісно, спрощення. Я анітрохи не заперечую довгого шляху до сучасної форми демократії, але саме цей прагматизм дозволяє уникати розчарування та непорозумінь. Звичайно, довіряємо людям, із якими укладаємо угоду – але обов’язково домовляємося про можливі санкції в разі недотримання. Ясна річ, здивуємося, якщо політик нам скаже, що жодної позиції не представляє, просто хоче прийти до влади, але в принципі з цим можна й змиритися, якщо він приймає чіткі зобов’язання, і знаємо, як розірвати угоду або застосувати санкції, якщо своїх обіцянок він не дотримується.

А в Україні словосполучення «народний обранець» шанують уже не більше, ніж балачки про «вибори» за совєтських часів. І не тільки тому, що йдеться насправді про партійного обранця, бо його політична кар’єра залежить від уміння догодити партійним лідерам, а не від дотримання зобов’язань перед виборцями. Річ у тім, що, голосуючи за певну партію, виборець не має жодної впевненості, за що саме він голосує. Не про те мова, що депутати не виконають усіх своїх обіцянок (чи є така країна, де виконають усі?), хоча відвертість, із якою вони їх ігнорують, таки шокує. Турбує інше: немає жодної впевненості, що твої обранці заради політичної доцільності не утворять фракцію з партією, за яку ти не проголосуєш за жодних обставин, чи не ухвалять закону, який може звести нанівець важливі демократичні принципи (як-от, приміром, зміни до закону про президентські вибори в серпні цього року).

Втішає хіба те, що можна не читати їхні політичні програми: нема сенсу, потонеш у морі красивих декларацій. Конкретних пропозицій, за які можна вхопитися, майже немає.

Втім, останнім часом стурбованість викликає аж ніяк не тільки розбазікування політиків. Дедалі частіше лунають висловлювання, що свідчать про разючу неповагу до Конституції і взагалі до принципів плюралізму та демократії.

***

Стомлюєшся від суцільного негативу, від проблем та перманентної невпевненості в майбутньому. Коли кінця немає всіляким кризам, не диво, що люди поволі починають мислити поняттями «сильної руки проти анархії», добра проти зла, гріха, очищення та спасіння. Окрім того, навіть без агресивних потоків ображеної совкової свідомості деяких російських лідерів, в Україні всі питання, пов’язані з державністю та незалежністю, неминуче набувають майже есхатологічного характеру.

Не варто й дивуватися, що не переводяться охочі маніпулювати такими реакціями. Викликають особливу стурбованість два аспекти нинішньої боротьби за «моральне здоров’я суспільства»: по-перше, плутанина понять, неясність, про що саме йдеться; по-друге, тривожний рівень політизації будь-якої діяльності щодо захисту «традиційних цінностей». Не менше непокоїть те, що розглядати ці два аспекти окремо стає дедалі складніше.

Обґрунтованість самого існування і Закону про захист суспільної моралі, і державного органу – Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі (НЕК) теж досить сумнівна. Уточню, що зовсім не виступаю за повну відсутність обмежень. Мають бути вікові та часові обмеження щодо телебачення та кіна, припустимі, на мій погляд, певні обмеження і в ЗМІ та Інтернеті. Суть справи полягає в тому, що не держава має здійснювати такий контроль чи взагалі диктувати мораль, а ще мають бути чіткі та наперед відомі правила. Їх не було від самого початку.

Втім, проблем довго не виникало через надзвичайно малу активність Комісії. Адже, всупереч Законові про суспільну мораль, голову НЕК обирав Кабінет міністрів, а уряди постійно змінювались.

Активні заходи з діагностики духовних хвороб населення та протидії найнебезпечнішим явищам моральної деградації помітні від жовтня 2008 року. Певно, стан хворого, тобто населення, вже викликав серйозні побоювання, але знайшовся спаситель в особі чергового голови НЕК Василя Костицького.

В усіх виступах та інтерв’ю п. Костицький наголошує потребу протидіяти дитячій порнографії, ксенофобії, пропагуванню ненависті тощо. Але знову кажуть одне, а на практиці роблять інше: і НЕК, і інші державні органи зосереджуються на тому, що вважають порнографією. В лютому 2009 року набув розголосу висновок НЕК про новий роман лауреата Шевченківської премії Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» – експерт побачила в ньому не художній твір, а «порнографічну продукцію». А в липні Міністерство культури і туризму не дало дозволу на прокат комедії за участю Саші Барона Коена «Бруно». Відтак Україна стала єдиною країною в Європі, що не задовольнилася віковими чи ефірними обмеженнями, а геть заборонила фільм.

Звісно, є прихильники обмежень, котрі слідом за головою НЕК посилаються на не названі дослідження, які нібито доводять прямий зв’язок між порнографією та моральним занепадом суспільства. Дуже часто посилаються на безіменні держави, які нібито забороняють значно більше, однак громадяни тих «демократичніших за нашу» країн сприймають такі державні заходи «інакше, ніж у нас – радше вдячно, аніж із протестом», – стверджує в дописі на сайті «Телекритика» член Комісії Максим Ростоцький. Сперечатися можна. Коли досить нахабно перекручують результати опитувань, стверджуючи, що народ підтримує цензуру (просто як за совєтської влади!), заперечити треба.

Проте насправді сенсу в такій полеміці мало, бо йдеться про інше. А саме про те, чи ігноруємо Конституцію та принцип плюралізму, чи ні. Я не люблю порнографію, але можу й не дивитися. Що абсолютна більшість населення висловиться за вікові обмеження – не сумніваюся. Що більшість підтримає заборону порнографії, цензуру чи бодай досягне згоди щодо «традиційних цінностей» – жодної впевненості не маю.

Замість чесного та відкритого обговорення питання все робиться фальшиво, через ошуканство та маніпулювання, і не тільки сумнівними дослідженнями, статистичними даними тощо. У травні Верховна Рада ухвалила зміни до ст. 301 Кримінального Кодексу, встановивши кримінальну відповідальність «за зберігання предметів порнографічного характеру з метою їх збуту чи розповсюдження». Боротьба з огидним злочином – дитячою порнографією – обернулася забороною зберігати будь-яку порнографію. Про дітей забули, заходившись обмежувати свободу дорослих людей.

Від чого більше деградує суспільство – від порнографії чи від беззаконня, корупції, безвідповідальності високопосадовців, які вважають будь-які засоби виправданими в боротьбі за владу? Здавалось би, риторичне запитання, але політики та посадовці уже протягом року докладають чималих зусиль, аби переконати людей, що проблема аж ніяк не полягає в перманентній кризі чи неспроможності політиків відкласти вузькопартійні інтереси навіть перед загрозою дефолту.

Торік у жовтні заступник голови Верховної Ради Микола Томенко під час сюрреалістичної зустрічі з журналістами у парламенті закликав «боротися з негативом у новинах на законодавчому та морально-етичному рівнях». Важко сказати, що більше вражає – посада господаря дивовижної зустрічі, безглузде лицемірство намагань перекласти відповідальність на тих, що передають, але ж ніяк не створюють новини, чи пасивність присутніх журналістів. На подальші зловісні заклики до цензури ЗМІ реагували трохи адекватніше. Точніше, за діяльністю НЕК та заборонами вже стежили. Але нинішнього липня знову не звернули уваги на семінар із нагоди презентації українського перекладу «Основ вчення Руської Православної Церкви про достоїнство, свободу і права людини» та не менш зловісні заклики нардепа-регіонала Вадима Колесниченка та його колишньої коле∂и по партії й нинішнього уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової. А вони того варті. Коли вже омбудсмен захоплено розводиться про «цивілізаційний» характер документу, згідно з яким «індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім’ї», що казати про проєкт постанови «Щодо схвалення Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини», який нардеп Вадим Колесниченко під кінець місяця вніс до Верховної Ради? Обмежуюсь тільки однією цитатою: „Християнин ставить свою віру в Бога і своє спілкування з Ним вище за власне земне життя. Тому неприпустимим і небезпечним є тлумачення прав людини як вищих та універсальних основ суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися релігійні погляди й практика. Ніякими посиланнями на свободу слова і творчості не можна виправдати наругу в публічній сфері над предметами, символами чи поняттями, шанованими віруючими людьми.”

Вірогідність того, що цей проект увіпхнуть у «пакет» із іншими домовленостями й таки ухвалять, відганяє будь-яке бажання просто посміятися з цього чергового безглуздя. Адже термінами, неприпустимими в демократичній країні, рясніє й ухвалена Доктрина інформаційної безпеки України, й Закон про захист суспільної моралі – разом із Критеріями віднесення друкованої та іншої продукції до розряду порнографічної або еротичної продукції, що їх НЕК затвердила в 2007 році всупереч законодавству. Порушення законів – річ настільки звична, що ніхто навіть не звернув уваги, що до цього вдається комісія, покликана захистити суспільну мораль. І це не поодинокий приклад. Цю комісію формує фактично уряд – із чиновників, журналістів, артистів і письменників. Голову комісії, що його має обирати вона сама на засіданні, від самого початку призначав – і звільняв – також уряд. Висновки Комісії мають бути затверджені її рішеннями, проте на практиці їх здебільшого готують працівники апарату НЕК, і ніхто не затверджує взагалі. Варто зазначити й те, що оскаржити в суді можна тільки рішення, висновки не можна.

Судитися складно й з іншої причини. Закон про захист суспільної моралі та згадані Критерії напхано термінами, які не відповідають вимогам законодавства, а запропоновані зміни до закону аж ніяк не наближають його до засад правової демократії, радше навпаки. У «Критеріях» читаємо, що ознакою порнографії є «пропагування сексуальних девіяцій», а спроба розрізнити «порнографічне» та «еротичне» зводиться до вкрай суб’єктивного судження про те, що кого збуджує. Закон забороняє продукцію, що «пропагує невігластво та блюзнірство». Ясна річ, бути невігласом погано, але це проблема не суспільної моралі, а, боюся, якраз її захисників. Утім, саме завдяки цій корисній властивості вони не матимуть жодних труднощів із тлумаченням термінів «пропагування» та «блюзнірство».

Дуже непокоять раз у раз повторювані вислови на кшталт «стан суспільної моралі є загрозливим для національної безпеки України». Як на мене, загрозливими є нечіткі закони, тлумачення та виконання яких залежать від політичної кон’юнктури. Смішно, коли загрозу національній безпеці вбачають не в беззаконні чи хаосі, а в порнографії, пропагуванні невігластва та надмірі «негативного» в ЗМІ. Проте варто трохи змінитися політичній погоді, і нічого смішного нас із такими законами не очікує.

Хоча я зосереджуюся тут на НЕК і так званому захисті суспільної моралі, але просякнуто політикою і підпорядковано політичній доцільності майже все в державі. З одного боку, можна тільки привітати те, що СБУ розсекречує архівні матеріали про Голодомор та інші злочини комуністичного режиму. З другого, все відбувається вкрай вибірково, і виникає небезпека маніпуляцій, узалежнення надзвичайно важливих суспільних процесів, зокрема й осмислення недавньої історії, від потреб політиків. Про це вони відкрито та з неприхованим цинізмом говорять і пишуть, зокрема й у ЗМІ. Але виставляти за це претензії треба не ЗМІ, а владі.

ЗМІ можна закинути інше: разом із громадськими організаціями вони могли би значно більше робити для усвідомлення небезпеки обіцянок, що їх роздають, зокрема перед виборами, політики чи посадовці – запровадити «духовну освіту в усіх учбових закладах» або «партнерську модель державно-конфесійних відносин в Україні». Влада має обов’язок забезпечити повну свободу совісти для всіх, свободу висловлювань та рівні права. Жодних повноважень на партнерство, «відродження духовності української нації» чи на будь-які «правильні думки» вона не має й не повинна мати.

***

Колись випало спілкуватися з одним переконаним комуністом, який на виправдання сталінського режиму знай повторював тільки одну фразу про «серйозні перегини соціалістичної справедливості». Затята віра видводила його геть від незручного запитання: а що це за тварина – «соціалістична справедливість»? Справедливість не потребує ніяких прикметників чи займенників. Немає чиєїсь справедливості. Є просто справедливість, для закріплення якої усі політики обіцяли провести судову реформу. Та й дотепер обіцяють, зокрема й у своїх «проектах конституції». І всі реформи безнадійно глухнуть за крок до ухвалення, щоправда, той крок для українських політиків найтяжчий – від запевнень про шляхетні наміри до реальних дій. Два роки – від кінця 2005 до квітня 2007-го – все виглядало безхмарно. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила спочатку концепцію судової реформи, потім і декілька законопроектів, президент подав їх на розгляд парламенту, де вони й висять, ніби на краю чорної діри. Виявилося, що йти назустріч людям ніхто не має бажання, вигідніше йти назустріч політичній доцільності. Спочатку президент сам передумав і спробував відкликати законопроекти. Перешкодили процесуальні причини, але все одно до другого читання проекти вже два роки не можуть дійти через спротив Верховного Суду та фракції БЮТ у парламенті. А президент тим часом змінив склад Національної комісії, і тепер там перебувають чинні судді та працівники судової гілки влади. Наразі не вдалися деякі намагання переглянути концепцію реформи.

Ситуація показова: гілки влади звикли домовлятися між собою, і владці не мають потреби в реформах, які не додадуть їм впливу або навіть зменшать його. Звикли вони й до фактичної безкарності. На словах усі нібито за реформи, й ніхто, окрім правозахисників, не переймається тим, а чому ж усе завмирає, коли від слів треба переходити до діла.

Ясно, чому так вигідніше їм. Геть незрозуміло, чому мають це терпіти громадяни. А влада, треба сказати, знахабніла настільки, що навіть і не приховує свого ставлення до засадничих принципів правосуддя. Голова Верховної Ради кілька місяців свідомо блокував приведення до присяги суддів Конституційного суду, спаралізувавши найважливіший у країні суд і внеможлививши розгляд важливих питань, зокрема конституційності так званої «політреформи» 2004 року. Це приклад процедурних маніпулювань, але депутати не гидують і відвертішими засобами: два роки поспіль вони просто ігнорували «незручні» рішення того ж таки Конституційного суду, що ними скасовано положення закону про держбюджет, які призупиняли пільги.

Для більшості західних ЗМІ найпривабливіша тема – погрішності у фінансовій звітності політиків або сексуальні скандали. На кілька днів, іноді довше, вона стає провідною для різних шоу та передач. А в нас на таке шоу перетворено зазіхання на основи правової системи. Над комедією навколо указу президента про призначення позачергових виборів у жовтні 2008 року можна було би весело сміятися, якби її розігрували актори на сцені. Коли суд призупинив президентський указ, Гарант Конституції так розлютився, що звільнив суддю, заявивши про нього, що той виніс замовне рішення, а згодом зліквідував і сам суд. Навіть гірше, за «винесення свідомо незаконного рішення» проти незручного судді було порушено кримінальну справу. А нардепи від БЮТ скористалися депутатським імунітетом, аби перешкодити суддям у виконанні законних обов’язків, простіше кажучи, заблокували суд. Досвіду блокування, як відомо, набули всі депутати.

Більшість громадян висновки щодо цього давно зробила. Все відбувається на її очах: закриття очевидної кримінальної справи, умовний вирок депутатському синові за скоєну аварію, втеча і зникнення підозрюваного, якого в разі потреби можна і «спіймати» – або не спіймати. Закон має бути одним для всіх, і хоча фактично так не є в жодній країні, є критична маса недовіри, яку влада давно перевищила.

Мислимі межі нахабства також давно перейдені, що продемонструвало рішення Верховного Суду у справі засудженого на довічне ув’язнення Олександра Яременка. Він виграв справу проти України в Європейському суді з прав людини – в рішенні обережно, але досить недвозначно поставлено під сумнів доказову базу у цій кримінальній справі. Це мусило стати підставою для того, щоби скасувати вирок і призначити новий розгляд. Проте Верховний Суд, на прохання представника Генеральної прокуратури, вирішив просто вилучити посилання на незаконно отримані докази й не змінювати вирок. «Верховний суд, – каже Яременків адвокат Аркадій Бущенко, – мав шанс стати рушієм правового розвитку, але не став. Ухвалу Верховного суду органам міліції можна сприймати як си∂нал: дійте так, як діяли».

Подібний шанс мали всі гравці української політики, й фактично ніхто не бажав ним скористатися. Дивного, звісно, мало, проте гени чи особлива доля України тут ні до чого: у будь-якій державі, якщо дозволити чиновникам поводитися як їм заманеться, більшості заманеться діяти вкрай егоїстично та безвідповідально. Годі їм потурати мовчанням і нескінченими обговореннями в телешоу, ЗМІ чи на кухні, – цього вони й домагаються. Демократія ставить питання інакше: які механізми потрібні, аби політики робили те, задля чого їх обрано, і виконували свої обіцянки.

Фото з сайту: http://www.sdpnu.org.ua

У 2005 році колегія міжнародно-визнаних юристів – членів Комітету із дотримання Оргуської конвенції прийшли до висновку, що Україна порушує вимоги Оргуської конвенції щодо доступу до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень, що стосуються довкілля. З того часу за сприяння Комітету Україна розробляє нове законодавство, спрямоване виправити ситуацію та забезпечити виконання положень Конвенції. Проект Закону України «Про внесення змін до статті 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» стосовно визначення екологічної інформації спрямований на впровадження положення екологічної інформації, даного у Конвенції, у національне законодавство. Законопроект досягає своєї мети, але лише поверхнево.

Абзац перший Проекту пропонує позбутися законодавчого ототожнення термінів «екологічна інформація» та «інформація про стан навколишнього природного середовища», а це, якщо законопроект буде прийнятий, знівелює ряд національних гарантій відкритості такої інформації. На сьогоднішній день національні положення щодо заборони засекречувати екологічну інформацію використовують термін «інформація про стан навколишнього природного середовища», але завдяки законодавчому ототожненню цього терміну із іншим – «екологічна інформація» ці гарантії поширюються на увесь спектр інформації, вказаної у статті 2 Конвенції. Стаття 2 Конвенції дає визначення екологічної інформації і визначає інформацію про стан довкілля лише як один із її видів. Якщо законопроект буде прийнятий у запропонованому вигляді, заборона щодо засекречення екологічної інформації буде поширюватися лише на інформацію про стан довкілля у його буквальному розумінні, а не на всю екологічну інформацію, як цього вимагає Конвенція.

У жовтні 2009 року Міжнародна благодійна організація «Екологія. Право. Людина.» (ЕПЛ) подала до Мінприроди – органу державної влади відповідального за розробку законопроекту – коментарі та вказала на недоліки законопроекту. Коментарі не були враховані. Нещодавно ЕПЛ подала свою юридичну оцінку законопроекту до Комітету із дотримання Оргуської конвенції, який на своєму наступному засіданні розгляне запропонований законопроект з точки зору його відповідності положенням конвенції щодо доступу до екологічної інформації.

Слідкуйте за найновішою інформацією щодо впровадження Україною Оргуської конвенції на сайті ЕПЛ – www.epl.org.ua

За більш детальною інформацією звертайтесь:
Єлизавета Алексєєва, провідний юрисконсульт ЕПЛ
[email protected]; [email protected]тел. (032) 243 – 38 – 88

‘- А ви бачили, який прекрасний скверик зробили там, де Лев Парзхаладзе збирався будувати житловий комплекс? – Олександр Кирилович, мешканець будинку в провулку Десятинному. – У нас там тепер і коти, і зайці… Обов’язково приходьте.

– Ось і ви, – тепло вітають один одного активісти. – Раді, що ви теж знайшли час прийти.

– Ні, я не корінний киянин, – відповідає на питання журналістів один із мешканців вулиці Гончара. – Але мені не байдуже, що зараз відбувається у Києві, тим більше, біля будинку, де я живу.

Біля Кабінету міністрів зібралися противники скандальних забудов у центрі Києва. Вони прагнуть, щоб уряд встановив мораторій на забудову центру Києва та нагадують про те, що будівництво в історичній частині можливе лише за згодою депутатів Верховної Ради. І якщо раніше вони виступали поодинці – кожен проти свого будівництва, то тепер об’єдналися. Вони не розділяють себе на різні адреси: кожен, хто хоче, може потримати будь-чий плакат.

Незважаючи на холод і вітер, настрій у них піднесений.

– Нам пообіцяли, що нас сьогодні приймуть, – ділиться Ірина Нікіфорова, одна з мешканок вулиці Гончара. Вони змерзлими пальцями тримає жовтий плакат “Юля, врятуй Софію Київську та історичний Київ від варварів!”

– А хто пообіцяв? – питаю.

– Хтось із Кабміну. Хоч недарма мерзнути будемо.

Ірина та її сусіди протестують проти будівництва восьмиповерхового житлового комплексу на вулиці Олеся Гончара, 17-23. Цей комплекс будує з 2008 року ТОВ “Інвестиційно-будівельна група”. Після кількох акцій протесту забудовник подав позов до Шевченківського районного суду з вимогою заборонити мешканцям перешкоджати будівництву – і домігся такої заборони.

Ось активісти з Театральної.

Біля їх будинку, одразу над куполом станції метро “Театральна”, забудовник ТОВ “Альянс-Центр” збирався будувати офісно-торговельний центр.

– Зараз роботи, на щастя, не ведуться, – каже мешканка Наталія Мусієнко. – Але ж ніхто не знає, до якого часу. Вже неодноразово забороняли, відкликали підписи, погодження, але навіть кількаденну перерву забудовник використовував, щоб зводити свою арматуру.

Наприклад, під час останньої такої “перерви” забудовник встиг звести двоповерховий каркас.

“Будівництво нардепа І. Куровського у Жовтневій лікарні – беззаконня!”

Такий плакат тримає професор Вадим Березовський. Це професора один з охоронців будівництва на території Жовтневої лікарні звинувачує у “нанесенні тілесних пошкоджень”, а саме, синця на внутрішній стороні щоки розміром з копійку. Проти професора порушили кримінальну справу, розгляд якої триває й досі.

Серед активістів я помітила і одного з Мовчанів – це брати, яких забудовник “Мегабуд” звинувачує у здійсненні хуліганських вчинків під час акції протесту проти будівництва церкви у парку по вулиці Уманській.

– Ви хоч про дітей своїх подумали? Що ви до Юлі звертаєтеся? Чого ви взагалі сюди прийшли? – активістів оточують літні жінки з прапорами кандидата в Президенти Віктора Януковича. В цей самий час вони проводять свою акцію протесту проти діючого Прем’єр-міністра. Час від часу вони намагаються затулити плакати прапорами Януковича і агресивно пропонують піти звідси. Рівно о дванадцятій вони розходяться самі.

– Там за рогом каву дають тим, хто за Януковича стояв, – сміється професор Березовський. – Хто змерз – можете піти попити.

Але ніхто не йде.

Активістів більшає. Вони чекають, коли Олександр Ільєнко, головний спеціаліст Кабміну по зв’язкам із громадськістю, запросить їх всередину на переговори. Поки що він зібрав всі паспортні дані і пішов робити пропуски.

– Ми хочемо, щоб Кабінет міністрів встановив мораторій на забудову центра міста, – розказала “Свідомо” адвокат активістів Марина Соловьйова. – Це перше. По-друге, ми просимо, щоб просто виконувалася стаття 150 Земельного кодексу. В ній написано, що землі історико-архітектурної забудови можуть бути виділені тільки за згодою Верховної Ради України. Такого погодження зараз не має жодна земельна ділянка, де ведуться будівництва.

Марина Соловьйова відома тим, що вже кілька років допомагає мешканцям боротися із забудовниками. Її досягнення – Пейзажна алея, там, де тепер прекрасний скверик із котами.

Через дві години після початку акції чиновник Ільєнко забирає в будинок десяток активістів – від кожного будівництва.

– Що вирішили? – дзвоню я Ірині Нікіфоровій після завершення переговорів у Кабміні.

– Перенесли нараду на два тижні. Заступник міністра регіонального будівництва В’ячеслав Негода, він нас уже знає, та двоє з Держекспертизи вислухали всі наші вимоги та пояснення, але сказали, що не знають, чи встановлення мораторію на забудову центру є повноваженням Уряду. Будуть дізнаватися, думати. Потім знову проведуть нараду, вже у Мінрегіонбуді. Хочеться, щоб це дійшло до Прем’єр-міністра. Може, хоч якийсь зсув буде. А поки що нічого.