На офіційному сайті Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – Департамент) виставлено для громадського обговорення Проект Положення про підрозділ спеціального призначення Державної кримінально-виконавчої служби України (далі – Положення).

Базовим положенням для аналізу проекту є наступне: «Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». У цьому й полягає відмінність державних органів і установ та фізичних осіб – останні можуть діяти так, як вважають за потрібне, якщо такий вид поведінки прямо не заборонений в законі.

Як свідчить аналіз проекту Положення, даний акт спрямований на значене обмеження прав засуджених та інших осіб, а його кремі положення суперечать чинному нині законодавству, у результаті чого затвердження цього акту у поданому вигляді є не доцільним і я не можу не висловити стурбованість подібними намаганнями на відомчому рівні створити фактично неконтрольований суб′єкт з необмеженими повноваженнями.

Так, у п. 2.1. Положення зазначено: «Підрозділ спеціального призначення (далі – ПСП), є воєнізованим формуванням, що відповідно до закону діє у складі територіального органу управління Департамент, здійснює спеціальні заходи, спрямовані на виконання визначених завдань і функцій». Ключовим терміном, як на мене, у наведеному визначені є «відповідно до закону».
Дійсно, стаття 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» включає до складу Державної кримінально-виконавчої служби України (далі – ДКВС) воєнізовані формування.

Проте, як визначається у ст. 12 названого Закону, воєнізовані формування – це підрозділи, які відповідно до закону діють у складі органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, призначені для їх охорони та запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ.

У ст. 392 Кримінального кодексу України (далі – КК) передбачено, що діями, які дезорганізують роботу виправних установ є тероризування у виправних установах засуджених або напад на адміністрацію, а також організація з цією метою організованої групи або активна участь у такій групі, вчинені особами, які відбувають покарання у виді обмеження чи позбавлення волі. У кримінальному праві під тероризуванням засуджених розуміється застосування до них фізичного насильства або погрози їх застосування; напад на адміністрацію – це вчинення щодо неї насильницьких дій, а також погроза застосування насильства.
Будь-які висловлювання або інші порушення порядку та умов виконання-відбування покарання, включаючи й невиконання вимог режиму, не підпадають під сферу впливу воєнізованих формувань.

Отже, ключовим моментом у функціонуванні воєнізованих формувань, якими і є ПСП, є сфера їх призначення, обмежена двома напрямками: 1) охорона об’єктів; 2) запобігання та припинення дій, визначених у ст. 392 КК.

Проте, на ПСП покладається і діяльність щодо протидії тероризму, хоча це й суперечить положенням ст. 12 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України».

Згідно з Законом України від 20.03.2003 р. «Про боротьбу з тероризмом», тероризм — це суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей; терористичний акт — злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 КК України. Стаття 4 Закону визначає суб’єктів боротьби з тероризмом, до числа яких віднесено й Департамент.

Частина шоста статті 5 цього Закону передбачає, що Департамент здійснює заходи щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об’єктах кримінально-виконавчої системи. Іншими словами, в межах своєї компетенції Департамент може боротися із тероризмом. Але закон не закріплює норм щодо необхідності утворення з цією метою будь-яких інших воєнізованих формувань, аніж вже передбачені чинним законодавством.

Як бачимо, поняття «тероризм», наведене у цьому Законі, є фактично тотожним діям з тероризування засуджених, наведених у ст. 392 КК України. У зв′язку з цим видається вельми дивним, чому це завдання необхідно окремо «прописувати» в Положенні? Можливо, лише за для безпідставного та невиправданого розширення завдань і функції ПСП під прикриттям «боротьби з тероризмом».

Що ж до попередження злочинів терористичної спрямованості та діянь, передбачених ст. 258 КК України – не зрозуміло, чому їх попередження не може здійснюватись у загальному порядку. У всіх установах виконання покарань функціонує оперативні структури, на які й покладається попередження злочинності в установах виконання покарань. І чому ці підрозділи не здатні виконувати покладені обов′язки самостійно?

Тим більше, що Законом України «Про боротьбу з тероризмом» не передбачається здійснення такої діяльності якимись спеціально утвореними воєнізованими формуваннями, у ньому лише вказується: «Департамент здійснює заходи щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об’єктах ДКВС».

Не можна не звернути увагу на ту обставину, що ПСП не є суб′єктом боротьби з тероризмом відповідно до згаданого закону. У ньому проведено чітке розмежування: суб’єкти, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції – Департамент (звертаю увагу – саме Департамент, а не утворені ним формування); інші суб’єкти, що залучаються до боротьби з тероризмом (у їх числі якісь спеціально створені формування не згадуються).

Хочу ще раз наголосити, що відповідно до Закону «Про ДКВС», Департамент НЕ наділений правом створення будь-яких воєнізованих формувань, окрім віднесених до структури ДКВС цим законом (тобто, формувань, призначених для їх охорони та запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ). Закон України «Про боротьбу з тероризмом» також НЕ наділяє Департамент повноваженнями по створенню для запобігання тероризму окремих ВОЄНІЗОВАНИХ утворень.
За таких обставин створення окремого підрозділу для боротьби з тероризмом є не просторо незаконним, а й створює умови для необґрунтованого витрачання державних коштів на утримання СПС.

Головна мета утворення ПСП – вплив на засуджених шляхом участі цього підрозділу в обшуках та оглядах – це безпосередньо витікає зі змісту розділу 7 Положення, який і присвячений переважно процедурі обшуку.

Слід нагадати, що на практиці вже мали місце спроби створення у складі Департаменту подібних воєнізованих формувань з широкими повноваженнями, проте положення про них (яке, до речі, майже нічим не відрізнялось від цього проекту) було скасоване через невідповідність Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини. Зараз Департамент намагається повернути до життя аналогічний за змістом акт.

Наведене є не єдиним невиправданими розширенням законодавчих положень. Зокрема, за п. 3 Положення до основних завдань ПСП віднесено:
3.1. Запобігання і припинення злочинів терористичної спрямованості та інших злочинів на об’єктах ДКВС України.
3.2. Запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу УВП.
3.3. Участь у заходах щодо забезпечення режиму та його основних вимог в УВП і СІЗО.
3.4. Взаємодія із спеціальними підрозділами інших правоохоронних органів у сфері боротьби з тероризмом і злочинністю.

Як бачимо, таке завдання, як участь у заходах щодо забезпечення режиму та його основних вимог в УВП і СІЗО не передбачається жодним законодавчим актом для воєнізованих формувань ДКВС.

Отже Положення невиправдано розширює коло завдань ПСП відповідно до їх призначення, встановленого в Законі. Іншими словами, відбувається «коректування» законодавчих положень на рівні відомчого акту, що є неприпустимим, оскільки останні не можуть коригувати першоджерело – закони.

4. Функції ПСП
4.1. Запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об’єктах ДКВС України, у тому числі у рамках антитерористичної операції, що проводиться АТЦ або координаційною групою при відповідному регіональному органі СБ України.
Як уже визначалось, це функція самого Департаменту.

4.2. Участь у затриманні озброєних злочинців на території об’єктів ДКВС України.

Не можна не звернути увагу й на певну невизначеність термінології Положення. Приміром, доволі часто у його тексті використовується термін «злочинець». При цьому ПСП мають доволі широкі повноваження щодо застосування фізичної сили та інших засобів до особи, названої «злочинцем». Виникає питання – що саме слід розуміти під цим терміном? Хто є (кого слід вважати) злочинцем? У п. 1.2. Положення, що присвячене роз′ясненню термінів, подібне формулювання відсутнє. Жодний інший законодавчий акт не дає визначення цьому поняттю. У результаті, як видається, на практиці не можна буде виключити випадки, коли ярлик «злочинець» буде «приклеюватись» виключно за розсудом представників ПСП чи Департаменту на будь-яку особу, приміром, родичку засудженого, що порушила якийсь правовий припис.

У пункті 6.3. Положення взагалі відокремлено поняття «засуджений», «злочинець» та «правопорушник». З урахуванням відсутності визначення їх змісту можемо припустити можливість нівелювання на практиці у ході діяльності ПСП.

4.3. Участь у заходах щодо розшуку і затримання засуджених і осіб, узятих під варту, які вчинили втечу з-під варти або самовільно залишили місце відбування покарання, у тому числі у рамках антитерористичної операції, що проводиться АТЦ або координаційною групою при відповідному регіональному органі СБ України.

Відносно цієї «функції» є лише запитання: Чому це не здатні виконувати відповідні існуючі структурні підрозділи органів і установ виконання покарань, тим більше, що розшук таких осіб покладається на ОВС? Навіщо для цього утворювати окремий підрозділ? Чи визначення подібних функцій покликане створити враження необхідності утворення ПСП?

Тим більше, не враховано, що за загальним значенням функції – це об’єктивно необхідні напрямки діяльності, що виражають сутність та призначення відповідної структури. Термін «функція» в перекладі з латини означає виконання, звершення. У широкому розумінні – це обов’язок, роль, що її виконує відповідний інститут чи процес стосовно до цілого, характеристика напрямку чи аспекту діяльності. Функції ПСП – це не що інше, як характеристика саме того, що і як він «робить».

Функції ПСП, названі у п.п. 4.2., 4.3., 4.5. – 4.7. Положення визначені за допомогою термінів «участь» (у проведенні, у заходах) та «сприяння». Отож, таке визначення функцій дозволяє дійти висновку, що ПСП – це утворення «сприяння», що не наділене самостійними функціями, а лише приймає участь у заходах, які виконуються іншими підрозділами та службами. То чи доцільно запроваджувати нове формування виключно з метою допомоги, для виконання «допоміжної» ролі? Власних функцій ПСП у Положенні немає.

4.4. Виконання заходів, передбачених уведенням надзвичайного чи воєнного стану, режиму особливих умов у районі розташування об’єктів ДКВС України у випадках стихійного лиха, епідемій, аварій важливих для життєзабезпечення систем, масових заворушень, проявів групової непокори засуджених і осіб, узятих під варту, в разі нападу (у тому числі збройного) бо виникнення реальної загрози такого нападу на об’єкти ДКВС України, припинення групових протиправних дій засуджених і осіб, узятих під варту, та ліквідації їх наслідків.

Зауваження стосовно розуміння функцій відноситься й до змісту цього пункту. КВК України не встановлює особливого порядку прийняття рішення про посилення охорони, нагляду за засудженими, здійснення інших додаткових режимних заходів: воно повинно прийматися начальником установи виконання покарань за погодженням з керівництвом територіального управління Державного департаменту України з питань виконання покарань. Єдиний виняток складають випадки необхідності припинення групових протиправних дій засуджених та ліквідації їх наслідків – для цього за рішенням Голови Департаменту, начальника управління (відділу) Департаменту в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві та Київській області використовуються сили і засоби колонії, органів і установ виконання покарань, а в разі потреби з дозволу Міністра внутрішніх справ України, начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, місті Києві, Київській області, начальника управління Міністерства внутрішніх справ України в області, місті Севастополі – органів та підрозділів Міністерства внутрішніх справ України.

Оскільки підстави та порядок використання сил і засобів колонії і так передбачене в законі – зайвим видається закріплення в Положенні функції, подібної до «…виконання заходів, передбачених уведенням….»
4.5. Участь у проведенні оглядів і обшуків засуджених і осіб, узятих під варту, їх речей, оглядів інших осіб та їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на території об’єктів ДКВС України, на якій встановлені режимні вимоги, а також вилученні заборонених речей і документів.

Чому не здатні виконати це завдання відділи охорони, нагляду та безпеки колоній? Яка нагальна необхідність утворення додаткового підрозділу для цих функцій?

4.6. Участь у заходах щодо забезпечення правопорядку, додержання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку в УВП, СІЗО і на прилеглій до них території.
4.7. Участь у заходах щодо забезпечення безпеки засуджених і осіб, узятих під варту, персоналу і громадян, які перебувають на об’єктах ДКВС України.
4.8. Сприяння оперативним підрозділам Департаменту, його територіальних органів управління, УВП і СІЗО у проведенні оперативно-розшукових заходів.
Дивись коментар до п. 4.5.

Водночас, маємо невідповідність КВК України.
4.9. Участь у заходах щодо організації переміщення (перевезення спеціальним транспортом або супроводження пішки до місць відбування покарань) особливо небезпечних засуджених та засуджених до довічного позбавлення волі.
Одразу ж виникає питання: що саме розуміється під терміном «особливо небезпечні засуджені»? Хто і в якому порядку буде «навішувати» на засудженого ярлик «особливо небезпечний»? Яким нормативним (не говорячи вже про законодавчий) актом передбачено подібне поняття? Подібна норма створює підстави для обмеження прав, приниження гідності та достоїнства засуджених з порушенням чинного законодавства.

Більше того, незрозуміло, як співвідноситься це положення з встановленим у нормативних актах порядку переміщення та конвоювання засуджених? Оскільки подібні дії входять до компетенції внутрішніх військ – необхідно погодити саме з цим органом можливість та випадки, коли у цій діяльності бере участь ПСП.

4.10. Планування, організація і проведення навчань (тренувань) командирів та тренування практичним діям особового складу груп швидкого реагування УВП і СІЗО.

Вищевказаний пункт, по суті, представляє собою не функцію, а один із напрямків роботи, підставу організації діяльності, з огляду на що її включення до переліку функції є невиправданим.

Фактично, на ПСП намагаються покласти всупереч закону вельми широке коло функцій, головною з яких є можливість залучення ПСП до проведення обшуків та оглядів. При цьому переважні їх більшість (а точніше – всі, за винятком однієї функції) носять характер «допоміжних» та не відповідають функціональному призначенню ПСП.

Сумнівної уваги, на мою думку, заслуговує й розділ 7 Положення – «Проведення спеціальних заходів».
У ньому, по-перше, наочною є певна плутанина. Так, у п. 7.3. передбачається складання графіку залучення ПСП до проведення обшуків і оглядів. Але у п. 7.6. визначено, що під час проведення огляду і обшуку «… особовий склад ПСП, як правило, знаходиться в резерві…» (!!!). Так навіщо тоді взагалі складати графіки (п. 7.3.) та планувати участь ПСП у обшуках і оглядах?
Необхідність плану і, отже, зміст п. 7.3., фактично спростовуються і нормою п. 7.5., в якій вказано, що залучення ПСП «…здійснюється як за планом, так і поза ним…».

Неможливо з тексту Положення визначити чітко підстави та порядок залучення ПСП. Так:
– за п. 7.5. залучення ПСП здійснюється на підставі плану або за розпорядженням голови Департаменту чи начальників територіальних управлінь;
– у п. 7.6. передбачено, що залучення особового складу ПСП відбувається «у випадках, порядку та за правилами, визначеними нормативно-правовими актами Департаменту»(!!!). Проте на сьогодні не існує ЖОДНОГО акту, який би передбачав саме випадки, порядок та правила залучення ПСП до обшукової роботи (!!!); – у п. 7.11. вказується на можливість залучення ПСП до проведення спеціальних заходів щодо підтримання правопорядку, стабілізації оперативної обстановки, попередження, припинення або ліквідації наслідків інших злочинів…

Як бачимо, дуже багато підстав для уведення ПСП.

Доволі «цікавим» видається й визначення території, на яку поширюються повноваження ПСП. Згідно з п. 1.2. Положення, до об′єктів віднесено: центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань зі спеціальним статусом, його територіальні органи управління, підрозділи кримінально-виконавчої інспекції, УВП, СІЗО, воєнізовані формування, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи і організації, які створені для забезпечення виконання завдань ДКВС України, прилегла до них територія. Оскільки в подальшому з тексту положення витікає, що ПСП застосовує відповідні заходи на об′єктах ДКВС, можемо побачити, що ПСП наділяються правом, приміром, участі в обшуку службових кабінетів співробітників Центрального апарату, застосовувати до них фізичну силу та спецзасоби (хоча це й не відповідає положенням чинного законодавства). Або – вчиняти подібні дії відносно громадян, які перебувають на території, прилеглій до установи виконання покарань. Не виключена (бо допускається Положенням) й можливість уведення ПСП до Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, зокрема, її факультету № 9, проведення там «планового, згідно із графіком» обшуку. Подібне прямо суперечить чинному законодавству, приміром, КПК.

Теза про можливість уведення ПСП для припинення інших злочинів (п. 7.11.) фактично надає право залучення цього воєнізованого формування на власний розсуд посадових осіб Департаменту у будь-який час. Навіть крадіжка в колонії підпадає під категорію «інші злочини». Така невизначеність є неприпустимою, бо створює умови для зловживань та неконтрольованого, безпідставного й карального впливу на засуджених.

Формулювання п. 7.9.: «… не допускається безпідставне пошкодження одягу, майна, інвентарю тощо» викликає питання про те, за яких саме підстав допускається таке пошкодження?

Нечітким є й визначення, наведене у п. 7.11. в частині того, що саме слід вважати «підтриманням правопорядку, стабілізацією оперативної обстановки тощо», оскільки як свідчить практика, посиланнями саме на ці цілі й виправдовується переважна більшість негативних заходів, які застосовуються до засуджених та інших осіб.

І на останок іще одне зауваження. У пункті 9.2. закріплено заборону поширення через ЗМІ інформації, яка «… має на меті (…) виправдання протиправної поведінки засуджених….». Таким чином, Департамент фактично забороняє своєму персоналу визнавати власні дії неправомірними, що й призвело до заворушень серед засуджених. У результаті маємо спробу уведення в системі презумпції винуватості щодо засуджених та презумпції невинуватості персоналу.

Наведені упущення не є вичерпними. Але і подібний поверховий аналіз проекту дозволяє стверджувати, що у такій редакції Департамент намагається перекласти на ПСП каральні функції з метою утворення підрозділу по необмеженому та неконтрольованому впливу на засуджених та інших осіб, свавільного використання фізичної сили і спеціальних засобів. Наслідки таких дій будуть невиправними.

Тому я вважаю неможливим прийняття цього акту у такій редакції, оскільки сама по собі ідея створення ПСП з названими цілями й завданнями грубо порушує права засуджених та інших осіб, визначені не тільки КВК та іншим законодавством України, а й Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Страсбург, 27 жовтня 2009 р.

CDL-AD (2009) 048 Or. Eng.

Висновок no. 539/2009

Європейська комісія «За демократію через право»

(Венеціанська комісія)

ВИСНОВОК

щодо проекту Закону України «Про прокуратуру»

Затверджений на 79-ому пленарному засіданні Венеціанської комісії

(Венеція, 12-13 червня 2009 р.)

на основі коментарів

пана Джеймса Гамільтона, тимчасового члена комісії (Ірландія),

пані Ганни Сухоцької, члена комісії (Польща)

I. ВСТУП

1. В листі, датованому 18 травня 2009 р., міністр юстиції України М. Оніщук звернувся до Венеціанської комісії з проханням дослідити проект Закону України «Про прокуратуру», ухвалений Верховною Радою України в першому читанні 14 березня 2009 р. Комісія отримала переклад законопроекту англійською мовою (CDL(2009)085) 26 травня 2009 р.

2. На своєму 79-ому пленарному засіданні 12–13 червня 2009 р. Комісія почала розгляд законопроекту в присутності міністра Оніщука. Комісією були висловлені критичні зауваження щодо законопроекту. Міністр Оніщук підкреслив, що законопроект не підтримується ані Міністерством юстиції, ані Президентом, і попросив Комісію представити її висновок якомога скоріше, у зв’язку із подальшим розглядом законопроекту Верховною Радою. Доповідачами були призначені пан Гамільтон і пані Сухоцька; Комісія доручила доповідачам надіслати Попередній висновок українським органам до наступного засідання Комісії 9-10 жовтня 2009 р.

3. Цей Попередній висновок спирається на коментарі пана Гамільтона (CDL(2009)106) і пані Сухоцької (CDL(2009)107). Додаткові коментарі надійдуть від експерта Генеральної дирекції по правам людини та правовим питанням Ради Європи сера Генрі Брука.

II. ЗАГАЛЬНІ КОМЕНТАРІ

4. Венеціанська комісія вже кілька разів висловлювала свою думки щодо чинного Закону України «Про прокуратуру». Закон від 5 листопада 1991 р. і законопроект від 14 липня 2000 р. коментувалися двома доповідачами Комісії (CDL(2001)128 і 134). По ще одному законопроекту Комісія затвердила свій висновок 8-9 жовтня 2004 р. (CDL-AD(2004)038). Пропоновані поправки до Конституції стосовно органів прокуратури були досліджені у висновку Комісії, прийнятому 13-14 жовтня 2006 р. (CDL-AD(2006)029).

5. У своїх попередніх висновках Венеціанська комісія вельми критично висловлювалася щодо закону про органи прокуратури в Україні. Комісія зазначила, що закон передбачає прокуратуру як «дуже потужний інститут, функції якого значно перевищують обсяг функцій, виконуваних прокурором у демократичній правовій державі». Цей інститут був названий прокуратурою радянського штибу (CDL-AD(2006)029. пп. 3 і 4). Слід відзначити, що при приєднанні до Ради Європи Україна взяла на себе зобов’язання, згідно з яким «роль і функції прокуратури зміняться (зокрема щодо здійснення загального контролю за законністю), з перетворенням цього інституту на орган, який відповідатиме стандартам Ради Європи».

6. Це зобов’язання змушує Україну відійти від радянської моделі прокуратури. Система органів прокуратури в радянський період була описана таким чином: [1]:

«Обвинувачення в кримінальних справах у суді становило лише один аспект діяльності прокуратури; не менш важливу роль відігравала низка наглядових функцій. Коротко кажучи, прокуратура несла відповідальність за нагляд над законністю державного управління. Завдяки повноваженню «загального нагляду» прокуратура мала відстежувати продукування законів і підзаконних актів на нижчих рівнях урядування, розслідувати протиправні дії будь-яких державних органів або посадовців (і подавати відповідні протести) та отримувати і розглядати скарги громадян на подібні дії. Крім того, прокуратура наглядала за роботою поліції та тюрем і здійснювала нагляд на досудовому етапі кримінального провадження, приймаючи, зокрема, рішення по таких ключових питаннях, як досудове ув’язнення, обшук, арешт і прослуховування. Нарешті, від прокуратури очікувалося дослідження додержання законності в судовому провадженні. Нагляд за судовими слуханнями давав прокурорам на різних щаблях службової ієрархії право перегляду законності будь-якого судового вердикту, вироку чи рішення, яке вже набуло законної сили (після розгляду в порядку касації), і право опротестувати таке рішення, що означало подальший перегляд справи судом. Ще більшим занепокоєнням було те, що функція нагляду за законністю судового процесу означала додатковий обов’язок помічника прокурора, який здійснював обвинувачення у кримінальній справі, стежити за поведінкою судді та подавати відповідні протести. Це повноваження ставило прокурора в залі суду і над захисником, і над суддею, – як у теорії, так і на практиці.»

7. В законопроекті зберігається характер прокуратури як органу, який слідує радянській моделі прокуратури. В новому законопроекті зовсім не враховані основні критичні зауваги, висловлені Венеціанською комісією в її попередніх висновках 2001, 2004 і 2006 рр. Відтак, автори цього висновку утрималися від детальних, постатейних коментарів до тексту законопроекту і зосередилися на ряді основних проблемних питань.

III. ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ ПРОКУРАУРИ

8. Стаття 121 Конституції України, прийнятої в 1996 р., покладає на прокуратуру такі функції:

a) підтримання державного обвинувачення в суді;b) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;c) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

d) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень
у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів
примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи
громадян.»

9. Конституція 1996 р. також містила таке перехідне положення:

«Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних
законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та
функцію попереднього слідства – до введення в дію законів, що
регулюють діяльність державних органів щодо контролю за
додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства
і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.» (Глава XV, п. 9)

10. Отже, при затвердженні Конституції 1996 р. вважалося, що функції нагляду за додержанням і застосуванням закону та функція попереднього слідства зберігатимуться за прокуратурою протягом короткого часу. Оскільки перехідні положення зберігали існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також
порядок проведення огляду та обшуку житла чи іншого володіння
особи тільки на п’ять років (Глава XV. п.13), видається, що згадані вище повноваження мали би залишатися у органів прокуратури теж не більше 5 років.

11. В 2004 р. до Статті 121 було додане положення, яке поклало на прокуратуру п’яту функцію:

«нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина,
додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими
особами»

12. У своєму висновку від 2004 р. щодо відповідного положення закону про прокуратуру Венеціанська комісія зазначила наступне:

«12. Ця функція …, є неприйнятною. Вона віддзеркалює пропозицію щодо внесення поправки до Конституції, яку було подано до Верховної Ради в 2003 р. і яка досі не зібрала потрібної більшості голосів. У Висновку щодо проекту поправок до Конституції (CDL-AD(2003)19) Венеціанська комісія закликала Верховну Раду не приймати цю поправку, а Конституційний Суд України поставив під сумнів відповідність цієї ж пропонованої поправки принципу розподілу владних повноважень. Тим не менш в законопроекті пропонується покласти цю функцію на прокуратуру. Якщо так станеться, це призведе до надання постійного характеру прокурорській функції, котра, відповідно до перехідних положень Конституції, замислювалася лише як тимчасова.

13. Більш того, хоча в перехідних положеннях передбачається, що генеральний прокурор надалі не здійснюватиме досудове слідство, а лише наглядатиме за ним, положення нового законопроекту передбачають такий контроль прокуратури над досудовим слідством, який іде значно далі, ніж звичайний нагляд. З тексту Статей 37-39 законопроекту зрозуміло, що генеральний прокурор може давати органам досудового слідства інструкції, які є обов’язковими для виконання.

14. Відтак, законопроект наділяє прокуратуру функціями, які перевищують функції, котрі передбачені Конституцією, і не може не розглядатись як спроба анулювати рішення зменшити повноваження прокуратури протягом п’ятирічного періоду, яке було прийняте з Конституцією 1996 р.».

13. В нещодавньому президентському проекті закону щодо внесення поправок до Конституції України пропонується виключити зі Статті 121 її п’ятий пункт, доданий у 2004 р. Венеціанська комісія схвально висловилася щодо такої поправки до Конституції у Висновку, затвердженому 12-13 червня 2009 р. (CDL-AD(2009)024). Венеціанська комісія, зокрема, зазначила (в п. 95):

“Особливо позитивною є пропозиція скасувати повноваження прокурора, яке завжди суворо критикувалося Венеціанською комісією, – повноваження здійснювати «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина,
додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими
особами». Це положення є типовим прикладом, який нагадує стару систему радянської прокуратури. Отже, Комісія щиро вітає пропозиції щодо виключення цього положення з Конституції демократичної України і вважає таку пропозицію важливим кроком у напрямку виконання зобов’язання України перед Радою Європи, згідно з яким «роль і функції прокуратури зміняться (зокрема щодо здійснення загального контролю за законністю), з перетворенням цього інституту на орган, який відповідатиме стандартам Ради Європи»”.

14. Попри запропоновану поправку до Конституції, проект Закону «Про прокуратуру» повертає в інший бік і прагне зберегти згадану вище п’яту функцію органів прокуратури. Із проекту закону видно, що така функція замислюється як постійне повноваження прокуратури, без будь-яких ознак тимчасовості цього повноваження. Увесь законопроект справляє враження документу, який акцентує це повноваження. В якості прикладу можна привести першу статтю закону, де засадна функція прокуратури сформульована таким чином:

«Прокуратура України … здійснює покладені на неї функції із захисту від неправомірних посягань прав і законних інтересів людини і громадянина та інтересів держави і суспільства.»

15. Деякі представники України висувають аргумент, що такі широкі повноваження прокуратури виправдані слабкістю інших інститутів у захисті прав людини. Ця ситуація створює свого роду вакуум для тих осіб, які воліють захистити власні права. У Висновку No 3 (2008) Консультативної ради європейських прокурорів про «Роль органів прокуратури поза сферою кримінального права» не виключається можливість певної ролі прокуратури в царині прав людини. Зокрема, в цьому документі сказано, що «роль органів прокуратури і обсяг їхніх повноважень, включаючи захист прав людини та інтересів суспільства, визначається внутрішнім законодавством Держав-учасниць. Наявність або відсутність і обсяг не карних функцій державних прокурорів глибоко коріняться в культурній спадщині, правових традиціях та конституційній історії націй.»

16. Отже, Консультативна рада європейських прокурорів стоїть на позиції, що конституційна історія та правові традиції кожної конкретної країни можуть виправдати виконання прокурорами певних не карних функцій. Однак, ця аргументація може застосовуватися лише до демократичних правових традицій, сумісних із цінностями Ради Європи. В Україні ж єдиною існуючою історичною моделлю є радянська (і царистська) модель прокуратури. Ця модель віддзеркалює недемократичне минуле і не є сумісною з європейськими стандартами та цінностями Ради Європи. Саме з цієї причини Україна при вступі до Ради Європи мала взяти на себе зобов’язання щодо перетворення прокуратури на орган, який відповідатиме стандартам РЄ.

17. Відтак, Венеціанська комісія дотримується погляду, що роль прокурора в захисті прав і свобод людини і громадянина має обмежуватися конкретними та чітко й вузько визначеними випадками. У своєму Висновку щодо проекту Закону України Про внесення змін до Закону України Про прокуратуру (CDL (2004) 038, п. 17) Венеціанська комісія зазначила наступне: «Рекомендується обмежити таке представництво випадками, коли зачеплені інтереси суспільства і коли не виникає конфлікт з основоположними правами і свободами конкретної людини. Така людина має сама визначати, просити їй або не просити допомоги держави». Аналогічне «попередження» можна знайти в Рекомендації ПАРЄ 1604 (2003) про роль органів прокуратури в демократичному суспільстві: «відносно функцій поза межами карного законодавства важливо, щоби будь-яка роль прокурорів у загальному захисті прав людини не породжувала жодного конфлікту інтересів або не була стримуючим чинником для осіб, які прагнуть захисту своїх прав державою». В цілому ж загальний захист прав людини не є належною сферою діяльності для органів прокуратури; краще, коли цим займається не прокуратура, а омбудсмен. [2].

18. Відтак, уся Глава 13 законопроекту видається неприйнятною. Вона просто відбудовує стару систему наглядових функцій прокуратури з дуже широкими повноваженнями прокурорів. Згідно із Статтею 54, предметом нагляду є: «1) відповідність актів, які видаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, вимогам Конституції та законів України; 2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, трудові, особисті права та свободи людини і громадянина, захист їх честі і гідності.» Такі функції прокурора є надто широкими.

IV. ІНШІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ

Роль прокуратури в системі державних органів

19. В Статті 1 законопроекту прокуратура визначена як незалежний державний орган, що становить єдину централізовану систему. Прокуратура більше не перебуває ані в судовій системі, ані у виконавчій владі. Здається, що в ній вбачатиметься щось на кшталт четвертої влади.

Ієрархія та статура органів прокуратури

20. Хоча Стаття 6 буцімто має гарантувати незалежність кожного конкретного прокурора, Стаття 19 законопроекту закладає відверто ієрархічну структуру, в якій Генеральний прокурор може видавати накази та інструкції й наділений повноваженнями призначати та звільняти прокурорів. За таких обставин важко уявити, як окремий прокурор може вважатися справді незалежною фігурою. В Статті 23, яка присвячена призначенню й звільненню прокурорів, не передбачається ніякий незалежний перегляд відповідного рішення, котре приймається Генеральним прокурором на власний розсуд. Такі процедури не відповідають положенням Рекомендації РЄ 2000(19) про роль органів прокуратури в системі кримінальної юстиції. По суті, всі ці функції зосереджені в руках Генерального прокурора.

21. В Статті 17 і далі пропонується побудова системи прокуратури. Стаття 17 не лише зберігає сукупність органів військової прокуратури, але й відбиває структуру державного врядування в цілому. Це є типовим підходом радянським часів, коли органи прокуратури передовсім опікувалися відстеженням дій адміністративних органів держави.

Повноваження органів прокуратури

22. В законопроекті за прокуратурою зберігаються всі ті широкі повноваження, які дозволяють діяти без санкції суду і які були піддані критиці в попередніх висновках Венеціанської комісії. Наприклад, відповідно до Статті 9 вимоги прокурора є обов’язковими для всіх державних органів, а громадяни зобов’язані з’явитись до прокурора за його викликом і дати пояснення з обставин, що з’ясовуються. В разі ухилення від явки без поважних причин посадова особа або громадянин за постановою прокурора можуть бути доставлені до нього примусово органами міліції. Посадові особи та громадяни за ухилення від виконання законних вимог прокурора несуть передбачену законом відповідальність.

23. Стаття 56 дає прокуророві право входити у приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, мати доступ до документів і матеріалів та вимагати їхнього поданння. Прокурор наділяється правом вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення. Ці повноваженння можуть застосовуватися при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів. З огляду на всебічний характер повноваження здійснювати нагляд за додержанням законів перелічені вище права є справді надто далекосяжними.

Прокуратура і суди

24. Згідно зі Статтею 39 представництво інтересів громадянина в суді залишається функцією прокурора. В минулому Венеціанська комісія вже відмічала, що ця функція може покладатися на прокурорів у випадках, коли громадяни самі не можуть відстоювати власні інтереси через неспроможність або інші подібні причини, і що ніколи не можна наділяти прокурорів такою функцією з унеможливленням права людини безпосередньо звернутися до суду.

25. Прокурори наділяються вельми широкими повноваженнями щодо судової системи. Наприклад, за Статтею 41 прокурор може оскаржувати судові рішення навіть тоді, коли він не брав участь у розгляді справи. За Статтею 36 прокурор має право витребувати матеріали справ із суду. В разі виявлення порушень прав громадян під час розгляду справи в суді прокурор має право вжити заходів для поновленння порушених прав. Це скоріш мало би бути функцією суду, а не прокурора.

Досудове слідство

26. Хоча за Конституцією прокурор має наглядати за діями з обшуку і слідства, по суті прокурор вестиме слідство, а не просто здійснюватиме нагляд за ним. Статті 48 і 49 наділяють слідчими повноваженнями Генерального прокурора.

Законотворчі аспекти

27. Пропонований законопроект не може бути прийнятий навіть із суто технічної точки зору. Статті 87 і 89 (аж три сторінки) є надто деталізованими для законодавчого акту.

ВИСНОВКИ

28. Підбиваючи підсумки, варто зазначити, що нинішній законопроект, який не підтримується ані міністром юстиції, ані Президентом країни, не має за мету реформування існуючої системи прокуратури, котру Україна успадкувала з радянських часів. Цей законопроект радше є спробою зберегти status quo і покласти край реформаторським діям, вчиненим на основі Конституції України 1996 року.

29. При розробці законопроекту не було взято до уваги жодної з основних критичних зауваг, висловлених Венеціанською комісією в її висновках від 2001, 2004 і 2006 рр. Законопроект зберігає ті риси, проти яких Венеціанська комісія заперечувала в своїх попередніх висновках. В разі прийняття закону прокуратура залишиться дуже потужним і надмірно централізованим інститутом, функції якого будуть значно ширшими за функції прокурорів у демократичному суспільстві. Законопроект не наближає Україну до виконання її зобов’язання перед РЄ, згідно з яким «роль і функції прокуратури зміняться (зокрема щодо здійснення загального контролю за законністю), з перетворенням цього інституту на орган, який відповідатиме стандартам Ради Європи». Відтак, законопроект треба відкликати.

30. Повноцінна реформа у відповідності із зобов’язанням України перед Радою Європи передовсім вимагатиме внесення до Конституції поправок на кшталт нещодавніх пропозицій Президента України, з подальшим прийняттям нового закону, абсолютно відмінного від проаналізованого законопроекту.

[1] Див. Solomon and Folksong The Procuracy and the Courts in Russia: A New Relationship? («Прокуратура і суди в Росії: Нові взаємини?») в періодичному виданні East European Constitutional Review, Vol 9, No 4, 2000; цитата наведена в документі CDL-AD(2005)014, п. 5.

[2] Також див. доповідь Varga (Варга) щодо ролі органів прокуратури поза сферою кримінальної юстиції, IV.3 (CCPE-Bu (2008)4 rev.)

Експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) підозрюють у корупційних зв’язках з виробниками вакцин від «каліфорнійського» грипу. Як повідомляє NEWru.com, журналісти данської газети Information вивчали зв’язки експертів ВООЗ з провідними світовими фармацевтичними компаніями, які збагатилися на продажу препаратів проти цієї хвороби. З’ясувалося, наприклад, що багато вчених, які засідають у різних комітетах ВООЗ, ретельно приховують той факт, що вони одержують гроші від фірм-гігантів світової фармакології.

На тлі глобальної економічної кризи завдяки паніці, яка охопила світ у зв’язку з пандемією «каліфорнійського» грипу, фармацевтичні заводи працюють у чотири зміни, потужностей не вистачає, – пише УНІАН.

Тим часом на даний момент за офіційною статистикою, жертвами грипу A/H1N1 стали 6 тис. осіб, тоді як середня щорічна смертність під час епідемій «традиційних» різновидів грипу сягає півмільйона.

Причина гіпертрофованої реакції світу на не такий вже небезпечний грип A/H1N1, як вважають опитані данською газетою фахівці, полягає в успішній піар-кампанії, проведеній експертами ВООЗ. Деякі з них у прямому сенсі перебувають на службі у виробників вакцини.

За даними газети, ВООЗ оголосила пандемію грипу A/H1N1 під тиском групи радників цієї організації на чолі з голландським доктором Альбертом Остенхаусом. Нині уряд Нідерландів проводить екстрене розслідування його діяльності, оскільки стало відомо, що він одержує зарплату в декількох компаніях, які виробляють вакцину проти «каліфорнійського» грипу.

Багато інших радників ВООЗ, які наполягали на оголошенні грипу A/H1N1 пандемією, також є платними радниками фармацевтичних гігантів Roche, RW Johnson, SmithKline і Beecham Glaxo Wellcome, що одержали левову частку замовлень на виготовлення вакцин. Підсумком тиску цих експертів стала резолюція ВООЗ від 7 липня цього року, що дала старт небаченої кампанії масової вакцинації, відзначає газета.

Тим часом прес-секретар ВООЗ Грегорі Хертл, коментуючи статтю в Information, відзначив, що неможливо відмовитися від послуг провідних світових фахівців лише на тій підставі, що вони фінансово зацікавлені в просуванні тієї чи іншої стратегії боротьби з різними захворюваннями.

Фото з сайту: http://ukrworld.info

20 років тому Україна ратифікувала Конвенцію ООН про захист прав дитини. Але й сьогодні майже половина українських дітей стверджує, що їхні права порушують у власній родині – про це заявив міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко. Чи виконується цей документ? Яких саме утисків зазнають українські діти? Як можна запобігти психологічним і фізичним тортурам дітей із боку дорослих?

Яких саме утисків зазнають українські діти?

Половина дітей визначили, що право на вільне висловлювання своєї думки, власні погляди та переконання порушується найчастіше, згідно з даними Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту. 23 % дітей зазначили, що порушують їхнє право на якісну медичну допомогу, а 22 % – право на освіту, розповідає очільник відомства Юрій Павленко.

«І ще один факт, який виявило дослідження, – 40 % українських дітей стверджують, що їхні права порушуються в сім’ї, безпосередньо батьками, братами та сестрами. Ще третина дітей (30 %) відзначила, що їхні права порушуються однолітками», – додає міністр.

Українське законодавство щодо захисту прав дітей на практиці не реалізується, і це найбільша проблема, вважає Марія Алексеєнко, голова Жіночого консорціуму.

«Наші дані показують, що діти зазнають насильства в усіх сферах: у школі, вдома, на вулиці, в інтернатах», – каже вона. Проте Україна приділяє найбільшу увагу праву дитини на сім’ю, зазначає Марія Алексеєнко.

Одна з проблем – бідність

Представництво дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) відзначило прогрес у захисті прав дітей в Україні. За словами керівника Представництва ЮНІСЕФ в Україні Юкіе Мокуо, в Україні, зокрема, успішно реформують систему опіки над дітьми. «За останні 5 років практично в 6 разів зросла кількість дітей, яких усиновили та взяли під опіку в дитячі будинки сімейного типу», – відзначила вона.

Але вистачає і проблем – в Україні залишається багато злиденних дітей, зазначає Юкіе Мокуо. «Бідність серед дітей поки що залишається достатньо високою. Необхідно також надавати більший обсяг ресурсів на підтримку дітей та родин, які є соціально вразливими. Наприклад, у 2007 році 18 % ВВП було витрачено на пенсійне забезпечення, однак лише 1,4 % – на виплати сім’ям та дітям. І зараз на тлі економічної кризи ситуація стає ще більш загостреною», – каже вона.

Торік в Україні за межею бідності перебувала кожна четверта сім’я з однією дитиною, 40 % родин із двома дітьми і три чверті багатодітних сімей.

Жертву пригнічення можна легко визначити

Якщо дитина зазнає фізичних та психологічних утисків із боку батьків, у неї мало шансів на захист. Адже жертва пригнічення рідко наважується поскаржитися стороннім людям, зазначають психологи.

Але якщо вона, наприклад, ходить до дитячого садочка, вихователь легко може визначити, що з нею відбувається. Інша річ, чи захоче вихователь (або вчитель у школі) звертати на це увагу, розповідає психолог Наталя Кухтіна.

«Іще в дитячому садочку виділяються діти, яких батьки не люблять або тримають у дуже суворих умовах – це відслідковується. Якщо дитинка, яка тихесенько-тихесенько сидить, нікого не турбує, дуже до всіх лагідна – треба відразу бити на сполох, бо дитина не може бути такою», – застерігає фахівець.

Дорослі мають пояснювати дитині її права

Найсильніша зброя – це знання: якщо дорослі пояснюють дитині її права, то неповнолітнім легше буде їх відстояти, вважає правозахисник Марія Алексеєнко, голова громадської організації «Жіночий консорціум».

«Найкраще таку інформацію розповсюджувати в шкільному середовищі, де діти проводять більше часу, і навіть самі вчителі доволі часто не володіють достатньою інформацією про права дитини», – каже вона.

Також до цього часу одним із джерел інформації була Всеукраїнська дитяча лінія при Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту, і дитина могла безкоштовно зателефонувати на цю лінію і отримати певну інформацію щодо проблеми, яка її турбує.

Порушення прав дітей починаються, зокрема, з того, що чимало батьків в Україні розрізняють фізичне покарання і насилля – на це звертають увагу психологи. Такі тата і мами визнають: фізичні знущання – річ погана і недопустима. А от «виховувати ременем» – це, на їхню думку, не тільки прийнятно, а й корисно. Із тим, що подібні «педагогічні» методи теж є насильством та ігноруванням прав дитини, батьки часто не погоджуються.

Фото з сайту: http://www.mr7.ru

23 листопада 56-річний житель міста Каменя-Каширського Волинської області Володимир Богута зустрівся з львівськими журналістами, аби ще раз через мас-медіа розповісти громадськості про страшне горе, яке випало на його долю. 12 січня 2007 року у Трускавці загинув син пана Володимира – 21-річний студент юридичного факультету Київського університету культури та мистецтв Роман. Вбитому горем батькові повідомили, що син вчинив самогубство. Протягом майже трьох років чоловік домагався того, щоб за фактом загибелі сина порушили кримінальну справу.

олодимир Богута, домагаючись правди, майже не виїжджав зі столиці. З плакатами він стояв під приміщеннями адміністрації Президента та Верховної Ради, намагався потрапити на прийом до Генерального прокурора, оббивав пороги громадських приймалень народних депутатів. 6 серпня 2009 року пан Володимир прикував себе ланцюгом до пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові. Його затримали міліціонери та повели до суду, щоб оформити протокол про адмінпорушення. Проте Галицький районний суд міста Львова підстав для порушення адміністративної справи в діях Богути не знайшов.

21-річний Роман Богута вчився на юридичному факультеті на відмінно. В університеті познайомився зі студенткою Ганною. 22 вересня 2007 року вони одружилися. Батьки Ганни подарували дітям путівки у трускавецький санаторій “Калина”. Після зимової сесії молодята поїхали відпочивати. Ганна тоді була на п’ятому місяці вагітності…

12 січня 2007 року, увечері, молодята разом із двома своїми друзями пішли відпочивати в трускавецький бар “Абордаж”. Там, розповіла пізніше Ганна, навпроти за столиком сиділи двоє хлопців у спортивних костюмах. Вони весь час нахабно розглядали симпатичну дівчину, а один із них запросив Ганну потанцювати. Саме з цього й почався конфлікт. Захищаючи честь дружини, Роман взяв цигарки й вийшов “покурити” з одним зі “спортсменів”. Через якийсь час останній повернувся до бару, щось прошепотів у вухо своєму товаришеві, і хлопці зникли. А тіло Романа через кілька годин знайшли на дні котловану новобудови, що неподалік бару.

Дослідити обставини загибелі молодого хлопчини “по гарячих слідах” було неважко. У барі того вечора працювали три відеокамери, які мали зафіксувати дії відвідувачів. До того ж друзі Романа та його дружина кажуть, що “спортсмени” були явно місцевими. Бо поводилися вельми впевнено, знали імена барменів і офіціанток. Отож знайти та допитати цих хлопців тоді було неважко. Натомість трускавецькі правоохоронці чомусь майже одразу вирішили, що Роман покінчив життя самогубством. Про це заявив Володимирові Богуту місцевий судмедексперт. Він ще додав, що в тілі загиблого знайшли залишки алкоголю та… наркотиків.

Через кілька тижнів батько загиблого студента домігся того, щоб на Волині провели повторну судово-медичну експертизу тіла Романа. Експерти погодилися її провести лише після того, як пан Володимир заявив, що у разі відмови повезе викопане з могили для ексгумації тіло сина на місцеве телебачення. Волинські експерти зафіксували, що “в крові трупа спиртів і наркотичних речовин не виявлено”. Тоді трускавецькі правоохоронці почали доводити, що стався нещасний випадок. Хлопчина, мовляв, з необережності впав у котлован, який, до речі, був обгороджений високим парканом.

Тричі трускавецька прокуратура вивчала обставини загибелі Романа й відмовлялася порушити кримінальну справу “за відсутністю складу злочину”. Та своєю наполегливістю батько загиблого домігся того, що у 2009 році експерти Головного бюро судово-медичних експертиз Міністерства охорони здоров’я провели додаткову експертизу. Столичні фахівці у висновках експертизи вказали, що на шиї Романа були крововиливи, які утворилися за шість годин до того, як Роман отримав всі інші травми, впавши на дно котловану. Простіше кажучи, хлопця хтось душив, і лише після цього він опинився у котловані.

Після отримання цих висновків прокуратура Львівської області наполягла на тому, щоб за фактом загибелі Романа Богути порушили кримінальну справу. Наразі її розслідує слідче управління ГУ МВСУ у Львівській області…

Трагічні події у Трускавці забрали у Володимира Богути не лише сина. Після перенесеного шоку вдова Романа Ганна не змогла народити дитину. У неї стався викидень…

Фото з сайту: www.zik.ua

У дуже відомому розважальному комплексі Броварів – гучний скандал: там займалися таємницею прослуховуванням розмов і відеоспостереженням за відвідувачами.
Незаконні дії персоналу днями припинили оперативники Главку СБУ в Києві та Київській області. Заклад розташований неподалік від броварський прокуратури, чиї співробітники заходять туди пообідати-повечеряти і за столом ведуть бесіди, не призначені для чужих вух. Припускають, що в основному для цього і обладнали приміщення хитромудрої технікою.

Працювала також «глушилка» мобілок, через що гостям доводилося дзвонити зі стаціонарних апаратів, сигнал яких вивели на спеціальний сервер в одному з службових кабінетів. Записувалися навіть пікантні сцени в сауні. Порушено кримінальну справу. У спробі втручання в приватне життя підозрюється 45-річний підприємець – один з керівників комплексу.

«Не патякай!»

Відвідувачі деяких відомих столичних ресторанів і елітних клубів теж не застраховані від несподіванок такого роду. В інтернеті тиражувалися запису розмови політолога Володимира Корнілова з депутатом Держдуми Росії Володимиром Затуліним, записані в ресторані на В. Васильківській. Корнілов, правда, говорить, що вони сфальсифіковані, лише з окремими вкрапленнями реально сказаного. Проте він упевнений, що багатьох шанованих людей в тих же ресторанах і слухають, і стежать за ними. «Вихід один – не говорити нічого зайвого», – сказав політолог «Сьогодні».

Один український політик розповів нам, що він обідав з друзями у відомому ресторані на Подолі. «Коли вийшов в туалет, повз мене пройшов якийсь чоловік і кинув фразу:« За столом розмовляйте тільки про жінок », – говорить політик. – Ми так і зробили – у мене якраз тоді були проблеми зі спецслужбами і я здогадався про що йде мова. Потім згадали, що на самому початку обіду офіціант навіщось поставив поряд букет з квітами. Напевно там і був жучок ».

В детективних агентствах розповідають, що існує маса варіантів, коли за вами можуть стежити. Наприклад, навіть мобільний можуть використовувати як ретранслятор і диктофон. Він буде лежати поруч з вами на столі, і ваша розмова перестане бути таємницею.

Втім, ресторатор Ольга Насонова вважає, що зйомка і прослушка в ресторанах буває вкрай рідко. «Щоб були замовлення на певних людей, я цього не чула», – говорить вона. Але торішній скандал показує: прослушка і камера можуть бути де завгодно. У кав’ярні на В. Васильківській спостереження велося в туалеті. Правда, адміністрація закладу стверджувала, що не має до цього ніякого відношення, мовляв, це якийсь відвідувач встановив.

У бутиках знімають, але НЕ СКРІЗЬ

А от в магазинах камери – явище розповсюджене, причому навіть у примірювальній. У всякому разі, про це свідчать оголошення. Але продавці кажуть, що це обман. «Ми ставимо камери для того, щоб відвідувачі не зіпсували нові речі, нічого не вкрали. Але спостереження ведеться лише в залі, а не в примірювальній. Таким чином ми просто хочемо трохи налякати клієнтів, змусити їх дбайливіше ставитися до речей, а то буває гудзику немає, блискавка поламана », – розповідає менеджер відомого магазину одягу.

Але киянин Олег розповів «Сьогодні», що в інтернеті знайшов відео своєї дружини в напівоголеному вигляді. Зйомка була зроблена в примірювальній одного зі столичних бутиків. «Я звернувся до юристів, а вони засміялися, мовляв, довести, що це було в примірювальній, та ще й проти її волі неможливо».

Юрист Роман Марченко, каже, що якщо ви помітили камеру в туалеті або ж у примірювальній, можете сміливо подавати до суду, мовляв, це втручання в особисте життя. А от якщо вас зняли, наприклад, в залі в цьому немає нічого страшного. «Право на приховане спостереження і прослуховування має власник приміщення. Єдине, про це він повинен попередити у письмовій формі як співробітників, так і клієнтів ».

П’ЯТЬ РАД, ЯК ЗНИЗИТИ РИЗИК ПРОСЛУШКИ

Міняйте ресторани, не сідайте біля вікна і заховайте подалі мобільний

1. Не користуватися послугами одних і тих же ресторанів та інших закладів, не домовлятися заздалегідь про місце зустрічі по телефону, не замовляти столики, які до вашого приїзду завбачливо можуть бути обладнані підслуховуючіми пристроями.

2. Вибирати місця подалі від вікон, через які відвідувачів контролюють ззовні, причому за допомогою як вузьконаправлених мікрофонів, так і візуального спостереження, в тому числі по артикуляції (рухові губ). Столики в центрі залу також уразливі для прослуховування. Найбільш підходяще місце – в кутку.

3. Мобільні телефони, навіть вимкнені, ні в якому разі не повинні знаходитися на столі – їх можуть використати як ретранслятори і диктофони. Приберіть мобілки куди подалі, а ще краще – залиште в автомобілі.

4. При відсутності у вас портативних «глушилок» – спеціальних приладів для придушення прослушки – попросіть персонал включити музику голосніше: це внесе певний дискомфорт в спілкування, зате створить додаткові перешкоди «слухачам».

5. Якщо в розмові ніяк не можна уникнути важливих і гострих тем (які, власне, і становлять інтерес для тих, хто вас записує), користуйтеся алегорією, шифр, намагайтеся знаходити нешкідливі і незначні слова і значення тільки вам відомим поняттям і подіям.

Джерело: опитування детективних агенств

Фото з сайту: http://board.salle.com.ua

Громадяни, яким у радянський час з політичних міркувань сфабрикували кримінальні справи, не можуть домогтись реабілітації і позбутись тавра «судимості». Адже на них не розповсюджується Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», а суди відмовляють у перегляді старих сфальсифікованих справ. Історія Володимира Горового – це долі сотень українців, які мріяли і про вільну державу.

У 60-их у Львові виникла група, до якої входили інженери, спортивні тренери, керівники установ, зокрема і спортивних, як безпартійні, так і партійні. Усіх їх об’єднував патріотизм. Це були національно свідомі люди, які займались розповсюдженням самвидаву. До групи входив фізик, керівник конструкторського бюро «Кінескопу» Володимир Горовий, до слова член партії на той час. У його підвалі розташовувалась радіолюбительська лабораторія, друкарська машинка, переобладнана українськими літерами, тут слухали і програми радіо Свобода.

«Ми думали так: маємо дітей, мріємо про наш народ і державу вільну, давайте зберемо літературу, щоб її зберегти для нащадків, бо все нищили. Ми створили фотолабораторію у моєму підвалі. Я фотографував, мали масу літератури», – згадує Горовий.

Радянській владі було невигідно давати політичну статтю усім «антирадянщикам»

Цілу ніч з 6-го на 7-ме листопада 1976 року в помешканні та підвалі Володимира Горового каґебісти проводили обшук. Протокол розмістився на 13 сторінках, були вилучені 107 найменувань речей, в тому числі самвидавівська література, радіола, рукописні листи, записи, фотокопії виступів Михайла Гориня, В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза та інших, приватні інструменти, фотоапарати Володимира Горового, фотоплівки, папір. Каґебісти усе долучали до списку, щоб набралась певна сума, аби сфальсифікувати побутову статтю «крадіжка державного майна». Під вартою Володимира Горового привезли на його робоче місце і там провели обшук. Чоловіка не засудили за 62 статтею («антирадянська агітація і пропаганда»). Це було невигідно радянській владі, щоб ще більше не псувати іміджу у світі. Самвидав набув таких великих масштабів, що за ґратами опинились тисячі.

Всі намагання зняти тавро «судимості» виявилися марними

За побутовою статтею Володимира Горового позбавили волі на 6 років і відправили у зону в село Райківці Хмельницької області. Таких як він, – несправедливо засуджених людей – там були сотні.

Після звільнення чоловікові було складно знайти роботу через тавро «судимості». Володимир Горовий роками в незалежній Україні домагається зняття з нього «судимості», перегляду справи. Багато з тих, хто фабрикував справу проти нього, а це судді, прокурори, каґебісти, живуть донині.

«Я досі не можу зняти з себе той тягар. Я звертаюсь у державні органи, а мені кажуть, що я не підлягаю реабілітації, бо маю судимість за побутовою статтею. Й так це знаю. Я маю факти, свідків, які підтверджують мою невинність. Але слідчі кажуть, що моєї справи немає, шукайте. В суді, де судили, теж кажуть, що немає. Як це? У них є журнал, де відмічено, які саме справи знищили, але у списку моєї справи немає. Значить, вона збережена і справу можна переглянути», – з сумом розповідає Горовий.

Нині мова не йде про збільшення пенсії чи якісь життєві блага, наголошує Володимир Горовий. Він принципово хоче зняти з себе тягар судимості, адже не скоїв жодного злочину. І таких випадків дуже багато. Суди відмовляють у перегляді справи і люди апелюють до Президента.

Україна має перейняти досвід Німеччини

Правозахисник Євген Захаров вважає, що Указу Президента тут недостатньо. Саме суди зобов’язані переглядати справи: « Нам потрібен спеціальний закон, як у Німеччині. Там 1997 році був ухвалений закон, який дав можливість німцям домагатись справедливості, переглядати старі справи з політичним забарвленням. У нас немає такого закону, суди самі вирішують переглядати справу чи ні. Суди неохоче йдуть на перегляд таких справ і потрібні неймовірні зусилля, щоб домогтись перегляду. Досі не реабілітовані сфабриковані справи щодо Чорновола, Горбаля, інших. Григорій Приходько доклав зусилля, щоб домогтись перегляду, але у нього нічого з того не вийшло. Має бути підготовлений Закон, і Президент міг би його внести на розгляд парламенту».

Але й українське суспільство цілком байдуже у знаннях справжньої історії. У ситуації такого збайдужіння виходить парадоксальна річ: той, хто скоїв справжній злочин, потрапляє у парламент, а той, проти кого брутально сфабрикували справу, є для цього усі докази, десятиліттями ходить з тавром так званої «судимості».

«І якщо Кирпич злодій – його місце у в’язниці, а в який спосіб я його туди загоню, людям байдуже. Для них важливо лише, аби крадій був у тюрмі, от що їм цікаво!» – ця цитата з відомої книжки Аркадія та Георгія Вайнерів «Ера милосердя», а потім і з фільму Станіслава Говорухіна «Місце зустрічі змінити неможна» припала до вподоби кільком поколінням телеглядачів, котрі у більшості своїй поділяють погляд капітана Жеглова: в який спосіб злочинця буде ув’язнено, наскільки справедливо – не має значення. Прикро й сумно, але ще сумніше стає від думки, що страждають не лише злочинці, і що злочинцем може бути проголошений будь-хто, бо ж відомо, що цілком безневинні люди зазнають покарань за злочини, котрих не скоювали. Подивіться хоча б на справи «серійних убивць».

Справа «пологівського маніяка» Ткача

За злочини, скоєні цим недолюдком, було засуджено щонайменше десятеро людей. Працівники правоохоронних органів отримали зізнання від них тим чи іншим незаконним шляхом, застосовуючи насильство. Один з них відсидів десять років, двоє інших отримали по 15 років, причому один – восьмикласник, засуджений за вбивство двоюрідної сестри і заарештований прямо під час шкільних занять. Батько, звинувачений у вбивстві власної доньки, повісився в камері Дніпропетровського СІЗО. Одного хлопця було звільнено з психіатричної лікарні, а ще одного чоловіка, який відсидів 15 років за вбивство, якого не скоював, і помер вже по звільненні, було реабілітовано посмертно.

Скільки ще таких ні в чому невинуватих «вбивць» сидять за ґратами?

На щастя, смертну кару в Україні скасовано. Розглянемо два показові випадки.

Справа Луценка

Макіївець Станіслав Луценко був заарештований 1995 року за підозрою у вбивстві. Обвинувачення було побудовано на показаннях його знайомого Н. Л., який начебто винайняв його для скоєння злочину. Н. Л. дав свідчення, не порадившись із адвокатом, був обвинувачений у підбуренні до вбивства, а після цього від своїх показань відмовився, і потім заперечував свою й Луценка причетність до вбивства. Н. Л. поскаржився до прокуратури, що працівники міліції, які його допитували, піддали його жорсткому психологічному тискові, у тому числі загрожували звинуватити його у злочині, який матиме наслідком смертну кару, побити його й зґвалтувати, а також учинити шкоду його дружині й доньці, якщо він відмовиться свідчити проти Луценка як вбивці. Він також скаржився, що двоє невідомих напали на нього на вулиці, і сказали, щоби він зізнавався у причетності до вбивства, якщо хоче захистити свою родину від серйозних неприємностей. Справу проти Луценка та Н. Л. було передано на розгляд у Донецький обласний суд. На думку обвинувачення, Луценко був винний у вбивстві з корисною метою. У травні 1996 Донецький обласний суд направив справу на додаткове розслідування, визначивши, що факти справи доведені неповністю, а доказів причетності підсудних до злочинів, які ставляться їм за провину, недостатньо. У грудні того ж року Донецький обласний суд виправдав підсудних, установивши зокрема, що чисельні аргументи обвинувачення не мали під собою жодних доказів окрім початкового зізнання Н. Л., від якого той потім відмовився як наданих під тиском. Луценко був звільнений, незабаром поїхав з України та оселився в Узбекистані. У червні 1997 року Донецький обласний суд оголосив Н. Л. та Луценка в розшук. Луценко стверджував, що нічого про це не знав і ніколи не переховувався. Він мав житло, роботу, одружився, мав дитину та отримав посвідчення водія на своє ім’я. Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу обвинувача і направив справу на новий розгляд до Донецького обласного суду. А 2002 року Луценко звернувся до українських органів влади, щоби подовжити чинність свого паспорту, був затриманий і поміщений під варту в Україні. В жовтні 2003 року апеляційний суд Донецької області (колишній обласний суд) погодився з версією обвинувачення, яку було сформульовано 1996 року, і визнав Луценка винним у вбивстві з корисною метою, тобто в основу обвинувачення були покладені покази Н. Л., які він дав під тиском. Луценко і його захисник подали касаційні скарги, але Верховний Суд залишив чинним жовтневий 2003 року вирок. Верховний Суд визнав, зокрема, необґрунтованими аргументи Луценка про те, що Н. Л. облудно звинуватив його й себе під фізичним тиском міліції. В серпні 2004 року Луценко написав заяву в Європейський Суд з прав людини, в якій, зокрема, стверджував, що був засуджений у порушення ст. 6 п. 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод – «Право на справедливий судовий розгляд». Європейський Суд визнав порушення ст.6 п.1 і зазначив, що ст. 10 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що судовий розгляд мусить бути відкритий заново, якщо Європейський суд визначить порушення Конвенції. Зараз Луценко чекає перегляду справи Верховним Судом.

Справа Яременка

Такого перегляду вже дочекався Олександр Яременко. Він був затриманий у січні 2001 року за підозрою у скоєнні кількох злочинів, зокрема, вбивства таксиста М. За кілька днів Яременка допитав без участі адвоката працівник райвідділу, який займався вбивством таксиста Х., скоєним 1998 року, з метою встановлення можливої причетності Яременка до цього злочину, який було кваліфіковано як «умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого». Участь захисника за такого злочину не є обов’язковою (у матеріалах слідства є документ, що свідчить, буцімто Яременко сам відмовився від адвоката). Яременко зізнався, що разом з С. улітку 1998 року вчинив убивство таксиста Х. Після цього справу було перекваліфіковано у «вбивство з обтяжувальними обставинами», але потім у присутності адвоката Яременко відмовився від свого зізнання, заявивши, що воно було дано під примусом. Після цього адвоката усунули з формулою, що він начебто «перешкоджав своєму клієнтові зізнатися у скоєнні злочину». У листопаді 2001 року Київським апеляційним судом Яременко був засуджений до довічного ув’язнення. Його спроби знайти справедливість в національних судах ні до чого не призвели, і він звернувся до Європейського суду з прав людини. Яременко стверджував, що його піддали поганому поводженню під час перебування у міліції і що його скарги про це не були належним чином розглянуті. Він також скаржився, що був позбавлений допомоги адвоката за його вибором протягом частини розслідування і що це порушення мало наслідком несправедливий судовий розгляд. Справу в Європейському суді Яременко виграв. Суд був обурений трюком слідчих зі зміною формули обвинувачення, а також допитом Яременка без участі адвоката, визнавши це брутальним порушенням права на захист, тим більше, що українське законодавство вимагає обов’язкової участі захисника, коли можливе покарання передбачало смертну кару (пізніше, довічне ув’язнення), а владні органи, маніпулюючи обвинуваченням, обґрунтували відмову (начебто добровільну) Яременка від захисника. Європейський суд визнав, що скарги Яременка на жорстоке поводження не були належним чином розглянуті. Суд взяв до уваги його заяви про те, що показання були отримані незаконними способами, і визнав, що їх використання у судовому розгляді порушило його право зберігати мовчання, яке є ґарантією дотримання справедливості процесу. Суд також звернув увагу на те, що показання Яременка та його співобвинувачуваного С. щодо вбивства 1998 року, не зважаючи на те, що минуло кілька років, сходяться навіть у деталях, що свідчить про те, що ці показання були добре узгоджені слідчими. Отже, було порушено ст. 6 Конвенції – право на справедливий судовий розгляд, а також ст. 3 – заборона катувань, бо хоча і не було доведено застосування тортур до Яременка, не було проведено належної перевірки скарг на їх застосування.

Влітку цього року Верховний Суд України при перегляді справи фактично проіґнорував рішення Європейського суду. Він постановив вилучити з судових рішень всі посилання на докази, що були отримані в незаконний спосіб, а самі рішення залишив чинними. Такого рішення Верховного Суду ніхто не чекав, бо найрозумнішим і найлогічнішим здавалося повернення справи для нового судового розгляду. Ми ж побачили зухвале саботування рішення Європейського суду, що, м’яко кажучи, не покращує імідж України на міжнародній арені. Через що, або поставимо питання інакше,– навіщо український Верховний Суд так себе поводить? Адже він мав чудову можливість зробити великий крок у напрямку помітного покращення кримінального судочинства взагалі, виконавши рішення Європейського суду «Яременко проти України». А тепер це буде сприйняте нижчими інстанціями: міліцією, прокуратурою, судами як відверте заохочення катувань і порушення права на справедливий суд, як знак правити так і далі.

Згадаємо ще одну цитату з повісті братів Вайнерів: «Ну так, Кирпича взяли. Аякже! Звісно, на гарячому. … Та ви навісьте йому все, що там маєте: шкода, чи що? Хай йому в суді вріжуть на всю котушку! Чого з ним чикатися!».

Ситуація в правоохоронних органах не змінилася по суті. Зізнання, отримане шляхом незаконного насильства, фізичного чи психічного, використовується як доказ вини, й винесення вироків на основі сумнівних доказів – річ звичайна. Соціологічне досліження незаконного насильства в органах внутрішніх справ України, проведене в 2009 році Харківським інститутом соціальних досліджень та Харківською правозахисною групою, показало, що потерпілих від фізичного насильства в ході розслідування кримінальних справ більше, ніж 600 тис. на рік. Очевидно, система кримінальної юстиції потребує серйозних змін. Але це тема окремої розмови.

Президент України Віктор Ющенко своїм Указом зняв незаконні позначки “опублікуванню не підлягає” з численних президентських (в абсолютній більшости – його попередників) указів та розпоряджень.

Указ Президента України №963/2009 з’явився на сайті Верховної Ради України (zakon1.rada.gov.ua) та в інших пошукових системах.

Зокрема, Указом “розсекречено” Положення про Державне управління справами, затверджене Указом №1180 від 17.02.02, офіційного оприлюднення якого ми домагалися кілька років, у т.ч. в суді (справа перебуває на розгляді Київського адміністративного апеляційного суду) www.khpg.org

Нагадаємо, що раніше ми неодноразово зверталися з інформаційними запитами до Президента України з вимогою надати тексти актів під незаконними позначками “опублікуванню не підлягає” та “не для друку”, а також ініціювали кілька судових позовів (дещо з узагальненої історії – тут: maidanua.org та maidanua.org).

У квітні цього року заступник керівника Секретаріату Президента п.Марина Ставнійчук повідоми нам на відповідний черговий запит про те, що в СП згідно з розпорядженням глави СП №155 почалася робота з перегляду позначок обмеженого доступу на правових актах Президента України. Нарешті це сталося.

Зняття Президентом Ющенком незаконних позначок з “правових актів” можна сміливо вважати перемогою наполегливих консолідованих зусиль громадянського суспільства (котре, слід сказати, завжди переможе, якщо зусилля будуть консолідованими і наполегливими). А також – перемогою права і здорового глузду.

Відтак ми:

а) вітаємо Президента України Віктора Ющенка – з прийняттям правового, справедливого, розумного рішення,

б) вітаємо всіх правозахисників, громадські організації та небайдужих громадян, котрі брали участь у відповідних акціях, передусім – Харківську правозахисну групу та особисто пана Євгена Захарова, який ще на початку 2005 року звернувся до В.Ющенка з відповідною вимогою, Українську гельсинську спілку з прав людини та Програму “Верховенство права” Міжнародного фонду “Відродження” за неоціненну допомогу, вітаємо себе самих та всіх зацікавлених читачів “Майдану” і спеціалізованого ресурсу “Право знати” (stop-x-files-ua.org)

Нижче до Вашої уваги – довгоочікуваний Указ Президента.

****

Указ Президента України

Про зняття позначки “Опублікуванню не підлягає” з деяких актів Президента України

1. Зняти позначку “Опублікуванню не підлягає” з:

Указу Президента України від 15 січня 1992 року N 38 “Про звільнення полковника Демиденка М. П. з посади начальника Служби безпеки вищих посадових осіб України”;

Указу Президента України від 15 січня 1992 року N 39 “Про призначення полковника Гайдука М. П. начальником Управління охорони вищих посадових осіб України”;

Указу Президента України від 20 січня 1992 року N 44 “Про невідкладні заходи по стабілізації роботи науково-дослідних та проектно-конструкторських організацій і промислових підприємств оборонного і машинобудівного комплексів України в 1992 році”;

Указу Президента України від 5 лютого 1992 року N 73 “Про присвоєння військового звання”;

Указу Президента України від 17 лютого 1992 року N 87 “Про перевезення народногосподарських вантажів літаками та вертольотами Міністерства оборони України, військових об’єднань і з’єднань, дислокованих на території України”;

Указу Президента України від 30 квітня 1992 року N 284 “Про внесення змін до Указу Президента України від 17 лютого 1992 року “Про перевезення народногосподарських вантажів літаками та вертольотами Міністерства оборони України, військових об’єднань і з’єднань, дислокованих на території України”;

Указу Президента України від 27 травня 1992 року N 312 “Про присвоєння військового звання”;

Указу Президента України від 8 червня 1992 року N 335 “Про призначення начальника Управління державної охорони”;

Указу Президента України від 22 червня 1992 року N 352 “Про призначення керівників Управління державної охорони та Служби безпеки Президента України”;

Указу Президента України від 31 серпня 1992 року N 455 “Про звільнення з лав Прикордонних військ України військовослужбовців – громадян України, які повернулися в Україну після проходження військової служби на території Азербайджану і Вірменії”;

Указу Президента України від 3 вересня 1992 року N 459 “Про заступника Голови Служби безпеки України – начальника Головного управління військової контррозвідки Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 1 грудня 1992 року N 593 “Про Державну службу України з питань технічного захисту інформації”;

Указу Президента України від 19 грудня 1992 року N 616 “Про зміни у керівному складі Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 3 січня 1993 року N 4 “Про ліквідацію державної зовнішньоекономічної компанії “Український дім”;

Указу Президента України від 27 січня 1993 року N 25 “Про призначення керівного складу в Службі безпеки України”;

Указу Президента України від 3 березня 1993 року N 63 “Про зміни в керівному складі Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 20 березня 1993 року N 91 “Про присвоєння військового звання”;

Указу Президента України від 12 квітня 1993 року N 123 “Про начальника Управління Служби безпеки України в Миколаївській області”;

Указу Президента України від 7 травня 1993 року N 166 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 9 травня 1993 року N 167 “Про відзначення Міністра оборони України К. П. Морозова”;

Указу Президента України від 24 травня 1993 року N 179 “Про начальника Управління Служби безпеки України в Одеській області”;

Указу Президента України від 6 липня 1993 року N 246 “Про присвоєння спеціальних звань”;

Указу Президента України від 15 липня 1993 року N 259 “Про зміни в керівному складі Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 15 липня 1993 року N 260 “Про присвоєння військового звання генерал-майора Нездолі О. І.”;

Указу Президента України від 15 липня 1993 року N 261 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 19 серпня 1993 року N 315 “Про зміни в керівному складі Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 19 серпня 1993 року N 316 “Про присвоєння спеціальних звань”;

Указу Президента України від 20 серпня 1993 року N 347 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 21 серпня 1993 року N 353 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 23 вересня 1993 року N 379 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 12 жовтня 1993 року N 448 “Про вдосконалення порядку реалізації військового майна”;

Указу Президента України від 15 жовтня 1993 року N 460 “Про організаційне забезпечення розвитку золотовидобувної галузі, виробництва і використання рідкісних металів та дорогоцінного каміння”;

Указу Президента України від 16 жовтня 1993 року N 465 “Про призначення начальника фінансово-економічного управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 2 листопада 1993 року N 505 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 3 грудня 1993 року N 574 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 16 грудня 1993 року N 596 “Про Комплексну програму розбудови державного кордону України”;

Указу Президента України від 28 грудня 1993 року N 610 “Про присвоєння Ю. Бабанському військового звання”;

Указу Президента України від 3 січня 1994 року N 1 “Про відзначення Міністра оборони України В. Радецького”;

Указу Президента України від 28 січня 1994 року N 35 “Про відзначення Голови Служби безпеки України Є. Марчука”;

Указу Президента України від 23 лютого 1994 року N 64 “Про невідкладні заходи щодо розвитку атомної енергетики та формування ядерно-паливного циклу в Україні”;

Указу Президента України від 22 березня 1994 року N 101 “Про внесення змін до Указу Президента України від 17 лютого 1992 року N 87”;

Указу Президента України від 22 березня 1994 року N 109 “Про заступника Голови Служби безпеки України – начальника Управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю”;

Указу Президента України від 22 березня 1994 року N 110 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 28 березня 1994 року N 114 “Про призначення Ліхоузова В. О. членом колегії Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 31 березня 1994 року N 122 “Про призначення Радченка В. І. членом колегії Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 5 квітня 1994 року N 133 “Про нагородження Почесною відзнакою Президента України”;

Указу Президента України від 5 квітня 1994 року N 134 “Про присвоєння почесних звань України працівникам конструкторського бюро “Південне”, м. Дніпропетровськ”;

Указу Президента України від 21 квітня 1994 року N 177 “Про начальника Управління Служби безпеки України в Рівненській області”;

Указу Президента України від 27 квітня 1994 року N 189 “Про присвоєння спеціальних звань”;

Указу Президента України від 4 травня 1994 року N 201 “Про присвоєння рангів державних службовців”;

Указу Президента України від 7 травня 1994 року N 215 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 18 травня 1994 року N 235 “Про начальника Управління Служби безпеки України в м. Севастополі”;

Указу Президента України від 30 травня 1994 року N 269 “Про присвоєння військового і спеціальних звань”;

Указу Президента України від 15 червня 1994 року N 308 “Про нагородження Почесною відзнакою Президента України”;

Указу Президента України від 15 червня 1994 року N 309 “Про присвоєння почесних звань України працівникам виробничого об’єднання “Південний машинобудівний завод”, Дніпропетровська область”;

Указу Президента України від 15 червня 1994 року N 312 “Про присвоєння почесних звань України працівникам Державного науково-дослідного інституту хімічних продуктів, м. Шостка, Сумська область”;

Указу Президента України від 23 червня 1994 року N 335 “Про створення Управління “А” Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 4 липня 1994 року N 358 “Про начальника Управління “А” Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 21 липня 1994 року N 400 “Про увільнення з посад деяких працівників Служби безпеки Президента України”;

Указу Президента України від 21 липня 1994 року N 404 “Про залишення Є. Марчука на військовій службі”;

Указу Президента України від 5 серпня 1994 року N 426 “Про увільнення В. Радченка з посади заступника Голови Служби безпеки України – начальника Управління по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю”;

Указу Президента України від 15 серпня 1994 року N 439 “Про відзначення Командуючого Військово-Морськими Силами України В. Безкоровайного”;

Указу Президента України від 16 серпня 1994 року N 442 “Про призначення Л. Деркача членом колегії Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 19 серпня 1994 року N 447 “Про заступника начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 7 вересня 1994 року N 501 “Про присвоєння В. М. Слободенюку почесного звання “Заслужений юрист України”;

Указу Президента України від 13 вересня 1994 року N 521 “Про залишення В. Радченка на військовій службі”;

Указу Президента України від 5 жовтня 1994 року N 573 “Про прикомандирування Ю. Вандіна та В. Шепеля до Міністерства внутрішніх справ України”;

Указу Президента України від 19 жовтня 1994 року N 625 “Про залишення Ю. Семенова на військовій службі”;

Указу Президента України від 19 листопада 1994 року N 697 “Про внесення змін до Указу Президента України від 17 жовтня 1994 року N 615”;

Указу Президента України від 30 листопада 1994 року N 709 “Про інформаційно-аналітичне забезпечення Президента України”;

Указу Президента України від 1 грудня 1994 року N 714 “Про Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з організованою злочинністю”;

Указу Президента України від 3 грудня 1994 року N 721 “Про начальника Інформаційно-аналітичного управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 6 грудня 1994 року N 724 “Про увільнення з посади заступника Голови Служби безпеки України – начальника Управління СБУ по Львівській області В. Горбатюка”;

Указу Президента України від 6 грудня 1994 року N 725 “Про призначення начальника Управління Служби безпеки України по Львівській області”;

Указу Президента України від 9 грудня 1994 року N 744 “Про Державну комісію з проведення в Україні грошової реформи”;

Указу Президента України від 12 грудня 1994 року N 765 “Про увільнення В. Рандіна з посади першого заступника Голови Державного комітету України з питань державних секретів”;

Указу Президента України від 30 грудня 1994 року N 830 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 6 січня 1995 року N 26 “Про залишення Ю. Кравченка в кадрах МВС України”;

Указу Президента України від 11 січня 1995 року N 32 “Про звільнення генерал-майора В. Никитюка з військової служби”;

Указу Президента України від 13 січня 1995 року N 44 “Про присвоєння Л. Толстому військового звання”;

Указу Президента України від 16 січня 1995 року N 49 “Про додаткову посаду заступника Міністра внутрішніх справ України”;

Указу Президента України від 20 січня 1995 року N 71 “Про підпорядкування окремих підрозділів Національної гвардії України Міністерству внутрішніх справ України”;

Указу Президента України від 23 січня 1995 року N 75 “Про увільнення М. Гайдука з посади начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 23 січня 1995 року N 76 “Про призначення Ю. Таберка начальником Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 28 січня 1995 року N 88 “Про залишення В. Кириченка на військовій службі”;

Указу Президента України від 30 січня 1995 року N 90 “Про присвоєння І. Доценку рангу державного службовця”;

Указу Президента України від 27 лютого 1995 року N 147 “Про утворення Генеральної військової інспекції при Президентові України”;

Указу Президента України від 1 березня 1995 року N 159 “Про залишення Г. Руденка на військовій службі”;

Указу Президента України від 2 березня 1995 року N 163 “Про увільнення Ю. Сємушева з посади начальника Головного управління урядового зв’язку Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 2 березня 1995 року N 164 “Про призначення Г. Лазарєва начальником Головного управління урядового зв’язку Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 9 березня 1995 року N 190 “Про призначення О. Бірсана першим заступником начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 21 березня 1995 року N 242 “Про присвоєння спеціального звання”;

Указу Президента України від 30 березня 1995 року N 268 “Про увільнення П. Підгайного з посади начальника Інспекторського управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 30 березня 1995 року N 269 “Про начальника Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області”;

Указу Президента України від 13 квітня 1995 року N 306 “Про увільнення М. Худолея з посади заступника начальника Управління державної охорони України – начальника 2-го відділу”;

Указу Президента України від 14 квітня 1995 року N 316 “Про присвоєння В. Калмикову військового звання”;

Указу Президента України від 17 квітня 1995 року N 319 “Про призначення М. Шиянова заступником начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 29 квітня 1995 року N 342 “Про додаткову посаду заступника Голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України”;

Указу Президента України від 10 травня 1995 року N 366 “Про призначення В. Дордюка заступником Голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України”;

Указу Президента України від 30 травня 1995 року N 402 “Питання застосування Указу Президента України від 3 січня 1992 року N 29”;

Указу Президента України від 12 червня 1995 року N 437 “Про залишення О. Рекуна на військовій службі”;

Указу Президента України від 14 червня 1995 року N 450 “Про присвоєння А. Чікалу військового звання”;

Указу Президента України від 16 червня 1995 року N 452 “Про заходи щодо забезпечення діяльності Генеральної військової інспекції”;

Указу Президента України від 30 червня 1995 року N 498 “Про присвоєння військового звання”;

Указу Президента України від 10 липня 1995 року N 578 “Про увільнення А. Макарова з посади заступника Голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України – командуючого Прикордонними військами України”;

Указу Президента України від 10 липня 1995 року N 584 “Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів”;

Указу Президента України від 11 липня 1995 року N 606 “Про внесення змін до Указу Президента України від 9 грудня 1994 року N 744”;

Указу Президента України від 20 липня 1995 року N 627 “Про присвоєння військового звання”;

Указу Президента України від 21 липня 1995 року N 636 “Про увільнення О. Шаркова з посади начальника Головного управління розвідки Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 21 липня 1995 року N 638 “Про призначення О. Скибінецького заступником Голови Служби безпеки України і затвердження його членом колегії Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 21 липня 1995 року N 639 “Про призначення В. Абрамова начальником Головного управління розвідки Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 24 липня 1995 року N 644 “Про увільнення М. Кушніра з посади начальника Управління Служби безпеки України по Чернівецькій області”;

Указу Президента України від 24 липня 1995 року N 645 “Про призначення М. Кушніра начальником Управління Служби безпеки України по Закарпатській області”;

Указу Президента України від 24 липня 1995 року N 646 “Про призначення В. Вакарюка начальником Управління Служби безпеки України по Чернівецькій області”;

Указу Президента України від 24 липня 1995 року N 647 “Про увільнення А. Ухаля з посади начальника Управління Служби безпеки України по Закарпатській області”;

Указу Президента України від 24 липня 1995 року N 648 “Про призначення М. Крекотуна начальником Управління Служби безпеки України по Херсонській області”;

Указу Президента України від 24 липня 1995 року N 649 “Про увільнення О. Бессараба з посади начальника Управління Служби безпеки України по Херсонській області”;

Указу Президента України від 24 липня 1995 року N 650 “Про призначення І. Загороднього начальником Управління Служби безпеки України по Вінницькій області”;

Указу Президента України від 24 липня 1995 року N 651 “Про увільнення А. Деменкова з посади начальника Управління Служби безпеки України по Волинській області”;

Указу Президента України від 24 липня 1995 року N 652 “Про призначення П. Житара начальником Управління Служби безпеки України по Волинській області”;

Указу Президента України від 3 серпня 1995 року N 710 “Про залишення Л. Деркача на військовій службі”;

Указу Президента України від 8 серпня 1995 року N 716 “Про призначення С. Рибальченка начальником Інспекторського управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 9 серпня 1995 року N 722 “Про призначення І. Чудновського заступником Голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України – Командуючого Прикордонними військами України”;

Указу Президента України від 9 серпня 1995 року N 735 “Про начальника Управління Служби безпеки України в Сумській області”;

Указу Президента України від 9 серпня 1995 року N 736 “Про начальника Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області”;

Указу Президента України від 9 серпня 1995 року N 737 “Про начальника Управління Служби безпеки України в Черкаській області”;

Указу Президента України від 18 серпня 1995 року N 758 “Про доповнення до складу Державної комісії з проведення в Україні грошової реформи”;

Указу Президента України від 23 серпня 1995 року N 794 “Про присвоєння І. Смешку військового звання”;

Указу Президента України від 27 серпня 1995 року N 805 “Про присвоєння військового звання”;

Указу Президента України від 16 жовтня 1995 року N 953 “Про залишення О. Матова на військовій службі”;

Указу Президента України від 20 жовтня 1995 року N 993 “Про внесення змін до Указу Президента України від 27 лютого 1995 року N 147”;

Указу Президента України від 20 жовтня 1995 року N 997 “Про нагородження відзнакою Президента України “Іменна вогнепальна зброя”;

Указу Президента України від 10 листопада 1995 року N 1034 “Про присвоєння Г. Самофалову військового звання”;

Указу Президента України від 14 листопада 1995 року N 1038 “Про внесення змін до деяких указів Президента України”;

Указу Президента України від 17 листопада 1995 року N 1074 “Про призначення Ю. Самойленка заступником Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 3 січня 1996 року N 9 “Про увільнення Л. Конєва з посади заступника Голови Державного департаменту авіаційного транспорту України”;

Указу Президента України від 12 січня 1996 року N 53 “Про присвоєння Ю. Таберку військового звання”;

Указу Президента України від 6 лютого 1996 року N 109 “Про призначення В. Сідака ректором Академії Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 12 лютого 1996 року N 127 “Про увільнення В. Слободенюка з посади начальника Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області”;

Указу Президента України від 24 лютого 1996 року N 144 “Про Повноважного представника України у Колегії Міждержавного економічного Комітету Економічного союзу”;

Указу Президента України від 28 лютого 1996 року N 150 “Про призначення Н. Назаренка начальником Управління Служби безпеки України по Дніпропетровській області”;

Указу Президента України від 28 лютого 1996 року N 151 “Про начальника Управління Служби безпеки України по Житомирській області”;

Указу Президента України від 28 лютого 1996 року N 154 “Про начальника Адміністративно-господарського управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 15 березня 1996 року N 192 “Про додаткові заходи щодо фінансування потреб національної оборони, правоохоронної діяльності та забезпечення безпеки держави”;

Указу Президента України від 23 березня 1996 року N 203 “Про нагородження Почесною відзнакою Президента України”;

Указу Президента України від 25 березня 1996 року N 210 “Про внесення змін і доповнень до деяких указів Президента України”;

Указу Президента України від 22 квітня 1996 року N 278 “Про увільнення В. Калініна з посади начальника Управління Служби безпеки України по Миколаївській області”;

Указу Президента України від 22 квітня 1996 року N 279 “Про призначення І. Мітрошкіна начальником Управління Служби безпеки України по Миколаївській області”;

Указу Президента України від 22 квітня 1996 року N 280 “Про увільнення М. Шами з посади начальника Управління Служби безпеки України по Запорізькій області”;

Указу Президента України від 22 квітня 1996 року N 281 “Про увільнення С. Рибальченка з посади начальника Інспекторського управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 22 квітня 1996 року N 282 “Про призначення С. Рибальченка начальником Управління Служби безпеки України по Запорізькій області”;

Указу Президента України від 22 квітня 1996 року N 283 “Про призначення Б. Чуйка начальником Інформаційно-аналітичного управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 22 квітня 1996 року N 284 “Про призначення В. Міхєєва начальником Управління Служби безпеки України по Харківській області”;

Указу Президента України від 12 травня 1996 року N 334 “Про увільнення А. Кожем’якіна з посади начальника Управління Служби безпеки України по Одеській області”;

Указу Президента України від 12 травня 1996 року N 335 “Про призначення Л. Борисенка начальником Управління Служби безпеки України по Одеській області”;

Указу Президента України від 12 травня 1996 року N 336 “Про призначення В. Алєксєєва начальником Управління Служби безпеки України по Кіровоградській області”;

Указу Президента України від 5 червня 1996 року N 401 “Про продовження строку забезпечення безпеки колишнього Голови Верховної Ради України”;

Указу Президента України від 11 липня 1996 року N 522 “Про призначення А. Майорова начальником Інспекторського управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 12 липня 1996 року N 548 “Про увільнення А. Чумака з посади начальника Управління Служби безпеки України по Донецькій області”;

Указу Президента України від 12 липня 1996 року N 550 “Про увільнення Б. Січиокна з посади начальника Управління Служби безпеки України по Полтавській області”;

Указу Президента України від 12 липня 1996 року N 551 “Про увільнення В. Ліхоузова з посади начальника Управління Служби безпеки України по м. Києву та Київській області”;

Указу Президента України від 12 липня 1996 року N 552 “Про увільнення В. Малікова з військової служби”;

Указу Президента України від 16 липня 1996 року N 571 “Про призначення П. Шатковського заступником Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 16 липня 1996 року N 572 “Про призначення О. Семенченка начальником Управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 16 липня 1996 року N 573 “Про призначення О. Череваня начальником Управління Служби безпеки України у Полтавській області”;

Указу Президента України від 18 липня 1996 року N 577 “Про увільнення М. Демиденка з посади начальника Управління по роботі з особовим складом Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 27 липня 1996 року N 606 “Питання Державної комісії з проведення в Україні грошової реформи”;

Указу Президента України від 20 серпня 1996 року N 718 “Питання Північного оперативно-територіального командування”;

Указу Президента України від 6 вересня 1996 року N 799 “Про призначення Ю. Телеховського начальником Управління роботи з особовим складом Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 6 вересня 1996 року N 807 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 19 вересня 1996 року N 857 “Про медичне та побутове обслуговування суддів”;

Указу Президента України від 4 жовтня 1996 року N 919 “Про залишення В. Ващіліна на військовій службі”;

Указу Президента України від 5 листопада 1996 року N 1047 “Про Положення про Державний комітет України з питань державних секретів та технічного захисту інформації”;

Указу Президента України від 14 листопада 1996 року N 1079 “Про впорядкування відрядження військовослужбовців до цивільних установ”;

Указу Президента України від 20 листопада 1996 року N 1106 “Про грошове забезпечення військовослужбовців Генеральної військової інспекції”;

Указу Президента України від 21 листопада 1996 року N 1110 “Про залишення О. Бєлова на військовій службі”;

Указу Президента України від 12 грудня 1996 року N 1192 “Про внесення змін до статті 2 Указу Президента України від 4 жовтня 1996 року N 927”;

Указу Президента України від 14 грудня 1996 року N 1223 “Про присвоєння почесних звань України”;

Указу Президента України від 22 січня 1997 року N 65 “Про внесення змін до Указу Президента України від 16 червня 1995 року N 452”;

Указу Президента України від 14 березня 1997 року N 234 “Про продовження строку забезпечення безпеки колишнього Прем’єр-міністра України”;

Указу Президента України від 19 квітня 1997 року N 353 “Про Концепцію економічної та господарської діяльності Збройних Сил України в сучасних умовах”;

Указу Президента України від 11 червня 1997 року N 524 “Про звільнення М. Стрельчука з посади начальника Управління Служби безпеки України в Тернопільській області”;

Указу Президента України від 11 червня 1997 року N 526 “Про призначення В. Пшеничного начальником Управління Служби безпеки України в Тернопільській області”;

Указу Президента України від 11 червня 1997 року N 527 “Про звільнення В. Міхєєва з посади начальника Управління Служби безпеки України в Харківській області”;

Указу Президента України від 11 червня 1997 року N 528 “Про призначення В. Голіка начальником Управління Служби безпеки України в Харківській області”;

Указу Президента України від 2 жовтня 1997 року N 1102 “Про покладення на Г. Малюка обов’язків заступника Міністра промислової політики України”;

Указу Президента України від 13 жовтня 1997 року N 1145 “Про звільнення В. Подобного з посади начальника Управління Служби безпеки України в Чернігівській області”;

Указу Президента України від 13 жовтня 1997 року N 1146 “Про призначення В. Вавринчука начальником Управління Служби безпеки України в Чернігівській області”;

Указу Президента України від 6 листопада 1997 року N 1242 “Про призначення М. Піддубного заступником Директора Національного бюро розслідувань України”;

Указу Президента України від 15 листопада 1997 року N 1281 “Про Порядок обміну і передачі картографічних матеріалів, які є матеріальними носіями інформації, що становить державну таємницю, для проведення робіт з делімітації, демаркації та перевірки (огляду) проходження лінії державного кордону України”;

Указу Президента України від 1 грудня 1997 року N 1322 “Про додаткову посаду першого заступника Голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України – Командувача Прикордонних військ України”;

Указу Президента України від 22 січня 1998 року N 42 “Про передачу до складу сил Цивільної оборони окремих військових частин”;

Указу Президента України від 18 лютого 1998 року N 137 “Про заступника Голови Служби безпеки України А. Бєляєва”;

Указу Президента України від 5 березня 1998 року N 168 “Про звільнення А. Майорова з посади начальника Інспекторського управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 5 березня 1998 року N 169 “Про призначення С. Сапи начальником Інспекції Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 25 березня 1998 року N 220 “Про звільнення О. Пугача з посади заступника Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 7 квітня 1998 року N 269 “Про звільнення Л. Борисенка з посади начальника Управління Служби безпеки України в Одеській області”;

Указу Президента України від 13 квітня 1998 року N 285 “Про призначення В. Шабловського начальником Управління Служби безпеки України в Одеській області”;

Указу Президента України від 5 травня 1998 року N 410 “Про звільнення Л. Чайковського з посади начальника Управління Служби безпеки України в Житомирській області”;

Указу Президента України від 5 травня 1998 року N 411 “Про звільнення М. Василини з посади начальника Управління Служби безпеки України в Сумській області”;

Указу Президента України від 6 травня 1998 року N 416 “Про звільнення О. Скибінецького з посади першого заступника Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 6 травня 1998 року N 417 “Про призначення І. Смешка начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України”;

абзацу десятого статті 1, абзацу дев’ятого статті 4 та статті 6 Указу Президента України від 8 травня 1998 року N 449 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 24 квітня 1998 року “Про ефективність функціонування системи запобігання злочинним проявам проти особи і суспільства”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 534 “Про звільнення Б. Чуйка з посади начальника Інформаційно-аналітичного управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 535 “Про призначення М. Цуркана начальником Інформаційно-аналітичного управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 536 “Про звільнення М. Крекотуна з посади начальника Управління Служби безпеки України в Херсонській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 537 “Про призначення М. Жигалла начальником Управління Служби безпеки України в Херсонській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 538 “Про призначення М. Кулінського начальником Управління Служби безпеки України в Сумській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 539 “Про звільнення В. Алєксєєва з посади начальника Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 540 “Про призначення І. Кулака начальником Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 541 “Про звільнення М. Кушніра з посади начальника Управління Служби безпеки України в Закарпатській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 542 “Про призначення В. Підболячного начальником Управління Служби безпеки України в Закарпатській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 543 “Про призначення В. Моложавого начальником Управління Служби безпеки України в Житомирській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 544 “Про звільнення О. Бірсана з посади першого заступника начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 545 “Про звільнення В. Крутова з посади начальника Управління боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 546 “Про призначення О. Бірсана начальником Управління боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 27 травня N 1998 року N 548 “Про призначення В. Кожелянка начальником Управління Служби безпеки України в Черкаській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 549 “Про звільнення О. Семенченка з посади начальника Управління Служби безпеки України у м. Києві і Київській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 551 “Про призначення В. Ільгова начальником Управління Служби безпеки України у м. Києві і Київській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 552 “Про призначення Г. Мелешина начальником Управління Служби безпеки України в Донецькій області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 553 “Про звільнення В. Назаренка з посади начальника Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 554 “Про призначення В. Коршунова начальником Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 555 “Про звільнення В. Отрешка з посади начальника Управління Служби безпеки України в Черкаській області”;

Указу Президента України від 27 травня 1998 року N 556 “Про призначення В. Отрешка начальником Управління Служби безпеки України в Луганській області”;

Указу Президента України від 8 червня 1998 року N 599 “Про внесення зміни до Указу Президента України від 15 листопада 1997 року N 1281”;

Указу Президента України від 20 липня 1998 року N 802 “Про звільнення М. Золотаревича з посади начальника Адміністративно-господарського управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 20 липня 1998 року N 803 “Про призначення М. Золотаревича заступником Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 24 липня 1998 року N 821 “Про продовження чинності Указу Президента України від 14 березня 1997 року N 234”;

Указу Президента України від 17 серпня 1998 року N 879 “Про звільнення М. Боровського з посади начальника Управління Служби безпеки України в Рівненській області”;

Указу Президента України від 17 серпня 1998 року N 880 “Про звільнення О. Череваня з посади начальника Управління Служби безпеки України в Полтавській області”;

Указу Президента України від 17 серпня 1998 року N 881 “Про звільнення І. Загороднього з посади начальника Управління Служби безпеки України у Вінницькій області”;

Указу Президента України від 19 серпня 1998 року N 892 “Про присвоєння військового звання”;

Указу Президента України від 23 вересня 1998 року N 1053 “Про призначення Г. Лазарєва заступником Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 7 жовтня 1998 року N 1119 “Про присвоєння С. Черних військового звання”;

Указу Президента України від 17 листопада 1998 року N 1250 “Про призначення О. Булавіна начальником Управління Служби безпеки України в Полтавській області”;

Указу Президента України від 17 листопада 1998 року N 1251 “Про призначення А. Демчука начальником Управління Служби безпеки України у Вінницькій області”;

Указу Президента України від 17 листопада 1998 року N 1262 “Про призначення Г. Руденка начальником Управління Служби безпеки України у Рівненській області”;

Указу Президента України від 11 грудня 1998 року N 1343 “Про Антитерористичний центр”;

Указу Президента України від 25 грудня 1998 року N 1379 “Про звільнення В. Абрамова з посади начальника Головного управління розвідки Служби безпеки України”;

пунктів 71 – 76 змін, що вносяться до актів Президента України, затверджених Указом Президента України від 27 січня 1999 року N 70 “Про зміни та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Президента України”;

Указу Президента України від 13 лютого 1999 року N 167 “Про призначення першого заступника Голови Служби безпеки України Ю. Землянського начальником Антитерористичного центру”;

Указу Президента України від 13 лютого 1999 року N 169 “Про призначення Л. Рожена начальником Головного управління розвідки Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 18 лютого 1999 року N 183 “Про звільнення В. Голіка з посади начальника Управління Служби безпеки України в Харківській області”;

Указу Президента України від 18 лютого 1999 року N 184 “Про призначення С. Сапи начальником Управління Служби безпеки України в Харківській області”;

Указу Президента України від 18 лютого 1999 року N 185 “Про звільнення С. Сапи з посади начальника Інспекції Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 23 лютого 1999 року N 204 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 14 квітня 1999 року N 379 “Про Положення про Антитерористичний центр та його координаційні групи при регіональних органах Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 16 квітня 1999 року N 384 “Про залишення В. Дурдинця в кадрах Міністерства внутрішніх справ України;

Указу Президента України від 21 травня 1999 року N 547 “Про звільнення М. Кулінського з посади начальника Управління Служби безпеки України в Сумській області”;

Указу Президента України від 21 травня 1999 року N 548 “Про призначення А. Чумака начальником Управління Служби безпеки України в Сумській області”;

Указу Президента України від 21 травня 1999 року N 549 “Про звільнення Г. Мелешина з посади начальника Управління Служби безпеки України в Донецькій області”;

Указу Президента України від 21 травня 1999 року N 550 “Про призначення Ю. Самойленка начальником Управління Служби безпеки України в Донецькій області”;

Указу Президента України від 21 травня 1999 року N 551 “Про заступника Голови Служби безпеки України – начальника Головного управління Служби безпеки України в Автономній Республіці Крим”;

Указу Президента України від 27 травня 1999 року N 572 “Про звільнення О. Косьяненка з посади начальника Головного управління Служби безпеки України в Криму”;

Указу Президента України від 27 травня 1999 року N 573 “Про звільнення Ю. Вандіна з посади заступника Голови Служби безпеки України – начальника Головного управління боротьби з корупцією та організованою злочинністю”;

Указу Президента України від 27 травня 1999 року N 574 “Про призначення О. Косьяненка заступником Голови Служби безпеки України – начальником Головного управління боротьби з корупцією та організованою злочинністю”;

Указу Президента України від 3 червня 1999 року N 610 “Про звільнення А. Бєляєва з посади заступника Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 18 серпня 1999 року N 1002 “Про звільнення А. Демчука з посади начальника Управління Служби безпеки України у Вінницькій області”;

Указу Президента України від 18 серпня 1999 року N 1003 “Про призначення І. Загороднього начальником Управління Служби безпеки України у Вінницькій області”;

Указу Президента України від 20 серпня 1999 року N 1037 “Про визнання статті 2 Указу Президента України від 10 грудня 1996 року N 1187 такою, що втратила чинність”;

Указу Президента України від 21 серпня 1999 року N 1053 “Про присвоєння спеціальних звань”;

Указу Президента України від 23 серпня 1999 року N 1063 “Про присвоєння спеціального звання”;

Указу Президента України від 7 вересня 1999 року N 1136 “Про звільнення Ю. Самойленка з посади начальника Управління Служби безпеки України в Донецькій області”;

Указу Президента України від 7 вересня 1999 року N 1137 “Про призначення Ю. Самойленка заступником Голови Служби безпеки України – начальником Управління Служби безпеки України в Донецькій області”;

Указу Президента України від 7 вересня 1999 року N 1138 “Про присвоєння Ю. Самойленку військового звання”;

Указу Президента України від 21 жовтня 1999 року N 1357 “Про покладення на В. Яременка обов’язків заступника Міністра промислової політики України”;

Указу Президента України від 27 жовтня 1999 року N 1402 “Про поширення чинності статті 2 Указу Президента України від 14 квітня 1999 року N 379 на військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ”;

Указу Президента України від 26 листопада 1999 року N 1503 “Про звільнення О. Булавіна з посади начальника Управління Служби безпеки України в Полтавській області”;

Указу Президента України від 11 грудня 1999 року N 1549 “Про звільнення П. Ключки з посади заступника начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 11 грудня 1999 року N 1550 “Про призначення В. Ляшка заступником начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 11 грудня 1999 року N 1551 “Про призначення Б. Мовчана заступником начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 11 грудня 1999 року N 1552 “Про звільнення І. Мітрошкіна з посади начальника Управління Служби безпека України в Миколаївській області”;

Указу Президента України від 11 грудня 1999 року N 1554 “Про звільнення І. Кулака з посади начальника Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області”;

Указу Президента України від 11 грудня 1999 року N 1555 “Про звільнення М. Жигалла з посади начальника Управління Служби безпеки України в Херсонській області”;

Указу Президента України від 16 грудня 1999 року N 1581 “Про призначення М. Цуркана начальником Головного управління аналізу і прогнозування Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 17 грудня 1999 року N 1586 “Про передачу підрозділів Національної гвардії України до складу інших військових формувань”;

Указу Президента України від 22 грудня 1999 року N 1606 “Про звільнення В. Кожелянка з посади начальника Управління Служби безпеки України в Черкаській області”;

Указу Президента України від 29 грудня 1999 року N 1628 “Про призначення М. Кулінського начальником Управління Служби безпеки України в Черкаській області”;

Указу Президента України від 29 грудня 1999 року N 1629 “Про призначення Ю. Палагіна начальником Управління Служби безпеки України в Миколаївській області”;

Указу Президента України від 29 грудня 1999 року N 1630 “Про призначення Ю. Парамонова начальником Управління Служби безпеки України в Полтавській області”;

Указу Президента України від 29 грудня 1999 року N 1631 “Про призначення В. Карпенка начальником Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області”;

Указу Президента України від 29 грудня 1999 року N 1632 “Про призначення О. Обаля начальником Управління Служби безпеки України в Херсонській області”;

Указу Президента України від 1 лютого 2000 року N 128 “Про звільнення В. Дордюка з посади заступника Голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України – Командуючого Прикордонними військами України з питань оперативно-розшукової роботи”;

Указу Президента України від 9 лютого 2000 року N 176 “Про призначення Л. Віштала заступником начальника Управління з матеріально-технічного забезпечення Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 9 лютого 2000 року N 177 “Про призначення С. Невзорова заступником начальника Управління – начальником Служби охорони в Автономній Республіці Крим Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 11 лютого 2000 року N 215 “Про звільнення В. Яременка від обов’язків заступника Міністра промислової політики України”;

Указу Президента України від 11 лютого 2000 року N 216 “Про звільнення Г. Малюка від обов’язків заступника Міністра промислової політики України”;

Указу Президента України від 23 лютого 2000 року N 278 “Про Державне управління справами”;

Указу Президента України від 2 березня 2000 року N 327 “Про звільнення В. Горбатюка з посади першого заступника Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 2 березня 2000 року N 328 “Про звільнення В. Пристайка з посади заступника Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 2 березня 2000 року N 329 “Про звільнення В. Коршунова з посади начальника Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області”;

Указу Президента України від 2 березня 2000 року N 330 “Про звільнення О. Косьяненка з посади заступника Голови Служби безпеки України – начальника Головного управління боротьби з корупцією та організованою злочинністю”;

Указу Президента України від 2 березня 2000 року N 331 “Про призначення О. Косьяненка заступником Голови Служби безпеки України – начальником Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області”;

Указу Президента України від 2 березня 2000 року N 332 “Про звільнення В. Породька з посади начальника Слідчого управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 2 березня 2000 року N 333 “Про призначення О. Череваня начальником Департаменту інформаційного забезпечення та управління оперативно-службовою діяльністю Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 3 березня 2000 року N 336 “Про звільнення Ю. Вандіна з посади заступника Голови Служби безпеки України – начальника Головного управління Служби безпеки України в Автономній Республіці Крим”;

Указу Президента України від 3 березня 2000 року N 337 “Про призначення Ю. Вандіна заступником Голови Служби безпеки України – начальником Головного управління по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю”;

Указу Президента України від 3 березня 2000 року N 338 “Про звільнення М. Золотаревича з посади заступника Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 3 березня 2000 року N 339 “Про призначення М. Золотаревича начальником Департаменту забезпечення оперативно-службової діяльності Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 9 березня 2000 року N 418 “Про звільнення В. Крутова з посади заступника Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 21 березня 2000 року N 469 “Про призначення В. Пристайка начальником Слідчого управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 21 березня 2000 року N 474 “Питання Державного управління справами”;

Указу Президента України від 22 березня 2000 року N 488 “Про призначення О. Свірідонова начальником Головного управління Служби безпеки України в Автономній Республіці Крим”;

Указу Президента України від 23 березня 2000 року N 498 “Про Державне лікувально-оздоровче управління”;

Указу Президента України від 21 квітня 2000 року N 607 “Про членів колегії Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 661 “Про звільнення І. Загороднього з посади начальника Управління Служби безпеки України у Вінницькій області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 662 “Про призначення А. Демчука начальником Управління Служби безпеки України у Вінницькій області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 663 “Про звільнення П. Житара з посади начальника Управління Служби безпеки України у Волинській області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 664 “Про призначення О. Бондаренка начальником Управління Служби безпеки України у Волинській області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 665 “Про звільнення І. Войтовича з посади начальника Управління Служби безпеки України у Івано-Франківській області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 666 “Про призначення О. Ємця начальником Управління Служби безпеки України у Івано-Франківській області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 667 “Про звільнення Б. Ваврика з посади начальника Управління Служби безпеки України у Львівській області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 668 “Про призначення І. Войтовича начальником Управління Служби безпеки України у Львівській області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 669 “Про звільнення Ю. Петрищенка з посади начальника Управління Служби безпеки України у Хмельницькій області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 670 “Про призначення В. Гордієнка начальником Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 671 “Про звільнення В. Вакарюка з посади начальника Управління Служби безпеки України у Чернівецькій області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 672 “Про призначення П. Житара начальником Управління Служби безпеки України у Чернівецькій області”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 674 “Про звільнення В. Кунцевського з посади начальника Управління Служби безпеки України у м. Севастополі”;

Указу Президента України від 10 травня 2000 року N 675 “Про призначення Ю. Петрищенка начальником Управління Служби безпеки України у м. Севастополі”;

Указу Президента України від 23 травня 2000 року N 704 “Про звільнення В. Калмикова з посади заступника начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 31 травня 2000 року N 739 “Про внесення змін до Указу Президента України від 27 жовтня 1999 року N 1402”;

Указу Президента України від 8 червня 2000 року N 774 “Про посадові оклади військовослужбовців Генеральної військової інспекції”;

Указу Президента України від 7 липня 2000 року N 859 “Про звільнення П. Шатковського з посади заступника Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 7 липня 2000 року N 860 “Про призначення П. Шатковського першим заступником Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 7 липня 2000 року N 861 “Про призначення О. Фокіна начальником Управління Служби безпеки України в Харківській області”;

Указу Президента України від 14 липня 2000 року N 894 “Про внесення змін до деяких актів Президента України”;

Указу Президента України від 22 серпня 2000 року N 1007 “Про присвоєння А. Кузьміну військового звання”;

Указу Президента України від 22 серпня 2000 року N 1014 “Про присвоєння спеціальних звань”;

Указу Президента України від 22 серпня 2000 року N 1015 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 22 серпня 2000 року N 1016 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 22 серпня 2000 року N 1017 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 22 серпня 2000 року N 1018 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 22 серпня 2000 року N 1019 “Про присвоєння спеціальних звань”;

Указу Президента України від 23 серпня 2000 року N 1021 “Про присвоєння військового звання”;

Указу Президента України від 31 серпня 2000 року N 1040 “Про позначення В. Радченка Головою Комітету з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю при Президентові України”;

Указу Президента України від 11 вересня 2000 року N 1057 “Про звільнення М. Марченка з посади Генерального директора Державного авіаційного підприємства “Україна”;

Указу Президента України від 29 вересня 2000 року N 1096 “Про призначення В. Палія начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України”;

Указу Президента України від 6 жовтня 2000 року N 1118 “Про звільнення Г. Лазарєва з посади заступника Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 6 жовтня 2000 року N 1119 “Про призначення Г. Лазарєва заступником Голови Служби безпеки України – керівником Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 19 жовтня 2000 року N 1149 “Про призначення В. Охріменка заступником начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 30 жовтня 2000 року N 1172 “Про присвоєння В. Мартиросяну військового звання”;

Указу Президента України від 30 жовтня 2000 року N 1173 “Про впорядкування присвоєння почесних найменувань військовим частинам, установам, вузлам зв’язку, органам та підрозділам”;

Указу Президента України від 2 листопада 2000 року N 1192 “Про присвоєння М. Марченку військового звання”;

Указу Президента України від 9 листопада 2000 року N 1218 “Про звільнення Л. Рожена з посади начальника Головного управління розвідки та від виконання обов’язків члена колегії Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 16 листопада 2000 року N 1241 “Про Програму дій, спрямованих на підтримання режиму державного кордону України і прикордонного режиму, розвиток Прикордонних військ України та митних органів України, на період до 2005 року”;

Указу Президента України від 25 листопада 2000 року N 1253 “Про звільнення В. Моложавого з посади начальника Управління Служби безпеки України в Житомирській області”;

Указу Президента України від 4 грудня 2000 року N 1292 “Про звільнення А. Чумака з посади начальника Управління Служби безпеки України в Сумській області”;

Указу Президента України від 4 грудня 2000 року N 1293 “Про призначення С. Мірошника начальником Управління Служби безпеки України в Сумській області”;

Указу Президента України від 4 грудня 2000 року N 1294 “Про звільнення С. Рибальченка з посади начальника Управління Служби безпеки України в Запорізькій області”;

Указу Президента України від 4 грудня 2000 року N 1295 “Про призначення М. Швеця начальником Управління Служби безпеки України в Запорізькій області”;

Указу Президента України від 4 грудня 2000 року N 1296 “Про звільнення В. Шабловського з посади начальника Управління Служби безпеки України в Одеській області”;

Указу Президента України від 4 грудня 2000 року N 1297 “Про призначення С. Макаренка начальником Управління Служби безпеки України в Одеській області”;

Указу Президента України від 4 грудня 2000 року N 1298 “Про звільнення О. Череваня з посади начальника Департаменту інформаційного забезпечення та управління оперативно-службовою діяльністю Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 4 грудня 2000 року N 1299 “Про призначення О. Череваня начальником Головного управління розвідки Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 4 грудня 2000 року N 1300 “Про призначення Д. Захараша начальником Управління Служби безпеки України в Житомирській області”;

Указу Президента України від 4 грудня 2000 року N 1301 “Про призначення Ю. Семенова начальником Департаменту інформаційного забезпечення та управління оперативно-службовою діяльністю Служби безпеки України та членом колегії Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 5 березня 2001 року N 144 “Про присвоєння В. Строгому військового звання”;

Указу Президента України від 5 березня 2001 року N 150 “Про призначення О. Косьяненка начальником Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області”;

Указу Президента України від 5 березня 2001 року N 151 “Про призначення Ю. Самойленка начальником Управління Служби безпеки України в Донецькій області”;

Указу Президента України від 7 березня 2001 року N 160 “Про призначення В. Бородіна Уповноваженим Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 7 березня 2001 року N 161 “Про звільнення Д. Бережного з посади першого заступника начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 7 березня 2001 року N 164 “Про звільнення Л. Віштала з посади заступника начальника Управління матеріально-технічного забезпечення Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 16 березня 2001 року N 175 “Про призначення М. Гумінського заступником Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 21 березня 2001 року N 185 “Про звільнення В. Радченка з посади Голови Комітету з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю при Президентові України”;

Указу Президента України від 21 березня 2001 року N 186 “Про призначення Л. Рожена Головою Комітету з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю при Президентові України”;

Указу Президента України від 21 березня 2001 року N 187 “Про призначення Б. Ваврика начальником Управління Служби безпеки України у Львівській області”;

Указу Президента України від 21 березня 2001 року N 188 “Про звільнення Г. Руденка з посади начальника Управління Служби безпеки України в Рівненській області”;

Указу Президента України від 21 березня 2001 року N 189 “Про звільнення І. Войтовича з посади начальника Управління Служби безпеки України у Львівській області”;

Указу Президента України від 21 березня 2001 року N 190 “Про звільнення С. Мірошника з посади начальника Управління Служби безпеки України в Сумській області”;

Указу Президента України від 21 березня 2001 року N 191 “Про призначення А. Чумака начальником Управління Служби безпеки України в Сумській області”;

Указу Президента України від 2 квітня 2001 року N 224 “Про звільнення Ю. Петрищенка з посади начальника Управління Служби безпеки України у місті Севастополі”;

Указу Президента України від 2 квітня 2001 року N 225 “Про призначення В. Кунцевського начальником Управління Служби безпеки України у місті Севастополі”;

Указу Президента України від 2 квітня 2001 року N 226 “Про призначення В. Садовника начальником Управління Служби безпеки України в Рівненській області”;

Указу Президента України від 2 квітня 2001 року N 227 “Про звільнення Ю. Семенова з посади начальника Департаменту інформаційного забезпечення та управління оперативно-службовою діяльністю Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 18 квітня 2001 року N 264 “Про звільнення М. Шиянова з посади заступника начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 19 квітня 2001 року N 267 “Про призначення В. Шеремети начальником Департаменту інформаційного забезпечення та управління оперативно-службовою діяльністю Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 23 квітня 2001 року N 272 “Про призначення В. Мельника заступником начальника Управління державної охорони України з матеріально-технічного забезпечення”;

Указу Президента України від 23 квітня 2001 року N 273 “Про призначення М. Маліченка заступником начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 25 квітня 2001 року N 276 “Про призначення Ю. Телеховського членом колегії Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 30 травня 2001 року N 373 “Про призначення І. Божкова начальником Управління охорони і контррозвідувального захисту державної таємниці Служби безпеки України”

Указу Президента України від 30 травня 2001 року N 374 “Про звільнення С. Невзорова з посади заступника начальника Управління – начальника Служби охорони в Автономній Республіці Крим Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 30 травня 2001 року N 375 “Про призначення Є. Сергієнка заступником начальника Управління – начальником Служби охорони в Автономній Республіці Крим Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 15 червня 2001 року N 443 “Про залишення О. Бєлова на військовій службі”;

Указу Президента України від 26 липня 2001 року N 570 “Про порядок взаємодії з міжнародними антитерористичними організаціями”;

Указу Президента України від 20 серпня 2001 року N 659 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 21 серпня 2001 року N 707 “Про присвоєння військових звань”;

Указу Президента України від 23 серпня 2001 року N 735 “Про присвоєння В. Шкідченку військового звання”;

Указу Президента України від 30 серпня 2001 року N 750 “Про призначення А. Павленка начальником Управління Служби безпеки України в Одеській області”;

Указу Президента України від 30 серпня 2001 року N 751 “Про призначення О. Скриника начальником Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 30 серпня 2001 року N 752 “Про звільнення С. Макаренка з посади начальника Управління Служби безпеки України в Одеській області”;

Указу Президента України від 30 серпня 2001 року N 755 “Про призначення С. Черних заступником Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 30 серпня 2001 року N 757 “Про призначення А. Герасимова заступником Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 30 серпня 2001 року N 758 “Про звільнення Г. Лазарєва з посади заступника Голови Служби безпеки України – керівника Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 4 вересня 2001 року N 794 “Про звільнення В. Пшеничного з посади начальника Управління Служби безпеки України в Тернопільській області”;

Указу Президента України від 12 вересня 2001 року N 827 “Про звільнення В. Пристайка з посади начальника Слідчого управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 12 вересня 2001 року N 828 “Про призначення В. Пристайка заступником Голови Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 12 вересня 2001 року N 829 “Про призначення Я. Савчина начальником Управління Служби безпеки України в Тернопільській області”;

Указу Президента України від 14 вересня 2001 року N 841 “Про призначення С. Доброчинського заступником начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 21 вересня 2001 року N 851 “Про присвоєння Ю. Кармазіну класного чину”;

Указу Президента України від 21 вересня 2001 року N 853 “Про звільнення В. Мельника з посади заступника начальника Управління державної охорони України з матеріально-технічного забезпечення”;

Указу Президента України від 21 вересня 2001 року N 854 “Про звільнення М. Маліченка з посади заступника начальника Управління державної охорони України”;

Указу Президента України від 21 вересня 2001 року N 859 “Про призначення А. Головіна начальником Слідчого управління Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 21 вересня 2001 року N 873 “Про Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 12 вересня 2001 року “Про невідкладні заходи щодо забезпечення громадської безпеки та недопущення проявів тероризму на території України”;

Указу Президента України від 2 жовтня 2001 року N 914 “Про матеріально-побутове, медичне та інші види забезпечення генералів армії України, генералів внутрішньої служби України та державних радників юстиції України в разі звільнення за вислугою строку служби”;

Указу Президента України від 2 жовтня 2001 року N 919 “Про призначення членів колегії Служби безпеки України”;

Указу Президента України від 4 жовтня 2001 року N 934 “Про звільнення В. Ільгова з посади начальника Управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області”;

Указу Президента України від 4 жовтня 2001 року N 935 “Про призначення В. Ільгова начальником Управління Служби безпеки України у м. Києві”;

Указу Президента України від 4 жовтня 2001 року N 936 “Про призначення С. Бойченка начальником Управління Служби безпеки України в Київській області”;

Указу Президента України від 4 жовтня 2001 року N 937 “Про звільнення О. Фокіна з посади начальника Управління Служби безпеки України в Харківській області”;

Указу Президента України від 10 жовтня 2001 року N 951 “Про призначення М. Куркіна начальником Управління Служби безпеки України в Харківській області”;

Указу Президента України від 31 жовтня 2001 року N 1023 “Про звільнення Ю. Самойленка з посади начальника Управління Служби безпеки України в Донецькій області та від виконання обов’язків члена колегі

1. Загальні поняття

Усталеного розуміння громадського контролю немає. Тому спочатку необхідно визначитися з дефініціями. Зазвичай об’єктом громадського контролю є діяльність держави і місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. При цьому державні органи можуть тлумачитися доволі широко: це не тільки ті органи державної влади, які мають владні повноваження, а будь-які організації, установи чи підприємства, що фінансуються з державного бюджету. Так, державні лікарні та навчальні заклади також можуть бути об’єктом громадського контролю. В Україні, на жаль, у якості такого об’єкту розглядають найчастіше тільки органи громадського самоврядування, тим самим суттєво звужуючи область громадського контролю.

Суб’єкти громадського контролю визначаються по-різному. Одні теоретики розширюють коло суб’єктів і розглядають парламентський контроль і контроль політичних партій за державною діяльністю як різновид громадського контролю. Інші звужують коло суб’єктів до громадян та їх об’єднань, а також іноземців, які на законних підставах перебувають в країні – саме такі суб’єкти розглядаються в цій статті, їх для цілей даного тексту можна об’єднати в понятті «громадянське суспільство». Парламентський контроль і контроль політичних партій – це складна і серйозна тема, яка виходить за межі нашого розгляду.

Визначення сфер державної діяльності, які підлягають громадському контролю, також дуже різноманітні. Узагальнюючи, можна сказати, що це, по-перше, публічна перевірка відповідності діяльності держави декларованим нею цілям і коригування цієї діяльності і самих цілей, підпорядкування діяльності держави інтересам суспільства. По-друге, із статті 3 Конституції України, яка проголошує, що «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави… Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», випливає, що нагляд за здійсненням функцій держави в царині прав людини також є предметом громадського контролю. По-третє, окрім прав людини, які стосуються всіх людей, є законні суспільні інтереси, які цікавлять окремі групи людей, – реалізація таких інтересів також є предметом громадського контролю.

Зауважимо, що теоретики прав людини виокремлюють три взаємопов’язані групи зобов’язань держави щодо прав людини: повага до прав – це зобов’язання не здійснювати нічого, що заважало б використанню законних прав (наприклад, ніхто не може бути підданий арешту або виселений з житла через свавілля влади, прослуховування телефонів не може відбуватися без судового дозволу); захист прав означає зобов’язання запобігати зазіханням на права людини з боку окремих осіб, приватних компаній, іноземних урядів та власної держави, а якщо порушення прав відбулося – то вжити всіх заходів, щоб його зняти і компенсувати збитки (нікого не можна обернути на рабство, усім гарантується відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади, усім гарантується рівна плата за роботу, яку можна порівняти); забезпечення прав передбачає зобов’язання вжити необхідних заходів для здійснення прав (створення незалежної судової системи, забезпечення доступу до правосуддя, забезпечення доступним житлом).

Тепер ми можемо сформулювати визначення. Громадський контроль – це публічна перевірка громадянським суспільством діяльності держави на відповідність проголошеним нею цілям, коригування цієї діяльності і самих цілей, підпорядкування політики держави, діяльності її органів і посадових осіб інтересам суспільства, а також нагляд громадянського суспільства за діяльністю державних органів та органів місцевого самоврядування, спрямованою на захист і забезпечення прав і законних інтересів людини та фундаментальних свобод, і на повагу до них.

Визначені поняття потребують деякого розвитку та пояснень.

2. Що таке громадянське суспільство?

Громадянське суспільство – це самосвідома, самоврядна недержавна ланка Українського народу. Діяльність громадянського суспільства в Україні ґрунтується на засадах свободи, плюралізму, толерантності та невтручання з боку держави[1].

Громадянське суспільство в Україні є сукупністю всіх недержавних структур і людей, які самоусвідомлюють себе саме в якості недержавної, «небюрократичної» ланки Українського народу. Політичний сенс громадянського суспільства полягає в ототожненні себе з домінуючим фактором суспільного поступу, в розумінні свого природного, органічного, глибинного верховенства над державою. Розвинуте громадянське суспільство, будучи інтелектуальним опонентом держави, змушує її орієнтуватися на громадські інтереси, громадську думку в головних аспектах внутрішньої та зовнішньої державної політики. Саме тому так важливо почути голос громадянського суспільства, яке через свою мозаїчність і своє різноголосся найточніше висловиться щодо політичної ситуації і сформулює вимоги до держави і політичних сил. Необхідна громадська дискусія стосовно визначення та кристалізації справжніх пріоритетів та цінностей української політичної спільноти.

Виконуючи захисні функції, громадянське суспільство робить об’єктом спільної уваги й аналізу посягання держави на свободу народу та відновлює справедливість або зводить ці порушення до мінімуму. Сьогодні воно має захистити від наруги абстрактний авторитет права, систему норм, яка діє в країні, незалежно від того, хто їх ухвалив. На жаль, усі політичні сили, усі гілки влади, не зважають на право, а керуються виключно принципом політичної доцільності, і захистити право в Україні просто більше нема кому.

Громадянське суспільство – це арена діяльності різноманітних організацій, кожна з яких намагається не тільки захистити себе, але й відстояти політичні та соціальні інтереси певної соціальної групи. При цьому спільне існування і конкурентна боротьба різнорідних соціальних сил автоматично підривають намагання держави встановити монополію в сфері політичного, морального чи інтелектуального впливу. Таким чином, громадські організації – це інститути, які є достатньо сильними для того, щоб відстоювати свої інтереси, ніяк не заважаючи при цьому державі зберігати стан правопорядку, стабільності та керованості країною. Отже, зріле, досвідчене громадянське суспільство існує відразу в багатьох вимірах, найважливішими з яких є індивідуалізм, приватність, ринок, толерантність і плюралізм, що стоять на сторожі свободи й водночас на заваді будь-якому домінуванню. При цьому важливою складовою частиною системи стосунків між державою та громадянським суспільством є принцип конституціоналізму або верховенства права.

Таким чином, можна сказати, що громадянське суспільство створює унікальний порядок, який спонтанно випливає з внутрішньої солідарності людей, що працюють, не потребуючи жодного примусу чи адміністративного управління. Саме тому для структур громадянського суспільства типовими є не вертикальні, а горизонтальні, партнерські стосунки. Основу ж власне громадянського (недержавного) порядку становить принцип свободи, невимушеної солідарності людей довкола їх прагнення завжди бути й залишатися самими собою, переслідувати свої власні, автономні цілі.

Звичайно, розвинене громадянське суспільство сповідує етичні цінності (засади) взаємодовіри, взаємодопомоги та взаємоповаги. Проте якщо порівняти цінності громадянського суспільства з цінностями держави, то неважко переконатися в тому, що вони багато в чому не співпадають. Якщо головними традиційними пріоритетами держави є безпека, стабільність, порядок і захищеність, то головними цінностями громадянського суспільства є свобода, вільна ініціатива, динамізм, ризик, спонтанна активність.

У книжці Чеслава Мілоша «Поневолений розум» є порівняння ліберальної демократії з величезним баркасом, матроси якого говорять різними мовами і гребуть, куди їм заманеться, але баркас виявляється більш успішним, ніж строга тоталітарна галера, побудована за жорсткою дисципліною. З тим же баркасом можна порівняти і громадянське суспільство.

Суттєвим видається таке міркування. Громадянська спільнота має себе застерегти від бажання досягнути широкої консолідації громадянських зусиль для досягнення цілої низки корисних, як здається, цілей. Багато кажуть про об’єднання зусиль і консолідацію громадських організацій, для чого необхідно створювати якісь загальнонаціональні, фактично над-громадянські, всеохоплюючі структури. Проте виникає питання, чи можуть громадські організації на засадах добровільності, злагоди й навіть консенсусу виступати єдиним фронтом на захист своїх інтересів? Чи можливий консенсус в плюралізмі громадянських дискурсів та ініціатив? Чи можна взагалі калейдоскопічну мозаїку громадянських позицій підпорядкувати єдиній меті та плану? А якщо й можна, то чи доцільно це насправді робити? Слід пам’ятати, що, на відміну від державної консолідації, справжня громадянська єдність може мати місце лише довкола та заради ідеї свободи. При цьому говорити про рівність чи справедливий розподіл адміністративних і політичних вигод в подібному випадку недоречно.

Якщо ідею консолідації втілити на практиці, то результатом може стати такий собі всеукраїнський «громадянський комсомол», який насправді майже нічим не відрізнятиметься від політичної партії. Цілком ймовірним практичним наслідком подібного проекту може стати створення потужної національної «громадянської бюрократії» – надбудови, яка буде планувати, консолідувати, шукати й витрачати фінансові ресурси, виступати від загальнонаціонального громадянського імені та «за дорученням». Парадокс полягає в тому, що надміру організоване, консолідоване довкола навіть безсумнівно благородних цілей та ідей суспільство перестає бути громадянським. Плюралізм та мозаїчність в ньому заступають «добровільна консолідація та єдність дій». Але саме такий ефект є найбільш загрозливим для здорового й органічного громадянського стану.

3. Класифікація видів і механізмів громадського контролю

Як легко можна побачити із наданого визначення, сфера громадського контролю охоплює фактично всю діяльність держави. Відповідно до рівня проблем, що розглядаються, – національних чи регіональних – можна розглядати окремо громадський контроль на національному і регіональному рівнях. Можна поділити громадський контроль за видами органів держави, щодо діяльності яких він застосовується: громадський контроль діяльності органів кримінальної юстиції – Міністерства внутрішніх справ, прокуратури, системи виконання покарань та інших, громадський контроль якості освіти в середніх навчальних закладах тощо. Можна також класифікувати громадський контроль за сферами діяльності держави: громадський контроль в області енергетики, громадський контроль в області національної безпеки, тощо. Можлива також класифікація громадського контролю за видами прав і фундаментальних свобод, щодо захисту, забезпечення і поваги до яких з боку держави він здійснюється. Тоді громадські організації, які здійснюють такий контроль, є, за визначенням, правозахисними, а їхню діяльність можна назвати правозахистом. Суттєвою рисою цієї різновидності громадського контролю є те, що він стосується всіх людей, оскільки права людини належать всім людям. Можна розділити громадський контроль за видами законних інтересів певної групи людей, над дотриманням яких він здійснюється. Діяльність організацій та окремих людей, які здійснюють громадський контроль такого ґатунку, і є тим, що називають англійським словом advocacy, і перекладають як «захист суспільних інтересів».

До механізмів громадського контролю в Україні зазвичай відносять звернення, інформаційні запити, опитування, громадські слухання, моніторинг діяльності тих суб’єктів контролю, що розглядаються. Оскільки в підході, що пропонується, сферою громадського контролю є вся діяльність держави у забезпеченні і захисту прав людини і законних інтересів і поваги до них, то до механізмів громадянського контролю слід віднести весь інструментарій роботи правозахисних та advocacy організацій, який в цій роботі не розглядається.

4. Чи є ефективним громадський контроль?

Дослідження, проведене соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова з 19 по 25 червня 2008 року[2], дало підстави для невтішних висновків. На питання «Якою мірою дії влади повинні бути підконтрольні громадськості, суспільству?» були дані такі відповіді:

Всі без винятку дії влади повинні бути підконтрольні суспільству	23.3
Всі, крім тих, що стосуються сфери безпеки і становлять державну таємницю	35.0
Лише ті дії, які безпосередньо торкаються інтересів громадян (або окремих груп громадян) повинні бути підконтрольними суспільству	19.6
Дії влади повинні бути підконтрольними суспільству лише в окремих випадках	5.9
Дії влади не повинні бути підконтрольними суспільству	2.8
Важко відповісти	13.5

А на питання «Чи повинні прості громадяни мати реальний вплив на прийняття державних рішень?» громадяни відповідали таким чином:

Ні, не повинні – це справа державних управлінців і політиків	Повинні мати вплив лише ті громадяни, що є компетентними у питаннях, які вирішуються	Повинні мати вплив всі громадяни, яких це стосується, незалежно від рівня їх компетентності	Важко відповісти
9.1	37.2	41.0	12.8

Накінець, на питання «Якою мірою Ви впливаєте на владу?» громадяни відповіли таке (відповідь треба було дати за 5-балльною шкалою):

	Хід свого життя	Центральну владу	Місцеву владу
Зовсім не впливаю (1)	6.6	72.4	62.8
2	11.3	17.7	22.6
3	26.1	4.3	8.2
4	28.7	1.3	2
Сильно впливаю (5)	23.6	0.3	0.3
Важко відповісти	3.6	4.1	4.1

Отже, як бачимо, українці вважають, що громадський контроль таки потрібний, але він має сенс переважно тоді, коли ним займаються фахівці. Проте свій вплив на владу оцінюють більше, ніж критично. Відповіді свідчать про вкрай низьку ефективність існуючих форм і засобів громадського контролю.

Які ж причини такої ситуації?

Перша причина, на мою думку, полягає в слабкості українського громадянського суспільства і його неспроможності реально контролювати владу. Маю ще підозру, що багато неурядових організацій, які репрезентують себе як захисники суспільних інтересів, насправді ними не є.

Британський дослідник Алан Фаулер з Міжнародного тренувального та дослідницького центру НУО (Alan Fowler, International NGO Training and Research Centre) опублікував книгу «Утримуючи рівновагу» (Striking a Balance), присвячену проблемам розвитку неурядових неприбуткових організацій. Він дослідив діяльність приблизно 700 НУО в усьому світі і дійшов невтішних висновків, що не більше 15–20% з них можуть вважатися такими, що контролюють дії влади та захищають інші суспільні інтереси. Решта 80–85% створюються для інших цілей. Особливо такі НУО розвинуті в країнах Східної та Центральної Європи, колишнього СРСР, Латинській Америці та Африці. Фаулер класифікував ці НУО таким чином.

1. BRINGO (Briefcase NGO) – «кишенькова НУО» – створюється політиками, комерційними або мафіозними структурами виключно для написання певних пропозицій органам влади. Нічого іншого ці НУО не роблять.

2. CONGO (Commercial NGO) – «комерційна НУО» – створюється підприємцями для зменшення податків, отримання обладнання, допомоги для пошуку і підписання контрактів та лобіювання інтересів фірми в органах влади.

3. GRINGO (Government NGO) – «провладна» НУО – створюється державними органами для імітації та управління громадською діяльністю. За даними Фаулера, таких НУО в країнах Африки – левова більшість.

4. MANGO (Mafia NGO) – «мафіозна НУО» – створюється криміналітетом для відмивання грошей, покращання іміджу «авторитетів», тиску на владу і прикриття злочинної діяльності. Як стверджує Фаулер, такі НУО процвітають в Східній та Центральній Європі та колишньому СРСР.

5. MONGO (My own NGO) – «моя власна НУО» – створюється виключно для самовираження певної особи.

6. PANGO (Party NGO) – «партійна НУО». Ця форма особливо популярна в Центральній Азії та Індокитаї. Вона дозволяє політичним партіям проводити пропаганду і лобіювати свої інтереси на різних рівнях влади.

7. QUANGO (Quasi NGO) – «квазі-НУО» – створюються державою для імітації опозиційної діяльності та демонстрації її міжнародному співтовариству.

Кожен зможе навести відповідні приклади подібних українських організацій. Навіть не проводячи спеціальних досліджень, можна стверджувати, що класифікація та оцінки Фаулера є змістовними і для українських НУО.

Другу причину блискуче ілюструє плакат на малюнку 1[3], створений французькими студентами навесні 1968 року: допоки владні важелі не будуть перерозподілені поміж державою і громадськістю, усі розмови про громадську участь та вплив на владу – пусті.

Зауважимо, що спроможність громадянського суспільства реально впливати на прийняття рішень владою не може впасти з неба: щоб дійти до такого ступеню розвитку, треба ще довго і тяжко працювати. Розглянемо можливі форми взаємовідносин громадян з державними органами і органами місцевого самоврядування за ступенем впливу громадян та їхніх об’єднань.

5. Драбина громадської участі[4]

На мал. 2 зображені вісім рівнів участі громадян в ухваленні рішень державними органами і органами місцевого самоврядування. Перші два з них, терапія і маніпулювання фактично є формами неучасті. Їх реальна мета – не дати можливість людям брати участь в плануванні і реалізації рішень держави. Досягається це, наприклад, під приводом створення громадських колегій чи громадських рад для створення видимості участі. Члени цих консультативних органів найчастіше не мають спеціальних знань, і самі колегіальні органи не працюють. Маніпулятивні консультативні органи часто є одночасно прикладами терапії,

 

Мал. 1. Плакат французьких студентів: «Я беру участь, ти береш участь, він бере участь, ми беремо участь, ви берете участь… вони отримують вигоду»

оскільки чиновники і експерти просвіщають громадськість, інформують їх в потрібному для влади ключі і спрямовують в потрібний для себе бік. До терапії можна також віднести фальсифіковані громадські слухання з наперед відомим результатом. На мій погляд, більшість українських потуг впливати на владу перебуває на цих двох перших рівнях.

Стадія інформування громадян про їхні права, зокрема, право вибору, про відповідальність може стати першим важливим кроком до реальної участі громадськості. Отримуючи інформацію, люди вже можуть краще оцінювати альтернативи і надавати пропозиції. Але якщо інформування провадиться в односторонньому порядку від посадових осіб до громадян, без зворотного зв’язку і без можливості переговорів, то особливої можливості вплинути на хід подій люди не мають. Важливою є ситуація, коли люди були поінформовані. Якщо це вже пізній етап, і всі рішення вже ухвалені – вплинути на хід подій практично неможливо.

Консультування – наступна фаза громадської участі. Вони проводяться у вигляді опитування громадської думки, громадських слухань, громадського обговорення проектів нормативно-правових актів тощо. На цій стадії громадяни та їх об’єднання вже мають певний зворотний зв’язок, вони отримують відповіді на інформаційні запити та звернення, мають особисті контакти з чиновниками. Але якщо консультування проводиться окремо від інших форм громадської участі, воно не має сенсу. Воно тільки створює видимість «участі в участі».

Примирення є більш глибокою формою участі. Ця форма відбувається, коли погляди влади і громадськості розійшлися, і влада не може просто проігнорувати думку громадськості, інакше може виникнути конфлікт з непередбачуваними наслідками. Необхідно домовлятися. В таких випадках громадяни мають певний вплив на події, хоча символічність такої участі і тут є очевидною. Прикладом примирення є відбір певної кількості «достойних» представників громадськості в правління установ чи консультативні органи влади, де їм виказують велику повагу та іноді допомагають вирішувати їхні особисті проблеми. Такі достойники беруть участь у плануванні і консультаціях, їх вислуховують, їхні скарги та пропозиції розглядають з підвищеною увагою, але рішення все одне приймає влада. Ступінь реальної участі громадян залежить від двох факторів: якості технічної допомоги ним, коли вони формулюють свої вимоги, і ресурси організацій, які вони репрезентують в лобіюванні своїх пріоритетів. Загалом ці три форми участі – інформування, консультування та примирення – залишаються суто символічними феноменами. Більшість успішних українських прикладів участі громадськості у державній діяльності, на мою думку, перебувають в одній з цих трьох форм чи комбінації їх. Однак ці успіхи майже завжди є результатом компромісу і великою мірою залежать від доброї волі, мужності, і я навіть сказав би, особистого авантюризму окремих посадових осіб, прихильних до прав людини

Мал. 2. Вісім сходів драбини громадської участі

Наступні три форми участі громадськості – партнерство, делегування повноважень та громадський контроль – означають реальну участь громадськості в підготовці та ухваленні владних рішень, і в Україні майже не присутні. На мою думку, можна спостерігати тільки окремі елементи партнерства громадськості і таких органів влади, як Міністерство юстиції, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство сім’ї і молоді та Міністерства охорони навколишнього середовища, а також Секретаріат Президента. Крім того, можна навести позитивні приклади партнерства на регіональному рівні, якщо розглядати взаємодію громадськості і окремих органів місцевого самоврядування..

На етапі партнерства влада фактично перерозподіляється шляхом переговорів і консультацій поміж державними органами і представниками громадськості. Вони готують і розглядають проекти рішень через спільні робочі групи, Ради, створюють спільно механізми для вирішення державних проблем. Для стадії партнерства необхідна відповідна кваліфікація громадянських лідерів та фінансові ресурси, незалежні від держави; окрім того, дуже важливо мати механізми підзвітності громадських лідерів.

Етап делегованих повноважень означає, що громадськість має сили, розум і реальні важелі впливу на рішення влади, а також реальні можливості для контролювання процесу ухвалення рішень. На цій стадії посадові особи віддають перевагу переговорам з громадськістю ніж односторонньому ухваленню рішень і наступний конфлікт внаслідок цього. Крім того, на цій стадії можлива передача повноважень державних органів чи органів місцевого самоврядування громадським організаціям для виконання певних функцій замість державних чиновників.

Громадський контроль – найвища сходинка в драбині громадської участі. На цій стадії громадянське суспільство має таких авторитетних лідерів і громадські організації з такою високою загальновизнаною репутацією, що державні органи та органи місцевого самоврядування, як правило, виконують їхні рекомендації і залюбки працюють разом, навіть готові віддавати громадськості цілі комплекси проблем для вирішення. Характерною рисою громадського контролю є практично однакова поінформованість держави і громадянського суспільства відносно державних справ. На цьому етапі погляд громадянського суспільства на ті чи інші проблеми має бути вирішальним для прийняття рішень.

Слід зауважити, що взаємодія громадськості і держави має свої особливості, коли йдеться про органи державної влади, в розпорядженні яких перебуває інформація з обмеженим доступом, зокрема, відомості, що становлять державну таємницю. Йдеться про служби безпеки, органи кримінальної юстиції та інші органи державної влади, частина діяльності яких за своєю природою мусить бути втаємниченою. У таких випадках партнерство, делегування повноважень і громадський контроль все одне можуть і повинні бути реалізовані. По-перше, громадянське суспільство має домогтися виконання відомого принципу свободи інформації «засекречується інформація, а не документ», тобто має бути забезпечений доступ до усієї відкритої інформації. По-друге, предметом уваги громадськості має бути обсяг засекреченої інформації, щоб не допустити зайвого засекречування. По-третє, громадськість мусить брати участь у розробці законодавства, що регулює діяльність таких служб, щоб воно відповідало принципам контролю і відповідальності служб безпеки в конституційних демократіях. І по-четверте, громадськість має вести моніторинг практики застосування цього законодавства, судової і адміністративної, і реагувати на кожний випадок порушення законодавства. Наведемо приклад. Служба безпеки України незаконно застосувала гриф «таємно» до «Зводу відомостей, що становлять державну таємницю» і прибрала «Звід» з усіх інформаційних джерел.. В лютому 2001 року СБУ зняла цей гриф і розсекретила останню версію «Зводу» виключно під тиском Харківської правозахисної групи, яка справедливо наполягала на припиненні цього кричущого порушення свободи інформації і принципів права. Можна навести й інші приклади.

6. Необхідні умови здійснення громадського контролю правозахисними організаціями

У цьому підрозділі ми звужуємо предмет розгляду, і далі мова йде про громадський контроль над діяльністю щодо захисту, забезпечення і поваги до прав людини і фундаментальних свобод. Можливо, висновки цього підрозділу можуть бути використані і для інших різновидів громадського контролю.

Спочатку слід знову нагадати про деякі загальні речі. Зазвичай громадська організація репрезентує ті або інші інтереси певного прошарку населення, тоді як правозахисна організація захищає індивідуальні права, які належать всім людям, тобто те уявлення про справедливість та цінності, що склалося в даному суспільстві. Правозахисні організації – типовий продукт розвиненого громадянського суспільства, їх головна функція – контроль над діями (або боротьба з бездіяльністю) державного апарату щодо реалізації, забезпечення та захисту прав людини. Вони мають захищати свободу людини, її право «вільно чинити власною долею»[5] від держави, яка постійно порушує це право. Втім, будь-яке право людини є одночасно обов’язком держави поважати це право, забезпечувати його реалізацію і знімати його порушення, і цей обов’язок держави стаття 3 Конституції навіть проголосила головним. Тому правозахисні організації мають допомагати та сприяти державі в здійсненні цього обов’язку, а активіст правозахисту не може не бути до певної міри державником. Він завжди апелює до державних органів та їхніх посадових осіб з метою усунути порушення прав людини або, якщо це неможливо, мінімізувати наслідки порушення та домогтися відшкодування завданих збитків. Отже, місія правозахисних організацій полягає в захисті прав людини від держави і одночасно сприянні державі в забезпеченні і захисті прав людини.

Взаємодія правозахисних організацій з державою відбувається шляхом діалогу. Темою його є реальне дотримання державою прав людини, а характер визначається принципом «чесного співробітництва неоднодумців» (Сергій Ковальов): ми допомагаємо державним органам в забезпеченні прав людини там, де наші позиції збігаються, і протидіємо порушенням прав людини усіма доступними законними засобами. Діалог цей буде результативним, якщо його учасники поважають один одного і є рівноправними. Рівноправність можлива тільки тоді, коли учасники однаково інформовані, і тому доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні державних органів і стосується прав людини, є вкрай важливим. Діалог не відбудеться, коли між його учасниками не буде певного рівня довіри.

Діалог навряд чи буде ефективним, якщо активісти правозахисту будуть перебувати в стані суцільної конфронтації з державою і прокурорським тоном винуватити владу у всіх бідах. Я думаю, що краще бути толерантними і не забувати, що в державних органах працюють такі самі люди. На мою думку, краще пошукати причини своїх невдач у власних діях. Крім того, слід добре пам’ятати: якщо правозахисні організації не будуть достатньо професійними, якщо кваліфікація активістів правозахисту буде нижчою, ніж кваліфікація державних службовців, то успішна співпраця між ними просто неможлива.

Незалежність є необхідною передумовою діалогу правозахисних організацій з державою. Звідси випливає, що вони не повинні фінансуватися з державного бюджету, оскільки в цьому випадку вона втрачається. Бюджетне фінансування правозахисних організацій, на мою думку, буде можливим, коли діалог досягне рівня усталеної співпраці на засадах взаємодовіри і взаємоповаги. Для цього держава повинна достатньо цивілізуватися, створити низку національних установ, які заохочують і захищають права людини, а правозахисні організації – ставати справді сильними, впливовими і професійними. Отже, фінансування правозахисних організацій з бюджету, на мою думку, – справа далекого майбутнього.

Діалог не буде ефективним, якщо він буде лукавим, коли держава створює кишенькові громадські організації, чи підтримує зв’язки тільки з тими, хто її беззаперечно підтримує. Він так само не буде ефективним, якщо посадові особи держави будуть ставитися зверхньо до правозахисних організацій, якщо активісти правозахисту будуть почуватися залежними. Вимога рівноправності стосунків є ще однією необхідною передумовою цього діалогу. Ще одна необхідна умова стосується насамперед активістів правозахисту: вони повинні бути у контактах з державними службовцями щирими і відвертими і мають завжди говорити тільки те, що вони думають, хоч це іноді буває дуже важко

У 2004 році владці зрозуміли, що вони можуть отримати від громадських активістів реальну допомогу. Феномен помаранчевого Майдану також спонукав владу шукати шляхи взаємодії з громадськістю. Тому розпочався пошук відповідних механізмів – почали з’являтися громадські ради, громадські колегії при центральних органах виконавчої влади та обласних державних адміністраціях. Проте левова більшість з них виявилися безпорадними: до справжнього діалогу із вказаних вище причин були не готові або посадовці, або громадськість, або обидві сторони. Складніше виглядає ситуація щодо громадських рад, які стосувалися прав людини. Так, Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України виявилася ефективною.

Доволі ефективною також була Громадська рада з питань забезпечення прав людини при Міністерстві внутрішніх справ. А коли почали створювати регіональні громадські ради при обласних управліннях МВС, то їхня ефективність напряму залежала від розуміння керівництвом управлінь необхідності існування ради і наявності в регіоні сильної правозахисної організації, яка вже працює в сфері забезпечення прав людини в діяльності МВС. Там, де ці речі збігалися – регіональні ради запрацювали. Якщо такої організації не було, або начальник управління був внутрішньо не готовий сприйняти ідею громадського контролю, в тих регіонах громадські ради напівживі. Отже, ідея громадських рад з прав людини є перспективною, проте для її реалізації правозахист має стати значно міцнішим. Так, в Тернопільській області Громадська рада зовсім не працює, немає й виїздів мобільних груп, хоча там є і декілька сильних організацій, і навчені на тренінгах щодо мобільних груп активісти правозахисту. В Сумах новий начальник обласного управління просто скасував існуючу раду, обвинувативши її членів в численних адміністративних правопорушеннях, при тому помилково. Він виказав цілковите нерозуміння того, що має робити Громадська рада, вимагаючи від її членів пошуку спонсорської допомоги для міліції. У Дніпропетровську мали місце такі ж факти збору персональних даних про членів Громадської ради і намагання замінити її склад. А збирання персональних даних про особу без її згоди є грубим порушенням права на приватність, цього не можна робити. Але так само не можна приносити керівнику ГУМВС готовий список членів Ради і вимагати, щоб були тільки ці члени, а інших не включали, – саме так формують раду зараз в Дніпропетровську. При цьому якраз дієві члени ради до нового складу не потрапили. Критерієм членства в радах має бути насамперед досвіду захисту прав людини у випадках їх порушень з боку МВС, професійність і незаангажованість. Вважаю, що не можна включати до ГР працівників апарату партій, підприємців, священнослужителів.

Останні 5–7 років виявився новий феномен: почали з’являтися державні службовці з правозахисним мисленням, і їх стає все більше. Характерні риси такої людини: формування світогляду в період перебудови або після здобуття незалежності, відсутність досвіду дорослого життя в радянському соціумі, прихильність до Інтернету, знання однієї або двох іноземних мов, зв’язок з правами людини за характером роботи. Я зустрічав таких людей у Міністерстві юстиції, серед помічників депутатів парламенту, серед викладачів навчальних закладів МВС тощо. Наявність таких державних службовців дозволяє думати про створення національних державних установ, які захищають та заохочують права людини.

У нас існувала тільки одна така державна установа – інститут парламентського Уповноваженого з прав людини, але його штат якраз укомплектований головним чином державними службовцями із великим радянським досвідом чиновництва. Тому перспективною видається ідея створення інших державних інституцій такого штибу – Комісії з прав людини, Бюро з прав людини, Інституту з прав людини тощо. Такі державні установи мають працювати відповідно до Паризьких принципів ООН[6], зокрема, принципів незалежності, неупередженості, автономності та політичної незаангажованості. За характером роботи ці установи подібні недержавним правозахисним організаціям. Тому в штаті таких установ можуть працювати й активісти громадського правозахисту. При цьому вони певною мірою втратять свою незалежність. Крім того, одразу виникає конфлікт інтересів, оскільки державний службовець має місію захисту прав людини від тої ж самої держави. Дотримання Паризьких принципів здатне суттєво пом`якшити конфлікт інтересів.

Створення Управління моніторингу прав людини в діяльності МВС якраз і означає появу другої національної інституції з прав людини, ще одного механізму громадського контролю на кшталт омбудсмана. На сьогодні вона функціонує у складі МВС як окремий підрозділ Апарату Міністра і підпорядковане йому безпосередньо. Для реалізації ключового принципу незалежності це Управління має бути виведене із складу міністерства, бути окремою установою із спеціальним статусом і працювати на підставі закону, а не Положення, внутрішнього нормативного акту. МВС. Тим не менше, два роки існування праці цього Управління довели, що завдяки динамічному і стрімкому розвиткові воно стало дієвим інструментом захисту прав людини в МВС від самого МВС.

Поява національних інституцій з прав людини створює можливості для нових форм громадського контролю, який здійснюється спільно державними агентами, активістами правозахисту, експертами, адвокатами тощо. Прикладом можуть слугувати національні превентивні механізми, які створюються відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань (Україна ратифікувала протокол ще в липні 2006 року і нічого не зробила для створення НПМ).

7. Підсумки

Громадський контроль в Україні розвинений слабо. Причинами цього є нерозуміння його необхідності і сутності посадовими особами держави, її загальне небажання погодитися на первинність інтересів громадянського суспільства стосовно інтересів держави, нерозвиненість громадянського суспільства та слабка його інституційна спроможність для здійснення громадського контролю: бракує фахових знань, бракує комунікацій, бракує вмінь тощо. Значна частина організацій громадянського суспільства лише імітують громадський контроль, а насправді їхні дії спрямовані на задоволення власних інтересів.

Для зміцнення громадського контролю необхідні кількісне та якісне зростання громадських організацій, підвищення їхньої компетентності, інституційної і ресурсної спроможності, покращення комунікацій, пошук і використання нових технологій контролю, вдосконалення спільних дій.

[1] Всеволод Речицький. Проект Конституції України – 2009. Перспектива прав людини.– Харків: Права людини, 2009.– С. 50.

[2] Було опитано 2014 респондентів віком від 18 років у всіх областях України, Києві та АР Крим за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками. Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95.

[3] Шеррі Р. Анстейн. Драбина громадської участі.//JAIP, Vol.35, No.4, July 1969, pp. 216–234.

[4] Шеррі Р. Анстейн. Цит. праця.

[5] Це об’єднання усього комплексу прав людини в одному реченні належить Олександру Винникову.

[6] Український переклад див. в брошурі «Національні установи, які займаються захистом і заохоченням прав людини».

Численні приклади того, як у одних випадках бездіяльність, а в інших – протиправні дії можуть призвести до трагічних наслідків, оприлюднили нині у Львові учасники прес-конференції у рамках проекту «Усунення перешкод реалізації права на захист як спосіб реформування системи кримінальної юстиції», що його реалізує ГО Центр правових та політичних досліджень «СІМ».

Трагічний випадок із утримуваним у Львівському СІЗО Романом Паньківим, став приводом для окремої прес-конференції. На ній вкотре було оприлюднено, що до затриманих не тільки утруднюють доступ адвокатам чи журналістам, а й не надають невідкладної медичної допомоги!

Як уже повідомляв ЗІК, утримуваний у Львівському СІЗО Роман Паньків, якого без пояснень перевезли до Самбора, напередодні зустрічі із адвокатом та журналістом, перерізав собі вени. Паньків мав намір дати інтерв’ю для телебачення до Дня прав людини про те, як вибиваючи свідчення йому зламали ногу і 5 днів не накладали гіпс! Під час спроби самогубства, за словами Паньківа своєму адвокату, ніхто з правоохоронців не надав йому першої невідкладної медичної допомоги, це зробили співкамерники. Більше того, правоохоронці не дозволили адвокату навіть сфотографувати порізи на руках Паньківа!

Журналіст, який отримав дозвіл на інтерв’ю із Романом Паньківим, розцінює те що сталося, як ознаку того, що суд в Україні є ручним, а міліціонери не є охоронцями права.

«Суддя Самбірського міськрайонного суду Василь Кравців чомусь відкликав свій дозвіл на інтерв’ювання Паньківа. А напередодні мені телефонували й просили не порушувати цієї теми взагалі. Два роки із затриманого вибивають свідчення, і він під тортурами свідчить проти себе, але справу ніяк не завершують. Людина два роки сидить у клітці, голодує, ріже вени, протестує, але її ніхто не чує. Після всього, що трапилося, я відчуваю особисте моральне зобов’язання перед ним, донести його історію до громадськості. Випадок Паньківа підтверджує, що катування, тортури є щоденною і рутинною практикою міліції, яка не вміє зібрати докази. А натомість примушує під страхом тортур писати під диктовку зізнання, які не тримаються купи. У той же час, правоохоронці, коли відчувають, що їхні зловживання можуть бути оприлюднені вдаються до перешкоджання не тільки адвокатській а й журналістській діяльності. Я маю намір подати судовий позов проти особи, яка прийняла рішення про етапування Паньківа у невідповідний спосіб, аби перешкодити його інтерв’ю», – заявив львівський журналіст Остап Дроздов.

На етапування Паньківа також звернув увагу і адвокат Олег Мицик, котрий, своєю чергою, також планує подати судовий позов проти посадових осіб слідчого ізолятора за ненадання змоги сфотографувати ушкодження Паньківа. «Етапування чи конвоювання має чітко виписану процедуру. У кожному разі для цього потрібна спеціальна машина, а не салон авто начальника райвідділку. Зрозуміло, чому міліція захотіла не допустити журналіста до Паньківа: той був готовий назвати людину, яка зламала йому ногу, вибиваючи зізнання у дикий спосіб, – Паньківа поклали на стіл, скрутивши руки за спиною кайданками, і, засунувши йому до рота шапку, били по ступнями. І якщо конкретного міліціонера засудили б, то розвалилася усі справа, сфабрикована за вибитими свідченнями. Паньківа звинуватили у розбійному нападі, вибили з нього покази, що він це здійснив разом із людиною, яка на той час за перебувала… в Москві, на авто, яке в той час перебувало … за кордоном, а із групи складом 7 осіб – за свідченнями п’ятеро стояли «на шухері». У тім справа не зводиться до того, чи винуватий Паньків, а до того, що коли винуватий, то це слід професійно довести неспростовними доказами, а не вибиваннями признання провини. Судовий розгляд справи Паньківа триває півтора року. Але є безспірні докази катування і за цим фактом прокуратура у лютому 2008 року порушила кримінальну справу. Хай там як, проте міліція не має права бити нікого, – ні невинного Мозолу, ні винного Онопрієнка! Навіть, коли суд згодом і доведе винуватість затриманого за підозрою у скоєнні злочину, все одно вибиті зізнання за світовою практикою не повинні братися до уваги. А в нас беруться, тому що міліція професійно неспроможна в інший спосіб доводити причетність особи до злочину. Ось свіжий приклад: 13 жовтня неповнолітнього Ореста прикували кайданками до холодної батареї в райвідділку і залишили перед відкритим вікном роздягненого на ніч, аби його первинні пояснення були такими, що вигідні міліції. Але суд притримується такої лінії: якщо міліціонерів не притягнули до відповідальності, то не говоріть про катування. Натомість в інших випадках міліція виявляє злочинну бездіяльність, як це було із розслідуванням справи про вбивство сина Володимира Богути в Трускавці, до речі пан Богута із Каміня-Каширського вже подав позов до Європейського суду з прав людини», – сказав адвокат Олег Мицик.

За словами керівника громадської організації Центр правових та політичних досліджень «СІМ» Лідії Тополевської, яка під час своєї правозахисної практики спілкується із численними затриманими та засудженими, ненадання невідкладної допомоги, перешкоджання у доступі адвоката до підзахисного, жорстоке поводження та катування є широко розповсюдженими в Україні. « Європейський суд з прав людини буквально завалений скаргами з України. Їх так багато, що декотрі справи чекають на розгляд по 2-4 роки. Так, поданий 2002 р позов Олексія Афанасьєва проти України за вибивання свідчень і не надання адвокатської допомоги вилилося у великі компенсації і штрафи. Сподіваємося, що Європейський суд розгляне серед інших і справу Романа Паньківа (ми маємо офіційні довідки із трьох різних ізоляторів, що Паньків у них перебував одночасно!). Однак останнє рішення Європейського суду в справі Яременка проти України, – скерувати на додатковий розгляд кримінальну справу, у якій звинувачений після катувань узяв на себе іще одне вбивство – наш Верховний суд, на жаль, виконав без зміни вироку, просто вилучивши згадку про незаконно вибиті докази. Після такого прецеденту, засуджені, котрі ще мали надію на Європейський суд, можуть втратити всі сподівання. Тому поки не буде досягнуто персональної відповідальності чиновників за протиправні дії, страждатиме вся система. Наразі ж персональної відповідальності нема», – констатувала Лідія Тополевська.

«Україна може похвалитися тільки 0,3 відсотка виправдальних рішень суду. У нас чомусь побутує хибна думка: коли рішення виправдальне, значить воно «куплене». Тоді як у світовій практиці виправдальних рішень є третина. Але українська кримінальна юстиція усе ще базується нехтуванні презумпцією невинуватості, намагається за будь-що зробити підозрюваного засудженим, довіряє зізнанням, нерідко вибитим під час слідства. Інколи затриманих міліція вмовляє обманом, обіцяючи, що умовою випуску з-під варти є зізнання. І вони зізнаються. Міліція також залучає маріонеткових свідків і понятих, не гребує підкиданням наркотиків чи навіть фальсифікацією висновків судмедекспертизи, як це було у справі із підміною органів сина Наталії Кентиш, якого комусь було вигідно визнати за самогубця, а не вбитого! Щоб приховати спричинені затриманим тілесні ушкодження, працівники міліції нерідко посилаються на вчинення опору. При цьому застосовують прийоми рукопашного бою та спецзасоби навіть до свідків. З погляду Європейського суду з прав людини вибиті свідчення не можна брати до уваги, бо вони не дозволяють встановити істину, а правосуддя має спершу зробити саме це – встановити істину. У суспільства має бути вироблений громадський запит на істину. І суспільство має розуміти, що людина є фізично недоторканна, а міліціонер, який бив людину мусить відповісти раніше, ніж суд засудить цю людину за вибитими зізнаннями», – переконує адвокат Олег Мисик.

Довідка ЗІКу

Стаття 28 Конституції України передбачає: «Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому чи такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню….»

Стаття 22 Кримінально-процесуального кодексу забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.

Суд, прокурор або слідчий зобов’язані у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Особа, що зазнала матеріальної шкоди від злочину, має право заявити до обвинуваченого позов або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого.

Стаття 221 Цивільного процесуального кодексу передбачає обов’язок суду зупинити провадження у справі в тому випадку, якщо її розгляд не може відбутися до розгляду іншої справи у цивільному, кримінальному чи адміністративному судочинстві.

Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 передбачає у статті 2: «Право на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: – постановлення виправдувального вироку суду; – закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину; – відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті; – закриття справи про адміністративне правопорушення».

Стаття 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод втілює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства, що безумовно забороняє тортури або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Конвенція вимагає від держави, які її підписали вживати заходів, аби особи у межах їх юрисдикції не зазнавали тортур або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Застосування фізичної сили щодо особи, позбавленої свободи, яке не було вкрай необхідним через її власну поведінку, є приниженням людської гідності та порушенням права, передбаченого у статті 3 Конвенції

Держава відповідає за благополуччя осіб, взятих під варту, і органи влади зобов’язані захищати таких осіб. Пам’ятаючи про обов’язок органів влади звітувати щодо ушкоджень, завданих особам, що перебувають під їхнім контролем, Європейський Суд вважає, що нездатність встановити державних службовців, винних у злочинному насильстві щодо затриманої особи, як у цьому випадку, не може звільнити державу від відповідальності за Конвенцією. Стаття 3 Конвенції створює позитивний обов’язок ефективно розслідувати заяви про погане поводження.

Стаття 13 Конвенції передбачає: «Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи».

Для громадян Сербії, Чорногорії та Македонії настав довгоочікуваний момент: починаючи з 19 грудня вони можуть подорожувати Європою без віз. Час привітати, час замислитися.

Передріздвяний подарунок з боку Євросоюзу видається подарунком тільки на перший погляд. І хоча у рішенні, ухваленому Радою ЄС 30 листопада, є елемент політики (наприклад, прагнення підсолодити сербам гіркоту від фактичної втрати Косова), все ж це рішення є наслідком без перебільшення титанічної роботи урядів і парламентів зазначених країн, які протягом двох останніх років виконали всі (або майже всі) вимоги та критерії Європейського Союзу щодо скасування віз.

Для нас цей досвід є неоціненно важливим, по-перше, через те, що наша країна також прагне до безвізового режиму з ЄС. По-друге, причини існування візового режиму з боку Євросоюзу були аналогічними з нашими (нелегальна міграція, корупція, неадаптоване законодавство, діряві кордони). А по-третє, тому, що перелік критеріїв та умов, які висуваються з боку Європейського Союзу до України, є повністю або майже ідентичним із тим «пакетом», виконання якого ЄС вимагав від братніх південнослов’янських народів, точніше, їхніх урядів.

Після драматичних дев’яностих, сповнених міжетнічними конфліктами, військовими злочинами та вигнанням десятків тисяч людей зі своїх рідних місць, здавалося, що країни колишньої Югославії надовго випали із карти благополучної Європи. Сплинула декада після останніх спалахів тих війн, і картина змінилася майже до невпізнанності. Окрім економічного піднесення, вступу частини країн регіону до НАТО і започаткування процесу підготовки до вступу в ЄС, з сьогоднішнього дня майже всі громадяни країн колишньої Югославії (окрім досі розколотої Боснії і Герцеговини) можуть вільно подорожувати країнами Шенгенської зони. Звісно, якщо не мають планів нелегального проживання і працевлаштування.

Начебто це — саме те, до чого прагне Україна. Начебто безвізовий режим уже було не раз обіцяно з боку Європейського Союзу. Звісно, за певних умов. Начебто у нас теж є свій «візовий діалог» з Євросоюзом, в рамках якого ми намагаємося довести ЄС свою готовність до безвізових стосунків. Але щось у нашій країні не переконує суворих експертів та політиків Західної Європи.

Можна закинути, що ЄС застосовує подвійні стандарти, не надаючи Україні формального дороговказу — так званої «дорожньої карти до безвізового режиму». Але це лише частина реальності. Значно більша частина правди відкриється нам, якщо ми завдамо собі клопоту принаймні побіжно переглянути звіти щодо відповідності критеріям, які публікувала Єврокомісія напередодні скасування віз стосовно згаданих держав. Ці критерії відомі, їх перелік неодноразово публікувався, зокрема і за участі автора цих рядків. Їх можна просто виконувати, не чекаючи, поки Євросоюз візьме за руку, і поведе по «дорожній карті» до світлого безвізового майбутнього.

Проблем у нас за великим рахунком дві. По-перше, гранично низька компетентність політичного класу. Авторові не раз доводилось переконуватись, що у більшості політиків сформовані хибні, відірвані від реальних фактів уявлення стосовно того, як треба рухатись до безвізового режиму з ЄС. І вони транслюють ці хибні уявлення суспільству. По-друге, як наслідок, брак послідовного тиску з боку суспільства, яке залишається значною мірою дезорієнтованим щодо того, чого саме слід вимагати в українських політиків.

Дезорієнтація українського суспільства створює для політиків надзвичайно комфортну ситуацію — позбавляє їх мотивації здійснювати політику, яка реально спроможна вже через кілька років привести Україну до безвізового режиму і з ЄС, і з іншими розвиненими країнами світу. Навіщо ухвалювати потрібні закони боротися з корупцією чи облаштовувати власні кордони, коли легше розмахувати з телеекранів кулаками, вимагаючи введення візового режиму для іноземних громадян, або плакатися про те, як нас дискримінують у Європі?

Можна виділити принаймні три домінуючі в Україні стереотипи, частина з яких донедавна побутувала і в країнах колишньої Югославії, але була переконливо спростована досвідом цих країн, що приніс їм цілком конкретний плід — свободу пересування усією Європою.

Ось ці стереотипи.

По-перше, Україні треба повернутися до симетричного візового режиму з ЄС, тоді «нас будуть поважати», бо «країну «ікс» поважають, а ми прогинаємось», «ті, хто ведуть себе жорстко, раніше отримають безвізовий режим».

По-друге, «Україна — бідна країна, країна заробітчан, і безвізовий режим може бути лише тоді, коли істотно зростуть життєві стандарти».

По-третє, «ми чужі для європейців, тому вони ніколи не скасують для нас візи».

Якщо ж звернутися до фактів, яких помітно побільшало із сьогоднішнього дня, то ситуація видається зовсім інакшою.

Щодо першого стереотипу, то у сербів після визнання незалежності Косова були набагато обґрунтованіші образи на європейців, ніж у нас. Оскільки вони задовго до України в односторонньому порядку скасували візи для європейців, то після лютого 2008 року здійнялися голоси представників радикально-націоналістичних партій з вимогами запровадити візи для всіх країн, що визнали Косово (22 з 27 країн ЄС). Безперечно, цей аргумент був набагато сильнішим, ніж наше традиційне скиглення щодо черг біля консульств. Але навіть у такій драматичній ситуації уряд Сербії виявив витримку і мудрість, не пішовши на поводу екстремістів. А якби пішов — не бачила б Сербія безвізового режиму ще багато років. У нашому ж випадку йдеться не про екстремістів, а про представників цілком начебто респектабельних партій, які регулярно закидають у суспільство ідеї відновлення симетричного візового режиму для країн ЄС. Закидають лицемірно, оскільки саме вони, власники диппаспортів, давно їздять без віз, і саме на них лежить відповідальність за те, що ми досі не виконали навіть елементарних критеріїв безвізового режиму з ЄС і продовжуємо стояти в консульських чергах.

Безвізовий режим отримують не ті, хто демонструє ту чи іншу поведінку, не ті, хто «прогинаються», і не ті, хто «показують характер» — а ті, хто відповідають критеріям, які є цілком зрозумілими і загальнодоступними.

Щодо другого стереотипу — справді, нелегальна міграція є істотною проблемою і найближчими роками трудові ринки багатьох країн ЄС залишатимуться привабливими для потенційних українських мігрантів. Але, і про це свідчить досвід країн-фігурантів сьогоднішньої події, якщо держава бере на себе серйозні зобов’язання щодо репатріації (повернення на батьківщину) затриманих за кордоном власних нелегалів, якщо активно бореться проти злочинних мереж, що займаються нелегальним експортом заробітчан, якщо застосовує покарання проти тих, хто злісно порушує міграційне законодавство за кордоном, якщо демонструє достатню кількість доведених до суду кримінальних справ стосовно торгівлі людьми, підробки відповідних документів тощо, то проблема різниці доходів не буде вирішальною. Принаймні, причиною суворого візового режиму є не те, що громадяни цієї країни шукають роботу за кордоном, а те, що домінує нелегальний елемент, а державні органи цієї країни не демонструють достатньо спроможності боротися з криміналом у міграційній сфері.

Щодо третього стереотипу, то Євросоюз застосовує безвізові режими до набагато більш екзотичних для Європи країн, ніж Україна, і для цього не треба їм бути зовсім європейськими. Наприклад, Гондурас, Нікарагуа чи Венесуела. Не кажучи вже про багатонаселені, з домінуючими бідними верствами Мексику і Бразилію. Тому наші комплекси тут зовсім ні до чого.

Отже, у день свята європейської свободи для Сербії, Македонії та Чорногорії, дозвольте чітко сформулювати наші вимоги до вітчизняної влади в усіх її гілках і проявах.

По-перше, досить маніпуляцій у сфері видачі закордонних паспортів! Громадяни України мають отримувати біометричні паспорти — без них ніякого безвізового режиму не буде. (До речі, безвізовий режим для нових країн вводиться не для всіх громадян, а лише для тих, хто вже отримав біометричні паспорти — вони містять електронний чіп із відбитками пальців). Консорціум ЄДАПС заявляє, що в них є сертифікований зразок та технічні можливості. Є підозри щодо ЄДАПС? Немає проблем: оголосимо прозорий міжнародний тендер, запросимо за його наслідками того, хто чесно виграє, можливо — зарубіжну або іншу вітчизняну компанію (до речі, серби залучили французьку компанію, що тепер виробляє біометричні паспорти для громадян Сербії).

По-друге, припиніть блокування створення національної міграційної служби (на папері створена Кабміном у червні 2009 року, але реально не існує через рішення президента призупинити дію відповідної постанови Кабміну).

По-третє, зупиніть демагогію навколо питань реадмісії! Реадмісія (повернення нелегальних мігрантів) — нормальна міжнародна практика. Україна має угоду про реадмісію не тільки з ЄС, але і з Росією, Молдовою та віднедавна з Білоруссю. Росія має угоду про реадмісію з Євросоюзом, майже ідентичну тій, що і Україна, тож ніяких надмірних, нетипових зобов’язань у нашої держави в цій сфері немає. Інша річ, що хтось, м’яко кажучи, неефективно розпоряджався фінансовою допомогою ЄС, призначеною для облаштування місць тимчасового перебування нелегальних мігрантів, але це вже інша історія.

По-четверте, ратифікуйте Конвенцію Ради Європи №108 щодо захисту персональних даних від 1981 року з усіма її пізнішими доповненнями, Конвенцію Ради Європи щодо протидії торгівлі людьми від 2005 року (набула чинності 1 лютого 2008 року); 2-й Додатковий протокол до Європейської конвенції щодо взаємної правової допомоги у кримінальних справах від 08 листопада 2001 року; ухваліть давно підготовлений, провалений у квітні цього року, перероблений і знову поданий у вересні Кабміном законопроект про Концепцію державної міграційної політики.

По-п’яте, продемонструйте політичну волю боротися бодай з найбільш кричущими проявами корупційних дій у дотичних сферах — йдеться про видачу фіктивних паспортів, виготовлення фальшивих довідок про доходи, про нерухомість, про банківські рахунки тощо, організацію злочинних мереж для переправлення нелегальних мігрантів. Важливо, щоб такі справи не лише порушувалися, але і доводилися до суду і до вироку.

По-шосте, надайте силу закону і імплементуйте ті прогресивні положення, що містяться в указі президента України від 19 червня 2006 року «Про Концепцію розвитку Державної прикордонної служби України на період до 2015 року», де зазначена мета «створити сучасну інтегровану систему охорони державного кордону» за європейськими стандартами.

І якщо наша держава зробить це (перелічене не все, але найбільш істотне), і після цього безвізовий режим з боку ЄС не дадуть — тоді будуть підстави говорити і про дискримінацію, і про подвійні стандарти. А поки що даруйте, адже ступінь нашої відповідності тим критеріям, з якими успішно впорались Сербія, Македонія та Чорногорія, наразі не перевищує 10—20%. А тому, не припиняючи справедливого тиску на європейські столиці, слід покладати більшу відповідальність на наших співвітчизників при владі, щоб ті не переключали увагу назовні, а відчували вимогливий тиск громадянського суспільства у цих питаннях.