Так мені заявили недавно у візовому відділі Посольства Німеччини в Україні. Нервову реакцію пані, яка приймала документи, спричинило прохання надати мені багаторазову візу на рік. Такі передбачені Угодою про спрощення візової процедури між ЄС і Україною.

При цьому та пані тримала в руках два мої чинні закордонні паспорти,  один уже фактично  непридатний через відсутність порожніх сторінок. У ньому, серед інших, були три річні багаторазові шенгенські візи і одна дворічна.

„Журналісти завжди занадто багато хочуть і занадто багато вимагають. З ними дуже неприємно спілкуватися”, – так звучала дуже несподівана для стін будь-якого диппредставництва тирада. Принаймні,  мені за 14 років роботи на ниві міжнародної журналістики й регулярного спілкування з представниками іноземних посольств і консульств почути таке довелося вперше. Треба розуміти, пані абсолютно не хвилювало, що журналіст може якимось чином ці слова використати. Вона також вочевидь не переймалася й тим, що  хоч і не німкеня ( людина „наша”), проте представляє в цьому випадкові посольство Німеччини, ба навіть всю Німеччину – отож може зашкодити  своїми словами їхньому іміджу. Зрештою, якщо вона так дозволяє собі спілкуватися з пресою, то можна лише уявити, як говорить з іншими.

Але мова, зрештою, не про те, а про згадану Угоду між ЄС і Україною про спрощення візової процедури. Журналісти в ній є однією з десятка пільгових категорій. Привілеї такі: скасування платні за візу,  можливість отримувати її з меншою кількістю документів та отримання багаторазових візи терміном дії до п’яти років.

Останнє надзвичайно важливе і мало б бути для преси однією з відчутних переваг угоди. Багаторазові візи тривалого терміну дії  надають журналістові відчуття свободи пересування по ЄС,  спонукають частіше відвідувати його країни та більше про них писати. Отже, подібна норма угоди є дуже доречною й цілком логічною.

Точніше, була б такою: цей пункт угоди фактично не працює.

По-перше, отримати першу таку візу у будь-якому консульстві дуже проблематично, потрібна певна історія стосунків між журналістом і посольством. Власне, у цьому ще є якась логіка: потрібні якісь підтвердження того, що людина справді потребує багаторазової візи з огляду на характер його роботи. Хоча, власне, в угоді подібного застереження немає.

Але якщо журналіст все ж отримав багаторазову візу, тоді настає „по-друге”: одним країнам Шенгену до лампочки, попросту кажучи, візи, видані  консульствами  інших країн. Тобто, навіть якщо тобі десять років поспіль давали багаторазові візи в посольстві Франції, для німецького це не аргумент – ти отримаєш одноразову візу або, як от я в цьому випадкові, дивну тримісячну, практичне застосування багаторазовості якої дуже сумнівне.

Такий підхід виглядає позбавленим сенсу. Адже візовий простір все ж один. Скажімо, маючи  видані посольством Франції візи, я десятки разів відвідував ту ж Німеччину – а тут виявляється, що французькі „шенгенки” для неї  не є жодним аргументом під час видачі своєї візи. З іншого боку виходить, що для отримання багаторазових шенгенських віз журналіст має постійно відвідувати одну й ту ж країну – тоді йому після одноразових дадуть багаторазову і згодом можуть поступово збільшити термін її тривалості. Тобто, кожне посольство орієнтується лише на національну,  а не на шенгенську візову історію. Але ж очевидно, що пункт угоди про можливість надання пресі багаторазових віз має на меті полегшити їх доступ до всього Шенгенського простору, а не лише до якоїсь однієї з його країн.

Отже, на практиці  замість „багаторазових віз терміном дії до 5 років” маємо оте хамське „журналісти завжди занадто багато хочуть і занадто багато вимагають”.  За іронією долі, до Німеччини я їду для висвітлення подій, пов’язаних з 20-річчям падіння Берлінського муру, який є символом поділу Європи. Для багатьох українців таким символом  є нині візовий режим з ЄС. Ясно, що ситуація з журналістськими візами – лише одна з відповідних проблем, мабуть навіть і не найбільша. Проте дуже показова.

Екс-керівник юридичного відділу комунального підприємства «Фармація» Владислав Панфілов, обвинувачений у справі щодо нападу на журналістів «Закритої зони», визнаний винним у перешкоджанні законній професійній діяльності журналістів та умисному вчиненні легких тілесних ушкоджень (частина 1 статті 177 та частина 1 статті 125, Кримінального кодексу України). Таке рішення сьогодні прийняв суддя Шевченківського районного суду міста Києва Кирило Кормушин.

а словами юриста Інститут медіаправа Ігоря Розкладая, це є за друге з відомих йому судових рішень щодо застосування саме 171-ї статті (перешкоджання журналістській діяльності).

«Зазвичай суди перекваліфікують такі позови за іншою статтею – від хуліганства до ушкодження майна», – каже Розкладай.

Суддя, визначив покарання Владиславу Панфілову – 2 роки умовного обмеження волі. «Призначити покарання за частиною 1 статті 125 ККУ 140 годин громадських робіт, за частиною 1 статті 171 ККУ 2 роки обмеження волі. На підставі статті 70 ККУ шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, остаточно визначити покарання – 2 роки обмеження волі. На підставі статті 75 ККУ звільнити Панфілова від виконання покарання з випробуванням з встановленням іспитового строку тривалістю 2 роки», – йдеться в рішенні суду. А також Пан Панфілов має публічно вибачитись перед потерпілими. Щодо цивільних позовів, то суддя у повному обсязі задовольнив вимоги Олени Бондаренко, і частково позов Сергія Колесникова – на суму 10 тисяч гривень.

Нагадаємо, 25 червня під час зйомки сюжету для програми «Попередження» біля будівлі комунального підприємства «Фармація» Владислав Панфілов намагався перешкодити зйомці журналістсці «Закритої зони» Олені Бондаренко та оператору Сергію Колесникову: спершу закривав камеру спиною, а пізніше бризнув в очі операторові сльозогінним газом. Проти Панфілова було порушено кримінальну справу. Також потерпілі заявили два цивільні позови щодо компенсації моральної шкоди. Зокрема журналіст Олена Бондаренко вимагає відшкодування у розмірі 1 тисячі гривень, а оператор Сергій Колесников – 50 тисяч гривень.

Під час останнього судового засідання у цій справі був продемонстрований відеозапис інциденту зробленого журналістами «Закритої зони», який підтверджував їх слова. Після його перегляду обвинувачений Владислав Панфілов висловив сумнів щодо справжності запису: «Я не розбираюсь у техніці. Може це нарізана плівка». Але на запитання суду зазначив, що голос на плівці «схожий на мій», а події відбувались саме так. Також пан Панфілов пояснив мотив своїх дій щодо оператора «Закритої зони»: «Мене схвилювала й обурила інформація, яку я сприйняв як неправдиву, що «Фармація» – це інструмент для заробляння грошей» (фраза, яка звучала у підводці під час запису сюжету – ТК).

Після закінчення судового слідства розпочались дебати сторін. Прокурор Тарас Юрко просив суд визнати Панфілова винним в умисному перешкоджанні професійній діяльності журналістів та вчинення тілесних ушкоджень оператору «Закритої зони» Сергію Колесникову та призначити штраф у розмірі 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян та умовне позбавлення волі на 1 рік. Олена Бондаренко у своєму виступі зазначила, що на її думку Владислав Панфілов чудово усвідомлював свої дії: «Він є юристом за фахом, і діяв він продумано – приміром, дочекався поки я піду, щоб було менше свідків. Він як юрист мав розуміти, що варто дочекатись міліції, щоб з`ясувати хто правий, а хто винний. Крім того він вихвалявся за вчинені дії».

На думку Олени Бондаренко, вибачення Панфілова були не щирими, і стосувались лише оператора. Її підтримав і Сергій Колесников, який не вірить у каяття підсудного, а бачить в його словах лише спроби викрутитись. «Закон не передбачає дії, яка підтвердила би щирість чи не щирість каяття, якщо сторона в це не вірить, ми не можемо змусити її це зробити», – зазначив адвокат Панфілова Дмитро Луценко.

Представники журналістів наголошували на неузгодженостях у показах обвинуваченого у міліції, прокуратурі та суді. Адже спочатку пан Панфілов стверджував, що вирішив не допустити зйомку, що, по суті, є перешкоджанням журналістській діяльності, але разом з тим спершу заперечував свою провину, наголошуючи на тому, що він ніколи не мав газового балончика і не застосовував його проти громадян. А згодом в інших показах, за словами Ірини Синкевич, представника Сергія Колесникова, він стверджував, що йому здалось, що «журналісти – це представники передачі, які виманюють у людей гроші, здалося, що вони схожі на членів тоталітарної секти “Свідки сатани”, а оператор виконує якийсь сатанинський ритуал з метою зашкодити його здоров`ю». Тим не менш під час судового засідання Панфілов свою вину визнав, і заперечував лише розмір моральної компенсації.

Представник Панфілова Дмитро Луценко не заперечував, що його довіритель вчинив вказаний злочин, однак наголосив на тому, що Панфілов визнав свою провину ще у процесі досудового слідства. Щодо закидів з приводу змін показів обвинуваченого, на думку пана Луценка, Панфілов це робив не з метою уникнути покарання: «Це пов`язано з тим, що його допитували в той же день через кілька годин після скоєння ним цього злочину». Також, за його словами, на протиріччя у свідченнях підсудного вплинуло те, що під час допиту в міліції було важко зрозуміти, що від нього хотіли, оскільки спершу справа порушувалась за статтею «хуліганство», але після цього прокуратура змінила обвинувачення і була відкрита нова кримінальна справа.

Також адвокат обвинуваченого вважав недостатньою доказову базу цієї справи: «Слідів того, що Колесников мав ушкодження саме з газового балончика немає в матеріалах справи. Застосована була якась хімічна речовина. Який газ? Цього немає в матеріалах справи». Здивувало пана Луценка, і те що на запису після надання медичної допомоги постраждалий «сам ходить і сам розмовляє».

«Якби він відчував фізичний біль чи страждання, тоді чому його не було госпіталізовано?», – сказав адвокат.

Вимоги щодо моральної компенсації адвокат також вважав неналежно обґрунтованими.

«Ні Бондаренко, ні Колесников в своїх цивільних позовах не виконали вимог цивільного законодавства щодо доведення моральних страждань. Законодавець поняття моральних страждань виписав таким чином, що вони майже не віддільні від матеріальної шкоди. Але в даному випадку сторонами матеріальна шкода не доводилась, і не заявлялась. Не має розрахунку для підтвердження матеріальної шкоди», – аргументував захисник відповідача.

На завершення засідання підсудний Владислав Панфілов ще раз вибачився перед журналістами і пояснив мотиви своїх дій: « До вчинку мене спонукало те, що я працював на цьому підприємстві, вболівав за нього, весь час гостро реагував на неправдиві моменти і несправедливості. Це мене не виправдовує, але це той мотив, яким я керувався».

Владислав Панфілов відмовився надавати коментарі ТК і оцінювати рішення суду. Натомість Олена Бондаренко та Сергій Колесников зазначили ТК, що рішенням суду цілком задоволені.

За словами пані Бондаренко, суддя досить лояльно поставився до журналістів і наголосив, що розуміє небезпеку професії.

«Для нас, і для всіх журналістів, це рішення свідчить про те, що 171 працює, і вона захищає журналістів. Люди, які, не приведи Господи, перешкоджатимуть журналістам, будуть за це покарані. Це важливо і для всіх журналістів, і для мене особисто, оскільки я не раз опинялась в таких ситуаціях, й імовірно ще не раз опинятимусь», – сказала Олена Бондаренко.

Сергій Колесников також задовлений рішенням навіть попри те, що його цивільний позов задоволений не у повному обсязі, а його представник Ірина Сенкевич вважає, що головне, що під час процесу були дотримані всі процесуальні норми.

«Насправді гроші це не найважливіше. Я вважаю, що для Панфілова це достатня кара», – сказав Колесников.

Інтернет Асоціація України (ІнАУ) 27 жовтня 2009 р. провела прес-конференцію, присвячену ефективним механізмам протидії розповсюдженню дитячої порнографії в Інтернеті. В ній взяли участь голова Правління ІнАУ Тетяна Попова, заступник голови Правління ІнАУ Олександр Ольшанський, член Правління УСПП Іван Пєтухов, керівники компаній-членів ІнАУ Олександр Сорока та Костянтин Колєсов.

Представники найбільшого в країні професійного об’єднання фахівців галузі Інтернет заявили про те, що вони повністю поділяють стурбованість українського суспільства фактами втягування неповнолітніх у злочинну діяльність в сфері обігу порнографічної продукції, в тому числі з використанням мережі Інтернет.

Ефективність боротьби з цим ганебним явищем значною мірою залежить від ліквідації «білих плям» вітчизняного законодавства у цій сфері, зокрема визначення процедури вилучення доказової бази стосовно порушень в комп’ютерних системах та телекомунікаційних мережах, забезпечення чітких та однозначних формулювань і визначень відповідних порушень. Тому ІнАУ виступає за законодавче врегулювання цієї сфери у відповідності до європейського законодавства.

Однак треба зазначити, що законопроекти № 3271 від 25.05.2009 р. «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України (щодо протидії розповсюдження дитячої порнографії)» (прийнятий у першому читанні 22.10 2009 р.) та № 1340 від 14.01.2008 р. «Про внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу України (щодо захисту суспільної моралі)» (прийнятий у першому читанні 09.06.2009 р.) хоча і містять ряд позитивних положень, але в цілому не вирішують задекларовану задачу. Навіть більше того – вони створюють правову та технологічну базу для нових порушень у сфері комп’ютерних систем та телекомунікаційних мереж.

Наприклад, вимога законопроекту № 3271 щодо збереження інформації про всі з’єднання абонента з інтернет-ресурсами, які він відвідав, не тільки обмежує гарантовані Конституцією України права та свободи людини і громадянина, а й створює загрозу для накопичення та наступного розголошення «компромату» на тих чи інших громадян або посадових осіб. На провайдера фактично покладаються поліцейські функції та обов’язок стежити за всіма діями своїх абонентів в мережі Інтернет. А надання Кабінету Міністрів України права визначення терміну, порядку та переліку інформації щодо з’єднань абонентів може призвести до повернення практики застосування «темників» та порушень прав громадян, визначених Конституцією України.

Введення вказаними законопроектами відповідальності за зберігання незаконного контенту потенційно підводить під статтю Кримінального кодексу кожного, хто підключений до Мережі – адже непомітно для користувача записати ззовні на його комп’ютер будь-яку інформацію для відповідного фахівця не складає труднощів. Законопроекти дозволяють висунути кримінальне обвинувачення також будь-якому провайдеру, оскільки встановлюють його відповідальність за використання абонентом мережі для доступу до незаконного контенту, або, іншими словами, провайдер буде нести відповідальність за зміст інформації, що передається за допомогою його телекомунікаційної мережі.

Невизначеність таких термінів законопроекту № 1340, як бузувірство, блюзнірство, невігластво та ін. з одночасним встановленням відповідальності за ці прояви також не можна вважати допустимим.

І це далеко не повний перелік недоліків законопроектів №№ 3271 та 1340. Треба зазначити, що негативна оцінка цих документів з пропозицією повернення їх на доопрацювання міститься також у висновках Головного науково-експертного управління Верховної Ради України від 19.06.2009 р. та 15.07.2008 р. відповідно.

Враховуючи велику суспільну вагу питання, представники ІнАУ напередодні розгляду законопроектів №№ 3271 та 1340 у другому читанні закликають народних депутатів не допустити порушення конституційних прав громадян, дослухатися до думки фахівців у галузі інформаційних технологій та телекомунікацій і запобігти створенню непрозорого механізму, який дозволить владним структурам на свій розсуд маніпулювати учасниками українського ринку доступу до мережі Інтернет. Адже лише професійний підхід до справи протидії правопорушенням у мережі Інтернет сприятиме досягненню задекларованої цілі викорінення злочинності у цій сфері.

Сильна і незалежна судова влада — головна передумова дотримання прав людини та основних свобод. Відсутність поваги до правосуддя, механізмів підтримки незалежності судів, їх авторитету роблять захист прав людини ілюзорним.

Хто тільки не посягає на авторитет правосуддя! Вищі посадові особи держави постійно дозволяють собі не виконувати судових рішень, порушувати їх, ображати всіх суддів гуртом, називаючи їх мафією, — хоча мають на увазі впійманих на гарячому або тих, хто прийняв неугодні рішення… Суддів весь час хочуть тримати на короткому повідку, постійно недофінансовуючи судову систему. Звідки ж візьметься повага до правосуддя?

Тому в наших українських реаліях автор цих рядків завжди був категорично проти будь-яких дій правозахисників, які б підривали інститут правосуддя, — пікетів біля судів, інших способів тиску на суд тощо. Ви програли суд? Подайте апеляційну скаргу. Не почули ваших аргументів? Звертайтеся до касаційної інстанції. І тут невдача? Звертайтеся до Європейського суду, якщо є для цього підстави, чи до іншої міжнародної інстанції. Врешті-решт —
переможете. А тиснути на суди — річ, по-моєму, марна.

Ну, а що ж робити, якщо вищий орган судової влади — Верховний суд України — виявляє волаючу неповагу до правосуддя? Це дуже тривожний сигнал, що ставить під сумнів усю вищенаведену аргументацію. Це крах основ, коли ґрунт вислизає з-під ніг. Такий випадок потребує ретельного розгляду, вияснення причин і мотивів. Що ми й пропонуємо зробити читачеві. Мова піде про справу Олександра Яременка.

27 січня 2001 р. Яременко був затриманий за підозрою в убивстві 26 січня таксиста М., а також в інших злочинах. Того ж таки дня під час допиту в Харківській районній прокуратурі м. Києва у присутності адвоката Олексія Хиврича Яременко зізнався в інкримінованих йому злочинах. 1 лютого працівник міліції Харківського РВВС м. Києва допитав Яременка в зв’язку з убивством таксиста Х., скоєним у 1998 р. Злочин кваліфікувався за частиною 3 статті 101 КК як нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинило смерть потерпілого. Ця стаття не передбачає обов’язкової присутності адвоката під час допиту, як у випадку обвинувачення в убивстві. Згодом Яременко зазначав у своїх скаргах, що працівники міліції били його, вимагаючи підписати відмову від адвоката і визнання у скоєнні вбивства Х.

2 лютого Яременко розповів своєму адвокатові Олексію Хивричу про те, що сталося 1 лютого. Той порадив відмовитися від свідчень, заявити про свою невинність і оскаржити застосування насильства. Того ж таки дня Олексій Хиврич заявив клопотання про проведення медичного обстеження Яременка у прокуратуру, проте його так і не було проведено.

Того ж самого дня Яременко підписав відмову від адвоката Хиврича, стверджуючи, що той перешкоджав йому зізнатися в убивстві Х. Згодом він неодноразово заявляв, що насправді відмову підписав під тиском слідчого прокуратури Г. та працівників міліції. У наступні дні Олексій Хиврич безуспішно намагався зустрітися зі своїм підзахисним. 9 лютого Хивричу повідомили, що його відсторонено від справи рішенням слідчого Г. на підставі статей 61 і 130 КПК. Тим часом призначили нового адвоката. В його присутності вже було пред’явлено обвинувачення в убивстві Х. за статтею 93 КК. Яременко зізнався, що скоїв убивство Х. разом із С. влітку 1998 р.

Упускаючи подробиці боротьби Олексія Хиврича, Яременка та його дружини за повернення адвоката у справу і розслідування скарги на незаконне насильство, зазначимо, що 24 квітня Хивричу дозволили захищати Яременка. 21, 23 і 24 червня перевірку заяви Яременка про побиття проводив той самий слідчий прокуратури Г. Він опитав трьох працівників міліції, названих Яременком, і всі три заперечили, що застосовували якийсь тиск або інші незаконні дії.

20 листопада 2001 р. апеляційний суд м. Києва визнав Яременка винним у вбивстві М. і Х., не взявши до уваги заяв про недобровільність зізнання у вбивстві 1998 р. Апеляційний суд посилався на те, що ці «заяви перевірялися органами прокуратури», і «за результатами перевірки… не було отримано будь-яких даних, які б підтверджували факти порушення закону працівниками органів дізнання та слідства».

18 квітня 2002 р. Верховний суд України залишив без змін вирок апеляційного суду. У відповідь на докази Яременка про порушення його права на захист Верховний суд зазначив, що він не встановив доказів порушення права на захист чи інших істотних порушень кримінально-процесуального закону, які могли б послужити підставою для скасування вироку апеляційного суду.

Яременко звернувся в Європейський суд із прав людини зі скаргами на катування та порушення справедливості судового процесу. 12 вересня 2008 року рішення Європейського суду набрало чинності. Суд визнав, що немає достатніх доказів жорстокого поводження, тому що ефективного незалежного розслідування заяви Яременка та його адвоката про жорстоке поводження проведено не було. Суд добачив у цьому порушення обов’язків держави і встановив, що тим самим було порушено статтю 3 Європейської конвенції. Суд також добачив порушення ст. 6 п. 1 у тому, що було порушено право заявника «берегти мовчання» і що він був примушений свідчити проти себе. Суд відзначив, що осудження Яременка за злочин 1998 року основувалося головним чином на його визнанні, отриманому слідчим за відсутності адвоката, від якого Яременко відмовився наступного дня, а також відмовлявся пізніше, починаючи з березня 2001 року. На думку суду, іншими доказами це визнання не було підтверджене, а відсутність будь-яких невідповідностей і непослідовності докладних свідчень, даних Яременком та іншим обвинувачуваним С. про обставини вбивства 1998 року, навело суд на думку, що ці свідчення були добре узгоджені й отримані всупереч волі обвинувачуваних. Суд також відзначив, що два інших адвокати, які «захищали» Яременка, лише формально виконували обов’язки, що не могло компенсувати відсторонення адвоката Хиврича. Суд особливо обурив трюк із підміною статті обвинувачення, що дозволило провести допит за відсутності адвоката й отримати визнання у скоєнні злочину, а потім — відстороненням адвоката від справи. Суд вважає це грубим порушенням права на захист (ст. 6 п. 3(с)).

Рішення Європейського суду повинно бути виконане. Для цього необхідно наново переглянути справу Яременка, оскільки Європейський суд визнав докази його вини у скоєнні вбивства 1998 року незаконними. За всіма канонами права, визнання хоча б частини доказів скоєння злочину незаконними руйнує вирок і вимагає розгляду всієї справи наново. Тому наприкінці 2008 року адвокатом Аркадієм Бущенком було подане клопотання у Верховний суд України про перегляд судових рішень у справі Яременка в порядку виключного провадження.

Природно було очікувати, що Верховний суд скасує вирок апеляційного суду 2001 року, визначення Верховного суду 2002 року і клопотатиметься про перегляд цих рішень у новому процесі. Проте сталося несподіване: судова палата у кримінальних справах і військова судова палата на своєму спільному засіданні просто виключили з вироку явку з повинною та інші докази, отримані 1 лютого 2001 року під час допиту Яременка як підозрюваного, залишивши вирок у силі! Вони вважали достатніми саме ті докази, які викликали сумніви Європейського суду й привели його до думки про їх фальсифікацію.

Таким чином, рішення Європейського суду в справі Яременка не було виконане. Верховний суд дав підстави для нової скарги в Європейський суд на порушення права на справедливий суд: він вийшов за межі своєї компетенції й оцінив факти, на що не мав права у цьому судовому процесі. Виходить, що судді Верховного суду, які беруть участь у цьому процесі, не зрозуміли, в чому полягає рішення Європейського суду в справі Яременка, і повністю його проігнорували. Вони навіть оскаржили висновок Європейського суду про те, що розслідування заяв про катування не було проведено належним чином.

На запит про те, хто з членів палат як голосував під час ухвалення рішення, була отримана відповідь: кримінально-процесуальний закон не передбачає поіменного голосування щодо прийняття рішень спільним засіданням.

Очевидно, судді Верховного суду не розуміють, у яке становище вони поставили і себе, і державу. Тепер вона опиниться під пресингом інститутів Ради Європи, міжнародних та національних правозахисних організацій і, зрештою, все одно буде змушена змінити свою позицію.

Спільне рішення палат Верховного суду має ще один важливий аспект: фактично, воно дає індульгенцію правоохоронним органам на збереження практики вимагання явки з повинною незаконними насильницькими методами і порушення права на захист. Адже жодного покарання за це не буде, навіть якщо такі дії визнає порушенням Європейський суд. А Верховний суд мав же можливість послати протилежний сигнал, спираючись на рішення Європейського суду в справі Яременка.

На малюнку: Страшний Суд. Західна стіна Володимирського собору в Києві

За існуючого Кримінально-процесуального кодексу України шанси звинуваченої особи на отримання виправдального вироку не перевищують одного відсотка.

Про це йшлося під час громадського обговорення проекту нового Кримінального процесуального кодексу, що відбувається сьогодні в Міністерстві юстиції під головуванням Міністра юстиції Миколи Оніщука за участю представників Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Верховного суду України, а також науковців представників громадських та правозахисних організацій.

«Незалежна демократична Україна живе за Кримінально-процесуальним кодексом СРСР, ухваленим ще 1961 року. Як не дивно, але ми сприймаємо як належне правничу школу та правові «традиції», що закладалися у часи, коли діяла доктрина залежності, нерівності простої людини перед владними інститутами», –  наголосив під час обговорення Міністр юстиції України.

Натомість новий Кримінальний процесуальний кодекс, за словами Міністра юстиції, розроблявся крізь призму гарантій, визначених у європейській Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини та рішень Європейського суду з прав людини, винесених проти України. Зокрема, значна частина порушень прав людини в Україні констатується Європейським  судом щодо  статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканість), статті 6 (право на справедливий суд) та статті 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту).

У ході обговорення проекту нового кодексу, наголошувалося що документ покликаний привести систему кримінальної юстиції в Україні у відповідність до міжнародних стандартів у сфері захисту прав і свобод людини.

На сьогодні, як повідомив у ході обговорення директор Департаменту Мін‘юсту з питань законодавства про правосуддя, правоохоронної діяльності та антикорупційної політики Руслан Рябошапка, кримінальне судочинство в Україні має обвинувачувальний нахил. Покладання обвинувального висновку в основу вироку є звичайною практикою. У результаті, кількість виправдальних вироків в кримінальних справах не перевищує одного відсотка.

Крім того,  новим Кримінальним процесуальним кодексом має бути скасовано практику повернення справ на досудове розслідування, яка призвела в Україні до безпідставно тривалих, нічим не обмежених термінів попереднього ув‘язнення осіб, що підозрюються у скоєнні злочинів.

На сьогодні кожна десята справа, яка надходить на розгляд до суду, повертається на додаткове розслідування. Неякісність досудового  слідства призвела до «спущення на гальмах» багатьох справ. Як наслідок, факти порушень прав громадян саме у цій сфері, все частіше фіксуються правозахисними організаціями України та міжнародними інституціям.

Ключовими новелами проекту нового Кримінального процесуального кодексу є також підвищення гарантій захисту прав підозрюваних і обвинувачуваних, розширення прав потерпілого; формування оновленого доказового права; оновлення процедури досудового розслідування, удосконалення процедури судового контролю; запровадження нової, позбавленої обвинувального ухилу процедури судового розгляду пропонується досягти шляхом скасування інституту повернення справи прокурору або на додаткове розслідування; удосконалення процедури оскарження судових рішень; нові види кримінального провадження, які забезпечуватимуть процесуальну економію та дозволять значно розвантажити суди та органи розслідування тощо.

Як наголосив Міністр юстиції Микола Оніщук, за роки незалежності в Україні було зроблено 8 спроб ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс. Проте вперше представлений суспільству проект  розроблявся за участю громадських та правозахисних організацій, до розробки кодексу було залучено надзвичайно широке коле фахівців та науковців. Кодекс пройшов численні громадські обговорення та отримав схвальні відгуки експертів Ради Європи.

Як повідомлялося, 14 жовтня 2009 року Кабінет Міністрів виніс проект  Кримінального процесуального кодексу на остаточне широке громадське обговорення. За підсумками обговорення документ планується винести на відкрите засідання Кабінету Міністрів.

Новий проект Кримінального процесуального кодексу – результат дворічної праці фахівців Мін’юсту, Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України, широкого кола експертів, науковців, спеціалістів профільних державних органів.

Дежавю: не встигли відсвяткувати хоча б двадцятирічний ювілей незалежності, як нинішня влада вже повертається до “старих, добрих” методів контролю над людьми. Тоталітаризм в Україні, схоже, знову процвітатиме. Вітчизняні правозахисники б’ють на сполох: у державі планують обмежити свободу зібрань, мітингів, демонстрацій. Що там – “обмежити”, додають вони, очевидно, все котиться до того, що в країні можуть взагалі знищити будь-які масові волевиявлення. Красномовно доводить це свіжий законопроект № 2450 “Про порядок організації і проведення мирних заходів”. Верховна Рада прийняла його в першому читанні ще влітку, але під “грипозну” шумиху про проект знову згадали і вирішили просунути. Мовляв, під умови карантину він підходить чи не найкраще.

«Родзинка» документу в тому, що він загрожує істотно обмежити свободу зібрань, містить неконституційні обмеження свободи, численні порушення  міжнародних зобов`язання України щодо забезпечення права на мирні збори.

Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) Володимир Яворський переконує: “Цей законопроект нас відкидає назад — на декілька десятиріч, такої несвободи в Україні давно не було – з часів Радянського Союзу, ми навіть з дня прийняття Конституції мали іншу практику, а тут у цьому проекті стикаємось із проблемою на кожному кроці — проблема в усьому: хто  має право проводити, як організовувати демонстрації, як карати за несанкціоновані мітинги?”

Українські правозахисники зробили аналіз цього законопроекту і дійшли висновку, що недоліків в ньому – а інакше кажучи: порушень прав людини – хоч греблю гати: по-перше, проект обмежує місця збору для мітингів; по-друге, встановлює терміни для проведення акцій; по-третє, істотно збільшує повноваження міліції та чиновницького апарату для перешкоджання волевиявлення громадян.

Як пояснює Володимир Яворський, проект закону, наприклад, забороняє проведення спонтанних мирних зібрань, оскільки без попереднього повідомлення мирні зібрання, згідно з законодавчою ініціативою, не дозволяється проводити: “Заборонено спонтанне проведення мирних зібрань, тобто,  якщо ви, наприклад, почули новину і хочете її опротестувати, то треба декілька днів треба чекати, бо — як виходить з логіки цього законопроекту — спочатку треба про це хоча б заявити у відповідні органи, про спонтанні мітинги тоді й годі думати. Окрім того, заборонена контрдемонстація. Що це за закон, який не регулює право на виявлення своєї думки і опротестування чиєїсь?!»

Член громадської ради при Міністерстві внутрішніх справ України з питань забезпечення прав людини Володимир Чемерис обурюється ще й тим, що сама ідея цього законопроекту, запропонованого урядом, взагалі є абсурдною, оскільки ані в Конституції, ані в інших документах, немає навіть і слова про те, що Кабінет Міністрів має право регулювати організацію мирних зібрань: «В цілому, цей документ і юридичної сили-то немає, але практичної – уже набув: наприклад, в Одесі в розвиток цієї ініціативи вже заборонено будь-які масові заходи. В принципі, заборонити  їх можна, але за умов надзвичайного стану і за підписом Президента, та й то – у випадку, якщо цей указ прийме Верховна Рада протягом двох днів».

Володимир Яворський переконує, що цей законопроект ще й перетворює людей, які проводять демонстрації, просто на роту солдатів, адже побудований за принципом, що особи, які проводять мітинги та демонстрації, повністю підпорядковуються одному начальнику. Крім того, така людина має ще й виділятися з-поміж інших.

“Постійний активіст”, як він сам себе називає, Сергій Мовчан стверджує: «Організатори  акції мають бути відзначені, щоб у міліції не було сумнівів, кого першим  забирати?!? Якщо він вам каже: чого ви тут голосуєте, а ви на мітингу, то це вже невиконання умов! Мене особисто лякає влада, яка пише сама для себе закони і збирається загнати людей, які протестують, в якісь рамки».

Організатор ще й зобов’язаний нести відповідальність за людей, які беруть участь у мирних зборах. Між іншим, всупереч Цивільному кодексу України, проект покладає відшкодування усіх збитків, завданих учасниками мирного зібрання, на його організаторів.

«Це не зібрання тоді, а паради військових. Це ж очевидно, що зібрання так не відбуваються, учасники можуть переформувати зібрання на свій розсуд. Автор законопроекту бажає, щоби вони відбувалися, як паради військових, де всі мають свої чітко визначені обов’язки і всі би безумовно слухалися організаторів мирного зібрання. Він не враховує специфіки великих мирних зібрань, коли його учасниками є звичайні перехожі, котрі не зобов’язані слухатися організаторів мирного заходу. Автор проекту явно не враховує певну хаотичність подібних заходів, їхній стихійний характер», – каже Володимир Яворський.

За словами ж голови київського осередку всеукраїнської молодіжної організації «Фундація регіональних ініціатив» Михайла Лебедя, подібні – відверто антидемократичні – закони вже діють, зокрема, в Казахстані та Білорусі. Там їх систематично використовують проти громадських активістів та звичайних громадян, але Україна, здавалося б, позиціонує себе правовою державою.

Володимир Яворський розповідає, що ще у 2006 році Міністерство юстиції на виконання зобов’язань України перед Радою Європи розробило законопроект „Про порядок організації і проведення громадянами зборів, мітингів, походів, демонстрацій та пікетувань”, який був розміщений для громадського обговорення на сайті Мін’юсту в розділі „Обговорюємо законопроекти”.

«До цього часу постійно обговорювалися різні редакції цього проекту, проте вони не розглядалися парламентом. Тоді УГСПЛ виступила зі значними зауваженнями до цього проекту й висунула альтернативний законопроект. Після громадського обговорення ці обидва законопроекти були спрямовані до Венеціанської комісії Ради Європи для дачі висновку щодо їхньої відповідності міжнародним стандартам у сфері прав людини. Був підготовлений висновок цих експертів із значними зауваженнями до урядового законопроекту», – каже він.

Власне, на основі цих висновків було прийнято рішення про об’єднання цих законопроектів в один. Була навіть підготовлена одна редакція законопроекту, котра в подальшому постійно змінювалася.  У 2007 – 2008 роках розробка законопроекту тривала без залучення громадськості. Тоді-то й внесли чимало зауважень, які і змінили проект докорінно. І рекомендації Венеціанської комісії тут або не побачили, або не помітили, або про них забули, або взагалі – проігнорували.

«Несподівано для громадськості, без обговорення, цей законопроект у результаті був поданий до парламенту в травні 2008 року Кабінетом Міністрів України. Проте, як було зазначено, проект зазнав істотних змін, що не враховували висновок Венеціанської комісії Ради Європи та пропозицій УГСПЛ», – продовжив Володимир Яворський.

Нині ж проект взагалі вирішили розглядати за зачиненими дверима за сімома замками: обговорення його було непублічним, і внести до нього якісь пропозиції або зміни стає справою із розряду фантастики. «Мало того, що закон перекриває всі можливості мирних зібрань, дає право владі заборонити будь-яку демонстрацію, волевиявлення, тому що за цим документом виходить, що всі зібрання – це суцільні порушення. Такого закону просто не може існувати демократичній країні! Ми подали свої пропозиції, але відповіді не отримали, нині підготовка до другого читання відбувається непублічно. Висновок невтішний: один з базових законів для громадянського суспільства ледве не таємниця, за якою ховається порушенням норм міжнародного права», – каже Володимир Яворський:

Але вражає й те, що запропонували його самі політики, яким, до речі, у передвиборній гонитві аж ніяк не обійтися без демонстрацій, мітингів, зустрічей та публічних зібрань. Це навіть не дивно – це абсурдно і в рамки логіки не вкладається. «Політики ж мають розуміти, що вмить можуть стати опозицією, це вже доведено на практиці», – нагадує член Національного комітету всеукраїнської громадської кампанії «Молодіжна варта» Дмитро Сінченко.

«Молодіжна Варта» з’ясувала, що закон суперечить передвиборчим програмам усіх без винятку політичних сил, представлених у парламенті. В той же час за ухвалення його проекту у першому читанні проголосували 228 народних депутатів – представники усіх фракцій, окрім КПУ.

Наприклад, у передвиборчій програмі Блоку Юлії Тимошенко обіцяли і справедливу правову державу для кожної людини, і розбудовувати громадянське суспільство, і зміцнювати демократію, і створити можливості для активної участі суспільного життя тощо. В той час, як за новий «демократичний» законопроект проголосували 146 депутатів.

Суперечить проект закону і передвиборчій програмі Блоку «Наша Україна – Народна самооборона». Там також наобіцяли і створити підзвітну громадянам правову державу і працювати заради людей, а не політиків. А голосують „за” –  60 депутатів.

У програмі Блоку Литвина також обіцяли і особисту свободу кожному, і правовий захист громадян, а за антидемократичний проект підняли руки усі 20 депутатів.

Подібна ситуація і з Партією Регіонів: щоправда, там тільки двоє депутатів голосували «за». Втім, у програмі всі обіцяли і свободу слова, і можливість самовираження та відстоювання думок.

Дмитро Сінченко каже: «Ми проаналізували всі програми і дійшли висновку: жодна з політичних сил звужувати свободу зібрань не обіцяла, але своїм голосуванням це робить. Молодіжна варта планує звернутися до керівників всіх фракцій одуматися».

Сергій Мовчан – учасник багатьох акцій (якщо дотримуватися цього законопроекту, то тепер уже – систематичний порушник) переконує, що влада і нині дуже вибірково ставиться до різного роду акцій, а з прийняттям нового закону міліції розв’яжуть руки, і вона почне «в’язати» всіх учасників зібрань.

«Я – активіст, який організовує ці акції, ходить а них, цей законопроект мене стосується. З новим законопроектом це просто нереально, міліція забере всіх та одразу. По-перше, згідно з законом, на мітингу має бути представник від міліції. А я з власного досвіду знаю: міліція розглядає будь-яку акцію протесту як небезпеку, нас розцінюють як ворогів. Якщо запалюєш “фаєр”, одразу підлітають “омонівці”. Спілкуються вони також не на «вищому рівні»: ми зараз вас всіх запакуємо. Такі в них методи роботи, а сперечатися неможливо, оскільки суди за протоколом “Беркута” їх приймають, свідків до уваги не беруть », – розповідає Мовчан.

Словом, законопроект не відповідає ані вимогам Європейської конвенції про захист прав людини, ані рекомендаціям ОБСЄ щодо перегляду законодавства щодо свободи мирних зібрань (схвалених Венеціанською комісією).

Українські активісти переконані: законопроект потребує концептуального доопрацювання й приймати його у такій редакції чи з певними косметичними змінами – просто злочин.

Відтак, виявляється, держава, яка зусиллями лева – цегла за цеглою – зводить демократію,… забула побудувати для неї фундамент. Адже саме мирні зібрання, поряд зі свободою слова, думки, релігії та асоціацій, є надійною основою демократичного суспільства, якого своїми діями прагне сам народ і своїми передвиборними обіцянками – політики. А в нас виходить: закони, які покликані насправді захищати права, їх відверто порушують. Тож, про будівництво демократичного суспільства ще й говорити зарано. Такими законопроектами нас намагаються перетворити на сіру масу, на «роту керованих солдат».

Міністерство внутрішніх справ України
Європейська Комісія
Харківська правозахисна група
Харківський інститут соціальних досліджень

Соціологічний моніторинг розповсюдженості незаконного насильства в органах внутрішніх справ України

Соціологічні дослідження було проведено в 2003 та 2009 роках

Дослідження проводились в декількох регіонах України – Київській, Дніпропетровській, Полтавській, Харківській областях та АР Крим.

В ході дослідження будо проведено масові опитування населення (3000 респондентів за випадковою вибіркою); працівників міліції (600 респондентів за квотною вибіркою) та ув’язнених (200 респондентів за випадковою вибіркою).

Дані опитувань було доповнено якісними методами. Було проведено 45 інтерв’ю (з жертвами насильства, експертами, працівниками міліції); 16 фокус-груп (з експертами, працівниками міліції).

ДИНАМІКА ТА МАСШТАБИ НЕЗАКОННОГО НАСИЛЬСТВА
В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Сравнение данных показывает, что в период с 2003 года произошло снижение количества лиц, пострадавших от побоев и причинения телесных повреждений различной степени тяжести в ходе задержания приблизительно на 400 тыс. человек. Однако, оценочное количество подвергшихся побоям в ходе задержания все еще составляет порядка 600 тыс. человек в год.

Оценочное количество потерпевших
от незаконного насилия в органах внутренних дел
в ходе задержания в 2003 та 2009 рр.

Какие виды незаконного физического насилия были применены к вам при задержании и доставке в отделение милиции в течение последнего года?
	2003		2009
	Процент респондентов	Оценочное количество потерпевших	Процент респондентов	Оценочное количество потерпевших
Причинение побоев, телесных повреждений	2,73	1 026 616	1,6	604 433
Длительное содержание в неприспособленных для этого местах	Данные отсутствуют	Данные отсутствуют	0,9	339 993

Данные исследования указывают на прирост лиц, пострадавших от побоев, причинения телесных повреждений, оценочное количество которых сегодня составляет около 491 тыс. в год.

Выявлен прирост пострадавших от пыток, истязаний, которым в течение года подвергается около 113 тыс. человек.

ДИНАМІКА ТА МАСШТАБИ НЕЗАКОННОГО НАСИЛЬСТВА
В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Данные говорят о наметившейся тенденции смещения фактов незаконного насилия с задержания на расследование. Насилие становится все более и более латентным, в обществе, где работа милиции постоянно на виду и обсуждается. Теперь работники милиции предпочитают применять незаконное насилие более скрытно – в местах, скрытых от посторонних глаз, не оставляя следов, использовать психологическое насилие, чтобы избежать возможных проблем и сделать факт насилия более труднодоказуемым, что не так уж и сложно при отсутствии доступа к адвокату и врачу.

Оценочное количество потерпевших
от незаконного насилия в органах внутренних дел
в ходе расследования в 2003 та 2009 рр.

Какие виды незаконного физического насилия были применены к вам в ходе расследования в течение последнего года?
	2003		2009
	Процент респондентов	Оценочное количество потерпевших	Процент респондентов	Оценочное количество потерпевших
Причинение побоев, телесных повреждений	0,94	355 293	1,3	491 102
Истязание, применение пыток с использованием специальных средств или приемов	0,25	93 498	0,3	113 331

ОЦІНКА РИЗИКУ СТАТИ ЖЕРТВОЮ
НЕЗАКОННОГО НАСИЛЬСТВА
В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Одним из наиболее важных показателей того, как общество относится к проблеме пыток и жестокого обращения в милиции, является представление жителей Украины о том, кому следует опасаться этого явления в первую очередь.

Согласно данным опроса 63,1% респондентов считают, что сегодня никто не застрахован от пыток и незаконного насилия в милиции!

Среди заключенных, 63,9% опрошенных отметили, что никто не застрахован от того, чтобы стать жертвой незаконного насилия со стороны работников милиции.

Оценка риска стать жертвой незаконного насилия
в ОВД для представителей различных групп

№	Категорія	Кількість респондентів обравших цю категорію	Рейтінг
1.	Тільки професійним злочинцям, рецидивістам	13,2	3
2.	Будь-якій людині, яка скоїла злочин	16,9	1
3.	Особам без визначеного місця проживання, п’яницям, бродяжкам	12,2	4
4.	Неповнолітнім	4,5	8
5.	Тим, хто провокує, ображає працівників міліції	16,8	2
6.	Підозрюваним у скоєнні тяжкого злочину	10,8	6
7.	Будь-якому підозрюваному	12,0	5
8.	Іноземцям	1,6	9
9.	Бідним людям	9,7	7
10.	Від цього не застрахована жодна людина	61,6
11.	Це не загрожує жодній людині	2,5

ВІДНОШЕННЯ ДО ФАКТІВ НЕЗАКОННОГО НАСИЛЬСТВА
В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

28% населення України так чи інакше припускають можливість або необхідність застосування до підозрюваних побоїв, знущань або катувань з метою розкриття й розслідування злочину.

Рис. Розподіл відповідей населення на питання
«На Ваш погляд, чи припустимо застосування
працівниками міліції побоїв, знущань або катувань
з метою розкриття й розслідування злочину»

З 2003 року кількість таких, що виправдовують незаконне насильство в міліції зменшилася на 20% (з 48% до 28%), що дозволяє констатувати зрістання нетерпимості до цього явища в суспільстві

ГОТОВНІСТЬ ЗАХИЩАТИ СВОЇ ПРАВА

74,6% пострадавших от незаконного насилия в милиции не стремятся обращаться куда-либо за тем, чтобы восстановить справедливость.

20% опрошенных не намерены никуда обращаться в том случае, если их самих или их близких подвергнут пыткам или жестокому обращению.

Распределение ответов на вопрос
«В случае использования незаконного насилия,
пыток или жестокого обращения против Вас
или ваших близких будете ли Вы обращаться за помощью»

Именно такое неверие в возможность отстоять свои права легальным путем; опасение того, что ситуация может стать еще хуже и порождает безнаказанность и уверенность в своих силах для тех, кто применяет незаконное насилие в правоохранительной практике.

ПРИЧИНИ НЕЗАКОННОГО НАСИЛЬСТВА
В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Як показало опитування, у свідомості населення та працівників міліції існують досить протилежні уявлення щодо причин незаконного насильства.

Перша трійка причин незаконного насильства в органах внутрішніх справ, за думкою пересічних громадян, це:

1. Безкарність тих працівників міліції, які припускаються незаконних методів в роботі (53% респондентів);

2. Поганий підбір кандидатів, коли в міліцію потрапляють люди із садистськими нахилами (43% респондентів)

3. Невисокий професійний й культурний рівень працівників міліції (38% респондентів).

З точки зору ж опитаних працівників міліції, головні причини протиправних дій їх колег полягають у:

1. Недосконалісті законодавства (52% респондентів),

2. В тому, що права самих працівників міліції порушуються (50% респондентів),

3. В існуванні системи показників й звітності, яка примушує «вибивати» силоміць визнання провини (43% респондентів).

ОЦІНКА УМОВ УТРИМАННЯ
В ІЗОЛЯТОРАХ ТИМЧАСОВОГО ТРИМАННЯ МВС УКРАЇНИ

55,3% опрошенных работников милиции отмечают, что наблюдали позитивные изменения в условиях содержания в ИТТ в течение последних пять лет.

57,7% опрошенных заключенных отмечают улучшение условий содержания отмечают даже больше чем среди работников милиции (17,7 % отмечают, что условия улучшились существенно).

Для большинства граждан Украины этот прогресс прошел абсолютно незаметно – 71,7% опрошенных ничего не знают об условиях содержания в ИВС, мерах предпринятых по их улучшению и достигнутом прогрессе.

Розподіл відповідей засуджених та працівників міліції
на питання «Як Ви вважаєте, чи змінилися умови
утримання осіб, які скоїли злочини (або підозрюваних)
у ізоляторах тимчасового тримання на протязі останніх 5 років?»

Среди наиболее важных проблем, которые еще предстоит решить Министерству внутренних дел, как работники милиции, так и заключенные  выделяют проблемы, связанные с вентиляцией камер, духотой, качеством питания, возможностью принять душ.

«Одним із засобів здійснення корупційних дій є приховування інформації за рахунок використання незаконних грифів «опублікуванню не підлягає», «не для друку» для обмеження доступу до рішень, які приймаються державними органами (укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази Кабінету міністрів, інших органів виконавчої влади тощо). Ці грифи є самочинними і незаконними», – наголосив співголова ХПГ Євген Захаров (ХПГ вимагає від влади розкрити зміст актів з грифом «не для друку»).

Саме з метою скасування практики незаконного засекречування інформації, Харківська правозахисна група започаткувала у 2005 році громадську кампанію «Для друку!». Десятки правозахисників, журналістів та просто небайдужих громадян України спрямовували свої інформаційні запити до Президента з вимогою надати назви та вихідні дані (номер і дату) виданих ним та його попередником указів, що мали не встановлені жодним законом обмежувальні грифи («Опублікуванню не підлягає» та «Не для друку»). Секретаріат Президента зволів відмовчатися, – і тоді було подано декілька судових позовів, в яких оскаржувалася така бездіяльність голови держави.

Серед тих, хто позивався до Президента, був і журналіст бюлетеня Харківської правозахисної групи «Права людини» Юрій Чумак, який надіслав свій запит гаранту додержання Конституції 05.05.05 року.

Відповідно до Закону України «Про інформацію», відповідь на інформаційний запит повинна надаватися в місячний термін. Так і не дочекавшись її, 11 липня 2005 р. журналіст оскаржив до суду бездіяльність Президента України, що виявилася в ненаданні відповіді на інформаційний запит.

Суд своїм рішенням від 05.06.06 визнав «неправомірною бездіяльність Президента України в частині несвоєчасного надання відповіді на інформаційний запит Чумака Юрія Володимировича від 05.05.05 року», що стало принциповим прецедентом у питанні відстоювання права громадян України на доступ до інформації. Однак, рішення суду було прийнято за принципом «і нашим, – і вашим»: він не задовольнив основну вимогу – «зобов’язати Президента України надати обґрунтовану відповідь на запит гр. Чумака Ю.В.»…
Судові позови, увага ЗМІ та широкого громадського загалу до цієї проблеми призвели до того, що Кабінет Міністрів 19 березня 2008 р. скасував обмеження доступу до актів уряду, виданих у 1991-2005 роках, та зняв з них не передбачені законодавством позначки «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає». За словами керівника Мін’юсту Миколи Оніщука, згаданим розпорядженням ці незаконні позначки знято з майже 1,5 тисячі актів Кабінету Міністрів України. «Таким чином, практику обмеження доступу до актів органів виконавчої влади приведено у відповідність із законодавством України, яке не передбачає застосування подібних грифів», – наголосив Міністр юстиції (Уряд зняв незаконні грифи «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» з актів Кабінету Міністрів).

Отже, з 2006 року Кабінет Міністрів та Президент України не видали жодного акту…, які б мали незаконні грифи обмеження доступу «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» (Мінюст запевняє: документи з грифами «Не для друку» Президентом та Кабміном не видаються).

Втім, Секретаріат Президента так і відмовився розкрити хоча б назви нормативних актів з неправочинними грифами, ухвалених до 2005 року.
Тому 3-го липня 2006 р. Юрій Чумак звернувся до суду з адміністративним позовом до Президента України про визнання дії (відмови у наданні інформації) протиправною. Предметом оскарження був лист Секретаріату Президента від 01.06.06, в якому журналісту фактично відмовлено у наданні інформації, що запитувалась у вищезгаданому інформаційному запиті.

Після довгої тяганини тривалістю майже в 1,5 роки (замість передбаченого в 122 статті Кодексу адміністративного судочинства України «розумного строку» в 2 місяці!) 9 листопада 2007 р. суд «розродився» рішенням, яким відмовив у позовних вимогах, посилаючись на таку, з дозволу сказати, «аргументацію»:

«Інформація, яку запитував Чумак Ю.В. не є інформацією, що стосується конкретно нього, а тому не стосується реалізації ним своїх прав та інтересів. Відповідно до ст. 6 КАСУ кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів. Вимога ж позивача, про надання інформації, яка не стосується конкретно його інтересів є безпідставною».
Вочевидь, судді зробили неправильний умовивід щодо трактування змісту ст. 9 Закону України «Про інформацію». Відповідно до ч. 1 цієї статті «всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій». А в ч. 3 також міститься норма, згідно з якою «кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто». Таким чином, законодавець передбачив, що:

– всі мають право на інформацію, необхідну для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій;
а також
– кожен громадянин має право на вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто.

Але суд чомусь вирішив «об’єднати» норми різних частин ст. 9 Закону України «Про інформацію» в одну. Тим самим він неправочинно звузив та обмежив передбачений Конституцією України обсяг прав і свобод людини і громадянина.

Подану Юрієм Чумаком апеляційну скаргу Харківський апеляційний адміністративний суд своєю ухвалою від 20 березня залишив без задоволення. Апеляційний суд послався на ч. 1 ст. 71 КАС України, відповідно до якої «кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення». Суд вирішив, що позивач не надав «доказів, передбачених законом, що він має право на отримання запитуваної інформації».

Посилання суду виключно на ч. 1 ст. 71 КАС України виглядає явним перекручуванням, бо в даному випадку «грає» якраз ч. 2 цієї статті, яка промовисто гласить: «В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову». Тобто, у даному випадку, не представнику ЗМІ слід було доказувати очевидний факт того, що він, як і КОЖЕН, має право на інформацію, що не є засекреченою у порядку, встановленому законом, а якраз на представника Президента в суді КАСУ покладає обов’язок доводити, що його патрон вустами свого Секретаріату відмовляв у доступі до інформації журналісту на якихось більш-менш слушних засадах.
21 квітня 2008 року Юрій Чумак надіслав до Вищого адміністративного суду України свою касаційну скаргу, касаційне провадження по якій було відкрито лише 08 травня 2009 року (напередодні Дня Перемоги). Однак, перемоги не сталося.

Не обтяжуючи себе ретельним дослідженням того, чи мало місце порушення норм матеріального та процесуального права попередніми судами, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, 14 жовтня 2009 року стала на бік президентської канцелярії. (Лист з відповідною ухвалою нещодавно надійшов Юрію Чумаку. Напевно, тоді ще ВАСУ не «розбив параліч», пов’язаний з відсутністю коштів на відправлення поштової кореспонденції). Судді взяли на озброєння претекст, видуманий Секретаріатом Президента, а саме: «для ознайомлення з актами глави держави, виданими з обмежувальними грифами, за ЗУ «Про державну таємницю» необхідно мати відповідний допуск».
І на підставі цього вирішили, що «за таких обставин, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову».

Неупереджений читач, при бажанні може переконатися, що даний умовивід ґрунтується, м’яко кажучи, на неправді, оскільки в Законі України «Про державну таємницю» встановлені вимоги для допуску громадян до державної таємниці лише для роботи з секретною інформацією, що має ступені секретності (грифи) «особливої важливості», «цілком таємно» та «таємно». Про грифи «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» в цьому законодавчому акті й згадки немає, втім, як і в жодному іншому вітчизняному законі!
А стаття 34 Конституції України недвозначно гарантує, що «право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір… може бути обмежене законом (виділено автором) в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку…».

26 грудня 2008 року Президент України своїм Указом зняв позначки «Опублікуванню не підлягає» з 35 президентських актів, виданих у 2005 році. Однак, старі, кучмівські укази, закриті незаконними грифами, досі залишаються нерозкритими та невідомими українському народові, тобто приховуються від загального доступу протизаконно, з порушенням ст.ст. 19 та 34 Конституції України. І на сторожі їх «секретності» продовжує стояти СЕКРЕТаріат Президента.

Кодекс адміністративного судочинства України в ч. 1 ст. 6 запевняє, що «кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним та неупередженим судом». Після касаційної інстанції дорога до Європейського суду по цій справі відкрита. З огляду на те, що в квітні поточного року Стразбурський суд у своєму історичному рішенні (Угорська спілка громадянських свобод проти Угорщини) визнав, що приховування інформації, яка є необхідною для участі у громадській дискусії з державно важливих питань, спричинило порушення свободи вираження поглядів, вперше право на доступ до державної інформації, передбачене статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, було визнане офіційно. Отже, є перспективи добитися поновлення цього права в Європейському суді й в українського позивача.

До Верховної Ради України подано проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії екстремізму». Документ пропонує запровадження адміністративної та кримінальної відповідальності за пропаганду екстремізму і фундаменталізму. Примітно, що законопроект також передбачає обмеження права на свободу совісті у випадках проявів тероризму, екстремізму та фундаменталізму, проте не надає визначення чи характеристик такої діяльності. Про це повідомляє Інститут релігійної свободи, м. Київ.

Законопроект №5276, автором якого виступив народний депутат України, заступник Міністра внутрішніх справ України – начальник ГУМВС України в АР Крим Геннадій Москаль, пропонує доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримінальний кодекс України положеннями про відповідальність за виготовлення, зберігання з метою збуту або розповсюдження інформації та матеріалів, що містять ідеї екстремізму та фундаменталізму, а також за керівництво та участь у екстремістських, фундаменталістських та інших заборонених організаціях, так само як і за матеріальне, організаційне чи інше сприяння діяльності таких організацій.

Проект передбачає зміни до Закону України «Про об’єднання громадян» та Закону України «Про політичні партії в Україні», які забороняють політичним партіям отримувати майно, послуги чи грошову допомогу від будь-яких релігійних організацій, іноземних держав та їх громадян, підприємств, установ, організацій, міжнародних організацій, осіб без громадянства чи підприємств з іноземними інвестиціями.

Що стосується Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», то автор пропонує внести зміни до статті 3 Закону, запроваджуючи можливість законодавчої заборони окремих релігій, а також обмеження права на свободу совісті у випадках проявів тероризму, екстремізму та фундаменталізму. Однак проект не надає визначення чи характеристик такої діяльності.

У статті 5 Закону проект пропонує заборонити “функціонування релігійних організацій, що сприяють проявам тероризму, екстремізму, фундаменталізму, наркобізнесу та іншій злочинній діяльності”, а у статті 18 – примушувати “до здійснення обов’язкових пожертв коштів або майна на користь релігійних організацій”.

За словами самого автора ініціативи Геннадія Москаля: “Законопроект розроблено з метою запобіганню розповсюдженню в Україні екстремізму та фундаменталізму, адже екстремістські угрупування під лозунгом Ісламу вже існують в Україні”.

Нагадаємо, що раніше Геннадій Москаль вніс до Парламенту проект Закону про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо запобігання діяльності релігійних культів деструктивного типу та тоталітарних сект (реєстр. №2419). Як зауважили представники ІРС, такі новації не знайшли підтримки у релігійному та експертному середовищі, де законопроект був сприйнятий як зазіхання на свободу віросповідання в Україні.

Такої думки і члени профільного Комітету з питань культури і духовності, які за наслідками розгляду законопроекту №2419 рекомендували Верховній Раді його відхилити. Парламентарі зазначили, що чинний Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» значно демократичніший, ніж запропоновані до нього зміни.

Як забезпечити об’єктивну фіксацію осіб, які з тої чи іншої причини опиняються у відділах внутрішніх справ? Як запобігти порушенням прав цих осіб, а також захистити працівників міліції від безпідставних обвинувачень? Цим питанням було присвячено прес-конференцію, що відбулася у прес-центрі інформагентства «STATUS QUO» 10 листопада 2009 року.

Юрій Чумак, помічник Міністра МВС з прав людини. Інколи буває, що люди звертаются до прокуратури, до мене, до засобів масової інформації і говорять, що зазнали незаконного насильства у органах внутрішніх справ. Це буває з двох причин. Перша: вони дійсно скоїли злочини і намагаються уникнути покарання, або дійсно, деякі працівники міліції, не маючи належного професійного рівня, які вважають, що ефективніше і швидше працювати руками, ніж головою, застосовують незаконне насильство до осіб, що перебувають в органах внутрішніх справ. Нагадаю, що 25 вересня 2009 року Центр правових та політичних досліджень «ДУМА» провів акцію «Голосування на Майдані», метою якої було одержати уявлення про ставлення жителів Харкова та Харківської області до роботи працівників міліції. Анкетування не ставило задачу виявити процентну кількість осіб, до яких застосовувалося незаконне насильство з боку працівників органів внутрішніх справ, проте сам рівень насильства – 15% всіх респондентів і 19,7% від числа осіб, що мали досвід спілкування з міліцією,– говорить про те, що застосування сили правоохоронцями є досить розповсюдженим явищем. Дійсно, працівники міліції інколи вимушені застосовувати засоби рукопашного бою, або навіть спецзасоби, щоби припинити скоєння злочину. Найбільш незахищеними від таких заходів можуть бути саме люди, які взагалі не мають ніякого статусу (ані свідків, ані підозрюваних) – так звані «запрошені». До недавнього часу вони взагалі не мали права на правову допомогу, на цей континґент і припадали такі дії, які потім призводили до порушень прав людини. Хочу зазначити, що незаконне насильство буває не тільки в Україні і не тільки в міліції. І міліція робить багато кроків вперед, щоби звести нанівець такі прояви. Я не знаю жодного міліцейського керівника, який би вимагав від своїх підлеглих щоб вони катували людей, тримали надмірний час, щоб вони з людей робили інвалідів. Всі керівники підрозділів внутрішніх справ у Харківській області знають, що у випадку, якщо вони допустять порушення прав людини, нелюдські дії з боку своїх підлеглих, до них будуть застосовані дуже жорсткі засоби дисциплінарного порядку.

Геннадій Токарєв, координатор офісів безоплатної правової допомоги по кримінальних справах в Україні, член Громадської ради з питань забезпечення прав людини при МВС України та Громадської ради при ГУМВСУ в Харківській області. Проблема незаконного насильства в органах внутрішніх справ – це, власне, системна проблема і вона стосується діяльності всіх органів кримінального впровадження. Фактично, якщо таке незаконне насильство застосовується, воно застосовується органами дізнання. Але у разі оскарження таких дій до гри, так би мовити, вступають наглядові органи – органи прокуратури. Як правило, такі скарги не призводять до позитивних результатів, винні у застосуванні незаконного насильства не зазнають покарання. Це проблема не лише органів внутрішніх справ, це загальна проблема корупції в Україні, так званої кругової поруки. Є, на мою думку, і суто технічна проблема. В разі виявлення ознак застосування насильства має бути порушення кримінальна справа за ч. 2 ст. 365 КК України, тобто перевищення влади і застосування фізичного насильства, яка передбачає позбавлення волі від 5 до 8 років. Це, на мою думку, дуже суворе покарання, і навіть при мінімальному фізичному насильстві воно має бути застосовано, і це є фактичною перешкодою для порушення кримінального переслідування працівників міліції. Органи суду теж мали би вплинути на ситуацію із застосуванням так званих незаконних методів дізнання досудового слідства. Звичайно, на суди не покладено функцію провадити розслідування таких випадків за скаргами громадян. Але в ході судового розгляду справи, якщо виникає таке питання, має бути відповідна скарга підсудного або його захисника про застосування незаконних дій, які призвели до зізнання у скоєнні злочину. У цих випадках єдиною дією суду є направлення цієї скарги для проведення прокурорської перевірки. Відповідно до ст. 62 Конституції України докази, отримані незаконним шляхом, не можуть бути покладені в основу обвинувачення. Є відповідна позиція пленуму Верховного Суду України, де прямо зазначено, що результат прокурорської перевірки не є визначальним для суду і підлягає оцінці разом з іншими доказами по справі. І заради справедливості треба сказати, що є випадки, коли судді вироку висловлюють думку, що, не зважаючи на результати прокурорської перевірки, докази були отримані незаконним шляхом і вони не враховуються при ухваленні вироку. Саме таким чином, я вважаю, можна було б вплинути на ситуацію взагалі щодо застосування незаконних методів дізнання й досудового слідства. На мою думку керівництво МВС, керівництво регіональних управлінь дуже зацікавлені у зміні ситуації, але якщо казати про найнижчий рівень, ситуація тут не така гарна, бо, як відомо, з часів інквізиції застосування фізичної сили є найкращим і найскорішим засобом одержання зізнання. Тут – протиріччя між волею керівництва органів внутрішніх справ і практичними працівниками нижчої ланки щодо зміни ситуації у застосуванні незаконних дій у дізнанні досудового слідства. Нещодавно відбулася значна подія – Конституційний Суд України ухвалив рішення щодо тлумачення ст. 59 Конституції України. В цьому рішенні чітко сказано, що право на правову допомогу мають всі громадяни України незалежно від статусу. Хочу навести приклад діяльності офісів безоплатної правової допомоги. На цей час це ще пілотні офіси, але МВС при їх створенні додало значних зусиль до їх діяльності. Були складені угоди між обласними управліннями внутрішніх справ і офісами. Перший був створений у Харкові 2006 року, два інші вже працюють у Білій Церкві Київської області і м. Хмельницькому. Саме на підставі цих угод, за якими органи внутрішніх справ мають інформувати офіс про затримання осіб про інші випадки необхідності наданні правової допомоги, а адвокати офісів мають прибувати у найкоротший термін до органів внутрішніх справ і виконувати свої обов’язки. Тобто, діяльність МВС, спрямована на залучення громадськості до контролю за діяльністю органів внутрішніх справ в останні роки є найбільш значною, найбільш результативною – це створення громадської ради при МВС, і при обласних управліннях внутрішніх справ, і розробка нових положень про залучення громадськості до проведення громадських розслідувань, і, власне, нова ініціатива, запровадження електронних реєстраторів відвідувань органів внутрішніх справ.

Андрій Черноусов, провідний експерт «Харківського інституту соціальних досліджень», член Громадської ради з питань забезпечення прав людини при МВС України та Громадської ради при ГУМВСУ в Харківській області. Осуществляя в течение длительного времени мониторинги городских и районных отделов внутренних дел в Харьковской области и по Украине в целом мы пришли к выводу, что значительным недостатком в их работе является слабая регистрационная дисциплина в отношении тех людей, которые прибывают в райотдел. Эти люди могут относиться к различным категориям: это могут быть приглашённые, это могут быть доставленные, это могут быть задержанные. Самая уязвимая категория – это лица приглашённые, т. е. те, которые прибывают в орган внутренних дел по приглашению следователя или оперативного сотрудника для дачи каких-то пояснений, информации, опроса и т. д. Попадая в качестве приглашённого в учреждение внутренних дел человек в некоторых случаях может превратиться в обвиняемого. Наша идея, которая заключается в установке электронного терминала, не нова. Опыт работы полиции западных стран – Великобритании, Германии, Франции, Польши, США,– говорит о том, что всё достаточно просто. Нужно на входе поставить прибор, который бы фиксировал при помощи современных технических средств людей без всякой оценки: человек вошёл, прибор зафиксировал фамилию, время входа, к кому он вошёл. Далее, человек какое-то время пребывает в райотделе, затем регистрируется на выходе, так сказать, выписывается. Такой прибор мы уже установили в Октябрьском райотделе милиции Харьковского городского управления. Любой гражданин, прибывающий в райотдел, подходит к терминалу и самостоятельно вносит информацию без вмешательства сотрудника милиции. Конечно, есть категории лиц, которым нужна помощь, которую сотрудник милиции обязан предоставить. Одной из самых важных задач, которую будет решать терминал – это подтверждение пребывания любого гражданина в райотделе. У вас на руках остаются два талона, один входной, другой выходной, где в автоматическом режиме компьютерная программа выдаёт вам индивидуальный номер, ID, скажем так, этого талона, время входа, ваша фамилия, к кому вы пришли. Вы его получаете на руки, никому его не отдаёте, сохраняете до конца вашего пребывания в райотделе, при выходе из райотдела вы вводите ваш ID и терминал выдаёт вам выходной талон. Тем самым в случае последующих возможных претензий, жалоб гражданина на какие-то незаконные методы обращения с ним в райотделе, этот листок, это регистрационное подтверждение призвано помочь в подтверждении пребывания там. Какова ситуация сейчас? В милиции ведутся журнал учёта посетителей и журнал лиц, приглашённых для участия в следственных и оперативных действиях в городских и районных органах внутренних дел. Благодаря в том числе и нашему давлению, благодаря институту помощников по правам человека с недавних времён усилен контроль за регистрацией посетителей. Сейчас мы говорим о том, чтобы приравнять эту регистрацию к регистрации заявлений о преступлениях, поскольку все мы понимаем, что милиция – это такой орган, куда гражданин просто так не приходит – либо по своей проблеме, либо по проблеме, которая волнует орган милиции.

Записав Володимир Бацунов

Благотворительная организация
«Пилотный проект „Правовая помощь“»
Офис бесплатной правовой помощи
по уголовным делам:
Адрес: г. Харьков, пр. Гагарина, 4, этаж 11, к. 87
Телефоны: 761-62-46, 754-59-86

9 листопада 2009 року відбулося засідання апеляційної інстанції в суді по справі «Екологія-Право-Людина» (ЕПЛ) проти Генеральної прокуратури. Суд підтвердив незаконність дій Генеральної прокуратури України при розгляді скарги ЕПЛ в кампанії щодо заповідного «Гранітно-Степового Побужжя».

Сьогоднішня перемога – важлива частина тривалого процесу, що  тягнеться вже кілька років. Йдеться про конфлікт між регіональним ландшафтним парком «Гранітно-Степове Побужжя», що на Миколаївщині, і НАЕК Енергоатом. Останній  добудовує Ташлицьку гідро-акумулюючу станції на р.Пд,Буг.  Громадська кампанія на захист «Гранітно-Степового Побужжя» є однією з найпотужніших серед усіх, що тривають в Україні. Регіональний ландшафтний парк (РЛП) “Гранітно-степове Побужжя” є одним з найвидатніших природоохоронних об’єктів України . Він був створений 18 березня 1994 р. та в наступні роки кількаразово розширявся. У 2009 році на базі РЛП «Гранітно-Степове Побужжя» створено  перший в Україні степовий національний природний парк «Бузький Гард», чим наголошено на особливій увазі до цієї території самого Президента України. Також,у  2008 р. «Гранітно-Степове Побужжя» потрапило до сімки природних чудес України.

У 2006 р. Миколаївська обласна рада вилучила зі складу земель РЛП 27 га заповідних земель для потреб енергетики після того, як  Постановою Кабінету Міністрів України ці землі надані в постійне користування НАЕК «Енергоатом» для потреб енергетики. Ще у 2006 році ЕПЛ  звернулися до Генеральної прокуратури України із скаргою на незаконність Постанови, оскільки рішення уряду було прийнято з порушенням порядку погодження таких земельних питань та Земельного кодексу України. Проте прокуратура прореагувала так, як робить це у більшості випадків – відписала, мовляв, порушень немає. У відповідь на це ЕПЛ і звернулися до суду (в 2006 році) з вимогою визнати дії Генеральної прокуратури протиправними та зобов’язати  її провести належний розгляд  скарги.  З того часу законність  вимог ЕПЛ було двічі підтверджено судами першої інстанції у 2007 та 2008 роках. Проте Генпрокуратура всіляко ухилялася від визнання своєї вини, затягувала справу та апелювала до вищих судів.

Рішення апеляційного суду можна вважати важливою для РЛП перемогою. Тепер Генпрокуратура має провести належну перевірку законності Постанови КМУ про надання земель.  В кращому випадку, Генпрокуратура зможе і опротестувати Постанову. Трагічним моментом є те, що 27 га земель РЛП, яких  стосується затяжний процес, нині  вже затоплено водами Олександрівського водосховища Ташлицької ГАЕС. Втім, в разі ліквідації затоплення, прибережні природні комплекси зможуть поновитись протягом нетривалого періоду.

Сьогоднішнє рішення є важливим прецедентом для викорінення формалізму та халатності в розгляді звернень українськими прокурорами та наглядно показує, що навіть Генеральна прокуратура може порушувати закони, за якими сама і наглядає.

Для контактів:
Мелень Ольга,
Керівник юридичного відділу МБО «Екологія. Право.Людина.»
032 2557682

У Києві з’явиться новий центр реєстрації людей, яких називають «бомжами». На них натикаєшся всюди – на ринках, у переходах, на вокзалах, у транспорті. Вони не мають певного місця проживання, але їх у мегаполісах – тисячі. Всупереч усім спробам влади їх зареєструвати, більшість людей без певного місця проживання прагнуть залишитися в тіні. Але незареєстровані теж хочуть їсти і їм теж потрібна медична допомога.

Нема реєстрації – нема прав

Люди стають безпритульними з різних причин. Передусім це  колишні в’язні. Але ними перелік людей, які втрачають дах, не вичерпується, каже правозахисник Дмитро Гройсман. «Значна група людей – це вихованці дитячих будинків,сироти, діти, позбавлені батьківського піклування. Хоча держава повинна шукати таких людей і навіть ставити їх на квартирний облік. Ще одна група людей – це люди, що втратили власне житло, завдячуючи особливостям власного способу життя. Це ті, хто пропили, програли своє житло. Також це можуть бути люди, які нечесним шляхом були позбавлені або права на житло, або самого житла».

Конституційно прописка в Україні заборонена, але існує реєстрація, яка тісно пов’язана з реалізацією багатьох прав людини, наприклад, з можливістю медичного обслуговування. Це, зокрема, стосується і безхатченків, зауважує Дмитро Гройсман. «Не так легко отримати медичне обслуговування чи реалізувати право на освіту, чи отримати пенсію, не маючи реєстрації. Отже, держава зобов’язана забезпечити реєстрацію всіх осіб, які цього захочуть. Було ухвалено відповідний закон, яким передбачено, що люди, які проживають, умовно кажучи, десь під мостом, мають право бути зареєстрованими, мати юридичну поштову адресу (куди може приходити пошта, здійснюватися виплати)».

Новий центр реєстрації людей без певного місця проживання у Києві стане філією Центру обліку бездомних громадян, відкритого кілька років тому. Такий облік просувається складно, безхатченки можуть реєструватися, а можуть і відмовитися від цього. А оскільки значна їхня частина – колишні ув’язнені, їм не дуже кортить «засвічуватися». Але потребу в їжі й медичній допомозі вони мають.

Гарячий обід

На прикладі столиці (а три чверті всіх українських бомжів мешкає саме в Києві) депутат Київради Наталія Новак пояснює, що тут на безкоштовні гарячі обіди безпритульні можуть розраховувати лише взимку. А навесні та влітку залишається сподіватися на доброчинні та релігійні організації.

Питання безпритульних вирішує не лише Україна. Наприклад, у найбільшому американському місті Нью-Йорку безхатченків –
до 80 000 осіб. Як їм намагаються допомогти, інформує кореспондент Радіо Свобода у США Юрій Дулерайн. «Це трагічно, що такі люди є. Але ж вони можуть не бути такими, бо в кожному місті є притулки, їх утримує міська адміністрація. Є навіть спеціальні готелі», – розповідає він.

Депутат Київради Наталія Новак знайома з міжнародним досвідом допомоги безпритульним і вважає, що Україні ще далеко до такого рівня. Брак грошей, відсутність бажання влади, помножені на бюрократичні процедури, гальмують вирішення питання. «У всьому світі є притулки на ніч, «нічліжки». Наприклад, я бачила, як у Будапешті стоїть увечері черга безхатченків. Вони залишаються в таких приміщеннях на ніч, а потім кожного дня це приміщення дезінфікують. Такого в нас сьогодні немає. Бо для того, щоб безкоштовно влаштуватися на ніч, треба брати якісь документи, довідку з міліції. А так, щоб людина могла прийти лише з паспортом і залишитися на ніч, такого немає. Ніхто на це коштів не витрачає».

В українських притулках переночувати дозволяють тільки тим, хто має  довідку про здоров’я та про відсутність проблем із законом.

Статистики немає

Один із тисяч киян, які мешкають просто неба, – 52-річний Тарас. Його стаж бомжування – п’ять років. У холоди, до того ж, коли у переважній більшості будинків зачиняють на ключ підвали й горища, доводиться дуже важко. «Ну, холодно…Дякуючи Богу, одягнувся…На смітнику…Їсти допомагають – хліб, бульйон дають – оці благочинні товариства. Бутерброди там – раз на тиждень. Яка робота? Я зараз узагалі ледве ходжу. І в мене рука відмовила. У лікарню можуть покласти на тиждень – я лежав у Києві. Але треба, щоб була температура».

Точну статистику людей без певного місця проживання навести неможливо. Однак, за підрахунками міліції, в Україні їх налічується приблизно 30 000 осіб, повідомив Радіо Свобода полковник міліції, головний фахівець Департаменту карного розшуку МВС України Микола Рощин. Причому, він має на увазі людей середнього віку 35–45 років. Статистику безпритульних дітей ведуть окремо. Їх налічується теж близько 30 000. До того ж, кількість людей, які залишаються без даху над головою, може коливатися від подій, що відбувається у країні, зазначає Микола Рощин.

Вирішенням проблем такої значної кількості людей займається держава та благодійні організації. Однак, справа посувається дуже повільно, стверджують експерти.

Від УГСПЛ: нагадаємо, що цього року бездомний виграв суд у КМДА. Результатом судового засідання стало те, що тепер кожен киянин, який не має постійного місця проживання,  має право на київську реєстрацію. Причому безстрокову реєстрацію! Подробиці читайте тут: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1232022165