Цього тижня Вища кваліфікаційна комісія суддів змушена була звернутися до голови Верховної Ради України В.Литвина. У листі за підписом голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі — ВККСУ) Віталія Бойка йдеться про таке: «23 вересня 2009 року Комітет Верховної Ради України з питань правосуддя ухвалив рішення не розглядати жодних документів, які надходитимуть з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а саме — прийнятих нею після 10 вересня 2009 року, тобто після видання Президентом України Указу №720 «Про зміни у складі Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» щодо ротації членів ВККСУ, призначених за квотою глави держави.

Слід зазначити, що ВККСУ є постійно діючим органом у системі судоустрою України, відповідальним за формування суддівського корпусу України. До функцій ВККСУ належить: надання рекомендацій для кандидатів на посади суддів судів загальної юрисдикції всіх рівнів та спеціалізацій на обрання їх Верховною Радою України суддями безстроково; висновків про звільнення з посади та проведення кваліфікаційної атестації суддів Верховного суду України та вищих спеціалізованих судів; здійснення інших передбачених законом повноважень у системі судоустрою (статті 5—8 Закону України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України», стаття 84 Закону України «Про судоустрій України»).

При цьому частиною першою статті 8 Закону України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України» визначено обов’язок ВККСУ розглянути питання, пов’язані з обранням кандидата на посаду судді безстроково, не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку його перебування на посаді судді.

Таким чином, прийняттям 23 вересня 2009 року зазначеного рішення Комітет Верховної Ради України з питань правосуддя фактично призупинив на невизначений строк процес формування корпусу професійних суддів України, які обираються парламентом до судів усіх рівнів та спеціалізацій безстроково, а також звільнення у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на посаді судді чи поданням заяви про відставку суддів Верховного суду України та вищих спеціалізованих судів.

Вказане рішення Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя щодо нерозгляду рекомендацій ВККСУ кандидатам на обрання суддів безстроково і звільнення за загальних обставин суддів касаційних судів не ґрунтується на законі. У Комітету не було жодних правових підстав для прийняття такого рішення, оскільки законом його не наділено повноваженнями визначення законності актів органів державної влади та їхніх посадових осіб, у даному разі — указів президента України. Це є виключною прерогативою суду.

Водночас саме по собі звернення відповідних суб’єктів з позовом до суду про визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 9 вересня 2009 року №720 не зупиняє дію цього Указу і не змінює правову ситуацію, яка склалася в діяльності ВККСУ після його видання. Слід зазначити, що в адміністративній справі за позовом Кирилюка Р.І. до Президента України про визнання протиправним та скасування цього Указу судом не прийнято рішень про вжиття заходів забезпечення позову у вигляді зупинення його дії чи заборони проведення засідань ВККСУ за участі новопризначених членів та по суті позовних вимог. Тому будь-яких юридичних перешкод для проведення засідань ВККСУ та прийняття відповідних рішень з питань формування корпусу професійних суддів у чинному складі ВККСУ немає.

З огляду на це відсутні будь-які правові підстави для поставлення під сумнів правомочності чинного складу ВККСУ та легітимності її рішень, прийнятих після 10 вересня 2009 року, а отже, й для відмови будь-якого суб’єкта, причетного до формування суддівського корпусу, у тому числі Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя, розглядати рекомендації, висновки та інші рішення ВККСУ, прийняті нею в межах повноважень, визначених законом.

Крім того, Комітет Верховної Ради України з питань правосуддя не повноважний приймати подібні рішення, що унеможливлюють здійснення парламентом конституційної функції щодо обрання суддів безстроково та звільнення суддів з посад, — у жодному законодавчому акті (закони України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України», «Про Комітети Верховної Ради України», Регламент Верховної Ради України) не передбачено можливості Комітету не розглядати рекомендації ВККСУ з питань формування корпусу професійних суддів України.

За таких обставин рішення Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя щодо нерозгляду документів, ухвалених ВККСУ, є неправовим і таким, що обумовлене виключно суб’єктивним ставленням певних його членів до Указу Президента України від 10 вересня 2009 року №720 «Про зміни у складі Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» та суб’єктивною оцінкою оспорювання цього Указу в суді.

Це рішення порушує правові засади функціонування ВККСУ та інших органів судової влади, абсолютно безпідставно створює перешкоди для реалізації визначеного законом механізму формування суддівського корпусу в Україні, негативно позначиться на діяльності судів (призведе до ще більшої їх перевантаженості, в окремих випадках взагалі може заблокувати діяльність певних судових органів тощо), ставить під загрозу судовий захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, призведе до необґрунтованих великих фінансових витрат (зокрема пов’язаних з виплатами суддям, які підлягають звільненню).

Виходячи з викладеного, просимо Вас невідкладно вжити заходів для відновлення передбаченого законом порядку формування корпусу професійних суддів України, забезпечивши діяльність Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя на правових засадах».

З радістю повідомляємо вам результати всеукраїнського фотоконкурсу «Ти маєш права людини!». Варто відмітити, що роботи надіслані на конкурс були дуже цікавими та різноманітними, тому й членам журі було нелегко обрати переможців. Загальна кількість отриманих фоторобіт становила 93 одиниці.

Проте вибір зроблено і він такий.
В категорії «Я маю право» переможцем став Ворошилов Олександр Альбертович з м. Берегово Закарпатська обл. за дві фотороботи однієї теми:

«Ромська дівчинка в черзі по воду», «Табір йде по воду»
Ромський табір у місті Берегово (Закарпатська область)

Ворошилов Олександр: «Хоча ромські (циганські) діти і мають право на відвідування садочку та школи, але досі позбавлені елементарних умов для проживання, навчання та цивілізованого майбутнього».

В категорії «Дії на захист прав людини» журі конкурсу прийняло рішення не обирати переможця, оскільки на їхній погляд в цій категорії, на жаль, не було представлено яскравих фотографій, які б відображали дану тему.

Проте в категорії «Проблеми з дотриманням прав людини» було обрано два переможці, які отримали однакову кількість голосів:

Матвієнко Юлія з с.Перещепине, Новомосковського р-ну, Дніпропетровської обл. за фотороботу «Ігри на вулиці — дозвілля чи небезпека? Українські селища — життя дітей без прикрас» та

Іванов Іван з м. Луганськ за фотороботу «Про собаку дбає господар, а хто про нас?» (Хатина циганської сім’ї у горах) смт. Воловець Закарпатської обл., липень 2009.

Отже, згідно умов проведення всеукраїнського фотоконкурсу «Ти маєш права людини!» переможці, а це Ворошилов Олександр, Матвієнко Юлія та Іванов Іван візьмуть участь у Всеукраїнській підсумковій конференції з прав людини 29-30 жовтня 2009 року в м. Києві на безкоштовній основі (проживання, харчування та витрати на дорогу забезпечують організатори). Переможці конкурсу також отримують пам’ятні призи. Детальнішу інформацію про конференцію буде надіслано пізніше.

Усі конкурсанти відзначатимуться дипломами учасників проекту, які будуть надіслані на початку листопада на вказану поштову адресу. Бажаючі зможуть самостійно підписатись на розсилку національної освітньої програми «Розуміємо права людини» при умові особистої реєстрації на сайті http://edu.helsinki.org.ua/index.php із можливістю брати участь у наступних проектах організаторів.

Оргкомітет та журі конкурсу висловлює подяку усім учасникам проекту та запрошують до співпраці та участі у майбутніх нових заходах!!!!!!

З найкращими побажаннями! До нових перемог!

Пропонуємо вам ознайомитися з найкращими роботами учасників фотоконкурсу. В коментарях до цього повідомлення ви можете проголосувати за кожну з цих робіт, вказавши її номер та власну оцінку фотографіїї за п’ятибальною шкалою. Отже:

1. Гладкий Владислав Вадимович

Назва – «Цінні папери баби Мані.Вторсырье?»

Категорія – проблеми з дотриманням прав людини
(право на соціальний захист /ст. 46 Конституції України)
Місце події – м.Херсон, 2009

2. Ільїна Ольга Сергіївна

Назва – «Різні думки – різні мітинги»

Категорія – Я маю право
(Cвобода зібрань та об’єднання /с.11 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод)
Місце події – Полтава. 2008

3. Ільїна Ольга Сергіївна

Назва – «Навіщо, мамо?»

Категорія – Проблеми з дотриманням прав людини
(Заборона катувань/ст.3 Конвенції про захист прав людини та основних
свобод)
Місце події – Англія. 2007

4. Іванов Іван Юрійович

Назва – «Про собаку дбає господар, а хто про нас?»

Категорія – Проблеми з дотриманням прав людини
(Декларація прав людини: ст. 22 (соц. забезпеч.),ст. 25 (життєвий рівень)
Конвенція прав людини: ст. 14 (заборона дискримінації).
Конвенція про права дитини: ст. 2 (заборона дискримінації),
ст. 24 (медицина), ст. 26 (соц. забезпеч.), ст. 27 (життєвий рівень)
Місце події – смт. Воловець Закарпатської обл., липень 2009

5. Корбут Анна Валеріївна

Назва – «Харе Крішна»

Категорія – я маю право
(Свобода думки, совісті і віросповідання/ст.9 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод)
Місце події – Харків, 2007

6. Кучер Володимир Михайлович

Назва – “Місце зустрічі вишуканих”

Категорія – проблеми з дотриманням прав людини
(право на достатній життєвий рівень ст.48 Конституції України,
право на соціальний захист ст.46 Конституції України)
Місце події – Львів, 2008

7. Матвієнко Юлія Миколаївна

Назва – «Ми протестуємо. Ви нас чуєте?»

Категорія – Дії на захист прав людини
(право на ефективний засіб правового захисту ст.13 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод)
Місце події – с.Перещепине Дніпропетровської обл.Червень 2008

8. Матвієнко Юлія Миколаївна

Назва – «Ігри на вулиці — дозвілля чи небезпека?
Українські селища — життя дітей без прикрас»

Категорія – проблеми з дотриманням прав людини
(право на життя /ст.2 Конвенції про захист прав людини та основних
свобод?
право на безпечне життя і здоров’я, довкілля/ст.50 Конститутції України)
Місце події – с.Перещепине Дніпропетровської обл.Вересень 2009

9. Матвіїв Андрій Миронович

Назва – «В бій їде останній» (“Діти війни” в черзі до суду,
відстоюючи свої права на компенсації)

Категорія – проблеми з дотриманням прав людини
(право громадян на соціальний захист /ст. 46 Конституції України,
право на достатній життєвий рівень ст.48 Конституції України)
Дата події – 2008

10. Петрушко Павло Миколайович

Назва – “Проти українських націоналістів”

Категорія – проблеми з дотриманням прав людини
(Cвобода зібрань та об’єднання /с.11 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод,
свобода вираження поглядів /ст.10 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод,
свобода мирних зібрань ст.39 Конституції України)
Дата події – 2008

11. Петрушко Павло Миколайович

Назва – “Проти українських націоналістів”

Категорія – проблеми з дотриманням прав людини
(Cвобода зібрань та об’єднання /с.11 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод,
свобода вираження поглядів /ст.10 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод,
свобода мирних зібрань ст.39 Конституції України)
Дата події – 2008

12. Сапріянчук Альона Петрівна

Назва – “я маю права”

Категорія – проблеми з дотриманням прав людини
(право на свободу та особисту недоторканість ст.5 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод)
Місце події – м. Кіровоград, 2009

13. Ворошилов Олександр Альбертович

Назва – «Ромська (циганська) дівчинка в черзі по воду»

Категорія – Я маю право
(право на освіту /ст.53 Конституції України)
Місце події – м.Берегово, серпень 2008

14. Ворошилов Олександр Альбертович

Назва – «Ромська (циганська) дівчинка в черзі по воду. Табір йде по воду”

Категорія – Я маю право
(право на освіту /ст.53 Конституції України,
право на житло/ст.47 Конституції України)
Місце події – м.Берегово, серпень 2008

15. Єкімов Станіслав Володимирович

Назва – «Хрещатик»

Категорія – проблеми з дотриманням прав людини
(право на соціальний захист /ст. 46 Конституції України
право на достатній життєвий рівень ст.48 Конституції України,
право на житло/ст.47 Конституції України)
Місце події – м.Київ, 2009

Отже, чекаємо на ваші оцінки!

Стихійне лихо, що сталося в липні минулого року у Вінницькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській та Чернівецькій областях, було безпрецедентним за розміром завданої шкоди. Через сильні дощі підтоплено понад тисячу населених пунктів, пошкоджено більше двох тисяч мостів, зруйновано та пошкоджено 4,8 тис. км автомобільних доріг. Президент України своїм Указом, затвердженим Законом України від 31 липня 2008 року № 338, зобов’язав Уряд виділити додаткові ресурси для нормалізації екологічного стану та відшкодування збитків, а крім того, разом з облдержадміністраціями постраждалих регіонів у найстисліші строки забезпечити ліквідацію наслідків стихійного лиха, проведення у повному обсязі протипаводкових робіт і відновлення об’єктів транспортної інфраструктури.

Результати аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, спрямованих на ліквідацію наслідків стихії, розглянуто на засіданні Колегії Рахункової палати. Встановлено, що Урядом не створено ефективної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, не скоординовано діяльності з цих питань міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади. Протипаводкові заходи здійснювались локально та безсистемно, не забезпечуючи ефективного і комплексного захисту від повеней. Це стало однією з причин неналежної організації заходів з ліквідації наслідків стихії, що сталася 23-27 липня 2008 року в Карпатському регіоні, та неефективного управління виділеними для цього коштами державного бюджету.

Витративши на початок 2009 року більш як 4 млрд. грн. з державного бюджету, Кабінет Міністрів України не забезпечив у визначених проектом Генерального плану проведення ремонтних і відновлювальних робіт обсягах робіт ліквідацію наслідків повені. На початок цього року не було завершено роботи на трьох тисячах (із-понад семи тисяч) об’єктах державної, комунальної власності, дорожнього, житлово-комунального господарства, управління та бюджетної сфери. Місцеві органи влади практично не опікувалися берегоукріпленням та протизсувними заходами.

Кабмін не подбав про організаційно-правове врегулювання порядку виконання відновлювальних і будівельних робіт та використання коштів держбюджету в режимі ліквідації наслідків стихії.

Уряд, як встановили аудитори, не затвердив проекту Генерального плану проведення ремонтних і відновлювальних робіт, який включав затверджені облдержадміністраціями і міністерствами переліки об’єктів з визначенням обсягу і термінів завершення робіт. Аналіз обŽрунтованості включення об’єктів і визначення вартості робіт на центральному рівні не проводився, у зв’язку з чим об’єктивні обсяги потреби в коштах держбюджету не були визначені й кошти використовувались безсистемно, без встановлених пріоритетних напрямів.

Облдержадміністрації як головні розпорядники бюджетних коштів у регіонах розподіляли й фінансували роботи за об’єктами комунальної власності, не враховуючи фактичних обсягів та не визначаючи черговості виконання робіт. За недостатності фінансування це призвело до накопичення об’єктів із незавершеним обсягом робіт. Оскільки у 2008 році не було визначено пріоритетних об’єктів для завершення будівництва та реконструкції, то кошти держбюджету було розпорошено. Як наслідок, на початок 2009 року не завершено розпочатих робіт на 1,4 тис. об’єктах комунальної власності, на фінансування яких спрямовано 750,7 млн. грн.

Аудитом також встановлено численні факти недотримання чинного законодавства центральними органами виконавчої влади при виконанні функцій головного розпорядника коштів держбюджету.

Зокрема, Укравтодор не затвердив проектно-кошторисної документації трьох об’єктів дорожнього господарства. Як наслідок, роботи на суму 102,8 млн. грн. проводилися з порушенням встановленого порядку, а об’єкти не введено в експлуатацію. Понад 50 відсотків об’єктів, на яких у 2009 році Укравтодором повинні продовжуватися роботи, не мають проектно-кошторисної документації, що у подальшому не лише призведе до їх подорожчання, а й посилить соціальну напругу в постраждалих районах.

Управління МВС у Закарпатській області здійснило капітальний ремонт на суму 693,7 тис. грн. своєї будівлі у місті Ужгороді, яке не віднесено до зони надзвичайної екологічної ситуації.

Як зазначили фахівці Рахункової палати, у 2009 році на державному рівні не створено цілісної системи заходів для завершення ліквідації наслідків стихії. Реальний обсяг робіт, які необхідно завершити, з урахуванням змін кошторисної документації, не визначався.

За даними звіту про виконання проекту Генерального плану, на початок 2009 року залишок невиконаних робіт на об’єктах комунальної власності становив 1,3 млрд. гривень. У першому півріччі цього року роботи виконувалися лише в Чернівецькій та Львівській областях за рахунок коштів місцевих бюджетів (у сумі 6,6 млн. грн. та 0,3 млн. грн. відповідно), а також Державною службою автомобільних доріг – за рахунок 37,7 млн. грн. коштів держбюджету. Для погашення минулорічної заборгованості за виконані роботи з відновлення об’єктів Уряд виділив з резервного фонду держбюджету 172,1 млн. гривень.

Українські тюрми та слідчі ізолятори переповнені, потерпають від недофінансування. Сьогодні в них перебувають понад 140 тисяч засуджених за кримінальні злочини. Цю кількість можна зменшити у кілька разів, за рахунок запровадження так званої системи пробації, яка вже кілька десятиліть діє у Європі. Позбавлення волі перестане бути основним кримінальним покаранням в Україні, його в найближчі роки замінять альтернативні запобіжні заходи. Про це йшлося на експертній зустрічі щодо реформи української карної системи, в якій взяли участь українські правоохоронці та фахівці Ради Європи. Альтернативні покарання вже запроваджені в деяких регіонах України, проте реформа відбувається повільно через відсутність потрібних змін до законодавства та брак фахівців.

Термін «пробація» означає, що людину, яка скоїла злочин, не позбавляють волі, а  засуджують до виправних робіт, змушують компенсувати збитки, завдані потерпілим, а тим часом з нею працюють соціальні робітники, які допомагають усвідомити провину й розпочати нове життя: отримати додаткову освіту, влаштуватися на роботу, відновити контакт із рідними. І тільки в крайніх випадках, якщо засуджений не виправдовує такої довіри, його засуджують до позбавлення волі.

В Україні система пробації лише формується, проте експерименти із запровадження альтернативних покарань для неповнолітніх в Одеській. Київській, Кіровоградській областях та у Криму дають хороші результати, повідомив на експертній зустрічі щодо реформи української карної системи заступник голови державного департаменту з виконання покарань Олександр Саєнко.

«Кримінально-виконавча інспекція у Криму подала до судів 198 досудових досліджень. Як результат – у 172 випадках підсудних звільнили від покарань із випробуванням. І лише у десяти – засудили до позбавлення волі», – говорить Олександр Саєнко.

Вирок, вигідний і державі, і порушникові

За словами Олександра Саєнка, система пробації має величезні переваги: правопорушник отримує змогу повернутися до суспільства, що в разі тривалого ув’язнення стає практично неможливим. А крім того, держава не витрачає коштів на його утримання у в’язниці. Проте альтернативні покарання вимагають постійного контролю з боку правоохоронців і соціальних працівників, і тут Україна відчуває брак фахівців та досвіду.

Україна може подолати ці та інші труднощі, використавши досвід пробації таких країн як Німеччина, зазначає експерт Ради Європи від Німеччини Юрген Муц.

«Досвід Німеччини є дуже корисним для України. Метою покарання є захист суспільства, тому воно спрямоване передовсім на виправлення злочинця, на його соціалізацію. Він працює з фахівцями. Виконує безкоштовні роботи, і якщо прогноз щодо нього позитивний, то вирок не передбачає тривалого позбавлення волі. Загалом у 80 відсотках випадків кримінальна відповідальність передбачає не ув’язнення, а стягнення штрафу», – говорить експерт.

Ув’язнення за більшість злочинів – дикість

До ув’язнення як базового виду покарання засуджували ще у 18-му столітті. Сьогодні ж воно є рудиментом радянської тоталітарної системи в Україні, переконаний голова громадської ради при Департаменті з виконання покарань Олександр Беца. Проте він наголошує, що перехід до альтернативних покарань ускладнюється відсутністю відповідних законів. За участі фахівців Ради Європи вже розроблені два законопроекти щодо пробації, проте Верховна Рада поки що їх не ухвалила.

Загалом Україна має непогані перспективи для запровадження альтернативних покарань, вважає український правозахисник Олександр Букалов. «Українське суспільство цілком дозріло до цього, – каже він. – Уже зараз ефективно використовуються виправні роботи й штрафи, які раніше не застосовувалися, бо переважно в людини не було для цього коштів».

За підрахунками Олександра Букалова, вже сьогодні альтернативні покарання можна застосувати до третини українців, які засуджені до позбавлення волі.

Фото з сайту: http://izkolonii.ru

15 жовтня Європейський суд з прав людини прийняв перше «пілотне рішення» проти України – Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine.

В ньому Суд підкреслив хронічну проблему невиконання судових рішень, яка вже була встановлена в більше ніж у половині рішень Суду проти України. Зокрема, перша справа, яка стосувалася неможливості отримання присуджених судом виплат, пов’язаних із закінченням військової служби, була вирішена Судом ще в 2004 році (Войтенко проти України). Справа Юрія Іванова, яка піднімала ці самі питання, «продемонструвала, що проблема тривалого невиконання судових рішень, які набрали законної сили, та відсутність ефективних національних засобів захисту залишилися невирішеними в українській правовій системі, незважаючи на ясну прецедентну практику, що закликала Уряд здійснити необхідні заходи для вирішення цих питань».

В рамках «пілотного рішення» Суд зобов’язав Уряд протягом року від дати, коли це рішення набуде статусу остаточного, запровадити ефективний засіб захисту або комбінацію таких засобів, здатних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування у разі невиконання або затримки виконання судових рішень національних судів.

Суд відклав на рік від дати набуття цим рішенням статусу остаточного провадження по всіх справах, що стосуються цих самих питань. На цей самий термін відкладається і провадження по таких справах, які вже були комуніковані Уряду. Уряд також отримає інформацію по всіх заявах проти України, що стосуються питань невиконання судових рішень, які були подані до Суду, але ще не комуніковані. Відповідно, інформація по всім новим заявам щодо невиконання буде на протязі цього року одразу надсилатися Уряду.

Аналогічні «пілотні рішення» по справам, що стосуються невиконання судових рішень, були винесені в цьому році проти Росії (Burdov v. Russia (no. 2), 15 січня 2009) та Молдови (Olaru and Others v. Moldova, 27 липня 2009).

Журналіст «Газети виборчої» із Варшави Марцін Войцеховський, який має широкі зв’язки в Україні й багато пише про нашу країну, ознайомив львівських колег із 20-річним здобутком польської преси в жанрі журналістських розслідувань.

Зустріч із варшавським газетярем відбулася 23 жовтня у Королівській трапезній Львівського історичного музею, де незалежний культурологічний часопис «Ї» проводить серію семінарів для місцевих журналістів із залученням відомих медіаекспертів.

Завершити серію семінарів для представників преси випало Марціну Войцехівському – журналісту добре знаному в Україні із його резонансних публікацій про ситуацію із перепродажем місць в чергах за візами до польського консуляту у Львові та на митницях українсько-польського прикордоння. Ще в 2006 році Марцін Войцеховський видав книгу про Помаранчевий Майдан, а в травні 2008 року отримав у Львові премію «За поступ в журналістиці» ім. Олександра Кривенка «за об’єктивну і послідовну позицію, що сприяє розумінню між українським і польським народом».

Приклади досягнень польської преси у жанрі журналістських розслідувань, що їх навів на семінарі Марцін Войцехівський, є багато в чому повчальними, як і коментарі до них.

Вільна преса породжує класику жанру

Журналістські розслідування є можливими тільки в умовах свободи слова й плюралізму. У комуністичні часи у польській журналістиці цього жанру просто не було й не могло бути. Хоча у пресі були публікації викривального й гостро суспільного характеру, у яких часом журналісти провадили якесь розслідування. Але, мені здається, що то не те, що ми нині маємо на увазі під означенням «журналістське розслідування».

Жанр журналістських розслідувань з’явився у польській пресі після 1989 року, коли настали зміни, за яких виникла вільна преса. Першою незалежної газетою Польщі була «Газета Виборча», створена після круглого столу навесні 1989 року. Тому не дивно, що перші журналістські розслідування у польській пресі з’явилися саме на шпальтах «Газети Виборчої», хоча й не відразу, бо треба було пропрацювати 2 роки, аж поки в газеті була опублікована стаття за дослідженням, проведеним у формі журналістських розслідувань!

Ця стаття під знаковим і промовистим заголовком «Корупція у познанській поліції» з’явилася на початку 1992 року.

Історія така: керівник обласної поліції в Познані отримував побутову техніку в обмін за охорону мережі супермаркетів побутової техніки. Сьогодні це сприймається трохи по-інакшому, навіть у дечому смішно. Але тоді це здавалося великою корупцією. Час був іншим, не існувало ще мільйонерів, мільярдерів, олігархів…

Відтак перша стаття у жанрі журналістських розслідувань з’явилася, коли журналісти довідалися про цю історію від одного з колишніх офіцерів поліції в Познані, який захотів її оприлюднити. За кілька тижнів журналісти зібрали серйозне документальне підтвердження й опублікували великий матеріал, котрий починався на першій сторінці газети й продовжувався на іще двох шпальтах, докладно описуючи корупційний процес.

У польських читачів, чиновників та політиків стаття шокувала, тому що преса вперше відверто звинуватила одного із держслужбовців, – нехай не найвищого, а середнього рангу – у корупції. Спершу влада не знала: чи реагувати, чи ігнорувати.

У комуністичні часи взагалі не можливо було б опублікувати подібний матеріал. Бо тоді навіть, коли хтось і довідувався про корупцію держслужбовців, офіційно про це не заявляли. У цьому ж випадку прокуратура почала розслідування і підтвердила, що факти мали місце. Журналісти написали про корупцію і це принесло конкретні результати – відставку офіцера поліції і компрометацію бізнесмена, який давав ці хабарі. Керівник поліції Познані був звільнений, і це сприйнялося за великий успіх не тільки авторів статті, а й громадянського суспільства тому, що поляки уперше могли переконатися, що преса є справді четвертою владою!

До речі, історія була цікавою своєю неоднозначністю, бо бізнесмен був колишнім вихованцем дитбудинку і коли створив фірму, то до керівництва запросив своїх колег з дитбудинку. Він досягнув із ними неабияких успіхів, створив потужну структуру. Ба більше, поліцейський також був колишнім вихованцем дитбудинку. І вони страхували один одного. Але при цьому мала місце корупція… Так «Корупція у познанський поліції» стала модельним прикладом журналістських розслідувань.

Вотергейти як моделі політичних розслідувань

Дуже голосним і скандальним матеріалом цього жанру була стаття «Канікули із агентом», надрукована щоденною газетою «Жичє», яка вже не виходить. Автори зібрали інформацію про те, що буцімто Олександр Кваснєвський, коли ще не був президентом, відпочивав на морі із одним колишніх резидентом КГБ у Варшаві. Звісно, виникло питання, чи людина, яку обрали президентом, повинна підтримувати дружбу, відпочивати й зустрічатися в ресторані із кагебістом? Стаття отримала резонанс, бо була першим прикладом журналістського розслідування у політичному контексті й зачіпала першу особу в державі.

Президент Кваснєвський подав до суду на газету «Жичє», у якому заперечив усі факти на тій підставі, що у той час його не було в країні. Він підтвердив, що знайомий із тим чоловіком від 1980-року, коли той був міністром у комуністичному уряді, але зажадав отримати 2 млн злотих компенсації від газети. Це була шалена сума на ті часи. Я не впевнений, чи це знищило б газету, але напевно дуже ускладнило б її існування.

У суді юристам Кваснєвського вдалося довести, що в ті дні його дійсно не могло бути в тому місті, бо він надав на підтвердження квитки, кредитні картки, які доводили, що він був в Ірландії у відрядженні. Ніхто не зміг того заперечити. Тому журналісти пояснили, що скористалися невірогідним свідченнями, але не зрадили прізвищ інформаторів, посилаючись на журналістку таємницю.

Висновок суду був такий: Кваснєвський у той час не міг зустрічатися із Афгановим, але суд відмовив в компенсації Кваснєвському, аргументуючи це тим, що журналісти зробили все чесно й ретельно. Газетярі не відповідають за те, що свідки виявилися недостовірними, значить не повинні відповідати фінансово. Іще суд додав від себе, що компенсація у такому розмірі заперечує конституційний принцип свободи слова. Це було дуже важливо в сенсі судового прецеденту тому, що справу розглядав Верховний суд, і це стало вказівкою для судів нижчого рангу на майбутнє.

Не скажу, що я більше симпатизую Кваснєвському чи газеті, яка була опозиційною до нього – вона підтримувала його політичних опонентів, – але з погляду гарантій для свободи слова і проведення журналістських розслідувань це був дуже важливий прецедент.

Журналістські розслідування повинні уникати ризику маніпулювання

Інша дуже резонансна справа – звинувачення колишнього міністра оборони пана Шереметьєва газетою «Жеч Посполіта», яка є другою щоденною газетою Польщі після «Газети Виборчої». Стало відомо, що міністр через свого помічника отримував хабарі від контрактів на закупівлю зброї. Справа отримала великий резонанс, бо цей помічник хотів виїхати з Польщі і був уже в Балтійському морі на поромі до Швеції, звідки його польський спецназ на вертольотах дуже показово арештував.

Міністр оборони Шереметьєв одразу подав у відставку, хоча він відкинув усі звинувачення на свою адресу. Цікаво, що преса вельми тріумфально висвітлювала цей випадок як іще один приклад корупції серед чиновників найвищого рангу.

Судовий процес тривав понад 4 роки. Було доведено, що помічник міністра брав хабарі й організував різні корупційні схеми з тендерами на закупівлю зброї, але без участі міністра, який за 5 років суду став цілковито знищеним для політичної кар’єри. Цей чоловік пішов з політичного життя, але судом був виправданий. Він написав два листи до газети «Жеч Посполіта», мав кілька виступів на телебаченні, де пояснив, що не був злочинцем, але заплатив дуже високу ціну за виправдання.

Цей випадок, на мою думку, показує неоднозначність журналістських розслідувань. Бо дуже часто журналістам видається, що вони виступають в інтересах суспільства, захищають демократичні цінності й правду. Але часом так буває, що навіть, коли ми щось зробимо щонайліпше (думаю, що автори хотіли ретельно дослідити корупцію в міністерстві оборони, а не завдати шкоди репутації людини), ми можемо помилитися.

Така загроза існує передовсім тоді, коли в справу ангажовані різні структури. У цьому випадку – спецслужби, лобісти, політичні конкуренти. Вони справді можуть використати факт корупції в оточенні міністра чи іншого чиновника для знищення конкретної особи. Прикро, що тільки після кількох років процесу всі змогли довідатися, що пан Шереметьєв не був причетним до зловживань, але натомість отримав поламане життя.

За спробу корупційної пропозиції у Польщі йдуть до в’язниці відомі люди

Найбільш знаковим прикладом журналістських розслідувань, хоча це не було розслідування у класичному вигляді, стала т.зв. «справа Ривіна».

Відомий польський кінопродюсер Лев Ривін кілька років тому прийшов до головного редактора «Газети виборчої» Адама Міхніка й запропонував йому купити один із загальнонаціональних телеканалів. «Газета виборча» (ГВ) якраз це хотіла зробити, а уряд Лешека Міллера не хотів, щоб «ГВ» крім щоденних газет була власником телеканалу.

Ривін прийшов до Міхніка і сказав, що допоможе газеті купити телеканал, якщо йому заплатять 17 млн доларів, він стане директором телеканалу і буде гарантувати, що телеканал не критикуватиме гостро уряд. Цю пропозицію Ривін висловив від імені прем’єр-міністра Міллєра. Адам Міхнік записав розмову з Ривіним на диктофон, щоб перевірити, чи справді прем’єр має щось спільного із цією справою, чи ні. Але в результаті показове розслідування не вдалося, бо ніхто нічого не хотів казати. Газета опублікувала стенограму розмови Ривіна з Міхніком і написала статтю про цю справу. Після цього здійнявся великий скандал.

У парламенті створили слідчу комісію, котра мала з’ясувати, чи Ривін прийшов до Міхніка від імені прем’єра, чи ні. Міллер відкидав усі звинувачення. Це було політичну шоу, яке тривало 1,5 року. Врешті уряд був змушений піти у відставку, хоча не було безпосередніх доказів, що прем’єр має щось спільне із цією справою. Але його оточення і міністри справді маніпулювали законом, котрий дозволяв би видавцю купити телеканал. Лев Ривін пішов до тюрми на два роки за спробу корупції (цікаво, що у цій справі грошей ніхто не нікому не передав, але мала місце пропозиція провести корупційну трансакцію).

Мені здається, що після афери Ривіна політики остаточно зрозуміли, що пресу вони вже не можуть перемогти. Преса є настільки сильною, має настільки велику суспільну довіру, що може бути рівноважним, а деколи й більш сильнішим партнером, ніж політики. Хоча до нині ми не знаємо всього про справу Ривіна, але завдяки цій публікації поляки довідалися багато істотного про механізми політичного публічного життя, про те, як певні бізнесмени, котрі оточують політиків, організують різні трансакції, економічне життя країни. І за останні 3 роки після справи Ривіна вже не було таких резонансних прикладів журналістських розслідувань у Польщі, хоча я можу згадати іще два приклади.

Журналісти Польщі привчили суспільство рахуватися із четвертою владою

На початку 2006 року, коли президентом Польщі став Лех Качинський, ми спершу не отримували інформації про те, як працює його адміністрація. Апаратні працівники робили все так, що преса не мала доступу до того, що і як відбувається в президентській адміністрації. Вони спілкувалися тільки із газетами чи журналістами, які симпатизували президенту. Натомість ігнорували журналістів і редакції, які не симпатизували президентові.

Тоді у нашій редакції народилася ідея написали про адміністрацію президента у жанрі журналістського розслідування. І я можу пишатися тим, що був автором цієї статті. Механізм створення публікації був простим: один чоловік із адміністрації президента, який відповідав за міжнародну політику, після конфлікту пішов у відставку. Я скористався цим і переконав його, щоб він, на анонімних умовах розповів, як працює адміністрація за лаштунками. Він переконав свідчити іще кількох співробітників або колишніх співробітників. Коли вони не хотіли говорити відверто, то погоджувалися певні речі підтверджувати або заперечувати. І коли вони підтверджували, то я мав гарантію, що факти не є маніпуляцією першого чиновника. Так була створена стаття про роботу адміністрації президента за півтора роки президентства Качинського.

У президента прийняли тактику ігнорування і нічого не говорили, хоча спершу намагалися щось заперечувати. Але потім поводилися так, ніби нічого не відбувається. Цікаво, що через 2-3місяці наша конкурентка – газета «Дєннік» – створила своє журналістське розслідування того, як працює адміністрація президента Леха Качинського, і написала практично все те, що й ми. Журналісти «Дєнніка» мені казали: « Маємо враження, що ходимо твоїми слідами». Для мене було це компліментом і підтвердженням що, хоч я користав із анонімних джерел, усе ж таки більш-менш подав об’єктивну картину. Я впевнений, що певні люди могли дещо дофантазувати, але на 90% все, що я написав, відповідало дійсності.

Розслідування сексуальних скандалів у польській політиці обірвало кар’єру Лєпера

Інша стаття, яку не можне не згадати, стосувалася партії «Самооборона», котра зараз вже практично не існує, але кілька років тому вона була членом правлячої коаліції і її лідер Анджей Лєпер був навіть віце-прем’єром.

Один із журналістів довідався, що дуже високі діячі «Самооборони», зокрема Лєппер і Лижвінський, роздають посади, тобто пропонують роботу жінкам в обмін за секспослуги. Технологія створення статті також була простою: одна жінка, яка була близькою співробітницею лідерів «Самооборони», погодилася розповісти про те, як це все відбувалося, бо не витримувала моральної напруженості й хотіла відомстити.

Справа, що вилилася в піврічний серіал публікацій, закінчилася тим, що більшість звинувачень цієї жінки підтвердила прокуратура. Знайшлися й інші жінки, які це підтвердили. Лижвінський арештований і очікує процесу. А Лєпер, який також відповідає у цій справі, також скоро постане перед судом. Загалом, прокуратура і суд, коли арештували Лижвінського, підтвердили всі звинувачення.

За законами жанру не всі викривальні публікації – наслідок розслідувань

Зараз преса Польщі пише про різні скандали. Але це не журналістські розслідування у чистому вигляді. Наприклад, газета «Жєч Посполіта» просто надрукувала фрагменти стенограми, отриманої від антикорупційної спецслужби ЦБА. Отож не журналісти були першими, хто почав розслідувати цю справу, збирати інформація. Газетярі отримали готовий матеріал у рамах політичної боротьби між різним силами.

Методика журналістських розслідувань передбачає відповідний механізм: хтось із кимсь поконфліктував і захотів відімстити, оприлюднивши компромат. Так перше сказане слово допомагає зібрати додаткові докази про справу суспільної ваги.

Рідко буває, що журналістські розслідування розпочинаються самі по собі. Просто і брутально журналіст отримує інформацію. Переважно є два джерела інформації, що може бути підставою для журналістського розслідування. Перший варіант: хтось, хто щось знає, скаже журналісту першу інформацію, або допоможе зібрати більше. Другий варіант: журналіст знайде якусь вказівку в документах або в реєстрах, що щось може бути не так.

У редакції «Газети Виборчої» таі інших великих редакціях Польщі прийнято, що газетярі не платять за інформацію. Хоча таблоїди й жовта преса готові заплатити гроші за отримання якоїсь інформації, мені видається, що це не етичний спосіб. Ми не є торговцями. За інформацію не платимо. Це підстава того, що джерела не будуть інформувати задля наживи чи маніпулювати журналістом, щоб заробити. Коли хтось ділиться своїм знанням безкоштовно, він для мене більш достовірний.

Навіть, якщо мотивами інформування журналістів є чиясь помста чи особисті інтереси, то журналіст має достатньо засобів, аби дослідити факти, що приховані перед суспільством. Журналіст може відшукати інформацію у судових реєстрах, в установчих документах різних акціонерних товариств і дослідити, за яких обставин, хто й коли заснував підприємство, продав його. Які були зміни власності тощо.

Джерело інформації – людина, котра хоче говорити про справу. Це вже підстава для журналістського розслідування. Отже, насамперед, слід знайти вірогідних свідків, які хочуть поділитися тим, що вони знають, або знайти якісь матеріали у документах і потім знайти свідків, які підтвердять або більш глибоко розкриють суть справи.

Принцип мати як мінімум двох свідків, які підтверджують інформацію, – це просто журналістський обов’язок. не базуватися на свідченнях однієї особи, а мати 2-3 і більше джерел. Зрештою, не завадить бути й при цьому обережним, бо є люди і структури (наприклад, спецслужби), які використовують журналістів, щоб маніпулювати ними й суспільною думкою. Тому газетярам слід аналізувати, хто звертається до них із інформацією і чи немає за цим якого іншого інтересу.

Стандартом американських журналістських розслідувань є ще до публікації поінформувати особу, яку ця публікація зачіпає. Бодай повідомити їй, що така публікація буде, адже людина не повинна дізнаватися про це з преси, а хоча б на один день раніше. Тому журналіст повинен зв’язатися із цією людиною, може, навіть, спитати про її погляд. Ясна річ, журналістського розслідування із цього починати не слід, але закінчувати варто саме цим. У США цей стандарт жартівливо називають «антиінфарктним», бо не хочуть, щоб після публікації хтось умер від серцевого нападу. Це показує чисті помисли журналіста, який після завершення розслідування інформує людину й питає, що вона про це думає, чи може підтвердити або заперечити, чи якось по-іншому прореагувати.

У Польщі вже стало не вигідно погрожувати журналістам чи підкуповувати їх

При створенні першого журналістського розслідування в посткомуністичній Польщі про корупцію в познанській поліції, журналісти отримали охорону. Крім керівництва реакції ніхто не знав, в якому помешканні вони перебувають. Вони чекали під охороною, яка буде реакція поліції та інших структур: чи правоохоронці почнуть розслідувати справу проти обласного начальника поліції, чи почнуть шукати журналістів…

Коли справа закінчилася слідством і судовим процесом, це стало знаком для журналістів, суспільства і людей, як хотіли чимось загрожувати журналістам, що преса є під охороною закону. Наступні випадки показали, що спроби тиску на журналістів стали більш м’якшого характеру. Хтось намагався переконувати, що факти не мають місця, що ліпше не починати справу, або перенести акцент на інші аспекти, хтось пробував робити корупційну пропозицію… Але реакція польських ЗМІ і польського суспільства була дуже солідарною.

Тому в Польщі вбити чи побити журналіста не можна, бо прокуратура розпочне слідство, і раніше чи пізніше знайде злочинців. А інші форми тиску просто не працюють тому, що ЗМІ хочуть бути більш вірогідними, аніж отримати гроші чи перестати займатися справою. Кажу це про найголовніші газети й телеканали Польщі, хоч, не виключаю, що на регіональному рівні це може виглядати трохи інакше. Там газети, які слабкі фінансово, можуть більше боятися і бути під тиском різних структур.

Усі ці приклади нас – і журналістів, і суспільство, і політиків, і злочинців, – навчили, що краще із пресою не боротися, бо правда, раніше чи пізніше й так вийде і спричинить іще більші проблеми. Краще факти проігнорувати чи відкоментувати, але не створювати реальної загрози журналістам.

Буває так, що міліція, поліція, прокуратура хочуть похвалитися досягненнями. Часом прокурор чи начальник міліції запрошує журналіста або журналістів і розповідає про якусь справу. Коли журналіст описує цю справу, то назвати це журналістським розслідуванням не можна. Розслідування – більш активна форма дослідження дійсності. Але журналіст при цьому не отримує матеріалів від правоохоронних органів, а намагається зібрати матеріал самотужки.

Хоча може бути й так, що журналіст та державні органи вестимуть розслідування паралельно. Так паралельно в справі «Самооборони» працював журналіст, який переконав Анету Кравчик поділитися інформацією. Правоохоронці й журналісти у цій справі співпрацювали, обмінювалися інформацією. Тоді журналіст має право бути учасником процесу висвітлювання справи. Журналіст може здобути інформацію не як свідок, а іншим каналом, він може працювати незалежно, бо є більше захищений, ніж інша людина, яка є свідком.. Совість журналіста має підказувати йому, що він може зробити, а чого не може, де є межа його етичної поведінки.

Журналістські розслідування повинні бути проведені більш досвідченими представниками ЗМІ, які мають відчуття, що можна, а чого не можна, котрі мають певний досвід, уміють бути вірними журналістським стандартам. Цей жанр – не для початківців. Хоч і початківець на дуже локальному рівні можне провести добре розслідування. Одна із перших статей, яку я написав у газеті (а я тоді саме стажувався у столичному відділі «Газети Виборчої» у Варшаві), була власне у жанрі мінірозслідування. Я побачив у смітнику свого будинку оголошення, про те, що жінка із адміністрації звинувачує одного з мешканців, що той підкидує сміття до цього будинку. Мене це заінтригувало: звідки вона знає, хто саме то підкидає? Жінка зізналася, що їй розповіли сусіди, і вона написала прізвище, ім’я адресу і прохання більше не підкидати сміття. Я пішов за тою адресою і запитав, чи там мешкає такий то чоловік, і чи він підкидує сміття. Заплакана вдова підтвердила, що її чоловік, який помер 2 місяці тому, був стареньким і вже неадекватним. Він дійсно виносив сміття, але не контролював цього, бо був хворою людиною. Я писав про це статтю і столична газета її надрукувала на першій сторінці. Отже, студенти також можуть робити журналістські розслідування, але ті матеріали, що стосуються політичних справ, мають бути за більш досвідченими журналістами. У серйозних випадках журналістських розслідувань рішення приймаються не на рівні автора, а редакцій видань.

На захисті закону і суспільства стоїть не тільки преса, а й правоохоронці

У Польщі переважно, коли публікація зачіпає факти порушення закону, то прокуратура автоматично порушує справу, бо не має виходу. Хоча не всі журналістські розслідування розкривають порушення закону, бо можуть бути присвячені порушенням етичних стандартів, податкових чи фінансових справ, які не є кримінальним злочином. Інша річ, чи прокуратура, яка часто перебуває під політичним тиском, справляється із своєю місією. Часом вона провадить розслідування кілька років. Так із цим є проблеми, не все ідеально, але за публікаціями про порушення закону справи відкривають автоматично!

Натомість, я був під враженням в Україні, коли в 2005 році «Українська Правда» провела серію журналістських розслідувань про авто сина президента Ющенка і про одяг Юлії Тимошенко та аналіз її фінансової декларації Але чи хтось передав ці справи до прокуратури, хоча це стосувалося порушення закону? Перевірка фінансів посадової особи в демократичні країні повинна відбуватися публічно. Якісь фінансові органи повинні були перевірити, чи легально син Ющенка придбав цю машину. Що ж до поведінки самого Президента, то мені було приємно, що все таки після досить гострої реакції він перепросив журналістів і вибачився. Це було непоганим початком. Але продовження, на жаль, не було. Маю на увазі перевірку чи розслідування…

Після взаємних звинувачень Петра Порошенка і Юлії Тимошенко також не залишилось сліду у вигляді судового процесу, бо прокуратура закрила справу на тій підставі, що нічого не знайшла. Шкода, що журналісти не були настільки активними, щоб пошукати свідків, перевірити документи. Якби політики в Україні відчули, що хтось дуже уважно дивиться на їхні руки (так, як це зробив Ющенко) то, може, вони поводилися б по-іншому.

Мені здається, що у Польщі пресі вдалося виховати політиків, прищепити їм усвідомлення, що про певні речі ми маємо право і навіть обов’язок писати, тому вони певні речі вже не можуть ігнорувати. Їм потрібно давати відповідь, бо це не наша примха чи зла воля, а суспільний інтерес, що стоїть на захисті чистоти нашої демократії і публічного життя. Вони прийняли ці правила гри. Такі правила існують у всіх демократичних країнах, хоч їх не люблять ані в Америці, ані у Франції, ані в Німеччині. Скрізь політики намагаються не відповідати на питання і ускладнювати життя журналістам, але все ж вони розуміють, коли справа заходить до критичного стану, то слід реагувати.

Журналіста можна порівняти із хірургом, який очищує рану. Рана – це демократія. Щоб наша демократія не була занапащена, часом треба проводити хірургічні операції, щоб відкинути бруд. Якщо інші державні структури не вміють чи не хочуть цього зробити, тоді це мусять робити журналісти.

Фото з сайту: telekritika.ua

Рішення Європейського Союзу про скасування санкцій проти Узбекистану, введених після андижанських подій, свідчить про готовність європейських політиків виходячи з геополітичних інтересів закрити очі на систематичні і грубі порушення прав людини в цій країні.

Влада Узбекистану не тільки ігнорували вимогу про незалежне розслідування Андіжанськой трагедії, в ході якої дії урядових сил стали причиною загибелі сотень мирних громадян, а й продовжують масові репресії усередині країни. Тисячі узбецьких мусульман піддаються тортурам і перебувають у в’язницях за сфабрикованими політичними звинуваченнями. Цього року репресії помітно посилилися, що призвело до зростаючого потоку біженців. За останні місяці сотні віруючих були арештовані під приводом боротьби з тероризмом, багатьом релігійним засудженим необгрунтовано продовжують терміни ув’язнення.

Країни СНД отримують все нові запити про екстрадицію до Узбекистану громадян цієї країни, безпідставно підозрюваних у скоєнні злочинів. При цьому Європейський суд з прав людини однозначно оцінив екстрадицію в Узбекистан як неприпустиму, оскільки в цій країні “погане поводження з особами, що містяться під вартою, є розповсюдженою і стійкою проблемою”.

Уряд продовжує чинити тиск на правозахисну спільноту, і журналістів. 16 узбецьких правозахисників продовжують залишатися в ув’язненні.

Питання про допуск опозиції до намічених на кінець року парламентських та місцевих виборів навіть не обговорюється.

У подібній ситуації скасування останніх, багато в чому символічних, санкцій проти Узбекистану (заборона на постачання продукції військового призначення) важко оцінити інакше як нічим не виправданий дружній крок стосовно однієї з найбільш одіозних диктатур. Подібне рішення не тільки заслуговує морального засудження, але й об’єктивно веде до посилення позицій в регіоні радикальних ісламістських груп, що використовують у боротьбі з урядом насильницькі методи.

Фото з сайту: http://www.kurier.lt

Сеник Ірина Михайлівна – член Організації українських націоналістів, член Української Гельсінкської групи, поетеса, медсестра, талановита вишивальниця, громадська діячка (08.06.1926, м. Львів – 25.10. 2009, м. Борислав на Львівщині).

Народилася в сім’ї січового стрільця. Мати Марія працювала в друкарні. На формування світогляду Ірини впливали батьки, „Рідна школа”, професори приватної дівочої ґімназії Іллі та Іванни Кокорудзів (Українського педагогічного товариства). Її наставниця Наталя Винників була засуджена до смертної кари у «процесі 59-и» (1941). Немалу роль зіграла, за словами самої Ірини Сеник, і реліґійна свідомість, праця в митрополичій консисторії під керівництвом Андрея Шептицького. З 1939 Ірина – в Юнацтві ОУН, з 1941 – член ОУН (Організація українських націоналістів), працювала в крайовому відділі пропаганди.

1944-45 навчалася у Львівському університеті на факультеті іноземних мов (англійська філологія). 11.12.1945 Ірина Сеник заарештована як учасниця національно-визвольного руху. Зазнала катувань. За звинуваченням у “зраді батьківщини” (ст. 54-1 п. “а”, 54-11 КК УРСР) у тюремній камері засуджена 2.03.1946 на 10 р. таборів, 5 р. позбавлення прав і довічне заслання. Покарання відбувала в таборах Іркутської обл. (Тайшет, Заозерлаг, Ангарлаг). Під час ув’язнення мала операцію, викликану катуваннями під час слідства, але інвалідом її не визнали. На будівництві БАМу камінь зламав їй праву руку, мала також операцію на перитоніт, однак не була актована. У неволі була разом з Оксаною Мешко, Ніною Вірченко.

Тим часом 1945 р. репресована була вся родина Сеників: заарештований батько Михайло пропав безвісти, на засланні в Кемеровській обл. померли старша сестра Леоніда (1955) і мати Марія (1981), на засланні після ув’язнення був молодший брат Роман.

З 1955 р. етапована на заслання в м. Анджеро-Судженськ Кемеровської обл., де провела 13 р.. Тут було багато українських засланців, у т.ч. її мати. Заочно закінчила Новокузнецьке медичне училище, працювала в лікарнях. Півтора року (1958-59) провела в гіпсу після операції на хребті в Ленінграді. Щоб заробляти на прожиття, попросила присвоїти другу, а не першу групу інвалідності.

У вересні 1968 Ірина Сеник звільнена з умовою, що не повернеться до Львова. Оселилася в Івано-Франківську, з труднощами влаштувалася на роботу в протитуберкульозному диспансері. Близько зійшлася з оунівцями та шістдесятниками (Люба Возняк-Лемик, Роман Чикалюк, Люба Волянюк, о. Петро Купчинський, Оксана Попович, Панас Заливаха, Раїса Мороз, Валентин Мороз, В`ячеслав Чорновіл та ін.), спілкувалася з киянами О.Мешко, Н.Вірченко. Зі власного досвіду знаючи, що таке в’язниця, табори, заслання, Ірина Сеник увійшла до Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, подавала скарги й протести на захист Валентина Мороза, Святослава Караванського та ін., збирала кошти на підтримку родин політв’язнів. За нею було встановлено негласний нагляд. 1972 р. почастішали виклики на допити. У травні 1972 з’їздила в Канів попрощатися з Тарасом Шевченком…

17.11.1972 Ірина Сеник заарештована за звинуваченням у проведенні “антирадянської агітації і пропаганди” (ст. 62 ч. 2 КК УРСР). Їй інкримінували вилучені під час обшуків матеріали: “Нова літературна хвиля в Україні” Еммануеля Райса, “Поема без героя” А.Ахматової, “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюби, «Антологія самвидавської поезії» (Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський та ін.), а також дві збірки її віршів, визнані експертизою антирадянськими: «Туга за втраченим» та «Заґратована юність», вилучені у В.Чорновола. Під час слідства 8 діб Сеник тримала голодівку і домоглася права писати і вишивати.

26.01.1973 Івано-Франківський обласний суд визнав І.Сеник особливо небезпечною рецидивісткою, але, враховуючи інвалідність, засудив на 6 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Покарання відбувала в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево Теньгушовського р-ну (Мордовія), разом з Надією Світличною, Іриною Калинець, Стефанією Шабатурою, Оксаною Попович, Ніною Строкатою-Караванською, Даркою Гусяк, Марією Пальчак, Нійоле Садунайте. Працюючи на кухні, намагалася прикрасити життя політв’язенок, навчила всіх вишивати. Брала участь у голодівках, зокрема, на захист Василя Стуса, підписувала листи і звернення до світової громадськості, звертаючи увагу на “кричущі порушення елементарних прав людини” в СРСР.

15.11.1978 Ірину Сеник вивезли на заслання. Перед етапом Стефа Шабатура клопоталася, щоб Сеник як інваліда 2 групи відправили звичайним транспортом. Брат І.Сеник клопотав, щоб їй дозволили відбувати заслання разом з ним та матір’ю в Кемеровській обл.. Клопотання не були задовільнені. І.Сеник сказали, що везуть у Красноярський край, насправді ж через місяць вона опинилася м. Уш-Тобе Талди-Курганської обл. Казахстану. У дорозі тяжко хворіла — ангіна, ниркові приступи. У Целінограді її поклали в санчастину, кілька разів доводилося викликати міську “швидку”. На засланні не видали ніяких документів, тож не змогла одержати грошовий переказ. Зате одразу ж поставили під нагляд. Дошкуляли гострі приступи поліартриту, млявість. Працювала прибиральницею в готелі. Мала дружні стосунки з політзасланцем Віктором Рцхіладзе, зі свідомими казахами, листувалася з Борисом Антоненком-Давидовичем, який був тут на засланні раніше. Тут її відвідав колишній політв’язень Василь Дейко з Борислава, з яким після заслання одружилася.

У лютому 1979 Ірину Сеник оголошена членом Української Гельсінкської Групи. 30.10.1979 опублікований документ “Ляментація”, у якому жінки – члени УГГ О.Мешко, Н.Строката та І.Сеник — звертаються до світової громадськости і до людей доброї волі, повідомляючи про численні факти “ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні”.

Звільнилася 17.08.1983. Оселилася в м. Бориславі Львівської обл. Мала неофіційний нагляд аж до проголошення незалежності України. Засновниця Товариства української мови та Української Гельсінкської Спілки (УГС) в Бориславі, голова місцевого відділення Союзу Українок, член Ліґи Українських жінок. 1998 р. їздила до м. Рочестер (США), де її на з’їзді Світової Федерації Українських Жіночих організацій визнано однією зі 100 героїнь світу. Веде велику громадську і просвітницьку роботу.

За кордоном, а згодом в Україні, вийшло кілька книжок віршів Ірини Сеник. У США Н.Світлична видала книжку з 12 таблицями для вишивання, розробленими Сеник, в Україні – альбом узорів. Авторка десятків статей про повстанський і правозахисний рух.

У кінці 2001 мала операцію на катаракту. 26.02.2002 року, після виступу на підтримку виборчого блоку “Наша Україна”, троє невідомих побили літню жінку в у її помешканні і пограбували.

Ірина Сеник провела в неволі 34 роки. 1991 повністю реабілітована. Пенсіонерка. Почесна громадянка Борислава і Львова, Заслужений майстер народної творчості України.Указом Президента України від 26.11.2005 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Указом від 8.11. 2006 нагороджена у орденом «За мужність» І ступеня.

Похована Ірина Сеник 27 жовтня 2009 року на Личаківському кладовищі у Львові.

Бібліоґрафія:

І.

І.Калинець, І.Сеник, С.Шабатура. Нездоланний дух: Вірші. – Балтимор (США): Смолоскип, 1977.

З листа І.Сеник; Лист Ірини Сеник // Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. — С. 629-632.

Сувій полотна: Поезії. Видання друге. Упорядкували Наталія Даниленко та Надія Світлична. – Нью-Йорк: Спілка, 1990. – 108 С.

Біла айстра любови. Збірка віршів, вишивок та зразків сучасного одягу. – Видання ліґи українських католицьких жінок в Канаді при церкві Св.Димитрія. Етобіко, Онтаріо. – 1992. – 160 С.

Заґратована юність: Поезії. – Дрогобич: Відродження, 1996. – 62 С.

Книжечка бабуci Iрини для чемної дитини. – Дрогобич, 1996.

В нас одна Україна!: Поезії. – Дрогобич: ВФ „Відродження”, 1999. – 148 С.

Метелики спогадів. Спогади і взори до вишивання / Передм. Горнула І. (Укр., англ. мовами Переклад англ. мовою Віра Маланчій. – Львів: Видавництво „Мс”, 2003. – 288 С., іл.

ІІ.

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 33.— С. 18, 58; 1975, вип. 34.— С. 31; 1976, вип. 41.— С. 35; вип. 42.— С. 37; 1977, вип. 45.— С. 35, 57, 52; 1979, вип. 51.— С. 58; вип. 52.— С. 74-75, 114; 1983, вип. 63.— С. 209.

Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. — С. 11, 16, 32, 47-62, 361, 593, 625-632, 746.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.—  С. 170.

Українська Гельсінкська група. До 20-річчя створення.— К.: УРП, 1996.— С. 23.

Архів ХПГ: Інтерв’ю з І.Сеник 29.01. 2000 р.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко. – Т.1. – С. 25, 31, 60, 124-125, 147-148; Т. 2. – 45; Т. 3. – 12, 81, 95, 155; Т.4. – 72, 73, 76, 81, 199.

Ніна Вірченко. Ірина Сеник – героїня України // Українки в історії / За заг. ред. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2004. – С. 270-275.

Ірина Рапп. Сеник Ірина Михайлівна // Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; Права людини, 2006. – C. 683-686.

Підготувала Ірина Рапп.
Доповнив Василь Овсієнко.
Харківська правозахисна група.

Останнє прочитання 27 жовтня 2009 року.

Адвокати ув’язненого Юрія Бекетова, який утримується в Київському СІЗО, заявляють про ненадання медичної допомоги їх підзахисному, що в практиці Європейського суду з прав людини прирівнюється до застосування катувань. Про це заявили адвокати Ілля Могила, Олег Веремієнко та Володимир Гречановський на прес-конференції в Києві.

Про це заявили адвокати Ілля Могила, Олег Веремієнко та Володимир Гречановський на прес-конференції в Києві.

Зокрема, зі слів адвоката Бекетова Могили, його підзахисний, який страждав на важку форму пупкової грижі, повідомив, що отримав тілесні ушкодження від співробітників міліції ще до того, як потрапив у СІЗО. Відповідно адвокат заявив клопотання слідчого про проведення судово-медичної експертизи, за результатами якої були встановлені легкі тілесні ушкодження.

“На мою думку, судово-медична експертиза не була об’єктивною і повною, у зв’язку з цим я подав клопотання про призначення додаткової судово-медичної експертизи, так як Юрій Бекетов поскаржився на серйозні болі, які виникли після того, як він був побитий”, – сказав Могила.

Однак, зі слів адвоката, досі відповідна перевірка не була проведена, а його скарги розглядалися формально.

Як зазначив Могила, разом з родичами адвокати добилися госпіталізації Бекетова в спецвідділення лікарні швидкої медичної допомоги. Всього поки Бекетов перебував у СІЗО, він лежав у цій лікарні двічі, але жодного разу не отримав допомоги в належному обсязі.

“Не отримував медичної допомоги він з тієї простої причини, що у разі, якщо б його прооперували, могли б виплисти негативні наслідки і була б встановлена причина, з якої він був прооперований”, – сказав Могила.

На думку Веремієнка, Бекетова виписали з лікарні передчасно, оскільки, згідно з наказом Міністерства охорони здоров’я, якщо б він пролежав з такими травмами 21 день, було б порушено кримінальну справу за фактом завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості, і “хтось із співробітників МВС сів би в в’язницю”.

Крім того, захист обвинуваченого розповідає, що до Бекетова викликали швидку допомогу і під час судового засідання. З їхніх слів, лікарі рекомендували негайну госпіталізацію в стаціонар будь-якого медичного закладу та проведення хірургічної операції, оскільки у підсудного була діагностована підвищена температура, а з рани витікав гній.

“У пуповинній зоні свищ (отвір) три сантиметри діаметром, з отвору – гнійні виділення”, – сказано в довідці швидкої медичної допомоги від 22 жовтня.

“Це був перший виїзд швидкої допомоги, він не допоміг. Фактично людину залишили гнити в СІЗО в прямому значенні цього слова”, – сказав Веремієнко. З його слів, після другого виклику швидкої на наступне судове засідання 29 жовтня і повторної рекомендації про екстреної госпіталізації, цього, тим не менше, знову не було зроблено.

Вичерпавши можливі правові засоби захисту, київські адвокати звернулися до Європейського суду з прав людини. 30 жовтня голова палати, якій було передано справу, в пріоритетному поданні постановив, щоб “органи влади України забезпечили негайний переказ заявника в лікарню або інший лікувальний заклад, де він буде мати можливість отримати лікування, якого потребує”. Однак, за інформацією адвокатів, Бекетов навіть після цього досі не був госпіталізований.

Водночас начальник Київського СІЗО Сергій Старенький зазначив, що Бекетову надавалася вся необхідна медична допомога, регламентована законодавством, зокрема, ув’язнений неодноразово оглядався лікарями медичної частини СІЗО та консультантами, проходив амбулаторне, стаціонарне лікування в медичній частині установи та закладах МОЗ України.

“На вимогу Бекетова ми намагалися госпіталізувати його до лікарні швидкої медичної допомоги, або каретами швидкої допомоги, або своїми силами, оскільки пан Бекетов дуже про це просив і вимагав. Лікарі відмовлялися це робити, тому що його реальний стан вони оцінювали як, м’яко кажучи, не страшний. Є довідки лікарів, у яких мова йде про те, що наявну рану потрібно обробляти мазями і робити перев’язки. Ні про яке оперативне втручання мова не йшла і коли його оглядали хірурги”, – сказав Старенький.

Також, з його слів, після отримання приписи Європейського суду з прав людини адміністрація СІЗО пропонувала Бекетову госпіталізацію до лікарні швидкої допомоги, однак той відмовився, що зафіксовано на відео.

Зі слів Веремієнка, їх підзахисний відмовився через те, що йому запропонували госпіталізацію до лікарні швидкої допомоги, в якій його двічі недолікували і якій він більше не довіряє, у той час як адвокати просили дозвіл госпіталізувати Бекетова в 6-у міську клінічну лікарню. Адвокати ув’язненого просять надати йому невідкладну допомогу, оскільки, за їх даними, стан здоров’я Бекетова може значно погіршитися.

Міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко пообіцяв публічно покарати підлеглих, які катували затриманих.

Сьогодні російські націоналісти відзначають День народної єдності російського народу. Відзначають проведенням «Російських маршів», заборонених на території сусідньої Росії. В деяких регіонах України в останні роки російські націоналісти теж проводили публічні заходи, в тому числі і в Севастополі. Тепер місцева влада виступила з ініціативою обмежити цього дня проведення маршів і демонстрацій в українському місті.

І «Російського маршу» в Севастополі цього року, очевидно, таки не буде. Днями Севастопольський Апеляційний адміністративний суд задовольнив позов Ленінської районної державної адміністрації про заборону громадській організації «Російська оборона Севастополя» проводити в місті «Російський марш». Втім, попри подібну судову заборону торік 4 листопада в Севастополі пройшло аж чотири публічні акції, проведені проросійськими радикальними організаціями.

Лідер «Російської оборони Севастополя» Михайло БріцинЦього разу, як стало відомо, планується два заходи – «Російського блоку» і згаданої «Російської оборони Севастополя». Лідер останньої організації Михайло Бріцин сказав Радіо Свобода, що виконає рішення суду, і замість «Російського маршу» його організація проведе «Російський сход» на майдані Павла Нахімова і Графській пристані.

«Листопад – це початок другої оборони Севастополя 1941 року, і в пам’ять про захисників міста ми покладемо вінок на Графській пристані. Звичайно, марш у піку владі ми проводити не будемо, бо мусимо виконувати закон. Але водночас боротимемося за свої права у цьому місті, за права росіян», – заявив Михайло Бріцин.

Водночас лідер севастопольського «Російського блоку» Володимир Тюнін повідомив журналістам, що теж не проводитиме «Російського маршу». Але його однопартійці і прихильники сьогодні мітингуватимуть біля пам’ятника російській імператриці Єкатерині Другій.

Молоді «нашоукраїнці»: фашистам не місце у Севастополі

Разом із тим севастопольський Молодіжний союз «Наша Україна» закликав місцеві органи влади і правоохоронні органи заборонити будь-які акції проросійських радикалів 4 листопада, не допустити проведення «антиукраїнського фашистського шабашу», запобігти «хуліганським діям його учасників та захистити таким чином севастопольців від провокацій екстремістів».

Лідер севастопольського Молодіжного союзу «Наша Україна» Дмитро БілоцерковецьГолова севастопольських молодих «нашоукраїнців» Дмитро Білоцерковець сказав Радіо Свобода, що який би захід і під якою б назвою не проводили сьогодні у Севастополі російські націоналісти, його все одно потім назвуть «Російським маршем».

«Цей захід є расистським, фашистським. Організатори збираються використати його для пропагування людиноненависницьких фашистських та расистських ідей, заперечення незалежності України та українського статусу Севастополя. Це дійство покликане створити напругу на національному ґрунті, зокрема, в Севастополі та в Україні взагалі», – наголошує діяч Молодіжного союзу «Наша Україна».

Дмитро Білоцерковець нагадав, що торік організатори «Російського маршу» поширювали в Севастополі відверто ксенофобські, антисемітські та антиукраїнські листівки. Їхні фотографії молоді «нашоукраїнці» передали до суду, який і заборонив цьогорічний марш.

Голова севастопольського Молодіжного союзу «Наша Україна» повідомив, що його організація, яка подавала заявки на проведення альтернативної масової акції, все ж не проводитиме свого мітингу, а її члени лише фіксуватимуть виступи і гасла на заходах російських радикалів, щоб потім домагатися заборони цих організацій

На фото: такі листівки поширювали в Севастополі перед минулорічним «Російським маршем”

Cкандали навколо сексуальних злочинів, жертвами яких стають діти, а звинуваченими – інколи відомі люди та навіть інституції, не рідко трапляються і у Сполучених Штатах. Варто згадати лише справу відомого режисера Романа Поланські, екстрадиції якого вимагають Сполучені Штати, звинувачуючи його у зґвалтуванні неповнолітньої в будинку його друга Джека Ніколсона, численні звинувачення на адресу Майкла Джексона, визнання Католицької церкви щодо випадків педофілії серед її священиків, а також справа техаської полігамної секти, керівники якої були звинувачені в тому, що брали до шлюбу неповнолітніх дівчат. В цій ситуації журналісти опиняються перед вибором: як збалансувати право суспільства знати з правом постраждалих дітей зберігати таємницю їх особистості.

Як каже журналіст, віце-президент програм з Європи та Євразії Іnternews Марджорі Роуз, процес визначення, що можна публікувати, а що ні у справах, де діти стають жертвами, у Сполучених Штатах не регулюється законом.

«В американських мас-медіа не має єдиних правил, що не можна робити. Журналісти виходять із загальної концепції ‘не зашкодь дитині’. У всіх ЗМІ, в яких я працювала, необхідність зберегти таємницю особистості дитини, а також її безпека, є основним фактором у прийнятті цих рішень, не залежно від того, чи є дитина жертвою злочину чи злочинцем».

До інформації, оприлюднення якої вважається таким, що може нанести дитині шкоду, відноситься все, що може полегшити її ідентифікацію – ім’я, прізвище, назва вулиці, на якій вона живе, чи номер школи, де дитина вчиться. Також не оприлюднюються докази у справі, такі як медичні довідки та опис обставин злочину. Як говорить вашингтонський адвокат Артур Белендюк, є певні неписані правила, яких журналісти дотримуються.

«Тут був випадок дівчини на прізвище Смарт, ім`я якої стало відоме тому, що вона була оголошена у розшук. Потім стало відомо, що вона зазнала сексуальних знущань. Чоловік, який це робив, заявляв, що він нібито з нею одружився, коли їй було 13 років. Але, що саме він з нею робив, ніколи не було оприлюднене. Громадськості цього знати не потрібно. І мас-медіа у цьому співпрацюють, не друкуючи брудні деталі знущань».

Марджорі Роуз при цьому зазначає, що те, як інформація потрапила до засобів масової інформації, не впливає на процес прийняття рішень щодо її публікації.

«Навіть якщо інформація була надана батьками дитини чи її легальним опікуном, не означає, що її оприлюднення є у кращих інтересах дитини. Відбувається такий саме процес прийняття рішення, базуючись на принципах етики, як і за інших обставин. Оцінюється не лише, чи стосується інформація справи, а чи не зашкодить її оприлюднення дитині і чи правдива ця інформація?».

В той же час, як каже Артур Белендюк, будь-які злочини проти дітей у Сполучених Штатах широко висвітлюються.

«Людина, яка таке зробила, має предстати перед судом. І громадськість має про це знати. Особливо всі мають про це знати, якщо він – обраний представник, депутат. Замовчування – не є відповіддю. Захист дітей – це справжня відповідь».

Під час розслідування правоохоронні органи США ретельно охороняють таємницю особистості дитини. Також участь дитини у слідчих діях, таких як надання свідчень, чи процесі упізнання, є надзвичайно обмеженою – адже все це наносить дитині додаткову психічну травму. Як каже адвокат Белендюк, тут у справу включається спеціально підготовлений персонал.

«Це робиться за участю соціальних працівників. Жінки-поліцейські, які працюють з дітьми у справах щодо сексуального насилля, також проходять відповідну підготовку».

За словами Артура Белендюка, коли справа доходить до суду, дитина або взагалі не з’являється на слуханнях, або, якщо це абсолютно необхідно, вживається додаткових заходів, аби зберегти таємницю її особистості.

«Під час розгляду справ, в яких залучена дитина, судове приміщення закрите по периметру. Розгляд кримінальних справ, жертвами яких стали діти, розгляд справ сімейного суду – все закрите для публіки. Все, що має справу з дитиною, якій нанесено шкоду, зґвалтовано, розбещено, – завжди закрите».

І вироки засудженим за сексуальні злочини проти дітей – надзвичайно серйозні, – додає Беленюк.

«Зґвалтування дитини у більшості випадків може привести до пожиттєвого ув’язнення. Але це точно буде дуже довгий термін у в’язниці. Інший наслідок будь-якого сексуального злочину – чи це проти дітей чи дорослих – вимога зареєструватися як порушник закону на сексуальному ґрунті. Існують дуже жорсткі вимоги, покликані захистити дітей від подальших випадків сексуального знущання».

Із випадків сексуальних злочинів проти дітей американське суспільство зробило ще один важливий висновок. Із найменшого віку батьки та вчителі вчать дітей не приховувати, коли хтось із ними повівся неприйнятним чином. Діти знають, що їх не будуть за це соромити чи сварити. Це у США вважають важливим виховним моментом, адже ґвалтівникам не важко залякати дитину та змусити її зберігати мовчанку.

29 та 30 жовтня в Києві проходила конференція «Розвиток освіти в галузі прав людини в Україні», ініційована всеукраїнською освітньою програмою «Розуміємо права людини». 148 учасників з України, Польщі, Білорусі, Росії, Сербії, Норвегії та Молдови протягом двох днів обмінювалися досвідом та інформацією щодо існуючих прикладів ініціатив, проектів, програм щодо освіти в галузі прав людини в Україні та за кордоном; обговорювали існуючу ситуацію щодо розвитку освіти в галузі прав людини в Україні; готували рекомендації щодо вироблення стратегій та можливих форм розвитку формальної та неформальної освіти в галузі прав людини; розробляли механізми співпраці і взаємодії у розвитку освіти в галузі прав людини в Україні.

З вітальними словами перед учасниками конференції виступив координатор всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини» Сергій Буров, керівник освітнього департаменту Норвезького Гельсінського Комітету Енвер Джуліман, Директор програми «Верховенство права» Міжнародного фонду «Відродження» Роман Романов.

Сергій Буров під час своєї промови визначив цілі, завдання,очікуванні результати та головні принципи конференції.

Енвер Джуліман наголосив на важливості освіти як такої, а освіту з прав людини назвав вдвічі важливою. Ці знання та навички п. Джуліман назвав неоцінимим соціальним ресурсом, заради здобуття якого всі ми маємо наполегливо працювати. Він позитивно оцінив 2 роки співпраці Норвезького Гельсінського Комітету з українськими партнерами та анонсував плани співпраці на наступні 3 роки. «Я щасливий бути сьогодні разом з вами, і пишаюся тим, що також зміг зробити свій скромний внесок в те, що тут відбувається», зазначив Енвер Джуліман.

На початку свого виступу Роман Романов переніс учасників на два роки назад, у 2007 рік, коли активісти правозахисного руху вперше зібралися для пошуку спільних стратегій навчання з прав людини в Україні. Він зазначив, що ініціатив з навчання правам людини завжди існувало багато, але вони були несистемні, неконсолідовані та не створювали умов для розвитку. Підходи, які використовує програма «Розуміємо права людини», на думку п. Романова, є доволі нестандартними для країни, і два роки роботи програми дають можливість помітити її вплив на ситуацію.

«Вражає динаміка, яку ми сьогодні спостерігаємо в галузі освіти з прав людини. Україна має величезний потенціал, і нам дуже важливо зрозуміти на якому етапі ми знаходимося і чого досягли. І ваші презентації – це зріз тих можливостей, які ми маємо», сказав Роман Романов.

З вітальним словом до учасників конференції звернувся і педставник Української гельсінської спілки з прав людини Микола Коробко. «Сьогодні великий день для всіх нас», сказав пан Коробко, – «Це день, коли всі просвітяне-правозахисники України мають можливість зустрітися та обговорити нагальні проблеми розвитку освіти з прав людини. Спостерігаючи за учасниками конференції, помічаєш як вони вітаються між собою. І це багато про що говорить – ще рік назад вони навіть не знали один одного, а зараз вже стають єдиною великою командою». Микола Коробко ще раз зробив наголос на тим, що наші співвітчизники дуже мало знають про свої права та про механізми їх захисту. І саме це, на його думку, говорить про необхідність впровадження освітніх програм з прав людини.

Одразу після вітальних промов координатор всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини» Сергій Буров презентував результати першого дворічного етапу плану дій програми. «Останнім часом в Україні відбулись важливі події. Про них відомо далеко не всім, оскільки їх масштаб не був великим. Проте їх важливість не залишає сумнівів», – цими словами він розпочав розповідь про ініціативи на захист прав людини, що були реалізовані випускниками програми. Протягом 2008 та 2009 років було реалізовано 23 ініціативи, що включали в себе як просвітницькі, так і громадські та правові дії на захист прав людини. І це, на думку Сергія Бурова, якнайкраще ілюструє результати роботи програми.

«Велика кількість невеликих за масштабом дій створюють єдину потужну спільноту. Стає більше людей здатних мислити критично. Створюється простір для дискусії. Розширюється коло людей, готових відстоювати та захищати права людини» – зазначив Сергій Буров.

По технології та методи навчання, що використовуються програмою «Розуміємо права людини» розповів провідний тренер програми Олександр Войтенко. «Вивчення прав людини здійснюється у демократичний спосіб, який передбачає не просте транслювання знань, а процес взаємодії, за якого усі його учасники, набуваючи нових знань, умінь та навичок, усвідомлюють систему цінностей прав людини та поділяють їх» – зазначив він. Демократичний підхід, дискусія, принцип співпраці, принцип «навчання для дії», поєднання академічної та інтерактивних форм навчання – все це, на думку Олександра Войтенко є запорукою успішності навчальних заходів програми.

Тренер програми «Розуміємо права людини» Марія Ясеновська розповіла про методи та інструменти оцінювання ефективності навчальних заходів, а прес-координатор Костянтин Рєуцький доповів про розвиток інформаційних ресурсів програми.

Експерт польського товариства «Едукатор» Мажена Рафальська презентувала результати зовнішнього оцінювання програми. Назвавши програму ефективною, вона зауважила на необхідність внесення певних змін до структури навчальних заходів. «Програму не варто перенасичувати – велика кількість інформації не завжди позитивно впливає на її засвоювання» сказала п. Рафальська. Польській експерт зазначила декілька тем, які, на її думку, варто включити у структуру Шкіл з прав людини, а також поділилися позитивним досвідом – завдяки зусиллям польських правозахисних організацій Міністр освіти Польщі оголосив освіту з прав людини пріоритетом на наступні роки.

Говорячи про перспективи розвитку освіти з прав людини в Україні, Сергій Буров казав про необхідність прийняття та впровадження національного плану дій щодо освіти в цій сфері. Програма «Розуміємо права людини» готова до діалогу з владою з цього питання, і може пропонувати ефективні моделі впровадження освіти з прав людини в державну освітню систему.

Приклади успішного досвіду та виклики

Друга половина першого дня конференції розпочалася з представлення прикладів успішного досвіду ініціатив в галузі освіти з прав людини, який презентували експерти з України, Білорусі, Росії та Сербії.

Починаючи свій виступ, заступник редактору бюлетеня «Права людини» Володимир Каплун зазначив, що освітні заходи програми «Розуміємо права людини», які йому довелося відвідати, проходили значно яскравіше та цікавіше, ніж про можна розповісти. Основною темою доповіді п. Каплуна була взаємодія недержавних організацій та офіційної системи освіти. Він відмітив, що програми в яких активно взаємодіють НГО та система освіти вже існують, але, не дивлячись на це ефективного механізму донесення інформації про права людини до учнів середніх шкіл досі немає. «Необхідно донести імпульс прав людини до всіх шкіл, до всіх вчителів та учнів. При підготовці та перепідготовці вчителів, треба робити акцент на знанні прав людини. Щоб реформувати систему освіти, необхідно спиратися на тих людей, які працюють в цій системі. Саме тому контакт правозахисників та працівників системи освіти повинен бути тісним» – сказав Володимир Каплун.

Відповідаючи на запитання: «Який фактор важливіший для освіти в галузі прав людини – НДО чи система освіти?» Володимир Каплун зробив акцент на тому, що необхідна тісна взаємодія недержавного та державного секторів.

Викладач Луганського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Сергій Мігаль як один з факторів, що негативно впливають на ефективність освітніх програм з прав людини назвав малу кількість прикладів, коли права людини дійсно були захищені. «Наша задача полягає в тому, щоб показати, що права людини дійсно можна захищати» – відмітив Сергій Мігаль. Також, навчаючи вчителів, треба робити особливий акцент – як поводитися так, щоб не порушувати у своїй діяльності права людини. На його погляд, важливо й те, що невелика кількість існуючих програм освіти в галузі прав людини поки що не в змозі задовольнити потребу в навчанні серед педагогічних працівників. Саме тому система неформальної та формальної освіти з прав людини потребує розвитку.

Експерт Білоруського Гельсінського Комітету Андрій Палуда поділився з присутніми досвідом організації та проведення шкіл з прав людини для білоруських активістів. За його словами ситуація, що склалася у Білорусі є набагато складнішою ніж та, що є в Україні. Але, не дивлячись на це, щороку Білоруською правозахисною школою проводиться 4 освітні заходи з прав людини у Вільнюсі. Наступного року кількість семінарів зросте. «Формат наших шкіл дуже схожий на формат заходів програми «Розуміємо права людини», – розповів Андрій Палуда, – «Ми ділимося своїм позитивним досвідом і не соромимося використовувати досвід наших українських колег».

Представник Сербського Гельсінського Комітету Марко Станіславлєвич розповів про те, як працює освітня програма з прав людини для молоді на Балканах. За його словами, під час семінарів на Балканах велика увага приділяється темі мови ворожнечі, тому що через це можна побачити багато речей та успішно формувати культуру прав людини. «Для мене права людини – це перш за все не юридична категорія, а правило життя» – зазначив Марко Станіславлевіч, – «Це, перш за все, ціннісний рівень. Це не те, що впізнається на когнітивному рівні, це те, що відчувається». Саме тому, школи з прав людини на Балканах ґрунтуються на реальних прикладах історії народів регіону. Дуже часто під час навчання піднімається проблема націоналізму, як виклику правам людини – програма намагається об’єднати молодь з ворогуючих країн навколо цінностей прав людини.

Випускниці програми «Розуміємо права людини» Ольга Скрипник та Даша Свиридова познайомили учасників конференції зі своїм проектом «Подаруй світ без насилля» та розповіли про те, якою є насправді ситуація в школах міста Ялта. Цей проект був першою спробою молодих правозахисників організувати навчання з прав людини для представників шкільної спільноти – учнів, вчителів та адміністрацій. «Ми зіштовхнулися із проблемою, що самі працівники освіти в багатьох випадках не розуміють, що таке права людини» – поділилася враженнями Даша Свиридова. Однією із цілей проекту було запропонувати певні рекомендації для закладів освіти. Після завершення проекту ініціативна група, за словами Ольги Скрипник, отримала багато запрошень провести тренінги від закладів освіти, що не були охоплені проектом.

Експерт Харківської Правозахисної Групи Андрій Крістенко розповів про навчальні програми ХПГ, спрямованих на юристів. Державна система, на думку Андрія Крістенко, не дає студентам юридичних факультетів розуміння, що таке права людини. Дуже важко міняти вже усталені погляди професійних адвокатів. Тому останнім часом пріоритет під час конкурсного відбору віддається студентам останніх курсів юридичних спеціальностей. Говорячи про складнощі, Андрій Крістенко зазначив, що під час конкурсів на участь у навчальній програмі, нажаль, рік за роком спостерігається низька активність претендентів з декількох регіонів нашої країни.

Марія Білоусова, представник «Незалежного центру соціологічних досліджень» з Санкт Петербургурозповіла про власний досвід впровадження навчального курсу з прав людини для студентів неюридичних спеціальностей.Спецкурс був розроблений ще у 2001 році. Одне з головних завдань для себе п. Білоусова сформулювала як «перевести права людини на мову, зрозумілу пересічним громадянам». Результати досліджень, яки провела Марія Білоусова, свідчать про те, що найбільш сприятливою категорію для навчання з прав людини є люди, які здобувають освіту. Ефективність спецкурсу підвищили інтерактивні методики викладання предмету прав людини, використання яких дуже позитивно сприймається молоддю.

У перерві між засіданнями в рамках конференції працювала «Ярмарка освітніх ініціативу галузі прав людини» де учасники мали можливість представити результати своїх проектів в галузі освіти з прав людини.

Аналіз існуючої ситуації щодо розвитку освіти в галузі прав людини в Україні

Під час заключної частини першого дня конференції учасники працювали у трьох секціях. Кожній з груп пропонувалося проаналізувати ситуацію в сфері освіти з прав людини: обговорити приклади успішного досвіду та досягнення, визначити виклики та проблемні питання, що зустрічаються в освітній діяльності у галузі прав людини, зробити висновки та пропозиції щодо покращення ситуації.

Під час секційної роботи учасники говорили про досвід використання дебатів для навчання з прав людини; піднімали проблему «післянавчання», роблячи наголос на важливості підтримування контакти з випускниками навчальних заходів та залучення їх до активних дій; обговорювали питання мотивації щодо участі у освітніх заходах; говорили про ризики та підходи до навчання правам людини дітей дошкільного віку а також про необхідність залучення до процесу навчання дітей правам людини вчителів та батьків.

Учасники говорили про ефективність застосування методу «рівний-рівному» у навчанні дітей; обговорювалося створення мобільних молодіжних фокус-груп, використання флеш-мобів під час просвітницьких кампаній з прав людини; дискутували про різні можливості фінансування освітніх заходів в рамках шкільної системи; зазначали необхідність залучення засобів масової інформації та неурядові організації для розвитку правової свідомості школярів.

Жваву дискусію викликало обговорення понятійного апарату активістів, що працюють у галузі освіти з прав людини. Учасники піднімали питання критично низької обізнаності в сфері прав людини працівників міліції та прокуратури; обговорювали проблему відповідності навчальних курсів реаліям сьогодення та потребам цільових груп; шукали нові підходи до навчання людей з особливими фізичними можливостями.

Результати секційної роботи були представлені на останньому пленарному засіданні.

Перший день конференції закінчився урочистим нагородженням переможців загальнонаціонального фотоконкурсу «Ти маєш права людини». Координатор проекту, координатор проектів ЛМО «Інститут Громадського Лідерства», випускниця програми «Розуміємо права людини» Оксана Устрицька познайомила учасників конференції з 15 найкращими роботами з 93, що надійшли на конкурс, та вручила дипломи переможців закарпатському журналісту Олександру Ворошилову, тринадцятирічній дівчинці Юлі Матвієнко з Дніпропетровської області, та вчителю з Луганська Івану Іванову.

Стратегії та можливі форми розвитку формальної та неформальної освіти в галузі прав людини в Україні, механізми співпраці і взаємодії

Другий день конференції почався з роботи у 5 секціях, учасникам яких пропонувалося обговорити стратегії та можливі форми розвитку формальної та неформальної освіти в галузі прав людини в Україні, та запропонувати механізми співпраці і взаємодії в цій сфері. План роботи в секціях був зорієнтований на вироблення рекомендацій щодо можливі стратегії і форми розвитку освіти з прав людини (охоплюючи формальну і неформальну освіту в галузі прав людини); поєднання навчання з дією та ефективність освіти у галузі прав людини; механізмів співпраці і взаємодії.

Перша секція, до якої долучився 21 учасник обговорювала тему «Політика та навчальні програми з прав людини». Питаннями, що встигли опрацювати освітяни були:

– вивчення законодавчих актів в області прав людини;

– підготовка навчальних програм для держслужбовців;

– принцип формування навчальних програм на цінностях прав людини;

– стратегії просвіти з прав людини працівників МВС;

– вивчення світового досвіду реалізації програм освіти з прав людини;

– пошук шляхів та принципи співпраці із владою в галузі освіти з прав людини;

– дистанційне навчання.

У Другій секції обговорювалися питання створення «Навчальної атмосфери». У роботі цієї секції взяли участь 8 осіб. Група обговорила в тому числі й таки питання:

– мотивація людей, які займаються освітою в галузі прав людини засоби формування мотивації активістів-освітян;

– створення мотивації учасників навчальних заходів;

– складнощі впроваджування інтерактивних методик викладання у формальну систему освіти;

– створення умов для неформального навчання в галузі прав людини.

17 учасників Третьої секції працювали над темою «Викладання та навчання: практика та засоби». Група обговорила таки питання:

– інтегрування предмету прав людини у шкільну систему;

– необхідність навчання представників недержавних організацій, які працюють в галузі прав людини;

– розповсюдження найкращого досвіду в сфері навчання з прав людини;

– впровадження навчання з прав людини у шкільну систему в форматі факультативу;

– впровадження у формальну освіту інтерактивних методів навчання.

Тема «Професійна підготовка тренерів, викладачів, учителів» стала предметом обговорення учасників Четвертої секції, до роботи якої долучилися 17 осіб. В секції обговорювалися наступні питання:

– специфіка освіти в галузі прав людини;

– психологічні бар’єри;

– яким має бути «ідеальний тренер»;

– професійна підготовка тренерів, особливості підготовки тренерів з прав людини;

– здібності прогнозування, як якість, необхідна тренеру;

– індивідуальна практика тренера;

13 учасників конференції взяли участь у роботі Пятої секції, яка працювала над темою «Підходи та інструменти, що використовувалися для оцінки та аналізу». Група працювала над 4 типами оцінювання:

– оцінка реакції
– оцінка знань та вмінь
– оцінка поведінки
– оцінка пливу
Об’єднавшись у 2 малих групи учасники секції визначали предмет, індикатори та методи оцінювання до кожного типу формальної та неформальної освіти.

Під час презентацій групової роботи, яки зробили рапортери кожної з секцій, підводячи підсумки цього етапу роботи, стали помітні проблемні питання, яки бентежили майже всіх учасників. Багато говорилося про «відаленість» формальної і неформальної систем освіти, а також некомпетентність в питаннях прав людини не тільки вчителів, журналістів, а й тренерів та викладачів ВНЗ, що працюють в сфері освіти з прав людини. Серед спільних проблем, які обговорювалися в секціях варто зазначити й проблему поганої комунікації між представниками офіційної освіти та фахівців недержавних організацій, необхідність поглиблення діалогу між представниками формальної і неформальної освіти та спільної праці для розвитку освіти в галузі з прав людини.

Коментуючи виступи представників груп, учасники конференції пропонували зокрема таке:

– навчаючі батьків правам людини, обирати для навчання найвмотивованіших представників цієї спільноти, які потім мультиплікувати ці знання для інших батьків;

– потрібно розробити одну загальну модель навчання правам людини для впровадження її у систему формальної освіти;

– навчаючи правам людини, потрібно робити акцент не тільки на проблемах порушення прав людини а й показувати приклади їх дотриманн;

– потрібно якомога більше видавати та розповсюджувати роздаткові матеріали з інформацією про права людини та механізми їх захисту.

Робота в першій половині другого дня конференції завершилася урочистим врученням грамот організаціям, установам та фахівцям, які зробили найбільш значний внесок у виконання першого етапу плану дій всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини». Організаторами було підготовлено 78 подяк, понад 20 з яких було вручено присутнім на заході представникам організацій та експертам.

Підведення підсумків конференції

Підведення підсумків роботи розпочалося з десятихвилинного репортажу, який підготували для присутніх рапортери конференції Юлія Бочарова-Туз та Віктор Зуєв. Вони нагадали учасникам про основні питання і ключові моменти заходу та зазначили, що, враховуючи активну роботу учасників, їхню «включеність» у процес обговорення, та конкретні рекомендації, напрацьовані під час заходу свідчать про те що цілей конференції було досягнуто.

Представники координаційної групи всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини» ще раз подякували присутнім за активну участь, закликали до подальшої співпраці з програмою та консолідації зусиль в галузі освіти з прав людини в Україні.

Матеріали конференції будуть систематизовані та оприлюднені на сайті програми «Розуміємо права людини» до 20 листопада 2009 року.