Верховна Рада прийняла закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України (проект № 4309-д щодо підстав та порядку звільнення осіб з-під варти), внесений народними депутатами В.Мойсиком, М.Маркуш, О.Бандуркою, В.Мазуренко та В.Червонієм.

Закон доповнює статтю 165 Кримінально-процесуального кодексу України:

“У разі закриття справи, закінчення строку тримання під вартою, якщо цей строк не продовжено в установленому законом порядку та в інших випадках звільнення особи з-під варти на стадії досудового розслідування здійснюється на підставі постанови органу дізнання чи слідчого, які проводять досудове розслідування у справі, або прокурора, про що вони негайно повідомляють суд, який обрав цей запобіжний захід. Звільнення з-під варти у кримінальних справах, що знаходяться в  судовому  провадженні, здійснюється лише за рішенням судді або суду”.

Також закон змінює частину другу статті 20 Закону України „Про попереднє ув’язнення”:

“Звільнення осіб з-під варти у разі закриття справи, скасування або зміни цього запобіжного заходу провадить начальник установи попереднього ув’язнення на підставі постанови органу дізнання або слідчого, які провадять досудове розслідування у справі, прокурора, судді, вироку чи ухвали суду”.

Чинні редакції статті 165 Кримінально-процесуального кодексу України та статті 20 Закону України “Про попереднє ув’язнення” передбачають, що звільнення з-під варти осіб у разі закриття справи, закінчення строку тримання під вартою, якщо цей строк не продовжено в установленому законом порядку, та в інших випадках здійснюється лише за рішенням судді або суду.

Реалізація цих законодавчих приписів призводить до того, що особа,  необхідність у триманні якої під вартою відпала, певний час (як правило, від 3 до 5 діб, а іноді – до 10 і більше) продовжує триматися під вартою у зв’язку з відповідними судовими процедурами. Хоча цілком очевидно, що при звільненні особи з-під варти не відбувається обмеження її конституційних прав, а відтак і судовий контроль у таких випадках за діяльністю органів, що розслідують справу, чи прокурора не потрібний. Тим більше, що він об’єктивно призводить до грубих порушень конституційних прав і свобод громадян внаслідок незаконного утримання їх в установах попереднього ув’язнення понад строки, передбачені чинним законодавством.

Стаття 165 КПК у чинній редакції передбачає досить суперечливу норму про повноваження суду в питанні про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. У результаті на практиці склалася ситуація, коли до виняткової юрисдикції суду відноситься не тільки питання про дачу висновку про взяття під варту (продовження тримання під вартою), що вимагається статтею 29 Конституції, але й питання про звільнення з-під варти, чого Конституція не вимагає.

Тому, коли обвинувач (тобто слідчий або прокурор) вважає, що обвинувачуваного (підозрюваного), який перебуває під вартою, можна звільнити, оскільки відпала необхідність

у позбавленні його волі, то він змушений звертатися до суду з клопотанням про звільнення обвинувачуваного з-під варти.

Можна уявити собі ситуацію, коли перед суддею з’являються дві сторони, кожна з яких просить ухвалити рішення про звільнення з-під варти. По логіці речей – суперечки немає; і суд, – „традиційний страж свободи особи”, по визначенню Європейського Суду, – повинний автоматично звільнити обвинувачуваного. Мені завжди було важко собі уявити, що суд у такій ситуації може відмовити в звільненні з-під варти.

Але наші суди не знітилися перед двозначністю положення, у яке „стража свободи” поставив законодавець.

У 2002 році суди задовольнили лише 93,1 % представлень про скасування утримання під вартою. У 2003 році цей показник склав 92,6 %. Що це означає? А те, що в 6,9 % випадків у 2002 році й у 7,4 % – у 2003 році, коли обвинувач вважав можливим звільнити обвинувачуваного, суди все-таки не погоджувалися, і стоячи на „стражі свободи” воліли залишити обвинувачуваного під вартою.

Тому, на думку Аркадія Бущенка, адвоката та експерта Харківської правозахисної групи по кримінальному процесу і Європейській Конвенції, прийняття такого можна було би тільки вітати, якби не одне але. Адже в тому ж законі в статті 165 УПК існує наступна норма: „у випадку… закінчення строку утримання під вартою, якщо цей строк не подовжений у встановленому законом порядку,… звільнення проводиться на підставі постанови органа дізнання або слідчого, … або прокурора”.

„У цьому випадку”, – пояснює пан Бущенко, – „не можна погодитися, що це спрощує процедуру звільнення в порівнянні із чинним законом”. Справа в тім, що в нині діючій редакції статті 20 Закону України „Про попереднє утримання під вартою” використовується наступна норма: „у випадку закінчення передбаченого законом строку утримання під вартою, якщо цей строк не продовжений у встановленому законом порядку…начальник установи утримання під вартою зобов’язаний негайно звільнити з-під варти обвинувачуваного.”

„Таким чином, чинне законодавство більше відповідає інтересам обвинувачуваних, які утримуються під вартою”,  – вважає Аркадій Бущенко.

Відповідно до нової редакції статті 165 УПК начальник місця утримання під вартою не має права звільнити людину, навіть якщо в нього немає законної підстави для утримання його під вартою. Він зобов’язаний буде чекати, поки слідчий або прокурор дадуть йому пряму вказівку про звільнення з-під варти. З цього приводу пан Бущенко висловлює сумнів, щодо того, що прийнята зміна до Кримінально-процесуального кодексу буде служити інтересам особи.

Володимир Яворський

Вікторія Онищенко

РУПОР